Шорт листи на червень листопад 2016 року

Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: «Вчений енциклопедист» 330 років від дня народження Феофана Прокоповича Феофан (Єлеазар) Прокопович (Теофан Прокопович) 18 червня 1681 – 19 вересня 1736) – український богослов, письменник, поет, математик, філософ, ректор Київської академії (1710-1716 рр.), архієпископ Великоновгородський та Великолуцький. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф. Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології. Життєвий шлях Єлеазар Прокопович народився у Києві 18 червня 1681 р. в родині крамаря Церейського. Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму. Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при монастирі. Після її закінчення, Єлеазар стає студентом КиєвоМогилянського колегіуму. В роки навчання був одним з кращих учнів, добре опанував церковнослов'янську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твори європейських філософів. Після смерті дядька, Феофана Прокоповича, його підтримував київський митрополит Варлаам Ясинський. 1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, живе у василіянському монастирі, де приймає унію й постригається у ченці під іменем Єлисея. Уніатський Володимир-Волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицизму серед прихильників східного православ'я. У Римі Єлисей користувався ватиканською бібліотекою, крім богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам'ятки старого й нового Риму, засади католицької віри та організації папської церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника. 28 жовтня 1701 р. залишає Рим, не закінчивши повного курсу академії. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіює в місті Галле, де знайомиться з ідеями реформаторства.

1704 р. повертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри, проходить єпітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім'я Феофана в пам'ять про свого дядька. З 1705 р. викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьману Івану Мазепі. Водночас пише й виголошує богословськофілософські проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал-губернатором Д. Голіциним. У 1707 р. стає префектом Києво-Могилянської академії. У 1711 р. вирушає у складі почту царя Петра I в Пруський похід, під час якого в Яссах Ф. Прокопович виголошує з нагоди річниці Полтавської битви проповідь, що сподобалася цареві. Після повернення до Києва, Ф. Прокоповича призначено ректором Києво-Могилянської академії і професором богослов'я. Водночас він стає ігуменом Братського монастиря. У 1716 р., за бажанням Петра I, Ф. Прокопович переїжджає до Петербурга. У 1718 р. призначений єпископом псковським і нарвським. Ф. Прокопович стає наближеним до царського двору. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент».

1721 р. – призначений віце-президентом найсвятішого Синоду, головою якого був виходець з України Стефан Яворський. У 1724 р. Ф. Прокопович, за наказом царя, пише указ про устрій чернецтва, який упорядковував і регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на користь суспільству. Письменник бере активну участь у здійсненні реформ у Росії. Після смерті Петра I Ф. Прокопович сприяє сходженню Катерини I на трон. У 1725 р. Ф. Прокоповича призначено архієпископом новгородським і першим членом Синоду, фактичним главою Російської православної церкви. Він бере участь в організації Російської Академії наук, очолює так звану «учену дружину» діячів культури, до якої належали Татищев, Кантемір та ін. Останнє десятиріччя життя майже залишив діяльність вченого, зазнавав переслідувань з боку противників петровської політики, які плели навколо Прокоповича інтриги, намагаючись позбавити його високого становища в церковній ієрархії.

19 вересня 1736 р. Ф. Прокопович помер у Новгороді, похований у новгородському Софійському соборі. Творча спадщина У 1979 р. в Києві вийшов тритомник лекцій з риторики, логіки, фізики, математики й етики, які читав Ф. Прокопович у Києво-Могилянській академії в 1705-1709 рр. Раніше, в радянські часи, були опубліковані твори Ф. Прокоповича у Москві та Ленінграді. Ф.Прокопович – автор «Букваря», за яким багато десятиліть вчилися українці, росіяни, білоруси, греки, молдавани, серби, грузини, болгари. Його твори були дуже поширені в усіх східнослов' янських країнах. Скажімо, у Сербії «Первоє ученіє отрокам» витримало 7 перевидань. Курс теології Ф. Прокоповича опубліковано латинською мовою у Кеніґсберзі в 70-х рр. ХVІІІ ст. в трьох томах, і, тоді ж, у Лейпцігу, в шести томах. У перекладі російською мовою цей же курс видано в Москві наприкінці ХVІІІ ст. І це тільки деякі твори великого мислителя, письменника, політика, науковця. Твори Ф. Прокоповича видавалися українською, латинською, старослов'янською, російською, німецькою, англійською, французською, шведською та іншими мовами.

Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: «Іван Крип’якевич як особистість і

науковець» /130 років від дня народження/ Народився у сім’ї вихідця з Холмщини, священника – о. ПетраФранца Крип’якевича; у 1904 р. закінчив Львівську польську гімназію, у 1904– 1909 рр. навчався на філософському факультеті Львівського університету. В студентські роки брав активну участь у боротьбі за український університет, займався культурно-освітньою діяльністю. З 1904 р. – слухач курсів українознавства під керівництвом М. Грушевського. Став одним із провідних його учнів. З 1905 р. друкувався в «Записках Наукового товариства імені Т. Шевченка»; з 1906 р. – член, з 1911 р. – дійсний член, а у 1934–1939 рр. – голова історикофілософської секції товариства, редактор його «Записок». У 1911 р. захистив докторську дисертацію. Редагував журнали «Дзвінок» (1911–1914), «Ілюстрована Україна» (1913–1914); співробітничав у виданнях «Літературно-науковий вісник», «Молода Україна», «Неділя», «Письма з «Просвіти». Учителював у Рогатинській гімназії (1908–1910), філії Академічної гімназії в м. Львів (1912– 1914 та 1919–1925), у польських гімназіях Львова (1925–1928, 1934–1939) і м. Жовква (1929–1934). У 1918–1919 рр. – приват-доцент Кам’янця-Подільського державного українського університету. В міжвоєнний період плідно займавсянауково-педадагогічною роботою. У 1921–1924 рр. – професор Львівського (таємного) українського університету (секретар сенату університету), в 1934– 1939 рр. викладав історію України в Богословській академії у Львові. У 1920–1930-х рр. Крип’якевич вів широку національно-громадську роботу. В 1921–1922 рр. працював у Комітеті охорони військових могил, який займався пошуком і впорядкуванням українських стрілецьких могил в Галичині. З жовтня 1939 р. Крип’якевич – завідувач кафедри історії України, доктор історичних наук, професор (з 1941) Львівського університету ім. І. Франка. У роки гітлерівської окупації працював редактором наукових видань Українського видавництва у Львові. У 1940–1946 рр. – завідувач відділу Інституту історії АН УРСР. У повоєнний час був звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі» і зазнав переслідувань. У 1946 р. Крип’якевич разом із частиною львівських науковців переведений до Києва. Деякий час займав посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР. У травні 1948 р. Крип’якевич дістав можливість повернутися до Львова, працював в музеї етнографії та художнього промислу АН УРСР. У 1951 р. очолив відділ Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові, в 1953–1962 рр. – директор цього інституту. Академік АН УРСР (з 1958), заслужений діяч науки УРСР (з 1961). З 1962 р. – на пенсії. Автор праць і підручників з історії України – «Коротка історія України для початкових шкіл та першої кляси гімназії» (1918); Огляд історії України» (1919); «Мала історія України» (1921); «Історія козаччини для народа і молоді» (1922); «Історія України для народа» (1929); «Велика історія України» (1935, у співавт.); «Історія українського війська» (1936, у співавт.); «Історія української культури» (1937, у співавт.); «Всесвітня історія» (1938–1939); «Історія України від найдавніших до теперішніх часів» (1941); досліджень з історії української козаччини і Визвольної війни українського народу 1648– 1657 рр. – «Матеріали до історії української козаччини» (1908); «Козаччина і Баторієві вольності» (1911); «Козаччина в політичних комбінаціях 1620–1630 рр.» (1914); «Студії над державою Богдана Хмельницького» (1925–1931); «Богдан Хмельницький» (1954); «Документи Богдана Хмельницького» (1961, у співавт.); з історії м. Львова та Галичини – «Матеріали до історії торгівлі Львова» (1905); «Львівська Русь в першій половині ХУІ в.» (1907); «Історичні проходи по Львові» (1932); «Джерела з історії Галичини періоду феодалізму до 1772 р.» (1962); спеціальних історичних дисциплін – «Герб України» (1913); «З козацької сфрагістики» (1917); «З пограничної українсько-московської переписки 1649–1651 рр.» (1929); «Стан і завдання української сфрагістики» (1959); «До питання про герб Львова» (опубл. у 1968); історіографії – «Українська історіографія» (1923); «П’ятдесятиліття наукової праці Євфима Сіцінського» (1931); «Михайло Грушевський. Життя і діяльність» (1935). Створив повісті і оповідання для дітей иа юнацтва на історичні теми – «Шляхами слави українських князів», «Оповідання з історії України» (обидві – 1918) та ін. Помер і похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

«Батько українського бестселера» /до 60-річчя від дня народження Василя Шкляра/ Василь Шкляр народився 10 червня 1951 року під волоським горіхом у Холодному Яру (село Ганжалівка Лисянського району Черкаської області). 1963 року родина переїхала до міста Звенигородка, де 1968-го закінчив середню школу зі срібною медаллю. Того ж року вступив на філологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, де завершив навчання 1973-го. Водночас навчався (за обміном студентів) на філологічному факультеті Єреванського державного університету – студіював вірменську мову та літературу. Після навчання рік працював науковим співробітником Центрального державного історичного архіву. Відтак довший час займався журналістикою, завідував відділом прози в журналах «Ранок» та «Дніпро». На порі становлення нашої незалежності у 90-х роках був прес-секретарем Української республіканської партії. Тривалий час перебував на творчій роботі, обіймав посади головного редактора видавництва «Дніпро» та заступника голови Національної спілки письменників України. Василь Шкляр – член НСПУ, член Асоціації українських письменників, лауреат багатьох престижних літературних премій, володар гран-прі Всеукраїнських конкурсів на кращий роман «Золотий бабай» та «Коронація слова», лауреат премії «Золоте перо», міжнародної премії «Спіраль століть», австралійської премії «Айстра», премії Ліги українських меценатів «Ярославів Вал» та інші. Улюблена літературна відзнака Шкляра – «Автор, чиїх книжок найбільше викрали з магазинів».

2011 року Комітет з Національної премії імені Тараса Шевченка присудив Василю Шкляру цю найвищу літературну нагороду за роман «Чорний Ворон» («Залишенець»), однак письменник відмовився отримувати премію на знак протесту проти перебування на посаді міністра освіти українофоба Табачника. Згодом у Холодному Яру вперше в нашій історії автору «Чорного Ворона» було вручено Народну Шевченківську премію. Грошовий еквівалент нагороди – 260 000 грн. письменник переказав у фонд екранізації роману «Чорний Ворон». Друкувати свої твори почав ще школярем, з 1967 року. Окремими виданнями вийшли книжки прози «Перший сніг» (1976), «Живиця» (1982), «Черешня в житі» (1983), романи «Праліс» (1986), «Ностальгія» (1989), «Ключ» (1999), «Елементал» (2001), «Кров кажана» (2003), «Залишенець» («Чорний Ворон», 2009) та інші. Сьогодні Василя Шкляра називають батьком українського бестселера. Кожен його роман викликає неабиякий резонанс у суспільстві. Тираж «Чорного Ворона» уже сягнув за 150 тисяч. Культовий роман «Ключ» нещодавно витримав десяте видання. Постійно перевидаються романи «Елементал», «Кров кажана». Письменник володіє вірменською мовою, свого часу активно займався художнім перекладом. Розголосу набула його інтерпретація першого варіанту повісті М. Гоголя «Тарас Бульба», за що «удостоївся» брутальної критики тодішнього російського посла Віктора Черномирдіна. Твори Василя Шкляра також перекладено багатьма мовами, зокрема англійською, болгарською, вірменською, шведською, словацькою, російською та ін. У своїй літературній діяльності письменник принципово жодного разу не скористався спонсорською допомогою, не прийняв жодної державної нагороди. Наприкінці 2011 року Василь Шкляр створив Міжнародну благодійну організацію «Фонд Василя Шкляра «Холодноярська Республіка», головна мета якої – здійснення благодійної діяльності, спрямованої на розвиток українського кіномистецтва, надання благодійної допомоги на створення, прокат і популяризацію художнього кінофільму та його можливої наступної телеверсії за твором лауреата Шевченківської премії Василя Шкляра «Чорний Ворон» (саме в цей фонд письменник і переказав свою Народну Шевченківську премію).

Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: «Іван Миколайчук: розплата за любов до рідного слова…» /75 років від дня народження/ Іван Васильович Миколайчук (народився 15 червня 1941 року — помер 3 серпня 1987 року) — український актор, режисер, сценарист. 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років минулого століття. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. «Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко» – казав про Миколайчука великий Параджанов. В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок – «націоналіст». Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно. Народився в селі Чортория Чернівецької області. В 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961-му – театр-студію при Чернівецькому музичнодраматичному театрі ім. О. Кобилянської. 1965 року Закінчив кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка). У кіно дебютував ще студентом, в курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє». В гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна не помітити якоїсь таємниці, глибини – тих рис, які ляжуть через 2-3 роки в основу феномена особистості великого актора. Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли Миколайчукові загальне визнання. Особливо кінострічка «Тіні забутих предків», яка здобула близько десяти радянських та зарубіжних призів та нагород й була визнанана однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука. А тоді, після блискучого дебюту в кіно, його знімали часто, й він запам'ятовувався в більшості картинах. Запам'ятовувався навіть тоді, коли йому, по суті, й не було чого грати, але Іван Миколайчук «витягував» роль завдяки своїй особистості і вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого. Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатоманітний, в головній ролі чи в епізодичній, він міг внести у кінострічку щось неповторне, своє, те, що не виходило в інших. Про феномен Івана Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не знятий. Іван Миколайчук відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень. Ці риси допомогли акторові стати самобутнім митцем. У фільмі «Комісари» (1970) зіграв комісара Громова — людину з загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру. З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) почалася нова сторінка у творчості Миколайчука – крім актора, він стає ще й сценаристом. У фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» (1972) був не лише виконавцем колоритної ролі козака Василя, а й фактичним співрежисером. Працював над музичним оформленням фільму – картину супроводили пісні у виконанні тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, дружина Марічка Миколайчук, Валентина Ковальська), у створенні якого І.Миколайчук відіграв не останню роль. В «Пропалій грамоті» він дав нове життя звучанню бандури – в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента.

1970-х років почалися гоніння на діячів української культури. Випровадили з кіно, а потім заарештували Сергія Параджанова. Зі звинуваченням у націоналізмі зіткнувся й Миколайчук. Вперше це сталося ще1968 року, під час зйомок фільму «Анничка». У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом». Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як «людину ворожої ідеології». Ще більш ускладнилася ситуація після фільму «Білий птах з чорною ознакою». Стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Акторові не раз доводилося пояснювати свою позицію в різних інстанціях. «Тіні забутих предків» на довший час фактично заборонили до показу. «Пропала грамота» вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х років. І.Миколайчука поступово майже відлучили від творчого процесу. Впродовж 5 років, за вказівками партійних бонз, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах. Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя», в якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року картина здобула приз «За найкращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе. Наступний фільм, «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером якого був Миколайчук і сцени з якого раз у раз перезнімалися з ідеологічних міркувань, уже не мав такого успіху, як «Вавилон ХХ». 1983 – Миколайчук створив сценарій картини «Небилиці про Івана», 1984-го готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але постановку «Небилиць…» дозволили тільки восени 1986 року. Проте через важку хворобу автор почати зйомки так і не зміг. Фільм зняв 1989 року (уже по смерті Миколайчука) Борис Івченко.

Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Апостол правди і науки

175 років від дня народження М.П. Драгоманова Драгоманов Михайло Петрович (30 (18) вересня 1841, Гадяч, Полтавська область – 2 липня (20 червня) 1895, Софія) – український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1870-1876). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876-1889). Професор Софійського університету (1889–1895). Батьки М.Драгоманова, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов’язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...» – згадував пізніше Михайло Петрович. З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, зпоміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії. Це були часи накопичення знань, розширення поля інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. М.Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо». Восени 1859 року М.Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут у нього з’являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у неспокійному студентському середовищі. Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя цього закладу, славетного хірурга М.Пирогова, який «допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську». М.Драгоманов намагався встигати й органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої. Етапним у справі становлення М.Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Слова, сказані тоді ще юним промовцем: «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець», — виявилися пророчими. У 1863 році М.Драгоманов стає членом Громади. Ці об’єднання виникали як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури, народного побуту, права. Пізніше у 70-х рр. з’явилися нові, молоді Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням». З середини 60-х років становлення М.Драгоманова як ученого відбувається у тісному взаємозв’язку з його публіцистичною діяльністю. По суті, в цих роботах М.Драгоманова — історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних — мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання. У 1871 році Київський університет відряджає М.Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів. Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М.Драгоманова посідає Галичина. Він був одним з перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості. Трирічне закордонне турне М.Драгоманова було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з наочним західноєвропейським досвідом. Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили М.Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Восени 1875 року Михайло Петрович через Галичину та Угорщину вирушає до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети. Прогресивний громадсько-політичний збірник «Громада» М.Драгоманов створив у Женеві восени 1876р. Було видано п’ять томів збірника. Головна тема «Громади» – дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і устремлінь до свободи і рівності серед світової спільноти. З другої половини 80-х рр. М.Драгоманова запрошують до співпраці ряд провідних видань Галичини. Становлення і розвиток радикальних рухів у Західній Україні, за свідченням І.Франка, стало останньою і, мабуть, найбільшою радістю в житті Драгоманова. У 1889 році Михайла Петровича запрошують на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету Болгарії. Ім’я М.Драгоманова асоціювалося в свідомості прогресивної громадськості з боротьбою слов’янських народів за свободу, автономію, братерство. Виважений і проникливий політик М.Драгоманов мучився тією задушливою атмосферою у суспільстві, що склалася на теренах Російської імперії у ставленні до національних меншин. Це був період перед черговим тотальним наступом на вільнолюбний настрій народу. «Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні», – так свідчила Леся Українка про останні дні життя М.Драгоманова. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти 20 червня 1895 року обірвала життя великого вченого і громадського діяча. Похований М.Драгоманов у Софії.

Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Поєднання міфу і реальності 140 років від дня народження М.С. Крушельницької Соломія Крушельницька – видатна українська оперна співачка. В усьому музичному світі кінця ХІХ – першої чверті ХХ століття була символом досконалості й непереверше ності. Її незрівняної краси лірико драматичне сопрано діапазоном майже в три октави – воістину унікальне явище в оперному мистецтві. Народилася «чарівниця» сцени 23 вересня 1872 року в селі Белявинцях на Тернопільщині в родині греко-католицького священика прогресивних поглядів Амвросія Васильовича Крушельницького. Дитинство майбутньої співачки пройшло в сусідньому селі Біла, куди незабаром переїхала вся її велика родина: батько, мати й вісім дітей. Музика ввійшла в життя Соломії з раннього дитинства, з колискових пісень матері, Теодори Григорівни, яка дуже любила співати. Ще маленькою дівчинкою вчилася грати на фортепіані, а з 10 років виступала в хорі організованому її батьком. Помітивши палке бажання доньки до музики, батьки зайняли грошей і відправили її вчитися в Львівську консерваторію. Там Соломія брала активну участь у концертах і студентських вечорах, чим привернула до себе увагу слухачів і фахівців. У 1893 році Крушельницька з медаллю закінчила консерваторію й відразу ж з великим успіхом дебютувала на сцені Львівської опери. Екзаменаційна комісія записала в її дипломі: «... має всі дані для того, щоб стати прикрасою навіть першорозрядної сцени. Дзвінкий і дуже симпатичний звук голосу її мецо -сопрано, музична освіта, високе почуття прекрасного, природна зовнішність, сценічна стать – словом все, чим нагородила її природа, обіцяють їй в артистичній кар'єрі найкращу майбутність». Ставши солісткою оперного театру, Соломія вирішила не зупинятися на досягнутому й восени того ж року поїхала до Мілану, аби продовжити музичну освіту. Своїм голосом і артистизмом вона відразу ж звернула на себе увагу педагогів і заслужила «звання» «самої талановитої й вихованої» серед усіх учениць міланської школи бельканто. Через рік молода вокалістка вже співала провідні партії в оперних театрах Італії, де швидко завоювала любов і вдячність місцевої публіки. Звістка про це дійшла до рідного Львова, і незабаром керівництво міської опери запросило Крушельницьку на гастролі. Про бувши на батьківщині п'ять місяців, восени 1894 року Соломія повернулася до Італії продовжувати навчання. Слава Крушельницької рознеслася по всіх країнах Європи й докотилася до Росії. Один з кращих у той час оперних театрів – Одеський – запросив примадонну на гастролі в складі італійської трупи. Виступаючи з тріумфом у Варшаві, Соломія також кожен рік виїздила на гастрольні виступи до Петербургу, де співала в складі італійської трупи в Маріїнському театрі разом з Карузо, Баттістіні, Аримонді, Куччині і Сіль вестрі. Російська критика також високо оцінила майстерність молодої співачки, називаючи її «жінкою -Шаляпіним», що було чи не найбільшою похвалою на батьківщині знаменитого співака. У Крушельницької складалася блискуча кар'єра. Виступи на оперній сцені завжди перетворювалися на урочисті маніфестації публіки, яка засипала її квітами й цінними подарунками, поети присвячували їй свої вірші. Постійно проживаючи в Італії, співачка тріумфально гастролювала в Португалії, Єгипті, Алжирі, Іспанії, Аргентині, Браз илії, Франції. Різносторонньо обдарована й освічена, Соломія з досконалою дикцією говорила й співала українською, російською, польською, німецькою, англійською, італійською та іспанською мовами. Чудово грала на фортепіано й сама вивчала партитури і ролі, н е звертаючись за допомогою до спеціалістів. Крушельницька завжди включала в свої програми українські народні пісні, які безмірно любила, а також твори українських композиторів: Лисенка, Людкевича, Нижанковського, Вахнянина, Січинського. Українськими народн ими перлинами і роботами вітчизняних авторів співачка, як правило, завжди закінчувала свої виступи. Її сольні концерти мали такий самий успіх, як і виступи на оперній сцені. В 1939 році після смерті чоловіка (в 1910 році вийшла заміж за італійського адвока та Чезаре Риччоні) Крушельницька вирішила назавжди повернутися на батьківщину і переїхала до Львова. В 1944 році всесвітньовідома співачка стала викладачем Львівської державної консерваторії ім. Лисенка, а через 8 років – професором. У квітні 1947 року колишня австрійська, а потім італійська громадянка звернулась до Президії Верховної Ради УРСР з проханням надати їй радянське громадянство. Останні роки Соломія жила й працювала на рідній землі, передаючи свій багатий досвід й величезні знання молоді . Незважаючи на свій вік, співачка виступала з сольними концертами, останній з яких відбувся, коли їй було 77 років. Померла вона 16 листопада 1952 року і була похована на Личаківському кладовищі неподалеку від могили свого друга Івана Франка. Перед мистецтвом української співачки, перед красою її душі схилялись видатні співаки світу: Е. Карузо, М. Баттістіні, Тітта Руффо, Ф. Шаляпін, О. Мишуга, М. Минцинський, Я. Решке, А. Дідур та багато інших. Знамениті композитори Д. Пуччіні, А. Каталані, Р. Штраус висловлювали їй свою вдячність за блискуче виконання головних партій в їхніх операх. Великій співачці присвячували свої твори композитори, письменники, художники.

Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Духовний предтеча 205 років від дня народження Маркіяна Шашкевича

Маркіян Семенович Шашкевич народився 6 листопада 1811 року в селі Підлисє (Підлисся), Золочівського округу в Галичині. Дитячі роки провів у сусідньому селі Княжому, де його батько був священиком. Початкову освіту одержав дома, а потім навчався у нормальній школі в містечку Золочеві та в гімназії (Бережани, Львів). З дитинства Шашкевич любив народні пісні і ще в школі почав складати вірші. Навчаючись з 1829 року у Львівській семінарії, він розгорнув активну громадську і культурну діяльність, рішуче виступив за громадянські права української мови і фонетичний правопис, за літературу народною мовою, згуртував навколо себе передову молодь. Твори І. Котляревського та збірка пісень М. Максимовича окрилили Шашкевича і його однодумців Я. Головацького та І. Вагилевича у праці для народу. Після рукописних збірок оригінальних поезій і народних пісень «Син Русі» (1833), «Зоря» (1834) вони складають «Азбуку» і «Читанку» (1835 –1836) для навчання дітей рідною мовою, а в 1837 р. видають знамениту «Русалку Дністровую» – першу книжку народною мовою на західних землях України. Вчився Шашкевич у семінарії з перервами. Через скрутні матеріальні умови він то сам залишав навчання, то його виключали з семінарії, тому закінчив її тільки 1837 року. У 1838 р. одружився, був священиком у селах Гумниськах, Нестаничах, Новосілках. Ні переслідування жандармів, ні польськонімецьке засилля, ні зрадницька діяльність доморощеного панства не похитнули Шашкевичевого ідеалу – служити рідному народові. Та недовго довелося працювати Шашкевичу для народу. Нужда й туберкульоз, на який хворів він з шкільних років, 7 червня 1843 р. звели його в могилу. Через 50 років прах поета урочисто перенесено з Новосілок до Львова на Личаківське кладовище. Відому у літературі «Руську трійцю» народ назвав будителями галицької землі, а поетичне слово Шашкевича, за висловом І. Франка, «...стало кристалізованою, очищеною мовою людського серця, зверненою безпосередньо до сердець усіх інших людей...» В умовах поневолення західноукраїнських земель австрійською монархією Шашкевич, послідовно орієнтуючись на народ, його мову і культуру, своєю діяльністю підніс ідею соціального і національного визволення трудящих, підготував грунт для розвитку нової української літератури в Галичині і цим заслужив всенародну шану. Портрета письменника не залишилось, його створено пізніше за тими свідченнями, які подав Я. Головацький, та з фотографії його сина.

Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Мої літа не перекотиполе 80 років від дня народження М.Ф. Сингаївського Микола Сингаївський – видатний український поет, автор пісні «Чорнобривці». Народився 12 листопада 1936 року в родині хліборобів на Поліссі у невеличкому селі Шатрище Коростенського району Житомирської області. «Вчився і працював, пізніше працював і вчився», – писав про себе поет. В дитинстві був пастухом, йому першому відкривались весни, джерела і простір. Хто не купався в лугових росяних травах, не ходив за плугом, не обкопував дерева, не обсипав картоплі, не прополював грядок, не смакував першим огірком з грядки, той достеменно не знає, як пахне земля. Справжнім щастям для нього було скиртувати солому чи духмяне, з прив’ялою ромашкою, сіно, засинати прямо на скирті під серпневими зорями. Він звикав до будь-якої роботи, нею росли і гартувалися юнацькі плечі. Так одразу по війні став старшим в сім’ї і власними мозолями відчув всі труднощі відбудови зруйнованого війною господарства. Навчаючись у Київському університеті, позаштатно працював у редакціях різних газет. По закінченні вузу працював завідувачем відділу поезії «Літературної України» заступником директора Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, завідуючим відділу літератури та мистецтва журналу «Ранок». Упродовж багатьох років — головним редактором журналу «Піонерія». Друкуватись почав, ще навчаючись у школі. Вихід на люди багатьом таким, як і Микола Сингаївський, початківцям давали районна газета «Радянське Полісся» та обласна «Радянська Житомирщина». Школярем восьмого класу починаючий поет зі сцени вітав депутата Максима Рильського, який приїздив до Житомира на зустріч із виборцями. Пізніше в газеті з’явилась добірка його віршів із напутнім словом сивочолого майстра. Його мудрі поради він чує і нині. Рильський учив любити слово, як садівник дерево. Сад поета не лише корінь і крона, а й тривожний світ людських почувань і пристрастей. В 1958 році побачила світ перша збірка для дітей «Жива криничка». Схвальним словом про неї відгукнувся незабутній Михайло Панасович Стельмах. Відтоді прийшло до читача понад сорок книжок – поетичних і прозових. З них – половина для дітей. До самої смерті поета не полишала терпка надія: написати щось ніжне, цікаве і зворушливе для цього допитливого, вдячного читача – Дитини. Адже діти – наше дзеркало. І митцю завжди хочеться бачити себе в них — сонячних чистих дзеркалах майбутнього. В 1968 році поетичні книги «З березнем по землі», «Архіпелаги» були відзначені премією імені О. Бойченка. За книги «Вогневиця» і «Поступ» Микола Сингаївський удостоєний звання лауреата Республіканської комсомольської премії імені М. Островського. Пізніше поет став лауреатом премій імені Лесі Українки та імені М. Трублаїні. Поет згадував: «Скажу ще про один жанр мистецтва, до якого я небайдужий. Це – пісня. Вона володіє мною з дитинства, з юнацьких років. Я був гармоністом на сільських празникових гуляннях, гармошка для мене і нині дивовижний інструмент у розумінні настрою. Грав на струнних, кохався у народних мелодіях і нині записую народні пісні. Вони – чисте повітря поезії і нашої культури взагалі. Впродовж тридцяти років творчої праці я мріяв і намагався сам створити пісню. Багато мелодій, написаних композиторами на мої вірші, знайшли дорогу до серця людського. Стали «співучими» серед людей «Чорнобривці», «Безсмертник», «Полісяночка» «В краю дитинства», «Сонце в долонях», «Розляглося наше поле» та інші». Одна зі збірок Миколи Сингаївського має назву «Я родом із пісні» – свідчення любові автора до цього об’ємного і трудного жанру. Також поет видав збірки пісень «Чорнобривці», «Безсмертник», «Співучий календар», «Материна пісня». Дмитро Павличко у передмові до збірки пісень «Безсмертник» писав: «Пісні М. Сингаївського близькі до фольклорних, ясні й прості за образною системою, але головне їхнє достоїнство в тому, що вони відбивають зворушення сучасної людини, яка шукає й знаходить основоположні моральні цінності в своєму зв’язку з рідною землею, бачить свою душу крізь чисті джерела того краю, де минулося її дитинство». Микола Сингаївський помер 22 лютого 2013 р. у віці 77 років після тривалої хвороби.