незламний лицар правди і свободи

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ

Василь Стус – незламний лицар правди і свободи до 80-річчя від дня народження Василя Стуса Біобібліографічний покажчик

2

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ

незламний лицар правди і свободи Біобібліографічний покажчик до 80-річчя від дня народження Василя Семеновича Стуса

2018 3

ББК 91.9: 83.3(4УКР)6 УДК 016:821.161.2 (477.44)

В19 Василь Стус – незламний лицар правди і свободи : до 80-річчя від дня народження Василя Стуса : реком. біобібліогр. покажч. / Кам’янець-Подільська центральна міська бібліотека ім. Костя Солухи ; упоряд.: О. В. Дачковська. – Кам’янецьПодільський, 2018. – 72 с.

Упорядник: О. Дачковська Комп’ютерний набір: О. Дачковська

Кам’янець-Подільська центральна міська бібліотека ім. Костя Солухи, 2018.

4

Від упорядників 6 січня 2018 року легендарному поету, полум'яному сину України і борцю Василю Стусу виповнилося б 80 років. Стус – поет страдницької долі. Він обрав беззавітне служіння рідному народові. Він йшов тернистою дорогою та приймав безкінечні удари долі. Україна була для нього серцевим болем, з якого й народжувалася його полум'яна поезія. У неймовірно важких умовах тюрми, куди його запроторили за антирадянщину, Василь Стус тримався стійко, голови не схиляв. Він усвідомлював, що за ним «стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу одстояти до загину». Так, поет знав, що загине у своїй боротьбі із тією системою, але був упевнений, що через свою смерть повернеться до рідного народу: «Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя...». Щороку в січні українська спільнота, вшановує пам’ять українського поета, перекладача, літературознавця, правозахисника, одного із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х років Героя України, Василя Семеновича Стуса. Пропонованим бібліографічним покажчиком «Василь Стус – незламний лицар правди і свободи» Кам’янець-Подільська міська центральна бібліотека імені Костя Солухи складає і свою шану видатному поету. Це бібліографічний посібник, що широко репрезентує творчий доробок письменника, книги і публікації у збірниках, періодичних виданнях про Василя Стуса, наявні у фондах Кам’янець-Подільської міської центральної бібліотеки ім. Костя Солухи. В тематичні рубрики спочатку включені твори В. С. Стуса, книги та публікації зі збірників, далі – матеріали про життєвий і творчий шлях з періодичних видань, розробки позакласних заходів. У межах рубрик витримано алфавітне розташування авторів та назв творів. Добір матеріалу завершено 30 вересня 2018 року. Посібник містить довідковий апарат – алфавітний покажчик авторів та персоналій, покажчик використаних періодичних видань. Видання адресоване широкому загалу читачів, літературознавцям, студентам – майбутнім філологам, учителям та учням середніх шкіл, бібліотекарям, усім поціновувачам величезної спадщини Василя Стуса.

5

6

Двоє слів читачеві Перші уроки поезії – мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Пісень було стільки, як у баби Зуїхи, нашої землячки. І таких самих. Найбільший слід на душі – од маминої колискової «Ой, люлілюлі, моя дитино». Шевченко над колискою – це не забувається. А співане тужно: «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи» – хвилює й досі. Щось схоже до тужного надгробного голосіння з Заповіту»: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте». Перші знаки нашої духовної аномалії, журба – як перше почуття немовляти в білому світі. Ще були – враження од дитинства. Гарного дитинства. Шкільне навчання – вадило. Одне – чужомовне, а друге – дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов. Інститутські роки – трудні. Перша публіцистика віршована – позви з історією. Захоплення Рильським і Вергарном. Ще чогось прагнув безтелесий дух. І знову ж – любов. Стужілий за справжньою (не донецькою) Україною, поїхав учителювати на Кіровоградщину, поблизу Гайворона. Там витеплів душею, звільнився від студентського схимництва. Армія – прискорила. Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах – погони. Але там прийшов до мене Бажан. Тоді ж – перші друковані вірші – 1959 рік. Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і – необачно велика любов до нього. Звільнився – тільки десь 1965–1966 рр. Нині найбільше люблю Гете, Свідзінського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо Унґаретті, Квазімодо. Ще люблю «густу» прозу Толстого, Гемінгвея, Стефаника, Пруста, Камю. Вабить – і дуже – Фолкнер. З молодших сучасників найбільше ціную В. Голобородька. Потім – М. Вінграновського. І, звичайно, Л. Кисельова. Ненавиджу слово «поезія». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється від неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі. Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи! Один з найкращих друзів – Сковорода. Василь Стус

7

Василь Стус. Дорога болю Сторінки біографії Василя Стуса

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражданням і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі і в смерті з рідним краєм поріднюсь. Василь Стус Поет з великої літери, поет – борець, який з’являється раз на мільйони років, Василь Стус народився 6 січня 1938 р. на Вінниччині у селянській родині. Він був четвертою дитиною в батьківській сім’ї. Його дитячі і юнацькі роки минули на Донбасі, куди переїхала родина Стусів у пошуках кращої долі: тут він завершив шкільне навчання із срібною медаллю, закінчив із червоним дипломом історико-філологічний факультет Донецького педінститут. Згодом деякий час вчителював на Кіровоградщині. Відслужив у лавах Радянської армії на Уралі, звільнившись з якої знову викладав українську мову та літературу в школі, працював літературним редактором газети «Социалистический Донбасс». У 1963 році вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР, був зарахований на спеціальність «теорія літератури». Тоді ж відбулися перші публікації віршів Василя Стуса – у журналі «Дніпро» («На поетичному турнірі» (64), «Най будемо щирі» (65).

8

У часи навчання в аспірантурі молодий науковець пише велику літературознавчу розвідку про трагедію таланта визначного українського поета Павла Тичини – «Феномен доби», офіційно не визнану й не сприйняту радянським літературознавством, але широко відому в самвидаві (пізніше ця праця фігуруватиме у кримінальній справі Василя Стуса, як вагомий «доказ» антирадянської пропаганди). Не забуваймо, що Василь Стус на момент свого переїзду до Києва, коли, власне, він і вливається активно у суспільне й творче життя України, був 25річним юнаком. А що чинять молоді хлопці його віку? Звичайно ж, шукають кохання… І вона знайшлася, єдина на все життя. У 1965 році Василь Стус одружується із Золотокосою красунею Валентиною Попелюх, через рік у родині Стусів народиться син Дмитро.

Валентина Попелюх, Дмитро, Василь, Тетяна і Марія Стуси. 1968 р.

У цих скупих біографічних даних майже вся «вільна», «не-тюремна» частина життя поета. Навіть з цієї обмеженої інформації ми можемо зробити висновок, що Василь Семенович Стус мав усі прерогативи для блискучої кар’єри науковця, можливо, навіть академіка в радянські часи – пролетарсько-селянське походження, достатній інтелектуальний потенціал, підходящі щаблі попередніх місць роботи… От чого він тільки точно не мав, так це схильності й здатності до колабораціонізму, сексотства та перекручування й попрання істини в ім’я «правильної» ідеї… Яким же він був, Василь Стус, що в нашій уяві давно вже асоціюється із образом незламного борця-максималіста? Безумовно, ідейно він належав до явища шістдесятництва – широкого дисидентського руху української 9

інтелігенції. Василь Стус, як і Ліна Костенко, і Валерій Шевчук, і Євген Гуцало, і Григір Тютюнник, і багато інших письменників-шістдесятників, був проти «загвинчування гайок», існування єдино можливої, визначеної згори «правильної думки», загалом накинутого товаришами «від партії» способу думання, поведінки, світогляду. Але творчою манерою, формальним рівнем своїх поезій Василь Стус вийшов за межі традиційного дискурсу шістдесятництва, став своєрідним містком між шістдесятниками і постшістдесятниками (зокрема, поетами Київської школи – Віктором Кордуном, Василем Голобородьком). На рівні змісту ми бачимо протест і ламання стереотипів, накинутих радянською системою, на рівні форми – тяжіння до верлібру (у той час один лише Іван Драч теж насмілився писати неримоване!), герметичної, асоціативної поезії з домінуванням інтелектуального дискурсу, із виразним філософським підтекстом. «Яким було місце Василя Стуса у тодішньому колі молодих «порушників» державного спокою?», – згадує Іван Дзюба у своїй розвідці «Свіча у кам’яній пітьмі», – «Тут треба почати з його вдачі. Він не належав до людей, легких у спілкуванні. Небалакучий, але напружений не лише у слові, а й у мовчанні, він не надавався ані до беззмістовних розваг, ані до патріотичної риторики та й усілякої необов’язковості взагалі. У кожну справу вносив серйозність і, сказати б, невисловлений моральний ригоризм. Навіть зовнішністю своєю справляв, особливо на нових знайомих, враження незвичайності, обраності». Відома українська поетеса з Бразилії Віра Вовк пізніше згадувала: «Профіль Василя Стуса нагадував мені Данте в лавровому вінку, що його Рафаель увічнив на стіні Сікстинської каплиці». Дивовижним є той факт, що поет за численними спогадами друзівсучасників не прагнув боротися проти радянської системи, йому, як і багатьом чільним представникам його покоління здавалося, що ідеї комунізму просто зазнають перекручень на місцях, а керівництво й не здогадується про такий стан речей... Тому були листи (до президії Спілки письменників України, ЦК КПУ), виступи, щоб донести «туди», «нагору» правду… Отже, поет, як ми вже відзначили, не мав за життєву ціль повалення комуністичного режиму, а лише його поліпшення Це сама система обрала Стуса, як людину морального абсолюту, собі за ціль знищення, щоб був наглядним приклад іншим, обрала за ціль, тому що не мовчав, не корився, не хотів жити «як всі». Акції, що до них вдавався Василь Стус, ніколи не були антирадянського характеру у прямому розумінні цього слова. У вересні 1965 року відбувся сумно відомий, рокований виступ у кінотеатрі «Україна» після перегляду 10

фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» з приводу арештів серед української інтелігенції у серпні того ж року. Такого не пробачали, цього не подарували й Стусові. Поет «випав» із офіційного життя: 1. Наслідок перший – неможливість друкуватись, приреченість на мовчання, на працю для шухляди, для самвидаву.

2. Наслідок другий – був відрахований з аспірантури.

3. Наслідок третій – на особливому обліку КДБ.

4. Наслідок четвертий – неможливість працювати за фахом, пізніше не може влаштуватись на жодну роботу, навіть для посади кочегара була невідповідна характеристика. Найфатальнішим наслідком активної громадянської позиції став перший арешт у січні 1972 року, внаслідок якого поет отримав 5+3 (п’ять років таборів і три роки поселення). Через 8 місяців після звільнення, у травні 1980 року, відбувся другий арешт, наслідком якого стало вже 10+5, як для особливо небезпечного рецидивіста.

Фото з особової справи

11

Накинутий «слідством» громадський «захисник» Віктор Медведчук (той самий, пізніший кардинал Кучмівської адміністрації), від якого поет офіційно відмовився, виступив в унісон прокурору… Із другого ув’язнення Василь Стус повернеться в Україну у 1989 році, через чотири роки після своєї смерті, і буде урочисто перепохований на Байковому кладовищі в Києві. Потім буде офіційна реабілітація імені, повернення творчості, посмертна Шевченківська премія, бо ж Нобелівську, на яку у 1985 році (у рік смерті поета) він був висунутий, вручається лише живим… Василя Стуса за життя не друкували в материковій Україні, хоча він подавав свої твори до періодичних видань і видавництв. Зокрема, до видавництва «Молодь» у 1964 році було подано першу збірку поезій «Круговерть». Ця збірка була відхилена, як і пізніша – «Зимові дерева», написана 1968 року. У 1970 році виникає «Веселий цвинтар» – ще одна поетична збірка Василя Стуса, яка із самвидаву потрапляє закордон. Там, у Бельгії, вона й побачила світ того ж таки року. Поезії цих трьох збірок «ходили» в самвидаві. Поет набував усе більшої популярності. За кордоном, крім згаданої книги, вийшла також збірка «Свіча в свічаді» (1977) із передмовою Марка Царинника, пізніше книга віршів «Палімпсести», у яку увійшли твори 1971-19¬79 років, котрі старанно зібрала і вивезла Надія Світлична.

Збірка віршів Василя Стуса «Свіча в свічаді», 1977 рік. Обкладинка Христини Гориславської.

12

Збірка віршів Василя Стуса «Палімпсести». 1986 рік. Обкладинка Марії Голінатої.

Вступну статтю «Трунок і трутизна» до «Палімпсестів» написав метр діаспорного літературознавства Юрій Шевельов – це було повне й одностайне визнання таланту поета світом по той бік колючого дроту. На жаль, чимала частина творчого доробку Василя Стуса навіки втрачена для нас, просто знищена тюремниками по радянських казематах. Хочеться вірити, що вона існує у віртуальному вимірі української словесності… У ранньому, до-тюремному, періоді творчості найбільш виразними щодо тематичного наповнення і формальних особливостей (переважає верлібр) є збірки «Зимові дерева» й «Веселий цвинтар».

13

Перша збірка віршів Василя Стуса «Зимові дерева», 1970 рік. Обкладинка А. Стебельської.

Якщо вести мову про «Зимові дерева», то перше, що хочеться зауважити, це алегоричну, але досить легко випрозорювану метафоричність назви: Брежнєвські «приморозки», котрі змінили Хрущовську «відлигу», огорнули зимовим сном усе, що намагалося пробудитися до життя. «Зимові дерева» – це творча молодь, інтелігенція, яка поринула в зимовий сон, але глибоко під корою продовжує відчувати, жити, неподолана морозами, чекає нового весняного пробудження. Визначальним для цієї і наступної збірок стає гротеск як своєрідна призма, як криве дзеркало, котре у зміненому вигляді показує радянську дійсність. Алегорії цих поезій не завжди прозорі, дешифруються радше посвяченими, вимагають від читачів уваги й зусиль; їхній гротеск є вишуканим: Зимові дерева Згорнули руки – не викричатись (як викричатись – без рук?). Засніженим віттям витишитись тополі і не беруться. Спочили ясні, мов свічі, 14

холодом, як вогнем, применшені і порідшалі з грудневим недобрим днем. Спочили до дна у роздумах, наповнені, наче амфори, піщаним повітрям морозним української Африки. З них кожна за розпач вища, як герметична ніч, цурупалком нервів свище крізь праліси протиріч. І лячно, немов антена ловить радарною кроною візерунчастий день, гаптований криком вороновим, гаптований дзвоном трамваїв, гострим сміхом дітей і круглим міліцейським бісером на розі Хрещатика. У цій поезії ми бачимо тенденцію до герметизації, до підміни логічносмислових ланцюжків асоціативними. Поет майстерно передає атмосферу згортання інтенцій у суспільстві, і образ «української Африки» тут співставний із пустелею, морозяною пусткою, яка виникла у колись квітучому краї. Назва збірки «Веселий цвинтар» теж легко дешифрується – навколишня дійсність нагадує поету кладовище, а веселим воно є не лише тому, що не всім там хочеться просто мовчки лежати, але й ще тому, що все там відбувається проти законів нормального існування, і, у даному випадку, «веселий» прочитується у його антонімічному наповненні: Я йшов за труною товариша й думав: щастить – таки людям, задер ноги, i нiякого тобi клопоту, востаннє блиснув голими стегнами покiйника, а свiт хай собi ходить хоч на головi. Та коли ми прийшли на цвинтар, побачили стiльки машин, фургонiв, катафалкiв – не те пiдступитися 15

голови встромити немає де. Стояла величезна черга за ямами. Кожен намагався захопити шмат землi (на руки давали 1,5 х 2 метри). Наша черга була вiсiмсот шiстдесят третя. Де його було дочекатися коли полiзло стiльки горлохватiв той iнвалiд першої групи в того право в тiєї немовля на руках а той просто так – залляв з самого ранку слiпи i суне куди втрапить байдуже за капустою чи по смерть Мали вже повертатися додому нi з чим Думаю собi: приїдемо назад я й кину покiйниковi як з кiлочка, буде тобi вилежуватись, уставай-но потерпи днiв зо три зо чотири поки той плав спливе однак спiшити – якого чорта Аж тут пiдступається до нас баба з двома кошиками (на цвинтарi випродує городину) вам ями треба питає можу вiдступити свою карбованцiв за сто п´ятдесят Воно можна знайти й дешевше але ж то тiльки звання що яма а в мене просто тобi перина – i полежати i виспатись там самому чи й з молодицею (у баби весь металевий рот, що називаеться озброєна до зубiв) Я вiдразу збагнув що це перекупка – скуповує й перепродує цi ями але не торгуючись вийняв з кишенi грошi й вiддав – на, щоб ти землi сирої наїлась.

16

Поезія Василя Стуса непроста, зазвичай містить глибокий інтелектуальний підтекст, потребує читача із підготовленим горизонтом сприйняття. Такою, скажімо, є філософська мініатюра «Увечері везли віолончель»: Увечері везли віолончель, немов джмеля, дрімотного й німого, як запліталась порохом дорога, лягаючи трубою на плече. Як бубон, бився волохатий жаль, на поворотах автострада тихла і ластівок ласкаве чорне пікколо ліпилось як гніздо до етажа безлистих посвистів осінніх крон (плането душ! Ти вигорілий кратер!) Рвав вітер на шматки далекий трактор і поніч рвав, мов стінки хорих бронх. Шуміли шини, шастали колеса і пересохлий сипався пісок у кузов. Угорі літак прокреслювався, мов у відьомське зловлений ласо – робив віраж управо – аж до місяця і крихкотіли зорі на льоду нічного безгоміння. Раптом виткався ставок під фарами. Болотний дух убгався в плеса, кумканням застелені. Шофер, почувши жаб`ячий оркестр, на гальма тиснув: од шляху за метр ставок доходив форм віолончельних. А в кузові її німий округ гамує хрипи хорого музики. Пливуть над ставом перехлипи тихі і дикі перехлюпи темних рук. У цьому творі ми можемо спостерігати майстерний звукопис, гру слів і значень, а на рівні змісту гротескну замальовку радянської дійсності (хто везе віолончель?, у чому?, навіщо?), яка наприкінці набуває ліричного 17

звучання – рукотворне прекрасне зустрічається зі своєю природною подібністю. Надалі поет все частіше вдається до засобів гротескносатиричного викриття «ідеального совкового світу» – поезії «Отак живу: як мавпа серед мавп», «Даждь нам, Боже, днесь!», «Йдуть три циганки розцяцьковані», «У Мар’їнці стоять кукурудзи», «Ось вам сонце...», «Я йшов за труною товариша» : Отак живу: як мавпа серед мавп, Чолом прогрішним із тавром зажури все б`юся об тверді камінні мури, як їхній раб, як раб, як ниций раб. Повз мене ходять мавпи чередою, у них хода поважна, нешвидка. Сказитись легше, аніж буть собою, бо ж ні зубила, ані молотка. О Боже праведний, важка докука сліпорожденним розумом збагнуть: ти в цьому світі - лиш кавалок муки, отерплий і розріджений, мов ртуть. Поет справедливо нарікає, що система продукує примітивного індивіда з невибагливими потребами, і бути собою, і тим самим уже вирізнитися із натовпу – найтяжчий злочин. Стилістична фігура повтору, яку ми бачимо в цій поезії, стане одним з найулюбленіших поетичних засобів пізніших творів Василя Стуса. Провідне місце в ранній творчості займають і роздуми поета про себе, своє призначення, своє місце в світі, в яких вже присутні тривожні передчуття, вчуваються ірраціональні трагічні інтонації, передрікання чогось невідворотного, катастрофи. Раз-по-раз вчувається мотив туги, екзистенціальної самотності, трапляється образ-символ чорного крука – поезії «Учора ...», «Присмеркові сутінки опали» , «Минає час моїх дитячих вір», «Звіром вити, горілку пити ...»: Звіром вити, горілку пити – і не чаркою, поставцем, і добі підставляти спите вірнопідданого лице. І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ І не бештати, пане-брате, а триматися на землі! Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна.

18

А щоб звикнути – остудити, закропити у крик, у кров, заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов. І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами, раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах! Усвідомлення себе нерозривно пов’язано із усвідомленням свого національного єства, так особа поета нерозривно пов`язана з Україною – цикл «Костомаров в Саратові», «Сто років, як сконала Січ», « Даждь нам, Боже, днесь!»: Даждь нам, Боже, днесь! Не треба завтра – даждь нам днесь, мій Боже! Даждь нам днесь! Догоряють українські ватри, догоряє український весь край. Моя дорога догоряє, спрагою жолобиться душа. Як Господь нас оком поминає, тоді, болю, грай без кунтуша! Є у творчому доробку Василя Стуса й присвяти – «Останній лист Довженка», «Не можу я без посмішки Івана», «Пам`яті Алли Горської». Звичайно ж, не оминає поет і ліричної теми – поезія «Я знаю», «Вже котрий це до тебе лист». Проміжна збірка «Час творчості» (1972) постала у перші місяці Стусового арешту, коли його утримували в сумнозвісному Лук’янівському СІЗО. Все міняється у творчій палітрі поета: здається одні двері зачинились і закрили від нього білий світ, але відчинились інші двері до внутрішнього «Я». Там, всередині, порятунок, там пошук сили і віри в перемогу, але й водночас, передчуття своєї долі. І для цього настрою, для передачі цього душевного стану якнайкраще надається традиційне римування (поезія «Напевне, так і треба»). У поезіях цього часу ми бачимо муки живої людини, оклеветаної, несправедливо осудженої. І дивний парадокс – чим безглуздішими є засади й звинувачення, тим сильніша віра у світле, дійсно світле без системних директив майбутнього. Але все ж поет невимовно страждає – фізично й духовно: «Ще й до жнив не дожив», «Бальзаку, заздри», «Блажен, хто тратити уміє», «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе», «На однакові квадрати». З новою силою і новим трагічним наповненням проступає образ ворона – «Вороння пролетіло в сусідньому вікні». Додаються поезії, сповнені особистих переживань і мотивів – «Церква святої Ірини», «Синочку мій»: 19

Синочку мій, ти ж мами не гніви і не збавляй їй літа молодії. Мене ж – не жди. Бо вже нема надії схилитись голова до голови на щиру радість. Більше не чекай. Я вже по той бік радісного світу. Закрию скоро погляд сумовитий, хіба що з того світу виглядай – і я тебе почую. Синку мій, ти вже не йдеш мені в розкриті руки. Не дай же, Боже, звідать тої муки, котра на мене дивиться з пітьми. Там тисячі недовідомих днів, від подумів уже холонуть груди. Ні, не було мене, й нема, й не буде: судилося згоріти на вогні на власному – залишиться лиш тінь та дим від попелища зрине вгору. Двигтить, як молот, моє серце хоре, та ти ж мене – і мертвого – зустрінь. Це ж я тобі назустріч завше йшов, і серце обпікалося тобою – знайди ж мене – під чорною ганьбою, межи слідами чорних підошов. Ці рядки звучать, як концентрат гіркого душевного й фізичного болю, пророкування власної долі.

20

В.Стус під час заслання у с. Матросово Магаданської обл. 1978 р.

Поезії неволі, написані по радянських тюрьмах і таборах, дивом збережені – це ті твори, які складають останню прижиттєву збірку Василя Стуса «Палімпсести». Образ Палімпсесту – образ певної поверхні, на якій уже було написано тексти, котрі, чи то від часу, чи то за задумом писця були стерті. На місці старого тексту виник інший, але письмена попереднього накресленого дискурсу проростають-повстають у новому, накладеному згори. Поет підкреслює свою причетність не лише до української духовно-поетичної традиції, а загалом світової: його поезії вступають у діалог не лише із творами Т. Шевченка, М. Костомарова, Миколи Хвильового, а із творчою спадщиною Г. Гете, Е.-М. Рільке, Б. Пастернака – улюблених, не раз перекладених ним авторів. З моменту ув’язнення все сильнішими у творчості Василя Стуса ставатимуть екзистенціальні мотиви, але вже не як наслідок суб`єктивного світовідчуття, а як об`єктивна даність буття. Адже поетове життя тепер дійсно скидається на певний відрізок фізичного існування до смерті, позбавлений сенсу і метафізики. Марність існування – тепер не лише метафора, і поезія – це те єдине, що допомагає збагнути й пережити ув’язнення, дає хоч якусь духовну наповненість, рятує від божевілля. Нове творче кредо Василя Стуса промовляється у поезіях «Ми з темені виходимо на світ», «Іду за край»: Іду за край. Оце долання кола, оця вперед занесена ступа, оця ява, ця порожнеча гола, 21

і ця вода, солона, як ропа, і ця безвихідь першого початку, які страшні ви! Швидше поминай цей край вагань і не лишай про згадку ні вогню, ні золи. Іду за край. Як леопарди крізь вогненні кільця проносять порив сторопілих душ, отак і ти ув око смерті цілься і відродися в смерті. І не руш старого розпачу. Почнися далі, ген за шелом’янем, на рубежі, коли замерехтять тобі скрижалі, але про них нікому не кажи. Де людський плав пливе і п’ядь за п’яддю росте у море гордий материк, немов здревіле вічності свічадо, як віще слово або віщий крик. Іди – за край. Народження – по смерті тебе чекає. Прагни стрімголов на ту тропу, що яра, наче кров, воліє душ, що щирі і одверті так і живуть – своїм передкінцем, як припочатком. І рушають д’горі, коли біда оба крила просторить

і повертає вічності живцем. Ми бачимо, що можливо прийшов час самовтішання й самозаспокоєння для поета, і водночас спостерігаємо, що він готовий для нової, уготованої йому долею, ролі, констатує своє нове призначення, зрікається попереднього, сповненого мрій, сподівань, щасливих миттєвосте життя, бо пробив його час. У роки ув’язнення посилюється екзистенційний мотив смерті, осягнення її як визволення із цього балу абсурду: «Між клятих паливод», «Як добре те, що смерті не боюсь я», «Ми вже твої коханці, смерте». Але найсильнішим і найвагомішим мотивом зрілої творчості Василя Стуса є мотив Бога, його пошуків і осягнення, що досить часто набуває рис молитовного характеру. Такі поезії «О піддайся покуті самотності ! (Господи, дай мені жить !)», «Сподоб мене, Боже, високого краху», «Господи, гніву пречистого...», «Дай, 22

Господи, вмерти» є за своєю стилістикою досить близькими до псалмів, до ліричних медитацій: Господи, гніву пречистого благаю - не май за зле. Де не стоятиму - вистою. Спасибі за те, що мале людське життя, хоч надією довжу його в віки. Думою тугу розвіюю, щоб був я завжди такий, яким мене мати вродила і благословила в світи. І добре, що не зуміла мене від біди вберегти. Україна навіки злилася у Стусовому серці в один образ із правдою і волею. Україна – не лише, як рідний край, де народився і жив поет, а й як земля обітована, як символ нового, кращого життя. Буває згадується Батьківщина у вигляді фольклорно-наслідувальних поезій – «Геть спогади ...», «Горить сосна», або із використанням народнопісенної образності – «Сосна із ночі виплила», «Яка нестерпна рідна чужина», «На Колимі запахло чебрецем», «На Колимськім морозі калина», «Зворохобились айстри»: На колимськім морозі калина зацвітає рудими слізьми. Неосяжна осонцена днина, і собором дзвінким Україна написалась на мурах тюрми. Безгоміння, безлюддя довкола, тільки сонце і простір, і сніг. І котилося куль-покотьолом моє серце в ведмежий барліг. І зголілі модрини кричали, тонко олень писався в імлі, і зійшлися кінці і начала на оцій чужинецькій землі.

23

Україна залишається центральною темою творчості поета-борця, поетапатріота, виринає у його спогадах, у нелегкому табірному сьогоденні, у роздумах про майбутнє – «Не та вже Україна», «Верни до мене, пам’яте моя», «Неначе стріли ...», «За літописом самовидця», «О Боже, мій!...): О Боже мій! Така мені печаль і самота моя - така безмежна. Нема - вітчизни. Око обережно обмацує дорогу між проваль. Ото мій шлях. Повернення. Чи - не. Ото мій шлях. Світ за очі - єдине. Пробач мені, дружино, вибач, сину, і матере - не проклени мене. Я геть подався. Шалом. Навмання. Я геть подався, стомлений од люті. Рожеві сопки, кригою окуті, а понад ними - чорне вороння. І сліпне вечір. Контур гір – немов з картону вирізаний для декору. І вся тобі дорога - вниз чи вгору. Пішов туди. Пішов туди. Пішов.

Могили Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина на Байковому кладовищі

24

Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників

Іван Світличний В. Стусові У нас нема – зерна неправди за собою. Т. Шевченко

Коли твій вистражданий злочин, Твоя окрадена любов, Тоді нехай в чаду обмов Ганьблять тебе ганьбою збочень, Відступництва, і зрад, і змов, – Той чорний суд тобі ні по чім І ти в пусті й холодні очі, Як в прірву, глянеш знов і знов, І будуть глузи, глум, погорда – Тобі найвища нагорода, – І ти на проби й гарт готов, Ти крізь Мордовії й Сибіри Нестимеш гордо світло віри В свою незраджену любов.

25

Святослав Караванський На смерть поета Умирають в тюрмі поети... Умирають в тюрмі пророки... І ніхто, десь, на всій плянеті Не зуміє сказати, доки? Доки будуть на душогубства Християни дивитись мовчки, Нахвалятися братолюбством І дружити з поріддям вовчим? Доки будуть молити Бога, Хоч не жде він від нас молитви?.. Те, що жде Він – це перемога, Перемога на полі битви. Буде Бог не по нашім боці, Доки ми не йдемо всі разом, Доки Гриць ворогує з Троцем, А в чоло дістається блазень... Тільки де ж того слова взяти, Що єднає вогонь і воду, Що до брата зближає брата, І сварню оберта на згоду? Хтось забрав нам слова високі Й дав їх іншим на цій плянеті... Умирають в тюрмі пророки, Умирають в тюрмі поети...

26

Галя Мазуренко Безсмертники Ой, чути! Чи не чути? Чи неначе за стіною, тою глухою І шум, і плач, і гомін? Чи знати, чи не знати? Чи маємо ми доказ? Чого розбивсь термометр та й пропав рукопис? Розсипалась на ліжко ртуть. Її вже не зберуть! Або не знав, що діяв, той, що йшов на злочин? І в'язень після «землетрусу» не воскресне У лічниці, і «діло шите крите і кінці у воду» І дійсно все, мов проковтнуло совість, Шусть і змовкло! Та потім відгукнулись, як рідня Стійкі, уперті, чесні люди... І голову безсмертники оточуть У поета, І згодом запитає внука у бабусі: «Скажи, я хочу знати все про Стуса Василя, Про його твори, про його жорстоку долю!» А бабця відповість: «Сказала б я. Та двері мають вуха. І я боюся тої смерти, щоб від отруї не умерти».

27

Яр Славутич Пам'яті Василя Стуса

I Бота вбиває поетів. Сталін митців щонайкращих Довго виводив на скін, Стуса добив Горбачов. Завжди стріляють у мозок, нищать знеможене тіло Ті, хто не в силі спинити мислі визвольної лет.

II Поетогубці, вольностей кати, Що стали пострахом навколо Кремлю, Ви осквернили благодатну Землю І чисте Небо й зоряні Світи! Нащадки вбивця, вбивці правоти, Не скаже Бог «На суді відокремлю Всі ваші злочини». Йому я внемлю – Кремлівський клір до плахи повести! Стоять ряди опричників суворих На мавзолею смертолобних хорах, Де хижо скалить граненим клинком Очей чавуни сталінська подоба – І дротяним звисає канчуком Тавро диявола з тупого лоба.

IIІ Ти не самотній, Стусе, в Колимі Чи десь на рвистих берегах Байкалу: Важкі вітри виспівують зимі Твій красний вірш із болю і металу. Мільйони душ у пралісах густих Єднають сили праведного труду. І на чолі їх сам Архистратиг Веде убивців генія до суду.

28

Юрій Покальчук Про Василя Стуса «Високий, худорлявий, з крутим підборіддям й орлиним носом, Василь Стус здавався одним із осучаснених героїв легендарної, бунтівної України…» Літературне середовище України 60-х років, попри всю ліберальність хрущовської відлиги, не надто гостинно приймало упертого, безкомпромісного, молодого донбаського поета. Може, вже трохи запізно потрапив він у Київ, вступивши до аспірантури Інституту літератури у 1963 році, бо ті, хто став «шестидесятниками», проскочили вже три-чотири роки тому в шерег вибраних, далі двері зачинилися, й на Україну повзли важкі часи... Він вже друкувався у пресі, його поетичний дебют помітив і поцінував Андрій Малишко. Його знали і бачили як поета, але далі не пускали. Стус був незручний. Його безкомпромісність була природною, а не показною, моральні вимоги до часу, до середовища і до себе були справжніми. Довго не виходила його перша збірка. Так і не побачила світу тоді Стусова книжка в Україні, бо вже через рік, коли арешти української інтелігенції почали набувати масового характеру, у вересні 1965 року в кінотеатрі «Україна» після виступу Івана Дзюби Василь закликав присутніх до протесту проти несправедливості й тиранії. Його одразу ж виключили з аспірантури. В наказі було – за систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу. Нормою було мовчати, відмовитись від власного «я», не виринати на поверхні політичних вирів. Але тоді зник би поет. За плечима Василя Стуса було вже чимало: до аспірантури він вчителював у Гайворонському районі на Кіровоградщині, закінчивши перед тим Сталінський педінститут, за фахом — вчитель української мови; літератури та історії; працював і в шахті, і в газеті «Соціалістичний Донбас» літредактором, відслужив у армії. Він народився 6 січня 1938 року у селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині, та незабаром батьки переїхали на Донбас, який став для Василя рідною землею. Тут минули його дитинство ї юність. Цікаво, що саме Донбас дав українській літературі Василя Стуса й Івана Дзюбу, Івана Світличного і Василя Голобородька, Миколу Хвильового і багатьох інших.

29

Той Донбас, який ми знаємо зрусифікованим, зденаціоналізованим, відчуженим, усе ж таки має в собі глибоке національне українське коріння. Отакі дає воно паростки. Василь Стус був українцем, справжнім українцем: він любив свою мову, свою землю, свою культуру і хотів бачити Україну вільною українською землею, а не витоптаним полем, батьківщиною яничарів. Протягом кількох років після виключення Василя Стуса з аспірантури час ставав дедалі жорсткішим, і поет все далі йшов у політичну боротьбу, у відверте протистояння реакції, вже свідомо вибираючи свою дорогу, свій шлях на Голгофу. Він був як лезо – прямий і гострий. «Я інакше не можу!» – ці слова Василя Стуса найбільше характеризують поета як борця…

12 вересня 1972 року колегія по кримінальних справах Київського обласного суду подала звинувачення: «Підсудний Стус, мешкаючи у м. Києві, на основі антирадянських переконань і незадоволення існуючим в СРСР державним і суспільним устроєм, з метою підриву й послаблення Радянської влади, починаючи з 1963 року і до дня арешту – січня 1972 року, систематично виготовляв, зберігав і поширював антирадянські наклепницькі документи, що порочили державний радянський і суспільний устрій, а також займався антирадянською агітацією в усній формі. Так, в період 1963 – 1972 років написав і зберігав у себе на квартирі до дня арешту 14 віршів, в яких порочить радянський державний і суспільний устрій, зводить наклеп на умови життя радянського народу, на КПРС і на Конституцію СРСР. У 1965 – 1972 рр. написав 10 документів антирадянського, наклепницького змісту, в тому числі два листи, що починаються словами: «Шановний Петре Юхимовичу...». 28 липня 1970 року написав листа ворожого змісту, використовуючи при цьому заздалегідь складений ним текст – «Привид бродить по Європі», адресуючи його ЦК КПУ та КДБ УРСР». Вирок був таким: табір суворого режиму на 5 років і заслання на 3 роки. Сьогодні суспільство жахається абсурдності того, що відбувалося. За цією абсурдністю тоді стояли людські життя, долі. І доля цілого народу... Василь Стус повернувся до Києва наприкінці 1979 року після відбуття повного терміну таборів у Мордовії і трирічного заслання на Колимі у селищі при руднику імені Матросова. Минуло менше року: жовтень, 1980. І знову – арешт. Знову вирок. На цей раз винятково суворий: десять років таборів суворого режиму і п’ять 30

років наступного заслання. Стуса мучать нажиті у таборах недуги, відчуття, що бракне життєвих сил, і раптове усвідомлення: «не вийду звідси живим! Вже не вийду!» Але - та сама незворушна воля, те саме лезо ідеї, віри й мужності. Нескорений Стус. Цілий рік у камері-одиночці. З 1982 року на 1983-й. За нескореність, за непокірність, за свою думку, за гордість, за неприниження. У ніч з 3-го на 4-те вересня 1985 року в карцері ВС-389/36 Василь Семенович Стус відійшов у вічне життя. Заледенілий від холоду, задушений сердечним приступом, нервовим виснаженням, болем, гіркотою, знущаннями. Дуже прикро було ще й те, що в останні роки від нього забирали написані вірші, забрали цілу нову книгу «Птах душі», переклади, забирали кожен написаний рядок і казали, що спалили все… Василь Стус мав величезний скарб – спроможність мислити без рамок і застережників. Він ішов колами, а точніше – по спіралі, майже за діалектикою, підіймаючись щоразу вище, вивищуючись у своїй поетичній і людській свідомості і набуваючи якоїсь потойбічності у баченні й мисленні. По-блоківськи витончений і холоднуватий його вірш, природний український сентимент тут приборканий і палає всередині кристала. Якщо ж торкнешся, гріє, як серце. Дисципліна слова, лаконізм виразу, надзвичайно широкий словник, що постійно збагачується, ще й незупинне власне словотворення – ось шлях його поезії. Символіка Стуса вистраждана, вивірена, а тому й проста, об’ємна у своїй високій простоті. Точність. Щільність. Метал і пристрасть. Ось вірш Василя Стуса. В одному з листів останнього періоду він писав, що відходить від традиційного українського вірша, від римованості, бо йому тісно в традиції. Він ішов до розкріпаченої манери того верлібра, який збагачений і озброєний внутрішніми жорсткими законами єдності ритміки, думки і звуку. Українська поезія завжди була конкретніша. Символіка й метафорика її повсякчас тяжіла до конкретних реалій життя. Василь Стус у розвитку своєї творчої лінії все більше відходить від цієї конкретності, зберігаючи її лише іноді і чимдалі на зовнішньому рівні. Василь Стус – людина, яка сконцентрувала всю свою волю, усю свою силу духу на самоосвіті і на творчій праці в ім’я Поезії. Здається, зараз мало ідеалістів, живемо у вік прагматики. Не хочеться бути пишномовним, але ж це саме ті речі, які заслуговують 31

високих слів. Вивчити у неволі французьку й англійську мови, володіючи вже німецькою, перекладати Рембо і Верлена, Кіплінга і Бодлера, улюбленого Рільке і божественного Гете та й багатьох інших. Водночас невсипуща наукова праця над текстами, над книгами, жадоба знань – величезна кількість опрацьованої літератури. Колосальна потреба самоосвіти, безперестанна праця над собою і віра. Віра в ту ідею, якій він присвятив життя ,– в Україну, в національне майбутнє піднесення, у самоствердження багатостраждального свого народу і його відродження. І ще – у свою Беатріче. В оту найкращу в світі, єдину – Валентину Попелюх, що не побоялась зв’язати своє життя з уже опальним, виключеним з аспірантури, безробітним поетом, оту, яка винесла, не зламалась, величезний, неймовірний тягар – бути дружиною в’язня, «державного злочинця», виховати в тяжких умовах сина і лишитися відданою коханою дружиною. Дивовижна жінка, якій присвячені чудові вірші про кохання і вірність, рядки рідкісної ніжності й теплоти. Василь Стус перекладав твори Гарсіа Лорки. У 1966 році у журналах «Дніпро» і «Ранок» під перекладами з Лорки він змушений був підписатися як В. Петрик, адже Стуса вже не друкували. Василь відчував поезію усім своїм єством, знаходив точні слова і алітерації, навіть не знаючи оригіналу, але вчуваючи його, йдучи до автора інтуїтивно. І сьогодні його переклади з Гарсіа Лорки одні з кращих українською мовою. Василь Стус мав дивовижне почуття гумору, вмів тонко підмітити деталь, спародіювати ситуацію, пожартувати – це пам’ятають усі, хто знав його близько. Хоч як би це не в’язалось із суворою зовнішністю поета, так само, як і тонке, ліричне, навіть ніжне ставлення до рідних і друзів. Він не боявся бути відвертим у своїх почуттях, як не боявся відверто протистояти злу і неправді, був щирий, відкритий в усьому, цілісний, неподільний. Про тих, хто не склав духовної зброї ніколи і ні за яких обставин, хто не втратив віри, Василь Стус писав: ...ми ще повернемось, обов’язково повернемось, бодай – ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені але: безсмертні.

32

Вони повернулися...

16 листопада 1989 року відбулось-таки важко виборене перезахоронення Василя Стуса з Чусового Пермської області на Байковому цвинтарі в Києві, яке перетворилось у величезну політичну маніфестацію, у демонстрацію піднесення національної самосвідомості українського народу. Разом із Василем Стусом перезахоронювали також померлих у тому ж таборі українських політв’язнів Юрія Литвина і Олексу Тихого. Навряд чи бачив таке Київ з часів перезахоронення праху Тараса Шевченка. Вони таки повернулися. Це вже остаточне повернення Василя Стуса на Батьківщину. Місце і значення його творчості у рідній йому літературі взагалі, як здобутку світової культури, врешті належно визначене.

33

Сергій Солдатов Пам'яті Василя Стуса Коли мене питають, чи не шкодую я про численні роки, відбуті в радянських в'язницях і таборах, я відповідаю рішучим «ні!» Бож інакше я, можливо, ніколи не зустрів би тих надзвичайних і стійких людей, що їх радянська влада покарала багатьма роками неволі й нелюдськими умовами життя. Серед цих умов – непосильна праця, погане харчування, брак конечної медичної допомоги, майже цілковита ізоляція від зовнішнього світу, неможливість займатися незалежною творчою працею, принизливе поводження, муки голоду й холоду в карцерах і табірних в'язницях. Ці люди – в'язні сумління, які справді втілюють у собі сумління, розум та честь народів, що їх силою утримують у межах радянської імперії, жорстоко покарані радянськими керівниками лише за те, що вони відважилися мати незалежні погляди й переконання, наважилися мужньо обстоювати їх і втілювати в життя, використовуючи мирні та законні засоби. І чи слід дивуватися, що засуд борців за права людини, за релігійні, національні та культурні права на багато років неволі в нелюдських умовах часто означає фактичний смертний вирок для них! Якби мене запитали, хто зробив на мене протягом табірних років найсильніше, найяскравіше й найглибше враження, я без жодних вагань відповів би: Василь Стус, один із найкращих синів українського народу, його співець і патріот, його борець і страдник! І ось щойно надійшла вістка, якій неможливо повірити, яка вразила й наповнила скорботою всіх людей, які близько або й віддалено знали його, – що Стуса нема серед живих! Знавши, який він тяжко хворий і який довгий реченець неволі, яку він уже відбув і яку ще повинен був відбути, ми всі давно вже припускали можливість трагічного кінця; але тепер, коли це сталося, розум відмовляється сприйняти це й повірити. Я відчуваю, що в моєму серці щось обірвалося і я втратив близьку, безмежно дорогу мені людину. Бо Стус був для мене не лише однодумцем і товаришем в ув'язненні, не лише розумним співрозмовником і душевно тонкою людиною, не лише постійним співучасником або організатором усіх наших табірних голодівок і страйків, але й моїм близьким, дорогим другом. Дружба з ним залишила в моїй душі глибокий слід на все життя, вона допомогла 34

набути душевну рівновагу й зносити тяжкі умови неволі. Вона допомогла знайти відповідь на запитання, які мучили мене, й давати відсіч сваволі й беззаконню табірної влади. ... В січні 1976 р., соняшного, морозяного ранку мене відвезли «воронком», у супроводі автоматників МВС та вовчурів, які гавкали, до політичного табору ч. 17, біля селища Озерне, в Мордовській АРСР. Незабаром я познайомився тут з чудовими хлопцямиполітв'язнями; серед них були Паруйр Айрікян, Мишко Хейфец, Юра Бутченко, Ілля Ґраур, Василь Овсієнко, Размік Маркосян та багато інших. І, звичайно, серед нових знайомих був наш табірний патріярх литовець Пятрас Павляйтіс. Овсієнко, молодий український політв'язень, за фахом учитель української літератури, сказав мені тоді: «Чи знаєш, Сергію – в сусідньому таборі ч. 19 сидить найкращий український поет молодої ґенерації Василь Стус! У таборі він захворів на виразку шлунку, через убивче харчування стався прорив стінки, і нещодавно він зазнав важкої операції. Вирізали половину шлунку...». Я тоді висловив побоювання, чи витримає він на ногах до звільнення, до якого залишалося під ту пору два довгих роки в таборі і два роки на засланні. Незабаром Стуса привезли до нашого табору і ми всі дуже близько з ним познайомилися. Я від початку поставився до нього з захопленням. Я бачив у ньому не лише видатного поета та полум'яного борця за національну свободу України, але й дуже чарівну, душевно тонку, делікатну й м'яку людину. Але в ставленні до наших ворогів, до табірної адміністрації та співробітників КДБ, він був твердий, відважний і непримиренний. Мені подобалося також, що попри великі страждання, що припали йому на долю, а може й завдяки їм, він був до того ще й справді релігійною людиною. Він часто деклямував мені релігійно-філософські вірші австрійського поета Райнера Марії Рільке в своєму власному перекладі. Він був палким прихильником цього поета. Чи треба ще додавати, що мені часто траплялося щастя слухати його власні мелодійні, сповнені глибокої туги вірші, присвячені, головно, долі українського народу, долі його борців і мучеників. Знав він напам'ять і вірші найкращих поетів України, наприклад, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Ліни Костенко та багатьох інших. Чудово знав також історію свого народу, як і світову історію. Любив філософію, цікавився вченням Володимира Соловйова, цитував старогрецьких та римських мислителів, а особливо – Платона та 35

Сенеку. Політичне ми міркували цілком однаково, доповнюючи один одного. Незабаром ми з ним близько потоваришували. Мабуть, за мої окуляри й схильність до нерозсудливих учинків він назвав мене «П'єром», маючи на увазі П'єра Безухова з «Війни та миру» Л. Толстого. Я ж назвав його «Гетьманом», бо в думках бачив його на баскому вороному коні, в золотому шоломі та в бойовій збруї, з блискучою шаблею в руці, на чолі хоробрих козацьких полків, що йдуть у бій. Незабаром його повезли до табірної лікарні. По дорозі охоронці забрали в нього збірку творів стародавніх філософів-стоїків. Він відмовився йти у «воронок». Тоді на нього надягли наручники й потягли силою. Українського поета, у 20 сторіччі, тяжко-хворого, за книжку філософів-стоїків закували в наручники... Чи це все не жахливий сон! Ясна річ, ми негайно оголосили голодівку протесту. Неймовірними були страждання Василя вже тоді. Через погано, поспіхом зроблену операцію, а також за браком ліків і через погану їжу його мучив страшний біль. Маючи надлюдську волю, він удень так тримав себе, що рідко хто здогадувався про його муки. Лише пізно вночі, коли всі в бараці спали, а я, як звичайно, страждав від безсоння, він тихо вставав, виходив до коридору й там, наодинці, протяжливо й тихо стогнав... Наведу ще один випадок. Кінець 1976 р. Табір ч. 19 біля селища Лісне. Дізнаємося, що в українського політв'язня, малярки Стефанії Шабатури сконфіскували всі її малюнки. В табірній їдальні прилюдно оголошуємо, що почнемо голодівку на її оборону. Наступного дня Стуса й мене, як, мабуть, імовірних призвідців страйку, викликав полковник КДБ Дротенко, який спішно прибув до табору. Я намагаюся тиснути на кадебівську особу його майбутньою відповідальністю перед українським народом за придушення його національної культури, бо саме таким придушенням є нищення малюнків Стефанії Шабатури. Особа, як виглядало, позадкувала, пообіцявши малюнки, після належної перевірки, повернути. Але тут Стус не витримав і назвав його поведінку «підлим бандитизмом».

– Ви ще поплатитеся за це! – волає загрозливо полковник КДБ. – А малюнки Шабатури ми спалимо!

– Це на вас, людожерів, схоже! Нам – горіти, а вам – походжати з сірниками! – гнівно кричить у відповідь Стус.

36

Все так і сталося! Наче палаючий смолоскип свободи та незгасного духу пройшов Стус своїм багатостраждальним шляхом. Після виходу з табору на початку 1977 р. дворічне заслання на зловісну Колиму, з важкою працею на золотовидобувній шахті, з постійним цькуванням і переламом п'яткових кісток обох ніг. Короткотривале перебування з родиною в Києві, праця робітником у ливарному цеху... Новий арешт у травні 1980 р. і засуд на 15 років позбавлення волі – вирок, що в цьому випадку дорівнював смертному. На час смерти йому залишилося ще 10 років таборів та заслання. В його особі український народ втратив видатного патріота, українська література – високоталановитого поета, його друзі та знайомі – чудову людину, а все волелюбне людство – полум'яного борця за свободу. Його моральна чистота й жертовність, його мужність і непохитність, увесь його подвижницький дух і багатостраждальна доля є яскравим взірцем як для нас, його сучасників, так і для майбутніх ґенерацій. І в наших серцях ім'я, образ і вчинки Стуса, українського поета, патріота й борця за свободу, житимуть вічно! На сумлінні радянської влади ще одна і, певно, не остання жертва. А в пантеоні загиблих борців за вільну Україну засяяло ім'я нового національного героя, подвижника світової свободи!

37

Я пишу вірші і гадаю, що колись – то буде потрібне моєму народові... В. Стус

З творчого доробку Україна, рідна земля - в поезіях Василя Стуса Вереснева земля Я до тебе прийду і змовкну. І нічого тобі не скажу. Пожури ти мене, Пожур – Вже чи лагідно, чи жорстоко. Земле рідна! Сором мені – Що докину до твого золота? Марно зринули юні дні, Нині ж сушить мене гризота. Разом з осінню я догорів, Листям осені опадаю, І між млисто-гірких вечорів Неприкаяний, сам блукаю. Осінь крилами в груди б'є. О, Вкраїно моя осіння! Чом забракло мені уміння Звеселити серце твоє? Голубінь моя, голубінь! Розтривого моя і муко! Чом не можу я дать тобі Своє серце – у добрі руки? О, коли б то, коли б я зміг! Рідну землю, тривогами краяну, Проорав би, як переліг, В ріллях радості неокраїх! Земле рідна! Тобі одній Я волів би служить до скону.

38

До твоїх до прийдешніх днів Дотягнутися б хоч рукою. *** Мандри Скресає далина... Пливуть і думи й хмари... Пий голубе вино! Земля сп'яніла – під крилом Гойднулась хвильно, Пливе, втікає і зорить І назирці тримає Тебе, мов сина... Земле! Краю мій! У сизуватій млі, Там, де розтав вишиваний рукав, Лишилось серце...

*** Вона тріпоче У моїх руках, Простертих У світи безкраї... Погляд Темніє мій, І ошелешене Моє темніє небо Ніяк не можу Зросту я дійти, Не можу вивірить Свою натуру Великою любов'ю, Щоб відчуть Биття земної магми. Земле рідна! Я виросту! Я піднесусь! Я зможу

39

Тебе уберегти! Осінній сад Свої обтрусить зорі... І тоді Прозорий Од любові й доброти, Я землю виораю Для блакитних весен. *** Полтавщино! Я пізнаю твій голос, Коли кують немовкні зозулі І в колос пророста пташиний щебет, Що будять тишу і дають відчути Її глуху, аж сизу, глибину. Полтавщино! Ті ж обріїв півтони Сповиті сиззю голубих димів, І тиша благодатна, і мрійливість, І втома, і окраса цього краю. Полтавщино! Де ніжний спокій висне І до сих пір блука Сковорода, Йдучи на плеса нив, на тихий шум діброви І бусраків давню таїну. Коли б не ці дроти, не літаки, не гуркіт І чорний дим із чорних чагарів, Де паровози обрій рвуть на шмаття – Мені б здалось видіння добрим сном, Котрий нелунко рветься... а по тому, Коли ти накликаєш добрих духів, Щоб крізь уяву вихопити дійсність – Ніяк не можна пов'язати разом І обриси, і тони, й ностальгію. Цей тихий жаль, і теплий сплін і сум, І лиш по цьому пізнаєш кордони Між дійсністю і вимріяним сном. Квітень 1960 р.

40

*** Моя Україна забула Сміятись. Вона гомонить. Моя Україна не вщухла Од прагнення жить. Моя Україна не знає Веселих світань. Моя Україна палає У мить догорянь. Моя Україна тривожиться, Бунтує, буя. На чорнім рабованім торжищі Вкраїна моя. Її догоряє майбутнє І тужить, ридає, І в передвечірній сутіні Лиш руки ламає. І дивиться в небо – о, де вони Надії і голуби? Лиш демони, демони, демони Старої ганьби. Злітаються – ніби на здобич, Злітаються спроквола На роздоріжжя розтоптані, Розіп'яті край села. *** О краю мій, коли тобі проститься крик передсмертний і важка сльоза розстріляних, замучених, забитих по соловках, сибірах, магаданах? Убивці, вбивці вбивць, убивці вбивців вбивць – шлях справедливості – над людськістю наруга. Брехня брехні! Все лжа – прогреси ваші. Вся ваша правда – лжа! Брехня брехні. О краю мій! Наруго революцій, потворне посміховисько катів! І рай, і пекло – все тут під'яремне, тут навіть мертвих сором спопелив би, якби раніше кат не спопелив.

41

Ти фарисеїв царство. Суддукеїв страшне багно, мій краю огняний! Ти вічність катував, катуєш землю. Батьки й сини – кати. Учні й навчитель. Чи ти не чуєш, як вони зовуть, зовуть тебе з любов'ю і прокльоном. Ти їхніми сльозами ще ридатимеш, і їхній біль поб'є тебе колись. О краю мій, великий, як Сибір, хай шир твоя не для Сибіру – вірю, та поки кожен шлях цей не проміряє – не запанує у Вітчизні мир. Хай покоління прокричать, проорять і продзвенять на струнах з людських жил твоє минуле зганьблене, прийдешнє твоє спаплюжене минулим. Гірко з сльозами на очах радіть нащадкам, які колись очистяться од скверни і злочинів, у світі найстрашніших: вбивати правду – правдою.

1962 - 1964

42

Поезії, присвячені коханню та коханій *** Любов як самозречення легка, і самовтрата – це принада світу. Чого ж тебе, чужу і гордовиту, відчув я щедрим серцем кріпака. Припав очима до твоїх очей, устами – уст шукав – та задаремно! О, як твоє обридження пече, о, як гнітить, аж у зіницях темно. А чи любив? Мабуть, любив, бо знав, що в цілім світі – тільки Ти і Вічність. Крутоберега в'юниться Борзна, і образ твій лежить в її потіччі. Він гордовитий і чужий. Він мій (а я себе за тим видінням бачу). Надії трачу, сподівання трачу, вже обрій ледь тріпнувся голубий – лечу за ним. Лечу за ним – твої видіння, сни невиспані, розлука. Розлучена ріка стріляє з лука, бо серпня відридали солов'ї. *** Ти прийшла ясновида. Ти вся – і любов, і жага... Я дивлюсь в твої очі І повнюсь любов'ю. Але в коси Конвалію ти заплела. Будь же чистою, Квітко цнотлива!

43

*** Щоб я не знеміг од щастя. В руйнівному ритмі, Щоб радість мене виповнювала – а не втоляла жагу, скажи, що прологом ночі буває вечір. І потім ще ж день пригаса!.. Додам я: – Хай буде це наша ніч.

*** В понеділок зустрівся з дівчиною. У вівторок – поцілував. За першим разом – образилась. За другим – мовчала. В середу освідчувався в коханні. Доводив довго-предовго, коли четвер пропливав, як козацький байрак – порогами. В п'ятницю не прийшов на побачення. У суботу згадав, але не прийшов і в неділю.

*** Гарноброва, пожежностанна, снами вимріяна і трачена, зголоднілим поглядом спалена, непокірна, нічна і лячна. Як твоє розпросторилось тіло! Як прозріло мені в імлі! Десь на всій на великій землі – тільки й того: довічне диво твого голосу, губ, очей, губ твоїх голубливе гудиння.

44

В небі місяць стоїть, як шельвах, стереже нам святешні будні. Криво усмішка гасне десь, сновигаючи, як сновида. Вже заходить на ранок в день, в заціловане підборіддя, в хаос ліній твоїх німих, ув осліплений сполох пальців. Хлюпостаємося у щасті, загубивши годинам лік. П'єм як з корця. Ненатла ніч проминає зачадним щемом, лиш не щезни – благаю. Ще нам сон-трава зацвіте в вікні.

VII. 1964

*** В.П. І не те, щоб жити – більше: споконвіку б – без розлуки. До віків і після віку – це – любов. Оце – вона! І не те, щоб знову – «з Богом!» І не те, щоб – «чорту в зуби!» Ні. Не те. А тихо-тихо: ані пестощів, ні ласк. Тільки б так: вона – як щогла, в ріст Великої Дзвіниці (велич гнітиться доземно, ниць сягає до небес). Не дзвонар ти. І не Шедель, а відвідувач, закоханий.

45

Не говори – по вуха: геть поверх людських голів... Це – любов. Вона, як жінка крутостегна. Це – початок твій. Це вечір. Смерк ласкавий. Це перерва, як прорив. І не те, щоб більше – (жити б!) І не те, щоб жити – (більше!) ... до віків і після віку – перемрієш – тільки й того.

18. VIII. 1965

*** Не любити тебе – не можна. Володіти тобою – жаль. І хвилина діяння кожна Випромінює нам печаль. Бути разом... в однім цілунку. Злить уста і серця свої. Тільки в хвилі нема порятунку... Плачуть вночі лишень солов'ї... Ти в хвилину чуттєвої бурі Не віддайся мені, дивись, Бачиш вечора крила похмурі? То над нами вони зійшлись. Хай нам кажуть: любити можна Тільки раз. Того разу й жаль, І щаслива хвилина кожна Випромінює нам печаль. Не ховайся в зволоженім зорі, Бо розгойдані береги Поглинаючих фантасмагорій Будуть завжди нам дорогі. Ні! Знайти і в чуттєвих бурях

46

Не перейдену нами грань, Щоб не відати днів похмурих, Щоб не знати про гнів прощань. Не любити тебе – не можна, та й любитись з тобою – жаль, бо хвилина кохання кожна випромінює нам печаль.

*** Вимріяна і близька донині, Незнайома, але й знана теж, Заховавшись в довгій самотині, Вже мене не кличеш, не зовеш. Спогадами не повернеш хвилі, В сумі сновидіння не відкинь, Не скорись непам'яті в знесиллі І фантазувати не покинь. Не зрони кохання в теплім гніві – Ти мені дорогу перейшла, Опустивши очі мовчазливі, Лиш на серці легкий сплеск весла. Може, ти нічого не забула, Може, ти і досі зберегла Серце, розтривожене і чуле, – Тільки все припорошила мла.

*** Ти освідчувалась очима, ти освідчувалась плечима, ти освідчувалась устами і мовчала. Ти мовчала, як ніч зав'южна, ти мовчала, як піч, натужно, ти мовчала, як м'яч, безпам'ятне, ти кричала, ти кричала – і сосни сохли, і зволожені горла грілись, ти кричала – світи струміли

47

кучеряво-сполохано, і гойдалося сонце в небі, на землі дерева гойдались, ти безстидницею услід мені завстидалась. *** Вимріяна і жива донині, незнайома, але й знана теж, заховавшись в довгій самотині, вже мене не кличеш, не зовеш. Сто доріг, мов змії, розплатались в тисячі незвіданих розлук. Все життя жилось, немов прощалось, як прощається з стрілою лук. Я тебе не відлюбив, не випив, навіть ти казала – недопив. Сумовитий вечір десь захлипав і фіранки чорні опустив. Ти єдина в самоті розрада, просвіток смеркальної пори. Не кажи – тебе чекала зрада, і любов ждала – не говори. Як, скажи, до тебе я вернуся? Сном? Явою? Мертвим чи живцем? І до кого словом обронюся зболеним? Перед чиїм лицем я тоді повідаю про долю – ту, що, ніби зашпори, зайшла в душу. Але кожну – славословлю. Ти страждала? Отже, ти жила.

48

49

Як добре те, що смерті не боюся… Твори Василя Стуса Зібрання творів : в 12 т. / В. Стус ; редкол. Д. Стус. – Київ : Факт, 2008−2009. Т. 3 : Час творчості / редкол. ; уклад. Д. Стус. – 2008. – 752 с. : іл. Т. 4 : Вірші 1960-х років (поза збірками) ; вірші початку 1970-х років (поза збірками) / редкол. Д. Стус. – 2008. – 480 с. Т. 5 : Палімпсести (найновіший незавершений корпус) / ред., упоряд. Д. Стус. – 2009. – 768 с. : іл.

Вибрані твори Стус В. Вибране / В. Стус ; уклад. і авт. передм. Д. В. Стус. – Харків : Час читати, 2016. – 540 с.

Окремі твори Стус В. І край мене почує : поезії / В. Стус / упоряд. А. І. Лазоренко. – Донецьк : Донбас, 1990. – 294 с. Стус В. Листи до сина / В. Стус / упоряд. О. Дворко, Д. Стус. – Івано-Франківськ : Лілея–НВ, 2001. – 184 с. Стус В. Листи у вічність…: поезія / В. Стус. – Донецьк, 2012. – 273 с. Стус В. Народе мій, до тебе я ще верну… / В. Стус. – Вінниця, 1998. – 19 с.

50

Стус В. Палімпсет : вибране / В. Стус. – Київ : Факт, 2006. – 430 с. Стус В. Поезія. Вірші. Аналіз текстів. Зразки учнівських творів : посіб. для 11 кл. – Харків : Ранок, 2000. – 61 с. Стус В. Поезії / В. Стус. – Київ : Рад. письменник, 1990. – 211 с. Стус В. Час творчості : післям. Д. В. Стуса. – Київ : Дніпро, 2005. – 704 с. Стус В. Поезії / В. Стус // Відлуння десятиліть : українська література другої половини ХХ ст.: навч. посіб. / упоряд. М. О. Сорока. – Київ, 2005. – С. 431-450. Стус В. Поезії / В. Стус // Золотий гомін : українська література : хрестоматія для 11 кл. серед. шк. ; упоряд. О. С. Непорожний. – Київ, 1995. – С. 595-615. Стус В. Поезії / В. Стус // Живиця : хрестоматія української літератури ХХ ст. : у 2-х кн. / за ред. М. М. Конончука ; упоряд. М. М. Конончук, Н. І. Бондар, Т. І. Конончук ; худож. оформ. О. Д. Арламова. – Київ, 1998. – Кн. 2. – С. 489-495. Стус В. Поезії / В. Стус // Українська література : хрестоматіядовід., 11 кл.; упоряд. О. Борзенко. – Харків, 2014. – С. 391-394. Стус В. Поезії / В. Стус // Українське слово : хрестоматія української літератури та літ. критики : у 3-х кн. – Київ, 1994. – Кн. 3.

– С. 395-404.

51

Публікації творів Василя Стуса в періодичних виданнях Стус В. «Горить сосна – од низу до гори...» : вірш / В. Стус // Укр. мова та л-ра. – 1996. – № 3. – С. 5. Стус В. З неопублікованого : вірші / В. Стус // Літ. Україна. – 1994. – 24 черв. Стус В. З таборового зошита / В. Стус // Дніпро. – 1991. – № 9.

– С. 71–80. Стус В. Кремінь крику / В. Стус // Вітчизна. –1990. – № 3. – С. 2–13. Стус В. «Нахиляюсь у тиші над віршем...»: вірш / В. Стус // Слово і Час. – 2000. – № 9. – С. 3. Стус В. «Не одлюби свою тривогу ранню...» ; «Ярій, душе! Ярій, а не ридай...» ; «Цей біль – як алкоголь агоній....»; За читанням Ясунарі Кабавати; «Церква святої Ірини...» ; «Господи, гніву пречистого...» ; «Звелася длань Господня...» ; «Як добре те, що смерті не боюсь я...» ; «Уже Софія відструменіла...» ; «Весь обшир мій – чотири на чотири...» : вірші / В. Стус // Укр. культура. – 2008. – № 1. – С. 7. Стус В. Поезії / В. Стус // Київ. – 1989. – № 10. – С. 39–45. Стус В. «Сидимо біля погаслого вогнища...»: вірш / В. Стус // Слово і Час. – 1994. – № 8. – С. 3. Стус В. «Ще вруняться горді Славутові кручі...» ; «Зрадлива, зраджена Вітчизна в серці дзвонить...» : вірші / В. Стус // Дивослово. – 2003. – № 1. – C. 16. Стус В. «Як тихо на землі! Як тихо...» : вірш / В. Стус // Слово Просвіти. – 2005. – 29-31 груд. – С. 10.

52

Стус В. «Яка нестерпна рідна чужина...» ; «Як добре те, що смерті не боюсь я...» ; «Господи, гніву пречистого...» : з книжки «Палімпсести» : вірші / В. Стус // Культура і життя. – 2004. – 14 лип.

Листи Василь Стус: «Хто проти тиранії – встаньте»: [листи до А. Лазоренка] / публ. А. Лазоренка // Голос України. – 1993. – 6 січ. – С. 13. Два листи Василя Стуса / публ. і комент. Р. Кудлика // Дзвін.

– 1991. – № 6. – С. 156-157. Корогодський Р. «Запротоколюйте мою заяву...»: [в ст. вміщено лист В. Стуса до А. Малишка про долю укр. мови] // Літ. Україна. – 1990. – 11 січ. Лист до Андрія Малишка. 12 груд. 1962 р. // Літ. Україна. – 1990. – 12 січ. Листи Василя Стуса до Віри Вовк. 16.Х.69 // Сучасність. – 1989. – № 9. – С. 35-50. Листи із слідчого ізолятора: [після серпнев. подій листи В. Стуса, адресовані тодіш. керівництву ЦК Компартії України, із спецхову передані на держ. зберігання до Центр. арх. громад. об-нь України] / авт. передм. Р. Пиріг // Політика і час. – 1992. – № 1. – С. 82-87. «Не одлюби свою тривогу ранню...»: [листування В. Стуса з О. Орачем] / післясл. О. Орача // Літ. Україна. – 1990. – 8 берез. – С. 5. «Ну, а тепер – Рільке»: листи до дружини / підгот. тексту і прим. М. Коцюбинської // Всесвіт. – 1991. – № 1. – С. 177-183.

53

Із забуття в безсмертя матеріали про життя та творчість Василя Стуса книги та збірники Василь Стус // Бернадська Н. І. Українська література ХХ століття : довід. – Київ : Знання-Прес, 2007. – С. 253-258. Василь Стус (1938–1985) // Відлуння десятиліть : українська література другої половини ХХ ст.: навч. посіб. / упоряд. М. О. Сорока. – Київ, 2005. – С. 429-430. Василь Стус (1938–1985) // Живиця : хрестоматія української літератури ХХ ст. : у 2-х кн. / за ред. М. М. Конончука ; упоряд. М. М. Конончук, Н. І. Бондар, Т. І. Конончук ; худож. оформ. О. Д. Арламова. – Київ, 1998. – Кн. 2. – С. 481-488. Василь Стус (1938–1985) // Жулинський М. Із забуття в безсмертя : сторінки призабутої спадщини. – Київ, 1990. – С. 416-446. Василь Стус (1938–1985) // Історія української літератури : у 2-х кн. / за ред. В. Г. Дончика. – Київ, 1998. – Кн. 2 : Друга половина ХХ ст. – С. 162-167. Василь Стус (1938–1985) // О. В. Куриліна, Г. І. Земляна Українська література : довід. для абітурієнтів та шк. – Кам'янецьПодільський, 2008. – С. 350-355. Василь Стус (1938–1985) // Українські письменники : довід. – Київ, 2011. – С. 241-245. Василь Стус (1938–1985) // Усі українські письменники / упоряд.: Ю. І. Хізова, В. В. Щоголева. – Харків, 2006. – С. 29-33. Василь Стус (1938–1985) // Усі українські поети / упоряд.: Ю. І. Хізова, В. В. Щоголева. – Харків, 2008. – С. 294-300.

54

Дорошенко О. Василь Стус / О. Дорошенко. – Харків : Фоліо, 2015. – 128 с. Василь Стус (1938–1985) // Нові імена з української літератури : посіб. для вчителя ; упоряд. В. Я. Неділько. – Київ, 1993. – С. 317-350. Коцюбинська М. Василь Стус (1938–1985) // Українська література : хрестоматія-довід., 11 кл.; упоряд. О. Борзенко. – Харків, 2014. – С. 390-391. Коцюбинська М. Страсті по Вітчизні : про Василя Стуса / Українська література : хрестоматія : 11 кл. / автори-упоряд. А .Б. Уліщенко, В. В. Уліщенко. – Харків, 2004. – С. 803-807. Коцюбинська М. Василь Стус // Українське слово : хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. / упоряд. В. Яременко. – Київ, 2001. – С. 178-181. Стус Д. Василь Стус : життя як творчість / Д. Стус. – Київ, 2005. – 364 с. Покальчук Ю. Василь Стус. Довга дорога додому // Золотий гомін : українська література : хрестоматія для 11 кл. серед. шк. ; упоряд. О. С. Непорожний. – Київ : Освіта, 1995. – С. 593-595. Шевельов Ю. Трунок і трутизна : про «Палімпсести» Василя Стуса / Ю. Шевельов // Українське слово : хрестоматія української літератури та літ. критики у 3-х кн. – Київ, 1994. – Кн. 3. – С. 366-395.

55

Поет за покликанням і Божою ласкою матеріали про життєвий і творчий шлях Василя Стуса публікації з періодичних видань Базилевський В. Стус : структура етичного радикалізму / В. Базилевський // Літ. Україна. – 2012. – 13 верес. – С. 4. Баран Г. Мовостиль віршованої молитви Василя Стуса : [до 70-річчя] / Г. Баран // Укр. мова й л-ра. в ліцеях. – 2008. – № 1. – С. 100-104. Білоус Г. Рокований вересень : [із роздумів про життя і творчість Василя Стуса] / Г. Білоус // Дивослово. – 2003. – № 3. – С. 20-21. Білоцерківець Н. Мій Стус : [70 років від дня народження Василя Стуса] / Н. Білоцерківець // Українська культура. – 2008. – № 1.

– С. 6-7. Богдан С. «Магічне свічадо» епістолярію Василя Стуса / С. Богдан // Дивослово. – 2004. – № 1. – С. 19-23. Бондаренко А. Спроба аналізу філософських творів Василя Стуса / А. Бондаренко // Дивослово. – 1998. – № 8. – С. 8. Бондар-Терещенко І. Непрочитаний Стус : із книжки «Шістдесятництво: дім з мінотавром» / І. Бондар-Терещенко // Літ. Україна. – 2009. – 5 берез. – С. 6. Браїлко Ю. Семантико-стилічні інтерпретації християнських теонімів у поезії Василя Стуса / Ю. Браїлко // Дивослово. – 2005. – № 1. – С. 44-51. Василь Стус – незламний лицар правди і свободи. «Дозволь мені мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні…» // Золоті твори для шк. та абітурієнтів. – Донецьк, 1997. – С. 272-274.

56

Василь Стус у своїх листах // Вітчизна. – 1995. – № 7–8. – С. 103. Віват Г. Лірика Василя Стуса: роль духовного виміру / Г. Віват // Всесв. л-ра. та культура. – 2007. – № 2. – С. 36-38. Галух А. Васыль Стус : [75 лет со дня рождения] / А. Галух // Факты. – 2013. – 9 января. – С. 4. Гейчук Н. Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до житя…: [80 років від дня народження Василя Стуса] / Н. Гейчук // Сімейна газ. – 2018. – 11 січ. – С. 15. Гурець М. Виховні можливості поезії Василя Стуса / М. Гурець // Дивослово. – 2005. – № 5. – С. 8-10. Данильчук Д. Особливості синтаксису поетичної мови Василя Стуса / Д. Данильчук // Дивослово. – 2004. – № 9. – С. 51–52. Дзюрак О. Роздуми про сенс людського життя у світлі творчості Василя Стуса (1938–1980) / О. Дзюрак // Дивослово. – 2018.

– № 6. – С. 16-19. Довгань М. А світ – нехай святиться : [рік Василя Стуса] / М. Довгань // Слово Просвіти. – 2018. – 10–16 трав. – С. 8-9. Довгань Р. Горобина в осінньому сонці : [пам’яті Василя Стуса] / Р. Довгань // Слово Просвіти. – 2010. – 1–13 січ. – С. 5. Загнітко А. Василь Стус у сучасному українському просторі / А. Загнітко // Слово Просвіти. – 2016. – 16-22 черв. – С. 3. Зятьєв С. За право бути собою : [80 років від дня народження Василя Стуса] / С. Зятьєв // Військо України. – 2018. – № 1. – С. 54-59. «І в смерті з рідним краєм поріднюсь…» : [до 75-річчя від дня народження Василя Стуса] // Поділ. вісті. – 2013. – 28 лют. – С. 4.

57

Іщенко Є. Віталізація смерті в поезії Василя Стуса / Є. Іщенко // Слово і час. – 2006. – № 11. – С. 69-76. Іщенко Є. Містичні переживання в поезії Василя Стуса / Є. Іщенко // Дивослово. – 2004. – № 8. – С. 53-57. Калинець І. Василь Стус у Львові / І. Калинець // Слово Просвіти. – 2018. – 28 черв. – 4 лип. – С. 14. Калинець І. Листи Василя Стуса до Стефи Шабатури / І. Калинець // Дзвін. – 2015. – № 9. – С. 166-171. Кириченко С. Птах піднебесний : [спогади про Василя Стуса] / С. Кириченко // Дніпро. – 1998. – № 1–2. – С. 64-123. Кобець В. «О, Боже мій! Така мені печаль…» : [вшанування поета Василя Стуса на Вінничині] / В. Кобець // Літ. Україна. – 2013. – 31 січ. – С. 9. Коханець Л. «Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя…» : [Василь Стус] / Л. Коханець // Голос України.

– 2010. – 4 верес. – С. 7. Куліш Н. Фатальний вересень Василя Стуса / Н. Куліш // Культура і життя. – 2013. – 8 листоп. – С. 8. Кусакіна Т. Образна кольорова символіка в поезії Василя Стуса / Т. Кусакіна // Дивослово. – 2012. – № 2. – С. 57-59. Кущ П. Він є, Донбасе ! : [музей Василя Стуса] / П. Кущ // Уряд. кур’єр. – 2013. – 30 жовт. – С. 26. Маркосян Р. Вірменська птаха Стусової душі / Р. Маркосян // Літ. Україна. – 2015. – 5 берез. – С. 15. Масенко Л. Лист Василя Стуса до Андрія Малишка : історія нездійсненої спроби / Л. Масенко // Літ. Україна. – 2013. – 12 верес. – С. 6.

58

Мельник Л. Повтор як засіб зображення трагічного у збірці Василя Стуса «Палімпсести» / Л. Мельник // Дивослово. – 2010. – № 9.

– С. 44-46. Музиченко Я. Кримінал проти Стуса : війна проти національної пам’яті / Я. Музиченко // Україна молода. – 2015. – 5 лют. – С. 8. Нагайло Б. Інтерв’ю з Надією Світличною, присвячене творчості Василя Стуса / Б. Нагайло // Укр. мова й л-ра. в ліцеях. – 2008. – № 3. – С. 99-104. Неживий О. Заборона наперекір : історія одного вірша Василя Стуса / О. Неживий // Літ. Україна. – 2008. – 10 січ. Никорак Ю. Народе мій, до тебе я ще верну…: [Василеві Стусу виповнилося б 80] / Ю. Никорак // Літ. Україна. – 2018. – 11 січ. Обертас О. Василь Стус. Двадцять років після смерті / О. Обертас // Літ. Україна. – 2006. – 13 квіт. Обертас О. Віхи творчості і непокори : [про Василя Стуса] / О. Обертас // Літ. Україна. – 2006. – 13 квіт. Овсієнко В. «Ми канемо у вічність молодими» : [спогади про Василя Стуса ] / В. Овсієнко // Вітчизна. – 1994. – № 9–10. – С. 96. Овсієнко В. 25 років від загибелі Василя В. Овсієнко // Слово Просвіти. – 2010. – 9–15 верес. – С. 14.

Стуса

/

Овсієнко В. Загибель Василя Стуса / В. Овсієнко // Літ. Україна. – 2015. – 3 верес. – С. 4–5. –10 верес. – С. 4. Овсієнко В. Різдво Василя Стуса : [80 років з дня народження] / В. Овсієнко // Україна молода. – 2018. – 10 січ. – С. 5.

59

Овсієнко В. Різдво Василя Стуса : [80-річчя від дня народження] / В. Овсієнко // Слово Просвіти. – 2018. – 4–10 січ. – С. 2. Павличко Д. Василь Стус / Д. Павличко // Слово Просвіти. – 2018. – 31 трав. – 6 черв. – С. 11. Плахотнік Н. Профетичні мотиви в поезії Василя Стуса / Н. Плахотнік // Слово і Час. – 2004. – № 4. – С. 62-66. «Поет за покликанням і Божою ласкою» : [до 80-річчя від дня народження Василя Стуса] // Голос України. – 2018. – 6 січ. – С. 3. Поклад Н. Бо – горстка нас…» : [Василь Стус] / Н. Поклад // Культура і життя. – 2009. – 1 квіт. – С. 7. Рарицький О. Мистецтво бути собою : [штрихи до портрету Василя Стуса] / О. Рарицький // Укр. л-ра в загальноосвіт. шк. – 2001. – № 3. – С. 22. Рарицький О. «Палімпсести» В. Стуса: духовна домінанта / О. Рарицький // Слово і Час. – 1999. – № 12. – С. 62. Рябикіна А. Самобутнє плетиво життя й творчості Василя Стуса : [конспект уроку-дослідження (11 клас)] / А. Рябикіна // Укр. мова й л-ра. в ліцеях. – 2008. – № 1. – С. 28-33. Салига Т. Молитвослов від Василя Стуса : [роздуми в ювілейний рік поета] / Т. Салига // Літ. Україна. – 2008. – 22 трав. – 29 трав. – С. 6. Самченко В. «…Усе пройди і винести зумій» : [Вінничина, Донецьк і Київ сформували незламний дух Василя Стуса] / В. Самченко // Україна молода. – 2018. – 20–21 квіт. – С. 13. Сверстюк Є. Василь Стус у віддаленнях і наближеннях / Є. Сверстюк // Сучасність. – 1995. – № 12. – С. 145.

60

Сверстюк Є. Василь Стус. 15 років. Міра присутності / Є. Сверстюк // Дивослово. – 2001. – № 1. – С. 54–57. Сверстюк Є. Постать Стуса над Є. Сверстюк // Укр. мова та л-ра. – 1998. – 13 квіт.

плином

часу

/

Скрипник В. Василь Стус – людина совісті та кришталево чистої душі / В. Скрипник // Голос України. – 2012. – 28 січ. – С. 17. Смірнова Г. «Сто плах перейди, серцеокий!» : [до 75-річчя від дня народження Василя Стуса] / Г. Смірнова // Подолянин. – 2013. – 4 січ. – С. 6. Стус В. У житті доводиться обирати: або цікаву муку, або нецікаве щастя : [80-річчя від дня народження] / В. Стус // Країна. – 2018. – № 1. – С. 30-33. Стус В. Церква святої Ірини…/ В. Стус // Київ. – 1998. – № 1– 2. – С. 4–5. Стус Д. Берегами конспектів Василя Стуса : [літ. біографія письменника] / Д. Стус // Слово і Час. – 2000. – № 9. – С. 42-44. Стус Д. До 60-річчя від дня народження Василя Стуса : [ювілейні несвяткові роздуми] / Д. Стус // Укр. культура. – 1998. – № 1. – С. 15. Стус Д. До історії написання вірша «У цім безхліб’ї і бездолі…» / Д. Стус // Київська старовина. – 1998. – № 5. – С. 145. Стус Д. За кілька місяців спілкування з батьком я осягнув більше ніж за роки навчання : [С. Орел розмовляв з сином Василя Стуса Дмитром] / Д. Стус // Слово Просвіти. – 2009. – № 11. – С. 10. Стус Д. КДБ допоміг мені зрозуміти й сприйняти батька : [син укр. поета розповів про батька, Василя Стуса] / Д. Стус // Поділ. вісті.

– 2004. – 4 листоп.

61

Унгурян О. Уходя в карцер, Василь Стус сказал своему сокамернику, что обьявляет бессрочную голодовку : [25 лет назад в лагере особого режима погиб Василь Стус ] / О. Унгурян // Факты. – 2010. – 4 сентября. – С. 11. Хорунжий Ю. Гете і Стус : переклади В. Стуса, його творчість у тюрмі / Ю. Хорунжий // Україна. – 1999. – № 7–8. – С. 60. Чікалін В. Мій перший вірш підготував до друку Василь Стус : [до 80-річчя від дня народження] / В. Чікалін // Уряд. кур’єр. – 2018.

– 6 січ. – С. 7. Чікалін В. Школа Василя Стуса : [4 вересня 1985 року помер Герой України] / В. Чікалін // Уряд. кур’єр. – 2011. – 3 верес. – С. 17. Шепелюк В. Подих ущільненого часу : невідома сторінка творчості молодого Василя Стуса / В. Шепелюк // Літ. Україна. – 2009.

– 10 верес. – С. 7. Щук М. Василь Стус і українська народна творчість / М. Щук // Нар. творч. та етнографія. – 2005. – № 1. – С. 85–91. Яворська Т. Два місяці з життя Василя Стуса / Т. Яворська, І. Яворський // Слово Просвіти. – 2016. – 29–31 груд. – С. 4-5. «Як добре те, що смерті не боюся…» : [25 років тому загинув Василь Стус] / О. Вертіль // Уряд. кур’єр. – 2010. – 7 верес. – С. 4. Яструбецька Г. Концепт «Україна» в поезотворчості Василя Стуса / Г. Яструбецька // Слово і час. – 2004. – № 10. – С. 37.

62

Методичні розробки та сценарії Бойчук Н. «А все ж нестерпна безневинна кара…» : [літ. вечір, присвяч. пам’яті В. Стуса] / Н. Бойчук // Дивослово. – 2003. – № 6. – С. 30-32. Віват Г. Василь Стус у творах українських митців слова : [сценарій літ. вечора] / Г. Віват // Дивослово. – 2005. – № 4. – С.34-36. Вклоняється Вам Україна : [вечір-реквієм, присвяч. річниці перепоховання в м. Києві В. Стуса] // В практику роботи бібліотек : зб. матеріалів. – Київ, 2004. – С. 14-20. Музика Л. «Народе мій, до тебе я ще верну…» : [літ.-муз. вечір, присвяч. 20-річчю від дня смерті Василя Стуса] / Л. Музика // Дивослово. – 2005. – № 9. – С. 45-49. «Народе мій, до тебе я ще верну…»: [усний літ. журнал, присвяч. пам’яті Василя Стуса] // Дивослово. – 1996. – № 7. – С. 36-39. Петраш С. Український правозахисний рух у постатях: Петро Григоренко і Василь Стус : [ бінарний інтегрований урок в 11 класі] / С. Петраш // Дивослово. – 2008. – №1. – С. 50-64.

63

Покажчик використаних періодичних видань Газети Голос України Культура і життя Літературна Україна Літературне Поділля Подільські вісті Подолянин Сімейна газета Слово Просвіти Україна молода Урядовий кур’єр Факты

Журнали Військо України Вітчизна Всесітня література та культура Дивослово Дніпро Київ Київська старовина Країна Народна творчість та етнографія Слово і Час Сучасність Україна Українська культура Українська література в загальноосвітній школі Українська мова і література в ліцеях

64

Інтернет-ресурси Гуманітарний центр Василя Стуса. http://www.stus.kiev.ua Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників.

– http://expbris.org.ua/stus/index.html Стус Василь Семенович. http://www.donbaspt.skif.net/tvorchist/Stus.html Стус Василь: творчість. http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=46&type=tvorch Просвітлої дороги свічка чорна : докум. трилогія пам'яті Василя Стуса. Ч. 1. – http://www.youtube.com/watch?v=VYx3gX6r5cA Ч. 2. – http://www.youtube.com/watch?v=hG_4nFcdfq0 Ч. 3. – http://www.youtube.com/watch?v=EqhuqAgEiuw Василь Стус. Повернення. Реквієм : телепередача / Донец. обл. держ. телебачення ; автор, ред., ведуча О. Кругленко ; реж. К. Морозова ; оператор А. Сечин, відеоінж.: Д. Беломеря, А. Гурейков ; звукореж. Ю. Ємелін. http://www.youtube.com/watch?v=xg73OzEbXRg Василь Стус : українські пісні. www.pisni.org.ua/persons/310.html

65

Алфавітний покажчик авторів та персоналій Б Базилевський В. – 56 Баран Г. – 56 Білоус Г. – 56 Білоцерківець Н. – 56 Богдан С. – 56 Бойчук Н. – 63 Бондар-Терещенко І. – 56 Бондаренко А. – 56 Браїлко Ю. – 56

В Василь Стус – 54, 55, 56, 57 Віват Г. – 57, 63 Вклоняється Вам –63

Г Гейчук – 57 Галух А. – 57 Гурець М. – 57

Д Данильчук Д. – 57 Два листи – 53 Дзюрак О. – 57 Довгань Р. – 57 Дорошенко О. – 55

З Загнітко А. – 57

Зібрання творів – 50 Зятьєв С. – 57

66

І І в смерті з рідним – 57 Іщенко Є. – 58

К Калинець І. – 58 Кириченко С. – 58 Кобець В. – 58 Корогодський Р. – 53 Коханець Л. – 58 Коцюбинська М. – 55 Куліш Н. – 58 Кусакіна Т. – 58 Кущ П. – 58

Л Лист до Андрія – 53 Листи Василя – 53 Листи із слідчого – 53

М Маркосян Р. – 58 Масенко Л. – 58 Мельник Л. – 59 Музика Л. – 63 Музиченко Я. – 59

Н Нагайло Б. – 59 Народе мій – 63 Неживий О. – 59 Не одлюби – 53 Никорак Ю. – 59 Ну, а тепер – 53

67

О Обертас О. – 59 Овсієнко В. – 59,60 П Павличко Д. – 60 Петраш С. – 63 Плахотнік Н. – 60 Поет за покликанням – 60 Покальчук Ю. – 55 Поклад Н. – 60

Р Рарицький О. – 60 Рябикіна А. – 60

С Салига Т. – 60 Самченко В. – 60 Сверстюк Є. – 60,61 Скрипник В. – 61 Смірнова Г. – 61 Стус В. – 50, 51, 52, 53, 54, 55, 61 Стус Д. – 55, 61

У Унгурян О. – 62

Х Хорунжий Ю. – 62

. Ч Чікалін В. – 62 68

Ш Шевельов Ю. – 55 Шепелюк В. – 62

Щ Щук М. – 62

Я Яворська Т. – 62 Як добре те – 62 Яструбецька Г. – 62

69

Зміст    

      

Від упорядників Двоє слів читачеві Василь Стус. Дорога болю : сторінки біографії В. Стуса Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників З творчого доробку поезії Василя Стуса Як добре те, що смерті не боюся (твори письменника) Публікації творів В.Стуса в періодичних виданнях Із забуття в безсмертя (матеріали про життя та творчість Василя Стуса – публікації із книг та збірників та періодичних видань) Покажчик використаних періодичних видань Інтернет ресурси Алфавітний покажчик авторів та персоналій

70

5 7 8 25 38 50 52

54 64 65 66

71

Наша адреса: Україна 32300, Хмельницька обл., м. Кам’янець-Подільський, вул. Князів Коріатовичів, 3 Тел.: (03849) 2-44-52 Е-mail: k-pmcbs@ukr.net

72