ЗМІСТ Класифікація елементів агроландшафту за даними дистанційного зондування з космосу Тараріко О. Г., Сиротинко О. В., Бушуєв Є. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2 Біологічна безпека України Сердюк А. М. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
6
Міські парки та сади як складова ландшафтного розмаїття України Гардашук Т. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
10
Морське довкілля України: три сценарії розвитку Мовчан Я. І., Мовчан Н. В., Тарасова О. Г. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13 Роль національних природних парків у справі дослідження біологічного різноманіття України Дудка І. О. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18 Про шляхи збереження біологічного та ландшафтного різноманіття у Донецькій області Третьяков С. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21 Роль водно-болотних угідь Волині у збереженні ландшафтного і біотичного різноманіття Ільїн Л. В., Ільїна О. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25
УДК 528.8 КЛАСИФІКАЦІЯ ЕЛЕМЕНТІВ АГРОЛАНДШАФТУ ЗА ДАНИМИ ДИСТАНЦІЙНОГО ЗОНДУВАННЯ З КОСМОСУ Тараріко О. Г., доктор сільськогосподарських наук, академік УААН, головний науковий співробітник, Сиротинко О. В., Бушуєв Є. І., Інститут агроекології УААН Деградація довкілля набула катастрофічних масштабів і поставила під загрозу існування не лише природних екосистем, а й здоров’я населення. Одним з основних шляхів реалізації концепції сталого розвитку є впровадження на всіх організаційних рівнях науково обґрунтованої системи екологічного та соціально-економічного менеджменту, який базується на об’єктивних даних системи екологічного моніторингу. При переході на засади сталого розвитку людства одним з найважливіших завдань, поряд з проблемами бідності та дефіциту питної води, визнано збереження різноманіття ландшафтів і безпечного землекористування. Незважаючи на всі зусилля міжнародного співтовариства, внаслідок інтенсифікації господарської діяльності спостерігається посилення процесів опустелення, деградації земель, особливо сільськогосподарського призначення. Тому накопичення даних про стан поверхні Землі та створення і підтримання відповідних баз даних потребує наявності оперативної просторової інформації. Це є необхідною умовою підготовки різних управлінських і технологічних рішень, запровадження нових агротехнологій, раціонального використання агроресурсів, удосконалення систем землекористування, мінімізації впливу кризових явищ та здійснення агроекологічного моніторингу. Зі зростанням попиту на достовірну і оперативну інформацію також виникає необхідність швидкого оновлення тематичних даних стосовно структури агроландшафтів та систем землекористування. На сучасному етапі це забезпечується залученням та обробкою даних дистанційного зондування Землі (ДЗЗ) з космосу. Проте для аналізу цієї інформації використовують традиційні методи обробки і візуальні методи дешифрування, що не сприяє оперативності інтерпретації матеріалів ДЗЗ для великих територій. В свою чергу, сучасні засоби обробки ДЗЗ і ГІС-технологій стимулюють розвиток методів автоматизованого дешифрування матеріалів космічних знімань. Але для забезпечення ефективного використання і відтворення результатів автоматизованого дешифрування ДЗЗ з космосу необхідно створити стандартизовану та формалізовану модель і технологію автоматизованої класифікації елементів земних покриттів, які забезпечать стійкість класифікації (тобто повторюваність результатів при багаторазовому використанні методу різними операторами) і гарантують необхідну сумісність і якість ін2
формаційного продукту. В той же час ця модель має спиратись на багаторівневу структуру класифікації земних покриттів для виконання вимог користувачів як на європейському й національному, так і на регіональному рівнях. Не зважаючи на те, що такі класифікації широко використовують у різних країнах при розв’язанні тематичних завдань, ще залишається ряд відкритих питань дослідницького плану як на рівні вироблення вимог до номенклатури класів земних покриттів, так і на рівні практичної реалізації технології автоматизованої класифікації їх за даними космічних знімань. На європейському рівні подібні дослідження проводять в основному в рамках комплексних міжнародних проектів GEOLAND FP6 і GMES GSE Land [1, 2]. В Україні протягом 2007–2008 рр. виконувався міжнародний проект з розроблення автоматизованої технології класифікації земних покриттів (INTAS-06-1000024-9100). У його реалізації брала участь група фахівців 6 команд з різних країн: три українські команди і по одній команді від Чеської республіки, Білорусі та Данії. Дослідження здійснювали на шести тестових ділянках які в основному охоплюють всі зональні особливості території України: Територія м. Дніпропетровська – штучні (урбанізовані) покриття (ДП «Дніпрокосмос»). Придніпровський полігон (Миронівський р-н Київської області та Канівський р-н Черкаської області) – відпрацювання технології для класів сільськогосподарських областей та водні об’єкти (Інститут агроекології); Карпатський регіон – гірські ліси. Для рівнинних лісів обрано Київський регіон і територію Чорнобильської зони (ЦАКДЗ); Київський полігон (Чорнобильська зона) та Сиваський регіон (Крим) – заболочені території (ЦАКДЗ); Присиваський полігон – водні об’єкти, прибережні морські зони, рисові поля та заболочені території (Інститут агроекології, ЦАКДЗ). На території Білорусі тестова територія охоплювала околицю м. Мінська. Розроблення методів класифікації здійснювали за космічними знімками системи ASTER, що має просторове розрізнення 15–30 м. При проведенні досліджень за основу було прийнято трирівневу ієрархічну систему специфікації класів CORINE, розроблену Європейським агентством навколишнього середовища [5], що використовується в Європі фактично як стандарт і передбачає виділення 5 великих класів, у т. ч.: штучні поверхні (урбанізовані території), сільськогосподарські області, ліс і напівприродні області, зволожені й непридатні землі, водні об’єкти. Кожний з цих класів підрозділяється на другий і третій рівні. Оптимізація структури і характеристик класів базувалась на компромісі між можливостями автоматизованої класифікації, інформаційними можливостями космічних знімків (просторове розрізнення – 10–30 м) і національними вимогами до картування земних покриттів. Зокрема, як базові було об3
рано 22 класи з 44 класів, з більш суворими вимогами до мінімальної площі, яку картують (5 та 1 га замість 25 га), до ширини об’єктів лінійної форми (30 м замість 100 м) і помилки координатної прив’язки – 70 м. Як приклад, наводимо класифікацію CORINE стосовно класу «Сільськогосподарські області» (таблиця 1). Таблиця 1 – Клас «Сільськогосподарські області» за системою класифікації CORINE Рівні 1 2. Сільськогосподарські області
3’
2 2.1. Орні землі
2.1.1. Незрошувані орні землі 2.1.2. Постійно зрошувані землі 2.1.3. Поля рису
2.2. Культури, які постійно культивують 2.3. Пасовища
2.2.1. Виноградники 2.2.2. Сади і ягідники 2.2.3. Оливкові гаї 2.3.1. Пасовища
2.4. Гетерогенні сільськогосподарські області
2.4.1. Однорічні культури з включенням багаторічних культур 2.4.2. Складні зразки культивування 2.4.3. Землі, переважно зайняті сільським господарством, зі значними областями природної рослинності 2.4.4. Області агролісівництва
’ Скорочена характеристика класів третього рівня: 2.1.1. Незрошувані орні землі – посіви зернових, зернобобових, цукрових буряків, картоплі, кормових культур, а також площі під паром, зяблевим обробітком, стернею (сівозмінні площі). 2.1.2. Постійно або періодично зрошувані землі – площі, які мають постійну інфраструктуру (іригаційні канали, зрошувальна мережа). 2.1.3. Поля рису – масиви рисових чеків з гідротехнічними спорудами та інфраструктурою. 2.2.1., 2.2.2. Плодові насадження – сади, виноградники, плантації хмелю. 2.3.1. Пасовища – площі, які мають постійний трав’яний покрив і не входять до складу сівозмін. 2.4.4. Області агролісівництва – полезахисні лісові та прияружні смуги, лісові насадження в межах водоохоронних зон.
У рамках проекту виконували завдання з визначення ознак дешифрування для кожного елементарного класу земних покриттів і об’єктів складних класів. Вони включали: характерні спектральні ознаки для елементарних складових класів; характерні індексні ознаки (наприклад NDVI) для елементарних складових класів; текстурні ознаки полігонів або елементів класу, що характеризують просторову організацію елементів у межах ділянки; струк4
турні ознаки полігонів, що характеризують форму, розмір, площу, висоту; контекстні й часові ознаки. Методологія вирішення завдання класифікації передбачала формалізацію одержаних експертних знань зі сигнатури ознак окремих класів, які на етапі реалізації моделі були представлені як певні алгоритми обробки і вирішальні правила класифікації. Технологія автоматизованого дешифрування, розроблена в межах проекту, передбачає такі етапи обробки: попередня обробка в середовищі ENV1, включаючи географічну прив’язку, формування інформативних шарів зображення, тематичних шарів об’єктів метеоперешкод, тематичних шарів об’єктів простих однорідних класів (наприклад, масиви лісів), а також об’єктів лінійної форми (наприклад, дороги), що є фізичними межами між об’єктами різних класів; об’єктно-орієнтована класифікація в середовищі DEFiNiENS Professional, включаючи багаторівневі процеси сегментації, класифікації на різних рівнях ієрархії і з різними вирішальними правилами, модифікації форми об’єктів і їх векторізацію; пост-класифікація в середовищі DEFiNiENS Professional, що передбачає злиття об’єктів до заданої мінімальної площі картування з використанням певних правил генералізації та валідації результатів класифікації земних покриттів зо спеціально розробленою методикою. Одержання космічної оперативної інформації про стан агроресурсів та структуру агроландшафтів для України в сучасних умовах є актуальним і необхідним не лише тому, що аграрне виробництво охоплює величезні території, а й у зв’язку з новими викликами, пов’язаними з світовою продовольчою кризою та вступом до СОТ. Така інформація необхідна для екологічної оцінки стану агроландшафтів і систем землекористування, процесів деградації і виснаження природних ресурсів, змін клімату, поширення водної і вітрової ерозії, а також для виконання прогнозних оцінок виробництва продовольчих ресурсів. Створення стандартизованої і формалізованої технології класифікації матеріалів космічного знімання дасть змогу вирішити питання оперативної і достовірної актуалізації тематичної інформації про екологічний стан агроландшафтів і систем землекористування. Література: 1. IP geoland, FP6-2002-SPACE-1, Date Issued: 04.08.2006, Issue: D3.00, CSL-0350-TN-05, D4.00. 2. ITDD-0421-RP-0015-S5 GSE Land Information Services, ESRIN/Contract №19407/05/I-LG, Stage 2 of the Earthwatch GMES Service Element. 3. European Commission. BICEPS: Building and Information Capacity for Environmental Protection and Security, EUR 21109, 2004, pp 105. 4. DIRECTIVE 2007/2/EC OF THE EUROPEAN PARLIAMENT AND OF THE COUNCIL of 14 March 2007 establishing an Infrastructure for Spatial Information in the European Community (INSPIRE) / Official Journal of the 5
European Union, L 108/1, 25.4.2007, pp 14. 5. Bossard M., Steenmans Ch., Feranec J., Otahel J. The Revised and Supplemented CORINE Land Cover Nomenclature / CORINE Technical Report № 38. – Copenhagen: European Environment Agency, 2000. – 110 p.
БІОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ Сердюк А. М., доктор медичних наук, академік АМНУ, директор Державної установи «Інститут гігієни та медичної екології ім. О. М. Марзеєва АМНУ» Людство пройшло перехрестя тисячоліть. Сьогодні важко віднайти не лише в Україні, а й у світі, людину, яка не була б занепокоєна станом довкілля, його швидкоплинними змінами, на жаль, не в кращу сторону, його дедалі зростаючим впливом на наше буття, а відтак – здоров’я. Людина нині здатна змінити (і змінює) обличчя планети. І якщо раніше нас закликали не чекати милості від природи, скеровували на те, щоб брати їх силоміць, то нині антропогенна (часто протиприродна) діяльність людства стає загрозою для його ж існування. Постає інша дилема. Чи вдасться підвищити низький рівень екологічної свідомості суспільства, психологію людей, в якій часто домінують егоїстичні наміри? Чи може суспільство унебезпечити себе від біологічних загроз, що з кожним роком наростають? Чи відповідає стан біобезпеки, біозахисту та запобігання біотероризму в Україні сучасним вимогам? З метою створення у країні ефективної системи біобезпеки, яка має стати невід’ємною частиною національної безпеки, Президент України у вересні 2007 р. підписав Указ «Про деякі питання Міжвідомчої комісії з питань біологічної та генетичної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України». Загрози біологічного походження можна поділити на ненавмисні та навмисні. До перших належать: - розвиток сучасних біотехнологій, правильне зберігання, використання чи переміщення біологічно небезпечних та інших агентів; - інфекційні захворювання населення, неналежне утримання банків мікроорганізмів, біологічно небезпечних агентів, поява особливо небезпечних інфекцій; - масові отруєння та захворювання, зумовлені чинниками, які негативно впливають на здоров’я (неповноцінні чи фальсифіковані продукти харчування, неякісні ліки, забруднена вода та ін.); 6
- інфекційні захворювання сільськогосподарських тварин, поширення шкідників сільськогосподарських рослин; - відсутність чітких кодексів поведінки при генноінженерній та біотехнологічній діяльності. До навмисних слід віднести біотероризм та неналежну комерційну діяльність. Епідемічна ситуація в країні залишається вкрай небезпечною. Нинішні загрози ВІЛ-СНІДу, туберкульозу, вірусу гепатиту, вірусу пташиного грипу, ймовірність перетворення останнього на вкрай патогенний для людини підтверджують необхідність міжвідомчого і системного підходу до боротьби з ними. Зростає захворюваність, спричинена грибками (кандидоз, криптококоз, аспергільоз, мукороз), алергенами біологічного походження. За рівнем захворюваності на вірусний гепатит А (ВГА) Україна посідає одне з перших місць в Європи. На гострі кишкові інфекції, спричинені не встановленими збудниками, неточно визначеними харчовими токсикоінфекціями хворіють щороку понад 30 тис. осіб. Іншими словами, ми маємо справу з небезпечними невідомими біологічними агентами. Потужним джерелом поширення інфекційних захворювань залишаються гемотрансфузії. Вражає низький рівень безпеки переливання крові та її препаратів. У 2006 р. із заготовлених 358,3 т цільної крові було забраковано близько 16 т. Інакше кажучи, понад 50 тис донорів здали таку необхідну кров даремно. Якість тест-систем незадовільна, кров не тестують на 5 вірусів гепатиту, 9 вірусів герпесу, пріони. Вкрай необхідна вірусінактивація плазми крові та її препаратів, удосконалення тестування. Величезною всесвітньою проблемою залишаються внутрішньолікарняні інфекції (ВЛІ). В Європейському Союзі щороку фіксують до 5 мільйонів випадків ВЛІ. З них 100 тисяч закінчуються смертю пацієнта. Кошти на лікування інфекцій та їх ускладнень досягають 7,5 млрд євро. У США з 2 мільйонів інфікованих пацієнтів вмирає 80 тисяч осіб. Згідно з оцінками експертів, показник інфікування ВЛІ оцінюється від 5 до 15 % госпіталізованих пацієнтів. Близько 20–30 % ВЛІ – екзогенного походження, а це означає, що збудники інфекцій занесені пацієнтам ззовні. Ключову роль при перенесенні мікроорганізмів відіграють руки медичного персоналу. На жаль, в Україні робота в цьому напрямі лише започатковується. Постає нагальна необхідність встановлення в країні «санітарного» кордону. Щороку кордони України перетинає 3,5 мільйонів «заробітчан», 7 мільйонів пасажирів, понад 80 тисяч українських моряків, що їх наймають на іноземні судна, невизначена кількість нелегалів, часто з країн, що небезпечні за «карантинними хворобами» (зокрема, чума, холера, лихоманка Ебола, Ласа та ін., пташиний грип, рота- і норовірусні інфекції). До речі, проблема нелегалів не обумовлена в законодавчих документах. До першочергових завдань у цій царині слід віднести: розроблення та введення в дію законодавчо-нормативних документів зі створення «санітарного кордону»; 7
удосконалення та приведення до міжнародних стандартів національної системи епіднагляду й лабораторного контролю за інфекційними хворобами; поновлення втраченого наукового потенціалу з епідеміології, вірусології, паразитології та ентомології. У зв’язку із насиченням довкілля мутагенними і тератогенними чинниками та іншими шкідливими факторами серед населення зафіксовано несприятливі для здоров’я та відтворення нинішнього і майбутніх поколінь генетичні процеси, що є прямою загрозою національній безпеці. Водночас епідеміологічної системи спостереження і протидії генетичним змінам немає. До найпріоритетніших питань, що потребують вирішення та постійної уваги, належить недостатній рівень безпеки і якості харчування населення. Запобігання і зменшення рівнів забруднення продуктів харчування визначено ВООЗ основними стратегічними завданнями, першочерговими з них названо мікробіологічну небезпеку, забруднення ветеринарними лікарськими препаратами, нові види харчових продуктів, зокрема, виготовлені з генетично модифікованими організмами. Біологічна зброя була й залишається потенційним фактором масового ураження збройних сил і цивільного населення. Можливості її виготовлення вражають. У США працюють 22 тисячі лабораторій, здатних її виробляти. У світі є близько 1000 закладів, де зберігаються колекції патогенних мікроорганізмів. Кількість мікроорганізмів, які можуть бути застосовані як біологічні уражуючі агенти величезна – понад 5000 бактерій, близько 1000 вірусів, до 15 грибків. За допомогою сучасних технологій досить легко одержати з них мутантів та нові форми високопатогенних агентів. Водночас в Україні немає інтегрованої міжвідомчої мережі лабораторій для моніторингу можливих загроз біологічного походження. З 27 лабораторій особливо небезпечних інфекцій сучасною можна назвати лише одну, в Центральній санепідемстанції. Немає вірусологічних лабораторій, що мають дозвіл на роботу з вірусами першої групи патогенності. Рівень підготовки кадрів не відповідає викликам сьогодення. Таким чином, країна фактично не має системи швидкого реагування у разі виникнення біологічних загроз. Для поліпшення системи протидії біотероризму необхідно: прийняти закон, який би регулював оптимальні дії та співпрацю різних рівнів влади та служб у разі біотерористичної атаки; розширити вітчизняне виробництво антибактерійних, противірусних та імунобіологічних препаратів, а також патогенетичних засобів інтенсивної терапії; налагодити виробництво нових ефективних засобів імуноферментної, імунофлюоресцентної та молекулярнобіологічної діагностики інфекційних хвороб; створити систему страхових запасів засобів біологічного захисту, забезпечити установи охорони здоров’я імунобіологічними і діагностичними відповідними препаратами, антидотами, лікарськими засобами; підвищити персональну та корпоративну відповідальність за порушення правил обліку, використання, зберігання, транспортуван8
ня проб чи колективних взірців штамів особливо небезпечних інфекцій, за невжиття заходів щодо їх утилізації. Конче потрібно в стислі терміни опрацювати цільову Державну програму з біобезпеки і біозахисту. Координатором має виступити (і вже виступає) згадана Міжвідомча комісія з біологічної безпеки. Доцільно також створити Національний центр сучасних біотехнологій для забезпечення вакцинами, імунодіагностиками, антидотами тощо. Враховуючи наведене, ми сформулювали основи державної політики у галузі біологічної безпеки, які мають включати: - створення державної системи біологічної та генетичної безпеки, що передбачає прогнозування, відвернення і ліквідацію загроз та їх наслідків; - відповідність завдань державної системи біобезпеки потребам і економічним можливостям країни, пріоритетне забезпечення охорони життя і здоров’я людей на території України; - визначення мети, основних принципів, пріоритетних напрямів, завдань і заходів у сфері біологічної безпеки особистості, суспільства і держави, а також механізмів і етапів реалізації державної політики; - розроблення проектів законів, інших нормативно-правових актів, гармонізація їх з нормами міжнародного права, міжнародними угодами, стороною яких є Україна; - зниження до мінімально прийнятного рівня ризику впливу небезпечних факторів на населення, виробничу і соціальну інфраструктуру та екологічні системи; - оснащення сучасним обладнанням і методиками (у т. ч. експресметодами) контрольних і наглядових органів для індикації та контролю за вмістом токсичних матеріалів, патогенних мікроорганізмів і екопатогенів у довкіллі, продуктах харчування та лікарських засобах; - пріоритетне забезпечення захищеності важливих хімічних, радіологічних і біологічних об’єктів виробничої та соціальної інфраструктури; - розвиток фундаментальних і прикладних наук, технологій і техніки, інформаційних і прогнозно-аналітичних систем із забезпечення біологічної, в т. ч. генетичної, безпеки; - раціональне поєднання інтересів та взаємовідповідальності особистості, суспільства і держави. Чи не найголовніше у плані біологічної безпеки – активна робота в галузі охорони здоров’я, в першу чергу санепідслужби, а також медичної служби Міноборони та ветеринарної служби. Не будемо забувати, що це – насамперед органи унебезпечення нації від біологічних загроз. Цілком зрозуміло, що вирішення викладених в статті життєво важливих питань можливо лише за умови збалансованого (сталого) розвитку України. Література: 1. Дорогунцов С. І., Ральчук О. В. Сталий розвиток: траекторія можливостей та обмежень // Вісник НАН України. – 2000. – № 8. – С. 3–14. 9
2. Андрейчин М., Копча В. Біотероризм: медична протидія. – К.: Укрмедкнига, 2005. – 298 с. 3. Кундиев Ю. И. Биоэтика – веление времени // Лікування та діагностика. – 2001. – № 1. – С. 8–11. 4. Сердюк А. М., Тимченко О. І. та ін. Генофонд і здоров’я: відтворення населення України. – К.: Медінформ, 2006. – 271 с.
МІСЬКІ ПАРКИ ТА САДИ ЯК СКЛАДОВА ЛАНДШАФТНОГО РОЗМАЇТТЯ УКРАЇНИ Гардашук Т. В., доктор філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ З часів становлення людської культури і цивілізації парки й сади є невід’ємною складовою культури. Адже перетворюючи природу, здіймаючись над нею, людина, водночас прагне підтримувати свій родовий зв’язок з нею. Парки й сади унаочнюють це свідоме чи підсвідоме прагнення людини утримати свою вкоріненість у природі, але на іншому естетичному, соціальному, організаційному рівні. І хоч О. Шпенглер називає міські парки, газони, фонтани, клумби, живоплоти «штучною природою», де місто творить свій власний ландшафт [1], в сучасному місті вони нагадують людині її зв’язок зі світом природи. Будь-яке місто, що поважає себе, плекає міські парки, бо саме парки й сади надають йому культурної та ландшафтної індивідуальності, тоді як хаос торговельних і офісних центрів уніфікує всі міста світу. Таким чином, міські парки, сади, сквери є невід’ємною складовою природно-культурної спадщини. Парки й сади є окрасою і гордістю багатьох міст України. Швейцарський філософ Жорж Ніва визначає парк як місце, де людині відкриваються «таємниці рослинного світу» й «таїна шлюбу мистецтва і природи» [2]. Для міста парки стають важливою формою компенсації природної складової в системі функціонування організму міста та в життєдіяльності усіх його мешканців. Адже, як зазначено у Всесвітній Хартії охорони природи (ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 28 жовтня 1982 р.), корені цивілізації – в природі, яка сформувала людську культуру і справила вплив на всі художні витвори й наукові досягнення, і лише живучи в гармонії з природою, людина одержує найкращі можливості розвивати свій творчий потенціал і наповнювати дозвілля. Прикметно, що одним з ключових завдань Ради Європи, членство в якій Україна відлічує з 1995 р., є діяльність з підвищення стурбованості ши10
рокої європейської громадськості, урядовців, усіх зацікавлених сторін щодо спільної спадщини континенту та започаткування комплексу довгострокових заходів, спрямованих на її збереження в контексті цілісної Європи. Поняття спадщини є інтегральним і охоплює все багатство об’єктів природного та культурного середовища в їхній нерозривній єдності, а також способи життєдіяльності спільнот, завдяки яким досягається гармонія між природою та культурою. Спадщина – це спільне багатство, що дає нам почуття приналежності до рідного краю, до єдиної нації. Вона змушує нас усвідомити свій обов’язок перед іншими народами, стверджує терпимість, взаєморозуміння та цікавість до того, що створено іншими [3]. Збереження спільної спадщини передбачає необхідність самоідентифікації Європи та націй, що її населяють. Можна виділити три рівні ідентифікації спадщини – загальноєвропейські універсальні цінності, національний та субнаціональний рівні, тобто рівні місцевих громад. Одним з найвизначніших інструментів збереження природно-культурної спадщини можна справедливо вважати ухвалення остаточного тексту Європейської конвенції про ландшафти (Європейська ландшафтна конвенція – The European Landscape Convention) (19 липня 2000 р.) Комітетом міністрів Ради Європи та оголошення її відкритою для підписання 20 жовтня 2000 р. у Флоренції (Італія). Ландшафт – це єдність природної унікальності, національної та місцевої самобутності, об’єктивна реальність і водночас суб’єктивне сприйняття цієї реальності. Втім, у наш час прагматизму, уніфікації й нестримної урбанізації багатство ландшафтів часто опиняється під загрозою необоротних змін, руйнації та втрати. Тому збереження ландшафтів як цілісності природної та культурної спадщини конкретного регіону наразі стає одним з пріоритетних напрямів культурної та природоохоронної політики. Європейська ландшафтна конвенція втілює еволюцію громадської та суспільно-політичної думки від ідеї визначення й збереження окремих елементів території до ідеї, що весь ландшафт, усі його компоненти потенційно важливі, а відтак потребують збереження. Адже, згідно з визначенням Конвенції, «ландшафт є важливою частиною забезпечення якості життя людей», він інтегрує в собі природні й культурні чинники, що розвиваються історично відповідно до індивідуальних географічних характеристик. «Душа людини, – писав О. Шпенглер, – знаходить душу в ландшафті: заявляє про себе нова прив’язаність земного існування, нові почуття» [4]. У Конгресі місцевих і регіональних влад Європи Ради Європи переконані, що Європейська ландшафтна конвенція має стати настільним документом і керівництвом до щоденної дії мерів кожного європейського міста, аби ті усвідомили свою відповідальність за середовище життєдіяльності співгромадян. Європейська ландшафтна конвенція має працювати й на збереження унікальних ландшафтів, пам’яток природи й культури Києва як європейської столиці та інших міст України, без яких неможливо цілісно уявити європейську історію і культуру. Проте забезпечити її роботу, як і інших міжна11
родних і вітчизняних правових документів, мають всі суб’єкти громадянського суспільства. Українська громадськість має активніше використовувати чинники тиску на владу, що випливають з міжнародних зобов’язань України, зокрема Європейської ландшафтної конвенції, яку наша держава ратифікувала у вересні 2005 р. Кожний громадянин має усвідомити екзистенційну цінність природи, довкілля, тобто цінність яка безпосередньо не співвідноситься з актуальним чи потенційним визначенням природи як товару, і не ставитися до неї, за висловом М. Гайдегера, лише як до «гігантської бензоколонки», «джерела енергії для сучасної техніки та промисловості» [5]. Можна упевнено стверджувати, що наші нащадки так само захоплюватимуться природою та взірцями людського внеску в природу – садами, парками, пам’ятками природи та архітектури тощо, як і наші попередники, і ми самі. Зрештою, може статися і так, що ознаки сьогоденного престижу у вигляді, наприклад, дорогих автівок, за які платять надзвичайно високу ціну не гривнями, доларами чи євро, а знищенням природи і природно-культурної спадщини за рахунок нащадків, трактуватимуться останніми лише як «ієрархічний знак, виявлений на кількох виробах з металу», що пов’язаний «з ритуалами, присвяченими богу механіки та вираховувань» [6]. Література: 1. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. – Т. 2 Всемирно-исторические перспективы. – М.: Мысль, 1998. – C. 79. 2. Ніва Ж. Парки і городи Європи // Дух і літера. – К.: Дух і літера, 2003. – С. 108–113. 3. Асгримссон Х. Живое наследие для европейцев // Naturopa. – 1999. – N 91. – C. 3. 4. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. – Т. 2. Всемирно-исторические перспективы. – М.: Мысль, 1998. – C. 91. 5. Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге (Избранные статьи позднего периода творчества). – М.: Высшая школа, 1991. – C. 192. 6. Актойд П. Повесть о Платоне // Иностр. литература. – 2001. – № 9. – С. 3–60.
12
УДК 504:005 МОРСЬКЕ ДОВКІЛЛЯ УКРАЇНИ: ТРИ СЦЕНАРІЇ РОЗВИТКУ Мовчан Я. І., кандидат біологічних наук, завідувач лабораторії екобезпеки Національного авіаційного університету, Мовчан Н. В., Секретаріат Комітету екополітики Верховної Ради України, Тарасова О. Г., позаштатний консультант Комітету екополітики Верховної Ради України Чорне море є унікальним водним об’єктом. Воно має найбільший у світі водозбірний басейн, площа якого становить близько 2 млн км2 і покриває майже третину континентальної Європи. Однак протягом останніх десятиліть море перетворилось на одне з найбільш деградованих регіональних морів нашої планети. Його гігантський басейн та майже повна природна ізольованість перетворили Чорне море на високочутливу до будь-яких антропогенних впливів систему. Екосистеми прибережних смуг морів Європи, у тому числі й України, перебувають сьогодні у критичному стані. Згідно з результатами наукових досліджень, проведених Всесвітнім інститутом природних ресурсів, 70 % морських узбереж Європи є під загрозою – це найвищий відсоток у світі. Причиною цього є висока щільність проживання населення, велика кількість населених пунктів, транспортних комунікацій, трубопроводів, підприємств енергетики, великих морських портів, неекологічна, споживацька діяльність у морському регіоні. Антропогенний вплив різного роду зумовив майже повний колапс екосистем Чорного і Азовського морів у 80–90-х рр. 20 ст. Зменшення тиску на морські системи, зумовлене занепадом господарської діяльності на пострадянському просторі, сприяло поліпшенню стану морських екосистем, що, зокрема, проявилося в поступовому відродженні деяких видів організмів. Серед основних проблем морського довкілля: множинне істотне забруднення акваторій; руйнування та деградація морських екосистем; зниження якості та екосистемної функціональності прибережних природних комплексів; значне зниження біоресурсного потенціалу морів; зміна характеристик солоності Азовського моря; наростання загроз, пов’язаних з розвитком нафтогазового комплексу та обсягів транспортування небезпечних вантажів; форс-мажорні обставини (проникнення видів-вселенців, катастрофи суден, військові дії тощо). 13
Забруднення морського довкілля зумовлене насамперед привнесенням забруднюючих і евтрофікуючих речовин річковим стоком, 80 % якого надходить до мілководної, екологічно найвразливішої північно-західної частини моря. Іншими чинниками є забруднення з атмосфери, дифузне забруднення внаслідок змивання з берегів, насамперед у процесі агродіяльності, скиди муніципальних і індустріальних забруднених вод та стоків у приморських населених пунктах, дампінг та ін.). В Азовському морі у зв’язку зі зменшенням річкового стоку значно зросла солоність вод, що спричинило порушення екологічних зв’язків у ценозах, між кормовою базою донних організмів та риб. Тому це море, яке ще недавно характеризувалося найвищою рибопродуктивністю у світі з одиниці площі, за останні 30–40 років втратило цю славу (при площі у 10 разів меншій, ніж у Каспію, це море давало риби уп’ятеро більше, займаючи за запасами осетрових друге місце у світі). Негативний вплив на стан Чорного і Азовського морів здійснюють прилеглі природно-господарські регіони України – промислове Придніпров’я (Запорізька і Дніпропетровська області) та Донбас (Донецька і Луганська області), що розміщені в басейнах Дніпра і Сіверського Дінця, у зв’язку з діяльністю ресурсо- та енергоємних добувних і переробних виробництв та застосуванням недосконалих технологій. Обсяг недостатньо очищених комунально-побутових та промислових прямих скидів у моря України наближається до 50 %. Після різкого спаду морських вантажо- та пасажиропотоків (від 60,5 млн т у 1988 р. до 6,3 млн т у 2000 р. та від 30,7 млн пасажирів до 3 млн пасажирів) спостерігається поступове відродження галузі (8,6 млн т та 11,3 млн пасажирів у 2005 р.). Слід взяти до уваги, що вік морського флоту понад 46 % одиниць перевищує 25 років. Обсяги скидання на території України зворотних вод у річки басейнів Чорного і Азовського морів за останні роки зростають. Не поліпшується ситуація зі зливовою каналізацією. За оцінками експертів, тільки Україна щорічно втрачає мільярди доларів через знищення цієї основної рибопромислової бази, що є вже проблемою не лише екологічної, а й економічної безпеки. Слід згадати також про знищення Філофорового поля Зернова, яке виконувало функції інкубатора для багатьох видів морських організмів та легенів для північно-західної частини Чорного моря, активізацію сірководневого шару, який обмежує високопродуктивну частину моря до глибини 200 м, початок масштабних геологорозвідувальних робіт на шельфі морів, загрози, пов’язані із захороненням на морському дні значної кількості хімічних боєприпасів. З активізацією національного та міжнародного судноплавства зростає ризик забруднення морського середовища, особливо під час транспортування небезпечних речовин, а з баластними водами – також видів-чужинців (вселенців). Можливі наслідки від кліматичних змін ще недостатньо вивчені, але є потенційно додатковими чинниками ризику для збалансованого використання морського довкілля та функціонування екосистем Чорного та Азовського морів. 14
Хоч використання біоресурсів морів останніми десятиріччями зменшилося, їх стан залишається кризовим (зокрема, це стосується усіх видів осетрових). В останні роки відбулося подальше погіршення умов відтворення риб не лише в бухтах і прибережній зоні, а й у відкритих районах за межами шельфу через високу смертність ікри і личинок, уповільнення ембріогенезу, зростання кількості морфо-фізіологічних відхилень на ранніх стадіях розвитку репродуктивної системи, що супроводжуються резорбцією яйцеклітин у нерестовий період і, як наслідок цього, порушенням процесу відтворення. Найбільше зниження якості ікри спостерігається в дуже навантажених зонах, тобто в бухтах. Найвразливіщою до несприятливих умов є репродуктивна система султанки, ставриди, скорпени, зеленушки. За даними сучасних досліджень та експертних оцінок, екосистеми Азовського та Чорного морів перебувають у передкризовому стані, а екологічний стан прибережної зони є критичним і потребує нагальних заходів щодо відновлення природності екосистем. Основні причини екологічної кризи морського довкілля Прямими чинниками негативного впливу на морські екосистеми, в тому числі на біотичне та ландшафтне різноманіття, є: застосування «брудних» технологій, недостатнє очищення викидів і скидів; надмірний вилов риби та водних біоресурсів, застосування заборонених знарядь лову; інтенсивне сільське господарство в басейні та в приморських районах без вжиття запобіжних заходів; ненавмисне або цілеспрямоване привнесення чужинних видів (зокрема, рапани та мнеміопсиса), втрата місць існування, наприклад, для анадромних риб, зокрема таких як осетрові (що втратили можливості для нересту через зарегульованість річок), знищення скупчень філофори; розвиток морського транспорту без належного вирішення питань екобезпеки; збільшення видобутку корисних копалин на шельфі та в морських акваторіях; наростання тиску рекреації та продовження освоєння берегової приморської зони. Спостерігається також поява нових видів загроз в умовах незавершеної інституційної реформи. Так, ризик аварійних розливів нафти та інших небезпечних речовин зростає, а рівень готовності і здатності до ефективного реагування недостатні; відсутня ефективна система відслідковування переміщення небезпечних вантажів. У той же час, чинна нормативно-правова база та система держекоконтролю є недостатніми для гарантування безпеки морських екосистем і людини в умовах зростаючих обсягів геологорозвідувальних робіт і видобутку корисних копалин на шельфі морів (які до того ж пов’язують зі зменшенням енергетичної залежності України). Інтенсивна забудова прибережних територій супроводжується втратою природності та 15
рекреаційно-туристичної привабливості. Не повною мірою реалізовано басейнові підходи та екопрограмну діяльність. Недосконалою є система вилову та відтворення рибних ресурсів. Недостатня увага приділяється науковому забезпеченню прийняття рішень. Відсутній ефективний екомоніторинг за станом довкілля морів та система індикаторів. В сучасних умовах ця група чинників має непередбачуваний та форсмажорний характер, і власне ступенем готовності держав та відповідних служб до реагування на них і визначатиметься на стратегічну перспективу стан морських екосистем, а зрештою і їхня доля. Зменшення антропогенного тиску в кінці 20 століття та перших років 21 століття сприяло сповільненню деградації екосистем морів; з’явилися перші ознаки відродження окремих елементів біотичних комплексів морів. Однак зміна економічної ситуації в регіоні Чорного моря загрожує відновленням деградаційних процесів, тому потрібно вжити нагальних системних заходів. Отже, що далі? Базовий сценарій Втілення базового сценарію пов’язане з розробленням правового документу щодо рибальства в Чорному морі, що передбачено міжнародним Стратегічним планом дій щодо довкілля Чорного моря (1996) у зв’язку з виконанням Бухарестської конвенції (1992): «59. З метою відновлення екосистеми Чорного моря та досягнення збалансованого рибного промислу має бути посилена політика управління рибальством, а вилов риби слід коригувати зі станом запасів. З огляду на це, очікується, що причорноморські держави якомога швидше ухвалять Конвенцію про рибальство та поліпшать систему управління рибним промислом, яка включає такі компоненти: регулярну регіональну координовану оцінку запасів; національні дозволи на рибний промисел для всіх чорноморських рибальських суден; регіональну ліцензійну систему та систему квот. Крім цього, контроль за дотриманням регулювання рибного промислу терміново потребує вдосконалення. Ці та iншi заходи, необхiднi для збалансованого рибальства в Чорному морі, слід приймати у тісному співробітництві з риболовним сектором». Іншою стороною організаційної діяльності має бути розроблення Стратегії втілення Протоколу про збереження біологічного та ландшафтного різноманіття Чорного моря. Йдеться про доопрацювання та впровадження Стратегії збереження біорізноманіття на виконання положень Протоколу про біологічне і ландшафтне різноманіття Чорного моря (2002) до Бухарестської конвенції (1992). Документ може враховувати положення щодо збереження біорізноманіття. В руслі вимог цих документів мають бути створені морські заповідні зони, що передбачено також вимогами Робочої програми КБР (2004) щодо створення морських природоохоронних зон (мало бути здійснено до 2008 р.), та впроваджено інтегроване управління прибережною смугою морів. Інтегроване управління прибережною смугою морів слід здійснювати відповідно до законів України, зокрема «Про затвердження Загальнодержавної програми охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів», Водного кодексу України, Земельного кодексу України, інших актів законодавства 16
України, а також міжнародних договорів, стороною яких є Україна. Ці вимоги мають бути інтегровані в одному акті. Іншим принциповим елементом базового сценарію є участь всіх секторів суспільства в процедурах прийняття рішень щодо морського довкілля. Це передбачено міжнародним Стратегічним планом дій щодо довкілля Чорного моря (1996) у зв’язку з виконанням Бухарестської конвенції (1992): «73. Участь усіх секторів суспільства є істотною умовою розвитку сталої регіональної політики. Це потребує розвитку освітніх проектів, вiдкритостi та участі в процедурі прийняття рішень, а також відкритих правил і доступу до адміністративних і юридичних процедур» та Оргуською конвенцією (1998). Оптимістичний сценарій Критерієм реалізації оптимістичного сценарію буде розроблення і впровадження єдиної морської політики України, спрямованої на розвиток екологічно дружніх видів економічної і господарської діяльності людини та беззаперечне додержання вимог екологічного законодавства. Елементом цього сценарію є впровадження повною мірою природоохоронного законодавства в усіх сферах господарської діяльності та забезпечення виконання засад невиснажливого використання біоресурсів до 2015 р., в тому числі започаткування відновлення природного середовища, зокрема, щодо оцінки впливу на морське довкілля (ОВМД), екологічного аудиту та стратегічної оцінки впливу на морське довкілля (СОВМД). Такі кроки передбачені міжнародним Стратегічним планом дій щодо довкілля Чорного моря (1996) у зв’язку з виконанням Бухарестської конвенції (1992): «67. До 1998 р. причорноморські країни ухвалять критерії для оцінки впливу на довкілля та екологічного аудиту, обов’язкові для всіх громадських та приватних проектів. Причорноморські країни будуть співпрацювати з метою завершення гармонiзацiї цих критеріїв до 1999 р. та, де це можливо, впроваджувати стратегiчнi оцінки впливу на довкілля». На жаль, терміни, визначені в цьому Плані, не були дотримані, але співпраця триває. Саме тому найближчим часом очікується прийняття удосконаленого Плану з конкретнішими заходами щодо досягнення збалансованого розвитку Чорноморського регіону та збереження екосистеми Чорного моря. Песимістичний сценарій Песимістичний сценарій пов’язаний з інерцією нинішньої практики природоохоронної діяльності щодо морського довкілля. Наприклад, наявність адекватної законодавчої бази (пункт 65 міжнародного Стратегічного плану дій щодо довкілля Чорного моря (1996) у зв’язку з виконанням Бухарестської конвенції (1992) є необхідною, але, як свідчить досвід, недостатньою умовою вирішення проблемних питань. Слабкість інституційної бази та обмеженість у використанні фінансових ресурсів спричинюють затримки у виконання планів дій та досягненні програмних цілей, визначених законами та конвенціями. Зокрема, не докладено належних зусиль щодо випереджаючого створення морських заповідних територій (не гармонізовано відповідні процедури, передпроектні дослідження щодо вибору та оцінки стану морських потенційно заповідних територій далекі від завершення, немає домовле17
ностей про підтримку з боку міжнародних донорських організацій та ін.). Недостатньо розвинуті та не застосовуються на практиці галузеві природоохоронні заходи, швидше навпаки, ці заходи ігноруються, де тільки можливо. Практично немає механізмів розв’язання конфліктів між економічним розвитком та природоохоронною діяльністю, прикладом цього є практично неконтрольована забудова морського узбережжя. Результатом буде вичерпання біоресурсів моря і в подальшому безробіття, зменшення запасів харчових ресурсів тощо. Потрібні нагальні кроки щодо уникнення розвитку цього сценарію, який поки що реалізується.
УДК 502.13(477.52751.) РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНИХ ПРИРОДНИХ ПАРКІВ У СПРАВІ ДОСЛІДЖЕННЯ БІОЛОГІЧНОГО РІЗНОМАНІТТЯ УКРАЇНИ Дудка І. О., доктор біологічних наук, професор, завідувач відділу Інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного НАНУ Національні природні парки (НПП) є важливою складовою загальної мережі природоохоронних територій України. Порівняно із заповідниками, специфічною рисою, яка характеризує національні парки, є їхня поліфункціональність. На національні парки покладаються численні екологічні, наукові, соціальні, виховні завдання. Парки створюють з метою охорони природних комплексів, які мають особливу екологічну значущість завдяки високому рівню біологічного і ландшафтного різноманіття і водночас характеризуються естетичною цінністю, насиченістю об’єктами історико-культурного значення. Це дає можливість використовувати парки з рекреаційними, просвітницькими та культурними цілями. Екологічний туризм, екскурсії для ознайомлення з біотою, історичними пам’ятками та етнографічними особливостями територій, що входять до складу парку, крім досягнення цих цілей, сприяють формуванню у людей екологічного світогляду, небайдужого ставлення до природного надбання України. З іншого боку, перед парками як компонентами природно-заповідної мережі нашої держави стоять конкретні наукові завдання, які полягають у дослідженні природних комплексів, в першу чергу їх біологічного (видового та таксономічного) різноманіття, та змін, що відбуваються у біоті під впливом різних факторів. Експедиційна робота останніх років, яку здійснювали співробітники відділу мікології Інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного НАН України у переважній більшості національних природних парків лівобережної частини України, дала можливість до певної міри ознайомитися з формами і метода18
ми організації наукових досліджень з інвентаризації біологічного різноманіття. Працівники парків наполегливо ведуть пошук нестандартних підходів до проведення наукових досліджень біоти, поступово накопичуючи цінний власний досвід, який, на наш погляд, варто розглянути, а згодом, в міру ознайомлення з роботою всіх національних природних парків України у цьому напрямі, узагальнити і визначити найперспективніші для подальшого тренди. У цій статті розглядаються форми і методи організації наукових досліджень видового різноманіття біоти у НПП «Деснянсько-Старогутський», позитивний досвід якого стосовно інвентаризації всіх складових біоти може бути використаний також іншими природоохоронними установами України. НПП «Деснянсько-Старогутський» (директор О. М. Капіруля), створений 23 лютого 1999 р. у Серединно-Будському районі Сумської області на площі 16 215,1 га, складається з двох ділянок – Придеснянської та Старогутської. У парку представлено всі типи природної рослинності Лівобережного Полісся – лісовий, лучний, болотний та водний, проте розподіл цих типів за зазначеними ділянками парку неоднаковий. У Придеснянській частині домінує лучна рослинність у заплаві р. Десни, лісова рослинність тут репрезентована невеличкими перелісками, а на надзаплавних терасах – в основному середньовіковими насадженнями сосни звичайної. Навпаки, 80 % території Старогутської ділянки займають ліси, з яких найпоширенішими є соснові та сосново-березові, значно рідше трапляються дубові ліси та вільшняки. Щодо лучної рослинності, то тут вона займає незначні площі вздовж заплави р. Улиці, по краях боліт тощо. Флора НПП «Деснянсько-Старогутський» добре репрезентує видове багатство судинних рослин Українського Полісся: в її складі налічується 796 спонтанно зростаючих видів вищих рослин. За цим показником НПП «Деснянсько-Старогутський» є одним з найбагатших серед природоохоронних об’єктів Поліської низовини (він поступається лише НПП «Шацький»). Особливості рослинного покриву парку зумовлюють високе видове різноманіття мікобіоти та фауни згідно з правилом узгодження цих елементів біоти з відповідним екотоном. Отже, враховуючи унікальність біоти НПП «ДеснянськоСтарогутський», розташованого на крайній півночі України, керівництво парку з самого початку його створення поставило за мету вичерпну інвентаризацію флори, фауни та мікобіоти. Для виконання цього завдання було прийнято рішення щодо поєднання зусиль працівників наукового відділу парку і фахівців з різних наукових установ та вищих навчальних закладів України. З боку дирекції парку надавалася значна підтримка в організації та проведенні експедицій, що дало можливість накопичити значні наукові збори по різних групах організмів. Дуже важливою виявилася стратегія керівництва парку, спрямована на узагальнення одержаного науковцями фактичного матеріалу у вигляді окремих монографічних видань, присвячених конкретним таксонам біоти цієї природоохоронної структури. За умов сучасної економічної ситуації не менш істотну роль відіграла фінансова підтримка видання таких монографій, надана з боку НПП «Деснянсько-Старогутський». 19
Так, ще у 2005 р. побачила світ перша з монографій цієї серії «Флора національного природного парку „Деснянсько-Старогутський” та проблеми охорони фіторізноманіття Новгород-Сіверського Полісся», автором якої є С. М. Панченко, працівник наукового відділу парку і водночас викладач Сумського національного аграрного університету. Результатом інвентаризації судинних рослин парку став поданий у книзі максимально повний анотований список, у якому, крім латинської та української назв видів, подано відомості про їх місцезростання, поширення у досліджених автором локальних флорах та про частоту трапляння. В списку для кожного виду також наведено стислі характеристики довготного і широтного діапазону ареалу і належність до еколого-ценотичної та екологічної груп. У разі, якщо зразки конкретного виду були передані для зберігання в гербаріях інших установ, зазначено їх акроніми. Серед інших розділів книги для парку, як природоохоронної установи, важливими є матеріали про раритетні види судинних рослин та флористичну репрезентативність. Проблеми охорони фіторізноманіття у книзі розглядаються не лише стосовно парку, а в цілому для фізико-гографічної області Новгород-Сіверського Полісся, на території якої розташований парк. Монографія С. М. Панченка є прикладом оформлення наукових результатів флористичної інвентаризації для інших національних парків України. 2007 рік ознаменувався виходом з друку ще однієї монографії з цієї серії «Фауна хребетних тварин національного природного парку „ДеснянськоСтарогутський”», авторами якої є співробітники парку Г. Г. Гаврись і Ю. В. Кузьменко (заступник директора з наукової роботи) та науковці Інституту зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАН України А. В. Мішта і І. М. Коцержинська. В книзі наведено 340 видів хребетних тварин, що належать до таких класів, як міноги, риби, земноводні, плазуни, птахи, ссавці. Основний масив інформації про хребетних тварин парку в цій книзі подано у вигляді списку, в якому в досить розгорнутому вигляді наводяться дані про місця існування і частоту трапляння виду в деяких з них, іноді відзначено місця найбільшої концентрації. Для птахів подано конкретні дати, коли вдалося спостерегти окремі особини на гнізді, дати прильоту перелітних птахів, дані про кількість пар, які оселялися у парку в окремі роки, про кількість яєць в одному гнізді тощо. Для деяких видів ссавців подано підрахунки щільності особин виду на певній площі, відомості про чисельність виду на території парку. Особливо цінним з огляду на роль парку в охороні раритетних видів є вміщені в списку відомості про ступінь рідкісності виду, про його включення до Червоної книги України (39 видів), Червоної книги МСОП (34) та Європейського Червоного списку (11). З урахуванням наявності в природних угрупованнях рідкісних видів хребетних тварин у монографії розроблено функціональне зонування території парку. Зараз за підтримки керівництва парку співробітники Інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного НАН України І. О. Дудка, М. П. Придюк, Т. В. Андріанова та викладач Сумського педагогічного університету Ю. І. Голубцова досліджують різні групи грибів, які мають бути узагальнені у колективній монографії, присвяченій мікобіоті НПП «Деснянсько-Старогутський». 20
Таким чином, налаштованість дирекції НПП «ДеснянськоСтарогутський» на цілеспрямоване проведення тотальної інвентаризації біоти має значні позитивні досягнення у вигляді монографічних обробок видового різноманіття окремих таксонів. Цей шлях є найперспективнішим і для інших природоохоронних установ України, оскільки створення відображених у монографіях вихідних баз даних з видового і таксономічного різноманіття дає можливість організувати подальше стеження за змінами у складі біоти, особливо її раритетної компоненти, розроблення заходів щодо збереження і відтворення цінних природних комплексів, де є біотопи загрожуваних і зникаючих видів.
ПРО ШЛЯХИ ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОЛОГІЧНОГО ТА ЛАНДШАФТНОГО РІЗНОМАНІТТЯ У ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ Третьяков С. В., начальник Державного управління охорони навколишнього природного середовища у Донецькій області Порушення екологічної стабільності екосистем внаслідок господарської діяльності людини зумовлює деградацію біологічного і ландшафтного різноманіття і зумовлює розвиток катастрофічних явищ. Тому завданням виняткової важливості є припинення процесу деградації природи, її відновлення й охорона. Нинішній стан біорізноманіття, способи та обсяги використання його ресурсів у державі в цілому і Донецькій області зокрема не відповідають сучасним вимогам збалансованого природокористування. На площі 26,5 тис. км2 (що становить 4,4 % території України) сконцентровано близько 2000 промислових підприємств (800 з яких – великі) гірничодобувної, металургійної, хімічної промисловості, енергетики, важкого машинобудування та будівельних матеріалів, експлуатується близько 350 родовищ корисних копалин (серед зареєстрованих на державному балансі – понад 750). Щільність населення становить 180 чоловік на 1 км 2, що є найбільшою не лише в Україні, а й у Європі. В сучасному землекористуванні найбільшу частку займають сільгоспугіддя, а розораність земель в середньому становить близько 63 %. Область належить до екологічно найнапруженіших регіонів України. Із загальної площі території області 77,2 % (2046,7 тис. га) займають сільськогосподарські землі, площа лісових земель – 7,0 % (203,8 тис. га), площі забудованих територій (міста, села та інші об’єкти) знаходяться на рівні 7,4 %. Інші земельні угіддя займають незначні площі, але серед них виділяються землі без рослинного покриву (3,8 %) – породні відвали діючих та закритих шахт і кар’єрів. 21
Така концентрація промисловості свідчить про дисбаланс у природному середовищі області, що негативно впливає на природні екосистеми краю. Природний рослинний покрив зберігся лише на 10 % території регіону. Він сильно фрагментований, часто має архіпелагоподібну просторову структуру. Це призводить до ускладнення обміну генетичною інформацією та інших зв’язків між окремими складовими рослинного світу. Природний рослинний покрив, тією чи іншою мірою порушений, спостерігається лише по схилах балок та ярів і у заплавах річок. Однак і там він зазнає найсильнішого антропогенного впливу: рекреаційне навантаження, випасання домашньої худоби, сінокосіння тощо. Первинні ландшафти перетворені або повністю замінені на антропогенні. Природні ландшафти в Донецькій області збереглися лише на 12–13 % її території. У той же час область займає унікальну позицію на межі двох зон – лісостепу і степу, що визначає її високе флористичне багатство. Флора Донецької області включає 1835 видів судинних рослин, 596 родів і 128 родин. Для порівняння – кількість видів флори судинних рослин близьких та віддаленіших суміжних територій така: Дніпропетровська область – 1714 , Запорізька область – 1522, Нижній Дон – 1733, Західне Причорномор’я – близько 1800 [Бурда, 1991; Тарасов, 2006]. В цілому ж на південному сході України нарлічується 1956 видів. У сучасному складі флори в області раритетна фракція, що включає рідкісні, зникаючі та науково цінні види, налічує 381 вид, тобто майже 20 % [Остапко, 2001]. Серед раритетних видів 93 занесено до Червоної книги України, і ще 40 можуть бути внесені до її нового видання. 28 видів занесено до Міжнародного Червоного списку. До ймовірно зниклих у флорі Донецької області віднесено 23 автохтонні види рослин, вони не траплялися у природі вже понад 70 років [Бурда, 1991]. Фауна регіону нараховує понад 25 тисяч видів тварин різних систематичних груп. На території області постійно перебуває й спостерігається під час міграцій, зимівлі близько 300 видів птахів, до 50 видів ссавців. Відповідно до попередніх даних, 134 види тварин, які перебувають на території області, занесено до Червоної книги України. В акваторії Азовського моря іхтіофауна в межах області представлена 79 видами риб, а також молюсками, ракоподібними, комахами та іншими водними організмами. За останні 3–4 десятиріччя з іхтіофауни зникло кілька видів риб, які колись виловлювали в достатній кількості. Таким чином, на рівні видового різноманіття насамперед генофонд флори в Донецькій області збіднено на 1,3 %. Дуже показовим є й той факт, що 209 видів (55 % раритетного фонду і 11 % всієї флори) відомі лише з 1–3 місцезнаходжень [Остапко, 2005], тобто є загроза того, що найближчим часом список ймовірно зниклих видів поповниться ще багатьма видами рослин. Тому реалізація природоохоронних заходів щодо збереження та відновлення місць існування тваринного й рослинного світу, унікальних та типових природних ландшафтів шляхом виявлення нових місцезнаходжень рідкісних видів, створення резерватів для їх охорони та формування складових 22
елементів регіональної екологічної мережі набуває першочергового значення. Доцільність і необхідність розширення мережі заповідних територій підтверджується тим, що, за даними Донецького ботанічного саду НАН України, рослинність територій природно-заповідного фонду в Донецькій області вирізняється найбільшим флористичним багатством – близько 1370 видів судинних рослин. Це означає, що природно-заповідний фонд в Донецькій області є тим базисом, який має стати осередком відтворення біологічного та ландшафтного різноманіття в екологічно напружених регіонах та «каркасом», на якому формується регіональна екомережа. Протягом останніх років відповідно до Програми економічного і соціального розвитку Донецької області виконується природоохоронний захід «Розробка та впровадження регіональної програми та схеми розвитку екологічної мережі Донецької області». Основою формування схеми екомережі на Донеччині є наявна мережа об’єктів природно-заповідного фонду. Станом на 1 жовтня 2008 р. природно-заповідний фонд Донецької області налічує 109 об’єктів (20 – загальнодержавного та 89 – місцевого значення) загальною площею 84,9 тис. га, що становить 3,2 % території області. Серед 11 категорій, встановлених Законом України «Про природнозаповідний фонд України», заповідний фонд області включає 8, зокрема: природний заповідник, національний природний парк, ботанічний сад загальнодержавного значення, 6 регіональних ландшафтних парків, 50 заказників, 36 пам’яток природи, 13 заповідних урочищ, 1 парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва. За останні 10 років площа природно-заповідного-фонду збільшилась більше ніж у 4,2 раза. Із створенням у 1997 р. національного природного парку «Святі Гори» почалась реалізація стратегічного напряму в сфері розширення мережі територій та об’єктів природно-заповідного фонду в Донецькій області шляхом створення та збільшення площі багатофункціональних природно-заповідних об’єктів (національних природних та регіональних ландшафтних парків), статутом яких передбачено створення спеціальних адміністрацій. Це дає можливість в умовах густонаселеного промислово навантаженого регіону налагодити дієву постійну охорону заповідних природних комплексів та об’єктів і в той же час створювати умови для екологічного туризму, організованого відпочинку населення в природних умовах. Починаючи з 2000 р. в Донецькій області було створено 6 регіональних ландшафтних парків (далі – РЛП). Шляхом поступового розширення їх територій загальна площа РЛП досягла 28 тис. га, що становить 30 % всієї площі природно-заповідного фонду області. Завдяки створенню мережі парків протягом 10 років частка заповідних територій, які реально (а не лише на папері) охороняються, збільшилася з 14 % до 85 % загальної площі ПЗФ області. Для порівняння, в середньому по Україні частка територій ПЗФ, що охороняються штатними працівниками служби державної охорони, становить 57 %. 23
Основним чинником щодо створення в області мережі РЛП стала необхідність збереження найцінніших природних ландшафтів, рослинних і тваринних угруповань, а також окремих видів, що перебувають під особливою охороною. Сформована мережа РЛП повною мірою репрезентує географічні особливості регіону: тут представлені водно-болотні угіддя та біоценози приморських пісків на узбережжі Азовського моря (РЛП «Меотида»); цілинні петрофітні степи з угрупованнями байрачних лісів Донецького кряжу (РЛП «Донецький кряж») та вододіли степових річок зі скельними відслоненнями Донецького кряжу, утвореними геологічними процесами (РЛП «Клебан-Бик», «Зуївський», «Краматорський»); реліктові солоні озера «Ріпне», «Сліпне» (РЛП «Слов’янський курорт»). У межах територій РЛП зареєстровано перебування майже 450 видів хребетних тварин та понад 6 тисяч видів комах (або 95 % фауни цих груп тварин області), з яких понад 55 видів занесено до Червоної книги України (або 40 % обласного Червоного списку тварин). Під охоронним режимом на територіях РЛП зростає понад 650 видів рослин (35 % флори області), з яких майже 60 видів занесено до Червоної книги України (70 % обласного Червоного списку рослин). Щороку за рахунок коштів обласного фонду охорони навколишнього природного середовища збільшується фінансування природоохоронних заходів, спрямованих на збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Так, у 2007 р. лише на збереження природно-заповідного фонду витрачено понад 6,4 млн грн. У 2008 р. на збереження природно-заповідного фонду планується витратити майже 15 млн грн, в тому числі, 10 млн грн. на утримання РЛП та природоохоронні заходи. Для порівняння – це майже в 4 рази більше, ніж у 2006 р. Поряд з необхідністю оптимізації та забезпечення режимів створених заповідних об’єктів, в області постійно здійснюють роботи щодо поступового збільшення площі природно-заповідного фонду. Тільки в цьому році розширено площі РЛП «Донецький кряж» майже на 3500 тис. га та Українського степового природного заповідника – на 579,6 га для створення відділення заповідника «Кальміуське». Узгоджуються проекти створення на базі РЛП «Меотида» національного природного парку та розширення території РЛП «Зуївський». У 2008 р., який оголошено як «Рік туризму в Україні», планується подальше облаштування екологічних таборів на території РЛП «Меотида», «Клебан-Бик», створення місць короткострокового відпочинку на території РЛП «Зуївський», «Донецький кряж», «Краматорський». Тривають роботи зі створення екологічних стежок і маршрутів, оглядових майданчиків. Таким чином, до 2012 р. планується сформувати умови для ознайомлення учасників та гостей Євро-2012 з природними куточками регіону, а також створити матеріальну основу для подальшого розвитку мережі природоохоронних рекреаційних установ області.
24
Література: 1. Бурда Р. И. Антропогенная трансформация флоры. – К.: Наукова думка, 1991.– 169 с. 2. Тарасов В. В. Флора Днепропетровской и Запорожской областей. – Днепропетровск, 2006. – 200 с. 3. Остапко В. М. Раритетный флорофонд юго-востока Украины (хорология). – Донецк: ООО «Лебедь», 2001. – 121 с. 4. Остапко В. М. Эйдологические, популяционные и ценотические основы фитосозологии на юго-востоке Украины. –Донецк: ООО «Лебедь», 2005. – 408 с. 5. Розроблення та впровадження регіональної програми та схеми регіональної екологічної мережі Донецької області (І етап). – Донецьк: Асоціація землевпорядних організацій Донецької області, 2006. – 128 с.
УДК 556.56(477.82) РОЛЬ ВОДНО-БОЛОТНИХ УГІДЬ ВОЛИНІ У ЗБЕРЕЖЕННІ ЛАНДШАФТНОГО І БІОТИЧНОГО РІЗНОМАНІТТЯ Ільїн Л. В., кандидат географічних наук, доцент, завідувач кафедри туризму, Ільїна О. В., Волинський національний університет імені Лесі Українки Проблеми охорони і природокористування транскордонних територій були окреслені у 1993 р. у Декларації Люцернської конференції міністрів. Декларація Конференції ООН в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) щодо транскордонних територій передбачала збереження біотичного різноманіття, і її виконання є обов’язковим для держав, які підписали цю Декларацію. Разом з тим проблеми транскордонних територій не обмежуються вивченням і збереженням біотичного різноманіття, а мають комплексний характер. Дослідження щодо оцінки водно-болотних угідь пов’язані з рядом конвенцій: «Про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовища існування водоплавних птахів» (Рамсарська конвенція, 1971 р.), «Про збереження мігруючих видів диких тварин» (Боннська конвентція, 1979 р.), «Про охорону дикої флори та фауни та природних середовищ існування в Європі» (Бернська конвенція), «Про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер» (Гельсінкі, 1992 р.) та «Про біотичне різноманіття (Найробі, 1992 р.). 25
Інтенсивне використання боліт Волині протягом тривалого часу призвело до великих змін освоєних територій, помітно знизило частку непорушених боліт у їх загальному балансі. Аналіз фондових і картографічних матеріалів свідчить, що площі боліт на території Волинської області постійно змінюються. У 1965 р. площа боліт у Волинській області становила 68869 га, у 1985 р. – 123007 га, у 1995 р. – 118514 га, а у 2000 р. – 112443 га. Після здійнення широкомасштабної меліорації у 60-х роках площі боліт зменшилися до 68 тис. га, проте внаслідок порушення функціонування (зношування, старіння) меліоративних систем площі боліт збільшилися. Починаючи з 1985 р. площі боліт поступово зменшуються [1]. Враховуючи важливу роль водно-болотних угідь для збереження біотичного різноманіття, ми поставили завдання: здійснити сукупну оцінку болотно-заплавних та болотно-озерних комплексів регіону. Вони займають 229663,98 га, або 11,4 % загальної площі. В деяких поліських адміністративних районах їхня частка становить 38,08 % (Любешівський), 28,65 % (Шацький) [2]. Особливу цінність для загальноєвропейських і загальнопланетарних біосферних процесів мають болота і болотні ландшафти разом з широкими заболоченими заплавами річок. Незважаючи на промислову розробку торфових родовищ і великомасштабну меліорацію, тут збереглися значні площі боліт у природному стані. Більшість з них розміщена на шляхах міграції водно-болотних птахів, які зимують у Західній Європі і летять на гніздування на північ Російської Федерації і назад. Крім того, через досліджувану територію мігрують сухопутні і водно-болотні птахи північного і північно-східного напрямів. Болота й болотні комплекси – досить специфічні й незамінні природні утворення. Практично всі види, які існують на болотах, є рідкісними і можуть існувати лише на болотах, тому скорочення площ боліт обов’язково призводить до зменшення їхньої чисельності, а іноді й до повного зникнення унікальних видів. Особливо вагоме значення досліджувані болотні комплекси мають для збереження видів птахів, що перебувають під глобальною загрозою зникнення, – очеретянка прудка, деркач, орлан-білохвіст, яких класифікують як зникаючі на світовому рівні і їх внесено до Червоного списку тварин (IUCN). На території України зосереджено 17,2 % європейської популяції очеретянки прудкої [3]. Тут сконцентрована і найбільша в Європі популяція іншого зникаючого виду птахів – великого підорлика. Не менш різноманітний і рослинний світ боліт. Таке різноманіття видів рослин залежно від водних умов та інших чинників створює на болотах велику кількість фітоценозів – осокових, очеретяних, мохових, лісових і т. ін. Значна кількість рослин, які трапляються на болотах, представлені рідкісними і зникаючими видами. Реалії життя показують, що навіть часткова зміна водного режиму і інтенсифікація використання боліт та заболочених земель майже завжди призводить до радикальних і незворотних змін у розташованих там природних 26
комплексах. До головних небезпек, які зумовлюють зменшення біотичного різноманіття, належать: – зникнення і скорочення чисельності ряду видів рослин і тварин в результаті зменшення площ водно-болотних угідь і порушення їхньої просторової диференціації; – деградація екосистем і зменшення біорізноманіття природних болотних угідь внаслідок зміни їхнього гідрологічного режиму (зміна гідрологічного режиму в регіоні, вплив осушених територій, осушувальна лісова меліорація, відсутність узгоджених правил експлуатації водних ресурсів, відсутність управління водними ресурсами за басейновим принципом); – брак даних про динаміку і сучасний стан природних боліт; – деградація екосистем і зменшення біорізноманіття болотних угідь через заростання боліт і луків чагарниками і лісами (припинення сінозаготівлі, зміна гідрологічного режиму та ін.). Водно-болотні ландшафти виконують важливу роль, а саме: екологічну (водоохоронну й водорегулюючу, кліматорегулюючу, біогеохімічну, протиерозійну); санітарно-гігієнічну (сфагнові болота –могутній біологічний фільтр); ресурсну (наявні рідкісні представники флори та фауни, поклади торфу); лікувальну (деякі види торфу й сапропелів використовують з лікувальною метою для грязелікування, у фармакології та ветеринарії); рекреаційну (з болотами пов’язані мисливство, рибальство, збирання ягід, туризм, відпочинок); природоохоронну роль у міжнародному плані (болота є місцем гніздування, відпочинку й притулку рідкісних перелітних птахів); наукову (болота–еталон природних ландшафтів, місце реліктових, ендемічних та зникаючих видів флори та фауни); навчальну, загальнокультурну та загальнопізнавальну (болота – місце проведення екскурсій, навчальних практик, уроків). У природно-територіальному плані така територія являє собою єдиний природний і гідрологічний комплекс природоохоронних територій суміжних держав, характеризується ландшафтною унікальністю, значним біотичним різноманіттям компонентів і має неабияке середовищеформуюче значення в цілому. Література: 1. Ільїна О. В. Антропогенні трансформації болотних комплексів Волині // Науковий вісник Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки. – 2003. – № 11. – С. 111–114. 2. Ilyin L.V., Ilyina O.V. The lake-swamp complexes of Volyn Region // Lakes and artificial water reservoirs-functioning, revitalization and protection. – Sosnowiec: University of Silesia, 2004. – S. 71–76. 3. Kozulin A., Flade M. Breeding habitat, abundance and conservation status of the Aquatic Warbler Acrocephalus paludicola in Belarus // Vogelwelt. – 1999. – № 120. – Р. 97–111.
27