Авангард (ч.197)

Ч. 2(197) Р

анґа ЖУРНАЛ

УКРАЇНСЬКОЇ

А В А Н ГА Р Д , Ч. 2, 1989

знґа ЖУРЧАЛ

КРАЙОВІ ПРЕДСТАВНИЦТВА: Канада Ukr. Youth Ass’n of Canada National Executive 83 Christie Toronto, 4 Ont. Canada — M6G 3BI

Вел. Брітанія Ukr. Youth Ass’n Ш А Т И Ш О Т / M / a / A O A l c/o Mrs L. Fostun 49 Linden Gardens London W2 4HG Австралія

Mrs. Irena Kohut 7 Damian Court Glenroy, Vic. 3046

КВАРТАЛЬНИК ВИДАЄ ЦЕНТРАЛЬНА УПРАВА СУМ

Бельгія Union de la Jeunesse Ukrainienne en Belgique 72 Bldv. Charlemagne Bruxelles

AVANTGARDE QUARTERLY Official Press Organ of the Ukrainian Youth Association in Exile AVANTGARDE — TRIMESTRIEL Revue de jeunes editee par le Comite Central de I’Union de la jeunesse ukrainienne en exil

Франція Union de la Jeunesse Ukrainienne en France 186 Bldv. St. Germain 75006 Paris

Арґентіна Association Juvenil Ucrania Sr. W. Zastawnyj Soler 5039 Buenos Aires Німеччина Vereinigung der Ukr. Jugend 8 M iinchen 80 Zeppelin Str. 67 Germany Бразілія Jan Kuchar Rua Baia Grande, 146 Vila Bela 03202 Sao Paulo, SP

3CA Ukr. Amer. Youth Ass'n c/o Mrs M. Piatka P.O. Box 211 New York, N.Y. 10276

Редаґує колегія, Гоповний редактор — Осип Рожка Графічне оформлення: Графік Яків Гніздовський Редакційне листування і матеріяли надсилати на адресу Редакції: «AVANTGARDE» 136 2nd Ave., New York, N.Y. 10003, USA

УМОВИ ПЕРЕДПЛАТИ НА 1989 Країни

Річно:

3CA

15.00 дол.

КАНАДА

16.00 дол. 6.50 ф.ст.

ВЕЛ. БРІТАНІЯ АВСТРАЛІЯ

15.00 авс. дол

БЕЛЬГІЯ

500.00 б.фр.

ФРАНЦІЯ

75.00 ф.фр.

НІМЕЧЧИНА

30.00 н.м.

АРҐЕНТІНА

80.00 пезо

БРАЗІЛІЯ

2500.00 круз.

Printed in U.S.A. by Computoprint Corporation, 35 Harding Ave., Clifton, N.J. 7011-2206

Tel. 1(201)772-2166

FAX 1(201)772-1963

НАМАГАННЯ ВІДНОВИТИ СУМ У ХАРКОВІ З України наспіла ВІДОЗВА про створення ІН ІЦ ІА Т И В ­ Н О Ї ГРУПИ ПО В ІД Р О Д Ж Е Н Н Ю С П ІЛ К И УК РА ЇН С Ь К О Ї М О Л О Д І (С У М ) в Харкові. Подаємо текст ВІДО ЗВ И без змін. ВІДОЗВА Зважаючи на те, що перебудова у нашому суспільстві потребує ширшої активности та констатуючи факт цинічного нехтування у нинішний час культурною спадщиною і традиціями СУМ на теренах Великої України, який призвів до формування потворного типу мо­ лодого українця з відомим комплексом національної меншевартости, та з огляду на історичну пам’ять тридцятих років, коли сталін­ ськими репресивними методами була зліквідована Спілка Україн­ ської Молоді (СУМ), ми, свідомі представники української молоді оформили у місті Харкові Ініціятивну Групу відродження СУМ на Слобожанщині. Нашою метою є відродження в молодій людині національно-ду­ хової ідентичности. Засобами нашої діяльности будуть: спілкування з людьми в мі­ сті Харкові та поза його межами рідною мовою; проведення диспу­ тів, діялоґів з організаціями формальними, як і неформальними, І особами протилежних переконань, тобто шовіністичних, комсо­ мольських, тощо; влаштування зустрічей з діячами культури на теми рідної історії, літератури, мистецтва, екології, а також з репресова­ ними в’язнями брежнєвсько-сусловського режиму. Членам СУМ може стати кожна молода людина, котра уболіває за долю рідного народу і бажає його культурно-духовного оновлен­ ня. Із свого боку заявляємо, що плятформою нашої діяльности за­ лишаються принципи та ідеали СУМ двадцятих років. У зв’язку із цим звертаємося до всіх централь СУМ у вільному світі з проханням посприяти і допомогти нам у цій нелегкій і благо­ родній справі літературою, національною символікою (значки три­ зуба, значки синьо-жовтого прапорця), книгою нарисів з історії СУМ, контактами з активістами СУМ у вільному світі. Сподіваємося, що у майбутньому головний осередок СУМ функціонуватиме на батьківщині. Цією відозвою ми також повідомляємо, що зорганізований щой­ но осередок СУМ є вповністю у солідарності з Українською Гельсінкською Спілкою та підтримує Народний Рух України за перебу­ дову. Члени-основники і н і ц і а т и в н о ї Групи відродження СУМ: ЧИРЕМСЬКИЙ Андрій ШКУМАТ Світлана ШЕШАЦЬКИЙ Генадій ЖИВОЛУБ Ігор ГЕРАЩЕНКО Ольга Хто бажає долучитися до цієї справи можна звертатися на адресу: Місто Харків, Вул. Остапа Вишні 7, кв. 2 81

Й. Тереля

«ПЕРЕСТРОЙКА» І УКРАЇНА Заява для преси, радіо, телебачення 15 липня 1989 р. в Мельборні, Австралія. Шановні друзі, дозвольте привітати всіх присутніх щирим україн­ ським християнським привітом: Слава Ісусу Христу! Перед тим як я зачитаю заяву для преси я хочу спитати всіх присут­ ніх: що таке ’’перестройка”? ’’Гласність” , ’’ПЕРЕСТРОЙКА” , — ці слова не сходять із шпальт західньої та совєтської преси, Ґорбачова певні кола почали ототожнювати із Христом? Чи не парадокс?! Ніхто не звертав уваги на той факт, що в кра­ їні ’’розвинутого соціялізму” із приходом "перестройка” появилася і ’’Глас­ ність” ... На Захід подається препарована напівправда, а вчорашні злочин­ ці заговорили про демократію... Саме безконтрольна і безроздільна монополія комуністичної партії СССР довела СССР до краху, а поневоле­ ні народи московськими імперіялістами до зубожіння, те саме ми бачимо і в Центральній Европі. Ми є свідками повного економічного, ідеологічного та морального розкладу всієї комуністичної системи. І абсурдними є всі заяви, що будь який с о ц і а л і з м може бути демократичним і мати людське обличчя. Ре­ зонно задати комуністам СССР питання: ’’Відразу після комуністичного перевороту нова система розпочала своє урядування із "перестройк” і, що всі перестройки кінчалися крахом та масовими репресіями мільйонів невинних” . Ми є свідками, що КОЖНА-ОДНА ’’ПЕРЕСТРОЙКА” є інструментом закріплення влади комуністів та їх партії. Ніяка перестройка не може від­ крити шлях до плюралізму, до свободи духовної в ділянках культури, ре­ лігії. Ми є свідками того, що комуністичний режим правління не має ні сил, ні хотіння вирішити національні питання (для цього потрібно керуватися справедливістю, а саме справедливості ніколи не існувало в Кремлі) — це в першу чергу деколонізація СССР. Політикою "перестройки” Горбачов хоче показати Заходові, що він захищає "гуманність” та прогресивність системи в СССР. І ніхто не задає собі питання, а де були гуманізм і демократія в РОСІЇ починаючи з часу комуністичного перевороту аж до наших днів? Нова тактика політики ЦК КПСС та КҐБ полягає в тому, щоб прикрити правдиву ціль їх поступовання — це розповсюдження ідеології комунізму по цілому світі і стати єдиною ідеологією для всіх націй і народів землі. Ще й до сьогодні уряд СССР на чолі із Горбачовим не проголосили 82

амністії для в’язнів величезної кількості концтаборів в СССР. Нас, кілька сот осіб, звільнили без реабілітації Указом Президії Верховного Совета СССР, перед тим приневолюючи нас до написання заяв про звільнення. Чому уряд СССР не зліквідує концтабори в СССР? Корінь зла всієї системи. Уряди Заходу один перед одним поспішили на виручку най­ страшнішої системи правління за всю історію існування людства. Чому мовчить західня демократія про трагічний стан УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ вна­ слідок атомових аварій в Україні. Адже НАЦІЇ загрожує повільне вимиран­ ня!!! Хто стоїть за цим страшним злочином 20-го століття??? Чому на гро­ ші робітництва демократичних уряд СССР має закріплювати звироднілу систему? І допомагати комуністам СССР і надалі утримувати під своєю владою понад сто націй поневолених росіянами. Це злочин! І вказує на брак моралі в деяких політикантів... Чи не абсурдом є те, що саме австралійські капіталісти жидівського походження, в обхід домовленності великих країн про торгівлю із СССР, продали адміністрації Горбачова 150 тон комп’ютерів, які були вивезені із Сінгапуру... Не всі на Заході знають про правдивий стан українського народу під владою Москви. Тиск на наші свободи величезний. Українці, як нація не мають жадних свобід. Української Церкви поневолені і нищаться в бру­ тальний спосіб. Те, що уряд СССР пішов на співпрацю із так званою Російською православною церквою, промовисто промовляє, що кому­ ністи почали творити "Православний комінтерн” ... Адже ця церква дов­ ший час перебуває на службі атеїстичного режиму, і служить інструмен­ том поневолення та русифікації неросійських народів. Українці-католики та православні ведуть величезну роботу в напрям­ ку за леґалізацію цих заборонених Церков на Україні. Москва відмовля­ ється надати нам релігійну волю. Наших єпископів штрафують, залякують — вірних та священиків ка­ рають штрафами, тюрмами їх б'ють і цькують в пресі та в державних установах. В Москві ось уже понад два місяці не припиняються масові голодівки українських католиків в знак протесту проти сваволі властей які не хочуть легалізувати УКЦ та УАПЦ. Керує голодівкою український лікар член Комітету УКЦ Степан Хмара. ("Хрест” , ч. 7)

Ми є свідками, що КОЖНА-ОДНА "ПЕРЕСТРОЙКА” є інструментом закріплення влади комуністів та їх партії. Ніяка перестройка не м ож е відкрити шлях до плюралізму, до свободи духовної в ділянках культури, релігії.

83

У 5-ту річницю відходу у вічність

17-го

7-го

лютого

вересня

1892

1984

БЛАЖЕННІШИЙ ПАТРІЯРХ ЙОСИФ КАРДИНАЛ СЛІПИЙ-ДИЧКОВСЬКИЙКОБЕРНИЦЬКИЙ

Патріярх Йосиф на схилі віку

84

Проф. Василь Ленцик

МИТРОПОЛИТ ЙОСИФ І РИМСЬКІ ПАПИ Митрополит Иосиф Сліпий був знаний у Ватикані ще з часів свого ректорства. Як Ректор Семінарії і Богословської Академії він пильно дбав, щоби повідомляти Рим про розвій цієї важливої для Церкви інститу­ ції. Всі видання Богословської Академії і Наукового Богословського Това­ риства одержували Римські Папи та бібліотеки Ватикану. Папа Пій XII був знайомий з Отцем Ректором Кир Сліпим ще як кардинал Пачеллі. Папа Пій XII потвердив номінацію о. Ректора Й. Сліпого на коадютора Митро­ полита Андрея Шептицького. Папа Пій XII привітав Митрополита Кир Йосифа окремим листом з нагоди 40-ліття священства в 1957 р. Правда той лист не дійшов до Митрополита, але про його існування Митрополит Сліпий знав, і коли совєтський суд судив його знова в 1958 році, тоді про­ куратор робив Митрополитові закиди, що він має зв’язки з Папою. Особливою увагою тішився Митрополит Йосиф у Папи Івана XXIII. Папа, казалося, що мав на своєму боці знимку Митрополита і молився за нього й остаточно його заходами Митрополита звільнено з большевицької каторги. Папа Іван XXIII іменував був Митрополита Кир Йосифа Кар­ диналом "ін пекторе". Про це так пише Кардинал Йосиф у своєму Завіщанні: "...вж е бл. пам. Папа Іван XXIII іменував мене кардиналом "ін пек­ торе" і на смертній постелі хотів це проголосити..." Це зробив щойно явно Папа Павло VI, який високо цінив Митрополита Ісповідника. Коли Митрополит був у лічниці Папа Павло VI відвідував його в лічниці і при інсталяції Митрополита на кардинала Римської Цер­ кви дня 25-го лютого 1965 р. Папа Павло VI виголосив чудову промову до зібраних з тої нагоди українських єпископів, священиків та вірних. Він вказував на Кардинала, як центр нашого церковного і народного життя, довкола якого всі повинні гуртуватися, а тоді багато справ упроститься. На жаль, Папа не визнав офіційно Патріярхату і то може не так з неохоти признати патріярші права нашій Церкві, як задля політики про яку згада­ но вже, цитуючи Завіщеннн Кардинала. Можливо, що тут заважила також неоднозгідність в тій справі української ієрархії. Про це згадує кардинал у Завіщанні. Папа Павло VI перший відвідав український науковий центр в Римі — Університет та посвятив збудований заходами Кардинала Йосифа храм Св. Софії, який має в малій мірі репрезентувати Св. Софію Київську, збудовану Ярославом Мудрим в 1030-их роках. Папа приїхав до Св. Софії 28 вересня 1969 р. і посвятив сам храм та університет. На окрему увагу заслуговує відношення Папи Івана-Павла І, хоч він був Папою всього ЗО днів, але Його відношення до Кардинала Йосифа було дуже сердечне. Самозрозуміло, що новий папа Іван-Павло II, який був добре зорієн­ тований в комуністиччих практиках, мав найбільше зрозуміння для Іспо85

відника Віри Митрополита Йосифа, який видержав всі тортури, і залишив­ ся вірним Католицькій Церкві. Після вибору на Папу, Кардинал Йосиф привітав нового Папу, першого слов’янина на папському престолі, в його рідній польській мові. Папа також в польській мові подякував Кардина­ лові Йосифові за привіт і побажання. Коли Кардинал Йосиф зближився в часі традиційного гомаґіюм до Папи, то Папа Іван-Павло II піднісся із свого трону і привітав сердечно Кардинала, дня 22-го жовтня 1978 р. Ці­ лий час за життя Блаженнішого Патріярха Кир Йосифа, Папа Іван-Павло II все з великою пошаною ставився до Блаженнішого. І коли довідався про смерть Кардинала Кир Йосифа прийшов до Св. Софії, щоб віддати пошану тому великому мужеві, що терпів і боровся за справедливу спра­ ву, як висловився при катафальку Кардинала. Папа поцілував на пращання Кардинала в чоло і руку, немов перепросивши великого мужа Церкви, що не вволив його просьбі і не затвердив Патріярхату Української Като­ лицької Церкви. Папа якраз в тому часі відлітав на відвідини до Канади і там будучи в нашій катедрі Св. Володимира і Ольги у Вінніпегу, у своїй проповіді тепло згадав великого Покійника. Історія колись точніше вияснить відношення Палів до нашої Церкви і особливо до двох останніх великих наших Ієрархів, Слуги Божого Митро­ полита Кир Андрея Шептицького і Блаженнішого Кардинала Кир Йосифа Сліпого. Досі не виявлено чому Слуга Божий Кир Андрей Шептицький не удостоївся Кардинальської пурпури, хоча він був одним з найвизначніших ієрархів і таку гідність екс юстіція заслуговував. Гадаємо, що Папа Пій XI і Пій XII були б такою гідністю Його наділили і були відомості, що вони хотіли його наділити кардинальською гідністю, тільки спротив окупацій­ ної тодішньої влади Галичини не дозволив тому, а радше поляки були го­ тові погодитись на те, якщо б Рим забрав великого Митрополита з посту Митрополита Галицького і Львівського Архиепископа і переніс його до Риму на передчасну емеритуру. Слуга Божий на таке не міг погодитися бо, як добрий Пастир, не хотів опустити свого стада. А на поминках по Блаженнішому Кардиналові Кир Йосифові польський домініканин о. проф. Ф елікс Беднарскі, який гадаємо добре обізнаний зі справами нашої Церкви і справами відношення до Риму, сказав 4-го листопада 1984 року такі слова: ’’Верховний Митрополит і дійсний Патріярхат, навіть якщо офіційно не затверджений задля причини діялогу з російським православ’ям, Кар­ динал Йосиф-Коберницький-Дичковський, Сліпий — перейшов до історії як герой християнської віри і як піонер співпраці між Католицькою Цер­ квою і Християнським Сходом” . Отже цей нещасний діялог, який нещиро провадить російська Право­ славна Церква з доручення Кремля, тобто комуністичної влади, є тою пе­ решкодою, яка стояла на шляху визнання Патріярхату Української Като­ лицької Церкви. Напевно колись документи виявлять подробиці цієї акції, що стільки болю завдала Блаженнішому Кардиналові та цілій Укра­ їнській Католицькій Церкві. Вже в некролозі Папи Павла VI, який поміще­ ний в офіціозі Блаженнішого Кардинала Кир Йосифа з року 1977-1979 на ст. 339 пишеться про Папу Павла VI, що він в своїй скомплікованій актив­ ності, і в політичних зв’язках з СССР і екуменічних зустрічах з представ­ никами Російської Православної Церкви, не знайшов можливости підне­ сти Українську Церкву з її упокореного становища в Україні і світі. Його 86

боязкість і дипломатична осторожність спричинила відмову для визнання нашого Патріярхату, помимо наполегливих старань про це Блаженнішого Йосифа. На відважний крок Папа не спромігся.” Помимо всіх тих труднощів, які Кардинал Кир Йосиф мав у своїх останніх роках з Папами, то все таки, як виходить вже зі сказаного, папи відносилися до нього особисто з великим респектом і можна сказати з подивом. А доказом того приязного відношення (за виїмком відмови визнання Патріярхату) є наділювані гідності Митрополитові Йосифові. Вже в грудні (23 грудня 1963 р.) Апостольська Столиця визнала за Львівським Митро­ политом і Архиепископом статус Верховного Архиепископа, що згідно з конституцією про Східні Церкви рівняється патріяршим правам без са­ мого титулу Патріярха. Папа Павло VI, як було згадано, номінував Митрополита Кир Йосифа, дня 22-го лютого 1965 року кардиналом Римської Церкви, а святочна ін­ сталяція на кардинала відбулася 25-го лютого 1965 року, під час якої Папа Павло VI висказав знаменні слова під адресою Кардинала, згадані вище. Дня 9-го вересня 1965 року Папа номінував Кардинала Йосифа чле­ ном правної Кодифікаційної Комісії для Східніх Церков. Кардинал Йосиф уважав, що він є наслідником львівських Архиєпископів і галицьких митрополитів, які організували першу духовну опіку над українськими поселенцями в ріжних країнах світу, посилаючи їм свя­ щеників, тому має і моральний обов’язок їх відвідати. Такі перші відвідини відбулися в 1968 році в Канаді і ЗСА. Майже всі більші осередки наших людей в Америці і Канаді Кардинал Йосиф, мимо свого віку та підірваного засланням здоров’я, відвідав, та всюди пропові­ дував Боже Слово. Всюди народ десятками тисяч збирався, щоб побачити та послухати Ісповідника Віри. До Кардинала горнулися всі, від старих немічних осіб до молоді і малих дітей. Він всіх благословив, а вони горнулись як до батька діти. Після відвідин Америки, Кардинал поїхав на Евхаристійний Конґрес до Боґота в Колюмбії, а відтак ще відвідав Аргентину і Бразилію. І там ма­ си народу сердечно вітали своего духовного провідника. В Канаді прийняв Блаженнішого Кардинала прем’єр Канади П’єрТрудо та члени уряду та канадського парляменту і сенату. Так само в Аме­ риці прийняв Блаженнішого Кардинала президент Ф орд та інші достой­ ники уряду, ґубернатори і мейори міст, не кажучи вже про гостинне прий­ няття американськими кардиналами та єпископами. В Нью-Йорку Кардинал Йосиф правив Службу Божу в катедрі Св. Патрика, а американський Кардинал Кук, дуже сердечними словами при­ вітав великого Ієрарха Української Католицької Церкви. Будучи в Америці Кардинал відвідав Православного Митрополита Івана Теодоровича та його єпископа помічника Архиепископа Мстислава Скрипника в їхньому релігійному центрі Бавнд Бруку. Це була дійсно зво­ рушлива картина, коли два найвищі ієрархи Української Католицької і Православної Церкви сердечно привіталися та разом помолилися. В році 1970 Блаженніший Кардинал Йосиф Сліпий відвідав Еспанію і був прийнятий генералісімусом Ф . Франком, в травні 1970 р. Того са­ мого року він відвідав Португалію і чудотворну місцевість Фатіму, як теж Англію. 87

В році 1973 Блаженніший Кардинал був учасником Евхаристійного Конгресу в Мельборні, в Австралії, і при тій нагоді відвідав наших посе­ ленців в Новій Зеляндії. Завітав він також на Формозу і до Японії. В пово­ ротній дорозі з Австралії щераз відвідав Америку й Канаду. Таки того са­ мого року Блаженніший Кардинал Йосиф відвідав Німеччину, де був прийнятий президентом Федеральної Республіки, Австрію де прийняв на авдієнції його президент Австрії, і Францію де бачився з прем’єром Помпіду. Годі перелічувати всі поїздки і виступи Кардинала Кир Йосифа, які мали одиноку ціль відвідати своїх вірних на всіх місцях поселення і тим засвідчити, що Українська Церква і її вірні, де б вони не були творять одну Українську Католицьку Церкву. Це Кардинал Йосиф виразно під­ креслив на кінець Синоду Українського Католицького Єпископату, коли говорив до єпископів: ” Ми спільно радились, як Владики одної Україн­ ської Помісної Церкви, якої не можна ділити, ані територіями, ані кордо­ нами, ані законами. Ми маємо бути одною Церквою, де б її вірні і ми самі не находились". (Благовісник, рік 1977-1979, ст. 183). Своїми поїздками по всіх країнах світу, де живуть українські люди, Кардинал Йосиф старався усюди спопуляризувати українську справу та поінформувати як і державних мужів так і достойників про ліквідацію українського народу, якому відмовляється елементарних людських прав на полях політичному, культурному та релігійному. Можна сміло сказати, що в тій справі Кардинал Йосиф зробив багато більше, як хто небудь до того часу в користь Української Церкви та українського народу. Ледве чи є сьогодні країни, де б не знали про український нарід та його великого ісповідника і Кардинала Йосифа Сліпого. В тому і велика заслуга Карди­ нала Йосифа для цілого українського народу не тільки католицького віровизнання, але також православного. Треба дійсно подивляти силу волі Кардинала, який мимо високого віку старався відвідати своїх рідних, не зважаючи на сильно знищене здо­ ров’я в сибірських гулаґах.

ІЗ ЗАВІЩАННЯ ПАТРІЯРХА ЙОСИФА • "...у своєму слові до Отців Собору, дня 11-го жовтня 1963 р. заговорив я не про свідчення своє, — воно ж було відоме, — але про свідчення нашої Української Церкви: про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу і Апостоль­ ську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і го­ рами наших жертв. Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання і особливо, щоб заявити сострадан­ ия зі страдаючими і дати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: Піднести Києво-Галицьку Метро­ полію і всієї Руси до патріярхальної гідности. ★

88

*

*

*

★

Як показує історія Христової Церкви на просторі Східньої Европи, Київський Патріярхат мав бути, і з певністю стався б ним, рятунком церковної єдности у Вселенській Церкві і рятунком нашої української, церковної і національ­ ної єдности. ★

★

★

«/ Вас, мої Возлюблені діти, благаю: Ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви». Патріярх Йосиф, із «Завіщання»

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЙОСИФА СЛІПОГО В короткій статті важко дати вичерпну характеристику вченого, виховника, організатора науки та неустрашимого ієрарха та вірного сина ук­ раїнського народу, яким був Кардинал Йосиф Сліпий. Що його характе­ ризувало то природні здібності, які він старався солідною працею розви­ нути до найвищих висот. Наукові праці, які він писав вказують на його глибокий ум та тонке розуміння і аналітичний підхід до найбільше склад­ них богословських проблем. Це головно видно при аналізі його догматич­ них трактатів Про походження Святого Духа та Про Святу Трійцю. Цю прикмету підкреслюють всі рецензенти його догматичних творів. Він був знаменитим знатоком схолястичної фільософії, головно Св. Томи з Аквіну. Кардинал Йосиф, як молодий священик брав також участь в екуме­ нічному русі. Він брав участь та виголошував доповіді на таких екуменіч­ них зібраннях, як Велеградські Конгреси і Конференції в Пинську чи в Празі. В році 1936 він організував Унійний З’їзд у Львові, на якому сам виголосив доповідну тему: ’’Погляд на з’єдинені і нез’єдинені християн­ ські церкви І догматичні різниці м іж ними” . Свої трактати на догматичні теми писав звичайно в латинській мові і тим способом зробив їх доступ­ ними для міжнароднього наукового світу. В останні роки присвятив він багато уваги організаційним справам української Католицької Церкви. Скликав Єпископів на Синодальні на­ ради в 1971 і 1973 p., як і в роках 1978 і 1979. Однак тих Синодів Римська Курія не признавала правосильними. Щойно в 1980 р. — 24 березня Папа Іван Павло II скликав Синод Укра­ їнських Єпископів, щоб на ньому вибрати коадютора для Блаженнішого Кардинала Кир Йосифа. Того самого року дня 25 листопада 1980 Па­ тріярх Йосиф скликав звичайний Синод і ним проводив. На цьому Синоді вибрано кандидатів на Митрополита для Філядельфії і єпископа для Чікаґо. На закінчення того Синоду Кир Йосиф висказав такі знаменні слова: "Будьмо вдячні Святішому Отцеві Іванові Павлові II, що завершив щасливо цей болючий змаг цим нашим прадавнім правом; мати синоди і ними рішати справи долі нашої Церкви. Цей змаг почав я 17 років тому і провів з великими терпіннями і прикрощами. Він ще не скінчений і вповні 89

не завершений. Радію, що вдалося частину з Богом осягнути... Великим нашим завданням є: здобути визнання нашого Києво-Галицького Патріяр­ хату, що є нашим об’єднуючим чинником в Україні та на поселеннях” . Справу Патріярхату для Української Церкви уважав Кардинал Йосиф за найважнішу в житті нашої Церкви і тому мимо усіх перешкод він боров­ ся за неї і сам Папа Іван Павло II в обличчі смерти Кардинала, як це відмі­ чено вгорі, мусів сказати, що патріярх боровся за справедливу справу, бо кожному мусить бути ясно, що Українська Католицька Церква, найбільша між усіми східніми церквами, що об’єднані з Апостольською Столицею не має завершеної структури Патріярхатом, коли інші католицькі Церкви, які так багато не страдали і є багато менші числом, — такі патріярхати мають (Вірмени, Мелхіти, Мароніти). Підсумуючи усю діяльність Блаженнішого Кир Йосифа, треба сказа­ ти, що мало кому в житті судилося тільки попрацювати для Христової Церкви, тільки перетерпіти за неї і стільки довершити діл для Церкви і на­ роду. Вже за тих 18 років на релятивній волі він не змарнував часу на зайвий відпочинок, але невтомно працював, організував, навчав, напоми­ нав, своїми пастирськими листами, поучениями для різних товариств і організацій з різних нагод, пишучи свої вдумливі вказівки-поучення. Завдяки йому вийшло понад 150 томів різних наукових праць, в тому 14 томів історичних документів і тринадцять томів самих його творів. Бе­ ручи за людськими категоріями, за відносно короткий час це було вели­ чезним вкладом в українську духовість. Майже під кінець своего життя Блаженніший допоміг закупити на власність Будинок Наукового Товариства ім. Шевченка у Франції, жер­ твуючи на цю ціль 50,000 долярів. Так само допоміг набути будинок в Мюнхені для Українського Вільного Університету (УВУ). Ціле його життя це була одна жертва для української Церкви і для ук­ раїнського народу, тому такою великою пошаною і любов’ю він тішився ще за життя, і пам’ять про нього збережеться в народі, як про одного з найбільш заслужених ієрархів Церкви та сина своего народу.

90

Роман Рахманний

ВІДНОВЛЕННЯ ПРИРЕЧЕННЯ СУМІВЦІВ: ’ ЧЕСТЬ УКРАЇНИ ГОТОВ БОРОНИТИ!” (Прод. із числа 1/1989) IV Такою самою вірністю ідеалові української держави з християнським характером відзначалися теж наші політичні світські діячі — керівні та рядові патріоти. Президент Української Народньої Респубілки Симон Петлюра, що змагав до створення патріярхату Української Автокефальної Православної Церкви, згинув з рук аґента — найманця Москви — 1926 р. Його близький співробітник, полковник армії УНР Євген Коновалець — творець ОУН і щиро релігійна людина — згинув за цю саму ідею державности в Роттердамі 50 років тому — також від московської зброї. їхні наступники — Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Стецько — продовжували цю боротьбу за відновлення самостійної української християнської держави. Вони були, на ділі, перші в Европі самостійники, які поставили конкретний опір гітлерівській Німеччині — в Карпатській Україні та у Львові. Саме в час німецького походу на схід вони у Львові скликали національне зібрання і власним рішенням створили Українське Державне Правління самостійної незалежної України. їхнє рішення схва­ лили владики обох Українських Церков: митрополит Андрей від УКЦеркви та митрополит Полікарп від імени УАПЦеркви. Речником митрополита Андрея на цьому зібранні був тодішній архиепископ Йосиф. У своєму посланні до народу митроп. Андрей виразно писав, що уряд Ярослава Стецька буде охороняти права всіх громадян української держави, без уваги на їхнє віровизнання і расове походження. Коли ж німці ув’язнили провідника ОУН Степана Бандеру, прем’єра Ярослава Стецька і декількох членів його уряду, а опісля провели арешти тисячів членів рев. ОУН та стали масово розстрілювати громадян України, тоді митроп. Андрей написав таємне послання до Риму. В ньому він повідомив папу, що німці встановили на території України нелюдяну систему окупації та дедалі більше винищують її населення, а насамперед жидів. У той час ані один президент, ані прем’єр-міністер, ані військовий командир будь-якої держави в Европі чи в Америці не зважився публічно сказати що про той німецький Геноцид. Мовчали тоді всі, навіть ті, що читали послання нашого митрополита. На ідейній базі Акту ЗО червня і послань наших обох митрополитів розвинулася збройно-політична боротьба проти німців і проти російських більшовиків, а далі — постала славна Українська Повстанська Армія. Тією 91

боротьбою на два фронти — проти обох тоталітарних імперіалістів — ці українські патріоти-націоналіети врятували не тільки честь свого народу, але й також честь цивілізованого людства. Ту честь треба знати, шанувати й обороняти її. V Дорогі сумівці й сумівки! Досі сказане — це вже історія, що її ви знаєте чи можете вивчити з книжок. Але вже за пам’яті багатьох з-поміж вас відбулися події, що доповнюють книгу чести України. Протягом останніх сорока років ведеться великий бій за самостійну християнську Україну на всіх її землях. Збройні бої кипіли понад десять років над Дніпром і над Дністром, на землях за Сяном і за Бугом, на Буковині та на Закарпатті. В цих останніх боях загинув провідник українського підпілля й УПА Лемківщини, Холмщини і Підляшшя Ярослав Старух-Стяг. В березні 1950 року біля Львова в своєму останньому бою проти росіян загинув ген. Тарас Чупринка-Шухевич, головний командир УПА. Та не тільки в Україні, а й на чужині проходив і проходить цей визвольний фронт. В Мюнхені, з рук підступного ворога — Москви — впав 1959 року провідник рев. ОУН Степан Бандера. Тим часом у тюрмах і концтаборах Росії ворожий тиск героїчно витримували політичні в’язні того самого визвольного руху. Найвизначніший із них — це співтворець Акту ЗО червня Володимир Горбовий, Євген Пришляк, Катерина Зарицька, Дарія Гусяк, Галина Дідик, Юрій Шкхевич. Українці з молодшого по­ коління, які виросли в совєтській тюрмі народів, переходили той са­ мостійницький прапор і, словами в’язня-поета Василя Стуса, сказали Москві в вічі: ” Я смерти не боюся” . Один із них, організатор першої післявоєнної української партії самостійників, Левко Л ук’яненко, найвлучніше висловив ідейну наснагу того покоління: ’’Якщо б я залишився одинодніський українець у світі, то й тоді я боровся б за Україну” . Згадуючи їх тут сьогодні, можна сказати словами Шевченка: — "От де, люди, наша слава, слава України — без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна і правдива, як Господа слово!” А що таке слава України?... Слава — це ніщо інше, як чесне добре ім’я українського народу, це правдива історія нації та її Церкви; це честь України. VI Отаку то честь, добру славу України, нам усім треба обороняти не тільки від ворожої плямувальної прпопаґанди, але також від своїх рідних заламанців-дефетистів; а втім, теж від власних сумівів і зневіри щодо майбутности української визвольної справи. Навколо нас дедалі голосніше лунають заклики тих слабодухих українців, які морально і психічно піддалися зневірі внаслідок ворожих нападів, писань і агітації. Вони підступно повторяють ворожий арґумент, мовляв: ’’Минув той час, коли треба було вмерти за Україну, щоб зватися патріотом-націоналістом; тепер треба пристосуватися до нової дійсности і жити для України” . 92

Так, для України треба жити тепер, як і треба було жити в попередні десятиліття. Але, як жити, щоб це було гідне людське життя, а не тваринне існування з дня на день?... Чи треба пристосуватися до московського гніту в Україні, до експлуатування українців і їхніх природних ресурсів?... До русифікації шкіл, освіти і всієї адміністрації України?... Чи, може, активно — всіма можливими засобами й методами — протидіяти оку­ пантові, більшовицькій Росії, в Україні та у всьому світі?... Чи можна б назвати гідним ’’життям для України” , коли хтось з українського роду в Канаді (ЗСА чи Англії) виховався за кошти своїх українських батьків, має певні корисні права в тих державах саме з уваги на своє походження, користується всіма вигодами добробуту цих суспільств, але не цікавиться ні долею українців на рідних землях, ні справами української громад­ ськости у вільному світі?... А буває й таке, що цей прихильник "життя для України", за підшептами старших дефетистів, всіляко зневажає все, що українське, та без протесту приймає чужинецькі наклепи на український народ, як "правду” . Ні, для України треба було давно і треба сьогодні жити гідно й активно, а не як бездушний споживач хліба і всіх інших матеріяльних "сластей” . Саме організовані Українські націоналісти понад 50 років тому, відверто перед Богом і людьми, заприсяглися клятвою: ’’Здобудеш укра­ їнську державу, або згинеш у боротьбі за неї!” А це значило і далі значить: все своє особисте життя укладати по змозі так, щоб воно спричинялося до зміцнення визвольної справи, щоб прискорювало день відновлення самостійної незалежної української держави. Українські націоналісти ніколи легкодушно не шукали собі смерти — ні в щоденному житті на волі, ні в тюрмі, ані в безпосередньому бою з ворогом. Вони хотіли і намагалися втриматись при житті в боротьбі якнайдовше, бо знали, що нових борців-патріотів не легко виховати і на це треба багато часу. Водночас вони усвідомили і розуміли, що колись у цій боротьбі треба буде, може, й загинути; тому вони були готові на цю можливість, як на щось природне, чесне і достойне — без жалю і без страху. Українські націоналісти вславилися і своїм ціненням активного життя для свого народу, і безстрашністю перед обличчям смерти. Ця їхня готовість служити визвольно-народній справі навіть за ціну найбільшої жертви — свого життя — ґрунтувалася на їхньому почутті тієї найблагороднішої любови: християнської любови, яка велить навіть ’’свою душу віддати за друзів своїх” . Цебто за свій народ — погорджуваний, переслідуваний, винищуваний ворогами, але нескорений. Видний націо­ наліст, лікар і письменник Юрій Липа, ще 1935 року нагадував своїм читачам-українцям потребу плекання ’’української любови” , як головного чинника, що пов’язує мільйони українських людей в одну органічну націю. Своєю мирною діяльністю цей лікар, автор та ідеолог, довгі роки справді жив для України — виховував нове покоління патріотів. Коли ж прийшла пора на "велику потребу” — подавання медичної опіки бойовикам рев. ОУН і воякам УПА, — тоді він добровільно приєднався до визвольного підпіпля, щоб організувати медичну службу 1944 року. В одному бою 93

проти совєто-росіян д-р Юрій Липа загинув разом з підопічними йому повстанцями-вояками. Так, він жив для України чесно, як письменникідеолог, та в ім’я ’’любови до народу” віддав своє життя за його життєві інтереси. Це не виняток, таких прикладів багато в найновішій історії української визвольної боротьби та церковно-громадської діяльности. Всі вони — доказ того, що український націоналізм ґрунтується головно на почутті обов’язку-любови людини до свого народу. Щоб бути українським націо­ налістом, не вистачає ’’ненавидіти ворогів України” ; треба ще мати багато сильнішу любов до українського народу та щиро сприяти його визвольним змаганням на кожному місці свого перебування. На цих прикладах-зразках патріотизму теж і ви, молоді друзі, можете навчитися правдивого розуміння, як гідно й активно ’’жити для України” . Найближчим прикладом для вас є таки ваші рідні батьки й матері, ваші діди й бабуні, а далі — ваші виховники й душпастирі в сумівській організації. Попри свої щоденні побутові турботи, в здоров’ї та в недузі, вони дбали про те, щоб дати вам почуття приналежности до великого українського народу і до його рівноапостольської Церкви. Ваші давні родові предки і ваші батьки й матері завжди відзначалися щирою вірою в Україну та в її Божу справу; вони горіли вогнем любови й почуття обов’язку супроти народу, з якого вони вийшли; і вони виконували той обов’язок так щиро, як глибоко вони його розуміли. Не в героїчних подвигах, але у важливій щоденній праці для вашого виховання і розвитку всього свого суспільства. Ви теж зробили добрий початок на шляху до ’’справжнього життя для України” . Своєю активною приналежністю до своєї молодняцької орга­ нізації, своєю вірністю її виховним правилам та головним ідеалам, ви вже включилися — разом з молодими людьми інших подібних організацій — у широкий визвольний фронт українського народу. Збережіть цей святий вогонь у своїх душах, згідно з порадою Івана Франка: Не гасіте ж святого вогню, Щоб як поклик настане, Ви могли щиросердно сказати: ”Я готовий, о, Пане!” Такі поклики виникають будь-коли в буденному житті, коли треба чесно і сміливо обороняти достойне українське ім’я та право України на не­ залежність. Тому я певний, що на поклик "Гартуйсь!” ви й тепер від­ гукнетеся словами: "Честь України готов боронити!”

94

СЛОВО СТЕПАНА САПЕЛЯКА під час першої зустрічі з українською громадою у Торонті, в церкві св. Миколая.

Степан Сапеляк ХРИСТОС РАЖДАЄТЬСЯ! Всечесніші Отці, Шановні пані й панове, Шановна громадо Сьогодні ми зібралися у цій великій світлій залі щойно по молитві. То ж збагнімо в собі поклик християнської любови ясніше власного серця, як пам’ять, що стікає гіркою слезою по бляклій позолоті безгрішного іко­ ностасу св. Покрови і св. Миколая, по мережаній зажурі гуцульської вишиванки. Станьмо нині на рушники перемог і втрат з хлібом насушним і солоною кривдою перед останнім ударом ледь-ледь теплого серця нашого віолонтера духу і слова Василя Стуса і перед новим поривом українського відродження. Вшануймо хвилину мовчання щойно очищеного в цім храмі Божім 95

уявою до снігів’я УРАЛЛАГу — у попелі Чорнобиля і у жалібнім вінці осатанілої бездуховности. Замовкнім і встаньмо в цю хвилину. Я впевнений, що сьогодні тут повинен стояти не я. Нині повинен з вами говорити Він. Але так вже повелося поміж нами і ми були б не ми, якби при життю возздали за своїм героям. Така вже є наша історична пам’ять. Гадаю і сподіюся, що вже найближчим часом Ви будете стрічатися з видатними постаттями і оборонцями національних прав і свобід нашої землі й Вітчизни, вже зовсім посивілими страдниками Євгеном Сверстюком, Ігорем Калинцем, Михайлом Осадчим, Левком Л ук’яненком, Богданом і Михайлом Горинями, Зиновієм Красівським, а також з ласки Божої, Іваном Світличним, нині тяжко хворим, Іваном Покровським — людиною освячених чеснот, в минулім командир УПА, Григорієм Герчаком, що від Дубравлагу і до Ураллагу перебував в терпкім треносі каторжанських перехресть. Його серце, як серце інших каторжників національного підпілля сорокових, відбивало нам, шестидесятникам-семидесятникам, останню надію вижити і вистояти під олов’яним небом неправого безнеб’я. Гілкою Кос-Аральської верби і отундреним мохом складаю їм нині лаври свого буття і творчого доробку. Я також хочу вознести в цей час руку милосердя й благання за тих, чий святительський перст навічне застиг під брилою Колимських шпилів і не раз в тиху різдвяну ніч возсіяє заполярним сузір’ям у відвічній звізді нашої віри. З руїн Греко-католицької церкви і з попелищ Автокефальної пра­ вославної церкви нині де-не-де, як молочні зуби у немовлят, прорізаються каміння нашої свідомости за церкву і державність. І тут, гадаю, Вам більше можуть сказати єпископ Василик і о. Романюк та зовсім молоді священики-неофіти, що, як бруньки на наших вишнях, щоденно змушують нас радіти крізь весняну паморозь у сподіванні літа і тепла. Шановні пані і панове, водночас я безмежно втішений і до серця діткнутий у цей святочний для мене день за те, що ми як кетяг калини стоїмо укупі, молимося рідним словом, радіємо і плачемо однією страж­ денною слезою, виборюємо рідну мову, відстоюємо національну і фа­ хову гідність. В цій нагоді я ще раз дякую Вам за те, що Ви не забували нас і не забуваєте ні в неволі ані в т.зв. волі. Мій уклін Вам від усіх. Тримаймося в єдиній ідеї свободи, в єдинім пшеничнім снопі правди та віри. Нині хочу подякувати і Канадській амбасаді, що сім місяців кло­ поталася перед радянським урядом дозволити мені цю візиту до Вас. Дякую. Торонто, 12.02.1989.

96

ЗА УКРАЇНСЬКУ ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ (УЦІС) Ще влітку 1988 р. деякі західні радіостанції передали пе­ редчасне повідомлення про створення ініціятивної групи відродження Української Автокефальної Православної Церкви в Україні. Насправді такої групи тоді ще реально не існувало, а заходи щодо створення ініціятивного комітету відновлення УАПЦ тільки розпочались зусиллями Виконавчого Комітету УГС. Зараз такий комітет нарешті створено і він розпочав роботу. В надрукованому далі зверненні частково використано проект православного священика Романюка, що ще влітку минулого року переїхав на еміґрацію. До Президії Верховної Ради СССР, До Президії Верховної Ради УССР, До міжнародньої християнської громадськости.

ЗВЕРНЕННЯ ІНІЦІЯТИВНОГО КОМІТЕТУ ВІДНОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ АВТО КЕФ АЛЬН О Ї ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ У духовному житті нашої країни відбуваються важливі зміни і хоч процес цей непослідовний і суперечний, вже сьогодні пролито світло на багато проблем, що вимагають негайного вирішення. Одна з них — релігійне питання в УССР. Віруючим українцям протягом десятиріч на­ клеювалося ярлики ворогів народу і націоналістів. Корінне населення республіки було позбавлене можливости молитися, проповідувати або вчитися в духовних школах своєю рідною мовою. Ми позбавлені най­ суттєвішого, того, що Дух Святий подарував Церкві Христовій в день П’ятидесятниці, коли зійшов на апостолів (Дія. 2, 8-3; 11). Принагідно згадаємо також слова апостола Павла в листі до Коринтіян: ” В Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!” (1 Кор. 14,19). Ієрархія Російської Православної Церкви незаконно узурпувала владу над Українською Православною Церквою ще 1685 року невдовзі після так званого возз’єднання України з Росією і досі не визнає існування окремішної української національної релігійної традиції як такої, з її культурою, мовою, обрядовістю, тобто дотримується далі шовіністичних трактувань національного питання. Православна Україна не може миритися з такою антиєвангельською, антиканонічною практикою. Як кожна цивілізована нація, ми маємо невід’ємне право на свою незалежну автокефальну Церкву. Традиція українського православ’я бере початок ще від хрещення Київської Русі, від Великого Князя Київського св. Володимира, чия мі­ сіонерська діяльність проводилася як з константинопільського так і з римського центрів християнства. Загальноцерковний розкол стався значно пізніше — 1054 року, але офіційно прийняте нами з Візантії християнство вже від початку мало виразно окреслений православний характер. Цю 97

традицію згодом утверджували київський митрополит Іларіон, який всіля­ ко підтримував ідею східньої ортодоксальности християнства, всі пізніші українські церковні ієрархи аж до козацьких часів, коли спостерігався найбільший вплив митрополитів Йова Борецького, Петра Могили, Сильвестра Косіва, велику культурно-просвітительську і місіонерську діяльність Києво-Могилянської Академії, Православних Братств розкиданих по всій Україні. Українська Православна Церква, втративши свою незалежність 1685 року, була відновлена в жовтні 1921 року (Перший Всеукраїнський Пра­ вославний Церковний Собор). Головним рушієм відродження УПЦ та її автокефалії був митрополит Василь Липківський. За дев’ять років існу­ вання Церкви було створено понад 5000 парафій, в яких правили 4000 священиків, 32 єпископів на чолі з митрополитом. Своєю діяльністю УАПЦ втілювала євангелистські слова, записані в постанові Церковного Собору 1921 року: ”Так само й Син Людський прийшов не на те, щоб служити Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох!” (Мт. 20, 28). Майже всі провідні діячі Церкви, як члени Всеукраїнської Ради Мирян, так і всі єпископи з митрополитом Василем, загинули смертю мучеників по таборах, в тюрмах та на засланні. Таким брутальним способом була знищена УАПЦ в 30-ті роки, за часи сталінських репресій. Українські храми були масово понищені, а залишки пастви знов прилучені до російського православ’я, яке, хоч і зазнало переслідування, але за ста­ лінською системою національних пріоритетів, все-таки дістало право на животіння. Однак російська православна Церква не визнає самого факту існування УПЦ і не спроможна вдовольнити релігійні потреби віруючих українців. Тому ми, українські православні віруючі, вирішили створити ініціятивний комітет відновлення УАПЦ в Україні. Ми ставитимемо питання про відновлення Української Автокефальної Православної Церкви перед законодавчими органами УССР та СССР, добиватимемося реєстрації релігійних громад УАПЦ, при потребі збиратимемо підписи за відновлення УАПЦ серед українського громадянства. Однак сподіваємося, що до таких масових заходів справа не дійде і наша Церква відродиться безборонно на підставі конституційної ґарантії свободи сумління, що стане дійсним доказом демократичної перебудови нашого суспільства. Водночас ми звертаємося до Святішого вселенського православного Патріярха Дімітрія, до Української Автокефальної Православної Церкви за кордоном, до автокефальних православних Церков світу, до міжнародніх християнських кіл і до всіх людей доброї волі з проханням підтримки. Ми прагнемо, як і всі цивілізовані люди, спілкуватися з Богом в рідних храмах, рідною мовою. о. Богдан Михайпечко, 15 лютого 1989 року Тарас Антонюк Анатолій Битченко Микола Будник Лариса Лохвацька Листок Пресової Служби УГС 98

ОЛЕСЬ ШЕВЧЕНКО ПРО ОСТАННІ ПОДІЇ В УКРАЇНІ (УЦІС) В день виборів до Верховної Ради СССР, тобто в неділю 26 березня ц.р., Олесь Шевченко, провідний член Української Гельсінської Спілки в Києві, поділився деякими інформаціями про хід підготовки до цих виборів і своїми спостереженнями про загальне становище в Україні і в імперії.

Олесь Шевченко (1.7.1988)

Про п ід го то в ку д о виборів Свідома громадськість Києва одностайно збирається викреслювати із виборчого бюлетеня першого секретаря міському партії Костянтина Масика, єдиного кандидата у київській національно-територіяльній ви­ борчій окрузі ч. 33. Громадськість є обурена тим, що первісно було 8 99

кандидатів в цій виборчій окрузі, але в наслідок відповідно переведених окружних зборів на списку залишено єдиного кандидата К. Масика. Решту кандидатів було відсіяно. Це сталося можливим тільки в наслідок того, що новий виборчий закон е антидемократичний і багато в чому навіть гірший від того, який існував у т. зв. культівсько-застійні часи. Тоді жодні окружні збори не могли відсіювати кандидатів перед відбуттям виборів і вибори тоді були прямі, а не багато-ступневі як тепер. Вчора, тобто в суботу 25 березня, відбувся стихійний мітинг перед Республіканським стадіоном в Києві, на якому виступали представники київського молодіжного товариства "Громада”, київської філії УГС та інші громадяни, які бажали висловити свою думку щодо виборів і щодо кандидатів. Цікаво, що на мітингу було чимало, як завжди, ’’людей в цивільному” (так звикли тут називати каґебістів), а також київської міліції. І коли один з цих людей в цивільному здер із стадіонного паркану листівку, в якій агітувалося проти кандидата партійної бюрократії К. Масика, то люди кинулися до нього і стали вимагати, щоб він назвав своє прізвище, показав документи і хто дав йому право порушувати закон. Адже згідно з виборчим законом можна агітувати і за кандидатів і проти них. Він став шукати проходу, як би утекти від людей, а люди весь час перегороджували йому дорогу. А тому, що він був не простий каґебістський чин, а якийсь начальничок, то коли до нього кинувся молодий хлопчина, 15-літній київський школяр Дмитро Стеблевський, він роздрато­ вано кинув хлопця в руки міліції, яка в грубий спосіб схопила школяра, кинула в міліцейську машину і завезла на міліцію. Присутні зразу склали заяву протесту з вимогою звільнення школяра, зібрали біля ста підписів і чоловік з 200, учасників мітингу, рушили по вулиці Червоноармійській, потім по центральній вулиці Києва Хрещатику до міської Ради народних депутатів. Цікаво, що вперше над цією стихійною демонстрацією ки­ ївських виборців височіли такі гасла: ’’Геть однопартійну диктатуру!” , "Багатопартійність — основа демократії!” , "Де ти, комунізм?” та інші в такому дусі. Багато людей приєднувались до демонстрантів і коли вони підійшли до міської Ради народних депутатів то вже кілька сотень людей там зібралося. Ще в часі походу по Хрещатику до демонстрантів підходили невідомі люди з осторогою, що якщо вони будуть дальше йти до міської Ради, то там на них чекають відповідно підготовлені сили міліції, які з ними жорстоко розправляться. Але демонстранти зіґнорували ці погрози і дійшовши до міської Ради далі вимагали звільнення школяра. Міліція, побачивши здетерміновану поставу демонстрантів, вирішила не йти на більший конфлікт в передостанній виборчий день тим паче, що позиція партійних представників дуже хитка, звільнили Дмитра Стеблевського і передали до рук демонстрантів. Тоді демонстранти знову ж по Хрещатику повернулися на Республіканську площу і там, з маленькою перемогою, продовжували передвиборчий мітинг. Це був доказ того, що при рішучій поставі людей можна здобувати перемоги. В передвиборчий період в суспільстві прийшло до поляризації сил. Бюрократія, керівний апарат відчув, що його позиції дуже і дуже за100

хиталися і не відомо, чим це закінчиться. Справа в тому, що хоч вибори є недемократичні, але сама можливість прийти на виборчу станицю і викреслити ставлеників партійно-бюрократичного апарату одним дає сатисфакцію, а інших страшенно дратує. По всьому Києві було вивішено багато листівок українською і російською мовами, виготовлених різними способами, часто таємно в канцеляріях установ на їхніх машинах, які агітували проти ставлеників партійної бюрократії, що їх різними махіна­ ціями лише по одному залишено у виборчих списках. У Києві, крім К. Масика, одиноким кандидатом в іншій виборчій були настроєні іти і викреслювати їхні прізвища, бо не дано їм права вибору. Знову ж влада закликала віддавати голоси за висунутих нею кандидатів як в старі культівсько-застійні часи. Були організовані спеціяльні загони, які не­ помітно зривали листівки, які пропагували голосувати за Драча, Щербака, Яворівського і Рябченка, і які аґітували проти ставлеників партійної бюрократії. Напередодні виборів у центрі міста, на метро-станції Ле­ нінська, було вивішено реклямний портрет К. Масика, біля якого стояли два сторожі цілий день, щоб ніхто не здер його чи не написав своїх зневажливих слів. На зустрічі з виборцями Іван Драч так окреслив демократію по-київському: 50 демонстрантів з гаслами є окружені стома міліціянтами, а ці 200-ма ’’людьми в цивільному” , які слідкують і за одними і за другими. Справа Б и ків н і В справі масових вбивств в поховань у Биківні біля Києва, урядова комісія взяла такий курс, що це жертви і фашизму і сталінізму, хоча свідки, а їх вже є понад 50, доказують, що за німецької окупації тут не було поховано жодної людини. Тут були поховані тільки жертви сталі­ нізму, жертви чекістів-НКВД. Щоб закрити якось сліди того злочину, влада, серед якої є багато особисто причетних до того злочину, дала наказ поставити пам’ятник з написом, що тут поховані жертви фашизму. Тільки той може дати таке розпорядження, хто особисто зацікавлений у прихованні злочинів НКВД. Якщо немає особистого зацікавлення то навіщо ж брехати людству і приховувати такі страшні злочини. Українське товариство ’’Меморіял” , засноване 4 березня ц.р. у Києві, постановило собі за завдання відшукувати винних у репресіях і притягати їх до відповідальности. Але ’’Меморіял” це тільки громадське товариство. Щож до урядової комісії то вона такої мети собі не ставить. Це знайомий їхній почерк. Для того, щоб пригасити обурення громадськости так у Совєтському Союзі як і міжнародної, вони вишукують якийсь об’єкт, аби навколо нього здійняти галас і таким чином прикрити свої власні злочини. Так, наприклад, було з Дем’янюком. Це дуже сумнівна справа. Те, що злочин у Биківні нарешті визнаний, чи не найбільша заслуга саме київської філії УГС, тому що ми зробили все для того, щоб зосе­ редити увагу громадськости на цьому, особливо, щоб дістати у свідків оці свідчення і щоб урядовій комісії не вдалося ці свідчення приховати. Всі ці 101

свідчення ми записали на магнітофонних стрічках і поширили їх тут у Києві, а також передали за кордон міжнародним інформаційним центрам. Ми хочемо, щоб ці злочини проти нашого народу, як і подібні злочини проти будь-якого народу, були визнані як злочини проти людства. Так як злочини фашизму були піддані осудові міжнародного трибуналу, так само і ці злочини проти людства повинні бути піддані осудові м іж ­ народного трибуналу. Цю ідею підтримують не тільки наші т.зв. нефор­ мальні громадські організації, як, наприклад, УГС чи товариство ” Меморіял", а весь український народ підтримає вимогу дослідження між­ народним трибуналом цього жахливого злочину. Питання перебудови Народ переконаний, що поки партійно-бюрократичний апарат три­ матиме владу у своїх руках і доки московське всесоюзне партійне керівництво буде покладати справу перебудови тільки на низи, а само буде займатися тільки балаканиною, то перебудова фактично і не від­ будеться. Досі в Україні немає ніяких змін і зараз широко говориться про те, що перебудова зупинилася на михайлівському хуторі, тобто на кордоні між Україною і Росією. Правда, поступ є, але це не заслуга керівного апарату чи кабінету Горбачова. Совєтська система дійшла до самого краю і нема іншого виходу, як робити перебудову усього совєтського суспільства. Ціла система скомпромітована і вичерпана. Вона фактично закінчилась. Отже треба будувати щось нове, але будувати на руїні, а це, звичайна річ, не легко. Нічого не поможе теперішній системі зміна на самих верхах, як це передбачують деякі західні медії (напр, слухи про плянований недавно замах на Горбачова). Якщо навіть перепинять теперішній процес це лише прискорить загибель імперії. Всі народи, які були обдурювані впродовж десятиліть, сьогодні себе освідомили як окремі національні структури і, як видно по національних рухах цих народів, вони на жадний союз вже не погодяться. ★* * Від УЩС: Як вже тепер відомо, завдяки описаній передвиборчій кампанії, що її провели українські патріотичні круги м. Києва, обидва ставленики партійно-бюрократичного апарату, Костянтин Масик і Ва­ лентин Згурський, були виборцями відкинені. Це велика перемога укра­ їнських національних сил у столиці України, як і подібна перемога у Львові.

102

’’ПЕРЕБУДОВА — ЦЕ ЛИШ ПЕРЕПОЧИНОК’’ — Заявив в інтерв’ю довголітній в’язень совєтських таборів литовський священик Альфонзас Сварінскас, який нарешті 1988 року опинився у вільному світі. Він, між іншим, підкреслив: "Звільнення в’язнів це ще не все, бо іноді на волі — життя гірше, ніж у в’язниці. Власті повинні не тільки звільнювати але й давати змогу працювати й заробляти на життя; повинні дати відшкодування за довгі таборові строки, де люди роками мучились, а нічого не заробляли. Обов’язок властей є виправити свої помилки” . Литовський священик о. Альфонзас Сварінскас протягом 21 року карався в совєтських тюрмах, засланнях та таборах примусової праці. Нарешті, 12 липня 1988 року його звільнено. В серпні він виїхав до Західньої Німеччини. В другій половині листопада 1988 року Сварінскас відвідав Рим, щоб взяти участь між іншим, в конференції на тему: "Литва, Латвія і Естонія — три прапори за волю” , що відбулась 18 листопада в приміщеннях Палацу італійських депутатів. Послухаймо його слова: П.: Отче Сварінскас, розкажіт ь, коли вперше вас заарештували і як довго? В.: Перший раз я сидів 10 років, від 1946 до 1956 pp. і був засланий на крайній Сибір, за полярним колом, в Мордовію. П.: Мені відомо, що протягом трьох з половиною років ви перебували в мордовських таборах разом з нашим Патріярхом Йосифом Сліпим. Що можете розповісти про цей період? В.: Я можу сказати, що я радий, що стрінув цю велику людину України. Український народ мені близький, бо ми разом страждали й молились; довгими роками українці були товаришами недолі, і я добре з ними запізнався. Ось, наприклад, я знав колишнього українського міністра Степаняка Михайла Дмитровича та інших політичних діячів і, що най­ головніше, я стрінув Архиепископа (Йосифа). Я добре познайомився з Архиепископом. Ми жили близько; ми разом служили святу літургію. Найперше я його оцінюю, як священика, що, не зважаючи на всілякі випробування, залишився вірним Богові, Церкві і Святому Престолові. Подруге, він був вченою людиною. Нам багато дечого розказував, про­ вадив конференції, на Різдво, Великдень писав пастирські листи до українського народу. Я бачив, як він страждав. Ми були разом перед тим, як його звільнено, і він виїхав до Риму. Він про мене не забув, старався мені допомогти, хоч я розумію, що його можливості були обмежені. Все ж таки, певною мірою, він мені поміг. Я якнайкращої думки про цього великого чоловіка. Я вельми радий, що тепер я міг оглянути його тлінні останки в українському храмі Святої Софії в Римі і поцілувати йому ноги. П.: Отче Сварінскас, мені відомо, що справді, одного разу Ви вря­ тували йому життя. В.: Мені не випадає говорити про себе. Все ж таки... Ну ось, він важко захворів на запалення легенів, а влада не хотіла його лікувати, і ми прийшли до висновку, що вони бажали, щоб він помер. Й очевидно, він би був помер. Але ми знайшли пеніциліну в одного литовського священика (якої в нього було досить багато), і я почав його лікувати. Я колись 103

працював фельдшером в таборах і тому я добре знав це діло. І от, ми його вилікували, а мене за цю роботу всунули в тюрму: я до кінця строку, 27 місяців, перебував у жорстокій тюрмі, там же, в Мордовії, що називають її кам’яним мішком. А потім вислали туди й Архиепископа, тому що він відмовився виповнити вимоги властей, які вважали, що він повинен стримати католиків від ведення пропаганди проти СССР. Він, очевидно, відмовився, і його кинули в цю тюрму і ми просиділи разом декілька місяців, аж поки в 1963 р. його звільнив Папа Йоан XXIII і він виїхав до Риму. Бувши вченим істориком, в таборах і на засланнях він писав історію Української Церкви і йому вдалося передати це на Захід, де матеріяли були зредаговані і тепер вони видані. П.: А коли Вас арештовано вдруге? В.: Мене звільнено в 1956 році, а через 23 місяці, у 1958 році, мене вдруге заарештовано. Мене було знову звільнено в 1964 році. А третій раз мене арештували в 1983 році, 26 січня. П.: За яку причину? В.: Я бачив багато прикладів вірности Церкві і Богові і я також намагався бути вірним і не чинити компромісів. Крім того, ми, п’ять священиків, заснували комітет захисту прав віруючих. В цю пору Андропов вирішив зліквідувати всі комітети. Руські православні комітети вже давно були знищені, залишились ми одні. Ось, і це була головна причина. П.: Ви сказали, що вас було 5 священиків, які заснували цей Комітет для оборони віруючих. Хто були ті інші священики? Чи їх т акож арештували? В.: Так, нас двох арештували, о. Сеґінаса Станкевича і мене. А третій священик, Йосиф Здебакіс, загинув в автоаварії. Очевидно, на нього було багато замахів, і нарешті він загинув. П.: Скільки в ’язнів зараз у Пермських, Мордовських та інших та­ борах? В.: Я знаю тільки про два політичні табори: на Уралі, ч. 35. А коли я виїжджав, там було 80 осіб. Згодом, в кінці цього року, багато звільнено, так що залишилось тільки 50 осіб, а зараз може й менше. А друга тюрма, це Чистопіль, Татарська АССР. Там було приблизно 10 осіб. Але бачите, на Заході говориться багато про те, що звільнюють, що це, мовляв, велике досягнення. Але це не досягнення, це влада тільки виправляє свої помилки й переступки. А хто дасть відшкодування за таборові строки? Це одне. А друге, бувають такі умови, що на волі гірше, ніж у таборі. Наприклад, не приписують — тобто, не дають людині змоги мешкати в місті й працювати за своїм фахом. Інженерам доводиться працювати двірниками, вони мусять важкою фізичною працею заробляти дуже скромний гріш. А інших не приписують. Я знаю одного українця, прізвище Куценко, він був політруком в армії, а потім увірував і його ув’язнили, як віруючого, на чотири роки. У місяці лютому він повернувся, а до серпня його не приписали. Він мусів жити із заробітку дружини, яка також утримувала дочку в школі. Ось, Захід повинен вставлятися не тільки, щоб випускали, але, щоб давали змогу на людські умовини прожиття. Бо в СССР є дві зони: є Мала Зона — табір, і Велика Зона — Союз. Різниця тут невелика, якщо переслідують. На­ приклад, як я прибув до Литви за мною почали слідкувати дві автома­ 104

шини: куди б я не ступав, вони за мною. Це не велика приємність. В будьяку хвилину вони могли спричинити аварію. Отож, треба, щоб випускали й цілком регабілітували та й дозволяли працювати там, де людина бажає жити. Цього потрібно. А те, що випускають, це півбіди. Іноді в таборі буває краще, ніж на волі. Ось, наприклад, коли мене випустили, 20 місяців не приписували і я не міг працювати. Добре, що я священик, мав багато друзів, я їздив до людей і мені не було біди. А що має робити звичайна людина, яка ще до того має сім’ю до утримання? Звідкіля він має взяти гроші? Буває і так, що на волі дехто чинить самогубство. П.: Я кої Ви думки про перебудову і гласність? Чи там дійсно відбулися зміни? В.: Бачите, вони взяли цей вихід із критичної економічної, ідеологічної та духовної ситуації. Перебудова — це перепочинок. Ми не віримо, що це довго потриває, може рік, може більше. З перебудовою буде так, як з "водкою” ! Наперед заборонили, а тепер знову почали її продавати в Литві. З перебудовою також так буде і це скоріше, ніж ми думаємо. П.: Отче Сварінскас, під час конференції в Римі 18 листопада 1988 року ви заявили, що стан віруючих в СССР і далі жалюгідний. Чи це правда? В.: Умови віруючих нічим не змінились. Я ж кажу, що перебудова — це перепочинок. Ось, наприклад, минулого року в Литві не карали священиків за те, що навчали дітей катехизму. Це добре. Значить, це перепочинок для віруючих. Але, з другого боку, наш єпископ 27 років на засланні і його не випускають, хоч за кілька місяців мають віддати наш храм у Вільніюсі. Що це значить? Адже ж єпископ для нас важливіший від храму. Його не випускають. Він сидить без суду вже 27 років. І яка тут юридична ситуація? Якщо б його судили, він був би дістав 5 років, а він сидить 27 років без суду і може все життя просидіти. А чотири-п’ять мільйонів українців греко-католиків в підпіллі — не мають однієї громадської церкви, ні одного священика, ані одного єпископа — все в підпіллі: так про які зміни можна говорити? Дозволяють привозити Біблії — але це ще не спасіння! Треба, щоб припинили пропаганду проти Бога — брехливу, згубну пропаганду, і друге, щоб дозволили Католицькій Церкві вільно діяти в Совєтському Союзі, будь то в Україні, Білорусі чи Прибалтійських країнах. Тільки тоді можна буде говорити про зміни. Бо зараз для віруючих це не перебудова, це тільки перепочинок. П.: А як маються православні українці? В.: Ситуація православних також сумна. Між ними є хороші, святі люди, але їхня ієрархія скомпромітована владою. Правляча ієрархія цілком підпорядкована московській політиці. Тому ми жаліємо право­ славних більше, ніж самих себе, бо люди страждають, а ієрархія компромітує Церкву. Коли на московському телебаченні показують якогось архиепископа, наприклад, Філарета з Білорусі, всі кричать: ’’Ось генерал КҐБ!” Церкви замикають, віруючих киють у тюрми, а єпископів декорують орденами. Значить, це трагедія. Одних б’ють, а других декорують, щоб провадили пропаганду, що, мовляв, все в порядку. (’’Патріархат” )

105

ЗАПОВІТ ШЕВЧЕНКА Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін трівоги калатало його слово! Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглухлих, стільки сліпих. Тарасова муза, — писав Костомаров, — "роздерла завісу народнього життя... роздерла підземний заклеп, вже від років замкнутий многими замками, запечатаний многими печатями. І страшно, і боляче, і чарівно було заглянути туди” . Многим сучасникам страшно було глянути в обличчя — воскрешеної Шевченком — героїчної України, — як тим дядькам, які слухали оповідання Шевченкового діда про Ґонту й Залізняка: — "сусіди от страху, од жалю німіли”; страшний був дух предків поколінню, скарловатілому в рабстві. Страшно було (писав П. Куліш) їх ’’юнацькому серцю, блаженному в своїм спокої” , захопленому ’’загально-російською наукою і поезією” , — слухати "парадоксів” , вихованого на "Історії Русов” , Тараса, який "робив з них людей, що ненавиділи москалів"... Він "ранив їх серця” ! Нарушав їх ’’блаженний спокій” ! Поривав до того великого, перед яким здрігалося їх чуле серце! Кликав вернути до патріотизму, який був для них вже ’’парадоксом” , "дивацтвом” ... Але од того, від чого ставало сумно й страшно його сучасникам, — до того "усміхалося серце поета” . Білий царат вирвав йому язик, замучив, щоб перестав говорити, карати і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його морально, нама­ гаючись накласти на нього маску одного з ’’своїх” , — сам і руками наших перевертнів. Та як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами — над нами! — невгнутий й неприступний, як Єремія на розпуттях велелюдних, сам один з Заповітом своєї великої ненависти і своєї великої любови. До чого кличе його Заповіт? Що ненавидів він і що любив? Що ненавидіти вчив і що любити? Диявольську силу Півночі, брутальну, облудну, цинічну, забріхану, протягом вісьмох століть незмінну в усіх своїх огидних барвах хамелеона, — ненавидів він всім серцем своїм, всею душею своєю і всім помишленієм своїм. Ненавидів, як ненавидить людина вільна того, хто плює їй в душу; хто топче ногами її гідність людську; хто трупами народів встелював свій шлях історичний. Ця ненависть полум’ям бухає з кожного рядка на­ писаного ним. Та не тільки чужій деспотії належала його ненависть. Він твердо тямив, що — "коли б не похилилися раби, то не стояло б над Невою отих осквернених палат деспотів. Коли б не похилилися раби... Цих рабів, слуг чужинця бачив він подостатком на Україні. Була це численна порода рідних по крові земляків, які "помагали москалеві господарювати" та з матері останню свитину здирати. Не тільки Петровікатові й "Петровим собакам” , не тільки Катерині — ’’голодній вовчиці” слав він прокляття, але Ґалаґанам і Кочубеям, сучасникам — "шашелям” . До них звертався: — "погибнеш, згинеш Україно, не стане й знаку на землі! Сама розіпнешся у злобі, сини твої тебе уб’ють!” Цих синів-виродків проклинав Шевченко. Він бачив брата у кожнім земляку, та не тоді, коли цей земляк ставав Каїном. Не, коли "рідні” Каїни продавали як ’’лакеї в 106

золотій оздобі” чужого пана. Не тоді, коли пишалися московською "ко­ кардою на лобі” , витертім з усякого почуття сорому й чести. Таких земляків напевно не любив! їм не прощав зради спільної матері; ненавидів їх, перевертнів, "дядьків отечества чужого” , які совість про­ давали "за шмат гнилої ковбаси” ; ненавидів тих, що їх вимітала історія залізною мітлою з кону життя як ’’варшавське сміття” ; що їх чоботами місив завойовник як "грязь Москви” . Ненавидів плюгаву породу ’’до­ нощиків і фарисеїв” ; отих рідних ’’людоморів” , які запльовували всю нашу славу історичну; які лицарство запорозьке прозивали "розбійниками, ворами, п’ятном в нашій історії” . Ненавидів облудних гуманістів з чулим серцем, які здрігалися від вчинків Трясила й Остряниці, але не вагалися власних синів, продати у різницю москалеві” . Ненавидів шашлів, які гризли й тлили тіло народу зі середини; ненавидів не лиш росіян, оту ’’орду, скитів і варварів” — а й ту погань людську з рідних "земляків” , які помагали розпинати його Україну. "Паскудою” був йому кожний з них, і він дивувався — "чому ж його не так зовуть! Чому на його не плюють? Чому не топчуть” ? От цю Україну перекінчиків, яничарів чужого пана і володаря, не­ навидів Шевченко за те, що "чужим богам пожерли жертви, омерзлись” ; що своїм існуванням поганили його прекрасну, вольнолюбну країну. Любити цю "рідну” погань? — він не міг. Певно, він прагнув всім своїм, сповненим любови, великим серцем "любить людей” , та коли стрічав ’’недолюдків”, — благає Бога дати йому силу ’’проклинать і світ запалити” . Щоби в тім очищуючім вогні на попіл згоріло все плюгаве, все плебейське, продажне й гниле. Знав бо, що ’’застарілі недуги лікуються героїчними засобами” . Де не поможе лік, поможе залізо; не поможе залізо — поможе вогонь. Хотів, щоб з вогненної купелі встала його вічно юна, сильна духом і горда Україна; та, яку бачив в столітніх очах діда-козака, що "як зорі сіяли” ; Україна, яка з степових могил вставала перед ним привидами велетнів; яка "туго начиняла землю своїм і ворожим трупом, своєї свободи на поталу не давала, ворога деспота під ноги топтала, і свобідна й нерозтлінна вмирала” . Спитаєте: невже ж його велика душа вміла тільки ненавидіти? Невже був здібний лиш ’’вити совою” , своє трудне серце лиш ” ядом гоїти” , або як голодний ворон край дороги за часами жалувати, коли кров’ю спливали голубі річки України? Коли пожари її освічували, коли "мерк за димом Божий світ”? Невже міг тільки закликати, в шалі пророчім, щоб сонце стало, щоб осквернену землю спалити? А де ж була його любов? Бо з чого ж зродилася в нього й ненависть, як не з любови? Любив він, безперечно, пишну природу України; це ж був "рай тай годі” . Наче сам Бог витав над тим раєм. Але від нього відвертав очі поет, глянути не хотів, бо пекло розвели люди в тім раю, бо стільки гаддя у той рай напустили. Осоружна й гидка тоді стає йому краса його країни, як урода зганьбленої красуні. Скажуть: — він же ж любив свій "окрадений лю д” . Любив... Та чи це була та палка, всепалаюча любов, яка бухає горячим полум’ям з його поезії? Він співчував з своїм окраденим народом, плакав над його не­ долею, жалував його, жалував тих ’’рабів незрячих гречкосіїв” . Ці "вбого­ духі” вміли тільки "стогнати та, стогнучи, долю проклинати” , "жито панам 107

сіять” . Це були "темнії люди", які лиш "журились” , що нема кому їм "порадоньки дати” . Це ж була "братія” земляків, які на всі насильства "дивились та мовчали та мовчки чухали чуби” , або "мовчали, витріщивши очі, як ягнята, — "нехай, каже, може так і треба!” Не в голові їм було ’’чиї вони сини, яких батьків, ким за що закуті” . Не цікавило їх ’’чиїм трупом земля напоєна, що картоплю родить; аби була добра для городу” . Це були ті, що вмирали на нового ’’лютого Нерона", а то й молилися на нього, забуваючи, що кат не милує нікого. Жаль йому було того "покірного лю ду” , болів над його недолею, але його не виправдував! Знав, що "люті зла Господь не діяв без вини нікому"; що Бог ледачим не помагає; що крук на те й крук, щоб не пустив з рук. Знав, що коли на землі "ростуть і висяться царі” , так це тому, що ’’дрібніють люди на землі” . Серед тої дрібноти — нарікав — "на Україні крім плачу нічого не почути” , бо там ’’чорт ма людей” . Не вірить, щоб там хто почув його слово, — ’’всі оглухли, похилились у кайданах". Покоління, яке не пік сором неволі, не палило почуття ганьби. І в такі хвилині, в нападі гніву лає їх ’’мільйонами свинопасів” плебеями, "німими підлими рабами” , які — "аби пуга в руках була” , під кожним деспотом робити будуть” ... Певно, в такі хвилини не любив їх! Тирани, їх помогачі, темні люди, — ось кого він бачив на сучасній йому Україні. В просту, ґеніяльну формулу уняв він людність України, його — і нашої. Єзекеїлем на розпуттях голосить він: — "Львища — людей, незлобних праведних дітей жеруть скажені... Мов шуліка хватає в бур’яні курча, клює і рве його, а люди — хоч бачать люди, та мовчать” . Ось кого бачив він на Україні! Львищ, шулік, хижаків, безборонний люд і тих, що мовчки розбою приглядалися. Тих останніх і львищ — ненавидів! Незлобний люд беззахисний — жалів! Кому ж належала його любов? Знову той самий образ: — "Розбійники людоїди правду побороли, люди стогнуть у кайданах... Немає з ким взятись, розкуватись, стати за Євангеліє правди, за темнії люди” . Знов той самий поділ: розбійники, темнії люди, що стогнуть, але не можуть розкуватись, і натяк на тих, третіх, які могли б впасти розкувати народ, стати за Євангеліє правди, — на тих, яких ще не було за його життя, яких бачив лише в минулім, в нашій колишній славі. До них належала його любов! їх, яких слава греміла колись на Україні! їх, яких викликала з темряви минулого його, спрагла великого, фантазія! їх, що пишними рядами, як золоті лицарі, ввижалися йому у віщих снах, або входили мов живі у його хату на розмову, — їх виглядав він! До них кликав стомленим серцем — "вернітеся!” , щоб знов кров ворожа морем червоніла. Ось кого любить він над душу, над себе, над життя. Пристрас­ ною, горячою любов'ю, яку переказав нам в Заповіті. Це не були вже ’’темнії люди” , "незрячі гречкосії” , не курча в бур’яні! Це були ті, кого звав ’’лицарі святії” , ’’орли України” . Україна, яку ненавидів, — була Україна розбійників, перевертнів, похилених рабів. Україна, яку любив — була Україна пів-людей пів-богів, героїв, — які могли протиставитися львищам, людоїдам, новітнім Неронам; мали силу розкувати закутих людей. З вогнем у серці, які не боялися й пекла, бо ’’вогонь запеклих не пече” . Тих, що кували кайдани — проклинав. Тих, що їх несли покірно — жалів. Тих, що їх рвали — любив! 108

Ось де були його герої, ось де був його світ! їх він кохав, як не кохав ні брата, ні сестри, ні коханки. їх славу невмирущу, їх очайдушність безжурну — тих степових лицарів. їх суворість варязьку, їх завзяття козацьке, їх віру горячу в сильного Бога, Бога слави і в Його справедли­ вість. їх славні або замучені тіні виводить довгими рядами перед нами, Дорошенка, Гордієнка, Палія, Швачку, Гамалію, Тараса Трясила, За­ лізняка, Ґонту, Мазепу, Гайдая; їх, чия душа незломна гарцювала в нім самім. їх викликав з царства тіней, роздираючи завісу минулого, за­ печатану многими печатями, — їх, чиї блискучі постаті мов бенґальським вогнем освічували тьму і неволю сучасности. До них звертається й з своїм Заповітом, бо ніхто, лиш вони могли пірвати кайдани ганьби, напоїти вражою кров’ю землю нашу. Вони тільки могли створити з племені рабів — вільну націю, де була би своя правда, своя сила і своя воля, не воля й сила займанця. До них писав свій Заповіт, посилав свою любов і завіщав свою ненависть зла. Бо притчею мали греміти його слова не тільки сучасним, але й грядучим тиранам. Бо писав своє посланіє не лиш для живучих сучасників, а й до ненароджених синів і внуків, — до нас. Тому якраз тепер такий актуальний його Заповіт. Бо знов на Україні розбійники, людоїди з варварської Півночі правду побороли. Знову чужа деспотія лютує на нашій, не своїй землі, вже не в білім, а в червонім плащі Сатани. І знов лакеї з червоною кокардою на лобі, які помагають ’’розпи­ нати вдову сиротину” чужинцеві. Знов повно всюди ’’мерзенних каламарів” одописців тиранів. Знову обернений в рабство народ. Але нині з’явилися на Україні ті, яких не було за Шевченка, і яких він з тугою, з сумом так пристрасно викликав до нас. Ті, що помсту й кару несуть новим катам... І тому власне, щоби знищити, зганьбити, оклеветати нову воюючу Україну, зломити її духа і перелякати темних людей, — злигалися "розбійники людоїди” чужинецькі з "рідними" нашими "донощиками і фарисеями” . Шевченковим сучасникам страшно було глянути в обличчя козацької України. Донощикам і фарисеям страшно глянути в очі героїчної України наших днів. Тому й переконують, що ідеалом нашим повинна бути не Україна Заповіту, а Україна — швейків, попихачів і блюдолизів. Тому й доводять, що взірцем українця має бути не ’’людина визвольного руху” (ця людина "збанкрутувала і вийшла з моди’’!), а людина — раб. Тому й стягають з постументу Шевченка, тому оббріхують його, представляючи апостолом німих безсловесних рабів, "малої людини” , отого ” в бур’яні курча” , не страшного червоним шулікам. Тому безчестять тих, що в пам’ятні роки перед війною і тепер боряться за "окрадений лю д”, чіпляючи на них знеславлюючі наліпки "хижаків” , "підпільників” , "орденців” ; не­ навидячи їх за те, що мають віру, за те, що мають "думу і волю єдину” , осоружну новітнім національним гермафродитам. Тому й такий актуаль­ ний, страшно актуальний є тепер Шевченко, обличитель і нових тиранів, і нових фарисеїв і просто Юд. На них всіх слово його — це свист бича, це найкраща зброя як тоді, так і тепер. Ось чому тепер має греміти його клич! Ось чому вивчати треба кожне його слово! Кричати всім оглухлим і понімілим! Бо на кожне облудне слово фарисеїв має він страшну для них, таку повчаючу, сильну відповідь! Бо як за життя, так і по смерті був і є його голос "воістину гуком воскреслої труби архангела” . 109

Д-р Дмитро Донцов, ідеолог українського націоналізму, редактор "Заграви", "ЛітературноНаукового Вістника" і "Вістника"

Тож коли до вас приходять шашелі, паплюжать визвольний рух революційний та його борців, чи мучеників; коли нашептують, що головою муру не проб’єш; що ті, що впали, були — ’’непотрібні жертви” , а живі ’’глупі романтики” в найкращім випадку; а що в найгіршім — оті, що ховаються по лісах і борються з займанцем — є бандити, розбійники, відповідайте їм словом Шевченка; — ’’брешеш, людоморе, за святую правду волю розбійник не стане! Не розкує закутий в кайдани народ темний” ! Коли приходять до вас з брехливими словами фарисеї (бо батько їх диявол — "отець лжи” ) і нашептують, що ті, які преподобним звуть червоного Нерона серед земляків, — це ж мовляв, "хворі люди” , яких треба лікувати, а не ганьбити; це ж, мовляв, наші ’’заблудші брати” , до яких не з каменем треба підходити, а з ’’щирим серцем” , шукати з ними "спільну мову” , їх переконувати, — відповідайте їм словами Шевченка; — не є братом, хто продає матір за шмат ковбаси! Ані той, хто цю погань за братів вважає і з ними спільну мову шукає! Не вважив Шевченко за брата, хто помагав москалеві ”з матері полатану сорочку здіймати” . Не вважав за братів — ’’донощиків і фа­ рисеїв” , ні ’’рабів, підніжків, грязь Москви” . 110

Коли вам дорікатимуть, що ви "шовіністи", пригадайте, що Шевченко волів, щоб гадині дісталася Катерина, ані ж москалеві; щоб зарізав батько сина, ніж "продав в різницю москалеві". Коли будуть "суеслови" закидати вам "нетолеранцію” і "ненавис­ ництво” , — пригадайте, що ті, що Шевченка знали, свідчать, що відносився "задирливо і нетолерантно до ідеї поєднання з москалями” ; що вражав не одного "хижим проявом своєї загарливої ненависти” до всього, що гно­ било і душило його Україну! Коли закидуватимуть вам, що проповідуєте ’’хижацькі ідеї” , що брак вам "гуманности” , — пригадайте, що ще Шевченкові радили ’’рідні земля­ ки” надати "побільше людяности” його "гайдамакам” ; що ще йому радили покинути "скверну путь хижацтва” і навернути до ’’культури” , яку несли на Україну Петри та Катерини! І пригадайте, що Шевченко відповідав тим "суєсловам"! Коли говоритимуть вам, що не "повстанською романтикою” визво­ литься Україна, а "реальними політиками” ! Не ’’фантазіями” , а "працею” ! — пригадайте слова Шевченка: — ’’Фантазія! Вимріяне щастя! Для душ, що вміють співчувати і любити, воздушні замки міцніші й прекрасніші від матеріяльних палат еґоїста; ця психологічна істина незрозуміла людям позитивним” . Чудова мрія, велика ідея ’’фантаста” і "романтика” — більш впливали на формування людських спільнот, та їх установ, ані ж еґоїстичне й тупе прив’язання до існуючого, до матеріяльного, людей ’’реалістич­ но” настроєних. Ось була думка Шевченка — романтика до глибини душі! І хто плює на романтику нашої доби, романтику тих, що вірять в свій далекий ідеал і боряться за нього, — плює на Шевченка. Коли прийдуть до вас учені професори і принесуть, ніби як нашу правду, — ’’сміття з помела” московських підбрехачів під назвою ’’професу” , соціялізму, колективізму, або ’’найновішу” філософію життя з кльоак відфранцуженого й ’’зінтернаціоналізованого” Парижу (” сартризм” !), — пригадайте, що й за Шевченка приносили суеслови ”з чужого поля в Україну великих слів велику силу” ; що тим хотіли дурисвіти Україну ’’просвітити современними вогнями, повести за віком” ! Пригадайте тим дурисвітам і відповідь Шевченка: ’’спасибі за раду лукаву! Теплий кожух, тільки шкода, не на мене шитий, а розумне ваше слово брехнею підбите!” Пригадайте їм, що наказом Шевченка було любити свою правду, яку чужі тирани і їх наші підбрехачі й досі хочуть тримати замкнутою многими замками, запечатаною многими печатями, що йому торичили перевертні, що ’’часи Підкови, Кривоноса і Залізняка минули безповоротно” та що треба іти ”за високо проґресивними та філянтропійними ідеями XIX віку” . І пригадайте рівнож таку сильну любов Шевченка до нашої давнини, до наших традицій, які хотів воскресити. Пригадайте, що ідеал "лицарів великих” — це не був для нього лиш спогад історичний, хоч блискучий, але мертвий; це був ідеал, який прагнув бачити знову пануючим, здійсне­ ним на його Україні. Лицарями він зве і героїв сучасного йому Кавказа, які боролися проти Росії за незалежність; лицарем зве і свого "Юродивого” , того ’’одного козака з мільйона свинопасів” , який чинно запротестував проти московського деспота. Давнина наша, яку паплюжать новітні "суеслови лицеміри” , — дорога була Шевченкові, в ній бачив правдиву Україну, її лицарський дух прагнув воскресити знов. Коли ці суеслови будуть перед вами протестувати і ганьбити вас за 111

вашу "односторонність” , за те, що ви є люди "одної думки” (а не десятьох нараз), — пригадайте їм, що людиною одної думки, одної пристрасти був і Шевченко! Сучасники пишуть, що своїх переконань не міняв; що пе­ реконання, що запали йому в душу з ранніх літ, були непохитні і міцні, яких боронив з цілою силою своєї "пристрасної і непогамованої вдачі”; що ці свої непохитні переконання ісповідував "запальчиво, щиро і без­ страшно” ; так що його різка мова "часто змушувала інших боятися за нього або затикати уха і тікати". А тим всім — ні теплим, ні студеним — словоблудам, які сміються з людей одної любови, відповідайте словами Шевченкового Гайдая: — "любіть одне! Так має бути!", — не розділять на двоє свого великого почування; "хто ж каже, що все він любить” — і біле і чорне, — "холодний камінь він, він бреше, нічого він тоді не любить, він богохульствує!" Брешить і богохульствують ті, що накликають вас любити трохи жовто-блакитне, трохи червоне, трохи Тризуб, трохи серп з молотом із катом за ними. Це мертві душі, або — висланці диявола. Коли приходять фарисеї до вас і торочуть облудно: ’’об’єднання! об’єднання, об’єднання” , відповідайте їм, що об’єднання — це велика річ! Але, що об’єднуватися і Шевченко радив лише людям спільного духа. Пригадайте їм, що ’’Шевченко не був з людей, що легко годяться з тими "хто думав інакше як він” , особливо коли предметом спору була його отчизна — як писали сучасники. Пригадайте, що не об’єднувався він з громадою, коли була осоружна йому духом; що в таких випадках казав: — ”а на громаду хоч наплюй, вона капуста головата!” Пригадайте, що ніколи не кликав об’єднуватися з кочубеями, ні з шашелями, що гризуть і тлять тіло нації! Ні з лакеями чужинецькими, ні з спекулянтами і шахраями! А коли будуть апелювати облудники об’єднан­ ня, іти з ними "боротися за правду", — відповідайте їм словами Шевченка: — ” не вам, донощики і фарисеї за правду пресвятую стать!” За що правду стати треба об’єднавшись з людьми однакового духа! Коли прийдуть до вас намовляти, не стаючи на ката, з гендлем і крутійствами крутіїв ’’здобувати” Україну, — пригадуйте їм слова Шев­ ченка, що не скорше встане вільна, нова Україна, аж "потече сторіками у сине море кров ворожа". Бо "так було і в Трої, так і буде” — нема іншого шляху визволення нації. Коли ж озброєні псевдо-науково нинішніх безбожних часів, — пе­ реконуватимуть вас, що віра — це забобон; що вірує лиш той, в кого спантеличений розум, — відповідайте тим замаскованим учням Маркса і Леніна, якою горячею вірою вірив Шевченко! Як глузував з сучасних ’’проґресистів" з їх псевдо-наукою — "немає Бога, тільки Я", тільки обезбожений плотський розум людини, оберненої в звір’я або скота! Оберненої в раба тілесних егоїстичних забаганок! Пригадайте тоді його надихане надлюдькою вірою горяче слово, що полум’ям взялось, що вогнено заговорило! Пригадайте відзиви сучасників і приятелів його, — коли читав свої поезії, — як горіло його серце, як світилися очі, як їм здавалося, що "над чолом його засвітився полум’яний язик” ; як він "скидався на пророка” в ті хвилини, коли одержимий був своєю безмеж­ ною вірою! Пригадайте, як сміливо ісповідував він, що перемогу дає лише не­ похитна віра у Вседержителя. Вона лиш може "оживити і просвітити

слово розумом святим” . Вона лиш дасть ’’душі убогій силу, щоб людям серце розтопило і на Україні понеслось, те слово Божеє кадило, кадило істини” . Вона лиш дасть силу "рабам незрячним молитись правді на землі, а більше на землі нікому” ; не гнути коліна "перед Нероном, перед Юпітером новим” . Перед цією вірою лише ’’тисячі і тьми поганих побіжать", вона навчить як треба — "за правду стать, за правду згинуть", як "розвіяти униніє і страх” ... Пригадайте, що Шевченкова віра, якою надихав мільйони українців, — що вона лише дала їм змогу ”за правду стать, за правду гинуть” в пам’ятні 1917-20 роки; що вона надихала і тих, які нині гинуть за тую правду, — вона, ця віра в остаточну перемогу справедливости Божої, в її тріюмф над дияволом. Його словом побивайте суєсловів, дурисвітів, підбрехачів, донощиків і фарисеїв! Явних і тайних слуг червоної зорі! Нині — знов є Україна одне попелище. Та на попелищі тім тліє ’’іскра вогню великого” . Хто той вогонь роздмухає? Не ті, ’’сліпі, нищії душею” , не "нетвердії, душеубогі” , не невільники потульні! Ані неронові лакеї, не фарисеї! Ані їх об’єднання. Ту іскру роздмухають у вогонь великий ті, кого благословить Господь. Ті, що вірують в його силу. Ті, яких викликав Шевченко, щоб встали з могил, ті з "твердими руками” , з "орлім оком” , з ’’чистим серцем” , з "чистою, святою, козацькою кров’ю, не кров’ю раба, люди "залізної сили” . Ті, яким за спиною ’’виросли крила” предків-велетнів, а в серці загорівся ї дух непокірний і гордий. Тим — каже Шевченко — вложить Господь в твердії руки мечі острі обоюдні ” на отмщеніє неправди і в науку людям” ! Тим, що вірують в силу духа над матерією, обіцяє він, що будуть з ними ’’душі праведних і сила архистратига Михаїла” , патрона старого Київа. Вони будуть карати зло! Вони очистять Україну від чужих катів і ’’рідної’’ нечисти. Вони — вільні духом люди — створять вільний світ! Для них — другою заповіддю є заповідь любови ближнього, а першою — любов Бога. Ближнім може приємніше особистий спокій і добробут, —їм же ж Божа справедливість! Ближні може воліють мир і спокій, вони ж — боротьбу за ту справедливість! Як Шевченкові лицарі, як сам поет! В годину рішаючого зудару з силами тьми в ім’я Христової правди, —мусить бути в світі розподіл. Воно вже є! Видиво наших днів мав Шевченко у "Великім Льоху". Малює час, коли "над Дніпром земля затряслася” , коли над Україною — ’’мітла простяглася” , хвостата комета, віщунка майбутніх страхіть. ’’Сміється і ридає ціла Україна” — сміється Сатана, і ридають люди. "Цю ніч будуть на Вкраїні родитись близнята. Один буде, як той Ґонта, катів катувати другий буде — катам помагати” . Тих близнят. "Іванами обох будуть звати” , і боротьбою їх повна буде Україна... Так було за Хмельниччини, було за мазепинщини, було в 1917, так і буде! Ті Йвани — "брати” , що катам будуть помагати, вже почали свою роботу на Вкраїні і де-інде. Вже хвалять катів! Вже кличуть "спільну мову” шукати з ними, Каїнів братами звати! Хоч соромляться ще іноді прийняти червоного Магомета, та вже несуть нам його червоний коран як "нову правду” ! Які вже заходилися нищити Божу правду в наших серцях, ослабити наше завзяття, обернути нас знову в те "в бур’яні курча” , з курячим серцем, щоб тремтіло перед шулікою, з курячим мозком, щоб вірило дурисвітам, щоб цуралося людей типу Шевченкових героїв, єдиних своїх оборонців; щоб обезгоповленою знов стала нація; щоб стали без113

боронною жертвою ’’темнії люди” в момент крівавого обрахунку. Щоб у вогні окраденою збудилась зі сну Україна! Гонити від себе треба тих шашелів, тих слуг сатани! Не приставати з ними! Іти за таким актуальним нині Заповітом Тараса! Перенятися його великою ненавистою до рабства, до насильника-чужинця, до його під­ брехачів, до всього нікчемного, трусливого, плюгавого! Перенятися його великою вірою, що горами двигає! Його великою любов’ю до героїчної, не гелотськоі, України! До її оборонців, до людей нового духа, не фа­ рисейського, не плебейського, а шляхетного і відважного! Він вірив, що з його слова виростуть ножі загострені. Що розідруть вони гнилі серця наші, в и ц і д р т ь сукровату гнилу кров з них, кров рабську, а наллють їх кров’ю нової вільної людини. Без тої операції, без викуплюючоі сили крови, без оновлення в дусі, без духового очищення не зробить Господь твердими наші руки, не поможе встать на ката знову! Вивчаймо його Заповіт! Заповіт того, хто карався, мучився, але не каявсь! Заповіт старої героїчної — страшної ворогам — України! Хай слово його лунає кличним дзвоном, щоб почули оглухлі, щоб випростува­ лися похилені й горбаті! Щоб встали мертві! Щоб знов воскресли тіні славних прадідів! Щоб знов на нашій землі росли, змагались, жили! Щоб обновилась, як орля, юність нації! Щоб, як зерно великих чинів глибоко запало в наші очищені, ушляхетнені, осуворені душі, його віра безмежна! Його ненависть палюча! Його горяча любов! Дмитро Донцов

Е. Козак: Видиш брате мій..

114

До 60-ліття створення ОУН ВПЛИВ ДМИТРА ДОНЦОВА НА ФОРМУВАННЯ ОУН "П рийде час, коли Донцова оцінять не лише свої, але й чужі, як одного з най­ більш их світочів політичної дум ки О кциденту з візіями політичного пророка...” (Я рослав Ст ецько, ” 30 червня 1941” , 1967)

1. Підготовка ґрунту Віддаляючись роками від часів діяльности і творчости д-ра Дмитра Донцова, можна краще схопити і оцінити його великий вплив на фор­ мування світогляду, ідеології й організованого руху українського ре­ волюційного націоналізму, що відомий головно під назвами ОУН і УПА. У зв’язку з досліджуваною темою, відмічуємо три моменти: перший, що Дмитро Донцов ніколи не був членом ОУН, і тому ОУН не була формально зобов’язана приймати голошені ним ідеї; другий, що випливає з першого, а саме той, що провідний актив ОУН-УПА засвоював і застосовував пропозиції Донцова в такий спосіб, що теоретичні твори набирали реальної націоналістичної і дієвої форми. Врешті, третій момент, що, говорячи про націоналістів 20-их і 30-их років, ’’донцовцями” стали головно ті, які діяли на українських землях під польською окупацією, а мало хто з-поміж тих, які діяли тоді на еміграції. Щобільше, "донцовцями” ставали головно молоді люди, які виховувалися на його ідеях і старалися втілити іх на практиці тоді, коли він їх вперше публікував. Мало націоналістів стали донцовцями з-поміж покоління, яке оформлювало свої світоглядово-ідеологічні засади в періоді Першої світової війни, тобто людей, які були вже дорослими діячами в двадцятих роках. Цей факт важливий у поясненні кризи поколінь, яка виникла згодом внутрі ОУН. Знов же, багато націо­ налістів, які висунулися на провідні пости в русі в Україні щойно в 40-их роках, ставали донцовцями на основі прикладу своїх старших друзів і внаслідок самої революційної боротьби, яка вимагала якнайбільше людей типу "донцовців” . Ще пізніше багато шестидесятників виявили властивості, на основі яких можна окреслити їх "донцовцями” . Зате в націоналістич­ ному русі між українськими емігрантами по Другій світовій війні вплив Донцова був сильний внаслідок його інтенсивної творчої і публіцистичної діяльности. В загальному, період до 1918 року в житті Дмитра Донцова можна 115

назвати періодом формування його націоналістичного світогляду та за­ кріплення його мислі дефінітивних переконань про те, за що мають змагатися українці (за суверенну національну державу) і хто е головним ворогом України (Росія). Крім того, він звертав постійно велику увагу на аналізу політично-світоглядових і психологічних засад українського про­ воду 1914-1918 років, що в більшій чи меншій мірі причинився до втрати відбудованої української держави. В роках 1920-23 Дмитро Донцов ще не мав виразної візії нового визвольного, націоналістичного, організованого руху. Наприклад, в творі Підстави нашої політики він написав 1921 p.: ”До здійснення незалежности нації конечна річ, щоби самостійницька інтелігенція, що стоїть на ґрунті селянської ідеології, знайшла формулу великого народного руху на Україні і виразно намітила його мету” . На пропозицію полк. Євгена Коновальця д-р Донцов переїхав 1921 р. з Відня до Львова, щоб стати головним редактором відновленого за­ ходами Полковника і УВО місячного журналу ’’Національно-Літературний Вісник” . Ця пропозиція не виникла припадково. Полковник Коновалець був під впливом ідей Донцова ще з тих часів, коли він був студентом і учасником в липні 1913 р. З’їзду українського студенства. З’їзд Полковни­ кові залишився у тривкій пам’яті, особливо завдяки відомому рефераторові Дмитра Донцова "Сучасне політичне положення нації і наші зав­ дання . (Остап Грицай, "Життя і діяльність Євгена Коновальця до Ре­ волюції 1917 p.” , в "Євген Коновалець і його доба” , Мюнхен, 1974). Про сприятливі умовини для розгорнення великих здібностей Донцова на терені Львова у 20-их роках свідчить інший дослідник: "Професор Василь Білецький підготував на терені Академічної гімназії і на терені Львова плідний ґрунт до виступів повоєнних провідників українського націо­ налізму — з Дмитром Донцовим і Євгеном Коновальцем на чолі.” (Степан Шах, Молодість Євгена Коновальця” , в ” Є. Коновалець і його доба” ). А сам Коновалець писав: "Можу сказати, що обіч науки у проф. І. Боберського в гімназії та акту Мирослава Січинського, знайомство з Дмитром Донцовим — це третій найважливіший момент моєї молодости.” (Остап Грицай, ” На вівтарі всежертви” , Відень, 1983). До повищої цитати з праці Остапа Грицая і ще одного автора, Степан Шах додає від себе про період перед 1914 роком: ’’Цей молодий емігрант, Д. Донцов, захитав обожнюва­ ного тоді серед галицької поступової молоді ідола Михайла Драгоманова” . Крім повищих свідчень, Коновалець мав багато зустрічей в Києві з Д. Донцовим і М. Міхновським 1918 p., під час яких всі три обговорювали різні проблеми, а М. Міхновський був автором праці "Самостійна Україна” (1900 рік). Уже 1922-го року відбувалися у Львові наради, в яких брав участь Донцов, у справі зорганізування політичної організації самостійницьконаціоналістичного напрямку. У висліді цих нарад постала 1923-го року Українська Партія Національної Р(еволюції)оботи. Її очолив Самійло Підгірський (з Волині), секретарем став Д. Донцов (з Південної України), а членами були ряд відомих діячів із Галичини та Придніпрянщини. УПНР 116

мала мати соборницький характер. Про УПНР Донцов писав слідуючу характеристику в статті ’’Наші цілі” , що появилася в органі УПНР "Заграва” 1923 p.: "Єднає цей гурт те націоналістичне ’вірую’, яке ... знає лише один абсолют — націю, один категоричний імператив — її волю до життя” . На цьому ідеологічному визначенні кінчався зміст нової партії. Ні слова не сказано про методу, як осягнути намічений ідеал. Тому між членами УПНР в скорому часі виявилися засадничі розбіжності щодо стратегії і тактики визвольної боротьби, і з цієї причини ця партія заникла. Для Донцова ця справа була дуже важливою лекцією, бо виявила необхідність сконцентрувати увагу на методі визволення. Наступних двадцять років Донцов, власне, найбільше присвячував енергії розробці теорії визволь­ ного руху і зформування такого руху. Він робив це шляхом десятків статтей на сторінках журналів "ЛНВ” і ’’Вісника” та в окремих монографіях. 2. Початки Донцової концепції національної революції і вплив його на студентську і гімназійну молодь Донцов публікував усі свої твори явно в умовинах польської окупації. Тому він мусів висловлюватися посередньо, вказуючи або на історичні приклади або наводячи твори чужинецьких авторів, або під покришкою літературних творів, головно з літературної критики. Одною з перших таких статтей була ”До традицій” (ЛНВ, 1922). В ній Донцов закликає: "Мусимо вибрати: ... або Мазепа, або Кочубей; або Хмельницький, або Кисіль; або ’громадівство’, або націоналізм; або безнастанне оглядання на засади ’гуманности’ і ’справедливости’, або безоглядний хід наперед...” . Ці слова зверненні головно до молоді, до молодої інтелігенції. Якщо проаналізувати кожне повище означення, то матимемо уяву, що Донцов тоді розпрацьовував проблему визнання революційного націоналістичного руху. В статті "Поетка українського рісорджементу — Леся Українка” (1922), Донцов намацує властивості майбутнього українського націоналіста-революціонера: "За таємною заслоною, що крила непевну будуччину, — бачила вона не спокійний краєвид, не поснулі хатки, не дівчину коло криниці. Бачила щось інше... вся поезія її була лямент одержимої... Перед нею вставали гнітучі примари ’невсипущої війни’, ’страшної й невблаганної’... В її поезіях все привиджується їй 'меч политий кров’ю ’, або ’зброї полиск’, прагне, щоб її слова стали вогнем, на якім ’жевріє залізо для мечів, гартується ясна і тверда криця’.” Донцов вчить: "Яка б гарна ідея не була, її тріюмф неможливий без жертв... Щоб перемогла ідея, мусить ллятися кров, мусять в її обороні знайтися жертовні і шляхетні люди... Хто любить свою правду, мусить її боронити... і та любов її ненависти навчила... Цей патос, це була її переможна віра — віра віруючих, не недовірків... Леся Українка внесла трагізм непохитної волі, непрощаючого почуття, завзятої гордости воїна в рядах, або мученика на хресті... Цю ідею ’великого визволення’ принесла вона... жадобу чину... Вона принесла нам героїчний ідеал життя, героїчне його сприймання” . 117

Донцов починає визначувати окремі складники нового націоналістичного руху, концентруючись на етично-психічних. Ще не має візії організації націоналістів. Зовсім певно, що такі думки д-ра Донцова захоплювали студентську молодь, яка навчалася тоді у Львові на тайнім університеті. І ця молодь заснувала на початку 1923 р. таємну організацію під назвою Група Української Націоналістичної Молоді. Провідними членами були: Степан Охримович, Іван Ґабрусевич, Юліян Вассиян, Богдан Кравців. Про той ранній період формування нового націоналістичного руху маємо свідчення одного з членів ГУНМ, Ярослава Гайваса, який згадує, що "понад усім щораз могутніше рисувалася тінь Дмитра Донцова ... всі читали ”ЛНВ” , що його він редаґував, захоплювалися його гострим пером і з запертим віддихом слухали його публічних доповідей чи пак відчитів.” (’’Далекий приціл” , Торонто, 1967). Повертаючись до писань Донцова в 1923 році, то відмітимо статтю "Беллуа сіне капіте", в якій він чи не вперше висуває ідею нового проводу, без якого нація не зможе визволитися. Донцов тоді виступив проти тези, не раз повторюваної різними людьми, що національна волелюбна стихія сама допровадить нарід до визволення. В статтях "Розклад нашого партійництва” і "Антрофія цереблі” , він вказує на те, що дотеперішні українські політичні угрупування неспроможні визволити Україну, а тому треба шукати нових форм організації. І порятунок він висловлює в статті "До молодих” . Необхідно: "поставити чистий національний еґоїзм і безкомпромісові інтереси кляси, на яку він спирається і яка творить в нас подавляючу більшість. Хочемо причинитися до вироблення гурта, який вносив би ... чисто релігійний запал, без якого ще не перемагали ні один рух і ні одна ідея” . Клясою, на якій Донцов пропонує розбудовувати нову визвольну організацію, є селянство. В іншій статті Донцов виразно заявляє: ’’Наш рух не є імпортований з-за границі і не там має свої центри. Можна унешкідливлювати його провідників, самого руху затримати — ледви чи вдасться.” (” Чи ми фашисти?” ). В черговій статті п.н. "Дві тактики” Донцов пропонує створити таку націоналістичну організацію, що "пірве маси” до визвольної революції. А в статті ’’Найвищий час "він дає пораду, як це осягнути: ’’Політична програма ніщо, акція все... Не маємо програми, яку реалізується десь в 2000 році, з тої причини, що ми з дня на день працюємо над збудуванням того, до чого прямує наша воля і наше стремління. Наш рух є великою мобілізацією сил нації ... Навчити рухатися і думати — ось найважніше завдання дня” . Власність "активізму” стала дуже маркантною відтоді для революціонерів. Наголос ставлено на "акціях” і "чинах” , які неразвимагали риску, відваги і геройської постави до ворога. Поволі почав формуватися тип боєвика-революціонера. Але такі процеси були обмежені лише до рідних земель та були чужі для еміграційних тодішніх націоналістів, які проживали в досить мирних і безпечних умовинах. Ідеї Донцова поширювалися все більше по Західній Україні. Вони 118

Євген Коновалець — Голова Ст рілецької Ради

119

почали захоплювати крім студентської молоді, також середньошкільну молодь, головно по гімназіях в Галичині. З і н і ц і а т и в и студентської молоді, зорганізованої в ГУНМ, постає друга підпільна організація, з гімназійних учнів, під назвою Організація Вищих Кляс Українських Гімназій (ОВКУҐ). В її проводі ю: Роман Шухевич, Степан Бандера, Володимир Янів, Осип Карачевський, Богдан Підгайний, Олекса Гасин, Степан Новицький, Зенон Коссак, Степан Ленкавський, Ярослав Карпинець, В. Макух, Дмитро Грицай, Омелян Грабець, Василь Сидор. Одним із основних завдань ОВКУҐ було "читання ’Літературно-Наукового Вісника’ та писань Дон­ цова.” (Петро Мірчук, "Нарис історії ОУН”). 1924-ий рік замітний великим ідейно-політичним ферментом в різних провідних українських колах, як під москалями так і під поляками. Скріпилися тенденції до змагання за національні права в легальних рамцях окупаційних режимів. На ЗУЗ зросли совєтофільські, зміновіховські на­ строї. В УВО з’явилася течія до "виходу на яв", яку пропагували деякі провідні члени УВО, як сот. Дмитро Паліїв. Інша група дораджувала орієнтуватися на "совєтську Україну” . Але полк. Є. Коновалець захищав безкомпромісово соборницький напрямок визвольної політики й навіть уступив з посту Начального Коменданта УВО (від осени 1923 до весни 1924). Тоді провід над УВО перебрав полк. Андрій Мельник. Криза в УВО закінчилася тим, що з УВО виступили люди, які зрезиґнували з соборницького принципу в боротьбі за українську державу та які переста­ новилися або на пропольську, або на проросійську настанову шукання за новими, кращими формами організації націоналістичного руху. І цей вакуум енергійно виповнював своїми ідеями і пропозиціями Дмитро Донцов. Знаменними сигналами концентрації уваги Донцова на орга­ нізаційному комплексі були його статті "Аґонія одної доктрини” чи ” Єдинофронтова метушня” , обидві написані 1924 р. 3. Донцов здобуває домінуючий авторитет серед молоді Рік 1925-ий можна назвати роком так званої переоцінки вартостей, що виразно помітна в таких статтях Донцова, як ’’Звихнена слава” (про Марію Башкірцеву), "Торґовіца чи Полтава” і в "Українсько-совєтські псевдо­ морфози” . В той час Донцов гарячково працював над своїм великим твором "Націоналізм” . Ріст націоналістичного руху позначений постанням 1925-го року двох нових організацій: підпільної Спілки Визволення України в Києві і явної Легії Українських Націоналістів на іміграції, в Празі. В ідеологічних заложеннях-засадах їх обох є познаки впливу думок Донцова. Як він сам відмічує, то ЛНВ популяризував "політичні ідеї, проскрибовані досі в українськім провансальстві: ідеї самовистачальности націоналізму, і н і ­ ц і а т и в н о ї меншости та ідеї національної боротьби в протилежність до ідей клясової боротьби і національного співжиття” . ("Три роки віднов­ леного ЛНВ” ). Напередодні появи "Націоналізму” , Донцов висуває кон­ цепцію "ініціятивної меншости" та ставить за базу для "самовистачаль120

ного націоналізму” увесь український нарід, а не лише одну селянську клясу, як це він робив досі. В тій же статті далі читаємо: ’’редакція старалася дати вираз одній загальній ідеї, — протесту проти пасивного ставлення до оточення... в нашім провінціональнім ’націоналізмі’, що здобувався найвище на ’’волю від чого” та ніколи на "волю до чого” , волю до визволення та не до влади... ЛНВ старався протиставитись так по­ ширеним у нас декадентським чеснотам покірного ’просвітянина’...” . Можна сказати, що рік 1926-ий був у великій мірі ’’роком Донцова” . Того року вийшла його праця з друку п.н. "Націоналізм” . Відразу вона звернула на себе увагу українців і чужинців, прихильників і ворогів. Донцов поставив в осередку цього твору "закон боротьби... закон вічного суперництва націй... нація як одна з найгарніших еманацій волі до бо­ ротьби і боротьби за волю” . Він висунув твердження: ’’Світ належить до тих, які вміють хотіти...” . Ми мусимо побудувати наш визвольний рух на засаді ’’самовистачального націоналізму” , того, якого сила захована в потенції українського народу. При помочі ’’волі до влади” , "волі як закону життя” — ініціятивна меншість мусилізму" , а обговорюємо лише ті аспекти, що причинилися до постання ОУН як організації націоналіс­ тичного руху. Концепція визвольної боротьби нації за своє визволення наступна (згідно з висновками Дмитра Донцова): Найперше мусять знайтися візіонери української сили, тобто віри в захований в українськім народі потенціял сили. Очевидно, вони мусять бути світоглядовими націона­ лістами, які стремлять безкомпромісово до реалізації УССД. Такі люди гуртуються і стають ’’чинним активом, тим, що накидує якусь ідею, тим, де ця ідея зроджується є — активна або ініціятивна меншість” . На черзі Дмитро Донцов пропонує концепцію визвольної націона­ лістичної організації: ’’Проставте замість слова ’уряд’ порядкуючу, ор­ ганізуючу, провідну силу взагалі, — і побачите, що правило, установлене тут, можна розширити не лише на процес творення уряду, але взагалі на процес організації всякого гурта: як існуючого, себто того, що має вираз в готових установах, так і ідеального, що є покищо ’громадською думкою’, пляном, щойно хоче втілитися в установах” . Донцов спрямовував увагу молодих націоналістів на створення такої визвольної організації та на­ ціональної еліти, що протиставитиметься ворожим окупаційним режимам і їхнім елітам найперше, а також різним опортуністичним угодовецьким партіям. Донцов ілюстрував свою концепцію ’’ініціятивної меншости” в статті "Про дух американізму” , показуючи великі індивідуальності, які появилися в ЗСА з їхнім завойовницьким та державотворчим розмахом. А загибіль сл.пам. Головного Отамана Симона Петлюри, Дмитро Донцов пояснив цим, що в 20-их роках Петлюра став дійсно небезпечним провідником протиросійської боротьби українського народу. Знищення москалями Петлюри він ще й аргументував тим, що Москва боялася, щоб довкола цієї великої індивідуальности не виросла нова націоналістична "ініціятивна меншість” , яка поведе нарід на бій проти завойовників. (Продовження в наступному числі) 121

НЕВИГОЛОШЕНЕ СЛОВО ЄВГЕНА СВЕРСТЮКА П ІД ГО Т О В Л Е Н Е ДЛ Я ВИ С ТУП У НА У С Т А Н О В Ч ІЙ К О Н Ф Е Р Е Н Ц ІЇ Т О В А Р И С Т В А У К Р А ЇН С Ь К О Ї М О ВИ В КИ Є В І

12-го лю того 1989 р.

Євген С верст ю к (7.1.1988)

Уявляю сьогодні Шевченка в цій залі: зніяковілий від атмосфери полинної евфорії він напучує Вас у дорогу євангельськими словами: "Оце посилаю Вас, як овець, між вовки. Будьте ж мудрі, як змії, і невинні, як голубки". І ще раз нагадую наполегливо своїми словами: ” І зберігати лет орла, і серце чистої голубки” . Дерті життям, гартовані в чергах, гнані й переслідувані захисники рідного слова, може, зроду не бачили того орла, — навколо то каркають чорні ворони, то цьвірінькають щось сіренькі горобці... А тут загиб, який вимагає творити диво: перемагати вовків і десь набиратись мудрости — чи не в цьому Вавилоні дурнів, хапуг і банкротів... а тут недосяжний 122

етичний ідеал — високий над дріб’язком світу лет і, наче зовсім без­ захисна, сила чистоти. Але додумаймось: у нас зовсім нема іншої зброї крім моральної. Якщо не будемо вищі морально, нас і не помітять. Якщо будемо штовхатись ліктями на чужому ярмарку, проти нашого одного знайдеться сто. Якщо будемо слугуватись лукавим і неправдивим словом, у них знайдеться з тисяча слів. Ми можемо перемагати тільки тією силою, якої у них нема. Силою білої ворони, яка не каркає і не краде. До того ж спадщину нашу — віру батьків, пісню матері про правду і волю, сторінки нашої святої боротьби за правду — цієї спадщини лукавим і розтлінним словом не підтримаєш. Тільки здрібниш і розгубиш суть. Але огляньмось ширше і втішмося: Людство взагалі не мало більшої сили за моральну. Хіба не завела у ганьбу з тюрмами голодних і гнаних індійців найсильнішої імперії 20-го віку? І навпаки: що дала Гітлерові блискуче організована мілітарна сила, позбавлена моралі? До чого приз­ вела нечувана в історії організація насильства надлюдиною, над совістю, над святинею, названа сталінським сонцем? Вершини світової історії — це чудеса високої святої віри, яка ’’гори ворушить” . Феномен Шевченка — це і є породження тієї віри. Але вернімося до холодної вулиці за порогом цього будинку... Там ніхто і не говорить про перебудову, там свище маховик задальної машини, заведений сильною волею Сталіна, створений волею російських царів. Все вдосконалюється, та на своєму посту стоїть гоголівський Держимор­ да. Він ’’підтримує порядок” , а нині він і керує демократією. Як у відомому анекдоті: Темної ночі вискакує маленький злидень, підходить до вас і голосно випрошує: ’’Дядя, дай шубу!...” — "Ти що, малий, як так можна!” Але вмить виростає біля злидня держиморда і ще пару тіней. Хапають вас за руку і урезонюють добре поставленим голосом наставників: ”Тьі что, старик, — за чем глушиш маленьких, в нас гласность! За чем обежать мальіша? Он же просит как человека! Вот и отдай ему, чего просит!” Вас пограбованого, роздягненого, держиморда ще й присоромлює навздогін: "Вот нельзя с вами по человечески, по культурному, да еще требуете свободы!...” Держиморду посадили Сталіни, брежнєви на нашу мову, на культуру, на освіту — як собаку на сіно. Воно йому те осуружне сіно у печінках сидить: але з тих пір собаку із сіна ніхто не знімав — і він потроху гарчить на вічно голодних тяглових коней та дійних корів. Нині він ніби не кусається, але гарчить. Він сам собі засмердівся, і те сіно засмерділося під ним, але він: "при исполнении служебньіх, как его...” У нього є своя сучасна ідеологія міщанина-споживача. Держиморда завжди ладнав з міщанином і мовою обивателя цькував: ”А еще шляпу носиш — интелигенция!” Від імені українських робітників він вигукував: "Кому нужна украинская мова кроме писателям?” А в замкненому кабінеті держиморда насаджував демократію кулаком: ’’Гости нашего города не 123

поймут: 'Станция Хрещатик’ нада понятным языком 'Станция Крещатик’, и не ’Станция Жовтнева’, а ’Станция Жовтневая’, так будет справедливо!” У міщанина нема ні культури, ні освіти, ні поваги. Його і не садовили б на культуру, як би він розумів і поважав її. Потрібний був ’’железный свой человек, обладающий класовым чутьем". Ніхто не мав такого нюху на те, куди вітер віє та негласні вказівки зверху, — кого кусати, а кого лизати, — ніхто не виявляв такої готовности топтати закон, схопити за горло, догідливо вгадати вказівку і першому кинутись кусати... Той самий Щедринський-Ябеда став опорою сталінсько-брежнєвського режиму: переступ закону і моралі він підніс до особливої доблести й за те користувався особливим довірям. Він дуже побивав на те: "Щоб вище стати — коло самих... може вдарять, або дулю дати благоволять, хоч маленьку, хоч пів дулі...” (Сон. Шевченко) Ця "пів дуля” була на вагу золота — інформація з перших рук. Цією інформацією він міг переступати навіть через голови вищих начальників — простаків, коли ті посилались на право. В документах з’їздів ще при Леніні цю категорію керівних міщан, що становила більшість, називали "партійним болотом” . В українському питанні не треба було мати тонкого нюху — вистачало того нюху, з яким держиморда прийшов від царату. Там самий вияв національної свідомости був достатній для криміналу. Ультрареволюційність Скрипника не могла пом’якшити йому вини національної самосвідомости. Вожді більше довіряли неукраїнцям — Гарантованим від націо­ нального болю (аби тільки володіли мовою), але особливо цінили на­ ціонально індиферентного, позбавленого національної гідности хохла. Він дістав еталон льояльности, яку підтверджував національним зре­ ченням своїх дітей і змішаним шлюбом... За таких умов українізація проводилася силами казенними — зверху, а після неї виявлений національно пробуджений елемент передався на розгляд ҐПУ. Зрозуміло, що прислані, або підібрані ” на культуру” по­ садові особи мали передусім функції нагляду, а не стимуляції розвитку української культури. В результаті їхнього плянового піклування було заглушено всі живі паростки й спалахи української духовости по селах і містах. За те організовувались формально на неї ансамблі — за дрібниці. Державна мудрість забезпечила плянове відмирання нації і людини. Можна повиписувати про людське око всілякі права, але виплеканий тиск духовно глухого національно індеферентного хохла навіть і не подумав тими правами скористатись, особливо в атмосфері страху. Він знав, що зрада дає йому мандат довіри і — маланчуки... Але справа в тому, що плянове відмирання культури убивчо зачепило корінь нації. Хто ж буде робити на трудодні, коли умре нація? Мертві зони — не тільки Чорнобиль — означали і смерть для бюрократичної номенклятури... Хтось сіє смерть, той і жне смерть. Далі йти нікуди. Можна тільки дивуватися, що В. 124

Щербицький цього досі не розумів, і посилає Л. Кравчука цинічно втокма­ чувати письменникам, що колгоспники й робітники вже чотири роки перебудовуються, при чому навіть не натякнувши, що ЦК КПУ теж перебудовується... Вони так звикли ховатися з спини робітників і кол­ госпників, що думають там заховатись від катастрофи, яку наближували й наближують. У полоні власних стереотипів вони не можуть зрозуміти тривожних закликів М. Ґорбачова, і все ще думають, що можна ще раз грати вже закінчену комедію в погорілому театрі. Можна тільки дивуватись, що вони зубами тримаються затягнення мертвої стандартизації, русифікації й не знімають посаджених для цієї мети собак на сіні та явно збираються ще раз повторювати старе. Нове мислення висуває людський фактор — пробує відродити людину й вхопитися за живу, повнокровну людину — може, виживе. Нині нас усіх єднає одне слово — жити. Вижити хоче й черепаха, й скорпіон, і особливо забруднена річка. Вижити в атмосфері, занечищеній у всіх вимірах. Наша калічена, цькована і гнана українська мова — це живе свічадо нашої природи, наших багатств, нашого сільського господарства, нашої промисловости й нашої культури. Пересихають наші ріки, пересихають джерела, замулюється й пе­ ресихає з правіку дзвінкий потік нашої мови. Її замінює нині каламутний стічний рів, запах якого може стерпіти людина тільки під градусом... Така людина — не господар. Хто ж буде господар на вцілілих рештках нашої землі? Той, хто усвідомлює, що треба зупинити всіляке вбивство, зупинити вбивць і пояснити їм: Ваше ремесло скінчилось. Корабель тоне. Давайте оживляти недобитки... Може разом, спільними силами ще врятуємось. Єднаймось зусиллями. Народний Рух України за Перебудову — це Вам як доля, що стукає в двері. Правда, кожне з цих слів важко вимовити устами, які звикли геноцид 1933-го називати недородом, катастрофу з 26-го квітня 1986 р. аварією на реакторі, а конвульсійний зойк під молотом руси­ фікації — розквітом національних культур. Ви знаєте тільки РУХ витягну­ тої руки — на знак постійного схвалення. Але цей РУХ під вашим мудрим керівництвом підвів до ями на краю прірви. Зараз потрібна вже народна мудрість, щоб вилізти з ями, — а для цього потрібно, щоб розв’язати народові руки й уста. Як не протестуйте, іншого вибору нема. Як не хапайтесь за старі прийоми, віз іде вперед. За ’’чотири роки перебудови” ви ще не познімали замки з порожніх приміщень клюбів і не допустили народу ні до мікрофону ні до газети. Ви ще не познімали церберів, що сидять біля наших живих джерел. Ви ще не задовольнили найскромніших бажань батьків: відкрити їм на рідній землі рідну школу і дитячий садок. Ви ще досі не задумались в русифікованих українських містах і селах зняти дискримінаційний закон про 15% надбавки вчителям російської мови. Ви ж по суті дотримуєтесь цієї демократії, яку в Орвеля встановлено на свинячій фермі: "Всі рівні, але є рівніші...” Ви ж не поновили на роботі вигнаних за те, "щоб не були такими розумними...” , й не потривожили тих, що не на своєму місці. Ви ж вузлове питання, що робити з масою бездуховної молоді, яка котиться по похилій 125

і проходить найстрашнішу школу злочинности в таборах, все ще вирішуєте на негативній основі в сталінському дусі: воєнно-патріотичне виховання, пильне відмежування від впливу церкви, національної традиції та іде­ ологічних захоплень у неформальних об’єднаннях... Перегляньте свої портфелі зі скаргами, де і є той вантаж, що прискорює затоплення корабля, на якому живете. Чи Ви настільки невіруючі, що не вірите до останньої секунди? На вашому місці я підтримав би учительку з Бердянська, яка про­ понувала на два тижні помінятись кріслами з міністром освіти Фоменком. Тільки коли вже мінятися, то на зовсім. Без ентузіязму таких вчительок нам не вижити. На вашому місці вже будь-хто перестав би душити українську мову, це найтяжча сторінка вашої ганьби! Це нечувано в світі, — заборонити букву Ґ і змусити народ космоязичити! ’’Керувати” мовою. Кожні дві-три п’ятирічки змінювати правопис! Культурні нації Европи взагалі свого правопису не змінюють. Де ще в світі зрозуміють фаль­ шивий алярм: ’’Хочуть відірвати українську від російської!...” Де це чувано — прив’язувати свою мову до якоїсь іншої мови? Та що це пес, якого можна прив’язувати чи відв’язувати? Та мова — то ж ціле море... Ви скажіть там тим академікам з мовознавства, що мають науково пояснити: Мова — то море! Вони не є начальниками над морем! Це говорив простий собі чоловік, який ще не знав, як ті академіки складають списки рідко вживаних українських слів, посилають їх у видавництва, а там вже викреслюють ці крамольні слова з перекладів М. Рильського, М. Лукаша, А. Перепаді, Є. Поповича та інших культурних перекладачів... Всі ми втішились на цій конференції, коли ми зачули від академіка В. Русанівського слова про ’’ерозію совісти” — нарешті почуємо з перших уст за ті чорні списки заборонених слів і букв, за те мовчазне яничарство. Та де там! Самі деклямації! Хотілося б їх доповнити віршем одного поета, який в лиху годину сам себе поховав: Лижуть мову ті вчені діди як актори приклеєні бороди, о не дай їм тієї бороди, вони б завтра потхнули з голоду. Всі ті важкі роздуми змушують нас повернутись на холод міщанської вулиці, яку годували фальшивими поняттями й вчили яничарства. Як їм нині раптом повернути тепло і чистоту рідної хати? Як їх разом з відчуженими дітьми навернути до правдий краси свого джерела? "Як бути нам суржиком?” їм здається, що вже ближче їм до російської... Бо вони розуміють, що під нами пульсують вічні джерела, з яких ми зросли і стали такими, як є. А в найкращому разі, і то в середовищі інтелігенції, ми можемо стати блідою, безкровною російською провінцією. Третім сор­ том... Хохлами. Навіть не зможемо по-людському виховувати своїх дітей, бо ж мати ’’переливає душу” в дитину не на ’’общепринятом” , а через глибинні, закладані десь у підсвідомості потаємні рідні звуки, в яких народжується рідна пісня і молитва. Мова випливає з національної натури 126

і є голосом єства. Мова, як і врода людини, успадковується. Покруч — це не прізвисько, це діягноз, який стосується хворого, хоч і зовні респекта­ бельного хохла. Але як їм занести цю правду до серця? Хоч і можемо пишатися тільки тим, що дома зберегли рідну мову. Слова — полова, але вогонь в одежі слова безсмертна, чудотворна фея. (І. Франко) Треба бути наполегливими й послідовними, але впертістю людей не причаруєш. Слова — полова на всіх мовах. Порожня гра в патріотизм тільки відштовхує людей. Лукаві слова, холуйські слова, дрібні слова, патетичні слова, солодкі слова — це все одно сміття, хоч і українською мовою... "Вы серйозно или по-украински?” в’їдливо запитують вас ваші діти, і особливо в’їдливо, коли ці фальшиві слова будуть по-українському. Хіба не культивували вороги нашої культури низькопробних творів укра­ їнською мовою? Отже, хочемо боротись за українську мову. Борімось цією мовою за вищі моральні ідеали й за рідне пов’язання з цією мовою. Тільки вага, глибина й шляхетність надають привабливого шляхетного звучання укра­ їнській мові. Парубоцький патріотизм процитованих тут рядків: ” 3а віру в Бога, в Україну!” (цитата зі слів одного з виступаючих на конференції) нікого не привабить. Віра в Україну мусить бути наповнена добром і вірою в загально людські ідеали: Ми віруєм Твоїй силі І Духу живому, встане правда, встане воля, і Тобі одному помоляться всі язики во віки й віки. (Шевченко. Кавказ) Хочемо бути Товариством імени Т. Шевченка — мусимо бути досить чистими, щоб розуміти ідеали Шевченка. Без цих ідеалів Шевченко не був би поетом: Пізнайте істину — й істина звільнить вас. Згадаймо євангельські слова, що ними відкривається Посланіє: Аще кто речеть, яко люблю Бога, а брата своего ненавидить — ложь есть. Продовжимо цю думку і в іншому напрямку: ложь есть, коли хто каже, що любить рідних братів і рідну мову, а Бога — ні. Такому не було б місця ні на печі, ні в Кирило-Методіївському Братстві, ні в Науковому Т-ві імени Шевченка? Чому? А хто повірить у любов безбожних? Шевченко, як у воду дивився, коли збирав докупи лицемірно побожних і одверто безбожних словоблудів усіх часів і суворо застерігав їх: Дуріть дітей і брата сліпого дуріть себе, чужих людей, та не дуріть Бога.

127

Нам, письменникам, слід було б знати, що порівняно спокійні слова псальма: "Рече безумний у серці своїм, що Бога немає" Шевченко у своєму перекладі тричі посилив: Пребезумний в серці скаже, що Бога немає, в беззаконній мерзіє, не творить благая. І знову ж таки, як у воду дивився: "Усі беззаконія і зла” . Розбиваючи стереотипи і накинуті нам облудні поняття, насамперед розбиймо сте­ реотипного революціонера-атеїста, замаскованого під Шевченка. Шев­ ченко був апостолом любови — тієї самої, єдиної правдивої' любови до ближнього, яка є мірилом нашої вартости, і тієї любови до народу, на яку здатні великі. Його спопеляючий вогонь ненависти був крайнім виявом, спалахом тієї любови — бунтом людського єства, реакцією на наругу, але ніколи закликом до помсти та розподілу чужого майна. Пригадаймо, що навіть блаженний юнак чернечого складу Альоша Карамазов у Достоєвського раз крикнув не своїм голосом: "Расстрелять!” Перегляньмо спогади про Шевченка: і артисти й письменники, і дочки графа і сини поміщицькі, і українці й поляки, й росіяни та грузини — всі говорять про велике любляче серце і шляхетну душу Кобзаря. Отже, коли обираємо Шевченка у провідники, то завжди пам’ятаймо, що він благословляє на подвиг любови й добра, а не на саме ширення українського слова, що він будить не просто національну свідомість, а почуття національної гідности, тієї спокійної гідности, яка завжди жила в народі, і тієї культури, яка нам давала моральну перевагу над ворогами нашими. Шевченко не вербує гарячих рабів-неофітів, а збирає спадкоємців нашої традиції, справжніх господарів нашої землі, і благословляє на чесну боротьбу, на подвижництво, на сміливе слово й світлі вчинки, на діяльну небагатослівну любов. Свою Україну любіть, любіть її во врем’я люте, в останню, тяжкую мінуту за неї Господа моліть. Євген Сверстюк

Євген С верстю к — літературний критик, редактор, перекладач з англійської, ні­ мецької та інших мов. 1972 р. за Собор у риш т уванні та інші літературознавчі праці був засуджений на 7 років ув’язнення і 5 років заслання. Ж иве у Києві, працю є столярем. Є він одним з визначніших Борців Відродження України.

128

РЕЗОЛЮЦІЇ ХІИ-ГО СВІТОВОГО КОНГРЕСУ СУМ В 1000-ЛІТТЯ ХРЕЩЕННЯ УКРАЇНИ

Ми, делеґати 13-го Світового Конгресу СУМ, представники Спілки Української Молоді з країн: Австралії, Аргентини, Бельгії, Великої Брита­ нії, ЗСА, Канади, Німеччини, Франції й Італії, що відбувається в Торонто, Канада, в Українському Культурному Центрі, в днях 19-го — 20-го листо­ пада 1988 року, у світлі річниць: 1000-ліття Хрещення України, 70-ліття проголошення Самостійности і Соборности України Актом 4-го Універса­ лу 22-го січня 1918 року, у 50-ліття вбивства Москвою першого голови Проводу ОУН сл.п. полк. Євгена Коновальця і 45-ліття АБН-у — стверджуємо, що проводи СУМ-у в цій каденції проводили виховну пра­ цю згідно з зобов’язуючим гаслом ”3 Богом за Україну!” 1. Ми з найбільшою пошаною хилимо голови перед жертвами україн­ ського народу в боротьбі за здійснення ідеалів — Українська Самостійна, Соборна Держава — Актами: 4-го Універсалу, 1-го Листопада 1918 року, проголошення самостійности Закарпатської України 1939 року, та віднов­ ленням Української Державности Актом 30-го червня 1941 року під прово­ дом сл.п. Ярослава Стецька, і віддаємо пошану світлим постаттям-провідникам національного визвольного руху в нашій добі. 2. Ми прирікаємо йти тернистим шляхом, до успішного закінчення їх­ нього змагу. 3. Особливу пошану віддаємо українській молоді, яка своєю кров’ю оправдала безмірну любов до батьківщини. 4. Ми висловлюємо пошану, з всесторонньою піддержкою, борцям за волю України в Україні, на засланнях і у вільному світі. 5. Ми вітаємо та передаємо глибокий поклін Владикам, духовенству та українському народові за вірність Христові, спадщині Святоволодимирської Церкви і його могучої держави в Україні. 6. Вітаємо Голів Українських Церков: Блаженнішого Митрополита УАПЦ, Блаженнішого Патріярха і Кардинала М.І. Любачівського і заявля­ ємо їм всю нашу підтримку в екуменічних починах наших Церков, а особ­ ливо їхнє спільне звернення в Лондоні з приводу 1000-ліття Християнства України. 7. Вітаємо Голову і Провід Організації Українських Націоналістів, Провід Державного Правління і Президента АБН з вдячністю за успішну працю в обороні Прав України і поневоленого українського народу. По цій лінії будемо співпрацювати та нести моральну і фінансову поміч.

129

8. З нагоди 5-го З’їзду Світового Українського Визвольного Фронту і 5-го Конгресу Вільних Українців в Торонто — вітаємо Президію, делегатів та всіх учасників, які стоять на засадах визвольної боротьби в пошануван­ ні героїчної епохи ОУН-УПА! — і є в глибокому процесі свого духовного національного оновлення в дусі служіння Богові й Україні в ході свого життя. 9. Ми стверджуємо, що в останніх роках розпочалась особлива нагінка на ОУН, Визвольний Фронт, УПА і членів української військової фор­ мації ’’Першої Дивізії Української Національної Армії" зі сторони совєтського режиму та його агентур. Нагінка йде по лінії компромітації виз­ вольної боротьби наших часів в очах народів та державних чинників Віль­ ного Світу. Щоб успішно протидіяти — закликаємо членство СУМ-у по­ глиблювати знання проблематики, ситуації та обставин в часі Другої сві­ тової війни та з українських і об’єктивних чужомовних джерел. 10. На підставі сучасних подій в Совєтському Союзі, а в Україні зо­ крема, по лінії такт званої лібералізації, стверджуємо, що вся ’’гласність” і ’’перестройка” — є обманом для рятування потопаючої московської імпе­ рії. На жаль вона породила носіїв цих облудних ідей в нашій спільноті — пропагують федерацію і засуджують революційний зрив поневолених на­ родів. У зв’язку з цим новим трюком московської імперії з Ґорбачевим на чолі, закликаємо сумівську молодь і патріотичне українське громадян­ ство стояти на принципах ’’Київ проти Москви” — ’’Свобода поневоленим народам” — ’’Свобода людині!” . Принципово відкидаємо поширювання надій на еволюцію режиму. Ця важлива проблема повинна бути включена в програму виховання сумівської молоді. 11. У 40-річчя ’’Звернення Воюючої України до Еміграції” — рекомен­ дуємо Виховникам Осередків СУМ навчати його членство, головно Старше Юнацтво і Дружинників, зокрема його кінцеву частину, в якій є звернення до молоді: ’’Своє життя серед інших народів мусиш використа­ ти, щоб навчитися всього доброго й корисного. Засвоїти собі їхній досвід у всіх галузях життя і державного будівництва. Але пильно зберігай себе перед розкладовими впливами, які розхитували б тебе, твою ідейність та підривали моральну стійкість”. 12. В цьому зверненні найкраща відповідь на хвилюючі питання ’’Двох Батьківщин” і розговірну мову членів СУМ-у. Вважаємо, що без знання української мови не можна осягнути ідейного відчуття приналежности до українського народу, частинкою якого ми є. Без знання мови можна відчувати симпатію, співчуття, але ніколи бажання служити наро­ дові цілим своїм єством з відчуттям кривди і пониження нації. Це мусимо мати на увазі, бо заник рідної мови в Україні і на поселеннях — це націо­ нальна смерть народу. 13. Закінчуючи наше Перше 1000-ліття Християнства України — входім у Друге під знаменем Хреста і Тризуба. Пристосовуймо позитиви ми­ нулого для успішного використування наших спроможностей у вихованні себе і нашого доросту на повноцінних членів СУМ. Завтрішнє обличчя СУМ-у залежить від нинішньої праці над собою. Постійний вишкіл суме130

Д-Р А. Лозинський звітує в часі XIII Світового Конґрвсу СУМ за Статутову Комісію.

нят, юнацтва, дружинників і сеньйорів — це наш основний обов’язок. Всі виховні зусилля мусять бути спрямовані для завершення змагу за Україн­ ську Самостійну і Соборну Державу, для поширення Правди України і за розвал московської імперії в ім’я прав нації. Без національних прав не може бути прав людини! За Резолюційну Комісію: Корнель Васипик — голова Венгльовський Юрій — член Матківський Микола — член

131

СЛОВО НОВООБРАНОГО ГОЛОВИ НА ХХІІ-МУ КРАЙОВОМУ З’ЇЗДІ СУМ В КАНАДІ

Ін ж . Евген Чопій, Голова КУС УМ Канади

Світлий Крайовий З’їзде, Хвальна Президіє! Наш Крайовий З’їзд відбувся в час дуже важливих процесів, які відбуваються в сучасну пору в Україні. Сьогодні український нарід є в боротьбі за своє відродження — за відновлення свого національного Я: бо на протязі, зокрема останніх 20 років, Він пережив велике національне спустошення політикою русифі­ кації. Ми сподіємось, що цей процес національного відродження, як заявив в одному свойому слові В’ячеслав Чорновіл, буде тривати коротко і що наш нарід скоро стане на позиції зрілої нації. Самозрозуміло, що в тому процесі відродження будуть виринати різні світогляди, різні підходи до національних проблем; одні більш позитивні, а інші може навіть і шкідливі для українського народу як нації. Тому, Спілка Української Молоді повинна уважно слідкувати за цими процесами та їх належно оцінювати, піддержувати ті, які є державнотворчими, а відкидати ті, які сугерують народові різні утопії, через які ми по сьогодні терпимо. 132

Однак, ми мусимо оптимістично глядіти на змагання, що відбуваються в Україні, бо вони випавдують і нашу діяльність тут на діяспорі. Наша праця не йде по лінії тільки самозбереження у вільному світі, але ми повинні співзвучно іти з нашими братами і сестрами в Україні до спільної мети. Зокрема останні події в Україні підтверджують, що горизонти націо­ нального руху розширюються; що крім принципів, які публікувала Гельсінкська Спілка, ми мали змогу читати хартію прав поневолених народів, в тому числі і представників українського народу, а саме, Богдана Грицая та Івана Макара, які стали на становищі повної національної самостійности для кожного народу. Це тільки підтверджує, що націоналістичний рух посилюється мимо великого знищення, що його наш нарід пережив. Дуже часто серед молодих українців виринають питання, сумніви або недоцінювання тих змагань за відродження нації, коли вони читають про великі мільйонові маніфестації, які відбуваються в Литві, Естонії, у Польщі та Вірменії. Однак, ми мусимо бути справедливими в наших оцінках, бо жодний з тих народів не пережив такого величезного знищення як наш нарід під час Великого Голоду, в часі нищення української культури після українізації, та під час і після Другої світової війни. Тому, ми можемо бути гордими, що наш нарід, помимо того — незнищимий і вилонює нових провідників, які доведуть його до остаточної перемоги. Ми, як виховна організація у вільному світі, також переживаємо спад членства через добробут, байдужність та асиміляцію. І так як наші брати і сестри в Україні стараються відродити ураїнську духовість серед найширших кіл народу, так і нашим завданням в наступній каденції повинна бути боротьба за збереження української молоді в Канаді. СУМ повинен присвятити української молоді і наголосити якнай­ сильніше виховний аспект у свої діяльності, щоб наші члени відчували, що вони є дійсними членами українського народу; щоб вони боліли його недолею та раділи його здобутками. Щоб осягнути це, ми мусимо тісно співпрацювати з родичами і нашою Церквою. Наше гасло — Бог і Україна — і тому треба нам звернути увагу на християнський аспект нашого виховання, щоб він ішов в парі з нашим гаслом, щоб християнські чесноти були дійсно, а не тільки поверховно сприйняті нашими членами. Прикладом глибокої релігійности нашого народу в Україні нехай послужить нам Українська Католицька Церква, вірні якої на протязі більше сорока років зберегли свою віру в Бога ломимо великого духовного гноблення. Як одне конкретне завдання, зокрема в цьому році, ми повинні подбати про піднесення рівня знання української мови серед нашої молоді, бо саме за відродження української мови йде змаг в Україні. Тому і наш Світовий Конгрес Вільних Українців проголосив 1989 рік Роком Української Мови і Культури. І саме Спілка Української Молоді повинна приймати цей заклик якнайбільш поважно і старатися його реалізувати у своїй праці. Стараймося, щсб наші молоді вихованці могли свобідно розмовляти

133

одні з одними українською мовою, а не тільки уживати п раз на тиждень в українській школі та під час ройових сходин. Нехай підвищення знання мови стане найважнішим чинником в нашій праці, бо через мову ми відкриваємо двері нашій молоді до культурних надбань нашої тисячолітної історії Християнської України і уможливлюємо їй живий контакт з українцями в нашій Батьківщині як також з тими, що живуть в інших державах. Щоб могти виконати наші сумівські завдання, не лише члени Крайової Управи мають над цим працювати, але кожний осередок, а зокрема всі виховники і впорядники нашої Спілки, мусіли б в ці ідеї вірити і їх переконливо передавати своїм вихованцям. Всі дбаймо, щоб скріпити в кожному осередку організаційну структу­ ру, а зокрема треба наголошувати виховний аспект нашої праці, щоб виховні сходини були цікавими, а понад усе корисними. Тому Крайова Управа, включно з Виховною Радою, присвячуватиме тій ділянці більше уваги, організуючи виховні семінарі та вишкільні табори, щоб поглиблювати український світогляд та патріотизм у наших виховників і впорядників. Думаю, що буде корисно тримати більш стислий контакт між Крайо­ вою Управою та управами осередків. Склад Крайової Управи є відповід­ ним для цього, бо він репрезентує всі більші округи Канади. В нашій праці ми будемо старатися прищіпити в юнацтву СУМ любов до Бога і нашої Батьківщини та український націоналістичний і христи­ янський світогляди. Тій праці ми мусимо дати пріоритет, а всі інші зайняття спортові чи розвагові, повинні служити тільки як допоміжний виховний засіб для осягнення цієї мети. Кінчаючи своє слово, хочу ще особисто і прилюдно подякувати своїм родичам, Ярославові і Марійці Чоліям, за те що сьогодні перед вами тут стою. Мої родичі не лише хотіли, щоб я був сумівцем, але виховували мене і мого брата Богдана так, щоб ми ними дійсно стали. В останніх шести роках, коли я мав честь очолювати осередок СУМ в Монтреалі, мої батько і мама не лише дораджували мені в кожній важливій справі, але ще і брали на себе найбільш відповідальні обов’язки, щоб мені облегшити працю та щоб допомогти нашому осередкові зростати. За те ще раз Вам дякую, бо без вас я тут ніколи б не опинився. Дальше дякую своїй дружині Гані, яка завжди мене підтримує та допомагає в організаційній праці, головно в останніх семи роках як секре­ тар нашого осередку. Ті, що мають малих дітей розуміють, скільки моя дружина протягом одного дня мусить набігатися з нашими двома дітьми, частинно через те, що я пізно приходжу до хати. Однак, вона ніколи мене не стримувала в сумівській праці, а навпаки цікавиться справами, якими я переймаюся, за що я тобі, Ганю, ще раз сьогодні щиро дякую. Врешті, дорогі друзі і подруги, я Вам щиро дякую за те, що Ви виявили таке велике довір’я до мене та дали мені честь очолити орга­ нізацію, в якій я виховувався. Я приймаю цей новий обов’язок з великим ентузіязмом, так як і всі інші члени Крайової Управи, та буду старатися гідно його виконувати самозрозуміло з Вашою допомогою. Щасти Вам Боже! Гартуйсь! Евген Чолій 134

ВДЯЧНИЙ ПОКЛІН СУЧАСНИКІВ І УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДИ ТВОРЦЯМ ГЕРОЇЧНОЇ ДОБИ

Пам’ят ник воїнам УПА на цвинт арі Святого Духа у Гемпт онбурґу, Н.Й.

Створений з ініціятиви членів Т-ва Вояків Української Повстанської Армії Комітет для Побудови Пам’ятника Відомим і Невідомим Борцям ОУН -УП А -УГВ Р на Українському Католицькому Цвинтарі Святого Духа, Стемфордської Дієцезії, Інк. в Гамптонбурґу, Н.Й. ще з початком 1985 ро­ ку увінчався повним успіхом, бо в неділю, 11 червня 1989 року відслонено і посвячено Пам’ятник. Пам’ятник виготовлено за проектом Мирослава Климка-Яреми. Цілий тиждень перед посвяченням погода була дуже погана, дощ і холод. Члени Комітету із запертим віддихом слухали бюра погода і потішали себе, що в неділю, 11 погода буде гарна і так воно справді було. Погода була, як у нас казали ” як на замовлення” , і тому у великій мірі треба зав­ дячувати так великій участі громадян, бо понад 5,000 взяло участь. Організування походу відбувалося на площі біля Головного Пам'ятни­ ка, на яку заходили організовано комбатантські організації, Члени Спілки Української Молоді, Об’єднання Жінок ОЧСУ, представники суспільногромадських установ і організацій із своїми прапорами і вінками. Свято почалося о год. 2-ій після обіду біля Головного Пам’ятника. До відправи стали Преосвященніший Владика Кир Василь Г. Постен та кільканадцять священиків із різних місцевостей. Перед кінцем панахиди зворушливу проповідь про могили і героїв, нав’язуючи до боротьби ОУН—УПА— УГВР сказав знаний із своєї красномовности генеральний вікарій і парох церкви св. Юра в Нью-Йорку, о. Ігу­ мен Патрикій Пащак. 135

Після закінчення Панахиди зорганізовано похід, який формували чле­ ни Головної Управи Вояків УПА: Іван Йовик, Михайло Шашкевич і Петро Шкафаровський в напрямі до Пам’ятника Борцям ОУН— УПА—УГВР. Наперід ішли хорунжі з американськими і українськими прапорами, за ними слідували прапори ОУН, Т-ва і Об’єднання Вояків УПА, представни­ ків комбатантських організацій, головних і крайових управ, відділів. Організовану участь взяли члени Спілки Української Молоді із Голо­ вою Центральної Управи Осипом Рожкою, і Головою Крайової Управи СУМ Америки, д-ром Аскольдом Лозинським, та членами Осередків Ме­ трополії Нью-Йорку, Ню Джерзі та Філядельфії. За колоною СУМ несли вінки: від Головної Управи Т-ва Вояків УПА, комбатантських організацій та інших. Усіх вінків було понад 20. За вінками представники організацій, установ, Високопреподобні та Всечесні Отці і Владика Кир Василь Лостен. Коли похід зближався до заслоненого Пам’ятника, то хорунжих з пра­ порами уставлено по двох боках Пам’ятника, вінки також уставлено з бо­ ку, а духовенство напроти Пам’ятника. Біля Пам’ятника стояла почесна стійка з вояків УПА. До Акту посвячення були попрошені Лев Футала-Лагідний, Михайло Ковальчин, і Микола Кулик-Дорошенко, представник Т-ва Вояків УПА з Торонто, Канада, а на кумів, представники установ і організацій. Багато синіх і жовтих стяжок, що були розтягнуті від Пам’ятника три­ мали представники установ і організацій. Відслонення Пам’ятника багаточисленно присутні прийняли радісни­ ми оплесками. Посвячення і благословення Пам'ятника довершив Владика Кир Г. Ва­ силь Г. Лостен у сослуженні отців. Владика виголосив змістовну доповідь, в якій між іншим, сказав: "То­ му цей Пам’ятник має бути символічним місцем, що має нам все нагаду­ вати про ті жертви, на жертівнику Нації, що їх положили члени УВО, ОУН, УПА, УГВР” ... Після проповіді Голова Комітету п. Мирослав Климко-Я рема офіційно відкрив другу частину свята. Слідувала точка складання вінків у стіп Пам’ятника. Складали вінки від Головної Управи Т-ва Вояків УПА, комбатантських організацій, товариств та установ, та поодиноких громад. Голова програмової Комісії п. Микола Грицков’ян-Макаренко провів Апель. Відчитав уривок із Звернення Проводу ОУН в Україні, а сурмач ві­ діграв салют, прапори похилились, присутні стояли на струнко віддаючи шану Героям. Святочне слово виголосив Лев Футала Лагідний, який між іншим ска­ зав: "Прийде час, коли вся Україна ставитиме Пам’ятники Слави. Прийде час, що в Україні здвигнуть Пам’ятник тому, хто керував боротьбою Вою­ ючої України, а ним був ген. хор. Роман Шухевич-Тур, Тарас ЧупринкаЛозовський, та усім тим, які за честь і життя народу, за долю рідної бать­ ківської землі життя віддали” . Присутні відспівали "Боже вислухай благання” . Голова Комітету Мирослав Климко зложив подяку Владиці, який без­ коштовно відступив землю під будову Пам’ятника, адміністраторові цвинтаря Святого Духа о. Шамбелянові Петрові Федорчукові, генераль136

ному секретареві закордонних справ УГВР п. Миколі Лебедеві, заст. Го­ лови Екзекутиви УККА д-рові Михайлові Снігуровичеві, Миколі Куликові, який із шість-особовою делегацією Т-ва Вояків УПА з Канади приїхали, щоб бути спів-учасниками нашого свята, та усім присутнім, які своєю при­ сутністю звеличали це небуденне свято. Українським національним гимном — "Ще не вмерла Україна” закінче­ но програму відслонення та Посвячення Пам'ятника на Цвинтарі Святого Духа. В останньому часі побудовано Пам’ятники Воякам у Клівленді, на цвинтарі Святого Андрея в Савт Бавнд Бруку, на оселі "Київ” в Оквіл, Онт. Канада. Цими Пам’ятниками ми позначуємо своє місце в історії світу і в історії України, ми документуємо нашу присутність, живучість україн­ ської людини і визвольної ідеї. І ось до цих Пам’ятників долучився в неділю, 11-го червня 1989 року на зеленому затишному цвинтарі Святого Духа величавий Пам’ятник відо­ мим і невідомим Борцям ОУН — УПА— УГВР, ГЕРОІВ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ.

НОВИЙ ВІРШ З УКРАЇНИ (УЦІС). З України ми одержали вірш молодого поета Панчишина, який він присвятив тим злочинцям, які кинулися на львівян в неділю 1 жовтня 1989 року. Недаремно вас вбрали в намордники Перед тим як спускали зі смичі, Споконвіку ховають мерзотники Від людей озвірілі обличчя. Знову чути ходу залізну — Це ідуть скажені від крові Яничари соціялізму Чобітьми по перебудові. Потирають руки полковники — Добру зміну собі згодували, Як би вам не вбрали намордники Ви б зубами людей шматували. Наша кров — це ваші наркоти Отже, будуть нові мученики... Вам сьогодні вбрали намордники Завтра вам одягнуть наручники. Панчишин

137

СЛОВО ВЛАДИКИ ВАСИЛЯ ЛОСТЕНА ПІД ХРЕСТОМ ПІСЛЯ ВІДПРАВИ ПАРАСТАСА

Владика

учасн икам п освячен н я П а м ’ят ника В оїнам УПА благословення. (Зліва направо: Воїн почесної стійки, о. Е. М анастирський, Владика Василь Лостен, о. П ат рикій Пащак, А. ҐІозинський).

138

Василь

уд іл яє

"Більш ої від ц іє ї лю бови ніхт о немає, я к та, коли хт о ж и т т я своє кладе за дру­ з ів " (Ів. 15, 13).

Дорогі в Христі Браття і Сестри! О ці слова Христа Спасителя, що їх записав св. Євангелист Іван, най­ краще віддають духа нашого сьогднішнього свята посвячення пам’ятника тим, що віддали своє молоде життя за друзів. Хто ж тими друзями, що славні борці з рядів УВО, ОУН, УПА, УГВР віддали своє життя за них? Для нас, українців, відповідь — ясна. Вони, ці герої, віддали своє жит­ тя, коротко кажучи, за свободу для своего народу, за свій улюблений на­ рід, за свою Церкву, за свою прекрасну Україну, за Соборну Українську Державу! Вони несли нерівний тягар боротьби і падали в тій боротьбі на широ­ ких просторах України, а їхні могили дуже часто розкинені по цілому світі, дуже часто нам незнані. Тому оцей пам’ятник має бути тим символічним місцем, що має нам все нагадувати про ті жертви на жертівнику Нації, що їх положили члени УВО, ОУН, УПА, УГВР. Цей пам’ятник має нам нагадувати, що боротьба за свободу нашого народу ще не скінчена, наш нарід ще дальше в кайданах і ворог, навіть молитись не дає. Гарно і похвально зробили Побратими тих Борців, що вибрали оце місце, щоб вшанувати їхню славну пам’ять. Це місце має свою історичну вимову. Вже цей Хрест — Монумент по середині цвинтаря символізує цілу Со­ борну Україну. На ньому зображені всі важливіші моменти нашого мину­ лого — від Хрещення Святого Володимира до найновіших часів. Тут на цьому цвинтарі спочивають творці українського державного життя: прем’єр Карпатської України, Юліян Ревай; тут спочиває міністер внутрішніх справ ЗУНР, згодом товариш міністра внутрішніх справ Західньої Української Народньої Республіки, член Національної Ради та оборо­ нець прав Українського Народу в польському сенаті, д-р Іван Макух. Тут спочиває свідок проголошення Соборности України на Софій­ ській Площі в Києві, представник Західньої України, проф. Микола Чуба­ тий. На цьому цвинтарі спочив вічним сном бувший Січовий Стрілець і по­ ручник Галицької Армії, згодом ревний священик у Христовому Виноград­ нику, Апостольський Візитатор о. Николай Вояковський. Усіх їх пам’я­ таймо у своїх молитвах, особливо тих, що погинули в боротьбі, чи на каторгах сибірських, чи на рідних землях, а їхні могили нам незнані, як от, Головного Командира УПА, Генерала Чупринки-Шухевича. Оцей пам’ят­ ник має усіх їх пригадувати, як традиційний гріб Незнаного Воїна. Десь із-за незнаних могил вони відзиваються до нас словами поета: Лежимо у гробах при дорозі, Де за волю боролись і впали. Браття! Знайте, що ми не в тривозі, Лиш спокійно і гордо вмирали. Амінь. 139

ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ І ВОРОЖІ АГЕНТУРИ В 30-ИХ РОКАХ (Проб, з числа 1/1989)

Юрко, син Євгена Коновальця, на руках у батька.

Ill Але лишилися за тих часів люди, які жили вірою, а не ілюзіями. Провідник Коновалець, патріоти УВО та зростаючі сили українського націоналізму створипи нову національну формацію — Організацію Укра­ їнських Націоналістів. Від самого створення цієї сили І Конференцією Українських Націоналістів в 1927 році, ворожі і чужі розвідки зацікавилися цією формацією і оперували проти неї засобами пенетрації. Доказом цього твердження є історія пенетрації Петра Кожевникова і Леоніда Костарева. Обоє були активістами нової еміграційної групи "Союзу Українських Фашистів” і пізніше стали пресовими і політичними референтами ’’Леґії Українських Націоналістів” . Як представники цієї леґії взяли участь і І Конгресі Ураїнських Націоналістів у Відні в 1929 році і увійшли в склад членів ПУН-у. Щойно після Конґресу, Надзвичайний Суд ОУН усунув обох із ПУН-у та виключив з складу членів ОУН. Виявилося, що Кожевніков був аґентом німецької політичної поліції з Берліну, а Костарів був аґентом ОҐПУ. Щойно багато років пізніше вдалося устійнити, що Кожевніков був подвійним аґентом і також працював в ОҐПУ. 140

При початкових роках існування ОУН, можна ствердити, що ОУН було об’єктом інтенсивного зацікавлення ОҐПУ, польської та німецької розві­ док. Також є сліди зацікавлення чеської, литовської, швейцарської, англійської, італійської, мадярської і мабуть, американської. Неможливо коротко перелічити всі ті інциденти і події без практичного розтягнення доповіді. Щоби зосередитись над певним новим матеріялом, уникається дискусія про чесько-польську операцію в зв’язку з архівом Сеника і Варшавським процесом, про видачу Миколи Лебедя німцями польській поліції в 1934 p., про різні польські атентати на провідних членів УВО і ОУН в цих роках. Про всі ці події можна здобути багато вартісних інформацій із таких праць як: "Нарис історії ОУН” , ’’Євген Коновалець та його доба” , ’’Від оприччини до КҐБ ” , та з ряду інших видань. Концентруючи нашу увагу над подіями, пов’язанними з самим убивством Провідника, цитую заключения автора С. Мечника з праці "Від оприччини до К ҐБ ” ’’...слабою стороною у зв’язках з східніми землями було те, що ті зв’язки полк. Коновалець втирмував сам один. З усього видно, що він на той час не мав біля себе відповідних людей, яким міг би довіряти” . Саме в цій праці, як також у праці проф. Евгена Онацького "Шляхом на Роттердам” , набільше досі опубліковано цінної інформації про цю довготривалу тайну боротьбу, яка скінчилася трагедією-вбивством. Вороже проникнення в зв’язкові лінії на СУЗ почалося вже в 1933 році. Рік пізніше... ...Кіндрат Полуведько прибув до Фінляндії в лютому 1934 і зголосився до голови Української громади у Гельсінках Василя Баранецького. Подав себе за втікача з больш евицького концентраційного табору на Соловках. Д уж е критично представив відносини у С овєтському С ою зі у своїх звітах, а також помістив кілька статтей в "Українськом у Слові” у Парижі під псевдом Тогобічний. Статті: "Я к ставляться в совєтській Україні до еміграції", ’’Ко­ мунізм і національний рух на Україні" та "Ф орм ування національно-державної свідомости на С хідній У країні” , написані Полуведьком у націоналіс­ тичному дусі в дуже скором у часі, промощ ують йому дорогу до ОУН, де він запізнає ряд провідних членів ОУН. Він стає членом ОУН, а по від’їзді Баранецького до А рґентіни в 1935 році Полуведько стає головою Української громади у Ф інл яндії, перебирає представництво ОУН і зв’язки з СУЗ, які попередньо провадив Баранецький. В А рґентіні гине в дуж е таємничих обставинах В. Баранецький. Це, без сумніву, робота НКВД-Полуведька, щоб за собою затримати ті ф ункції, які він перебрав від нього. Баранецький гине після того, як Полуведько довідався, що він має повернутися до Ф інляндії. У руках спритного аґента НКВД — Полуведька, якого всі називають "проф есором” , опинилися організаційні зв’язки зі С хідньою Україною, які йшли через цей терен. Тому нічого дивного, що у масових арештах так званої "чистки Єжова” у 30-х роках потрапляє велика кількість українських патріотів, пов’язаних з ОУН. Ще перед Полуведьком закордоном появився Хом’як, колиш ній УСС і старшина Січових Стрільців, який прибув з СССР на початку серпня 1933 р. і зголосився у Брюсселі, покликаю чись на знайомства з полк. Є. Коновальцем та полк. Р. Суш ком. Хом’як заявив, що був заарештований большевиками 1921 року. Після звільнення з ув’язнення Хом’як ніби закінчив фінансовий курс і працював економістом у Харкові й звідтіль удалося йому щасливо втекти. В Україні залишив дружину й сина. Інфлормації про совєтську Україну були надруковані в "Розбудові Нації” п. з. "Радянська Україна , підписані ініціялами Н. Н. у ч. 34, 1934. В кінці серпня на розмову до Б рю сселю прибув

141

полк. Є. Коновалець, а Р. С уш ко листовно підтвердив, що знав двох Хом’яків у рядах УСС, один них порядна людина, а другий не дуже. Хом’як, який виступав під псевдом Пригода й в поліції був зареєстрований як Найденко, зробив на Полковника добре враження, хоч з УСС-ів він його собі не дуж е пригадував. Хом’як твердив, що в Україні має багато знайомих колиш ніх старшин і вояків УСС-ів, які займають там різні посади. Вони ворож на­ ставлені до совєтської влади. Провідник ОУН полк. Є. Коновалець, в тому часі, найбільше приділяв уваги розбудові підпільної організаційної мережі ОУН на СУЗ. Великі надії покликав на колиш ніх УСС-ів, які там ще жили. Інф ормації Хом’яка збігалися з тими даними, які просякали з СУЗемель. Хом'як довго не зігр ів місця за кордоном , бо вже на початку жовтня 1934 р. повернувся в Україну. Перехід корд ону через Ф ін л я н д ію організував йому Баранецький, який ще тоді перебував у Ф інляндії. Про свій щасливий перехід і про всі інші доручені йому справи Хом’як листовно поінф ормував закордон. (У березні 1935 р. Хом’як повідомив, що має намір приїхати на короткий час до Ф ін л ян д ії й хоче зустрітися з полк. Є. Коновальцем.) (Мечник, "В ід оприччини до К Ґ Б ” , ст. 212-215)

Хто був той аґент, якого названо "Норберт” , "Павлусь", "Вельмуд” , а після вбивства в Роттердамі — "Валюх?... Якщо повірити бувшому че­ кістові, який живе тепер в Англії — Іля Джірквелов — цей убивник від Адміністрації Спеціяльних Діл НКВД (Мокрі діла) був Павел Судоплатов. Це і є той самий Павел Анатолієвіч Судоплатов, який пізніше був знаним як Генерал Судоплатов "майстер від спеціяьних відділів” , який керував четвертим, або партизанським відділом НКВД під час війни. Після війни, він командував спецбюром число 1 і НКВД для саботажу і атентатів в часі "миру” . Джірквелов пише, що під час свого вишколу у бігу своїх ви­ кладачів для молодих чекістів Судоплатов: ” ... розповів нам дещо із своєї діяльности. Одно з його найбільших доручень було вбивство провідника Українських націоналістів, Євгена Коновальця (якого Д жірквелов помилково називає Івана Коноваленка), антисовєтська діяльність якого проваджена з Голяндії спричиню вала НКВД багато труд но­ щів. За твердженнями Судоплатова Коновалець мав зв’язки з західніми розвідчими службами, які доставляли йому зброю і припаси для терористич­ них дій внутрі Совєтської України. Ліквідація Коновальця вимагала обережної підготови. Було трудно підійти близько до нього, тому шо він був обережним, досвідченим і хитрим, і всюди його супроводжала озброєна і добре вишколена охорона. (Тут хвальба Су­ доплатова — автор) Дальше за звідомленням наших агентів, які інфільтрували його організацію , Коновалець ніколи не починав справ з ніким, сперш у не упевнившися, що особа належала до антисовєтської організації і був дійсним ворогом совєтського режиму. Його симпатики, які жили там добре інф ор­ мували його і були з ним в контакті через нелегальні зв’язки НКВД, яка вже на ділі мало під обсервацією українськи х націоналістів, могла їх знищити, але тоді відмовила б собі доступ до провідників, які провадили діяльність з-за кордону. Все таки, один з бувших приятелів Коновальця співпрацював з НКВД, про що Коновалець не знав. Було знано, що Коновалець довіряв йому і цінив його зусилля визволити Україну. їхня приязнь тривала багато років і оба мужі випробували її більше разів. Тому приятелеві було дано вибір — бути розстріляним або стати аґентом НКВД. Вибравши останнє, він провадив підпільну організацію вже без страху бути розкритим або арештованим і доставляв Коновальцеві заохочую чу інф ормацію про працю українського націоналістичного руху.

142

В осені 1936 ро ку висланець Коновальця прибув до Києва. Він передав листа Коновальця, в якому вимагав інф орм ацію про працю його організації', з особливою о ц ін ко ю міжнародньої ситуації і можливого вибуху війни, що могло б улегшити визволення України. Лист також включав вимогу від висланника, щоб стрінутись з іншими провідникам и організації'. Приятель Коновальця (якого називатиму Петром, тому що його діти і внуки ще живуть в С овєтськом у С ою зі і я не хочу поставити їх в незручну ситуацію ) був розгубленим, що робити після зустрічі з висланником. Його перша дум ка була, що висланник працю є для НКВД і вони старалися його перевірити. Тоді йому прийш ло на думку, що якщо висланник справді прибув ’’звідтам” , тоді Коновалець мав більше засобів чим він уявляв і, якщо до­ відається про співпрацю Петра з НКВД, він не буде мати багато труднощ ів післати Петра на другий світ за його зраду. Він боявся сконтактуватися з НКВД, бо могли бути ще інші лю ди Коновальця, які обсервували його. Ціла афера була ском плікована тим, що НКВД не передбачила можливости, що хтось із лю дей Коновальця може прибути прямо до Петра. Це була серйозна помилка. С удоплатов вияснив, що помилки такоі величини допустилась НКВД пілся її успіхів, в яких сотні тисяч ’’ворогів народу" і членів анти-совєтського підпілля були арештовані. Це було тимбільше правдоподібним, тому шо групи, такі які провадив Петро, були інф ільтровані самою К ҐБ й інформації, які висипалися за кордон були на ділі підготовлені для дезінформації. С овєтський провід прийняв погляд, що ліквідація українських націона­ лістичних провід ників відстрашить тих, що залишаться живими. Щебільше, знищення провід ників зробила б організацію менше еф ективною у випадку погіршення міжнародньої ситуації або у випадку війни. Небагато часу минуло від останньої успіш ної операції знаної як "Трест” , копи дуже досвідчений терорист і член підпілля Савінков був заманений на Совєтську територію і заарештований внаслідку змови НКВД, яка на ділі зліквідувала рух Савінкова. Розмова між Петром і висланником тривала довший час. Петро вияснив своїй ж інці, що висланник був давнім ш кільним товаришем, який стратив багато років на Далекому Сході і який віднайш ов його повертаючи до Києва. Вони мали про що говорити. Копи Петро запитав його як довго він міг залишитися у Києві, висланник дав неясну відповідь, але настоював, що мусить бути зустріч з провідниками групи. Петро не заперечував цьому, але перестеріг, що він не може Гаранту­ вати його безпеки. В кін ці договорились що висланник перебуватиме в апартаменті Петра, а Петро постарається стягнути провідників. Висланник перестеріг Петра, що якщ о він буде провадитись нечесно, він не пощадить його ж інки ані двоє дітей. Це обурило Петра, але він нічного не сказав. Наступного дня, після обережної перевірки, чи за ним не слідили, Петро потелефонував до свого контрольного оф іцера НКВД і сказав йому, що діялось. Два дні пізніш е відбулась зустріч у апартаменті Петра, на яку прибуло вісім провід ників підпільної націоналістичної організації України. Всі, за винятком Петра, були офіцерами НКВД. Після звітів діяльности організації, висланник висловив своє вдоволення і передав звернення Коновальця, яке заохочувало їх посилити ряди рекрутованих нових членів і бути готовим до дії, особливо з огляду можливости війни між Німеччиною і Совєтським Союзом. З листом Петра до Коновальця, висланникові дозволено, з таємною поміччю НКВД, перейти без труднощ ів до Польщі. Головним результатом цих відвідин було рішення негайно перейти до піквід аціі Коновальця. Опе­ рацію доручено Павлові Судоплатову...”

143

ЗУСТРІЧІ ЧЛЕНІВ НАЧАЛЬНОЇ КОМ АНДИ І О РГАНІЗАТОРІВ УВО В КАРПАТАХ ПІД ВИГЛЯДОМ РОДИННИХ ТУРИСТИЧНИХ ПРОГУЛЯНОК В ГОРИ.

Ворохта, 1921 р. Зліва сотн. Ярослав Ч и ж , Параска Чмола, пполк. Василь Кучабський, Таїса Юрієва, полк. Іван Чмола, полк. Євген Коновалець.

Тут уникаю деталі контактів і подій у плянуванні і виконуванні вбивства в інтересі перегляду загальних висновків: 1. Скільки днів, місяців і років мусів Коновалець сам один дивитися смерті у вічі? 2. Звідки він міг мати таку силу характеру — завваги від життєпису. 3. Що було його найбільше досягнення для справи — мобілізатор і лучник між ресурсами ’’леґалістичної” еміграції і революційного підпілля на Україні. 4. Що сталось із зрадником Полуведьком — єдина смерть в Геста­ півській тюрмі в Харкові у лютому 1942 року — гідна всім юдам. 5. Судоплатов — арештований при упадку Бери і засуджений на 15 літ тюрми, де кат осліп. 6. Кожна українська політична партія, кожний український політичний діяч, який веде боротьбу з московським імперіялізмом, мусить належно зрозуміти, що без добре зорганізованої професійної розвідки й безпеки, ця боротьба не то, що не буде мати успіху, а навпаки, сам діяч або партія стануть іграшкою в руках ворога і боротьба може закінчитися компромітацією і трагедією. Павло Долото 144

Поезія

—

Проза

Василь Стефаник

МАРІЯ Від редакції: Містимо новелю В. Стефаника "Марія” , яку Москва відкинула на смітник.

Марія сиділа на приспі і нагадувала все минуле. Сперла голову до стіни, сиве волосся вилискувало до сонця, як чепець із блискучого плуга; чорні очі відсували чоло вгору. Воно морщилося, тікало під залізний чепець від тих великих, нещасних очей, які шукали на дні душі скарбів її цілого життя. Далеко під грами ревіли гармати, палали села, а чорний дим розтя­ гався змієм по синьому небі і шукав щілин у блакиті, щоби десь там обмитися від крови і спузи. За її плечима дріжали вікна за кожним гарматним громом. А може там і її сини, може вже закуталися в білий рантух снігу і кров біжить із них і малює червоні квіти. Вона їх родила міцних і здорових, як ковбки; чим була грубша, тим більше робила, по кожній дитині була все краща й веселіша; а молока то мала такого, що могла дітей не плекати, а купати. І чоловіка мала дужого й милого, і маєток. То, як бувало жнуть на ниві цілу ніч, дзвонять до сну дітям серпами, що позаду понакривані спали, то чого їй тоді було треба, або чого боялася? Хіба, щоб звізда не впала дітям на голову, але вона була жвава так, що і звізду ймила би на кінчик серпа. А як нажали копу, то спочивали. Молодий чоловік цілував її, а вона сміхом зганяла з нічлігу птахи. Аж як їх тіні досягали кінця ниви, а місяць заходив, то лягали коло дітей, — а рано сонце будило їх разом з дітьми. Вона їх провадила до кернички і сполікувала росу з голов, а найстарший двигав для батька воду в збанятку. Чоловік лишався в полі, а вона йшла з ними до дому: одно на руках, а двоє коло запаски. А по дорозі гралася з ними, як дівка биндами, любувала й голубила їх. Хіба ж часу жалує? Моцна й здорова, все скоро зробить. Діти росли всі, ні одно не слабувало. Пішли до школи. Ходила за ними по всіх містах, носила на плечах колачі й білі сорочки, ноги ніколи не боліли її. А як у Львові заперли їх до арешту за бунт, то сіла на колію, а та колія бігла й летіла до синів, мов би там у машині, напереді горіло її серце. Між тими панями-мамами почула себе перший раз у житті рівною зі всіми панами й тішилася, що сини поставили 145

Василь Стефаник

її в однім ряді з ними. А на вакації з’їздилися товариші її синів з усіх усюдів, хата наче б ширшала, двором ставала. Співали, розмовляли, читали книжки ласкаві до простого народу, і нарід до них прилип, коло них цвив: збирався їх розумом добувати мужицьке право, що пани здавендавна закопиали в палатах. Ішли лавою з хоругвами над собою і пани їм поступалися. * * *

А як настала війна, то оба старші зараз зачали збиратися, а й найменший не хотів лишитися. Лагодила їх цілу ніч у дорогу, затикала кулаками рот, аби їх не побудити. А як почало світати на зорях, побачила 146

їх, що сплять супокійно, то й сама заспокоїлася. Сіла біля них у головах, гляділа на них тихенько від зорі до сходу сонця і — в той час посивіла. Вранці чоловік, як побачив, то сказав: — Твоя голова їх вівчила, нехайже тепер і сивіє. Відтак проводила їх до міста. Що крок ступила, то все надіялася, що котрийсь зі старших обернеться до неї і скаже: — Мамо, лишаємо тобі найменшого на поміч і потіху. Але ні один не звернувся, ні один не сказав того слова. Сиві стерні передавали в її душу свій шепіт, шелестіли до вуха: — Так вони зреклися тебе; паничі забули мужичку. Гірка крапелька просякла з її серця і втроїла її відразу. В місті зійшлося їх сила, паничі і прості хлопці. Хоругви і прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну. Попід мурами мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли. Як заходило сонце, то прийшли до неї всі три, прийшли по­ прощатися. Відвела їх трохи на бік від людей. Виймила з рукава ніж і сказала: Найменший, Дмитро, най лишиться, а ні, то закопає зараз у себе ніж. Сказала це і зараз зрозуміла, що перетягла тим ножем світ на двоє: на одній половині лишилася сама, а на другій — сини тікають геть від неї... І впала. Пробудилася, аж як земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню. Дмитро був біля неї. Біжім, синку, за ними, аби їх здогонила, най мені дурній мужичці простять. Я не знала добре, я невинна, що моя голова здуріла, як тота Україна забирає мені діти... Бігла, кричала: Іване, Андрію! Всі бігли за тими довгими, рівними рядами синів, падали на коліна й голосили. *

*

*

Марія прочуняла з лівсну-споминів, заломила руки тай кричала. — Діти мої, сини мої, де ваші кістки білі? Я піду, позбираю їх і принесу на плечах до дому. Чула, що лишилася сама на світі, глянула на небо й зрозуміла, що під тією покришкою сидить сама і що ніколи вже не вернуться до неї її сини, бо цілий світ здурів: люди і худоба. Тікало все, що жило. Ще недавно нікому доріг не ставало. Діти несли за ними добуток, одні одних стручували в провали, ночами ревіли корови, блеяли вівці, коні розбивали людей і самих себе. За цими здурілими людьми горів світ, немов на те, щоби їм до пекла дорогу показати. Всі скакали в ріку, що несла на собі багряну заграву і подобала на мстивий меч, який простягся здовж землі. Дороги дудніли й скрипіли, їх мова була страшна і той зойк, що родився зі скаженої лютости, як жерло себе залізо і камінь. Здавалося, що земля скаржиться на ті свої рани. 147

А як стрінулися над рікою, то грамати виважували землю з її предвіч­ ної постелі. Хати підлітали вгору, як горючі пивки, люди закопані в землю скамяніли й не могли підвести руки, щоби перехрестити діти, червона ріка збивала шум з крови, і він як вінок кружляв коло голов трупів, які тихенько сунули за водою. По битві копали гроби, витягали мерців з води. Поле за кілька днів зродило багато, багато хрестів. І поміж ті хрести попровадили салдати її наймолодшого сина за те, що царя називав катом. Казали, що ведуть його на Сибір. Далеко би йти, кров буде течи з хлоп’ячих ніг, сліди червоні... А й старий повіз офіцерів попри ті хрестики і пропав досі. — Ой, небоженєта, лишили ж ви мене саму стерегти з совами Ваших пустих хоромів. *

*

*

Як у Марії в голові спомини з жалем, з розпукою ткали плахту, щоби закрити перед її очима ту прірву в житті, то у ворота на подвір’я заїхали козаки. Була люта, що ніколи не дозволяли їй лишитися в спокою, і казала до них голосно: А, вже йдете, рабівники? — Нічого, матусю, рабувати не будемо у вас, хочемо нагрітися в хаті, пустіть. Душа замерзла в тілі. Відповіла: — То йдіть, грійте си в студеній хаті. — А ви? — А мене можете отут бити нагайками, а на коханку, як видите, я вже стара. Один із козаків — молоденький ще був — приступив і дуже просив, щоби вона та ввійшла враз з ними в хату; самі ж вони не ввійдуть. — Ми ваші люди — казав — не кацапи, ми і не турки. — А тому, що ви наші, то рвете тіло нагайками, а другі забирають та вішають людей; мерці гойдают си лісами, аж дика звір утікає... Молоденький козак так довго та гарно просив, що врешті увійшла з ними в хату. Станула біля порога, а вони позасідали коло стола. — Продайте нам щонебудь їсти; голодні ми, матусю. — Що ж вам дам їсти? Там на полиці є хліб; а грошей ваших мені не треба, бо одні даєте, а другі заходите і назад відбираєте, та ще й б’єте. Цар ваш такий великий та багатий, та посилає вас без хліба воювати? Станьте на лавку та досягніть з полиці бохоня. З хлібом стягнув з полиці й образ Шевченка, який був повернений лицем до стіни. — Хліб бери, а образ віддай мені, то моїх синів. Такі, як ви здоймили його з-під образів, кинули до землі і казали мені толочити по нім. Я його сховала в пазуху, а вони кроїли тіло путами, що й не пам’ятаю, коли пішли з хати. 148

Вихопила Шевченка з рук, поклала в пазуху. — Можете мене отут і зарізати, а образа не дам. Той молоденький козак, що так її гарно просив увійти в хату, присту­ пив до неї, поцілував у руку і сказав: — Матусенько, я ж за свято Шевченка сидів довго в тюрмі. Хіба ж ви не дасьте нам образа, щоб ми його привели назад до чести й поставили під образами? — А хто ви є? Що за одні? Відкілля приходите? Жидам позволяете тримати свою віру й письмо, а наше все касуєте. Тепер сніг прикрив дорогу, але — коли б не він, то ви би виділи, що.всіми дорогами, по всему селі розкинені наші книги з читалень. То, що бідний нарід встарав собі на науку для дітей, все то пішло під кінські копита. — Дайте, дайте нам образ. Поволи витягнула й подала йому, бо й сама стала цікава, що вони з ним будуть діяти. А вони поставили два хліби, один верх другого, сперли коло них малюнок, виймили вишивані та гаптовані хустки, та довкола прикрашува­ ли. — Лиш дивіт си, козаки, чи мило то буде цему образови, як ви єго вберете у рабоване, жидівське плаття. Та тут же в тій хвилині зірвався один з них, сивий уже, скинув із себе одіж козацьку — був без сорочки. — Оце вам, матусю, наш рабунок, що всі ми без сорочок ходимо, хоч могли б багато, багато придбати. А оці хустини, що ми ними Шевченка вбрали, це ж козацькі китайки, матусю. Наділили нас ними жінки наші, наші мами, сестри наші, щоби було чим голову вкрити в полі, щоби ворон очей не клював. Марія глянула на них, непевно відступила й сказала: — Ви відай тоті, що мої сини вас любили... українці... — Ми самі, один одного ріжем. Підлізла Марія на грядки, виймала зі скрині сорочку і подала роздяг­ неному. — Вбирай, це з мого сина; Бог знає, чи верне, чи буде її носити. Несміло взяв козак сорочку і надягнув. —Не тратьмо часу, козаки, пошануймо Батька, хліба будемо їсти по дорозі. Ви ж знаєте, як ще нам далеко їхати — сказав козацький старшина. Почали співати. Забреніпи вікна, пісня поміж блеск сонця на склі вийшла на двір, побігла в село. Жінки почули і стали коло воріт, відтак коло вікон, а врешті несміливо входили до сіней і до хати. — Маріє, що це в тебе? П’яні, чи загулюють дівки співанками. — Ні, це інші, другі. — Які другі? — Такі другі, що це наші: мовчи та слухай!

149

Марія отворила широко очі на козаків, подалася вперед, неначе б хотіла підбігти й не пустити їх спів з хати. Пісня випростувала її душу. Показувала десь на небі ціле її життя. Всі зорі, які від дитини бачила; всю росу, яка падала на її голову і всі подуви вітру, які колинебудь гладили її по лиці. Виймала ота пісня з її душі, як з чорної скриці, все чарівне, і ясне, і розвертала перед нею — і надивитися вона не могла сама на себе в дивнім свитанні. Десь там на горах сидить орел, пісня розвіває його крила і подув цих крил гоїть її серце, стирає чорну кров з нього. Чує, як сини держуть си маленькими руками за її рукави, як ростуть з кожним звуком. Чує кожне їх слово колинебудь сказане і кожну розмову за Україну. Всі невиразні і таємні назви випрядуються з волосся звізд, і як пребагате намисто, обіймають її шию. Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море — а нарід зривається на ноги. Наперед її сини і вона з ними йде на тую Україну, бо вона тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі. Те голосіння вплакується в небо; його покров морщиться і розди­ рається, а пісня стає у Бога коло порога і заносить скаргу... Як перестали співати, то Марія стала непорушно, як на образі на­ мальована. З купи жінок, яких багато зійшлося, одна, вже стара приступила до стола. — То ви наші? Богу дякувати, що ви вже раз прийшли — говорила. — Ой, ніхто, небожєта, нас не любить. Кілько переходило війська — всі нас не любят. А кілько вони напсували народу! Аби де було: чи в місті, чи на дорозі, чи вже в своїм таки селі, все чужі й чужі ми, і ніхто нам не дає віри. — їй, чого ж ви хочете від них? Це ж не наше войсько. Вони такі, як у книжках писано здавна, або мальовано на образах, як вони ще наші були. А тепер вони московські. Де вони годні нам помогти? Отак, потихонько, аби ніхто не чув, то забалакають. — Ти молода, читати вмієш, то знаєш ліпше. Я гадала, що то наші. — Це навіть не кажіть, бо за це може нам бути велика кара. Старенька жінка скоро залізла в гурт жінок, що гляділи самою тугою і дихали розпукою. Зате молода Катерина станула край самого стола. — Оця Марія, що ми в неї, дивіт си, як задеревіла від нашого співу. Вона банує за синами, що два пішли до наших охітників, а найменшого взяли москалі на Сибір. Десто він серед таких, як ви, напастував вашого царя, що дуже мучить наш нарід. А вони лиш хап його — тай пропав. Учені були всі, маєток за ними пішов великий. В селі ні одна мама так не банує за синами. — Небого, Маріє, небого! — шептали жінки. 150

— То таки саме перед війною було, як ми сипали могилу отсему Шевченкови, що перед вами на столі. Сипали другі села на пам’ятку — та і ми. Клопіт такий був, бо старі не пускали в день сипати, робота в поли, а ми змовилися і сипали ночами: одні кіньми, другі тачками, инші лиш рискалями. Таку могилу висипали, як дзвіниця. І Марія з трьома синами помагала. — Та що з того, що сипали? Лише біди селови наробили. Москалі прийшли та могилу розкидали, роздоптали, гроший шукали, чи чого, тай за ту могилу і мій Михайло пропав. А хочби й на віки пропав ваш Михайло, то люди ніколи його не забуду. Не бояв си він москалів, а сказав їм правду. — Ви — каже — цілу Українц перерили, як свині, та ще й до нас прийшли рити? — Добре тобі, Катерино, говорити, а він лишив жінку та діти. — Та мій мене лишив з дітьми. — З вас відий котрийсь мусить бути письменний. Та нпишіть, аби світ знав, як нас москалі з ярма випрягають. Ми їм ту могилу не зараз забудемо. Як ми її досипали, то світало, роса нас припала, і ми посідали довкола, бо ноги боліли. А старший син Маріїн виліз на сам вершечок тай так ладно говорив до нас, що з цеї нашої могили будемо дивити си на велику могилу на Україні, щоби ми були всі одної мисли. Дивив си так дивно, начеб поправці на зорях бачив Україну. Потім ми повставали і співали такі пісні, яі і ви тепер. Тут наблизилася Катерина козакові майже до вуха і шептала: — Ваші пісні такі самі, як Маріїних синів. Тому не будіть єї, най їй здає си, що це єї сини співають...

151

СУМ в Дії! ВІДБУВСЯ ХХІІ-ИЙ КРАЙОВИЙ ЗЇЗД СУМ КАНАДА В Монтреалі в днях 3-4-5 березня 1989 року, відбувся XXII Крайовий З’їзд Спілки Української Молоді в Канаді. З’їзд відкрив в п’ятницю 3.3.1989 року уступаючий голова КУ СУМ — Михайло Рожелюк, а капелян осередку СУМ в Монтреалі о. Гайманович провів молитву за успіх З’їзду. На пропозицію уступаючого голови, делегати і гості постанням з місць однохвилинною мовчанкою вшанували відійшовших у вічність членів СУМ. Нарадами проводила обрана Президія З’їзду в складі: Евген Чолій — голова (Монтреаль), Ліда Нарожняк — заступник (Гамільтон), Роман Британ — заступник (Едмонтон), Леся Климчук — секретар (Монтреаль), Богдан Гонтар — секретар (Міссіссаґа). Почесну Президію З’їзду творили: голова ОУВФ — Микола Андрухів, в заступстві голови ОЖ ЛВУ — пані Евстахія Андрухів, отець Ярослав Гайманович, поет з України — Степан Сапеляк і голова Центральної Управи СУМ — Осип Рожка. Поет з України, Степан Сапеляк, виступив палким словом привіту від Асоціяції Незалежної Творчої Інтелігенції та в імені всіх страждаючих наших братів і сестер на Україні. З’їзд покликав до праці наступні комісії: номінаційну — очолив Богдан Лищишин, верифікаційну — Роман Луців, організаційну — Ярослав Фенин, виховну — Богдан Чолій, зовніш ню — Лариса Ф іґоль, фінансову — Володимир Матичак, статутову — Евген Чолій і резолюційну — д-р Михайло Рожелюк. У З’їзді взяло участь 55 делегатів від дванадцяти осередків, 18 членів уступаючої Крайової Управи, Контрольної Комісії і Товариського Суду. Разом 73 управлених членів до голосування. На З’їзді звітували за Крайові органи наступні референти: булавна — Лариса Фіґоль, організаційний — Ярослав Фенин, фінансовий — Богдан Лищишин, культурно-освітний — Михайло Музичка, голова — Михайло Рожелюк, за Контрольну комісію, член Президії — Роман Британ і за Товариський Суд — Ярослав Сербин. Звіти показали, що в Канаді є приріст членства та познаки припливу наймолодших в ряди суменят. Сумівські виховно-відпочинкові, вишкільні і мандрівні табори зроста­ ють. По осередках організуються гуртки суменят і їх стан зріс за минулу каденцію. 152

При осередках діють мистецькі і спортові одиниці, самодіяльні гуртки, Рідні Школи і Курси Українознавства. Частинно в п ’ятницю і в суботу перед полуднем вичерпно продискутовано звіти референтів. В основному велася дискусія над організаційними і виховними проблемами нашої Спілки. По полудні працювали комісії, на підставі чого оформляли постанови і резолюції. З нагоди З’їзду, в суботу вечером вдібувся бенкет. Бенкет відкрив голова осередку СУМ в Монтреалі — Евген Чолій, а програмою провадив Орест Гуменний. На З’їзд наспіло багато письмових привітів та телеграм, як напр.: від патріярха Мирослава Любачівського, від Митрополита Укра­ їнської Греко-Православної Церкви Василія Федака, від архиепископа і Митрополита УКЦ в Канаді Максима Германюка, від Голови Проводу ОУН інж. Василя Олеськова та ряд інших. Всі привіти будуть поміщені в збірнику XXII Крайового З’їзду. Під час бенкету відзначено осередків Калґари і Монтреаль врученням грамот: осередкові у Калґарі за організування Олімпійського табору в 1988 p., а осередкові Монтреаль за організування поїздки сумівців з Канади до Европи у зв’язку із Світовим Злетом у Римі з приводу 1000ліття Хрещення України в липні 1988 року. Головну доповідь виголосив о. Василь Романюк, зміст якої зворушував присутніх та заставляв призадуматись над ганебним злочином Москви супроти України і нашого народу. В неділю, третього дня нарад, звітували комісії. Варто підкреслити, що всі делегати брали участь в працях комісій. Це найбільш будуюча частина З’їзду. Голови комісій звітували З’їздові точку за точкою пропонувані постанови і резолюції. Опісля відбулася дискусія, де учасники вносили доповнення і поправки, і в кінці точка за точкою принимали їх. Також внесено зміни і поправки до статуту. Всі документи і матеріяли в скорому часі будуть вислані осередками СУМ в Канаді. З’їзд в особливий спосіб вітав гостей з України, висловлював глибоке признання борцям на рідних землях, які посилили в часі нової відлиги — ’’перестройки” і "гласності” відродження та боротьбу в обороні мови, культури та релігії, а передовсім за УССД. XXII З’їзд обрав Крайову Управу СУМ в такому складі: Евген Чолій — голова (Монтреаль), Ліда Нарожняк — перший заступник (Гамільтон), Роман Британ — другий заступник (Едмон­ тон), Ірина Мицак — організаційний керівник (Торонто), Ярослав Фенин — секретар (Торонто), Надя Татарин — булавна (Міссіссаґа), Лариса Ф іґоль — керівник зовнішньої діяльности (Торонто), Во­ лодимир Матичак — фінансово-господарчий керівник (Ошава), Леся Швалюк — голова Виховної Ради (Вінніпег) Крайова Контрольна комісія: Степан Лейбюк — голова (Торонто), Михайло Шепетик — член (Торонто), Роман Луців — член (Едмонтон), Степан Федунків — заступник(Торонто) 153

Крайовий Товариський Суд: Петро Криворук — голова (Лондон), Христя Іщенко — член (Ед­ монтон), Орест Гуменний — член (Монтреаль), Богдан Ф іґоль — заступник(Торонто) Крайова Виховна Рада: Марійка Чолій — член (Монтреаль), Григорій Ощипко — член (Монтреаль), о. Іван Барщик — член (Торонто), Микола Ф іґоль член (Торонто), др. Анатоль Бедрій — член (Торонто), Богдан Чолій — член (Торонто), Марта Романяк-Длуґош — член (Вінніпег), Дарка Луців — член (Едмонтон) Представник до Централі КУК: Леся Швалюк Дирекція Харитативного Фонду: Богдан Лищишин — голова, Михайло Шепетик — член, Ірина Мицак — член

Учасники XXII Крайового З'їзду СУМ в Канаді. Серед п рисут ніх на З ’їзд і о. Гайманович (в рясі), Б. Р о ж е л ю к (уст упивш ий Голова), О. Р о ж к а — Голова ЦУСУМ, проф. А ндрухів — Голова О УВФ , Е. Чолій — новообраний Голова КУСУМ.

154

37-ИЙ ВИШКІЛЬНО-ВІДПОЧИНКОВИЙ ТАБІР СУМ У НІМЕЧЧИНІ

Маленькі сум івці та комендант т абору Л евко Вілич віт ают ь хлібом і сіллю Левка Л у к ’я ненка

Зустріч з двома довгорічними політичними в’язнями совєтських тюрем та концтаборів — Левком Л ук’яненком та Юрієм Бадзьом — були доміную­ чими подіями цьогорічного табору на оселі СУМ у Ґомадінґені. Хлібом і сіллю, в неділю 6 серпня, на святковому апелі сумівці привітали Левка Л ук’я голову Виконавчого Комітету Української Гельсінкської Спілки. На апелі були присутні достойні гості — владика УАПЦ Архиепис­ коп Анатолій Дублянський, о. Архипротопресвітер Палладій Дубицький від УАПЦ, о. Євген Гарабач від УКЦ, а також Голова ЦПУЕН Степан Костюк. Тиждень згодом, в неділю 13 серпня, сумівці мали змогу вітати на 155

своєму таборі визначного публіциста Юрія Бадзя з дружиною Світляною та донькою Богданною. Гості з України в окремих гутірках подали обширну картину національ­ но-визвольних процесів в Україні і зокрема зупинилися на ролі української еміграції, в цьому числі і на молодечих організаціях у цьому процесі. Допо­ відачі вичерпно відповідали на запитання сумівців. Гості з України побу­ вали на таборі по одному дні, ознайомилися з нашим таборовим життям, брали участь в традиційних ватрах, вели особисті розмови з поодинокими сумівцями. З уваги на розподіл вакацій в країнах Німеччини цьогорічний табір тривав тільки два тижні. Таборові будні проходили згідно з наміченою вишкільно-відпочинковою програмою — гутірки-доповіді, танці, вишиван­ ня, гри-забави, прогульки. Відновлено традицію дводенної мандрівки, під час якої мандрівний табір ночує в терені. Крім того, таборовики мали змогу користати з купального басейну в селі Ґомадінґен, а тенісова площа в селі дала привід для тенісових змагань, що їх сумівці жартома назвали ”СУМореп". ’’Міжнароднього характеру” цьогорічному таборові надала присут­ ність трьох виховниць з Канади, які включилися у виховну працю, засвід­ чуючи цим, що СУМ є молодечою організацією, яка діє по усьому світі. Відповідно до гасла ” Бог і Україна” , у неділі відправляється Богослужен­ ия, а у знак солідарности з переслідуваними церквами в Україні, о. Роман Врущак, в середу 16 серпня, відправив Молебень від УКЦеркви, під час якого дружинники виголошували укладені ними молитви. Табір закінчився традиційною ватрою в суботу 19 серпня ввечорі, і офіційним закриттям під час апелю в неділю 20 серпня вранці. ("Ідея і Чин")

Родина Бадзів серед т аборовиків.

156

Склад Команди: Комендант — Левко Вілич Заступник коменданта — Остап Марченко Писар — Наталка Чайка Програмовий і гол. виховник — Віра Гайдамаха Спортовий референт — Александра Костюк Господарчий референт — Орест Філь Фінансовий референт — Надія Галабурда Духовний опікун — о. Роман Врущак Технічний персонал: Кухар — Юрій Нагорняк Помічники — Теодор Мельник, панство Панчуки Кантина — Михайло та Володимир Ярмоли

КРАЙОВА УПРАВА СУМ У КАНАДІ Зліва сидят ь: Ярослав Фенин, Ірина Мицак, Роман Британ, голова КУ Евген Чолій, ГІІда Н а р о ж н як, Лариса Ф іґоль, Надя Татарин. Зліва стоять: Степан Л е й б ’ю к, Петро Волошанський, Володимир Федак, Марійка Чолій, М аркіян Швець, Орест Гуменний, Петро Криворук, Ю рій Шуст.

157

ЩАСТЯ БАЖАЄМО В ювілейному році 1000-ліття Хрещення України відбулося багато різних святкувань. Одне з таких святкувань відбулося в родині Юрія і Юлії Біланичів у Віндзорі, Онтаріо, де їхня середушня доня Марійка-сумівка вийшла заміж за сумівця Зенона, сина Антина і Катерини Біланичів з Сідер Ноле, Ню Джерзі. Вінчання молодої сумівської пари відбулося в осінню соняшну суботу 29 жовтня 1988 року в українській католицькій церкві свх. Володимира й Ольги у Віндзорі. Святу Тайну подружжя уділили Марійці і Зенкові при заповненій церкві родиною і приятелями всесв. отці митрат Іван Біланич — стрийко молодого з Філядельфії і протопр. Евген Галицький, місцевий парох згаданої церкви. Гарно співав парохіяльний хор під дириген. п-і Люби Менпи. Після вінчання, яке відбулося в українській традиції, коротко, але від серця промовив о. митрат Біланич, де між іншим сказав до Зенона і Марійки, щоб вони не забули, з якої родини походять, задержали свою релігію, були добрими українськими патріотами, та щоб в цьому дусі виховували своїх дітей. Щедра весільна гостина відбулася у великій просторій залі Сербського центру. На гостину прибуло около 450 гостей, не тільки з Віндзору і околиці, але багато гостей було з Америки і Канади тому, що молода сумівська пара і їхні батьки е примірними і активними членами Організацій Українського Визвольного Фронту. Гостей при вході на залю витали молода пара, дружки, дружби і батьки разом з українською оркестрою Соловей з Торонта. Перед вечерою на залі витали молодят їхні батьки хлібом і вином, а тоді старостівна і староста Богданна і Богдан Присташі з Чікаґо за­ провадили молоду пару за головний стіл, де вже на них чекав їхній весільний почот дружок і дружбів. Дружками були: Кристина і Розмери —сестри молодої, Ірина Мицак з Торонта, Дарка Біланич — сестра молодого, Славка Дутко з Лейк Дженіва, Виск., Люся Янек з Віндзору. Малі дружки: Оксана Галицька з Віндзору і Кристина МекКормек з Сідер Ноле. Дружби: Володимир Фриз з Йонкерс, Михайло Грицковян з Ф іля­ дельфії, Роман —брат молодого, Роман і Богдан Бирдей з Сідер Ноле, Джан Виттерберт з Сідер Ноле. Малі дружби: Тім МекКормек з Сідер Ноле і Петрик Геннисси з Віндзору. Весільну гостину добре провадив в українській і англійській мовах адвокат Петро Криворук з Лондон, Онт. На вступі господар Петро Криворук привітав всіх присутніх гостей, зложив щирі ґратуляції і по­ бажання для молодят, а згодом попросив о. протопр. Евгена Галицького перевести молитву і поблагословити трапезу. Після вечері господар представив за головним столом дружок, дружбів, та молоду пару Зенона і Марійку Біланичів. Від так на залі представив батьків і родину молодих, та гостей з поза Віндзору. Тост — Многая ліття для Зенона і Марійки підніс Роман — брат молодого. Привіт від ОУВФ зложив Петро Мицак. Подяку в імени молодят і родини Біланичів зложила перша дружка Кристина Біланич — сестра молодої, яка зі своїми батьками доложила багато старання, щоб весілля сестри Марійки випало якнайкраще. На 158

кінець офіційної весільної частини промовив о. митрат Іван Біланич, а від так відмовив зі всіми присутніми молитву. В часі весілля була притримана українська традиція і це зробило гарне вражіння на всіх присутніх, а для молодят цей день повинен залишитися на ціле їхнє життя в пам’яті. Весільна забава при добрій оркестрі "Соловей” протягнулась поза північ, де всі гості дуже гарно забавлялися. Слідуючого дня, в неділю відбулися поправини в залі української католицької парохії. З і н і ц і а т и в и м о л о д о ї пари Марійки і Зенона та їхніх батьків, господар весілля Петро Криворук зробив заклик до гостей зложити дарунок на пресфонд української преси, який увінчався повним успіхом. Збірка принесла $279.00 канадийських і $173.00 американських, разом — $452.00. За згодою молодят і їхніх батьків зібрану суму розділено: по $100.00 на журнали "Авангард” і ’’Крилаті” , по $50.00 (американських) на ’’Шлях Перемоги” і "Національну Трибуну” і $165.00 на "Гомін України” . Крім того молода сумівська пара Марійка і Зенон зложили на сумівську домівку ’’Українська Хата” у Віндзорі $120.00. Жертводавцям складаємо нашу сердечну подяку, а членам СУМ Марійці і Зенкові на новій дорозі подружого життя складаємо сердечні ґратуляції і побажання: багато любови, вирозуміння одно до другого, та нехай Мати Божа тримає Вас у своїй опіці на многи літа. Щасти Вам Боже. ГАРТУЙСЬ! Ваш приятель Петро ПОЖЕРТВИ ЗЛО Ж ИЛИ: $25.00 Ю рій і Юлія Біланичі, по $20.00: Зенон і Марійка Біланичі, Кристина Біланич, Антин Біланич, Петро Криворук, по $10.00: Катерина Біланич, Володимир Біланич, Дмитро Біланич, Йосиф Щ урик, Ярослав Тинівський, Орест Д утко, С. Бабик, І. Шавела, В. Біланич, Д жан Виттенберт, І. Грицковян, М. Ф ри з, І. Ф ри з, Р. Микула, Р. Біланич, І. Вязівський, Розмери Біланич, А. Сверида, фамілія Яворських, Петро В. Криворук, С. і Л. Янек, Б. Бердей. $8.00 Том Кашул, $6.00 С. Кравець, по $5.00: П. Мицак, К. Біланич, М. Грицковян, В. Остапович, Е. О лексю к, 3. Старух, В. Ф ри з, Е. Козак, М. Старух, А. Біланич, К. Теннесси, П. Біланич, А. Попович, І. Бакса, М. МекКормек, Б. Присташ, М. Грицковян, $4.00 Доменік, по $3.00: М. Запарню к, Я. Кравець, Я. Кравець, по $2.00: В. Кравець, М. Влох, Д. Кравець, С. Попович, Т. Кравець, Ґ. Радер, по $1.00: А. Біланич, Денека, Н.Н. Збірку перевели Аделя Сверида і Петро В. Криворук

159

Іван і Гапина М ід ж а к

В суботу 24-го червня 1989 p., в полудневих годинах в українській церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії в Мелровз Парк — Філядельфія, звінчалася молода СУМ-івська пара: Іван Міджак і Галина Небесня. Тайну сулружжя довершили: о. Декан Яків Мельник, парох церкви Благовіщення ПДМ . і о. д-р Мітрат Іван Білянич парох церкви Христа Царя на Найставні у Філядельфії. Підчас весільного приняття, яке відбулося в авдиторії церкви Святого Иосафата на Франкфорді у Філядельфії, за ініціятивою весільного ста­ рости Миколи Пришляка переведено збірку, яка у висліді дала суму 150.00 дол. Зібрану суму розділено: на пресовий фонд СУМ-івського журналу Авангард — 100.00 дол., і на потреби радіо програми Українського Ви­ звольного Фронту у Філядельфії — 50.00 дол. Збірку перевели сеньйори СУМ, Микола Бачара і Михайло Саварин. Всім жертводавцям складаємо щиру подяку а молодій парі бажаємо Бо­ жого благословення і богато родинного щастя. Микола Бачара 160

ЗМІСТ Намагання відновити СУМ у Харкові ............................................................81 Й. Тереля: "Перестройка” і Україна ............................................................. 82 У 5-ТУ РІЧНИЦЮ ВІДХОДУ У ВІЧНІСТЬ

.................................................. 84

Проф. В. Ленцик: Митрополит Йосиф і римські папи ........................... 85 Р. Рахманний: Відновлення приречення сумівців ...................................... 91 Слово Степана Сапеляка ................................................................................ 95 За Українську Православну Церкву ............................................................ 97 Олесь Шевченко про останні події в Україні ...........................................99 ’’Перебудова — це лиш перепочинок” ................................................. ЮЗ Дмитро Донцов: Заповіт Шевченка ........................................................ 106 ДО 60-ЛІТТЯ СТВОРЕННЯ ОУН Вплив Дмитра Донцова на формування ОУН ...................................115 Невиголошене слово Евгена Сверстюка ..............................................122 Резолюції XI11-го Світового Конгресу СУМ в 1000-ліття Хрещення України ................................................................................... 129 Слово новообраного голови на ХХ-му Крайовому З’їзді СУМ у Канаді ................................................................................................... 132 Вдячний поклін сучасників і української громади творцям героїчної доби .......................................................................................... 135 Новий вірш з України ...................................................................................137 Слово Владики Василя Лостена ............................................................... 138 П. Долото: Євген Коновалець і ворожі агентури в 30-их роках ... 140 ПОЕЗІЯ — ПРОЗА В. Стефаник: Марія ........................................................................................145 СУМ В ДІЇ Відбулися ХХІІ-ий Крайовий З’їзд СУМ Канади ....................................152 37-ий вишкільно-відпочинковий табір СУМ уНімеччині ...................... 155 ЩАСТЯ БАЖАЄМО Марійка і Зенон Біланич ............................................................................ 158 Галина і Іван Міджак ....................................................................................16° На обкладинці: Патріярх Йосиф Л. Молодожанин: Прометей закутий