Тільки родина, як зірка єдина – Твій порятунок, твій вірний причал

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека ім. Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ

Тільки родина, як зірка єдина – Твій порятунок, твій вірний причал День інформації до Дня родини 2019

Матеріал підібрала і надрукувала бібліограф І категорії центральної міської бібліотеки імені Костя Солухи О. Дачковська

Програма проведення Дня інформації № з/п

1.

Форма і назва заходу

Місце проведення

Відповідальні

І на святі, на родиннім вас усіх вітаємо! День святих преподобних Петра і Февронії – година цікавих повідомлень

Методикобібліографічний відділ

О. Дачковська

Український День родини – пізнавальна мандрівка

Абонемент

О. Мойсійчук

Сім'я і родинне виховання в Україні з найдавніших часів до XX століття – інформаційний мікс

Читальний зал

С. Білик

4.

Родина, як зірка єдина – виставка-порада

Читальний зал

К. Бояршинова

5.

Міцна родина – щаслива України – презентація рекомендаційного списку літератури

2.

3.

Читальний зал О. Дачковська

Сьогодні, в день святих преподобних Петра і Февронії, в

Може в житті хтось принаду підкине У чарівничих, звабливих очах. Тільки родина, як зірка єдина, Твій порятунок – надійний причал. Ні, не шукай в своїм серці причину, Якщо зневіра тебе обпече... Тільки родина у прикру годину Схилить надію тобі на плече. В. Крищенко День святих преподобних Петра і Февронії Свято було засноване з ініціативи православної церкви, яка 8 липня вшановує пам’ять святих князя Петра і княгині Февронії Муромських, яких вважають взірцем подружньої любові та вірності, а також покровителями шлюбу. «Житіє святих Петра і Февронії» було написане у ХVІ столітті й ідеться там, звісно, про життя цих двох, тоді ще не святих, людей. Головною героїнею «Житія» сміливо можна назвати Февронію – жінку надзвичайно мудру і розважливу.

Жив і княжив у Муромі князь Павло, а в нього був молодший брат Петро. Якось до дружини князя внадився лукавий змій, який спокушав її весь час на перелюб. Жінка була як жінка, але коли прилітав змій, то шаленіла й робилася сама не своя. Довго журилася з того горя вся княжа родина, аж поки молодший брат Петро, зрештою не вбив клятого змія. І все було б добре, якби не краплина крові гада, що пропекла шкіру княжича. Від тієї краплі пішла по його тілу страшна болячка – рани, що весь час гноїлися й кривавили. Звісно, рідні кинулися по лікарях і знахарях, але марно – ніхто не міг вилікувати від гаспидської хвороби молодого князя. І ось, майже зневірившись у порятунку, в лісовій глушині, на кордоні з іншим князівством, Петро зі слугами натрапляє на хижу, в якій мешкає Февронія, донька бортника. Дівчина погодилася вилікувати знаного гостя за однієї простої умови: він мусить взяти її за дружину. Князь був у безвиході й одразу ж сказав «так», хоча, насправді й гадки не мав брати шлюб з простолюдинкою. Але й дівчина була не з лика шита: вона приготувала мазь, наказала віднести князя в баню, добряче його викупати, а потім змастити все його тіло маззю, залишивши на нозі одну невеличку ранку. Слуги так і вчинили, і скоро від болячки й сліду не залишилося. Петро скочив на коня, та й подався додому. Але, як виявилось, радість князя була скороминущою – не встиг він під’їхати до стін рідного міста, як побачив, що хвороба повертається. І стало йому так зле, що мусив він, бідолашний, повертатися до Февронії, й умовляти її, аби та зцілила його. Зрештою дівчина його вилікувала й вони побралися. На цьому б можна було б поставити крапку, але історія Петра і Февронії має продовження. Князь Павло помер і замість нього почав правити Петро. Місцеві бояри люто зненавиділи Февронію (звісно, на місці доньки бортника, яка стала княгинею, могла б бути котрась із їхніх дочок, або сестер) – тут почалися лихі намовляння й заміри, але Петро ні на що не реагував, адже любив дружину. Бояри висунули вимогу: «Дай їй усілякого добра, посади на корабель, й відправ подалі з міста, бо ми далі її

не терпітимемо». «Запитаймо мою дружину», – сказав на те Петро. Покликали Февронію, й на запитання, чи погоджується вона добровільно залишити місто, вона відповіла згодою, але за умови, що бояри віддадуть їй те, що вона в них попросить. Ті радо погодилися, а Февронія попросила у них власного чоловіка. «Це все, що я хочу забрати», – резюмувала мудра жінка. Шкода боярам було відпускати князя, який був добрим правителем, та робить було нічого – відпустили. І ось попливли вигнанці рікою все далі й далі від рідного краю. На кораблі разом із княжою родиною був почет, і один із чоловіків почав задивлятися на Февронію. Та одразу ж зрозуміла його наміри, підізвала до себе й попросила зачерпнути води по правий бік корабля, потім по лівий і попити. Той так і зробив. «А що, чи є різниця?», – запитала княгиня. «Ні, вода та й годі», – знизавши плечима, відповів чоловік. Февронія ж сказала наступне: «Отак і природа наша жіноча, всюди однакова. Чому ж, маючи дружину, задивляєшся на інших?». Плили вони собі плили, але у князя розпочалася страшна депресія. Але й тут Февронія не розгубилася й діяла як дипломований психотерапевт: «Бач, понівечене дерево знову зеленіє, так і людина, з Божою поміччю не втрачає надії й живе на світі». Невдовзі їх наздогнали бояри й попросили повернутися й знову посісти престол, бо в місті почалася ворожнеча й кривава боротьба за владу. Петро і Февронія, як і належить ревним християнам, пробачили кривдників і повернулися до Мурома. Правили вони ще довго й щасливо, у любові та злагоді. Перед смертю прийняли чернецтво й померли в один день. Ось такий зразок для наслідування подружнього життя і став підставою для заснування свята. На міжнародному рівні День сім’ї засновано Генеральною Асамблеєю ООН ще в 1993 році й відзначається він щорічно 15 травня.

Український День родини відносно молоде свято й відзначається лише з 2012 року. Відповідний Указ Президента України № 1209/2011 «Про відзначення в Україні деяких пам’ятних дат і професійних свят» був підписаний 30 грудня 2011 року. Родина – для кожного надзвичайно важлива! Саме рідні завжди підтримають у важку хвилину та порадіють успіхам. Ніде не відчуваєш себе так добре, як у колі близьких. Родина – поняття священне, її потрібно оберігати та шанувати! Щиро вітаємо із Днем родини! Бажаємо всім українським сім'ям мирного неба, міцного здоров’я, щасливої долі та непохитної твердості родинних стосунків!

Сім'я і родинне виховання в Україні з найдавніших часів до XX століття Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць посідає сім'я, родина – група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом. Коріння історії української родини сягає в сиву давнину. Адже сім'я з її побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій, складалася упродовж багатьох століть і зміцнювалася в ході перебігу історичного розвитку людства. Перші сліди перебування людини на землях сучасної України історики датують давнім періодом кам'яної доби – раннім палеолітом (приблизно 200 000 років до н. е.). За палеоліту основою суспільного устрою був матріархат (від лат. Маттер (матріс) – мати і грец. Архі – влада), який характеризується наявністю материнського роду і рівноправним з чоловіком, а пізніше провідним становищем жінки у суспільстві. Матріархат зумовлений її головною роллю в тодішньому господарському житті людей. На останній фазі історії первісного суспільства на зміну матріархату прийшов патріархат (від гр. Патер – батько). Він передував виникненню держави й стимулював остаточний перехід від сім'ї парної до моногамної (від гр. Моно – один і гамос – шлюб), тобто одношлюбної, в якій чоловік одружений тільки з однією жінкою, а жінка – тільки з одним чоловіком, причому, на відміну від

парного шлюбу, шлюбний союз між ними укладається надовго, по суті на все життя, і санкціонується суспільством. Виникнення моногамної сім'ї дало новий поштовх як у прогресі економічного життя суспільства, так і в розвитку виховання. До речі, моногамія закріпилася і залишається провідною формою сім'ї й сьогодні. Це, очевидно, й дало підставу М. Грушевському твердити, що форми сімейного союзу вже досить виразно виступали в Україні ще до утворення держави – в індоєвропейську епоху. Така думка має своє документальне підтвердження також у літописах. Київський літописець, описуючи давні українські племена, зазначає, що поляни мали «добрий звичай, жили тихо і соромливо, і шлюб був у них правильний: молоду приводили до молодого, а другого дня приносили її посаг». Звичайно, так не було відразу і не в усіх східних слов'ян, які розселилися у IV ст. н. е. на території Наддніпрянщини і від Карпат до Дону. Як правило, подружні пари утворювалися так: парубок або й уже одружений чоловік, бо можна було мати по дві або три жінки, сплачував родичам дівчини, котру хотів узяти собі за жінку, віно, оплату. Часом він сплачував родові молодої викуп, а часом, домовившись зі своєю любкою, умикав її десь коло води чи на ігрищах і завозив до себе. До речі, викуп молодої як обряд зберігся і в сучасному українському весіллі. Куплена або вхоплена жінка була повною власністю чоловіка, якщо хотів, міг легко з нею розійтися, взявши натомість собі іншу. Жінка ж мусила бути вірною своєму чоловікові. І вірність українських жінок, як тоді, так і по сьогодні славиться по всьому світові. Був час, коли на похороні знатних покійників з ними закопували в яму або спалювали на високому вогнищі їхніх жінок, слуг і коней. Трохи згодом цей звичай відійшов у минуле. Вдовиця залишалась вільною, хіба що сама хотіла себе вбити в доказ своєї вірності чоловікові. Але й цей звичай незабаром зник, бо вже в Х-ХІ ст. літописці про нього не згадують. Роль жінки в сім'ї незмірно зростає. У разі смерті чоловіка вона займає в ній перше місце.

Сім'ї в той час були великі, об'єднували по двадцятьтридцять душ. Така сім'я, як і будь-яка інша, звалася в Х-ХІ ст. родом. Рід – це велика родина, відома в Україні ще під назвами «пепище», «служба», «хутір», яка проживала у своєму дворищі та відокремленій оселі. Рід мав спільне майно – ріллю, ловецькі терени, стада худоби, вів спільне господарство під проводом свого старшини. Це була суспільна група – невелика, але дуже суцільна, злучена кровними зв'язками й спільними інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд. Згодом він утратив давню суспільність і розпався на малі самостійні родини. Кожна вела своє окреме господарство, мала свій дім з господарськими будівлями, поле, худобу та ін. Ліси ж, пасовиська, озера залишалися спільною власністю цілої оселігромади. Проте пам'ять належності до роду не губилась. Давні традиції жили в родах боярських, шляхетських, міщанських, селянських. До речі, велика сім'я на певному історичному етапі була не тільки в українців, а й майже в усіх народів світу. Залежно від ступеня розвитку господарства, в одних народів раніше, в інших пізніше вона розпадалася на малі індивідуальні сім'ї. Цей процес характерний і для України: велика родина набула значного поширення за часів Київської Русі. Сини не відокремлювалися, хазяйнували спільно, жили разом, а порядкував хтось із найстарших, найбільш досвідчений і кмітливий. Ця тенденція зберігалася в Україні й у наступних XIV- XVI ст. Поряд з великими родами з'являлися й малі індивідуальні сім'ї, кількість яких наприкінці ХVIIІ ст. різко зросла. З-поміж багатьох обов'язків родини чи не найголовнішим було виховання дітей. Слово виховання в українців, очевидно, пішло від «ховати», тобто заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, «лихих очей», поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого змісту, виражаючи процес систематичного впливу на культурний розвиток, формування світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді. Виховання виникло ще на початку існування людського суспільства як засіб трансмісії людських знань і досвіду від

покоління до покоління. Наші предки, поряд з розвитком різних ремесел і промислів, створили оригінальну систему виховання, яка відображала вимоги народу й тогочасні соціальні відносини. Родинне виховання дітей відбувалося в контексті життя і потреб сім'ї. На цьому ґрунті й постала народна педагогіка, провідними виховними засобами якої стали поведінка і вчинки батьків, рідна (материнська) мова, праця, фольклор, родиннопобутова культура, народні звичаї і традиції, мистецтво, ремесла й промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри й іграшки. Рідна мова в українській родині – наймогутніший і найдавніший вихователь. З давніх-давен українці розглядали сім'ю і рід як святиню, а виховання дітей – як святий обов'язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо важливі об'єкти, у наших предків мали своїх божеств-опікунів Рода і Рожаницю – уособлення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду. Цікаво, що обидва ці божества йшли безпосередньо за головними слов'янськими богами: Перуном – богом грому і блискавки, Дажбогом – богом сонця і світла, Сварогом – неба, Хорсом – вогню. Рід мав свої традиції, шанував предків, у цій пошані виховуючи молоде покоління. Новонароджену дитину в рід приймали окремим обрядом. Ще складнішим був весільний церемоніал, яким об'єднували молоду пару з двох родів. Живучість цих обрядів, головні елементи яких збереглися в народних звичаях українців і донині, засвідчує їх особливо важливе значення для соціальної педагогіки. Отже, найхарактернішою рисою української родини з перших кроків її історичного становлення і розвитку стало високе, космічне одухотворення, де шлюбний союз чоловіка і жінки підноситься як поєднання двох небесних світил – Сонця й Місяця та ясних зірочок – їхніх діточок, тобто як явище найвищого, космічного порядку: А в тім саду три тереми: А в першому – красне сонце, в другому – ясен місяць,

А в третьому – дрібні зірки. Красне сонце – жінка його, Дрібні зірки – його діти. Ось як високо, аж до незвіданих космічних далей, колективний розум народу підніс сім'ю і родинне виховання! Це дає нам можливість зробити ще один повчальний висновок: той, хто ігнорує космічну вимогу природи у ставленні до сім'ї, до виконання своїх батьківських обов'язків, неодмінно зазнає не тільки осуду людей, а й небесної кари! До речі, за твердженням українського історика Івана Кузича- Березовського, слова «мама», «неня» («ненька») мають божественне походження. Перше з них постало від імені праслов'янської богині землі – Ами («Ама»), що в лепеті української дитини сприйнялось як «мама». Друге – виникло на основі ймення бога врожаю Нана, що в дитячому перезвуці стало «ненею». Через велику синівську й дочірню любов до матері виражається палкий український патріотизм – щира відданість Україні-Матері, Неньці-Україні. Слово «мати» в дослівному перекладі означає «жінка». Життєва функція матері неординарна («Мати годує дітей, як Земля людей», «Мати праведна – опіка й охорона камінна»). Мати – душа сім'ї, хранителька домашнього вогнища, добра і тепла, затишку. Втрата матері – родинна катастрофа («Мати з хати – горе в хату»). В українській мові чимало висловлювань, які підкреслюють особливе значення виховної місії матері («Чого мама навчить, то й дочка знає», «Що мама навчить, то й батько не перевчить»). Українське слово «тато» походить від «пато», що означало «головний правитель». Тому козаки своїх отаманів звали батьком. Давньо-слов'янське «батя» (старший брат) дає сучасне ймення «батько». Традиційна родинно-побутова культура українців характеризується особливою одухотвореністю. Ця тенденція помітно виявляється в ній уже в дохристиянський період. Згадаймо охоронця домівки й майна – домовика, або Чура чи Щура, тобто давно померлого предка (звідси «пращур» –

далекий предок, родоначальник), а також низку чарівних міфічних істот, які, за народними уявленнями, сприяють любові й формуванню міцних шлюбних пар, – Русалку, Чурила (Журила, Ярила), Купайла, Коструба (Кострубонька) та багато інших, їх особливо майстерно використала для змалювання кохання Мавки й Лукаша, показуючи значення гармонії людини з природою, Леся Українка у драмі- феєрії «Лісова пісня». Згадана вище тенденція досить виразно втілена в образі Лади – давньослов'янської богині шлюбу, кохання, щастя, весни і краси, сімейної злагоди і достатку; її прославляють і донині у весняних і весільних піснях. Цим прекрасним ім'ям батьки називають дітей (Лада – дівчинка, Ладо – хлопчик). З назвою богині кохання пов'язані такі слова, як «ладо» – кохана, любий (ласкаве звернення до чоловіка, дружини; «ладувати» – співати весняні пісні). До речі, жіноче ім'я Рада – це один із варіантів імені Лада (від староруського слова «радьети» – українською «піклуватися»). А на весіллях у нас в Україні «ладнають», співають «ладанки» – іменем богині Лади висловлюють молодому подружжю божественне, космічне, вічне і разом з тим наше земне і конче необхідне та цілком реальне побажання сімейної злагоди і щастя. З прийняттям християнства українська сім'я стала ще міцнішою. Родинне виховання піднялось на вищий щабель свого розвитку. Поширилися шкільництво й наука. Батьки шанобливо ставилися до письменства, книги, школи, вчителя і привчали до цього дітей. Фраза старогрецьких книжникарів: «Вчення – світло, а невчення – темрява», – стала крилатою у кожній родині. Українці виявляють потяг до знань, до грамотності, до навчання. Відомий арабський мандрівник XVII ст. Павло Алеппський, подорожуючи Україною, у своїх дорожніх нотатках зауважив: «Усяке місто й містечко в землі козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні дуже багато, чоловіків їхніх повбивано у безперервних війнах. Але в них є гарний звичай: вони одружують своїх дітей зовсім юними,

і з цієї причини вони численніші від зір небесних та піску морського». Так уже повелось протягом століть: щоб вижити, вистояти, треба було як зіницю ока берегти сім'ю. Дух непокори, вічне прагнення до волі, незалежності, виняткова працьовитість, витривалість, мужність, винахідливість, кришталева чесність, щирість, патріотизм, щедрість, привітність і кмітливість – риси, генетично властиві нашому народові, плекалися упродовж усієї його історії в родинному колі. Тому заглиблення в історію української родини допомагає нам збагнути народний педагогічний ідеал і велику мудрість родинної етнопедагогіки, проникнути в національній характер нашого народу. Доля української родини завжди тісно перепліталася з історичною долею України, яку народ любовно називає, як і діти матір у сім'ї, ненькою. Коли український народ мав свою державність, то й умови для розвитку сім'ї, батьківської етнопедагогіки, національної родинно-побутової культури були сприятливі, як, наприклад, у середині XVII ст. Втрата Україною власної державності, незалежності лягла тяжким тягарем і на родину, якій доводилось терпіти з боку колонізаторів потрійний гніт: соціально-політичний, національний, релігійний. Радянська сім’я Нова ідеологія і переписування шлюбно-сімейних традицій Процес розвитку сімейної обрядовості в радянський час можна поділити на окремі періоди: 20-і – початок 30-х років – період пошуку нових форм сімейної обрядовості; 30-50-і роки – час відсутності обрядовості при реєстрації народжень, шлюбів; кінець 50-х – початок 60-х років – початок нового етапу становлення радянської обрядовості і звичаєвості, відродження певних елементів народних традицій. Оскільки в 1920-х роках нові сімейні обряди проводились на противагу давнім релігійним обрядам, вони і називались по-новому: «червоні хрестини», «звіздини», «червоні весілля», «червоний похорон» тощо. «Червоні» або «комсомольські весілля» були людними. На комсомольські весілля часто приїздили шефи-робітники з

ближніх міст. Реєстрацію шлюбу проводили в сільраді. Урочиста реєстрація шлюбу також нагадувала збори. До президії запросили молоду, молодого, дружбів, свашок, дружок. Була прочитана також доповідь про новий побут, шефи вручили молодим подарунки: портрети, матерію, книжки. З привітаннями виступали голова комнезаму, весільний батько, представники від громадськості. У 1920-х роках побутували і так звані «червоні заручини». Відбувались вони на зразок давніх традиційних заручин з участю родичів нареченого і нареченої. Тільки на відміну від традиційних, в них провідну роль відігравали комсомольці, громадськість села, а не родина. Сімейна обрядовість в 30-х роках не знаходилась в центрі уваги громадськості. Народження чи одруження узаконювалось в ЗАГСах без спеціальної обрядовості. Свідоцтво про укладання шлюбу виписувались у вигляді двомовного документу – російською мовою та місцевою мовою союзної республіки. Саме весілля стало справою буденною і малопримітною. У деяких селах стали практикуватися випадки, коли наречений відвозив наречену без відома батьків у свій будинок, а потім молоді збирали друзів на одне з нових радянських свят, як би з нагоди створення сім’ї, але номінально, наприклад, з нагоди збору врожаю або дня народження вождя. Сімейна обрядовість в 1960-ті рр. Нова обрядовість як шлях до уніфікації В 1960-х роках для відзначення сімейних урочистостей відкриваються спеціальні приміщення – палаци, кімнати урочистих подій при будинках культури, сільрадах (на початку 60-х років вони почали називатись палацами, «кімнатами щастя»). Перший в СРСР «Палац одружень» було відкрито в 1959 р. в Ленінграді. В 1960 р. «Палац одружень» відкривається в Києві, в 1961 р. – у Дрогобичі. На початку 60-х років в Україні та в інших республіках урочисту реєстрацію шлюбу почали проводити спеціальні обрядові комісії з двох чи трьох чоловік – депутата міської, сільської Ради народних депутатів, секретаря районного комітету комсомолу за участю працівників ЗАГСу чи «Палацу одружень». Важливість події підкреслювала відповідна

символіка – портрет В. І. Леніна в дитячі роки (при реєстрації новонароджених), гасло «Міцна сім’я – міцна держава» (при реєстрації одружень). Згодом починає використовуватись однотипна офіційна символіка: державні герби і прапори СРСР і УРСР, портрети або скульптури Леніна. Новим елементом весільного обряду стало покладання квітів до пам’ятника Леніну, монумента або братської могили загиблих воїнів. Сім’я як осередок міжкультурного діалогу. З передвесільних обрядів повністю зникли оглядини, змовини, на яких вирішували розмір приданого. Ритуал урочистої реєстрації дитини також урізноманітнюється окремими обрядовими деталями: куми розписуються на Пам’ятці, яку дарували для дитини, кумів перев’язують рушниками, дітей загортають у відповідного кольору (рожеву – для дівчинки, блакитну – для хлопчика) ковдру, пов’язують такого ж кольору банти. В обряді громадянського іменування новонароджених беруть участь жовтенята, піонери. Під час запису дитини в «Книгу актів громадянського стану» діти декламують вірші або співають пісню «Хай завжди буде сонце», дарують для немовляти зірочку жовтеняти, піонерський галстук. Родина відіграє дуже важливу роль в житті будь-якої людини. Цю роль важко переоцінити. Сім’я дає людині: сенс жити; кохати; творити. Близькі люди завжди підтримають нас у скрутну хвилину. Але слід пам’ятати, що хороша сім’я – це результат наполегливої праці і до цієї праці потрібно бути готовим. Сім’я – це найрідніші та близькі нам люди, які завжди з нами з моменту нашого народження і протягом усього нашого життя. Батьки вчать своїх дітей всьому, що знають самі. Батьки вчать нас ходити, розмовляти, заводити друзів, цінувати мир. Все найважливіше ми вперше дізнаємося саме від наших батьків. У сім’ї ми відчуваємо себе впевненими і захищеними. У родинному колі, завжди отримаємо необхідну підтримку і допомогу. У сім’ї нас розуміють і цінують, що б ми

не робили. Нас люблять такими, якими ми є, і не дивляться на наші переваги та вади. Скільки б нам не було років, ким би ми не були, що б ми не зробили – наша сім’я ніколи не відвернеться від нас і завжди підтримає і заспокоїть. Ми проходимо через багато життєвих труднощів і випробувань, відчуваючи підтримку та турботу своїх рідних. Сім’я вселяє нам впевненість в наших силах. Коли нам потрібно прийняти відповідальне рішення, ми завжди просимо ради у рідних. Дружна і щаслива родина дає нам безліч незабутніх днів і дивовижних вражень. Кожна людина має безліч пам’ятних моментів, які пов’язані з її родиною. У багатьох сім’ях є певні традиції, які можуть передаватися від покоління до покоління. Кожна людина мріє про гарну сім’ю. Маючи щасливу сім’ю людина обов’язково доб’ється успіху в інших сферах діяльності. Але не потрібно забувати, що для того, щоб сім’я була щасливою, потрібно самому проявляти любов і повагу до рідних і близьких людей, розуміти і цінувати їх за будь-яких обставин.

Свій рід потрібно пам’ятати: Від діда й баби, мами й тата. Та родовід не тільки треба знати, Їх цінувати й щиро поважати.

Міцна родина – щаслива України книги Воропай О. Звичаї українського народу / О. Воропай ; післям. І. М. Андрусяка ; іл. О. В. Алферової. – Київ : Школа, 2009. – 384 с. Грушевський М. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу / М. Грушевський. – Київ : Либідь, 2006. – 256 с.: іл. Ігнатенко І. Етнологія для народу : свята, традиції, звичаї, обряди, прикмети, вірування українців / І. Ігнатенко. – Харків, 2016. – 320 с.

Ігнатенко І. Шлюбно-сімейні стосунки у традиційній культурі українців / І. Ігнатенко. – Харків, 2017. – 240 с. Люба моя Україна : свята, традиції, звичаї, обряди, прикмети та повір’я українського народу. – Київ, 2010. – 544 с. : іл. Середюк О. Український рік : історія, традиції, звичаї, обряди / О. Середюк. – Київ : Стебляк, 2018. – 384 с. Стражний О. С. Український менталітет : Ілюзії. Міфи. Реальність / О. С. Стражний. – Київ : Книга, 2008. – 368 с.: іл. Українські традиції / упоряд. О. В. Ковалевський. – Харків : Фоліо, 2004. – 571 с. Черепанова С. Філософія родознавства / С. Черепанова ; передм. В. Г. Скотного. – Київ : Знання, 2007. – 460 с.

Публікації з періодичних видань День родини в Україні : [8 липня – день Петра і Февронії, покровителів сім’ї та шлюбу] // Позакл. час. – 2019. – С. 52. Дибан І. «Щирі Свята» : [як українці святкували весілля сто років тому] / І. Дибан // Україна молода. – 2018. – 9-10 листоп. – С. 14.

Евланова О. Диалог с вечностью : законный брак : прошлое, настоящее, будущее / О. Евланова // Женск. журн. – 2019. – № 6. – С. 62-67. Зварич А. Все дело в папе : [роль папы в воспитании детей] / А. Зварич // Женск. журн. – 2018. – № 3. – С. 98-101. Коваленко В. П. Який птах – таке й гніздо : [свято сімейного вогнища] / В. П. Коваленко // Позакл. час. – 2017. – № 4. – С. 29-30. Кот А. Некоторые женятся, а некоторые – так : [горячая десятка разных видов брака] / А. Кот // Женск. журн. – 2019. – № 6. – С. 74-77. Липко Н. П. Тепло єдиної родини : [сімейний вечір] / Н. П. Липко // Позакл. час. – 2018. – № 4. – С. 25-26. Олійник І. Сучасне українське весілля поєднує різні традиції світу / І. Олійник // Сімейна газ. – 2018. – 22-28 жовт. – С. 11. Опанасенко Л. Як раніше обирали наречених : традиції, обряди / Л. Опанасенко // Голос України. – 2018. – 25 січ. – С. 8. Похилевич Д. Мати, бути, любити : [стосунки між матір’ю і дочкою] / Д. Похилевич // Жінка. – 2018. – № 5. – С. 36-37. Редченко О. Л. Стосунки рівності й поваги : [година спілкування] / О. Л. Редченко // Позакл. час. – 2018. – № 9. – С. 10-12. Сім’я і довіра : [тренінг] // Позакл. час. – 2018. – № 11. – С. 36-38. Статки-статками, але коханя бере верх : [весільні традиції українського краю] // Жінка. – 2018. – № 11. – С. 10. Терещук О. А. І на святі на родиннім вас усіх вітаємо! : [сценарій] / О. А. Терещук // Позакл. час. – 2019. – № 6. – С. 5557. Ти – українець, пам’ятай щоденно : [родинне свято] // Позакл. час. – 2019. – № 10. – С. 24-25. «Ты замуж-то еще не вышла? : [психология] // Лиза. – 2019. – № 15. – С. 22-23.

30 фактів про сім’ю // Позакл. час. – 2019. – № 6. – С. 53. № 4-5. – С. 96-99. Традиції нашої сім’ї : [сімейний вечір] // Позакл. час. – 2017. – № 4. – С. 25-26. Хомярчук А. П. Мій отчий дім, ти дав мені усе : [родинне свято] / А. П. Хомярчук // Позакл.час. – 2017. – № 4. – С. 23-24. Чередніченко М. Г. Зимові зустрічі в родинному колі : [конкурсно-розважальна програма] / М. Г. Чередніченко // Шк. бібліотекар. – 2019. – № 1. – С. 35-37. Шапочка Д. Неравный брак : [психология] / Д. Шапочка // Женск. журн. – 2018. – № 4-5. – С. 96-99. Шекет Ю. Я + Ти = партнерство : [психологія] / Ю. Шекет // Жінка. – 2019. – № 3. – С. 36-37.

Публікації з краєнавчих періодичних видань Гаврищук А. Весілля на Кам’янеччині : [народні традиції] / А. Гаврищук // Подолянин. – 2003. – 25 квіт. – С. 6. Гаврищук А. Подільське весілля на Дністрі : [20-ті роки ХХ ст.] / А. Гаврищук. – Вінниця, 1993. – С. 377. Катрич В. «Нині, матінко, нині, розплети косу мені…: [ритуали початкового сімейного життя на Поділлі] / В. Катрич // Поділ. вісті. – 2009. – 20 берез. – С. 4. Козяр С. Весільні пісні Поділля / С. Козяр // Нар. творч. та етнографія. – 2002. – № 3. – С. 96-101. Мельник С. Таємничий романтизм весілля : [традиції] / С. Мельник // Ділове місто. – 2010. – № 36. – С. 24-25. Мошак М. Весілля під Товтрами : [весільні обряди] / М. Мошак // Подолянин. – 2012. – 27 січ. – С. 8. Подільське весілля в українських родинах : [обряд весілля] // Кам’янець-Поділ. вісн. – 2006. – № 19. – С. 8-9. Слободянюк П. Весілля на Хмельниччині // П.Слободянюк Культура Хмельниччини. – Хмельницький, 1995.

– С. 121.

Наша адреса: Україна 32300, Хмельницька обл., м. Кам’янець-Подільський, вул. Кн. Коріатовичів, 3 Тел.: (03849) 7-43-48 Е-mail : k-pmcbs@ukr.net