Заповідний «Єланецький степ» Гетьман В. І., кандидат географічних наук, доцент кафедри землезнавства та геоморфології Київський національний університет імені Тараса Шевченка Співає степ, ширяє вітер древній, Свистить стрілою половецький простір. Олег Ольжич Степові ландшафти відзначаються найбільшою різноманітністю, створюючи неповторну і різнобарвну природну палітру. Поза всякими сумнівами, історія степового краю є надзвичайно багатою. Український Степ – прадавня і свята земля, сива історія якої сягає далеко вглиб віків. Слід нагадати, що нині степова зона займає 40 відсотків площі України, але цілинного, повноцінного (заповідного) степу залишилось менше одного відсотка. А в минулому (кілька століть назад) степ був безкраїм, як море. У ньому можна було без належного досвіду зникнути безслідно. Який він – справжній дикий степ? Він співає жайворонком, і стогне грозою, у ньому вовки виють по яругах, вистежуючи здобич. Різноманіття квітучих рослин, особливо навесні та на початку літа, створює неповторну красу різнотрав’я степових краєвидів, забарвлює їх у безліч кольорів, вкриває пухнастими ковиловими ковдрами. «Єланецький степ» – один із наймолодших, перший і поки що єдиний степовий природний заповідник у Правобережній Україні, створений у 1996 році для охорони найбільшої у Північно-Західному Причорномор’ї ділянки цілинного степу. Площа – 1675,7 га. Розташований заповідник в Єланецькому та частково в Новоодеському районах Миколаївської області. Історія його створення почалася досить давно. У 1978 році тут було організовано заказник місцевого значення «Роза» площею 300 га. У 1982 році вже на площі 976 га було створено ландшафтний заказник місцевого значення «Єланецький». У 1990 році з ініціативи місцевих природоохоронців та після неодноразових звернень учених було прийнято рішення про резервування 2 тис. га під майбутній заповідник «Єланецький», і лише 17 липня 1996 року вийшов Указ Президента України про створення заповідника, який одержав остаточну назву — «Єланецький степ». Від тих часів у заповіднику залишились «зоопарк» та «палац природи». Перший був створений у
заказнику «Роза» в 1978 році з допомогою фахівців з біосферного заповідника «Асканія-Нова». Це огороджена ділянку степу площею 70 га, де в напіввільному стані утримували бізонів, куланів, плямистих оленів та муфлонів. «Палац природи» був збудований у 1979 році для організації відпочинку та екологічної освіти дітей і юнацтва. Він чудово вписувався в навколишній ландшафт і складався з красивої триповерхової будівлі оригінальної архітектури та ряду допоміжних споруд (обсерваторія, їдальня, душові, відкриті майданчики та ін.). Нині будівля комплексу осиротіло стоїть на пагорбі посеред заповідника і потребує капітальної реконструкції. У разі сприятливого збігу обставин (за наявності грошей) у цьому будинку (зовні елегантному, привітному й красивому) можна було б розмістити адміністрацію заповідника, якомога ближче до дикої, заповідної природи. Тут міг би функціонувати еколого-просвітницький центр (із музеєм природи), елітний духовний центр місцевої округи, який би презентував природно-ландшафтну та історико-культурну спадщину степового краю. Його експозиція привабила б найвибагливіших екскурсантів. Однак, все-таки не вийде «відокремленого благополуччя» природного заповідника від загального зубожіння людей. Бо, що не кажи, потужна заповідна галузь відповідає високорозвинутому суспільству – економічно, культурно, особливо духовно. Заповідна справа – розкіш, свого роду дороге намисто з природних перлин для будь-якої країни. Заповідна справа – барометр суспільного розвитку. Водночас, і в сьогоднішніх безрадісних умовах, у яких живемо, вона має розвиватися задля збереження не тільки дикої природи, а й духовності нації, морального імперативу суспільства. Заповідна природа та історико-культурна спадщина народу – поняття нероздільні, два крила однієї великої, загальнонаціональної ідеї відродження історичного ландшафту і духу тих, що жили і творили на українських теренах до нашого народження. Згідно з фізико-географічним районуванням заповідник знаходиться у межах Дністровсько-Дніпровської провінції Північностепової підзони Степової зони, на степових відрогах Придніпровської височини Південнобузько-Дніпровського межиріччя. Територія заповідника являє собою яружно-балковий комплекс, який включає нижню частину кількох великих балок (Прусакової, Орлової та Рози), що належать до гідрографічної мережі річки Громоклії – правої притоки Інгулу. Днища цих балок – широкі й вирівняні. Подекуди з-під поверхні виступають червоні граніти, великі брили яких надають місцевості особливої своєрідності. Схили балок порізані різними за розмірами, переважно сильно задернованими ярами. Крутизна схилів звичайно не перевищує 15°, але подекуди досягає 30–40° і більше. Саме завдяки значному ерозійному розчленуванню заповідник відрізняється від суміжних територій, що зазнали антропогенного тиску. Специфічною особливістю рельєфу «Єланецького степу» є обмаль вододільних ділянок, які були розорані на початку ХХ століття. Привододільні ділянки території заповідника були порушені надмірним випасом, кар’єрними розробками вапняку та лісомеліорацією напередодні заповідання.
Найпоширенішими ґрунтоутворюючими породами є леси, на схилах балок – вапнякова жорства, мергелі та суглинки. У ґрунтовому покриві переважають малогумусні й щебенюваті чорноземи, а також виходи лесів та елювію (продукт фізичного вивітрювання) вапняків. Характерною ознакою ландшафту заповідника, яка надає йому мальовничості, є виходи вапняків, які подекуди утворюють досить високі й круті стінки. Постійних водотоків на території заповідника немає. По днищах балок проходять русла струмків, які наповнюються водою лише навесні та під час дощів і літніх злив. Однак, завдяки особливостям геологічної будови (наявності кількох шарів водопідпірних глеїв), тут є принаймні три водоносні горизонти, водою яких наповнюються колодязі та джерела, а в Прусаковій балці утворилися досить великі заболочені ділянки, де вода зберігається навіть у посушливі сезони. Від численних колись джерел води у заповіднику залишилось лише одне. Внаслідок бездумної оранки більшість із них зникла під шаром ґрунту, що змивається з навколишніх ланів. Із часом вони можуть відновитися і знову стати прикрасою цих місць. Територія заповідника, незважаючи на відносно невеликі розміри, характеризується значним біорізноманіттям. Тут ростуть природні та штучні деревно-чагарникові насадження, є плакорні ділянки. За складом і територіальним розподілом рослинності заповідник «Єланецький степ» помітно відрізняється від інших степових заповідників України насамперед тим, що в ньому майже половину площі займають перелоги різного віку. Через це одним із основних завдань заповідника, поряд із охороною ділянок цілинного степу, є відновлення природної рослинності на трансформованих ділянках. Наслідком недавнього господарського освоєння території заповідника (інтенсивне випасання худоби, оранка) є наявність у складі його флори великої кількості бур’янів і культивованих рослин. Водночас природна рослинність заповідника є надзвичайно багатою і різноманітною. Вона представлена переважно справжніми степами різних варіантів та їх кам’янистими різновидами, а також лучно-степовими, лучними, лучно-болотними та оригінальними чагарниково-деревними комплексами. Тут під охороною перебувають 5 степових рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України: формації ковили Лессінга, української, волосистої, найкрасивішої, вузьколистої. У флорі заповідника налічують 423 види судинних рослин, серед яких переважають степові та лучно-степові види. До Червоної книги України занесені 5 видів ковили (волосиста, Лессінга, найкрасивіша, українська та вузьколиста), а також астрагал шерстистоквітковий, брандушка різнокольорова, шафран сітчастий, сон чорніючий, дрік скіфський та ін.; 7 видів рослин, поширених у заповіднику, занесено до Європейського
Червоного переліку (гвоздика ланцетна, смілка південнобузька, карагана скіфська, перлівка золотолускова та ін.). У межах території заповідника є 33 види ендемічних рослин, частина з яких (астрагал одеський, зіновать Скробічевського, гвоздика прибузька та ін.) є вузькими ендемами вапнякового субкомплексу та гранітних відшарувань Середнього Побужжя. Незважаючи на значне господарське освоєння навколишніх територій та наслідки колишнього господарювання в самому заповіднику, його тваринний світ зберіг головні зональні риси. На території заповідника та його найближчих околиць мешкає приблизно 1500 видів безхребетних тварин, із них понад 10 відсотків є рідкісними. Більше третини їх занесено до Червоної книги України (ктир гігантський, 16 видів перетинчастокрилих, зокрема, сколія степова, джмелі моховий, вірменський, глинистий і яскравий, 32 види метеликів та ін.). У заповіднику зареєстровано загалом 181 вид хребетних тварин. Цікавою особливістю є значна щільність популяції полоза чотирисмугого, або Палласового, який трапляється майже на всіх ділянках заповідника, проте перевагу віддає стрімким, місцями кам’янистим і не дуже зарослим чагарниками схилам балок. Серед птахів домінують жайворонок польовий (Alauda arvensis) та щеврик польовий (Anthus campestris), численними є чекан лучний (Saxicola rubetra), славка сіра (Sylvia communis), вівсянка садова (Emberiza hortulana), припутень, або витютень (Columba palumbus) та ін. Трапляються сиворакша (Coracias garrulus), кам’янка-танцюристка (Oenanthe isabellina), шпак рожевий (Pastor roseus). Сам по собі цікавим є шпак рожевий, який в Україні взагалі водиться в Опукському заповіднику на г. Опук, що на півдні Керченського півострова. Голова, шия, крила, хвіст у нього чорні, а спина, черевце і груди – рожеві або білясто-рожевуваті. Особливо пікантно виглядають «чубчик» на голові та чорна «краватка» на рожевих грудях. Для материкового степу незвичним також є лежень, або авдотка (Burhinus oedicnemus) – мешканець приморських ландшафтів, Криму, долини Дніпра та його великих приток. Ця птиця цілий день спить, або вилежується (від того й назва) десь у високих заростях трави чи кущів, а з присмерком, а то й вночі виходить на «промисел». Ще одна особливість тваринного світу заповідника полягає у значному поширенні тут хижих птахів, насамперед дрібних соколів, лунів, сов. З інших рідкісних видів тут трапляються змієїд (Сircaetus gallicus) та орел-карлик (Hieraaetus pennatus). Із хижих звірів переважає лисиця (Vulpes vulpes), водяться ласка (Mustela nivalis), тхір степовий (Mustela eversmanni), іноді заходить вовк (Canis lupus). Із диких копитних у заповіднику мешкає козуля (Capreolus capreolus), можна зустріти дикого кабана (Sus scrofa). Провісник весни в степу – бабак. Він тримається трьома колоніями. Цих звірків
було випущено у степ на початку 80-х років ХХ століття з вольєрів. Заповідник «Єланецький степ» треба сприймати передусім як частку ландшафту Правобережжя України, що в природному стані майже не зберігся. Головною і невід’ємною складовою цього ландшафту є тварини та рослини, які поки що не стали рідкісними, але зумовлюють зональну своєрідність регіону. Зберегти цей ландшафт у всій його цілісності – головне завдання заповідника. У заповіднику створено одну екологічну стежку завдовжки 1,2 км, маршрут якої проходить біля вольєра зоопарку. Відвідувачі мають нагоду ознайомитися з історією появи заповідника, його рослинним і тваринним світом, побачити на власні очі спосіб життя мешканців вольєра. Маршрут по стежці діє з початку квітня до середини жовтня. Замість епілогу. Заповіднику потрібно допомогти. Насправді не так усе воно гарно й добре. Нагода відвідати «Єланецький степ» збіглася з похмурою погодою пізньої осені в листопаді 2009 року. І настрій, і погода відповідали стану справ. Заповідник «Єланецький степ» начебто загубився серед безкраїх просторів півдня України. Так і повинно бути. На те він і заповідник – подалі від цивілізації, людей. З іншого боку, із того, що прийшлося побачити (хоч прикро говорити), вразила бідність села, де розміщується адміністрація заповідника. За радянських часів багатий місцевий колгосп заснував заповідник і збудував (були гроші) красиву триповерхову будівлю з обсерваторією, душовими, а за роки незалежності не спромоглися навіть підтримати будівлю в первинному стані, справа дійшла до «розвалюхи». Нині вже забули про батька і сина Садовських, що стояли біля початків заповідника. Геннадій Садовський (син) став першим директором заповідника. Був у заповіднику, як зазначалося, і невеличкий «зоопарк» (як для новоствореного заповідника). Зараз там залишилося кілька бізонів. Щодо вигляду фізично і морально зношеного села Калинівка Єланецького району, то таких «калинівок» у нинішній Україні, як кажуть, є тисячі. Від того серце обливається кров’ю. Українське село, нація поставлені на коліна. Щороку з лиця землі в Україні зникає 50 сіл. Здавна під час війни й розрухи народ виживав за рахунок села. Там народжувалася і лунала народна пісня, берегли й шанували звичаї, прадавні традиції, там буяла, пишалася красою барвиста природа. Хіба назвеш «науково-технічним прогресом» збезлюднення села? Швидше – моральним та інтелектуальним розвалом. Залишилося мародерам скупити за безцінь наші з діда-прадіда землі. Народ піде в найми, тихо вимираючи… Щоб знищити етнос, треба розвалити село. Для чого? Для довічного панування «вибраних»? Але ж вічного в житті не існує. Як змінити «похмуре» життя? – Залишимо питання без відповіді… Тут хоча б не «довести до ручки» ще й заповідник.