ЗМІСТ Сучасний стан агроландшафтів україни Фурдичко О. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
2
Еколоорієнтована модель розвитку сільських територій Купінець Л. Є. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
5
Проблема екологічних ризиків та перспектив розвитку меліорації земель в Україні Трускавецький Р. С. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 Природоохоронні аспекти сільськогосподарського виробництва на Вінниччині Мудрак О. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13 Методологічні підходи до визначення меж зони впливу урбосистем на агросферу Клименко М. О., Прищепа А. М. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23
1
СУЧАСНИЙ СТАН АГРОЛАНДШАФТІВ УКРАЇНИ Фурдичко О. І., доктор економічних наук, професор, академік НААН, директор Інституту агроекології і природокористування НААН (м. Київ) Успішний і стабільний розвиток суспільства неможливий без належного використання природних ресурсів у процесі виробництва для задоволення матеріальних та духовних потреб людини. Проте в умовах домінування економічних інтересів над соціальними і екологічними, за певних історичних і соціально-економічних причин, недосконалості законодавства в багатьох країнах, у т.ч. і в Україні, тривалий час природний ресурсний потенціал зазнавав нераціонального використання, надмірного антропогенного навантаження, що прискорило процеси деградації і відобразилося на рівні продуктивності аграрного виробництва. Сучасні агроландшафти – це складні системи, створені з різних елементів агроекосистем (орні землі, сіножаті, пасовища, багаторічні насадження), незначних за площею ареалів лісів, чагарників, лісосмуг, природних лук, боліт, торфовищ та розташованих на їхніх територіях доріг, комунікацій і будівельних споруд. Загальновідомо, що агроландшафти формуються внаслідок взаємодії природно-потенціальних комплексів з усіма ланцюгами системи землеробства, зокрема з інфраструктурою, протиерозійними заходами постійної дії (лісосмуги, протиерозійні гідротехнічні споруди різних типів, межі полів і сівозмін, польові дороги, гідрографічна мережа). Індикатором оцінки стану агроландшафту є врожайність зернових культур. В Україні вона вдвічі нижча від середньої порівняно з країнами ЄС. Незважаючи на значно більшу, ніж у будь-якій європейській країні, концентрацію земель у одного виробника, ефективність 1 га сільгоспугідь в Україні є нижчою, що частково зумовлено специфікою ґрунтово-кліматичних умов. Однак сільське господарство в Україні порівняно з іншими європейськими країнами, має високий потенціал для подальшого розвитку. Сільське господарство України – найбільш природоємна галузь із могутнім природно-ресурсним потенціалом, який включає 41,56 млн га сільськогосподарських угідь (54% території України), у т.ч. 32,49 млн га орних земель (53,8%), та 7,63 млн га природних кормових угідь – сіножатей і пасовищ (12,6%). У сільськогосподарському виробництві щороку використовується понад 10,9 млрд м3 води, або 36,4% її загального споживання в країні. В перерахунку на одного мешканця України припадає 0,82 га сільськогосподарських угідь, у т.ч. 0,65 га орних земель, тоді як у середньому в Європі ці показники становлять відповідно 0,44 і 0,25 га. До обробітку включено малопродуктивні угіддя, у т.ч. прируслові луки і пасовища та схилові землі. Якщо Україна в Європі займає 5,7% території, то її сільськогосподарські угіддя – 18,9%, а орні землі – 26,9%. Поряд із тим ефективність використання земель 2
в Україні значно нижча, ніж у середньому в Європі. Слід наголосити, що нинішня система ведення сільського господарства і використання природних ресурсів в Україні не відповідає вимогам збалансованого природокористування. Порушено, зокрема, екологічно допустиме співвідношення площі орних земель, природних кормових угідь і лісових насаджень, що негативно впливає на стійкість агроландшафту. Для України характерним є надмірне освоєння земельних ресурсів (72% замість допустимих 60–65% від загальної площі), критична розораність території (майже не має аналогів у світі – сягає 53,8% замість допустимих 40%, для порівняння: у Великобританії – 18,5%, США – 25%, Угорщині – 37%, Франції – 48%), недостатня площа лісів (15,7% замість умовно оптимальних 20%) та екологостабілізуючих компонентів ландшафту в цілому (лісів, незайманих заплав, природних лук тощо 37% замість 40–45%). Частка еродованих земель в Україні становить 57,4% від площі країни. Щорічне збільшення площ еродованих орних земель в Україні сягає 60–80 тис. га. За оцінкою експертів близько половини сільськогосподарських угідь потребує поновлення від різних видів забруднення. Нестійкість і недостатня продуктивність сучасного землеробства є наслідком низки нерозв’язаних економічних і екологічних проблем. Порушення збалансованості окремих елементів агроландшафтів, у т. ч. співвідношення площі орних земель, природних угідь, лісових і водних ресурсів, ускладнення соціально-економічної ситуації спричинило істотну деградацію агроландшафтів і ґрунтового покриву. Особливо небезпечних розмірів досягли водна і вітрова ерозії. Площа земель, пошкоджених водною ерозією становить близько 13,3 млн га (32%), у т.ч. 10,6 млн га орних земель. Сучасні щорічні втрати продукції землеробства тільки від ерозії перевищують 8–10 млн т зернових. Домінантними об’єктами для формування агроландшафтів, раціонального і відповідно до природної продуктивності земельних ділянок використання є сільськогосподарські угіддя. Більшість сільськогосподарських угідь, з переходом до ринкової економіки, надане у власність або в постійне користування юридичним або фізичним особам згідно з нормами Земельного кодексу України. Останнє визначає наявність ідентифікованих суб’єктівземлекористувачів, котрі мають відповідати і забезпечувати належне економічне використання земельних угідь, охорону і захист ґрунтів від їх деградації, від водної і вітрової ерозій, збереження і покращення агроландшафтів тощо. Згідно із Земельним кодексом України «земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державні власності». Впродовж останніх 20 років значно зменшилась площа земель державного сектора (державна власність) і становить 29071,3 тис. га (48,2%) порівняно з 60354,8 тис. га (100,0%) у 1990 р. (табл.1). Площа земель приватної форми власності на 01.01.2012 р. становила 31221,0 тис. га (51,7%).
3
Таблиця 1. Зміна структури земельного фонду України за формами власності (за даними Держземагентства України) Станом на 01.01.1990 р. 01.01.2001 р. 01.01.2010 р. 01.01.2012 р.
Загальна площа земель, тис. га 60354,8 60354,8 60354,8 60354,9
Землі, що перебувають у власності державній приватній колективній тис. га % тис. га % тис. га % 60354,8 100,0 30166,5 50,0 29109,2 48,2 1079,1 1,8 29246,5 48,5 31035,7 51,4 72,6 0,1 29071,3 48,2 31221,0 51,7 62,6 0,1
Сучасні земельні відносини базуються на ринкових засадах, коли головним мотивом діяльності землекористувачів стає систематичне одержання прибутку в умовах конкуренції. Це призводить до певної «економічної» однобічності процесів у землекористуванні і відповідно до нехтування вимогами екологічної та соціальної безпеки, у т. ч. у довгостроковій перспективі. Приділяється значна увага прикладним аспектам формування екологічно безпечних агроландшафтів, особливо на територіях з високою потенційною небезпекою прояву ерозійної деградації. Останніми роками науковими установами Національної академії аграрних наук України у цьому напрямі виконано значний обсяг досліджень. Зокрема опрацьовано нормативні параметри просторових екологічно безпечних ґрунтоохоронних агроландшафтів, сучасні технології захисту земель від деградації із залученням дистанційних методів зондування земельних ресурсів, методичні засади ерозійно безпечного функціонування сучасних агроландшафтів та геосистемна концепція формування екологічно стійких агрогеосистем. Розроблено «Стратегію збалансованого використання відтворення і управління ґрунтовими ресурсами України». Розроблено «Концепцію оптимізації структури сільськогосподарських угідь та їх раціонального використання», яка передбачає у разі її застосування стабілізацію землекористування з урахуванням екологічних і економічних чинників. Передбачається, що в категорії орних земель залишиться 24,3 млн га (розораність сільгоспугідь становитиме 57,5%), площа природних кормових угідь збільшиться до 10,1 млн. га, під лісовими насадженнями – близько 15,4 млн га (25,6%). Обґрунтовано структуру агроландшафтів зрошуваних територій, запропоновано заходи з їх організації, спрямовані на збереження природної стійкості та підвищення продуктивності, що досягаються раціональним упорядкуванням територій, відновленням системи лісонасаджень, збільшенням площ зрошуваних земель. Розроблено принципи побудови екологічно безпечних агроландшафтів на богарних і зрошуваних землях, в основу яких закладено сівозміни короткої ротації. Розроблено спосіб формування оптимізованого агроландшафту з урахуванням сучасного стану осушуваних земель, що забезпечує відповідність агроекологічних умов до біологічних і агротехнологічних особливостей рослинних угруповань та формує стратегію використання сільгоспугідь за властивостями ґрунтів, визначає напрям спеціалізації суб’єкта господарювання. 4
Відпрацьовано механізм формування оптимізованого землекористування на території, забрудненій радіонуклідами, що в агроформуваннях (третя категорія за щільністю забруднення) забезпечує одержання нормативної сільськогосподарської продукції. Розроблено пакет методичних документів з основами управління агроландшафтами лісомеліоративними методами на засадах збалансованого природокористування тощо. Реалізація цих напрацювань створить умови для поступового переходу до сталого землекористування, систематичного одержання запланованих обсягів сільгосппродукції, що сприятиме підвищенню ефективності та конкурентоздатності сільськогосподарського виробництва в Україні. ЕКОЛООРІЄНТОВАНА МОДЕЛЬ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ Купінець Л. Є., доктор економічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу економіко-екологічних проблем приморських регіонів Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України (м. Одеса) Відродження та розвиток сільських територій, як складних соціальноекономічних утворень, асоціюється з ефективною економікою, високими соціально-культурними, екологічними стандартами і відповідними місцевості ландшафтами. Реалії свідчать про втрату привабливості сільського життя, занепад сільських територій, який не лишене відповідає їх призначенню, а й продовжує посилюватися. Враховуючи потенціал сільських територій, можна стверджувати, що наслідки означених руйнівних процесів набагато складніші, ніж існуючі проблеми, оскільки йдеться про руйнацію сільськогосподарського виробництва. Адже сільські території охоплюють більш ніж 40 млн га сільськогосподарських угідь, більшою частиною яких володіють сільськогосподарські підприємства та населення. Саме тут налічується близько 28,5 тис. сіл, третина з яких може найближчим часом зникнути, оскільки вони знаходяться за межею самовідновлення. На цих територіях проживає 14,3 млн жителів. Їх чисельність щороку зменшується, а вікова структура осіб працездатного віку, і це майже 8,5 млн осіб погіршується за рахунок втрати молоді, яка не має мотивації проживання в сільській місцевості [1]. Додавши до цих тенденцій кризу соціально-культурної сфери отримуємо повну втрату привабливості сільських територій для проживання, відновлення та відродження. Таким чином, ситуація, що склалася, має характерні риси. Демографічна криза, що обумовлена ринковими перетвореннями, в певній мірі руйнує сільськогосподарське виробництво, веде до занепаду територій, загостренню 5
соціо-економіко-екологічних проблем (рис.1). Але ж системні дії збоку держави щодо збереження сільських територій будуть надалі в тій чи іншій мірі стримувати руйнацію села та нададуть соціо-економіко-екологічним проблемам інший прояв, обумовлений розвитком процесів, притаманних ринковій економіці, а саме активізацією підприємництва, диверсифікацією сільської економіки тощо. Враховуючи загальнонаціональні тенденції досягнення сталості, політика відродження сільських територій повинна супроводжуватися діями, націленими на подолання руйнівних процесів в сільській місцевості. Загальновизнаним підходом до розуміння суті сталого розвитку будь-якої території є збалансований розвиток економічної, соціальної та екологічної складових, що забезпечують реалізацію прогресивних тенденцій їх взаємодії. Проте на практиці привалює реалізація сценарію нестійкого розвитку. У системі колективної відповідальності за створення взаємообумовлених засад сталого розвитку сільських територій, економічній складовій відведено роль системоутворюючого чинника, що формує корисний результат як основу рівноважної динаміки інших структурних домінант – соціальної справедливості і екологічної безпеки. Цей найважливіший імператив трансформується в контексті сучасних тенденцій генезису суспільства в стратегію глобального, національного, регіонального і локального перетворення. Врівноважує їх екологічна складова. Розглядаючи локальний рівень перетворень йдеться про формуванні екологічно стійкої економічної політики розвитку сільських територій. Тобто екологічна складова сталості розвитку сільських територій на шляху від сучасності до майбутніх орієнтирів наповнюється новим змістом та перетворюється з процесів реалізації фрагментарних екологоорієнтованих рішень у процес управління екологічним станом території. Авторське бачення сутності екологоорієтованої моделі розвитку сільських територій полягає у наступному. Усвідомлення наслідків руйнування середовища привело до необхідності збереження природних ресурсів та екосистем. Прогрес економіки повинен сприяти підтримці якісного стану природного середовища. У свою чергу, досягнення цієї якості стабілізує економічне зростання і перетворює екологічний чинник на визначальний компонент подальшого розвитку економіки. Зміна схем взаємодії людини і природи відображає динаміку вдосконалення цих стосунків у напрямі створення нової філософії економічного розвитку сільських територій. Саме сільські території доцільно розглядати, насамперед, як природогосподарські системи аграрного типу. В контексті теорії ноосфери ці системи, що інтегрують економічні, природні і соціальні процеси, повинні бути керованими. Отже, екологічна модель розвитку сільських територій в авторському розуміння – це спрощений аналог такого об’єкту, на якому можливо уявити та визначити процеси та явища, які характеризують специфіку моделі. Вона об'єднує щонайменше три компоненти: оточуюче природне середовище; соціум і середовище; екологічну політику. 6
Процеси, що притаманні сільським територіям
Дії збоку держави, регіональних органів влади та сільських громад
Сільськогосподарське виробництво Протиріччя між господарським освоєнням територій та ефективністю використання ресурсів; Забруднення та руйнування елементів природного капіталу; Недостатнє інфраструктурне забезпечення, в т.ч. екологічною інфраструктурою Умови та якість життя населення Погіршення кількісних і якісних параметрів демографічних процесів; Брак економічних та соціальних стимулів та мотивації проживання на селі; Зниження зайнятості, зростання безробіття та міграційних процесів, особливо молоді у міста та за кордон; Загострення проблеми бідності зниження життєвого рівня та доступності послуг Освоєння території Зменшення людності сіл та руйнація сільського способу життя; Занепад сільських територій. Руйнація об’єктів культурної спадщини; Недосконалість системи управління розвитком сільських територій
Сільськогосподарське виробництво Реалізація заходів щодо підвищення обсягів та конкурентоспроможності сільськогосподарського виробництва; Покращення якості і безпеки сільськогосподарської продукції; Розвиток природного землеробства Умови та якість життя населення Створення умов для зменшення міграційних процесів; Запровадження заходів щодо покращення демографічної ситуації на селі; Перерозподіл зайнятого сільського населення та реалізація програмних заходів щодо створення нових робочих місць; Розвиток підприємництва у виробничій та невиробничій галузях Освоєння території Заходи щодо покращення фінансування розвитку сільських територій; Відновлення та охорони об’єктів природної та культурної спадщини на сільських територіях, розвиток агротуризму; Реалізація заходів по забезпеченню охорони довкілля та екологічної безпеки
Значення сільських територій для: політичного, соціально-культурного, екологічного та рекреаційного аспектів розвитку Орієнтація на досягнення сталого розвитку сільських територій за умови розвитку її складових
Формування екологічно стійкої економічної політики розвитку сільських територій
Характеристика екологоорієнтованої моделі розвитку сільських територій Сучасні реалії екологічного стану сільських територій Недостатність або повна відсутність високопродуктивних та екологічно стійких агросистем та ландшафтів, високий антропогенний тиск, порушення в довкіллі, занепад територій, що мають культурну, господарську та екологічну цінність
Перехідний період
Очікуванні результати екологізації сільських територій Формування високопродуктивних агроекосистем, збереження родючості ґрунтів, поліпшення якості харчових продуктів, поліпшення ландшафтів за рахунок зниження інтегрального екодеструктивного впливу на довкілля, збереження біорізноманіття
Рис. 1. Місце екологічного вектору в моделі соціо-економіко-екологічного розвитку сільських територій
Відродження оточуючого середовища передбачає: перехід до нової парадигми розвитку суспільства і природи;підтримку стану середовища, оптимізацію екологічної ємкості елементів природного капіталу. 7
Оптимізація взаємодії соціуму і середовища передбачає тактичні завдання, що стосуються покращення стану довкілля та ландшафтів сільських територій, відновлення агроекосистем; розвиток екологоорієнтованої господарської діяльності; розроблення довгострокової стратегії застосування превентивних заходів попередження екологічних конфліктів; формування екологічного світогляду. Економічна політика держави повинна бути спрямована на забезпечення екологоорієнтованого розвитку сільських територій та припускає: розроблення відповідного інституціонального базису; визначення основних напрямів та пріоритетів екологізації секторів економіки;створення умов функціонування механізмів екологізації. Таким чином, перша складова запроваджує нову філософію розвитку територій, друга – відображає їх специфіку за рахунок конкретних дій у межах цієї філософії, третя –створює умови для реалізації заходів, що орієнтовані на розвиток та збереження сільських територій. Узагальнена схема заходів екологізації сільських територій подано на рис. 2. Стан довкілля та ландшафтів
Відновлення мереж водопостачання та водовідведення, ліквідація стихійних сміттєзвалищ, управління відходами, озеленення, збереження заповідних територій
Відновлення агроекосистем
Попередження скидів у поверхневі водойми та викидів в атмосферне повітря, відтворення земельних ресурсів, підтримка біорізноманіття
Господарська діяльність
Впровадження органічного виробництва та збільшення площ сертифікованих земель, застосування альтернативних видів енергії, перегляд якості (родючості) земель, що знаходяться в обробітку та консервація (вивід із сфери господарського використання) непридатних земель, впровадження позитивної практики застосування сівозмін, обробки ґрунтів, розвиток тваринництва як джерела органіки
Попередження екологічних конфліктів
Утилізація непридатних хімічних засобів захисту рослин, інвентаризація водних свердловин, створення об’єктів екологічної інфраструктури (очисних споруд, лісосмуг, пасовищ тощо), запровадження екологічно безпечних технологій у сільськогосподарське виробництво
Екологічний світогляд
Розвиток екологічної освіти, екологічного виховання, екологічної відповідальності, професійне становлення, розвиток агротуризму з метою охорони та поліпшення сільських ландшафтів та формування екологічних знань
Рис. 2. Заходи екологізації сільської місцевості
Наведену схему можна вважати універсальною та рекомендувати впровадження означених заходів для управління екологізацією сільських територій та підвищення їх ролі у збереженні довкілля в країні. Література: 1. Стратегічні напрями розвитку сільського господарства України на період до 2020 року /за ред. Ю. О. Лупенка, В. Я. Месель-Веселяка. – К. : ННЦ «ІАЕ», 2012. – 182 с. 8
ПРОБЛЕМА ЕКОЛОГІЧНИХ РИЗИКІВ ТА ПЕРСПЕКТИВ РОЗВИТКУ МЕЛІОРАЦІЇ ЗЕМЕЛЬ В УКРАЇНІ Трускавецький Р. С., доктор сільськогосподарських наук, професор, член-кореспондент НААНУ, головний науковий співробітник ННЦ «Інститут ґрунтознавства і агрохімії імені О. Н. Соколовського» (м. Харків) У контексті ринкових земельних відносин, сталого соціального розвитку та в умовах глобальних змін клімату, проблема інноваційного розвитку меліорації земель набуває все зростаючої актуальності, нового звучання та перспективності. Сучасна парадигма меліорації земель опирається на такі основоположні постулати, як ресурсозбереження, продовольча, екологічна й енергетична безпеки держави, соціальне відродження сільських населених пунктів, зміна депресивного розвитку окремих регіонів на прогресивний. У ґрунтовому покриві України близько 63% земельних угідь зайнято чорноземами. Решта 37% – це малопродуктивні ґрунти, що вимагають меліоративного втручання. В Поліссі, західних регіонах України та ґрунтовобуроземній області Карпат, Передкарпаття і Закарпаття землі з низькородючими ґрунтами найбільш поширені. Вони, як правило, займають суцільні масиви, на більшості яких без запровадження меліоративного землеробства успішне і високорентабельне виробництво різноманітної сільськогосподарської продукції унеможливлюється. Докорінне покращання (меліорація) малопродуктивних земель – екологічно і соціально необхідний захід. Проте надто гостро стоїть проблема екологічних ризиків, уникнення яких можливе за умов всебічно обґрунтованого меліоративного освоєння малопродуктивних земель. Екологічні ризики виникають саме за умов незбалансованості та відірваності окремих видів меліорації від всього комплексу робіт з раціонального землекористування. Меліорація – це, як правило, жорстке втручання у закономірний процес перебігу масо- і енергопотоків в екосистемах. Тому будь-який меліоративний прийом повинен мати всебічно обґрунтовану підставу для застосування, в іншому випадку ми наражаємося на непередбачувані екологічні, економічні, соціально-демографічні та інші ризики. Кожному окремому виду меліоративного навантаження на ґрунтовий покрив притаманна та чи інша цільова задача. Одна група меліоративних впливів спрямована безпосередньо на структурну перебудову ґрунтової системи, інша – на структурно-функціональну, а ще інша – на функціональну. Якщо перші дві групи екологічно мало ризиковані, то третя має небезпечні, часто непередбачувані ризики, прогнозування яких є актуальною проблемою сьогодення. Викликає занепокоєння відсутність аргументованої ієрархічної структуризації численних видів меліорацій. Методологічне вирішення проблеми 9
екологічних ризиків не може бути успішним за відсутності, перш за все, чіткої та обґрунтованої систематики зовнішніх меліоративних навантажень на ґрунтовий покрив. Ґрунтова система змінює свою внутрішню структурнофункціональну організацію в залежності від природи та структури цих навантажень. Виходячи з цього, нами зроблено першу спробу систематики меліоративних навантажень, ієрархічна структуризація яких в подальшому буде розширятись і удосконалюватись. Отже, усі зовнішні меліоративні впливи і діяння на ґрунтову систему згруповано нами у п’ять блоків: енергетичний, матеріально-енергетичний, енергетично-матеріальний, матеріальний і біологічний. Енергетичний блок меліоративних навантажень спрямований на зміну та удосконалення внутрішньої доцільної «конструкції» ґрунту і ґрунтового покриву виключно шляхом передачі енергії у виді роботи і теплоти. При цьому ґрунтове середовище жодних речовинних надходжень ззовні не отримує. Відсутній прямий і має місце непрямий вплив на речовинно-балансовий стан ґрунту. Енергетичні впливи направлені на цілеспрямовану реконструкцію ґрунтової системи та її функцій виключно за рахунок мобілізації і залучення в процес біологічного кругообігу внутрішньо ґрунтових потенціалів родючості. Цей блок, без поєднання з іншими, виснажує біогенний потенціал ґрунтового середовища і часто призводить до відчутних екологічних збитків. Він включає: різноманітні способи обробітку ґрунту: його механічне розпушення, плантаж, щілювання, лункування, аераційний кротовий дренаж, культуртехнічні роботи тощо. У матеріально-енергетичному блоці навантажень домінує енергетичний чинник меліоративного упорядкування. Він передбачає, в основному, меліорацію функціональної частини ґрунтової системи. Тут до енергетичної частини блоку навантажень долучаються реакційно активні речовини (легкорозчинні мінеральні добрива та хімічні меліоранти, поливні води різної мінералізації і ін.), які безпосередньо впливають на поживний, водний, сольовий та електричний режими ґрунту, тобто на ефективний потенціал родючості. Він вимагає екологічно вивірених нормативно-технологічних регламентацій – в іншому випадку ризикованість цих впливів надто висока. Енергетично-матеріальний блок меліоративних навантажень, у якому переважає речовинний чинник зміни ґрунтового середовища, спрямований на підвищення екологічного рівня внутрішньої доцільної «конструктивності» (окультуреності) ґрунту. До цього блоку можна віднести гіпсування, вапнування, фосфоритування, глинування, лесування, покривні і змішані культури боліт тощо. Матеріальний блок навантажень передбачає насичення ґрунтового середовища та покриву інертними матеріалами (піскування, заорювання дрібногравію, застосування інертних слаборозчинних і грубого помелу меліорантів, будівництво матеріального дренажу та інших гідроспоруд тощо). Блок спрямований, передусім, на покращення водно-повітряного режиму ґрунтів, їх фізичних та фільтраційних властивостей, протиерозійної стійкості. 10
Біологічний (органічний) блок – це блок впливу на ґрунти живих організмів і продуктів їх життєдіяльності (кореневих виділень, органічних і органо-мінеральних добрив, післяжнивних решток та ін.). У ньому невіддільно сконцентровані «м’які» і середовище відновлювальні чинники, що надають ґрунтовій системі високої буферної здатності та екологічної стійкості. Він порівняно дешевий, відтворюваний і, як правило, спрямований на градаційний розвиток процесів ґрунтоутворення. Цей блок передбачає застосування біологічних засобів впливу на ґрунт заради його цілеспрямованої еволюції та інтенсифікації процесів секвестрації біогенних елементів, перш за все, азотно-вуглецевої акумуляції та гумусонакопичення. До цього блоку входять різні способи фітобіологічних, зоологічних та мікробіологічних меліорацій, застосування органічних і органо-мінеральних добрив, сидеральних культур, раціональних сівозмін тощо. У системі вищенаведених блоків біологічний блок впливу на ґрунтовий покрив та на процес формування збалансованого кругообігу речовин і енергії в меліорованих екосистемах відіграє провідну, як правило, градаційну роль. Якщо реалізація абіотичних блоків зовнішніх навантажень нерідко здійснюється в супереч закономірностям перебігу масо-енергетичних потоків в екосистемах, то біологічний блок гармонійно вписується і адаптується в ці непрості, надто складні та суперечливі, проте закономірні процеси нообіосферних трансформацій, нівелюючи при цьому негативні наслідки впливу та діянь абіотичних блоків. На жаль, теорія і практика біосферного адаптування різних меліоративних заходів, до якої ми всі намагаємось прийти, залишається наразі на далеко невизначеному, а, фактично, на гіпотетичному рівні наукових досліджень. Пригадаймо хоча б окремі і відомі всім приклади виникнення негативних явищ від «ізольованих» і масштабно здійснених у недалекому минулому хімічних і гідротехнічних (осушення, зрошення) меліорацій. У контексті сучасної парадигми меліоративних навантажень гармонійно вписується, наприклад, розроблені і запропоновані нами технології локально-біогенної меліорації малопродуктивних ґрунтів, контурнофітомеліоративного луківництва на заплавних землях та збалансованого (відновлювального) торфокористування [1, 2, 3]. Названі розробки успішно вирішують проблеми усунення екологічних ризиків, ресурсозбереження та ефективного використання малопродуктивних земель. Вони забезпечують комплексний характер впливу на ґрунтове середовище, суттєво не порушуючи його стійкого природно-генетичного статусу. Висока енергетична ефективність, екологічна безпечність та ресурсозаощадливість надають означеним технологіям дієвих перспектив щодо їх широкого впровадження у практику меліоративного землеробства. Проте віддаляє ці перспективи на невизначений період відсутність чіткої державної інноваційної програми екологічно безпечного розвитку меліорації земель в Україні. Отже, аналіз природи меліоративних навантажень на ґрунтовий покрив та їх систематизація дозволяє в узагальненому виді оцінити роль та перспективи подальшого розвитку меліорації ґрунтів, які можна сформулювати такими основними положеннями: 11
меліорація земель відіграє провідну роль у стабілізації ресурсного і продовольчого забезпечення нашої держави, роль потужного страхового фонду, передусім, в екстремальні за погодними умовами роки; корисні функції біологічної меліорації земель є вельми важливими у соціальному, рекреаційно-оздоровчому, енергетичному, економічному і інших сферах суспільного життя країни; система ведення сучасного еколого-меліоративного моніторингу вимагає організаційного, методологічного, нормативно-правового та земельнооціночного удосконалення з урахуванням природи та режимів меліоративних навантажень на ґрунти і ґрунтовий покрив; розвитку меліорації земель сприяло б створення в різних природних регіонах типових (еталонних) стаціонарних полігонів з необхідним сучасним технічним оснащенням для моніторингових спостережень та проведення комплексних наукових досліджень; роль моніторингових досліджень у розвитку меліорації земель зростає за умов розроблення та успішної реалізації державних програм з реконструкції і модернізації меліоративних систем, раціонального використання земель та виведення (ренатуралізації) частини їх (з деградованим ґрунтовим покривом) із сільськогосподарського обороту, створення нових крупнотоварних, високотехнологічних, спеціалізованих агроформувань на меліорованих землях; зважаючи на високу соціальну значимість меліорацій, особливо з огляду на глобальні кліматичні зміни та формування цивілізованих земельноринкових відносин, на європейський та світовий досвід, водні, біологічні, агротехнічні та інші види меліорацій вимагають сучасних інноваційних рішень, спрямованих на сталу екологічну, продовольчу та енергетичну безпеки держави. Література: 1. Сучасна концепція хімічної меліорації кислих і солонцевих ґрунтів / за ред. С. А. Балюка і Р. С. Трускавецького. – Харків : ННЦ «ІГА імені О. Н. Соколовського», 2008. – 99 с. 2. Трускавецький Р. С. Буферна здатність ґрунтів та їх основні функції / Р. С. Трускавецький. – Харків : ППВ «Нове слово», 2003. – 224 с. 3. Трускавецький Р. С. Торфові ґрунти і торфовища України / Р. С. Трускавецький. – Харків : КП «Міська друкарня», 2010. – 277 с.
12
УДК504.6(477.43/44):502.7
ПРИРОДООХОРОННІ АСПЕКТИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА НА ВІННИЧЧИНІ Мудрак О. В., доктор сільськогосподарських наук, доцент, Вінницький обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників, голова Вінницької обласної організації Всеукраїнської екологічної ліги Постановка проблеми. Одним з найважливіших завдань сьогодення, як було зазначено на І міжнародному Саміті в Ріо-де-Жанейро (1992 р.), є збереження біорізноманіття (БР), яке має значення для всіх сфер людської діяльності (економічної, соціальної, екологічної). Його захист і відтворення залежить від збереження і збагачення біотичних компонентів агроекосистем, можливостей і методів оптимізації їх використання, захисту агробіорізноманіття (АБР) від антропогенного впливу, техногенного забруднення, наслідків хімізації сільського господарства [5]. На Вінниччині, де частка агроландшафтів становить 76,1% від її загальної площі, є значна частина природних біоценозів в межах сільськогосподарських угідь, що характеризуються високою созологічною цінністю з позицій охорони (БР). З метою його збереження і відтворення необхідно здійснювати збалансоване управління агроландшафтами, невиснажливе агроприродокористування, підтримувати сталість агроекосистем, враховуючи господарські інтереси [6]. Специфічне землекористування на Вінниччині, що супроводжувалось високим рівнем розораності схилових земель, розширенням посівних площ просапних культур, недостатньо обґрунтованою широкомасштабною меліорацією перезволожених, заболочених земель, нехтуванням науково обґрунтованими ґрунтозахисними сівозмінами, впровадженням індустріальних технологій вирощування сільськогосподарських культур, викликало відчутне зменшення площ, зайнятих природними рослинними угрупованнями (луками, лісами, перелогами, водно-болотними угіддями (ВБУ) при одночасному збільшенні питомої ваги освоєних сільгоспугідь, насамперед ріллі. Проведений аналіз структури агроекосистем на ключових річкових і балкових водозборах господарств області свідчить, що порівняно з матеріалами 25–30річної давності склад і співвідношення сучасного агроландшафту значно змінився. Збільшилась розораність схилових земель і, як наслідок, зменшилася площа кормових угідь (сіножать і пасовищ), лісопосадок, низькою залишається площа заповідних територій (2,28% від загальної площі області) тощо. У цілому антропогенна трансформація агроландшафтів збільшилася в 1,5– 13
2 рази, при одночасному рості урбанізованих й індустріальних територій. Екосистеми агроландшафтів значно спрощені, їх видовий склад, БР угідь і зв’язки між компонентами ландшафту порушені, спостерігається деградація ґрунтового покриву, погіршення агрофізичних, агрохімічних і санітарногігієнічних властивостей ґрунту, на деяких територіях активізувались негативні процеси – ерозія і зсуви [5]. Матеріали і методи досліджень. Об’єктами дослідження були агрофітоценози Вінницької області, їх екологічний стан та біорізноманіття. Використано довідники і визначники рослин і тварин, краєзнавчі матеріали, методичні рекомендації, літературні й картографічні дані, результати власних польових досліджень. Основні методи дослідження – аналітичні, описові, порівняльні, експедиційні, біоіндикаційні, статистичні, польові, картографічні, моніторингу. Результати досліджень. Враховуючи специфіку землекористування, пропонується здійснити комплекс природоохоронних заходів для збереження і відтворення БР агроландшафтів регіону: 1) зменшити площу орних земель до 32–35% території регіону шляхом виведення з ріллі схилів крутизною понад 30, земель водоохоронних зон, деградованих, малопродуктивних і техногенно (радіаційно) забруднених сільськогосподарських угідь. Їх доцільно засіяти багаторічними травами, засадити деревами, в деяких випадках створити чи відновити ВБУ. Для ефективного відтворення диких видів флори і фауни необхідно відводити частини полів під наближені до природного стану ділянки («компенсаційні території») та залишати ділянки природної рослинності (середовища перебування) на площі не менше 200 м2 (хоча чим більші їх розміри, тим краще). Для оцінки видового різноманіття орних угідь (де знаходиться близько 50 видів диких рослин, 150 видів комах, з них 50 видів павуків) необхідно: визначити наявні види флори (доречно виявити малопоширені і нешкідливі види бур’янів з метою створення банку насіння) і фауни, цінність угідь і види аграрної діяльності, від якої вона залежить; розглянути можливі сприятливі впливи змін методів господарювання, що не завдасть помітних збитків аграрній діяльності і суттєво не позначиться на загальних витратах; визначити поля, виведення яких з використання може принести найбільшу користь дикій природі (поля, які переведено з весняної сівби на осінню); позначити на карті необроблені частини агроландшафту (частини поля, дороги, межі полів, захисні смуги, «насипи для комах», живоплоти, кам’яні вали і стіни, дренажні канали, ставки, окремі дерева тощо), які можуть бути єдиними цінними для диких видів біотопами в межах господарства як центри збереження БР, що потребують особливих природоохоронних потреб і вимог управління;запровадити спеціальний догляд за польовими межами (шириною щонайменше 1 м); розробити природоохоронний план для господарства, що допоможе визначити оптимальні шляхи підтримання природної цінності орних угідь. Скорочуючи площі орних угідь доцільно: а) збільшити обсяги фінансових інвестицій у виробництво до $ 150–200 на 1 га; б) змінити режими використання земель (переведення в природні кормові угіддя тієї ріллі, на якій економічно недоцільно ви14
рощувати сільгоспкультури), які мають бути диференційованими і адаптованими до місцевих особливостей зонального і виробничого характеру; в) проводити залуження, зважаючи на розширення масивів, де БР є подібним до природного; г) зменшити техногенне навантаження на агроекосистеми на 30%; д) рекультивувати порушені землі, використовуючи ландшафтноекологічні підходи; е) заборонити розорювати будь-які ділянки, які не розорювали впродовж останніх 10–15 років, перевівши окремі поля у мисливські угіддя; 2) використовувати якомога меншу кількість міндобрив (застосовувати їх так, щоб не впливали на межі полів і інші біотопи), пестицидів (максимально збільшити частку вузькоспеціалізованих; використовувати пестициди лише за умови критичних рівнів чисельності шкідників, бур’янів і хвороб; застосовувати хімікати з вибірковою системною дією, а інсектициди вранці і пізно увечері, щоб зменшити вплив на бджіл та інші нейтральні види комах; запобігати перенесенню хімікатів вітром під час розпилення, найкраще його проводити при силі вітру не більше як 2 бали; не розпилювати пестициди на смугах до 20 м від краю поля), вносити їх в оптимальні строки, використовувати біологічні методи боротьби з шкідниками (інтродукцію і акліматизацію ентомофагів з інших територій; розведення і випуск на поля паразитів; проведення заходів, що сприяють розмноженню і збереженню природних ентомофагів; зараження комах збудниками бактеріальних і грибних хвороб, обприскування розчинами їхніх культур) та інтегрований контроль шкідників. Не знищувати всіх шкідників за допомогою надлишкового внесення пестицидів, це не тільки надзвичайно шкідливо для дикої природи, але й економічно недоцільно. Набагато ефективніше підтримувати їх кількість достатньо низькою, щоб запобігти значній шкоді врожаю. Використовувати хімічні засоби боротьби із шкідниками, що завдають найменшої шкоди природі (розкладаються на нешкідливі компоненти, не мігрують від одного організму до іншого через трофічні зв’язки) та біопрепарати. Не обробляти пестицидами лісосмуги (і інші «острівці» дикої природи) і їх узбіччя, не випалювати узлісся (сукцесійним процесам буде завдано великої шкоди). Використовувати штучні і рідкі органічні добрива не доцільно, вони шкодять диким видам флори і фауни; 3) уникати перевипасу і ерозії ґрунтів, що спричиняє забруднення водойм, зменшення прозорості води, підвищення вмісту поживних речовин, евтрофікацію, замулення і загибель річок і ставків – втрату БР; 4) ефективно використовувати органічні добрива (утилізувати відходи тваринництва). Адже неправильне і надлишкове їх внесення призводить евтрофікації водойм, деградації екосистем, зменшення кількості гідробіонтів. Запобігати проникненню рідини із силосних ям до ґрунтових вод і водойм; 5) залишати клаптики сільськогосподарських культур незбираними (стерню, опале зерно, насіння бур’янів тощо) для підгодівлі диких тварин (особливо птахів), що допоможе збільшити популяції багатьох видів (у т. ч. мисливських); 15
6) збільшити частку сільгоспугідь екстенсивного використання (сіножатей, пасовищ) відповідно до науково обґрунтованих показників (враховуючи місцеві особливості), тримати частину земель під багаторічними травами (ті, що формують купини, є місцем зимівлі для бджіл і павуків), надаючи перевагу місцевій (екологічно адаптованій) рослинності, розширювати площі луків поблизу водойм (ці землі допоможуть боротися з ерозією ґрунту, затримувати частину агрохімікатів на їх шляху до водойм, підтримувати високий рівень БР). Невиснажливе господарювання на луках з дотриманням принципу 50% – використовуйі50% – залишай (найбільш доцільний режим використання – змішаний, з чергуванням випасання і сінокосіння) дозволяє підтримувати природний набір у травостої на рівні 40–50 видів на 100 м2. Використання лук для заготівлі сіна створює умови для існування більшого різноманіття високорослих рослин в порівнянні з пасовищами (на малопродуктивних пасовищах горбистої місцевості трапляється близько 100 видів ВСР, папоротей, мохів, лишайників). Луки, де сінокоси проводяться з ранньої весни до середини літа, є біотопами для розмноження птахів, що гніздяться на землі і потребують високорослого траво-стану. Випалювання лук зменшує БР (рослин, безхребетних). Коткування руйнує мурашники, гнізда птахів, знищуючи пташенят. Боронування відновлює занедбані луки, але створює умови для інвазії чагарників. Вапнування впливає на рослинний склад лук, але може знищити види, що ростуть на кислих ґрунтах. Важливо підтримувати існуючий режим сінокосів на луках з високим рівнем різноманіття. На луках, що розташовані в річковій долині, доречно підтримувати чи відновити повеневий режим і високий рівень ґрунтових вод. На торф’янистих луках необхідно підтримувати високий рівень ґрунтових вод навесні і на початку літа шляхом управління рівнем води у прилеглих дренажних каналах і ставках. Доцільно відновити на осушених ділянках попередні рівні ґрунтових вод, шляхом поверхневого зволоження (затоплення). Не доречно культивувати і засівати природні луки та відводити на них місця для додаткової підгодівлі худоби. Для боротьби з бур’янами важливо використовувати викошування на луках із багатим флористичним різноманіттям. На окрайках лук доречно залишати невелику кількість бур’янів, оскільки вони теж мають певну природну цінність. Доцільно припинити внесення будьяких добрив для відновлення напівприродних луків з багатим видовим складом. По можливості необхідно підживлювати луки, що використовуються для випасу водоплавних птахів, розчищати луки від дерев і чагарників, там де вони зменшують природну цінність угідь, не створювати нові луки на угіддях, що мають нозологічну цінність. За умови вибору важливо розташовувати нові луки поряд з існуючими природними угіддями. Для відновлення екологічної цінності пустищ необхідно запроваджувати випас худоби, там де неможливе викошування (для злакових пустищ з черговістю 1–5 років) чи контрольоване випалювання (з середини листопада до середини лютого створивши протипожежні смуги шириною 10 м). На великих полях важливо створити додаткові смуги трави («насипи для комах»), що стануть біотопами приваблення ентомофауни, яка запилюватиме квіткові рослини, знищувати16
ме (найважливіші з них – мухи-дзюрчалки, стафіліни, сонечка) попелиць. Усі пестициди і міндобрива слід тримати подалі від утворених меж або «насипів для комах» (вони є місцями для перебування плазунів і гніздування птахів). Доречно розміщувати насінники ентомофільних культур поряд з місцями гніздування диких бджолиних. Вздовж існуючих трав’яних фітоценозів доцільно законодавчо передбачити виділення буферних зон, відновлювальних територій та створення екологічних коридорів з метою збереження їх БР і зменшення «острівного ефекту»; 7) зберігати і збільшувати кількість кущів (чагарників) та інших заростей поряд із сільськогосподарськими полями (в них знайдуть притулок багато видів птахів, які є природними ворогами шкідників сільськогосподарських культур); 8) зберігати існуючі ставки, струмки, болота на сільськогосподарських землях, які використовуються для поливу, розведення риби, напування худоби, є місцем відпочинку місцевого населення, цінним резервуаром водноболотного БР. На південних берегах водойм доречно створити низькостовбурні засаджені і відкриті ділянки, що чергуватимуться між собою, а широколистяні дерева і кущі мають бути збережені чи додатково насаджені вздовж північного берега (малі річки і ставки доцільно звільнити від високостовбурних дерев вздовж південного берега). Існуючі верби і вільхи, що ростуть на заболочених територіях не треба знищувати. Споруджені острови (в т. ч. плавучі) або плоти будуть місцем для гніздування птахів і нір для ссавців (найкраще їх створювати на мілководді стоячих водойм). Мілководні ділянки для живлення птахів, площею не менше 1 га і максимальною глибиною 50 см, повинні бути відкритими і розташовуватися щонайменше в 100 м від будь-яких насаджень живоплоту чи дерев. Щоб не турбувати гніздових чи зимуючих птахів доречно запровадити періоди спокою на водоймах, що використовуються для риболовлі. На берегах водойм треба не допускати інтенсивного виїдання трави, доступ худоби до берегової лінії тримати під контролем. Там, де очеретяні зарості пересихають, накопичення відмерлих решток можна попередити, якщо проводити викошування 1 раз на 2 роки (при цьому контролювати інвазію дерев і чагарників). Невеликі площі очерету можна легко створити, якщо пересаджувати кореневища. Потрібно заборонити зарегулювання і спрямовування русел річок, під час дновичерпувальних робіт на водотоках не поглиблювати їх дно, не знищувати такі об’єкти як заводі, пороги, перекати, підтримувати і відновлювати в руслі водотоку меандри, острови, закрути. Спорудження штучних порогів і прорубування ополонок взимку дозволить зменшити кисневе голодування риби (заборонити запуск у водойми не аборигенних видів риби, забезпечити греблі рибопідйомниками для міграції прохідної риби). Заболочені береги чи ґрунтові крутосхили доцільно залишати чи відновлювати. Необхідно накласти мораторій на проведення осушувальних меліорацій, заборонити залишати ставки спущеними без крайньої потреби в гніздовий період, оголосити деякі водойми мисливськими заказниками із забороною перебування там у гніздовий період; 17
9) відновлювати і зберігати ліси (різні типи структури лісу підтримують різний видовий склад фауни) в агроландшафтах, оптимальна площа яких для Вінниччини має становити 15–17% (це дозволить запобігти ерозії ґрунтів, підтримувати їх родючість, зберегти БР). Здійснюючи цей захід, важливо: створювати нові ліси поблизу вже існуючих; засаджувати площі до 5-ти га і більше; не висаджувати дерева на відкритих угіддях, що вже характеризуються природною цінністю; збільшувати довжину узлісь; залишати до 20% площі території не засадженою, створивши там галявини і просіки; водній групі дерев висаджувати корінні породи різного віку; на кількох ділянках висаджувати дерева з широкими міжряддями; мінімізувати суцільні рубки головного користування, використовуючи вибірковий спосіб рубок; на довший час мінімізувати вплив заходів щодо заготівлі деревини; надавати перевагу природному поновленню (коренепаростковому) лісу, стимулювати його з природоохоронною метою (вирубувати і засаджувати ділянки площею не більше 0,3 га); якщо потрібно провести висадку дерев, особливо на старих лісових територіях, використовувати місцевий посадковий матеріал (корінні породи дерев); проводити догляд за галявинами і узбіччями просік, викошувати їх впродовж певного ротаційного періоду і підтримувати ділянки рослинності різної висоти, а місцями – густі масиви кущів; у лісах, де немає галявин, розширити площу на перетині просік, створити звивисті краї вздовж доріг, залишити прогалини, що утворилися внаслідок вітровалу чи створити галявини, вирізавши невеликі ділянки; розчищати кущі і дерева на південному і західному узліссях або не засаджувати їх до самого краю; проводити догляд за кущами і деревами узлісь таким же чином, як вздовж просік; залишати самосів корінних широколистяних порід, що відновлюються на узліссях лісів; у лісах експлуатаційного значення, де є нагальна потреба відновлення деревного покриву, слід припинити випас худоби на 15 років або обгородити окремі ділянки площею 0,5 га; використовувати заходи з посилення «крайового ефекту», зокрема через підтримання просік, зрубів, галявин, рідколісся тощо; виділити місце для додаткового підгодовування птахів на якому трапляється найменша кількість диких видів рослин і безхребетних; заборонити заліснювати степові ділянки. Для створення оптимальної лісистості на Вінниччині необхідно насадити біля 30 тис. га лісових угідь (щороку лісистість області в середньому збільшують на 1,5 тис. га); 10) зберігати окремі старі і повалені дерева (мертва деревина), що дозволить збільшити БР – лишайників, грибів, безхребетних, плазунів, птахів. Доречно зрізати лише верхівки дерев, не обрізати дерева, що лежать на землі і на яких є ознаки гниття чи пошкодження (якщо вони не загрожують навколишнім деревам). При нестачі природних дупел і пустот у стовбурах, треба спорудити штучні гніздівлі для птахів і кажанів (до цих заходів можна залучити місцевих школярів); 11) мінімізувати вплив на зрошувальні канали (запобігати потраплянню в них агрохімікатів),які є місцем проживання багатьох диких видів. Створити 2-метрову постійну трав’яну межу, що перешкоджатиме потраплянню у канал мінеральних добрив (викошувати кожні 2–3 роки). Очищення каналів 18
від намулу і рослинності треба проводити циклічно з чергуванням на різних ділянках. Якщо канали у певну пору року висихають, необхідно поглибити їх у деяких місцях, щоб затримувати воду. Здійснювати належний контроль за бур’янами важливо на ділянках навколо глибоких стариць впродовж перших 5-ти років. Доречно засадити голі ділянки вільхою, вербою і низькорослими кущами (калиною, вербою попелястою, шипшиною собачою), вирубати старі хворі дерева; 12) розміщувати поперек схилів полів «фільтраційні смуги» з багаторічних трав, що затримуватимуть ґрунт під час опадів і запобігатимуть його ерозії); 13) обмежувати кількість худоби (восени і ранньою весною), що випасається на одиниці площі пасовища (перевипас призводить до витоптування і випадання різнотрав’я, деградації рослинного покриву, зменшення видового складу пасовищ та існуючих безхребетних, затоптування гнізд і птахів, ерозії ґрунтів. Місця додаткової підгодівлі мають знаходитися на пасовищі не ближче ніж за 30 м від водойм чи джерела, щоб уникнути руйнування ґрунтового покриву берегів і забруднення вод. Годівниці потрібно переміщувати з одного місця на інше якомога частіше для запобігання витоптуванню рослинності і деградації пасовищ). Не допускати перебування свійських тварин у буферних зонах заповідних об’єктів і водоохоронних зонах навколо водойм (для останніх шляхом огородження). Підтримувати оптимальне навантаження сільськогосподарських тварин на одиницю площі земель (на 1 га природних лучних угідь, за вільного випасу, повинно припадати 0,24–0,3 умовних голів худоби чи 1 вівця), які виконують функцію відновлювальних територій агросфери в структурі регіональної екомережі. Необхідно відродити вівчарство і конярство (потенціал для експорту) з обов’язковим контролем за нормами випасання; 14) не розміщувати сіль для ВРХ поряд з водоймами чи на поверхні ґрунту, а обладнати спеціальні місця, щоб сіль не потрапила у водойму чи просочилася в ґрунт (доцільно створити облаштовані водопої подалі від природних водойм з подачею водопровідної води); 15) впроваджувати органічне (біодинамічне) сільське господарство, що дозволить не лише зберегти БР агросфери, а й отримувати екологічно чисту продукцію (дитячу, лікувальну, профілактичну) і продавати її за вищими цінами (на 30–70%); 16) впроваджувати різноманітні природо ощадні сівозміни (це дозволить зменшити норми внесення добрив і запобігти надмірному розмноженню шкідників), використовувати біологічний азот в агроекосистемі (з 7–10% до 35–40%) за рахунок вирощування покривних бобових культур з використанням препаратів азотфіксуючих бактерій (введення в структуру посівів до 20% багаторічних бобових трав). Доцільно запровадити протиерозійні сівозміни, залуження крутосхилів; 17) впроваджувати без оброблювання агротехнології (використовувати оранку лише там, де це необхідно), мульчування ґрунту (залишати відходи від збирання врожаю на поверхні землі, що допоможе в боротьбі з ерозією 19
ґрунту, забезпечить кормом деякі види тварин і дасть змогу заощадити на пальному). Впроваджувати контурне землеробство (розорювати поля під прямим кутом до схилів – це один з найпростіших способів запобігати ерозії та мінімізувати стоки з полів у водойми). У поєднанні з контурним застосовувати смугове землеробство (почергове розміщення покривних культур, таких як пшениця, ячмінь, овес, грястиця, тимофіївка та інші, з просапними культурами, такими як кукурудза, буряки, картопля. Покривні культури затримують дощову воду і дають їй проникнути в глибину ґрунту. Тип ґрунту, крутизна і довжина схилу визначають ширину смуг та практичність застосування цього методу). Створювати такі ґрунтозахисні структури, як тераси та покриті багаторічними травами водостоки для відведення надлишкової води під час сильних опадів. Намагайтеся не перевертати ґрунт під час оранки на сусідні трав’яні смуги, оскільки це створить ідеальні умови для проростання однорічних бур’янів. Необхідно застосовувати техніку з мінімальним навантаженням на одиницю площі (відбувається переущільнення), заборонити розорювати цілину і старі перелоги, спалювати солому, стерню та прибережноводну рослинність; 18) відводити частину полів під пар, що дозволить «відпочити» землі, забезпечити тимчасово оселищами багато видів дикої фауни і флори, включаючи біотопи для розмноження птахів, що будують гнізда. Для природного поновлення угідь не потрібно їх викошувати, орати чи обробляти гербіцидами з березня по липень; 19) впроваджувати технологію «точного землеробства», яка дозволяє вносити агрохімікати і проводити інші агротехнічні заходи в різних кількостях на різних ділянках угідь залежно від потреб сільськогосподарських культур і хімічного складу ґрунтів; 20) використовувати технологію сумісного вирощування культур, що дозволяє зменшити внесення добрив, завдяки більш повному використанню поживних речовин ґрунту; 21) збирати врожаї зернових чи викошувати трави потрібно з середини лану і продовжувати косити до країв (це дасть змогу диким тваринам, які знаходяться на полі, втекти з нього). Використовувати засоби відлякування, які навішуються на сільгосптехніку (особливо під час заготівлі силосу). Залишати нескошеною 2-метрову смугу навколо поля для збереження комах, птахів і невеликих ссавців; 22) вносити ту кількість добрив (у перерахунку на діючу речовину), яка необхідна для підтримання сталих врожаїв, регулярно перевіряти вміст поживних речовин у ґрунті. Вносити гній на агроценози якомога рівномірніше, уникати утворення «гарячих плям» (місць надмірного внесення кількості добрив). При визначенні норм внесення добрив важливо враховувати всі чинники, що впливають на вміст поживних речовин в агроекосистемі, включаючи органічні добрива, бобові рослини, ротації сільськогосподарських культур; 23) зберігати мінеральні і органічні добрива так, щоб виключити попадання поживних речовин до ВБУ. Не вносити добрива на мерзлу чи покриту 20
снігом землю, це призводить до змиву їх у водойми та загрози водноболотному БР. Не вносити добрива, якщо є ймовірність сильних дощів чи злив у найближчі дві доби. Уникати вносити добрива на крутих горбах, де схили звернені в сторону ВБУ. Не вносити добрива ближче ніж за 10 м від струмків і малих річок, 20 м від ставків, середніх і великих річок, 50 м від джерел домашнього водопостачання, 300 м від джерел громадського водопостачання; 24) насаджувати і зберігати лісосмуги. Створення мережі полезахисних лісосмуг (ПЗЛС) шириною до 50 м (згідно з лісотипологічним районуванням і місцевих особливостей) дозволить вести боротьбу з водною і вітровою ерозією ґрунтів (приборкати «пилові» бурі), затримувати вологу, урізноманітнити структуру агроландшафту, зберегти його БР (середовища проживання, годівлі і відпочинку багатьох видів), використовувати їх як екологічні коридори для міграції тварин. У нових (існуючих) ПЗЛС треба висадити кущі (в деяких чагарникових угіддях створити мисливські заказники), встановивши штучні гніздівлі, вести боротьбу зі здичавілими котами і собаками. Необхідно створювати і підтримувати існуючі прияружні і прируслові лісосмуги; 25) зберігати сільськогосподарські будівлі і кам’яні мури (чим вони старіші, тим вища їх цінність для природи), які є середовищем існування великої кількості спеціалізованих видів (лишайників, папоротеподібних, сипух, кажанів). Теплі кам’яні мури (споруджені без розчину) сприятливе середовище для комах, павуків, ящірок і змій). Елементи будівель (навіси дахів, отвори у дахах, горища тощо) є важливим середовищем для птахів і кажанів. Не треба використовувати токсичні типи покриттів для поверхонь чи дахів. Для реставрації кам’яних мурів чи валів важливо використовувати місцевий камінь, стимулювати утворення біля них високорослого рослинного покриву, обмежувати перенесення з полів агрохімікатів, що можуть впливати на їх флору і фауну; 26) будь-які виливи пального при обробітку поля слід видаляти (прикопувати); 27) створити нові і розширити площі існуючих заповідних об’єктів в межах агросфери, встановивши стан і ступінь загрози популяціям рідкісних видів рослин і тварин, відповідно до міжнародних критеріїв Міжнародної спілки охорони природи (МСОП): поширення виду в агроландшафті і загальне поширення; чисельність локалітетів; чисельність популяцій, їх видовий склад Червоної книги України (ЧКУ), Європейського червоного списку (ЄЧС), Додатків Бернської конвенції, Червоного списку МСОП, регіонально рідкісних видів. Особливу увагу треба звернути на збереження видового різноманіття лук, ВБУ, ентомофауни (диких запилювачів рослин), середовищ їх існування (узлісь, галявин, обочин доріг, схилів балок, ярів, перелогів тощо), надавши цим біотопам статус мікрозаповідників. Важливо створювати або відновлювати біотопи, які найкраще відповідають типу ґрунту, місцевості, господарства (масштаби робіт мають бути зумовлені вартістю, практичністю і зацікавленістю землевласника); 21
28) визначити індикатори БР рослинного і тваринного світу агросфери регіону в зв’язку із веденням сільськогосподарської діяльності, налагодити моніторинг за популяціями різних раритетних видів із складанням паспорта (інформувати власника про оптимальний режим землекористування і види відповідальності за погіршення стану чи зникнення цих популяцій), посилити контроль за браконьєрством; 29) створити умови для забезпечення неперервності природних ділянок в межах агроландшафту,які будуть виконувати функцію екологічного коридору (можуть бути живоплоти); 30) розробити і запровадити зональні моделі ведення присадибного господарства на принципах екологізації агротехнологій, невиснажливого використання місцевих ресурсів для підтримання екорівноваги сільських селітебних територій; 31) розробити і запровадити правові норми економічного стимулювання землевласників і землекористувачів щодо збереження і відтворення БР агросфери регіону, розвиток біологічного землеробства, ведення екологічно збалансованої сільськогосподарської діяльності. Необхідно внести відповідні зміни і доповнення до нормативно-правових документів, спрямованих на вдосконалення економічного механізму, пов’язаного з охороною і відтворенням природних ландшафтів, збереженням БР, оптимізацією площ сільгоспугідь, підтримкою формування екомережі агросфери; 32) впроваджувати систему екологічного менеджменту в сільському господарстві за стандартом ISO 14000 на основі комплексного екологічного моніторингу і паспортизації об’єктів агросфери (заповідних об’єктів, земельних ділянок, сільських селітебних територій) регіону [1-9]. Висновки. Запропоновані природоохоронні заходи дозволять зберегти і відтворити БР агросфери регіону. Для цього необхідно розробити і запровадити правові норми економічного стимулювання землевласників і землекористувачів щодо збереження і відтворення БР агросфери, розвиток біоземлеробства, ведення екологічно збалансованої сільськогосподарської діяльності. Це потребує внесення відповідних змін і доповнень до Земельного, Водного і Лісового кодексів та деяких законів України, рішень сесій обласної ради, спрямованих на вдосконалення економічного механізму, пов’язаного з охороною і відтворенням природних ландшафтів, збереженням БР, оптимізацією площ сільгоспугідь, підтримкою формування екомережі агросфери Вінниччини. Література: 1. Ендрюс Д., Рібейн М. Сільське господарство та охорона природи : посібник із практичного управління, відновлення та створення природних біотопів на сільгоспугіддях : пер. з англ. / Д. Ендрюс, М. Рібейн ; за ред. : О. В. Дудкіна, О. М. Осадчої. – К., 2006. – 288 с. : іл. – (Природоохоронне управління).
22
2. Збереження біорізноманіття у зв’язку із сільськогосподарською діяльністю : метод. рек. / В. А. Соломаха, А. М. Малієнко, Я. І. Мовчан та ін. – К. : ЦНЛ, 2005. – 123 с. 3. Лісовий М. М., Чайка В. М. Екологічна функція ентомологічного біорізноманіття. Фауна комах-фітофагів деревних і чагарникових насаджень Лісостепу України [моногр.] / М. М. Лісовий, В. М. Чайка. – Кам’янецьПодільський : Аксіома, 2008. – 384 с. 4. Малюга В. М., Юхновський В. Ю. Захисні лісові насадження – складова національної екологічної мережі / В. М. Малюга, В. Ю. Юхновський // Аграрна наука і освіта. – 2001. – Т. 2. – № 1/2. – С. 90–94. 5. Мудрак О. В., Мудрак Г. В. Особливості збереження біорізноманіття Поділля : теорія і практика [моногр.] / О. В. Мудрак, Г. В. Мудрак. – Вінниця : Нілан-ЛТД, 2013. – 320 с. 6. Мудрак О. В., Мудрак Г. В. Стратегія збалансованого розвитку Вінницької області : екологічна складова [навч.-метод. посіб.] / О. В. Мудрак, Г. В. Мудрак. – Вінниця, ФОП Корзун Д. Ю., 2013. – 84 с. 7. Нестеров Ю. В. Практичні поради зі збереження біорізноманіття у сільськогосподарських угіддях / Ю. В. Нестеров. – К. : Wetlands International Black Sea Programme, 2005. – 48 с. 8. Потабенко М. В., Корніцька О. І. Особливості та передумови розвитку органічного землеробства / М. В. Потабенко, О. І. Корніцька // Агроекологічний журнал – 2007. – № 2. – С. 34–38. 9. Созінов О. О., Бурда Р. І. Моніторинг біологічної різноманітності в агроекосистемах / О. О. Созінов, Р. І. Бурда // Агроекологія і біотехнологія : зб. наук. пр. Ін-ту агроекології та біотехнології УААН. – К., 1999. – Вип. 3. – С. 9–19. МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ МЕЖ ЗОНИ ВПЛИВУ УРБОСИСТЕМ НА АГРОСФЕРУ Клименко М. О., доктор сільськогосподарських наук, професор, завідувач Прищепа А. М., кандидат сільськогосподарських наук, доцент, докторант кафедра екології Національного університету водного господарства та природокористування (м. Рівне) Сталий розвиток адміністративно територіальних одиниць передбачає гармонізацію соціальної, екологічної та економічної підсистем як міських так і сільських територій. Проблемі основних тенденцій розвитку сільськогосподарського комплексу, сільських населених пунктів, сільських територій при23
свячено низку наукових праць [1-4]. Аналіз літературних джерел показує, що сьогодні в Україні сформувався значний дисбаланс між розвитком міських та сільських громад, який проявляється у погіршенні якості життя сільських мешканців, занепаді соціальної та виробничої інфраструктур. Розвиток таких територій потребує розробки спеціальних пріоритетних заходів, які направлені на стабілізацію соціо-економіко-екологічної ситуації. При цьому необхідно виявляти як внутрішні, так і зовнішні фактори, що послаблюють або стимулюють наближення до сталості. Особливої уваги заслуговують сільські території, які знаходяться в зоні впливу великих міст, а їхній розвиток відрізняється значними змінами майже в усіх аспектах життя сільських громад. Водночас залишаються невирішеними проблеми встановлення зон впливу міста на прилеглу агросферу. Слід зазначити, що у процесі територіального зростання великого міста відбувається перенесення частини функцій на передмістя, які потребують для свого розвитку і функціонування значних територій, а це, у свою чергу призводить до вилучення сільськогосподарських земель. Підвищення антропогенного навантаження на природні комплекси приміських територій зумовлює погіршення екологічної ситуації та посилення впливу на прилеглу агросферу. Разом з тим, багато дослідників висловлюють думку, що такі впливи мають значно ширшу дію та розповсюджуються далеко за межі приміської зони. О. Дорош, Г. Лоїк зазначають, що розгляд функціонування приміської зони необхідно здійснювати не лише з позицій міського населення, але й брати до уваги інтереси сільських жителів приміської зони, оскільки приміські сільські населені пункти, як і міста, є територією, яка динамічно змінюється у процесі урбанізації [3]. Міста постійно діють на вільні від забудови сільськогосподарські території населених пунктів, поступово збільшуючи міські площі. Останні зазнають значного антропогенного навантаження, що негативно впливає на екологічну підсистему території. Сьогодні в зоні пливу міста формується змінене в економічному та соціальному плані сільське середовище, для якого притаманні міські ознаки. Зокрема, пріоритетна функція приміської території змінюється з сільськогосподарської на житлову, передмістя набуває міського характеру. На цих територіях скорочуються посівні площі сільськогосподарських культур, зменшується роль тваринництва, а земля з основного засобу виробництва сільського населення перетворюється у засіб накопичення капіталу [4]. Населення приміських сіл практично не працює у сільському господарстві, а задіяне у маятникових трудових міграціях (зв’язках) з містом [5]. Таким чином, місто з прилеглими територіями інтенсивно обмінюється ресурсами, зокрема земельними, трудовими; формує уповільнений економічний розвиток території через втрату основних сільськогосподарських функцій; та екологічну нестабільність, через вилучення сільськогосподарських земель, зміну природно-територіальних комплексів, формування значної кількості відходів. Тому ряд вчених, зокрема Ступень М. Г. наголошує на оптимізації взаємодії урбанізованої та аграрної підсистем і гармонізації зв’язків міст і приміських територій [6, с. 68], Шевчук Л. Т., Лисяк Н. М. доводять, 24
що для ефективного регулювання еколого-економічних відносин міста і приміської зони потрібні нові підходи і принципи, які ґрунтуються на комплексності, узгодженості інтересів, екологічності, економічності та суспільно корисності для міських та сільських мешканців [7]. Все це зумовлює нагальну необхідність розробки теоретичних, методологічних та прикладних аспектів, спрямованих на комплексне вивчення зони впливу великого міста як частини складної соціо-економіко-екологічної територіальної системи. Зону впливу місто формує в межах агросфери. Сьогодні необхідно застосовувати нові підходи, принципи оцінювання агросфери зони впливу урбосистем (ЗВУ) та управління нею за рахунок раціонального використання природних і антропічних ресурсів, оптимального підбору видів, режимів використання, функціонального ускладнення структури територій зони впливу та забезпечення їх наближення до сталого розвитку. Аналіз останніх досліджень показав, що на сьогодні ще розроблені комплексні підходи до визначення меж зони впливу міста, відсутні критерії та ознаки цієї зони. При цьому, агросфера зони впливу урбосистеми (ЗВУ), як об’єкт дослідження є багатофункціональною системою, що знаходиться в постійному взаєморозвитку з урбосистемою, характеризується відсутністю чітких меж, достатньо вираженою просторовою організацією та такою функціональною структурою, в якій відображені, в тій чи іншій мірі, міські та сільські особливості. Під агросферою зони впливу урбосистем автори розуміють просторову історично сформовану соціо-економіко-екологічну систему, яка функціонує в межах території, що зазнає впливу урбоситеми і характеризується певним типом розвитку, ступенем використання природних ресурсів, типом ландшафтнотериторіальних комплексів та функціональними взаємозв’язками. Визначення меж агросфери ЗВУ може бути здійснено за допомогою різних критеріїв. Основною умовою формування цієї зони є близькість розміщення агросфери до урбосистеми. Просторовий вплив та зовнішні межі агросфери ЗВУ будуть залежати від розміру та значення міста. До основних системоутворюючих зв’язків агросфери ЗВУ відносимо: екологічні, трудові, культурнопобутові, виробничо-економічні, аграрно-промислові, адміністративноуправлінські, рекреаційні. Беручи до уваги складність та різноплановість соціо-економіко-екологічних зв’язків, що виникають в цій системі, можемо припустити, що для різних зв’язків межі та площі взаємодії будуть різними, тому доцільним є розробка комплексних показників (критеріїв) для виділення та встановлення меж агросфери ЗВУ. З метою встановлення меж необхідно провести оцінку агросфери ЗВУ. Нами запропонований алгоритм оцінки соціо-економіко-екологічного (СЕЕ) стану агросфери, який зводиться до визначення індексу СЕЕ розвитку агросфери ЗВУ. Цей показник включає інтегровані показники, які характеризують екологічну, соціальну, економічну підсистеми агросфери ЗВУ, які в свою чергу складаються з агрегованих показників, що характеризують споріднені компоненти підсистем і розраховуються із нормованих базових показників. Формування системи базових індикаторів агросфери ЗВУ необхідно проводити 25
на рівні селищних рад, сільських населених пунктів. В основу запропонованого алгоритму покладена процедура поступового «згортання» значень індикаторів нижнього та проміжних рівнів. При цьому «згортання» базових у агреговані, агрегованих у інтегровані та інтегрованих у інтегральні показники здійснюють за формулою середнього геометричного добутку відповідних показників. Для оцінки стану базових, макро- та інтегральних показників використовують уніфіковану шкалу від 0 (критичного) до 1 (еталонного стану). Для встановлення меж агросфери ЗВУ необхідно проаналізувати набір показників, які певним чином відображають розвиток агросфери ЗВУ та просторової зміни індексу СЕЕ розвитку агросфери ЗВУ. До зони впливу міста рекомендується включати сільські населені пункти з індексом соціо-екологоекономічного розвитку агросфери ЗВУ, які коливаються в межах від задовільного до еталонного стану. У результаті виконаних досліджень створено базу статистичних даних індикаторів СЕЕ розвитку агросфери ЗВУ та розраховано інтегровані показники розвитку підсистем, встановлено кризові явища, які характеризуються критичним, загрозливим станом агрегованих та базових індикаторів. Виявлено, що розвиток агросфери ЗВУ та просунутість її до сталості є нерівномірним в просторі, а основними критеріями, які можна використовувати при встановлені меж агросфери ЗВУ є наступні показники: відстань від міста, транспортна доступність та транспортна забезпеченість, щільність забудови та щільність населення, ступінь використання урбосистемою природних ресурсів агросфери, зв’язки між комунікаціями. Належне значення необхідно віддати показникам транспортної доступності та транспортної забезпеченості території, оскільки ці показники відображають антропогенні впливи на довкілля агросфери та погіршують її екологічний стан, через забруднення атмосферного повітря та ґрунтового покриву. Разом з тим, вони відслідковують економічну пожвавленість сільського господарства, оскільки ефективність останнього залежить від його розміщення відносно ринку та відстані внутрішньогосподарських перевезень продукції, ресурсів і значно впливають на соціальні показники розвитку сільського населення (трудова міграція, доступність культурно-побутових благ). Слід зазначити, що межі агросфери ЗВУ будуть мати зигзагоподібні форми, які витягнуті вздовж автомагістралей. Функціональні закономірності просторової зміни індексу СЕЕ розвитку агросфери ЗВУ від щільності забудови, щільності населення, ступеня використання урбосистемою природних ресурсів агросфери, зв’язок між комунікаціями, дозволяють встановити межі найбільшого впливу урбосистеми на агросферу та побудувати модель закономірного просторового розвитку агросфери ЗВУ. Таким чином, дослідження функціонально-територіальних взаємодій урбосистеми з агросферою дозволяють визначити розміри, межі цих впливів та диференціювати агросферу ЗВУ на підзони за ступенем дії, з метою формування пріоритетних заходів, які спрямовані на збалансування соціоекономіко-екологічного розвитку агросфери ЗВУ. 26
Література: 1. Сільськогосподарський комплекс України : соціально-економічні пріоритети розвитку / за ред. М. А. Хвесика, А. С. Лисецького. – К. : РВПС України НАН України, 2009. – 216 с. 2. Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1158. – К. : Міністерство аграрної політики, 2007. – 70 с. 3. Дорош О., Лоїк Г., Управління земельними ресурсами приміських територій і найзначніших міст [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Chem_Biol/Vldau/APK/2010_2/files%5C10doamic.pdf. 4. Соколова Н. Соціально-економічні проблеми функціонування сіл в зоні впливу великого міста [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://conftiapv.at.ua/publ/konf_15_16_bereznja_2012_r/sekcija_5_ekonomichni. 5. Ібатуллін Ш. І. Теоретико-методологічні засади управління земельними ресурсами приміських зон великих міст : дис. …д-ра екон. наук : 08.00.06 / Ібатуллін Шаміль Ільдусович ; Кабінет Міністрів України, Національний агарний ун-т. – К., 2008. – 399 арк. : рис., табл. 6. Ступень М. Г. Проблеми управління приміськими зонами великих міст / М. Г. Ступень // Вісн. Львів. держ. аграр. ун-ту. – 2001. – № 4. – С. 67– 76. – (Сер. : Землевпорядкування і земельний кадастр). 7. Лисяк Н. М. Регулювання економічних відносин міста і приміської зони : автореф. дис. …канд. екон. наук : спец. 08.00.05 «Розвиток продуктивних сил і регіональна економіка» / Н. М. Лисяк; Ін-т регіон. досл. НАН України. – Львів, 2009. – 20 с.
27