ЗМІСТ Позиція Всеукраїнської екологічної ліги щодо збереження та розширення природно-заповідних територій в Україні. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
2
Аналіз стану природно-заповідного фонду України. . . . . . . . . . . . . . . . .
4
Концепція заповідності як противага споживацькому ставленню до «охорони» природи Бурковський О. П., Грицан Ю. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
5
Проблеми створення першого на Дніпропетровщині Національного природного парку «Самарський бір» Барановський Б. О., Грицан Ю. І., Іванько І. А., Рощина Н. О. . . . . . .
10
Необхідність створення Національного природного парку «Холодний Яр» Галушко О. С. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
16
Збереження біорізноманіття українського степу – завдання національної ваги Гетьман В. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
18
Оптимізація діяльності національного природного парку «Нижньо-сульський» як складова збереження ландшафтного різноманіття Свіколкін В. М., Сплодитель А. О. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 Розширення території національного природного парку «ДерманськоОстрозький»: проблеми та перспективи Головко О., Бобровський А. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
31
Сучасні соціально-екологічні проблеми Сухого лиману та шляхи їхнього вирішення Галімова М. А. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
34
ПОЗИЦІЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ЛІГИ ЩОДО ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА РОЗШИРЕННЯ ПРИРОДНОЗАПОВІДНИХ ТЕРИТОРІЙ В УКРАЇНІ Станом на 2014 рік до складу природно-заповідний фонду України входить 8101 територія загальною площею 3,667 млн. га в межах сухопутної території України і 402,5 тис. га в межах акваторії Чорного моря. Показник заповідності становить 6,08 % від загальної площі України і є одним з найменших серед країн Європи. Конвенцією про охорону біологічного різноманіття, сторонами якої є 193 країни світу, серед яких і Україна, поставлено завдання до 2020 року підвищити площу заповідних територій до 17 % на суходолі та до 10 % в межах морських акваторій. На жаль, досягнення цих показників поки що є фантастичною мрією, оскільки природоохоронці щоденно ведуть важку боротьбу за збереження хоча б існуючих територій. Проблема полягає у тому, що хоча природні заповідники мають найвищий охоронний статус, ст.9-1 Закону України «Про природно – заповідний фонд України» дозволяє отримувати ліміти на спеціальне використання природних ресурсів в межах об’єктів ПЗФ. Фактично, це дозволи на проведення рубок та сінокосіння на територіях, де згідно цього ж закону заборонена діяльність, що суперечить цільовому призначенню заповідника, та створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси. А чи може вирубка дерев чи заготівля сіна, які передбачають наявність великої кількості людей, використання важкої техніки, прокладання шляхів та інше, не мати шкідливого впливу на екосистеми заповідника? Звичайно ж, ні. Окремого згадування варті санітарні рубки, які регламентуються Постановою Кабміну «Про затвердження Санітарних правил в лісах України». Хоча санітарні рубки мають на меті «оздоровлення» лісу та його очистку від захаращеності, ці санітарні правила ігнорують той факт, що мертва деревина має важливе значення для екосистеми лісу, оскільки є невід’ємною частиною кругообігу речовин. Гриби-трутовики та інші редуценти розкладають мертву деревину, утворюючи поживний субстрат для молодого покоління дерев. Крім цього, мертва деревина є домівкою та сховищем для багатьох видів птахів та ссавців, тому прибирання впавших дерев має прямий вплив на біорізноманіття лісових екосистем. Крім офіційно дозволеного природокористування, на територіях заповідників трапляються непоодинокі випадки такої приватної господарської чи комерційної діяльності, як випас худоби, розміщення пасік, приватні полювання, вилов риби та інші порушення. Таким чином, характеристика «заповідність» стосується лише природних заповідників і частково – біосферних заповідників та національних природних парків, які мають заповідні зони. Інші території, хоча офіційно і є природоохоронними, часто стають угіддями для полювання або випасання худоби. 2
Для збереження об’єктів природно-заповідного фонду та збільшення площі заповідних територій Всеукраїнська екологічна ліга вважає за потрібне здійснити такі заходи: – врегулювати суперечності між різними законодавчими актами, що стосуються природно-заповідного фонду (Лісовий та Земельний кодекси України, Закон України «Про природно-заповідний фонд України», «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» та ін.), законодавчо встановити пріоритетність заповідання природних територій над іншими видами людської діяльності та природокористування. Для цього потрібно створити міжгалузеву робочу групу, до складу якої мають увійти провідні науковці – фахівці різних галузей, представники органів влади, громадськості, бізнесу, місцевих громад; – внести зміни до законодавства щодо встановлення кримінальної та адміністративної відповідальності посадових осіб, підвищення штрафів та посилення відповідальності за порушення та невиконання вимог і завдань природоохоронного законодавства у сфері заповідної справи; – для координації роботи та ефективної реалізації державної політики у сфері заповідної справи створити окремий центральний орган виконавчої влади – Державне агентство заповідної справи України, якому підпорядкувати всі природоохоронні території України; – вжити дієвих заходів з посилення екологічної просвіти та освіти державних службовців, представників місцевих громад та органів самоврядування, громадян, представників бізнесу та громадських організацій. Популяризувати концепцію заповідності для збереження унікальних залишків дикої природи; – посилити режим заповідності у природних заповідниках, заповідних функціональних зонах («ядрах») біосферних заповідників, національних та регіональних ландшафтних природних парках; – забезпечити призначення на керівні посади у сфері заповідної справи лише фахівців з профільною освітою або досвідом роботи у цій сфері не менше 5 років; – провести громадський аудит діяльності Міністерства екології та природних ресурсів України у сфері дозвільної діяльності, що стосується об’єктів ПЗФ.
3
АНАЛІЗ СТАНУ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ 4 лютого 2015 року в Комітеті Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи відбулися слухання, на яких обговорювалися основні проблеми природно-заповідного фонду та шляхи їхнього розв’язання. У засіданні взяли участь Микола Томенко, голова Комітету, народні депутати України, Тетяна Тимочко, голова Всеукраїнської екологічної ліги, Володимир Борейко, директор Київського еколого-культурного центру, директори природних заповідників та національних природних парків, представники органів влади, наукових установ Національної академії наук України. Відкриваючи комітетські слухання, Микола Томенко зазначив, що на цей момент держава втратила контроль над управлінням у сфері заповідної справи. Більшість природоохоронних територій, які були створені за останні роки, досі офіційно існують лише на папері. Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» було скасовано обов’язковий державний контроль за дотриманням природоохоронного законодавства. Наразі органи Міністерства екології та природнихї ресурсів України не можуть виявити та припинити навіть ті порушення, які виявляє природоохоронна громадськість, оскільки функції контролю за дотриманням природоохоронного законодавства покладено на Державну екологічну інспекцію України, яка на цей час фактично припинила свою діяльність. Необхідно вжити конкретних заходів для запобігання знищенню цінних заповідних територій та поліпшення стану природно-заповідного фонду України. У своєму виступі Тетяна Тимочко наголосила на тому, що, проаналізувавши стан виконання рішень попередніх Комітетських слухань у 2008 та 2013 роках, а також рекомендацій Парламентських слухань щодо дотримання вимог екологічного законодавства в Україні в 2000 році, можна зробити висновок, що з усього масиву було виконано близько 15%, а інші пропозиції переходять з одного документу в інший. Вона зауважила, що наразі активно знищуються об’єкти природно-заповідного фонду місцевого значення, які займають 1 млн 800 тис. га і є важливим резервом природоохоронних територій. Саме тому необхідні значні зміни в стратегії законодавчого управління, і першим кроком має бути накладання мораторію на будь-які зміни до Закону України «Про природно-заповідний фонд України». Починаючи з 2010 року народні депутати чотири рази вносили законопроект про надання дозволу на полювання в природно-заповідних об’єктах, що є неприпустимим порушенням заповідного режиму. Крім цього, вкрай необхідно розпочати адаптацію українського законодавства до європейських директив у сфері збереження довкілля. Для розв’язання проблем фінансування, на яких наголошували керівники заповідних об’єктів, варто внести зміни і доповнення до базових законів та Закону України «Про державний бюджет України на 2015 рік» і залучати кошти для фінансування природоохоронних об’єктів на засадах держав4
но-приватного партнерства. Якщо звільнити від податків бізнес-структури, які вкладають кошти в розвиток природоохоронної галузі, заповідні об’єкти будуть отримувати додаткове фінансування від приватного сектору. Важливим питанням є функціонування системи державного управління заповідною справою. Природоохоронні громадські організації вже давно наполягали на створенні Агенства заповідної справи, замість цього у Міністерстві екології та природних ресурсів України хочуть об’єднати Департамент заповідної справи з Департаментом біорізноманіття. До того ж, Міністр планує передати частину функцій Мінприроди іншим міністерствам, демонструючи при цьому свою некомпетентність та непідготовленість. Тому є пропозиція Комітету розглянути питання реформування природоохоронної галузі України, зокрема проект, який був підготовлений експертами Всеукраїнської екологічної ліги. Без реформування всієї галузі можна втратити навіть ті заповідні території, які вже є. Насамкінець Тетяна Тимочко підкреслила, що найгострішим питанням сьогодення є війна на сході України, яка, крім людських жертв та руйнацій, призводить до знищення природних територій Луганської та Донецької областей. Частина заповідного фонду цього регіону вже знищена, проте треба вжити негайних заходів для збереження територій, які ще залишилися. На жаль, за весь час ведення бойових дій Міністерство екології та природних ресурсів України не здійснило жодного кроку для розв’язання цієї проблеми, в той час як природоохоронні громадські організації разом з науковцями провели вже три круглі столи, присвячені екологічним наслідкам воєнних дій, та розробили конкретні пропозиції щодо їхнього подолання. Керівники заповідників та національних парків виділили загальні проблеми природоохоронної сфери, зокрема: відсутність державної системи моніторингу, недостатнє фінансування об’єктів природно-заповідного фонду, суперечності та неточності в законодавстві, призначення на керівні посади за партійною ознакою без наявності необхідних знань та досвіду. КОНЦЕПЦІЯ ЗАПОВІДНОСТІ ЯК ПРОТИВАГА СПОЖИВАЦЬКОМУ СТАВЛЕННЮ ДО «ОХОРОНИ» ПРИРОДИ Бурковський О. П., активіст Донецької обласної організації Всеукраїнської екологічної ліги Грицан Ю. І., доктор біологічних наук, професор, голова Дніпропетровської обласної організації Всеукраїнської екологічної ліги Зародження й розвиток ідеї. В культурно-історичному аспекті заповідання відомо з давніх часів, коли воно носило, головним чином, релігійний характер. Такою, наприклад, була практика священних гаїв. Якщо ж говори5
ти про сучасне розуміння цього явища, то воно в першу чергу є природоохоронним заходом, хоч повністю свою сакральну сутність так і не втратило, тому що трансформувалося в певний тип екологічної філософії та ідеології. Ідея створення ділянок заповідної природи зародилася в США й багато в чому базувалася на філософській концепції свободи дикої природи. «Батьком» цієї концепції можна вважати філософа-трансценденталіста Генрі Торо, а відправною датою 1854 р., коли побачила світ його праця «Уолден, або Життя у лісі». Вже через пару десятиліть ця ідея отримала практичне втілення у вигляді першого офіційного об’єкта охорони природи – Йелоустоунскього національного парку, а в 1890 р. – Йосемітського національного парку завдяки зусиллям іншого видатного американського природоохоронця Джона Мюіра (Г. Торо помер в 1861 р. і не дожив до цих подій). Мотивація створення зазначених національних парків була різною. Одні бачили в них символи своєї країни, якими можна пишатись, інші піклувалися про здоров’я нації, а природоохоронці вбачали в цих об’єктах інструмент забезпечення свободи дикої природи. Своє бачення охорони природи було і в Європі. Тут провідну роль зіграв німецький вчений Гуго Конвенц, і саме йому належить ідея її абсолютного захисту. Якщо в США національні парки були відкриті для масового туризму, то створені Г. Конвенцем природоохоронні території мали абсолютну недоторканність і в першу чергу слугували для дослідження природних процесів. Він розумів, що всі природоохоронні об’єкти не можна зробити абсолютно заповідними, однак перший справжній офіційний природний заповідник (абсолютний резерват) було створено в 1907 р. у Німеччині саме за ініціативи Г. Конвенца. Цей об’єкт на площі лише 172 га називається «Плафаген» та існує й досі. До речі, 3 тис. га Біловезької Пущі в Польщі стали заповідними в 1916 р. також завдяки зусиллям Г. Конвенца. Те, що ми називаємо «заповідність», у західній літератури має такі синоніми, як «сувора охорона» або «пасивна охорона» (на відміну від активної – менеджменту). Термін «заповідність» та «заповідник» у нашому розумінні отримали свій розвиток в Російській Імперії завдяки зусиллям професора-зоолога Григорія Олександровича Кожевнікова, а саму концепцію абсолютної заповідності він розробив у 1908–1909 роках. Перед цим Г. О. Кожевніков відвідав США та Німеччину і вже був ознайомлений з практикою збереження природного середовища. Однак, заслуга цієї людини полягала в тому, що він першим сформулював принципи заповідності та описав цю ідею з наукового погляду. Принципи заповідності, розроблені Г. О. Кожевніковим, з незначним коригуванням з урахуванням сьогодення, є фундаментом заповідної справи і в наш час. У кінці свого життя зоолога зі світовим ім’ям вигнали з Московського державного університету в 1929 р. з формулюванням «за незнання марксистської діалектики», а «залізний занавіс» не дав можливості європейським та американським екологам ознайомитися з працями Г. О. Кожевнікова [1]. Вже в радянські часи розвиток та втілення ідей Г. О. Кожевнікова продовжили Н. Ф. Реймерс, О. М. Краснітський, Ф. Р. Штільмарк, С. О. Дирєнков. В Україні концепцію заповідності 6
активно розвивали В. В. Станчинський, О. А. Яната (через що обидва загинули в сталінських таборах), Захаренко О. В. Сучасні підходи. Розвиток ідеї свободи дикої природи та її практичне втілення продовжили Олдо Леопольд, Арне Наес, Родерік Неш, Джек Тернер та багато інших вчених та активістів природоохоронного руху. Проте, оскільки причини екологічної кризи лежать в площині соціальної психології, економіки та політики, то розглядати питання заповідності окремо від цих чинників було б помилково. В середині – другій половині ХХ століття відбувся синтез екологічної проблематики, який був втілений в ідеологію глибинної екології, розробленою норвезьким екологом А. Наесом [3]. Основними постулатами цієї концепції стала не просто свобода дикої природи, а її самоцінність та потреба охороняти природу не заради людини, а заради самої природи, що перегукувалося з ідеями Г. Торо та Дж. Мюїра. Концепція заповідності максимально відповідає цьому постулату, тому що заперечує будьяке пряме втручання людини в життя природи заповідника і являє собою його практичну реалізацію. Тому сьогодні можна з усією впевненістю сказати, що ідея свободи дикої природи та її заповідання є складовою глибинної екології. Це не означає, що збереження цінних природних комплексів ігнорується іншими політичними чи екологічними ідеологіями, але мотивація цих дій зазвичай є різною. Концепція заповідності, або, як її інколи називають, абсолютної заповідності, проголошує збереження ділянок дикої природи назавжди та в абсолютній недоторканності. Це має досягатись шляхом заборони та припинення будь-якого господарського використання природного комплексу, а також припинення свідомого та безпосереднього антропогенного втручання в дику природу заповідника. Американський еколог Р. Неш зазначає: «Ділянки дикої природи більше не будуть існувати з ласки долі або недогляду. Дикі землі залишаться дикими лише в результаті обдуманого рішення» [4]. Отже, основним завданням менеджменту заповідників є сувора охорона з метою недопущення будь-якого менеджменту. Були розроблені основні принципи концепції заповідності, які коротко можна сформулювати так: 1. Ідея заповідності є ідеалом, до якого треба прагнути в діяльності заповідника. 2. Непрямий вплив людини на заповідник (глобальне забруднення, глобальне потепління та ін.) не має розглядатись як порушення заповідності. 3. Заповідність поширюється на заповідні ділянки, які зазнавали антропогенного впливу, де вона стає актом відтворення природного середовища. 4. Заповідність потребує обмеження до можливого мінімуму впливу на природний хід процесів досліджень та охорони заповідників. 5. Основним завданням природних заповідників є збереження екосистем та спонтанних природних процесів у них. Регуляційні заходи можливі лише в інших категоріях природоохоронних територій (національні парки, заказники тощо). 7
6. Презумпція заповідності – оголошення будь-якої території / акваторії заповідником означає її повну юридичну недоторканність від будь-якого зазіхання людини. Концепція заповідності як противага менеджменту природоохоронних територій. Тотальна комерціалізація всіх сфер життя суспільства значною мірою десакралізувала первинну мотивацію охорони природи. З одного боку, питання охорони природи стало більш приземленим та зрозумілим, адже воно почало базуватись багато в чому на інстинкті самозбереження. На противагу переважній більшості людства, для якої поняття «екологія» зводиться лише до проблеми утилізації сміття, певна його частина все ж таки усвідомила свою залежність від природних екосистем. Проте, на жаль, інстинкт самозбереження так і не став рушійною силою охорони природи, оскільки глобальні зміни відбуваються протягом кількох поколінь і кожне з цих поколінь не помічає, наскільки швидкими є ці зміни в природному вимірі. Однак наукові, громадські та частково політичні кола більшою чи меншою мірою усвідомлюють небезпеку. Зрозумівши, що інстинкт самозбереження як батіг не приносить очікуваних плодів, був запропонований мотиваційний «пряник». Так з’явилась нова «наука» — економіка навколишнього середовища. Люди вирішили підраховувати економічні зиски або втрати від збереження або знищення довкілля. Формування довкілля екосистемами перейменували в «екосистемні послуги» та оцінили в грошовому еквіваленті. Заповідним територіям у цій системі відводилась роль банку біорізноманіття та одного з основних постачальників «екосистемних послуг». Здавалося б, мета виправдовує засоби і людству однаково, як називається, наприклад, створення відповідного гідрологічного режиму лісовим масивом: чи то екосистемою послугою чи то формуванням середовища. Проте, економічна мотивація веде в антропоцентричну пастку, адже в такому разі природа продовжує залишатись об’єктом, а не суб’єктом. Допоки теоретики розраховують ціну екосистемних послуг та фантазують на тему, як в майбутньому відбуватимуться розрахунки між їх надавачами та покупцями, прагматики намагаються отримувати фінансовий зиск від природно-заповідного фонду (ПЗФ) сьогодні й зараз і зовсім не від екосистемних послуг. Розглядаючи ПЗФ через призму ринкової економіки, виникає спокуса так званого менеджменту природоохоронних територій, під яким ховається звичайне господарське використання: від «контрольованих» рубок до масового туризму. Як пише польський еколог Людвіг Томялойц: «Деякі лобісти можуть заробляти гроші лише на «управлінні», а не на суворій охороні, тому вони почали так швидко применшувати значущість усієї концепції суворої охорони природи» [7]. На жаль, певна частина екологів також почала поділяти думку про потребу «менеджменту дикої природи». Основний привід – збереження біологічного різноманіття, адже виживання деяких видів потребує допомоги людини. Проте, в такому разі заповідники перетворюються в кращому випадку на ботанічні або зоологічні заказники, а в найгіршому – на ботанічні сади та 8
зоопарки, тому що втрачається основна мета заповідання – свобода дикої природи, її вільний самостійний розвиток та, врешті-решт, продовження еволюції на планеті. Дика природа фактично одомашнюється й втрачається. Італійський науковець Рікардо Гуаріно зазначає: «Загальний ризик в менеджменті територій полягає в тому, що гроші інвестують у захист і збереження того, що нам більше подобається, а це інколи йде врозріз з природною динамікою» [6]. Ще суворішу оцінку прихильникам управління дає російський науковець Валентина Сухомлінова: «Біорізноманіття стало фетишем для багатьох екологів та навколо екологів. Екосистеми в природному розвитку проходять кілька стадій, почергово змінюючи біоценози з великим та малим різноманіттям. Завершується все клімаксовими біоценозами, які мінімізують різноманіття та існують за рахунок монополії декількох видів. Для того, щоб збільшити біорізноманіття, треба перевести клімаксовий біоценоз на молодші стадії, тобто: спалити, вирубати, викосити, витовкти і т. п. Осетрина може бути лише однієї свіжості – першої, заповідники можуть бути створені лише для того, щоб забезпечити екосистемам природний розвиток та вивчати цей природний розвиток. Все інше – наслідки або від лукавого» [5]. Український природоохоронець Володимир Борейко зазначає: «Регуляційні заходи в заповідниках є абсурдними, оскільки являють собою охорону дикої природи від неї самої. Кабанів рятують від вовків, дерева від комах… Це наведення людського порядку в природних екосистемах, який суперечить природним процесам та еволюції. Регуляційні заходи в заповідниках нагадують гільйотину як універсальний засіб від головного болю» [2]. Отже, на сучасному етапі розвитку цивілізації охорона природи не має розглядатись з погляду людських споживацьких інтересів чи раціонального природокористування. Її основна мета – свобода дикої природи, а основним інструментом її досягнення є заповідання. Ідеологія, в якій вона реалізується, – глибинна екологія, яка частково відображається в концепції Сталого розвитку і, як зазначає Р. Гуаріно: «Теоретичне осмислення збалансованого добробуту, інспіроване універсальною тенденцією екосистем досягати сталого стану, має здійснюватись паралельно з відходом від будь-яких проявів економічної жадібності» [6]. Література 1. Борейко В. Е. Заповедники, заповедность и живородящий хаос. – К. : КЭКЦ, 2010. – 48 с. 2. Борейко В. Е. К чему приводит управление заповедной природой в ручном режиме. Киевский эколго-культурнй центр. 17.06.2015. http://ecoethics.ru/k-chemu-privodit-upravlenie-zapovednoy-prirodoy-v-ruchnomrezhime/#more-11099 3. Кисельов М. М., Деркач В. Л., Толстоухов А. В. Концептуальні виміри екологічної свідомості : монографія. – К. : Парапан, 2003. – 312 с. 4. Нэш Р. Права природы. История экологической этики. – К. : КЭКЦ, 2001. – 180 с. 9
5. Сухомлинова В. В. Дискуссия об абсолютной заповедности (май 2014). Заповедная рассылка. 6. Guariano R. Absolute zapovednost аs an ethical model // Bulletin of the European grassland group. – 2013. – № 21. – P. 33–35. 7. Tomialojc L. A need for strictly protected large areas in the European forests. Museum of Natural History ; the University, Sienkiewicza 21, 50-335 Wrocław. ПРОБЛЕМИ СТВОРЕННЯ ПЕРШОГО НА ДНІПРОПЕТРОВЩИНІ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДНОГО ПАРКУ «САМАРСЬКИЙ БІР» Барановський Б. О., кандидат біологічних наук, провідний науковий співробітник Грицан Ю. І., доктор біологічних наук, професор, голова Дніпропетровської обласної організації Всеукраїнської екологічної ліги Іванько І. А., кандидат біологічних наук, заступник директора, професор Рощина Н. О., аспірантка Науково-дослідного інституту біології Дніпропетровського національного університету Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні, затверджена постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1994 р. № 177/94-ВР, передбачає систему заходів, спрямованих на збереження унікальних і типових ландшафтів, біологічного різноманіття, генофонду рослинного й тваринного світу, підвищення ролі заповідних територій в охороні природи. На Дніпропетровщині частка територій природно-заповідного фонду є катастрофічно невеликою: за необхідних 10–15% вона становить всього 2,5% загальної площі області. Для збереження цінних природних комплексів відповідно до статті 55 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», України згідно з указом Президента України від 10 березня 1994 року №79/94, Законом України «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки», Програмою формування та розвитку національної екологічної мережі Дніпропетровської області (затверджена рішенням Дніпропетровської обласної ради від 22 березня 2006 р. №768-33/IV) «Самарський бір» затверджено у переліку цінних природних територій, які резервують для першочергової організації природних заповід10
ників, національних природних парків, заказників, пам’яток природи загальнодержавного значення. Наприкінці 2012 р. за ініціативи та активної участі членів обласної організації Всеукраїнської екологічної ліги Дніпропетровський національний університет підготував наукове обґрунтування для створення загальнодержавного заказника «Самарський бір» як першого етапу створення Національного парку «Самарський бір». Його цінність полягає в збереженні надзвичайно багатого ландшафтного й біологічного різноманіття, історико-культурної спадщини, підтримці екологічної рівноваги в регіоні, регулюванні клімату й гідрологічного режиму, можливостях розвитку наукових досліджень, охороні та відтворенні природних рослинних і тваринних ресурсів. Зарезервована для подальшого заповідання територія («Присамар’я») включає ділянки басейну нижньої течії р. Самари в межах Новомосковського та Павлоградського районів Дніпропетровської області (див. рисунок). Загальна площа території, яка потребує заповідання, становить близько 20 тис. га. «Присамар’я» з погляду унікальності природних утворень – надзвичайно рідкісне й неповторне явище на території степової України, тим більше – Дніпропетровщини.
Рис. Карта-схема загальнодержавного заказника «Самарський бір»:
[1] – долинний комплекс (територія заплави та арени р. Самари); [2–13] – байрачний комплекс з окремими лісовими масивами. Жовтим кольором позначено наявні заказники 11
У межах майбутнього Національного парку «Самарський бір» зберігся єдиний великий лісовий комплекс (за винятком долини Сіверського Дінця) в межах Степу та склалися різноманітні екологічні умови, де поєднується весь спектр листяно-хвойних угруповань і трав’янистих формацій (справжнього степу, піщаного, або псамофільного, степу) з рідкісними та унікальними для степової зони екосистемами (заплавні та байрачні діброви, судіброви, субори, бори, вільшняки, осичники, лучні та водно-болотні угруповання, галофільні комплекси прадавнього походження), які дали притулок більш ніж тисячі видів судинних рослин (з них – 323 рідкісні) та багатьом видам тварин (Червоний список видів рослин і тварин Дніпропетровської області, 2011). Територія долинно-терасового ландшафту Присамар’я включає заплаву, другу терасу (арену) і третю солончакову терасу, які, завдяки положенню на профілі долини р. Самари відрізняються за характеристиками мікрокліматичних умов (Грицан, 1995), геоморфології, ґрунтового покриву (Травлеев, 1972) і рослинності (Бельгард, 1938, 1950). На території ОрільськоСамарського межиріччя в межах вододільно-балкового ландшафту ростуть байрачні ліси. На території заплавного ландшафту дібровні комплекси чергуються з різнотравними луками, болотами та озерами, в яких трапляється велика кількість реліктових видів рослин. У боровому комплексі арени поєднуються сухі бори з лишайниками, вологі бори-зеленомошники з березняками та осичниками у зниженнях зі сфагновими болотами з рідкісними видами неморальних і навіть, бореальних видів, що зростають на значній відстані від своїх основних ареалів. До цього додаються вільшняки з надзвичайним для півдня різноманіттям папоротей. Байрачні ліси, які мають порівняно невелику площу, зазнають більшого впливу зональних субаридних фізико-географічних умов. У теплі, посушливі періоди геологічної історії цього краю вони дали притулок південним (середземноморським та ін.) видам. Дослідження флори та рослинності на цій території, розпочаті ще в кінці 19 століття відомим українським ботаніком І. Я. Акінфієвим (1896), були продовжені засновником Дніпропетровської геоботанічної школи О. Л. Бельгардом (1938, 1950, 1971, 1986,), його учнями у складі Комплексної експедиції Дніпропетровського національного університету (Альбицька, 1949; Барановський, 2004, 2005; Барсов, 1991; Булахов, Губкін, 1996; Стаховський, 1948; Тарасов, 1986, 1988). Найбільшою цінністю стосовно збереження біорізноманіття відзначаються насамперед лісові екосистеми. На території, зайнятій заплавними лісами, налічують 502 види судинних рослин, на безлісих ділянках заплави – 486 видів. Багатство флори борів є майже вдвічі (447 видів) вищим, порівняно з безлісими територіями (270 видів). Флора байрачних лісів представлена 274 видами. Найбільша кількість рідкісних та зникаючих видів властива біогеоценозам заплавних лісів (110 видів), трохи менша раритетна складова – біогеоценозам аренних лісів (97 видів). Значне різноманіття раритетної флори ре12
єструють у байрачних лісах, незважаючи на їх порівняно невелику площу (40 видів). Степова рослинність в умовах території майбутнього заказника «Самарський бір» трапляється в межах придолинно-балкового та привододільнобалкового типів ландшафтів на незалісених схилових ділянках пристіну та балок, по узліссях байраків і займає незначні за площею території, але на них зберігається досить значне флористичне та фауністичне різноманіття. Водні та коловодні екосистеми представлені озерами та болотами, яким властиве високе біорізноманіття та велика кількість раритетних видів флори й фауни. На території майбутнього національного парку виявлено понад 200 видів хребетних тварин (у тому числі 180 видів орнітофауни), що становить понад 70% фауни хребетних всього Степового Придніпров’я, з них – 75 рідкісних та зникаючих видів. Невід’ємною частиною цілісного комплексу лісової рослинності є штучні лісові біогеоценози. Система штучних насаджень складається з великих масивів, лісосмуг різного призначення та відновлювальних ділянок у межах природних лісів. Вони є резерватами цінних видів рослин і тварин, мають великий екологічний потенціал, природоохоронну цінність і виконують функції не лише екологічних коридорів, а також екоядер. Сучасний видовий склад штучних насаджень території заказника вирізняється значним різноманіттям та налічує 61 вид з 22 родин, серед яких 30 – місцевих та 31 – адвентивний. Тут домінують акація біла, ясени ланцетний та звичайний, дуб звичайний, сосна звичайна, які формують чисті або мішані насадження. Характерною ознакою території є наявність великих масивів дубу звичайного, дубово-ясеневих, які характеризуються наявністю процесів натуралізації та потужним середовищеперетворюючим впливом на ґрунтовокліматичні умови. Необхідно зазначити, що в сучасний період у межах заказника під час створення молодих насаджень майже повсюдно використовують адвентивні види (наймасовіше – робінію псевдоакацію). Такі адвентивні види, як акація біла, клен ясенелистий, в’яз низький, ясен ланцетний, маслинка вузьколиста, аморфа кущова мають високу здатність до натуралізації, експансії та, з огляду на склад штучних насаджень, засмічують природні й штучні фітоценози, що становить загрозу аборигенному біорізноманіттю. Крім того, спостерігається збільшення площ білоакацієвих насаджень за рахунок активної молодої порості, яка формує щільні «язики» та проникає до степових ділянок. Цей підхід є особливо небезпечним у разі створенні байрачних лісів, які є унікальними екосистемами. В 50–70 рр. 20 століття використовували науково обгрунтований підхід до добору порід. Так, у байрачних екосистемах є ділянки штучних насаджень віком не менше 50–70 років з дуба звичайного, ясеня звичайного, кленів польового, гостролистого, татарського, сосни звичайної, липи серцелистої, в’язів гладкого та голого, тополі білої. Породний склад цих насаджень практично повністю відповідає ґрунтовогідрологічним умовам балкових місцезростань та природній байрачній дере13
вно-чагарниковій рослинності, що дає їм можливість гармонійно входити до природних байраків. У резонансні події літніх пожеж 2010 р. у Самарському борі вигоріло близько 2500 гектарів лісу, основна частина яких – соснові ліси, в тому числі штучні. Нині ці ліси продовжують вирубувати. Пірогенні сукцесії, насамперед антропогенного походження, вирубки дерев, вікова деструкція спостерігаються в багатьох штучних насадженнях на території заказника. Це зумовлює необхідність пильнішої уваги з боку суспільства щодо охорони об’єктів ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Самарський бір» та використання науково обгрунтованих підходів з урахуванням типологічних принципів О. Л. Бельгарда (1971) під час проведення лісовідновлювальних робіт. Надмірне використання лісових ресурсів та стихійна рекреація значно погіршили загальний стан екосистем та умови існування рослин і тварин. Великої шкоду завдає нерегульоване полювання. Враховуючи величезну унікальність Самарського бору, його біологічне та екологічне різноманіття, безліч цінних ресурсів, значення для соціально-економічного, культурного та духовного розвитку української нації, необхідно вжити дієвих заходів для заповідання цієї території. У 2012 р. Державне управління охорони навколишнього природного середовища в Дніпропетровській області (далі – Держуправління) для поліпшення ситуації та забезпечення виконання указів Президента України узгодило з Міністерством екології та природних ресурсів України створення ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Самарський бір» як першого етапу створення національного природного парку (лист від 04 травня 2012 р. №9047/09/10-12). Проектна загальна площа земельної ділянки об’єкта загальнодержавного заказника «Самарський бір» становить – 9270 га (по угіддях: лісовий фонд – 9067 га, водний фонд – 203 га). Облдержадміністрація надіслала листи (від 03 жовтня 2013 р. № 1019/0/261-13, від 03 жовтня 2013 р. № 1018/0/261-13) на адресу ДП «Новомосковський військовий лісгосп» та ДП «Новомосковське лісове господарство» стосовно погодження проекту створення ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Самарський бір». ДП «Новомосковський військовий лісгосп» листом (від 11 жовтня 2013 р. № 431) поінформувало, що створення зазначеного заказника можливе після погодження з Міністерством оборони України. ДП «Новомосковське лісове господарство» у своєму листі (від 15 жовтня 2013 р. № 233) повідомило, що є користувачем, а не розпорядником земель, тому питання щодо погодження матеріалів зі створення зазначеного заказника належить до компетенції Дніпропетровського обласного управління лісового та мисливського господарства. Облдержадміністрація направила листа (від 20 січня 2014 р. № 366/0/261-14) до Дніпропетровського обласного управління лісового та 14
мисливського господарства (далі – Управління) стосовно погодження створення ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Самарський бір». Управління листом від 20 лютого 2014 р. № 90 поінформувало, що власником земельних ділянок, на яких розташований ДП «Новомосковський військовий лісгосп» є Міноборони України, тому погодження матеріалів зі створення зазначеного заказника неможливе. Департамент екології та природних ресурсів облдержадміністрації в червні 2014 р. повторно надіслав листа до Дніпропетровського обласного управління лісового та мисливського господарства стосовно погодження створення ландшафтного заказника «Самарський бір». Цей об’єкт ПЗФ і досі не затверджений на обласному рівні. Установою, що гальмує цей процес, є Обласне управління лісового господарства. Література 1. Акинфиев И. Я. Ботанические исследования Новомосковского уезда Екатеринославской губернии // Материалы к познанию фауны и флоры Российской империи, изд. Московским о-вом испыт. прир., отдел ботаники. – 1896. – Вып. 3. – С. 1–24. 2. Алексеев Ю. Е. Растительный и почвенный покров Присамарья Днепровского / Ю. Е. Алексеев, А. Л. Бельгард, И. А. Губанов и др. – Днепропетровск : Изд-во ДГУ, 1986. – 63 с. 3. Альбицкая М. А. Опыт флористического анализа Присамарских арен // Научные записки : сб. работ биол. факультета. – 1949. – Т. ХХХІІ. – С.27–40. 4. Барановский Б. А. Многолетняя динамика фиторазнообразия водоемов нижнего течения Самары Днепровской / Питання степового лісознавства та лісової рекультивації земель. – 2004. – Вип. 8. – С. 104–114. 5. Барановский Б. А. Фиторазнообразие основных экотопов поймы р. Самары / Б. А. Барановский, А. А. Александрова // Екологія та ноосферологія. – 2005. – Т. 16, № 3–4. – С. 135–144. 6. Барсов В. А. Материалы к кадастровой характеристике наземной энтомофауны степных участков Присамарья // Кадастровые исследования степных биогеоценозов Присамарья Днепровского, их антропогенная динамика и охрана. – 1991. – С. 86–97. 7. Бельгард А. Л. Лесная растительность юго-востока УССР. – К. : Издво КГУ им.Т. Г. Шевченко, 1950. – 263 с. 8. Бельгард О. Л. Геоботанічний нарис Новомосковського бору // Наук. Записки : зб. робіт біол. факультету ДДУ. – 1938. – Т. 1. – Вип. 1. – С. 107– 132. 9. Бельгард А. Л. Степное лесоведение. – М. : Лесн. промышленность, 1971. – 336 с. 10. Булахов В. Л. Современное состояние териофауны Приднепровья / В. Л. Булахов, А. А. Губкин, А. А. Рева // Состояние териофауны в России и ближнем зарубежье. – М., 1996. – С. 65–69. 15
11. Грицан Ю. И. Микроклиматические особенности условий существования лесных экосистем правобережного Присамарья // Мониторинговые исследования биогеоценотических катен степной зоны. – 1995. – С. 34–61. 12. Стаховский В. В. Материалы по фауне наземных позвоночных Самарского леса // Науч. записки ДГУ : сб. работ биол. факультета. – Д. : Обл. типогр., 1948. – Т. 32. – С. 219–226. 13. Тарасов В. В. Растительные ресурсы Присамарья Днепровского / В. В. Тарасов, Ю. А. Алексеев, И. А. Губанов. – Днепропетровск : Изд-во ДГУ, 1988. – 68 с. 14. Травлеев А. П. Материалы к номенклатуре и классификации лесных почв подзоны настоящих степей // Вопросы степного лесоведения. – Днепропетровск : Изд-во ДГУ, 1972. – Вып. 3. – С. 16–22. 15. Червона книга Дніпропетровської області. Рослинний світ. – Д. : ТОВ «Новий Друк», 2010. – 500 с. 16. Червона книга Дніпропетровської області. Тваринний світ. – Д. : ТОВ «Новий Друк», 2011. – 488 с. 17. Червоний список видів рослин і тварин Дніпропетровської області. (Затверджений рішенням обл. ради депутатів 27 грудня 2011 р., № 219-10/VI). – 27 с . НЕОБХІДНІСТЬ СТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДНОГО ПАРКУ «ХОЛОДНИЙ ЯР» Галушко О. С., аспірант Національного ботанічного саду імені М. М. Гришка, член Всеукраїнської екологічної ліги Урочище Холодний Яр є особливим місцем на теренах України. Тут гармонійно поєднано унікальні природні ландшафти, рідкісні та особливо цінні види рослин і тварин, добре відомі всій Україні історико-культурні пам’ятки й неперевершені в своїй різноманітності легенди. На одній невеликій ділянці ми маємо ціле зібрання елементів, що в повному обсязі відображають усю нашу національну духовність та унікальність. Унікальність території У доробках вітчизняних науковців репрезентовано результати дослідження історичних подій, археологічних, культурних пам’яток та екологічних особливостей формування урочища. Перші відомості про територію Холодного Яру трапляються ще в працях давньогрецького історика Геродота, який охарактеризував її як мальовничий острів, який омиває річка. Перша друкована згадка, пов’язана з битвою литовських та руських воїнів на Синій Воді, датується 1363–1367 роками. На території Холодного Яру є велика кількість пам’яток історико-культурної спадщини. Найвідомішими з них є пам’ятка археології значення Мотронинське городище скіфського часу (VII– 16
IV століття до н. е.), пам’ятка архітектури значення Свято-Троїцька церква Мотронинського монастиря, переможець конкурсу «Національне дерево України» в номінації «Меморіальне дерево України» (2010 р.), ботанічна пам’ятка природи місцевого значення «Дуб Максим Залізняка», пам’ятки та пам’ятні знаки, пов’язані з національно-визвольною боротьбою українського народу (1768 р. – повстання «Коліївщина», 1918–1922 рр. – повстанська організація «Полк Гайдамаків Холодного Яру», 1941–1944 рр. – рух опору фашистським загарбникам). Наявність такого потужного історико-культурного підгрунтя робить Холодний Яр привабливою територією для розвитку туристичної галузі. Холодний Яр багатий на велику кількість рідкісних і зникаючих видів рослин. Окрему групу становлять ендемічні та ранньоквітуючі види. В далекому минулому Холодноярські ліси складалися переважно з багатовікових дерев. На сьогоднішній день тут зростають високопродуктивні дубовоясеневі деревостани з надзвичайно високою якістю деревини. Тут трапляється велика кількість видів реліктових рослин, які збереглися з дольодовикового періоду. Холодний Яр став притулком бруслини карликової (Euonymus nana Bieb.), підсніжника складчастого (Galanthus plicatus Bieb.), цибулі ведмежої (Allium ursinum L.), тюльпана дібровного (Tulipa quercetorum Klokov et Zoz) та багатьох інших рідкісних рослин. На території Холодного Яру зростають ясен зеленокорий та ясен з мармуровою корою. На сьогоднішній день територія Холодного Яру налічує ряд об’єктів природно-заповідного фонду, основними з них є: комплексна пам’ятка природи загальнодержавного значення «Холодний Яр», ботанічні заказники місцевого значення «Білосніжний», «Зам’ятницький», «Зубіївський», «Оля», «Тюльпан дібровний», державні пам’ятки природи місцевого значення «Дзюркало», «Дуб Максима Залізняка», «Монастирське джерело», «Сквер учасників партизанського руху», державне заповідне урочище «Атаманський парк». До туристичних маршрутів включено лише деякі з перелічених об’єктів, серед них – пам’ятка природи місцевого значення «Дуб Максима Залізняка» та «Монастирське джерело», чому значною мірою сприяє зручність розташування цих об’єктів та розвиток інфраструктури. Загалом лише 8% території Холодноярського масиву належать до природно-заповідного фонду, що абсолютно не відповідає високому рівню його природно-ресурсного потенціалу. Загалом же природно-заповідний фонд Черкаської області налічує 524 території та об’єкти природно-заповідного фонду загальною площею 66,5 тис. га, що становить 3,2% загальної площі області і є дуже низьким показником серед областей України, а тим більше не відповідає науковим рекомендаціям для лісостепової зони та Європи загалом. Необхідність та проблематика З кожним роком кількість відвідувачів Холодного Яру постійно зростає. Так, за останніми даними, з 2005 по 2012 роки кількість туристів, що відвідали пам’ятку природи місцевого значення «Дуб Максима Залізняка» збільшилося в 10 разів (у 2005 році – 4 960 осіб, у 2012 – 46 500 осіб). Такий рівень рекреаційного навантаження потребує належного розвитку інфрастру17
ктури. Нині на території Холодного Яру існує цілий ряд проблем, пов’язаних з недостатньою організацією туризму. Найбільшими з них є невелика кількість спеціально облаштованих місць для зупинок та організованого відпочинку, недостатня забезпеченість інформаційними вказівниками, відсутність організації збирання та вивезення побутового сміття, часткова занедбаність пам’яток історико-культурної спадщини, низький рівень організації зеленого туризму. Однією з основних причин виникнення проблем є наявність великої кількості землекористувачів та орендарів, господарська діяльність яких практично не враховує рівень історико-культурного та природоохоронного значення цієї території. Розв’язання проблеми Розв’язання проблем вивчення, охорони та збереження території Холодного Яру передбачає створення на його основі багатофункціональної природоохоронної, науково-дослідної, пізнавально-рекреаційної структури, якою має стати Національний природний парк «Холодний Яр». Природноресурсний потенціал лісового урочища «Холодний Яр» може бути залучений та використаний в оздоровчих та туристичних цілях без шкоди для існування й розвитку природних систем. Передумови реалізації Закон України «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки», Укази Президента України від 1 грудня 2008 р. № 1129 «Про розширення мережі та територій національних природних парків та інших природно-заповідних об’єктів» та від 27 серпня 2008 р. № 774/2008 «Про невідкладні заходи щодо розширення мережі національних природних парків», Загальнодержавна програма оздоровлення басейну річки Дніпро (2002 р.). ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОРІЗНОМАНІТТЯ УКРАЇНСЬКОГО СТЕПУ – ЗАВДАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВАГИ Гетьман В. І., кандидат географічних наук, доцент кафедри землезнавства та геоморфології Київського національного університету імені Тараса Шевченка На сьогодні найважливішою проблемою земної цивілізації є забезпечення сталого (збалансованого, гармонійного) розвитку. Її вирішення можливе на основі інтеграції економічної, екологічної та соціальної складових системи «людина – навколишнє середовище». Сталий розвиток, який передбачає задоволення потреб нинішнього покоління без шкоди для майбутніх людей, не можливий без збереження біосфери, «сфери життя» (за висловом В.І. Вернадського). 18
Збереження біосфери – єдино вірна, планетарного масштабу, стратегія розвитку людства. Людині, щоб вижити, необхідно зберегти первинну природу, що знаходиться на межі зникнення. Провідна роль у забезпеченні функціонування біосфери, підтримці її екологічного балансу та зменшенні ентропії (через збільшення біомаси рослинного і тваринного світу) належить біорізноманіттю. Біотичне різноманіття – один з найважливіших природних ресурсів (вичерпний, умовно відновний) планети. Навіть більше – це світове, а в межах кожної країни – її національне надбання, яке визначає (у складі ландшафту) не тільки менталітет, а й існування етнічної нації. Жива природа – це дзеркало, в якому кожна нація бачить своє відображення. Відтак, стан природи території певної нації визначає її духовний і матеріальний стан. Біотичне різноманіття як складова загалом природного (ландшафтного) – основа стійкості та продуктивності (біомаси) природних екосистем. Це загально відома закономірність. Щодо відношення біорізноманіття до продуктивності (біомаси) треба зазначити таке. Існує принцип «нульового» максимуму. Згідно з ним річна продукція екосистеми на початкових стадіях первинної сукцесії в силу невеликого різноманіття видів не витрачається сповна, а йде на збільшення біомаси. У так званому клімаксовому стані екосистема найбільш енергетично ефективна. Біомаса її найбільша і весь річний приріст живої речовини (продукція) повністю витрачається на внутрішні потреби життєдіяльності організмів. Аналізуючи біорізноманіття, виділяють такі його основні рівні (складові частини) – генетичне, видове, структурно-функціональне (екосистемне) різноманіття. Видове різноманіття біоти земної планети зараз на грані катастрофічного збіднення. За даними американських вчених Е. Майєра та В. Андерсона в сьогоднішньому світі щодня зникає біологічний вид (включаючи найпростіших), а на еволюційне формування підвиду природі необхідно до 15-16 тисяч років. Задача збереження біорізноманіття була сформульована ще в 20-ті роки минулого століття видатним радянським генетиком М. І. Вавіловим. У світі нині під безпосередньою загрозою вимирання перебувають 11 % із 8615 існуючих видів птахів, 25 % із 4355 видів ссавців. За всю історію людства вже вимерло 150 видів і підвидів птахів, 110 видів ссавців. В Європі за останні 65 післявоєнних літ зникло 73 види диких тварин і декілька сотень представників рослинного світу. Біота України нараховує більше 70 тис. видів. З них більше 25 тис. (5100 судинних) налічує флора, а фауна – біля 45 тис. (більше 35 тис. комах). Загалом, біорізноманіття України складає 35 % від біорізноманіття Європи. До останнього видання (2009 р.) Червоної книги України (рослинний і тваринний світ) внесено відповідно 826 видів рослин і 542 види тварин. Особливе місце серед біорізноманіття займає рослинність (автотрофний блок біосфери), яка є першоджерелом існування як самої людини, так і всіх інших функціональних рівнів організації сфери. За висловом видатного вченого – географа С. В. Калесніка «…рослинний покрив – це і «одяг» гео19
графічного ландшафту і надзвичайно чутливий індикатор різноманітних природних умов». За зайнятою площею з усіх відносно збережених в Україні природних екосистем переважає біорізноманіття лісів (15,6 %). За видовим різноманіттям більше видів – у степах. Менше їх на луках і болотах і ще менше – у складі водної, прибережно-водної, галофільної рослинності. За кількістю ендемічних видів переважають степи, а за кількістю реліктових – ліси і болота. Степи України в історичному минулому (доагрикультурний період) займали більше 30 % її території. Рослинний покрив становив собою складну мозаїку фітоценозів. Плакорні ділянки були зайняті ксерофітними та мезоксерофітними трав’янистими, трав’яно-чагарниковими та чагарниковими угрупованнями. У балках та долинах річок зростали широколисті ліси. Байрачні ліси називалися байраками. Нині природна зона Степу корінним чином трансформована. Тут є дві причини: перша пов’язана з глобальними змінами планети, зокрема потеплінням клімату, друга – з господарським освоєнням степових ландшафтів. Перша причина – чисто космічна, хоча з антропогенним підтекстом (маю на увазі «парниковий ефект»). На думку деяких вчених (зокрема, аграрників) за останні десятиліття середня річна температура зросла на 1,7° С. Як наслідок, намітився природний процес всихання степу, перетворення його у напівпустелю. Різнотравно-типчаково-ковиловий (справжній) і типчаковоковиловий степ (за корінною рослинністю на заповідних територіях) стає сухим (полиново-злаковим). Загалом, відбулося зміщення ландшафтних зон на північ на 100 – 150 км (так званий «наступ степу на ліс»). До природного фактора трансформації Степу сьогодні долучився ще більш серйозніший – антропогенний. Господарська діяльність людини на півдні України стала примітною після приєднання Криму до Росії у 1743 р. і ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. Віком активного освоєння українських степів була друга половина XIX ст., коли провідною господарською галуззю на цій території стало землеробство. Антропогенний вплив разом із загальним зменшенням коефіцієнта зволоження спричинили модифікацію корінної структури природних ландшафтів. Пшенична гарячка, – як пише про цей період у житті наших степів Н. П. Чирвінський, – за яких-небудь 15-20 років привела до того, що місцевості, майже незнайомі з плугом, перетворилися мало не в суцільні поля. Переважно високо родючі ґрунти, сприятливі кліматичні умови, рівнинний рельєф зробили степову зону особливо придатною для розвитку сільського господарства. Однак, як це часто буває (і в повсякденні) маємо справу з так званим «парадоксом цінності». (Перший економіст світу, шотландець А. Сміт твердив, що цінність води більша цінності алмазу, але алмаз має більшу ціну, ніж вода. Земля (ґрунт) забезпечує 90 % харчування людства. І, якщо без інших ресурсів відносно можна обійтися, то без землі і першої потреби людини в їжі аж ніяк). Тому завдяки найбільшій господарській (для людей) цінності земельних ресурсів у структурі природно-ресурсного потенціалу (світу чи 20
окремого регіону) вони є найбільш експлуатованими. Завдяки найбільшій цінності чорноземних ґрунтів, зокрема в Україні, вони є найбільш розореними. І, загалом, завдяки найбільшій цінності степового ландшафту, основу якого складають ці ґрунти, він є найбільш антропогенізованим. Відтак, інтенсивне освоєння степових ландшафтів не вирішує основну задачу сільськогосподарського виробництва, яка полягає у забезпеченні найважливіших життєвих потреб людини - харчових. Натомість воно призводить до деградації цих ландшафтів, втрати ними свого природного вигляду, здатності до саморегуляції і самовідновлення. Навіть більше, маємо справу з волюнтаристським порушенням екологічного закону спадної (зниження) економічної віддачі землі (закону А. Тюрго – Г. Мальтуса). Природна зона степу України складає 25019,9 тис га, або 41,5 % території країни. З цієї площі на орні землі припадає 15555,2 тис га. Загалом, на ріллю перетворено 62,2 % степової зони. Сільськогосподарська освоєність земель перевищує 80 %, а в окремих областях (Дніпропетровська, Кіровоградська) вона становить 91 % (середній показник по Україні - 56-57 %). Перетворення степових природних ландшафтів в агроландшафти в основному було завершено ще в 60-х роках минулого століття. Справжнього, повноцінного степу залишилося менше відсотка! території України. Нині ландшафт степу зберігається на територіях природнозаповідного фонду (практично у кількох степових заповідниках і національних природних парках) на площі менше 30 тис. га (27730,07 га). Саме заповідні степи відзначаються найбільшим багатством генетичного, видового та, особливо, екосистемного різноманіття. Інформація про стан і площу степових екосистем, розташованих поза межами заповідних територій, є неповною. Ці екосистеми знаходяться на різних стадіях деградації і займають непридатні для господарського використання місця. Однак степова біота ще й досі залишається різноманітною, що свідчить про стійкість та здатність екосистем до самовідновлення і саморозвитку. Завдяки цьому збереглися до нині численні представники степової флори і фауни. У Степу зростають близько 2000 видів рослин, що становить 40 % флори України. З них 103 занесені до Червоної книги України і 52 – до Європейського Червоного списку. Тваринний світ Степу внаслідок антропогенного пресу зазнав значно більших змін, ніж рослинний. Повністю зникли великі копитні тварини (тури, тарпани, сайгаки). До Червоної книги України занесені 193 види рідкісних і зникаючих видів степових тварин. Загальна тенденція наростання темпів прямого антропогенного знищення степових ландшафтів свідчить про потенційну загрозу повного зникнення степу як біому і заміщення його агроугрупованнями. Водночас, від інших біомів України наші степи відрізняються найбільшим багатством біорізноманіття, найвищим процентом ендемізму. Тому відносно можливе відновлення степового біорізноманіття для України особливо важливе. Порівняно з біорізноманіттям лісів, лук, боліт тощо воно зазнало особливо нищівного впливу. Навіть на заповідних територіях, створених в останні десятиліття, існують ділянки з в тій чи іншій мірі 21
порушеними землями. Наприклад, близько третини площі заповідника «Єланецький степ» займають молоді перелоги, збої та насадження білої акації. Треба визнати, що Степ як зональний тип ландшафту не має юридичного статусу. Замість нього існують землі сільськогосподарського призначення і пов’язана з ними юриспруденція. Переважно такі землі належать до земель запасу, тобто не надані у власність і користування громадян чи юридичних осіб. Ними розпоряджаються органи місцевого самоврядування. У виробничій сфері Степ асоціюється з малопродуктивними, деградованими (еродованими) землями. Йдеться про яружно-балкові місцевості. Вони є місцями зростання та оселення рідкісних видів флори і фауни України. Це рефугіуми степової біоти, після заповідних територій (потенційні для створення таких). Річкові долини з майже трансформованими заплавами втрачають функції екокоридорів, перш за все для зональної степової біоти. Отже, при тимчасовій ізоляції яружно-балкових комплексів від інтенсивного випасу чи зниженні пасовищних навантажень, припиненні щорічного сінокосіння і рекреаційного використання (та інших антропогенних впливів) можна порівняно швидко відновити їх біотичне різноманіття до стану, близького до вихідного. Тобто, треба «допомогти» відновним сукцесіям (демутації). А це стане можливим за умови, коли надати зазначеним територіям природно-заповідного статусу. Тобто, треба «допомогти» відновним сукцесіям (демутації). А це стане можливим за умови, коли надати зазначеним територіям природнозаповідного статусу. При жорсткому, постійному і тривалому екологічному контролі у відповідних природно-кліматичних умовах (степу) можливе відновлення відносно корінних екосистем навіть на місці пустирів, збоїв тощо. На часі – вирішення ще одної актуальної проблеми. Не існує в Україні фахової науково-дослідної установи - Інституту степу. Втім, такий інститут є в Росії (м. Оренбург). Щоправда, до 1933 року Степовий інститут в Україні існував, поки його не об’єднали з ліквідованим заповідником «Асканія-Нова» та зональною вівчарською станцією. Опріч суто наукових (теоретичних) і прикладних питань, Інститут степу брав би участь у розробці відповідного законодавчого поля, сприяв державній політиці щодо «степового питання». На сьогодні переважна частина біорізноманіття Степу зберігається в Українському природному степовому заповіднику (УСПЗ), який включає природоохоронні відділення: «Хомутівський степ», «Кам’яні могили», «Крейдяна флора», «Кальміуське». Тобто це заповідник кластерного (роз’єднаного) типу. Відділення УСПЗ разом з колишнім – «Михайлівська цілина» – складають субмеридіональний еколого-географічний ряд: від ксерофільного варіанта різнотравно-типчакових степів через типові різнотравно-типчакові до лучних степів. 22
Центральне відділення «Хомутівський степ» (1030,4 га) розташоване у межах Приазовської берегової низовини, на лівому березі р. Грузький Єланчик. На вододілі між Климушанською та Брандтівською балками знаходиться абсолютно заповідна ділянка (закладена ще з ініціативи Ю. Д. Клеопова). Земля ніколи тут не бачила залізного плуга (традиційно випасали коней). До революції 1917 р. місцева цілина належала донським козакам. Надзвичайно буйне у заповідному степу різнотрав’я (600 видів судинних рослин) у травні-червні надає йому особливої чарівності. Протягом вегетаційного періоду ландшафт Хомутівського степу декілька раз змінює свій фізіономічний аспект в залежності від того, які квітують рослини. Першими на бурувато-зеленому фоні минулорічної рослинності ефектно виділяються, прикрашаючи степ, білувато-лілові плями шафрана сітчастого. Зниженнями, довкола степових кущів, голубу кайму утворює проліска сибірська. У першій половині квітня палахкотить вогнем горицвіт волзький, на золотому фоні якого окремими голубими острівками квітує гіацинтик Палласів. У другій половині квітня розцвітають півники понтичні, створюючи бузково-жовтий аспект на відслоненнях, а також тюльпан Шренка – квітки червоні, рідше жовті або білуваті. Незабутнє враження справляють у травні десятки гектарів яскравочервоної півонії тонколистої (воронцю). Латинська назва цієї пречудово квітучої рослини походить від прізвища старогрецького лікаря Пеона, який, за легендою, лікував її корінням людей. Багряні куртини півонії тонколистої заворожують. Божа краса! Квітки великі (до 8 см у діаметрі). Горять, палахкотять криваво-червоними пелюстками на зеленому ізумруді посічених нитковидних листків. Особливо красивий степ у червні. На початку червня на сріблястому (ковиловому) фоні серед різнотрав’я виділяються сині барви шавлії пониклої. Це море ковили з білими кулями катрану татарського та блакитними плямами льону австрійського. Катран татарський відноситься до степових рослин типу «перекотиполе». Восени висохле стебло (висотою до 1м), густо розгалужене від основи, відривається і котиться по степу. Завдяки розчепірено-волотистому суцвіттю невеликих, дуже численних ароматних квіток рослини катрану у квітні-травні, іноді на початку червня, схожі на великі сніжно-білі кулі. Катран можна їсти. Молоді листки і стебла з бутонами на смак нагадують капусту. Насіння містить 14% жирної олії. З середини червня степ набуває барвистого аспекту. З часом посилюється рожевий відтінок завдяки цвітінню еспарцета донського, залізняків бульбистого і колючого. До кінця місяця переважає поєднання жовтого кольору - люцерна румунська, підмаренник руський з рожевим – в’язіль барвистий. Фоновим видом степу є ковила. У кінці спекотного липня, коли більшість степових рослин вже посохли, металічним блиском остюків аспектує ковила волосиста або тирса, до 1 м заввишки. Це єдина в Україні ковила, остюк якої не пірчастий, а волосистий. Викидаючи суцвіття, оздоблені довгими 23
волосяними остюками, тирса надає степу блідо-зеленого кольору. Сам остюк ковили волосистої – до 23 см завдовжки! Справжнісінький тобі запорозький оселедець! За допомогою цих остюків достигле насіння тирси розноситься по степу і «загвинчується» у грунт. У серпні степ тьмяніє і набуває солом’яно-буроватого відтінку. Цей монотонний фон деякий час оживляють бузкові кулі лещиці волотистої, кермека широколистого, жовті суцвіття дивини східної та овальнолистої. Пізньої осені степ ще більше буріє. Відділення «Кам’яні могили» (389,2 га) – мініатюрна «гірська країна» посеред неозорої рівнини у Приазов’ї. Знаходиться вона на межі Запорізької (Куйбишевський р-н) і Донецької (Володарський р-н) областей, простягаючись вздовж правого берега річки Каратиш. Назва «Кам’яні могили» пов’язана не з антропогенними похованнями, а з геологічною будовою території, складеною кристалічними пасмами, які в багатьох місцях скелястими горбами виходять на денну поверхню. За аналогією з древніми курганами й одержали Кам’яні могили (ще років 200 назад) свою назву. Загалом, урочище «Кам'яні Могили» як південно-східна окраїна Приазовської височини становлять собою східні відроги Українського кристалічного щита – давніх гір на території України. Пасмо гір представлене Західною і Східною грядами з абсолютною висотою окремих вершин до 100 метрів над місцевістю. Східна гряда складається з г. Панорамної, Витязя, Південної. Західна – з двох гір: Жаби та Гострої. У минулому висота гір досягала 3 км. Що вражає у «Кам'яних Могилах» – надзвичайне різноманіття місцезростань рослин, зумовлене, звісно, складною топографією поверхні. Перш за все репрезентує заповідну територію петрофітний (від грец. петрос – камінь) варіант різнотравно-типчаково-ковилових степів. Поверхня скель вкрита накипними лишайниками. Захоплення і подив викликають у невеликих впадинах галявинки косариків, а весною – золотисті віночки авринії скельної, що вінчають верхівки «могил». Пробуджується степ «Кам'яних Могил» від зимової «сплячки» у другій половині березня – на початку квітня. Сірий непривітний ранньовесняний ландшафт «звеселяють» жовті квіточки пшінки степової. Пізніше на зеленому ізумруді цвіте горицвіт, мозаїчно (жовті, рожеві квіти) аспектує ірис низький. Місцями виділяються темно-фіолетові квіти сону чорніючого. Милують око і радують душу червоні і жовті тюльпани Шренка. Біля підніжжя гранітних скель принишкли жовті тюльпани гранітні. У третій декаді травня – червні колоситься, буяє сріблястими султанами ковила, серед якої виразно виділяється шавлія поникла. На кам’янистих виступах жовтими квітами горить льон Черняєва, бузковими візерунками стелиться чебрець двовидний. У липні тусклий пейзаж степу дещо прикрашають білі суцвіття різака звичайного, жовті – дивини східної та волотистої. В кінці серпня, у вересні цвітуть тільки кермек широколистий, жабриця степова. 24
Тваринний світ «Кам'яних Могил» представлений типовим для степової зони фауністичним комплексом - ящірка прудка, гадюка степова східна, тхір степовий. На гніздуванні зустрічається дрімлюга, одуд, рибалочка голубий. Рибалочку називають ще водоморозом, зимородком. Адже пташенят виводить прямо на Різдвяні свята. Пташка трохи більша за горобця. Дзьоб довгий, червоний. Хвіст аж надто короткий. Забарвлення надзвичайно строкате, яскраве. Немов маленька папуга з теплих тропіків. Низ у неї апельсиновий, оранжевий. Живе поблизу води. Часто сидить на корчі над водою, час від часу кидаючись у воду за поживою (дрібною рибою або водяними безхребетними). Дрімлюга не робить гнізда, а відкладає яйця прямо на поверхні гранітних плит. Не так просто її й побачиш. Своїм оперенням(строкатим, чорно- і рудувато-рябим), схожим на метеликів молі, вона зливається з пожухлою травою. З-під ніг зривається і перелітає на інше місце. У польоті видно гострі крила з двома білими (жовтуватими у самок) плямами. На хвості теж є дві білі плями. Нічний птах. Дзьоб короткий, але дуже широкий. Ковтає комах на льоту. Удень непомітно лежить на землі або на гілці. Голос: різке «уїк-уїк», або нагадує віддалене торохкотіння трактора. Цікава пташка – сорокопуд-жулан. На кущах, які знаходяться у її «приватному користуванні», можна побачити порозвішуваних на колючках зелених коників, цвіркунів (от гад!), маленьких ящірок, ціле «біорізноманіття» жуків, жабенят. Запаслива, господарська пташина! Працює, не покладаючи рук. По долині Каратиша можна зустріти видру, єнотовидну собаку. Періодично заходять на заповідну територію вовк, косуля європейська, дикий кабан. На базі колишнього відділення УСПЗ «Михайлівська цілина» – єдиної в українському Лісостепу ділянки барвистого лучного степу, на території Лебединського та Недригайлівського районів Сумської області у 2009 р. був створений природний заповідник «Михайлівська цілина» площею 882,9 га. Рослинний покрив заповiдника представлений формацiями ковили волосистої, кострицi борознистої, стоколоса безостого, куничника наземного, тонконога вузьколистого. Тирсовники і типчатники, що становлять дерновинно-злакові угруповання Михайлівської цілини, частіше зустрічаються на ділянках, які періодично викошуються, і рідше в абсолютно заповідному степу. Тирсовники представлені різнотравно-типчаково-тирсовими та різнотравнонизькоосоково-тирсовими асоціаціями, які відзначаються значним видовим різноманіттям (40-60 видів на 100 м. кв.). Типчатники переважали у дозаповідному Михайлiвському степу. В теперішній час вони у вигляді різнотравно-вузьколистотонконоговотипчаковових, різнотравно-низькоосоково-типчакових і безостостоколосовотипчакових асоціацій збереглись на площі біля 8 га переважно “сінокосного” степу. З кореневищно-злакових фітоценозів заповідника найбільш поширені 25
безостоколосники (до 28%), перш за все в абсолютно заповідному степу. Наземнокуничникова формація займає до 19,5% заповідної території. Обидва види фітоценозів відзначаються невисокою видовою насиченістю (15-40 видів на 100 м. кв.). Багате різнотрав’я надає заповіднику, починаючи з кінця квітня, особливої чарівності. Загалом тут зростає 531 судинних рослин, з них близько 200 – типові степняки. Протягом вегетаційного періоду (до 200 днів) ландшафтні комплекси Михайлiвського степу 10-12 раз змінюють свій фізіономічний аспект в залежності від того, які квітують рослини. Першою прикрашає степ своїми лілово-рожевими барвами брандушка різноколірна або імшан, яка зацвітає відразу, як тільки-но зійде сніг (фото - Імшан - унікальна рослина Степу). Тоді ж примітні чорнуваті колоски осоки низької. Дещо пізніше зацвітає сон широколистий, надаючи степу синюватих відтінків. У середині травня палахкотить вогнем горицвіт весняний, на золотому фоні якого квітує окремими острівками анемона дібровна. В кінці травня – на початку червня серед різнотрав’я домінують синьо-фіалкові барви шавлії лучної, слідом за нею зацвітає шавлія поникла. У другій половині червня степ набуває білого аспекту завдяки цвітінню королиці звичайної, чистця прямого, конюшини гірської, гадючника звичайного. На цьому фоні виділяються рожево-лілові суцвіття залізняка бульбистого і темно-пурпурові синяка російського. У першій половині липня переважає жовтий аспект: квітують підмаренники руський і справжній, оман шорсткий. Золотисто-жовтими колосовидними суцвіттями цвіте у травні – липні рокитник або зіновать руська. У кінці спекотного липня аспектує тирса, серед якої ще виділяються сині суцвіття дельфінія клиновидного. Надалі степ тьмяніє і набуває солом’яно-буроватого відтінку. Ми розглянули біорізноманіття тільки двох відділень УСПЗ та природного заповідника «Михайлівська цілина». Але вже цього достатньо, щоб зрозуміти наскільки багата й унікальна природа українського степу. Її збереження – завдання національного (і світового) значення. Адже заповідні місця дають притулок найбільш вразливим рослинам і тваринам, які знаходяться на грані зникнення. Особливе місце у вирішенні зазначеної проблеми в Україні займає її законодавче «оформлення». На сьогодні маємо Закон України «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 – 2015 рр.» та постанову Кабінету Міністрів України «Про концепцію збереження біологічного різноманіття України». Однак, ряд положень цих документів залишаються невиконаними. Зокрема, замість запланованих 10,4% заповідних територій у 2015 р. фактично на кінець виконання вище зазначеної програми заповідано трохи більше половини. Немає й досі очікуваних Законів «Про біорізноманіття», «Про луки», «Про біоресурси» тощо. В Україні вже давно гостро стоїть проблема розробки і прийняття нормативно-правового документа, який би на законодавчому рівні регулював 26
відносини, пов’язані зі збереженням, використанням і, загалом, функціонуванням Степу як цілісної природної і природно-антропогенної екосистеми. Можливість нетрадиційного «спілкування» (усамітнення зі Степом) залишають нам сьогодні заповідні окрайці степового півдня України. Їх унікальна природа містить високий морально-духовний та інтелектуальногуманістичний потенціал. Меланхолія степового пейзажу (від споглядання) збагачує, надихає… ОПТИМІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДНОГО ПАРКУ «НИЖНЬОСУЛЬСЬКИЙ» ЯК СКЛАДОВА ЗБЕРЕЖЕННЯ ЛАНДШАФТНОГО РІЗНОМАНІТТЯ Свіколкін В. М., директор Національного природного парку «Нижньосульський» Сплодитель А. О., аспірантка Інституту географії НАН України Ефективна організація природоохоронної діяльності – основний пріоритет державної політики України у сфері охорони та збереження природного середовища. Структура природно-заповідного фонду (ПЗФ) характеризується зростанням частки національних природних парків (НПП) [1] – одних з найуніверсальніших категорій ПЗФ, здатних реалізувати сучасні завдання природоохоронної діяльності. Однак процес формування мережі НПП проходив безсистемно та багато в чому хаотично. Зростання кількості цих природоохоронних об’єктів ініційоване чітко вираженими орієнтирами України на євроінтеграцію, реалізацією Всеєвропейської стратегії збереження біотичного та ландшафтного різноманіття «Довкілля для Європи», Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо розширення мережі національних природних парків» (2009), а також прийняттям серії законопроектів про охорону та використання навколишнього середовища [4, 5]. Станом на 1 січня 2015 р. в Україні налічують 48 НПП, які займають 33,3% площі ПЗФ України [6]. Критичний стан діяльності багатьох НПП, зокрема створених у 2008–2010 рр., пояснюється формальним станом їх існування, зумовленим дефіцитом державних асигнувань та відсутністю комплексних (ландшафтознавчих) наукових досліджень. Невирішеними залишаються питання підпорядкування НПП, повноти управлінських функцій, участі самоврядних об’єднань населення в заходах сприяння охороні та збереженню унікальних ландшафтів, невідповідності нормативно-правових засад та стандартів заповідання цивілізованому управлінню цими об’єктами. 27
Спрямованість на рівномірність територіального розподілу НПП, зокрема новостворених, не забезпечує повного відображення ландшафтного різноманіття території. Відсутність налагодженого менеджменту та неповнота кадрового складу, невідповідність функціонально-режимного зонування ландшафтній структурі регіону спричинює ряд суперечностей та призводить до діяльнісних проблем. Тому пошук оптимальної структури управління НПП і механізму координації діяльності, їхнє врахування під час обґрунтування підходів та принципів комплексного дослідження цих об’єктів є основною метою досліджень. НПП «Нижньосульський» є репрезентативним об’єктом дослідження, оскільки як новостворений лише розпочинає свою діяльність, тому для нього особливої актуальності набуває обґрунтування ефективних управлінських рішень, що мають базуватися на інтегральній оцінці стану ландшафтних комплексів та інтенсивності антропогенного навантаження на них. Є потреба в ландшафтознавчому обґрунтуванні багатьох аспектів діяльності, а також функціонально-режимному зонуванні території НПП, яке б дало можливість мінімізувати конфлікти природокористування, забезпечити ефективне виконання основної функції – природоохоронної. Оптимізація діяльності у НПП «Нижньосульський» має визначатися системою заходів щодо охорони та відтворення ландшафтного різноманіття на основі використання ландшафтознавчого підходу в поєднанні з налагодженим управлінням. Для забезпечення оптимізації діяльності в НПП «Нижньосульський» пропонуємо такі основні напрями: вдосконалення та реформування законодавчої бази шляхом введення нових нормативно-правових механізмів, які б забезпечили єдність та цільове призначення території НПП на землях з цілковитим вилученням, так і на землях без вилучення у землекористувачів; впровадження гнучкого механізму стягнень штрафних санкцій, які були б співставні рівню завданих збитків природним ресурсам, шляхом внесення змін до Постанови «Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду України»; проведення регулярних ландшафтознавчих наукових досліджень для вивчення ландшафтних комплексів та їхніх змін в умовах заповідання, господарського та рекреаційного використання; розроблення науково-практичних рекомендацій щодо запобігання ризикам рекреаційно-туристичної дигресії та зменшення впливу рекреаційної діяльності на ландшафти НПП; розширення спектра рекреаційно-туристичних послуг на основі оцінки туристичного потенціалу території НПП; проведення інвентаризації особливо цінних природних об’єктів на території НПП; 28
дослідження та аналіз динаміки зміни ландшафтних комплексів шляхом вивчення міжсистемних зв’язків, структури та закономірностей їх функціонування; розроблення практичних рекомендацій щодо охорони, збереження та відновлення цінних ландшафтів, насамперед водно-болотних угідь, з перспективою внесення до Списку водно-болотних угідь міжнародного значення (Рамсарський список); розроблення наукового обґрунтування щодо розширення території НПП «Нижньосульський», перспективної для заповідання. Сулинський гідрологічний заказник – вже створений природно-заповідний об’єкт, тому розширення НПП має відбутися на його основі з метою охорони цінних ландшафтних комплексів, що перебувають під загрозою зникнення; проведення науково обґрунтованого зонування, яке мало б бути складовою частиною Проекту організації території, охорони, відтворення та рекреаційного використання ландшафтних комплексів НПП з розрахунком допустимого ступеня рекреаційного навантаження для кожної функціональної зони; введення обмежувальних заходів щодо несанкціонованого ведення господарської діяльності в зоні стаціонарної рекреації та регульованої рекреації; удосконалення рекламно-інформаційного забезпечення туристичних маршрутів та екологічних стежок, активна співпраця із засобами масової інформації: проведення семінарів, диспутів, розроблення циклів краєзнавчопізнавальних передач; розширення форм співпраці з місцевими мешканцями щодо надання послуг рекреантам (проведення екскурсій, реалізація продукції власного виробництва тощо); відродження місцевих традицій природокористування та відновлення осередків місцевих промислів; створення умов для організованого туризму, екскурсій, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням встановленого режиму охорони ландшафтних комплексів НПП; розроблення методичних положень для посилення еколого-освітньої діяльності шляхом співпраці не лише з учнями шкіл, а й зі студентами середніх та вищих навчальних закладів. Можлива організація навчальних практик, формування бази для виконання проектів дипломних робіт, проведення екоосвітніх та туристично-спортивних акцій, концертних і театралізованих заходів тощо [2, 3]; формування концепції фінансового самозабезпечення НПП з використанням зарубіжного досвіду шляхом впровадження механізму надання платних послуг відвідувачам (любительське та спортивне рибальство, мандрівки на човнах, краєзнавчі екскурсії, спостереження за дикими тваринами). Відповідно до п. 9.2 Положення про НПП «Нижньосульський», яке затверджене Мінекології України, передбачено платні послуги, надходження від яких є спеціальними коштами Парку і вилученню не підлягають. Ці кошти викорис29
товують для здійснення заходів щодо охорони території та об’єктів Парку і провадження діяльності, передбаченої цим Положенням. Спеціальні кошти використовують відповідно до кошторису, затвердженого Мінприроди в установленому порядку [2]. Розширення переліку та збільшення обсягів надання платних послуг відвідувачам НПП сприятиме зростанню та зміцненню економічного потенціалу регіону. Висновки. Розглянуті на прикладі НПП «Нижньосульський» проблеми діяльності та причини їхнього виникнення є типовими для більшості НПП України. Універсальне співвідношення природоохоронних та господарських функцій у цих природоохоронних установах потребує комплексних організаційних дій та спрямованості оптимізаційних заходів на забезпечення їхньої гармонійної діяльності з повноцінним виконанням усіх покладених на них функцій. Для успішної оптимізації діяльності НПП необхідною є розроблення та впровадження дієвого, організаційно-регулятивного механізму управління. Його основою може стати ландшафтознавчий підхід, який сприятиме виробленню сукупності заходів та обґрунтованих методів реалізації управлінських рішень, зорієнтованих на оптимізацію діяльності Національного природного парку. Література 1. Закон України «Про природно-заповiдний фонд України» від 16.06.1992 № 2456- ХІІ, остання редакція від 23.10.2010 на підставі 2856, чинний // Вiдомостi Верховної Ради України. – 1992. – № 34. – С. 1130–1156. 2. Положення Міністерства охорони навколишнього природного середовища України «Про Проект організації території національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об’єктів» [Електронний ресурс]. – 2005. – № 831/11111. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0831-05 3. Проект організації території Національного природного парку «Нижньосульський», охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів та об’єктів // Державна екологічна академія післядипломної освіти та управління. – 2014. – 305 с. 4. Указ Президента України «Про створення національного природного парку «Нижньосульський» від 10 лютого 2010 року №155/2010 // Офіційний вісник Президента України. – 2010. – № 7. – Ст.211. 5. Указ Президента України «Про розширення мережі та територій національних природних парків та інших природно-заповідних об’єктів» [Електронний ресурс]. – 2008. – № 1129/2008. – Режим доступу: http://www.pzf.org.ua/library/docs.htm 6. Офіційний сайт Міністерства екології та природних ресурсів України http://www.menr.gov.ua/
30
РОЗШИРЕННЯ ТЕРИТОРІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДНОГО ПАРКУ «ДЕРМАНСЬКО-ОСТРОЗЬКИЙ»: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ Головко О., Бобровський А. Національний природний парк «Дермансько-Острозький» (м. Острог Рівненської обл.) Ефективне функціонування об’єктів природно-заповідного фонду різних категорій можливе лише за наявності їх достатньої площі, яка забезпечить збереження природних комплексів того чи іншого регіону. Це питання є актуальним для України в цілому та для Рівненської області зокрема. Важливим кроком у цьому напрямі стало створення в 2009 році на території Острозького та Здолбунівського районів Рівненської області національного природного парку (НПП) «Дермансько-Острозький» [1]. До території парку погоджено включення 5448,3 га земель державної власності, зокрема 1647,6 га, що надаються йому в постійне користування, і 3800,7 га, які входять до його складу без вилучення. В Указі Президента України про створення НПП наголошено на необхідності розширення його території відповідно до наукового обґрунтування. У проекті створення НПП «Дермансько-Острозький» (робоча назва – «Перлина Волині й Поділля») було передбачено, що парк займатиме територію в межах трьох районів Рівненської області – Острозького, Здолбунівського та Дубенського площею 19194,2 га, в тому числі 8431,3 га земель, що надаються НПП у постійне користування [2]. Таким чином, загальна площа установи мала б бути більшою в 3,5 раза, а територія, що вилучається та передається в користування, – в 5,1 раза порівняно з тією, що фактично увійшла до її складу. При цьому варто зазначити, що цінні масиви вікових дібров і соснових лісів, які відіграють важливу екосистемну роль, не були включені до НПП. Чому так сталося, й донині ніхто не може пояснити. До того ж нинішня територія парку, на відміну від науково обґрунтованої, складається з цілого ряду незначних за площею розрізнених частин. Це дуже ускладнює дослідження, управління територією парку та організацію її охорони. Проте найбільшою перепоною повноцінного функціонування НПП на сучасному етапі є проблема з передачею земель від нинішніх землекористувачів – лісогосподарських підприємств, серед яких – Державне підприємство «Спеціалізоване лісогосподарське агропромислове підприємство (ДП СЛАП) «Острозький держспецлісгосп» (258,0 га), ДП СЛАП «Здолбунівський держспецлісгосп» (647,5 га). Як виявилося, для цих лісокористувачів Указ Президента України не має сили. НПП «Дермансько-Острозький» застосував заходи як досудового (близько 10 звернень до кожного зі згаданих землекористувачів, а також до органів, яким вони підпорядковані), так і судового врегулювання відносин щодо передачі земель. Проте до цього часу нотаріально посвідчену згоду на розро31
блення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок надав лише один землекористувач – ДП «Острозький лісгосп» (497 га). Тому НПП функціонує з обмеженнями, оскільки не може повноцінно проводити діяльність, передбачену Законом України «Про природно-заповідний фонд» та Положенням про установу, на землях, які юридично належать іншим землекористувачам. У контексті викладеного говорити про розширення території НПП на нинішньому етапі передчасно, проте це є актуальним для розроблення стратегії розвитку природно-заповідно фонду нашої держави. Аналіз проекту створення НПП дав можливість виділити перспективні для його розширення ділянки. Це, зокрема, лісові масиви в межах Здолбунівського (Мостівське лісництво ДП «Острозький лісгосп», ДП СЛАП «Здолбунівський держспецлісгосп»), Острозького (Новомалинське лісництво ДП «Острозький лісгосп», ДП СЛАП «Острозький держспецлісгосп») та Дубенського районів (Любомирське лісництво ДП «Дубенський лісгосп», ДП СЛАП «Дубенський держспецлісгосп») та суміжні землі запасу сільських рад, які є цінною територією в науковому, історико-культурному, природоохоронному та рекреаційному відношенні. Абсурдним є те, що шість заповідних об’єктів поблизу сучасної території НПП не увійшли до його складу. Це, зокрема: ботанічний заказник місцевого значення «Урочище Бір» (579,2 га), лісовий заказник місцевого значення «Будеразький» (100 га), лісовий заказник місцевого значення «Мостівський» (189,5 га), заповідне урочище «Гурби» (196 га), геологічний заказник місцевого значення «Мізоцький кряж» (1992 га), гідрологічний заказник «Заплава річки Іква» (534,0 га) [3]. Загалом, запропоновано розширити площу національного природного парку «Дермансько-Острозький» на 17663,3 га (див. таблицю). Таблиця Перспектива розширення території національного природного парку «Дермансько-Острозький» № п/п
Орієнтовна площа розширення, га
Місце знаходження території для розширення (район, сільська рада, лісгосп тощо)
Наявність наукового обґрунтування та проекту розширення
Острозький р-н, Новомалинська с.р., землі водного фонду та землі запасу Новомалинської с.р.
Проект створення НПП «Перлина Волині й Поділля» (2007 р.)
1
100
2
35
Острозький р-н, Кутянківська с.р., землі запасу Кутянківської с.р.
Те саме
1222
Острозький р-н, Кутянківська с.р., ДП «Острозький лісгосп», Новомалинське лісництво
»
3
32
4
1255
Острозький р-н, Межиріцька та Новомалинська с.р., ДП «Острозький лісгосп», Новомалинське лісництво
5
265,5
Здолбунівський р-н, Ступнівська с.р., землі запасу Ступнівської с.р.
»
1690
Здолбунівський р-н, Новомощаницька с.р., ДП «Острозький лісгосп», Мостівське лісництво
»
1495
Здолбунівський р-н Будеразька с.р., ДП «Острозький лісгосп», Мостівське лісництво
»
8
28
Дубенський р-н, Семидубська с.р., Обласне управління меліорації і водного господарства
»
9
7161
Дубенський р-н ДП «Дубенський лісгосп», Любомирське лісництво
»
10
1953
Дубенський р-н ДП «Дубенський лісгосп», Смизьке лісництво
»
12
145
Дубенський р-н, ДП СЛАП «Здолбунівський держспецлісгосп»
»
13
1183
Дубенський р-н ДП СЛАП «Дубенський держспецлісгосп»
»
6
7
»
Рівненська КЕЧ Міноборони України
Проект створення НПП «Перлина Волині й Поділля» (2007 р.)
273,7
Здолбунівський р-н, Дерманськаперша с.р. (землі запасу та землі ДП СЛАП «Здолбунівський держспецлісгосп»)
Рішення Дерманської-1 с.р. Здолбунівського р-ну від 29.03.2013р. № 181
16
121,1
Здолбунівський р-н, Дерманськадруга с.р. (землі запасу та землі ДП СЛАП «Здолбунівський держспецлісгосп»)
Рішення Дерманської-2 с.р. Здолбунівського р-ну від 8.04.2013 р. № 216
Разом
17663,3
14
15
736
Включення зазначених заповідних об’єктів і прилеглих лісових масивів до складу НПП «Дермансько-Острозький» сприятиме збереженню фауністичного, флористичною та фітоценотичною різноманіття регіону. Отже, буде досягнуто цілісності території та ефективності здійснення природоохоронних 33
заходів у парку, територія якого буде потужним осередком збереження ландшафтів Волині, Поділля та Малого Полісся й відіграватиме значну роль у розбудові національної екомережі України та Європейського Союзу. Література 1. Про створення національного природного парку «ДерманськоОстрозький» / Указ Президента України від 11 грудня 2009 року № 1039/2009 // Офіц. вісник України. – 2009. – № 97. – С. 3343. 2. Проект створення національного природного парку «Перлина Волині й Поділля» : Пояснювальна записка / наук. керівник Клєстов М. Л. – К., 2007. – 109 с. (рукопис). 3. Природно-заповідний фонд Рівненської області / за ред. Ю. М. Грищенка. – Рівне : Волинські обереги, 2008. – 216 с. СУЧАСНІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СУХОГО ЛИМАНУ ТА ШЛЯХИ ЇХНЬОГО ВИРІШЕННЯ Галімова М. А., координатор екологічних проектів Всеукраїнської екологічної ліги 7 жовтня 2015 р. у с. Таїрове (Одеська область) відбулася конференція «Сучасні соціально-екологічні проблеми Сухого лиману та шляхи їхнього вирішення». Захід був присвячений екологічним наслідкам антропогенного забруднення Сухого лиману, шляхам відновлення його природного стану та реалізації рекреаційного потенціалу. У конференції взяли участь представники Всеукраїнської екологічної ліги (ВЕЛ), Одеського державного екологічного університету (ОДЕКУ), Херсонського державного аграрного університету, науковці, депутати, представники ЗМІ. Микола Сербов, кандидат географічних наук, перший проректор ОДЕКУ, охарактеризував екологічні аспекти формування якості вод Сухого лиману. Для оцінки хімічного складу та якості вод гідроекосистеми центральної частини Сухого лиману використано дані гідрохімічних вимірювань ОДЕКУ в четвертому кварталі 2015 р. на різних ділянках його акваторії. Відбирання проб води у Сухому лимані для визначення її хімічного складу та натурні гідрохімічні вимірювання здійснювали 2 жовтня 2015 року. Всього на різних ділянках центральної частини Сухого лиману зроблено сім гідрохімічних станцій (точки 1–7 на рис. 1). За даними ОДЕКУ, вода в акваторії центральної частини Сухого лиману в середньому була на мілководних ділянках – коричнювато-жовтого кольору, на глибоководних – зеленкувато-жовтого, показник рН води коливався від 6,72 (нейтральна) до 8,35 (слаболужна). Мінералізація води (за сухим залишком) змінювалась від 18,72 г/дм3 (поблизу скиду стічних вод смт Таїрове) до 34
21,10 г/дм3 (у верхів’ях цієї частини лиману). Концентрація РОР становила 3,44–4,05 г/дм3, вміст розчиненого у воді кисню – 8,05–10,07 мгО2/дм3. На ділянці скиду стічних вод у лиман відчувався дуже сильний запах сірководню. Це свідчить про найвищій ступінь забруднення водного середовища, а також про те, що майже весь кисень витрачається на окиснення забруднюючих речовин. Кандидат географічних наук, доцент кафедри гідроекології та водних досліджень ОДЕКУ Олег Гриб навів дані про хімічний склад атмосферних опадів та дав оцінку їхнього впливу на гідроекологічний стан Сухого лиману. Він зазначив, що за період 2013–2015 рр. середнє значення рН атмосферних опадів в районі Сухого лиману становило 6,78, тобто води належали до нейтральних, змінюючись від слабкокислих (5,46) до слабколужних (7,68). З урахуванням даних про мінералізацію атмосферних опадів визначено, що в середній за водністю рік на водну поверхню Сухого лиману з водами атмосферних опадів надходить 270 тонн розчинених мінеральних речовин. Координатор екологічних проектів ВЕЛ Марія Галімова зазначила, що екосистеми Сухого лиману зазнають значного антропогенного впливу, оскільки тут збудовано один з найбільших морських портів. На берегах лиману є багато стихійних звалищ побутового сміття, яке забруднює воду й ґрунт. Значної шкоди завдають також неочищені стічні води, які скидають у лиман промислові підприємства. Всеукраїнська екологічна ліга має багаторічний досвід захисту та збереження цінних водних об’єктів, одним з яких є Сухий лиман, оскільки він є ареалом мешкання багатьох видів риб і птахів, а також має високий рекреаційний потенціал, адже мулові відклади можна використовувати з лікувальною метою. Наразі екологічний стан Сухого лиману не дає можливості використовувати його з рекреаційною метою через значне забруднення. Експерти ВЕЛ пропонують розробити стратегію відновлення природного стану Сухого лиману на засадах збалансованого розвитку із залученням провідних науковців та представників громадських природоохоронних організацій. Першочерговим кроком має бути комплексне лабораторне дослідження проб води та мулових відкладів щодо наявності забруднюючих речовин. Необхідно визначити основних забруднювачів Сухого лиману та здійснити перевірку очисних споруд цих підприємств. У разі недотримання ними вимог природоохоронного законодавства Всеукраїнська екологічна ліга буде звертатися до державних контролюючих органів з вимогою зобов’язати основних забруднювачів Сухого лиману мінімізувати свій негативний вплив.
35