ЗМІСТ Глобальні екологічні проблеми та їхня актуальність в Україні Марушевський Г. Б. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
2
Охорона земельних ресурсів в системі інструментів превентивного механізму кліматичної безпеки Жавнерчик О. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
6
Технологічні уклади і екологічна безпека Степаненко А. В., Омельченко А. А. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
10
Наукове обґрунтування розміру екологічного рентного платежу на основі нейтралізації відходів Сухіна О. М. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
15
Вплив чинників навколишнього і соціального середовищ на інтелектуальний розвиток дітей Романюк О. О., Микитенко Л. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
19
Глобальные экологические угрозы – новый контекст видения перспектив развития науки и инноватики Заец Р. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
23
ГЛОБАЛЬНІ ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТА ЇХНЯ АКТУАЛЬНІСТЬ В УКРАЇНІ Марушевський Г. Б., докторант Національної академії державного управління при Президентові України Протягом історичного розвитку перед людьми неодноразово виникали складні проблеми. Разом з тим, тільки в останній чверті XX ст. ці проблеми набули глобального характеру. Тепер вони охоплюють всі сторони життя людей, стосуються всіх країн, народів і верств населення, впливають на стан атмосфери планети, Світового океану та поверхні землі. Історично склалося так, що екологічні проблеми в першу чергу пов’язували із забрудненням довкілля, оскільки саме проблема забруднення найбільше висвітлювалась у засобах масової інформації. Глобальними екологічними проблемами є також зміна клімату, вичерпання природних ресурсів, недостатня кількість і забруднення поверхневих і підземних вод, забруднення атмосферного повітря, знелісення, опустелювання, зменшення біорізноманіття, деградація ґрунтів тощо. Нині спостерігаються тенденції загострення цих проблем внаслідок зростання антропогенного навантаження на довкілля, що може призвести до переростання екологічної кризи в екологічну катастрофу, яка загрожуватиме знищенням усього живого на Землі. У 2005 р. Інститут світових ресурсів провів оцінку стану земних екосистем на межі тисячоліття. Зокрема було встановлено, що: За 30 років після 1950 р. було розорано більше земель, ніж за 150 років між 1700 та 1850 рр. Оброблювані системи (території, на яких щонайменше 30% ландшафту зайнято під сільськогосподарські культури, тваринництво і прісноводну аквакультуру) нині займають 24% поверхні суходолу нашої планети. Територія лісових систем світу скоротилася наполовину протягом останніх трьох століть. Ліси повністю зникли у 25 країнах, а ще 29 країн втратили понад 90% свого лісового покриву. Втрата водно-болотних угідь у світі становить 50% рівня 1900 р. Серйозні зміни відбулися у водних режимах прісноводних екосистем. З 1960 по 2000 рр. сумарний об’єм водосховищ зріс у 4 рази. У цих водосховищах накопичено води в 3–6 разів більше, ніж є у природних річках. Тиск рибальства на деякі морські системи зріс настільки, що більша частина світової біомаси риб, які є об’єктами рибальства, скоротилася на 90% порівняно з тими рівнями, які були до початку рибальства у промислових масштабах. Близько 75% світових морських рибних запасів, які є об’єктами промислового вилову, експлуатуються повністю (50%) або надмірно (25%). Понад половину усіх хімічних азотних добрив, які коли-небудь застосовувалися на Землі, були використані після 1985 р. Разом з тим близько 50% азотних добрив змивається з полів у навколишнє середовище. Кількість 2
фосфору, що вноситься у ґрунти, після 1960 р. збільшилась у 3 рази. За останні кілька століть темпи зникнення видів внаслідок діяльності людини зросли майже в 1000 разів порівняно зі звичайними темпами, характерними для різних етапів історії Землі. Потенційно найнебезпечнішою зміною екосистем є спустелення, яке відбувається у посушливих регіонах повсюди у світі. За оцінками експертів, від 10 до 20% посушливих земель вже деградували. Загострюється водна криза. Прісна вода є найціннішою складовою життя на Землі, але у недалекому майбутньому вона стане найдефіцитнішим природним ресурсом. Вже нині близько 1,1 млрд осіб у країнах, що розвиваються, не мають адекватного доступу до води, а у 2,6 млрд осіб відсутня елементарна каналізація. Міжнародною спільнотою як національний поріг мінімального водоспоживання, необхідного для потреб сільського господарства, промисловості, енергетики та збереження довкілля, прийнято 1700 м 3 води на рік на одну особу. Якщо забезпеченість водою нижча за 1000 м3, то говорять про «дефіцит водних ресурсів», а якщо нижча за 500 м3 – про «абсолютний дефіцит водних ресурсів». В Україні забезпеченість водою становить 1000 м3. Показник забезпеченості водними ресурсами в розрахунку на одного жителя в Україні майже в 7 разів менше середньосвітового. Водночас рівень водомісткості національної економіки значно перевищує середньосвітовий. Антропогенне навантаження на довкілля оцінюють за допомогою показника «екологічний слід» (Ecological Footprint), який відображає споживання людьми природних ресурсів і вимірюється у глобальних гектарах. Глобальний гектар (гга) – це умовний гектар, біологічна продуктивність якого дорівнює середній біопродуктивності на Землі. Екологічний слід можна порівняти з біологічною місткістю Землі («потенціалом біосфери»). Якщо екологічний слід є функцією від чисельності населення, середнього споживання ресурсів на душу населення та енергоємності технологій, що використовуються, то біологічна місткість Землі залежить від кількості біологічно продуктивних територій та їх середньої продуктивності. У 2008 р. налічувалося 12,0 млрд гга біологічно продуктивних територій, або чверть поверхні Землі (інші три чверті займають пустелі, льодовики та глибокі океани, які мають відносно низькі рівні біопродуктивності, непридатні для використання). Біологічна місткість знизилася з 3,2 гга на душу населення у 1961 р. до 1,78 гга на душу населення у 2008 р. Екологічний слід людства перевищив у 2008 р. біологічну місткість планети на 0,92 гга на душу населення, або більше ніж на 50% (рис. 1). Таке перевищення означає, що для повного відтворення відновлюваних ресурсів, які людство використовує за рік, планеті буде потрібно півтора року. Екологічний слід України становив у 2008 р. 3,19 гга на душу населення, тоді як біологічна місткість земель України – 2,23 гга на душу населення. Це свідчить про те, що споживання природних ресурсів перевищує природний потенціал території України в 1.4 раза. 3
Рис. 1. Динаміка екологічного сліду людства та біологічної місткості планети у 1961–2008 рр.
У 2014 р Міжнародна дослідницька організація «Глобальна мережа екологічного сліду» (Global Footprint Network) опублікувала результати щорічного дослідження навантаження світової економіки на екосистеми Землі, заявивши, що 19 серпня людство витратило весь обсяг біоресурсів, який планета здатна відновити за рік. З цього моменту і до кінця року людство фактично споживає природні ресурси в борг (у 2013 р. «день екологічного боргу» настав 20 серпня, у 2000 р. – на початку жовтня). Слід зазначити, що на початку 1960-х років людство щорічно використовувало близько 75% біомісткості Землі. Для відновлення ресурсів, які сьогодні використовує людство, потрібно півтори планети. За оцінками експертів, якщо не відбудуться зміни у ставленні суспільства до природи, то до 2030 р. людству не вистачить навіть двох планет, а до середини XXI ст. екологічний слід може зрости до трьох планет. Глобальні екологічні проблеми та їхні потенційні наслідки є актуальними для України. На початок XXI ст. Україна посідає одне з перших місць у світі за рівнем споживання енергії, води та інших ресурсів на одиницю ВВП. Обсяги промислових відходів на душу населення перевищують аналогічні показники багатьох країн світу. Енергоємність ВВП України, як зазначено в «Енергетичній стратегії України на період до 2030 року», в 2,6 раза перевищує середньосвітові показники. Значні та різноманітні природні ресурси України протягом тривалого історичного періоду зазнавали масштабної експлуатації, що призвело до їх значного вичерпання та деградації. Особливо це стосується земельних, водних і лісових ресурсів. Земельні ресурси зазнають впливу різних видів ерозії. Показник розораності території України в 5 разів перевищує середньосвітовий, однак ефективність використання земель є надзвичайно низькою. Значним є рівень забруднення ґрунтів залишками пестицидів, різними хімікатами, а також радіонуклідами. Спостерігається тенденція зростання обсягів вирубування лісів. Близько 15% території України з населенням понад 10 млн осіб перебуває у критичному стані. Обсяг викидів забруднюючих речовин у 2010 р. становив 146 кг 4
на кожного жителя, що у кілька разів перевищує такий показник у розвинутих країнах. Надмірно високий рівень забруднення довкілля підприємствами гірничодобувної, металургійної, хімічної промисловості та енергетики за роки незалежності знизити не вдалося. На світових ринках за Україною закріплюється роль сировинного регіону, оскільки основу її товарного експорту становить продукція природоємних, екологічно шкідливих, низько-технологічних галузей. Водночас, у структурі імпорту значну частку становлять енергоносії, що посилює залежність України від інших країн. Велику загрозу становить експортна орієнтація сільського господарства на вирощування культур, які особливо виснажують ґрунти. Загострення екологічних проблем змушує переглянути модель розвитку суспільства. Це означає, що екологічні проблеми з розряду науковотеоретичних переходять у пріоритети міжнародної та національної політики й управління. В міжнародній політиці відбувається перехід від суто економічної парадигми до парадигми збалансованого (еколого-соціальноекономічного) розвитку. Концепція збалансованого розвитку набула провідного статусу у міжнародній політиці після Конференції ООН з довкілля та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992) і знайшла відображення у прийнятому на конференції «Порядку денному на XXI століття». У 1992 р. на конференції в Ріо-де-Жанейро Україна задекларувала своє бажання перейти на шлях збалансованого розвитку. У 2002 р. в Йоганнесбурзі на Всесвітньому саміту зі збалансованого розвитку та у червні 2012 р. в Ріо-де-Жанейро на Конференції ООН зі збалансованого розвитку «Ріо+20» Україна підтвердила свою прихильність принципам збалансованого розвитку. При цьому, Україна залишається однією з небагатьох країн Європи, де немає такого важливого стратегічного документу, як Національна стратегія збалансованого розвитку. Слід зазначити, що Європейський Союз стосовно збалансованого розвитку взяв на себе рішучі зобов’язання. У 1997 р. принцип збалансованого розвитку було закріплено в Амстердамському Договорі про створення ЄС. Досягнення збалансованого розвитку було проголошено однією з цілей ЄС. У 2001 р. було прийнято «Стратегію збалансованого розвитку ЄС», а у 2006 р. Європейська Рада ухвалила «Оновлену стратегію збалансованого розвитку ЄС». З огляду на євроінтеграційні прагнення України розроблення, ухвалення та впровадження Національної стратегії збалансованого розвитку має бути одним з пріоритетів національної політики України. Сьогодні це усвідомлюється на найвищому політичному рівні. 23 липня 2014 р. Президент України підписав Указ № 614/2014 «Про забезпечення впровадження єдиної державної політики реформ в Україні». В Указі зазначено, що Виконавчий комітет реформ у тримісячний строк після затвердження персонального складу має підготувати для розгляду Національною радою реформ проект Стратегії ста5
лого розвитку України на період до 2020 року, передбачивши визначення стратегічних інтересів держави у правовій, економічній, соціальній, науковотехнологічній, екологічній, інформаційній та інших сферах. У 2014 р. Програма розвитку ООН почала впроваджувати проект ПРООН-ГЕФ «Інтеграція положень Конвенцій Ріо в національну політику України». Мета цього проекту – інтенсифікувати процес виконання Україною положень трьох Конвенцій Ріо (Конвенція про охорону біорізноманіття, Рамкова конвенція про зміну клімату та Конвенція про боротьбу з опустелюванням у тих країнах, які потерпають від серйозної посухи та/або опустелювання) на основі посиленого інституційного потенціалу та курсу на забезпечення збалансованого розвитку. Проект передбачає підготовку проекту Національної стратегії збалансованого розвитку, яка має базуватися на глибокому аналізі галузевих політик, законодавства, планів дій, програм і діяльності центральних органів виконавчої влади у контексті виконання зобов’язань за Конвенціями Ріо. Також передбачено проведення навчання державних службовців на національному, регіональному й місцевому рівнях та організацію інформаційно-просвітницької кампанії з підвищення обізнаності щодо зв’язку принципів збалансованого розвитку та вимог Конвенцій Ріо з актуальними пріоритетами соціально-економічного розвитку України.
ОХОРОНА ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ В СИСТЕМІ ІНСТРУМЕНТІВ ПРЕВЕНТИВНОГО МЕХАНІЗМУ КЛІМАТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ Жавнерчик О. В., асистент кафедри менеджменту природоохоронної діяльності Одеський державний екологічний університет Швидкі технологічні зміни та зростання населення зумовлюють необхідність трансформації охорони земельних ресурсів з урахуванням глобальних проблем довкілля, оскільки охорона і відтворення земельних ресурсів по суті пов’язані з безпекою генофонду нації. Тісний зв’язок стану земельних ресурсів з багатьма фундаментальними характеристиками і процесами глобальних проблем довкілля зумовлює посилений інтерес, тому що руйнування лісових територій є вирішальним чинником впливу на зміну клімату та зменшення біологічного різноманіття, інтенсифікація сільськогосподарської діяльності є причиною деградації земель і опустелювання, в свою чергу зміни клімату значною мірою впливають на систему землекористування, тому закономірно, що у центрі уваги опиняються адаптаційні та превентивні інструменти забезпечення стійкості до кліматичних небезпек. 6
Взаємозв’язок стану охорони земельних ресурсів і зміни клімату підкреслено в Міжнародній програмі «Геосфера–Біосфера» та Програмі людських вимірів глобальних змін у довкіллі (International Geosphere–Biosphere Programme, IGBP, and Human Dimensions of Global Environmental Change Programme, HDP), де зазначена важливість вивчення змін землекористування; на сесії UNFCCC у Дурбані 2011 року також була внесена пропозиція щодо можливості зростання обсягів викидів за умови збільшення зелених територій, які будуть їх поглинати. В Україні в листопаді 2010 року за рішенням Ради національної безпеки і оборони було підготовлено Національний план адаптації до змін клімату на 2011–2013 роки, однак для його впровадження в держбюджеті не передбачено інвестицій. Кліматична безпека передбачає відсутність недопустимого ризику, тобто відсутність дій, станів і процесів, які прямо чи опосередковано призводять до заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу, населенню чи матеріальним об’єктам. На цей час більшість експертів вважає, що якщо глобальному потеплінню завадити неможливо, а погодно-кліматичні умови зумовлюють ресурсно-екологічну безпеку держави, яка є частиною системи національної безпеки, то основну увагу необхідно приділити запобіганню та пом’якшенню його наслідків, тобто впровадженню превентивних заходів. Невпинне зростання в майбутньому середньої річної температури може призвести до видозміни частини природно-кліматичного ландшафту України. Поступова трансформація клімату може інтенсифікувати такі негативні фізико-географічні процеси, як підтоплення, яроутворення, зсуви, ерозію, збільшення середніх температур зимових місяців і, як наслідок, підвищення загальної нестійкості погоди, зростання кількості циклів «заморожування – танення» ґрунту [1]. Екологічна незбалансованість структури земельного фонду України [2] істотно погіршує ефективність використання та охорони земель, а також природну здатність до самовідновлення і стійкості до небезпек, тому практика землекористування, як зазначено в роботі [3], має базуватися на принципі цілеспрямованого перетворення ландшафтів для забезпечення оптимальних умов співіснування людини і екосистем і запровадження комплексу заходів щодо захисту земельних ресурсів від деградаційних процесів. Організацію територій слід спрямовувати на створення сприятливих умов для комплексного землекористування і охорони земельних ресурсів, тобто господарські навантаження на територію потрібно регулювати відповідно до структури ландшафтів та їхньої стійкості до зовнішніх впливів з пріоритетом зеленого покриття та розширення системи охорони природних територій і об’єктів [4]. Вилучення будь-якого елемента ландшафту послаблює функціонування системи в цілому, наприклад, трансформація лісових насаджень в ріллю супроводжується зміною вологообміну в атмосфері й ґрунті та посиленням процесів ерозії і площинного змивання, тобто підвищує вразливість до кліматичних небезпек. 7
Трансформаційні процеси в охороні земельних ресурсів мають забезпечити оптимальне співвідношення між видами угідь (рілля, луки, ліси, водні угіддя, сельбищні території), їх раціональне просторове розміщення, а також насичення структурними елементами екологічного призначення – екосистемами буферного типу, до яких належать лісові насадження, які виконують роль біогеохімічних бар’єрів, грунтоводоохоронні, кліматорегулювальні та інші функції, підвищують видову різноманітність і екологічну ємність, сприяють відновленню процесів саморегуляції [5]. Таким чином, у системі превентивного механізму гарантування кліматичної безпеки вагоме місце належить заходам щодо збільшення лісистості території, особливо шляхом залісення еродованих і непридатних для сільськогосподарського використання земель. Це сприятиме зменшенню «парникового» ефекту, поліпшить екологічну ситуацію та підвищить естетичну цінність ландшафтів. У разі оптимального співвідношення та просторового розміщення лісові насадження, які мають високу біологічну продуктивність та значний екосферний вплив, сприятимуть підтриманню кількісних і якісних параметрів інших компонентів (води, ґрунту, повітря) на оптимальному екологічному рівні, тобто відновлюватимуть екологічну рівновагу [5]. Через інтенсифікацію сільського господарства лісистість території постійно зменшувалась, і сьогодні нагальною потребою є повернення цього процесу у зворотний бік, про що і йдеться в Постанові Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 року про «Першочергові заходи щодо створення захисних лісових насаджень на невгіддях і басейнах річок», згідно з якою поставлено завдання до 2015 року створити 299,5 тис. га захисних лісових насаджень. З природоохоронного погляду залісення пошкоджених ерозією і забруднених територій принесе найбільший ефект завдяки зменшенню навантаження на довкілля. Саме залісення збагачує ландшафтну картину, підвищує рекреаційний потенціал територій та збільшує кількість екологічних природних ніш. Залісення також позитивно впливає на водний режим і мезоклімат території. Особливу увагу необхідно приділити науковому обґрунтуванню вибору порід дерев і способу створення лісових насаджень з урахуванням типів лісорослинних умов і лісових асоціацій та існуючих біотипів на місцях залісення. Лісові полезахисні смуги захищають ґрунти від вітрової та водної ерозії і є засобом підвищення урожайності сільськогосподарських угідь, оскільки витрати, пов’язані з їх створенням, окупаються додатковим збільшенням урожаю за один вологий рік наполовину, а в посушливий рік – повністю. Однак полезахисні лісові смуги в Одеській області не створювали з 2000 року. Лісосмуги виконують роль екологічних коридорів у складі екологічної мережі, з’єднують збережені ділянки степів, що знаходяться в заповідниках, заказниках, заповідних урочищах, пам’ятках природи. Для кліматичної безпеки це важливо тим, що 1 га захисних лісосмуг вздовж залізниць протягом 8
сезону поглинає до 7 т вуглецевих сполук та виділяє до 5 т кисню, тобто очищає 18 млн м3 повітря, поглинаючи при цьому до 50 т пилу [6]. Дані Одеського обласного управління лісового та мисливського господарства за останні роки свідчать про позитивну тенденцію збільшення обсягу створення захисних лісових насаджень на непридатних для сільського господарства землях до 2010 року, в якому цей показник становив 3005 га (в 2011 році відбулося скорочення здійснюваних заходів до 2003 га), проте ці заходи охоплюють лише 8,9% потенційно можливого обсягу деградованих і малопродуктивних земель, придатних для лісорозведення, створення ж полезахисних лісосмуг взагалі було припинено з 2006 року [7]. Таким чином, у системі превентивного механізму забезпечення кліматичної безпеки необхідно відновити здійснення заходів щодо залісення еродованих і непридатних для сільськогосподарського використання земель, що має значення для адсорбції емісії парникових газів, оскільки дерева є швидкими акумуляторами атмосферних забруднень, і створення захисного бар’єру у разі виникнення загроз повеней, ерозії, опустелювання та інших природноантропогенних ризиків. Трансформація охорони земельних ресурсів для зниження викидів парникових газів має бути спрямована на створення зелених насаджень для активізації механізмів самоочищення і саморегуляції. Оптимізація землеохоронної діяльності стосується поширення лісосмуг, які не тільки поліпшують мікроклімат, сприяють збільшенню запасів вологи в ґрунті, а й стабілізують ерозійні та дефляційні процеси, це буде сприяти дотриманню екологічної рівноваги на території області, створенню нормальних умов для життя і розвитку людини в екологічно сталому довкіллі при забезпеченні збалансованого і невиснажливого природокористування. Отже, основними заходами щодо охорони земельних ресурсів в системі превентивного механізму забезпечення кліматичної безпеки є: комплексна економіко-екологічна оцінка територій для зонування територій високої сільськогосподарської напруженості, заповідних природно-територіальних комплексів і дуже забруднених територій для диференціації природоохоронних заходів; здійснення землевпорядкування територій, вилучення з обігу дуже еродованих, промислово і радіоактивно забруднених, повторно заболочених і підтоплених земель для подальшої консервації і відновлення; активізація заходів з організації територій протиерозійного характеру; агролісомеліорація (захисні лісові насадження, чагарникові куліси, поєднання лісосмуг із засипанням ярів, створення лісоаграрних ландшафтів). Безумовно, на місцевому рівні підвищення абсорбції парникових газів буде досить незначним для помітного впливу на клімат, але спільні зусилля дадуть можливість одержати очікувані результати. Література: 1. Чорний С. Сучасна зміна клімату в степу України та протидефляційна небезпека / Чорний С., Хотиненко О. // Регіональні проблеми України: ге9
ографічний аналіз та пошук шляхів вирішення : зб. наук. праць, 2005. – С. 17–22. 2. Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні у 2011 році. – К. : Міністерство екології та природних ресурсів України, LAT&K, 2012. – 258 с. 3. Сохни А. Я. Використання і охорона земель в Західному регіоні України : автореф. дис. д-ра екон. наук. – Львів : УкрДЛТУ, 2002. – 40 с. 4. Горлачук В. В. Еколого-економічні проблеми раціонального землекористування Західної України. – Львів, 1996. – 212 с. 5. Приходько М. М. Проблеми управління екологічною безпекою природних і антропогенних геосистем // Екол. безпека та збалансоване ресурсокористування : наук.-тех. журнал. – 2011. – № 2(4). – С. 38–42. 6. Бойко М. Ф. Лісова рослинність як складова екомережі степової зони // Регіональні проблеми України: географічний аналіз та пошук шляхів вирішення : зб. наук. праць. – Херсон : ПП Вишемирський, 2005. – С. 12–17. 7. Регіональна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Одеській області у 2011 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ecology.odessa.gov.ua. ТЕХНОЛОГІЧНІ УКЛАДИ І ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА Степаненко А. В., доктор географічних наук, професор, завідувач відділу Омельченко А. А., кандидат економічних наук, науковий співробітник відділ природно-техногенної та екологічної безпеки Інституту економіки природокористування та сталого розвитку НАН України (м. Київ) В умовах глобалізації світового економічного простору та інтернаціоналізації екологічних проблем відбувається трансформація стратегічних орієнтирів розвитку людства щодо збалансування рівня справедливого розподілу еколого-економічних благ, раціональності використання природних ресурсів між країнами. Всепланетарне значення екологічних загроз стає визначальним і спрямовуючим чинником розвитку міжнародних відносин і змін у геополітичній ситуації, що пов’язано зі складністю і суперечливістю взаємодії систем техногенної цивілізації та природи. Вони функціонують за своїми законами та взаємодіють між собою, а тому здатні транслювати синергетичні ефекти у майбутнє. Отже, загрози у природній і техногенній сферах у найближчій перспективі можуть стати домінуючими. Вони здатні створювати та посилювати ряд інших загроз. Сформувалися складні господарські системи, які за своїми розмірами перевищують національні рамки, а іноді поширю10
ються на цілі континенти. У зв’язку з цим з’явилася значна кількість глобальних проблем, пов’язаних з екологічною небезпекою. В Україні антропогенне і техногенне навантаження на навколишнє природне середовище у кілька разів перевищує відповідні показники у розвинутих країнах світу. Рівень екологічної безпеки значною мірою визначається станом технологій. Технологічна безпека розглядається як один з найважливіших аспектів національної безпеки, що створює умови й ресурси захисту національних інтересів, і як складова економічної безпеки держави, що формує матеріальну базу підтримки інших видів безпеки. Найважливішим змістом технологічної безпеки є гарантування науково-технічної та технологічної незалежності України від зовнішніх загроз, недопущення або обмеження проникнення на територію держави морально застарілих технологій, що завдають шкоди економіці, довкіллю й здоров’ю людини. Технологічний уклад – це сукупність технологій і виробництв одного рівня. Межа стійкого росту домінуючого сьогодні п’ятого (сучасного) технологічного укладу буде досягнута у другому десятилітті XXI ст. До цього часу сформується відтворювальна система нового, шостого технологічного укладу, становлення якої відбувається нині. Вже видно ключові напрями його розвитку: біотехнології, основані на досягненнях молекулярної біології й генної інженерії, нанотехнології, системи штучного інтелекту, глобальні інформаційні мережі та інтегровані високошвидкісні транспортні системи. Подальшого розвитку набуватимуть гнучка автоматизація виробництва, космічні технології, виробництво конструкційних матеріалів із заздалегідь заданими властивостями, атомна промисловість, авіаперевезення. Ріст атомної енергетики й споживання природного газу будуть доповнені розширенням сфери використання водню як екологічно чистого енергоносія, істотно збільшиться застосування відновлюваних джерел енергії. Відбуватиметься дедалі більша інтелектуалізація виробництва, перехід до безперервного інноваційного процесу в ряді галузей і безперервної освіти в більшості професій. Завершиться перехід від «суспільства споживання» до «інтелектуального суспільства», в якому найважливішого значення набуватимуть вимоги до якості життя й комфортності середовища перебування. Виробнича сфера перейде до використання екологічно чистих і безвідходних технологій. У структурі споживання домінуючу позицію займуть інформаційні, освітні, медичні послуги. Прогрес у технологіях переробки інформації, системах телекомунікацій, фінансових технологіях зумовить подальшу глобалізацію економіки, формування єдиного світового ринку товарів, капіталу, праці. Технологічний уклад впливає на рівень екологічної безпеки шляхом впровадження технологій, які характеризуються високим рівнем екологічності й удосконаленням технологічної структури економіки. Третій і четвертий технологічні уклади, що домінують в економіці України, мають незначний рівень екологічності, що підвищує екологічну небезпеку для довкілля. Кожен наступний технологічний уклад є своєрідним вираженням зв’язку між спосо11
бами, засобами виробництва та природи. Внаслідок зміни технологічного укладу формуються і нові умови, що визначають характер взаємовідносин суспільства і природи, підвищується запит до рівня інтелектуальних і творчих здібностей людини. Новий технологічний уклад відкриває можливості для розв’язання проблем у сфері гарантування екологічної безпеки, зокрема: посилення ризиків виникнення загроз та явищ природного характеру, техногенні та геодинамічні ризики, боротьба за енергетичні ресурси, послаблення науково-технічного і технологічного потенціалів, наростаюче науково-технологічне відставання від розвинутих країн, антропогенне порушення і техногенна перевантаженість території України. Основними наслідками впливу технологічних укладів на екологічну безпеку є зменшення шкідливих впливів на навколишнє середовище та зміна антропогенних параметрів середовища проживання та діяльності соціуму. Однією з головних структурних проблем української економіки є технологічна багатоукладність виробництва. Різнотипні технологічні уклади існують і відтворюються паралельно і незалежно один від одного. Нині в Україні переважає відтворення третього технологічного укладу. Це домінування залізничного транспорту, чорної металургії, неорганічної хімії, універсального машинобудування, електроенергетики, паливної промисловості. Частково є присутнім четвертий уклад – розвиток органічної хімії та полімерних матеріалів, кольорової металургії, нафтопереробки, автомобілебудування, точного машинобудування та приладобудування, розвиток традиційного ВПК, електронної промисловості, поширення автоперевезень, широке споживання нафти. У розвинутому світі домінування третього укладу припадало на післявоєнні роки, а четвертий вичерпав себе у середині 1970-х років. Що стосується п’ятого технологічного укладу, то його частка у загальній структурі національної економіки становить лише близько 3–5%. Цей уклад сьогодні визначає власне постіндустріальний тип виробництва (розвиток складної обчислювальної техніки, сучасних видів озброєнь, програмного забезпечення, авіаційної промисловості, телекомунікацій, роботобудування та нових матеріалів). У системі міжнародного поділу праці Україна займає збиткові та досить безперспективні позиції. Причому технологічне відставання збільшується, оскільки, як відомо, кожен наступний технологічний уклад є коротшим у часі та глибшим за характером соціально-економічних змін порівняно з попереднім. Наша держава практично не представлена на світових ринках високотехнологічної продукції. Її частка оцінюється в 0,1%. Для того, щоб розширити свою частку на світовому ринку високих технологій, український експорт цієї продукції має зростати на 15–20% за рік і вийти на рубежі 2020 року на рівень близько 0,3–0,5% світового ринку. Є два шляхи виходу з цієї ситуації (два типи стратегій досягнення нових рівнів технологічного укладу): перший – поступово наздоганяти розвинутий світ, використовуючи ще нереалізовані можливості третього і четвер12
того технологічного укладів та інтенсивно розвиваючи п’ятий і шостий; другий – зосередити увагу на становленні ключових напрямів вже шостого технологічного укладу і вибрати такі його напрями, за якими країна може вийти в лідери. Розвиток за першим сценарієм є найбільш природоексплуатаційним, а за другим – екологозберігаючим. Шостий і сьомий технологічні уклади розширюють можливості й масштаби застосування екологічних інновацій, що спрямовані на: залучення у виробництво і життя людей нових природних сил і природних ресурсів, ефективніше їх використання для задоволення потреб суспільства (екологічні інновації першого роду); охорону довкілля від шкідливих наслідків виробництва і життєдіяльності, від негативних для природи наслідків інших напрямів інновацій – технологічних, військових, соціально-політичних, що, зрештою, поліпшує умови життя людей (екологічні інновації другого роду). Вибуховий розвиток індустрії, що робить дедалі могутнішими біо-, генно-, нейро- та інші технології, здатний кардинально змінити природу біополітики і практику перетворення не лише фенотипу, а й генотипу людини. В еру надтехнологій їхні творці повинні розуміти, що створюване ними наукомістке майбутнє може спричинити дефолт навіть найгуманніших і шляхетних ідей, а це, в свою чергу, зобов’язує приділяти увагу світоглядному аспекту трансгуманістичних тенденцій у суспільстві ризику. У другій половині XX ст. ризики й небезпеки стали наслідком стрімкого розвитку і застосування широкого спектра хімічних речовин (пестицидів, гербіцидів, стійких органічних сполук тощо), атомної енергетики та електронної промисловості, генетично модифікованих організмів. Тому на початку XXI ст. дедалі більшу увагу привертають питання, пов’язані з розробленням і застосуванням сполук, матеріалів і пристроїв, основаних на наноматеріалах і нанотехнологіях. На початку XXI ст. нанотехнології та пов’язані з ними знання виходять на передовий фланг науково-технічного прогресу, обіцяючи в найближчій перспективі стати одним з провідних напрямів світової науки та економіки. Уже сьогодні їх застосовують в найрізноманітніших галузях промисловості, медицини, транспортній, інформаційній і телекомунікаційній сферах, а також у сферах заощадження матеріалів та енергоресурсів, удосконалення методів виявлення й подолання наслідків забруднень довкілля тощо. Ще 2006 р. в обігу на світовому ринку зафіксовано понад 600 виробів, для виготовлення яких застосовували нанотехнології, загальна вартість яких становила 50 млрд долларів США. Нанотехнології вже використовують для очищення води, зменшення рівня забруднення підземних вод тощо. Їхнє застосування у промисловості здатне, за попередніми оцінками фахівців, у 100 разів зменшити кількість відходів порівняно з традиційними технологіями. Крім того, нанотехнології можуть істотно сприяти збереженню, використанню та заощадженню енергії, 13
що надзвичайно актуально за умов безупинного вичерпання джерел невідновлюваних вуглеводнів і глобальної нафтової кризи. Проте оптимістичні прогнози щодо майбутнього нанотехнологій не повинні затьмарювати застереження стосовно ймовірних ризиків для довкілля й здоров’я людини, оскільки сьогодні практично немає об’єктивних наукових даних щодо їхніх можливих негативних впливів, шляхів міграції та поведінки наночастинок. Не розроблено як методики оцінювання повної вартості життєвого циклу нанотехнологій і матеріалів (вироблення – використання – утилізація), так і механізми суспільного контролю над сферами та наслідками їхнього використання. Нагальною є потреба інтенсифікувати дослідження щодо впливу наночастинок на клітинні структури, тканини, метаболічні ланцюги та ін. Внаслідок високих темпів поширення продукції, виготовленої із застосуванням нанотехнологій, учені навіть не встигають оцінити потенційні ризики для довкілля та здоров’я людини. Також спостерігається значний розрив між обсягами інвестицій у розвиток нанотехнологічної галузі та фінансуванням досліджень негативних впливів таких технологій і матеріалів. Високі інноваційні технології супроводжуються принципово новими загрозами. Тому значну увагу слід приділяти безпеці використання досягнень генної інженерії, нанотехнологій, високих технологій у світлі ідей трансгуманізму. У розвитку інформаційно-комп’ютерних технологій закладено значні ризики. Кібер-простір став одним з основних джерел небезпеки, оскільки на нинішньому етапі технологічного розвитку атака в ньому розвинута сильніше, ніж захист. Для національної безпеки існують чотири основні категорії кібер-загроз, кожна з яких характеризується різним часовим горизонтом: кібер-війна та економічне шпигунство пов’язані, як правило, з державами, а кібер-злочинність і кібер-тероризм –зазвичай з недержавними суб’єктами. Для нейтралізації, запобігання та обмеження цих загроз необхідно розробити наукові підходи. Екологічні інновації є кроками на шляху перетворення біосфери на ноосферу еволюційного типу. Природозберігаючі інновації нерозривно пов’язані з інноваціями технологічними і соціокультурними. Епохальною інновацією XXI ст. стане перехід до енергоощадних технологій і відновлюваних енергоресурсів шостого технологічного укладу, починаючи з 2020-х років, що радикально змінить глобальну структуру енергоспоживання. Екологічні інновації другого роду мають на меті не захистити, очистити природу від втручання людини, а забезпечити раціональний баланс коеволюції суспільства і природи, відвернути порушення збалансованої динамічної рівноваги і можливі екокатастрофи, забезпечити оптимальні зовнішні умови для збереження і розвитку людства. Глобально-екологічна інновація другого роду може бути реалізована лише через кластер базисних інновацій у різних сферах діяльності, що конкретизують епохальну інновацію і є основою постіндустріального технологічного і екологічного способів виробництва. Ці базисні інновації знаходять 14
вираження у: масовому переході до безвідходних, екологічно чистих і ресурсоощадних технологій в усіх сферах виробництва; формуванні економної, ресурсоощадної моделі споживання, у тому числі у домашньому господарстві; правових нормах, стандартах, правилах, що встановлюють обов’язкові екологічні обмеження і відповідальність у глобальних, національних або регіональних масштабах; створенні економічних механізмів, які встановлювали б матеріальну відповідальність за заподіяну довкіллю шкоду і забезпечували б достатні фінансові джерела для здійснення екологічних інновацій другого роду; формуванні системи безперервної екологічної освіти – як загальної, так і спеціалізованої; утвердженні екологічної етики і екологічної свідомості в політичних і ділових колах і серед підростаючого покоління, яке буде приймати доленосні рішення в новому столітті та здійснювати екологічний вибір людства. НАУКОВЕ ОБҐРУНТУВАННЯ РОЗМІРУ ЕКОЛОГІЧНОГО РЕНТНОГО ПЛАТЕЖУ НА ОСНОВІ НЕЙТРАЛІЗАЦІЇ ВІДХОДІВ Сухіна О. М., кандидат економічних наук, старший науковий співробітник Інституту економіки природокористування та сталого розвитку НАН України (м. Київ) Відсутність наукового обґрунтування розмірів платежів за забруднення навколишнього природного середовища призводить до значного забруднення довкілля та збагачення господарюючих суб’єктів, які присвоюють собі екологічну ренту, використовуючи переважно безкоштовно або за мізерну плату асиміляційний потенціал природи, яка має функцію розкладати природні й антропогенні речовини та усувати їхній шкідливий вплив без втрати стійкості екосистем. Згідно зі статтею 246.2 Податкового кодексу України ставка податку за розміщення малонебезпечних нетоксичних відходів гірничодобувної промисловості становить 0,29 грн/т. Виникає питання: як можна за 29 копійок нейтралізувати цілу тонну відходів? За такі кошти неможливо навіть правильно складувати їх. Сьогодні в Україні доцільно ставити за мету досягнення нульового показника розміщення відходів у навколишньому природному середовищі, як це практикують у країнах Європейського Союзу. Деякі ставки плати за забруднення навколишнього природного середовища у скандинавських країнах у 50 разів перевищують встановлені в Україні, і їхня ефективність є дуже значною. Безпосереднє застосування такого досвіду в Україні призведе до банкрутства і зупинки підприємств, тому необхідно науково обґрунтовувати ставки плати за забруднення навколишнього природного середовища, які й за кордоном не є економічно аргументованими. Автор упевнений, що платежі за забруднення природи повинні мати рентну основу [2]. 15
Метою цього наукового дослідження є модернізація податкової системи України шляхом забезпечення наукового обґрунтування розмірів платежів за забруднення навколишнього природного середовища і, зокрема, екологічного рентного платежу (термін введено автором). Як відомо, науковий розвиток та технологічний прогрес сприяють формуванню нового економічного мислення та нових наукових теорій. І в цьому випадку можна порівняти вартість використаного господарюючими суб’єктами асиміляційного потенціалу навколишнього природного середовища (АПнпс) та вартість нейтралізації відходів за допомогою новітніх технологій. Так, на цей час створені та проходять останні стадії розроблення такі установки, про які лише фантасти писали: системи штучного фотосинтезу, установки з повної нейтралізації відходів, які містять органічні речовини, глибокого очищення води та ін. Наприклад, японська фірма «Panasonіc» у 2012 р. створила установку штучного фотосинтезу для виробництва кисню і пального для автомобілів (етанолу), а також поглинання вуглекислого газу. Сьогодні значна кількість фірм в усьому світі придбали цей патент. У Російській Федерації створено установку «АИСТ-200» (альтернативный источник синтетического топлива) для переробки вуглецевмісних відходів у синтетичне моторне паливо (200 л/год вартістю 4 коп./л у валюті Російської Федерації). Цю технологію розробили фахівці томської компанії НВО «Базальт». Орієнтовна вартість установки – 12–17 млн. руб., термін окупності – 19 місяців. Ця система дає також можливість очищати й воду. Комплекс «АИСТ-200» призначений для екологічно безпечної переробки (без викидів у навколишнє середовище) будь-яких вуглецевмісних відходів (побутові й промислові відходи, в тому числі гумотехнічні вироби, пластики та пластмаси, вугільні та нафтові шлами), здійснення рекультивації (очищення) земель, водойм, стічних вод, забруднених розливами нафти і нафтопродуктів з отриманням на виході різних видів синтетичного моторного палива, тепла, електроенергії, технічної та дистильованої води. У процесі утилізації в середньому 3 м3 відходів/год (1 т/год у разі ТПВ – твердих побутових відходів) з урахуванням вмісту вуглецю в сировині не менше 70 % утворюється або тепло (3 гігакалорії/год), або електроенергія (3488 кВт/год), або рідке паливо та електроенергія (200 л/год синтетичного моторного палива: гас; бензин від «80» до «98»; супердизель «Арктика») та електроенергія 300 кВт/год). Цей прилад здатний зробити переворот у світовій економіці та вплинути не лише на розвиток країн, а й на свідомість населення, але є нафтові магнати… Якби такі установки могли закупити господарюючі суб’єкти, і в т. ч. ЖЕКи, різних відходів б було значно менше, а збереженого для майбутніх поколінь обсягу асиміляційного потенціалу навколишнього природного середовища – значно більше. Вартість знешкодження відходів має бути основою для встановлення розміру екологічного рентного платежу. Так, для визначення відповідних ставок плати у разі забруднення повітря доцільно включа16
ти вартість виробництва кисню шляхом штучного фотосинтезу та вартість самих установок. Автор вважає, що встановлення розміру плати за забруднення навколишнього природного середовища має базуватися на визначенні вартості тієї частини АПнпс, яку господарство використовує в процесі своєї діяльності. Тому автор пропонує визначати АПнпс для кожного підприємства за допомогою непрямого методу, і в цьому випадку застосувати витратний підхід, який досить часто використовують для оцінки вартості відтворення природного блага у разі його втрати шляхом визначення розміру компенсуючих потенційних витрат, необхідних для заміщення втраченого чи пошкодженого ресурсу ідентичним. Асиміляція є дією, тому доцільно визначати вартість виробництва компонентів – аналогів природним, зокрема, вартість виробництва кисню, азоту, озону та інших газів; вартість очищення скидів забруднених вод; демінералізації солоних шахтних вод; розведення риби, насадження лісів; створення ландшафтних парків та заповідників; розведення вимираючих видів тварин, підвищення родючості ґрунтів та ін. Можна ототожнити АПнпс з послугами екосистеми. Доцільно розробляти методологічні підходи до економічної оцінки використаного асиміляційного потенціалу повітряного (на основі штучного фотосинтезу) і водного (що базується на вартості очищення води шляхом її демінералізації і глибокого очищення) середовища. На основі наукового дослідження автора було визначено, що чинна ставка екологічного податку за викид ангідриду сірчистого в атмосферне повітря стаціонарними джерелами забруднення в мільйони разів менша, ніж має бути, якби підприємство платило хоча б 50 коп./м3 за виробництво кисню (на сьогоднішній день вже є устаткування для одержання кисню, азоту, аргону та інших речовин; собівартість виробництва кисню становить від 0,52 грн./м3 до 12,93 грн./м3 і більше, особливо на металургійних заводах України). Скільки ж повітря потрібно «виробити» людям (і якими мають бути витрати) для того, щоб розбавити 1 тонну двоокису вуглецю (CO2), а ставка екологічного податку за викиди двоокису вуглецю в Україні становить лише 24 копійки за 1 тонну. Що стосується механізму функціонування системи компенсації за негативний вплив на водні ресурси, автор тривалий час шукала показники стосовно очищення промислових вод у світі для наукового обґрунтування розмірів ставок для екологічного рентного платежу. Під час 3-го Міжнародного форуму чистих технологій в Україні «ECOSMART–2013» (у рамках якого був проведений семінар «Ізраїльські водні технології для України») на прохання автора ізраїльські фахівці озвучили вартість очищення води (в Ізраїлі технологію очищення води вважають однією з кращих у світі): 50 центів/м3 – вартість очищення стічних вод до стану питної води, 40 центів/м 3 – до технічної, 20 центів/м3 – для води, яку використовують у сільському господарстві. Опріснення морської води в Ізраїлі коштує 55 центів/м3. Найреальніша вартість води – від 3,5 до 5,0 доларів США, такою вона є вже в багатьох країнах: Німеччині (4,5 євро), Англії, Ізраїлі, Бельгії. В Україні, за даними Донецького 17
державного інституту проектування шахт, вартість демінералізації води становить 4,64 грн/м3 (2013 р.), або 58 центів/м3, що перевищує вартість в Ізраїлі. Отже, з таких цін потрібно виходити на адекватні ставки плати за забруднення води. В Україні ставка податку за скидання у водні об’єкти 1 кг сульфатів (і хлоридів) становить лише 2,7 копійки. На цей час деякі регіони Донбасу платять до 10,0 грн. за 1 м3 питної води, оскільки її треба перекачувати з водонапірних станцій на відстань понад 300 км і на висоті близько 250 м; 68% ціни на воду при цьому становить вартість електроенергії [3]. Для прикладу: в Об’єднаних Арабських Еміратах 1 л води в пляшці коштує 30,0 євро (325,0 грн). На сучасному етапі розвитку технологій утилізації твердих побутових відходів інвестиції становлять 30,0 доларів на добу для переробки 100 т сміття для захоронення відходів (звалище з протифільтраційним екраном), 33,6 – для сортування та спалювання, 38,6 – для сортування, спалювання і компостування, 23,0 долари – для сортування, піролізу й газифікації [1]. Собівартість захоронення відходів – 5–8 доларів/т сміття, спалювання – 11–20, компостування – 7–11, піролізу та газифікації – 6–11 доларів/т. На відміну від інших способів утилізації відходів, метод піролізу і газифікації є найчистішим, крім незначного забруднення води. Повітря при цьому не забруднюється. Такий метод є вигідним і найперспективнішим. Слід зауважити, що установка «АИСТ-200» для переробки відходів, розроблена вченими з Томська, не тільки не забруднює, а й очищує воду. Тому для визначення розміру екологічного рентного платежу доцільно знати також і собівартість очищення води за допомогою такої установки. У розвинутих країнах для досягнення балансу інтересів власників ресурсів та природокористувачів найбільше значення мають чітке законодавче закріплення владних повноважень, юридичний контроль за сферою природокористування, встановлення справедливої системи оподаткування та державна інвестиційна підтримка. У країнах з високорозвиненою економікою саме держава відіграє значну роль у побудові раціональної системи природокористування. Тому в Україні доцільно насамперед розробити та прийняти Екологічний кодекс, як це зроблено у Франції, Швеції, Республіці Казахстан, Республіках Башкортостан і Татарстан (Російська Федерація) та ін. Таким чином, наукове обґрунтування розмірів платежів за забруднення навколишнього природного середовища за допомогою включення собівартості виробництва кисню на установках штучного фотосинтезу, очищення та демінералізації води, вартості новітніх установок дасть можливість модернізувати податкову систему України, систему державного управління у природоохоронній сфері, положення нормативно-правових документів, екологізувати виробництво, що в майбутньому буде сприяти забезпеченню конституційного права громадян України на чисте довкілля.
18
Література: 1. Промышленное оборудование из Китая [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.ct-line.ru/waste/city.html 2. Разовский Ю. В. Формирование методологических подходов к определению размера экологической ренты в Украине и России / Ю. В. Разовский, Е. Н. Сухина // Сталий розвиток економіки. – 2012. – № 7 (17). – С. 54– 62. 3. Сухіна О. М. Методологічний підхід до вартісної оцінки асиміляційного потенціалу водойм на основі технології зворотного осмосу // Економічні проблеми сталого розвитку : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої пам’яті проф. Балацького О. Ф. (м. Суми, 24–26 квітня 2013 року) : у 4 т. / за заг. ред. О. В. Прокопенко. – Суми : Сумський державний університет, 2013. – Т. 1. – С. 255–257. ВПЛИВ ЧИННИКІВ НАВКОЛИШНЬОГО І СОЦІАЛЬНОГО СЕРЕДОВИЩ НА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ РОЗВИТОК ДІТЕЙ Романюк О. О., кандидат технічних наук, доцент Микитенко Л. І., старший викладач Київський національний університет технологій та дизайну Інтелект – система з великою кількістю джерел розвитку. З народженням починається безперервний процес взаємодії генетичного потенціалу індивіда з навколишнім середовищем. Біологічні та екологічні чинники цього середовища поєднуються в такому випадку в єдине ціле, хоч їхнє співвідношення постійно змінюється. На розвиток інтелекту безпосередньо впливає середовище природне або змінене втручанням людини, а також антропогенне (фізичне, хімічне, радіаційне та ін.). Однак найбільшим чинником ризику для психічного, інтелектуального розвитку людини є несприятливе екологічне середовище. Людина до таких умов адаптується внаслідок морфофункціональних порушень, які відбуваються в організмі, а також ціною нервово-психічного, емоційного, генетичного напруження та змін психологічного рівня. Вважають, що природні, фізичні чинники першочергово впливають на фізіологічні процеси в організмі людини і лише потім проявляються на психічному, психологічному, особистісному рівнях її організації. Доведено, що під час тривалої дії високого рівня природного або антропогенного забруднення зростає ризик формування екозалежних патологічних процесів, які мають чітку органну специфіку 1 . Вони є основою виникнення відхилень у психіці. 19
Високий рівень техногенного забруднення навколишнього середовища розглядають як одну з причин незмінної тенденції зростання поширення соматичних і психічних захворювань у всіх вікових групах 2 . Особливо характерною для екологічно неблагополучних районів є психічна і педагогічна занедбаність дітей, відхилення в емоційному, особистісному розвитку, прояв соціально-психологічної дезадаптації в поведінці. Зростання екологічно зумовлених патологій у дітей пояснює інтерес дослідників до психолого-педагогічного аспекту таких порушень. У літературних джерелах є дані про вплив деяких забруднювачів навколишнього середовища на психічні процеси, які визначають ефективність шкільного навчання 3 . Зокрема, хронічна інтоксикація оксидами вуглецю і азоту спричинює зниження стійкої уваги, особливо пам’яті. Свинець, кадмій, ртуть, миш’як зумовлюють порушення обміну психогенних амінокислот, призводять до гіпердинамічного синдрому, порушення пам’яті. Різноманітні вуглеводні та їхні похідні порушують баланс збудження і гальмування в нервовій системі, збільшують проникність гематоенцефалітичного бар’єра, що робить мозок вразливим для токсинів. У когнітивній сфері значні зміни відбуваються під впливом хронічної дії підвищених концентрацій алюмінію і фторидів у навколишньому середовищі. Ось чому більшість психологів погоджуються з тим, що результати інтелектуальних тестів відрізняються через спільний вплив генотипу і навколишнього середовища, а також їхню взаємодію. Адже, незважаючи на те, що біологічні основи інтелекту, крім генотипу, містять в собі особливості мозку і нервової системи в цілому, їхнє формування, актуальний стан багато в чому визначається навколишнім середовищем. Теорія взаємодії, яка пояснює зв’язок між чинниками спадковості та навколишнього середовища, базується на твердженні, що дія будь-якого фактора не є накопичувальною і додатковою. Природа і ступінь впливу одного чинника залежать від внеску іншого. Тому будь-який чинник навколишнього середовища буде по-різному впливати залежно від специфіки спадкового матеріалу, з яким він взаємодіє. Так само будь-який спадковий фактор буде діяти порізному в умовах різного навколишнього середовища 4 . Для теорії взаємодії фундаментальним є поняття взаємозалежності спадковості та навколишнього середовища. Тому будь-яка найменша зміна дії навколишнього середовища у поєднанні з невеликою зміною спадковості можуть у підсумку зумовити дуже велику різницю показників. Отже, незважаючи на матеріальні основи інтелектуальної діяльності з акцентами на генотипі й спадковості, роботі мозкових структур або цілісності нейронних систем, важливим є те, що жодна з цих складових не є незалежною від впливу середовища, в якому живе людина, середовища природного, фізичного і соціального. Вплив соціально-економічного стану сім’ї на інтелект дитини досліджували багато вчених (Д. Дафф, Р. Кеттелл, К. Макнемар та ін.). Вірогідність зниження інтелектуальних показників дитини збільшується зі знижен20
ням соціально-економічного статусу родини порівняно з дітьми із забезпечених сімей з високим статусом. Цю залежність встановлено в багатьох дослідженнях, її назвали ефектом соціального класу. Соціальне середовище впливає на розвиток інтелекту безпосередньо (через виховання, навчання, інформаційну обізнаність та ін.) та опосередковано: через гірші біологічні характеристики дітей, батьки яких мають нижчий соціальний статус, через особливі особистісні якості, які властиві багатьом таким дітям (наприклад, відсутність потреби у досягненнях). Спільний вплив факторів навколишнього і соціального середовищ на інтелектуальний розвиток дошкільного і молодшого віку автори дослідили 4 на прикладі населених пунктів центра регіону Забайкалля. Під час досліджень основним методом вивчення інтелектуальних показників став тестовий метод. Комплекс методик для дошкільнят було розроблено на основі програми Л. А. Венгера, яка призначена для визначення їхнього інтелектуального розвитку і готовності до школи 5 . Серед молодших школярів були вивчені показники невербального та вербального інтелекту. Перші були отримані за допомогою прогресивних матриць Дж. Равена 6 . Показники словесно-логічного мислення визначали за допомогою субтестів, розроблених Л. І. Переслені та Л. Ф. Чупровим 7 . Визначально, що результати тестування дітей аналізували з обов’язковим залученням результатів бесід з вихователями, вчителями, шкільними психологами про кожну дитину. Таким чином, кількісний аналіз поєднували з якісним. Внаслідок досліджень 4 була виявлена чітка тенденція: якщо ступінь забруднення фізичного середовища регіону починає перевищувати деякі критичні межі, то дія соціальних чинників буде недостатньою для повної компенсації його впливу, і тоді на передній план виступає природний чинник. Особливо вагомим стає цей чинник для територій з однаковим соціальним статусом, тоді показники розвитку інтелекту дітей залежать від умов (сприятливих чи несприятливих) фізичного середовища. Вплив соціального середовища на розвиток інтелекту дітей стає визначальним під час порівняння територій з однаковими природними умовами. Однак на екологічно забруднених територіях соціальні умови життєвого середовища у ряді випадків припиняють здійснювати свій визначальний вплив на розвиток інтелекту 4 . Життєве середовище людини зазвичай представлене комплексом умов природного (фізичного) та цілісного соціального середовища. Є безліч різновидів соціального середовища, які входять компонентом у життєве середовище: навчальне (у широкому та вузькому значенні, в тому числі шкільне) середовище, різні варіанти родинного середовища, культурне середовище та ін. Сучасні дослідники не піддають сумнівам висновок про те, що кожна культура формує соціальний запит на розвиток здібностей певного виду і часто не сприяє розвитку інших 4 . Однак для дитини, крім природного та родинного, найважливішим є навчальне середовище. В нього вона потрапляє у трирічному віці й перебуває щонайменше до повноліття. 21
У сучасних умовах сформувалися додаткові чинники навчального середовища 8 : інтенсифікація навчання, зокрема з використанням технічних засобів (ВДТ і ПК та ін.); перехід на нові форми і методи навчання, наприклад, за тривалістю тижня, організацією навчально-виховного процесу в навчальних закладах; навчальний стрес (до 80% учнів в умовах школи зазнають впливу необґрунтованого стресу); зменшення рухливості та ще більшою мірою виражена гіпокінезія школярів. Сучасним школярам пропонується неабияке навчальне навантаження. Так, з урахуванням часу виконання домашніх завдань навчальне навантаження («робочий» день) школярів становить 10–12 годин у початкових класах і 15 годин – у старших. Інтенсивністю навчального процесу зумовлені порушення гігієнічних норм відпочинку, реалізації пріоритетних біологічних потреб у сні, активному русі. Фізіолого-гігієнічні дослідження свідчать про велику варіабельність чуттєвості користувачів під час роботи з відеомонітором: втома виникає раніше і більше проявляється у дітей, особливо з порушеннями стану здоров’я (короткозорість, захворювання нервової системи), у разі низької якості моніторів, несприятливих умов навколишнього середовища, порушень режиму дня і роботи 8 . Погіршення стану здоров’я школярів характеризується збільшенням частоти хронічних відхилень здоров’я. За період навчання з першого по восьмий класи кількість здорових дітей зменшується в 4 рази. Сумарна частка представлених класів і груп хвороб збільшується з 38,0 до 68,4%. Дослідники інституту 8 встановили, що більший прояв негативних тенденцій у стані здоров’я багато в чому залежить від виду навчального закладу, в якому навчається дитина й підліток. Отже, індикатором якості навколишнього середовища може бути не лише стан здоров’я населення в конкретному регіоні, а й показники психічного, інтелектуального розвитку людей, і в першу чергу дітей, які в ньому проживають. А фундаментальні біосоціальні закони диктують необхідність дотримання одразу двох принципів – природоцільності й екологодоцільності життєдіяльності людини. Література: 1. Вельтищев Ю. Е. Экология и здоровье детей. Химическая экопатология / Ю. Е. Вельтищев, В. В. Фокеева. – М. : Медицина, 1996. – 57 с. 2. Алексеев С. В. Экология ребенка – важнейшее направление экологии человека / С. В. Алексеев // Ребенок – проблемы экологии и здоровья : сб. докладов науч. сессии, 1–3 июня 1999 г. – СПб., 1999. – С. 8–20. 3. Гигиена окружающей среды и здоровье населения. – М. : МНИИГ, 1986. – 137 с. 4. Панов В. И. Влияние экологически неблагоприятной среды на интеллектуальное развитие детей : монография / В. И. Панов, Н. М. Сараева, 22
А. А. Суханов; Психологический ин-т РАО, Забайкальский гос. гуманитарнопедагогический ун-т им. Н. Г. Чернышевского. – М. : ЛКИ, 2007. – 221 с. 5. Диагностика умственного развития дошкольников / под ред. Л. А. Венгера, В. Холмовской. – М. : Педагогика, 1978. – 248 с. 6. Розанова Т. В. Развитие памяти и мышления глухих детей. – М. : Педагогика, 1978. – 231 с. 7. Переслени Л. И. Определение уровня развития словесно-логического мышления у первоклассников / Л. И. Переслени, Л. Ф. Чупров // Вопросы психологии. – 1989. – № 5. – С. 154–157. 8. Кучма В. Р. Теория и практика гигиены детей и подростков на рубеже тысячелетий / РАМН, НИИ гигиены и охраны здоровья детей и подростков Научного центра здоровья детей; Московская медицинская академия им. И. М. Сеченова. – М. : Науч. центр здоровья детей РАМН, 2001. – 375. ГЛОБАЛЬНЫЕ ЭКОЛОГИЧЕСКИЕ УГРОЗЫ – НОВЫЙ КОНТЕКСТ ВИДЕНИЯ ПЕРСПЕКТИВ РАЗВИТИЯ НАУКИ И ИННОВАТИКИ Заец Р. В., кандидат экономических наук, старший научный сотрудник Центра исследований научнотехнического потенциала и истории науки имени Г. М. Доброва НАН Украины (г. Киев) Глобальный экологический кризис всё более явственно обозначает ту границу эколого-экономического благополучия общества, за которой начинается стремительное и практически повсеместное ухудшение условий хозяйствования и жизни людей. Этот тезис разделяет все большее число ученых и экспертов, которые считают, что мир-система стремительно приближается к этой роковой черте. Немало и тех, кто убежден, что Рубикон уже позади, ящик Пандоры открыт и начинается история заката индустриальной цивилизации. Наука пока не дала однозначного ответа на вопрос: каковы планетарные пределы или пороговые значения параметров экосистемы Земли, после перехода которых процессы деградации экосферы становятся реально опасными для Homo sapiens. В то же время, для практиков разных сфер природопользования эти пределы очевидны, хотя и не подтверждены строгими научными доказательствами и расчетами. Недостаток знаний о «точках невозврата» по главным направлениям развития и степени близости к ним мирсистемы – не только гносеологический пробел, но и одно из условий доминирования рыночного фундаментализма и технооптимизма, который питается иллюзиями относительно возможности заменить знаниями дефицит материальных ресурсов. 23
Несмотря на то, что глобальный экологический кризис подрывает жизнепригодность среды обитания Homo sapiens, раскручивание молоха рынка и технологического молоха (по выражению Дж. Мандера [1]), а также разжигание аппетитов потребительского общества продолжается. Но экономический рост в глобальном масштабе означает беспрецедентный рост ресурсопотребления, ускорение процессов истощения запасов невоспроизводимых георесурсов, сокращения биоразнообразия и ухудшения условий воспроизводства биоресурсов. Апологеты рыночной экономики и ценностей потребительского общества непоколебимо верят в то, что экономический рост и обеспечивающие его технологические процессы должны и могут продолжаться неограниченно долго в земном пространстве и во времени, а все возникающие проблемы будут успешно разрешаться с помощью науки и новых технологий. Они не понимают или сознательно игнорируют (согласно принципу «после нас хоть потоп») очевидное: бесконечный экономический рост на планете с конечными размерами и ресурсами невозможен и неминуемо ведет к катастрофе; индустриальное общество уже вышло за свои ресурсные пределы и далее не сможет покрывать свои возрастающие потребности за счет постоянно убывающей ресурсной базы; наращивание производства и потребления происходит за счет увеличения использования невозобновимых энергетических и вещественных ресурсов планеты, на извлечение и переформирование которых ориентированы интеллектуальные усилия ранее сложившейся науки и инноватики; освоение и вовлечение в хозяйственный оборот возобновимых энергетических ресурсов происходит медленнее, чем это необходимо для сохранения природных балансов обмена энергии и вещества, нарушенных индустриальной цивилизацией. Соответствующие научно-исследовательские и опытно-конструкторские разработки выполняются со значительным опозданием и в недостаточном объеме; исчерпание ресурсов обернется снижением доходов и качества жизни подавляющего большинства населения во всех странах мира (прежде всего бедных); по мере усугубления дефицита природных ресурсов будет обостряться борьба за их обладание (вплоть до развязывания войн) между странами и региональными сообществами с разными уровнями экономического развития и ресурсообеспеченности. Если к этому добавить очевидные последствия глобального экологического кризиса – ухудшение климата и условий хозяйственной деятельности, грядущее сокращение ойкумены из-за подъёма уровня мирового океана и опустынивания, – то мир-система в целом утратит стабильность и устойчивость, а перспективы её развития станут мрачно неопределенными. Вывод, который напрашивается из приведенных констатаций, прост – стратегия наращивания экономического роста представляется неразумной и опасной уже 24
для следующего поколения землян, она должна быть заменена новой экологически безопасной стратегией развития [2]. Мир-система оказалась в «ловушке прогресса» [3], из которой нет выхода. «Мы привели в действие индустриальную машину такой сложности и такого размаха, что не знаем теперь, как нам перейти на меньшее потребление или к устойчивому состоянию в отношении наших потребностей» [3]. Современный этап развития США – мирового экономического лидера, которому подражают все индустриальные страны и завидуют политикумы стран с переходной экономикой, К. Хеджес характеризует драматически: «Технические и научные силы промышленной элиты, приведшие к беспрецедентной роскоши – и непревзойденной военно-экономической мощи – висят над нами как дамоклов меч. Мания безудержного экономического расширения и эксплуатации стала проклятием, смертельным приговором» [3]. Современные рыночные механизмы, а также ангажированные крупным бизнесом наука и технократическая инженерия поставлены на службу бизнеса, который ориентирован на извлечение максимальных прибылей и расширение консюмеризма за счет усиления эксплуатации природы и человека. Индустриально-рыночная инфляционная экономика основана на экоёмких производственных системах и экофобных технологиях. Её разрастание означает дальнейшую деградацию природной среды, усиление экологических рисков и общей экологической опасности жизнедеятельности больших и малых стран и народов. Если в ближайшие десятилетия сложившиеся тренды развития мирсистемы сохранятся, то каждое последующее поколение землян будет жить в значительно худших экологических условиях, чем нынешние, с неизбежным ужесточением ресурсных ограничений. Будет возрастать дефицит жизненно важных ресурсов (чистые вода, атмосферный воздух, плодородные грунты, продукты питания; леса, продуцирующие кислород; другие экосистемы, поддерживающие устойчивость биосферы). Ресурсное неблагополучие будет усугубляться глобальным потеплением и его последствиями – резкие изменения климата, учащающиеся природные аномалии и катастрофы, провоцирующие технологические катастрофы, что вкупе будет приводить к тяжелым экономическим и социальным потерям. Непрестанный рост системы «экономика» в экосистеме Земли ведет к превышению её разумного масштаба, что в будущем станет причиной упадка потребительских обществ и индустриальной цивилизации в целом. К такому итогу, как считают Г. Дейли [4, 5] и У. Р. Каттон [6], приведет технологический прогресс и тотальное вовлечение в хозяйственный оборот всех доступных переработке природных ресурсов. Эти процессы в исторически короткое время превратят экосистему Земли в «заполненный мир» [4] – состояние, когда её оккупирует система «экономика». Она поглотит все невозобновимые ресурсы, а экосистема Земли будет заполнена отходами их переработки и отбросами жизнедеятельности общества. Не только рост экономики, но и её 25
простое воспроизводство станет невозможным, деградация природной среды – неизбежной, а социальные последствия – трагическими. По прогнозу У. Р. Каттона [6], в случае выхода экономики за разумные пределы роста, обусловленные несущей способностью экосистемы Земли, неизбежно наступит постэкзуберантная пора. Её главные характеристики – непреодолимый дефицит жизненно важных ресурсов, глобальная экологическая катастрофа. У жителей всех стран резко сократятся доходы, катастрофически упадет качество жизни из-за ступора систем жизнеобеспечения. Отсутствие средств существования приведет к массовому вымиранию населения, прежде всего его бедных слоев. Такой представляется расплата за экологически агрессивный научно-технический прогресс и «век изобилия», который переживают богатые страны и сообщества в последние десятилетия. При этом очевидна вопиющая историческая несправедливость – кара настигнет тех, кто не виновен в перепотреблении жизненных благ и глобальных растратах природных ресурсов. Многочисленные критические исследования феномена безудержного разрастания рынка, подчинения ему человека и всех сторон общественного бытия способствовали формированию альтернативных – экосистемных – взглядов на последующее развитие общества [2]. На базе этих представлений сложилась новая мировоззренческая – натуроцентричная – парадигма развития общества, которая расширяет своё влияние не только в научном сообществе, но и в обществе в целом. Эта новая экологическая парадигма, или парадигма природосберегающего развития, является четко артикулированной альтернативой антропоцентристскому мировоззрению и потребительскому отношению к Природе, ставшему причиной глобального экологического кризиса. Вместо односторонне рыночно-экономического толкования развития общества парадигма природосберегающего развития предлагает более общее целостное его видение. Оно основано на понимании фундаментальной зависимости общества от экосистемы Земли (её ограниченных ресурсов и изменчивости климатических условий), неразрывного единства процессов, происходящих в природе и обществе. Главный девиз и моральный императив этой парадигмы – обеспечить выживание Homo sapiens, что возможно только при смене стратегических ориентиров развития. Необходимо кардинально изменить характер экономического развития каждой страны, ввести его в русло ресурсных ограничений и сделать экологически безопасным. Отсюда необходимость критической переоценки ранее сложившихся моделей производства и потребления, и привязанных к ним областей и методов научных исследований и инновационных разработок [2]. Центром теоретического внимания должны стать взаимоотношения природы и общества, необходимость и возможности такого развития экономики, которое сохраняет природный капитал, достаточный для благополучной жизни всех последующих поколений землян. «От правильности и скорости решения существующих противоречий между функционирующей эко26
номической системой и природной средой зависит не только благосостояние будущих поколений, но и существование отдельных биологических видов на планете, в том числе и человека» [5, с. 32]. Поэтому Г. Дейли убежден в том, что «существующую и доминирующую не только в научной жизни, но и на практике парадигму «экономического роста» следует заменить парадигмой «экономического развития» [5, с. 32]. Парадигма природосберегающего развития предполагает не отказ от научно-технического прогресса (как это пытаются представить её противники), а изменение его направленности и характера. Во-первых, необходима смена оснований и целей многих научных исследований в областях естественных, технических, социальных, гуманитарных наук для получения новых знаний для создания экологически дружественных технологий и систем хозяйствования. Во-вторых, стратегическое проектирование тех преобразований хозяйственных практик и сопряженных с ними видов деятельности, которые необходимы для перехода общества к экоустойчивому развитию [2]. Эти исследования и проектировки должны проводиться с позиций экосистемного подхода, исходной теоретической идеей которого является целостное описание и изучение единой природно-социальной системы, прагматической – достижение и поддержание её гомеостаза (динамического равновесия). Его суть – удержание такого соотношения между природным и человекотворным капиталами, которое позволяет сохранять здоровую биосферу и в то же время поддерживать социум с полноценным удовлетворением его материальных и духовных потребностей. Литература: 1. Мандер Дж. Когда не остаётся ничего святого. Провал технологий и судьба коренных народов ; пер. с англ. В. И. Постникова. – К. : ЕкоПравоКиев, 2007. – 336 с. 2. Заец Р. В. Парадигма природосберегающего развития: ревизия тенденций и перспектив развития науки и инноватики // Проблемы и перспективы инновационного развития экономики : материалы XVII международной научно-практической конференции, Алушта, 10–15 сентября 2012 г. ; Национальная академия наук Украины, Центр исследований научно-технического потенциала и истории науки им. Г. М. Доброва НАН Украины, Творческий союз НИО Крыма. – Симферополь : ИТ «АРИАЛ», 2012. – С. 104–111. 3. Хеджес К. Миф о прогрессе ; пер. с англ. В. Постникова // [Электронний ресурс]. – Режим доступа: http://www.proza.ru/2013/01/18/1104 4. Дейлі Г. Поза зростанням. Економічна теорія сталого розвитку ; пер. з англ. – К. : Інтелсфера, 2002. – 312 с. 5. Дейли Г. Экологическая экономика и проблемы исчерпаемости природных ресурсов // Методы решения экологических проблем : монография / под ред. д. э. н., проф. Л. Г. Мельника, к. э. н. Е. В. Шкарупы. – Сумы : Издво СумГУ, 2010. – С. 19–32. 27