Text 7 2008 by Всеукраїнська екологічна ліга

ЗМІСТ Національні проблеми освіти і наукового забезпечення у сфері збалансованого розвитку Білявський Г. О., Тимочко Т. В., Пащенко О. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2 Етика збалансованого розвитку Марушевський Г. Б. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

О ходе реализации в Украине Стратегии образования для устойчивого развития ЕЭК ООН Степаненко С. Н. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 Реалізація освіти сталого розвитку в позашкільних навчальних закладах України Вербицький В. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 Екологія, екоосвіта та екопросвіта як чинники переходу до екологічно збалансованого розвитку Гардашук Т. В., Ісаєнко В. М., Мовчан Я. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 Роль освіти в інтересах збалансованого розвитку у формуванні екологічної компетентності дівчат і жінок: міжнародні та національні пріоритети Денисюк Н. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32 Досвід роботи з формування екологічної свідомості учнів у сфері збалансованого розвитку Павлович В. П. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Біоетика і сталий екологічний розвиток: освітній аспект Білик Н. І., Гриньова М. В., Кращенко Ю. П. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

НАЦІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ОСВІТИ І НАУКОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ У СФЕРІ ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ Білявський Г. О., д. г.-м. наук, професор, міжнародний експерт з екології, безпеки гідросфери, завідувач кафедри екологічного аудиту, Національний авіаційний університет, Тимочко Т. В., перший заступник голови Всеукраїнської екологічної ліги, Пащенко О. В., координатор Всеукраїнської дитячої спілки «Екологічна варта» Сьогодні питання моралі та етики не втратили своєї актуальності й хвилюють світову громадськість. Історія свідчить, що людське суспільство не може існувати без моральних засад. Людина перестає бути людиною, коли втрачає такі якості, як чесність, доброзичливість, гордість, співчуття, совість, скромність і порядність. Совість –природжене почуття моральної відповідальності, у совісних людей всі норми і правила моралі написані в їхніх серцях. Для справжнього щастя людям, крім матеріальних благ в першу чергу потрібні духовні цінності. І серед останніх – ставлення людини до Природи. Рівень цього ставлення визначається рівнем екологічної культури. А рівень її залежить від якості екологічної освіти та виховання. Якщо протягом останнього десятиріччя ХХ ст. в Україні спостерігалась активізація розвитку екологічної освіти і процесу розроблення концепцій еколого-збалансованого розвитку, то на початку ХХІ ст. відбувається значний спад як у галузі розвитку екологічної науки й освіти, так і державного інтересу до розв’язання проблеми. У розвитку освіти в інтересах збалансованого розвитку (ОЗР) можна умовно виділити 3 етапи: І – 1970–1985 рр. (період загального занепокоєння екологічним станом довкілля) – накопичення і оприлюднення фактів щодо забруднення довкілля, широке висвітлення екологічних проблем в засобах масової інформації, зокрема причин та обсягів забруднень і деградації екосистем, прогнозування змін в біосфері, підготовка і видання перших підручників і посібників з екології. ІІ – 1985–2002 рр. (період теоретичних напрацювань у галузі екологічних проблем) – початок підготовки фахівців-екологів як широкого профілю, так і галузевого спрямування, відкриття численних екологічних кафедр і факультетів у ВНЗ, прийняття спеціальних постанов Уряду про екологічну освіту, підготовка і видання посібників і підручників з різних екологічних дисциплін, розроблення Концепції екологічної освіти і плану її реалізації, а 2

також стандартів з екологічної освіти, активізація діяльності громадських природоохоронних організацій. III – 2003–2010 рр. (період початку практичного розв’язання екологічних проблем) – розроблення проекту Закону про екологічну освіту, розвиток важливих прикладних екологічних дисциплін – екологічного аудиту, екологічного менеджменту, екологічного управління, економіки природокористування та екологічної політики, початок розвитку ОЗР, загальний спад інтересу владних структур, МОНУ та Мінприроди України до вирішення національних і регіональних екологічних проблем. Ще на початку III етапу екологічні проблеми України турбували не лише науковців, освітян, громадськість, а й державних службовців. Перша Концепція екологічної освіти (2001) і програма її реалізації (2002), а також підготовлений проект Закону України про екологічну освіту (2002) давали надію на те, що нарешті в державі почалися позитивні зрушення як у галузі розвитку екологічної культури, підвищення екологічної свідомості, так і у розв’язанні багатьох гострих екологічних проблем. Після згаданих активних дій в Україні знову запанували політична нестабільність, деградаційні процеси, економічні негаразди, що відразу ж позначилось на стані екологічної освіти та всій системі підготовки кадрів взагалі. Не виконується програма реалізації Концепції екологічної освіти, повністю припинилося викладання екології в середніх школах, ліцеях, коледжах. Створена раніше при Кабінеті Міністрів України Комісія зі сталого розвитку не функціонує з 2001 р. Зведено нанівець співпрацю МОН України і Мінприроди. Нинішня система освіти України, на жаль, є жорстко централізованою з обмеженим самоврядуванням у ВНЗ, а сама екологічна освіта як основа і базис ОЗР не є системною, безперервною, досконалою. Через відсутність досвідчених і кваліфікованих викладацьких кадрів, достатньої кількості якісної навчально-методичної літератури, сучасної літературної і комп’ютерної бази (як цього вимагають європейські стандарти і положення Стратегії ЄЕК ООН) рівень підготовки українських фахівців-екологів залишається досить низьким. В останніх документах МОН України стосовно розвитку освіти у державі на 2006-2010 рр. навіть не згадується про значення, важливість і необхідність активної роботи у напрямі розвитку ОЗР, відновлення повноважень Концепції екологічної освіти та необхідність виконання Програми її реалізації. У той час, як всі розвинуті країни світу сьогодні активно впроваджують Стратегію ЄЕК ООН з освіти в інтересах збалансованого розвитку, в Україні не зроблено навіть перших кроків. Вважаємо за необхідне викласти наше розуміння поняття ОЗР. Освіта в інтересах збалансованого розвитку націлена на набуття знань і навичок, що сприяють формуванню екологічно свідомого суспільства, нових світогляду, позицій, цінностей, тобто розвитку, я к и й є соціально бажаним, економічно життєздатним і екологічно збалансованим. Еколого-збалансований розвиток передбачає переорієнтацію освіти на відмову від нестійких моделей виробництва і споживання, бережливе став3

лення до довкілля, досягнення взаєморозуміння і соціальної стабільності, гармонізацію розвитку соціальних, економічних і екологічних процесів. ОЗР формується на принципах загальності і безперервності освіти, міждисциплінарному підході, активній взаємодії викладача і учня, навчання за допомогою досвіду і творчості. Згідно з документами ЮНЕСКО та документами, що ухвалювались на міжнародних зустрічах різних рівнів, до основних компонентів ОЗР належать: – освіта (навчання); – підготовка і перепідготовка кадрів; – вироблення навичок; формування системи цінностей і виховання; – інформування просвіта населення. На всіх етапах особливу увагу приділяють розумінню збалансованості, поліпшенню якості життя, зниженню (зменшенню) еколого-економічних ризиків. Найважливішими серед основоположних принципів ОЗР є: єдність загальної професійної, екологічної, економічної та соціальної освіти; наслідування програм різних рівнів, взаємозв’язок з іншими програмами і програмами одного рівня; адаптивність, врахування місцевих особливостей; різноманіття форм і методів; зв’язок з практичною діяльністю. ОЗР базується на екологічній освіті, яка є її фундаментом. У той же час ОЗР потребує відповідного розвитку соціальної та економічної компонент, вона є новим етапом формування комплексної системи освіти, коли її складові (екологія, соціологія, економіка) стають рівнозначними. Основні напрями розвитку ОЗР:  розвиток і вдосконалення базової освіти; переорієнтація системи освіти на всіх рівнях, її «екологізація»,  адаптація до розв’язання проблем еколого-збалансованого розвитку;  розширення розуміння і усвідомлення важливості збалансованості громадськістю;  підготовка кадрів. Величезний крок вперед у міжнародному співробітництві з питань ОЗР був зроблений у травні 2003 р. у Києві на 5-й Конференції «Довкілля для Європи», де 55 міністрів охорони навколишнього середовища країн регіону Європейської економічної Комісії прийняли спеціальну Заяву щодо освіти в інтересах збалансованого розвитку. У Заяві було сказано про те, що учасники Конференції вирішили розробити регіональну Стратегію в галузі ОЗР і закликати всі країни «...інтегрувати збалансований розвиток в системах освіти всіх рівнів, від шкільного до вищого, включаючи неформальну освіту, освіту у неурядовому секторі, щоб освіта стала ключовим фактором змін...». Комітет з екологічної політики ЄЕК ООН і міністерства освіти спільно розробили проект Стратегії ЄЕК ООН з ОЗР (2003–2004). У березні 2005 р. у столиці Литви Вільнюсі на спеціальній нараді представників країн регіону ЄЕК Стратегія ЄЕК ООН для ОЗР була прийнята всіма країнами-учасницями процесу, за винятком США. У Вільнюсі була також затверджена спеціальна програма для виконання Стратегії – «Вільнюські 4

рамки здійснення». Тут був створений спеціальний міжсекторальний орган – Керівний комітет з ОЗР (КК) регіону ЄЕК ООН, у якому беруть участь міністерства навколишнього середовища, міністерства освіти, неурядові та міжнародні організації. КК буде щорічно на своїх сесіях заслуховувати звіт про прогрес у галузі ОЗР в регіоні. Нарада у Вільнюсі стала офіційним відкриттям Десятиріччя ОЗР в регіоні ЄЕК ООН. Під час 6-ї Конференції міністрів «Довкілля для Європи» було проведено засідання з освіти в інтересах збалансованого розвитку та ухвалено Заяву міністрів освіти та навколишнього середовища регіону ЄЕК ООН. У заяві стверджується важливість принципу збалансованого розвитку як інструмента для вирішення завдань глобалізації, який забезпечить охорону навколишнього природного середовища та раціональне управління природними ресурсами, викорінення бідності, збалансоване виробництво й споживання, а також сприятиме встановленню справедливості, додержанню громадянських прав, рівності та прав дітей. Міністри закликали владу брати участь у подальшій роботі, спрямованій на розвиток національних процесів ОЗР, та забезпечувати необхідні ресурси. Неформальна екологічна освіта має свої специфічні особливості. Громадський рух, зокрема молодіжний та дитячий, є вдалою системою для формування самоорганізованої особистості, людини з високим рівнем громадської активності та громадянської відповідальності у суспільстві XXI століття. Саме в позашкільній роботі дитина виявляє якнайбільше якостей особистості. На їх основі за допомогою дорослих і однолітків вона формує нові вміння та навички, будує власний світогляд, ставлення до людей і природи. Виховання у громадських організаціях має здійснюватися таким чином, щоб дати можливість кожній дитині, молодій людині взяти участь у цікавих (обов’язково практичних) природоохоронних заходах. За допомогою спеціальних програм діти у кожній акції мають здійснювати взаємонавчання, щоб не тільки підвищити рівень обізнаності в сфері екології, не тільки формувати власний екологічний світогляд, а й стати лідерами в колективі. Громадські організації використовують системний підхід – поєднують екологічне виховання з практичною роботою, новими освітніми розвиваючими заходами, науково-практичною роботою дітей, впровадженням системи самоврядування та розвитку лідерських якостей. Представники природоохоронних НУО в Україні не один рік працюють над розробленням і впровадженням позашкільних еколого-освітніх та виховних програм, популяризують екологічні знання, розробляють спеціальні екологічні тренінги, заняття, вправи, екоігри. Але цінний досвід позашкільної природоохоронної освітньо-виховної роботи, набутий екологічними НУО, наші державні органи використовують недостатньо або ігнорують. Важливим є досвід дитячих громадських організацій – екологічних, туристичних, краєзнавчих. Всеукраїнська дитяча спілка «Екологічна варта» проводить постійну роботу зі створення та впровадження нових програм у галузі екологічної 5

освіти, зокрема «Екологічна варта власного майбутнього», «Вартівські вміння», «Прибери планету», «Школа лідера-еколога». Організація та проведення екологічних конкурсів і вікторин, семінарів-тренінгів, екологічних екскурсій, створення екологічних клубів, центрів, творчих майстерень – невід’ємна частина діяльності «Екологічної варти». Дитяча екологічна асоціація «Зелена країна», що працює у Донецькій області, має свій друкований орган – газету «Бджілка». Юні екологи обстежують річки, проводять екологічні експедиції. Регіональне молодіжне екологічне об’єднання «Екосфера» (м. Ужгород) працює за власною методикою «Програма екологічної освіти та виховання учнівської молоді «Школа у природі». Дитяче об’єднання «Паросток» проводить заняття з дітьми та молоддю з екології та біології, велику увагу приділяючи практичному та науководослідному аспектам. В Україні функціонують НУО, які працюють у сфері інформування і здійснюють певні заходи, спрямовані на підвищення обізнаності громадськості щодо екологічних питань. Всеукраїнська екологічна ліга створює власні освітні та видавничі програми. Серії книжок «Екологічна освіта і виховання», «Природоохоронні акції» стають у нагоді і вчителю, і молодому лідеру-екологу, книжки містять пропозиції та рекомендації щодо уроків, позакласних заходів екологічної тематики, а також природоохоронних акцій. Організація видає науковопопулярний журнал «Екологічний вісник» та реферативний журнал «Екологія». Всеукраїнська екологічна ліга ініціювала підготовку та видання Екологічної енциклопедії – широкопланового науково-довідкового видання, в якому на основі досягнень національної та світової екологічної науки подано сучасну інформацію про всі її галузі. Функціонує Центр екологічної освіти та інформації, що має власні тематичні й періодичні видання. Українське товариство охорони природи силами секції екологічної політики і освіти розробляє освітні екологічні програми, зокрема, програму екологічної підготовки державних службовців і керівників; створено для використання на лекціях, семінарах, зібраннях громадськості і молоді фільмотеку з більш як 100 відеофільмів на екологічну тематику (альтернативна енергетика, ліси України, вода і біосфера, заповідні території України, техногенна небезпека та ін). ЕкоНУО випускають і періодичні видання: «Рідна природа» (Українське товариство охорони природи разом з Мінприроди), «Зелений світ» (УЕА «Зелений світ»), тематичні екологічні видання (Національний екологічний центр України), «Жива Україна» (УкрЮНЕПКОМ), «Паросток» (Всеукраїнський благодійний фонд «Паросток») та ін. В Україні через ряд серйозних причин (нестача відповідних методичних матеріалів з ОЗР, низький рівень технічного забезпечення ВНЗ, недостатня, кількість висококваліфікованих викладачів у галузі ОЗР, відсутність мі6

жвідомчої співпраці у галузі ОЗР, брак коштів у національному бюджеті для фінансування ОЗР, відсутність належної уваги до проблеми з боку МОНУ та Мінприроди України та ін.) Стратегія ЄЕК ООН поки не реалізується. Основними причинами невиконання в Україні положень Стратегії ЄЕК ООН є: – відсутність затверджених Верховною Радою Стратегії збалансованого розвитку України та Закону про екологічну освіту; – відверта незацікавленість депутатів у збалансованому розвиткові України і відповідно у ОЗР; – бездіяльність Комісії сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України через зміни прем’єрів, оскільки вони повинні очолювати роботу цього органу: – часті кадрові зміни у Міністерстві освіти і науки України та Міністерстві охорони навколишнього природного середовища України; низький рівень екологічної освіченості керівників цих відомств; відсутність у їхніх структурах підрозділів чи уповноважених осіб, відповідальних за ОЗР згідно з положеннями Стратегії; – повна безконтрольність з боку держави щодо змісту програм і матеріалів ЗМІ, які не тільки не сприяють підвищенню рівня неформальної екологічної освіти та ОЗР, їх пропаганді, а відверто працюють на зниження моралі у суспільстві, падіння духовності й загального культурного рівня громадян, формують у молоді агресію, жорстокість, пропагують насильство, розпусту, споживацький спосіб життя, зневіру у майбутнє. Враховуючи необхідність виконання міжнародних угод та Стратегії ЄЕК ООН з освіти в інтересах збалансованого розвитку, уряд України має терміново почати практичну роботу у цьому напрямі. Для цього слід: - поновити склад і розпочати роботу Комісії зі сталого (збалансованого) розвитку при Кабінеті Міністрів України, яка має розробити національний План дій і ухвалити рішення про державну підтримку наукового забезпечення реалізації Стратегії ОЗР; - винести на повторне слухання проект Стратегії сталого (збалансованого) розвитку України та затвердити його; прийняти Закон про екологічну освіту; - скоординувати роботу МОН та Мінприроди України з виконання Концепції екологічної освіти, Стратегії ЄЕК ООН з ОЗР, розпочати активну роботу у цих напрямах, зокрема, ухвалити основоположні документи з ОЗР, створивши робочу групу з представників провідних ВНЗ, обох міністерств, громадських організацій; відкрити регіональні центри ОЗР на базі місцевих ВНЗ, сприяти залученню широкої громадськості до підвищення рівня екоосвіти, екокультури та розвитку ОЗР; - активізувати і підвищити ефективність роботи науково-методичної комісії з екології МОН України. ЕТИКА ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ 7

Марушевський Г. Б., к. ф. н., заступник голови Національного екологічного центру України Загалом для живих систем характерні два шляхи адаптації до довкілля: змінювати довкілля під свої потреби або змінювати себе чи свою поведінку, пристосовуючись до довкілля. У природних умовах існує баланс між цими шляхами адаптації: різні види рослин і тварин впливають на довкілля і певним чином змінюють його, але разом з тим відбувається еволюція видів. Людина ж зробила наголос на зміні довкілля. Цей шлях адаптації призвів до експансії виду Homo sapiens і водночас обернувся численними проблемами, в тому числі й екологічними. Тепер настав час змінювати суспільство, щоб адаптувати його до довкілля і таким чином уникнути екологічних проблем. Однак зміна суспільства неможлива без зміни суспільної моралі. Суспільні закони орієнтуються на моральні зразки минулих епох і тому мало придатні до управління складним, численним, та постійно змінюваним суспільством. Необхідна етика, яка відповідає вимогам часу, ґрунтується на аналізі проблем що виникають, і пропонує шляхи їх розв’язання. Існування у суспільстві моральних звичаїв і моральних норм зумовлене соціокультурною традицією, яка постає як механізм соціальної та культурної спадковості. Разом з тим, розвиток будь-якого суспільства спричинює його зміни. Тоді традиційна діяльність, автоматичний підхід до вибору конкретних дій призводять до проблем. Це зумовлює необхідність переглянути моральні норми, на яких ґрунтується традиційна діяльність, і перейти до нових, які дадуть змогу більш адекватно реагувати на виклики часу. Етика виникає як теорія моралі, теорія поведінки, коли відбувається рефлексія моралі і з’являється потреба аналізувати та осмислювати моральні звичаї і норми, які регулюють поведінку людини, а також пропонувати нові норми з огляду на те, що суспільство розвивається й ускладнюється. Щоб відповідати рівню розвитку суспільства, традиційні норми регуляції поведінки людини теж повинні змінюватися й удосконалюватися. Кардинальна відмінність етики від інших наук полягає в тому, що етика –активна наука. Вона має справу не тільки з минулим і сучасним, а й з майбутнім. Формування образу майбутнього є однією з визначальних її рис. Наукове знання описує буття, а етика творить це буття. Сучасна філософія розглядає розвиток як особливий тип змін, характерними рисами якого є незворотність, спрямованість і закономірність1. Внаслідок розвитку виникає новий якісний стан системи, пов’язаний зі змінами її структури.

Философский энциклопедический словарь /Гл. редакция: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов. — М.: Сов. энциклопедия, 1983. — С. 561.

Коли про розвиток суспільства говорять з політичних позицій, то йдеться про процес, спрямований у майбутнє. Закономірності розвитку суспільства у минулому вивчають такі науки, як історія, антропологія, філософія, соціологія тощо. Але якщо мова йде про майбутній розвиток суспільства, то це вже справа політики, економіки, державного управління, футурології й етики. Це ті сфери людської діяльності, де люди виступають і як дослідники певних суспільних процесів, і як їхні активні учасники. Оскільки люди постійно вибирають між тим чи іншим варіантом розвитку подій, вони досить часто опиняються в ситуації морального вибору, коли перевагу треба віддати тим чи іншим цінностям, коли від їх вибору часто залежить не тільки їхнє власне життя, а й життя інших людей. В цьому сенсі проблеми розвитку є водночас і етичними проблемами, тому потребують етичного аналізу. Визначальним чинником будь-якої парадигми розвитку є мета. В домінуючій парадигмі розвитку такою метою є підвищення добробуту населення. Як правило, не розглядаються будь-які обмеження, що можуть перешкодити досягненню цієї мети. Однак є природні межі Землі, врахування яких неминуче до перегляду мети суспільного розвитку. У 50–60-х рр. 20 століття розвиток пов’язували тільки з економічним прогресом та зростанням економічної ефективності. Проте на початку 70-х рр. у зв’язку з несправедливим розподілом прибутків та із зростанням кількості бідних у країнах, що розвиваються, парадигма розвитку змінилася. Питання соціальної справедливості були визнані такими ж важливими, як і питання зростання економічної ефективності. Але і цей підхід до реалізації проектів розвитку не дав бажаних результатів. Зростаюче споживання природних ресурсів призвело до деградації довкілля і негативно вплинуло на здоров’я людей. Реальною загрозою стала проблема «меж зростання», на яку у 1972 р. звернув увагу світової громадськості Римський клуб 2. Щоб уникнути екологічної кризи, до концепції розвитку слід було включити третю мету – збереження довкілля. Вперше на цьому наголосила Конференція ООН з довкілля людини у 1972 р., яка визнала актуальність екологічної проблематики та необхідність створення дієвих міжнародних механізмів для її вирішення. Відповідно до мети розрізняють таки типи розвитку: економічний, соціальний, людський, міжнародний, збалансований тощо. Економічний розвиток пов’язують з підвищенням добробуту людей. Це нарощування економічного багатства країн або регіонів з метою збільшення добробуту їх мешканців. На постійне зростання та експансію національної економіки спрямована державна політика. При цьому правові та інституційні зміни спрямовують на інновації та інвестиції таким чином, щоб розвивати ефективну систему виробництва і розподілу товарів та послуг. Економічна наука повністю зосереджена на економічному зростанні, що на практиці означає збільшення валового національного продукту (ВНП). Віра в те, що ВНП є барометром здоров’я національної економіки і добробуту, на2

Медоуз Д. Х., Медоуз Д. Л., Рандерс Й., Беренс III У. Пределы роста: Пер с англ. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – 208 с.

була великого поширення. Втім, економісти визнали, що ВНП не вимірює добробут, а тільки забезпечує облік всього, що виробляється і споживається (а це можуть бути як хороші, так і погані речі). Соціальний розвиток – це такий тип соціального процесу, при якому постійно змінюються певні параметри суспільства. Якщо ці зміни вигідні для суспільства, то соціальний розвиток називають соціальним прогресом, якщо ні – соціальним регресом. М. Кастельс зазначає: «Протягом тисячоліть соціальний розвиток прирівнювали до соціального виживання. З настанням індустріальної епохи як мету соціального розвитку почали розглядати поліпшення якості життя»3. Людський розвиток (розвиток людини) спрямований на формування потенціалу людини робити те, що вона може, і ставати тим, ким вона може стати. Головні умови для розвитку потенціалу людини полягають в тому, щоб прожити довге і здорове життя, одержати освіту та мати відповідні ресурси для забезпечення гідного життєвого рівня4. Для оцінки прогресу людського розвитку Програма розвитку ООН, починаючи з 1990 р., щороку видає «Доповідь про людський розвиток». У ній, зокрема, наводяться рейтинги країн світу відповідно до індексу людського розвитку. Міжнародний розвиток спрямований на викорінення злиднів, поліпшення управління, медичної допомоги, освіти, запобігання кризам, а також на економічну реструктуризацію країн, що розвиваються. Власне, можна назвати дату, починаючи з якої проблеми розвитку стали предметом міжнародної політики. 20 січня 1949 р. американський президент Гаррі Трумен у своїй інаугураційній промові назвав бідні країни країнами, що розвиваються. Зі світоглядних позицій це означало, що народи в різних країнах рухаються в одному напрямі, тільки при цьому одні країни швидше, інші повільніше. Рівень цивілізованості країни має визначатися рівнем її виробництва, що знаходить своє вираження у зростанні ВНП (валового національного продукту). Наслідком такого погляду на розвиток стало втягування всіх країн світу в економічне змагання, що потребувало не лише капіталовкладень і передачі технологій, а й відповідної культурної трансформації, зокрема переходу багатьох країн світу від традиційних способів ведення господарства до етосу економічного суспільства5. У 1945–1970 рр. увесь світ додержувався однієї політики, яка отримала назву «девелопменталізм», або політика розвитку. Після другої світової війни майже весь евразійській континент перебував у стані розрухи, і ідея розвитку, що пов’язувалася в першу чергу з економічним зростанням, набула великої популярності, оскільки вселяла оптимізм і надію. Єдиною потужною індустріальною країною, яка уникла великих руйнувань, були США, що сприяло початку періоду їх гегемонії. Саме тому США запропонували ідео3

Кастельс М. Информационные технологии, глобализация и социальное развитие // Ойкумена. Вып. 2. – Харьков: Константа, 2004. – С. 29. 4 Доклад о развитии человека 2005: Пер. с англ. – М.: Весь Мир, 2005. – С. 23. 5 Sachs W. Global Ecology and the Shadow of «Development» // Global Ecology: A new Arena of Political Conflict / Ed. by W. Sachs. – London & New Jersey: Zed Books, 1995. — P. 3–21.

логію девелопменталізму, згідно з якою, якщо будь-яка держава бажає досягти більшого рівня економічного розвитку, її уряду необхідно обрати «правильну» стратегію. Можливість економічного розвитку всіх країн стала загальним переконанням. І хоча усі бачили серйозний розрив між «промисловими» і «аграрними» («розвинутими» і «слабо розвинутими») країнами, була надія, що злиденність периферійних зон можна подолати. В цьому сенсі концепція розвитку стала офіційною всесвітньою ідеологією. ООН навіть проголосила 70-ті роки «десятиліттям розвитку». Основу цієї ідеології, або «геокультури розвитку», склали три переконання6: 1) держави – члени ООН є політично суверенними і економічно (в крайньому разі потенційно) автономними; 2) кожна з таких держав має фактично тільки одну (або тільки одну переважаючу та споконвічну) національну культуру; 3) кожна з таких держав з часом може окремо розвиватися (що на практиці означає досягнення рівня життя теперішніх членів Організації економічної співпраці і розвитку). Втім І. Валерстайн зазначає, що у 70-х рр. настала фаза «Б» економічного циклу Кондратьєва – фаза стагнації. Почалася нафтова криза. У тих країнах, де не видобували нафту, зменшилися обсяги виробництва, зросли ціни на товари через підвищення цін на нафту. Економічна ситуація в багатьох країнах погіршилася. З цього моменту для багатьох людей розвиток перетворився з провідної зірки на ілюзію. Це було пов’язано з тим, що геокультура розвитку виступала як «історична форма культурного тиску в усіх державах з метою забезпечення програми «модернізації», або «розвитку», програми, яка виявилася марною для цих країн»7. Політика розвитку виявилася марною для країн, що розвиваються, але не для розвинутих країн. Є підстави розглядати політику розвитку як політику контролю розвинутих країн за природними ресурсами країн, що розвиваються. О. Тоффлер аргументовано довів, що розвинутим країнам для індустріалізації були необхідні приховані субсидії у вигляді дешевих природних ресурсів: «Коли англійці, французи, німці та інші поширилися по світу, для них відкрилася сувора реальність. Цивілізація Другої хвилі не могла існувати ізольовано. Вона відчайдушно потребувала прихованих субсидій у формі дешевих ресурсів, що надходять ззовні. А головне – для неї був необхідним єдиний інтегрований ринок, через який вливаються ці субсидії… Маючи потребу в ресурсах решти світу, вона втягнула суспільства Першої хвилі та первісні народи, що залишилися, в грошову систему, створила глобально інтегрований ринковий простір»8. Нагадаємо, що Е. Тоффлер цивілізацією Першої хвилі вважає аграрне суспільство, а цивілізацією Другої хвилі – індустріальне суспільство. Індустріальна цивілізація не могла існувати ізольовано, без інтегрованого світового ринку. Щоб мати дешеві ресурси, Західна Європа і 6

Валлерстайн И. После либерализма: Пер с англ. – М.: Едиториал УРСС, 2003. – С. 160. Валлерстайн И. После либерализма: Пер с англ. – М.: Едиториал УРСС, 2003. – С. 161. 8 Тоффлер Э. Третья волна: Пер с англ. — М.: ООО «Фирма ―Издательство АСТ‖», 1999. – С. 156, 173. 7

США залучили аграрні суспільства до грошової системи і світового ринку. У книзі «Третя хвиля» Е. Тоффлер наводить приклади конкурентної боротьби за дешеву сировину між США та СРСР. Тому дуже слушним є питання: чи змогли б індустріалізуватися США, Західна Європа, Японія чи СРСР, якби вони не мали змоги отримувати дешеві ресурси ззовні? О. С. Панарін зазначає, що західна технічна цивілізація стоїть перед дилемою: або переорієнтуватись на «нульове» зростання через численні екологічні, енергетичні і сировинні обмеження, або здійснити перерозподіл світових територій і таких чином отримати нові ресурси9. Перший варіант власне і є збалансованим розвитком, але до нього не готові ні правлячі еліти, ні пересічні споживачі. Другий варіант пов’язаний зі створенням глобального ринку, який не має ніяких протекціоністських бар’єрів. Внаслідок цього земля і ресурси мають перейти з рук менш вмілих і пристосованих в руки більш гідних, які вже продемонстрували свою високу економічну та екологічну ефективність. Отже, йдеться про геополітичну експансію Заходу. В. Гьосле звертає увагу на парадоксальність того факту, що «саме західні ідеї свободи та соціальної справедливості призвели до підкорення колоній. Аби в межах індустріальної держави гарантувати економічне зростання, треба було (дедалі більше) залучати ресурси третього світу»10. Цей парадокс пояснюється тим, що у кожної держави є два шляхи задоволення стихійно зростаючих потреб жителів: або за рахунок власних природних ресурсів, або за рахунок ресурсів інших країн, як правило, тих країн, які не збудували правову державу і живуть у напівфеодальному суспільстві11. У підсумку природа країн «третього світу» перебуває під подвійним тиском як з боку власного уряду, так і з боку іноземних держав. Виникає ситуація, коли, за словами М. М. Мойсеєва12, починає працювати «диявольський» насос, який перекачує у розвинуті країни природні й людські («витік мозків») ресурси, а натомість повертає у країни, що розвиваються, видобувні й брудні виробництва, а також відходи. Відповідним чином вибудовуються державні пріоритети багатих країн, які орієнтовані переважно не на допомогу країнам, що розвиваються, а на посилення своєї військової потужності (яку, зокрема США, періодично застосовують проти бідних країн). На кожен долар, що багаті країни витрачають на допомогу, припадає 10 доларів на військові витрати. Наприклад, світові витрати на боротьбу з ВІЛ/СНІДом (від якого щороку вмирає 3 млн осіб) відповідають світовим витратам на оборону протягом трьох днів13. Загроза природі йде від зазначеної політики «розвитку», по суті, псевдорозвитку. Велика кількість національних урядів та міжнародних фінансових агенцій все ще визначають розвиток як максимальне економічне зрос9

Панарин А. С. Агенты глобализма. – http://www.moskvam.ru/2000/01/panarin.htm. Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі: Пер. з нім. – К.: Лібра, 2003. – С. 162. 11 Хесле В. Философия и экология: Пер. с нем. – М.: АО Ками, 1994. – С. 26. 12 Моисеев Н. Н. С мыслями о будущем России. Сборник http://www.leadnet.ru/moiseev/index.htm. 13 Доклад о развитии человека 2005: Пер. с англ. – М.: Весь Мир, 2005. – С. 10. 10

докладов.

–

тання та узгоджений рух у напрямі індустріалізації та масового споживання. Світовий Банк, Організація економічної співпраці та розвитку, Міжнародний валютний фонд та більшість національних агенцій планування все ще сприяють розробленню стратегій, які розглядають максимальне сумарне зростання як синонім істинного, справжнього розвитку. Модель економічного зростання залишається ключовою на політичній арені. Внаслідок цього всі зусилля концентруються на реформуванні засобів зростання (технології, форми організації, структури стимулів), тоді як метою зростання беззастережно визначено рівень життя і споживання населення розвинутих країн. Важливо в етичний дискурс щодо розвитку включити екологічні питання. Зараз два етичні напрями – захист природи і сприяння економічній справедливості – виступають як опозиційні. Поширеним є уявлення про те, що представники екологічного руху виступають проти економічного розвитку і тягнуть суспільство назад у кам’яний вік, де природа буде збережена завдяки відмові від науково-технічного поступу, з яким пов’язують загострення екологічних проблем. Насправді ж екологісти виступають за збалансованість розвитку і проти хижацького ставлення як до природи, так і до людей, що призводить до деградації навколишнього середовища та зростання економічної нерівності. На думку американського економіста Германа Дейлі суть ідеї збалансованого розвитку є простою і зрозумілою. Вона полягає в тому, щоб «утримувати економічну підсистему в межах певного масштабу, який дає можливість екосистемі постійно її живити та підтримувати»14. У цій роботі «збалансований розвиток» розглядається як такий розвиток країн і регіонів, коли економічне зростання, матеріальне виробництво і споживання, а також інші види діяльності суспільства здійснюють у межах, які визначаються здатністю екосистем відновлюватися, поглинати забруднення і підтримувати життєдіяльність теперішніх і майбутніх поколінь. Концепція збалансованого розвитку постала як відповідь на виклик часу. Вона виступає як альтернатива панівній моделі сучасного розвитку. Забезпечення збалансованого розвитку – це не технічна проблема, для розв’язання якої необхідні нові технічні засоби чи технології. Це проблема зміни суспільних відносин і формування такого суспільства, яке не руйнуватиме середовище свого існування. Образ такого суспільства «допомагає сфокусувати увагу на наборі цінностей та етичних і моральних принципів, якими має скеровуватися наша діяльність як індивідуальна, так і на рівні інституційних структур (державних, неурядових, бізнесових і т. д.)»15. Збалансований розвиток – це також не суто наукова проблема. Звичайно, без наукових знань неможливо сформувати образ майбутнього демократичного і екобезпечного суспільства. Але проблема збалансованого розвитку – це не проблема відсутності знань. Наука може описати з різними ступеня14

Дейлі Г. Поза зростанням. Економічна теорія сталого розвитку. – К.: Інтелсфера, 2002. – С. 32. Viederman S. Knowledge for Sustainable Development: What Do We Need to Know? // A Sustainable World: Defining and Measuring Sustainable Development / Ed. by Trzyna T. C. – Sacramento and Claremont: IUCN/ICEP, 1995. – P. 36–43. 15

ми точності те, що є, і меншою мірою може допомогти оцінити те, що може бути. Але наука не може сказати, що повинно бути, а це ключове питання збалансованого розвитку. До того ж і наука, і техніка нині спрямовані на те, щоб підкорити природу, використати природні ресурси для задоволення зростаючих потреб людини. Наука і техніка виступають як інструмент влади людини над природою. Перехід до збалансованого розвитку – це етичний перехід, це зсув у ціннісних орієнтаціях багатьох людей. Збалансований розвиток є етичним ідеалом, і як будь-який суспільний ідеал концепція збалансованого розвитку виступає дороговказом для створення суспільства, яке буде перебувати в гармонії з природою. Оскільки потреба у збалансованому розвитку виникла у зв’язку з появою і загостренням екологічних проблем, важливим завданням етики збалансованого розвитку є пошук можливостей поєднати традиційну антропоцентричну етику з екологічною етикою, яка розглядає етичний аспект взаємодії суспільства з природою. Наголос на екологічній етиці є істотним для етики збалансованого розвитку, оскільки мова йде про новий тип розвитку, який дасть можливість уникнути екологічних проблем, або, принаймні, пом’якшити антропогенний вплив на природу. Завдання полягає в тому, щоб поєднати екологічні питання і питання розвитку. Як зазначає Деніс Гуле, необхідно забезпечити, щоб «етика розвитку увійшла в екологічну політику, а з іншого боку, щоб екологічна етика була предметом головного розгляду при формулюванні політики розвитку»16. Актуальним є пошук такої етичної концепції, яка зможе поєднати вимоги трьох головних етичних цінностей – справедливості, свободи і поваги до природи. Етичний ідеал збалансованого розвитку має знайти своє відображення у політиці збалансованого розвитку, яка у свою чергу сприятиме створенню інституцій збалансованого розвитку. З часом ці інституції стануть звичними і зрозумілими для всіх людей. Тоді можна буде говорити про втілення ідеалу збалансованого розвитку. Якщо розглядати збалансованість як мету розвитку, то зразу ж виникає проблема визначення того, наближається суспільство до збалансованого розвитку чи віддаляється від нього. Щоб уникнути розгляду збалансованого розвитку як однієї з чергових утопій людства, що не має критеріїв для оцінки, необхідно розробити показники збалансованого розвитку. Традиційні макроекономічні показники (ВВП, ВНП) не відображають багатьох соціальних та екологічних моментів. Для їх урахування застосовують два підходи: – створення інтегрального індикатора збалансованого розвитку, на основі якого можна оцінити ступінь збалансованості соціально-економічного розвитку; 16

Goulet D. Development ethics and ecological wisdom // Ethics of Environment and Development: Global Challenge, International Response / Ed. by J. R. Engel, J. G. Engel. – Tucson: University of Arizona Press, 1990. – P. 36.

– створення системи індикаторів, кожен з яких відображає певні аспекти збалансованого розвитку. Найчастіше виділяють такі підсистеми показників: економічні, екологічні, соціальні, інституційні. Одним з інтегральних показників розвитку є «екологічний слід» (Ecological Footprint), який розглядають як індикатор антропогенного тиску на природу. Цей показник, запропонований у 1996 р. канадськими екологами В. Рісом та М. Вакернейгелом17, вимірює споживання людьми природних ресурсів у «глобальних гектарах». Ці одиниці вимірювання є еквівалентом площі біологічно продуктивної землі і площі моря, що необхідні для: виробництва продуктів харчування і деревини, які споживають люди; створення інфраструктури, яку використовують люди; поглинання вуглекислого газу, що утворюється внаслідок спалювання викопного палива. Глобальний гектар – це умовний гектар, біологічна продуктивність якого дорівнює середній біопродуктивності на Землі. Екологічний слід, що припадає на одну людину, складається з: площі ріллі, необхідної для вирощування зернових культур; площі пасовищ, необхідних для виробництва продукції тваринництва; площі лісів, необхідних для виробництва деревини і паперу; площі моря, необхідного для продукування риби і морепродуктів; територій, зайнятих під житло та інфраструктуру; площі лісів, необхідних для поглинання вуглекислого газу, що утворюється внаслідок споживання викопних енергоресурсів (вугілля, нафта, газ). Глобальний екологічний слід становив у 2001 р. 13,5 млрд глобальних гектарів (гга), або 2,2 гга на душу населення. Важливою особливістю індексу є те, що його можна порівняти з біологічною ємністю Землі («потенціалом біосфери»). Біологічна ємність – це загальна кількість біологічної продукції, яку можна одержати з біопродуктивної території за певний рік; біопродуктивна територія – це ділянка землі або моря із значною фотосинтетичною активністю та продукуванням біомаси. Якщо екологічний слід є функцією від чисельності населення, середнього споживання ресурсів на душу населення та енергоємності технологій, які використовують, то біологічна ємність Землі залежить від кількості біологічно продуктивних територій та їх середньої продуктивності. У 2001 р. налічувалось 11,3 млрд глобальних гектарів біологічно продуктивних територій, або чверть поверхні Землі (інші три чверті поверхні Землі займають пустелі, льодовики та глибокі океани, які мають відносно низькі рівні біопродуктивності, непридатні для використання), тобто, біологічна ємність Землі становила 1,8 гга на душу населення. У 2001 р. екологічний слід людства зріс у 2,5 раза порівняно з 1961 р. і перевищив біологічну ємність планети на 0,4 гга на душу населення, або на 21 % (рис. 1)18. Таке перевищення виснажує природний капітал і може відбуватися тільки в обмежений проміжок часу, оскільки тривале перевищення природних меж Землі неминуче призведе до екологічної катастрофи. 17

Wackernagel M., Rees W. Our Ecological Footprint: Reducing Human Impact on the Earth. – Gabriola Island, Canada: New Society Publishers, 1996. – 320 р. 18 Europe 2005 The Ecological Footprint. – Brussels, Belgium: WWF European Policy Office, 2005. – 24 p.

Рис. 1. Екологічний слід людства і біологічна ємність планети у 1961–2001 рр. Екологічний слід американця в 2 рази перевищує слід європейця і в 7 разів – жителя Азії чи Африки. На території ЄС проживає всього 7 % населення Землі, але його жителі використовують 17 % світових природних ресурсів. Їх екологічний слід є у 2,2 раза більшим, ніж біологічні можливості планети. З 1961 р. цей показник зріс на 70 %. Країни ЄС – Швеція, Фінляндія, Естонія, Данія, Ірландія і Франція мають найбільший рівень споживання на душу населення, який у 3-4 рази перевищує біологічні можливості планети. Серед країн ЄС найменший рівень споживання – в Угорщині, Словаччині та Польщі, але й він удвічі перевищує кількість наявних на Землі ресурсів. Екологічний слід України становив у 2001 р. 3,3 гга на душу населення, тоді як біологічна ємність земель України – 2 гга на душу населення. Це свідчить про те, що споживання природних ресурсів перевищує природний потенціал території України. Тривале продовження цієї ситуації може призвести до трансформації екологічної кризи, яка спостерігається в Україні, на екологічну катастрофу. Якщо екологічний слід уявити у вигляді кількості планет, необхідних людству для підтримання нинішнього рівня споживання природних ресурсів, то можна побачити (рис. 2)19, що вже зараз людство споживає ресурси 1,2 планети. Як видно з рис. 2, людство в цілому перейшло межу збалансованого розвитку ще у 80-х рр. (хоч раніше цю межу перейшли тільки окремі північноамериканські та західноєвропейські країни).

Living Planet Report 2004. – Gland, Switzerland: WWF, 2004. – P. 1.

Рис. 2. Екологічний слід людства у 1961–2001 рр. Різниця у рівні доходів у різних країнах відображається на нерівному споживанні ресурсів. Так, на 20 % найбагатшого населення світу припадає 86 % загальної суми особистих витрат, споживання 58 % світової енергії, 45 % м’яса і риби, 84 % паперу, а також 87 % персональних автомобілів і 74 % телефонів. З іншого боку, 20 % найбідніших жителів планети споживають 5 % або й менше товарів і послуг кожної із зазначених категорій20. При цьому рівень споживання країн з високим доходом постійно зростає, тоді як рівень споживання країн з середнім і низьким доходом залишається приблизно одним і тим самим (рис. 3)21.

Рис. 3. Екологічний слід груп країн з різним доходом у 1961–2001 рр.

Глобальная экологическая перспектива 3 (ГЕО-3): Прошлое, настоящее и перспективы на будущее: Пер. с англ. – М.: ЗАО «Интердиалект+», 2002. – С.35–36. 21 Living Planet Report 2004. – Gland, Switzerland: WWF, 2004. – P. 23.

Економічна нерівність дедалі зростає – «багаті багатіють, бідні бідніють». Так, співвідношення доходів найбагатших і найбідніших 20 % населення світу у 1960 р. було 30:1, в 1989 р. воно зросло до 59:122, а у 2005 р. – становило 103:123. Спільні доходи 500 найбагатших людей у світі з переліку журналу «Форбс» (а ці доходи еквівалентні не більше ніж 5 % їхніх активів) перевищують спільний доход 416 млн найбідніших людей24. При цьому навіть незначний перерозподіл доходів багатих на користь бідних може призвести до значного зростання доходів бідняків. Для ліквідації крайніх злиднів – для того, щоб підняти рівень життя 1 млрд людей над планкою злиднів в 1 долар доходів на день – необхідно витратити 300 млрд доларів. Ця сума є значною в абсолютних цифрах, але вона еквівалентна 1,6 % доходів 10 % найбагатших у світі людей25. Нерівність у стандартах споживання стає одним з критеріїв соціальної диференціації. Сучасний етап розвитку людства характеризується тим, що внаслідок науково-технічного прогресу створено нові технології, які істотно впливають на спосіб життя людей. При цьому для одних людей нові соціальні блага стають все доступнішими, а для інших неможливість скористатися новими благами стає ознакою їхнього соціального відставання. Тривожні тенденції зростання соціального розмежування і групової замкненості в постіндустріальному суспільстві дають підстави говорити про повернення до станового суспільства, характерного для феодальної системи. Є. І. Головаха вважає, що ми живемо у неостановому суспільстві, в якому сформовано три неостанові спільноти26. До «першого стану» належать люди, які можуть задовольняти усі свої потреби і мають необмежений доступ до соціальних благ сучасної цивілізації. Сюди входить верхівка західного бізнесу, шоу-бізнесу, професійного спорту, а також частина традиційного вищого класу. У нової спільноти є свій стиль життя і специфічні норми поведінки, а також особлива інфраструктура, яка обслуговує цю спільноту, – від традиційної мережі магазинів з «космічними» цінами до екзотичного космічного туризму. Замкненість цієї спільноти підтримується «неофеодальним» оточенням, що складається з охорони, персональних лікарів, тренерів, візажистів тощо. «Другий стан» також переважно сконцентрований у західному суспільстві, яке забезпечує більшості населення якісне харчування, комфортне житло з сучасною побутовою технікою, доступ до сучасних засобів зв’язку та пересування, можливість одержувати якісну медичну допомогу, освіту, пенсійне забезпечення. До цієї спільноти належить «середній клас» у західному суспільстві та політична, економічна і духовна еліта у посткомуністичному і «третьому» світі. До «третього стану» належить меншість населення у розвинутих країнах і більшість населення світу, що живе в умовах, 22

Программа действий: Повестка дня на 21 век и другие документы конференции в Рио-де-Жанейро в популярном изложении. — Женева: Центр «За наше общее будущее», 1993. – С. 1, 4. 23 Доклад о развитии человека 2005: Пер. с англ. – М.: Весь Мир, 2005. – С. 44. 24 Доклад о развитии человека 2005: Пер. с англ. – М.: Весь Мир, 2005. – С. 44. 25 Доклад о развитии человека 2005: Пер. с англ. – М.: Весь Мир, 2005. – С. 5. 26 Головаха Е. И. Неосословное общество XXI столетия. – http://www.sau.kiev.ua/konf4_r.htm.

коли є проблематичним задоволення життєво важливих потреб, а доступ до багатьох благ цивілізації є обмеженим. Високі стандарти споживання пропагуються засобами масової інформації як бажаний взірець споживання. Досягнення необмеженого споживання є привабливим як для багатих, так і для бідних, які прагнуть досягти рівня споживання багатих. Таке всезагальне прагнення живить і підтримує неостанову піраміду, утворюючи порочне коло прагнень до зростання споживання і розкручуючи маховик споживацтва. Для ліквідації неостанового суспільства необхідно обмежити рівень споживання багатих людей. Разом з тим, досягти обмеження споживання людей, які належать до «першого стану», якраз найважче. Це пов’язано з тим, що представники «першого стану» входять до правлячої еліти, в руках якої сконцентровано як ресурси, так і засоби впливу на маси. Крім того, саме вони значною мірою визначають напрям розвитку суспільства. Прагнення кожної людини досягти задоволення усіх своїх споживацьких бажань є однією з головних психологічних перешкод на шляху переходу до збалансованого розвитку, який неможливий без обмеження надмірного споживання. У 2006 р. журнал «Кореспондент» оцінив статки 30 найбагатших українців у більш ніж 38 млрд доларів США. Щоб потрапити до рейтингу Топ-30, необхідно було володіти активами вартістю як мінімум 177 млн доларів США27. Важливо зазначити, що більшість грошовитих українців заробили свої мільйони на виробництві сталі та чавуну. Металургійне виробництво має значний негативний вплив на довкілля, однак його масштабність дає можливість власникам великих підприємств і корпорацій заробити значні кошти. В свою чергу, можливість одержати величезні кошти є головним стимулом для розвитку металургії. Питання збереження довкілля при цьому залишаються неважливими або навіть такими, що заважають ще більшому розвиткові металургійної галузі (і пов’язаних з нею гірничодобувної та вугільної галузей). Україна має природні умови і ресурси, які, безумовно, можуть скласти фундамент забезпечення збалансованого розвитку. Проте, як успадкована модель природокористування, так і практика господарювання останніх років зумовили збільшення антропогенного і техногенного навантаження на природно-ресурсний потенціал, що призвело до деградації багатьох його складових. Нинішня екологічна ситуація є наслідком нагромаджених за багато років структурних деформацій господарства, домінування природоємних галузей промисловості, ресурсо- і енергоємних технологій, сировинної орієнтації експорту і водночас надмірної концентрації виробництва у промислових центрах і регіонах країни. В Україні склалася вкрай нераціональна структура природокористування і управління соціально-економічним розвитком держави, яка є в цілому неефективною і екологічно небезпечною. Деформована структура економіки посилює свої негативні прояви. Статистичні дані свідчать, що у струк27

30 самых богатых украинцев // Корреспондент. – 1 июля 2006. – № 25. – С. 28–29.

турі промислового виробництва України значно зросла частка сировинно- та енергоємних і водночас найбільш забруднюючих довкілля галузей промисловості – гірничо-металургійної і паливно-енергетичної, а також хімічної та нафтохімічної (з 23,2 % у 1991 р.28 до 62,1 % у 2005 р.29) паралельно зі скороченням частки галузей, які виробляють продукцію кінцевого споживання, насамперед машинобудування, легкої і харчової промисловості. Тенденція перетворення України на сировинний придаток розвинутих країн стає дедалі загрозливішою. Втім відомо, що держави, які спеціалізуються на розвиткові сировинно-ресурсних галузей, не лише приречені на економічну залежність від споживаючих їхню продукцію країн, а й завдають подвійної шкоди довкіллю, оскільки більше половини природних ресурсів витрачається на підтримку ресурсовидобувних та енергоємних виробництв. Загалом стратегія переходу до збалансованого розвитку має ґрунтуватися на аналізі дисбалансів в економічній, соціальній та екологічній сферах і на подальшому визначенні шляхів подолання цих дисбалансів у напрямі досягнення збалансованого розвитку. Тільки усунення цих дисбалансів може закласти підґрунтя для збалансованого розвитку України.

О ХОДЕ РЕАЛИЗАЦИИ В УКРАИНЕ СТРАТЕГИИ ОБРАЗОВАНИЯ ДЛЯ УСТОЙЧИВОГО РАЗВИТИЯ ЕЭК ООН Степаненко С. Н., д. ф.-м. н., профессор, ректор Одесского государственного экологического университета В Стратегии образования в интересах устойчивого развития Европейской Экономической комиссии ООН (Вильнюс, 2005) не приведено определение самого понятия образования для устойчивого развития (ОУР). Основываясь на Заявлении Министров окружающей среды стран ЕЭК ООН про ОУР на 5-й Конференции «Окружающая среда для Европы» (Киев, 2003), в Стратегии лишь подчеркнуто, что ОУР является междисциплинарным и охватывает экономические, экологические и социальные вопросы. Вероятно, это связано с отсутствием единого устойчивого определения ОУР, его целей, задач и методов в различных странах (например, Европейский Союз и страны Восточной Европы). Однако в практической деятельности по реализации Стратегии без таких определений, четко позиционирующих ОУР в общей системе образования, не обойтись, особенно это касается нашей страны, где

28 29

Базилюк Я. Б. Конкурентоспроможність національної економіки. – К.: НІСД, 2002. – С. 52. Статистичний щорічник України за 2005 рік. – К.: Консультант, 2006. – С. 105.

образование для устойчивого развития должно «отвоевывать» свое место в системе формального образования на всех уровнях. В связи с этим попытаемся охарактеризовать то видение ОУР, которое формируется в Украине в ходе реализации Стратегии ОУР. Будем определять ОУР как «образование, обеспечивающее возможность участия каждого человека в решении и предупреждении социальных, экономических, экологических проблем, которые сформулированы в «Повестке дня на 21 век». При этом можно также сформулировать и цель ОУР как содействие становлению независимо и критически мыслящих, духовно состоятельных, социально активных граждан, основывающихся в своих социальных, политических и экономических действиях на принципах экологической этики и культуры, стремящихся к получению знаний об окружающей среде, проявляющих заботу о ее состоянии, лично и в сотрудничестве содействующих решению существующих и предупреждению новых экономических, экологических и социальных проблем. Можно также сжато сформулировать применительно к системе образования в целом принципы ОУР, к которым, по нашему мнению, можно отнести: - приоритетность ОУР как системообразующего фактора системы образования в целом. Это не совсем принцип «зонтика», т. к. подразумевает, с нашей точки зрения, пересмотр содержания образования на всех уровнях на соответствие идеям УР; - междисциплинарный, комплексный подход; - непрерывность ОУР; - всеобщность и доступность ОУР; - приоритетная роль университетов в формулировке и обеспечении реализации целей Стратегии ОУР. Содержание и методы ОУР должны базироваться на принципах: - принцип устойчивости развития во всех его проявлениях в экономической, социальной и иных сферах деятельности (использование природных ресурсов без снижения биоразнообразия и подрыва регенеративных способностей природы как в локальном, так и в глобальном масштабах); - принцип упреждения, предосторожности (отсутствие достоверных знаний о последствиях действий в отношении окружающей природной среды учитывается на всех уровнях планирования и не допускается действий, ведущих к деградации окружающей среды). Образование для устойчивого развития должно приводить к становлению нового склада мышления, при котором все социально-экономические и социально-экологические процессы и явления рассматриваются с учетом принципов устойчивости и предосторожности. Оценка действительности под таким углом зрения должна находить воплощение в поступках, социальных стратегиях и проектах их реализации. В силу исторических обстоятельств (авария на Чернобыльской АЭС) Украина уже на протяжении почти 20 лет уделяет большое внимание достижению сформулированных выше целей в рамках становления экологическо21

го образования и воспитания. Так как это образование в Стратегии ОУР воспринимается как основа ОУР, то имеющиеся в Украине наработки совершенно естественно используются и будут использоваться при реализации Стратегии ОУР. В ходе осмысления и формулирования задач экологического образования и воспитания украинские специалисты в области образования выделили такие уровни целей экологического образования и воспитания: 1 уровень: Экологические основы... Знание ключевых концепций и родственных экологических принципов. 2 уровень: Осведомленность о социально-экономических проблемах и человеческих ценностях... Знание того, как человеческая деятельность может повлиять на связь между качеством жизни и качеством окружающей среды. Экологическая этика. 3 уровень: Исследование и оценка экологических проблем и решений... Формирование необходимых для этого умений и компетенций. 4 уровень: Гражданские действия... Формирование умений (и мотиваций), необходимых гражданам для того, чтобы предпринять действия в защиту окружающей среды и обеспечить возможность их осуществления. Экологическая культура. Достижения Украины в реализации поставленных целей на уровнях формального, неформального и неофициального экологического образования достаточно весомы. К качестве примера следует отметить принятие на государственном уровне Концепции экологического образования в Украине (декабрь 2001 г.), в соответствии с которой: - в Украине создается система непрерывного экологического образования на всех ступенях формального образования, – от дошкольного до высшего, где поступательно реализуются сформулированные выше уровни целей экологического воспитания и образования. При этом эти цели реализуются не только с помощью специальных занятий или курсов по экологии, но и посредством воспитания и формирования общей культуры гражданина; - в Украине действует разветвленная сеть неформального и неофициального экологического образования и ОУР через негосударственные общественные экологические организации (Всеукраинская экологическая лига, Британский Совет, Мама-86 и др.); - формируется система общественно-государственного управления и координации экологическим образованием на региональном и общеукраинском уровнях. В качестве примера можно привести многолетнюю работу научно-методической комиссии Министерства образования и науки по экологическому образованию по координации учебных программ, подготовке и изданию учебной и методической литературы. Как можно видеть из вышеперечисленного, данный подход полностью соответствует целям, сформулированным в Стратегии образования для устойчивого развития.

В соответствии с задачами первого этапа Вильнюсских рамок выполнения Стратегии за истекшие два года в Украине выполнены следующие цели: - переведена на государственный язык и издана как сама Стратегия, так и все приложения к ней; - рабочая группа Министерства образования и науки Украины подготовила Национальный отчет о состоянии образования в интересах устойчивого развития; - в системе формального образования: - раздел «Основы устойчивого развития» введен в программу учебной дисциплины «Основы экологии», которая является обязательной во всех программах подготовки на уровнях начального и базового высшего образования; - разработана программа повышения квалификации преподавателей средней и высшей школы по проблемам обучения в области устойчивого развития; - курс «Основы теории устойчивого развития» введен в качестве обязательной учебной дисциплины в программы магистерской подготовки по направлению высшего образования «Экология»; - выпущены несколько учебных пособий по устойчивому развитию для студентов, а также по методике преподавания вопросов УР – для учителей средних школ; - в системе неформального образования: - работа Национального эколого-натуралистического центра учащейся молодежи Министерства образования и науки Украины – проведение ежемесячных семинаров и конференций по экологическому образованию; - широкая пропагандистская работа по разъяснению целей УР общественными неправительственными организациями, прежде всего Всеукраинской экологической лигой; – Всеукраинская конференция «Образование в интересах устойчивого развития: национальные приоритеты» (сентябрь, 2006). К нерешенным вопросам реализации Стратегии на первом этапе можно отнести: - слабое межсекторальное взаимодействие между структурами Министерства образования и науки и Министерства охраны окружающей природной среды как на центральном, так и региональном уровнях; - отсутствие национального межведомственного координационного Совета по вопросам развития ОУР; - отсутствие национальной программы в области образования в интересах устойчивого развития; - невключение проблем ОУР в число приоритетных задач реформирования системы образования; - отсутствие на государственном уровне финансирования: 23

 повышения квалификации преподавателей средней и высшей школы в области УР и ОУР;  издания учебно-методической литературы в области ОУР;  научных исследований в области ОУР; - отсутствие системы ликвидации экологической «неграмотности» населения, широкого привлечения граждан к решению экологических проблем на локальном и региональном уровнях. В том числе:  незначительное участие средств массовой информации в экологическом воспитании и обеспечении информированности населения;  низкий уровень обеспеченности доступа населения к системе Интернет, особенно в сельских районах, что не дает возможности использовать Интернет как средство массового электронного обучения и информирования населения;  практическое отсутствие доступной научно-популярной литературы по проблемам экологии, охраны окружающей среды на региональном уровне.

РЕАЛІЗАЦІЯ ОСВІТИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ В ПОЗАШКІЛЬНИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ УКРАЇНИ Вербицький В. В., д. п. н, директор, Національний екологонатуралістичний центр МОН України Освіта з питань навколишнього середовища, яка протягом багатьох років послідовно розвивається в позашкільних навчальних закладах, дедалі більше торкається всього комплексу глобальних проблем, розглянутих у Порядку денному на ХХІ століття, і є, таким чином, одним з ключових елементів освіти в інтересах сталого розвитку. Теоретико-методологічні основи позашкільної екологонатуралістичної освіти сталого розвитку розробив доктор педагогічних наук В. В. Вербицький. Соціально-педагогічну концепцію освіти сталого розвитку «Сім’я – дошкільна установа – школа – позашкільний навчальний заклад» апробовано в навчальних закладах України. Вона спирається на ряд моделей, основна ідея яких спрямована на неперервну освіту людини впродовж життя. Напрацьована модель (школа майбутніх батьків, малі екскурсії в природу навколо місць проживання, творчі учнівські об’єднання зі збереженням і відтворенням зелених зон міст та модель нової спеціальності «Учитель біології – організатор позакласної, позашкільної еколого-натуралістичної роботи») доповнює і збагачує традиційні моделі освіти.

Цілі освіти сталого розвитку дітей дошкільного віку реалізують відповідно до навчально-виховних програм, рекомендованих Міністерством освіти і науки України. Згідно з віковими особливостями навчання і виховання малят здійснюють у процесі ігрової, зображувальної, пошуководослідницької діяльності. На допомогу вихователям і батькам на конкурсній основі видано посібник «Екологічне виховання дошкільників», тематичний випуск журналу «Дошкільне виховання», проводяться семінари та семінарипрактикуми у співпраці з науковими та вищими навчальними закладами, державними й громадськими екологічними організаціями. Заслуговує уваги позитивний досвід, напрацьований педагогічними колективами дитячих дошкільних закладів Києва, Чернівців, Донецька. Діяльність творчих об’єднань початкового рівня спрямована на розуміння взаємозв’язків та взаємовпливу природних явищ, засвоєння основ фенології, оволодіння методами фенологічних спостережень, критичного ставлення до одержаної інформації, обробки і узагальнення даних, виховання екологічно доцільної поведінки у довкіллі. Ці творчі об’єднання (юні друзі природи, юні овочівники, юні квітникарі тощо) працюють за типовими та робочими навчальними програмами. Методичне забезпечення спрямоване тут на інтеграцію понятійних та іконічних моделей пізнання, що досягається проведенням передач екологічного змісту на теле- і радіоканалах, виданням дитячої літератури (зокрема, Зоя Берест «Казка про допитливе Жабеня: Екологія для найменшеньких». К.: Аверс – 2006. – 31 с.). Широкому залученню цієї вікової категорії дітей сприяють такі масові заходи, як «Джміль і бджілка», «Птах року», «Біощит», конкурс науково-дослідних проектів для молодших школярів «Юний дослідник» та ін. Мета творчих учнівських об’єднань основного рівня – забезпечення єдності формування природничо-наукової та особистісної картини світу на матеріалі наук (ботаніки, фітофізіології, агрохімії, ентомології, лісового господарства тощо). Критеріями відбору змісту навчального матеріалу є:  розгляд досягнень і перспектив певної науки з огляду на вирішення глобальних, регіональних і місцевих екологічних проблем;  використання принципу міждисциплінарності;  розгляд завдань «відкритого» типу, тобто таких, що не мають єдиного й остаточного вирішення;  розв’язування творчих задач з екології. Допрофесійну підготовку кадрів у галузі лісового господарства, раціонального використання, збереження і сталого освоєння всіх видів лісів здійснюють гуртки юних лісівників та учнівські лісництва, які працюють при загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладах за підтримки Державного комітету лісового господарства України та його структур. Допрофесійну підготовку майбутніх фахівців у галузі аграрного сектора економіки проводять у творчих учнівських об’єднаннях агрохіміків, овочівників, рослинників, садівників, виноградарів, вона спрямована на забезпе25

чення охорони і сталого використання природних ресурсів та виробництва продовольства. Ці завдання забезпечуються функціонуванням навчально-дослідних земельних ділянок як центрів навчання і оволодіння науково обґрунтованими методами сучасного землеробства, зорієнтованого на збільшення ефективності використання землі, екологічні засади господарювання. Науковий супровід педагогічної діяльності з реалізації завдань освіти сталого розвитку здійснює Всеукраїнська науково-методична рада з екологічної освіти і виховання дітей та учнівської молоді з регіональними відділеннями. До складу ради входять представники державних і недержавних організацій, що діють у цій галузі, що дає можливість реалізовувати стратегію екологічного партнерства. Так, НЕНЦ співпрацює з Українською аграрною академією, відділенням Загальної біології НАН України (на підставі Меморандуму про співпрацю, 2006 р.) та їхніми структурними підрозділами: Інститутом ботаніки НАН України, Інститутом зоології НАН України, Інститутом гідробіології НАН України, Національним ботанічним садом ім. М. М. Гришка НАН України, Академією педагогічних наук України: Інститутом педагогіки АПН України, Інститутом психології ім. Г. С. Костюка АПН України, Інститутом педагогіки і психології професійної освіти АПН України, Інститутом проблем виховання АПН України, вищими навчальними закладами, зокрема Київським національним університетом ім. Т. Г. Шевченка, Національним університетом «Києво-Могилянська академія», Національним університетом «Київський політехнічний інститут», Національним аграрним університетом. Важливим завданням позашкільної освіти є формування громадянських цінностей та переконань. Тому побудова життєдіяльності екологонатуралістичного центру здійснюється на основі співпраці дітей та дорослих як моделі громадянського суспільства. Однією з таких моделей є Дитячий екологічний парламент (ДЕП). ДЕП – недержавна, неприбуткова спілка дітей – представників дитячих громадських екологічних організацій, мета якого – консолідація зусиль дитячих громадських і державних екологічних організацій для реалізації міжнародних і національних екологічних програм, спрямованих на збереження, охорону і відтворення природи, здійснення інформаційної підтримки та виконання координаційної ролі в роботі всіх дитячих громадських екологічних організацій. ДЕП – своєрідна школа формування громадської свідомості, для його членів постійно проводять тренінги-навчання, зустрічі з депутатами Верховної Ради, урядом, активістами громадського екологічного руху. Члени ДЕП – учасники ІІІ та ІV Всеукраїнський конференцій екологічної громадськості. Для поширення екологічних знань не тільки серед дітей та молоді, а й серед усіх верств населення обласні еколого-натуралістичні центри, районні й міські СЮН/ЕНЦ апробують, ініціюють і активно впроваджують різноманітні форми екологічної просвіти: екологічні агітбригади, екотеатри, лекторії, відеолекторії, екологічні служби, екологічні веломарафони тощо. 26

Педагогічні працівники центру широко залучають засоби масової інформації до популяризації положень освіти сталого розвитку та поширення набутого досвіду, зокрема газети: «Освіта», «Освіта України», «Сільська школа», «Хімія і біологія в школі», «Хрещатик», «Зірка», «Перемена», «Порадниця», бюлетені екологічних відеотек; журнали: «Біологія і хімія», «Паросток», «Огородник», «Зообіржа», «Дім, сад, город», «Рідна природа», «Рідна школа», «Початкова школа», «Шкільна бібліотека», «Пізнайко», «Інформатика», «Сучасне птахівництво», вісник ISAR та ін.; виступають на українському радіо у передачах: «Обрії», «Новини», «Голос Києва», «Школяда», «Ноєв ковчег», «Старшокласник», «Від вуха до слона», студії «Майдан», «Наше радіо»; такі сюжети транслюють на телевізійних каналах: УТ – 3 («За Київським часом»), УТ – 1 («Новини», «Сільський час», «Хто в домі господар», «Торбинка порад», «Для тих, хто вдома»), Інтер, Новий канал, «1+1», ТРК «Київ», СТБ, ТЕТ. Формами популяризації є підготовка прес-релізів і запрошення представників ЗМІ, висвітлення масових та методичних заходів, публікації методистів Центру, тематичні програми тощо. Література: 1. Філософія освіти XXI століття: проблеми і перспективи // Зб. наук. праць. – Вип. 3. – К.: Знання, 2000. – 519 с. 2. Вербицький В. В. Формування практичного розуму цілеспрямованого учня (з досвіду сталого розвитку позашкільної еколого-натуралістичної освіти). – К.: Деміур, 2002. – 230 с. 3. Основи еколого-натуралістичної освіти: Науково-методичний посібник / В. В. Вербицький, Г. І. Воронова, О. А. Драган, І. В. Чаус та ін. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2005. – 490 с. 4. Журавський В. С., Згуровський М. З. Болонський процес: головні принципи входження в Європейський простір вищої освіти. – К.: «Політехніка», 2003. – 200 с.

УДК (1:504)+(577+581):634 ЕКОЛОГІЯ, ЕКООСВІТА ТА ЕКОПРОСВІТА ЯК ЧИННИКИ ПЕРЕХОДУ ДО ЕКОЛОГІЧНО ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ Гардашук Т. В., Ісаєнко В. М., Мовчан Я. І., Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАНУ, Національний авіаційний університет Початок третього тисячоліття характеризується наростанням негативних явищ, зумовлених станом довкілля. Приклади антропогенних змін різного рівня в біосфері можна наводити довго: це розорані степи, 27

вирубані ліси, забруднена гідросфера, зникнення сотень видів тварин і рослин та інвазії видів-вселенців тощо. Такі зміни формують і нову якість довкілля та життя, до якої людина як вид, не готова. Кардинально змінюються якісні показники води, повітря, продуктів харчування, до яких людський організм був адаптований в процесі антропосоціо- та культурогенезу. Типовим прикладом дезадаптації людини є стрімке зростання алергічних захворювань, дисбактеріози, вади розвитку тощо. Істотним чинником зміни якості життя людини є й різкі зміни ландшафтів, їхнє збіднення. Українські дослідники встановили позитивну кореляцію між показниками деградації довкілля («розораність») та смертності (тривалість життя менша в областях з високими рівнями розораності землі) (Коржнєв, Шеляг-Сосонко, Міщенко та ін., 2001). Не є таємницею, що в містах із забрудненим повітрям люди хворіють більше і живуть менше. Такі ж самі тенденції (включно з захворюваннями травної, кровоносної, видільної систем) спостерігається у тих громадах, що проживають у місцях з недостатнім водозабезпеченням і змушені вживати воду, яка не відповідає стандартам питної води. Запобігання деградації довкілля та поліпшення його якості, а відтак – і якості життя людей, є пріоритетним завданням на шляху переходу України на засади збалансованого (сталого) розвитку. Розв’язання цієї проблеми потребує системного врахування як екологічних (екосистемних), так і соціокультурних і економічних аспектів розвитку і передбачає, по-перше, визначення меж стійкості екосистем; подруге, – готовність жити в цих межах. Останнє потребує розроблення заходів та інструментів їх впровадження з метою підтримки сталості соціо-природної системи. До них, зокрема, належить оцінка монетарної і немонетарної вартості природних ресурсів та розбудова на їх основі програм соціоекономічного розвитку. Іншими словами, мова йде про визначення реальної вартості природних ресурсів (які тривалий час сприймалися людиною як безоплатні необмежені дари природи) та готовність суспільства сплачувати за природні ресурси та послуги природних систем життєзабезпечення. Катастрофічні економічні наслідки виснажливого (екологічно незбалансованого) використання природних ресурсів і систем відомі здавна, зокрема, це історія занепаду багатьох давніх цивілізацій Вавілону, Середньої Азії, Північної Африки і та ін. (Гумилев, 1994). Проте відмінність сучасної ситуації полягає в тому, що розбалансованість між природними та соціоекономічними системами набуває вже не локального чи регіонального характеру, а охоплює всю біосферу, має планетарний масштаб. Так, упродовж останніх 25 років обсяг продукції, виробленої людством, дорівнює обсягу продукції, виробленої за 125 попередніх років, тобто йдеться про стрімке експоненціальне зростання обсягів переробки первинних природних ресурсів та «продукцію», що супроводжується зростанням обсягів відходів у розмірах, які значно перевищують можливості біосфери щодо їх утилізації. Йдеться про вичерпання ресурсів планети, про яке йшлося в оптимістичній моделі «Світ-3» Дж. Форестера, розробленій на замовлення Римського клубу. 28

Водночас, відсутні ознаки змін людської свідомості чи діяльності в цих умовах і триває вичерпання невідновлюваних ресурсів та руйнування біосфери. Світова спільнота демонструє нездатність адекватно реагувати на загрозливу (катастрофічну) ситуацію, а запроваджені техніко-технологічні заходи є недостатніми, оскільки не призводять до кардинальних змін. Наявні симптоми системної кризи сучасного суспільства. Тому не втрачають актуальності питання зміни суспільної ідеології та політики, переорієнтація її на «екологічно-збалансований («сталий») розвиток»; підвищення рівня стійкості екосистем і ландшафтів чи їх відновлення на базі екологічних знань та соціо-економічних програм; практичне їх впровадження на всіх рівнях – від глобального співтовариства до конкретного домогосподарства. Принципово важливими є подальший розвиток і популяризація екологічних знань, їх донесення до широкого загалу, розвиток екоосвіти та екопросвіти. Системність розгляду проблем довкілля передбачає врахування соціального контексту; в цьому зв’язку важливими є аспекти, пов’язані з мотиваціями та рушійними силами суспільного розвитку для розроблення сценаріїв поведінки в умовах екокризи та кризи сучасного суспільства (Вебер, 1990; Гардашук, Мовчан, 1997). Можливий напрям дослідження – соціоекономічна та особистісна обумовленість людської діяльності; варіант такого підходу був запропонований Маслоу («піраміда Маслоу»)30: Історично базовими є мотивації суспільної діяльності щодо задоволення потреб в їжі (речовині та енергії), одязі (особисте енергозбереження), житлі (фактор безпеки та енергозбереження), інформації про довкілля та його компоненти, з часом – у розвагах (емоціях), тобто, мова зрештою йде про речовину, енергію, інформацію у певному просторі. В термінології піраміди Маслоу – йдеться про виживання, розмноження, безпеку, експансію, з якогось часу – соціальні пакети. Фундаментальним завданням суспільства (науки, лідерів, структур громадянського суспільства, вождів, церкви) є формування розуміння того, серйозності загроз і викликів, тому має змінитися стратегія людства. Стартовим моментом є екологічна освіта, яка має започаткувати такі зміни – шляхом надання та поглиблення фахових і повсякденних знань про закономірності функціонування живої природи та залежність людини й суспільства від природних систем життєзабезпечення (Гардашук, 2006). Освіту розглядають як засіб підвищення екологічної свідомості різних верств населення, зміни індивідуальних і суспільних цінностей, світоглядних орієнтирів і формування на їх основі відповідних стереотипів поведінки тощо. Упродовж останніх десятиліть поняття «екоосвіта» набуло популярності в науковій, освітньо-педагогічній, інформаційній, просвітницькій, громадській, політичній сферах, наповнюючись при цьому найрізноманітнішим 30

Нагадаємо, що рівні піраміди (і розвитку особистості) структуруються мотиваціями, умовно, рівнів забезпечення: 1) виживання (задоволення базових потреб), 2) безпеки, 3) розмноження (спадкоємності), 4) експансії (отримання додаткових ресурсів), 5) соціального пакету (творчості).

змістом. Серед численних підходів до визначення критеріїв формування парадигми екоосвіти умовно можна виділити такі: а) екоосвіта як складова загальноосвітнього процесу, завданням якої є розроблення базової (цілісної) концепції екоосвіти та моделей її практичної реалізації (що розглядається в контексті реформування всієї освітньої галузі та на базі нової філософії освіти); б) екоосвіта як самостійна галузь освіти з власною методологічною платформою, що дає можливість формулювати специфічні цілі й завдання, розробляти понятійно-категоріальний апарат, методичний і дидактичний інструментарій, визначати цільові групи тощо, а також експансія принципів екоосвіти в інші освітні галузі з метою їх екологізації; в) екоосвіта як сукупність відносно автономних освітніх парадигм, що спираються на різноманітні філософські, культурні та освітні традиції та орієнтовані на конкретні цільові групи (дошкільна, шкільна екоосвіта, екоосвіта для інженерних кадрів, працівників аграрного сектора, муніципалітетів тощо) чи на розв’язання конкретних питань охорони природи і поліпшення cтану довкілля (освіта заради збереження біорізноманіття, освіта заради збалансованого розвитку, освіта в національних природних парках; освіта для енергозбереження тощо); г) екоосвіта як невід’ємний аспект екофілософських концепцій (напр., глибинна екологія, соціоекологія, біорегіоналізм, екофемінізм тощо), які претендують на опрацювання світоглядних настанов і практичних рекомендацій для подолання проблем і гуманітарної кризи, що є наслідком втраченої гармонії між людиною та довкіллям (Orr, 1992; Д’юї, 2003; Кисельов, 2005). Ці підходи мають відповідати критеріям неперервної й випереджаючої, проблемноорієнтованої, життєцентричної освіти, що спрямована на синтез раціонального та емоційного, чуттєво-образного в наданні, засвоєнні та застосуванні знань, умінь, навичок. В Україні екологічна освіта є елементом впровадження Національної стратегії розвитку освіти «Освіта в ХХІ столітті» та Основних напрямів державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки (1999). З метою здійснення неперервної екоосвіти відповідні програми запроваджують у дошкільну та шкільну освіту, в навчальні плани і програми вищої школи, післявузівської підготовки тощо (формальна екоосвіта). Значний внесок у здійснення екоосвіти роблять заклади позашкільної освіти (наприклад, еколого-натуралістичні центри, будинки та центри дитячої та юнацької творчості, шкільні лісництва, МАН тощо), а також неурядові екологічні, дитячі, жіночі та ін. організації. Поширеними формами неформальної екоосвіти є олімпіади, інші творчі конкурси, акції з впорядкування територій, джерел і малих річкок, «мікро заповідання», насадження дерев, екотабори тощо (неформальна екоосвіта, екопросвіта). Найгостріше питання сьогодення – зміцнення і розвиток цієї складової освіти і суспільної діяльності із застосуванням знань екології як науки з для забезпечення виживання суспільства. В цьому контексті надзвичайно важливою є також екологічна просвіта – діяльність, що має на меті насамперед доведення до свідомості громадян необхідності розуміння загальних зв’язків в системах людина – природа та 30

суспільство – довкілля, наслідків людської діяльності, правил екологічно безпечної поведінки та дотримання їх у повсякденному житті. Екопросвіта охоплює всі верстви населення і використовує найрізноманітніші форми й методи. Найефективнішими з них є ті, що спрямовані на залучення громадян до безпосередньої діяльності з поліпшення стану довкілля. Екопросвіта тісно пов’язана з освітою та вихованням, здійснюється не лише освітніми установами, а й засобами масової інформації (преса, радіо, телебачення), неурядовими й доброчинними організаціями. Екопросвіта та екоосвіта невід’ємні від громадянської освіти (Саймон, 1989; Hodgson,1998; Рябов, 2000), яка передбачає формування у свідомості громадян сенсу свободи, права й обов’язку, поширення конституційної освіченості, набуття людьми навичок у правовий спосіб домагатися задоволення своїх законних інтересів. Відповідно, екоосвіта передбачає усвідомлення громадянської свободи як убезпечення від екологічних ризиків, право на чисте й безпечне довкілля, на достовірну й своєчасну інформацію про стан довкілля, на участь в ухваленні рішень, обов’язкове дотримання екологічного законодавства та норм поведінки у повсякденному житті, вміння обстоювати свої екологічні права тощо. Громадянська освіта та екопросвіта мають становити противагу політичним рішенням без урахування екологічних інтересів громадян, культивуванню стереотипів споживацької поведінки, діям на шкоду природі й довкіллю, натискові комерційної реклами. Розвиток екології як науки, екоосвіти та просвіти, зміцнення їх соціального статусу потребують термінових державних організаційних заходів, змін до законодавства в частині форм і змісту освіти, залучення засобів масової інформації та широкої громадськості, насамперед наукової та освітянської, активного просування ідеології екологізму. Література: 1. Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогрес, 1990. – 808 с. 2. Гардашук Т. В., Мовчан Я. І. Переднє слово / В кн. Конвенція про біологічне розмаїття: громадська обізнаність і участь. – К.: «Стилос»,1997. – С. 5–10. 3. Гардашук Т. В. Феномен екоосвіти на межі тисячоліть // Екологічні виміри глобалізації. – К.: ПАРАПАН, 2006. – С. 227–249. 4. Д’юї Дж. Досвід і освіта. – Львів: Кальварія, 2003. – 84 с. 5. Кисельов М. М. Екологічна свідомість як феномен освітянського процесу // Філософська думка. – 2005. – № 2. – С. 3–12. 6. Коржнєв М. М., Шеляг-Сосонко Ю. Р., Міщенко В. С. та ін. Концептуальні основи природно-ресурсної моделі сталого розвитку України. – Київ: РВПС України, 2001. – 63 с. 7. Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. – К.: Мінекобезпеки, 1999. – 90 с. 8. Deakin N. In Search of Civil Society. – New York: Palgrave, 2001. – 233 p. 31

9. Hodgson D. The Human Right to Education. – Vermont: Ashgate, 1998. – 233 p.

УДК [504: 37] – 055.2 РОЛЬ ОСВІТИ В ІНТЕРЕСАХ ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ У ФОРМУВАННІ ЕКОЛОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ДІВЧАТ І ЖІНОК: МІЖНАРОДНІ ТА НАЦІОНАЛЬНІ ПРІОРИТЕТИ Денисюк Н. В., Рівненський державний гуманітарний університет Нині проблема відносин людей з природою стала особливо актуальною для педагогічної науки, оскільки в найближчому майбутньому відповідальність за збереження довкілля буде покладено на сьогоднішніх школярів. Адже сучасній молоді належить визначальне місце у реалізації ідей сталого розвитку суспільства. На державному та міжнародному рівнях це знайшло відображення у ряді документів: Концепції екологічної освіти в Україні, Національній програмі виховання дітей та учнівської молоді в Україні, Порядку денному на ХХІ століття, Стратегії ЄЕК ООН з освіти в інтересах збалансованого розвитку та ін. В них наголошується, що екологічна освіта є необхідною складовою екологічно безпечного розвитку, і основне завдання її – сформувати у молодого покоління фундаментальні екологічні знання і навички, екологічне мислення й свідомість, що ґрунтуються на ставленні до природи як до універсальної, унікальної цінності [1]. Ціннісне ставлення до природи, як зазначено у Національній програмі виховання дітей та учнівської молоді в Україні, виявляється в усвідомленні цінності природи в житті людини, самоцінності природи; почутті особистої причетності до збереження природних багатств, відповідальності за них; здатності гармонійно співіснувати з природою, компетентній, екологічно безпечній поведінці; активній участі у практичних природоохоронних заходах та ін. [2]. Екологічна освіта і виховання стали передумовою виникнення освіти для сталого розвитку, її підґрунтям. Зараз освіта в інтересах збалансованого розвитку розширює концепцію екологічної освіти. Її основна мета полягає в озброєнні громадян знаннями і спеціальними навичками у сфері збалансованого розвитку, які дають змогу ухвалювати та впроваджувати рішення насамперед на місцевому рівні, підвищенні компетентності та впевненості в собі, а також розширенні можливостей членів суспільства вести здоровий і повноцінний спосіб життя в гармонії з природою, не загрожуючи можливостям наступних поколінь задовольняти свої потреби [3].

У Порядку денному на ХХІ століття, зокрема у главі 4 «Зміна структур споживання», підкреслено необхідність зміцнення системи цінностей суспільства, що сприяло б раціональному споживанню, і відзначено провідну роль освітніх закладів у сприянні позитивнішого сприймання громадськістю концепції раціонального споживання. З нераціональною структурою споживання поєднуються інші чинники, що негативно впливають на життєзабезпечувальний потенціал нашої планети. Насамперед, це людський чинник – зростання чисельності населення світу і масштабів виробництва. Тому демографічна політика має враховувати роль, яку відіграє людина у розв’язанні екологічних проблем і проблем розвитку. Особлива роль надається жінкам, які є головними у веденні домашнього господарства [4]. У главі 5 «Динаміка і сталість народонаселення» визнано важливість регіонального і національного підходів у виявленні взаємозв’язку між демографічними процесами, природними ресурсами і системами, що забезпечують підтримання життя. Одним із засобів реалізації цієї програмної галузі є «підвищення поінформованості населення про наявність тісного взаємозв’язку між поліпшенням становища жінок і динамікою народонаселення, особливо шляхом забезпечення доступу жінок до програм у галузі освіти, ... їхньої ефективної і рівноправної участі в процесах прийняття рішень на всіх рівнях» [4]. Крім того, підкреслюється необхідність приділяти більшу увагу ключовій ролі жінок у програмах у галузі народонаселення і навколишнього середовища в досягненні сталого розвитку, щоб сприяти їх мобілізації на діяльність і розширити їхні можливості у соціально-економічному розвитку суспільства [4]. У концепції сталого розвитку суспільства освіту розглядають як інструмент позитивних змін у ставленні до довкілля, змін у свідомості та поведінці кожної конкретної людини [5]. Рекомендація Парламентської асамблеї Ради Європи 1281 (1995) «Про гендерну рівність у галузі освіти» схвалює заходи, ініційовані Радою Європи з питань гендерної рівності у галузі освіти, закликаючи активно сприяти рівним правам, рівним можливостям, рівному гендерному поводженню з дівчатами і хлопцями. Останнє є дуже важливим, оскільки «традиційні гендерні ролі в галузі освіти все ще міцно тримаються і звужують вибір обох статей в царині освіти, професії й стилю життя, зміцнюючи таким чином позиції чоловіків у розподілі сімейних обов’язків і на ринку праці, так само, як і їхню домінуючу роль під час ухвалення рішень» [6]. З метою забезпечення сталого і справедливого розвитку у Порядку денному на ХХІ століття в галузі поліпшення становища жінок пропонуються цілі, на які слід звернути першочергову увагу національним урядам, зокрема: - поліпшити становище жінок, особливо в тому, що стосується їхньої участі в діяльності із забезпечення раціонального використання екосистем і запобігання погіршенню стану навколишнього середовища на національному рівні; 33

- збільшити частку жінок серед керівників і пропагандистів знань у галузі навколишнього середовища і розвитку; - забезпечити рівноправну активну участь жінок у заходах з охорони і раціонального використання навколишнього середовища тощо. Важливим кроком щодо реалізації зазначених цілей є впровадження програм підвищення поінформованості жінок з проблем споживання і сприяння їхній активній участі у них. Адже жінкам відведено визначальну роль у забезпеченні змін у поведінці в галузі споживання, необхідних для скорочення або ліквідації нераціональних структур споживання і виробництва [4]. Досить влучно з цього приводу зауважив Кофі А. Аннан: «Немає ефективнішого засобу сприяння розвитку, ніж освіта для дівчаток» [7]. Рекомендації щодо освіти дітей та молоді з питань споживачів також наведено в резолюції (71) 29 «Про освіту споживача у школах», ухваленій Комітетом міністрів Ради Європи 15 жовтня 1971 р. В ній наголос ставиться на потребу обов’язкового введення навчальних програм з питань споживачів для учнів шкіл, щоб розвинути в них вміння розв’язувати актуальні проблеми повсякденного життя з відповідальністю за свій вибір і дії. Причому «освіту споживача слід починати з перших років шкільного життя і давати її однаковою мірою всім учням, незалежно від статі...» [6]. У рекомендації № R (91) 8 «Про розвиток освіти з питань довкілля в шкільних системах», ухваленій Комітетом міністрів Ради Європи 17 червня 1991 р., вказується, що «визнання довкілля й повага до нього мають бути основним принципом викладання всіх предметів», «освіта з питань довкілля в школах повинна бути невіддільною від тієї, що її здобувають дома та в позашкільній діяльності» [6]. Для успішного впровадження програм Порядку денного на ХХІ століття надзвичайно важливе значення у довгостроковому плані відводиться сучасній молоді, яку слід залучати до процесу прийняття рішень, пов’язаних з охороною навколишнього середовища на місцевому, регіональному і національному рівнях. Причому більший наголос ставиться на забезпечення врахування конкретних інтересів дітей і молоді обох статей у процесі їх широкої участі у діяльності, спрямованій на практичне розв’язання місцевих проблем та досягнення сталого розвитку. Підкреслюється також необхідність виховання у підростаючого покоління почуття відповідальності за охорону довкілля, і важливе значення при цьому слід приділяти освіті дівчаток. Акцентується увага і на потребі встановлення діяльності навчальних закладів, спрямованої на те, щоб діти та їхні батьки стали активними провідниками знань про стан довкілля і сприяли глибшому усвідомленню громадами серйозності екологічних проблем [4, 8]. Таким чином, освіта в інтересах збалансованого розвитку відіграє важливу роль у формуванні екологічної компетентності дівчат і жінок, вміння порушувати та практично розв’язувати проблеми навколишнього середовища, що сприятиме сталому та екологічно безпечному споживанню, зміні моделей виробництва для створення кращого майбутнього. 34

Література: 1. Концепція екологічної освіти України // Директор школи. – 2002. – № 16 (208). – С. 20–29. 2. Національна програма виховання дітей та учнівської молоді в Україні / Авт. колектив // Світ виховання. – 2004. – № 4 (5). – С. 7–30. 3. Стратегія ЄЕК ООН для освіти в інтересах збалансованого розвитку / Т. В. Тимочко, О. В. Пащенко // Бібліотека Всеукраїнської екологічної ліги. – № 3 (27). 4. Програма дій «Порядок денний на 21 століття»: Ухвалена конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (Саміт «Планета Земля», 1992.). – К.: Інтелсфера, 2000. – 360 с.

ДОСВІД РОБОТИ З ФОРМУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ СВІДОМОСТІ УЧНІВ У СФЕРІ ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ Павлович В. П., заступник директора з науково-виховної роботи, Донецька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 20 Стратегія ООН з освіти в інтересах сталого розвитку означує освіту як процес, що триває протягом усього життя і виходить за межі формальної освіти. Спосіб життя та життєві навички формуються у дитинстві, тому особливого значення набуває освіта для дітей. Освіта зі сталого розвитку розглядається як процес, який охоплює усі сфери життя. Тому у нашій школі поступово проходять екологізація навчально-виховного процесу, поліпшення процесу викладання наук на основі втілення педагогами школи активних методів навчання та зберігаючи здоров’я технологій, глибоке вивчення психологічних особливостей учнів та розвиток їх природних здібностей. Деякі педагоги стали вибирати для себе тему формування екологічно свідомої особистості як методичну. За останні роки у навчальні плани роботи школи введено такі факультативні курси як «Валеологія», «Основи екології», «Радіологія», «Фізика в живій природі та медицині», «Єкодемія», «Ділова активність». Вчителі проходять навчання з оволодіння інноваційними технологіями викладання курсів як на рівні ОблІППО, так і в школі. У 2002 р. у школі створено дитячу громадську організацію «Екологічна варта». Головною метою організації є виховання екологічно свідомої особистості через організацію цікавої екологічної роботи з дітьми і молоддю, їхня участь у дослідницькій діяльності, природоохоронних акціях, допомога підростаючому поколінню в усвідомленні себе частинкою світу, в якому вони живуть. 35

На початку своєї діяльності «Екологічна варта» проводила заходи, які не вносили до Річного плану роботи школи та не мали широкої підтримки як учнів, так і вчителів. Дехто вважав, що члени організації мають тільки збирати сміття на шкільному подвір’ї та випускати стінні газети. Але заходи «Екологічної варти» набагато ширші за суттю та змістом, мають ефективні форми проведення та конкретні результати, які викликають жвавий інтерес. З кожним роком залучається все більше прихильників організації серед школярів, вчителів та батьків, у дітей формуються життєві цінності на позитивному прикладі своїх однолітків. Діяльність нашої організації дала можливість налагодити багатостороннє співробітництво та партнерство з різними школами, органами місцевого самоврядування, державними і недержавними організаціями та підприємствами. Поступово завдяки членству у громадській організації в учнів формуються навички приймати колективне рішення, соціальні компетенції, активна життєва позиція. Діти, працюючи в «Екологічній варті», залучаються до додаткової освіти в інтересах сталого розвитку, безпосередньо беруть участь у практичному застосуванні прийнятих рішень щодо зменшення антропогенного тиску на природу, проводять екологічну просвіту однолітків, реалізують свій творчий потенціал. Так, наприклад, учні беруть участь у конкурсі «Мій голос я віддаю на захист природи», фестивалі екологічної творчості молоді «Свіжий вітер», де здобувають призові місця як обласного, так і всеукраїнського рівня. Члени екотеатру «Синій птах» самі пишуть сценарії, виготовляють костюми, декорації до спектаклів, організовують вистави для учнів школи та мають неабиякий успіх. На початку становлення театру в школі важко було знайти та навчити артистів-екологів, а зараз старші учні самі навчають молодшу зміну. Йде постійний процес залучення учнів до здобуття додаткової освіти через членство в громадській організації. Так, наприклад, учні вивчали особливості флори Путилівського урочища у межах Донецька. Це урочище унікальне тим, що там збереглося багато видів рослин, у тому числі й рослинипервоцвіти, які занесено до Червоної книги України. Але це урочище поступово гине без турботи людини. Учні школи провели науково-дослідну роботу з вивчення флори урочища, їхні роботи було відзначено дипломами на Міжнародному конкурсі «Мій рідний край», який започаткував Союз українок України, обласній конференції «Ковиловий степ» та ін. Юні геологи з різних шкіл турбуються про Путилівське урочище. Навесні пройшла масштабна акція «Зелена діброва» з ініціативи міської організації «Екологічна варта», у ході якої очищували урочище від сміття, в учасниками якої були і наші школярі. Вони також постійно беруть участь і здобувають нагороди у різного рівня практичних конференціях, тези їхніх доповідей друкують у збірках. На початку 2007 р. учениця нашої школи стала призером в обласному турі Всеукраїнського конкурсу-захисту екологічних проектів «Вирішення місцевих екологічних проблем». Вона досліджувала, як школярі розуміють «Права тварин дикої природи». 36

Таким чином, постійна наполеглива робота з підростаючим поколінням щодо втілення програми «Порядок денний на ХХІ століття» підготує молодих людей, які будуть у своїй діяльності втілювати гармонійний зв’язок між економічною, соціальною та екологічною складовими розвитку

БІОЕТИКА І СТАЛИЙ ЕКОЛОГІЧНИЙ РОЗВИТОК: ОСВІТНІЙ АСПЕКТ Білик Н. І., Полтавський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників, Гриньова М. В., Кращенко Ю. П., Полтавський державний педагогічний університет імені В. Г. Короленка Актуалізація гуманізму зумовлена загрозливою ситуацією, в якій опинилося людство на початку нового тисячоліття, сукупністю глобальних суперечностей, що ставлять під сумнів можливість подальшого існування людини як виду. Запорукою та необхідною умовою виживання людства є гуманізація відносин усередині суспільства та на міжнародному рівні, яка тісно пов’язана з гуманізацією освіти у сучасній школі. Процеси гуманізації освіти в Україні є відображенням світових тенденцій щодо переосмислення ролі людини в природі та суспільстві [1, 2]. Технократичний, споживацький підхід до природи стихійно-ринкової економіки ХІХ-ХХ ст. призвів до руйнування біосфери, породив глобальну екологічну кризу, яка загрожує не тільки знищенням цивілізації, загибеллю усього живого, а, можливо, й руйнуванням Землі як фізичного тіла. Перехід від антропоцентризму до біоцентризму і геоцентризму є теоретичною основою створення стратегії загальнолюдського та індивідуального виживання у XXI ст. Екогеософська парадигма, розроблена академіком В. І. Вернадським, і його вчення про ноосферу стали предтечею усіх нових філософських течій, спрямованих на створення умов для виживання людства в сучасному світі. На жаль, розроблення теоретичних засад і навіть юридична формалізація ідей, закладених в біоетиці, валеофілософії, християнській етиці тощо не здатні подолати існуючий світогляд суспільства, що формувався віками. В умовах швидкого поширення нових технологій, що кардинально змінюють не лише життєдіяльність, а й сутність людської природи (аборту, евтаназії, штучного запліднення та вибору статі дитини, клонування тощо), біоетика захищає фундаментальні людські цінності – право на життя, автономію і свободу вибору, обґрунтовуючи їх етичними принципами благоговіння перед життям і моральної відповідальності за все живе [3, 4]. 37

Необхідність упровадження актуальних біоетичних принципів зумовлена тим, що на поняттях моральності як способу духовного буття людини позначаються національні, історичні, соціальні, економічні, релігійні особливості суспільства. Сучасне українське суспільство ще тільки йде до цього шляху. А це можливо тільки через залучення до цього процесу молоді, її виховання на високих принципах моралі та духовності, які у майбутніх учителів інтегруються з високою природничо-науковою культурою [5]. Вочевидь, що дискурс природознавців і гуманітаріїв фокусується на вирішенні біоетичних проблем. Проблема стійкого екологічного розвитку – це, передусім, проблема індивідуальної та колективної свідомості. Лише висока культура в її біо- та екоетичному розумінні уможливить збереження рівноваги особистості у суспільстві й суспільства у природі. У цьому контексті особливої уваги заслуговують освіта й виховання, які разом з наукою становлять блок гуманітарного забезпечення переходу суспільства до стійкого розвитку шляхом формування нових моралі та світогляду, психологічного настановлення на сприйняття екологічного імперативу та цінностей суспільства як особистих цінностей. Це є визначальний напрям створення не лише необхідних, а й достатніх умов для реалізації стратегії стійкого розвитку [6]. Стійкий розвиток – розвиток, який забезпечує потреби нинішнього покоління без заподіяння шкоди можливості майбутнього покоління забезпечити власні потреби [за 6]. Нині є багато визначень поняття стійкий розвиток, проте жодне з них не дістало загального визнання. Ідеї стійкого екологічного розвитку визначатимуть світоглядний, моральний, екологічний, політичний, технологічний, гуманітарний профілі ХХІ ст. і багато в чому перекликаються з біо- та екоетичними принципами й концепціями. В освітній системі у період переходу до стійкого розвитку чільне місце повинні зайняти неперервна екологічна освіта та виховання. Екологічна складова світогляду впорядковує, диференціює систему особистісних цінностей у частині, де йдеться про взаємодію людини та природи. Вважаючи, що на біоетичних засадах базується комплекс навчальних дисциплін, що формують моральні цінності та принципи, спрямовані на збереження фізичного, психічного та духовного здоров’я людини, її генофонду, захист тваринного та рослинного світу, захист довкілля й біосфери в цілому можна констатувати, що процес упровадження біоетичних ідей в освіту відбувається [1, 7]. Здійснюється він завдяки насиченню відповідним змістом ряду гуманітарних і природничих дисциплін, зокрема екології, психології, етики, валеології та безпеки життєдіяльності людини. За останні роки Міністерством освіти і науки України розроблено та затверджено концепції «Екологічної освіти і виховання», «Безпеки життя і діяльності людини», розроблено й обговорено концепції «Валеологічної освіти педагогічних працівників», «Медичної освіти педагогічних працівників». В інваріантну частину навчальних планів усіх ВНЗ уведено дисципліни «Основи екології», «Безпека життєдіяльності», які висвітлюють ряд біоетичних питань. За вибором ВНЗ у багатьох класичних університетах і вищих пе38

дагогічних навчальних закладах студенти вивчають валеологію, гендерні проблеми сучасності тощо. У Полтавському державному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка прийнято «Концепцію екологічного виховання», що інтегрує принципи біоетики, екоетики, досягнення педагогічних наук, інтеріоризуючи це у комплекс заходів, які мають сформувати у майбутнього вчителя природничих дисциплін цілісне уявлення про стратегію сталого екологічного безпечного розвитку. Література: 1. Животовська Л. А. Місце біоетики в сучасній освіті // Другий національний конгрес з білетики: Тези доповідей. – К., 2002. – С. 56-57. 2. Гриньова М. В., Джурка Г. Ф., Кращенко Ю. П. Гуманізація освіти у вимірах білетики // Глобальна біоетика: сучасні виміри, проблеми, рішення: Матеріали ІІІ міжнар. симпозіуму з біоетики. – К.: Сфера, 2004. – С. 60-61. 3. Гриньова М. В., Кращенко Ю. П. Проблеми біоетики: історія та сучасний стан // Біоетика – шлях до світових стандартів: Тези доповід. ІІ Міжнар. симпозіуму. – Харків, 2005. – С. 61-63. 4. Кращенко Ю. П. Реалізація принципів біоетики в гуманістично орієнтованому педагогічному процесі//Роль довкілля у валеологічній освіті і вихованні: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. – Полтава: АСМІ, 2005. – С. 107-108. 5. Стійкий екологічно безпечни розвиток і Україна: Навч. посіб./ Ф. В. Вольвач, М. І. Дробноход, В. Г. Дюканов та ін.; За ред. М. І. Дробнохода. – К.: МАУП, 2002. – 104 с.