Text 2 2009

ЗМІСТ Еколого-орієнтована зміна моделей виробництва і споживання в Україні Мельник Л. Г., Сотник І. М., Мельник О. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2 Інноваційна модель економічного розвитку: екологічна детермінованість Шнипко О. С. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 Сталому розвиткові – належне природоохоронне фінансування Міщенко В. С. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12 Концептуальні основи ресурсозберігаючої політики України Шапоренко О. І., Кошева Г. О. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16 Інтегральні екологічні показники та їхній вплив на економічну політику держави Шостак Л. Б. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19 Природно-ресурсні проблеми у контексті переходу до збалансованого розвитку Сабадаш В. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21 Передумови та можливості екологізації економіки Жарова Л. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26 Екологізація виробництва як стратегічний пріоритет розвитку харчової промисловості Дейнеко Л. В., Купчак М. П. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29

УДК 338.35:502.15/.17 ЕКОЛОГО-ОРІЄНТОВАНА ЗМІНА МОДЕЛЕЙ ВИРОБНИЦТВА І СПОЖИВАННЯ В УКРАЇНІ Мельник Л. Г., доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри економіки, Сотник І. М., Мельник О. І., Сумський державний університет Кожному етапу суспільного розвитку властиві свої моделі виробництва і споживання (МВС), які характеризують прогресивність такого розвитку. МВС відображають домінуючу систему цілей і засобів у реалізації функцій споживання та виробництва продукції. Модель споживання визначається домінуючою структурою видів товарів (виробів та послуг) у поєднанні зі способами їх використання (вживання), за допомогою яких люди реалізують функції своєї життєдіяльності, задовольняючи фізіологічні, соціальні та трудові потреби. Основою подібних товарів є продукти харчування, компоненти помешкання та інфраструктури, предмети побуту, засоби праці та комунікації, предмети соціально-культурного розвитку тощо. Модель виробництва визначається структурою домінуючих засобів виробництва і економічних відносин, побудованих на відповідних технологіях, ресурсах, технологічних процесах та видах професійної діяльності. Функція споживання реалізується через формування суспільного попиту, що зумовлюється потребами (усвідомленням людьми необхідності споживання певних видів товарів), інтересами (спонукальними мотивами придбання зазначених товарів) та платоспроможністю населення (фінансовою можливістю реалізації зазначених потреб). Функція виробництва реалізується через генерування наукових ідей створення та забезпечення функціонування товарів (засобів виробництва і предметів споживання); розроблення конструкторських рішень і технологічної основи виготовлення товарів, їх експлуатації та утилізації відходів; організацію управління процесами постачання, виробництва та реалізацію продукції; підготовку та тренінг персоналу тощо. Тривалий час українське суспільство використовувало у своїй діяльності МВС, орієнтовані на нераціональне природокористування, що зумовило виникнення значних екологічних проблем та пов’язаних з ними негативних соціально-політичних наслідків. Зокрема, аналіз основних макроекономічних показників України за 1998–2006 рр. свідчить про те, що, незважаючи на певні позитивні зрушення, в цілому економіка України дотепер залишається екологічно збиткоємною. Це підтверджується динамікою збиткоємності та ресурсомісткості виробництва ВВП, а також окремих показників, що характеризують певні складові процесів виробництва і споживання (таблиця 1). 2

Таблиця 1 – Динаміка основних макроекономічних показників, що характеризують моделі споживання і виробництва в Україні (розраховано за даними [1, 4])

Показник Фондомісткість ВВП, грн/грн Електроємність ВВП1), кВт-год/грн Паливоємність ВВП1), т у. п. 2)/ тис. грн Енергоємність ВВП, кг у. п./грн Рівень використання вторинної сировини в обсязі знов утвореної, % Обсяг використаних золи і золошлакових відходів на 1 грн ВВП1), т/ млн грн Площа порушених земель на 1 грн ВВП1), га/ млн грн Площа рекультивованих земель на 1 грн ВВП1), га/ млн грн Відходоємність ВВП1) (відходи І–ІІІ класу небезпеки), т/млн грн Водоємність ВВП1), м3/тис. грн Обсяг зворотних вод на 1 грн ВВП1, м3/тис. грн Обсяг оборотної та послідовно (повторно) використаної води на 1 грн ВВП1), м3/грн Потужність очисних споруд на 1 грн ВВП1), м3/грн Викиди шкідливих речовин у повітря на 1 грн ВВП1), т/тис. грн Екологоємність ВВП, млн дол/млн дол ВВП Еколого-економічні втрати3), % від ВВП

2000 0,49

2001 0,45

2002 0,43

2003 0,38

2004 0,33

2005 0,30

2006 0,26

-

0,88

0,80

0,75

0,66

0,59

0,50

0,85

0,75

0,68

0,66

0,58

0,57

0,51

1,839

1,811

1,878

1,92

1,92

2,041

2,085

41,2

-

-

52,2

58,5

65

49

7,0

6,0

8,0

5,0

5,0

6,0

6,0

0,011

0,011

0,007

0,015

0,007

0,007

0,005

0,022

0,014

0,013

0,008

0,006

0,007

0,004

15,0

13,0

8,0

10,0

9,0

8,0

7,0

76,0

63,0

54,0

47,0

37,0

34,0

30,0

64,0

55,0

47,0

40,0

34,0

30,0

26,0

0,244

0,215

0,193

0,181

0,170

0,157

0,140

0,047

0,040

0,035

0,033

0,029

0,026

0,024

0,035

0,031

0,028

0,026

0,023

0,022

0,021

0,18

0,16

0,14

0,12

0,10

0,09

0,07

18,49

15,61

14,24

11,56

9,51

8,06

6,83

1)

у цінах 2000 р.; 2) умовного палива; 3) виражені у вартісній формі втрати в народному господарстві (збитки, додаткові витрати, упущена вигода) від екодекструктивної діяльності суб’єктів господарювання.

Протягом 90-х рр. в умовах економічного спаду споживання енергетичних ресурсів в Україні помітно знизилося, однак енергоємність ВВП у натуральному вираженні зросла на 40–45 %. Починаючи з 1997 р. намітилася 3

тенденція до її зниження, зумовлена пожвавленням економічної діяльності. У 2006 р. цей показник був на 31,3 % нижче рівня 1991 р. [1, 2]. Водночас, незважаючи на позитивну динаміку, сьогодні енергоємність ВВП України у 4,4 рази вища за аналогічний показник Німеччини та у 5–6 разів – порівняно з Данією [3]. Надалі вона може бути істотно знижена лише за рахунок завершення структурної перебудови економіки у напрямі зниження питомої частки галузей важкої промисловості, розвитку високотехнологічних виробництв, активізації інноваційної діяльності тощо. За останні роки спостерігаються такі позитивні тенденції: – у 2000–2006 рр. відбулося перевищення темпів зростання окремих галузей групи Б (машинобудування, ремонт та монтаж машин і устаткування – 275,2; виробництво інших неметалевих мінеральних виробів – 212,7; легка промисловість – 132,8; м’ясна промисловість – 213,8) порівняно зі зростанням галузей групи А (добування енергетичних матеріалів – 116,9; виробництво і розподілення електроенергії, газу та води – 117,9; металургія та оброблення металу – 149,7 %); – у 2005 р. показник впровадження маловідходних, ресурсозберігаючих і безвідходних технологічних процесів збільшився у 1,6 раза порівняно з 2000 та 2002 рр., проте був у 2,64 раза нижчим за показник 1991 р. У 2006 р. він знову впав до рівня 1999 р., повернувшись у 2007 р. майже до позначки 2004 р.; – зменшується кількість потерпілих від виробничого травматизму: порівняно з 1995 р. у 2006 р. вона зменшилася у 4,1 раза, а порівняно з 1990 р. – у 7 разів, у т. ч. зі смертельним випадком відповідно у 2,1 і 2,6 раза; – трансформується структура зайнятості населення України: скорочується питома вага найманих працівників у сільськогосподарському (з 32,7 у 1960 р. до 6,2 % у 2006 р.) та промисловому секторах (з 30,6 у 1990 р. до 18,4 % у 2006 р.) на користь сектора послуг; – зменшуються масштаби забруднення земельних ресурсів, утворення промислових токсичних відходів з незначними коливаннями по роках, зростають поточні витрати підприємств на охорону навколишнього природного середовища (у 2006 р. порівняно з 1997 р. у 2,8 раза); – зменшуються рівні електро- та паливоємності ВВП, землеємності як площі порушених земель на 1 грн ВВП (у 2,24 раза за 2000–2006 рр.), водоємності (у 2,54 раза), повітроємності як викидів шкідливих речовин у повітря на 1 грн ВВП (у 1,69 раза), відходоємності (у 2,2 раза) [1, 4–5]. Водночас, спостерігаються негативні тенденції розвитку, зокрема: – висока зношеність основних фондів України (у промисловості – 58,3 %, у т. ч. у виробництві електроенергії, газу та води – 62,0, обробній промисловості – 59,3, добувній промисловості – 49,6 %); – зменшення фондомісткості ВВП України переважно за рахунок зниження вартості основних фондів внаслідок їх несвоєчасного оновлення; – скорочення у 2000–2006 рр. кількості промислових підприємств, що впроваджували інновації, у 1,5 раза; зменшення на 20 % за 2003–2005 рр. кількості підприємств, які впроваджували інноваційні маловідходні, ресурсо4

зберігаючі та безвідходні технологічні процеси (у 2006 р. цей показник був на 6,4 % нижчий за 2000 р.); – збільшення обсягів забруднення атмосфери паралельно зі зростанням ВВП, починаючи з 1999 р.; – зменшення за 2000–2006 рр. потужності очисних споруд та обсягів зворотних вод на 1 грн ВВП відповідно у 1,98 та 2,5 раза; – зниження рівнів рециркуляції окремих видів ресурсів у народному господарстві України: обсяги використаних відходів І–ІІІ класу небезпеки у розрахунку на 1 грн ВВП у 2001–2006 рр. скоротилися у 3,25 раза [1, 4–5]. Отже, на сучасному етапі розвитку для України актуалізуються питання переходу до нових еколого-орієнтованих моделей виробництва і споживання. Стратегічною метою зміни МВС у контексті реалізації екологічної політики є зменшення інтегральної негативної дії на людину і довкілля процесів виробництва і споживання у розрахунку на сукупність продукції, необхідної для забезпечення життєдіяльності однієї пересічної людини, тобто екологізація. Основні завдання екологізації МВС: оздоровлення побутового середовища людини; екологізація виробничих умов трудової діяльності людини (зменшення факторів екологічного ризику дії виробничих процесів на організм та нервову систему людини); зменшення негативного впливу на людину і довкілля процесів виробництва та споживання продукції протягом усього її життєвого циклу; створення умов для повноцінного інформаційного контакту людини з цілісними природними системами, необхідного для особистісного розвитку людини [6]. Управлінські стратегії МВС передбачають застосування мотиваційних інструментів щодо трьох ключових сфер виробничо-споживчого циклу: пропозиції, попиту, зв’язків між виробником і споживачем. Стратегія впливу на пропозицію передбачає формування системи мотиваційного впливу (кредитних і податкових пільг, дотацій, інших економічних стимулів, стандартів, інформаційних заходів тощо), яка б підштовхувала виробників до переходу на екологічнішу продукцію. Суть стратегії впливу на попит полягає в тому, щоб економічно змусити або психологічно переконати споживача переходити на екологічно спроможнішу продукцію. Важливими факторами екологізації попиту, зокрема, є: посилення екологічної грамотності споживачів, підвищення їх поінформованості; формування екологічно спрямованих навичок, свідомості й дисципліни споживання; контроль з боку держави за додержанням екологічних стандартів. Суть стратегії впливу на зв’язки між виробником і споживачем полягає в екологізації проміжних ланок, що з’єднують конкретних виробників і споживачів, через вплив на комунікаційні шляхи (транспортні потоки та процеси зберігання продукції), екологізацію торгових механізмів, маркетингових операцій тощо. Реалізація стратегій екологізації МВС передбачає: у середньостроковому періоді (до 2012 р.) – здійснити перехід на маловідхідні ресурсозберігаючі технології, зменшити питому вагу ресурсоємних виробництв у межах існуючої моделі споживання, змінивши модель виробництва; у довгостроко5

вому періоді (до 2020 р.) – перехід до нового стилю життя, нової моделі споживання на базі використання інформаційно-комунікаційних технологій, споживання інформаційних послуг. Практична реалізація екологоорієнтованих структурних економічних трансформацій потребує впровадження ряду заходів, основні з них подано у таблиці 2. Таблиця 2 – Основні заходи з трансформації МВС Рівень госпоЗміст заходів дарювання Обласний і  розширення бази оподаткування; перегляд та уточнення лімітів вимісцевий користання природних ресурсів і розмірів плати за їх використання;  поступове зменшення лімітів забруднення довкілля та зростання плати за забруднення в межах ліміту протягом 7–10 років;  запровадження податків на екологічно небезпечну продукцію з поступовим підвищенням ставок податку для екологічно небезпечних товарів та послуг протягом наступних 7–10 років;  активна підтримка державною владою заснування позабюд-жетних екологічних фондів на кошти підприємств, громадських екологічних організацій та інших суб’єктів;  впровадження системи екологічного ліцензування, аудиту, акредитації підприємств, екологічної сертифікації продукції, робіт та послуг тощо Загально звільнення від оподаткування прибутку, який використовують для державний реалізації природоохоронних та природовідновлювальних заходів;  звільнення від податку на додану вартість робіт, які виконують за рахунок коштів фондів охорони навколишнього природного середовища різних рівнів, екологічних фондів підприємств, установ та організацій, позабюджетних екологічних фондів;  додаткове оподаткування прибутку підприємств та організацій, що не відповідають сучасним вимогам екології та ресурсозбереження;  вдосконалення чинного законодавства у сфері ресурсозбереження, впровадження ефективних механізмів економічного стимулювання реалізації ресурсозберігаючих заходів, насамперед у бюджетній сфері;  формування чіткого правового поля для функціонування підприємств та організацій, що надають послуги з ресурсозбереження, економічне стимулювання їх діяльності в регіонах України;  державне сприяння розширенню спектра джерел фінансування ресурсозберігаючих заходів та ін.

На нашу думку, основними джерелами фінансування заходів зі зміни МВС в Україні мають стати: у межах середньострокового періоду (до 2012 р.): 2008–2010 рр. – власні кошти суб’єктів господарювання (60–70 %), позикові кошти у вигляді кредитів (до 10 %), інвестиції, у тому числі іноземні (20–30 %), кошти державного бюджету (для найефективніших проектів загальнодержавного, регіонального значення) – 5–10 %; 2010–2012 рр. – част6

ковий перехід до системи самофінансування заходів зі зміни МВС – зростання частки самофінансування (револьверний механізм) з 0 до 30 %. Її сутність полягає у забезпеченні фінансування реалізації кожного наступного заходу за рахунок одержання економічного ефекту від попереднього. Одержаний у підсумку економічний ефект від впровадження всіх заходів повинен бути достатнім для компенсації первісних фінансових вкладень; у межах довгострокового періоду (до 2020 р.) – перехід до повного самофінансування заходів зі зміни МВС – забезпечення фінансування структурних трансформацій економічної системи за рахунок внутрішніх ресурсів, залучення іноземних інвестицій для її розбудови і розширення. Література 1. Статистичний щорічник України за 2006 рік / Держкомстат України; за ред. О. Г. Осауленка. – К.: Консультант, 2007. – 600 с. 2. Мельник Л. Г., Скоков С. А., Сотник И. Н. Эколого-экономические основы ресурсосбережения: Монографія / Под ред. к. экон. н. И. Н. Сотник. – Сумы: ИТД «Университетская книга», 2006. – 229 с. 3. Стратегічні виклики ХХІ століття суспільству та економіці України: В 3 т. / За ред. акад. НАН України В. М. Гейця, акад. НАН України В. П. Семиноженка, чл.-кор. НАН України Б. Є. Кваснюка. – Т. 2.– К.: Фенікс, 2007. – 564 с. 4. Статистичний збірник «Довкілля України» за 2006 рік / Державний комітет статистики України: За ред. Ю. М. Остапчука. – К., 2007. – 243 с. 5. Інноваційна активність промислових підприємств за 2007 рік (від 09 січня 2008 р.) // http://www.ukrstat.gov.ua. 6. Мельник Л. Г. Екологічна економіка: Підручник. – Сумы: ВТД «Університетська книга», 2006. – 367 с.

УДК 130.3 [32: 577.4] ІННОВАЦІЙНА МОДЕЛЬ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ: ЕКОЛОГІЧНА ДЕТЕРМІНОВАНІСТЬ Шнипко О. С., доктор економічних наук, професор кафедри економічних дисциплін Національної академії управління Стан природного середовища в Україні є катастрофічним – це аксіома, яка надійно інтегрована в суспільну свідомість і без виключень сприймається всіма категоріями українського населення. Ця ж аксіома набула й світового резонансу. Підготовка іноземців до візиту в Україну включає в себе унікаль7

ну, неповторну в інших країнах світу формулу міграційної (туристичної) ідентифікації місця призначення – «Це там, де Чорнобиль». Основна причина такого становища полягає у хижацькому ставленні індустріально організованого суспільства до природних ресурсів, безпрецедентному антропогенному тиску на довкілля, який здійснювався у колишній державі та значною мірою зберігся у пострадянські часи. Практично повністю розорано ґрунти, країну перевантажено екологічно шкідливими виробництвами, зведено до мінімуму лісові масиви. Наслідком стало масове погіршення стану здоров’я людей, зменшення середньої тривалості життя, перевищення показників смертності над показниками народжуваності, депопуляція населення в цілому. Після здобуття Україною незалежності антропогенний тиск на довкілля не зменшився. Залишається високим забруднення поверхневих вод і суходолу сполуками важких металів, азоту. Не зменшується рівень забруднення як поверхневих, так і морських вод внаслідок техногенних аварій. У системі забезпечення національної безпеки України з моменту її створення є напрям «екологічна безпека», яку зумовлюють «екологічні загрози», «екологічні виклики», а також «екологічна небезпека», дія яких у більшості регіонів є синхронною. Останній висновок навіть доцільно посилити до такого звучання: сфера забезпечення екологічної безпеки стає домінантною стосовно традиційних сфер національної безпеки (політичної, військової тощо). В основі перетворення екологічних факторів на головну загрозу виживанню українського народу – успадкований від радянських часів індустріальний спосіб виробництва, його технократичні стереотипи і підходи, хижацький стиль мислення окремих організаторів виробництва, орієнтований на максимальну кількість продукції «будь-якою ціною». За роки незалежності не відбулося принципових змін у структурі національного промислового комплексу. В ньому повністю переважає 4-й технологічний уклад, який визначається великосерійним машинобудуванням, суднобудуванням, кольоровою металургією, використанням нафти як основного енергоносія, поширеністю двигуна внутрішнього згоряння та хімії органічного синтезу. Значною залишається частка 3-го технологічного укладу, складовими якого є теплові електростанції, паливна та вугільна промисловість, чорна металургія, промисловість металевих конструкцій та будівельних матеріалів, скляна й порцеляново-фаянсова промисловість. Базові елементи 5-го технологічного укладу (продукція електронної промисловості, обчислювальна та оптоволоконна техніка, програмне забезпечення, телекомунікації, інформаційні послуги, добування та переробка газу) в Україні розвинуті недостатньо. 6-й технологічний уклад (мікробіологічна промисловість, промисловість медичної техніки) лише заявив про себе без видимих наслідків для економіки України. 8

Про екологічні наслідки таких структурних деформацій вже йшлося. Вони або значні, або катастрофічні. Проблема фізичного виживання багатомільйонного народу лише загострюється. Останні тенденції розвитку національної економіки підстав для «екологічного оптимізму» не додають. Безумовно, є прогрес кількісних показників. Починаючи з 2000 р. вже майже дев’ять років поспіль (за винятком 2005 р.) зберігаються досить високі темпи зростання. У 2000 р. ВВП України становив трохи більше 31 млрд. доларів США, у 2007 р. – 140,5 млрд. доларів. Це зростання світового рівня, якого неможливо не помітити. Але поряд з цим в Україні-2008 зберігаються надмірна концентрація екологічно небезпечних виробництв, застаріле та неефективне природоохоронне обладнання, ненадійність технічних систем та недостатня кваліфікація кадрів на підприємствах з підвищеним екологічним ризиком. Останніми роками у зв’язку зі скороченням озброєнь та військової техніки з’явилась якісно нова проблема – забезпечення екологічної безпеки конверсії. Про розуміння того, що динамічне суспільство 21 ст. має бути суспільством високих технологій, для яких неспотворене довкілля – обов’язкова умова економічного прогресу – в сучасній Україні не йдеться. Привертає увагу теза, яку останнім часом все активніше оприлюднюють апологети «України індустріальної»: країни Заходу не мають індустріального потенціалу. Дбаючи про вищі суспільні цінності (серед них і екологію), вони його фактично ліквідували. Спеціалізація таких країн – постіндустріальна продукція. Але у світі не скорочується, а навпаки, зростає попит на продукцію індустріальної якості. Україна може добре заробити на цьому попиті. Відповідно, принципово нічого змінювати не потрібно. Індустріальні велетні можуть і повинні залишатися системоутворюючими елементами економіки України. Аргументаційний арсенал таких авторів уникає ряду важливих екологічних застережень. Вони забули про: скиди забруднених стічних вод у природні поверхневі водні об’єкти; викиди шкідливих речовин в атмосферу; забруднення ґрунтів; тверді відходи промислових підприємств як про основні фактори збереження антропогенного навантаження на природу. Маємо «людину індустріальну», яка не бажає дослухатись до порад і рекомендацій «людини екологічної». Їхня взаємна критика, що спостерігається зараз, може перерости у гострішу форму конфліктної взаємодії. Яким може бути вихід із ситуації? Стає очевидним: епоха економічного прогресу, купленого будь-якою ціною, залишилась в історичному минулому. Індустріальний сектор економіки України слід доповнити високотехнологічним сектором. Національний економічний комплекс має виглядати як рівнодіюча кількох економічних укладів – від 3-го до 6-го. За таких умов з усією гостротою постає питання інноваційного оновлення економіки України, яка у своєму генеральному плані поки що не інноваційна, не високотехнологічна. Доведення цієї тези доволі просте. Стандарти міжнародної торговельної класифікації (SITC) до високотехнологічної 9

продукції відносять: наукоємні продукти органічної хімії й пластики; фармацевтичну продукцію; хімікати для сільського господарства; радіоактивні матеріали, турбіни й устаткування реакторів; генератори для ядерних, гідро- та вітрових електростанцій; устаткування для автоматизованої обробки інформації; телекомунікаційне устаткування; електронні прилади й устаткування для медицини; напівпровідникові пристрої; авіаційну і космічну техніку; оптичні прилади і вимірювальне устаткування; зброю і системи озброєнь. Присутність України у зазначеному інноваційному середовищі є епізодичною. Винятком є авіакосмічна галузь: з 22 базових технологій ракетно-космічної галузі Україна має 17. Водночас, рух вперед цілком можливий. Науковий потенціал України в усіх його розрізах – фундаментальному, галузевому та прикладному – здатний виконати роль загальновідомої основної ланки, яка «дозволяє витягти увесь ланцюг». Офіційна позиція НАН України полягає в тому, що, попри всі труднощі об’єктивного та суб’єктивного походження, вітчизняна наука не втратила здатності одержувати результати світового рівня в реальних інноваційних сферах. Приємним додатком до аерокосмічних технологій є: дослідження наноструктур та розробка нанотехнологій; радіофізика міліметрового та субміліметрового діапазону; імунобіотехнологія, біосенсорика та молекулярна діагностика; біотехнологія рослин та біофізика; біодеградація; кріобіологія та кріомедицина; нейронаука, зокрема, нейрофізіологія; інформатика; мікро- та оптоелектроніка. Україна зберегла потужний, практично безпрецедентний, принаймні для Європи, потенціал матеріалознавчої науки в таких напрямах світового значення:  управління процесами структуроутворення і формування властивостей конструкційних та інструментальних матеріалів і їх зварювання, в тому числі з використанням висококонцентрованих джерел енергії та електромагнітного впливу;  розроблення технологій виробництва функціональних матеріалів для електроніки, лазерної та діагностичної техніки;  створення новітніх композитних матеріалів та вивчення механічних властивостей побудованих на їх основі складних конструкцій і систем;  розроблення технологій виробництва синтетичних алмазів та інших надтвердих матеріалів, а також інструментів на їх основі. Експерти звертають увагу на те, що цілий ряд конкурентоспроможних вітчизняних розробок вже сьогодні могли б потужно вийти на світовий ринок. Серед них: технологія і комплекс апаратури для зварювання живих тканин при хірургічних операціях; поліорганосилоксинові адсорбенти; вітчизняні антибіотики – циклоспорини; титанові сплави, одержані на основі вітчизняних технологій; надтверді матеріали та інструменти на їх основі. У розвинутих країнах світу (насамперед, в державах «Великої Сімки») одержала визнання концепція технологічного динамізму, або постійної технологічної революції. Відповідно до неї науково-технічне лідерство розвину10

тої країни визначається не лише могутнім розвитком новітніх галузей промисловості, а й її здатністю до динамічної та безперервної перебудови всіх сфер економіки для створення і дифузії новітніх технологій. Вітчизняні фахівці, причетні до інноваційної проблематики, наполягають на необхідності переведення технологічних можливостей України у практичну площину. Конче потрібним документом, що має забезпечити подальші економічні перетворення, має стати загальнодержавна концепція (програма, доктрина, стратегія) науково-технічного та економічного прориву. Основна мета такого документу може звучати так: зменшити негативний антропогенний вплив на природне середовище шляхом поєднання високих технологій та загальнолюдських пріоритетів. Його невід’ємною складовою має стати комплекс різнопланових заходів, спрямованих на екологізацію науки і техніки, всебічне поширення екологічно сприятливих технологій. Тільки при такому підході можна досягти сталого розвитку України як частини європейської і світової цивілізації, здійснити безкризовий перехід від біосфери до передбаченої В. Вернадським сфери Розуму – ноосфери.

1. 2. 3.

4. 5. 6. 7.

8.

9.

Література: Геєць В. М., Семиноженко В. П. Інноваційні перспективи України. – Харків: Константа, 2006. Глобальний конкурентний простір / За ред. О. Г. Білоруса. – К.: КНЕУ, 2007. Інвестиційно-інноваційна стратегія розвитку національної економіки / За ред. А. І. Сухорукова. – К.: НАН України, Об’єднаний інститут економіки, 2004. Інноваційна парадигма соціально-економічного розвитку України / За ред. В. В. Онікієнка. – К.: НАН України, РВПС, 2006. Інноваційний розвиток економіки: модель, система управління, державна політика / За ред. Л. І. Федулової. – К.: Основа, 2005. Проблеми становлення інноваційної політики в Україні. – К., 2004. Прогноз науково-технологічного та інноваційного розвитку України (попередній варіант) / За ред. А. П. Шпака, А. М. Гуржія. – К.: НАН України, Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва, 2006. Полунєєв Ю. Технологія економічного прориву // Дзеркало тижня. – 2006. – № 41; Прорив помер. Хай живе прорив! // Дзеркало тижня. – 2008. – № 5. Утвердження інноваційної моделі розвитку економіки України // Матеріали науково-практичної конференції. – К.: НТТУ «КПІ», 2003.

11

УДК 330.15 СТАЛОМУ РОЗВИТКОВІ – НАЛЕЖНЕ ПРИРОДООХОРОННЕ ФІНАНСУВАННЯ Міщенко В. С., доктор економічних наук, професор, завідувач відділу Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України Розроблення стратегії національної екологічної політики, яку закінчує Мінприроди України, посилює роль планування у сфері фінансування природоохоронної діяльності та щодо формування джерел надходження відповідних коштів. Саме це має стати гарантією чи пересторогою того, що така стратегія не перетвориться у звичайну декларацію про добрі наміри. Базовим критерієм щодо оцінки рівня природоохоронних витрат є передусім їх частка у видатках державного бюджету України. У 2006–2007 рр. вона була у межах 0,91–0,98 %. Не виходить ця частка із зазначених меж і згідно з прогнозом на 2008 р. та згідно з проектом бюджету на 2009 р. (в останньому випадку це 2832,2 млн грн). Можна сказати, таким чином, що видатки здійснюють стабільно відповідно до зростання доходів бюджету. Однак, якщо взяти до уваги показники 2002–2004 рр., коли частка таких видатків становила 1,2–1,3 %, то точніше буде говорити про регрес фінансування. Якщо звернутися до висновків міжнародних експертів, то вони фіксують щодо України скорочення сукупних природоохоронних витрат як у відсотках до ВВП, так і стосовно загальних державних витрат (мова йде про період 2000–2005 рр.). При цьому зазначається, що в абсолютному вимірі сукупні природоохоронні витрати демонструють певне збільшення. Таким чином, наша і зарубіжних фахівців оцінки стану фінансування природоохоронної діяльності є, по суті, тотожними, однак з поправкою на те, що ми пролонгували аналіз на 2006–2008 рр. Зазначену вище стабілізацію частки фінансування за останні роки загалом можна оцінювати як певний позитив, але лише в тому разі, якщо абстрагуватись від абсолютного рівня витрат та від масштабів екологічних проблем, що накопичилися в країні. Якщо ж врахувати останнє, то мову треба вести про стагнацію видатків, яка не дає можливості працювати на перспективу. Саме про стагнацію має йти мова, оскільки вони (видатки) знаходяться в простій кореляції з темпами економічного зростання. До системи державного (суспільного) фінансування додається корпоративне. Його частка в загальних витратах на природоохоронну діяльність є домінуючою, але витрати ці є переважно експлуатаційними. Протягом 2000– 2007 рр. природоохоронні витрати підприємств, установ і організацій демонструють у цілому позитивну динаміку. Однак ця динаміка помітно відстає від 12

темпів розвитку промисловості, що об’єктивно має розцінюватись як погіршення фінансування. Державне фінансування природоохоронних витрат за європейською практикою займає особливе місце. В Україні на державний сектор припадає зараз 13–14 % загальних витрат1, що різко дисонує з показниками розвинутих країн. Так, у країнах ОЕСР це в середньому становить – 55 %, а у Польщі – 35–40 %. Відносно невеликою є в Україні також інвестиційна складова фінансування. Хоч вона характеризується тенденцією до зростання, але є найнижчою серед країн східноєвропейського регіону. В той же час відповідні порівняння не можна вважати повністю коректними, оскільки система класифікації щодо фінансування природоохоронних витрат в Україні на цей час ще не відповідає міжнародній практиці і стандартам, а збір економічних даних щодо довкілля не набув системного характеру. Деталізуючи викладене зазначимо таке. Динаміка видатків державного бюджету України на охорону навколишнього природного середовища свідчить про систематичне (щорічне) недовиконання планових показників фінансування, а також про нерівномірність останнього. Темпи зростання видатків, якщо знівелювати вплив інфляційного чинника, виявляються незначними. Так, зокрема, показники видатків 2006 р. за умови зведення до єдиних цін лише на 10 % перевищують такі показники за 2003 рік. З огляду на темпи промислового зростання у 2002–2006 рр. зазначене є ознакою стагнації видатків на природоохоронні цілі. Останнє особливо стосується витрат із загального фонду бюджету, які протягом 2004–2006 рр. не зросли навіть номінально. Досить значну частку доходів державного і місцевих бюджетів формує в Україні система справляння зборів (платежів) за спеціальне використання природних ресурсів. Частка природно-ресурсних платежів (зборів) у доходах зведеного бюджету України у 2006–2007 рр. становила близько 2,4 % (без урахування зборів за геологорозвідувальні роботи, що є окремою категорією платежів). Порівняно з 2005 р. (2,65 %) вона зменшилась. Слід зазначити, що зменшення частки природно-ресурсних платежів у доходах зведеного бюджету України є загальною тенденцією, що фіксується починаючи з 2000 р. Це можна пояснити передусім інфляційною девальвацією нормативної бази зазначених платежів (зборів). Відсутність належного і систематичного коригування призводила до звуження фінансової бази охорони і раціонального використання природних ресурсів. Одним з найважливіших еколого-економічних інструментів природоохоронної діяльності в Україні є збір за забруднення навколишнього природного середовища і система відповідних фондів, що формуються на його основі. 1

В зазначеному контексті ми не вважаємо можливим враховувати в загальній сумі витрат державне фінансування програм з протипаводкового і протизсувного захисту, боротьби з підтопленням, а також чорнобильських, які часто хоч і називаються екологічними, є скоріше соціальними чи спрямованими на подолання стихійного лиха тощо.

13

Якщо у 2005 р. сума екологічних зборів, пред’явлених підприємствам, установам, організаціям, становила 379,8 млн грн при фактично сплачених 367,4 млн грн (тобто 96,7 %), то у 2006 р. 871,4 та 738,2 млн грн (84,7 %) відповідно. Таким чином, завдяки запровадженій у 2006 р. індексації нормативів обсяг пред’явлених зборів зріс на 491,6 млн грн. Відповідно до збільшення обсягів екологічних зборів відбувалося зростання надходжень коштів до фондів охорони навколишнього природного середовища (ФОНПС) усіх бюджетних рівнів. Фактичні надходження коштів від збору у 2006 р., за даними Державного казначейства, становили 795 029,4 тис. грн (або 103 % до плану), в тому числі до державного бюджету – 516 768,8 тис. і до місцевих бюджетів – 278 260,6 тис. грн. Подальше зростання – до 1050,4 млн грн – спостерігалося у 2007 р. Законом України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» було передбачено на (до 65 %) збільшення частки Державного ФОНПС у загальному обсязі надходжень коштів від збору за забруднення навколишнього природного середовища. Відповідно до цього відбулося більш ніж чотирикратне зростання Державного ФОНПС – з 124,5 млн грн у 2005 р. до 516,8 млн грн у 2006 р. Істотною, навіть переломною, зміною у фінансуванні екологічної сфери починаючи з 2006 р. стало різке зростання у видатках державного бюджету на відповідні цілі частки спеціального фонду бюджету. Так, якщо у 2004 р. ця частка становила за фактом 16,7 %, то у 2006 р. – 42,5 %. Загалом це має розцінюватися як позитивна тенденція, що наближає Україну до європейських підходів. До слабких сторін вітчизняної фінансово-економічної системи в природоохоронній сфері загалом слід віднести:  декларативність багатьох норм щодо застосування економікоекологічного регулювання та його інтеграції в практику господарювання;  низький рівень платежів за забруднення і недостатній абсолютний обсяг фінансування природоохоронної діяльності; систематичне недовиконання планових показників фінансування;  тенденцію до зниження частки природоохоронних видатків у доходах державного і місцевих бюджетів;  вузькість бази платників збору за забруднення навколишнього природного середовища;  невизначеність механізмів акумуляції і цільового спрямування коштів від зборів (платежів) за спеціальне використання природних ресурсів;  несформованість розділів «Охорона навколишнього природного середовища» у більшості місцевих бюджетів. Система еколого-економічного регулювання та фінансування природоохоронної діяльності в Україні поки що перебуває в процесі становлення і в ряді сегментів залишається нерозвиненою. Передусім потребує розширення база екологічного оподаткування, недостатніми за європейськими мірками є фінансові можливості природоохоронної діяльності. Не повною мірою задія14

ні ринково-економічні інструменти впливу та важелі стимулювання екологоорієнтованої поведінки суб’єктів господарювання. Незначний розвиток одержав механізм здешевлення кредитів комерційних банків і система податкових пільг, практично не працює механізм коротко- і довгострокового кредитування природоохоронних заходів, не набуло поширення екологічне страхування тощо. Реалізація стратегії національної екологічної політики має базуватися на системному розширенні фінансової бази охорони навколишнього природного середовища, збалансованому зі зростанням ВВП і доходів державного бюджету. На шляху прогресивного збільшення фінансових ресурсів природоохоронної сфери планові позиції мають включати:  збільшення частки видатків державного бюджету за напрямом «Охорона навколишнього природного середовища» зі стартових показників 0,93– 0,98 % до 1,3–1,4 % на першому етапі (через 4–5 років) до 1,7–1,8 % на другому (у 2020 р.);  збільшення частки спеціального фонду державного бюджету у природоохоронних видатках – до 50–55 % і надалі до 70 %;  збільшення частки природно-ресурсних платежів у доходах зведеного бюджету зі стартових 2,8–3,0 % до 4,0–4,1 % через 4–5 років і до 4,5–4,6 % у 2020 р. (без урахування рентної плати за нафту і природний газ);  збільшення обсягу надходжень коштів до фондів охорони навколишнього природного середовища зі стартових 795–1050 млн грн до 1600– 1800 млн грн на першому етапі до 3400–3800 млн грн – на другому у 2020 р. (в поточних цінах). До передумов досягнення зазначених показників належать:  реформування системи платежів (зборів) за спеціальне використання природних ресурсів з визначенням механізмів акумуляції та цільового природоохоронного спрямування відповідних коштів;  розширення і зміцнення бази екологічного оподаткування та сфери відповідного регулювання на шляху, зокрема, впровадження «продуктових» та інших екологічних податків, диверсифікації економіко-екологічних інструментів;  поступове підвищення рівня платежів за забруднення з поетапним переходом на систему комплексних природоохоронних дозволів. Окремо стоять завдання з реалізації тих напрацювань щодо природноресурсних і рентних платежів та екологічного податку, які передбачені Стратегією реформування податкової системи (схваленої Урядом у 2008 р.) і стосуються як розширення бази екологічного оподаткування, так і значних змін у нормативній базі платежів.

15

УДК 330.15 КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ РЕСУРСОЗБЕРІГАЮЧОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ Шапоренко О. І., доктор наук з державного управління, професор, завідувач кафедри екологічного менеджменту, Кошева Г. О., Донецький державний університет управління У нових економічних умовах, коли роль природно-ресурсного потенціалу не лише зростає, а й визначає національні інтереси України, потрібен новий підхід до збалансованого розвитку економіки країни та її регіонів. Однією з базових складових нового підходу має бути реформування механізму управління ресурсозбереженням. Аналіз процесів ресурсозбереження свідчать, що в нашій економіці організація ресурсозбереження зазнала істотних змін, пов’язаних з переходом до ринкових відносин, зміною форм власності, руйнуванням традиційних сформованих господарських зв’язків, погіршенням економічного становища країни. Вплив цих та інших факторів істотно позначився на стані й тенденції процесу ресурсозбереження і в цілому носить негативний характер. Проблема підвищення ефективності ресурсозбереження полягає в невідповідності прийнятої концепції та моделі управління ресурсозбереженням необхідному рівню його організації. Концептуальні основи формування ресурсозберігаючої політики (РП) в умовах ринкової економіки базуються на принципово іншій ідеї, порівнено з традиційними вимогами ресурсозбереження. Якщо при традиційному підході до ефективної реалізації РП за критерій брали зниження питомого споживання матеріальних ресурсів, то сучасна концепція РП переносить центр ваги на вирішення завдання формування вищого рівня ресурсозбереження – відтворення ресурсного потенціалу [1]. Традиційний методологічний підхід до дослідження проблеми був орієнтований на статику розвитку процесу ресурсозбереження, стабільність ресурсозабезпечення і базувався на стабільності соціально-економічного розвитку суспільства. В кардинально змінених умовах методи дослідження проблеми ресурсозбереження, основані на цих орієнтирах, в принципі вже не можуть бути достатнім інструментарієм. Більше того, як свідчить практика проведення досліджень, розв’язання нових проблем формування РП визначає необхідність розроблення принципово нової методології дослідження. Ресурсозберігаюча політика спрямована не на процес ресурсозбереження, як такий, а на управління ним, на вироблення ідеології такого управ16

ління, на перетворення сформованих виробничих відносин у сфері ресурсозбереження і створення умов для розвитку процесу ресурсозбереження. Цільовим системотвірним завданням є: досягнення світового рівня ресурсозбереження; стабілізація ресурсозабезпечення; підвищення ефективності національної економіки, забезпечене діями ресурсозберігаючої політики. Цим визначаються і функції ресурсозберігаючої політики. Крім того, нині в умовах розвитку ринкових відносин, підприємці самі регулюють економію ресурсів у своєму виробництві, й усі намічені дії у сфері ресурсозбереження мають бути погоджені з ними [2]. Ресурсозберігаюча діяльність виступає як категорія, яка виходить далеко за межі власне економії матеріальних ресурсів і поєднує систему понять і категорій інших наук. Ресурсозберігаюча політика – це не система заходів, а система управлінських рішень. У цьому і є принципова відмінність такого підходу. У господарській практиці можна виділити кілька моделей концепцій ресурсозберігаючої політики: ті, що базуються на традиційній основі: зниження питомої матеріа-лоємності; зниження утворення відходів; посилення використання вторинних ресурсів; ті, що базуються на новій основі: скорочення споживання і саморе-сурсозабезпечення на основі переходу до промислового відтворення сировини. У найближчій перспективі має відбутися оптимізація всього процесу та всіх форм ресурсозабезпечення, результатом якої стане створення єдиної системи ресурсозбереження – ресурсозабезпечення, націленої на перехід до промислового відтворення сировини [3]. На основі проведеного дослідження можна зробити такі висновки:  всі моделі концепцій ресурсозберігаючої політики мають одну основу – організацію ресурсоспоживання; їх відмінність полягає в тому, що приймають як генеральну ідею її реалізації;  офіційно заявленої, загальновизнаної концепції ресурсозберігаючої політики, орієнтованої на перспективу, яка задовольняє інтереси суспільства, у цей час немає;  альтернативою створення перспективної моделі ресурсозберігаючої політики може стати концепція, коли за генеральну тенденцію приймають ідею саморесурсозабезпечення на основі переходу до промислового відтворення сировини. До основних методологічних положень концептуальних основ формування ресурсозберігаючої політики за результатами проведеного аналізу варто віднести такі:  необхідно відмовитись від пріоритету ізольованих фактів і фіксування окремих відносин у сфері ресурсозбереження. Напрям ресурсозберігаючої політики – зробити ресурсозбереження системою;  ресурсозберігаюча політика – елемент соціально-економічної політики. Ресурсозберігаюча політика не може бути поза середовищем. Підвищення цін на виробництво сировини і збільшення його дефіциту бу17

дуть зумовлювати зростання інфляції, безробіття, скорочення виробництва товарів і послуг;  концептуальна модель ресурсозберігаючої політики потребує на концептуальному рівні здійснення досліджень суті самого процесу ресурсозбереження для того, щоб глибше зрозуміти еволюцію його розвитку. В сучасних умовах слід обрати концептуальний підхід, в основу якого покладено єдність двох систем – ресурсозабезпечення – ресурсозбереження, де процесу ресурсозбереження належить самостійна, в перспективі провідна роль;  прийняти еволюційну концепцію формування ресурсозберігаючої політики, орієнтовану на стійкий розвиток ресурсозабезпечення на основі ресурсозбереження, погоджену із законами природи й суспільства;  відмовитися від моделі розвитку ресурсоспоживання, орієнтованої на побудову ринку сировини через «дикий ринок». Прийняти оптимальну модель державної ресурсозберігаючої політики, орієнтовану на зростання запасу стійкості ресурсозабезпечення в умовах ринку. Прийняти новий пріоритет у ресурсовиробництві – ресурсозбереження, а не зростання виробництва первинної сировини, змінивши траєкторію руху інвестиційних потоків, структурної перебудови і т. д.;  відмовитися від традиційного погляду на резерви ресурсозбереження. Основні інтереси формування і реалізації ресурсозберігаючої політики України мають спиратися, на нашу думку, на базові принципи, які становлять доктрину ресурсозберігаючої політики: випереджальне цільове положення; саморесурсозабезпечення; оптимальна структура управління ресурсозбереженням; оптимальне узгодження інтересів держави з суб’єктами всіх форм власності; забезпечення конкурентоспроможної ресурсозберігаючої політики; державна відповідальність за негативні соціально-екологоекономічні наслідки ресурсозберігаючої політики; створення нової галузі промислового відтворення сировини; інвестиційне забезпечення. Література: 1. Покарев Г. М. Ресурсосбережение. Проблемы и решения: – М.: Экономика, 1990 – 143 с. 2. Атаманчук Г. В. Управление – фактор развития: Размышления об управленческой деятельности. – М.: Экономика, 2002. – 567 с. 3. Мельник Л. Г. Экономика развития. – Сумы: Университетская книга, 2000. – 450 с.

18

ІНТЕГРАЛЬНІ ЕКОЛОГІЧНІ ПОКАЗНИКИ ТА ЇХНІЙ ВПЛИВ НА ЕКОНОМІЧНУ ПОЛІТИКУ ДЕРЖАВИ Шостак Л. Б., доктор економічних наук, директор Українсько-арабського інституту міжнародних відносин та лінгвістики МАУП У сучасній практиці систему інтегральних екологічних показників використовують як комплексний інструментарій для оцінки соціальноекологічного, еколого-економічного станів та загальних тенденцій розвитку країни. Ця система відображає поточний екологічний стан, ступінь антропогенного впливу на природні ресурси, його адміністративне та економічне регулювання. Порівняння за рівнем природоохоронних витрат застосованих екологічних показників в Україні з міжнародною системою показників світових ресурсів (World Resources database index) висвітлило більшу значущість оцінок антропогенного впливу на навколишнє середовище і реагування економічної політики у міжнародній, ніж в українській системі оцінок. Уряди країн європейського регіону, у тому числі України, самостійно вирішують, які завдання є найактуальнішими для їхніх країн, а також пріоритетні напрями природоохоронної діяльності та джерела їх фінансування. Складені Національні плани дій щодо охорони навколишнього природного середовища є програмними документами стосовно захисту навколишнього природного середовища і покращання умов життя населення. Ці плани містять стратегічні напрями еколого-економічної політики, яка спирається на такі структурні компоненти: критерії щодо вибору основних проблем і галузей; ранжування проблем за ступенем їх значущості; аналіз проблем та їх розв’язання; джерела фінансування; цільові показники; план практичної реалізації стратегії; календарний план заходів; інформаційне забезпечення зацікавлених осіб. План дій щодо охорони навколишнього природного середовища України передбачав реалізацію заходів у сфері вдосконалення управління на основі посилення державної системи контролю, розвитку природоохоронного законодавства, охорони земель, вод, повітря, лісів, формування системи природоохоронних територій, виконання міжнародних обов’язків по ратифікованих конвенціях і угодах у сфері охорони навколишнього середовища. Проте стан політичних та економічних реформ, ціноутворення у сфері ресурсокористування, приватизація природних ресурсів вкрай негативно впливають на можливість державного регулювання й стабілізації екологічної ситуації, прикладом чого є поточні події з підтопленням у Карпатському регіоні, пов’язані з неконтрольованим вирубуванням лісів. Актуальною проблемою виявляється зниження енергоємності економіки України, яка становить понад 3 т нафтового еквівалента на 1 тис. грн ВВП, і може бути знижена наполовину в найближчі 3–5 років за рахунок 19

економії і структурних змін споживання енергії шляхом поетапної реструктуризації та збільшення споживчих цін на енергоносії до європейського рівня. Необґрунтовано занижені ціни на природні ресурси зумовлюють їх виснаження, а використання низькоякісних видів ресурсів зводить нанівець зусилля щодо вторинного використання мінеральних відходів та супутніх руд. Невизначеність законодавства у сфері відповідальності за попереднє забруднення довкілля стримує приватні, в тому числі іноземні, інвестиції у розвиток перспективних галузей економіки України. Серед невирішених еколого-економічних завдань залишається забезпечення ефективного економічного механізму зниження відходів виробництва та втрат, що пов’язані із заб-рудненням та вичерпанням природних ресурсів. В інформаційному забезпеченні еколого-економічної політики, зорієнтованої на сталий (збалансований) розвиток, провідну роль відіграє система інтегральних екологічних показників, основним призначенням яких є: – оцінка значущості екологічних проблем; – визначення стратегічних пріоритетів у коротко- і довгострокових програмах соціально-економічного розвитку; – виявлення можливих джерел фінансування і політичних пріоритетів природоохоронної стратегії; – формування інституціональних механізмів швидкого реагування у форсмажорних обставинах; – виявлення проблем, що потребують першочергового розв’язання на основі реалістичних, ефективних та економічно обґрунтованих дій. Дизайн політичних реформ, яки б повною мірою включали екологічні проблеми розвитку в економічній політиці, виявляється комплексним і непростим завданням. Тут мають бути розглянуті реформи, спрямовані не лише на вилучення субсидування екологічно небезпечних видів господарської діяльності, а й комплекс заходів фіскального впливу, тобто збільшення податкового навантаження, кошти з якого можна було б спрямовувати на реабілітаційні заходи. Зменшення екологічно небезпечних субсидій чи обмеження такої господарської діяльності виявляється економічною реформою подвійного ефекту, оскільки в результаті зростає ефективність природокористування та зменшуються негативні зовнішні ефекти на навколишнє природне середовище. Вичерпання та деградація природних ресурсів країни часто зумовлені рівнем технологічного розвитку, типом економіки та експортно-імпортною політикою держави. Низький технологічний рівень, екстенсивний техногенний тип економіки України призводять до перевищення експорту сировини, руд, металів, хімічних продуктів та іншої ресурсоємної продукції. В той же час, на частку наукоємних електронних та високотехнологічних галузей обробної промисловості України припадає лише 7–13 % загального експорту. Розміщення промислових, у т. ч. радіоактивних, відходів інших держав внаслідок невибагливості чи недотримання екологічного законодавства несе небезпеку глобального характеру. Невиконання екологічних стандартів, з одного боку, сприяє залученню іноземних інвестицій у розвиток ресурсоємних 20

галузей і, як наслідок, зростанню зайнятості та випуску, з другого – розміщення таких виробництв та відчуження більшої частки випуску (у вартісному чи фізичному еквіваленті) дає можливість розвинутим країнам одержувати величезні прибутки за рахунок експлуатації природного та людського потенціалів менш розвинутих країн. Такий тип світового інвестування зумовлює виникнення світових звалищ на територіях країн, що їх використовують. Слід зазначити, що країни пострадянського простору, маючи значний природний та людський капітал, вартість якого оцінюється значно нижче світових цін, знаходячись у стані хронічних економічних і політичних криз, часто зваблюються інвестиціями такого типу, віддаючи пріоритети поточним потребам. Коректування політики інвестування, а також заборона розміщення екологічно небезпечних виробництв іноземного походження дає можливість: знизити ресурсоємність економіки, підвищити ефективність використання матеріальних ресурсів, зменшити тиск екологічних проблем, що пов’язані з промисловими відходами та забрудненням навколишнього середовища, реінвестувати частку вилучених коштів на природоохоронні цілі – розроблення, виробництво та установку очисного устаткування, моніторинг якості навколишнього середовища, екологічну освіту, покліпшення стандартів якості природного середовища та ін. Чинні на сьогодні нормативи екологічної безпеки людини відображають рівень розвитку СРСР на початку 90-х років, вони в основному відповідають екологічним стандартам розвинутих країн. Проте хронічна політична криза і відповідна нестабільність економічної ситуації, що зумовлюють невиконання діючих нормативів, відсутність їх адекватного контролю, низькі рівні інвестування природоохоронних програм, практика лобіювання субсидування екологічноємного ресурсокористування призводять до таких трагічних наслідків, як підтоплення цілих регіонів чи масове отруєння населення невідомими речовинами.

УДК 316.485.6 ПРИРОДНО-РЕСУРСНІ ПРОБЛЕМИ У КОНТЕКСТІ ПЕРЕХОДУ ДО ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ Сабадаш В. В., кандидат економічних наук, доцент кафедри економіки Сумського державного університету Процеси регулювання процедур ефективного ресурсовикористання були інтегровані й відігравали ключову роль при прийнятті екологоекономічних рішень, метою яких є істотне скорочення втрат ресурсів, перш 21

за все екологічних – води, лісів, мінеральних ресурсів. Саме вони є основою ресурсного забезпечення процесів виробництва і споживання продукції. Таким чином, актуальним і невідкладним завданням формування економікосоціальних стратегій розвитку національного господарства відповідно до принципів збалансованого розвитку є вдосконалення через економічні й правові механізми політики раціонального природокористування, особливо узгодження її регіональних, національних і міжнародних аспектів. Екологічні конфлікти (ЕК) є результатом провадження державами (територіями, суб’єктами) неефективних ресурсних режимів [1] і конфліктної політики у сфері ресурсокористування [2], особливо тих природних ресурсів, які є невідновлюваними (нафта, газ, поклади мінеральних ресурсів) або важковідновлюваними (земельні, водні, лісові ресурси). Такі дії (навмисні чи ненавмисні) економічних суб’єктів можуть мати наслідком ситуацію, коли природні ресурси чи екологічна цінність, що через певні обставини знаходяться на перетині інтересів різних соціальних груп або економічних суб’єктів, які прагнуть до володіння або контролю над ними, стає об’єктом ЕК [3]. Дієвим інструментом запобігання ЕК є превентивна оцінка меж втручання у природне середовище і процеси відтворення довкілля, оскільки такі дії призводять до зміни рівня надійності екосистеми, тобто її здатності зберігати свої властивості протягом усього циклу існування в умовах допустимих рівнів впливу [4, 5]. Чинники виникнення ЕК також тісно пов’язані з актуальними проблемами оцінки і процесами розподілу відновлюваних і невідновлюваних природних ресурсів [6]. Проблеми запобігання і врегулювання ЕК зачіпають інтереси широкого кола суб’єктів – від індивідуумів до країн [7]. Багатогранність проблеми зумовлює складність її розв’яння незалежно від рівня ЕК – від локального до глобального. ЕК характеризується потенціалом врегулювання, тобто здатністю бути розв’язаним (врегульованим) незалежно від прийнятності результатів для сторін конфлікту в перспективі. Розв’язання (врегулювання) ЕК (екологічної проблеми)

Спільні домовленості; рішення, яке задовольняє конфліктуючі сторони

Нерозв’язність ЕК (екологічної проблеми)

Узгодження позицій сторін у ЕК, пошук компромісу

Інтеграційний потенціал; можливості для вироблення спільного рішення

Неможливість компромісних рішень; взаємовиключаючі інтереси сторін у ЕК

Рис. 1. Потенціал врегулювання ЕК Основні види ресурсних конфліктів, виникнення і перебіг яких пов’язані з ефективним використанням природних ресурсів, наведено нижче.

22

Водний конфлікт тісно пов’язаний з такими конфліктогенними характеристиками води:  вода є базовим ресурсом усіх форм життя (має вирішальне значення для здоров’я людей і навколишнього середовища, необхідний ресурс для економічного розвитку);  вода, на відміну від інших ресурсів (наприклад, нафти) не має прямого (еквівалентного за властивостями і цінністю) замінника;  вичерпаність і, як наслідок, дефіцит прісної води (внаслідок нераціонального водокористування, зростання народонаселення, розвитку економіки і забруднення водних джерел);  вода – культурно-історична цінність (традиції, релігія). Основними ризиками виникнення водних ЕК є: рівень дефіциту водних ресурсів (ВР); допустимий рівень запасів ВР, що не викликає суперечностей в його використанні двома або більше соціальними групами (територіями, країнами); характер взаємостосунків між сторонами, які спільно використовують ВР; наявність і можливість використання альтернативних джерел ВР; еколого-економічна, соціальна, культурна цінність ВР для споживачів; здатність і готовність сторін, що спільно використовують ВР, сприймати проблему їх обмеженості (дефіциту); здатність і готовність сторін здійснювати корпоративне управління ВР; можливість залучення в процеси управління ВР усіх зацікавлених структур. Слід зазначити, що досить часто водний ЕК є наслідком не дефіциту ВР, а використання неефективних механізмів і інструментів їх управління і розподілу. Причинами цього можуть бути: обмежені інституційні та суспільні можливості; проблеми доступу до баз даних стосовно ВР, їх недостатність, невірогідність; суперечність розподілу функцій у формуванні та використанні баз даних; недостатня прозорість процедур управління ВР, обмеження участі у процесах управління усіх зацікавлених сторін; недосконалість процедур розподілу як самих ВР, так і екологоекономічних ефектів (як позитивних, так і негативних) від їх використання. Лісовий конфлікт. Конфлікти, пов’язані з лісом, зароджуються під впливом історичних і етно-соціальних чинників, посилених дією соціоекономічних процесів. Саме лісові ресурси (ЛР) майже ніколи не були єдиною причиною конфлікту; вони є складовою глобальніших економічних, політичних і соціальних перетворень. Володіння (можливість доступу, перерозподілу, торгівлі) таким прибутковим економічним ресурсом, як ліс, може бути вагомою причиною лісового ЕК. Такі основні чинники, як рівень соціально-економічного розвитку, законодавча врегульованість майнових прав і прозорість процедур управління і експлуатації ЛР прямо впливають на ймовірність виникнення лісового конфлікту, динаміку, тривалість та інтенсивність його перебігу, успішність врегулювання. Лісовий конфлікт має наслідками погіршення стану довкілля, техногенні й гуманітарні катастрофи, збройні сутички, зачіпає права корінного населення. 1. Деревина як товар. Вирубування лісів для одержання деревини як джерела прибутку є найпоширенішою причиною лісових конфліктів. Торгів23

ля деревиною має сталий попит на світовому ринку і в умовах скорочення лісових площ її цінність буде тільки зростати. 2. Незаконне вирубування лісів. Рушійними чинниками незаконних лісозаготівель є:  відсутність на державному (регіональному) рівні чітко врегульованих майнових прав на ЛР;  неефективна система обліку ЛР і контролю за їх експлуатацією;  низький рівень соціально-економічного розвитку держави (регіону) і, як наслідок, високий рівень безробіття і низький життєвий рівень;  високий рівень корупції;  відсутність альтернативних джерел доходів. Конфліктогенність ЛР пояснюється відносною легкістю їх залучення до конфлікту порівняно з іншими «конфліктними ресурсами» і такими характеристиками: доступність: ЛР доступніші, ніж мінеральні та енергетичні, які знаходяться у вигляді підземних покладів. Транспортувати деревину водним і наземним транспортом, які мають розгалужену інфраструктуру, досить легко (на противагу, вода практично поки що не є об’єктом міжнародних торгових відносин [8]); відносно низька капіталоємність: торгівля деревиною не потребує значних інвестицій; поліфункціональність: у соціальноекономічних системах ЛР є базовим елементом еколого-економічної безпеки держави (регіону) [9]; цінність для життєдіяльності: ліси є джерелом існування і засобом життя для багатьох людей, що може сприяти конкуренції і виникненню конфліктів серед власників, користувачів і посередників у лісовій сфері; продуктивність: ліс є джерелом багатьох кінцевих продуктів/послуг: сировинних, продовольчих, рекреаційних, екологічних, соціальних, що робить його конкурентоспроможним і економічно привабливим ресурсом; динаміка відтворення: темпи лісокористування незіставні з ресурсовідновлюваними можливостями ЛР. Нераціональне використання ЛР і неефективні методи управління у сфері лісокористування, недостатня увага проблемам лісовідновлення і лісорозведення призводять до дефіциту ЛР, який, у свою, чергу, провокує конфлікт. Ризик виникнення мінерального конфлікту пов’язаний з такими характеристиками мінеральних ресурсів: вони мають матеріальну цінність, можуть бути легко видобуті й транспортовані, їх видобуток і продаж важко контролювати. Взаємозв’язок мінеральних ресурсів з ЕК визначається такими основними напрямами: експлуатація родовищ мінералів може спричиняти соціально-економічні конфлікти через потенційні вигоди у сферах державних доходів, інвестиційних вкладень в інфраструктуру, зайнятості населення тощо; мінеральні ресурси можуть бути причиною корупції через непрозорі механізми їх використання, посилювати ресурсну залежність національної економіки і уповільнювати соціально-економічний розвиток; мінеральні ресурси можуть бути джерелом фінансування збройних конфліктів. Збереження біологічного і ландшафтного різноманіття. Основними групами чинників, дія яких призводить до зменшення біорізноманіття і, від24

повідно, посилює ризик виникнення ЕК, є: недосконалість механізмів та інструментів ресурсовикористання у ринкових умовах (проблеми ціноутворення на природні ресурси; формування ефективної рентної політики, неефективна ресурсна [10] і секторальна політика, ресурсоємність експортного потенціалу тощо); неефективність інституційних підходів до розв’язання проблем збереження біорізноманіття: незбалансована інвестиційна політика, відсутність чіткої стратегічно орієнтованої екополітики, недостатня участь організацій у процесах розроблення і прийняття екологічно важливих рішень тощо; низька ефективність державної політики, у т. ч. міжнародної: проблеми інтеграції національної екополітики до міжнародної, гостра необхідність розроблення й впровадження ефективних механізмів запобігання ЕК [2, 11], труднощі з розбудовою мережі екологічних фондів тощо. Література: 1. Сабадаш В. В. Соціально-економічні виміри екологічного конфлікту / В. В. Сабадаш // Механізм регулювання економіки. – 2006. – № 2. – С. 190–201. 2. Сабадаш В. В. Социально-экономическое измерение экологических конфликтов в достижении устойчивого развития / В. В. Сабадаш // Социально-экономический потенциал устойчивого развития / Под ред. проф. Л. Г. Мельника (Украина) и проф. Л. Хенса (Бельгия). – Сумы: ИТД «Университетская книга», 2007. – С. 963 – 982. 3. Сабадаш В. В. Екологічні конфлікти у сучасній системі природокористування / В. В. Сабадаш // Механізм регулювання економіки. – 2004. – № 4. – С. 73–79. 4. Данилишин Б. М. Эколого-экономическое обоснование хозяйственных решений / Б. М. Данилишин, М. А. Хвесик, Е. В. Хлобыстов, Л. Б. Шостак // Социально-экономический потенциал устойчивого развития: Учебник / Под ред. проф. Л. Г. Мельника (Украина) и проф. Л. Хенса (Бельгия). – Сумы: ИТД «Университетская книга», 2007. – С. 709–732. 5. Тильцер М. М. Экологические пределы как фактор социальноэкономического развития / М. М. Тильцер // Социально-экономический потенциал устойчивого развития: Ученик / Под ред. проф. Л. Г. Мельника (Украина) и проф. Л. Хенса (Бельгия). – Сумы: ИТД «Университетская книга», 2007. – С. 400–403. 6. Лон Ф. Эффективное и устойчивое использование природных ресурсов / Ф. Лон // Социально-экономический потенциал устойчивого развития / Под ред. проф. Л. Г. Мельника (Украина) и проф. Л. Хенса (Бельгия). – Сумы: ИТД «Университетская книга», 2007. – С. 519–594. 7. Understanding Environment, Conflict, and Cooperation: United Nations Environment Programme and Woodrow Wilson International Center for Scholars, 2004. 8. Сабадаш В. В. Конфліктогенність водних ресурсів як загроза виникнення екологічних конфліктів / В. В. Сабадаш // Механізм регулювання економіки. – 2008. – № 2. – С. 43–50. 25

9. Коваль Я. В. Еколого-економічні проблеми лісоресурсного розвитку України / Я. В. Коваль // Продуктивні сили України. – 2006. – № 1 (001). – С. 121–134. 10. Сабадаш В. В. Тенденції сучасної ресурсної політики у забезпеченні еколого-економічної безпеки / В. В. Сабадаш // Механізм регулювання економіки. – 2007. – № 2. – С. 50–59. 11. Сабадаш В. В. Інституційні аспекти врегулювання екологічних конфліктів (регіональний і міжнародний рівні) / В. В. Сабадаш // Механізм регулювання економіки. – 2008. – № 1. – С. 68–77.

УДК 330.15, 504.06 ПЕРЕДУМОВИ ТА МОЖЛИВОСТІ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ Жарова Л. В., кандидат економічних наук, провідний науковий співробітник Ради по вивченню продуктивних сил України НАНУ Біолог і філософ Анрі Лаборі (Henri Laborit2) стверджує, що у людини є три альтернативи для розв’язання проблем протистояння зовнішнім викликам та загрозам: боротьба, бездіяльність, втеча. Перед загрозою екологічної катастрофи, що виникла майже століття тому, людство діяло за цією ж схемою: спершу ігнорувало екологічні проблеми, потім намагалося втекти (через міграцію, переключення та зосередження на боротьбі з іншими проблемами, наприклад наркоманією, СНІДом, створенням нової культури тощо). Втім найбільш адекватною реакцією на зовнішні виклики для людини є боротьба, отже, зараз людство не ігнорує екологічні проблеми, не зосереджує штучно увагу на розв’язанні інших проблем, а намагається протистояти сучасним екологічним викликам. Нині не має спільної думки про успішність розв’язання екологічних проблем, проте не викликає сумнівів щодо певного поступу у цьому напрямі. Одним з напрямів боротьби з екологічними проблемами є екологізація діяльності. Наразі сталий розвиток стає повсякденним словосполученням, необхідним атрибутом сучасних стратегій, програм, наукових і суспільних диспутів, громадських і політичних виступів тощо. Проблематика сталого розвитку з різних позицій та точок зору розкривається у працях зарубіжних (Дж. Гелбрейт, Х. і Д. Л. Медоузи, А. Ніза, Г. Одум, У. Ростоу, Дж. Форрестер та ін.) і вітчизняних (зокрема, О. Балацький, Б. Букринський, В. Степанов, С. Харічков,, І. Бистряков, В. Волошин, З. Герасимчук, 2

Henri Laborit L’Éloge de la fuite (1976).

26

Л. Гринів, С. Злупка, Б. Данилишин, М. Долішнійо, С. Дорогунцов , В. Поповкін, В. Трегобчук, М. Чумаченко, О. Шаблій) науковців, проте відкритим залишається питання щодо можливостей України на сучасному етапі втілити принципи сталості на практиці та перспектив досягнення нею сталого розвитку у майбутньому. Зазначимо, що у сучасних умовах будь-яка країна мусить у тому чи іншому вигляді наслідувати принципам сталого розвитку, інакше вона потрапить у добровільну ізоляцію. Нині існують об’єктивні, тобто не нав’язані якоюсь конкретною країною, передумови впровадження постулатів сталого розвитку (зазначимо, що ми говоримо про принципи сталого розвитку, адже, сформульовані у докладі Брундтланд «Наше спільне майбутнє», вони є рамковими умовами, дороговказом для подальшого розвитку, а не конкретними орієнтирами розвитку): По-перше, на політичному рівні впровадження постулатів сталого розвитку, принаймні їх декларування на вищому рівні, створює позитивний імідж державі, дає можливість з деяких питань на рівних виступати на світовій політичній арені, займати активну позицію для підтримання уваги до країни. По-друге, на громадському рівні активізація процесів глобалізації, зокрема завдяки інформатизації простору, відкритості кордонів, у тому числі для діяльності громадських організацій, сприяє підвищенню інтересу з боку громадськості до наслідків, перш за все для власного здоров’я, економічної діяльності, стурбованості екологічними наслідками політичних та економічних рішень. По-третє, на фінансово-економічному рівні все більшого значення набуває конкуренція за «екологічними» показниками. По-четверте, на інвестиційно-інституційному рівні включення показників екологічної відповідальності в рейтинги інвестиційної привабливості, підвищення ролі екологічного фактора у політиці публічних закупівель країн Європейського союзу та інвестиційній політиці приватних пенсійних фондів, втілення проекту «Фінансова ініціатива» Програми з навколишнього середовища ООН та активна участь у цьому проекті Європейського банку реконструкції й розвитку потребує перегляду ставлення до екологічних стандартів не лише на рівні окремого підприємства, але й держави в цілому. Наразі екологізація підприємництва та підприємницької діяльності стає не лише «даниною моді» у проголошені принципів сталості, а й вагомим чинником підвищення конкурентоспроможності країни. Впровадження Україною стандартів ІSО 900 та ІSО 14000, процедур сертифікації з екологічного менеджменту та аудиту (EMAS) та ін. не лише дає можливість українським товаровиробникам втриматися на ринках, а й завойовувати нові ринки чи освоювати нові ринкові ніші. Приватні екологічні ініціативи є прерогативою конкретних підприємницьких структур, які під тиском зовнішніх обставин змушені екологізувати свою діяльність (для залучення інвестицій, завоювання нових сегментів ринку, підвищення конкурентоспроможності тощо). Екологізацію можна розгля27

дати, як «екологізацію знизу», до позитивних сторін можна віднести найкоротший строк впровадження, а значить і найшвидші результати (у нашому випадку – оптимізація ресурсоспоживання, зменшення навантаження на природне середовище, ретельніше очищення, зменшення кількості викидів, скидів). У найпоширенішому випадку, ми розглядаємо можливість екологізації господарської діяльності в цілому, тобто за ініціативою держави. На рівні держави створення умов для екологізації господарської діяльності може реалізовуватись через механізми безпосереднього впливу на суб’єкти господарювання, створення відповідного зовнішнього середовища для підприємств, делегування повноважень місцевим органам влади. У загальному вигляді екологізація може бути представлена як складний процес взаємовпливу та взаємозв’язку «гравців» на державному ринку, а однією з її ефективних складових – впровадження інноваційної політики розвитку держави. Ще одним фактором, який впливає на можливість та ефективність екологізації господарювання як процес інноваційний, що потребує інвестицій, тобто додаткових фінансових вкладень, є стабільність держави як впевненість у майбутньому. Ми навмисно не обмежували стабільність політичною, економічною, соціальною або іншою складовою, саме їх поєднання забезпечує стабільність, тобто передбачуваність та впевненість у завтрашньому дні. Є обернена залежність між терміном інвестування та стабільністю ринків, тобто якщо інвестор не впевнений у можливості повернути свої гроші або передбачити сценарії розвитку підприємства, галузі, держави, він або взагалі відмовиться від інвестування, або буде вкладати у галузі з коротким строком обороту активів (прикладом є обсяги інвестування в торгівлю, харчову та легку промисловість в Україні порівняно з галузями добувної промисловості, наукоємними галузями та ін.). Тривала практика нестабільності та зміни влади призвела до поширення в управлінський практиці «архаїчної часової моделі планування» (термін академіка Ю. М. Пахомова). Основною характеристикою такої моделі є її короткі періоди планування, орієнтація на циклічне або короткострокове, а не сценарне або середньо- та довгострокове планування. Таким чином, якщо розглядати екологізацію під кутом інноваційності цього процесу, то стає зрозумілим неефективність попередніх спроб перевести господарство країни на ресурсозберігаючі, безвідходні та більш екологічно чисті технології – основним фактором цього стала неспроможність ринку скористатись інноваціями. Подолання розбіжності між очікуваним та реальним ефектом від інновації та готовністю ринку до нововведень, які спрямовані на екологізацію, можливе за умов поєднання державних та приватних зусиль. Підприємства не здатні роз’язати проблеми самотужки – створення системи підтримки інноваційного розвитку має ініціювати держава. Як висновки зазначимо, що наразі державне стимулювання підприємницької діяльності у напрямі її екологізації є одним з важливих факторів інвестиційної привабливості країни, а отже, і її економічного добробуту. Ігнорування Україною екологічного фактора вже в найближчі роки може нега28

тивно позначитися на її інвестиційній привабливості, особливо з урахуванням масштабів залучення інвестицій у розвиток видобутку й транспортування вуглеводнів та інших природних ресурсів, і стати одним з найістотніших бар’єрів на шляху диверсифікації вітчизняної економіки. Водночас екологізація діяльності має відбуватися за умови поєднання зусиль, інтересів і вигод держави та приватних ініціатив. Саме неготовність сприймати інновації та хронічна нестабільність є гальмом екологізації господарства країни в цілому. Одним із засобів розв’язання цієї проблеми може стати, зокрема, прийняття Стратегії екологічної політики до 2020 р. та Планів дій в її межах. Стратегія не є документом, який віддзеркалює суто екологічні наміри, цілі, завдання та показники. Вона має намітити генеральну лінію розвитку всієї промисловості, житлово-комунального комплексу, суспільства (освіта, просвіта, формування національної свідомості), ресурсокористування тощо. Екологічна стратегія може поєднати програми та плани економічного, галузевого, регіонального розвитку, вимоги європейських програм та директив із заходами щодо пом’якшення (в ідеалі – подолання) наслідків антропогенної діяльності людини, виснажливого ресурсокористування тощо. Безумовно, розроблення і прийняття Екологічної стратегії не стане панацеєю для розв’язання існуючих проблем, сама по собі вона не здатна екологізувати господарство, втім її прийняття і, що важливіше розроблення Планів дій може створити підґрунтя для сприйняття інновацій.

УДК: 338.439:142.6 ЕКОЛОГІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА ЯК СТРАТЕГІЧНИЙ ПРІОРИТЕТ РОЗВИТКУ ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ Дейнеко Л. В., доктор економічних наук, професор, завідувач відділом, Купчак М. П., Рада по вивченню продуктивних сил України НАНУ У сучасних світових дослідженнях проблем охорони навколишнього середовища спостерігається тенденція до посилення уваги на усунення екологічного ризику на етапі вибору технологій. При цьому наголошується, що основою створення біосферосумісних технологій є питання «ціни здоров’я», яку сплачує людина в умовах нових технологій та інших виробничоекологічних факторів. Пошук відповіді на це питання виносить проблему екологізації розвитку харчової промисловості в ряд найактуальніших і стратегічно значущих. 29

Це зумовлено цілим рядом чинників. По-перше, як і інші галузі національної економіки, харчова промисловість можна здійснювати шкідливий вплив на навколишнє середовище, забруднюючи атмосферне повітря, водні й земельні ресурси шкідливими викидами; по-друге, будучи важливою ланкою продовольчого ланцюжка, вона може опосередковувати потрапляння в організм людини небезпечних для здоров’я речовин, що накопичились в рослинницькій та тваринницькій сировині; по-третє, продукція галузі може становити загрозу здоров’ю людини через застосування барвників, консервантів, емульгаторів та інших домішок в технологічних процесах. Разом з тим, використовуючи технології, які дають можливість зменшувати концентрацію або повністю запобігати потраплянню шкідливих речовин із забруднених сировинних ресурсів під час їх переробки, харчова промисловість може зменшити «ціну здоров’я», яку доводиться сплачувати за посилення антропогенного і техногенного тиску на навколишнє середовище. Крім того, цю «ціну» можна зменшити завдяки розробленню й виробництву харчових продуктів, які посилюють адаптивну здатність людини до впливу негативних чинників зовнішнього середовища. Стрімкі темпи розвитку науки і техніки, необхідність пошуку нових харчових ресурсів, широке застосування всезростаючого асортименту харчових домішок висувають нові проблеми в царині гігієнічного нормування, екологічної оцінки різних факторів навколишнього середовища, що є небезпечними для здоров’я. Швидкий розвиток хімічної промисловості призводить до того, що з’являється дедалі більше речовин, що входять до виробничого ланцюга харчових продуктів безконтрольно, що в свою чергу зумовлює небезпеку для здоров’я людини і загальне екологічне неблагополуччя. Тому, не зважаючи на багаторічні зусилля світової й вітчизняної науки та досягнуті результати з розроблення відповідної нормативної бази, наявні методи фармакології, фізіології, гігієни, санітарії не забезпечують необхідного контролю і не виправдовують себе економічно, а підходи до оцінки рівня небезпеки хімічних речовин в різних середовищах свідчать про недостатнє врахування всього різноманіття взаємодій цих сполук у такій великій динамічній багатопараметричній системі, як хімічна речовина–навколишнє середовище– людина. Так, наприклад, ще нещодавно вміст металів-мікроелементів розглядали переважно з погляду їх біологічної необхідності. Сьогодні в зв’язку з наростанням рівня забруднення все більше йде мова про токсичність цих металів-домішок. Інтенсивний розвиток промисловості, транспорту, енергетики, сільського господарства призвів до того, що рівень концентрації металівмікроелементів у біосфері помітно зріс. Зокрема, металургійні підприємства, котельні на органічному паливі викидають в атмосферу значну кількість аерозолів, що містять окисли, розчинні і нерозчинні солі металів, частинки мінерального пилу і попелу, а робота транспорту, поліграфічне виробництво та деякі інші види виробництв є джерелом потрапляння в навколишнє середовище кадмію і свинцю. Ці речовини, потрапляючи в повітря, ґрунти, воду, здатні вибірково накопичуватись багатьма рослинницькими культурами, а 30

рівень їх вмісту може бути показником забруднення навколишнього середовища. І якщо певна кількість нікелю, міді, кобальту, цинку, марганцю, хрому є необхідною для організму, оскільки вони беруть участь в іммуногенезі, є складовими гормонів та ферментів, то надмірна їх концентрація в продуктах харчування може завдати значної шкоди здоров’ю. Крім цього, сьогодні стає дедалі очевиднішим, що нинішній підхід до охорони навколишнього середовища, який реалізується у вигляді системи контролю концентрації забруднень і відповідності їх встановленим гранично допустимим нормам, не здатний гарантувати безпеку для здоров’я людини. Тому одним з дієвих шляхів екологізації виробництва харчової промисловості, орієнтованих на підтримання здоров’я населення в екологічно несприятливих умовах, є створення і виробництво функціональних продуктів. Ці продукти, з одного боку є джерелом надходження необхідних споживних речовин до організму людини, а з другого – вони можуть виступати як фактор, що регулює концентрацію шкідливих речовин в організмі й виконує захисні функції. Але про виробництво яких би продуктів не йшла мова, чи традиційних, чи функціональних, безпечність їх для здоров’я населення в першу чергу залежить від організації контролю якості та безпеки продовольства. При цьому вивчення досвіду економічно розвинутих країн світу в сфері забезпечення населення безпечним і повноцінним продовольством, зокрема США і країн ЄС, свідчить, що найбільший акцент у роботі з контролю за якістю і гарантування безпечності продовольства роблять на регулятивні заходи саме в харчовій промисловості та в галузях з розподілу продуктів харчування (оптова та роздрібна торгівля, громадське харчування та ін). З огляду на зазначене, сьогодні найактуальнішими завданнями з екологізації розвитку харчової промисловості є: приведення вітчизняної нормативно-правової бази, що визначає вимоги до якості та безпечності харчових продуктів, у відповідність до стандартів СОТ та ЄС; упорядкування структури та функцій органів державної влади, відповідальних за контроль якості й безпечності продовольчих товарів; впровадження системи інформування населення і сприяння його обізнаності з питань якості й безпечності харчових продуктів; впровадження системи швидкого реагування по харчових продуктах і кормах (RASFF), впровадження на підприємствах харчової промисловості систем управління якістю на основі принципів ISO 90000, системи управління безпекою харчових продуктів (НАССР) та системи охорони довкілля на основі принципів ISO 14000.

31