Авангард (ч.134-135)

Ч. З- 4 (7 3 4 - 3 5; Р. XXXI

ЖУРНА А

У К Р А Ї Н С Ь К О Їr

О

М

О Л ОА /

АД Р Е С А РЕ Д А К Ц ІЇ: I f А Д М ІН ІС Т Р А Ц ІЇ

анґа ЖУГНАЛ УКРАЇНСЬКОЇ

«AVANTGARDE» 72 Bid Charlem agne 1040 BRUXELLES Tel.: 7 3 4.04.82

ЛОЛІ

К PA El 0 ІІІ П Р Е Д С Т А В Н И Ц Т В А : Вел. Брітанія:

Д В О М ІС Я Ч Н И К , В И Д А Є ЦЕНТРАЛЬНА УПРАВА С УМ

KU SUM «Tarasivka» Old Cliff House W eston-on-trent, D erb y’s

V A N G U A R D - b i-m o n th ly

Австралія

O fficial Press O rg a n o f th e U krain ian Y o u th A s s o c ia tio n in E xile

Mr. J. Kutnyj 7 Dale street Maribyrnong 30 3 2 , Vic.

A V A N T G A R D E - b im e s trie l

Арґентіна

R e v u e d e J e u n e s e d ite e p a r Ie C o m ite C e n tra l d e I’U n io n d e la je u n e s s e u k ra in ie n n e e n exit

W . Zastawnyj Soler 5039 Buenos Aires

Редагуе Колегія з членів Центральної Управи СУМ Головний Редактор - Андрій Гайдамаха Редакційне листування й матеріяли надсилати на адресу Редакції. Це число зредаговано в Секретаріяті Ц У СУМ при співпраці Редакційного Гуртка Дружинників СУМ Графічне оформлення: Графік Яків Гніздовський.

УМОВИ ПЕРЕДИЛАТИ НА /977 РІК к р а ін и :

одне ч и с л о

3C A КАНАДА ВЕЛ. БРІТАНІЯ АВТРАЛІЯ БЕЛЬГІЯ Ф РАНЦІЯ Н ІМ Е Ч Ч И Н А А ВСТРІЯ А Р ҐЕ Н Т ІН А

дол. дол. ф.ст. дол. бфр. ффр. н.м. игіл. пезо круз..

Б Р А З ІЛ ІЯ

:

2.00 2.00 0.80 2.00 60.00 8.00 4.00 25.00 60,00 10.00

річно : дол. дол. ф.ст. дол. бфр. ффр. нм. шіл. пезо круз.

10.00 10.00 4.00 10.00 300.00 40.00 20.00 125.00 300.00 50.00

в п іс л я п л а т і : дол. дол. ф.ст. дол. бфр. ФФрн.м. шіл. пезо круз.

11.00 11.00 4.40 11.00 330.00 44.00 22.00 140.00 330.00 55.00

Printed in Belgium Lditeur responsable: О. Kowal, 72 Bid Charlemagne 1040 Bruxelles

НОВИЙ АКТ ФАЛЬШУ І ОБЛУДИ /О К / Ніхто не може заперечили4 що сучасний світ з його вдосконалими засобами масового впливу - масмедіями, увійшов у стадію перманентної психологічної війни, яка ведеться з метою здобуття переваги в публічній опінії, а тим самим приєднання народах мас до m id чи іншої концепції та системи. Ця психологічна війна проходить як в нутрі кожного народу, так зокрема між великими світовими бльоками, що їх звичайно окреслюється »Схід« і »3ахід«. Йдеться тут про боротьбу двох протилежних політичних, економічних та ідеологіч­ них систем. Коли Захід характеризується старою європейською культурою, що в своїй еволюції зберігла загальнолюдські вартості індивідуальної і націо­ нальної свободи, справедливости і народоправного (демократичного) устрою, то Схід відзначається повним запереченням тих вартостей, хоч теоретично послуговується тією самою термінологією »свободи«, »справедливости«, »демократїї«, підставляючи під ці поняття свій специфічний зміст, що спотворює повністю їхнє первісне значення. Таким документом є и найновіший проект т.зв. »брежнєвської конституції СССР«, що в своїх 173 статтях намагається доказу­ вати досягнення 60-літнього »досвіду будівництва соціялізму-комуніз­ му «, що на людській мові рівняється поневоленню десятків народів і закріпощення та безпощадної експлуатації людини державою включно до знищування мільйонів людських істот, що не пасували до накиненої системи. Вже в першій частині тієї конституції: »Основи суспільно-полі­ тичного й економічного ладу« автори цього новотвору повторюють блеф про народоправність влади, що ніби то має своє джерело у виборних Радах народних депутатів (колись »депутатів трудящих«). Та тутже в статті 6 . пишуть, що »керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, всіх держав і громадських організацій є комуністична партія СССР«. Ця партія є альфою і омегою цілої системи, а тим самим »ради народних депутатів« не є ніщо інше як маріонетки тієї ж всесильної комуністичної партії, без апробати якої не пройде ні один кандидат в ию »раду«. Ціла виборча система є одним з найбільших блефів цієї кон­ ституції, бо при всіх атрибутах загальности, рівности, безпосередности і таемности голосування, так як у всіх демократичних конститу­ ціях світу, стаття 99 перекреслює це одним реченням, надаючи виключне право висування кандидатів у депутати організаціям Кому­ ністичної партії СССР, профспілкам, В Л К С М (комсомол), коопера­ тивним та громадським організаціям«, що є під поєною контролею

161

КПСС, отже тотальна залежність кандидатів від тоталітарної партії. Що ж тоді залишається з демократії, як ш насміх і глум, коли та »демократія« зводиться до одного голосу єдиної партії, що претендує на втілення всіх бажань, волі і стремлінь усіх прошарків суспільства ще й до того багатонаціонального суспільства, включно з 15-ма національними республіками і масою »автономних«республік, областей і округів. Кого ж тоді захисники монопартійности і тота­ літаризму хочуть переконувати про »демократичність« і »передовість« їхньої політичної системи? Майстри брехні і обману мають в тому, очевидно, свої цілі. По-перше, в 60-турічницю т.зв.: »жовтневоїреволюції* треба трохи »підмалювати хату«, затираючи щілини, що витворилися на протязі довгих років, а при тому підготовити кращі позиції для керівної кліки. Проект нової конституції після затвердження Пленумом Ц К К П С С і Президією Верховної Ради, відданий на »обговорення совєтського народу«. Це означає, що місцеві комуністичні організації мати­ муть завдання організувати мітінги по всіх закутках імперії, по фабриках і заводах, по інституціях і колгоспах, щоб викликати ентузіязм і аплодисменти в сторону »мудрих« творців конституції на чолі з генсеком Леонідом Брежнєвом. Таким чином схвалення конституції л гї.&щ)щною Радою в часі жовтневих святкувань буде кульмінаційною точкою і вернісажом фундаментів під створення нового комуністично­ го ладу після успішного етапу соціалізму. Це буде також нагода для виявлення інакшедумаючих, які відтак будуть піддані жорстоким переслідуванням, бо як говориться в статтях про особисту свободу, конституція не гарантує повної свободи, а тільки таку яка не завдає »шкоди інтересам суспільства і держави«. Хто є кваліфікований оцінювати, де є межа тієї свободи, вже відомо з дотеперішньої практики - К ҐБ . Підкресленням в конституції ролі і важливости К П С С у веденні всіх державних справ, виявлено побоювання, що десидентські рухи * - можуть завдати вирішального удару тоталітарній системі, нама­ гаючись замінити ту систему плюралістичністю політичних партій.

V I Це міг би бути кінець імперії, а до цього партійна кліка при владі допустити не могла. Не чекаючи моменту остаточного схвалення конституції Верховною Радою, щодо чого К П С С не має жодного сумніву, її генсек Брежнєв посягнув на ділі по найвищу владу в дер­ жаві, очоливши шляхом узурпації пост голови Президії Верховної Ради, який від років занімав Микола Підгорний, той »хахол«, що своє діло захисника і репрезентанта багатонаціонального Союзу« виконав і як той »мурин« мусів відійти. Є поважні підстави думати, що цей відхід був попереджений конфліктом на тлі тієї ж консти­ туції, щодо якої Підгорний мав мати поважні застереження, зокрема

162

в ділянці обмеження прав советських республік та повної централі зації влади в СССР. Він забував, мабуть, що імперія без централізму і монопартійности та єдиновластя, що були історично доведені на тлі минулого Росії (царської, чи тепер комуністичної) не зможе вдержатись. Це розуміє новий »червоний цар« Брєжнєв з сусловими і андроповими і тому не завагався посягнути по цю рештку сповидности демократичного устрою, якою мала бути інституція Верховної Ради СССР. Сталося це на передодні офіційних відвідин Брежнєвим пре­ зидента Франції Жіскар д’Естена, щоб надати особі відвідувача най­ вищої гідности і авторитету, як в очах власного суспільства так на зовні. Калькуляція на людську психологію і тут була ретельно врахова­ на. Хто ж бо посміє говорити про узурпацію влади, коли вона була перебрана за прийнятою формою е СССР. Це ж є суверенна домена внутрішніх справ«, у які жодна чужа держава не сміє втручатися. На цей саме аспект Брежнєв робив наголос в переговорах з президентом Франції. Нова конституція таким чином вже увійшла в життя, побивши всі рекорди правовости в світі. Про індивідуальні права громадян в проекті конституції говорять статті 39 до 58, які, як вже було сказано, обмежені интересами сус­ пільства і держави«, не говорячи про заборону державним чинникам тортурувати й переслідувати тих громадян, які інакше бачили б интерес суспільства«, як це потрібно К П С С і поліційним органам; Між правами фігурує право на працю, але не говориться про вільну працю і вільний вибір місця та професії. Говориться про право відпочинку і при тому ж у конституції подається норму 41 годинного тижня праці. Відомо ж, що в багатьох країнах світу конституції не встановляють часу праці, а залишають це до компетенцій законодатних властей відповідно до соціяльно-економічного розвитку даної країни. Чимало країн мають вже 40-годинний тиждень праці, а мова йде про обниження до 38, а то й 35 -годинного тижня. Де ж тут прогресивність совєтської системи? Немає також заборони користува­ тися невільничою безплатною працею в ’язнів та каторжників на засланнях. Є також право на користування досягненнями культури, але коли йдеться про культурну творчість, то громадяни мають право на таку творчість, яка йде по лінії »цілей комуністичного будівництва«. Нема, отже, мови про вільну творчість і про свдбоду творчости. Говориться також про свободу слова, друку, зборів, мітінгів, вуличних походів і демострацій з використанням засобів інформації, преси, телебачення і радіо, але тут же на початку статті зазначується відповідно до інтересів« трудящих і з метою зміцнення соціялістичного ладу громадян«. Іншими словами совогоди ці гарантуються для К П С С і її підконтрольних організацій для виступів проти іно­ земних потуг і народів, або для пропагандивних цілей внутрі і на зовні країни на наказ К П С С . Самвидав за такою конституцією буде й

163

надалі нелегальним і протидержавним документом з усіми консеквенціями репресій і знищування. Поява цієї конституції в час відбу­ вання Београдської Конференції для перевірки гельсінських домовлень про свободу одиниць є виразним полгчником для підписувачів тих актів і глумом над Хартією Прав Людини ОН. Це підтверджує зокрема стаття про »свободу совісти«, де ця свобода обмежується виключно до внутрішньої контемплятивної свободи, без можливости пропагування релігії, бо тут же й забороняється »збудження ворожне­ чі й ненависти у зв’язку з релігійними віруваннями«. Натомість говориться виразно про необмежену свободу атеїстичної пропаганди, не клопочучись тим, чи вона »збуджує«, чи ні ворожнечу й ненависть. Звідси можна сподіватись і дальших посилених репресій, бо спрово­ кувати ситуацію »ворожнечі й ненависті« між комсомольцями, чи партійними поганячами не є важко, якщо тільки потрібно когось знищити, чи вислати до концлагерів. Під це можна також підтягнути всіх ідеологічних противників, бо вистачить, як вони заявляться за визнаванням Бога, а відомо, що більшість т.зв. »десидентів« не визнають марксистського світогляду, а є визнавцями ідеалізму, тобто віри в Бога - Творця всесвіту. Для національних республік і взагалі для національного питання відведено в проекті конституції 12 статтей і то половина з них говорить про Союзну державу, а тільки друга половина в 3 9 рядках друкарської шпальти відведена, до смішности звуженим, правам Союз­ них Республік. Вичисливши в статті 12. компетенції Союзної Д ер­ жави, до яких належать всі атрибути творення влад і їх органів, плянів і керівництва соціяльно-економічної політики, науки й техніки, єдиного державного бюджету, встановлення податків і доходів, цін та заробітків, керівництво і контроля виробництва, оборона країни і військо, державна безпека з зазначенням, що союзні закони мають силу на території всіх соїзних республік, до компетенцій тих республік не залишається ніщо інше як безоглядне виконання доруч< ь цен­ тральних органів СССР. Вправді є зазначено, що союзні республіки беруть участь у вирішенні питань всесоюзного відання, але навіть ці можливості є мінімальні, коли про все вирішується в Ііолітбюрі Ц К КП СС. Залишається тільки можливість погодитися, або ні ,'а зміну кордонів республіки та на такий чи інший адміністративний поділ внутрі республіки. Д ля замилення ока про вільне об’єднання республік в Союз ССР залишено статтю про »збереження права на вільний вихід з СССР«, а також, що кожна республіка має право »вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори і обмінюватися дипломатичними і консульськими представ­ никами, брати участь у діяльності міжнародних організацій. Як це на практиці виглядає, можемо бачити з діяльности тих дипло­ матичних місій У С С Р в ОН та в інших інституціях міжнародного

164

закордонних справ СС СР і нічого на власну руку робити не сміють. Досі Україна не має дипломатичних представництв чужих держав, а консульства тільки сателітних держав, а останньо після певних концесій також встановлено американське консульство, не без поваж­ них ускладнень і труднощів. Одне слово, проект »брежнєвської конституції« - це новий удар по людських правах, це дальше закріплення колоніяльної системи супроти підбитих народів, що ще задержались покищо в формі республік, але для яких вже заповіджено кінцевий етап їх існування перетворенням в один совєтський народ. Є це також пропаґандивний засіб як внутрі так і на зовні, що має служити новим тараном в психологічній війні, мовляв, С С С Р допняв нового етапу започаткування комуністич­ ної ери, після успішної епохи со^ялізму. На щастя світ уже дещо починає визнаватися і розрізняти »потьомкінські села« від дійсности, а внутрі С С С Р виросли нові покоління, яких не вдасться залякати буржуазним соцпоходженням«, бо всі вони вже є продуктом нової системи виховання і не знали іншого суспільного ладу, а високо розви­ нений інтелект допоможе їм також пізнати правду і брехню. Це не 1917 рік з темною політично і неграмотною в більшості масою, а мається до діла з масою думаючих людей, зокрема по національних республіках, де русифікація і нахабність пануючої нації переконують кожного про наявну політику колоніяльної експлуатації і етно- та культуроциду по відношенні до поневолених націй. Тут ніякі найбільш рафіновані конституції нічого не допоможуть. Народи зажадають рахуньгу за пограбовані добра і за понесені жертви поневолення.

Брєж нєв до Ж ісиар д Естена: — Не довіряйте комуністам!

(З французької преси)

165

З приводу Беоґрадської Конференції

ЗАКЛИК КОМІСІЇ ПРАВ людини скву ТА КОМІСІЇ УКРАЇНСЬКИХ МОЛОДЕЧИХ ОРГАНІЗАЦЙ СКВУ ДО УКРАЇНЦІВ КРАЇН ВІЛЬНОГО СВІТУ У половині місяця червня ц.р. в Беоґраді в Югославії розпічнеться кількатижнева зустріч представників країн, які в 1975 р. підписали Заключний Акт Гельсінської Конференції для справ безпеки та спів­ праці в Европі. Метою зустрічі буде намітити програму Конференції для перевірки застосування постанов Гельсінського Заключного Акту, яка повинна відбутися у вересні ц.р. Зустріч у Беоґраді дає чергову, дуже важливу нагоду поставити на світовому форумі справу заперечення національних і людських прав українців совєтським режимом. У совєтських таборах вже поча­ лася 100-денна голодівка десятьох політв’язнів, між ними Вячеслава Чорновола, з метою звернути увагу учасників беоґрадської зустрічі на долю політв’язнів в СССР і на їхнє домагання одержати офіційний статус політв’язня. Президія Секретаріяту СКВУ та деякі крайові центральні репре­ зентації висилають відповідні меморіяли у цій справі до урядів країн нашого поселення та до країн, які підписали Заключний Акт Гельсін­ ської Конференції. Комісія Прав Людини СКВУ та Комісія Українських Молодечих Організацій СКВУ звертаються до української спільноти з закликом вжити всіх можливих заходів, щоб впродовж беоґрадської зустрічі звернути увагу на совєтські репресії проти укаїнського народу. Закли­ каємо апелювати до урядів та міжнародніх установ, організувати віча и демонстрації, інформувати представників преси, радіо і теле­ бачення, щоб довести цю справу до відома якнайширших кіл світової громадськосте. Використаймо цю нагоду, щоб стати в обороні наших пересліду­ ваних братів і сестер в Україні!

3-го червня 1977 р. сен. Павло Юзик голова Комісії Прав Людини СКВУ

166

Анна Кобилецька голова Комісії Українських Молодечих Організацій СКВУ (Відпоручниця СУМ)

В 35-тттпя від архиерейських свячень

ЮВІЛЕЙ ВЛАДИКИ МИТРОПОЛИТА УАПЦ

4ti

#■

В цьому році 11. травня минуло 35 літ, коли то в соборі св. Андрія Первозванного в Києві одержав єпископські свячення чернець Степан Скрипник, що прийняв ім'я Мстислава. Акту висвячення довершили п’ять єпископів Української Автокефальної Православної Церкви, яка відновила свою діяльність в Україні з моментом відступу большевиків в 1941 році. Його Високопреосвященство Владика Мстислав очолює тепер УАПЦ в вільному світі, як найвищий її зверхник і Голова. За вийнятком Канади, де діє Українська Греко-Православна Церква, що стоїть в молитовному єднанню з УАПЦ, у всіх інших країнах українських поселень є вста-

16 ?

новлена У А П Ц , зо р га н ізо в а н а в о кр ем і єпархії. Д остойний Ю віпят д уж е часто відвідує сво ї єпархії і держ ить живий контакт з вірними. Владика Митрополит б ер е та ко ж ж иву участь в суспіл ьно-гром ад ськом у житті, зо кр е м а на форумі С К В У і занім ається д о п о м о го ю переслідуваним в Унраїні. В осідку М итрополії в А м ер и ц і, Владина М стислав розбудував силь­ ний О с е р е д о к У А П Ц , д е приміщ ується Консисторія, Д уховна С е м ін а р ія та інші церновні інституції. Н а велику увагу заслуговує побудова Ц ер квиП а м ’ятника ж е р тв а м голоду 1 9 3 2 / 3 3 в У к р а їн і, при якій розбудовано М узей-архів з рідкими експ о н а та м и з минулого н аш о ї Ц ер кви. При ц ер кв і-п ам ’ятникові є велика площ а при зн ачена на цвинтар для заслу­ ж ених українських гром ад ян. Н аш о м у цвинтарі, м о в у П антеоні, поховано в ж е чим ало колишніх старш ин українських ар м ій, вчених і суспільнополітичних діячів. В ладика-Ю вілят відзначатим е 1 0 квітня 1 9 7 8 року св о є 80-ліття. Н аро д ився він в с ім ’ї Івана і М аріяни С кр и п н и ків в Полтаві. Батько походив зі с та р о го ко за ц ь ко го роду, а мати була рідною се с тр о ю С и м о н а Петлю ри, пізніш ого Головного О т а м а н а і Голови Д е р ж а в и У Н Р . В ж е в родині о д е р ж а в глибоке національне і християнське вихо­ вання, яке доповнив у полтавській гім н азії. В часі Визвольних З м а га н ь б ер е участь в боротьбі проти большевиків в рядах А р м ії У Н Р , д е о д е р ­ ж ує ступінь старш ини. Р анений, в складі А р м ії У Н Р , відступає д о Польщі по програній війні, д е п ереб ув ає в таборах інтернованих. Після звільнення з таборів кінчає св о ї студії в В а р ш а в с ь ко м у університеті. Р івночасно б е р е участь в укр аїнсь ко м у національном у житті у Львові і н а Волині, д е й поселю ється і стає послом д о вар ш ав сь ко го парлям енту. Н а становищ і посла переб ув ає роки 1 9 3 0 - 1 9 3 9 і б е р е участь в об ор о ні українських церков, які поляки нищили на Холм щ ині. Після звільнення У к р а їн и від большевиків в 1 9 4 1 р. входить зразу в контакт із В с е у кр а їн с ь ко ю Православною Радою в Києві, щ о й заверш ується чер нец тво м і хірото­ нією. Тод і зачинається важ ка праця над відновленням релігійного життя в У країн і, переслідування з боку німців, а відтак ареш тування та після звільнення виїзд до Н ім еччини. Тут на В лад ику чекали нові завдання в* о р ган ізац ії У А П Ц с е р е д численної у к р а їн с ь к о ї е м ігр а ц ії з У н р аїн и . В 1 9 5 0 р. В ладика п е р е їз д ж а є д о З С А , д е стає членом Ієрархії У нраїнсьної П р а в о с л а в н о ї Ц ер кв и і р о зго р та є велику о рганізаційну та душ пастирську працю . Після с м ер ти М итрополита Н ік а н о р а в Европі, Владика М стисл ав на підставі ріш ень С о б о р у У А П Ц с тає М и тр оп о л и­ том всієї У А П Ц у вільному світі. В о соб і Д о с то й н о го Ю вілята У к р а їн с ь к а Автокеф альна П р ав о сл ав на Ц ер нв а м а є відданого і н езв ичайно а кти вн о го Голову, а укр аїнсь кий нарід В ел и ко го П атріота і Б орця за ідеали у к р а їн с ь к о ї Н а ц ії. Н а М н о гі Л іта В лад ико!

168

СИДОР-ШЕЛЕСТ (Згинув геройською смертю на полі слави УПА 17.4.1949 р.)

Василь Сидор-Шелест належить до безсмертної слави штабу Голов­ ного Командира УПА Тараса Чупринки. Він командував відтинком УПАЗахід в ранзі полковника. Він виступав під різними псевдами: Зов, Сталь, Вишитий. Народився 1911 року на Сокапьщині і вже в нижчих гімназій­ них клясах належав до ОУН, а відтак стає членом обласного проводу ОУН. В 1946 р. став членом Крайового Проводу ОУН ПівнічноЗа',ідних Земель України. Василь Сидор покінчив Політехніку у Львові і, покликаний поляками до війська, студіював в старшинській школі польської армії яну закінчив як один з перших курсантів. Повернувшися з війська, працює в ОУН як військовий референт Крайового Проводу на ПЗУЗ. На цьому посїі § 1937 році організує бойову групу »Вовків«, зложену з* військовій членів ОУН, які мали б протиставитися польському теророві. Осінню того року Сидор організує другу групу »Вовків«; з »Вовків« в 1939 році постала Поліська Січ, яка в 1940 році збройно виступила проти м оє ковської окупації Унраїни. В грудні 1940 року Сидора кличе Шухевич з України до Кракова, де Сидор викладає на курсі для старшин. В 194Т році Сидора покликають (в час Другого Великого Збору) до Головного Проводу ОУН. Весною 1942 року Сидора висилає тодішній шеф військового штабу ОУН - Дмитро Грицай - на Волинь для організації УПА. Сидор організує перші два відділи під проводом Сергія Качинського - Остапа та Перегійняка-Довбенка. Вкоротці Сидор організує дальші відділи УПА. І так літом 1942 року вже існували відділи: Остапа, Довбенка, Дороша, Крука і Ґонти на загальну кількість понад 600 вояків. При кінці 1942 року УПА-Волинь начисляла близько 2.000 вояків. З наказу О УН командування УПА-Волинь перебрав провідник ОУН на ПЗУЗ Роман Клячківський-Клим Савур, а Сидор був першим шефом штабу УПА-Волинь під псевдом Зов. Тут Сидор організує першу стар­ шинську школу УПА під проводом пор. Гориня, а згодом другу школу УПА під проводом хор. Поля. Весною 1943 року Сидор передає пост шефа штабу УПА-Волинь

169

полк. Ступницькому, а сам вертається до Галичини і реорганізує УНС на УПА-Захід, сам був іменований Шухевичом на пост Головного Ко­ мандира УПА-3. В 1944 році УПА-Захід досягала 40.000 вояків. Сидор частину цих вояків демобілізує, при тому розпустивши деяких провідних членів ОУН для нових доручень, а в УПА залишає коло 12.000 найкраще вишколених відданих вояків. Які це були вояки - найкраще показалося в час великої бльокади (січень по червень 1946 p.), бо хоч УПА за цей час мала понад 5.000 вбитих, але нанесла ворогові неймовірні втрати: понад п'ятнадцять і пів тисячі вбитих і сорок сім тисяч поранених, в тому генерал Москаленко і 62 полковники вбитими, - і це при пере­ вазі 40 проти одного, бо у самій Іванофранківській області брало участь в боях 240.000 війська Н К В Д (це з актів-архіву Москаленка). Полковник Шелест вславився на рідних землях і не тільки на рідних землях, як один із найкращих полковників, найбільших героїв, неперевершений провідник, бо під його проводом УПА проіснувала аж до його героїчної смерти. Під проводом командира Шелеста вояни УПА в нелюдських зусиллях доказали велич українського народу, поставу українського юнацтва та любов до волі нашого народу. Полковник Шелест був Головним Командиром УПА-Захід, заступни­ ком генерала Чупринки, Крайовим Провіднином Карпатського Краю, Генеральним Суддею ОУН, псевдо - Шелест, Зов, Вишитий, Сталь. Василь Сидор-Шелест - загинув, як герой, в бою 17-го квітня 1949 року в неділю вранці над річкою Лімницею, недалеко села Ясень, разом з 14-літнім Зенком, проти переважаючої сили НКВД. Поруч Шухевича, Сидор є одним із найвидатніших борців в новітній Україні. У 35-ту річницю постання УПА згадаймо того, хто був першим організатором УПА, хто віддав своїх рідних та своє життя за волю українського народу, за нас.

Брати на чужині! Н евдовзі Ви ще більш е розсієтесь по всьом у світі, ще дальше опинитеся від Батьківщини. А л е знайте, що есе це тимчасове, що перебуванню на чуж ині, Вашій тузі за Батьківщиною неминуче прийде кінець. К оли заграють воскресні дзвони і в могутньому гомоні слави встане Україна, всі Ви раз назавж ди повернетеся на Батьківщину. І тоді, »в сім’ї вольній, новій« зберуться всі порозкидані по всьому світі діти У країни, щоб разом у щасті й радості будувати своє власне вільне нове жит­ тя. І здійсняться тоді слова нашого великого Пророка: Встане Україна, І р о звіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І поголяться на волі невольничі діти! Вірте в це сильно і боріться всі муж ньо, щоб цей ве­ ликий день настав якнайскоріш е.

170

Зі »Звернення Воюючої України « 1949.

»МАТУШЕВСЬКОГО ВЖЕ НЕМАЄ...« В попередньому числі »Аванґарду« ми подавали про смерть одного з основоположників СУМ Бориса Матушевського, що наступила несподівано 14 січня 1977 р. Тут подаємо розповіь його друзів з Києва, що появилися в самвидаві в Україні. Є підозріння, що його вбито.

14 січня 1977 в п'ятницю, Борис Федорович (Матушевсьний) допізна не повернувся додому, а опівночі постукав у двері майор поліції на прізвище Лобода й повідомив дружину й сина, що їхнього чоловіка й батька знайдено дві години тому мертвим на вулиці Воровського поблизу рогу Обсерваторії. Вранці перевезли з моргу до дому, а о четвертій на Байковому кладовищі мерзле груддя глини гупнуло в віко домовини. Лежав спокійний, красивий, молодий. Густе й довге, чорне без сивини волосся відтіняло високе чоло. Тільки суворіший, здавався, ніж був за життя, значиміший - лагідности, доброти на лиці не стало. На Байковому кладовищі зараз простих смертних не ховають: як виняток - за дозволом міськради (а чи за добрий хабар) - іменитих діячів. Та й то - там уже могила на могилі, хоронять на новому міському цвинтарі на Гостомельському шосе. Але Борис Федорович давно »забронював« собі вічну домівку на Байковому. Поруч бабу­ синої могили насипав він іще два горбочки, прибив дошки з написами: «Віра Олександрівна Матушевська« - мати, «Василь Федорович Матушевський* - брат. В маминій могилі присипав жменю землі, привезе­ ної з Мордовії. Братова - просто так. В товстому, пошарпаному записнику, що лежав на робочому столі небіжчика, було написано: «Бай­ кове кладовище, 9-та ділянка, моя могила, поховати в мамину«. Проводжало чимало люду. Промовляли теплі, не казенні слова. Щ иро плакали. Друг Покійного, старий письменник (Борис) Антоненко-Дави­ дович, що теж відбув по тюрмах-таборах свої 18 літ, сказав: «Пішов од нас останній свідомий нащадок одного з останніх родів старої чесної української інтелігенції, яка бажала добра і тільки добра лобій своїй Батьківщині... Дорогий друже, хвала Богові - збулася мрія твоя: спочивати вічно в рідній українській землі. Хай же буде легкою київсьна земля!« В моргу, ноли чекали видачі тіла, X. сказав: — Безглуздя. П'ять років ще треба йому жити. І розповів, що оце днями Борис викладав йому свої пляни й пере­ конав, що потребує рівно п’ятьох років життя. Був він людина ретель­ на, обов'язкова, завбачлива і точно порахував, що саме п’ять і не більше треба йому, аби впорядкувати родинні архіви, прокоментувати листування й документи («бо того иоментаря, крім мене, вже ніхто не здатен зробити!"), завершити переробку праці про Шевченка, а голов­ не - написати спогади про СВУ.

— Ми всі, друзі його, — Казав X., — весь час підштовхували: сідай,

171

записуй СВУ, адже двоє вас лишилося, та ж Ганцов уже не в силі? І оце знаєте, із тиждень тому сказав він мені, ніби почав писати спогади. Я зрадів, але не розпитав, ні прочитати не просив тих сторінок, хто ж ду­ мати міг. І не знаю, чи встиглося таки щось, а чи тільки намітки робив. Почув те - і шпигонула лиха підозра. Та тут-таки її прогнав. Дурниця, кому потрібна смерть старого, навіть коли б і дізналися ті »органи«, що пише він свої спогади, та як могли дізнатися про те, що існувало тільки в пам’яті... А втім, знову майнуло, коли розповів далі X., як одержували в слідчому відділі міліції речі небіжчика - портфель, шапку, якісь там карбованці (годинника не повернули, знин). Запитали в гос­ подарки кабінету - слідчим виявилася жінка на прізвище Москаленко, чи можна б довідатися, де саме знайшли покійного, як упав, як лежав, - побалакати з тими міліціонерами, ознайомитися з протоколом.

— Навіщо це вам? — підозріло спитала слідча Поясни, що рідним і друзям хочеться бодай догадуватись якось про останні хвилини дорогого небіжчика. Тут жінка наче трохи розгуби­ лася, а з кутка кабінету озвався впевнений чоловік у цивільному, який опинився тут у кабінеті якось ніби не випадково.

— Все, що вам положено, ви взнаєте, — зронив чоловік. Більше запитань не ставили. А другого дня з медичного висновку дізналися, що смерть настала від сердечної хвороби. Ото й все. Та ні, не потрібна їм його смерть (як не потрібне було його життя). ...Повертався Борис Федорович з роботи - це ж початок року, а він пенсіонер, має право два місяці на рік працювати, підробити сотню до 63-ох карбованців пенсії, то він щороку одразу ж у січні і вирушав до свого гідрометроцентру... То ж повертався з роботи, зайшов до друга свого Антоненка-Давидовича. Був бадьорий, веселий, чудово себе почував, приємно погомоніли, теж і йому натякав, що розпочав записувати ті спогади. О пів на десяту попрощавсь - Анто­ ненко останній, хто бачив його живим. Щ об потрапити додому на Тургеневську з будинку письменників на вулиці Леніна, де живе Анто­ ненко, треба вийти на вулицю Воровського, сісти в трамвай на розі Обсерваторної. Там на зупинці і впав. Сам упав, нікому не потрібна була його смерть. Можливо, перевтомивсь на службі, одного із інфаркт­ ного рубця на серці вже носив. Може через силу волік ноги додому останнім часом зовсім розладналося з дружиною, знущалася над його українським традиційним, дорікала, що все життя заробляє він менше за неї. А він працював - щодня уперто й прискіпливо, спланувавши на п’ять років...«

*

17 2

Нова велика провокація КҐБ

Книжка Євгена Снєгірьова про процес СВУ і СУМ - нове свідчення... Нью Йори (Пресова Служба ЗП УГВ Р ). - У наших повідомленнях з 11 лютого та 18 березня ц.р. ми інформували про те, що з України продісталася самвидавна документальна розповідь українською мовою про процес С В У та СУМ в 1 9 3 0 році авторства українського письменника Євгена (Гелія) Снє­ гірьова п.н. «Ненько моя, ненько«, та що ця книжна появиться у видавництві »Сучасність«. Вона віддана до набору; ілюстрована чисельними знимками діячів української культури. Останньо стало відомо, що російський текст цієї праці частинно надрунований в найновішому числі журналу «Континент» в Парижі. Рівночасно Українська Інформаційна Служба »Смолоскип« повідомила 19 квітня ц.р., що вона є теж в посіданні праці Снєгірьова п.н. «Набоїдля розстрілу« і проголосила вийнятки передмови до цієї книги, що в більшості відповідає передмові до збірки •Ненько моя, ненько«. Книжка Снєгірьова має документальний, але водночас дискусійний харак­ тер. Вона спирається на розповідях очевидців процесу С В У і С У М , зокрема помершого останньо Бориса Матушевського та проф. Всеволода Ганцова, що були засуджені на згаданому процесі, а також на обильно цитованих вийнятках з преси того часу в Україні. У той же час, посилаючись на ті документи, автор висуває погляд, що не лиш процес С В У і С У М був звичайною провокацією К ҐБ (тодішнє Д П У ), але що по суті такі українські організації, як дієві політичні сили не існували, а вся діяльність обвинувачених обмежувалася до питань оборони української культури, науки, чи намагання наповнити укра­ їнським змістом окремі громадські, головним чином наукові, освітні та госпо­ дарські установи тодішньої У С С Р (до речі, автор виявляється песимістом теж в оцінці сучасного руху опору в Україні, коли пише в передмові до своєї праці м.ін. таке: »У нас точнісінько, як казав Тарас: «від молдавана до фіна на всіх язиках усе мовчить«. Все мовчить! Нем а дисидентів! Н ем а борців! Мислять інако - всі, і мовчать теж усі! А вже приписування обвинуваченим діячам культури «терору проти влади рад«, пов’язання зі зовнішніми силами та подібне - все це, каж е автор, було виготовлене в кухні КҐБ. Про головного аранжера процесу Снєгірьов пише: (мова оригіналу скрізь зберігається - Прес. Служба). Авторство його належить такому Горожаніну, відомому депеушнику з Москви, він набув уже великого досвіду в створенні й провадженні подібних справ. Його спеціяльно прислали, він був головним диригентом процесу С В У . Він розбив фабулу справи, координував дії окремих Бруків - Правдіних. Він провадив і відбір підсудних для процесу, про який - відбір - ми вже згадували: одних залишав у безсвіті - судили й заатакували закрито, інших - виводили в зал опери на сольні партії. Відбирати було з кого: заарештували тоді в 1 9 2 9 році за дуже приблизними даними чоловіна з 2 5 0 (це інтелігентів крім дядьків з »Кобзарями« в торбах), вивели на сцену лише п’яту частину. За яким принципом Горожанін відбирав? Ну, це ясно. Відбирав він досвідченим своїм оком тільки надійних...

173

— На суді зізнаватимесь, як і зараз на слідстві зізнаєтесь? — запитував він, і якщо вловлював вагання, лишався непевним у можливій поведінці злочинця - вибраковував. Цей відбір на відкритий суд теж був своєрідним засобом примусити «під­ дослідних" зізнаватися й не борюкатись. Козирним туром прибивав Горожанін.

— Будете відпиратися — засудимо без галасу, спіймаєш кулю в повні безвісті, ніхто й не знатиме, в яку яму ваш труп кинуто! І рвався піддослідний - до світу, до людей на очі... Рвався ще й через те, що г о кав у собі відчайдушну надію: там, в залі, на очах людей, гукнув з з трибуни: — Все брехня! Н ем а ніякого С В У! Все наклеп! Та на цей випадок - передбачив Горожанін! - чекісти-слідчі Бруки Бронєві безцеремонно сиділи на сцені позад суду впопереч усяким правилам суддів­ ства. Сиділи в упор в спину винуваченим і судові. Мовчки сиділи. Пронизу­ вали очима. Слухали, чи так густо поливають себе (калом) підсудні, як прорепетирувано. Та не дійшло до того випадку, не дав промашки Горожанін хіба трішки не догледів Гр. Холодного, котрий на мить збився з ноги й гукнув - «Обви­ нувачення не визнаю!« І в антрактах виходив Горожанін на авансцену й орли­ ний погляд свій втоплював у зал. Нишпорив очима по рядах між глядачами. Уяви собі, мій читачу, ніби Ти сидиш там у залі, смакуєш морозиво-ескімо на паличці і зненацька... потрапив ти у фокус того погляду... Ляпнуло на під­ логу ескімо з палички, га?... Снєгірьов критично оцінює поведінку підсудних, зокрема анадеміка Єфремова, Дурдуківсьного, Гермайзе, а передусім Павлушкова, якому він приписує головну вину за найбільш фантастичні розповіді про діяльність С В У та С У М , що їх спритно використали органи КҐБ. Про академіка Єфремова Снєгірьов м.ін. розповідає: Але перше ще трохи про академіка С. О. Єфремова. Кілька слів на захист його. Хотілося б не звинувачувати його суворо за обріхування себе й друзів за ослабілу пам'ять і втому. Він непоганий чоловік. Чесний чоловік. І розумний. І дуже-дуже ненавидів він усе те, що творила на Україні радянська влада бачив, розумів і ненавидів. От послухайте, які уривки з щоденника Єфремова цитувалися на процесі. Доречі, щоденник Єфремова, старанно захований ним від стороннього ока, але виказаний слідчим Колею Павлушковим, виявився єдиним документом, що фігурував на процесі С В У . Я не перебільшую: щ о ­ денник Єфремова - єдиний документ, представлений слідством в розпоря­ дженню суду. Все інше - власні зізнання обвинувачених. І от - з щоденника: •Устрій, що встановився, від Миколи відрізняється в кращому випадкутим, що немає царя Миколи II, а на це місце став Микола III - Ленін з червоною Аракчеївщиною...« Одразу, з перших слів видно - ворог! Ворог радянської влади, диктатури пролетаріяту! Ворог Леніна!

•Робиться наша академій, а може вже й зробилася, стервом, на яке збігаються з усіх боків шакали й гієни...«

Досить точна характеристика академічних справ того часу, якщо врахувати, що справжні науковці сидять, або розігнані, а на їхні місця по головам одне одного лізуть бездарні наклепники і «червона професура«. «Вчора було єднання Академії з приїжджими робітниками Донбасу. Я звісно, не пішов на це фарсове єднання. Ті, хто там був, оповідали, що вра­ ження від цього єднання просто огидне. З одного боку хамський тон заро­ зумілого невігласа - даєш науку зараз моментально, а з другого бону хамське таке виправдовування переляканих вчених«. Т еж точна картинка, вірно підмічені взаємини гегемона з недобитою інте­ лігенцією. Головний державний обвинувач, цитуючи це місце з »І_Цоденника« (для більшої ваги »Щоденник« - скрізь з великої літери і в лапках: донумент із справжньою назвою!), вигукує: «Єфремов по-звірячому ненавидить сьогодні гегемона дитя пролетаря і будівника всієї будуччини людської, у травні місяці 29 року в своєму «Щоденнину« пише, хай це почують трудящі - кожен робітник і кожен селянин!«... Єфремов тримався найдовше. Н е визнавав ні існування С В У , ні себе в ролі вождя. Йому принесли зізнання Павлушкова, Дурдуківського, Ніковсьного й сказали: — Ви ж розумний чоловік і тямите, що, маючи їх зізнання - ми обійдемося й без ваших признань вини. Але врахуйте: вас - розстріляємо. Розстріляємр, ян керівнина. А оскільки керівника розстріляли - хоча він і не зізнався, - то тих, котрі зізналися в кривавих злочинах, тим більше доведеться розстріляти. Винуватцем їхньої загибелі будете ви. А признаєтесь - помилуємо всіх.

LL|e йому назали, що коли він не зізнається, його не відберуть для процесу й не випустять в зал опери, а тихо »ушльопнуть« і підберуть для С В У іншого голову, більш податливого, з тих, хто вже зізнався. І він став «зізнаватися», став брехати на себе й на інших. Він брехав і жахався з того, що творить. І перед початком суду сказав своєму оборонцю Ратнеру: — Я вирішив на суді відмовитися від усіх своїх попередніх показань. Скажу з трибуни правду! Ратнер, переляканий до смерті, озирнувся на двері камери, схопився за голову й зашепотів: — Бога роди, Сергію Олександровичу, - тільки не це! Ви не знаєте, скільки народу схоплено в цій справі! Вони мститимуться, вони заллють кров’ю всю Україну! Чи був адвонат щирим? Чи грав на нористь Д П У , якому за всяку ціну треба було, щоб каялись підсудні? Я схиляюся до останнього: грав на користь Д П У . А може - й ні. Тепер цього не взнаєш. Кажуть, був Семен Борисович Ратнер людиною порядною. В підсумках до процесу С В У і С У М Снєгірьов каже: «Домоглася свого радянська влада: винищено справжню українську інте­ лігенцію, а разом з нею необхідні народні вірування в С В О Б О Д У , ЧЕСТЬ, С О В ІС ТЬ».

* 175

Коментар Головної Управи С В У (Нью Йорк)

»...Дядьки з “Кобзарями,, в торбах* »Самвидавна« провокація КҐБ проти СВУ й СУМ, яка »продісталася на Захід В »Свободі« з 29-го квітня 1977 року, надруковано уривок з «Книжки Євгена Снєгірьова про процес С В У і С У М - нове свідчення трагедії укра­ їнської інтелігенції», переданий Редакції »Свободи« Пресовою Службою ЗП УГВР, ян «самвидавна документальна розповідь", що «продісталася» з України на Захід. Тут також згадано, що ця «документальна розповідь", але під іншою назвою, «продісталася" й до в-ва »Смолоскип« у Балтиморі, а навіть вже частинно надрукована в російському виданні «Континент" у Парижі. Після прочитання опублікованого уривку в «Свободі" дивуємось, чого тако­ му «самвидавному документові" треба було »продіставатися« до ЗП У Г В Р чи до «Континенту", якимись нелегальними засобами? Все, що написано в цьому уривкові, цілком сміливо може бути висилане з України урядовою поштою, бо те про що там писано, і змістом і стилем цілком ідентичне з тим, що вже понад ЗО років описує у своїх «спогадах" про С В У й С У М К. Туркало, «єдиний", як це він завжди підкреслює, з поміж «учасників" судового процесу С В У -С У М у Харкові, який залишився живим і є на еміграції. Правда, маємо перед собою лише уривок з книжки Снєгірьова, але і з нього видно, як на долоні, що її авторові зовсім не йшлося про те, щоб розповісти про «трагедію української інтелігенції", а якраз навпаки, якнайбільше й брутально її принизити, показати підсудних нікчемними істотами, доносчиками один на одного оббріхувачами самих себе; нупкою інтелігентів, яких було заарештовано тоді... «чоловіка з 250« і «дядьків з “Кобзарями„ у торбах«. А де ж поділися ті десятки тисяч членів і не членів С В У й С У М , яких на наших очах вистрілювано й запроторювано на Сибір без суду? Щ о ж це за «документальна розповідь" про С В У й С У М ? Якраз саме так, пишуться й »спогади« К. Туркала на еміграції! І тут напрошується питання: Для кого й для чого «продістаються« на Захід такого змісту «самвидавні документи"? Хіба лише на те, щоб надати «біль­ шого авторитету" всім тим провокаціям, які в такому ж дусі пишуться на ем і­ грації. Іншого пояснення бути не може. І характеристичним є факт, що Снєгірьов всю підготову до процесу С В У С У М приписує яномусь «Горожаніну відомому депеушнику з Москви", але ні слова про ролю Скрипника і Любченка, які насправді той процес підготовляли? Щ о ж це за «документальна розповідь" в якій не називається прізвища «...відомого депеушника з Москви"? Якщо він «відомий", то чому Снєгірьов, гим більше для еміграції, не називає його? Висновок до опублікованого уривку з «документальної розповіді" в «Свобоqi« може бути такий, що вся ця «історія" про С В У й С У М в Україні, яка з таким поспіхом і з широкою реклямою >»продісталася« на Захід, щойно на 37-ому

176

році після судового монстер процесу в Харнові в 1 9 3 0 році, спрепарована в К ҐБ і має таку саму ціль, як свого часу »спогади« Шумука про О У Н і УПА в другій світовій війні, яка теж була «продісталася« закордон і опублікована »Смолоскипом«. А все це для того й з єдиною метою номпромітувати українську виз­ вольну справу не так серед української еміграції, як в очах різного ґатунку дослідних центрів «советологи'" на Заході, а серед нового покоління українців сіяти зневіру і безнадійність. Ми ж , що були свідками й учасниками діяльности С В У й С У М в Україні з повною відповідальністю твердимо, що ВСЕ те, що треба знати в цих справах вже повністю розроблене й опубліковане у виданнях відновлених на еміґрацй С В У й С У М і зроблено це людьми, які уціліли від знищення під советами й опинилися на Заході. Щойно тепер довідуємося, що в Києві »проживав« Борис Матушевський засуджений на процесі С В У -С У М в Харкові і проф. Ганцов, яких КҐБ «спрова­ дило» десь із заслання для своїх дальших провокацій. І якраз на їхні «свід­ чення посилається »Снєгірьов«, який чи й насправді існує на світі, або є жертвою КҐБ. Тим часом стало відомо, що Б. Матушевський вже не живе і є підо­ зріння, що його забито на вулиці, а проф. Ганцов вже таний старий, що не здібний будь-що творити... І ми певні, що рано чи пізно, провокація КҐБ про С В У й С У М буде викрита! Дивує лише безкритичний підхід еміграційних видавців різних «самвидавних« писань, які »продістаються« з України на Захід з чого безнайменшого сумніву користає »самвидавна« діяльність КҐБ, головною метою якого є пі­ дірвати довір’я Заходу щодо автентичности насправді «самвидавних« матеріялів.

Головна Управа СВУ

Як К Ґ Б будує »Потьомкінські села«

»Мої зустрічі з Україною або Як розвіювалися ілюзії...« (Уривок зі споминів Івана М. Яремка в Українському Голосі - травень 1975) Він: «Коли вислухаєте мою історію, то зрозумієте, що я вже не маю чого боятися". Я: «А Ви не подумали, що я можу боятись?" Він: «Даруйте, не прийшло на думку«. Я: «А звідкіля Ви довідались, що я у Києві, і що я саме той, кого Вам треба стрінути?» Він: «Яновський мені сказав" (Фелінс Яновський - це начальник департа­ менту культових товарів у міністерстві торгівлі, з яним я проводив конферен­ ції відносно поставок виробів українського народного мистецтва для «Євшан Зілля«). Я: »А звідкіля Ви знаєте Яновського?"

177

Він: »А якже, я ж працюю у його відділі плановиком«. Це мене дещо збило з пантелику, бо досі »все грало у мого співроз­ мовника» і тому я перейшов вже до ділових запитів: »Ну що ж це за пильні справи, що ви хочете зі мною говорити? Ви «цей" Дурдуківський?" Він: »Не той, про яного думаєте; я його племінник." (двоєрідний брат). Це мене знову насторожило (значить я проговорився), а він продовжував: »У мене дві сестри десь там у вас, в Америці або Канаді; Павлушкову знаєте?"* Я (подумавши - «високо стріляє») відповів байдуже: »Ні, чув лише, що вона десь в Німеччині" (для невтаємничених подаю, що Павлушкова - це вдова по покійнім провіднику «Спілки Української' Молоді", що його засуджено в харківському процесі, разом з »СВУ« на довгорічну тюрму, де він й помер). Він продовжав дальше: «Друга моя сестра Катерина, зам. Борецька; вони десь певно відправили по мені панахиду і я б просив Вас передати їм вістку, що Ви мене бачили живим тут у Києві, та що наша мати живе, і живе у Москві." Я: «А тепер розкажіть, чому вони б мали мати Вас за небіщика«? І от Ігор Константинович зачав розказувати мені свою «епопею»: до вибуху війни в червні 1941 року він працював інженером-пляновиком у міністерстві торгівлі в Києві. В душі він не любив большевицької системи і тому скористав зі загального замішання в Києві і скрився перед евакуацією, чекаючи приходу німців: «Наш рід попівський і я рішив стати попом; Мстислава знаєте?« (при­ мітка: Визначний діяч У Н Р , Скрипник, нині митрополит У П Ц в Америці.) «І от він висвятив мене в попи в 194 2 році і я став парохом у містечку Богуславі." Я: «А осінню 194 3 року, коли німці програвали, чому не евакуювалися? Ви ж знали, що большевики не дарують вам вашої зради?« Він: «Не міг голубчику; жена була у пологах." продовжав дальше, як його негайно арештували, судили в Києві і присудили на кару смерти; але «защитник» (адвокат) зробив прохання до Сталіна і йому замінили кару смерти на 25 років концлагерів; він працював в лагерах на Воркуті («плановиком у лаґерній адмі­ ністрації"). Він розказував детально про бунт в’язнів у 1 9 5 4 р. як по році з’їхала комісія з Москви, яка зачала переглядати справи в'язнів і звільняти. Так і звільнено і його і вернувся до Києва, але кілька місяців мусів жити на пів легально, бо не «давали приписки". По довгих клопотаннях його таки регабілітовано і поновлено на... старій роботі в мін. торгівлі. Я слухав з недовір’ям цеї майже двогодинної »сповіди«, і признаюсь, був дещо захитаний у своїх підозрах; невже справді так все змінилося і «ворогам народу" все прощено?... Оце вже другий такий (перший з У П А - Осип) роз­ повідає аналогічну історію. З другої сторони мій «адвокатський скептицизм" перешкаджав мені сприймати ці історії за правду. Я попрощався з Ігорем Константиновичем, обіцявши йому повідомити його сестру та передати їм його адресу. Я дійсно (забігаючи наперед, щоб скінчити цей епізод) відшукав ще того року його сестру в Торонті і... переко­ нався, що Дурдуківський говорив правду; та не цілу! Видко ні він, ні ті, що його підослали, не припускали, що я за два роки знову зустрінуся з Яновським у міністерстві торгівлі і... забули «включити його до конспірації*. Літом 1 9 6 5 року по нашій діловій конференції я запитав його (Яновсьного), чи можу поговорити з Дурдуківським. Він: «З яким Дурдуківським?" Я: «З тим, що працював у Вас плановиком."

178

Сестра Миколи Павлушкова про писанину Снєгірьова v Від Редакції «Авангарду». - Ми звернулися до пані Наталії Павлушкової, рідної сестри Миноли Павлушнова, основника і першого Голови СУМ в Україні, за вияснен­ нями в справі пашнвільних писань Гелія Снєгірьова і одержали від неї листа, в яному вона висловлює свою думну іфо ціпу справу і подає свої висновки щодо мо­ тивів цієї писанини саме під цю пору. Даємо слово най­ більш компетентній в цій справі Особі.

Прочитавши матеріали, що стосуються книжки Гелія Снєгірьова, що були друковані в українській пресі та в журналі »Континент«, подаю наступні свої замітки. Щ о до автора: Наталя Собко, мати Снєгірьова, хоч і вчилась в 1-ій Украї нській Ш колі разом з багатьома пізнішими сумівцями, вийшов­ ши зі школи, зв'язку з колишніми товаришами не мала. Тому, жодної правдивої документації, крім витягів з тогочасної совєтської преси про СВУ-СУМ Снєгірьов, на мою думку, мати не міг. Його відомості є наскрізь фальшиві. Микола Павлушков в жодному випадку місця схову щоденника С. О. Єфремова не видавав. Поминаючи повну абсурдність такого вчинну з морального боку, М. Павлушков місця схову того щоден­ ника і сам не знав, бо щоденник був замурований у стінну бібліотеки С. О. Єфремова ним самим, тоді, коли М. Павлушков уже давно сидів ув'язнений і суворо ізольований від зовнішнього світу. Це, отже, свідомий підлий наклеп на Миколу, на котрого найлегше клепати, бо він був тоді молодий звичайний студент серед цілого кола відомих на всю Україну осіб, з якими треба було більше рахуватися і бути обережні­ шими в нападах. Крім того Микола мав гарячу вдачу. Ворожість, упередженість проти М. Павлушкова, бажання вколоти його виявилося в Снєгірьова хочби у тій дрібниці, що він називає

В

Він (більш, як здивований): «У моєму відділі не працював і не працює і я не знаю такої фамілії." Я - щоб затерти змішання - зачав оправдуватися, що я помішав, бо він має працювати... в міністерстві культури. Очевидно для мене відразу все стало ясним: Дуряуківський живе, але працює в КҐБ, щоб «оправдатися перед родіною« *Н е опубліновали спростування Рідна сестра М. Павлушкова (а не його дружина, як це «пояснює» І .Ірем ко) Наталія, в зв'язку з появою опису про зустріч І. Яремна з нібито племінником проф. В. Дурдуківського, засудженого на процесі С В У й знищеного в назематах Н К В Д , написала до Редакції «Українського Голосу«, що в рідні Дурдуківських ніколи не було такого «племінника» й що це є провокація НҐБ. Цього її спростування чомусьред. не помістила?

Президія С .Р .С В У

179

Миколу вперто »Николаєм« або »Колею«, але так Миколу ніхто ніколи в Києві не називав. З дитинства звали його вдома »Котусиком«, а з юнацтва всі вдома, всі його друзі і знайомі звали Минолою. Також неправдою є, що нібито лише щоденник С. О. Єфремова був єдиною документацією на слідстві і в процесі. Щ е перед тим, як ДПУ знайшло і вилучило щоденник Єфремова, були, під час масових обшуків знайдені приховані в різних місцях щоденники інших підслідчих доручені на схов у інших хатах. Були це щоденники Бориса Матушевського, Дорика Бобиря, Мик. Павлушкова. Також щоденник В. Дурдуківського. Того що там було записано відрікатися було годі. Як я вже раніш писала, у періоді, порівняльно полекшеного часу НЕП-у, бажання за­ фіксувати для майбутнього події, притупило чуйність і обережність бага­ тьох із підсудних СВУ і вони самі стали жертвами цієї своєї трагічної помилки. Щодо оцінки існування, чи неіснування С В У і СУМ-у як політичного руху і організації, то за це Г. Снєгірьов аж ніяк не може мати відомос­ тей. Підставою його тверджень можуть бути лише чутки, плітки 50-річної давности, можливо передані з десятих рук. Можливо також і якісь роз­ мови з людьми в тій чи іншій мірі причетних до СВУ, чи до процесу СВУ, остільки переляканих пережитими терпіннями, що вони власної тіні, від самої згадки слова »СВУ« трусилися. І чому б вони, саме Г. Снєгірьову мусили дарувати своє довір’я, що могло б коштувати нових тортур, поновних арештів і заслань. Чому ті люди вже «реабілі­ товані® мусили себе знову винуватити, тим ліквідувати свою «реабілі­ товану невинність», загрожувати своє життя, відкриваючи серце Г. Снєгірьову? Зрозуміло, що вискочивши із державної психом’ясорубки, людина буде скоріше голосно підкреслювати свою льояльність аніж винуватити себе знову. Бо ляклива ворона і куща боїться. Це є більш ймовірним і можливим, нім щирість і відвертість до цілком чужих осіб, як Г. С нє­ гірьов. Вже з короткого уривку з писань Г. Снєгірьова, що я його мала, впа­ дає в вічі, що його підхід до минулого нашої визвольної боротьби, трактування осіб підслідчих його знущання над ними, а головне тенден­ ційно капітулянські думки, що суґерують «не тратьте куме сили, спус­ кайтеся на дно« і з того випливаючими прогнозами на майбутнє цілковито збігаються з такими само тенденціями і прогнозами на май­ бутнє пп. гришків, білинських, і з ними сущих. Збігаються з шкідли­ вими плітками і байками п. Туркала. Себто підтримують сили і течії на еміграції, що твердять, що антикомуністичного спротиву на підсовєтській Україні, прикладаючи сюди слова Валуєвського указу »не було, немає і бути не може«. Це підступна спроба знову вдарити по вірі і надіях національноантикомуністичних українських сил, щоб впоїти зневагу до нашого мину­ лого, і підтримати погляд що на Україні жадного національно-визвольного руху під комуністичною М осквою не було і не може бути, що з нашою національною самосвідомістю так само безнадійно стоїть справа, як її воліла бачити ще царська Москва. І це всупереч, а може саме вважаючи

180

на загрозу для Москви фактів існування Симоненків, Морозів, Бердників і інших гідних і свідомих синів нашої нації. Повертаюся ще до інших фантазійних тверджень Г. Снєгірьова, а саме до існування якогось мітичного але всесильного найвищого у слідстві СВУ »Горожанина«. Дивуюся поперше, звідки міг мати Г. Снєгірьов тані суто-таємні подробиці й імена. Я, в усякому разі, що була сучасницею і стояла близько всіх тих подій за таку підземну бомбу ніколи не чула. Не виключено, що серед численних слідчих у процесі С ВУ був якийсь і під цим певно прибраним прізвищем, що допитував когось із підслідчих. І як відомо, для миші, котру вхопила кішка, ця саме, а не інша кішка є найсильнішою і найголовнішою. Але, головним слідчим у справі С В У був Соломон Брук і всі інші слідчі були йому підлеглі. Знаю докладно, що на деяких допитах був присутнім і прикладав своїх зусиль Микола Скрипник. Знаю, що вже після процесу возили С. О. Єфремова до Москви, до самого Сталіна з пропозиціями співпраці з комуністичною владою, з запропонуванням почесного місця в московській Академії Наук а потім і на Україні, вразі його згоди. С. О. Єфремов на яничарство з Москвою не пішов і пропо­ зиції рішуче відкинув. Тому і мусив він зігнити у Володимирському ізоляторі, не маючи ще 60 ронів життя, півсліпий від тортурів і, не маючи навіть дозволу мати при собі олівця і шматка паперу для писання. Коли б він був пішов на угоду із Сталіном, працював би на московських хлібах у московській Академії, їздив би на лікування до кавказьких санаторій, як акад. Михайло Грушевський, що помер у Кисловодській санаторії від карбункула на шиї і був із помпою похований у Києві. В цьому і виявилась насправді »надійність« С. О. Єфремова у порів­ нянні до інших. Так само загинув від кулі у потилоцю і В. Дурдуківський як і М. Павлушков, що все покарання відбував у ізоляторах, отримав після 10 років ув’язнення ще дальші 10 років і де і як замордований був невідомо. Як видно »надійність« цих осіб з погляду комуністичної Москви була оцінена інакше як Гелієм Снєгірьовим, що тенденційно і підступно твердить, що на суд вибирали »надійних« для влади осіб. На суд вибирали найвідоміших, найавторитетніших на всю Україну осіб з метою саме їх принизити і змусити брехнею і всілякими провокативними засобами до визнань і каяття. Ці особи були заарештовані і допи­ тувані вже після попередніх масових арештів і допитів, на підставі вже попередньо здобутих тортурами свідчень і на підставі власних щоденників головних підслідчих. Цькування С.О. Єфремова, напр, почалося ще 1 - 1 /2 року перед арештами і допитами численних осіб з дальшого і ближчого його ото­ чення. Переляканих тисячними зборами всіх установ, заводів, учбових закладів, де ганили і виносили наклепницькі засудження як «ворогові народу«, С ергію Єфремову, десятки заляканих терором людей змушува­ ли давати свідчення проти Єфремова, Дурдуківського і інших. Коли вже дійшло до процесу і до допитів головних обвинувачених не потрібно було вже жодної »надійности« підслідчих. Все вже було засвідчено зафіксоване попереду. Як пригадує у своїх оприлюднених спогадах покійна світл. пам'яти проф. д-р п. Н. Полонська-Василенко, вона сама на власні вуха чула від С. О. Єфремова перед його арештом: «готується

181

піраміда, а на вершку її буду Себто, він бачив неминучість своєї долі і прийняв її, як свідоме мучеництво за свою невгнутість вимогам московського окупанта і його українських поплічників якто, Скрипник, Любченко Панас і інших націонал-комуністів на Україні. Поблажливий вислів (нібито »захист«) Сергія Єфремова, як, врешті, непоганої людини є ще більш образливий як лайка і скидається на тотожні крокодилячі сльози над жертвами СВУ збоку п. інж. Туркала. Тижнями позбавлені сну сиділи головні підслідчі осліплені яскравою електричною лямпою на допитах, протягом місяців їм не давали пере­ диху, слідчі змінювалися щоб із новою силою катувати психічно цілком позбавлених зв’язку із зовнішнім світом допитуваних. М. Павлушкова кілька разів водили після допитів до гаражу де відбувалися розстріли, оголошували йому вирок смерти і після чекання на останню кулю ніби то відкладали виконання вироку на пізніше, щоб знову вести на поновний допит. Головною ж рушійною силою до постави обвинувачених за СВ У головних підслідчих, була відповідальність за долю тисячів заареш­ тованих у справі СВУ, що її підсилено покладали на плечі підсудних слідчі, що їх обіцяно було не розстрілювати вразі зізнань і каяття підсуд­ них. Зізнань, що вже перед ними були підписані численними раніш допитуваними і заарештованими особами. За все те, що було зізнано і підписано брали і С. Єфремов і М. Павлушков і В. Дурдуківський провину на себе особисто і просили суд покарати їх але не інших. Оце була реальна «надійність", не сторозтерзаних підсудних, але злочинних підступних провокативних методів ведення слідства і процесу. С. Єфремов і його співратники жили і боролися не за якусь невираз­ ну »Отчизну« - »Родіну« Г. Снєгірьова, але за самостійну Україну, вільну від московського і національного комунізму і крицево вірили у кінцеву перемогу своїх ідей. Вони боролися, хай падали у боротьбі, але офірували своє життя своїй Україні і їхня ВІРА стоїть проти «Зне­ віри" що є підшивною твору п. Снєгірьова і досі.

Наталія Павлушкова □ □ □ □

Найогидніші очі порожні, Найгрізніше мовчить гроза, Найнікчемніші дурні вельможні, Най підліша брехлива сльоза. Найпрекрасніша мати щаслива, Найсолодші кохані вуста. Найчистіша душ а незрадлива, Найскладніша людина проста. Але правди в брехні не розмішуй, Не ганьби все підряд без пуття, Бо на світі той наймудріший, Хто найдужче любить життя. В. Симоненко

182

З катівень московської імперії

Знущання над Стефанією Шабатурою і (Звернення Тетяни Ходорович, Віктора Нєкіпєлова і Мальви Ланди в справі Стефанії Шабатури, яка після п’яти років позбавлення волі в Мордовських таборах те­ пер перебуває на засланні в Курганській області.) Тут подаємо уривки з цього звернення за П С З П УГВР. Талановита художниця, патріот, представник сьогоднішньої демокра­ тичної української інтелігенції, - вона була заарештована в січні 1972 року за любов до Батьківщини; за думку-мрію бачити Україну вільною, живучою за велінням національного духа; за вільне слово про цю любов і думку; за нарисовану в особистому листі смерічку, в якій особлива експертиза вбачала зашифрований тризуб - національний український символ. Себто - заарештована за все те, що у нашому »Союзі незламному свобідних республік" таврується «буржуазним націоналізмом" і «антирадянською пропагандою та агітацією". »3 забороною писати і рисувати.." - з таким розпорядженням, зробленим, як кажуть, власноручно Миколою Першим, був засланий 125 років тому в арештантські роти великий земляк Стефанії - Ш евчен­ ко. Вони, сьогоднішні мучителі С. Шабатури, люблять наводити це як приклад жорстокости царських властей. Але доля Тараса Ш евченка чекає сьогодні кожного в’язня сумління радянських «виправно-трудових установ" - таборів і в'язниць. І для цього непотрібно взагалі «височайшої резолюції". Будь-який наглядач відбере у в’язня фарби переломить пензель. Ні, ні Закон, ні Іструкція формально не забороняють йому мати при собі фарби, пензель, навіть кольорові олівці. Адже тоді, в Оренбурзьке царство заслання могли друзі прислати Шевченнові рульон паперу і пачку (!) фарб. Сьогодні ні один таборовий цензор не пропустить бандеролі, якщо в ній виявиться коробка шкільної акварелі! Позбавити художника можливости творити (тим більше в неволі, в потворних умовах каторжного табору) є найвищою нелюдяністю,

найжорстокішими духовими тортурами. Стефанію Шабатуру чекало ще щось гірше. В липні 1974 року, в мордовському таборі з’явився нагло представник Львівського КҐБ (куратор С. Шабатури), який з усмішкою вручив худож­ ниці... фарби, пензлі, етюдник, папір. Стефанії Шабатурі дозволили рисувати. І ось вона вже випростовує змучені пальці, оживає духом і, в короткі промежутки часу між карцерами (там, як і раніше, навіть кусок олівця заборонений), після виснажуючої роботи... рисунок за рисунком... за несповна рік художниця творить понад 200 екслібрісів і живописних робіт, ескізів, майбутніх ґобленів.

183

При кінці 1975 року, Шабатурі наказують зібратися »з усіма речами«. Етап. Перед етапом відбирають »недозволене« - фарби, пензлі і... усі виконані Шабатурок» твори. Розкриває бездонне смердюче нутро »столипівський« вагон, ревуть »воронки«, клацають засуви пересельних камер - Стефанію везуть на Україну, до рідного Львова. У Львівській тюрмі зустрічає її цей же Шумейко. Всміхається. І розіграється мерзотний водевіль: Стефани показують місто - пишне, блискотливе, сите; у вітринах - вишивки, килими, ґоблени.

— Дивіться, Стефаніє... нічого не змінилося, погляньте на ці обличчя, кому потрібні ваші муки, ваша, т.зв. боротьба? Стефанії дають зрозуміти, що доля її у власних руках. Вистачає тільки... ну, невеличкий папірець... написати, що попередні погляди були помилкові... і вона буде вільна... вибіжить на вулицю, зіллється з цією голосною пестрою товпою, яка, можливо, буде знову любуватися ґобленами, її ґобленами, ґобленами члена Спілки художників СССР, Шабатури... Ми не знаємо, як усе це виглядало технічно, який мед виливав їй у вуха усміхнений спокусник, по яких проспектах і парках її возили. Але ми твердимо: цей жорстокий спектакль, (що його в останньому часі грають перед багатьма в’язнями сумління, майже з кожним в’язнем українцем), є хитрим психологічним катуванням! Стефанія Шабатура витримала його достойно. Вона осталася такою ж, як була. У День прав людини, 10. грудня 1975 року, вона, як і всі попередні роки ув’язнення, проголосила голодівку - протест проти відсутности елементарних прав людини в СССР. І не перервала голодівки навіть за приобіцяне побачення з матір'ю... І тоді повторилися воронки і в'язничні вагони помчали Шабатуру назад в мордовські бараки. Тут чекало її нове випробування, нове дивовижне катування - прямо на вахті причитали їй акт про знищення - шляхом спалення - усіх забраних у неї робіт. По-вандальськи знищено унікальні авторські примірники: виконані олівцем, або тушшю екслібріси, ескізи майбутніх ґобленів - ґоблени на теми давньої історії України, доісторичного періоду, ґоблени на теми творів Тараса Шевченка, Лесі Українки..., роздуми над композицією, рисунком, кольором ґобленів, над їх формою і, накінець, - квіти, які такі дорогі кожному українцеві. Екслібріси Шабатури були присвячені знаменним і дорогим їй людям, серед них і політв’язням і тим, які ніколи не сиділи в тюрмі. Багато екслібрісів присвячені дітям: Яремі Світличному, Дзвінці Капинець, Тані Коцюбинській, Тарасові Чорноволові, Валікові Морозові... - дитячі екслібріси. А серед дорослих присвячені політв’язням: Василеві Романюкові, Євгенові Сверстюкові, Василеві Стусові, Едвардові Кузнецову, Сильвії Залмансон, Дарці Гусяк, Марії Пальчак, Ігореві Калинцеві, Вячеславові Чорноволові, Надійці Світличній, Ірині Сеник, Ірині Капинець, Оксані Попович, Ніні Строкатій... і тим, що находяться на волі письменникам Загребельному і Гончареві, художникам килимарства

184

Наталці Паук і Наталці Петрук, мистецтвознавцеві Логвинові і багатьом іншим. Всього біля 70 екслібрісів. Все знищено! Біля 200 творчих робіт! А може... а може все ж таки не здійснено того блюзнірського вчинку? А може, акт про спалення - просто ще один засіб спричинити біль, ще одна спроба зламати її духовно, а її рисунки, її твори - все ж таки існують? У Стефанії ще маленька надія. Протестуючи проти вандалізму, проти знущань, Стефанія Шабатура провела в березні 1976 року дванадцятиденну голодівку. У цей час вона перебувала в карцері. В половині квітня її примістили в т.зв. приміщення камерного типу - ПКТ - на строгий тюремний режим до середини жовтня. Увесь цей час вона була цілком ізольована від своїх землячок, подруг-співв’язнів. Одна! Чотири місяці не було листів від Стефанії Шабатури. Обірвалася була єдина ниточка, яка в’язала її з волею, з матір’ю... Стефанія Шабатура не вчинила ні карного, ні »державного« злочину. Злочин - піддавати її теророві, репресіям і знущанням, калічити її фізично і пробувати знищити духовно. Злочин - спалити її творчість. Ми звертаємось до всіх, кому дорогі свобода і мистецтво, до худож­ ників, до всієї творчої інтелігенції із закликом - оборонити Стефанію Шабатуру, оборонити мистецтво і дух, що їх катують в радянських концтаборах! Ми надіємося, що міжнародні організації, яні присвятили себе бо­ ротьбі за людяність, за людські права, - будуть вперто добиватися можливости відвідати «виправно-трудові установи", де мучать голодом і холодом Стефанію Шабатуру, де вона мучиться «з забороною писати і рисувати«, де палять її творчі роботи. Жовтень 1976.

ЗО. жовтня 1976 року М. Ланда додала ще таке доповнення: «Недавно Срефанія Шабатура мала особисте побачення з матір’ю. Спочатку дали дозвіл тільки на дві доби, пізніше продовжили ще на дві. При кінці першого дня побачення Стефанію і її матір відвідало начальство. Матері Шабатури продемонстрували біля десятка рисунків Стефанії... - значить не спалили! - щоб вона сама побачила, які »антирадянські« твори виконує її дочка: огорожі, колючий дріт...

— Але, що ж тут антирадянського? Стефанія настоювала на тому, щоб показати матері всі її рисунки (екслібріси), присвячені дітям. Але більше ніяких рисунків не показали. Від С. Шабатури вимагали розписку - справку про те, що тепер її нових рисунків від неї не забирають, не нищать. Тільки після такої розписки пс: р ил ися продовжити побачення. Стефанія Шабатура написала справку, правда, вказуючи, що вона не є переконана в тому, що завтра її рисунків знову не заберуть і не знищать...« -і о с

ІйЄОАОГІЧНІ ІЄ MU

ДУМКИЗНАГОДИпояви нового ВИПУСКУВИШКІЛЬНИХМАТЕРІЯЛІв ІСПО- КНИЖКА ч. з Нашу третю збірку матеріялів до історії розвитку суспільнополітичної думки в Україні випускаємо як завершення циклю, що характеризує ідею нації, як основну ідею з якої випливають всі інші похідні ідеї що творять собою ідеологічну цілість. Уважна студія попередніх двох збірок і цієї третьої, що займається науковою теорією нації (ОТ. Бочковський), дає нарис розвитку суспільно-політичної думки в Україні в кінці X IX і на поч. XXст ол. (Юліян Охримович) і обгрунтовання української державности »Концепція Самостійної України« (77. Полтава), дасть тверді фундаменти під розуміння складних явищ суспільно-політичного життя українського народу під сучасну пору. Наступні циклі розглядатимуть інші елементи національної ідеології, що мали й мають свій відбиток у способі думання окремих поколінь та становлять суть існування нації в ї ї історич­ ному ставанні та в поставі її провідної верстви, як кожночасної її еманації. Це дозволить студентам ІСП О проникати в розу­ міння сучасної боротьби українського народу в умовах тотального затиску і накинутого московським окупантом України способу життя і економічно-соціяльної системи противної духово-психіч­ ним властивостям українського народу. Ця книжка дає у великій м ірі відповідь на сучасні тенденції частини української молоді зачинати все від себе з риском попов­ нювати ці самі помилки, що їх робили діячі з попередніх гене­ рацій. Тому тільки доглибинні студії націології і разом з тим історичного розвитку думки і політичної дії суспільнотворчих сил України може дати нам підстави для вироблення засад українсь­ кої політики як у внутрішньому так і в зовнішньому аспектах.

186

Разом з тими студіями і в постійному критичному співставлен­ і ї нашої дійсности, сучасна провідна молода верства нашої спіль­ ноти зможе успішно дійти до позитивних стверджень і науково обоснованих заключень щодо цілей і методів української політич­ ної дії. Тут не йдеться в ніякому р а зі про накинення такої чи іншої думки студентам, а навпаки дається можливість всебічних студій навіть противорічних і протилежних концепцій та теоретичних виводів. Найважливішим однак моментом залишається ідеаліс­ тична світоглядова база і Нація, як вихідне заложення і метове призначення наших студій. Відкидаючи матеріялістичний світо­ гляд і випливаючий з нього політичний космополітизм, наші студії йдуть у подвійній лінії: а / утвердження національної ідео­ логії і б / скріплення аргументації проти антинаціональної кон­ цепції організації світу і тих окультних і явних сил, що стоять за такими концепціями. На теперішньому етапі наших студій, як також на майбутнє, дуже важливо є конфронтувати дані минулого з сучасним україн­ ським політичним життям, як у всіх можливих ділянках на еміграції так і в Україні. Зокрема ми не можемо абстрагуватися від великого зрушення політичної думки сучасної української націо­ нальної провідної верстви в Україні і в умовах московських концлагерів. Цей рівень політичного думання доказує, що в Н ації ніщо не затрачується, а навпаки, кожний вклад у боротьбу за її самобутність і суверенність вияву м ає свій відбиток у полі­ тичному думанні нащадків. Есег В . Мороза, Є. Сверстюка, літера­ турно-критичні твори І. Світличного, поезії Калинців, В. Стуса і цілої низки молодих поетів і письменників є незбитим свідоцтвом наверствування пережитого і передуманого безчисленних поколінь Нації. Збагнути цю незнищиму духову силу при допомозі система­ тичних студій і практичної дії, ось завдання, яке ставить черед собою Курс ІСПО. Семінарійна метода нашого Курсу, обмін думок, читання відповідної літератури і зокрема кристалізація сучасної політичної думки для розв’язки актуальних українських проблем і визвольної дії мають бути тими постійними стимулами в нашій щоденній праці. Не скористати з цієї нагоди - це залишити cebe на рівні примітивного українського політичного думання. Українська полі­ тична освіта мусить в нас розвиватися на тому самому рівні, який осягаємо в наших студіях на чужих школах. Без того залиши­ мось неповноцінними членами українського суспільства, або, що гірше станемо жертвою чужої асиміляції. О. Коваль

187

М ИКОЛА РУДЕНКО - ПОЕТ БОРЕЦЬ Ім’я Миколи Руденка на­ брало публічносте в світі у зв’язку з його відважним лис­ том, якого він написав 3.7.

1975 р. до генсека КПСС Л. Брежнєва. В тому листі Ми­ кола Руденко піддав критиці марксизм, як науку незгідну з природою, що Карло Маркс на кінець свого життя сам визнав. Він різко осудив мето­ ди переслідування з боку КҐБ, яких він сам став жерт­ вою та бюрократизм большевицької системи, який стоїть на перешкоді до поступу, до людяности. Микола Руденко Микола Данилович Руден­ ко народився 19.12.1920 р. в с. Юріївці, Луганської об., в робітничій сім’ї. Під час війни був сотенним політруком в оточеному німцями Ленінграді. Тяжко поранений, нагороджений орденом та медалями. По війні працював на відповідальних посадах: редактор журналу »Дніпро«, секретар парторганізації Спілки Письменників України. Як письменник виступає в жанрах філософської лірики, роману, опо­ відання і наукової фантастики. За його сміливі думки і критичний змисл його викинули з партії в квітні 1975 р. а разом з цим із Спілки Письменників. Микола Руденко був арештований і звільнений, а відтак постійно переслідува­ ний. В лютому-березні 1976 р. запроторили його до психоневроло­ гічного шпиталю на експертизу. Там він написав поему «Історія Хвороби «. Дуже цінним його твором є »Хрест« довша поема, яку він написав саме перед запроторенням його до психлікарні. Ця поема тепер діста­ лася у вільний світ і уривки її появилися в українській пресі. Це справді глибока змістом і наснажена великою духовістю в ідеаліс­ тичному розумінні поема, яка може бути зразком природного логічного способу думання і шукання національної правди. Україна тут показана, як уосібнення божеськости, що мусить нести свій хрест, щоб збулась правда записана в біблії. З неї б’є віра в побіду Правди, бо »ще живі у кобзи струни «... Від 5-го лютого 1977 р. Микола Руденко сидить у тюрмі і проходить важкі допити в КҐБ. Він бо очолив українську групу захисту Гельсінкських домовлень« і Групу М іжнародної Амнестії в Україні. Його життя є смертельно загрожене. Акції в його обороні проводяться по всіх українських поселеннях і визначні державні особистості різних країн роблять старання в його справі.

O.K.

188

Поезія з підневільної України

М. Руденко

НЕОБХІДНІСТЬ Я задихався від образ та болю, Коли кипів у тому казані, Де сивий Всесвіт попри нашу волю Свій сплав готує на прийдешні дні. Мене живила не уяви бідність: Мовляв, життя чи смерть - мені дарма... Я пізнавав залізну необхідність, Поза якою вибору нема. Природа рішень не прийма лінивих — Нехай на попіл вигорить душа, Але із тисяч виходів можливих Вона тобі єдиний залиша. Ти в нього підеш, хочеш чи не хочеш, Неначе вагонетка в колію. Якщо в дорозі ненароком збочиш, То знай, що у бою — як у бою... Я не стогнав — не дозволяла совість. Я тільки сам до себе говорив: Яка ж тут може бути випадковість, Коли ми всі йдемо в один прорив? Хтось мовить: звичайнісінька фатальність. Від долі не сховатися ніде... А я кажу: це є відповідальність За те, Куди сумління нас веде. Ген видно вже вершини перевалу, Поза яким із різних мов і доль Єдина плоть вселюдського загалу В собі з ’єднає міліярди воль. Ми перед небом не безликі вівці. Ми переможці космосу нові, Що мусять, мов прудкі червонокрівці, Заповнить вени Всесвіту живі.

189

Поезія з підневільної України

Нікому не принизить нашу гідність... І нам на долю нарікать не варт: То майбуття висока необхідність, А все вчорашнє — лиш суворий гарт.

ГГ

Думає сонце житом-пшеницею, Думає небо рясними дощами; Думає скеля живою криницею, Що жебонить ручаєм між кущами. Думає осінь кленовим золотом, Думають весни вербовим пухом; Думає кузня ковадлом і молотом, Думає колесо вічним рухом... /, заклопотані власними долями, Щоб не карали себе ми потім, Думаймо, чесні братове, мозолями, Котрі нажиті трудом і потом.

0$ -

На ланах — із масними скибами, Н а річках — із прудкими рибами, Н а лугах — з молодою травицею, Під дубком — з гомінкою криницею, Н а Говерлі — з квітками-царівнами Розмовляю, неначе з рівними... І не треба слави зірчастої — Хочу стати їхньою часткою І не треба дзвеніти медалями — Продзвеню світанковими далями.

190

Поезія з підневільної України

На могилі ні сліз, ні споминів: Я вплетусь в павутину із променів. Через тисячу років заново Ляж у в трави росою бузковою, Щоб навчить глибину океанову Розмовляти людською мовою.

ВОГНИЩ Е Гори, вечірнє вогнище, гори, Можливо, ти єдине в світі чудо. Розписані тобою вечори Я навіть після смерті не забуду. Твій теплий дух словами продзвоню, Присівши поруч на траву зігріту. І, може, сам я — тільки стовп вогню У вимірі невидимого світу. Той світ обох нас поміж дивних див Сюди прислав із власного горнила. Ти є істота, котру породив Я іменем Великого Світила. Щоб з голод/у ти не помер в імлі, Д ам на вечерю висушені віти. Тепер кажи, що діять на землі: Кого спалити, а кого зігріти?.. Та вогнище мовчить... Тремтить воно — Розписує стару каплицю ночі. І раптом встало постаттю Бруно, І в простір очі глянули пророчі. І калатає до гарячих скронь: Ти у реальності чи у химері? Немовби я через оцей вогонь В світобудову відчиняю двері. Іскринки сипляться, немов зерно, Що зійде в найлютіші суховії. А полум ’яний велетень Бруно Мені говорить з власної стихії:

191

Поезія з підневільної України

Куди тебе, нащадку, занесло? Сьогодні ви уже не троглодити. Спалити в людях треба тільки зло. Для цього мусиш тільки гріти — не палити. Неважко ціле людство полюбити — Вмій полюбити кожного окремо. І завжди пам’ятай, що може вбить Надмірністю твоя любов-недрема... ...Світанок відчиняє брами дню. Дотла згоріли прожилки дубові. А я живу... Живу, як стовп вогню, Сотворений для муки і любові.

Моїм болінням та душевним ранам Підводить риску дятел на сосні. Давно твоє обличчя за туманом, Що маревом гойдається в мені. Те марево у невідомість кличе, Якісь обличчя й постаті снує. І я вдивляюся в оті обличчя, І поміж ними згадую твоє. І спокій виявляється обманом, Мов штиль, що в бурю сниться кораблю. Давно твоє обличчя за туманом, Та я з туману знов тебе ліплю.

\

192

«шляхом ЛЕҐЕНДИ«

Богдан Назанівсьний; спомини, накладом Україн­ ської Видавничої Спілки, з фінансовою поміччю Петра Кірина, Лондон, 1975, стор.

292, в полоти, оправі з золот од руном, з передмовою В-ва. Оформлення обгортки - ДанусіКазанівської, мовна норекта Миколи Вереса.

Іван Климів-Леґенда

+ 5.12.1942

Автор споминів »Шляхом Леґенди« Богдан Казанівський належить поколінню українських націоналістів з перед другої світової війни, якому припала історична місія підготовити грунт для відновлення Української Держави в 1941 р . і в висліді її проголошення взяти участь у її будівництві і боротьбі. Нема сумніву, що ці спомини увійдуть джерельним матеріялом для українського історика, який матиме за завдання відтворити цей період боротьби українського народу за державну незалежність, що її провадила героїчна ОУН тисячами її невидних членів, яких імена часто закриті прибраними псевдами, а про яких в народі залишилися леґенди. Назву своєї книжки Автор взяв, однак, не зі слова »легенда», але від псевда одного з визначних провідників ОУН - Івана Климова-» Легенди. Цей неустрашимий воїн української революції перебрав керму ОУН в краю в найтяжчий період загарбання большевиками Західної України в 1939р . під прізвищем »Леґенда«. Видержати в цих особли­ вих умовах в підпіллі, а при тому перекидаючись з місця на місце та вдержуючи постійний контакт з організаційною сіткою і поширю­ ючи її впливи на східні українські Землі вимагало незвичайного орга­ нізаційного хисту, великої інтелігенції і невичерпної духової та фізич­ ної енергії. За його керівництвом ОУН в Краю відбулося проголо­ шення відновлення Української Держави у Львові 3 0 .6 .1 9 4 1 р. КлимівЛеґенда поставив організаційні основи під самооборонну а відтак зброй-

193

ну боротьбу в формі УПА, що її очолив ген.-хор. Тарас Чурпинка. В тій боротьбі, в її найінтенсивнішій фазі, 5 . 72.1942р . Іван КлимівЛегенда попадає в руки ґештапо. На допитах і тортурах КлимівЛеґенда держався подивугідно. Один з в ’язнів чув як він безстрашно під побоями ґештапо заявляв: »Я вже вам сказав, що називаюся Климів-Леґенда і нічого більше вам не скажу. Ви, бандити, окупували Україну і грабуєте - тому з вами говорити не буду!«. Там його замучили кати з ґештапо. В своїх споминах Автор наводить безліч імен і акцій, які свід­ чать про високу ідейність, великі моральні вартості і безмежну відданість тодішньої української молоді визвольній справі. Читаючи цю книгу, можна б подумати, що вона написана з метою возвеличання ОУН і і тодішньої провідної політичної верстви, що складалася з молоді. Для тих, хто брав участь в підпільній воротті і в подіях, що розгорталися на Україні як з боку окупантів так і збоку ОУН є однак ясно, що Автор тримається в дуже реалістичних рамцях і радше фотографує, як розмальовує картини тієї гігантичної боротьби. Він передає події не з погляду людини, що було в керівництві тієї боротьби, але зі становища виконавця наказів ОУН на різних нижчих постах її організаційної сктруктури. Книжку читається легко, але з напруженою зацікавленістю, що буде далі, бо Авторові не бракувало ситуацій, які виглядали безнадійними. До того він мав щастя стрічатися й мати знайомства не тільки зКлимовим-Леґендою, але також з іншими відповідальними керівниками ОУН, а зокрема мав щастя знати самого Романа Шухевича-Чупринку, про зустріч з яким у Львові пам’ятного 1941 р . містимо тут уривок з книжки »Шляхом Леґенди«. Цю книжку варто прочитати всій без виїмку україн­ ській молоді, щоб наснажитись духом своїх попередників і продовжу­ вати незакінчений ще »Шлях Леґенди«. (З книжки »Ш ляхом Леґенди« опор. 270)

ОК

Іван Климів часто виїж дж ав зі Львова на кілька тижнів, і я завжди потерпав за його долю, щоб не попав до рук Ґеш та­ по. Виїжджаю чи в терен, він користувався всякими транспортовими засобами, а найпевніше покладався на свої власні ноги, які його ніколи, як він казав, не підвели. Чекати на якесь авто, чи підводу — не мав терпеливости, тоді він ішов пішки, й то без уваги на погоду. Дощ міг лляти як із ринви, але Климів затискав лівою рукою щільно ковмір блюзи коло шиї, а правою стискав пістоль у кишені і так ішов кілометра­ ми. Міг бути промоклий чи промерзлий наскірзь, він того немов би не відчував на своєму тілі. Я теж ніколи не чув від нього, що він змучений, або не виспаний, хоч часто цілу ніч міг не спати і другого дня пра­ цював з повною енерґією, як і попереднього. Але був дуж е уважливий до своїх підлеглих і як бачив, що хтось змучений або ослаблений, зараз давав »наказ« до відпочинку, чи до ліжка і хворого сам доглядав.

v

194

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРАПОР (Розділ з книжки »Ш ляхом Леґенди« - стор. 209 - 2 1 7 ) \

Поволі сходив кам’яною вулицею вниз до Городецької. На небі зорі блідли, а там десь поза Оперовим театром рожевіло небо. З боку Янівської доносилися звуки моторів. »Німці надходять!« - подумав я. І не довго треба було чекати. З Городецької на Петра Скарги вийшла група людей і, коли зблизилася, я з-за рогу кам’яниці пізнав німецькі однострої. Я не відважився вийти їм назустріч, бо могли мене взяти за шпигуна. Група вояків із кулеметом на плечах увійшла однією брамою в сад Святоюрської гори й обходила катедру з боку від Городецької вул. За Городецькою десь відвул. Янівської засвітилася зелена ракета. На дворі вже дніло. З вул. Бема через Городецьку на Петра Скарги маршувала сотня в повному бойовому виряді. Відгомоном лунали вояцькі тверді кроки на порожніх вулицях. Сотня маршувала під гору і ще не дійшла до місця де я стояв на хіднику, як із кам’яниць і бічних вулиць почали виходити мешканці міста. Все, що жило, вийшло дивитися на німців. Заповнили ввесь хідник. Я стояв серед маси народу, почувався дивно чужий і не знав, що із собою робити. Колона війська зрівнялася зі мною. Напереді йшов молодий щуп­ лий вояк із пістолем при боці, задивлений на храм св. Юра. З боків посипалися на вояків квіти. Вояки хапали їх і закричали »Слава Україні!«. Я остовпів. - «Хитрі німці, знають, як собі прихилити мешканців міста!« - подумав я і був нерадий, що дівчата кидають їм квіти. Не зчувся, як товпа народу рушила мене з місця, і я проти волі плив у людській течії, яка побіч вояків посувалася під гору. Вдивляю­ чись у плечі молодого старшини, що провадив сотню, я таки добре позлостився, коли побачив, що до нього енергійно приступила молода панна і вручила йому китицю червоних троянд. Він пристав, привітався й поцілував панну, яка дотримувала йому кроку. % Цей випадок я оцінив як аморальний. Де ж таки, українська дів­ чина цілується з німецьким вояком, ще й публічно!«... Вояки із закоченими рукавами, засмалені сонцем й запорошені усміхалися з гордістю переможців і час від часу віталися »Слава Укра­ їні». Я навіть дивувався, що в них »л« не виходить м ’яко, як звичайно в німців. Не »слява«, а таки »слава«. Люди теж кричали »слава«, під­ ходили до вояків, віталися на ходу, говорили щось, і я знову дивувався що стільки українців знає німецьку мову. Як м’яч на хвилях моря, я плигав під гору з народом і сам не знав, де та хвиля пристане. Закрутили трохи ліворуч, і перед нами вже було видно профіль головної брами св. Юра. А на горі, десь з Єзуїт­ ського городу, від Міцкевича й від Матейки вулиць лавами сунув

195

нарід д о українського духового центру - св. Юра. Ким і чим зрушений цей нарід, як на команду, йшов з усіх сторін на гору св. Юра? Всі йшли з вірою, що там знайдуть те, чого шукають. Так і ми перед двома днями йшли теж із Бригідок під покров св. Юра. Я звернув погляд на головну браму св. Юра й саме в ту мить над бра­ мою розвинувся синьо-жовтий прапор. Великий і новий повис на щоглі, що була прикріплена на вершку брами. Колона війська підхо­ дила під браму. Напереді хтось подав команду і у відповідь ціла сотня в один такт сильно вдарила чобітьми об брук вулиці й усі вояки витягнулися на »струнко« звернули свої погляди на український націо­ нальний прапор - по військовому віддали йому честь. Ще одна несподіванка, яка заскочила мене: німці віддали почесть українському прапорові! В мене гнів на німців за Карпатьску Україну почав дещо відходити, але не було віри, щоб німці могли бути добрими союзниками України. Колона війська ввійшла в браму св. Юра і заховалася за нею. Маси народу теж влилися через браму, як сильні хвилі ріки, пориваючи мене немічного, розгубленого через перехід брами. Нарід завирував, як бурхлива вода на оболонях, і зупинився. Замала була площа, щоб усіх помістити... Нагло до мене долетіли різкі слова української команди... Я сам собі не вірив, чи це тільки причувається, чи дійсність. Я відчув, що в мене росте сила, разом із цікавістю, тож почав пропихатися до того війська в німецьких уніформах. Ось уже недалеко, ще кілька кроків і стану близько молодого ко­ мандира, який давав своїм воякам розпорядки українською мовою... Де я чув той голос?... Нарід стіною стояв поза мною, а я, як зачарований, вдивлявся у плечі командира й повільними кроками зближався до нього. Чи Роман, чи тільки подібний голос?... Я простягнув руку, щоб його торкнутися, бо все ще мені здавалося, що це кошмарний сон... Командир випадково, чи відчув мій погляд, відвернувся, й наші очі стрінулися. Його погляд був скупчений, навіть різкий, але тільки на мить, а потім розсміялися скорше ніж ворохнулися уста 3 розкритими раменами він підступив до мене, обняв і поцілував. Усе ще тримаючи мене двома руками за плечі, вдивлявся в мене й тоді вимовив моє ім’я: — А ми тебе вже поховали! — Уста у нього сміялися, але не вда­ лося йому скрити сльозинки. Так само як тоді, у Грубешові, коли прощав мене на невідоме. Тоді був у нього погляд сумний. Сьогодні радісний, але та сама сльозинка.

— Романе, як я тішуся... — це все, що я міг сказати на привітання.

—Ти мусиш негайно, як приїде Ленкавський, зголоситися до нього і викреслити себе з реєстру упавших, а свою фотографію забрати з архіву... Нам донесли, що ти згинув, —говорив Роман Шухевич і забув що рядами стоїть його сотня. — Вибач, я мушу хлопців звільнити. Звернувся до свого вояцтва й давав кінцеві розпорядки. До мене приступив один із вояків, молодший Свистун з Ордова, і ще декількох моїх знайомих.

— Романе, що це за військо? — я не міг втерпіти з цікавости.

196

—Це зав’язок майбутньої Української Армії, —твердо і зпереконанням сказав Шухевич. В той час до нього підійшов молодий, стрункий мужчина, що рос­ том нагадував Івана Климова. Він при виструнченій поставі подав Ро­ манові якусь довгу кличку. Я з дискретности відвернувся, щоб не чути організаційних таємниць. Обидва про щось коротко поговорили, а тоді Роман представив мені його як »Ігор«. Я догадувався, що це міг бути провідник ОУН на Львів, а, може, Львівську область. Насувалося мені багато питань, але цього всього годі було сказати нараз. Та більше говорив Шухевич, а то й доручав. Він вимагав від мене, щоб я став тимчасовим комендантом міста й організував команду. Постійна команда є визначена і, на її чолі стоїть Євген Врецьона. Я ніяк не міг погодитися на таке велике, хоч тимчасове становище, тож щиро просив Шухевича, щоб призначив когось іншого, військо­ вого.

•* — Тобі у всьому допоможе Ігор! — наполягав на своєму Шухевич. Я все таки не погоджувався й заявив, що не почуваюся на силах піднятися того діла. Ми погодилися, що я мав згодом підібрати відповідну людину на тимчасового коменданта міста Львова, а Роман Шухевич її затвердить.

— Треба щось сказати до народу, — почав Шухевич, — найкраще, як би ти поінформував людей, що буде проголошена укр^'нська дер­ жава, що постане уряд і щоб усі помагали в розбудові молодої держави. І до того я не мав відваги. Перед собою я ще в житті не бачив стільки скупченого народу. Я просив, щоб бін сказав щось до людей.

— Тобі зручніше, всі бачать, що ти вийшов із тюрми. До твоїх слів поставляться з довір’ям. Мене можуть прийняти як німецького вояка. Не було ради, я відійшов від Шухевича трохи вбік і почав говорити. Говорив коротко. Коли я сказав, що буде проголошена українська дер­ жава - нарід оплескував довго цю радісну вістку. В той час я мав нагоду побіж но впорядкувати в голові кілька думок. Я закінчив тим, щоб усі здорові, здатні носити зброю, військові й не військові муж­ чини готові були на все, якщо того вимагатиме українська справа. Я чув, що на лиці був червоний і спітнів із поденервовання. Ігор познайомив мене із Стариком, який був із цілою групою членів ОУН. Старик мав мені допомагати людьми, інформаціями щодо організування тимчасової команди. Шухевич піддав думку, щоб якнайскорше опанувати місто й навести порядок. Тож ми зарядили негайну реєстрацію всіх військовиків, старшин і підстаршин. Через годину, Роман Шухевич знайшов замордованого свого брата Юрка на Лонцького в незакритій ще ямі. Старик із людьми розклали столик на подвір’ї і почали реєстрацію військових мужчин. Реєстровані переходили на друге подвір’я (перед школою), і я знову мав до них коротку промову, зв’язану з моїм пляном щодо забезпечення цілого міста перед всякими несподіван­ ками з боку поляків. Сам я не мав військового нормального вишколу, не знав добре міста і його стратегічного розташування, але добре

197

пам’ятав події з першого листопада 1918 p., прочитані у книжці Кузьми «Листопадові дні«. Тож, кермуючись критичними зауваженнями автора з листопадо­ вих подій, я вважав за доцільне вислати окремі групи із призначеним комендантом на такі головні пункти міста: головна станція, залізничні верстати, Підзамче, Арсенал, газівня, електрівня, водопроводи, пошто­ вий дім, ратуша, й більші будівельні об’єкти міста. Кожному такому відділові окремі члени ОУН, якими диспонував Старик, роздавали зброю із совєтських магазинів, а я подавав основні напрямні, в чому суть безпеки міста Відділи мали у своєму складі від дванадцяти до сорока осіб, залежно, на який пункт були призначені. Коло мене були приявні військовики, які знали місто, і за їх порадою я давав інструкції. Нікому не перешкоджало те, що я був відносно моло­ дий, жалюгідно презентувався своїм зовнішнім виглядом в’язня, не голеного, не стриженого й у брудних та пом’ятих лахах. Приявні знали, що цей обов’язок на мене наклав командир Українського Легі­ ону, сотник Роман Шухевич, а свідомість людей, що в місті стаціонує добре узброєна сотня Легіону, давала більшої певности українському становищу. Всі раділи, що буде проголошена українська самостійність, що тво­ ритиметься український уряд. Не було в той час ні політичних против­ ників українського націоналізму, ні старших і молодших, досвідчених чи менше досвідчених, усі почувалися дітьми однієї України і всі без вийнятку хотіли служити своїй вітчизні, не зважаючи на те, хто дає почин подіям історичного значення. Грядуча велика хвилина наказу­ вала всім українцям: одним фронтом іти до найвищої мети - волі України. Коли я говорив до формованого відділу й висилав його на призна­ чене місце, я почув за собою знайомий голос: »федоре!« Яка була для мене радість, коли я побачив за собою худого і без зубів, але підголеного й в елегантному убранні Омеляна Матлу, якого забрали з нашої камери на Замарстинові ще перед моїм відходом на Лонцького. Ми привіталися, як брати, поцілувалися й довго гляділи собі у вічі. Він урятувався з-під трупів на Лонцького ще у вівторок рано, тобто 24-го червня. Я дальше зарядження відділами передав Старикові, а сам почав розмову з Омеляном Матлою про це, щоб він прийняв пост тимчасо­ вого коменданта міста. Омелян не погоджувався, але я оповів про вимогу Р. Шухевича, що маю повновласть від нього підібрати відпо­ відного коменданта. Тому що він поручник польської армії, на такий пост надається як військова людина, обізнана з положенням міста, має знайомих людей у місті і його ім’я відоме через брата Зиновія, суджено­ го на кару смерти 1934 р. Омелянові я виявив своє правдиве прізвище і сказав, що я із Зенком сидщ в одній тюрмі.

—Я все був переконаний, —усміхнувся Омелян, — що ти не є Федір. Не довго вже мені довелося намовляти Омеляна. Він прийняв пост тимчасового коменданта міста без церемонії номінації, просто на под-

198

вір’ї св. Юра, який був свідком не одних історичних подій. Свідками розмови було більше людей, жадібних до всіх новин, які були учасниками перших кроків організації української державности, української влади у Львові. Це були молоді студенти, старші військо­ вики, які чекали тільки нових доручень, щоб могти щось корисного робити для України.

— Тепер маємо нового коменданта, — жартома я сказав до гурта людей. — Потрібно ще нам комендантури, відповідного приміщення. Хтось зі студентів піддав думку, що добрим місцем на команду була б Львівська політехніка, й ми пішли під Політехніку. За нами невідривно йшли студенти, на яких, як сказав Старик, можемо по­ кладатися. Серед тих студентів був один брюнет, низького росту, якого я пер­ шого пізнав у забудованнях св. Юра ще попереднього дня, в неділю. Велика шкода, що я не пам’ятаю його прізвища. Він мав великі організаційні здібності, бистрий дорадчий ум і мені в тих перших днях знаменних подій багато поміг.

— Об’єкт завеликий, можуть зайняти німці для своєї армії, — висло­ вив я думку про Львівську політехніку.

— Дім Сакракерок, — сказав брюнет, — буде найкраще надаватися. Й ми гуртом пішли до дому Сестер Сакракерок. Брюнет сам пола­ годив формальності з начальною ігуменею Сестер Сакракерок, і ми зай­ няли одно крило дому, в якому містилася школа. Я з дива не міг вийти, як то сталося, що за не цілих дві години ми мали сяк-так улаштовані бюра. Стояли бюрка з писальними маши­ нами, десь появилися молоді панянки - машиністки. Було дві пані, перекладачки на німецьку мову, одна з них старша пані Гусаківська. Десятки молодих студентів готові були виконати кожний наказ коман­ ди. Головний голос мав О. Матла, з яким ми все обговорювали про розподіл певних відділів та призначення начальників відділів. MSfte переслідувала настирлива думка довідатися про долю його сестри Оленки. Так кортіло мене запитатися Омеляна про неї, але якось не випадало в такі поважні хвилини турбуватися незнаною дівчиною, яка мені ввижалася ще від часу тюрми в Равічі, де я мав нагоду пізнахи Зенка Матлу. Тоді не одного із в’язнів жартома називали майбутній’ швагром Зенка. Звісно, про Олемку тоді вже часто говорилося, і всі пророкували, що Лемик Микола має найбільші можливості стати шваг­ ром Зенка. Нашвидку ми створили такі відділи: господарський, що очолив Пасіка (швагер Равлика І.) і до якого належало урухомити все життя міста транспорт, світло, газ, водопроводи, прохарчування населення й т.п.; мешканевий - на чолі з тим брюнетом, прізвища якого не пам’ятаю, і карний, очолений Данилюком. Кожний із начальників мав право мати своїх підреферентів для окремих справ, залежно від потреби. Всі підлягали безпосередньо Мат лі, а я був наче б його заступником. Ніхто того ясно не сказав, але коли Матла виходив із бюра, то дав мені напрямні, що треба зробити, і всі в бюрі мене вважали за заступника.

199

Тяжко мені було зрозуміти, як населення міста так скоро довідалося про команду міста, перед якою стовпилося багато людей. На брамі стояли озброєні вартові і пропускали до команди тільки тих, що хотіли поладнати деякі справи. До бюра увійшов німецький старшина в асисті ще двох вояків і повідомив, що населення мусить здати всі свої радіоапарати на один збірний пункт. Ми просили, чи не можна того розпорядку пристосу­ вати тільки до підозрілих у комунізмі осіб. Та старшина такого розпо­ рядку не міг змінити, бо він був висланцем від гол. квартири фюрера. Ми погодилися на прохання старшини, відбирати радіоапарати. За окремими дозволами команди багато українців забирало свої апарати додому. Ми це робили з певним риском, але в разі потреби мали ручитись за тих людей. В тому часі рівночасно організувалися в місті комісаріяти україн­ ської міліції. Тією справою займався О. Матла, й він назвав мені деяких комісарів: сот. Огоновський, пор. Левицький, сот. Харкевич й ін. До команди приходили часто зв’язкові від різних пунктів де стояли наші залоги, із зі с здшенням випадків крадежів чи розбиття магазинів мірцев'им шумовинням. Команда кермувалася тим, що все добро, яке було державним за совєтів, належить тепер до української держави, тбж потрібно його зберігати й охороняти. Хоч озброєні стежі, із синьожовтими опасками на руках, густо проходжувалися вулицями, то все перешкодити розтягуванню майна зі складів Із розбитих баз усі запаси ми звозили на команду і з харчів сухими пайками приділяли для міліції і на ті пункти, де стояли залоги. Люди дивувалися, що на базах було так багато всяких харчів високоякісних виробів консерв, чаю й кави, цукру, борошна і всяких ‘ круп тоді, коли для населення майже нічого не лишалося: за всім -'‘треба було вистоювати в довжелезних чергах. Виходило що ті бази були розподільнями для високої кляси партійців і НКВД, влади »рабо-чого класу«. Ось такою була московська комуна. Від першого дня нашого урядування в домі Сакракерок почали приходити мешканці міста, які постійно жили з дітьми у вологих сутеренах. Вони просили дозволу зайняти горішні мешкання, які опус■ тили большевицькі вельможі, втікаючи на схід. Наша команда давала такі дозволи на письмі до часу, поки мешканевої справи не перебралг на себе новоорганізована домоуправа. Всі ті родини були дуже вдячні, і той спосіб ми дали їм рекомпенсату за довгі роки тяжкого життя ї сутеренах, де діти часто набиралися туберкульози й ревматизму. Ще першого дня нашого урядування до команди зголосилися нг побачення зі мною моїх двох найкращих друзів. Вугляр (правдиве прізвище Володимир Лобай) і Микола Свистун. Це була радісна хвили на для нас.

— Привіт від Івана Климова, тепер »Леґенди«, — сказав Вугляр, він завтра тебе відвідає.

* 200

ид - гаї ' иаяТ ° К У Л Ь Т У Р А У КР А ЇН С Ь КО Ї МОВИ Борис Антоненко-Давидовим

Продовження Відпочиваючий, відпочивальник, що (котрий, який) відпочиває, відпочиваючи Наші газетярі й досі не можуть знайти путнього відповідника до російського слова отдыхающий і пишуть: «У цьому будинку дуже непсьно організовані розваги відпочиваючих: не буває ексурсій, змістовних лекцій, самодіяльних концертів». У цій фразі також можна легко обминути невластивий українській мові активний дієприкметник відпочиваючих, що виконує тут функцію іменника. Для цього треба вжити від дієслова відпочивати іменника відпочивальцщ> «...розваги відпочивальників«. Від цього фраза набуває більшої стрункосте ніж коли побудувати її з підрядним реченням: «...розваги тих,и^о відпочивають«. Слово відпочивальник увійшло до наших Українсько-російського та Російсько-українсьного словників А Н УРС Р , і лишається тільки дивуватися, чому воно не витиснуло остаточно на сторінках наших періодичних і неперіодичних видань словесного покруча відпочиваючий. Проте словом відпочивальник не можна безоглядно послугуватися. Вон&і доречне тільки тоді, коли винонує у фразі функцію іменника, цебто втратило характер дії. Але можуть бути випадки, коли наявність дії треба зберегти наприклад, як перекласти українською мовою тане російсьне речення: »0тдыхающие во время обеденного перерыва рабочие слушали интересную лекцию”? Тут слово відпочивальник не підійде, бо йдеться не про тривалий відпочинон, як то буває під час відпустки в будинках відпочинку, а лише про короткий, тимчасовий перепочинок, у якому нюанс дії треба зберегти,' отож, і фразу треба перекласти або підрядним реченням: «Робітники, що (котрі, які) відпочивали під час обідньої перерви..." або дієприслівником: »Відпочиваючи під час обідньої перерви, робітники..."

Відстаю чий щ о (котрий, який) відстає - відсталий «У нашому колективі не повинно бути відстаючих!« - читаємо в районній газеті й бачимо потребу виправити неприродне для української мови слово відстаючих. Можна виправити на описову форму: «У нашому колективі не повинно бути тих, що (котрі, які) відстають«; але можна обійтися й без неї, узявши прикметника відсталий: «У нашому нолективі не повинно бути від­

сталих:«.

201

Захоплюючий що (котрий, який) захоплює, захопливий, звабливий, привабливий, знадний, знадливий, принадний Газетну фразу «Особливо захоплюючі і привабливі подорожі теплоходом повз дніпрові кручі« можна виправити кількома способами: поставити, замість дієприкметника захоплюючі, дієслово: «Особливо захоплюють і приваблюють подорожі теплоплавом повз дніпрові кручі«; або скористуватись одним із прик­ метників - захопливий, привабливий, звабливий, знадливий, знадний, принад­ ний: «Особливо знадні й привабливі подорожі..."

Знаючий - що (котрий, який) знається (розуміється, тямить) тямущий (тямучий), тямовитий, тямкий «Тут треба знаючої людини«, - прочитали ми в одному оповіданні, де автор допустився подвійної помилки, незугарно переклавши російську фразу: «Здесь нужен знающий человек«. Передусім упадає в очі невластива українсьній мові форма активного дієприкметника - знаюча, а по-друге, її створено від дієслова знати, хоч треба виходити від дієслова знатися цебто - тямити на чомусь. Цю фразу можна було б замінити описовою формою: «Тут треба людини, що (яка, котра) знається (розуміється, тямить), а можна, скористувавшись близькими за значенням принметниками, і так висловитися: «Тут треба тяму­ щої (тямучої, тямовитої, тямкої) людини».

Зростаючий - щ о (котрий, який) зростає, чимраз (щ ораз, дедалі, усе) більший (сильніший, міцніший, вищий, дужчий, могутніший). «Наша країна показала всьому світові свою постійну зростаючу могутність». Не важко й у цій газетній фразі обминути штучний дієприкметник зростаючу, взявши вислів чимраз (щораз, дедалі, все) більший і передавши те ж поняття: «Наша країна показала всьому світові свою постійну чимраз (щораз, дедалі, все) більшу (сильнішу, міцнішу, вищу) могутність". Можна, звісно, висловитись і описовою конструкцією, але це обтяжило б фразу: «Наша країна показала всьому світові свою могутність, що постійно зростає«. Візьмімо ще фразу з цим неоковирним дієприкметником, узяту з сучасної прози: «Грізний водяний вал наближався з зростаючим гулом до мирних хиж тубільців". Чи не природніше зазвучала б ця фраза, якби автор написав: «Грізний водяний вал наближався з чимраз дужчим (могутнішим) гулом..."? Напевно, природніше! Отже, засобів обминути неприродний для української мови активний дієприкметник є чимало - була б тільки охота їх шукати.

Існуючий - щ о (котрий, який) існує, теперіш ній, нинішній, наявний Слово існуючий з функцією дієприкметника й прикметника дедалі більше витискує з нашої мовної повсякдекности інші більш підхожі слова. Ось кілька прикладів: «На Занзібарі розкрито змову, яка ставила своєю метою повалення існуючого режиму", - читаємо fe газеті; «Все існуюче - не випадкове", бачимо в науковій статті; «Проти такої несправедливости він готовий був вико­ ристати всі існуючі в нього засоби боротьби", - пише автор оповідання.

202

А тимчасом ян виграли б ці фрази, якби в першій було надруковано: «повалення теперішнього (нинішнього) режиму; у другій написано: «Усе, що (котре, яке) існує«, і в третій - »всі наявні в нього засоби боротьби«!

Пануючий чи панівний? До наших нових словників поряд з природним, милозвучним словом панівний проник дієприкметник пануючий: »У Чорному морі спостерігається складна система течій, обумовлена дією різних сил, в основному - пануючими вітрами<< (•Колгоспне село«); »Панівною клясою у Київській Русі були феодали: князі і бояри« («Історія української літератури"). Оскільки між цими двома словами нема ніякої значеннєвої різниці, а друге слово пануючий суперечить духові нашої мови, то слід, виходячи з мовних традицій, завжди додержуватись тільки слова панівний: панівна думка, панівна висота, панівні вітри тощо.

П одорожую чий - щ о (котрий, який) подорожує - подорожній »В рунах у нього була »авоська«, неодмінна супутниця всіх подорожуючих«, написав один автор повісті для школярів, не замислюючись над тим, як важко вимовити по-українському це, ніби українське слово. А тимчасом цю фразу він міг би написати й правильно, удавшись до описової форми: »У руках у нього була сіточка, неодмінна супутниця всіх, що (котрі, які) подорожують«, - або скористувавшись прикметником подорожній: «...була сіточка, неодмінна супутниця всіх подорожніх«.

Початкуючий - початківець «На вечорі виступили з читанням своїх творів початкуючі письменники", надруковано в газетній замітці, автор якої не знає, що відповідно до росій­ ського вислову начинающий писатель (художник, композитор і т. ін.) у сучасній українській літературній мові вживається слово початківець: по-

чатківець-письменник,

початківець-художник,

початківець-композитор

і т. ін. («Опублікування першої книги початківця - свято не тільки для читача, для літератури, для молодого автора, але й для старшого письменника". Ю . Смолич).

Працю ю чий - що (котрий, який) працю є - трудящий, трудівник, трудар, трудовник, працівник Слово працюючий трапляється і в значенні активного дієприкметника (» Працюючий на новому верстаті робітник не був добре обізнаний з його властивостями"), і в значенні прикметника («Велика увага приділяється навчан­ ню працюючої молоді"), і в значенні йменника. Але ні в першому, ні в дру­ гому, ні в третьому значенні воно не дається до використання. Ми бачили вже, що цей дієприкметник можна, нітрохи не порушуючи загального змісту, замінити дієприслівником: »Працюючи на новому верстаті, робітник не був добре обізнаний з його властивостями"; можна висловити цю фразу й описовою конструкцією: «Робітник, що (котрий, який) працював на новому верстаті, не був добре обізнаний з його властивостями". Замість слова працюючий у значенні прикметника можна скористатися відомим прикметником трудящий (або: трудовий) » Трудяща ластівка край берега літала» (Я. Глібов); отож,

203

і в другому реченні треба написати: «Велика увага приділяється навчанню

трудящої (трудової) м ол од к Слово трудящий можна ставити й у значенні йменнина: «Вся влада належить трудящим міста й села«; тому й у третьому реченні треба написати: «Революція - це велика перемога трудящих«. Не слід забувати й інших іменників, що цілком можуть замінити фіктивний

працюючий: трудівник («Це, напевне, спросоння обізвався дятел, невтомний трудівник«. - М. Стельмах), трудар («Ми вийшли в степ на зорі - юні, веселі і раді вільних полів трударі«. - П. Воронько), трудовник («Завжди гулящі і вічні трудовники, - всі тільки ніченьку й ждуть«. - Я. Щоголів), працівник. («несе працівникам села радість спільної праці, заможне і культурне життя». Іменник працівник буває і відповіником російського работник («Величезну кількість працівників преси можна було тут бачити тільки в перші дні процесу<). Іноді помилково замість слова працівник уживають іменника робітник: «Серед робітників цього науково-дослідного інституту є кілька кандидатів і докторів наук«. Слово робітник означає трудівника тільки фізичної праці, а працівник - і фізичної і розумової. Є ще іменник співробітник - відповідник російського сотрудник і близький за значенням до українського працівник - трудівник розумової праці. Отож, у помилковій фразі слід було сказати: «Серед праців­ ників (або: - співробітників) цього науково-слідного інституту...«. Утопаючий, потопаючий, що (котрий, який) утопає (потопає), утопал ьник (потопальник), потопельник «Ви стрибатимете, а я... поблизу їздитиму, рятуватиму втопаючих«, - читає­ мо в одному сучасному оповіданні. У цій фразі дієприкметник утопаючий виконує функцію іменника; але це слово часто трапляється й з функцією дієприкметника: »Утопаючий Іван хапався посеред річки за будь-що«. У цьому випадку активний дієприкметник утопаючий, котрого, як відомо, українська мова уникає, звучить неприродно. Цю фразу можна перебудувати, зберігаючи її зміст, удавшись або до описової конструкції з підрядним реченням: «Іван що втопав (котрий, який утопав...)«, - або послугуючись дієприслівником: »Утопаючи, Іван...«. Але візьмімо ще таку фразу: »Утопаючий хапається за соломинку«. Можна, звісно, й тут скористуватись описовою конструкцією:” Той, що втопає (котрий, який утопає), хапається...« або й дієприслівником: »Утопаючи, хапаються.

- але це трохи змінює зміст фрази, бо тут слово утопаючий виступає в ролі іменника, а не дієприкметника. Чому б у такому випадку не вжити українсь­ кого іменник від дієслова утопати - утопальник, як це вже робили, творячи від дієслова відпочивати іменник відпочивальник? Далебі, не погано виходить: »Утопальник хапається за соломинку«. У се це можна сказати й про слово-синонім потопаючий: «Щурі перші тікають з корабля, що (котрий, який) потопає«, - замість »з потопаючого норабля«; «Дівчина, потопаючи, кілька разів ще виринала на поверхню води«, - замість »пототаюча дівчина«. Від дієслова потопати можна також утворити іменник потопальник »Потопальник щиро дякував за порятунок». До речі, є іменник потопельник - відповідник російського утопленник, що бачимо й у нашій клясичній літературі: «Міг би розказати і... про потопельників, які по заході сонця сушать бліде тіло своє на каміннях а річці.« - М. Коцюбинсь­

к ій

(Дот буде)

Польські зазіхання на Україну (Примітки до статті п. Єнджея Ґєртиха під наголовком »Русіні«.) Др. Р. Мазурок (Початок гляди »А« чч 1/132 і 2/133) За Сіґізмунда 1-го Старого, який об'єднав владу короля польського і Великого князя литовського (його поспішний вибір литовськими панами великим князем після смерти Олександра та перед певним вибором його польським королем мало заманіфестувапи самостійність Великого Князівства Литовсь­ кого), розходження поміж польськими а литовськими магнатами ще більше поглиблюється - перші змагами до цілковитого об'єднання обох держав на підставі Кревської унії, другі знову були за збереженням політичної самостій­ носте На соймі в 1551 р. так литовські магнати як і шляхта рішуче висло­ вились не тільки проти інкорпорації, але навіть проти спільних соймів. Д о Люблинської унії в 1 569 р. приневолило Литву знесилення Лівонською війною проти Москви, яка вже в 156 3 р. була захопила Полоцьк та безустан­ ними татарськими нападами, які доходили аж на Волинь та Підляшшя. На польсьно-литовському спільному соймі, що відбувся у січні 1599 р. в Люблині, польські пани, намагались доказати існування унії вже від Ягайла, не підтримали литовського проекту унії, який мав ґарантувати внутрішню автономію Литви. А коли литовські посли сойм покинули, сподіваючись цим його зірвати, то поляки прийняли позаочну ухвалу: скасувати всі противні унії привілеї, приєд­ нання до Польщі Волинь та Підляшшя і готуватися до війни з Литвою, закли­ навши на допомогу татар. Ось в таких то жалюгідних умовинах довершилась в липні 1 569 р. Люблинська унія, за якою то Корона Польська і Велике Князівство Литовське творили одну Річ Посполиту під одним королем. І так Литва стала автоном­ ною провінцією Польщі, а усі українські землі, за вийнятком Берестейського воєвідства та Пинщини, згідно з польськими «історичними правами« стали жертвою польського імперіялізму. »Історичних« підстав очевидно не бракувало. Напр, для прилучення до Польщі Києва тою «історичною» підставою було те, що в далекому минулому польські королі двічі його брали і грабували (Боле­ слав Хоробрий в 101 8 р. та Болислав II. Сміливий десь в 1069 p.). Негайно після Люблинської унії починається широка роздача родючої української землі польським магнатам. Родяться на Україні лятифундії Замойських, Тарновських, Конєцпольських і інших. Можна ж ще й сьогодні говорити про якісь там польські історичні права на якінебудь українські, білоруські і литовські землі? Не була ж то Люблинська унія досконалою лекцією для Леніна в творенні нової совєтської унії під назвою Союз С о ц і а л і с т и ч н и х Совєтських Республік? Можна ж між тими обома уніями дошукатись аж так великих різниць?

7. Наявність польської людности на західних землях України і взаємні провини. Наявности польсьної людности на західних землях України до 1939 р. ніхто не заперечує. її точного числа, на жаль, встановити не можна. Польський спис населення з 1931 р. сам же автор вважає дещо тенденційним в користь польськости. У воєвідстах Львівському, Тернопільському і Станіславівському

спис той нарахував аж 2 .9 2 6 .3 0 0 поляків, що становить близько половину усього населення. Коли б прийняти цю тенденційність дійсною і в другу половину населення вмістити людність жидівську, німецьку, чеську і інших національностей, то українців за згаданим списом майже не було. Не буде пересадою коли скажемо, що у великих містах Західної України населення становило приблизно таку пропорцію 1 /3 поляків, 1 /3 жидів і 1/3 українців. В середніх і менших містах пропорція та помітко пересувалась в користь останньої національности (ці т.зв. передмістя були майже чисто укра­ їнськими). Поминаючи ці острови осель чисто польських або мішаних, осель польських колоністів, які поставали після 1921 р. внаслідок польською владою організованого насаджування польського елементу з центральної Польщі на парцельованих маєтнах великих землевласників, без перебільшення можна сказати, що сільська людність Західної України була в 98 % українською. І ці ж нібито поляки, що по селах носили вишивані сорочки, що голосилися добровільцями в ряди Української Галицької Армії, а їх сини - в ряди Української Повстанської Армії, що ходили до українських читалень »Просвгти«, що поль­ ську мову в скрайній потребі так само калічили як їх односельчани-українці, що були поляками тільки за римо-католицькою метрикою або за прізвищем на »...сьний«, яких то польська влада, перекручуючи »...ський« на »...скі«, безїх прохання, а часто навіть і відома поробила «шляхтою заґродовою». Поляками фігурували в польських списах населення всі з діда-прадіда на цих землях поселені німці, чехи та інші народности римо-католицького віровизнання, а танож фабриковані на поляків жиди і українці, тобто ці, що під пресією втрати державної роботи, то зн. хліба, були змушені або вихреститись в римокатолицькому обряді, або - як то звалось - перенести метрику народження до костела (передумовою для українського селянина, що хотів з парцеляції купити кусок землі, або для українського інтелігента чи робітника, що хотіли построїтись на державній роботі, було «перенести метрику«). Сьогодні національний стан областей Львівської, Тернопільської і ІваноФранківської (області ці приблизно відповідають згаданим в статті воєвідствам) за переписом людности з 1 9 5 9 р. такий: українці 92 %, росіяни 4,87 %, поляки 2%, інші національности 1,13% (сільське населення приблизно в 9 8 % українське). Де ж поділась польська людність? їх верхівка вже таки в 1939 р. само­ вільно покинула українські землі - переважно через Румунію подалась на Захід. Усіх т.зв. кольоністів, поміщиків, підприємців та майже усіх вищих і середніх уряднинів з їхніми родинами депортували більшовики на Сибір, частина з них в 1 9 3 9 /1 9 4 0 покинула совєтську дійсність, передираючись через кордон в центральну, німцями онуповану Польщу. Спольщені німці згідно з німецькоросійсьним договором пересилились в Німеччину. Поляки у вишиваних сороч­ ках, шляхта заґродова і ці з «перенесеними метриками" залишились надальше українцями. Поляки-вихристи і поляки юдейського віровизнання (тобто жиди, що подавали польську мову як рідну) впали жертвою гітлерівського расизму. Поляки греко-католицького віровизнання та потомки української спольонізованої шляхти зачали повертати до українства. Н е бракувало поляків і серед загальних жертв німецької окупації країни та трагічних польсько-українських міжусобиць, защіплених та розсіяних мабуть і не українцями і не поляками, а спільними ворогами обох народів. Після 1 9 4 5 р. майже все польське населення Західної України, що перетривало лихоліття війни, піддалось загальній репатріяції до Польсьної Народної Республіки. Цій польській людності, що на українських землях залишилась, чи й цій що бажала б туди повернутись ніхто не заперечує права там жити і свобідно

206

розвиватись, але в рамах держави, яка буде репрезентувати інтереси всього населення, а не тільки польської національної меншини за девізою «Польська для полякуф«, чи за словами досить мельодійної пісні «Заґінє Україна, заґінє хамскі руд, звицєнжи ожел б'яли, звицєнжи польскі люд«. Щодо характеру Львова, який авторові видається польським, можна б сперечатись - залежно від того яними очима на нього дивитись. В соборі св. Ю ра, в українських установах, у львівських в’язницях був він безперечно український. Польські уряди і станиці польської поліції мали у Львові характер польсьний. На базарах наявний був жидівсько-українсько-польський характер Львова. І так було по усіх містах і селах Західної України в часи польської дійсности - «Нулко Рольніче«, де висіли портрети Мосьціцкого і Пілсудського та білий орел, мало польський характер, натомість «Читальня Просвіти«, де висіли портрети Петлюри і Ш евченка та тризуб, мала український характер, а кожна синаґоґа чи заселена жидами частина міста мала виключно жидівсь­ кий характер. Ряшів, Ченстохова, Кєльце чи Варшава в 1939 р. свого польського харак­ теру ані трошки не втратили, під час коли у Львові (так як в Перемишлі і Холмі) вже десь в половині вересня цього ж самого року з польського характеру ані сліду не стало. Не змінилась у Львові польська ситуація і в 1941 p., коли місто опинилось під тим самим окупантом, що й вище згадані польські міста. Чому? Німці, лінвідуючи уЛьвові покликане народом українське правління та запро­ торюючи його членів і тисячі прихильників в концентраційні табори, протекто­ рами українства у Львові не виявились. Проте українськість Львова мужньо опираючись сьогодні насильній русифікації, досі не заникла. Насильне виселення з Польщі 9 мільйонів німців при втраті їхнього майна автор статті вважає актом справедливости, визнає це слушною компенсацією за німецькі злочини супроти Польщі. Тана сама компенсація у відношенні до укра­ їнських земель видається йому несправедливою, бо - на його думку - ані Польща ані польський народ таких злочинів супроти русинів (т.зв. українців) чи супроти Росії не поповнили. Тут на щастя оба народи, ані польсьний ані український непричетні - німців не виселювали поляки а поляків не виселювали українці, і так перші ян і друг моральної відлові дальности за це не поносять. Одначе з цією побожною невин­ ністю Польщі супроти українського народу аж ніяк погодитись не можна. Історія, документи, а навіть живі ще свідки неспроможні віднайти великої різниці між злочинами німців супроти Польщі а злочинами поляків супроти України. Чим же ж було польське кількавікове поневолення сусідного українського народу! Чим же ж була масова пацифікація Східної Галичини, здійснювана з початком осени 1930 р. поліційними загонами і полками кінноти, що, переїжджаючи з села в село, били і катували місцеве українсьне населення (не поминаючи навіть і «почцівих русінуф», а часто і тих поляків, що не володіли польською мовою), руйнували читальні »Просвіти« та кооперативні крамниці, нищили домашнє улаштування та господарське устаткування і тих що залишилися в дома і тих, що поховались в лісах, як колись в часи татарського лихолгттп? Чим же ж відрізнялась берестейсь­ ка кріпость від тогочасних концентраційних к орів інших тоталітарних держав? Чи ж не можна тут порівняти польського Джимали, який під німецькою займанщиною як полян не міг купити парцелі під будову хати і ставить її на колесах з тими ж українськими Джималами, що на рідній землі могли купити з парцеляції кусок поля тільки під умовою переходу на римо-католицтво? Чи ж не було брутальним ваандалізмом XX ст. нищення польською державною поліцією українських пра­ вославних церков на Холмщині і Підляшші, де з 389 церков: 189 зовсім знищено

207

(в одному тільки 1938 р. збурено 11 бцернов), 149 перемінено на польські костели, а 51 церков польська держава знищити вже не вспіла. Після цих же ганебних подій т.зв. двадцятліття, якого свідком автор і сам був, в статті читаємо, що то не поляки, а «Противно: то русини поповнили в часі війни великі провини і злочину супроти польської людности... Одна з руських націоналістичних організацій, знана під назвою бандерівців, рішилась розв’язати справу польської меншини на Червенській Русі шляхом її вирізання». Яким ж е ж то шляхом у цьому самому часі розв'язували поляки справу української біл^шоти на Східній Холмщині, Підляшші і Лемнівщині? Не витинали ж вони там в пень українського населення, не поминаючи і дітей і жінок і старців і немов­ лят? Не перемінили ж вони сотень українських сіл в пустелю згарищ по всьому українсько-польському етнічному пограниччі? В часі війни доконані злочини на мирній людності були обопільні. їх трагічні жертви наявні по обох боках - по стороні українській не менші як ці ж по поль­ ській. Стрімголов, як перед гунами, втікало мирне населення б обі сторони, шукаючи захисту свого життя. Огортав жах і серце краялось на це дивитись. Як же ж це до таного обостороннього проливу крови дійшло? Хто ж тут завинив? Дійсно ж одна сторона допустилась різні, а друга в кількох тільки випадках - як це пише автор - дононала актів пімсти? Звичайно, поляки обвинувачують в різні українців, а українці поляків, обі теж сторони признаються лише до актів пімсти, Трудно сьогодні приписати вину одному народові, а другий народ визнати зовсім безвинним. Мабуть оба народи без вини не залишаються. Самого ж початку цих же злочинів чи не приходиться шукати таки на Холмщині. Після розвалу Польщі в 1 9 3 9 р. німецька окупаційна влада відновлю­ вала адміністрацію, народне шкільництво, органи поліції тощо. Річ природна, що на польських теренах урядовці, учителі, поліція рекрутувались з польського на­ селення. Це не тому, що поляки бажали підтримувати III. Райх, але прямо тому, що польська адміністрація і поліція була полякам догіднішою ніж німецька. Те ж саме і з цих самих причин чинили українці на українських теренах. їм також українська адміністрація і поліція видавались кориснішою за німецьку чи польську, але полякам це чомусь не подобалось. Унраїнська адміністрація, народне і середнє шкільництво, просвіта, наплив української галицької інтелігенції, одним словом українізація українських тере­ нів Холмщини, Підляшшя, Лемківщини були полякам - і не без підстав - загрозою втрати політичної переваги на тих землях. А вже зовсім нетерпимим було «хлоп - хам - русін« у виді українського поліціянта з крісом на плечах, що досі було привілеєм тільки польських «патріотів». Щ об цьому запобігти, польське підпілля почало десь в 1 9 4 2 /1 9 4 3 рр цих «нахабних гайдамакуф«, спочатку нишком-тишком, а згодом і демонстративно, ліквідувати. В той спосіб - тут ліквідуючи українського учителя, там українського адвоката, деінде знову укра­ їнського лікаря і т.д. - поляки сподівались припинити українізацію цих етнічно українських теренів. У відповідь на це українське підпілля почало тоді з актами реваншу на визначних представниках польської інтелігенції. Реванші одної сторони викликали реванші другої і так коло обосторонних жертв, все побіль­ шуючись, обняло нераз і мирне так українське як і польське населення. Деякі дослідники українсько-польських взаємин не виключають тут і »помочі« інших держав, аґенти яких мали б ліквідувати тут українців в імені польського під­ пілля а деінде поляків на конто .українського підпілля, щоб оба народи як найглибше порізнити, щоб не допустити до союзу польського й українського підпілля в боротьбі за їх національне і державне визволення, щоб члени визвольних рухів обох народів виснажились у взаємній боротьбі.

208

Коли в літі 1942 р. німці спалили на Поліссі польське село Озірці та вистріляли все його населення, У П А відповідає на це різними протинімецькими анціями, а рівночасно Тарас Бульба пише листа до намісника України, Ганса Коха, заповідаючи війну, якщо німці не припинять терору. Можна ж ці акції УП А назвати притопольськими? Протипольськими ставали вони допіру після вищезгаданих масових атентатів доконаних польським підпіллям на представ­ никах українсьної інтелігенції на Холмщині та після, як це подають звідомлення українського підпільного руху, частої денунціяції перед німцями українського підпілля місцевим польським населенням. Можна тут розуміти, що український визвольний рух, розвиток і дії УП А на українських землях, зріст національної свідомости серед українського населення місцевих поляків тривожив. Рух цей перекреслював їхні надії на скорий поворот на ці землі польської влади, нівечив мрії про Польщу від моря до моря, висував перспективи стати гро­ мадянами чужої держави. Але можна ж відмовити українському народові права на власне життя у власній державі на власній землі? Ні, не можна. І польське підпілля це право за українським народом таки визнало. Ш кода тільки, що так пізно, що допіру з появою більшовиків, коли то по обох сторонах вже тільки жертв непотрібно впало. Польське і унраїнське підпілля не тільки що між собою замирились, не тільки що перестали одно другому параліжувати свободу руху, але й взаємно себе підтримували, взаємно співпрацювали на відтинку боротьби проти спіль­ ного ворога. Прикладом такої взаємодії хай послужить хочби спільна акція на місто Грубешів, на одну із тогочасних східних твердинь польської кому­ ністичної влади, де то відділи У П А (Українська Повстанська Армія) і ВІН-у («Вольносьць і Неподлєґлосьць«) в ночі з 27. на 28. травня 1 946 р. спільними силами розторошили Уряд Публічної Безпени (бл. 60 осіб), роззброїли Міліцію Обивательську (бл. 60 осіб), знищили дім Польської Партії Робітничої і будинок Поштового уряду, розбили спец-відділ Н К В Д (бл. 2 5 0 осіб), недобитків якого врятувала Червона Армії, що в силі коло 20 авт, повертаючи десь з Німеччини, несподівано затрималась наніч в центрі міста (за містом скошарований 300-особовий відділ регулярного польського війська порозуміння з ВІН-ом дотримав і участи в бою не прийняв). Чудо, що ця акція повелася, бо про її спільну польсьно-українську підготовку »ВІН« серед довколишнього польського насе­ лення вже завчасу розголосив. Дооноличне польське населення м. Грубехшова перед самою акцією ставилось до відділів УП А дуже прихильно та сер ­ дечно їх гостило - дало їм підводи, провіянт і т.п. (українського населення вже тут не було - українські села м іж Грубешовом а бл. 4 0 нм віддаленим Угриновом були десь під кінець 1 9 4 3 р. поляками попалені і обезлюднені). Ця спільна грубешівська акція не була підприємством льокального характеру, коли ж на спільну стрічу представників ВІН-у і УП А з польської сторони явились провідник округи - В.К. і політичний референт з Варшави - П.О. Польсько-українське співробітництво здійснювалось по всьому Закерзонні. Польська суспільність у більшості змінила свою настанову до українського населення і до УПА. В численних випадках польське підпілля засудило насильну переселенчу акцію українського населення, закликаючи польське військо, мілі­ цію і громадськість її саботувати. Поляки на загал помагали українцям виселення уникнути, нераз переховували їх перед арештуванням, часто роздобували для них в польських урядах фальшиві персональні документи і т.п. Симпатії польсь­ кого населення до У П А найкраще зображені в статті майора Е.Г. під наголовком •Коли нінець бандам», друкованій польським комуністичним тижневиком «Нове Горизонти« від дня 4 .8 .1 9 4 6 р. в яній автор у зв'язку з нападом відділу У П А на Орхівці коло Перемишля нарікає на брак співпраці місцевого польсь­

209

кого населення з польським військом. Приймаючи силу упівського відділу на 5 0 0 люда, він пише: “Отже ж це не голка! Десь ці люди мали зброю, десь діяв їх штаб, десь вони збиралися, якимись дорогами йшли до цілі наскоку. Мусів їх хтось стрічати, бачити, знати про них. А чи хтось про це вчасно повідомив? Ні!.. Чому так діється, що до тепер, мимо переселення так великого числа українців, банди (автор має на думці тут УПА - P.M.) дістають допомогу в багатьох селах, одержують провідників, постачальників, розвідчиків, шпигунів, зв’язкових, кур'єрів? Чому ж то такої допомоги не одержує військо від своїх земляків, від громадян, яких воно боронить? Гірше! Чому так багато чесних поляків толерують, коли найгірші українські націоналісти підшиваються під польське громадянство? Чому не зголошують про знаних їм бандерівців?" Дальше автор статті висловлює погляд, що У П А не буде знищена «...якщо не буде співпраці всього населення з військом, якщо поляки будуть працювати для банд, служити їм за провідників, покірно доставляти харчові контенґенти, слухняно виконувати їхні накази,... якщо будуть слухняно пускати фальшиві поголоски, алярми там, де це потрібне бандам і дбайливо скривати дійсні відомості про їх рух, магазини, криївки і т.д.» Чому ж то майор війська польського так гірко нарікає на своїх земляків? Чому ж то польське населення його »оборону« аж так знецінило? Була б польська громадськість майорові і його хлібодавцям таку прикрість вчинила, коли б ці бандерівці дійсно були такими огидними злочинцями, як то їх автор в статті представляє? Перелічуючи обосторонні провини, автор вказує на два ніби то знані йому випадки з околиць дуже далеко від себе положених, де то «руська сторона в польсько-руськім подружжі під загрозою життя була примушена виконавцями різні до власноручного вбивства своєї жінки чи чоловіка». Таких випадків не було. Це прямо вигадка обрахована на компромітування українського визволь­ ного руху, яка надається до концепту авторових виводів і тому без провірки він її поширює. Чому ж то шановний автор заховав у таємниці місцевості цих же злочинів? Чому ж він цих же знаних йому жертв, що мали бути приму­ шені мордувати своїх жінок чи чоловіків не назвав по імені? Д е ж ці жертви тепер? Д е ж їх свідчення? Ким же ж вони записані і хто їх переховує? Про це ані згадки. Українсько-польських подруж на Україні були тисячі і з цієї причини жодних репресій зі сторони українського визвольного руху вони не дізнавали. Багато з них влучились в українську визвольну боротьбу, багато з них після 194 5 p., після того як українсько-польські взаємини були вже наладжені, як репатріянти з С С С Р подались в Польщу, а численні з них по сьогоднішній день залишаються на Україні.

(Далі буде)

\

210

Дещо про найстарші архітектурні пам’ятки Києва і З усіх архітектурних пам'яток княжого періоду в Україні найкраще збереглися пам’ятки Києва, хоч велике число відомих з літописів пам’я­ ток пропало від ворожих наїздів та згоріли в вогні. Наші древні предки любувалися зокрема в дерев’яних будовах з відповідною орнаментикою та архітектурними особливостями, які відпо­ відали характерові та естетичним вимогам народу з відносно розви­ нутою культурою. Дерев’яні архітектурні пам’ятки при всій своїй красі і вигоді, не могли однак забезпечити тривкости і відпорности на час і ворожі напади, тому й не збереглися до наших днів. Натомість з розвитком княжої держави і потреб оборонности дерево мусіло уступи­ ти каменеві і цеглі, що забезпечило тривкість деяких споруд до нашого часу.

План стародавнього Ниєва. XI ст.

211

Більшість староукраїнських міст були побудовані з двох основних частин: »дітинця« (властивого укріпленого города) і «окольного міста« (»подолу«, »передмістя«). Дітинець розташовували на горбі і оточували могутніми валами й стінами. За таким пляном був побудований Київ, на якого взорувалися також інші міста тодішньої княжої держави. Всередині дітинця були княжі й боярські двори, церкви й манастирі, а також мешкальні будинки для дружинників і челяді, що обслуговувала княжі і боярські двори. До «окольного граду« вели з дітинця ворота з бойовими баштами. На тих передмістях відбувалися торги і їх замешкували торгівці та ремісники. Ці передмістя були укріплені другим валом і творили першу оборонну лінію міста. Київ славився вже в XI стал, славними будівничими, які вміли майстерно виконувати всякого рода будівлі. Взорувались вони на найкращих зразках візантійс-ьного будівництва, але знали також і західньоевропейське та й середньоазійське. Тому змогли на підставі таких широких знань витворювати власний стиль і спосіб будови, використовуючи власні будівельні матеріяли. До найстарших пам’яток архітектури зачисляємо три роди будівниц­ тва: християнські церкви, княжі палаци і оборонні споруди. Палацові будівлі до наших днів, на жаль, не збереглися, вони відомі нам тільки з археологічних розкопок. Три таких палаци були розташовані на тери­ торії стародавнього київського дітинця, що за часів Володимира Велико­ го був забудований рядом княжих і боярських будівель. Четверту таку будову було розкопано на території «міста Ярослава«, тобто на пошире­ ному дітинці за рахунок передмістя. Залишилися також сліди старих укріплень, а найславніші з них «Золоті ворота«. Однак найтривкішими пам’ятками виявилися монументальні будови Божих храмів.

Плян Десятино, цернви в Києві. 989 - 996 pp.

212

Золоті Ворота в Ниєві

Найстарші церкви в Києві з Х-го стол. будувалися в формі прямо­ кутника і їх звали хрестокупольними з уваги на одну велику куполу і внутрішній поділ в формі хреста. Першою такою нам’яною цернвою в Києві була Десятинна (Богородицька), на яку Володимир Великий призначив десятину всіх своїх прибутків. Вона була збудована в роках 989 до 996. Біля церкви були розташовані княжі палаци і невелика площа т.зв. Бабин торжок, де були античні скульптури, привезені князем Володимиром з Херсонесу, як воєнні трофеї. Ця чудова архітектурна пам’ятка, однак не збереглася до наших часів, бо улягла наступові орд хана Батия в 1240 р. будучи останнім заборолом Киян. З тієї церкви залишились тільки деякі частини фресок, мозаїк і уламків мармуру й шиферу. Найбільше, однак, храмів в Києві було побудовано за часів Ярослава Мудрого, а серед них перлина української архітектури - св. Софія. Цей собор поділявся на 5 абсид, 5 нав, мав низьку відкриту ґалерію та 13 бань. Церква була збудована з грубих мурів, в яких квадратові цегли чергувалися з каменями-валунами, а все було скріплене вапном. Був це дальший крок в будівельному мистецтві, що різнився від хресто-

213

Плян 1-го поверху Собору св. Софії, X I стол.

купольного стилю пірамідальністю і числом бань, а внутрішні склепіння нагадували радше будівельну композицію українського дерев’яного сти­ лю, з його багатоповерховими завершеннями. Стіни в середині собору св. Софії були вкриті мозаїками та фрес­ ками, а над престолом височів кивот з білого мармуру. Також вівтарна огорожа була з мармуру, а кам'яний бар’єр хорів був з червоного шиферу, вкритого різьбою. Цей собор з самого початку його побудови буо срдістю Києва і предметом захоплення всіх, хто його бачив. Київський митрополит Іларіон в своєму захопленні записав, що такого храму не має ніодна країна півночі від заходу до сходу. В дійсності, в жодній країні з того часу не знайдено прототипу св. Софії. Був це без сумніву оригінальний твір київських майстрів, що вплели в нього різні елементи будівельного мистецтва, але дали свій оригінальний твір Св. Софія, хоч і пошкоджена в різних часах бурхливої історії України, часто направлювана й добудована, залишалася всетаки найкращим пам’ятком старовини, що зберігся до наших днів. Внутрішнє оздоб­ лення собору зберегло досить добре свій початковий характер, що вводить нас у світ тодішньої мистецької творчости, яна виклинає гли­ бокий под;,; Зражає органічна єдність архітектурних форм із стіно­ писом. М и с ;.>■і0кі зображення відтворюють якнайповніше світорозуміння християн, доводячи структурну єдність влади небесної з земською. Велике враження справляє величезне мозаїчне зображення Богоматері,

214

Собор св. М ихапа, Видубецький манастир XI ст.

що молиться - Оранти, яка панує над усім простором собору. Це так звана «Нерушима стіна«, яка протривала всі лихоліття і збереглася неушкодженою до наших днів. Є це твір неперевершено! краси, що зберіг усю силу кольору і мистецької композиції великого бо шістьметрового розміру. Подібними властивостями відзначаються також інші мистецькі композиції - «Тайна Євхаристії" і «Святительський Чин« та інші. Доповнення мозаїк становлять фрески, якими були криті великі частини собору. Хоч багато з них затратилось під фарбами поновлювання, то всотаки вдалося багато дечого прочистити і віднайти первісні фрески. Так знайдено груповий портрет родини князя Ярослава - як перші зразки світського живопису в нашому мистецтві. Тепер св. Софія замкнена для Богослужб, а натомість там відкрито музей, який притягає чимало відвідувачів з України і зза кордону. Будували в Києві святі храми також наслідники Ярослава Мудрого. Ізяслав І збудував манастир із собором св. Димитрія; Святослав - св. Симеона; Всеволод - манастир св. Андрія (Янчин), св. Михаїла Видубецький манастир; Святополк - манастир св. Михаїла із собором; Мстислав І - Успенську церкву на Подолі, манастир св. Федора; Всеволод II - Кирилівський манастир. Та не тільки князі будували святі храми, але будували також монахи та й світські люди. Д о таких святинь належить Успенський Собор Києво-Печерського манастиря, що його збудували ченці. Цей храм зі своїми чудовими фреонами протривав до 1941 p., коли то при відступі большевицки підмінували і висадили в повітря, скидаючи відтак вину на німців.

216

Частинний вид на цернви Печерсьноі Лаври

В кінці XI і на початну XII стол. Печерський м а н а и тр будує ряд '§■ кам’яних будівель: мініятюрну чотиристовпну Іванівську хрещальню, кам’яну трапезну палату й головні ворота манастиря з Троїцьною надбрамною церквою. Архиологічні розкопки в 1951 р. виявили на терені Печерської Лаври залишки печей, де виготовлялися мозаїчні стопи (смальти). Це свідчить, що в той час Київ мав великих майстрів будів­ ництва й орнаментики храмів. З пам’яток, що збереглися до наших днів є Свят-Михайлівський Собор Видубецького манастиря (1070-1088) та церква св. Спаса на Берестові - великий собор позаміської резиден­ ції, що його збудовано за часів Володимира Мономаха на початку XII стол. Як відомо на початку 60-х років частина Свят-Михайлівського собору - Видубецького манастиря була знищена вогнем. Саме в тій частині зберігалися архівні неоцінимі пам'ятки нашої старовини, які були сіллю в оці окупанта, подібно як це сталося з частиною архівних фондів Державної Бібліотеки в Києві приблизно в тому самому часі (т. зв. справа Погружальського). Не зважаючи на ці вандалізми, яких допускається північний окупант України за зразком здичавілого Андрія Боголюбського, то навіть ця Печерська Лавра, перетворена тепер в музей безбожництва, промовляє бумерангом про своє велике і величне минуле. Зачерпнути духа цієї славної княжої епохи, що блистіла на цілий Схід вірою, небувалої краси мистецтвом і архітектурою та людьми великого серця і душі - це вшіпити в себе животворні сили, що дають міць до боротьби і перемоги за незнищимі скрижалі української Нації.

О. Коваль

217

і

ихоониш К. Ушинський

ПРОБЛЕМИ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ МОРАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ Переконані в тому, що моральність не є обов’язковим наслідком учености й розумового розвитку, ми ще переконані і в тому, що вихо­ вання, сімейне і сустльне, разом із впливом літератури, громадянського життя та інших суспільних сил, може мати сильний і вирішальний вплив на виховання моральної гідности в людини. Крім того, ми сміливо висловлюємо переконання, що моральний вплив становить головне зав­ дання виховання, значно важливіше, ніж розвиток розуму взагалі, напов­ нення голови знаннями і роз'яснення кожному його особистих інтересів. ★

...Гуманне ставлення до людей, що нас оточують (тобто таке ставлен­ ня, в якому ми визнаємо себе »не вище і не нижче всіх інших людей«, а рівними їм за спільною нам усім людською гідністю), є саме та сфера, в якій виховується в дитині почуття правди і справедливости. Привчити дитину пройматися душевним станом інших людей, ставити себе на місце скривдженого і почувати те, що він повинен почувати, значить дати дитині всю розумову можливість бути завжди справедливою. Але для того щоб ця можливість перетворилася в дійсність, треба, щоб дитина не тільки розуміла ясно свою неправоту, але щоб для неї було нестерпно почувати себе неправою, тобто необхідно розвивати в дитині здатність самооцінки і вроджене прагнення до істинної, а не до позірної тільки досконалости. Правильний погляд на психічні основи права і справеливости вже сам по собі дає виховниці можливість угадувати, яким має бути її власне ставлення до дітей, і оцінювати вчинки дітей, а також підшуковувати засоби, щоб вкорінювати в них та розвивати справедливість - цю най­ глибшу основу громадського життя. Викладач, із сво го боку, повинен на численних прикладах, взятих з дитячого життя, привчити своїх слухачок до критичної оцінки як пово­ дження дорослих з дітьми, так і дитячих вч' чків.

★

★

218

Ми вважаємо дуже корисним, щоб батько, наприклад, частіше звер­ тав увагу дітей на матір, змушуючи їх думати про неї, піклуватися, і навпаки. Де батьки люблять і поважають одне одного, там і діти люби­ тимуть та поважатимуть їх. Занадто велике піклування про дитину виховує самолюбців, коли все, що навноло, тільки для них і живе... »Так занадто ніжне піклування про дитину... майже неминуче спричи­ няється до глибоко закладеного вузького самолюбства». (Бенеке) Але також до цього веде і тирансьне поводження з дітьми, коли ніхто про них не дбає, і діти починають самі про себе дбати... Треба звертати увагу дитини якомога менше на саму себе, не говорити з нею про неї саму, а для цього давати їй завжди заняття... ★

* ★

»Ще дуже маленькі діти, бачачи, як хто-небудь що-небудь робить, кажуть нерідко: і я можу це зробити"... Цим, на думку Бенеке, виявляється прагнення до набуття властивос­ тей, і наскільки ці властивості є досконалостями, виховання має сприяти їхньому розвиткові. Але що ж це, як не вроджене прагнення до досконалости, виховник повинен визнавати його, вміти хвалити... Так, діти ненавидять учителів, від яких ніколи не діждешся схвалення або визнання того, що добре зроблено. А в деяких входить у систему ніколи не хвалити; це вбиває прагнення до досконалости: хто лає, по­ винен уміти й хвалити. Прагнення до досконалости дуже часто викривляється: іноді воно може спрямуватися на зовнішнє, на випадкове; так звану знатність роду, тілесну красу, вбрання... Виховник не повинен звертати увагу свою й дитячу на ці зовнішні речі. Не слід хвалити дитину за наївність, за балакучість та інше. »Чим навколишні любуються в дитині, те й вона оцінює вище«... «Дитина часто може задовольнятися уявними досконалостями. В цьому часто бувають винні батьки, вбачаючи у дітях досконалості, яких нема, і дитина теж починає вважати, ніби вона має ці досконалості"... Прямо суперечити в цьому дитині може бути небезпечно: «краще ставити дитину в тані відношення, щоб вона на своєму власному досвіді переконалася в своїй недосконалості і в своїх помилках, і це повторювати доти, поки туман уявлення розвіється". . . (Б енекг' ...Що ж до відмінности інстинктивної материнської любови, спільної всьому живому, від материнської любови жінки, то ця різниця полягає в тому, що тоді як інстинктивна любов припиняється разом з припиненням тих органічних станів, з яких вона походить, материнська, суто людська любов не знає собі меж. Найласкавіша собачка починає гарчати й огризатися на свого улюб­ леного хазяїна в ту хвилину, як у неї з’явилося цуценя. Вона ще навіть

219

не бачила його, а вже любить, бо в цьому в и п а д к у гнів є тільки виявом любови. Але тільки-но закінчиться період годування, собака вже не знає своєї дитини. Тут ми ясно бачимо виникнення материнської любови з органічних станів, з початком яких прив'язаність починається, з закінчен­ ням яких вона припиняється. Коли б ця прив'язаність була наслідком піклування матері про своє маля, то тоді така її поява і припинення були б непояснені. У матері-людини є, без сумніву, і ця інстинктивна прив'яза­ ність; але в неї є й інша, суто людська основа, чужа тваринному світові. Вважаючи, що в материнській любові, крім сторони суто людської, пояснюваної тільки душевними потребами, є ще й інстинктивна сторона, яка походитьз органічної потреби, ми аж ніяк не принижуємо цієї любови, навпаки, надаємо їй най ширшого, світового значення. *

* *

Мати не тому любить свою новонароджену дитину, що ця любов дає їй задоволення, а любов дає їй задоволення тому, що вона любить. Почуття ж це, як ми бачили, збуджується в матері органічним станом, незалежно від будь-якого уявлення про страждання чи задоволення. Любов іноді страшенно мучить нас, але все-таки лишається в душі нашій. і

*

* *

Від моральности жінок здебільшого залежить стан моральности всієї сім'ї. Мати в усіх клясах суспільства має незрівнянно більший вплив, ніж батько, на розумовий і душевний розвиток дитини, це переважання мате­ ринського впливу особливо разюче в нижчих клясах. Пан Саймонс дуже грунтовно зауважує, що тоді як батько весь день працює поза домом, ди­ тина перебуває весь цей час під наглядом і впливом матері; отже,її наста­ нова і її приклади спрямовують розвиток розуму дитини; у тому ніжному віці, коли враженйя так глибоко западають у душу, дитина бере в них всі свої поняття про добо і зло, схильність до доброчесности або до порону. *

* *

Здебільшого причинами брехні буває або страх, або велике бажання; останнє небезпечніше, ніж перше, за ним має йти покарання і в усякому разі відмова в тому, до чого дитина прагнула. Виховник повинен являти собою зразок правдивости й нікого не обманювати. Я помітив на Волі*і як надзвичайно сильно впливає на нього неви­ конана обіцянка. Мені здається, що це одно з джерел брехні: краще якнайменше обіцяти, але завжди виконувати (дану обіцянку). Правило це »не брехати дітям« часто забувається; приміром його забуває в багатьох місцях Руссо, а також іБенеке... 'В олодим ирові - син К. Ушинського.

*

220

*

Багато було говорено і писано про тілесні покарання за і проти, але але ми вважаємо, що це питання може бути розв’язане тільки відносно того становища, в якому перебуває народна освіта взагалі або та чи інша школа. Чим більше розвинена, продумана і глибока система народ­ ного виховання, чим краще і правильніше побудована школа, чим більше поширені правильні виховні поняття в народі, тим менше буде випадків, які вимагатимуть застосування цього грубого заходу. ...Страх взагалі погане почуття, а страх тілесного покарання гірший від будьякого іншого страху: він ставить людину на один рівень з твариною. ...Деякі педагоги допускають тілесне покарання тільки як засіб проти злости: другі - як засіб проти лінощів тощо. Ми не розуміємо такого обмеження. Навпаки, страх тілесного покарання не зробить злого серця добрим, а суміш страху із злістю - найогидніше явище в людській природі. Застосовуючи покарання як засіб до викорінення звички брехати, можна іноді досягти мети, але можна завдати і великої шкоди: дитина або перестане піддаватися спокусі брехати і мало-помалу кине погану звичку, або стане брехати дедалі майстерніше і може досягти в цьому такої досконалости, що обманюватиме не тільки свого виховника, але навіть саму себе, і все життя її може стати однією величезною брехнею. Щ о ж до лінощів, то, звичайно, не важко припинити їх у зародку і дуже просто: примусити дитину вчитися в присутності вчителя. Але що ви робитимете з закоренілим ледарем, для якого легше стерпіти сором, вислухати догану, залишитися на другий рік у тій же клясі, ніж подолати цю вкорінену пристрасть? Чи не занапастите ви його, залишивши без покарання? Ждати, поки він схаменеться? Але лінощі вкорінюються з кожним днем, а тим часом роки минуть, і разом з ними мине і можливість виховання та навчання! Розгляньте психологічну основу лінощів: це не більше, як звичка бути неуважним або незвичка керувати своєю увагою, і дитина віддається з насолодою цьому розу­ мовому кейфу. Лінощі - порок не тільки дітей: дорослі люди і цілі нації платять йому багату данину. Щ об полюбити розумову роботу, слід поступово, непомітно звикнути до неї. Розвиток цієї звички в дитині цілком залежить від виховання і становить основне і найважче його завдання: ось чому ступінь уваги учнів є, на нашу думку, найкращим тер­ мометром достоїнства виховника і викладача, придатности методу ви­ кладання і правильности устрою навчального чи виховного закладу. Але якщо виховання винне в звичці до неуваги, а разом з тим і до лінощів, то постає питання, як же карати вихованця за помилки вихован­ ня? На жаль, дітей здебільшого карають за те, за що слід було б карати їхніх батьків та виховників.

(Далі буде)

221

Григорій Васькович

Українознавчі Студії в Мюнхені Зближається літо, а з ним пожвавлений туристичний рух. Велике число студіюючої молоді, користаючи з літніх ферій, залишить родинні сторони і виїде в далекі незнані країни. Українську молодь Америки, Канади й Австралії притягає старий світ - Европа - з країною їхніх батьків і іншими європейськими країнами з великими культурними скар­ бами. Тут можна пізнавати не тільки різні країни й народи, але також тисячолітні твори й пам’ятки людських надбань: історичних, наукових, мистецьких та ін. Про країну батьків української молоді - Україну, яка шостий деся­ ток літ примусово перебуває в Совєтському союзі, під диктатурою російських большевиків - не можна свобідно набути бажаних знань і без труднощів та перешкод пізнати красу природи, її історичні пам’ятки, мистецькі твори та інші духові ндбання. Ворожий диктаторський режим робить перешкоди кожному відвідувачеві з західних держав. Хто всту­ пить на українську землю, з ним поводяться як із злочинцем беручи під постійну обсервацію. В такій ситуації, річ ясна, пізнати край і нарід не можливо. Тішилася молода людина їдучи з Америки до країни своїх батьків, що буде мати змогу пізнати її краще ніж з оповідань і зустрінувшись з дійсністю стає повністю розчарована. Вона переконується, що вивчати українські справи не можна в Україні. Правдиві відомості про цю велику країну й багатомільйонний нарід можна дістати лише в навчальних осередках на еміграції. Українці на чужині об’єднані в політичних, громадських і культурних організаціях пильно працювали продовж останніх ЗО ронів, в різних країнах поселення, щоб зберегти і розвинути українську національну культуру і політичну думку та вірно інформувати вільний світ про україн­ ській нарід, його проблеми і стремління. Тим способом українська еміграція в цілості допомагає українському народові у його змаганнях до самостійного державного життя. Проте, наш час відзначається більш ніж колинебудь досі зміною поколінь. В еміграційну українську спільноту вростає нове покоління, вроджене й виховане вже на еміграції. Це покоління, через розсіяність еміграції, не завжди мало змогу отри­ мати всебічне образування в головних ділянках українзнавства, таких як мова, література, історія, економія та з наукових, релігійних, мистець­ ких і інших культурних творів українського духа. Тому для української молоді на еміграції дуже корисно, під час літніх ферій, відвідати в Европі, в Баварській столиці Мюнхені, Високошкільні курси українознав­ ства Українського Вільного Університету. Програма курсів уложена так, щоб в короткім речинці, за три тижні, від 18 липня до 5 серпня ц.р. дати учасникам вибрані проблеми з літератури, історії, географії і інших ділянок розглядаючи їх під аспектом культурного й політичного відродження українського народу. Намагання професорів УВУ іде в тому напрямі, щоб студіюючій молоді дати не тільки знання викладаного предмету, але також навчити як можна

222

застосувати набуте знання у щоденному житті. Головна ціль є така, щоб українські студенти могли подібно як їх батьки зрозуміти правду про положення українського народу та ширити цю правду серед тих народів між якими їм приходиться жити і працювати. Побіч фахової праці до якої приготовляється академічна молодь, вона в пізнішому житті буде мати багато нагод і часу допомогти свому народові, знаючи його по­ треби і цілі. Перебираючи важливу місію, що її сповняли і сповняють батьки теперішньої молоді, нове покоління буде мати велику життєву мету - допомогти українському народові здобути самостійну державу. Ця мета може здійснитися у недалекому майбутньому. Треба тільки взятися пильно до праці, наперід здобути потрібне знання, а потім допомогти реалізувати намічену ціль. Тому Курси українознавство, що їх щороку організує Український Вільний Університет мають не абияке значення. Батьки не повинні жалувати коштів, щоб уможливити своїм дітям взяти участь у цих Курсах. Наша молодь мусить пам’ятати, як вище сказано, що правду про Україну можна пізнати не в Україні, але в навчальних центрах на еміграції. Одним з таких навчальних центрів є Український Вільний Університет, до якого не трудно приїхати. Тому запрошуємо всіх, хто має намір відвідати цього року Европу, впису­ ватися на Курси українознавства і присвятити три тижні свого побуту в Европі для здобуття знань, які можуть придатися на ціле життя. Оплата курсів виносить 1 0 0 .- нім. мар. Кошти прожитку коло 4 0 0 .- н.м. Всі заінтересовані, що зголосяться на Курси українознавства, отримають з УВУ вичерпні інформації. Кожний учасник цих курсів може безкош­ товно відвідувати також інші виклади з програми літнього семестру й Педагогічних курсів УВУ. Адреса Університету: Ukrainische Freie Universitat Pienzenauerstr. 15 8000 Munchen 80

BRD Програма Курсів Українознавства УВУ 1977 року д-р К. Митрович (Париж): Сковорода як передвісник відродження проф. д-р В. Янів (Мюнхен): Роля Шевченка на переломі Двох діб історії України з інтерпретацією його поем, проф. д-р Г. Васькович (Мюнхен): Емський указ і розвиток української науки й шкільництва, д-р В. Косик (Париж): Чотири Універсали УНР на шляху до української національної держави. доц. д-р А. Жуковський (Париж): Від лінґвіциду до Геноциду (виклад ілюстрований демографічним станом), проф. д-р Б. Осадчук (Берлін): Влада й опозиція в комуністичних країнах Східньої Европи. проф. д-р С. Чорній (Брокпорт, Н.Й.): Сучасний духовий спротив в українській літературі, проф. д-р Я. Гурський (ДеВітт, Н.Й.): Практичні вправи з української мови. проф. д-р М. Гоцій (Мюнхен): Відівідини пам’ятників Мюнхену.

223

'стлниіги

Матеріями з Х-го Зимового Табору СУМ на Франкополі

М. Трач

Причинок до гутірки про масові медії Суспільно-громадська думка - тільки фікція? Ш ироке розповсюднення масових медій веде до цього, що вони впливають на витворення думки великої кількости людей. Навіть людину, на яку масові медії деякий час залишились без впливу, через соціяльну контролю масових медій, можна повести в певний напрям. До зловживання масових медій, в більшості для політичних цілей, приходить в загальному після знесення плюра­ лістичної структури середників комунікації (зрівнання всіх носіїв інформації «толерантна система«). Контроля масових медій і проблема зосередження є в центрі уваги політичних спорів. З висловом масові медії є тісно пов'язана т.зв. «громадська думка« (пуб­ лічна опінія). Покликатись на «громадську думку«, для підтвердження своїх поглядів, тез, чи пропозицій, звучить завжди добре і до нічого не зобов'язує, її «громадську думку« цитується, інколи, при всяких нагодах з наміром зробити зовсім неправильне вражіння, неначе б, ввесь народ, незрушимою стіною, стоїть за плечима, без найменших відхилів. Вже тут зачинається ланцюг помилок, бо «громадської думки« на одно копито» немає. В демократичній системі, взагалі ні, а в тоталітарній не обов'язково (дальше кілька слів до цього). Там де є закорінена і гарантована свобода, треба строго розрізнювати погляди. Мірилом, чи своєрідним барометром, для сукуплення, але й обереж ­ ного розрізнення, струї поглядів в населенні, є вільні, загальні і тайні вибори. Багато розслідувань про «громадськудумку», як про соціяльно-психологічне, або політичне, чи публіцистично-наукове явище, привели до висліду, що «гро­ мадської думки», як точного окреслення, можливого для точного статистичного охоплення витвору, немає. Навпаки, стверджено, «громадська думкд« це є своєрідний "СОЦІАЛЬНИЙ процес», пов'язаний з певними людьми, об'єктами, чи часовими обставинами. Згода існує поміж дослідниками в цьому, як саме постає «громадсьна думна»: вона завжди є витвором, чи похідною індивідуаль­ них думон-поглядів, які витворюють наперед, тобто це, що вважається «гро­ мадською думкою» є сукупністю численних зближених, або тотожних думок. Відомий соціолог Тепіс сказав, що «громадської думки» немає, а є тільни

224

»думни в громаді«, або »громадсьні думки« (суспільстві). Всі масові медії є необхідними факторами громадського витворення думни. Вони можуть уможливити витворення думки. Деколи, масові медії, безсумнівно, хочуть вплинути на думку читачів, слухачів, глядачів, але принаймні, наміряють спонукати до надуми, тим самим спричинитися до витрворення думки. Масові медії опубліковують нонкретні погляди, принайменше це треба припускати, а то й очікувати. Було б помилково думати, що опубліковані погляди є тотожні з поглядами цих, до яких масові медії звертаються, чи тих, які беруть їх (ці медії) до уваги; на це масові медії, здається не претендують. Перед десятиліттями було поширене переконання, що опубліковані думки-погляди відповідають публічнійгромадській думці. Тоді були намагання вважати опубліковані в пресі або ра­ діо коментарі віддзеркаленням «народної думки«. Вже довший час, одначе, відомо, що «громадська думка« - це розгалужена і скомплікована проблема. Газета могла б, але дуже обережно і з великим застереженням, вказувати на це, що вона є речником, не тільки редакції, але й поглядів читачів, бо вірні абоненти вибрали, якраз цю, а не іншу газету, як орган інформації. Більшість понупців газет, правдоподібно буде з цим згідна, чи майже, згідна. Звичайно таке становище даної газети можна брати до уваги тільки тоді, якщо була змога вибрати з поміж кількох газет. Коли говориться про витворення думки і про «громадську думну», то часто звертається увагу на два полюси: почуття і розум, тобто про два фактори, при яких є спірним, котрий з них, в процесі витворення думки має більшу «пробоєву силу». Певним є тільки те, що обидва мають вплив. Швайцарський публіцист і знавець державного права, Ненфорд Кугн, гадає, що витворення думки, як в поодиноких осіб, так збірно (колективно) стається під впливом раціональних (розумових) та іраціональних (чуттєвих) сил. Витворення думни, це ані розумовий, ані чуттєвий процес (вияв), бо людина в свойому діянні живе поміж обидвома сферами. Обидва полюси, почуття і розум, мають на людину вплив, чи вона цього хоче, чи не хоче, стається це свідомо, чи підсвідомо. З цим, в загальному, можна погодитися, тільни, здається, що в поодиноких осіб переважають іраціональні (чуттєві) складники, або й навпаки. На це звер­ тають велику увагу виборні стратеги у передвиборчій кампанії, бо радше викликається »чуттєве« у людини (фатерфіґур). Виборець часто не шукає полі­ тичного профілю, чи програми партії, йому вистарчає профіль (репутація - рено­ ме) передових кандидатів. В такому випадку виборець вибирає кандидата, не через програму, якою не цікавиться, чи не знає, а якраз навпаки, маючи довіря до кандидата, чи прямо тому, що кандидат йому з яких-небудь причин симпатичний. Симпатичний, енергійний кандидат, сильна, випромінююча до­ віря особистість, приводить до цього, що частина виборців, а вони часто рішають про вислід, тільни побіжно цікавиться програмою партії. Засадничо треба звернути увагу на це, що в політичному житті - заанґажованні неможливо виключити емоції-почування. Почування є рушійною силою, яка і в політичному житті має своє місце і оправдання. Ані виборець, на якого легко вплинути, ані політично самостійно і відповідально думаюча людина, є вільні від чуттєво наголошених мотивацій.

Громадська думка в диктатурах Кілька слів до «громадсьної думки« в тоталітарних державах. Через не­ терпимість інших ідеологій, крім панівної, в країнах з тоталітарними режимами, розвитон громадської думки є неможливий, або дуже обмежений. Розбіжність, чи різниця думок переноситься в ряди партійних кадрів, особливо керівних.

225

Було б помилково думати, що немає різниці поглядів у монопартії, яка є носієм режиму. Історія диктаторських режимів показує, що спір проводився і проводиться там з нечуваною брутальністю. Так було в нацистській системі, так було і є в комуністичних диктатурах. Чистки в керівних і підрядних кадрах, після зміни в державному керівництві і при інших нагодах, радше постійно, в комуністичних системах всіх напрямків, добре відомі.

Маніпульована думна тільки мара, чи дійсність? З висловом маніпуляції пов'язується керування, вплив, опікунство, духове насилля, тощо. На питання про можливості маніпулювання людини за допомогою масових медій комунікації, до тепер не було точної відповіді, або були супереч­ ні відповіді. Особливо є неясні уявлення по це, які мусять настати, чи бути утворені умови, щоб в час комунікаційного процесу, тобто в час передання вістки, знання, з публіцистичного висказання витворився ефект маніпуляції-впливу. З цієї причини, всі висновни про маніпулювання масовими медіями базо­ вані на припущеннях. Модерна психологія вважає людську поведінку, в більшості, як поведінку маніпульовану. Чим менше більшість суспільства може речево осуджувати, оцінювати, висловлювати думну про суперечні питання, нпр. зв'язані з пропоно­ ваним законом про термоядерну енергетику, тимбільше, вона ця частина сус­ пільства підлягає оцінці, висловленій в масових медіях, а тим-то й маніпуля­ ції, особливо при тенденційних темах. В наукових дисциплінах політики, психології і публіцистики дуже осторожно подекуди від’ємно, під кутом маніпуляції, оцінюється витворення «громадської думки», бо тут виринає небезпека керування чужою поведінкою, чи рішеннями. Людина, чи група людей, з яними це стається, це взагалі, або тільки частинно, усвідомлює. Особливо відноситься це до господарського вербування і до полі­ тичної пропаганди. В масових медіях це можна робити через надмірне розповсюднення вістки, або її цілковите затримання. В різних досвідах над мані­ пулюванням думки, важливу ролю відіграє питання, в якій мірі успіх мані­ пуляції залежить від джерела, яке вважається за серіозне, з якого походить вістка. Особам, з якими роблено досліди, передано паралельно вістки, які мали цей самий зміст, але походили з різних джерел, серіозного і несеріозного. Виявилося, що вплив через солідність джерела, був відносно коротким ефектом. Вже після кільнох тижнів, вістку не бралося поважно, а тільки за поголоску, мала таку ж важність, як рівночасно поширена поважна інформація. В психічній структурі людини проходить своєрідний вибір (селекція) вражінь, впливів, під яні вона підпадає, бо, в окремих випадках, на неї можна більше, в інших менше, або взагалі не можна вплинути. Рівнож наша пам'ять є вразливо селективна. Потреби й інтереси (зацікавлення) дещо висувають на перший плян, а інше відсувають «на бік». Висловлюючи кілька думок про «громадську думку« і її можливу мані­ пуляцію, варто коротно звернути увагу на дискусію, яка відбулася 7.11.76, в зв’язку з виборами в С Р Н , в другій програмі. Дискутовано про вплив м асо­ вих медій, особливо телевізії, у виборчій кампанії. Н а питання, чи і як вплинула телевізія на «витворення думки«, не було конкретної відповіді, радше було стверджено, що невідомо. Однан висловлено переконання, що розповсюднення інформацій є важливим фактором при витворенні думки. Вплив на витворення думки має, тут вже можна говорити про маніпулювання згадане раніше, має перенаголошення поодиноких тем (Вотерґейт). Важливість при витворенні

226

думки має освіта, політичні зацікавлення, чи мешканець міста, чи села, робітник, чи з іншої с о ц іа л ь н о ї групи. В людей, які мало читають, погляди витворюються на підставі почутого, або побаченого. В час дискусії було висунено «тезу ізоляції«. Людина, яка живе в якому-небудь середовищі-окруженні, знаходиться під певним психологічним тиском цього окружения, в якому витворюються своєрідні думки-погляди. Витворюється думка оточення, чи постає атмосфера думок. Людина, яка живе, чи частіше знаходиться в такому окруженні, спостері­ гає при праці, в розмовах в склепі, де постійно купується харчі, чи інші товарі щоденного вжитку, в розмовах поміж знайомими і, щоби не бути ізольованою, пристосовується до одного з поглядів, які висловлюється.

Кілька думок до завдань української преси Українська преса на чужині мусить переборювати всі труднощі, які зв'я­ зані з еміграційним життям, передусім, це брак відповідної фінансової бази. Тому й важливим фактором фінансування є пожертви на пресовий фонд. До завдань української преси на чужині, як і до завдань всієї іншої преси, належить: передавати знання-інформації, допомагати творити «громадську дум­ ну", критикувати недоліки серед еміграційного життя, а також контролювати громадські і суспільні організації, як рівнож контролювати перебіг політич­ ного життя. Крім цих загальних завдань є ще особливі завдання пов'язані if завданнями політичної еміграції.

І. Духова боротьба проти денаціоналізації 1. питання в поправній українській мові; 2. зв’язок з Україною, через насвітлення всіх подій, перемін політичного життя, які там проходять, використовуючи всі доступні джерела; 3. опрацювання виховних тем дітей, молоді - молодечих організацій, шкіл, студентства, 4. статті на українські історичні, літературні, релігійні і мистецькі теми; 5. українська церковна проблематика; 6. історичні особи й важливі події з Української Визвольної Боротьби; 7. звітування про розвиток українського політичного, культурного, релігійного життя, по змозі з усіх країн поселення, також в сателітах; 8. плекати духовий зв'язок поміж земляками в усіх країнах поселення.

II. Інформація і насвітлення міжнародніх подій з української точки погляду.

III. Інформування чужинців по наші проблеми.

1. Інформація українського читача про чужинецькі зацікавлення і про можли­ вості успішної пропаґандивної праці серед чужинців; 2. Розкривання ворожих наступів, замаскованих різними підступними акціями; 3. Скріплення ідейности серед української еміграції, щоби з політ, еміґрації не вийшла заробітчанська; 4. Змагання проти політичної летарґіі і за скріплення зацікавлення українсь­ кими проблемами; 5. Все це можна окреслити змаганням проти зневіри, байдужости. знеохоти й незацікавлення і заохотою до боротьби за Визволення України. Кожний в силу своїх спроможностей.

(Далі буде)

227

ВАКЛ за Державну Самостійність України Від 18 до 22 квітня 1977 року в Тайпеї, столиці Китайської Національ­ ної Республіки, проходила X Конференція ВАКЛ (Світової Антикомуніс­ тичної Ліґи) і 23-тя Конференція АПАКЛ - делегатів азійського конти­ ненту. В Тайпеї 350 делегатами були заступлені 76 країн і численні національні організації та 16 міжнародніх організацій. Схвалено резолю­ ції Української делегації, АБН і ОУН, в користь України. Десята Конференція Світової Антикомуністичної Ліґи (ВАКЛ) у Тай­ пеї, Китайсьна Республіка, Тайван, схвалила 22 квітня 1977 «Резолю­ цію про самостійність України«. її текст такий. Тому, що Україна з її 53-мільйоновим населенням, з неснореним революційним людським потенціялом, з величезними економічними ба­ гатствами (»житниця Европи«) й природними копалинами, з трудопюбивістю її народу та винахідливістю її інтелектуальної еліти і з її геополітичним положенням - творить вирішний чинник у проти больше ви цькій боротьбі та в побудові нового справедливого міжнародного ладу;

Тому, що Україна, не зважаючи на втрату своєї державної незапежности в 1920/21 pp. і на винищення большевизмом понад 20 мільйонів населення в наслідок гено-, етно-, культуроциду, під час воєнного комунізму, штучно організованого Москвою голоду 1932/33, єжовщини (1937), масового винищування Української Повстанської Армії (УПА) і революційного підпілля Організації Українських Націоналістів (ОУН) та їхніх прихильників з усіх верств народу в pp. 1942-1953 - не заперестала своєї боротьби за національну незалежність і права людини («завжди змагаючи до волі« - за словами Вольтера); Тому, що Україна, як Фенікс з попелу, завжди наново відроджуєть­ ся як це засвідчують: а. повстання українських та інших політичних в’язнів у російських концтаборах у 1953-1959 pp., б. відродження нової інтелектуальної еліти в шістдесятих і сімдесятих роках у дусі патріотизму, визвольного націоналізму, християнства й українського історично-традиційного народоправства, в. скріплення визвольних дій національно-революційного підпілля (про що інформують не тільки українські компетентні чиннини, але й іншенаціональні політичні, історичні, економічні, національно-етнічні, лі­ тературні й інші дослідні джерела), г. змагання у найрізніших формах і різними методами молодого покоління України за здобуття національно-державної незалежности і здійснення прав людини.

Зліва: д-р С. Галамай, п-і Ну Ченґ-канґ, п-і Слава Стецьно, д-р Ку Ченґ-канґ, Ярослав Стецьно, д-р Р. Малащун, С. Кіра.

Отже Десята Конференція ВАКЛ постановляє: - підтримати революційно-визвольну боротьбу України за її націо­ нально-державну незалежність і права людини, - вимагати, щоб Україну, яка є членом-основником ОН, репрезен­ тував в ОН не агентурний уряд московської колони-УССР, але представ­ ництво національно-визвольної революційної організації - ОУН, яке повинно мати принаймні такий правний статус, як має ПЛО (Палестин­ ська Визвольна Організація); - засудити російський шовінізм, імперіялізм, к о л о н іа л із м , ґено-, етно- і культуроцид, русифікацію та вивіз українців поза межі України; - засудити національний, політичний, соціяльно-енономічний гніт і визиск української нації та її землі; - засудити топтання національних і людських прав російськими комуністами й неоколоніялістами, ламання договорів і міжнародньоправних актів, як, наприклад, Хартії ОН, - Резолюції О Н про деколо­ нізацію - надання незапежности к о л о н іа л ь н и м народам і країнам - з 14 грудня 1960, - і ламання «Кошика 3«, статтей VII і VIII про націо­ нальні й людські права навіть Заключного Гельсінського Акту та одно­ часно власних конституцій § 17 конституції С С С Р і § 14 конституції УССР, які надають ножній республіці право вільного виходу з СССР, а насправді російські колоніялісти й загарбники засуджують на 15 років важкої тюрми або на кару смерти за саму тільки спробу теоретичної аналізи можливостей цих статтей конституції, ян це було у справі правників Л. Лук'яненка, І. Кандиби й інших;

229

Крайовий З’їзд СУМ у Тарасівці Цьогорічний ХХІ-ий Крайовий З’їзд С У М відбувся 16-17-го квітня в Тарасівській залі »Хортиця«, призначений на 11-ту годину ранку. Якщо дописувач і на згадує про точність, то для «стовідсоткового® українця і тан ясно, що без спізнення не обійшлося. Неясність може бути тільки на скільки? Мотто цьогорічного Здвигу є «ВОЛЯ У К Р А ІН И - Н А Ш А МЕТА« і під тим гаслом проходив З'їзд, який відкрив сумівським святочним привітом уступаючий голова друг Богдан Гаргай. Після молитви і могутнього - Христов Воскрес! друг Богдан привітав гостей і делегатів. Керувати Зборами обрано д-га Володимира Карпинця, заступником д-га Степана Шмондрака, секретарями подруг Лідію Деременду і Анну Стриганин. Предсідник запропонував вшанувати однохвилинною мовчанкою пам'ять Бориса Матушевського, що недавно помер в Україні та всіх друзів і подруг з Англії, що відійшли у вічність протягом останньої каденції. Борис Мату­ шевський був одним з основоположників Спілки Української Молоді - учень професора Дурдуківського і академіка Єфремова. Після затвердження порядку денного покликано Почесну Президію, більшість яких не прибули на час, а тому історичним моментом булс те, що представник О У Ж і С У У В , в одній особі, вітала першою. Потім слідували д. Роман Кравець - від Студентської Громади, представник »Подолії« - д. І. Скальський, д-р Гри-

d - засудити переслідування Українських Церков, руйнування українсь" ких культурних пам’яток, убивства українських священослужителів, як, на­ приклад, о. Луцького й о. Лучкова, чи мистця Аллу Горську, і зокрема членів підпільної Організації Українських Націоналістів (ОУН); - вимагати звільнення усіх українських політичних і релігійних в'язнів (які творять 60-70 % усіх політичних в’язнів), на чолі з Ю рком Ш ухевичем, Валентином Морозом, Святославом Караванським, Євгеном Сверстюком, Іриною Сеник, Іриною Калинець, 3. Антонюком, І. Світличним, о. В. Романюком, Ігорем Калинцем, М. Руденко, О. Тихим, і зонрема всіх членів О УН і УПА, з-поміж яких багатьох уже караєть­ ся понад ЗО років по тюрмах і концтаборах тільки за те, що вони боролися за розвал російської імперії й відновлення самостійної собор­ ної української національної держави та за здійснення прав людини; - вимагати звільнення поета Зіновія Красівськогс й інших з психотюрем; - вимагати виведення російських окупаційних військ і російського апарату терору з України, щоб український народ міг відновити свою власну національну, незалежну народоправну державу.

230

горій Васькович - проф. Українського Вільного Університету, Ілля Дмитрів від голови Централі С У Б проф. Володимира Василенка та Інформативної Служби. Писемні привіти прислали: Патріярх Йосиф 1-ий, о. Г. Лазієнко капелян С УМ , о. Петро Стецюк, о. Ярема Гаврилюн, о. Ратушинський, о. д-р В. Дзьоба, о. С. Богатирець УАПЦ, Ярослав Стецько - від Проводу Україн­ ських Націоналістів, О. Коваль, голова ЦУ С У М , С У М А (Америка), С УМ (Ні­ меччина), Леся Марнів - голова О УЖ , д-р С. Фостун в імені літераторів і Комітету Оборони Політичних В’язнів, У Х Р - Яєчник, О б В У - інж. Т. Кудлик, Пласт - Я. Іваницький, інж. Василь Олесьнів. Згідно з порядком нарад обрано різні комісії, які зайнялися дотичними до них справами. Друг Б. Гаргай зробив доповнення до звіту, який був виданий книжкою на 31 стор. Він подав делегатам до відома, що в сучасну пору є до 2 0 0 0 юнацтва і сеньорів. »Картав« ті осередни, які не поз віту валися, та що не в усіх осередках праця належно провадиться. Причини послаблення виховної праці є різні, починаючи від родинних обставин і кінчаючи загальною пасивністю. Такий самий стан є в господарській ділянці, що зумовлене фінансовою базою. Проте навіть серед такої загальної пасивности є люди, які дійсно працюють з посвятою і повною відданістю. Фінансовий звіт »Тарасівки« представив друг Я. Рутковський - секретар С У М , фінансовий звіт »Господи« подав друг М. Гринюк. Звіт Товариського Суду склав друг Я. Семеген, стверджуючи, що суд (через брак справ) був бездіяльним. Контрольна Комісія ствердила упорядкованість справ у КУ С УМ і друг І. Скальсьний запропонував уділити абсолюторію уступаючій управі. В дискусії над звітами не обійшлося без довших промов, які не стосувалися звіту, а були радше окремими доповідями для розворушення авдиторії. Було б несправедливим не зазначити, що все ж були питання, які стосувалися проробленої праці. Перші з них, як часто буває, торкалися грошей, чому не було фінансового зіставлення щодо майна »Тарасівки«. Було слушне зауваження, що якби усі дружинники, а їх є 800, працювали, стан виховної праці значно покращав би, під кожним оглядом. Зверталося увагу на виклади, які через брак відповідних виховників, є нудними, нецікавими, а через те важкими до сприймання. В таких умовах діти не можуть засвоїти виклади, а тому з них не користають. Маємо тепер вже досить фахових учителів, які можуть і вміють знайти підхід до юнацтва. Занедбано також спортову ділянку, яка є теж важли­ вою, якщо вона є на відповідному рівні. Молодий дискутант вважав, що дружин­ ники мали б бути бомбою, як вибухає. Треба рівно ж дискутувати над проблема­ ми і в той спосіб себе удосконалювати. Зганялося »вину« також на брак зацікавлення слухати не тільки нецікавий, але й цікавий матеріял. Прийшло й до «діравого відра«, якого не можна наповнити. Безпляновість у праці з молоддю, брак запальника, який би запалив бомбу. Було б доцільним мати молодь, що наподоблювала б швидку річну. Заторкалося питання малою почитиістю »Крилатих« і »Аванґарду«, згадувалося за брак акцій, через брак хотіння. Висловлювалися побоювання, що ян не буде С У М не буде С УБ -у й О У Ж . Трохи »капалося« на молодих за пасивність, але й були такі, що обвинувачували себе за те, що працю в С У М передали »зі злобою» молодим, тому й такі наслідки. Було непогодження зприводу пропо­ зиції Контрольної Комісії - замінити шатра на бараки, мотивуючи це тим, що шатра - символізують табір і тут годі шукати вигод. Були думни, щоб подавати більше практичного на зайняттях, та щоб відзначення давати не тільки за попис, але й за знання. Назагал «самобичування» було значно більше ніж на попередніх зборах. І від традиційного »атакування« інших, стрільна були направ-

231

лен і на себе. В дискусії приймали участь дд Литвин, І. Дмитрів, Аскольд Нрушельницький, Я. Деременда, М. Гринюк, Ф. Яроцький, I. Скальський, Борис Юрків, Дєдів, Мирон Бучок. Відповідали друзі: Я. Рутковський і Б. Гаргай. Після уділення абсолюторії уступаючій управі програмову доповідь мав д-р Григорій Васькович. Шановний прелеґент роз'яснив присутній молоді чому є важлива виробленість у суспільно-політичній думці серед дружинників. Молода людина повинна вивчити хоч би кілька головних концепцій, щоб на підставі студій виробити свою власну думку, яка політична концепція їй більше відповідає. Бо тільки така особа є цінна в політичному угрупованню. Маючи це на увазі, створено Інститут Суспільно-Політичної Освіти (ІСПО ). До цього часу політичною освітою серед молоді ніхто не займався і їхнє знання в цій галузі не було достатнім. Проте основи політичної освіти повинен ножен збагнути. Бо всі, а особливо молоді, мусять знати що треба робити для нашої справи закордоном і як робити? Молоді треба представити в який спосіб боровся Ш евченко з ворогом, а також мусить бути цілновита ясність: 1. Як здобути Україну? 2. Як закріпити? 3. Як вдержати? Знання дає молодій людині можливість приймати участь в дискусії і забирати певне становище. Проблема України і її майбутности дуже складна, тому кожна молода людина, якій залежить, яка доля спіткає Україну, повинна вивчати минуле, щоб на ньому будувати здорове майбутнє. В Німеччині таний курс уже відбувся, вкінці якого 10 осіб склали іспити. Другий день з’їзду почався Службою Божою відправленою о. М. Матичаком, після чого З ’їзд відкрив друг В. Карпинець сумівським привітом. Був зачитаний привіт від товариства »Гуцульщина« та від Патріярхального Централь­ ного Комітету за підписом голови інж. Т. Кудлика та пана Захарчука - секре­ таря. Бюджетова комісія залишила членсьну вкладку для сеньорів у висоті 2.00 ф.ст., а для дружинників і студентів 1 .00 ф.ст. Юнацтво й надалі має платити 60 пенсів річно. Проект був затверджений більшістю голосів. Зборами був представлений також проект правильника для жюрі. Після довшої дискусії і незначних змін правильник був затверджений більшістю делегатів. Головою С У М на дворічну каденцію переважаючою більшістю обрано друга Ярослава Деременду. До Управи ввійшли: Борис Юрків, Михайло Кухта, І. Овчарик і Я. Рутковський. В Екзекутиву обрано: друга Михайла Гриню ка І- Берчуна, П. Л ап чака М. Юрчиишина подругу Павлюк, Ігоря Марків, подругу Я. Содорук, Ліду Деременду, Лесю Дяківську, д. Аскольда Крушельницького і Мирона Бучна. Заступники: Д. Шумський, Степан Гунька і Богдан Рутковсьний. Контрольну Комісію очолив друг В. Карпинець, Б. Микитин і І. Скальський члени. Головою Товариського Суду обрано Петра Дю ка, членами: М. Титно і С. Замулінсьний, заступники друзі: М. Павлюк і Я. Семеген. Крайова Виховна Рада на дворічну каденцію складатиметься з: д-ра С. Фостуна, под-ги Л. Фостун, под-ги В. Гринюк, под-ги М. Капустинсьної, д-га Б. Марченка, д-га І. Крушельницьного і д-га М. Кузика. Очолюватиме Виховну Раду друг І. Овчарук. Головою •Господи» обрано - друга Михйла Гринюка. Друзі: С. Ш мондран, І. Овчарун, О. Довбуш і М. Щупляк - члени. Н а 11-ий К онгрес С У М Збори обрали 1 6 делегатів. Переходовий пра­ пор за пророблену працю в О сер ед ку був переданий першуну - О середку а Дарбі. Прийняли його голова Осередну - друг Татарчук та члени Управи подруги Ониськів і Лідія Деременда.

232

В 50-ліття мистецької діяльности маестра Остапа Буряка - друг Деременда вручив Ш ановному хореографові про па м'ятну трофею і грамоту. Звору­ шений маестро обіцяв працювати для молоді доти, доки битиметься серце. Третім ступенем виховника за довголітню працю під час таборів і голову Округи Манчестер наділено друга І. Овчарика. Тим же ступенем Прези­ дія К У С УМ наділила голову Округи Схід - друга Богдана Рогача, та друга Мико­ лу Кузина - за довголітню працю з юнацтвом під час таборів і в Осередку. За десятилітню діяльність в С У М і для С У М відзначено медалею друга Володимира Карпинця та друзів В. Чічу і М. Гудиму. Вручення відзнак довер­ шили друзі Я. Деременда і Б. Гаргай. Другим ступенем виховника, було від­ значено друзів Б. Гаргая і Я. Рутковського. Багато було внесків побажань: удосконалення для таборовиків, змінити формат «Голосу Молоді« (тепер це вже є доконаним фактом) видати збірну нескорених С У М та відзначити пропам'ятною книгою 30-ліття С У М у В. Брітанії, зазначувати у звітах осяги, не тільки невдачі, більше працювати і менше бити у дзвін тривоги, заохочувати дружинників їхати на літні унраїнознавчі курси до Мюнхену. Зареаґувати на конференцію в Беоґраді, яка є продовженням Гельсіньсьної Конференції, підготуватися відповідно до приїзду Брежнєва, відбути на протязі каденції курси для голів, секретарів, скарбників і організаційних референтів, плекати мову, дописувати до «Голосу Молоді« і т.д. Побажань було багато і цінних. Якщо б Управі вдалося їх хоч частинно здійснити, це було б великим осягом у праці з молоддю і для молоді зоргані­ зованої в рядах С УМ . Після схвалення Зборами проект резолюцій, З'їзд закінчено відспіванням національного славня.

Ніна Марченно

Молоді профілі

Сумівець кандидує до Стейтової Ради Олег Миськів, довголітній ак­ тивний член СУМ і бувший голова осередку ТУСМ в Ірвінґтоні, Н. Дж., тепер кандидує на посаду в Стейтовій Раді. Олег відзначав­ ся завжди своєю ін іц іа т и в о ю і діяльністю. В 1974 р. під час пасових акцій солідарности з В. Морозом, Олег брав участь в голодівці перед совєтською місією до Об’єднаних Націй, яка тривала 6 днів і 6 ночей. Олег також одру­ жився з дуже активною сумівкою і бувшою головою осередку ТУСМ в Міннеаполіс, Ромою Лісович.

Тепер Олег є співвласником підприємства і активним в місце­ вому американському громадсь­ кому житті. В тій ОКОЛИЦІ, МІЖ ІНШИМ, ь є дуже багато унраїнців і він чис- f

233

Там де віиовники з юнацтвом працюють

Іспити Ю СУМА в Джерзі Ситі

Сидять (зліва): Марійка Білин, Оля Науменно, Онсана Ш еремета і Соня Микитюк. Стоять (зліва): виховнин Зеновій Гальнович і представниця ГУ СУМА Христина Грицковян.

Старшоюнацький рій «Русал­ ки" з Осередку СУМА в Джерзі Ситі відбув 2-го березня ц.р. свої іспити. До Осередку на це юнаць­ ке свято прибула в характері 4 лить на них в надходячих виборах. ™ Він є керівником С-ки Лукас і Еллис Рі'ел Естейт та Транс-Европа Імпорте в Ірвінґтоні. Заанґажований в Українсько-американ­ ській громадській асоціяції в Ірвінґтону і в Нюарку Олег також тісно співпрацює з Федерацією Республіканських Етнічних Куль­ турних груп в Нью Джерзі. Він дуже помагав у виборчій кампанії Романа Піття, також з Ірвінґтону, який виграв вибори до міської Ради. Бажаємо багато щастя і надіємось, що в короткому часі будемо мати ще одного Українця в Стейтовій Раді ЗСА.

234

представника Головної Управи, подруга Христя Грицковян, яка формально перевела іспити. Ви­ ховнин роя 3. Галькович, відкри­ ваючи церемонію іспитів ствер­ див, що згідно з опінією Булави кандидатки відповідають усім ви­ могам юнацького правильника і є готові до іспитів. Панувала у до­ мівці якась незвична святочна атмосфера, здається усі розмов­ ляли тільки на тему іспитів. О год.

7-ій вечора тодішній голова О се­ редку Степан Кіра відкрив фор­ мально іспитові сходини і приві­ тав представницю ГУ СУМА. Те­ мами іспиту були: сумівська тема­ тика, історія і література, розви­ ток сучасних подій в Україні, юнацька і громадська активність старшого юнацтва СУМА. Треба відмітити, що старші юначки доб­ ре засвоїли іспитовий матеріял. З.Г.

Учасники 18-го Нрайового З ’їзду СУМ в Канаді, Монтреаль, 29.4. до 1.5.77. Посередині Голова ЦУ СУМ д. О. Коваль, побіч Голова НПС (Пласт) д. Б. Пендзей і Предсідник З’їзду д. Т. Буйнян.

Річні Загальні Збори Осередку СУМ в Нью Йорку Коли говориться про розвиток суспільно-громадського життя в Нью Йорку, то треба ствердити, що О с е ­ редок С У М А ім. ген. хор, Т. Чуприн­ ки виконує важливу ролю, організу­ ючи українську молодь з метою ви­ ховання її на базі виховного ідеалу С У М - »Бог і Україна«. Щ об забез­ печити дальший розвиток цієї праці, дня 2-го квітня 1977 рону відбулися двадцятьвосьмі Річні Загальні Збори Осередку С У М А й Батьківського Ко­ мітету в Нью Йорку. Збори відкрив уступаючий Голова Осередку друг Корнель Василик молитвою »Боже Великий" та в короткому слові при­ вітав присутніх на Зборах Гостей, Представників організацій, Членство Осередку С У М А та Батьків, а відтак попросив до Почесної Президії Гос­ тей. Після схвалення порядку нарад, до керування Зборами вибрано П ре­ зидію в складі: Михайло Фурда - го ­ лова Президії, Теодор Боднар - зас­ тупник голови, Леся Цебрій, Теодор Монастирський - секретарі. Прото­ кол з попередніх Річних Загальних

Зборів О-ку С У М А та протокол з останніх Загальних Зборів Батьківсь­ кого Комітету відчитала подруга Богданна Сидор-Чарторийська, які прийнято одноголосно. В дальшому ході Зборів, з привітами виступали наступні Гості: проф. П. АндрієнкоДанчук - директорка Школи У кра­ їнознавства О-ку С УМ А , М. Коцка заступник голови Другого Відділу О О Ч С У , Б. Сидор-Чарторийська О б ’єднання Жінок О Ч С У , інж. Глад­ кий - голова В ідділу ПАБНА, А. Прятка - Крайова Управа Т УС М та О с е ­ редок Діяльности Т У С М в Нью Йор­ ку, М. П’ятка - Голова 44-го Відділу Укр. Нар. Помочі, О. Ґенза - Тан­ цювальний Ансамбль »Верховинці«. Н а доручення мґр. І. Кобаси, друг К. Василик склав привіт від Метропольного Відділу Укр. Бібліотекарів. Всі вище подані представники організа­ цій і установ висловились з признан­ ням і подякою для членів Управи Осередку і Батьківського Комітету за їхню жертовну й тяжку працю в

235

БАЛЬ ДЕБЮТАНТОК СУМ в Нью Йорку лютий 1977

КОМІТЕТ ВАЛЮ - перший ряд зліва на право: Петро Когут, Оля Гірнян, п-і Марія П'ятка, Ігор Длябога - аранжер, Євгенія Кузьмович - аранжер, інж. Мирослав Ш мґель - голова ГУ СУМА, Марійна Варна, Корнель Василин - голова Комітету, Ірина Новаиівсьна, Юрій Фурда, Христя Шміґель.

молоддю й побажали успіхів нововибраній Управі. Відтак, приявні заслухали звітів уступаючих керівників Управи Осередну С УМ А і Управи Батьнівсьного Комітету. Звітування референтів У п ­ рав дали перегляд праці Осередну С У М А в Нью Йорку, а саме: праця Школи Українознавства яка склада­ ється з 12 нляс та 130 учнів; праця мистецьких одиниць які мали на про­ тязі останньої каденції коло ЗО висту­ пів перед українською і чужинецьною публіками; праця Відділу Ю нац­ тва, при якому регулярно відбува­ ються виховні сходини по роях; та організована участь в різних імпре­ зах. Вкінці Голова Осередну С У М А заявив, що повні змістом звіти з діяльности віддзеркалили велику ак­ тивність Осередну. і що помимо ве пиких труднощів управа старалася

236

зробити все, що було в її силах і спроможностях. На тому, Голова подякував референтам Управи і Бу­ лави, Батьнівсьному Комітетові, Ди­ ректорці й Учителям Школи, Голов­ ній Управі С У М А , всім мистецьким керівникам, адміністраторам та всім тим, що радо допомогали в праці молоді Осередку С УМ А . З черги звітували Голова Кон­ трольної Комісії друг Мирон Корнага, який на підставі проведеної кон­ тролі подав внесок від Контрольної Комісії на уділення абсолюторії усту­ паючим органам. Після схвалення абсолюторії, одноголосно обрано нову Управу Осередку С У М А , У п р а ­ ву Батьківського Комітету, Контроль­ ну Комісію і Товариський С У Д в та­ кому складі: Голова Осередку С У М А - К. Василии, заступник голови - Пет­ ро Когут, сенретарка - X. Цебрій,

ДЕБЮТАНТКИ І ЇХН І ПАРТНЕРИ - зліва на право: Галя Науменко - Роман Манар, Оля Реван - Роман Козіцьннй, Розанна Нуземчак - Іван Виноградини, Оля Васілно Богдан Шевчин, Ірина Сіндрун - Ярослав Пашлин, Дарія Уздейчуи - Володимир Фриз, Ярослава Щур - Володимир Сидор, Натална Кіцюн - Стефан Кап, Оля Ґенза Михайло Яблонсьний, Марійка Фолик - Михайло Кушнір, Марійна Білин - Петро Кулик, Богданна К л и м ко - H.H., Анна Барбадии - Осип Нріса.

організаційний референт - Богдан Пилипів, нультурно-освітний рефе­ рент - Є. Сидор-Чарторийська, спортовй референт - І. Новаківська, Бу­ лави ий (референт юнацтва) - С. С и­ дор Чарторийський, референт Дру­ жинників - П. Когут, фінансові рефе­ ренти - Б. Сидор-Чарторийський, В. Лавро, господарський референт С. Лавро, референт преси й інфор­ мації - М. Барна, референт зовнішних зв’язків - М. П'ятка, референт сумівських видань - В. Когут, бібліо­ текарка - X. Фурда, члени - В. Кос­ тик, X. Грицковян, Г. Цебрій, Г. Бадяк. До Управи Батьківського Ком і­ тету обрано: голова - С. Журавський, заступник голови - В. Клюкевич, організаційний р е ф е р е н т-Д . Барна, секретар - Т . Монастирський, скар­ бник - М. Когут, господарський ре­ ферент - М. Приймак, члени - Г.

Лещук, К. ІІлішак, М. Кобилецька, В. Бардиґула. Контрольна Комісія: голова - М. Корнага, члени - ЄКоролюй, О. Виноградник. Това­ риський Суд: голова - 3. Галькович, члени - Ґ. Кузьмович, Т. Волянин. Після вибору нових Управ, голо­ ва Президії Зборів друг Михайло Фурда, як представник Головної Управи С У М А в своєму слові ствер­ див, що многогранна праця яку О се­ редок вложив в українській спіль­ ноті - заслуговує на увагу, подяку й признання. В кінці зайняли слово нововибані голови, які подякували за вибір та закликали всіх до біль­ шого зацікавлення сумівсьною пра­ цею. Збори закрито відспіванням: »Не пора...«.

Марійка Барна Пресовий Референт

237 і

Щзспш иа%эемо 12.1. ТУ/ У відбулося вінчання моло­ дої пари М арії Г А М У Л Я К з Яремою Г О В А Н Ц Е М у Святопокровській Ц ер­ кві в Клівленді, Огайо. Акт у вінчання доконав настоятель о. крил. Микола Павлиишн. Весільне приняття відбу­ лося в колі численних гостей, а зокрема сумівок та сумівців, у залі Святопокровського Осередку. Привіт від Осеред­ ку СУМ А зложив культосвітнийрефе­ рент д. Петро Венгрии. Під час при­ нят т я проведенно збірку на добродійні цілі, з яко ї приділено 3 0 дол. на »Аванґард« і »Крилаті«. Молода була членом Ю С У М , а те­ пер дружинницею Осередку С УМ А ім. геть. Богдана Хмельницького в К лів­ ленді. Брала активну участь в Булаві Ю С У М та в Управі Осередку. Закін­ чила Кейс Вестерн Резерв Університет (Бечельор оф А рт ), а опісля зро­ била маґістерку з історії на універ­ ситеті в Чікаґо. Ярема Гованець теж закінчив університет та зробив м а ґіс­ терку з хім ії. Молодій П арі бажаємо М ногих і Щ асливих Л іт !

W

^ Молода сумівська Пара Стефка Я Н Ц Ю К і Роман Г У С А К звінча­ лися 2-го жовтня Т976 р . в Церкві Пресвятої Трійці у Брадфорді, А н глія Акту вінчання довершив о. Евген Кушко. Весільна гостина відбулася в залі при відділі С .У .Б . Весільною гостиною провадив староста п. Володимир Парфанюк, який за згодою батьків і м оло­ дих заініцював збірку, що дала ббф.ст. з чого призначено 2 0 ф.ст. на Фонд »Аванґард«, 2 0 ф.ст. на Патріярхальний фонд і 2 6 ф.ст. на Визволь­ ний фонд. Щира подяка Ж ертводавцям і збірщикам, а Молодій П арі М ногих і Щ асливих Л іт !

238

7 .8 .1 9 7 6 р. звінчалися двое провід­ них членів С У М в Лондоні, А н глія, Анна С Т А С IK і Володимир Г У М Е Н Ю К . Звінчав Молоду Пару о. д-р С. Орач. А нна - юначка С У М з наймолод­ ших літ , пройшла успішно всі юнацькі ступені СУМ, виконуючи рівночасно р ізн і ф ункції у Відділі Ю С У М »Київ«. Згодом, я к дружинниця С У М е в упра­ ві О-ку, в балеті »Соколи« та в ді­ вочому хорі. К рім того я к фахова учителька, навчає в Ш колі Україно­ знавства, а також веде культурну і зовнішню працю. Володимир, колись в Братфорді, а тепер в Лондоні, є активний в праці О-ку на провідних функціях та булавним Ю С У М . Також вчить у школі і є секретарем Відділу СУБ.

Традиційне весілля відбулося в залі Відділу СУБ, де старостував д. М а ­ ріям Гайва, при численній участ і гос­ тей і рідні з р ізни х місцевостей і зза кордону. Прибуло багато привітів. Від К У С У М вітав заст. гол. д. В . Карпинець, а від С У Б д. М . Ш ептицький. Щасти Боже, на новій дорозі ж ит т я!

►

/2-го лютого 1977 р . в церкві Св. Андрія в Лідкомбі (Австралія) відбу­ лося вінчання Г а лі Д Р А Г А Н з М ихай лом Л А Н И Ц Е Ю . М ихайло син Бог­ дана і Параски Л аниців, активних громадян, членів СУМ, е також ак­ тивним членом С У М та членом т ан­ цювальної групи.

Г а л я - донька Д анила й М арії Д раґанів - пішла також слідом своїх батьків і вже від наймолодших років є активною в різних гуртках О-ку С У М в хорі, танцювальній групі тощо. Тайну вінчання довершив місцевий парох о. І. Шевців, а весільна гостина відбулася в Д о м і Української Молоді при участ і коло 3 0 0 гостей. Старос­ тував п. Олег Островський. З нагоди цієї радісної події гості, з ініціят иви п-і І. Полохач та за згодою батька молодого, зібрали 34 дол. на пресфонд »Аванґарду«, за що всім жсертводавцям щира подяка, а Молодій П арі бажаємо багатоліття і радости в подружному житті ООП

До ШАНОВНИХ ВІДБОРЦІВ «АВАНГАРДУ« Видавництво СУМ вже неодноразово зверталося до своїх Читачів з відповідни­ ми зверненнями в справі фінансового положення «Авангарду» і його належної розбу­ дови. Було роблено наголос на знецінювання гроша через інфляцію, яка панує тепер у всьому світі, що відбивається танож на цінах продукції, а в нашому випадку на коштах випусну журналу. Через те ті наші Відборці, що платять за журнал з одноріч­ ним чи й більше спізненням, фантично недоплачують за журнал різницю, на яку подорожіли за той час кошти випуску. Якщо таких Відборців є більше (а так, на жаль є!), тоді журнал знаходиться в постійній фінансовій кризі. Це в свою чергу є причиною спізнень у випусну, бо не вистачає фондів на понриття найнонечніших витрат (навіть оплати за пошту) і ніхто в таній ситуації не може бути задоволений, ні Читачі журналу, ні Видавництво. З повищих причин Видавництво СУМ є змушене звертатися поновно до ВШ Відборців журналу, щоб не легковажити тієї справи. Журналові, для нормального випусну потрібно ПЕРЕДПЛАТНИКІВ, янщо хто з Відборців не вспіє на початну року внести передплати, то мусітмме платити дорожче, тан, як це подається тепер в «Умо­ вах передплати». Щоб не робити несподіванки з такої настанови Видавництва, даємо ще можли­ вість всім, хто досі не вирівняв належности і передплати по кінець 1977 рону, щоб це зробив негайно, вплачуючи належність до референта сумівсьних видань в Осеред­ ну СУМ, а де такого нема - то банковими чеками (з Німеччини і Франції поштовими мандатами) прямо до В-ва на адресу Адміністрації: Avangard, 72 Bid Charlemagne

1040 Bruxelles.

Висота належности по кінець рону є завжди позначена на коверті, в якій опано­ ваний журнал, зразу під адресою Відборця. Хто не внесе позначеної належности перед випуском наступного числа «Авангарду», той одержить підвишку належности, згідно з новою тарифою для Післяплатників. _ В-во СУМ

П О Ж Е Р Т В И Н А П Р Е С Ф О Н Д »А В А Н ҐА Р Д У «

ЗСА Бостон:

Клівленд:

О-к СУМ А зб. л . ч . 38 - 17 дол. по 1 дол.: В . Четъмансъкий, П . Чехович, М . Волощук, /. Попик, 0 . Щудлюк, М . Дашавець, П . Возьний, С. М икитин, С. Сологуб, 0 . Ганчар, 0 . Копустинський, М . Гапій, М. Носаль, М . Сухий, К . Русак, В . Гончар, М . Сухий. З нагоди весілля М . Г а м уляк з Я . Гованцем - 15 дол. (також на »Крилаті« - 1 5 дол.)

Канада Саскатун: Велланд: Етобіко:

0 -к С У М - 25 дол. Відділ Л В У - 2 5 дол.

0 -к С У М з нагоди відвідин Г олови Ц У С У М - 5 0 дол.

3 весілля Люби Мороз з Любомиром Козаком - 5 0 дол.

Вел. Брітанія В ол ьвергам птон: П-тво Куіити з нагоди М иропомазання їх дочки Юлії -

Бедфорд:

2 ф.ст. М . Титко - 1 ф.ст. М . Прихідний - 0 .5 0 ф.ст.

Австралія

І

Сідней:

0 . Гутник - 2 0 дол. Всім Ж ерт водавцям і Збірщ икам щира подяка, а Молодим П арам і Ю л ії М ногих і Щ асливих Л іт !

240

ЗМІСТ

опор.

ЗАГАЛ ЬН І ТЕМ И /О К /: Новий акт фальшу і облуди.........і ........... ............... ....................

...\ За кли к К омісії Прав Людини С К В У та К ом ісії Українських Молодечих Організацій С К В У до українців Країн Вільного Світу ...: Ю вілей Владики Митрополита У А П Ц . ................... 167 ...\ Сидор-Шелест ...................................................................... . ...: »Матушевського вже немае« ............................................................... ...: Книж ка Євгена Снєгірьова про процес С В У і СУМ - нове свідчення Г.У. СВУ: »...Дядьки з “Кобзарями,, в торбах« .................................. І. М. Ярема: »Мої зустрічі з Україною або як розвіювалися ілюзії« Н. Павлушкова: Сестра М иколи Павлушкова про писанину Снєгірьова ...: Знущанна над Стефанією Шабатурою

161 166 169 171 173 176 177 179 183

ІД Е О Л О Г ІЧ Н І Т Е М И О. Коваль: Д ум ки з нагоди появи нового випуску виш кільних матеріялів ІС П О - Книж ка ч. З .......................... .

186

П О Е З ІЯ - П Р О З А O.K.: М икола Руденко - поет борець...................................................... М. Руденко: Необхідність, Вогнище і інш і ............................. ...........

O.K.: »Ш ляхом Леґенди« ..................................................... ........ . Богдан Казанівський: Н аціональний прапор .......................................

188 189 193 195

Н АУКА - КУЛЬТУРА - М И С ТЕЦ ТВО Б. Антоненко-Давидович: Культура української м ови ..................... 201 Др. Р. Мазурок: Польські засіхання на Україну ............ ••••••■........ 205 О. Коваль: Дещо про найстарші архітектурні п а м ’ят ки К иєва ...... 211 ВИХОВНИКИ К. Ушинський: Проблеми сімейного виховання..... ........... Григорій Васькович: Українознавчі студії в М ю н хен і........... .......

218 222

С У С П ІЛ Ь Н И К И М. Трач: Причинок до гутірки про масові м е д ії.............. ..............

224

М ІЖ Н А Р О Д Н И К И ...: В А К Л за Держ авну Самостійність У країни................ „.и.. .....

228

СУМ В Д ІЇ Ніна Марченко: Крайовий З ’їзд С У М у Тарасівці ....... ........... ...: Сумівець кандидує до Стейтової Р а д и ....... ........... . З.Г.: Іспити Ю СУМ А в Дж ерзі С ит і........ ................................ Марійка Барна: Річні Загальні Збори О-ку С У М в Нью Йорку ........ ...: Б аль Дебютанток С У М в Н ью Й о р к у ...................................

230 233 234 235 236

Щ АСТЯ БАЖ АЄМ О М арія Г А М У Л Я К і Ярема Г О В А Н Ё Ц Б , Стефка Я Н Ц Ю К і Роман Г У С А К , Г а л я Д Р А Ґ А Н і М ихайло Л А Н И Ц Я , А нна (П А С ІК і Володимир Г У М Е Н Ю К .................. ............................... ................... ....- Пожертви на пресфонд »Авангарду« ................. ......... ......... .........

238 239

На обкладинці: Південно-західний р іг Собору св. Софії.................... Західна внутрішня ґалерея Собору св. Софії ..........

І IV