Василь стефаник 2016

Кам’янець - Подільська МЦБС Методико - бібліографічний відділ

Великий різьбар українських селянських душ 145 років від дня народження Василя Стефаника Рекомендаційний список літератури

2016

Матеріал підібрала і надрукувала бібліограф І категорії центральної міської бібліотеки ім. Костя Солухи О.В. Дачковська

«Стефаник – це митець з Божої ласки. Він досконало володіє формою і має подиву гідний смак у доборі своїх творчих засобів», – чуємо голос Івана Франка. Поетом мужицької розпуки називав його Марко Черемшина. А він сам про себе казав: «Людський біль цідиться крізь моє серце, як крізь сито, і ранить до крові». І ще: «Я писав те, про що серце співало… Писав я горіючи, і кров зі сльозами мішалася».

Цей хлопець буде сонечком села гріти і землю дощиком росити Життєвий і творчий шлях Василя Стефаника Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина. Проте хлопець змалку знається на селянській праці, допомагає батькам, пасе вівці. Хлопець зростає в атмосфері народної творчості: знав від селян багато казок, переказів, пісень. Від матері та сестри Марії навчився співати. Три роки хлопець відвідував школу у рідному селі, а потім ще три роки навчався у сусідньому селі Снятині у народній школі, де вперше відчув на собі зневагу з боку вчителів і паничів.

1883 року Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де соціальні контрасти і протиріччя виявилися ще глибше. У Коломиї ще гостріше відчув на собі соціальний і національний гніт. Селянські діти рідко потрапляли до гімназій, бо навчання вимагало великих витрат. А вчителі і гімназисти ставилися до мужицьких дітей з відкритою зневагою, знущалися не лише морально, а і фізично (навіть били). Був випадок, коли знущання одного з учителів мало не довели хлопця до самогубства. Оце глузування рано пробудило у Василя почуття протесту проти соціальної та національної нерівності. Починаючи з четвертого класу гімназії, Василь бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Гуртківці вели

громадсько-культурну роботу серед селян (організовували читальні). Учасники таємного гуртка «Студентська громада», одним із керівників якого був Лесь Мартович, вивчали заборонену літературу, обговорювали реферати на суспільнополітичні та літературні теми, а також власні твори. Гуртківці встановили особисті зв'язки зі спільниками Франка, що розгортали селянський рух на Коломийщині. Ще 1888 року Стефаник і Мартович познайомились з М. Павликом, який зацікавився Мартовичевим твором «Рудаль», який пізніше за Стефаникові гроші було видано окремою книжечкою під назвою «Нечитальник». У гімназії Стефаник теж починає пробувати сили в літературі. Із перших опублікованих творів до нас дійшов лише один вірш, який Стефаник опублікував без підпису. Студенти виявляли великий інтерес до революційних видань, що їх здійснювали І. Франко і М. Павлик. Знайомились із забороненою літературою, яку одержували від сестри М. Павлика Анни, вона теж була активною учасницею революційного руху. Так вони поступово придбали чималу бібліотеку. Крім політичної літератури в ній були твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича та інших видатних письменників того часу. Особливо захопили Стефаника твори Г. Успенського. Участь молоді у революційному русі не залишилась поза увагою гімназичного начальства. Спочатку із гімназії виключили Мартовича, а слідом за ним ще двадцять студентів, серед яких був і Стефаник. Восени 1890 року слідом за Мартовичем до Дрогобицької гімназії вступив і Стефаник. Навчаючись поблизу Нагуєвичів, де в цей час перебував Франко, Стефаник спеціально пішов знайомитися з Франком. Ця зустріч справила на нього надзвичайно велике враження. Після закінчення гімназії (1892) Василь Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. У студентські роки Стефаник бере активну участь у громадському житті, виїздить на села агітувати за селянських кандидатів у депутати до австрійського парламенту, зокрема за Івана Франка. За агітаційну роботу на селі його переслідують австрійські

жандарми і на два тижні кидають до в'язниці. Замість вивчення медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентівукраїнців «Академічна громада». Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками. Студент бере активну участь у громадському житті рідного краю, зміцнює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890 р. першої статті – «Жолудки наших робітних людей і читальні» – він у 1893-1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос» та «Літературнонауковому віснику» ряд статей. Упродовж 1890-1897 років він пише свої перші «образки», тобто (пісні), ліричні етюди, поезії в прозі, далі переходить до написання реалістичних новел, в яких змальовує тяжке економічне становище і безправність селян Галичини, різні побутові трагедії і драми, які постають на ґрунті пригнічення, темноти і нужди. У 1894 році на шевченківському вечорі в Кракові відбулося знайомство В. Стефаника з високоосвіченою родиною Морачев-ських. Вацлав Морачевський – відомий польський вчений-природо-лнавець, а його дружина – українка Софія Окуневська – була чи не першою в Австрії жінкою, яка здобула вищу медичну освіту. Це знайомство Стефаник вважав найважливішою подією своєї молодості. «Вацлав Морачевський – моя дорога у світ», – напише пізніше Стефаник у ліричній сповіді «Серце». Морачевський багато зробить для ознайомлення польської громадськості з творчістю В. Стефаника. На цей же період припадає час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов'язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896-1897 рр. він пише

ряд поезій у прозі і намагається видати їх окремою книжкою під заголовком «З осені». Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті («Амбіції», «Чарівник», «Ользіприсвячую», «У воздухах плавають ліси», «Городчик до бога ридав», «Вночі» та ін.). У творі «Городчик до бога ридав» молодий письменник висловив уболівання над долею селянської дітвори, яка гинула від голоду та нестатків, а в прозовій мініатюрі «Раненько чесала волосся» реалістично передав переживання молодої закоханої дівчини. Близькими до поезій у прозі є твори « Моє слово» та «Дорога». Це дуже інтимні твори, які писалися до дня народження коханої людини – Євгенії Калитовської. Стефаник закохався в Євгенію Калитовську, коли та вже була заміжньою жінкою, мала дітей і обов'язки перед своєю родиною. І Євгенія Калитовська, і її сестра Ольга Гаморак захоплювались творами Василя Стефаника, але їх обох вразив розпачливий тон його творів. Варіанти обох творів містять ознаки модернізму, але ці віяння в його творчості були короткочасними. Упродовж 1897 р. у популярній чернівецькій газеті «Праця» побачили світ перші сім реалістичних новел Стефаника – «Виводили з села», «Лист», «Побожна», «В корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська», які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трак туванням тем із життя села. Перша збірка новел – «Синя книжечка», яка вийшла у світ навесні 1899 року у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, оскільки автор звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства. 1900 року у Львові побачила світ друга збірка поезій Стефаника «Камінний Хрест», там же на початку 1901 року вийшла його третя збірка «Дорога».

1 січня 1900 року після тривалої хвороби померла мати В. Стефаника. За чотири місяці батько знову одружується з

молодою дівчиною. Відтоді В. Стефаник не навідується до Русова, остаточно порвавши з батьком. Важливою для письменника була подорож 1903 року на Східну Україну у зв'язку з відкриттям пам'ятника Котляревському. Ця подорож сприяла дружнім стосункам Стефаника з багатьма прогресивними українськими письменниками. Навчання Стефаника в Краківському університеті затягнулося, бо дуже багато часу займала агітаційна робота і літературна творчість. Вивчення письменником медицини відбилося згодом у його творчості пізнанням найглибших таємниць психіки людини, з'ясуванням причин тих чи інших людських вчинків. 26 січня 1904 року Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак, що вчителювала в сусідньому з Русовим селі Стецеві. Після одруження бере на себе господарство свого тестя і шість років живе з дружиною і трьома синами у селі Стецеві. 1908 року селяни обирають його «мужицьким послом до Австрійського парламенту». Він відстоює права простих людей і відходить від літературної праці. Написані з великою художньою силою твори Стефаника здобули широку популярність: вони перекладалися російською, польською, німецькою, чеською та іншими мовами, про них багато писала критика. Але сам. письменник за наступних 15 років не опублікував жодного нового художнього твору. Дух Стефаникового бунтарства, а в ньому й весь гуманізм його треба шукати не тільки в сценах, де ллється кров, але й у малюнках тріщин селянської душі, в невидимій, але животворній, як повітря, любові письменника до тої душі. Дмитро Павличко Тривала перерва у літературі не позначилася на майстерності письменника, і наступні твори відзначалися драматизмом описаних подій. З Першою світовою війною, яку Василь Стефаник зустрів у рідному селі, розпочався другий період його творчості. Постійне прискіпування ворожої

німецької вояччини, підозри н симпатіях до російського війська примусили письменника перебратися до Відня. Воєнні дії глибоко вразили В. Стефаника, а саме тут, у Відні, після майже 15-річної перерви, у нього «знову народилося слово». Одна за одною з'являються новели письменника. Перша з них - «Діточа пригода» – написана восени 1916 р., а опублікована на початку 1917 р. Цей період став часом великих соціальних зрушень (розпад Австро-Угорської імперії і революція 1917 року). Він менш інтенсивний, ніж перший, але з чималими здобутками. Смерть Івана Франка також знайшла відбиток у творчості новеліста ще одним твором — «Марія» (1916 р.). За «Марією» письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду склали п'яту збірку – «Вона – земля», видану 1926 р. Більшість творів цього періоду мають антивоєнне спрямування. Вони змальовують трагедію народу: «Над його селами й містами, полями й горами пройшла, як смерч, все знищуючи на своєму шляху, війна». З 1908 по 1918 рік Стефаник був послом (депутатом) австрійського парламенту у Відні. Перебуваючи депутатом від селянської радикальної партії, зрозумів, що його діяльність в умовах цісарської самодержавної влади приносить дуже мало користі народові. Разом із тим письменник протестував проти намагань польського уряду загарбати Галичину. У січні 1919р. В. Стефаник очолив велику делегацію на знаменне свято – проголошення злуки всіх українських земель. Після війни приходить нове лихо – окупація західноукраїнських земель реакційним польським урядом на чолі з маршалом Пілсудським. Про те, як жили і на що сподівалися покутські селяни під окупаційною владою, розповідається в новелах «Дід Гриць», «Morituri» та «Воєнні шкоди». Ось із цих творів, написаних під час Першої світової війни та в повоєнний час, і склалася нова книжка новел Стефаника «Земля», що вийшла 1926 року у місті Львові. У ці роки Стефаник часто хворіє, зростають матеріальні

нестатки. Йому доводиться часто позичати гроші у друзів, а адвокат Черемшина не раз захищав Стефаника в суді за несвоєчасну сплату боргів. У родині постало питання про виїзд старшого сина на заробітки до Канади, проте через економічну кризу в Канаді поїздку відклали. У 1927 році Стефаник планував свій приїзд до СРСР, але подорож не відбулася через те, що польський уряд не дав письменникові закордонного паспорта. До того ж до письменника дійшла інформація про наближення репресій в Радянській Україні. Отримуючи від українського радянського уряду за свою літературну працю персональну пенсію, В.Стефаник водночас не давав себе втягнути в сумнівну політичну полеміку, зрештою, за деяким згадками, відмовився від згаданої пенсії. Дальший розвиток трагічних подій в Радянській Україні (репресії діячів української культури, Голодомор 1933 року) переконав письменника в тому, що тоталітарний режим ворожий народові. У роки перебування Західної України під владою Польщі Стёфаник майже не виїздив з Русова, де й писав останні твори у вільні від селянської праці хвилини. У 1927-1933 роках Стефаник опублікував ще більше десяти новел. 1933 року прикутий до ліжка, паралізований письменник продиктував останні свої твори. Це були автобіографічні новели, белетризовані спогади. До самої смерті не полишало Стефаника бажання «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». Він чекав, коли його край звільниться від чужинців. Але 7 грудня 1936 р. Василь Семенович Стефаник помер. Поховано письменника на пагорбі край Русова.

Література Володар дум селянських твори Василя Стефаника Окремі видання 1.

Вибрані твори. – Київ: Держлітвидав, 1958. – 242 с.

2.

Вибране. – Ужгород: Карпати, 1979. – 392 с.

3.

Избранное. – Москва: Худож. лит., 1971. – 223 с.

4.

Камінний хрест. – Київ: Дніпро, 1972. – 251 с.

5. Камінний хрест : новели. – Харків: Фоліо, 2006. – 255 с.

- (Українська класика).

6.

Катруся : вибрані тв. – Київ: Веселка, 1971. – 102 с.

7.

Кленові листки. – Київ: Дніпро, 1978. – 215 с.

8. Кленові листки: новели / іл. М. С. Туровський. – Київ: Дніпро, 1966. - 279 с.

9.

Моє слово : новели. – Львів: Каменяр, 1971. – 96 с.

10. Моє слово : новели, оповід., автобіогр. та критич. матер., витяги з листів / упоряд., передм. та приміт. Л. С. Дем'янівська.

– 2-е вид., доп. – Київ: Веселка, 2000. – 319 с.

11. Моє слово : новели, оповід., автобіогр. та критич. матеріали, витяги з листів. – Київ: Веселка, 2002. – 319 с. : іл.

13.

Новели. – Ужгород: Карпати, 1977. – 176 с.

14.

Синя книжечка : новели. – Львів: Каменяр, 1969. – 61 с.

15.

Твори. – Київ: Дніпро, 1984. –173 с.

16.

Твори. – Київ: Дніпро, 1964. – 550 с.

Співець знедоленого селянства книги про В. Стефаника Горак Р. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Горак. – Київ: Видавничий центр «Академія», 2010. – 608 с. Процюк С. Троянда ритуального болю: роман про Василя Стефаника / С. Процюк. – Київ: Видавничий центр «Академія», 2010. – 184 с. Стефаник В.С. Новина. Камінний хрест. Сини: посібн. для 10 кл. / авт. - укл. В.О. Казакова. -– Харків: Ранок, 2001. – 45 с. «Співець селянської недолі»: В. Стефаник // Історія української культури: Х зшиток. – Київ, 1993. – С. 434. Василь Стефаник: життя і творчість. – Київ, 1991.

Гнідан О.Д. Василь Стефаник. Життя і творчість: посібн. для вчителя. / О.Д. Гнідан. – Київ: Радянська школа, 1991. – 219 с. Василь Стефаник: життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях: альбом / авт.-укл. Ф.П. Погребенник.

– Київ: Рад. шк., 1987. – 144 с. Лесин В.М. Василь Стефаник: нарис життя і творчості / В.М. Лесин. – Київ: Дніпро, 1981. – 150 с. (Літературні портрети). Погребенник Ф. Сторінки життя і творчості Василя Стефаника. / Ф. Погребенник. – Київ: Дніпро, 1980. – 350 с. Погребенник Ф. Василь Стефаник у слов'янських літературах. / Ф. Погребенник. – Київ, 1976. Микитась В.Л. Правда про Василя Стефаника. / В.Л. Микитась. – Київ: Наукова думка, 1975. – 96с.

Білий кінь лицарства статті з періодичних видань про життєвий і творчий шлях Василя Стефаника Вавжонек М. Василь Стефаник як представник галицьких радикалів / М. Вавжонек // Укр. іст. журн. – 2015. – № 5. – С. 49–60. Лобарчук О. Як живеться, Стефаники?: [родове село великого українського новеліста] / О. Лобарчук // Уряд. кур’єр.

– 2011. – 14 трав. – С. 18. Варчук В. Творча історія поезії у прозі Василя Стефаника «Самому собі» / В. Варчук // Слово і Час. – 2010. – № 4. – С. 103–113. Сізова К. Модерне переосмислення фольклорних традицій портретування у новелістиці Василя Стефаника / К. Сізова // Дивослово. – 2010. – № 2. – С. 52–54. Токарик М. Новели Василя Стефаника як експресіоністичне відображення дійсності / М. Токарик // Дивослово. – 2008.– № 2. – С. 28-33 ; Дивослово. – 2003. – № 2. – С. 64-66. Гоян Я. Білий кінь лицарства: [таїна новели Василя Стефаника «Давня мелодія»] / Я. Гоян // Літ. Україна. – 2007. – 12 лип. Дорошко Л. «Слово, сказане самим буттям»: [природа слова Василя Стефаника] / Л. Дорошко // Слово і Час. – 2004. – № 12. – С. 36–41.

Клочек Г. Текст «Під мікроскопом»: [фрагмент новели Василя Стефаника «Катруся»] / Г. Клочек // Укр. мова й літ. в ліеях. – 2004. – № 2. – С. 123–136. Зубович В. Проза Василя Стефаника і наукове сьогодення / В. Зубович // Слово і Час. – 2002. – № 6. – С. 87-90. Шумило Н. Літературний феномен Василя Стефаника: національний варіант експресіонізму / Н. Шумило // Укр. літ. в загальноосв. шк. – 2001. – № 3. – С. 34. Соловей О. «Чи кожен здатний винести свій хрест, ще за життя не лігши в домовину…»: [творчість Василя Стефаника. Новела «Камінний хрест»] / О. Соловей // Дивослово. – 2000. – № 5. – С. 44–46. Фіглевський В. «Любий доктор Василя Стефаника» / В. Фіглевський // Слово і Час. – 2000. – № 2. – С. 58-60. Мафтин Н. «... Бо Україні потрібні її діти» : [до вивчення в школі новели В. Стефаника «Марія»] / Н. Мафтин // Дивослово. – 1998. – № 8. – С. 41-44. Погребенник Ф. З думою про суверенність народу: [Василю Стефанику – 125] / Ф. Погребенник // Дивослово. – 1996. – № 9. – С. 6. Лепкий Б. Із спогадів «Василь Стефаник» / Б. Лепкий // Дивослово. – 1996. – № 9. – С. 3. Федорів Р. Червоне сонце Василя Стефаника / Р. Федорів // Дзвін. – 1996. – № 5–6. – С. 150.

Кучинський М. Стильові особливості новел Василя Стефаника антивоєнного циклу // Дивослово. – 1995. – № 5– 6. – С. 32–35. Ткачук М. «Крізь призму чуття і серця»: [новела «Злодій» та деякі проблеми експресіонізму В. Стефаника] / М. Ткачук // Слово і Час. – 1995. – № 7. – С. 27-31. Музичка М. Штрихи до біографії Василя Стефаника // Дивослово. – 1995. – № 5–6. – С. 30–32. Ляхова Ж. Національні й загальнолюдські ідеали в новелі Василя Стефаника «Марія» // Укр. мова і літ. в шк. – 1993. – № 11. – С. 3–7.

Наша адреса: Україна 32300, Хмельницька обл., м. Кам’янець-Подільський, вул. Кн. Коріатовичів, 3 Тел.: (03849) 2-44-52 Е-mail : k-pmcbs@ukr.net