ПІБ Пінчук Оксана Володимирівна
Дата ВУЗ народження 10.01.90 студентка 53 групи хімікобіологічного ф-ту ЧНПУ імені Т.Г.Шевченка
телефон 0930787853
Історико-географічні особливості формування ландшафтів території смт Любеч та його околиць Пінчук Оксана Володимирівна студентка 53 групи хіміко-біологічного ф-ту ЧНПУ імені Т.Г. Шевченка Багатовiкове та рiзнобiчне використання природних ресурсiв України привело до замiни натуральних ландшафтiв антропогенними. Першi антропогеннi комплекси тут з'явилися у пiзньому палеолiтi (35-10 тис. рокiв тому). За часiв Трипiлля (VI - III тис. до н.е.) їх площi значно зросли, проте вiдсоток у структурi натуральних ландшафтiв був ще невеликий. VII - XII ст. перехiдний етап вiд натуральних до антропогенних ландшафтiв, а починаючи з XVII ст. частка останнiх постiйно збiльшується. Наприкiнцi XX ст. антропогеннi ландшафти займають вiд 75-80 до 90-96 % територiї України. Натуральнi ландшафти збереглися приблизно на 5-8 %: заповiдники i резервати - 2,5, неосушенi болота - 2-3, незайнятi крутi схили - 1,5-2 %. Антропогенний вплив на ландшафти України розпочався ще з верхнього палеоліту та мезоліту. Однак, епізодичний вплив за рухливого способу життя населення не сприяв закріпленню антропогенних змін у ряді ландшафтних комплексів. Із переходом до осідлого способу життя і виділенням чітких меж природокористування (кінець XVIII ст.) збільшується і антропогенний тиск на ландшафти, пов'язаний, головним чином із постійністю цього впливу [19]. Сучасний вплив людини на рельєф досить багатоманітний і охоплює більше 70% суші. Він проявляється в навмисному створенні штучних форм рельєфу в результаті тих або інших видів господарської діяльності. Цей вплив виражається через техногенні форми рельєфу. Людина корінним чином видозмінює ті або інші форми рельєфу, що кінець кінцем веде до формування нових антропогенних ландшафтів. Для визначення природно-ландшафтної структури регіону в період давнього природокористування використовуються основи сучасних типологічних ландшафтних карт, дані палеогеографії та палеоландшафтознавства, історичні матеріали (описові та картографічні) та топоніміка. Крім того, проводяться польові дослідження на ключових ділянках. Обстежуються ґрунти, поховані під фортифікаційними спорудами Антропогенно-ландшафтна структура є одним з параметрів структурнофункціональної організації ландшафтно-господарських систем. Звідси випливає, що антропогенно-ландшафтну структуру досліджуваного регіону на певні часові зрізи може бути розкрито шляхом визначення локалізації, структури та динаміки ландшафтно-господарських систем.
Любеч - одне з найдавніших українських міст. Було засновано на лівому березі Дніпра Чернігівським князем Володимиром Мономахом. Головна визначна пам'ятка Любеча сьогодні - Замкова гора, де розташовувався в староруський час неприступний Любецький замок - важливий оборонний пункт на Дніпрі, на межі Чернігово - Сіверщини. Тепер тут порослий травою горб Сьогоднішній Любеч - селище Ріпкинського району на Чернігівщині. Територія дослідження в позаминулому столітті входила до складу Городнянського повіту, Любецької волості. Загальна площа території на той час складала – 21145,2 га. Найбільш розповсюдженими ґрунтами на даній території були сірі, сіропіщані і піщані, в Любецькій волості: 36,7% - сірі, 27,8% - сіропіщані, 36,0% - піщані. Основними рослинами, які вирощували на території Городнянського повітів були: озиме жито, з ярових – гречка, овес, ячмінь, також вирощували просо, картоплю, чечевицю і горох. Найбільші урожаї були жита, що становили близько 608739 м3 на другому місці по урожайності - картопля, урожай якої становив близько 419820 м3. Картопля являлась основним продуктом харчування населення так як майже не продавалась за межі губернії, на відміну від жита. Найбільш поширеною системою обробітку землі було трьохпілля з дворічним посівом і толокою на третій рік. Перше поле засівалось озимими, друга – ячменем, а третє використовувалось для випасу худоби. Хоч і в меншій кількості ніж трьохпілля, використовувалось також двохпілля. Також використовувалось трьохпілля з однорічним посівом, тобто на рік засівалось жито, а два наступні роки була толока. Якість сінокосів залежить від їх місцезнаходження. Якщо сінокоси знаходяться на територіях збільш родючими землями, з достатнім зволоженням, то й збільшується кількість укосу, якщо сінокосні території знаходяться на територіях з гіршими умовами, то і укоси зменшуються. З способів косіння трав старовинний спосіб косіння толокою зберігається у деяких сільських общинах, спосіб найму косарів майже ніде не практикувався. В основному господарі, які мали великі площі сінокосів здавали ділянки косарям, але не за гроші, а за частину укосу. В цей період тільки деякі землевласники, які мали великі площі землі, вели на них господарювання з допомогою власної запашки і своїх постійних робітників. Але більшість, якщо й мало робітників, то обробляло лише частину, а решту роздавали малоземельним селянам, або козакам, які обробляли ці землі. Отже, якщо прийняти до уваги той факт, що більшість земель оброблялися селянами, і знаряддям, яке використовували селяни, то стане зрозуміло, що звичайними способами обробітку землі, були ті способи, які використовували козаки і селяни за допомогою своїх знарядь праці і худоби. Для обробітку землі в Городнянському повіті використовувались такі знаряддя обробітку землі: соха двох видів (московська і литовка), плуг і рало з різновидами їх по влаштуванню самого знаряддя, і з різними звичаями
запрягання того чи іншого виду робочої худоби в певній кількості. Можна відмітити, що з часом волів все більше замінювали на коней, і в зв’язку з цим зменшувалась глибина на яку виорювали землі. Тобто перехід на використання коней для обробітку землі було прогресивним кроком, але коли землю почали обробляти за допомогою тракторів, то глибина на яку виорювали землю знову збільшилась. Поширена у ХVІІІ – ХІХ століттях поверхнева оранка захоплювала лише верхній шар ґрунту до глибини 10-12 см, рідше 20 см, хоча коренева система сільськогосподарських культур розвивається до глибини 15-18 см. Неглибока оранка, порушуючи кожен рік один і той самий шар ґрунту, призводила до поступового виснаження останнього. Цей шар, який не був закріплений рослинами, поступово зносився з полів вітрами і дощами. В обробіток залучались наступні шари ґрунту, і якщо його не підтримували агротехнічними заходами, збагачені гумусом горизонти втрачалися - внаслідок делювіальних процесів і вітряної ерозії. Система землекористування і техніка обробки ґрунту сприяли розвитку ерозії. Поширення с/г природокористування, в подальшому і в наш час, зумовило успадкування негативних процесів в ландшафтних комплексах. Внаслідок інтенсивного антропогенного впливу зменшилося природне різноманіття ландшафтів, і значно збільшилося різноманіття їх антропогенізованих модифікацій. На початку ХХ століття одноосібне селянське господарство не могло істотно змінити структуру земельного фонду. Порівняно з кінцем ХІХ століття площа орної землі трохи збільшилась, але головним чином за рахунок розорювання найбільш придатних для цієї мети сінокосів і освоєння невеликих ділянок земель, очищених від лісу. Меліорація великих масивів заболочених земель, освоєння пісків все ще лишалось непосильним. Розорювання природних кормових угідь з використанням одержаних таким чином орних земель під зернові культури і продовольчу картоплю негативно відбивалось на кормовій базі тваринництва. Скорочення природних сінокосів не компенсувалось поширенням польового кормо виробництва та створенням штучних луків. Значно вплинуло на зміну досліджуваної території освоєння заболочених територій, кількість яких вже у 1945 році становила 6оо тисяч гектарів. Також відбувся перехід від трипільної до багатопільної системи землеробства. На сьогодні досліджувана територія входить до складу Ріпкинського району. Приурочена до Дніпровсько-Донецької тектонічної западини (синеклізи). Характеризується глибоким заляганням кристалічного фундаменту (від - 1000 до 2800 м). Антропогенний покрив представлений товщею підморенних лесовидних суглинків, валунних суглинків, воднольодовикових підморенних і над моренних пісків, і супісків, і лесовидних суглинків. В долинах річок і в балках розвинені делювіальні і алювіальні піщано-глинисті відклади. .
Кліматичні, гідрологічні і геолого-геоморфологічні умови сприяють місцевому формуванню ґрунтових вод. Їх глибина залягання коливається від 1-3 м на терасах до 5-7 м на вододільних рівнинах. На терасах і в замкнутих пониженнях вододільних рівнин ґрунтові води живлять болота і беруть участь у формуванні ґрунтів, обумовлюючи їх заболоченість. У долинах річок горизонт ґрунтових вод алювіальних і водно-льодовикових відкладень має зв'язок з харківським горизонтом підземних вод. Підземні води харківського горизонту підживляють таке болото як Паристе. Різноманітність літогенної основи і місцевих умов поверхневого і підземного стоку викликала велику строкатість ґрунтового покриву і природної рослинності. Більшу половину території смт Любеч та його околиць займають дерновослабо- і середньопідзолисті ґрунти на суглинках валунів, водно-льодовикових і алювіальних супіщаних і піщаних відкладах. Вони сформувалися під змішаними хвойно-широколистяними лісами. Значно поширені дерновопідзолисті ґрунти в комплексі з дерново-глеєвими і болотними. На лесових легко- і середньо- суглинистих відкладеннях утворилися, у минулому під широколистяними лісами, світло-сірі, сірі і темно-сірі лісові ґрунти. Великі площі займають заплави з алювіальними луговими і болотними ґрунтами. Ландшафтні особливості району визначаються виключною одноманітністю типів місцевості. Він характеризується вцілому долинно-зандровим типом місцевостей з двома підтипами: а) підтипом долинно-зандрових піщаних рівнин з дерново-слабопідзолистими грунтами в комплексі з оглеєними під суборовими і сугрудковими лесами (близько 60,0% всієї площі району) і підтипом обезліснених терасових рівнин з супіщаними дерново-середньопідзолистими грунтами (28,8%). Територія дослідження входить до складу Любецько-Чернігівського фізикогеографічного району. Любецько-Чернігівський фізико-географічний район займає частину Дніпровсько-Деснянської водороздільної рівнини, має площу 94,270 га. Природні межі його добре виділяються долинами Десни і Дніпра, а також контурами поширення моренно-зандрових типів місцевості. В геоморфологічному відношенні район виділяється як морено-зандрова рівнина з лесовими „островами”. Максимальна абсолютна висота рівнини - 166 м. Характерна особливість орографії району являє зміщення водороздільної лінії до Дніпра і загальний нахил на південний схід до Десни. В будові поверхні і розвитку сучасних ландшафтів з корінних відкладів приймають участь глауконітові піски харківського ярусу, білі кварцові піски полтавської свити і глини неогену. Якщо розглядати територію дослідженнягеоботанічне районування, то дана територія входить до складу Ріпкинсько-Добрянського. Ріпкинсько-Добрянський геоботанічний район соснових лісів зелено мохових, евтрофних відкритих боліт, торф’янистих та болотистих луків включає в себе в основному два фізико-географічних райони – ДніпровськоЗамглайський та Замглайсько-Смяцький. Територія райоону це акумулятивно-
терасова рівнина з ухилом з північного заходу на південний схід, у центральній частині знаходиться велика заболочена улоговина, яка має назву Замглай. Ґрунти піщані та супіщані, дерновослабопідзолисті, іноді оглеєні. Ліси займають 35-40 % території району. Переважають соснові ліси, серед них найбільші площі займають соснові ліси зелено мохові, менші – орлякові, довго мохові, незначні площі – соснові ліси чорницеві. Дубово-соснові ліси трапляються невеликими ділянками серед соснових масивів. Луки займають мікро підвищення рельєфу, переважають торф’янисті луки. Заболоченість району дуже не рівномірна. Заболоченість району дуже нерівномірна. Найбільшою заболоченістю (1520%) відзначається прадолина Дніпра-Замглай. У цілому району притаманна своєрідна ландшафтна структура зі значними площами лук, боліт та лісів, тому розораність його в середині ХХ століття була нижча, ніж решти районів. Серед природних негативних процесів в сучасних умовах можна виділити інтенсивне підсихання вододільних боліт, зникнення джерел ґрунтових вод, відмирання річок. Виключно збільшилась різкість коливань поверхневого стоку. На моренних пагорбах відбувається інтенсивний площинний змив. На придолинних краях вододільної рівнини відбувається значний розвиток глибинної ерозії, спостерігається пере заглиблення ярів і балок.
Рис.1. Фрагмент карти-порівняння території дослідження На карту 3-х верстку (1:126000 або 3 версти) (рис.1) ми наклали горизонталі сучасного ландшафту. З аналізу-порівняння ми констатували, що частина яружно-балкової системи території дослідження збільшила свої контури, але також спостерігається нівелювання, вирівнювання пагорбів та схилів, що ми пов’язуємо з інтенсивним антропогенним впливом. Для встановлення змін у природокористуванні ми проаналізували площі садиб, пашні, сінокосів і вигонів. Станом на кінець 19 ст. співвідношення було наступним: садибами було зайнято – 1078,3га, пашня – 5053,4га, сінокоси – 6744,9га, землі, які використовувались для випасу худоби – 803,32 га, решта
площі – 7465,28 га зайнята природною рослинністю (лісами, кущами) та гідрологічною мережею (рис.2).
Рис.2. Експлікація земель території дослідження на кінець 19 століття
Рис.3. Експлікація земель території дослідження на кінець 20 століття На сьогодні експлікація території має наступний вигляд: під садибами зайнято - 1734,4 га, пашня – 14123,5 га, сінокоси – 4084,7 га, землі, які використовувались для випасу худоби – 325,2 га, зайнята природною рослинністю та гідрологічною мережею - 877,4 га (рис.3). Загальна площа території складає – 21145,2 га. За сторічний проміжок на 3% збільшилась площа садиб, на 43% збільшилась площа пашні, площа сінокосів зменшилася на 13 %, площа вигонів зменшилася на 2%, а площа природної рослинності зменшилася на 31%. Отже встановлення просторово-часових змін території дослідження показало, що домінуючими за напрямом та силою змін є антропогенний фактор.
Сьогодні в світі від побутової і виробничої діяльності людини спостерігається погіршення природного середовища і деградація ландшафтів. Україна в цілому, а також досліджувана територія не є винятком. Ландшафтне планування і еколого-ландшафтна організація земель при добуванні природних ресурсів, розміщення виробництва і населених пунктів є надзвичайно важливою проблемою сучасності. Усвідомлення катастрофічної взаємодії щоденної діяльності людства з природою як проблеми життя і існування цивілізації викликало пошук шляхів виходу з даної ситуації. Агроекосистеми являються дуже нестійкими. І навіть невелика дія негативних факторів – зливи або короткочасні засухи призводять до неврожайних років. Сформована неповно компонентна геоекологічна структура агроландшафтів веде до мутації стійких до дії ядохімікатів бур’янів і комах – шкідників, а також збільшенню ґрунтових патогенних організмів. Хімічні речовини, які вносяться в грунт в якості добрив для захисту рослин, погіршують біологічні властивості грунту і змінюють структуру грунтового ценозу. В ньому знижується кількість окремих видів організмів, в тому числі азот фіксуючих. Через певний час аграрні землі повільно перетворюються в грунт, малозаселений грунтовими тваринами, з малим вмістом гумусу і поганими фізико-хімічними властивостями. Одним з напрямків виходу з критичної ситуації, яка намітилась у землекористуванні,в тому числі і в межах території дослідження є екологоландшафтна організація земель сучасного землеробства. Роль трав’янистих, чагарникових і деревних популяцій в геоекології ландшафту дуже велика. Їм відводиться провідна роль в очищенні (фільтрації) вод, захисті ґрунтів від водної ерозії і дефляції, в постачанні різних організмів елементами харчування через водно-сольові розчини і участь у великому і малому колі кругообігів речовин і енергії. Сприйняття ґрунтових ареалів в якості агроландшафтів, вибір ґрунтових меж в якості природних кордонів ландшафтів і агроландшафтів (місцевостей і елементів їх структури є пропозицією не зовсім коректним в силу мозаїчності грунтів і змін через правило сукцесійного ряду, а також через причину їх умовності. Оптимальна різноманітність ландшафтів забезпечується шляхом раціонального зонування території, встановленням різних режимів використання земель у межах виділених зон. Важливим напрямом сучасного землевпорядкування повинна стати естетична оптимізація ландшафтних систем з точки зору посилення естетичної привабливості агроландшафтів та для створення бездоганного природного життєвого середовища, розвитку рекреаційних можливостей сільської місцевості. В зв'язку з істотним зменшенням можливостей для тривалого відпочинку й оздоровлення жителів міст, особливо тих, кого приваблює сімейний відпочинок, сільська місцевість має невичерпні рекреаційні резерви при умові виконання в процесі землевпорядкування необхідних заходів. При цьому принципом створення естетичних формуючих середовище та рекреаційних форм у сільській місцевості (лісів і захисних насаджень, окремих куртин, поодиноких дерев,
груп чагарників, лук, штучних водойм, садових і дачних ділянок, туристичних об'єктів, мисливських і рибальських станів, тощо) має бути їх екологічна гармонізація з природним оточенням, з поселенською мережею. Заходи щодо оптимізації в процесі землевпорядкування ландшафтних систем в сільськогосподарському виробництві доцільно розглядати як процес формування культурних ландшафтів, маючи на увазі під цим визначенням створений за землевпорядних обгрунтувань найбільш стійкий щодо негативних природних і антропогенних впливів ландшафт, який найбільш повно відповідає потребам людини. Отже на сьогодні досліджувана територія входить до складу Ріпкинського району. Більшу половину території смт Любеч та його околиць займають дерново-слабо- і середньопідзолисті ґрунти на суглинках валунів, воднольодовикових і алювіальних супіщаних і піщаних відкладах. Вони сформувалися під змішаними хвойно-широколистяними лісами. Значно поширені дерново-підзолисті ґрунти в комплексі з дерново-глеєвими. Ландшафтні особливості району визначаються виключною одноманітністю типів місцевості. Він характеризується вцілому долинно-зандровим типом місцевостей. Серед природних негативних процесів в сучасних умовах можна виділити інтенсивний площинний змив, на придолинних краях вододільної рівнини значний розвиток глибинної ерозії, перезаглиблення ярів і балок. З аналізу-порівняння ми констатували, що частина яружно-балкової системи території дослідження збільшила свої контури, але також спостерігається нівелювання, вирівнювання пагорбів та схилів, що ми пов’язуємо з інтенсивним антропогенним впливом. Для встановлення змін у природокористуванні ми проаналізували площі садиб, пашні, сінокосів і вигонів. За сторічний проміжок на 3% збільшилась площа садиб, на 43% збільшилась площа пашні, площа сінокосів зменшилася на 13 %, площа вигонів зменшилася на 2%, а площа природної рослинності зменшилася на 31%. Для покращення екологічного стану смт Любеч та його околиць ми пропонуємо оптимальну різноманітність ландшафтів забезпечити шляхом раціонального зонування території, встановлення різних режимів використання земель у межах виділених зон: від повної консервації ландшафту через суворо регламентоване використання, до обмеженої свободи землекористування. Важливим напрямом землевпорядкування повинна стати естетична оптимізація ландшафтних систем з точки зору посилення естетичної привабливості агроландшафтів та для створення бездоганного природного життєвого середовища, розвитку рекреаційних можливостей сільської місцевості.