ЗМІСТ Формування вектора екологічного стану військового полігону як специфічної природно-техногенної геосистеми для збереження біологічного та ландшафтного різноманіття Чумаченко С. М., Чеканова І. В., Лисенко О. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2 Сучасний стан степової біоти на Запоріжжі Волох А. М. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
6
Поширення та диференціація ресурсів лікарських рослин України Мінарченко В. М. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
11
Тваринний світ проектованого регіонального ландшафтного парку «Мурафа» Яцентюк Ю. В., Ворона Є. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17 Захист та збереження біорізноманіття рідкісних рослин Остафійчук Т. В., Мороз Є. П. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21 Антропогенная трансформация ландшафтов северного Приазовья, спады и подъемы численности фоновых видов позвоночных и их воздействие на структуру зооценозов Кошелев А. И., Пересадько Л. В., Кошелев В. А., Николенко А. Н. . . . 24
УДК 577.4 ФОРМУВАННЯ ВЕКТОРА ЕКОЛОГІЧНОГО СТАНУ ВІЙСЬКОВОГО ПОЛІГОНУ ЯК СПЕЦИФІЧНОЇ ПРИРОДНО-ТЕХНОГЕННОЇ ГЕОСИСТЕМИ ДЛЯ ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОЛОГІЧНОГО І ЛАНДШАФТНОГО РІЗНОМАНІТТЯ Чумаченко С. М., д. т. н., начальник групи консультантів і головних наукових співробітників, Чеканова І. В., Лисенко О. І., Національний науково-дослідний центр оборонних технологій і воєнної безпеки України Дослідження питань щодо застосування військових об’єктів у єдиній системі збереження біорізноманіття на території України дало можливість виділити військові полігони як своєрідні природні резервати, які можуть відіграти значну роль у збереженні повного комплексу компонентів біорізноманіття [1]. Як об’єкт, що знаходиться на земній поверхні, військовий полігон (ВП) є частиною певних природних територіальних і природних аквальних комплексів (ПТК і ПАК) – історично обумовлених і територіально обмежених закономірних сполучень взаємозалежних компонентів природи. Військові полігони можуть займати територію одного чи кількох ландшафтів. Наприклад, Яворівський ВП розташований у межах трьох ландшафтів – Янівського, Дубровицького і Верхньоверещицького, ВП «Дівички» – у межах одного Кийловського ландшафту терасного (заплавного) типу [2]. В зв’язку з цим військові полігони можна віднести за прийнятою класифікацією до геосистем, які є одними з різновидів специфічних природних територіальних комплексів. У межах ВП території екосистем утворюють не безладну мозаїку, а закономірні сполучення, що входять до складу ландшафтів. Вони сполучені між собою насамперед поверхневим і ґрунтовим стоками та еоловим (вітровим) транспортом, за допомогою яких відбувається основне перенесення речовин від автономних (вододільних, плакорних) через перехідні (транзитні) до акумулятивних (підпорядкованих) екосистем, а також активною міграцією тварин. Залежно від особливостей рельєфу, складу порід і поверхневого та підземного водообміну місцевості зональні геосистеми комбінуються в ландшафтах військових природно-техногенних геосистем (ВПТГС) з різними типами підпорядкованих геосистем. Відповідно до ієрархічної структури природних геосистем ця схема визначає загальне місце ВПТГС як об’єкта дослідження на ландшафтному і екосистемному рівнях. В основі цієї єдиної ієрархії складних геосистем та їх розмаїтості лежить явний і неявний поділ двох основних способів сприй2
няття інформації про довкілля [1]: біолого-екологічний, у рамках якого ієрархічний ряд будується за схемою: місцеперебування і співтовариство – екосистема – біом; еколого-географічний: елемент ландшафту – ландшафт – екорегіон. Однак цей поділ не можна визначити як однозначний. Так, місцеперебування найчастіше трактується через абіотичні характеристики (середовищеутворюючі фактори), що визначають умови існування виду на конкретній території ВП. Але, з іншого боку, стосовно тварин як характеристика місцеперебування і критерій його виділення звичайно розглядається і рослинність. В результаті місцеперебування стає порівнянним в обсязі з екосистемою ВП. З другого боку, екосистеми визначеного масштабу можуть розглядатися як елементи мозаїки ландшафту ВП. Екосистеми узагальнюються в біом, що за обсягом може загалом відповідати екорегіонам вищого рівня і відображає в собі насамперед вплив клімату. Компоненти природного середовища входять до складу ВПТГС, в яких вони обмінюються з системоутворюючими центрами (навчальними об’єктами) речовиною, енергією та інформацією. ВПТГС слід розглядати як відкриті динамічні системи, які мають визначену сукупність структурних і функціональних властивостей та розвиваються в часі й просторі. Ієрархічна структура ВПТГС визначається, головним чином розмірами і потужністю навчального об’єкта (НО) як системоутворюючих воєнно-техногенних центрів. Основою динамічної рівноваги ВПТГС є оптимальна взаємодія як окремих її елементів всередині системи, так і системи в цілому з навколишнім середовищем. Забезпечення раціонального природокористування на ВП для збереження його навчальної цінності потребує розгляду ВПТГС зі зміненими (чи такими, що змінюються) природними зв’язками і техногенними геохімічними аномаліями як результат адаптації воєнно-техногенного центру ВПТГС до адаптованого природного середовища. При цьому повна природоємність воєнно-техногенного центру (екологічного ядра ВПТГС) складається зі споживання природних ресурсів на потреби проведення заходів бойової підготовки (БП) та розміщення НО. Повна техноємність природного середовища в ВПТГС визначається тією граничною кількістю інгредієнтів воєнно-техногенної речовини й енергії, що не призводить до порушення динамічної рівноваги природних компонентів ВПТГС і деградації біорізноманіття. У зв’язку з цим можна дати таке означення військової екологічної системи ВП – це відкрита природно-техногенна система, яка формується в районах постійної и тимчасової дислокації навчального об’єкта і включає особовий склад, озброєння, військову техніку, інфраструктуру навчального об’єкта та елементи біогеоценозів різного рівня, які перебувають у стані масоенергоінформаційного обміну урочищ і фацій. Військові екосистеми НО ВП як складові ВПТГС мають дві основні ознаки: відносна стійкість і автономність, які створюють передумови до саморегуляції і підтримання основних природних процесів; неможливість при3
єднання сусідніх фрагментів чи їхніх частин без порушення якісної однорідності даного фрагмента ВПТГС. Для виділення окремих військових екосистем у складі ВПТГС можна застосувати просторовий критерій [1]. З огляду на наявні методологічні підходи до вивчення складних систем [1, 2, 3] зазначимо основні передумови взаємодії окремих елементів військової екосистеми. У галузі воєнної екології ми маємо справу зі складними природнотехногенними системами, при дослідженні яких проблема формалізації їх показників постає з особливою гостротою [4]. Для проведення математичної формалізації вектора екологічного стану ВПТГС проведемо її декомпозицію на окремі підсистеми, змістовний розгляд яких стає можливим лише після проведення функціонального зонування території ВП. Системний підхід до вивчення ВПТГС складається з [1, 2, 3]: 1) визначення утворюючих її складових частин ( Г 1 , Г 2 ,..., Г n ) і взаємодіючих з нею об’єктів навколишнього середовища ( S1 , S 2 ,..., S k ); 2) встановлення структури, тобто сукупності внутрішніх зв’язків і відносин, а також зв’язків між системою і навколишнім середовищем ( 1 , 2 ,..., r ); 3) побудови функцій (законів функціонування) системи F , що визначає характер зміни компонентів системи і зв’язків між ними під дією зовнішніх об’єктів – S1 ( t ), S 2 ( t ),..., S k ( t ) . Аналіз параметрів довкілля, які характеризують важливі зв’язки в ВПТГС ВП, за прийнятою у воєнній екології методологією [1, 2, 3, 4] допускає розподіл їх на три групи: абіотичні (неорганічні компоненти довкілля, що підтримують життєдіяльність біоти) – біотоп (екотоп); біотичні (сукупність живих організмів, що населяють екотоп) – біоценоз. воєнно-техногенні (сукупність технічної інфраструктури полігону та склад систем зброї й військової техніки, що задіяні в процесі БП). Виходячи з цього, розглянемо, які параметри слід включити до вектора екологічного стану для того, щоб можна було скласти математичну модель ВПТГС ВП, яка повинна мати властивості повноти, точності, адекватності, економічності, робастності, продуктивності та наочності: 1. Параметри абіотичних компонентів екотопу і-го об’єкта: a) компоненти складових навколишнього середовища: параметри атмосфери AiT a1 ,a2 ,...,an А ;
параметри ґрунтів SiT s1 , s2 ,...,sn S ; параметри поверхневих вод WsiT W1s ,W2s ,...,Wns ; Ws параметри ґрунтових вод WgiT W1g ,W2g ,...,Wng ; Wg 4
параметри небезпечних екзогенних геологічних процесів, в разі їх прояву (зсуви, карст, підтоплення, просідання, абразія берегів і т. ін.) GiT g 1 , g 2 ,..., g nG ,
де n A ,nS ,nWs ,nW g ,nG – розмірності відповідних векторів. б) компоненти складових кліматично-метеорологічної характеристики навколишнього середовища можуть виступати в окремих випадках як параметри, що характеризують стан довкілля при моделюванні процесів поширення забруднень – M iT Ti , Pi ,WiT , I i ,Vi : Ti – температура навколишнього середовища, 0 °С; Pi – тиск атмосферного стовпа повітря, мм рт. ст., або Па; Wi – швидкість і напрям вітру в нижніх шарах атмосфери, м/с; I i – сонячна інсоляція, кал/см2год.; Vi – вологість, %; 2. Параметри біотичних компонентів біоценозу i-го об’єкту: a) компоненти флори FliT fl1 , fl2 ,..., fln ;
Fl
б) компоненти фауни FniT fn1 , fn2 ,..., fnn Fn ; в) компоненти, що характеризують стан здоров’я військовослужбовців ВП H iT h1 ,h2 ,...,hn H ,
де n Fl ,n Fn ,n H – розмірність відповідних компонент. 3. Параметри інфраструктури полігону та системи зброї і військової техніки, що задіяні в процесі БП на і-му НО: a) НО військового полігону NOiT no1 ,no2 ,...,non NO ;
б) системи зброї і військової техніки ZVTiT zvt1 , zvt2 ,..., zvtn ZVT , де n NO ,nZVT – розмірність відповідних векторних параметрів. Таким чином, в узагальненому вигляді вектор екологічного стану і-го навчального об’єкта ВП може бути представлений у вигляді: X iT AiT , S iT , WsiT , WgiT , GiT , M iT , FliT , FniT , H iT , NOiT , ZVTiT
Враховуючи велику кількість змінних компонент вектора екологічного стану ВПТГС постає питання про раціональний (обґрунтовано підібраний під кожний НО) склад вектора екологічного стану для конкретних функціональних зон і підзон ВП. Як окрему складову слід виділити військову екосистему, яка при застосуванні екосистемного підходу виступає як елементарна одиниця в ієрархії геосистем військового полігону та одним з елементів індикації впливу БП на стан навколишнього природного середовища. Для оцінки стійкості ВПТГС в роботі в результаті аналізу виявлено ряд визначальних чинників: • внутрішня неоднорідність властивостей компонентів геосистеми; 5
• рівень ієрархії елементів геосистеми - складові яких можуть виступати як індикатори (метод екосистемної індикації стану природного середовища військового полігону); • вторинні компоненти – рослинний покрив (первинна продуктивність екосистеми може виступати індикатором її стійкості) та ґрунти (можуть виступати індикатором депонуючих властивостей – техноємності ВПТГС). Література: 1. Оцінка і напрямки зменшення загроз біорізноманіттю України / За ред. О. В. Дудкіна. – К.: Хімджест, 2003. – 400 с. 2. Агробіорізноманіття України: Теорія, методологія, індикатори, приклади. Кн. 1 / За ред. О. О. Созінова, В. І. Придатко. – К.: ЗАТ «Нічлава», 2005. – 384 с. 3. Агробіорізноманіття України: Теорія, методологія, індикатори, приклади. Кн. 2 / За ред. О. О. Созінова, В. І. Придатко, О. І. Лисенка. – К.: ЗАТ «Нічлава», 2005. – 592 с. 4. Напрямки вдосконалення природоохоронної діяльності в Збройних Силах України: Науково-методичний посібник / За ред. О. І. Лисенка, С. М. Чумаченка, Ю. І. Ситника. — К.: ННДЦ ОТ і ВБ України, 2006. — 424 с.
СУЧАСНИЙ СТАН СТЕПОВОЇ БІОТИ НА ЗАПОРІЖЖІ Волох А. М., д. б. н., завідувач кафедри екології та охорони навколишнього природного середовища, Таврійський державний агротехнологічний університет Розташування та площа степових ділянок. Нині в Запорізькій області майже не залишилось первинних ділянок степу. Навіть поди, знижені ділянки рельєфу, що найдовше були вкриті ковилово-лучними та типчаковоковиловими степами, розорали ще після земельної реформи 1920 р. [6]. Пізніше вони були покинуті і стали перелогами, але в 1953–1957 рр. під час державної акції щодо залучення до використання у сільському господарстві цілинних і перелогових земель більшість подів було розорано знову. Тому їхні рослинні угруповання, хоч і відрізняються від агроценозів своїм «степовим» виглядом, усе ж таки мають вторинне походження, змінену флору та фауну. Найпоширеніші поди у Веселівському, Токмацькому, Приазовському, Приморському, Якимівському та Мелітопольському районах. 6
Загалом спеціального обліку степових ділянок у Запорізькій, як і в інших областях України, не ведуть. Деяке уявлення про їх наявність та площу можна скласти з інформації про відкриті незаболочені землі, які не використовуються для землеробства (табл. 1). Але наведені дані значно перебільшені, оскільки, крім залишків степу, вони також стосуються і лук. Таблиця 1. Площа пасовищ та деяких інших земель у Запорізькій області* Площа, тис. га Типи угідь 2000 р. 2002 р. 2004 р. Пасовища 222,6 219,4 219,8 Піски, яри, землі під зсувами, скеля23,9 25,0 25,3 ми тощо Разом: 246,5 244,4 245,1 *За матеріалами Державного управління Міністерства екології та природних ресурсів України у Запорізькій областi (2004 р.).
Порівняно багато степових ділянок збереглося у Бердянському, Запорізькому, Мелітопольському, Новомиколаївському, Оріхівському та Приазовському районах. Причиною цього є близкість до поверхні кристалічних гірських порід, поширення пісків або значна крутизна схилів балок і річкових долин, що зумовило неможливість землеробського освоєння таких територій. Зовсім невелика ділянка (100 га) повноцінного степу збереглася у Розівському районі і зараз входить до території відділку «Кам’яні Могили» Українського державного степового заповідника. Крім того, незначні осередки степової рослинності вціліли на острові Хортиця, на узбережжі лиманів Сивашик, Молочний та Утлюцький, а також в основі морських кос: Бердянської, Степанівської, Обитічної та Федотова, які у 1974–1996 рр. було оголошено ландшафтними заказниками державного значення. Найцінніші зі степових ділянок було включено до природнозаповідного фонду України. Загалом наведені дані (табл. 2) свідчать про таке: 1. Загальна площа та кількість степових біоценозів дуже мала, і це створює загрозу для їх подальшого збереження. 2. Спостерігається значна розпорошеність степових ділянок у просторі, що негативно впливає на функціонування популяцій представників степової фауни. 3. Більшість залишків степу збереглися на схилах балок та являють собою вигони, які інтенсивно використовуються як пасовища і не мають сьогодні дієвої охорони.
7
Таблиця 2. Охоронювані осередки степу в Запорізькій області* Адміністративний Кількість Загальна площа Середній розмір район ділянок 1 ділянки, га га % Бердянський 21 560,2 8,8 26,7 Василівський 11 203,8 3,2 18,5 Веселівський 5 102,4 1,6 20,5 Вільнянський 22 299,1 4,7 13,6 Гуляйпільський 16 358,2 5,6 22,4 Запорізький 22 541,2 8,5 24,6 К.-Дніпровський 16 174,3 2,8 10,9 Куйбишевський 7 116,0 1,8 16,6 Мелітопольський 11 961,0 15,3 87,4 Михайлівський 4 75,0 1,2 18,8 Новомиколаївський 21 668,0 10,5 31,8 Оріхівський 10 827,2 13,1 82,7 Пологівський 5 80,1 1,3 16,0 Приазовський 6 529,0 8,3 88,2 Приморський 9 151,0 2,4 16,8 Розівський 10 291,0 4,6 29,1 Токмацький 18 142,8 2,2 7,9 Чернігівський 8 83,0 1,3 10,4 Якимівський 7 177,7 2,8 25,4 Разом: 229 6340,4 100,0 28,7 *Підраховано за матеріалами Державного управління Міністерства екології та природних ресурсів України в Запорізькій областi (2000 р.).
Відновлення степових біоценозів. Сьогодні в Україні розораність трав’яних рівнин – найвища у світі. Крім негативних екологічних наслідків (скорочення різноманіття степових рослин і тварин, вимирання інших організмів, прискорена ерозія ґрунтів, забрудненість атмосфери пилом, підвищення інтенсивності парникового ефекту тощо), це зумовлює зменшення концентрації гумусу і скорочення урожайності сільсько-господарських культур [5]. Тому відновлення порушених біоценозів, яке називають демутацією, має важливе екологічне значення і господарську доцільність. Вона насамперед полягає у відтворенні родючості ґрунтів, у розширенні площ природних кормових угідь для диких і свійських тварин та у збереженні генофонду родичів культурних рослин. Не менш важливим є збільшення кількості степових біоценозів та їх площ для створення екологічних коридорів, якими бажано з’єднати вцілілі осередки степу між собою. Це прискорить відновлення зональної рослинності, буде сприяти збереженню рідкісних видів, поліпшить стік малих річок і зменшить водну та вітрову ерозію. Загалом демутація степових біоценозів відбувається дуже складно, має значну тривалість і потребує значних фінансових витрат. Найпростішим і дешевим способом є автореставрація, яка можлива лише там, де збереглася степова цілина [1]. Зазвичай вона має чотири стадії: 8
1. Стадія польових бур’янів. Флористичний склад бур’янів залежить від останньої культури. Загалом стадія характеризується переважанням однорічників і дворічників. 2. Стадія кореневищних злаків розпочинається після першої через 2–4 роки. Характеризується поширенням тонконога вузьколистого, куничника наземного, стоколоса безостого, інших злаків і зазвичай триває 22–24 і більше років. На початкових етапах цієї стадії у деяких місцях поширені буркуни, які пізніше випадають з травостою. 3. Стадія дернинних злаків починається з проникнення на переліг келерії стрункої, типчака і різних видів ковили (тирса, українська, Лесінга). Тривалість стадії може коливатися від кількох до 40–50 років. 4. Стадія вторинної цілини завершує демутацію перелогу. Частина дернин келерії стрункої, типчака і ковили відмирає, утворюються міждернинні проміжки – кальвіції, що заселяються характерними для степу рослинами. До дорожчих способів відновлення степових біоценозів належать: реставрація посівом насіння, пересадкою дернини тощо. На жаль, у більшості місць Запорізької області степової цілини вже немає. Тому нині відновлення степових біоценозів потребує тут більших зусиль, ніж 20–30 років тому. Але слід зауважити, що повне відновлення рослинного покриву розораних ділянок степу до попереднього cтану навряд чи можливе. Демутація перелогу від стадії польових бур’янів через стадії кореневищних і дернинних злаків до формування вторинної цілини можлива лише за наявності помірного випасання та сінокосу. У разі їх відсутності формування вторинної цілини може затягтися на невизначений час, а можливо, і не відбудеться зовсім. Властивості агросистем. Значні зміни, які відбулися у ХХ ст. на території всієї степової зони, великою мірою торкнулися її зовнішнього вигляду і структури ландшафтів. У більшості місць домінуючими стали агроценози, які дуже відрізняються від типових степових біоценозів [3, 4]. З екологічного погляду для них характерні такі особливості: 1. Мале флористичне різноманіття рослин, що належать до дуже обмеженої кількості родин (злаки, складноцвіті, бобові, хрестоцвіті, гречкові, гарбузові, пасльонові тощо). 2. Домінування однорічних рослин з обмеженою людиною щільністю розташування на певній площі. 3. Значна подібність агроценозів між собою, зумовлена районуванням певних сортів рослин і використанням єдиних технологій вирощування. 4. Обмеження людиною кількості консументів всіх порядків, наслідком чого є низьке біорізноманіття штучних екосистем. 5. Внесення в природне середовище значною кількості мінеральних добрив та пестицидів, які включаються у кругообіг речовин, формують їх нові комбінації, до яких аборигенні рослини та тварини не встигають або взагалі не можуть адаптуватись. 6. Безперервне управління агросистемами, метою якого є поліпшення ефективності сільськогосподарського виробництва, спричинює значний негативний вплив на степові організми та призводить до їх зникнення. 9
7. Надання агроценозам нехарактерної для більшості організмів степової зони ритміки всіх життєвих процесів, що визначається технологією вирощування сільськогосподарських культур, а не біологічними потребами рослин та тварин [2]. Таким чином, сучасний термін «степова зона» зараз на Запоріжжі і взагалі в Україні не відповідає своєму первісному змісту – степові біоценози скрізь замінені на польові, помережані штучними лісонасадженнями зі значною площею ставків, водосховищ та потужними зрошувальними системами. Крім того, через велику залежність сільськогосподарського виробництва від водних ресурсів майже всі агроландшафти виявляються вбудованими в річкові басейни і тому відчувають на собі різнобічний вплив гідрологічних чинників, а також самі, майже завжди негативно, впливають на стан водноболотних екосистем. Відновлення степової біоти та збереження біологічного різноманіття в умовах інтенсивного антропогенного впливу потребують спеціального фахового підходу. Але на даний момент в агроландшафті, який займає більшу частину нашої держави і також домінує у Запорізькій області, немає кому реалізовувати ідеї охорони та раціонального використання природних ресурсів на практиці, оскільки сучасне законодавство не передбачає надання тарифних ставок екологам та спеціалістам з менеджменту природних ресурсів у сільськогосподарських об’єднаннях та кооперативах. Тому видається доцільним звернути увагу різних діячів нашої країни на те, що без створення робочих місць для фахівців зазначених спеціальностей, рідкісні організми та ландшафти залишаться лише у Червоних або Зелених книгах, а не в реальному світі. Література: 1. Веденьков Е. П. О восстановлении естественной растительности на юге степной Украины. – Аскания–Нова, 1997. – 39 с. 2. Волох А. М. Значення біогеографічних островів у формуванні популяцій великих ссавців та пульсації меж ареалів // Вчені зап. Таврійсько-го нац. ун–ту. Сер. біол., хім. – Сімферополь. – 2004. – Т. 17 (56). – № 2. – С. 12–22. 3. Докучаев В. В. Наши степи прежде и теперь. // Сочинения. – М. – Л.: Изд–во АН СССР, 1951. – Т. 6. – С. 16–102. 4. Кириков С. В. Человек и природа степной зоны. – М.: Наука, 1983. – 127 с. 5. Природно-ресурсний аспект розвитку України. Програма сприяння сталому розвитку в Україні / Наук. керівник напрямку М. М. Коржнєв. – К.: Вид. дім КМ Academia, 2001. – 112 с. 6. Шостенко-Десятова Н. О., Шаліт М. Матеріали до вивчення рослинності Дніпропетровської та Одеської областей // Праці наук.-дослід. ін-ту ботаніки Харківського держ. ун-ту. – Харків. – 1937. – Т. 2. – С. 67–116. 10
УДК 633.88:581.9(477) ПОШИРЕННЯ ТА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ РЕСУРСІВ ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИН УКРАЇНИ Мінарченко В. М., к. б. н., завідувач лабораторії, Інститут ботаніки ім. М. Г. Холодного НАН України Збалансоване використання природних ресурсів фіторізноманіття нині є важливою метою політики на національному і міжнародних рівнях. Дослідження поширення та ресурсів рослин як складової біорізноманіття має важливе значення для збереження і збалансованого використання фітобіоти, передусім за умов надмірного прямого чи опосередкованого використання природних рослинних ресурсів, яке призвело до виснаження ресурсів багатьох видів [1]. Стан природних ресурсів виду рослин визначається, з одного боку, його представленістю на певній території, з другого – ступенем використання (прямого чи опосередкованого) ресурсів виду. Для забезпечення гармонійного регулювання використання цих ресурсів важливо з’ясувати поширення та представленість конкретних сировинних видів у межах держави чи окремого регіону. Такі дослідження сприяють встановленню об’єктивної картини наявності природних фітосировинних запасів і розробленні заходів з оптимізації їх використання чи охорони в майбутньому. У статті подано аналіз поширення 2219 видів судинних лікарських рослин у межах ботаніко-географічних зон України, а також характеристика представленості ресурсів 75 сировинних видів рослин у цих зонах. Базовими для цього аналізу є оригінальні авторські матеріали, одержані внаслідок ресурсних досліджень починаючи з 1980 р., літературні джерела та гербарні фонди Національного гербарію України [2]. Результати аналізу свідчать, що по всій чи майже всій території України поширено лише 169 видів дикорослих лікарських рослин. Це переважно широкоареальні види, більшість з яких є видами синантропної флори, як види родів: Arctium L., Artemisia L., Аtriplex L., Carduus L., Cirsium Mill., Chenopodium L., а також: Capsella bursa-pastoris (L.) Medic., Сentaurea cyanus L. Chelidonium majus L Conium maculatum L., Cichorium intybus L., Cynoglossum officinale L. Daucus carota L. Equisetum arvense L., Melilotus albus Medik., Tussilago farfara L. тощо. По території України вони розподілені нерівномірно: більшість відсутні чи трапляються зрідка у високогірних районах Карпат та Полиновому Степу. Території, де ці види мають сировинну значущість, займають від 10 до 50 % площі поширення конкретного виду. Окремі види (Cynoglossum officinale, Draba nemorosa L., Fumaria officinalis L., Reseda lutea L., та ін.), незалежно від поширення, є сировинно малоцінними по всій території ареалу. 11
Сировинна зона більшості дуже поширених видів охоплює Полісся та Лісостеп з локалізацією основних ресурсів у правобережних районах. Це: Alnus glutinosa (L.) Gaertn., Artemisia vulgaris L. Betula pendula Roth. Capsella bursa-pastoris Chelidonium majus, Cichorium intybus, Daucus carota, Dryopteris filix-mas (L.) Schott Equisetum arvense, Hypericum perforatum L. Frangula alnus Mill. Leonurus villosus Desf. ex D’Urv., Lythrum salicaria L., Melilotus officinalis (L.) Pall., Oenothera biennis L. s.l., Origanum vulgare L. Persicaria maculosa S.F.Gray, Rubus caesius L., Sambucus nigra L Tanacetum vulgare L. Verbascum phlomoides L. та ін. Синантропні види, особливо одно- та дворічники, часто формують щільні високопродуктивні популяції на невеликих площах (5–10 м2 ) з частково чи повністю порушеним рослинним покривом. Існування таких сировинно високопродуктивних популяцій характеризується короткою тривалістю, хоча, завдяки високій реактивності, вони швидко заселяють інші порушені ділянки, чим забезпечують високу сировинну значущість у різних регіонах. Багаторічні види синантропної флори здатні формувати сировинні масиви на площі в кілька гектарів і, за умови відсутності деструктивного зовнішнього впливу на їх популяції, зберігати сировинну значущість протягом 5–10 років. Загалом види синантропної флори мають ресурсну (в розумінні – сировинну) значущість в середньому на 15–20 % площі зростання; для деяких видів (Conyza canadensis (L.) Cronq., Centaurea cyanus L., Conium maculatum L., Daucus carota L. Urtica dioica L., Matricaria recutita L.тощо) цей показник може досягати 50 %. До дуже поширених лікарських рослин належать не лише види синантропної флори, серед таких є ряд видів (Agrimonia eupatoria L., Asparagus officinalis L., Centaurium erythraea Rafn., Clinopodium vulgare L., Сrataegus sanguinea Pall., Gratiola officinalis L., Inula germanica L., Lythrum salicaria L., Ononis arvensis L., Veronica officinalis L. s.l. та ін), місцезростання яких пов’язані з природними чи слабо порушеними угрупованнями. Вони ростуть розсіяно чи фрагментарно на великій території і загалом є сировинно цінними. Однак просторова структура їх популяцій має агрегативний чи розсіяний характер, тому на невеликій території сировинна цінність цих видів, як правило, невисока. Загальна площа, де їх популяції мають ресурсну значущість, становить менше 10 % площі поширення; а для таких, як Lavatera thuringiaca L., Malva sylvestris L., Marrubium vulgare L., Verbena officinalis L. – менше 1 %. Найбільшу видову різноманітність лікарських рослин виявлено в лісостеповій зоні (1337 видів з 2219). Серед них частка видів, які зростають лише в межах цієї зони, – менше 1 %. Це переважно вузьколокальні чи заносні види, зокрема: Dianthus eugeniae Kleop., Dodartia orientalis L., Draba sibirica (Pall.) Thell, Hyssopus cretaceus Dubjan. Інші, крім Лісостепу, ростуть в різних природних зонах чи поширені по всій Україні. Виявлено, що в лівобережних лісостепових районах росте майже на 100 видів менше (1241), ніж у правобережних лісостепових районах (див. рис. 1). Більша видова різноманітність у правобережних лісостепових районах зумовлена проникненням сюди частини карпатських та поліських видів, особливо в західних лісостепових райо12
нах. Частка інтродукованих та культивованих видів у флорі лікарських рослин лісостепової зони становить 13 % загальної кількості видів лікарських рослин, які тут ростуть, причому у кількість інтродукованих і культивованих лікарських рослин, поширених в межах Лівобережного і Правобережного Лісостепу, майже не відрізняється (відповідно – 168 і 174 види). Серед лікарських рослин, які мають сировинну цінність, у правобережних районах Лісостепу налічується 76 видів, тоді як у лівобережних районах – 55 видів. Переважно рівнинні ландшафти Лівобережного Лісостепу сприятливі для їх господарського використання, і частка угідь, де лікарські види можуть формувати сировинні масиви, незначна. У правобережних лісостепових районах ступінь господарського навантаження на природні угруповання трохи менша завдяки значній розчленованості території і складності для господарського використання, особливо в прикарпатській частині. Серед загальної кількості ресурсозначущих лікарських рослин сировинно цінними лише в Лісостепу чи окремих його районах є незначна кількість видів: Achillea setacea Waldst. et Kit., Artemisia annua L., Asclepias syriaca L., Fragaria viridis Duch., Rhamnus cathartica L., Thymus marchallianus Willd. Більшість з сировинних видів є ресурсозначущими також в інших зонах: Filipendula ulmaria (L.) Maxim., Helichrysum arenarium (L.) Moenсh, Hypericum perforatum L., Leonurus villosus Desf. ex D’Urv., Melilotus officinalis (L.) Pall., Oenothera biennis L. s.l., Origanum vulgare L., Rosa canina L., Sambucus nigra L., Thymus pulegioides L.aggr., Veronica officinalis L. s.l. та ін. Друге місце за різноманіттям лікарських рослин займає Полісся, у правобережних районах якого зростає 965 видів. Культивовані та інтродуковані види лікарських рослин тут трохи перевищують 10 % (110 видів). У лівобережних поліських районах виявлено 852 види, у т. ч. 106 – культивовані та інтродуковані. Загалом основний ресурсний потенціал лікарських рослин Полісся зосереджений у його правобережних районах, що передусім зумовлено природними умовами і площею угідь, сприятливих для формування ресурсного потенціалу сировинних видів рослин. У правобережних поліських районах зосереджено найбільше видів лікарських та харчових рослин (92), сировину яких заготовлюють для медичних або харчових потреб; у лівобережних районах – 73 види. Серед загальної кількості тільки 10 дикорослих видів лікарських рослин зростають в Україні лише на Поліссі, причому більшість – на Правобережжі. Це переважно види, які перебувають тут на межі ареалу (Аrctostaphylos uva-ursi (L.) Spreng., Chamaedaphne calyculata (L.) Moench, Salix myrsinifolia Salisb.) чи трапляються у вигляді диз’юнкцій або окремих локалітетів (Rhododendron luteum Sweet, Saxifraga granulata L., Moehringia lateriflora (L.) Fenzi). Вони є рідкісними, тому з природних місцезростань збір їх сировини не допускається в Україні. Значна частина вузьколокальних видів, що зростають на Поліссі, трапляється в прилеглих природних зонах. Так, основні місцезростання Andromeda polifolia L., Tofieldia calyculata (L.) Wahlenb., Ledum palustre L. Oxycoccus palustris Pers. зосереджені в правобережних поліських районах; спорадично ці види трапляються в Карпатах, на Прикарпатті, Росточчі. І навпаки: основні ресурси Alnus incana (L.) Moench 13
зосереджені в Карпатах і прилеглих районах, а на Поліссі вільха сіра трапляється спорадично; Melittis sarmatica Klokov поширене в Розточчі-Опіллі та правобережних поліських і лісостепових районах, а сировинні ресурси його є лише в Росточчі. Comarum palustre L., Menyanthes trifoliata L., Padus avium Mill., Thymus serpyllum L. мають значне поширення і ресурси на Поліссі, а в Лісостепу трапляються спорадично. Багато видів потрапляє у південні поліські райони з Лісостепу (Aristolochia clematitis L., Berberis vulgaris L., Echinops sphaerocephalus L. Urtica cannabina L. тощо). Останнім часом спостерігається проникнення сюди з півдня карантинних бур’янів, які мають визнані лікувальні властивості: Ambrosia artemisiifolia L., Grindelіa squarrosa (Pursh) Dun.; набуває загрозливого поширення Нeracleum mantegazzianum Somm. et Levier. Серед дуже поширених видів у Поліссі зосереджено основні ресурси Acorus calamus L., Вetula pendula Roth., Bidens tripartita L., Calluna vulgaris (L.) Hull, Convallaria majalis L., Dryopteris filix-mas (L.) Schott, Frangula alnus Mill., Helichrysum arenarium (L.) Moenсh, Gnaphalium uliginosum L., Juniperus communis L., Lycopodium clavatum L., Malus sylvestris Mill., Nuphar lutea (L.) Smith, Nymphaea alba L., Potentilla erecta (L.) Rausch. Одним з найцінніших екологічно чистих сировинних регіонів України стосовно ресурсів корисних рослин (поряд з Поліссям) є Карпати. Це регіон з найменш трансформованим рослинним покривом. У гірських районах Карпат зростає 741 вид лікарських рослин, з них лише 36 видів – культивовані та інтродуковані. Для потреб медицини в значних обсягах заготовляють сировину 40 дикорослих видів. Більше різноманіття лікарських рослин виявлено на Прикарпатті та в Закарпатті (відповідно: 847 та 812 видів), хоч загалом тут менші площі фітоценозів, де види корисних рослин мають ресурсну значущість. Для цих регіонів характерна значна різноманітність культивованих та інтродукованих рослин (114 і 115 видів), сировину яких використовують як лікарську. Серед видів, основні сировинні ресурси яких зосереджені в Карпатах та прилеглих регіонах, є: Astrantia major L., Abies alba Mill., Аconitum moldavicum Hacq. ex Rchb., Adenostyles alliariae (Gouan) A. Kern., Alchemilla flabellata Bus., Aruncus dioicus (Walter) Fernald, Carlina acaulis L., Сentaurea phrygia L., Colchicum autumnale L., Сrataegus oxycantha L. (C. laevigata (Poir.)DC., Doronicum austriacum Jacq., D.carpaticum (Griseb. et Schenk) Nym., Hypericum maculatum Crantz, Juniperus sibirica Burgsd., Laserpitium alpinum Waldst. et Kit, Pinus mugo Turra, Polygonatum verticillatum (L.) All., Pulmonaria rubra Shott., Rumex alpinus L., Symphytum cordatum Waldst & Kit ex Willd, Thymus alpestris Tausch ex A. Kern, T.alternans Klokov, Veratrum album L. З рідкісних – Arnica montana L.,Aster alpinus L., Atropa bella-donna L., Helleborus purpurascens Waldst. et Kit та ін. Карпати – найперспективніший екологічно чистий регіон України щодо забезпечення національних потреб у сировині дикорослих лікарських рослин, тому питання обліку та збалансованого регулювання використання наявних тут фіторесурсів є нині надзвичайно актуальним. 14
Для Степових районів України властиве значне видове різноманіття лікарських рослин, однак ресурсний потенціал більшості з них обмежений через високу господарську освоєність території. Загалом у правобережних степових районах виявлено 896 видів лікарських рослин, з яких культивовані та інтродуковані види становлять 182 види, а сировинну значущість мають лише 12 видів. Серед останніх переважають види синантропної флори та дуже розповсюджені види, як: Thymus dimorphus Klokov et Des.-Shost., Sambucus nigra L., Matricaria recutita L., Hypericum perforatum L., Helichrysum arenarium (L.) Moenсh, Crinitaria villosa (L.) Grossh.; види родів Сrataegus L. та Rosa L. У лівобережних районах росте трохи менша кількість лікарських рослин (839), ще менше різноманіття лікарських рослин властиве для степових районів Криму (615 видів), що зумовлено значною трансформацією природних екосистем регіону. Більшість видів, які тут зростають, належать до дуже поширених і лише 28 видів ростуть лише в Степу. Кількість культивованих та інтродукованих видів становить відповідно 178 і 172 види, а сировинно значущих – 13 видів. У південних степових районах України зосереджено основний ресурсний потенціал Matricaria recutita та основні локалітети Glycyrrhiza glabra L., у передгірних районах Криму – Adonis vernalis L. Останні два види є регіонально рідкісними і потребують охорони. Цінним видом лікарських рослин є Paeonia tenuifolia L., занесена до Червоної Книги України; основні її місцезростання пов’язані зі степовими угрупованнями Лівобережного Степу та передгірних районів Криму. Високим різноманіттям лікарських рослин характеризуються передгірні та гірські райони Криму. Тут зростає 938 видів лікарських рослин, серед яких культивовані та інтродуковані – лише 47 видів. В Криму зростає 243 види, які не трапляються в інших регіонах України, в т. ч. лише в гірських районах – 191 вид. Загалом передгірні та гірські райони Криму є найбіднішими в Україні на сировинні ресурси. Тут сировинну значущість мають лише 10 видів лікарських рослин, серед яких, крім синантропних та видів родів Сrataegus L. та Rosa L., мають цінність Thymus callieri Borb. Tx Velen., Origanum vulgare L., Mentha longifolia L. Таким чином, найбільше різноманіття лікарських рослин зосереджене в лівобережних районах Лісостепу, найменше – в степових районах Криму. Найбільше видів, які мають сировинну значущість, росте в правобережних районах Полісся, а найменше – в гірських районах Криму. Основною зоною культивування та інтродукції лікарських рослин в Україні є Лісостеп та Степ.
15
Рис. 1. Диференціація різноманіття лікарських рослин в Україні. Позначення: перша колонка гістограми вказує на загальну кількість видів лікарських рослин в регіоні, друга – кількість сировинних видів рослин, третя – кількість інтродукованих та культивованих видів рослин; скорочення: П – Полісся, Л – Лісостеп, С – Степ, Гк – Гірський Крим, ПК – Прикарпаття, К – Карпати, Зк – Закарпаття.
Література: 1. Гродзинський Д. М., Шеляг-Сосонко Ю. Р., Черевченко Т. М., Ємельянов І. Г., Собко В. Г., Лебеда А. П. Проблеми збереження та відновлення біорізноманіття в Україні. – Київ: Академперіодика, 2001. – 104 с. 2. Мінарченко В. М. Лікарські судинні рослини України (медичне та ресурсне значення). – К.: Фітосоціоцентр, 2005. – 324 с.
16
УДК 574:911.2 ТВАРИННИЙ СВІТ ПРОЕКТОВАНОГО РЕГІОНАЛЬНОГО ЛАНДШАФТНОГО ПАРКУ «МУРАФА» Яцентюк Ю. В., к. г. н., доцент, Ворона Є. І., Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського В умовах значного перетворення та забруднення ландшафтних комплексів незначні площі умовно-натуральних ландшафтів зумовлюють загострення проблеми охорони навколишнього природного середовища, особливо збереження біотичного різноманіття. Проектований регіональний ландшафтний парк (РЛП) «Мурафа» включатиме умовно-натуральні та штучні квазіприродні геосистеми з відносно багатшим тваринним світом, ніж на прилеглих господарсько освоєних територіях. Оскільки у межах майбутнього парку живуть занесені до Червоної книги України види тварин, дослідження його фауністичного різноманіття є досить актуальним. Мета нашого дослідження – виявлення особливостей тваринного світу проектованого регіонального ландшафтного парку «Мурафа». Для досягнення цієї мети нам необхідно було вирішити ряд завдань, зокрема: провести польові дослідження тваринного світу; виділити та описати основні фауністичні комплекси території; виявити, визначити та охарактеризувати занесені до Червоної книги України види тварин. Територія проектованого регіонального ландшафтного парку «Мурафа» розміщена у межах Чернівецького, Могилів-Подільського та Ямпільського адміністративних районів Вінницької області. Контур парку збігається з межами між схиловим і плакорним типами місцевостей. Межі РЛП ми визначили за такими географічними об’єктами: по річці Мурафа – від смт Чернівців до гирла річки, поблизу хутора Улянівки; по річці Лозова – від урочища «Коліно», на південь від с. Лозового, до гирла річки в с. Вила-Ярузькі; по річці Вазлуй – від моста на автошляху між селами Майорщиною та Бабчинцями до гирла річки в с. Мервинці; по річці Бушанка – від с. Гамулівки до гирла річки в с. Буша [1]. За схемою зоогеографічного районування територія проектованого РЛП «Мурафа» знаходиться у межах лісостепової ділянки правобережжя Дніпра Центральнолісостепового зоогеографічного округу зоогеографічної провінції лісостепу Європейської підобласті Голарктичної області [2]. 17
Протягом тривалого періоду господарського освоєння, та особливо у ХХ столітті, досліджувана територія зазнала значного антропогенного впливу. Це призвело до зникнення деяких видів тварин. Їх місце у біоценозах зайняли види-синантропи, які добре адаптовані до умов антропогенних ландшафтів. Проте у загальних рисах тваринний світ проектованого РЛП «Мурафа» зберігся у більш-менш природному стані. З ландшафтним різноманіттям досліджуваної території пов’язане досить велике різноманіття тварин. Тут трапляються типові представники як лісових, так і степових ландшафтних комплексів. На підставі аналізу розподілу головним чином хребетних тварин за біотопами можливе виділення лісового, лучного, водного, болотного, синантропного фауністичних комплексів і фауністичного комплексу степів та сільськогосподарських угідь. Лісовий фауністичний комплекс збіднений та яскраво не виражений. Виділено кілька основних чинників збіднення лісової фауни проектованого парку. По-перше, на території парку в натуральному стані домінувала лучностепова рослинність. Тому переважна більшість лісів має штучне походження. Їх насадили в 60–70-х рр. ХХ століття під час лісомеліорації розчленованих ярами річкових долин Придністров’я. При цьому агрокліматичні умови для зростання дерев не зовсім сприятливі. Особливо це стосується видівінтродуцентів (гледичія, сосна кримська, оцтове дерево та ін.), що були використані при залісенні. В результаті продуктивність таких лісових екосистем низька, а фауна збіднена. По-друге, грабовий ліс цього регіону стиглий та зарослий. Він являє собою клімаксову екосистему, в якій зменшується продуктивність та біорізноманіття. По-третє, акацієві ліси та соснові бори звичайно бідні у фауністичному відношенні, а вони становлять значний відсоток усіх лісових насаджень. По-четверте, тут практично немає старих дуплистих дерев, які б могли бути місцями оселення кажанів чи птахів-дуплогнізників. До лісового фауністичного комплексу входять найпоширеніші види тварин, що живуть у лісах різного типу. Серед ссавців типовими у лісових насадженнях є лісові полівки, миша жовтогорла, землерийка звичайна, бурозубка, кріт та їжак європейські, білка звичайна. Крім того, у лісових масивах водяться козуля європейська та свиня дика. Фауна хижаків представлена лисицею звичайною, куницею лісовою, ласкою. У лісових екосистемах проектованого парку є занесений до Червоної книги України борсук звичайний. Оскільки проектований РЛП простягається річковими долинами, то лісові масиви парку видовжені та неширокі. Крім того, вони в багатьох випадках оточені сільськогосподарськими угіддями. У результаті в лісові урочища іноді проникають польові види ссавців: хом’як звичайний, полівка звичайна, заєць-русак. Серед лісових птахів масовими видами є горобцеві, дятли, а влітку ще й зозулі та голубині. Домінують зяблик, вівчарик-ковалик, синиця велика, чорний та співочий дрозди, звичайний та середній дятли, сова вухата, сойка. Трапляються також сорокопуд терновий, кропив’янка сіра, вівсянка звичайна, одуд, чечевиця, щиглик, чечітка звичайна, пугач. 18
Лісова герпетофауна представлена ящірками (прудка, зелена, веретільниця), вужем звичайним, мідянкою звичайною та полозом лісовим. Серед земноводних характерними є квакша, ропуха сіра, жаби трав’яна та гостроморда. Поблизу пеньків, під купами хмизу водяться тритони звичайний та гребенястий [3]. Фауністичний комплекс степів та сільськогосподарських угідь включає види, що живуть на лучно-степових ділянках, орних землях, пасовищах і перелогах. Вони займають значну частину території проектованого регіонального ландшафтного парку «Мурафа». Серед ссавців фоновими видами є миші польова та хатня, полівка звичайна, кріт та їжак європейські. Тут живуть також білозубка мала та білочерева, заєць-русак, тхір, ласка, а також види, занесені до Червоної книги України, – горностай та борсук звичайний. Серед птахів звичайними є жайворонки степовий та польовий, плиска біла та жовта. Рідше трапляються куріпка сіра, перепілка і трав’янка лучна. Поширені також вівсянка звичайна, щиглик, крук, бджолоїдка, канюк звичайний та степовий, сорокопуд терновий, коноплянка. Серед плазунів – ящірка прудка та зелена, гадюка звичайна, серед земноводних – жаба трав’яна. Лучний фауністичний комплекс включає тварин, що живуть на відкритих ділянках з лучною рослинністю (річкових заплавах, днищах балок). Звичайними для цих місць серед ссавців є миша польова, бурозубка звичайна та мала, кутора велика, кріт європейський, ласка. Серед птахів характерні плиска біла, ластівка берегова, коноплянка, трав’янка лучна, щеврик лучний; серед плазунів – вуж звичайний; серед амфібій – квакша. Особливим є фауністичний комплекс водойм і водотоків. У невеличких водоймах, серед заростей комишу, очерету, рогозу та стрілолисту живе ондатра. У водоймах з чистою прозорою водою водиться видра звичайна. Серед птахів на водоймах поширені такі види: чапля сіра, крижень, мартин звичайний, чирянки велика та мала, ластівка берегова, рибалочка. На Скалопільському водосховищі трапляються лебідь-шипун та скопа, занесені до Червоної книги України [4]. З водоймами в тій чи іншій мірі пов’язані жаби ставкова та озерна, тритони гребенястий та звичайний, а серед плазунів – вужі звичайний та водяний, черепаха болотяна [3]. Видовий склад риб у річках представлений карасем сріблястим, судаком, щукою, йоржем та в’юном звичайними, лящем та верховодкою звичайними типовими, коропом та пліткою звичайними. У русло р. Мурафи, на ділянці від с. Біли до гирла, на нерест заходять такі види риб: сом, чіп звичайний, осетер стерлядь. На перекатах водиться марена звичайна дніпровська. Останні три види занесені до Червоної книги України. Болотяний фауністичний комплекс сформувався на основі прибережних зон річок, ставків і водосховищ. Серед птахів тут часто трапляються крижень, курочка водяна, лиска, очеретянки лучна та велика. Більш рідкісною є вівсянка очеретяна. Із земноводних у досить великій кількості виявлено жабу озерну. 19
Синантропний фауністичний комплекс включає види, життя яких тісно пов’язане з населеними пунктами і зокрема з людськими помешканнями. Саме тут концентруються синантропні види: миша хатня, пацюк сірий, куниця кам’яна, тхір, кажан пізній, їжак європейський. Серед птахів поширені такі синантропи: горобці хатній та польовий, ластівка сільська, сойка, сорока, грак, ворона сіра, яструби великий та малий, лелека білий. У межах території РЛП «Мурафа» трапляються представники таких видів тварин, занесених до Червоної книги України: 1. Клас Круглороті – Cyclostomata: зубата мінога українська (Eudontomyzon mariae). 2. Клас Кісткові риби – Osteichthyes: осетер стерлядь (Acipenser ruthenus), умбра європейська (Umbra krameri), плітка вирезуб типовий (Rutilus frisii frisii), чіп звичайний (Zingel zingel), марена звичайна дніпровська (Barbus barbus borysthenicus). 3. Клас Плазуни – Reptilia: полоз лісовий (Elaphe longissima), мідянка звичайна (Coronella austriaca). 4. Клас Птахи – Aves: скопа (Pandion haliaetus), лунь польовий (Circus cyaneus), канюк степовий (Buteo rufinus), підорлик великий (Aquila clanga), пугач (Bubo bubo), сорокопуд сірий (Lanius excubitor). 5. Клас Ссавці – Mammalia: кутора мала (Neomys anomalus), підковик малий (Rhinolophus hipposideros), широковух звичайний (Barbastella barbastellus), ховрах європейський (Citellus citellus), горностай (Mustela erminea), борсук звичайний (Meles meles), видра звичайна (Lutra lutra) [4]. Отже, у межах проектованого регіонального ландшафтного парку «Мурафа» сформувались такі фауністичні комплекси: лісовий, лучний, водний, болотяний, синантропний, степів та сільськогосподарських угідь. Тваринний світ майбутнього парку різноманітний та багатий на значну кількість видів, занесених до Червоної книги України. Саме з метою їх збереження як складової біотичного та ландшафтного різноманіття на досліджуваній території необхідно створити регіональний ландшафтний парк «Мурафа». Література: 1. Яцентюк Ю. В. Наукове обґрунтування створення регіонального ландшафтного парку «Мурафа» // Укр. геогр. журн. – К:, Академперіодика, 2006. – № 4. – С. 34–37. 2. Атлас природных условий и естественных ресурсов Украинской ССР. – М.: ГУГК, 1978. – 183 с. 3. Вдовиченко С. М. Тваринний світ // Середнє Придністров’я / За ред. Г. І. Денисика – Вінниця: ПП «Видавництво «Теза», 2007. – С. 160–164. 4. Червона книга України. Тваринний світ. – К.: Українська енциклопедія, 1994. – 464 с.
20
ЗАХИСТ ТА ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОРІЗНОМАНІТТЯ РІДКІСНИХ РОСЛИН Остафійчук Т. В., директор, Мороз Є. П., методист, Рівненська обласна станція юних натуралістів Проблема охорони довкілля та збереження біорізноманіття набула особливої актуальності в наш час, в епоху науково-технічного прогресу, який дав у руки людства потужні важелі впливу на природу. Врахувавши помилки минулого, зараз вже ні в кого не викликає сумніву те, що зникнення кожного наступного біологічного виду є справжньою катастрофою і може спричинити невідновні втрати у майбутньому. Охорона та відновлення рідкісних і зникаючих видів рослин у розвинутих країнах розглядається як одне з найважливіших завдань державної ваги. Природна флора України – багате джерело цінних рослин. У період інтенсивного використання природних ресурсів важливо забезпечити збереження всього різноманіття генофонду рослин. Одним із шляхів є створення колекції дикоростучих рослин і розроблення методик їх вирощування. Введення в культуру рідкісних рослин природної флори представляє значний науковий та практичний інтерес. Адже розвиток рослинництва, в т. ч. садівництва, також залежить, зокрема, від інтродукції нових рослин, які належать до маловідомих, малопоширених, рідкісних культур. Саме тому важливе значення мають дослідження з цього напряму. Без розвитку інтродукції неможливе вдосконалення асортименту рослин для зеленого будівництва, фітомеліорації, фармакогнозії, сільського і лісового господарств. Зокрема, про це свідчить гостра потреба в оригінальних рослинах для створення об’єктів рекреації [1]. Рослини природної флори мають велику кількість форм, вони можуть розмножуватись як вегетативним, так і генеративним шляхами. Ці рослини стійкі до несприятливих умов зовнішнього середовища, шкідників та хвороб. Збереженню представників родини Orchidaceae останнім часом приділяють велику увагу. Це єдина родина у флорі України, всі види якої підлягають охороні, ось чому неабиякий інтерес викликають місцезнаходження та інтродукція, тобто переміщення та культивування її представників, зокрема пальчатокорінника Фукса (Dactylorhiza fuchsii) [4]. На території Рівненської області пальчатокорінник Фукса виявлено в Зарічненському районі, що межує з Волинською областю та Республікою Білорусь (зокрема, в селах Заозір’я, Задовже, Кутин, Кутинок, Кухче, Дідовці, Лубинці, Локвиці, Морочне, Мутвиці, Червін, Храпин, Нобель) [3].
21
Поширення пальчатокорінника Фукса на території Зарічненського району Рівненської області
У селі Заозір’ї на заплавних луках поблизу озера Посвєдське пальчатокорінник Фукса зростає на значній території, але випасання худоби, сінокоси, зривання на букети значно зменшують його популяцію. В с. Кутині росте біля річки Веселухи, де на зменшення виду впливає випасання худоби. Ареал пальчатокорінника неподалік від с. Нобеля віддалений, тому на його зменшення не впливають антропогенні фактори. Пальчатокорінник Фукса дуже швидко зникає внаслідок осушувальномеліоративних робіт та масового викопування бульб на «салеп», заготівлі як лікарської сировини, зривання на букети. Під час екологічної експедиції було зібрано насіння пальчатокорінника, висіяно в теплицях Рівненської обласної станції юних натуралістів, і розсаду висаджено на навчально-дослідній земельній ділянці, поширено у Гощанський, Радивилівський райони та на окремі ділянки в місті Рівному. За рослинами проводили фенологічні спостереження. Розсада добре прижилася в теплиці і у відкритому ґрунті. Рослини першого року життя не квітували. Весна показала, що вони добре перезимували, і на початку квітня з’явились перші молоді листки. Коренева система рослин другого року життя стала більш розвиненою, кореневі бульби – більшої маси і об’єму, стебла розгалузилися і досягли висоти 70–80 см у закритому та 50–70 см у відкритому ґрунті. Рослини квітували з початку червня до кінця серпня і утворили насіння. Вивчивши і узагальнивши досвід вирощування пальчатокорінника Фукса, ми дійшли висновку про доцільність плантаційного вирощування рослини для збору лікарської сировини, для декоративних та садівничих цілей.
22
Розсада пальчатокорінника Фукса, вирощена на різних ґрунтових сумішах
Однак варто відзначити, що насіння пальчатокорінника Фукса для нормального проростання потребує певних умов, які також були досліджені. Добрі результати дає розмноження вегетативним способом – поділом кореневих бульб. Культивування рідкісних рослин має велике значення не тільки тому, що гарантує їх збереження як останніх музейних представників зникаючих видів, а й може бути і дієвим способом подальшого відновлення їх у природній популяції. Через те, що з кожним роком кількість рідкісних рослин зменшується, ми пропонуємо рекомендації щодо їх охорони: - проведення постійного спостереження (моніторингу) за станом угруповань рідкісних рослин та необхідних наукових досліджень; - запровадження особливого виду режиму збереження; - проведення відповідної еколого-просвітницької роботи та інформування громадськості про стан збереження; - поглиблення наукових основ збереження і розведення у штучних умовах рідкісних видів фауни і флори з метою їх наступної реінтродукції та введення в культуру, створення для цього спеціальних розсадників; - закладання стаціонарних польових дослідів або створення колекційних ділянок; визначення обсягів фенологічних спостережень та польових експериментів на місці інтродукції; - організація утримання дослідних ділянок та проведення фенологічних спостережень, виконання всіх заходів щодо проведення польових експериментів. Можливо, ці заходи допоможуть зберегти рослинний світ. Адже зникнення видів, є наслідком того, що люди не усвідомлюють, наскільки важливо охороняти такі перспективні для декоративних і фармацевтичних цілей рослини [5]. 23
1. 2. 3. 4. 5.
Література: Артамонов В. И. Редкие и исчезающие растения. Том 1. – М., 1985. – 309 с. Гродзинский А. М.. Тропические и субтропические растения закрытого грунта: Справочник. – К.: Наукова думка, 1988. – 412 с. Меремінський А. Й., Сацюк І. Л. Рідкісні рослини і тварини Рівненщини. – Рівне, 2002. – 156 с. Рідкісні і зникаючі рослини Українського Полісся / Авторський колектив. – К.: Фітосоціоцентр, 2003. – 248 с. Червона книга України / Упорядники О. Ю. Шапаренко, С. О. Шапаренко. – Харків: Торсінг, 2002. – 336 с.: іл.
УДК 378. 134:57(477) АНТРОПОГЕННАЯ ТРАНСФОРМАЦИЯ ЛАНДШАФТОВ СЕВЕРНОГО ПРИАЗОВЬЯ, СПАДЫ И ПОДЪЕМЫ ЧИСЛЕННОСТИ ФОНОВЫХ ВИДОВ ПОЗВОНОЧНЫХ И ИХ ВОЗДЕЙСТВИЕ НА СТРУКРУРУ ЗООЦЕНОЗОВ Кошелев А. И., Пересадько Л. В., Кошелев В. А., Николенко А. Н., Мелитопольский государственный педагогический университет, эколого-натуралистический центр, г. Мелитополь, Запорожская область За последние 150 лет ландшафт Северного Приазовья был кардинально изменен человеком, на месте безлесых степных пространств возник современный агроландшафт с густой сетью населенных пунктов, автомобильных и железных дорог, мозаикой полей различного типа и площадями расчленными на прямоугольники полезащитными и придорожными лесополосами, линиями телеграфных и электрических столбов, сетью искусственных каналов, прудов. Былые зооценозы степного типа исчезли, от зоокомплексов естественных водоемов остались лишь фрагменты на заповедных территориях. Возникли зооценозы нового типа: урбанизированные, селитебные, рудеральные, лесные, в агроландшафте. Исчезли или стали малочисленными ранее фоновые степные виды позвоночных, определяющие тип и структуру былых степных зоокомплексов, но появились новые виды, некоторые из них стали массовыми и стали определять структуру и функционирование зооценозов, формирование иных биоценотических связей. В регионе было успешно акклиматизировано 12видов млекопитающих, один – птиц, 10 – рыб; только за последние 40–50лет самостоятельно расселились вслед за изменениями ландшафтов и климата 8 видов млекопитающих, 12 видов птиц, и эти процесси усиливаются. Обратимся лишь к некоторым наглядным примерам. 24
Грач (Corvus frugilegus Linnaeus, 1758) появился на гнездовании в регионе в начале 20 века вслед за распашкой степей и высадкой деревьев, его численность резко возросла в 50–60-е годы вслед за расширением сети лесополос и искусственных лесов, а позднее – по мере старения деревьев и проведения ирригационных работ. Продолжается рост числа новых колоний и общее увеличение численности грача как в гнездовой, так и в зимний периоды. Колонии грача привлекают на гнездование ушастую сову (Asia otus Linnaeus, 1758), пустельгу (Falco tinnunculus Linnaeus, 1758), кобчика (Falco vespertinus Linnaeus, 1766), серую ворону (С. cornix Linnaeus, 1758), чернолобого сорокопута (Lanius minor Gmelin, 1788), численность которых также возросла. Благодаря густым кустарниковым зарослям в лесопосадках сформировался гнездовой орнитокомплекс, включающий свыше 30–42 видов, ранее отмечаемых лишь на, пролете (Алфераки, 1910; Пачоский,1911; Браунер, 1894, 1916, 1923 и др. В последние годы колонии грача стали привлекать на гнездование цапель (Ardea cinerea Linnaeus, 1758, Egretta garzetta Linnaeus, 1766, N. nycticorax Linnaeus, 1758) численность которых также возрастает. Орнитокомплексы крупных искусственных лесных массивов (до 400–1200 га каждый) включают в настоящее время до 50–70 гнездящихся видов, их обогащение продолжается. Прямая зависимость прослеживается между численностью сороки (P. Pica Linnaeus, 1758), мелкими соколами и совами (Asia otus Linnaeus, 1758, Otus scops Linnaeus, 1758), которая обеспечивает их гнездами. После резкого падения численности сороки в 90-х годах (Гавриленко, 2001; Кошелев, 2003) в несколько раз сократилась численность пустельги, кобчика, ушастой совы, отмечено нетипичное гнездование пустельги в полуразрушенных плоских остатках старых гнезд сороки. Новыми для региона стали урбанизированные зооценозы, в т. ч. орнитокомплексы, включающие до 60-|80 гнездящися видов. Среди них фоновыми стали домовый и полевой воробьи (Passer domesticus Linnaeus, 1758, P. montanus, Linnaeus, 1758), скворец (Sturnus vulgaris Linnaeus, 1758), городская ласточка (Delichon urbica Linnaeus, 1758) черный стриж (A. apus Linnaeus, 1758), сизый голубь (Columba livia var. domesticus Gmelin, 1789), a в последние десятилетия кольчатая горлица (Streptopelia decaocto Frivaldszky, 1838), сирийский дятел (Dendrocopos syriacus Hemprich, 1833). В города активно вселяются грач, серая ворона, сорока, сойка (Garrulus glandarius Linnaeus, 1758), горихвостка-чернушка (Phoenicurus ochruros Gmelin, 1774). Наибольшей численности в городском ландшафте достигают пластичные виды, с широкими пространственными и трофическими нишами. По характеру питания среди урбофилов преобладают полифаги, а по типу гнездования – склерофилы. Доминирующую роль в городских зооценозах и в регуляции энергетического обмена играют немногие массовые виды, роль остальных незначительна. Характерно постоянство доминирования одних и тех же видов (сизый голубь, домовый воробей, ласточки) на протяжении многих лет. По мере увеличения урбанизированности ландшафта уменьшается динамика структурных изменений в сообществах на протяжении годового цикла, что делает городские зоокомплексы более статичными. Освоение новых городов 25
идет стремительными темпами как за счет процессов урбанизации местных видов, так и путем инвазии чежеродных видов-урбофилов. В конце 80-х годов в Азово-Черноморском регионе начался резкий подъем численности чайки-хохотуньи (Larus cachinnans Pallas, 1811) и большого баклана (Phalacrocorax carbo Linnaeus, 1758), образовались их крупные колонии на морских островах. Это привело к резким изменениям структуры островных зооценозов, снизилась численность других видов чаек, крачек и куликов. К этому добавилось хищничество серой вороны, которая освоила для гнездования все прибрежные лесополосы, и усилившийся фактор беспокойства. Структура зооценозов в значительной мере определяется сложностью экологических связей отдельных их членов: топических, трофических, фабрических, консортивных и др. (Булахов, 1970, 2001). В регионе это прослежено нами на примере поливидовых колоний птиц – цапель, большого баклана, грача, чайковых птиц (Кошелев и др., 1998, 2001, 2003). Благодаря проявлению в них явления «гнездового соседства» в колонии птиц привлекаются «сопутствующие виды». Видовая структура представлена в колониях разного типа 10–46 видами, что приводит к значительному обогащению зооценозов данных биотопов и ландшафта в целом. Прослежена зависимость численности гнездящихся мелких видов пастушковых от численности колоний цапель, численности поганок – от количества гнездящихся лысух (Fulica atra Linnaeus, 1758). Такая же связь выявлена в степных зооценозах между численностью малого суслика (Citellus pygmaeus Pallas, 1779) и каменкиплясуньи (Oenanthe isabellina Temminck 1829), численность которой катастрофически упала в конце 90-х годов после исчезновения сусликов (Кошелев, 2003). Видимо, такая же связь имеется между диким кабаном (Sus scrofa Linnaeus, 1758) и зарянкой (Erithacus rubecula Linnaeus, 1758), т. к. после истребления кабанов браконьерами в последние годы в искусственных лесах заметно уменьшилась численность зарянок, зависящих от роющей деятельности кабана. Крупные изменения произошли в размещении и структуре поселений норных видов птиц. Еще 100–150 лет назад они гнездились исключительно в естественных обрывах по берегам рек, лиманов и моря. В настоящее время большинство, колоний береговушки (R. riparia Linnaeus, 1758) и золотистой щурки (Merops apiaster Linnaeus, 1758) располагается в обрывах искусственного происхождения: карьерах, силосных ямах, придорожных выемках. В колониях ласточек гнездятся еще 10–16 видов «вторичных норников», что существенно количественно и качественно обогащает зооценозы, поддерживает высокое биоразнообразие. Линии электропередачи стали привлекать на гнездование ворона (Corvus corax innaeus, 1758), галку (С. monedula Linnaeus, 1758), численность которых в последние десятилетия существенно возросла. Ворон занимает для гнездования металлические, реже бетонные опоры ЛЭП, а галки селятся в полых бетонных столбах. Под мостами и путепроводами – и ласточка (Hirundo rusthica Linnaeus, 1758), и белая трясогузка (Motacilla alba Linnaeus, 1758). Сравнительный анализ биоразнообразия и сложности структуры зооценозов в сохранившихся природных степных экосистемах и вторичных эко26
системах Северного Приазовья за последние 100–150 лет показал, что в новых антропогенных экосистемах при надлежащей охране видовой состав животных значительно обогатился и превосходит исходный, а плотность населения существенно возросла. Особенно значительное развитие получили фазан обыкновенный (Phasianus colchicus Linnaeus, 1758), заяц-русак (Lepus europaeus Pallas, 1778), грач, скворец, сорока, домовый и полевой воробьи, черный стриж, сизый голубь, горихвостка-чернушка, хохлатый жаворонок (Galerida crastata Linnaeus, 1758). В антропогенно трансформированных экосистемах обитают также многие редкие и исчезающие виды животных, имеющие региональный, национальный и международный охранный статус. Поэтому необходимо разработать теоретические основы создания природнозаповедных территорий нового типа для антропогенно трансформированных и урбанизированных ландшафтов (например, городской заказник, сельский заказник, полевой заказник и др.).
27