Гончаренко Максим
ДО ПИТАННЯ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ІСТОРИКОАРХІТЕКТУРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ УКРАЇНИ
Київ 1999
Культурологічні
дослідження
в Україні являють собою
широкий спектр наукових напрямів, концепцій загальної iсторiї України, її мистецтва, фольклору, iсторiї архітектури та
інших
проявів
культурного
розвитку. І кожна з цих
галузей дослiджень має свiй шлях розвитку при певних спiльних
формуючих
її
обставинах.
Iсторія
української
архітектури одна з них, і існуючи як галузь науки вже близько століття, є однією з граней української культури, і водночас
-
одним
із
шляхiв
пiзнання
її
витокiв,
її
особливостей, її сутностi. За цей час напрацьовано багато точок зору на основи, фактори формування, генезу форм та іншi питання з iсторiї архiтектури України. Спроби певних узагальнень
були
вже
на
зламі
ХІХ
-
ХХ
століть.
Продовження iсторiографiчних дослiджень спостерiгаємо i в серединi ХХ столiття у СРСР та за його межами, але відома ізоляція
різних
центрів
та
напрямів
досліджень,
географічна так і інформаційна, дозволила
як
виконати цю
роботу лише у певній мірі. Подання рiзних точок зору та їх порiвняльний аналiз з окремих питань iсторiї архiтектури України
створюють
закономiрностей
i
лише
фрагменти
особливостей
загальної
розвитку
картини
дослiдницької
iсторико-архiтектурної школи України. Доволі великий обсяг iснуючого
досвiду
iсторико-архiтектурних
дослiджень
України на сьогодні не укладений в структуровану
цiлiсну
картину, що не тільки ускладнює його використання, а й стримує до певної міри розвиток історико-архітектурної галузі.
Таким чином, узагальнення напрацьованого різними дослідниками
історико-архітектурного
матерiалу,
його
систематизацiя уявляється необхідним як одна з умов для подальшого
розвитку
історико-архітектурних
дослiджень.
Такий напрям роботи можна водночас розглядати і як етап розвитку iсторико-архiтектурної наукової галузi, відносячи його до області історіографії. Уявляється дуже важливим дослідження саме початків розвитку української історикоархітектурної
науки
-
того
періоду,
коли
виникали
і
формувалися її напрями, її методи і підходи. Огляд
існуючих
архітектури існування
і
України багатьох
доступних
зараз
дозволяє
відмітити
підходів
до
праць
предмету
з
історії
паралельне дослідження.
Особливостi пiдходiв проявилися у виборі об’єктів, засобів та цілей дослiдження. Здебільшого маємо дослідження окремих проблем історїї архітектури України: стилів та їх походження, генези форм та типів будов, взаємовпливів культур та ін.; також
є
спроби загального
розгляду історії архітектури
України у контексті розвитку світової архітектури, або на його
тлі,
як
соціо-культурного
явища.
До
таких
узагальнюючих праць кінця ХІХ - початку ХХ століття можна віднести “Историю Русского искусства с древнейших времен” О.П.Новицького,
“Об
архитектуре
первых
деревянных
церквей на Руси“ О.С.Уварова, “Архітектура у ріжних народів і
на
Україні”
узагальнюючі представлені
В.Д.
Щербаківського
дослідження, зокрема
та
середини
“Історією
інші. ХХ
українського
Пізніші століття,
мистецтва”
В.Ю. Січинського, що є одним з найоб’ємніших видань у
діаспорі, “Нарисами історїї архітектури України”, що стали чи не найгрунтовнішим дослідженням архітектури України у СРСР і маловідомою працею І.І.Врони “Предреволюционная архитектура Украины. Конец ХІХ - начало ХХ века” (1946, рукопис). На результати дослiджень впливали різні соціокультурні умови наукової роботи у СРСР та діаспорі, що разом
з
певною
їх
взаємоізоляцією
фрагментарну
картину
залишивши
поза
її
історії
межами
дали
роздрібнену
архітектури
контексту
i
України,
світової
історії
архітектури. Враховуючи iснуючий великий об’єм досліджень з історії архітектури України та першочергове значення фіксації її початків як моменту утворення характерних рис, структур, особливостей, період
від
появи
виникнення
доцільно в першу чергу розглянути
історико
iсторiї
-
культурних
архiтектури
як
досліджень
галузi
науки
-
та до
характерного моменту розділу досліджень у зв’язку з соціокультурними та політичними умовами зламу першої i другої чверті
ХХ
досліджень
століття, у
і
діаспорі.
виникненням Розмаїття
центрів
наукових
наукових
праць
цього
періоду, що заклало напрями подальшого розвитку історикоархітектурних
досліджень
в
Україні,
може
бути
систематизоване і класифіковане за багатьма ознаками: світоглядними позиціями дослідників, приналежністю їх до певної
історико-культурної
дослідження,
доторканими
позапрофесійними Так
зможемо
парадигми,
аспектами,
виділити
засобами
професійними досягнутими
різні
напрями
та
результатами. досліджень,
прослідкувати їх розвиток, взаємовплив, значення.
Приймаючи, що основним чинником різного розуміння дослiдниками одного і того ж явища є неоднакові соціокультурні умови формування світоглядних позицій, а затим і наукової думки, слід зазначити що кожен вчений належить до певної частини суспільства, соціальної групи і є носієм її ідеологічних концепцій, культури і світогляду. Таким чином неоднорідність
суспільно-політичного
та
суспільно-
культурного середовища створює як різні архітектурні ідеї та засоби
їх
вираження,
так
і
різне
розуміння
розвитку
архітектури, її історії. Маючи на меті створення загальної картини
історико-архітектурних
досліджень,
дістаємо
багатий і різнобічний матеріал: з одного боку варіації добре відомої
історико-культурної
ідеї
“Великої
і
неділимої”
Російської держави, з другого - менше відомі, спотворені або приховувані дослідження з позицій автохтонних ідей, спроби визначення
місця
історії
архітектури
України
в
історії
архітектури світу та ін. Охопити це питання в усіх деталях досить маштабне завдання; в межах даного дослідження можемо окреслити лише схематичну картину, з основними напрямами
досліджень
і
найбільш
характерними
дослiдницькими точками зору. Особливості питання. Дослідження історії архітектури України почалися на початку
XIX
століття
в
руслі
вивчення
архітектурної
спадщини Російської імперії, її історії. Об'єктом вивчення були переважно будови часів Київської Русі в давньоруських містах
Чернігові,
Київі,
Путивлі,
Володимирі
(тепер
Володимир-Волинський)
та
інших.
Відома
ціла
плеяда
дослідників на цьому терені: І.Шераньєвич, М.Маркевич, Теодорович,
о.Ісихій,
о.Нікон,
В.Переговський,
П.М.Батюшков, А.Братчиков, М.Покровський, Ф.І.Буслаєв, М.П.Кондаков, В.В.Стасов, І.Є.Забєлін, М.В.Султанов, О.К. Красовський, досліджень
та та
багато
інших.
теоретичних
Їх
доробок
узагальнень
натурних
став
основою
подальших досліджень історії архітектури Росії та України. Тут варто зазначити, що ці дослідження, які мають для нас зараз швидше фактологічну цінність, ніж теоретичну, дуже показовi
для
розумiння
залежності
історіографічних
досліджень від загального рівня культурологічних досліджень та їх спрямування. Власне, це не були ще дослідження особисто історії архітектури України, так само як і відомі описання та історичні дослідження регіонів, міст і сіл, архітектурних споруд в Україні, що провадились в першій половині XIX століття з метою статистичного опису Російської Імперії.
Прикладом
…Похилевича,
цього
є
загальновідомі
М.Берлінського,
І.Самчевського,
О.Братчикова
та
праці
О.Скальковського, багатьох
інших,
котрі
являють велику наукову та історичну цінність своїм багатим етнографічним,
історико-статистичним,
архітектурним
матеріалом. Але особисто історія архітектури України, через причини,
що
обумовили
принципову
невидiленiсть
української науки у XIX столітті, здобула своїх послідовних дослідників
лише
в
кінці
XIX
століття
в
особах
М.І.Костомарова, Є.Сіцінського, О.І.Левицького, Хв.Вовка, Г.Г.Павлуцького,
Ф.Ф.Горностаєва,
братiв
В.
і
Д.
Щербаківських та інших. В кінці XIX ст. намітились різні підходи, бачення і розуміння історичного матеріалу та його дослідження. Поруч із дослідженнями окремих пам'яток чи питань утворились напрями узагальнюючі - по типам будов, по
територіям,
стилям,
характерним
особливостям
української архітектури: її природі та еволюції. Саме цей проміжок
часу
можна
історико-архітектурної дослідження
вважати
науки.
проводились
початком
Зауважимо,
на
української
що
широкому
цi
першi
історичному,
культурно-етнологічному тлі, і розвиток архітектури України неодмінно
зв'язувався
з
різними
сторонами
суспільного
життя. Ця риса була закономірною i спадкоємною, якщо врахувати,
що
історія
архітектури
України
поступово
виділялась із загальної "літописної" історії, котра спершу охоплювала всі сторони суспільного життя - етнографію, політичну історію, мистецтво та інші, якi поступово також оформлювалися у окремі наукові галузі. Вивченість питання Розвиток певній
мірі
дослідники
досліджень
історії
освітлювався ХІХ
століття,
в
архітектури
різні
зокрема,
часи.
України
Значну
приділяли
в
увагу
освітленню
поглядів своїх попередникiв на підняті ними питання. Цю рису, властиву більшості праць, можемо виділити як початок окремого напряму історіографічних досліджень архітектури України,
продовженням котрого може розглядатися і ця
робота, а початки знаходимо у дослідженнях “О соборной Богородичной
церкви
в
г.
Галиче”
священника
А.С.Петрушевича, древнейших
“История
времен”
Г.Г.Павлуцького,
русского
искусства
Ол.П.Новицького,
Хв.Вовка
та
інших.
Мабуть
с
працях перша
грунтовна робота цього напрямку - “Деревянные и каменные храмы”
Г.Г.Павлуцького,
написана
у
1905
році.
В
ній
знайшли відображення матеріали, зібрані відомими ученими і суспільними діячами того часу: М.Каманіним, О.Левицьким, В.Щербиною,
Є.Сіцінським,
В.Щербаківським,
В.Д.Антоновичем. Теоретична направленість була визначена поглядами Г.Г.Павлуцького, котрий проаналізував розуміння цього питання багатьма дослідниками, серед них зокрема Л.В.Даль, В.В.Суслов, О.С.Уваров Ця праця зокрема цікава тим,
що
розвиток
архітектури
України
порівнюється
з
розвитком дерев’яної архітектури півночі Росії, країн Європи і Сходу. Якщо згадану роботу Г.Г.Павлуцького можемо відносити до вивчення розвитку досліджень історії архітектури України з певною мiрою
умовностi, то праця “Українські деревляні
церкви. Генеза і розвій форм” (1937) М.Драгана є вже повноцінним дослідженням у цій області, хоча й обмеженим рамками дерев’яної архітектури. Це дослідження має чітку структуру. Спочатку йде формулювання і аналіз підходів та концепцій
попередніх
К.Мокловського, В.Січинського,
дослідників:
Г.Г.Павлуцького,
В.Щербаківського,
Т.Обмінського,
Б.Януша,
Д.В.Антоновича,
В.Залозецького,
Й.Стржиговського, Ф.I.Шміта; вживаної ними методики. Далі автор системно викладає різнобічний матеріал по дерев’яній архітектурі України і в окремому розділі висновків подає
розгорнуту
картину
розвитку
і
еволюції
дерев’яної
архітектури України. Спроби узагальнень розвитку історикоархітектурної галузі та історико-архітектурних досліджень України у середині ХХ століття можна представити працею І.Врони “Предреволюционная архитектура Украины. Конец ХІХ - начало ХХ века” (1946, рукопис). В ній проаналізовано розвиток архітектурної галузі в Україні кінця ХІХ - початку ХХ століть у багатьох аспектах: будівництво, реставрація, розвиток жанрів та стилів, шкіл, історичних та теоретичних досліджень. Одним з прикладів більш пізніх досліджень що мiстить в собi i огляд попереднiх праць є “Історія українского мистецтва”(1956) В.Ю.Січинського, що являє собою зібрання значного
матеріалу
по
українській
культурі
і
зокрема
архітектурі, їх розвитку та історїї. У вступному розділі роботи багато уваги приділено аналізу підходів до історії архітектури України. В праці проаналізовані та синтезовані зокрема і ті дослідження, котрі в науці УРСР вважалися помилковими з ідеологічних
міркувань,
створена
узагальнююча
картина
розвитку української культури, що охоплює в тій чи іншій мірі
різні
сфери
суспільного
життя.
Січинський
В.Ю.
стверджує самобутність української архітектури , базуючись на
концепції
особливе
державності
положення,
України.
оскільки
Це
інші
ставить
значні
його
в
дослідження
середини ХХ століття, такі як “Нариси історії української архітектури”(1957-1963),
“Історія
українського
мистецтва”(1960-тi рр.) та інші, проводячи ідею самобутності української
архітектури,
базуються
на
концепції
певної
залежності
української культури і держави, зокрема від
Росії. Говорячи про дослідження архітектури України в радянські часи, варто згадати що крім цих, добре відомих досліджень,
існують
праці
радянських
вчених
з
iсторiї
української архiтектури, що залишились маловідомими з ідеологічних причин , але мають непересічну вартість. До них можемо віднести деякі праці О.І. Врони, С.О. Таранушенка, В.Д. Щербаківського, Є.Сіцінського та інших. Розглядаючи українську архітектуру як автохтонний самобутній феномен, вони шукають її істинне місце, її вартість та особливості. Своєю основою - ідеєю самобутніх традицій у мистецтві, архітектурі, державності, духовній культурі - працi цих авторiв
близькі до діаспорних досліджень. Однак вони є
поглядом “зсередини”, в той час як дослідження у діаспорі “ззовні”, між ними існує різниця у багатох аспектах, що само по собі є цікавим питанням, адже опозиційні дослідження у СРСР
увібрали
в
себе
новітні
практичні
і
теоретичні
досягнення здебiльшого радянської науки, а дослідження у діаспорі - світової. Певний досвід досліджень розвитку вiтчизняної історії архітектури
як
наукової
галузi
маємо
і
наприкінці
ХХ
століття. Це перш за все роботи “Исследователи русского зодчест-ва”(1982) Т.А.Славіної і “Архитектурные теории ХІХ века в России”(1986) Е.І.Кириченко, де мiститься значний матерiал по
теорiї iсторiї архiтектури в царськiй Росiї,
безпосередньо зв‘язанiй з розвитком iсторико-архiтектурних дослiджень в Українi. В роботі Т.А.Славіної освітлюються внутрішні
процеси
становлення
архітектурно-історичної
науки у Росії та її зв’язок з практикою, поєднується аналіз
загального
стану
науки
на
різних
етапах
з
вивченням
окремих дослідників. Наведений широкий фактологічний матеріал, що включає в себе науковий доробок вчених - як теоретичний,
так
і
практичний,
аналіз
їх
поглядів
та
наукових підходів і їх значення для загального розвитку історії російської архітектури. Дослідження Е.І.Кириченко розглядає розвиток архітектурної історії та теорії в Росії у меншому
проміжку
часу,
але
дуже
детально,
всебічно
аналізуючи напрям розвитку науки. Показано взаємовплив архітектурної історії, теорії, практики, у зв’язку з розвитком соціо-культурного середовища. Детально розглянуто механізм взаємовідносин різних наукових сфер у тогочасній Росії. Своє
розуміння
попередніх
історико-архітектурних
досліджень України зафіксувало багато авторів, освітлюючи рівень вивченості питань, котрі вони досліджували. Так, невеликі та різні, але інформативні дослідження підходів, концепцій
в попередніх
робітах
зустрічаємо
в багатьох
монографічних, дисертаційних та інших дослідженнях з історії архітектури України. Спробу узагальнення основних рис розвитку дослiджень iсторiї архiтектури України маємо в статтi Г.О.Лебедєва “Этапы исследования наследия”. Зробивши короткий огляд питання, бачимо, що попри значнi напрацювання з окремих питань, цілісної картини розвитку
досліджень
історії
архітектури
України,
котра
врахувала б і систематизувала б всі (або принаймні основні), підходи
та
напрями - немає. Зазначимо, що не існує i
найбільш загальної систематизації наукового доробку вчених у
цій
галузі,
крім
невеликих
досліджень,
котрi
лише
окреслюють
проблему.
Таким
уточнення
постановки
чином,
проблеми
існує
необхідність
напрямiв
розвитку
дослiджень з iсторiї архiтектури України, пошуку орієнтирів у їх розумінні. Одним з перших кроків до цієї мети може бути створення
в загальних рисах якомога повної картини
напрямiв розвитку цих дослiджень. Найважливішим зараз уявляється
дослiдження
початкового
етапу
розвитку
історіографiчної архітектурної науки України, як періоду формування
її
напрямів
цілеспрямованих
і
течій.
А
саме:
історико-архітектурних
з
початків наукових
досліджень України в другій половині XIX століття, до початку 1920-х рр. Верхня межа обумовлена етапною для вивчення історії архітектури України подією - виникненням осередків наукових досліджень України - за її межами, і відповідного
розділу
наукового
поля
досліджень
історії
архітектури України.
Гончаренко
М.Е.
До
питання
становлення
і
розвитку
історико-
архітектурних досліджень України // Сучасні проблеми архітектури та містобудування: Науково-технічний збірник.– Київ: КНУБА, 1999.– Вип.5 – С. 3 – 7.