Text 6 2008

ЗМІСТ Пріоритети екологозбалансованого природокористування як ідеологічної платформи національної екологічної доктрини України Галушкіна Т. П., Грановська Л. М. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2 Проблеми використання фосфоритної агро руди як природного ресурсу у сільському господарстві Лико Д. В., Лико С. М. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6 Додержання вимог земельного законодавства як умова збалансованого природокористування в Україні Балюк Г. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 Принципи збалансованого природокористування та природовідведення у лісогосподарському виробництві Генсірук С. А. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12 Фінансово-правові механізми природокористування та природовідтворення в Україні Шевчук Ю. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 Экологические проблемы и сохранение биологического разнообразия экосистем Шаболатского лимана Барановская М. И. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17 До питання про запобігання фрагментації об’єктів національної екологічної мережі Мартин А. Г. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21 Інформаційні технології збалансованого розвитку рекреаційних комплексів Шацького НПП Мокрий В. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 Проблеми переходу туризму на принципи збалансованого розвитку Костриця М. Ю. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29 Екологічно збалансований підхід до раціонального використання осушуваних торфовищ Скрипніченко С. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32

УДК 338.24.1-2/3:330.36.366 ПРІОРІТЕТИ ЕКОЛОГОЗБАЛАНСОВАНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ЯК ІДЕОЛОГІЧНОЇ ПЛАТФОРМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ДОКТРИНИ УКРАЇНИ Галушкіна Т. П., д. е. н., професор, головний науковий співробітник, Грановська Л. М., к. с.-г. н., Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України Зростаючі потреби суспільства у задоволенні його економічних, оздоровчих і культурних інтересів дедалі частіше наштовхуються на обмежені можливості природного середовища щодо їх забезпечення повною мірою. Інтенсивний розвиток науково-технічного прогресу відбувається без урахування екологічних законів, з нехтуванням принципів екологозбалансованого природокористування. Саме на рівні регіонів виникають і чітко простежуються істотні суперечності між економічним розвитком та станом навколишнього природного середовища. Це дає підстави для розроблення не лише національної, а й регіональної стратегії екологозбалансованого використання природно-ресурсного потенціалу, дотримання вимог ресурсно-екологічної безпеки всіма суб’єктами господарсько-економічної діяльності та створення на цій основі умов для оздоровлення навколишнього природного середовища. Питання раціонального природокористування досить широко відображені в наукових працях відомих вітчизняних і зарубіжних учених [1–8]. Особливий інтерес у плані розвитку теорії і практики вдосконалення природокористування викликають роботи О. Ф. Балацького, І. К. Бистрякова, Б. В. Буркинского, З. В. Герасимчук, Б. М. Данилишина, М. І. Долішнього, С. І. Дорогунцова, Л. Г. Мельника, В. М.Степанова, В. Т. Трегобчука, Ю. Ю. Туниці, М. А. Хвесика, С. К. Харічкова та ін. Завдяки працям цих учених проведено аналіз особливостей взаємозв’язків між природою, суспільством і економікою, які підтверджують тісну взаємозалежність між природними та економічними чинниками і розвитком суспільства. Розроблено теоретико-методологічні основи й принципи екологозбалансованого природокористування та запропоновано основні напрями переходу економіки країни та її регіонів на шлях сталого розвитку. Разом з тим питання оптимізації природокористування з урахуванням статусу поліфункціональності територій з позицій економіко-екологічного підходу досліджуються ще недостатньо. Це призводить до виникнення суперечностей і конфліктів між природокористувачами різних галузей за можливість монопольного використання природних ресурсів. Саме тому стратегічною метою 2

сталого розвитку України має стати досягнення збалансованості співіснування природного середовища, держави і суспільства на основі демократичної, толерантної, плюралістичної та екологічно орієнтованої соціальноекономічної політики, відкритої динамічно інтегрованої в глобальні процеси економіки, гарантування національної безпеки держави, гармонійних суспільних відносин та рівноправного міжнародного співробітництва. Між тим довгострокова стратегія України щодо інтеграції в ЄС означає, зокрема, поступове наближення до відповідних стандартів природоохоронного законодавства та забезпечення дієвості механізмів їх впровадження. Ефективність цих зусиль залежить сьогодні від темпів проведення екологічних реформ у державі. Така теза визначає необхідність опрацювання наукових підходів до організаційного механізму становлення ринкових реформ в Україні в тісній взаємозалежності з процесом екологізації і курсом на сталий розвиток. Тільки в такому контексті стає можливим усунення існуючого антагонізму у відносинах виробництво – навколишнє середовище і вихід України на траєкторію економічного зростання. При цьому зміст структурної перебудови макроекономічної моделі розвитку полягає в тому, щоб забезпечити (поряд зі згортанням і ліквідацією неефективних екологічно небезпечних підприємств, що не задовольняють еколого-безпечні вимоги) достатні темпи впровадження сучасних конкурентоспроможних і беззбиткових виробництв і видів діяльності [9]. Одночасно має трансформуватися і процес нормотворчості, спрямований передусім на системне правове забезпечення економіки України на шляху інтеграції у світовий еколого-економічний простір. Основну увагу при цьому необхідно сфокусувати на законодавчому режимі і конкретизації основ регіоналізації стосовно розроблення ефективних регулюючих та заохочувальних механізмів збереження довкілля. Таким чином, можна стверджувати, що найважливіший чинник реформування діючої системи управління природоохоронною діяльністю на нинішньому етапі – це створення організаційних основ і відповідних спонукальних стимулів розвитку екологічного менеджменту в Україні як якісно нової парадигми управління природокористуванням. Однак на сьогодні цей напрям розроблено ще явно недостатньо. Це потребує не тільки підвищення активності щодо розробки програмних дій, а й збільшення їх практичної результативності на основі осмислення нових концептуальних підходів до вибору ефективних екологоорієнтованих управлінських рішень [10]. Зближення України з Європейським Союзом потребує структурних змін та адаптації українського законодавства до стандартів ЄС, у тому числі включаючи збереження, відновлення та стале використання природно-ресурсного потенціалу. Однак слід зазначити, що в Україні й досі у правовому полі немає національної доктрини сталого розвитку, яка б визначала принципи, напрями й цілі збалансованого розвитку країни, хоча вже зроблено перші кроки: створено Національну комісію сталого розвитку України, підготовлено проект Концепції та Стратегії сталого розвитку України, розроблено Цілі роз3

витку тисячоліття, затверджено Концепцію сталого розвитку населених пунктів України. Таким чином, на сучасному етапі переходу до сталого розвитку мають бути створені рамкові умови, що забезпечують можливість спільного, внутрішньо збалансованого функціонування тріади – природи, населення, господарства. У цьому контексті доцільніше говорити про екологозбалансований розвиток, який є не лише синонімом поняття « сталий», а й містить у собі цілеспрямовану домінанту щодо забезпечення екологічних пріоритетів розвитку держави і цим самим відображає ключову ідею національної екологічної доктрини. Концептуальні засади її формування, як свідчать фахівці [9], ще недостатньо опрацьовані, це є, можливо, причиною того, що до цього часу в законодавчому полі України немає Загальнодержавної стратегії сталого розвитку. Узагальнення наукових підходів до визначення сутності екологозбалансованого природокористування свідчить про те, що ця категорія потребує подальшого вивчення та вдосконалення. Доведено, що принцип екологозбалансованості є визначальним в ієрархії існуючих принципів, а сама концепція екологозбалансованості є підґрунтям для формування національної екологічної доктрини. В основу розробки моделі екологозбалансованого природокористування покладено концептуальне положення про те, що макроекономічні моделі розвитку перебувають у тісному взаємозв’язку з макроекономічною політикою. Враховуючи зазначене, як критерії екологозбалансованого природокористування визначено:• рівень розвитку суспільних відносин у напрямі їх екологізації;• обмежені ресурсні можливості; • рівень розвитку науково-технічних досягнень та можливості трансферу технологій. Важливим етапом на шляху до запровадження ефективної системи екологозбалансованого природокористування є організаційно-економічний механізм державного та регіонального управління в ринкових умовах. Досягти цього можна за допомогою формування дієвого законодавчо-нормативного поля, застосування ефектичних економічних інструментів, формування інвестиційно-інноваційної політики та організаційного механізму забезпечення адекватності інтересів збереження навколишнього середовища та соціальноекономічного розвитку регіону. При цьому можна констатувати, що інституційне забезпечення екологозбаланованого природокористування в основному базується на адміністративному і бюджетному регулюванні з використанням фіскальних важелів, а також реформування інституту громадянського суспільства та передбачає: • організацію регіональних систем моніторингу за показниками збалансованого розвитку за державної підтримки; • формування інституту приватної власності на природні ресурси; • поширення мережі екологічного підприємництва; 4

• консультативно-інформаційне забезпечення. Виходячи з аналізу ситуації щодо збереження довкілля, можна акцентувати увагу на виконанні таких стратегічних завдань: • удосконалення відповідної юридичної та політичної концептуальної основи й розроблення рекомендацій щодо її посилення; • створення потенціалу для проведення наукових досліджень, спрямованих на пошук ефективних важелів стимулювання збереження довкілля; • гармонізація природоохоронної політики в галузі сталого використання природних ресурсів з визнаними у світі вимогами щодо їх збереження; • впровадження інноваційних механізмів для фінансування екологічних проектів зі збереження довкілля відповідно до загальноєвропейських підходів. Основою стратегії розвитку України має бути екологічна реструктуризація економіки України з першочерговим усуненням надмірних техногенних навантажень на земельні, водні, мінерально-сировинні ресурси. Збереження досягнутих темпів їх використання та техногенного тиску буде й далі визначати погіршення екологічних умов життєдіяльності та зростання ризику надзвичайних екологічних ситуацій з переходом їх в перманентний стан. Література: 1. Буркинский Б. В., Степанов В. Н., Харичков С. К. Природопользование: основы экономико-экологической теории. – Одесса: ИПРЭЭИ НАНУ, 1999. – С. 253. 2. Герасимчук З. В. Регіональна політика сталого розвитку: методологія формування, механізми реалізації: Монографія. – Луцьк: Настир’я. 3. Данилишин Б. М. Сталий розвиток як ідеологічна платформа державотворення в Україні // Економіка природокористування і охорони довкілля: Зб. наук. праць / НАН України, Рада по вивченню продуктивних сил України. – К., 2002. – 428 с. 4. Данилишин Б. М., Дорогунцов С. І., Міщенко В. С., Бистряков І. К. та ін. Природно-ресурсний потенціал сталого розвитку України. – Київ, РВПС України, 1999. – 716 с. 5. Основи стійкого розвитку / За ред. Л. Г. Мельника. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2005. – 654 с. 6. Стратегія економічної безпеки (регіональний контекст) / За ред. М. І. Долішнього, В. С. Кравціва. – Львів, 1999. – 243 с. 7. Туниця Ю. Ю. Екологічна Конституція Землі. Ідея. Концепція. Проблеми. – Львів: Видавничий центр Львівського нац. ун-ту ім. Івана Франка, 2002. – 298 с. 8. Хвесик М. А., Голян В. А. Інституціональне забезпечення землекористування: теорія і практика: Монографія. – К.: Книжкове вид-во НАУ, 2006. – 260 с. 9. Галушкина Т. П. Экономические инструменты экологического менеджмента (теория и практика). – Одесса: ИПРЭЭИ НАНУ, 2000. – 280 с. 5

УДК 661.632

ПРОБЛЕМИ ВИКОРИСТАННЯ ФОСФОРИТНОЇ АГРОРУДИ ЯК ПРИРОДНОГО РЕСУРСУ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ Лико Д. В., д. с.-г. н., Лико С. М., Рівненський державний гуманітарний університет На території України фосфорити мають значне поширення. Їхні поклади приурочені до відкладів нижнього кембрію, верхньої крейди та палеогену. В основу класифікації фосфоритів (фосфоритної агроруди) покладено мінералогічний склад, умови їх утворення та петрографічні особливості. Незважаючи на те, що класифікація вперше була надрукована ще в 1888 р. одночасно в Росії Енгельгардтом, а в США Pensore, в подальшому вона ще тривалий час вдосконалювалася та розширювалася. Досить повною сучасною вважається класифікація на основі генетичного принципу поряд з умовами утворення та текстурно-структурними особливостями. Фосфоритами називають породи, які містять понад 5 % Р2О5, або 12–15 % фосфоритно-кальцієвих мінералів, фосфатизованими – породи, які містять 1–5 % Р2О5, або 2,12 % фосфатних мінералів. Відомо, що одна з найважливіших галузей економіки нашої держави – сільськогосподарське виробництво. Його успішний розвиток взагалі, і на забруднених радіонуклідами територіях зокрема, потребує мобілізації всіх місцевих сировинних ресурсів, впровадження сучасних досягнень науки і передового досвіду. Особливо важливого значення набувають практичні розробки, де висвітлено можливості використання дешевої сировини, впровадження екологічно чистої і надійної технології переробки та вдосконаленого технологічного процесу їх внесення. Зважаючи на це, в Західному Поліссі України ми вивчаємо питання доцільності й ефективності використання фосфоритної агроруди як комплексного меліоранта для оптимізації фосфорного режиму ґрунтів, зниження рівня забруднення ґрунтового покриву і рослинної продукції радіонуклідами, як засобу хімічної і колоїдно-хімічної меліорації, а також як джерела фосфору та мікроелементів для живлення рослин. За останні десятиріччя в Україні спостерігається спад рівня сільськогосподарського виробництва, який спричинений надзвичайно низького культурою землеробства. Як наслідок цього: одержання невисоких урожаїв сільськогосподарських культур, різке зниження родючості ґрунту, розвиток деградаційних процесів, зокрема втрати елементів мінерального живлення рослин 6

і зниження вмісту гумусу. Усе це зумовлює порушення балансу органічної речовини і зольних елементів у ґрунті. На нашу думку, розв’язання цієї проблеми на сучасному етапі значною мірою полягає у виробництві й застосуванні фосфорних добрив з місцевого природного ресурсу – фосфоритів. У Західному Поліссі вже розвідано родовища зернистих та жовнових фосфоритів у складі агроруди, поклади якої залягають на глибині від 10 до 20 м, іноді ближче до поверхні. Зернисті фосфорити, поклади яких є в с. Копиткові на межі Здолбунівського та Острозького районів, характеризуються певним хімічним (Р2О5 – 3,28–7,98 %, К2О – 0,8– 1,76 %, СаО – 21,5–48,8 %, Fe2О3 – 1,38–3,12 %) та мінералогічним (кварц – 22,9–46,5 %, фосфорит – 15,3–32,1 %, глауконіт – 6,3–24,2 %, карбонати – 50,9–62,1 %, польові шпати та акцесорні мінерали до 5 %) складом. За вмістом радіоактивних елементів агроруда належить до І класу – сировина придатна для використання без обмежень, за вмістом токсичних елементів – до IV класу, тобто не становить екологічної небезпеки при переробці, придатна для складування і використання. Аналізуючи хімічний та мінералогічний склад агро руди, слід зауважити, що у Західному Поліссі, де переважають дерново-підзолисті, опідзолені та торфові ґрунти з низькою і дуже низькою забезпеченістю фосфором та кислою реакцією ґрунту, причому більшість з них знаходиться в зоні радіоактивного забруднення, її використання в сільськогосподарському виробництві є перспективним. За даними останнього туру агрохімічного обстеження ґрунтів встановлено, що середній вміст рухомих сполук фосфору становить 9,8 мг/100 г ґрунту при оптимумі 15–16, а площа ріллі з низьким і середнім вмістом рухомого фосфору становить 17 800 га (57 %). Про доцільність використання нетрадиційних сировинних ресурсів свідчать результати дослідження М. В. Єфремова, який доводить, що в західному регіоні України налічується близько 360 малих родовищ фосфоритів. На його думку, їх освоєння не розв’язує глобальної проблеми ліквідації дефіциту фосфорних добрив в Україні, але дасть можливість за 5 років забезпечити 15–20 % їх потреби у Волинській, Рівненській, Житомирській, Хмельницькій та Вінницькій областях, а до 2005 р. за рахунок експлуатації малих родовищ фосфоритів Україна може повністю забезпечити свої потреби у фосфорному борошні. У зв’язку з низькою закупівельною спроможністю господарств України порушується технологічна схема вирощування культур, система внесення мінеральних і органічних добрив, а як наслідок цього, відбуваються значні втрати врожаю, його якості, особливо таких цінних культур, як зернові (зокрема гречка), цукрові буряки, зернобобові та ін. Одночасно відбувається процес постійного збіднення ґрунту фосфором, який неможливо призупинити разовим внесенням фосфорних добрив, тому що високі їх норми не забезпечують очікувану ефективність. Це, зрозуміло, зумовлено особливостями фосфору як елемента мінерального живлення рослин – погано розчинятися у воді, слабких кислотах і переходити у важкодоступні форми. Тому, чим бі7

льше фосфору виноситься урожаєм рослин з ґрунту без щорічного його повернення, тим більше часу буде потрібно для збалансування поживного режиму та стабілізації родючості ґрунту. З огляду на необхідність втілення засад сталого розвитку в агропромисловому комплексі, використання фосфоритної агроруди як природного ресурсу забезпечить розв’язання ряду проблем, серед яких: - оптимізація поживного режиму ґрунту; - зменшення надходження радіонуклідів до рослинницької продукції; - одержання екологічно чистої продукції рослинництва і тваринництва; - зниження кислотності ґрунту і потреби його вапнування; - підвищення якості продукції і енергетичної цінності; - зниження витрат на виробництво фосфорних добрив та собівартості продукції; - накопичення фосфогіпсу як відходів хімічної промисловості при виробництві фосфорних добрив. Незважаючи на позитивну оцінку дії фосфоритної руди численними дослідниками (М. Й. Шевчук, В. А. Гаврилюк, В. А. Бардась та ін.) проблема їх використання, на нашу думку, залишається нерозв’язаною і сьогодні через неузгодженість позицій товаровиробника і державних органів влади. Література: 1. Гиммелофарб Б. М., Красильникова Н. А., Тушина А. М. Классификация фосфоритов. – ДАН СССР. Т. 128. –1959 № 6. 2. Бардась В. А., Лико Д. В., Лико С. М., Бардась А. В. Можливості використання місцевих фосфоритів в сільськогосподарському виробництві // Гідромеліорація і гідротехнічне будівництво: Науково-технічний збірник. – Рівне: УДАВГ,1998. – Вип. 23. – С. 17–24. 3. Єфремов М. В. Нетрадиційні види гірничохімічної сировини для сільського господарства // Зб. наук. статей «Випар нетрадиційних сировинних ресурсів в сільському господарстві». – Луцьк, 1997. – С. 11.

ДОДЕРЖАННЯ ВИМОГ ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЯК УМОВА ЗБАЛАНСОВАНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ 8

В УКРАЇНІ Балюк Г. І., д. ю. н., професор, Київський національний університет імені Тараса Шевченка Серед першочергових завдань нинішньої влади – повернення довіри людей, будова справжньої правової держави, в тому числі й у сфері регулювання земельних відносин. Підтвердженням цього є й підписаний наприкінці 2005 р. Указ Президента України «Про стан додержання вимог законодавства та заходи щодо підвищення ефективності державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання та охорони земель». Зазначений документ зобов’язав Кабінет Міністрів України до 1 січня 2006 р. розробити концепцію вдосконалення земельних відносин на 2006–2015 роки. Однак, на нашу думку, розробка і прийняття такої концепції, як і прийняття протягом останніх більш ніж десяти років численних нормативно-правових актів у зазначеній сфері, є малоефективним важелем у регулюванні земельних відносин згідно з вимогами часу. Наприклад, не так давно прийнято ряд законів України, в тому числі «Про землеустрій», але землеустрою, на жаль, немає на практиці. Насправді все звелося до вилучення земельних ділянок, інакше кажучи, до розподілу земель. Заходи земельної реформи, що їх вжито в Україні, з часу, коли вперше заговорили про земельну реформу, істотно не вплинули на підвищення рівня ефективності землекористування, охорони земель, забезпечення прав громадян тощо. Порушення вимог законодавства стали масовими, особливо у 2003– 2005 рр. Головне завдання, яке нині постало в державі в сфері регулювання земельних відносин, – покласти край земельному беззаконню і свавіллю, яке, на нашу думку, є загрозою національній безпеці держави. Надзвичайно важливо при цьому правильно розставити акценти на тому, що зроблено, а ще важливіше – вжити конкретних заходів, які дали б змогу ввести в нормальне правове русло, зокрема, процес приватизації та надання в користування земельних ділянок. Питання економічного, ефективного, раціонального використання земель, охорони земельного фонду, відтворення родючості ґрунтів переросли нині у проблему національної безпеки держави і потребують неослабної уваги органів державної влади та органів місцевого самоврядування. У цілому стан земельного фонду України слід розглядати як передкризовий, а на певних територіях кризовий. Тому вкрай необхідним є завдання забезпечити дієвий контроль на державному рівні щодо проблем використання і охорони земель. Упродовж останнього десятиріччя землеохоронні заходи в Україні практично не здійснювали. Найбільше відчувається відсутність досконалої системи нормативно-правових документів, які б реально регламентували науково обґрунтоване екологічно і економічно допустиме використання земель в умовах наявності мільйонів дрібних землевласників. 9

З прийняттям у 1996 р. Конституції України кардинально змінились умови регулювання земельних відносин у країні. Крім приватної, було запроваджено і комунальну власність на землю. Скасування ж колективної форми власності на землю, на нашу думку, навряд чи можна вважати виправданим. На папері все має пристойний вигляд, за статистикою більше половини земель країни перебуває у приватній власності. З них 49,7 % – сільськогосподарські угіддя. Реальні ж власники землі, які б самі обробляли отримані гектари, у масі своїй не з’явилися. Майже всі агроформування, крім хіба що фермерських господарств, створено на засадах орендних відносин, до того ж понад 80 % паїв передано в короткострокове користування. Землі, які використовують на таких засадах, зазвичай виснажуються і повертаються власникам у гіршому якісному стані, який не фіксується у договорах оренди. У такий спосіб відбувається процес відчуження реальних власників землі від своїх наділів. Серед основних причин незадовільного стану використання земель та наявності порушень земельного законодавства можна виділити: незавершеність і недосконалість нормативно-правової бази, що регулює сферу земельних відносин; неефективність структури і функцій органів влади, які здійснюють управління в сфері землекористування; відсутність належного державного контролю за використанням і охороною земель; правовий нігілізм. Зокрема, з введенням у дію з 1 січня 2002 р. чинного Земельного кодексу України передбачалося до 15 травня 2002 р. розробити і внести на розгляд Верховної Ради України 38 проектів законів (з них до 16 внести зміни та доповнення). Однак прийнято лише 11 законодавчих актів. На жаль, до цього часу немає законів «Про державний земельний кадастр», «Про ринок землі», «Про консервацію земель», «Про землі рекреаційного призначення», «Про порядок використання земель оздоровчого призначення», «Про правовий режим земель охоронних зон», «Про землі промисловості», «Про землі історико-культурного призначення» та ін. Ефективність земельного законодавства багато в чому пов’язана з наявністю і дією механізму його реалізації, який сьогодні або недосконалий, або відсутній. Поряд з такими важливими факторами реалізації земельного права в процесі здійснення земельної реформи в Україні, як юридичні засоби, економічні, організаційні прийоми і способи, важлива роль належить, на нашу думку, фактору ідеологічному, а саме – аналізу впливу правових норм на суспільство і реагування суспільства на правові норми з погляду соціальнопсихологічного сприйняття. Адже, здається, ще Арістотель висловив мудру думку з приводу місця права в державі – ніякої користі не принесуть найсправедливіші закони, якщо громадяни не будуть привчені до суспільного порядку і в його дусі виховані. Це означає що, якщо держава на нових нормативно-правових засадах вибудовує земельні відносини, то і виховання посадових осіб, громадян у дусі суворого дотримання чинного законодавства, зокрема земельного, законослухняності має стати одним з пріоритетних завдань розвитку суспільства. На жаль, можна констатувати, що в цій сфері в Україні 10

наявні «авгієві стайні» криміналу, бо влада сама зневажає закон. Наслідки такої зневаги даються взнаки і сьогодні і долаються дуже важко. При цьому, за даними статистики, найбільша частка порушень – 54 % – припадає на самовільне зайняття земельних ділянок, 17 – на невиконання законних розпоряджень чи приписів посадових осіб, 12 – на невжиття заходів щодо боротьби з бур’янами, 10 – на використання земель не за цільовим призначенням, невиконання природоохоронного режиму використання земель. Як свідчать наведені статистичні дані, «пальма першості» серед правопорушень належить самозахопленню земельних ділянок. Щоб змінити становище, яке склалося, треба знати його причини. На нашу думку, серед причин, що спонукають людей до захоплення землі, перше місце посідає такий чинник, як високий рівень привабливості деяких земельних угідь (зокрема, рекреаційного, оздоровчого призначення, земель територій та об’єктів природно-заповідного фонду тощо) за умов невідповідності існуючої оцінки землі фактичним ринковим цінам. Внаслідок цього нині можна лише прогностично передбачати, яких розмірів досяг «тіньовий сектор» земельного ринку в Україні. Цей сектор є чи не найбільшою із загроз національній безпеці держави. На другому місці – зростання самозахоплення земельних ділянок окремими групами осіб, можливо, навіть окремими кланами (владними, кримінальними, депортованими тощо). При цьому варто зазначити, що «земельне питання» часто-густо використовують окремі кола політиків для штучного загострення, зокрема міжетнічних відносин, як це спостерігається у АР Крим (Ялта, Судак, Феодосія). По-третє, самовільне захоплення землі стало можливим і внаслідок не завжди послідовних дій органів місцевого самоврядування, які не рідко узаконюють самочинно збудовані будівлі на захоплених раніше ділянках. Безумовно, подолання наведених причин потребує серйозного законодавчого підкріплення. Зокрема, вже давно назріли такі доповнення до чинного законодавства, як кримінальна відповідальність посадових осіб і громадян за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво, встановлення чіткого контролю за цільовим використанням виділеної землі, визначення категорій осіб, які мають право на безплатне одержання земельної ділянки, встановлення єдиного порядку визначення та відшкодування збитків від самовільного захоплення землі тощо. Однак зауважимо ще раз, що тільки каральними методами наявні проблеми не розв’язати.

УДК 630*622 11

ПРИНЦИПИ ЗБАЛАНСОВАНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ТА ПРИРОДОВІДВЕДЕННЯ У ЛІСОГОСПОДАРСЬКОМУ ВИРОБНИЦТВІ Генсірук С. А., д. с.-г. н., професор, Копій Л. І., д. с.-г. н., Національний лісотехнічний університет України, м. Львів Ліси як найпродуктивніший тип рослинності завжди відігравали пріоритетну екологічну роль у еволюції біосфери та підтриманні її динамічної рівноваги. Відчутно посилюється ця роль в сучасний період внаслідок порушення киснево-вуглецевого балансу в атмосфері нашої планети. Істотне зменшення площі лісів під впливом господарської діяльності людини, зміна породного складу деревостанів, спрощення вертикальної та горизонтальної структури лісостанів, порушення вікової структури призвели до значного послаблення позитивного впливу лісів на навколишнє середовище. Лише за останні 500 років площа лісів Землі зменшилася приблизно на 65 %, а в Україні – майже втричі. Істотні кількісні та якісні трансформації лісового покриву в окремих районах зумовили екологічну дестабілізацію середовища. Для уникнення загрози подальшого виснаження лісових ресурсів, зменшення лісистості, погіршення екологічного стану в Україні необхідно терміново здійснити такі заходи: • провести на значних площах залісення ярів, пісків, низькопродуктивних та непридатних для сільськогосподарського виробництва земель; • забезпечити регулювання вікової структури деревостанів; • поліпшити санітарний стан лісів; • підвищити продуктивність та біологічну стійкість лісостанів; • проводити збалансоване та оптимальне лісокористування; • сприяти значному збільшенню обсягів лісовідновних робіт. Одночасно з виконанням зазначених заходів необхідно забезпечити охорону та збереження генетичного різноманіття лісових екосистем, своєчасне застосування біологічних методів боротьби з хворобами та шкідниками лісу, сприяти природному відновленню головних лісотвірних порід, що сприятиме відтворенню мішаних біологічно стійких лісостанів, здатних надійно виконувати водоохоронні, ґрунтозахисні та санітарно-гігієнічні функції. Інтенсивний антропогенний вплив на ліси України зумовлює порушення природних функцій лісових екосистем та істотно збіднює їхнє біорізноманіття. Ситуацію погіршує значне зростання промислових викидів, радіоактивне забруднення значної території (близько 4 млн га) внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, пошкодження лісів лісовими пожежами, шкідниками й хворобами, іншими стихійними явищами (ураганні вітри, підтоплення, зсуви тощо). 12

Для забезпечення відновлення видового та генетичного різноманіття лісових екосистем в першу чергу необхідно зосередити увагу на виконанні таких заходів: • забезпечити впровадження водозбірного принципу диференційованих систем ведення лісового господарства відповідно до цільового призначення лісів; • відтворювати корінні біологічно стійкі лісостани; • зберігати залишки незайманих лісів, а також цінних ділянок лісового фонду, які мають вагоме наукове та історичне значення; • сприяти збереженню цілісності й непорушності лісових масивів; • передбачити виділення коштів на закупівлю високоякісної техніки і технологій, що сприятимуть поліпшенню екологічного стану середовища та збагаченню біорізноманіття лісових екосистем; • забезпечити збереження та відтворення лісів, що виконують важливі захисні функції (ґрунтозахисні, водорегулюючі, кліматорегулюючі тощо); • активно використовувати досягнення селекції насінництва для відтворення високопродуктивних деревостанів штучним способом; • опрацювати та дотримуватись оптимальних параметрів рекреаційного навантаження на лісостани, що дасть можливість оздоровити та зберегти ліси навколо великих міст і населених пунктів. При цьому слід сприяти формуванню різновікових та мішаних лісостанів, які б за видовим складом максимально відповідали лісорослинним умовам. Мішані за складом та складні за формою лісостани повніше використовують лісорослинні умови і, як правило, є продуктивнішими. Багатоярусні насадження, порівняно з одноярусними, поглинають більше сонячної енергії і тому є продуктивнішими, особливо якщо до їх складу входять породи з різною кореневою системою. Наприклад, дуб звичайний та липа дрібнолиста глибоко проникають у ґрунт, а в поєднанні з поверхневою кореневою системою ясена звичайного і клена гостролистого вони краще використовують запаси поживних речовин і ґрунтової вологи і тому стійкіші біологічно. Такі лісостани активніше переводять талі та дощові води у ґрунтові й добре захищають ґрунт від водної ерозії. Ґрунти під мішаними насадженнями щільніше заселені дощовими червами та іншими безхребетними тваринами, життєдіяльність яких сприяє підвищенню у ґрунтах вмісту гумінових кислот та накопиченню поживних речовин. Водночас мішані деревостани стійкіші до дії сильних вітрів, снігопадів, пожеж, шкідливих комах та різноманітних хвороб. Мішані насадження менше пошкоджуються шкідливими комахами, тому що в них кращі умови для гніздування птахів. Пара великих синиць під час перебування пташенят у дуплі за 18 діб приносить їм понад 18 тис. різних комах, зорянки за приблизно такий же період годування пташенят – 28 тис. комах. При формуванні мішаних насаджень потрібно ретельно добирати склад деревостанів. Недоцільно створювати біологічно стійкі деревостани, до складу яких входять тільки світлолюбні деревні породи. Під деревами з ажурни13

ми кронами, як правило, відсутній суцільний шар підстилки і ґрунт дуже заростає трав’яними рослинами з перевагою злакових видів, які витрачають значно більше вологи для забезпечення своєї життєдіяльності, що негативно впливає на стан лісу. Важливу роль у забезпеченні дотримання максимального різноманіття складу деревостанів відіграють доглядові рубки, своєчасне проведення яких істотно підвищує приріст насаджень, а також дає можливість формувати вертикальну та горизонтальну структури майбутніх лісостанів. Для підвищення захисної ефективності чистих і низькоповнотних насаджень та малоцінних молодняків потрібно створювати піднаметові культури з таких деревних порід і чагарників, які б сприяли підвищенню біологічної стійкості лісостанів. Враховуючи роль лісів, що є самовідновлюваною та саморегульованою системою, яка здатна разом з іншими типами рослинного покриття забезпечити екологічну рівновагу у біосфері, дуже важливою проблемою сьогодення є оптимізація лісистості та природокористування як основи збереження та примноження лісів України. При переході до збалансованого природокористування в Україні потрібно: • у період до 2015 р. збільшити лісистість України до 20%; • передати у підпорядкування Державному комітетові лісового господарства України для охорони і реконструкції колишні колгоспні та радгоспні ліси з виділенням відповідних коштів для цих потреб з державного бюджету; • зменшити на 5–7% розорювання сільськогосподарських угідь та підвищити їх лісистість удвічі; • систематично здійснювати заходи щодо сприяння природному лісовідновленню; • створити умови для активнішого застосування у лісовому господарстві вибіркової, поступової та комбінованої систем рубок головного користування; • заборонити заготівлю деревини фірмам і підприємствам, які не мають відповідних дозволів і досвіду; • будувати житло, дороги, газопроводи, трелювальні волоки, нафтопроводи, лінії електропередачі лише за наявності науково обґрунтованих проектів і їх екологічних експертиз; • підняти верхню межу лісу на 200–250 м, поліпшити стан приполонинних лісів; • здійснити розрахунки оптимальних параметрів лісокористування в лісах України до 2015 р.; • посилити кримінальну відповідальність винних у свідомому винищенні лісів. У цілому для поліпшення екологічної ситуації і умов життя людей в Україні потрібно проводити збалансовану політику щодо охорони, сталого використання та відтворення біологічного та ландшафтного різноманіття, 14

здійснювати систему заходів оптимального використання лісових та земельних ресурсів, активізувати роботу з охорони лісів та розширеного лісорозведення.

ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ТА ПРИРОДОВІДТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ Шевчук Ю. В., магістр права, аспірант, Інститут законодавства Верховної Ради України Обравши своїм стратегічним пріоритетом вступ до ЄС, Україна взяла на себе зобов’язання долучитися до формування екологічно безпечного європейського простору. Таким чином, сьогодні постала необхідність почати процес побудови системи фінансово-правових механізмів природокористування та природовідтворення відповідно до цілей, вимог, правил, принципів та стандартів європейської екологічної політики. В основі цього складного процесу потрібно спиратися насамперед на відповідні принципи ЄС, зокрема: принцип запобігання екологічній шкоді, принцип «забруднювач платить», принцип ефективності використання природних ресурсів, принцип використання найкращих екологобезпечних технологій, принцип вільного доступу до екологічної інформації та принцип екологічної відповідальності. Для того, щоб ці принципи повною мірою були сприйняті українськими природокористувачами, необхідно створити відповідні механізми, які за своєю суттю мають економічний характер. Однак без створення нормативної бази зробити це неможливо. Тому цей процес слід розпочати з реформування фінансового законодавства України, перш за все у сфері бюджетних та податкових відносин, які тісно пов’язані з економічною політикою держави. Наприклад, принцип «забруднювач платить» діє в Україні ще з 1992 р., однак владні структури використовують його лише як спосіб нагромадження фінансових ресурсів, які здебільшого мають нецільовий характер. Європейський досвід у цій сфері свідчить про необхідність чіткого закріплення призначення відповідних коштів на рівні бюджетного законодавства України, згідно з яким платежі за використання природних ресурсів слід спрямовувати на їх збереження та відновлення, а платежі за забруднення навколишнього природного середовища – на відвернення та зменшення негативних впливів на довкілля. Для цього вкрай важливо закріпити цільове використання статей природоохоронних витрат у державному і місцевому бюджетах, розробити і внести відповідні зміни до Бюджетного кодексу України. 15

Так, наприклад, потребує змін положення про те, що податки, збори, та інші податкові платежі зараховуються до бюджетів повністю, незалежно від їхнього цільового призначення. Така позиція законодавця призводить до того, що відповідні кошти в останню чергу спрямовуються на фінансування природоохоронної діяльності держави. Ще більше занепокоєння викликає податкова політика держави у сфері екології, яка й досі використовує метод «батога», що жодним чином не заохочує природокористувачів до раціонального використання природних ресурсів. З одного боку, ці правовідносини не знайшли свого відображення на рівні єдиного нормативно-правового акту, що ускладнює справляння екологічних податків; з іншого – спостерігається повна відсутність таких заохочувальних фінансово-правових механізмів, як пільгове оподаткування та цільове заохочення екологічно безпечної діяльності. Необхідною умовою поліпшення ситуації у цій сфері є формування системи екологічних податків, які б зайняли належне місце в Податковому кодексі України, а не були відображені у великій кількості суперечливих та непослідовних нормативно-правових актів, які носять лише декларативний характер. На жаль, за браком часу немає можливості в рамках короткого виступу провести хоча б поверховий аналіз інших, не менш важливих фінансовоправових механізмів природокористування та природовідтворення, серед яких – страхування екологічної діяльності та екологічних ризиків, ліцензійно-дозвільна система та ін. Однак мета доповіді – насамперед привернути увагу наукової спільноти до екологічних проблем саме крізь призму фінансового права України. Адже від рівня сприйняття європейських фінансово-правових механізмів у сфері навколишнього природного середовища та побудови власної системи таких механізмів залежить, яким буде шлях української держави до Європейського Співтовариства.

УДК 504.4.054

16

ЭКОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ И СОХРАНЕНИЕ БИОЛОГИЧЕСКОГО РАЗНООБРАЗИЯ ЭКОСИСТЕМ ШАБОЛАТСКОГО ЛИМАНА Барановская М. И., Одесский государственный экологический университет Сегодня северо-западная часть Черного моря – интенсивно осваиваемый регион, так как он является наиболее продуктивной частью моря. Лиманы, лагуны и малые водоемы прибрежной северо-западной части Черного моря являются высокопродуктивными экосистемами и в наше время имеют большое экономическое, рыбохозяйственное и рекреационное значение. Все эти водоемы подвержены антропогенному воздействию, что характерно и для самого Черного моря. Сочетание различных природных условий (мелководье, опресненность, свободная связь с открытыми водами, обилие поступающих с суши биогенных веществ и т. д.) определили большое биологическое разнообразие обитателей северо-западной части Черного моря за счет наличия в составе ихтиофауны и ее кормовой базы морского, солоноватоводного и пресноводного элементов фауны и флоры, высокую биологическую продуктивность. Осолоненные лиманы северо-западного Причерноморья издавна служат местом нагула морских промысловых рыб. Одним из таких водоемов является Шаболатский (Будакский) лиман (рис. 1), представляющий собой довольно мелководный естественный водоем. Уникальность условий этого лимана обеспечивает его высокую продуктивность и биоразнообразие. Шаболатский лиман представляет собой вытянутый вдоль моря в направлении с юго-запада на северо-восток водоем, который отделен от моря косой средней шириной 90 м. Площадь Шаболатского лимана 2500–2700 га в зависимости от уровня воды; максимальная длина лимана 17,2 км, ширина (у села Приморское) 2,5 км, минимальная ширина 1 км, максимальная глубина 2,2–2,5 м, средняя – 1,1 м. Он постоянно соединен с Днестровским лиманом двумя обловно-запускными каналами-ериками, а через канал на югозападной оконечности пересыпи – периодически с Черным морем во время сильных штормов и интенсивных паводков [4]. Лиман известен как морской, соленый. Общая минерализация до настоящего времени была заметно выше черноморской, но менялась по годам и сезонам. Самой высокой (45 %) она была осенью 1950 г., а самой низкой (12 %) – весной 1982 г. Весной и летом 1998 г. соленость в среднем составляла 5,5 %.

17

Рис. 1. Карта Шаболатского (Будакского) лимана. В период с 1987 до 1992 гг. прозрачность воды Шаболатского лимана в юго-западной части составляла около 2 м. В формировании кормовой базы рыб прямо или косвенно участвуют фито- и зоопланктон, макрозоо- и мейобентос. Запасы рыб в северо-западной части Черного моря и их кормовая база претерпевают во времени различные изменения, связанные как с естественными природными процессами, так и с антропогенной деятельностью. По видовому составу фитопланктона и фитобентоса этот водоем был наиболее богатым из всех лимано-лагун Дунайско-Днестровского междуречья. Здесь было зарегистрировано 172 вида водорослей и цветковых растений. Зоопланктонное сообщество лимана насчитывало около 50 видов. Колебания общей биомассы зоопланктеров составляли в 1975–1979 гг. от 842 до 3280 мг/м3, а в конце 80-х начале 90-х гг. биомасса (без учета гребневика и медуз) достигала, по нашим данным, 2681 мг/м3 в весенне-летний период. По численности в юго-западной части доминировала Acartia clausi – до 56 % [3]. Шаболатский лиман был также наиболее богатым из лимано-лагун Одесской области запасами кормового бентоса, биомасса которого достигала 430–2100 г/м2. Здесь насчитывалось более 40 видов зообентоса; на некоторых участках дна встречались мощные поселения мидий с биомассой до 1500 г/м3 (их линейные размеры составляли 9–12 см). Видовое разнообразие ихтиофауны лиманов Дунайско-Днестровского междуречья определяется в основном их связью с морем и гидрологогидрохимическими условиями. В Шаболатском лимане в период летнеосеннего нагула можно встретить до 54 видов рыб, значительная часть кото18

рых представлена пресноводным комплексом и проникает в водоем через каналы, связывающие Шаболатский лиман с Днестровским лиманом. Среди аборигенных можно отметить бычков, камбалу глоссу. Нагуливающиеся были представлены кефалями – лобаном, сингилем, реже – остроносом [2]. Рыбопродуктивность Шаболатского лимана только по кефали в 60-х гг. 20 ст. составляла в среднем 7,1 кг/га, в 70-х l,5 кг/га, в начале 90-х – 0,95 кг/га. Средний вылов рыбы в 90-х гг. представлен в таблице 1. Благодаря гидрологическим особенностям, мелководности и обильной кормовой базе водоемы северо-западного Причерноморья издавна используются для товарного кефалеводства. В Шаболатском лимане выращивание кефалей ведется при двухлетнем обороте. Наряду с кефалями глосса занимает важное место в промысле. Благодаря своей холодостойкости она успешно приспособилась к жизни в мелководных замерзающих водоемах. Ухудшению экологии в бассейне Шаболатского лимана способствовала экологическая катастрофа, которая произошла в 1992 г. В конце июня 1992 г. сотрудник ОдО ЮгНИРО обнаружил гибель производителей пиленгаса, содержавшегося в садках в лимане. В этот же день было зарегистрировано резкое падение содержания растворенного в воде кислорода. За час этот показатель упал с 3,8 до 0,2 мг/л. Все это говорило не о природном явлении, а о мощном промышленном или химическом сбросе, что позже и подтвердилось [1]. Из результатов гидрохимических анализов, отобранных в день сброса, стало известно, что на акватории лимана, расположенной западнее Сергеевского моста, прослеживается десяти – пятидесятикратное превышение допустимого содержания трехвалентного хрома, наличие фосфорной кислоты (5–1310 мг/л) и более чем тридцатикратное превышение допустимого содержания детергентов. Это свидетельствовало о мощном единовременном сбросе. Предположительно, сброшена была специфическая смесь после промывки грязевых танков. Непосредственно после сброса в течение недели в юго-западнор части лимана в результате асфиксии и отравления погибло около 90 % всех представителей донной ихтиофауны. Часть пелагических рыб (в основном кефали) ушла в безопасные места лимана (к северо-востоку) или вышла в море через открытый рыбозапускной канал. Наряду с ними, из канала трое суток течением выносило погибших рыб. Негативные последствия этого события наблюдались до конца 2002 г., а в 2003 г. мощный весенний паводок основательно промыл лиман, после чего экосистема лимана начала восстанавливаться. Экологическая катастрофа 1992 г. привела к обеднению кормовой базы лимана для нагуливающихся и аборигенных видов рыб, изменился видовой состав аборигенных видов рыб, рыбопродуктивность Шаболатского лимана очень снизилась.

19

Таблица 1. Вылов рыбы (т) и средняя рыбопродуктивность (кг/га) Шаболатского лимана в 90-х гг.

1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998

0,21 0,07 1,1 10,0 — — — 7,2 — 0,08 0,06 3,34 — — 0,2 1,5 — — — — — — — — — — 0,2 0,9 — — 0,1 1,9 — — — 0,9

0,6 5,5 5,5 — — 14,5 0,2 0,2 — — — — 0,1 0,5 0,04 4,6 0,1 3,1

— — — — — — 0,1 — —

17,5 12,5 17,9 2,1 — — 1,8 6,64 4Д

Рыбопро дуктив ность

Итого

Пиленга

Атерина

Кефаль

Бычки

Глосса

Карась

Виды рыб Карп

Годы

5,46 3,9 5,6 0,7 — — 0,6 2,07 1,3

Все изменения гидрохимического режима вод, видового состава, численности и биомассы основных групп кормовых организмов связаны с непродуманной хозяйственной деятельностью человека и усилившимся антропогенным воздействием на флору и фауну водоема. Неудовлетворительное качество вод Шаболатского лимана обусловлено сбросом загрязненных сточных вод коммунальными и промышленными предприятиями; загрязненным поверхностным стоком с сельхозугодий, населенных пунктов, территорий предприятий, животноводческих комплексов; отсутствием эффективных мероприятий, по охране водных объектов и т. д. [4]. Антропогенное влияние значительно уменьшает рыбопродуктивность этого водоема. Поэтому необходим поиск оптимальных условий эксплуатации и поддержания равновесного состояния экосистемы, разработка соответствующей единой стратегии развития и мероприятий, направленных на

улучшение условий воспроизводства водных живых ресурсов, а также сохранение их биологического разнообразия. Литература: 1. Воля E. Г. Влияние некоторых антропогенных факторов на экосистему Шаболатского лимана. // Одесский филиал Ин-та биологии южных морей АН Украины // Экологические проблемы окружающей среды, пути и методы их решения. 2. Димитриев Я. И. Перспективы развития кефалеводства на лиманах Дунайско-Днестровского междуречья. – Кишинев: Изд-во «Картя молдовеняскэ», 1967. – С. 14–130. 3. Новоселова Н. В., Гуркулова В. Н. Изменение видового состава зоопланктона в Шаболатском лимане (район нижнего Приднестровья) в связи 20

с функционированием рыбозапускных каналов // Сохранение биоразнообразия бассейна Днестра. – 1999 // Материалы Междунар. конф. – С. 182–183. 4. Барановская М. И. Экологические проблемы экосистем Шаболатского лимана // Конф. молодых ученых ОДЕКУ. – 2007.

УДК 322.2 ДО ПИТАННЯ ПРО ЗАПОБІГАННЯ ФРАГМЕНТАЦІЇ ОБ’ЄКТІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ МЕРЕЖІ Мартин А. Г., к. е. н., завідувач кафедри з землевпорядного проектування, Національний аграрний університет Внаслідок зростаючого антропогенного впливу на природне середовище для існування природної біоти в межах України залишилася лише частка її території, яка є безумовно недостатньою для підтримання збалансованого природокористування, в зв’язку з чим склалися несприятливі умови для відтворення наявного біорізноманіття. Таким чином, важливим завданням стає збільшення площі земель з природними ландшафтами до рівня, достатнього для збереження їх різноманіття, близького до властивого їм природного стану, та формування їх територіально єдиної системи, побудованої так, щоб забезпечувати можливості природних шляхів міграції і поширення видів рослин і тварин, а також збереження різноманіття природних екосистем, видів рослинного і тваринного світу та їх популяцій. В той же час, в Україні сьогодні інтенсивно набирає обертів процес подальшої фрагментації територій екологічної мережі при наданні, вилученні та зміні цільового призначення земельних ділянок під забудову, рекреацію і та ін. Внаслідок цього землі перестають виконувати екосистемні функції, руйнується мережа екологічних коридорів та сполучних територій, кардинально зменшується природоохоронна цінність екомережі в цілому. Важливе значення при цьому має вдосконалення нормативно-правової бази земельних відносин, яка наразі не може адекватно до викликів сьогодення забезпечувати збереження, розширення, відтворення та охорону єдиної системи територій з природним станом ландшафту та інших природних комплексів і унікальних територій. Адже на практиці відбувається безперервне наростання негативного впливу господарської та іншої діяльності людей на навколишнє природне середовище і стан збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи. Природоохоронне законодавство, яке визначає складові структурні елементи екомережі у загальному вигляді, не містить детального переліку за21

ходів щодо визначення та закріплення в натурі (на місцевості) меж територій екологічної мережі та процедури встановлення обмежень (сервітутів) у їх використанні відповідних земельних ділянок власниками та землекористувачами. Отже, реальне формування елементів національної екологічної мережі та збереження ландшафтного різноманіття в Україні слід пов’язувати, перш за все, з кардинальним удосконаленням регуляторної політики в сфері землекористування та контролю за раціональним використанням та охороною земель. Складовими елементами національної екомережі є природні регіони, природні коридори (сполучні території) та буферні зони. Вони у своїй неперервній єдності і утворюють мережу, яка об’єднує ділянки природних ландшафтів у територіально цілісну систему. Законом України «Про екологічну мережу України» до числа складових екомережі було віднесено такі структурні елементи: території та об’єкти природно-заповідного фонду; землі водного фонду, водно-болотні угіддя, водоохоронні зони; землі лісового фонду; полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, які не віднесені до земель лісового фонду; землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами; землі рекреаційного призначення, які використовують для організації масового відпочинку населення і туризму та проведення спортивних заходів; інші природні території та об’єкти (ділянки степової рослинності, пасовища, сіножаті, кам’яні розсипища, піски, солончаки, земельні ділянки, в межах яких є природні об’єкти, що мають особливу природну цінність); земельні ділянки, на яких ростуть природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України; території, які є місцями перебування чи зростання видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України; частково землі сільськогосподарського призначення екстенсивного використання – пасовища, луки, сіножаті тощо; радіоактивно забруднені землі, що не використовуються та підлягають окремій охороні як природні регіони з окремим статусом. При цьому дієвий облік та контроль за використанням територій екомережі може бути досягнутий лише за умови адекватного земельнокадастрового обліку відповідних земельних масивів. Що стосується наведених виділів, якими визначено складові екомережі, то в одному переліку тут об’єднуються і категорії земель за цільовим призначенням (наприклад, землі водного, лісового фонду), і окремі види земельних угідь (пасовища, луки, сіножаті), і види власників землі та землекористувачів (землі для організації масового відпочинку населення і туризму та проведення спортивних заходів), і таксони якісного обліку земель (солончаки, кам’яні розсипища), і неспецифічні для земельно-кадастрового обліку площі (земельні ділянки, на яких ростуть природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України). На практиці зазначені у Законі України «Про екологічну мережу України» складові структурних елементів екомережі досить важко, а інколи неможливо, класифікувати відповідно до виділів чинного земельного кадастрового обліку, а отже зареєструвати обмеження у їх використанні, враховувати 22

їх при розробленні документації із землеустрою, яка переважно спирається саме на земельно-облікову інформацію. Проблемою національної безпеки стає й те, що переважна більшість територій природно-заповідного фонду не забезпечена документацією із землеустрою щодо їх організації і встановлення меж. Це не дає можливості ефективно здійснювати контроль за використанням цієї найціннішої частини земельного фонду країни. Нині практично не розробляють документацію із землеустрою щодо встановлення прибережних захисних смуг вздовж великих та малих річок, морів, навколо озер та водосховищ. Внаслідок цього держава неспроможна здійснювати ефективний контроль за використанням земель водного фонду. Систематичними та масовими стають грубі порушення земельного законодавства, що пов’язані з їх забудовою та розпаюванням земель прибережних захисних смуг, а отже – порушенням цілісності прирічкових екологічних коридорів. Таким чином, в Україні практично повсюдно поглиблюється фрагментація природних територій, що призводить до зниження екосистемних функцій екологічної мережі, поглиблення проблем збереження та відтворення біологічного та ландшафтного різноманіття. Першочерговим завданням на шляху збереження у непорушеному стані природних територій стає узгодження природоохоронного та земельного законодавства, розроблення землевпорядної та земельно-кадастрової документації щодо використання земельних ділянок, які виконують екосистемні функції, реєстрація відповідних обмежень у використанні земель. Необхідно визначити порядок розроблення документації із землеустрою щодо встановлення меж територій екомережі та її екологічної і землевпорядної експертизи, затвердити механізми встановлення і реєстрації природоохоронних обмежень у використанні земельних ділянок різних форм власності, запровадити заходи економічного стимулювання землекористувачів за ощадливе використання земель екомережі тощо. Література 1. Закон України «Про екологічну мережу України» від 24.06.2004 № 1864-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 05.11.2004 – 2004 р., № 45, С. 1841, ст. 502. 2. Мартин А. Г. Механізм формування та охорони земель національної екологічної мережі // Землеустрій і кадастр. – № 2. – 2005. – С. 82–88. 3. Добряк Д. С., Мартин А. Г. Землеустрій – наукова основа раціонального використання та охорони земельних ресурсів // Землеустрій і кадастр – 2006. – № 1. – С. 10–16.

23

УДК 556.18 (282.2) ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ РЕКРЕАЦІЙНИХ КОМПЛЕКСІВ ШАЦЬКОГО НПП Мокрий В. І., к. ф.-м. н., доцент кафедри екології, Національний лісотехнічний університет України, м. Львів В інтегральній проблемі збалансованого природокористування і збереження ландшафтного та біологічного різноманіття важливим завданням є вдосконалення системи природоохоронних територій, зокрема оптимізація мережі національних природних парків, на які покладається виконання природоохоронних, еколого-просвітницьких та рекреаційних функцій. Шацький національний природний парк (НПП) загальною площею 32 830 га створено відповідно до постанови Ради Міністрів України від 28 грудня 1983 року № 533 з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність [1]. У перспективі розвитку заповідної справи на Волині передбачається на базі Шацького НПП та ландшафтного регіонального парку «Прип’ятьСтохід» формування Волинського біосферного природного центру, який може стати еталонним осередком збереження флористичного та фауністичного різноманіття Українського Полісся. Подальший розвиток заповідної справи в Україні передбачає створення єдиної національної екологічної мережі в рамках держави, а об’єкти природо-заповідного фонду Волині стають елементами та серцевинними природними ядрами як національної, так і Європейської екомережі. Для реалізації стратегії збалансованого природокористування та природовідтворення заповідного і рекреаційно-господарського комплексу Шацького НПП, який включено до структури Міжнародного біорезервату «Західне Полісся» (Україна, Польща, Білорусь), необхідність розв’язання назрілих соціально-екологічних проблем на основі новітніх інформаційних технологій є актуальною. Шацький НПП, виходячи з ландшафтних характеристик, представляє лісові, озерні та болотні екосистеми Західнополіського типу. За характером озерного комплексу, а також завдяки флористичним, фітоценотичним, геоморфологічним особливостям і орнітофауні Шацький НПП не має аналогів в Україні. Незважаючи на широке рекреаційне використання лісових та водних екосистем Шацького НПП, вони мало вивчені з позиції рекреаційного пресу та раціонального природокористування. Третє десятиріччя функціонування Шацького НПП відзначається активізацією рекреаційного використання озерно-лісового комплексу, продов24

женням моніторингових досліджень лісових, лучно-болотних та озерних екосистем, переходом інвентаризаційних досліджень флори і фауни у завершальну фазу. Наукові дослідження стану природних екосистем, а також постмеліоративних та ренатуралізаційних ефектів та явищ залишаються актуальними. Рекреаційне природокористування є багатогранною сферою економічної діяльності, яка на сучасному етапі розвитку суспільства виступає як одна з систем життєзабезпечення. Тому ця галузь діяльності виступає як соціальне замовлення, виконання якого потребує широких наукових досліджень, що забезпечують збалансоване управління цим напрямом природокористування. Дослідження стану, динаміки змін і взаємозв’язків локальних екосистем рекреаційної зони Шацького НПП актуальні для розроблення методик моніторингу антропогенних навантажень з використанням натурних спостережень і вимірювань, даних дистанційного зондування Землі (ДЗЗ), геоінформаційних систем (ГІС) та еколого-математичних моделей, оцінки тенденції їх змін та створення бази даних системи управління природно-заповідним комплексом [2]. Рекреаційне діяльність зумовлена високим рекреаційним потенціалом екосистем Шацького НПП, які представлені на рис. 1. Мальовничі природні й слабо окультурені ландшафти, поєднання лісових масивів з просторими болотами, значна мозаїчність рослинного покриву і розмаїття флори, численні озера з чистою прозорою водою, а також характерний для даного регіону помірно теплий і м’який клімат сприяють щорічному відпочинку понад 100 тисячам рекреантів. Кількість відвідувачів парку з року в рік зростає. Тому для розв’язання проблеми оптимального рекреаційного використання природних ресурсів Шацького природо-заповідного фонду доцільним є науково-технічне обґрунтування адміністративно-господарських заходів для благоустрою місць локалізації та регулювання потоків відпочиваючих відповідно до допустимих норм. Відпочинок на території Шацького НПІІ проходить, в основному, на озерних комплексах (пляжний відпочинок) і меншою мірою в лісових екосистемах. Тому потрібен розрахунок екологічно допустимих рекреаційних навантажень на озера, які інтенсивно використовують для відпочинку, а також на перспективні озерні комплекси, на яких передбачається будівництво рекреаційно-відпочинкової інфраструктури. Дослідження рекреаційних навантажень на акваторії озер Шацького НПП із застосуванням інформаційних технологій космічного моніторингу водних екосистем виконано для типових акваторій озер Світязь і Пісочне [3], як найбільш рекреаційно освоєних озер Шацького НПП.

25

Рис. 1. Космознімок Шацького НПП. Аерокосмічні дані дають змогу оперативно і об’єктивно оцінювати екологічну ситуацію, а також одержати достовірну, науково обґрунтовану інформацію про реальний стан і потенційні соціоекологічні наслідки рекреаційного впливу на акваторії водойм. Особливості дифузно відбитого світла від поверхні води та дна на ділянках пляжів (як організованих, так і неорганізованих) зумовлюють ефективність використання космознімків не тільки для виявлення та ідентифікації таких ділянок, а також для оцінки співвідношення площ порушеного дна до площі всієї акваторії і визначення відновного потенціалу озера. Одержані результати свідчать про необхідність збереження високого еколого-відновного потенціалу досліджуваних лімносистем. Для умов Полісся є перспективним розширення використання рекреаційного потенціалу не лише озер, а й річок Прип’яті і Західного Бугу, а також мережі гідромеліоративних каналів, зокрема Верхньо-Прип’ятської та Копаївської меліоративних систем. Така гідромережа створює передумови для інтенсивного використання їх для цілей водного туризму. Разом з тим, розвиток водного туризму має бути забезпечений різними параметрами, тобто фізикогеографічними умовами, ландшафтними показниками, морфометричними параметрами, водністю потоку, русловими і санітарно-гігієнічними умовами, пізнавальними ресурсами. Лісові рекреаційні ландшафти формують на основі методів ландшафтного влаштування та інвентаризації лісів. Ландшафтне влаштування являє собою передпроектне ландшафтно-архітектурне геотехнічне вивчення і оцінку території. Його проводять з метою виявлення і описання таксаційних виділів, паркових і лісопаркових ділянок за їх геологічними, ландшафтно-архітектурними, санітарно-гігієнічними і захисними якостями і ста26

ном, ці дані використовують при розробці заходів з архітектурного планування території, догляду за насадженнями і поліпшення існуючих ландшафтів (пейзажів). Разом з тим, надзвичайно важливим завданням є застосування фітомеліоративних заходів для максимальної ізоляції територій природних резерватів Шацького НПП. Наявність привабливих рекреаційних ресурсів природно-заповідного фонду Шацького НПП створює основу для розвитку рекреаційнотуристичної діяльності. Однак навіть найбільш невимогливий природноорієнтований вид туризму передбачає наявність мінімуму засобів комфортності. За їх відсутності неможливо привабити широкі верстви відвідувачів навіть за наявності унікальних, екзотичних та мальовничих природнозаповідних ресурсів. Переважна більшість видів діяльності природо-заповідних закладів потребує наявності рекреаційно-туристичної інфраструктури. Рівень її розвитку визначає фінансовий стан закладів природно-заповідного фонду в умовах ринкової економіки. Власне тому сьогодні стають актуальними питання оптимізації планування і прогнозування рекреаційного використання території та об’єктів природно-заповідного фонду, зокрема необхідність формування рекреаційнотуристичних інфраструктур. Планування і прогнозування рекреаційного використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду передбачає такі заходи:  інвентаризацію потенційних об’єктів рекреації (види флори і фауни, археологічні, геологічні, культурно-історичні та інші визначні місця);  оцінку можливостей використання природних ресурсів (рибальських, мисливських, лікувально-оздоровчих та інших) при створенні умов для рекреації;  прогнозування міри можливого заподіяння шкоди екосистемам і можливих екологічних загроз при розвитку рекреації;  виявлення цільових категорій відвідувачів територій та об’єктів природно-заповідного фонду та визначення можливих видів відпочинку, туризму;  аналіз рівня розвитку рекреаційної інфраструктури Шацького НПП та регіону;  розроблення планів розвитку рекреації, екскурсій, туризму з акцентуванням уваги на питаннях розвитку рекреаційно-туристичної інфраструктури, підготовки персоналу, робота з місцевим населенням, рекламноінформаційне та кадрове забезпечення, маркетинг та впровадження туристичних послуг і продукції;  розроблення й удосконалення системи оплати за відвідування території парку та надані послуги.

27

Створення рекреаційно-туристичної інфраструктури сприяє:  розвитку та збереженню видового біорізноманіття природнозаповідних територій;  задоволенню різних потреб населення (туристичних, рекреаційних, лікувально-оздоровчих, наукових, навчально-виховних та інших) як на цей час, так і на тривалу перспективу;  збільшенню прибутковості від використання територій та ресурсів природно-заповідного фонду з метою забезпечення їх функціонування та сталого розвитку;  створенню додаткових робочих місць, збільшенню доходів державного та місцевих бюджетів, а також підвищенню рівня життя місцевого населення. Для запобігання неконтрольованій антропогенізації територій природно-заповідного фонду, яка негативно впливає на екосистеми та погіршує умови проживання місцевого населення, доцільно застосовувати новітні інформаційні технології в управлінні рекреаційною інфраструктурою як основи регіональної політики збалансованого природокористування та збереження біологічного і ландшафтного різноманіття Шацького НПП. Література: 1. Алексєєвський В. Е., Горун А. А., Карпенко Н. І., Львович М. В., Матейчик В. І., Ященко П. Т. Шацький національний природний парк. Наукові дослідження 1983–1993 рр. – Світязь, 1994. – 246 с. 2. Красовський Г. Я., Мокрий В. І. Актуальність інформаційнотехнічного забезпечення управління Шацьким національним природним парком // Екологія і ресурси: Зб. наук. праць Ін-ту проблем національної безпеки. – К.: ІПНБ, 2006. – № 13. – С.101–111. 3. Мокрий В. І., Пацак Л. М., Синишин С. М., Федорів Т. Р., Федорів Р. Ф., Шаваринська Х. В. Дистанційний моніторинг рекреаційних навантажень на акваторії озера Пісочне Шацького НПП // Збірка тез доповідей Х Міжнар. наук.-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених «Екологія. Людина. Суспільство». – 16–20 травня 2007 р., м. Київ. – К.:НТУУ «КПІ», 2007, – С.43–44.

28

УДК 338.486+502.33 ПРОБЛЕМИ ПЕРЕХОДУ ТУРИЗМУ НА ПРИНЦИПИ ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ Костриця М. Ю., к. г. н., доцент, завідувач кафедри природничо-математичних дисциплін, Житомирський державний технологічний університет, голова Житомирської обласної організації ВЕЛ Сфера туризму посідає провідне місце у соціально-економічних процесах багатьох країн. Її висока динаміка зростання та питома вага у світовій економіці потребують постійного залучення додаткових ресурсів для потреб туризму, що, відповідно, має спиратись на принципи збалансованого розвитку. Принципи та практика управління збалансованим розвитком туризму стосуються всіх форм туризму в усіх дестинаціях, включаючи масовий туризм та різні туристичні сегменти. Такі принципи передбачають стійкий баланс екологічних, економічних та соціальних аспектів розвитку туризму у довгостроковому періоді. У березні 2004 р. на зустрічі у Таїланді Комітет зі збалансованого розвитку туризму Всесвітньої туристичної організації (UNWTO Committee on Sustainable Development of Tourism) дав визначення поняття збалансованого (стійкого, сталого) розвитку туризму (Sustainable Development of Tourism). Згідно з рекомендаціями ВТО такий розвиток має забезпечити: • оптимальне використання природних ресурсів, які є ключовим елементом розвитку туризму, підтримання важливих екологічних процесів, збереження природної спадщини та біорізноманіття; • шанобливе ставлення до соціально-культурної автентичності приймаючої сторони у туризмі, збереження її майна, матеріальних цінностей, сприяння міжкультурному взаєморозумінню і толерантності; • стимулювання ефективної життєдіяльності, довгострокової економічної активності, одержання належним чином розподілених вигід усіма заінтересованими сторонами, включаючи зайнятість, прибутки та соціальні послуги місцевому населенню, сприяння зменшенню бідності [1]. Збалансований розвиток туризму передбачає інформування всіх заінтересованих учасників туристичної діяльності, у тому числі й впливових політичних лідерів. Досягнення збалансованості у туризмі – це тривалий процес, що потребує постійного моніторингу впливів, впровадження у разі потреби превентивних та (або) корегуючи заходів. Збалансований розвиток туризму має також забезпечувати високий рівень задоволення та безпеки очікуваних потреб туристів, розширювати їх світогляд та поширювати серед них ідею збалансованого розвитку. 29

У більшості європейських країн принципи збалансованості висувають на передові позиції у питаннях розвитку туризму. Це проявляється насамперед у поширенні екологізації туристичної діяльності (зменшення витрат ресурсів, створення та функціонування національних і регіональних природних парків, проведення екологічного маркування та сертифікації та ін.). Екологічна чистота довкілля та закладів розміщення стають головною принадою у туризмі. Система екологічного маркування туристичної діяльності є дієвим інструментом маркетингу, що сприяє як розвитку туристичного бізнесу, так і збереженню довкілля. Згідно з даними експертів громадської організації The Ecotourism Society 85 % американських туристів віддають перевагу туристичним операторам, що опікуються довкіллям, більшість європейських споживачів туристичних послуг – сертифікованим об’єктам туризму (національні системи екологічної сертифікації розроблено більше, ніж у 30 країнах) [2]. Охорона і збереження довкілля для потреб туризму є спільним завданням місцевих громад, державних і регіональних органів влади, громадських організацій. Зокрема, на принципи збалансованого розвитку туризму спираються у своїй діяльності такі міжнародні громадські організації: ECEAT (European Centre for Ecological and Environmental Tourism), Європейський центр екотуризму – лідируюча організація у сфері збалансованого розвитку туризму з особливим акцентом на сільські території. Об’єднує понад 1300 сертифікованих малих закладів розміщення, що пропонують якісний екологоорієнтований туристичний продукт у 20 країнах Європи. Щорічне відвідування таких об’єктів становить понад 500 тисяч ночівель [3]; VISIT – спільна європейська ініціатива для пропаганди екологічного маркування та розвитку сталого туризму, поширюється на заклади розміщення, туристичну інфраструктуру та туроператорів [4]; Green Globe 21 («Зелена планета 21») – всесвітня програма маркування та сертифікації, що сприяє розвитку збалансованого туризму для споживачів, компаній та місцевих громад. Діяльність базується на принципах Порядку денного на ХХІ століття (Конференція ООН, Ріо-де-Жанейро, 1992) [5]; Blue Flag («Блакитний прапор») – міжнародна організація, що опікується проблемами якості води, чистоти пляжів та утилізації відходів, екологічної освіти та охорони прибережних екосистем, надає актуальну інформацію відвідувачам [6] та ін. організації. Для України, яка тільки розбудовує свій туристичний ринок і намагається посісти гідне місце на європейській та світовій арені, питання збалансованого розвитку туризму є також надзвичайно актуальним. Адже набагато простішим варіантом є запобігти негараздам та правильно спланувати розвиток туристсько-рекреаційної сфери, ніж потім ліквідовувати наслідки екологічно непродуманих рішень. Першочерговими завданнями державної політики розвитку туризму, що базуються на принципах збалансованості, на нашу думку, мають бути:

30

• паспортизація туристсько-рекреаційних ресурсів регіонів України з обов’язковим визначенням антропогенного навантаження на екосистему (т. зв. пропускна здатність території); • встановлення ресурсозберігаючих та екологічних стандартів для новозбудованих та реконструйованих закладів розміщення туристів; • впровадження системи екологічної сертифікації об’єктів туризму; • пріоритетне та пільгове фінансування екологоорінтованих інвестиційних проектів у туризмі; • розширення мережі національних та регіональних ландшафтних парків з суворим дотриманням режимів діяльності відповідно до чинного законодавства; • всебічна інформаційна підтримка ідеї збалансованого розвитку туризму серед усіх заінтересованих сторін процесу (туристів, виробників послуг, органів влади, громадських інституцій) та ін. На жаль, українські реалії свідчать про недостатній рівень державної та регіональної підтримки розвитку туризму в цілому, а тим паче на принципах збалансованості. За такого «уважного» ставлення до проблеми очікуваний туристичний бум у зв’язку із проведенням європейського чемпіонату з футболу «Євро-2012» може, з одного боку, принести значні економічні вигоди нашій країні, а з другого – заподіяти непоправної шкоди довкіллю. Але вже сьогодні ініціативну роль у реалізації принципів збалансованого розвитку туризму можуть взяти на себе громадські організації відповідного профілю (наприклад, Всеукраїнська екологічна ліга чи «призабута» Федерація екологічного туризму). Об’єднання зусиль громадськості, туристичного бізнесу та влади дасть змогу розбудувати туристичну індустрію для сьогоднішнього і майбутнього поколінь. Література: 1. New WTO Definition on Sustainable Tourism // http://www.worldtourism.org/sustainable/ebulletin/nov2004eng.htm#2. 2. Сільський зелений туризм, або як зберегти довкілля і привабити туристів: Поради початківцям / Вип. 2. – К., 2006. – 56 с. 3. http://www.eceat.org. 4. http://www.yourvisit.info. 5. http://www.greenglobe21.com. 6. http://www.blueflag.org.

31

УДК. 631.63 ЕКОЛОГІЧНО ЗБАЛАНСОВАНИЙ ПІДХІД ДО РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ ОСУШУВАНИХ ТОРФОВИЩ Скрипніченко С. В., к. с.-г. н., завідувач кафедри, Житомирський державний технологічний університет Головною умовою сільськогосподарського освоєння боліт, як відомо, є їхнє осушення. І цілком зрозуміло, що вже під впливом тільки одного осушення проходять значні зміни основних властивостей ґрунту. В порах верхніх шарів ґрунту при цьому значно підвищується аерація, починають свою діяльність аеробні мікроорганізми, змінюється поживний режим для рослин, а разом з тим змінюється і склад рослинності. За даними багатьох дослідників [1, 5, 7], в умовах луко-пасовищного використання торфовищ щороку і безповоротно мінералізується в середньому 7–9 т/га торфу. Внаслідок цього за останні три десятиріччя відбулося зменшення торфових ресурсів в Україні на 120–150 млн т. Крім того, в Україні для різних потреб і перш за все на добриво щороку видобувають до 20 млн т торфу [4]. Таким чином, триває незбалансоване використання цінних енергетичних торфових ресурсів, що в недалекій перспективі може призвести до їхнього повного вичерпання. Все це і потребує термінових заходів на перехід до екологічно збалансованої системи раціонального використання осушуваних торфовищ. Ущільнення осушуваних торфових ґрунтів є об’єктивним природним фактором, і воно буде тривати. Але його темпи можна і потрібно максимально уповільнювати, а сам процес спрямовувати на поступове формування біохімічно стійких перегнійних ґрунтів. Тому головною метою регульованого ґрунтоутворення на осушуваних торфовищах є максимальне посилення процесів гуміфікації торфової маси, рослинних решток, і формування стійкого органо-мінерального ґрунтового комплексу. Багатьма дослідниками [2, 3] встановлено тісний кореляційний зв’язок осідання торфової маси зі зниженням ґрунтових вод. Значні втрати торфу спостерігаються також від вітрової ерозії. В середньому під просапними культурами вони становлять 2–3 т/га, під зерновими – 1 т/га, а під багаторічними травами вітрової ерозії не встановлено [6]. Запобігти повній мінералізації торфу при сільськогосподарському використанні неможливо, однак це негативне явище можна певним чином регулювати. Важливим фактором, що деякою мірою гальмує цей процес, є оптимізація водно-повітряного режиму, тобто вибір раціональної норми осушення. Менш інтенсивне спрацювання торфу і винесення пилоподібних частинок ві32

тром відбувається під культурами вузькорядної сівби та під багаторічними травами. Наявність архівного матеріалу, доповненого результатами наукових досліджень Сарненської дослідної станції (Рівненська обл.) дали змогу провести аналіз трансформації торфового ґрунту двох сівозмін – польової (56 % – просапні, 44 % – зернові) і кормової (11 % – просапні, 33 – зернові, 56 % – багаторічні трави). За перші 16 років освоєння в польовій сівозміні втрачалось 24 т/га органічної речовини торфу, за наступні 30 років – на 60 % менше. Втрата органіки в кормовій сівозміні в 2-3 рази менша, ніж у польовій. Введення в структуру посівних площ до 100 % просапних культур призводить до значного щорічного зменшення запасів органічної речовини (20 т/га і більше). Отже, під травами теж проходить мінералізація торфу, але вони порівняно з іншими культурами майже половину зруйнованого торфу компенсують пожнивними і кореневими рештками (в межах 50 – 60 ц/га), що є важливим фактором регулювання родючості торфових ґрунтів, тому багаторічні трави повинні займати провідне місце в структурі посівних площ. Крім того, коренева система травосумішок охоплює весь гуміфікований шар ґрунту, запобігає його розпиленню, сповільнює газообмін між ґрунтом і повітрям. Тривалість користування багаторічними травами залежить від товщини шару торфу, ступеня його осушення та розкладу. За результатами проведених досліджень найвищий рівень продуктивності – у багаторічних трав двох і трьох років використання, починаючи з четвертого року використання продуктивність їх знижується на 10–20 %. Проведені дослідження для вивчення впливу лучного періоду в сівозміні на вимивання поживних речовин у підґрунтові води свідчать, що багаторічні трави і оптимальна тривалість лучного періоду в сівозміні є досить вагомим агрозаходом щодо запобігання забрудненню річкової і підґрунтової води від аміачних і нітратних форм азоту. На процеси гуміфікації і мінералізації органічних сполук впливають також температура і вологість. Для розвитку мікробіологічних процесів у ґрунтах оптимальними є температура близько 30 °С і вологість 60–80 % повної вологоємності. Надлишок чи нестача тепла і вологи призводить до гальмування процесів біологічної мінералізації і гуміфікації. Так, екстремальні погодні умови сповільнюють швидкість розкладу лляної тканини (метод аплікацій) (табл. 1). Результати багаторічних спостережень свідчать, що темпи руйнування лляного полотна найінтенсивніші в сівозміні просапній – 60,8 %, 8-річний лучний період у чотири рази гальмує процес мінералізації органічної маси (15,8 %). Але при використанні методу аплікацій потрібно мати на увазі, що вони дають результати про наслідки руйнування тільки клітковини в ґрунті, а в складі органічної речовини переважають стійкіші компоненти: гумусові речовини, лігнін, негідролізований залишок та ін., які руйнуються значно повільніше. 33

Таблиця 1. Розклад (за 1993–2002 рр.), %. Шар ґрунту, см 0-30 0-30 0-30 0-30

клітковини

у

сівозмінах

Сівозміна з 4-річним лучним періодом з 6-річним лучним періодом з 8-річним лучним періодом просапна

різної

інтенсивності

% розкладу 29,1 21,9 15,8 60,9

У торфовому ґрунті поряд з біохімічним розпадом органічних речовин на дрібніші мономірні структури, відбувається новоутворення, синтез високомолекулярних сполук специфічної природи, зокрема гумусових кислот. Слід зазначити, що при біохімічному перетворенні білків, жирів і вуглеводів рослинних залишків у торфовому ґрунті утворюються різні продукти їхнього ферментативного розпаду, але переважають різні за складністю органічні кислоти. Головною хімічною ознакою ґрунтоутворюючого процесу торфових ґрунтів є накопичення органічних кислот як нерозчинних у воді, так і розчинних. Хоч лігнін і є стійкою речовиною, однак в умовах ґрунтового середовища він руйнується, утворюючи ряд фенольних продуктів. Сільськогосподарські культури по-різному впливають на мінералізацію торфового ґрунту та компенсацію органічної речовини за рахунок їх кореневих та післяжнивних решток. Найбільшу їх кількість залишають багаторічні трави і кукурудза на силос, відповідно 57,0 і 42,3 ц/га, найменшу кормові буряки – 3,1 ц/га. Зернові культури (ячмінь, озиме жито) займають проміжне місце (25,0 і 30,1 ц/га). Одним з важливих заходів раціонального та ефективного використання осушуваних торфовищ є підвищення їх родючості за рахунок внесення мінеральних добрив, особливо визначених розрахунково-балансовим методом. Це дає можливість поліпшити властивості осушуваних торфовищ, стабілізувати ґрунтові режими і процеси в оптимальних режимах, нівелювати вплив кліматичних умов. Таким чином, надійне збереження родючості осушуваних торфовищ забезпечують багаторічні трави. Вони залишають велику кількість кореневих і післяжнивних решток, повністю виключають процеси дефляції, стримують інтенсивність мінералізації органічної речовини і винесення її ґрунтовими водами. Для підтримання високої продуктивності в структурі посівних площ можливе включення 1-2 полів просапних і зернових культур, а також внесення мінеральних добрив, розрахованих балансовим методом. Ці заходи дають можливість також регулювати процеси розкладу і синтезу органічної речовини осушуваних торфовищ.

34

Література: 1. Вознюк С. Т. Агромелиораторная характеристика торфяных почв Полесья и Лесостепи Украины // Земледелие на осушаемых землях. – К.: Урожай, 1974. – С. 31. 2. Зубец В. М., Афанасик Г. И. Теоретические исследования регулирования водного режима на осушаемых торфяно-болотных почвах // Мелиорация переувлажненных земель: Тр. БелНИИ МИВХ. – Минск: Ураджай, 1973. – Т. 21. – С. 3–11. 3. Зубец В. М., Мурашко А. И., Шебеко В. Ф. Мелиорация земель, строительство и эксплуатация осушительно-увлажнительных систем // Проблемы Полесья. – 1978. – Вып. 5. – С. 37–44. 4. Стариков Х. М., Мостовой М. М. Вирощування сільськогосподарських культур на осушених землях. – К.: Урожай, 1969. – 160 с. 5 Рижук С. М., Слюсар І. Т., Вергунов В. А. Агроекологічні особливості високоефективного використання осушених торф’яних ґрунтів Полісся і Лісостепу. – К.: Аграр. наука, 2002. – 136 с. 6. Цюпа П. І., Бистрицький В. С., Слюсар І. Т. та ін. Землеробство на осушених землях. – К.: Урожай, 1990. – 183 с. 7. Цюпа Н. Г. Минерализация и баланс азота в торфяных почвах Лесостепи УССР при с.-х. использовании // Земледелие. – 1986. – Вып. 61. – С. 33–37.

35