Літературний Чернігів №1(89) 2020 рік

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв»

№1 (89)

січень-березень 2020

Головний редактор Михась ТКАЧ Редакцiйна колегiя: Ганна АРСЕНИЧ-БАРАН Олександр БОБИР Дмитро IВАНОВ

Заснований у 1992 р.

Олександр ЗАБАРНИЙ Володимир КУЗЬМЕНКО (заст. головного редактора) Олександр КОВАЛЕНКО Наталія РОМАНОВА Владислав САВЕНОК (вiдп. секретар) Михась ТКАЧ

Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року.

Вiктор ТКАНКО

Журнал надруковано за фiнансової пiдтримки Чернiгiвської облдержадмiнiстрацiї

ЗМІСТ ПОЕЗІЯ, ПРОЗА Станіслав Новицький. З нового зошита . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3 Ганна Арсенич-Баран. Сільські історії. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .8 Ліна Ланська. Смарагдова скрижаль . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .18 Михась Ткач. Коли янголи співають . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .24 Ілля Левченко. Дерева меланхолії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .29 Микола Тютюнник. Полкан . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .32 Павліна Туменко. З дива сплітається слово. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .38 Анатолій Ролік. По той бік завіси . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .45 Любов Матузок. Дерева – робітня Борхеса . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .55 Валерій Конаш. Нащадок. Уривок з кіноповісті. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .58 Ольга Смольницька. З неопублікованих поезій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .72 Леонід Луцюк. Млин. Ялинка.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .76 АВТОГРАФ ДО ЛІРИЧНОГО АЛЬБОМУ Владислав Савенок. Погляд зі Всесвіту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .81 ЛАУРЕАТИ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ПРЕМІЇ ІМ. Л. ГЛІБОВА ЗА 2020 РІК. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .85 ЛІТСТУДІЯ Денис Коськін. Вірші. Іванна Булка. Ніч на Івана Купала. Каріна Акопян. Вірші. Вікторія Дерев’янко. Ностальгійне… Софія Ніжинець. Вірші . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .87 ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ СТУДІЇ Олександр Ковальчук. Особливості гармонізації внутрішнього світу ліричного героя у поезії Володимира Сосюри 20-х років . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 98 ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ЗЕМЛЯКІВ Віктор Божок. Три кити незабутньої творчості письменника Михася Ткача . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 105 ІСТОРІЯ Назар Котельницький. Іван Петрункевич – видатний син Борзнянщини . . . 113 НАРОДОЗНАВСТВО Станіслав Бушак, Оксана Петренко. Книга Пантелеймона Куліша «Записки о Южной Руси» – видатна подія в історії української культури . . 121 КРАЄЗНАВСТВО Микола Гринь. Талановитий син завороженого Придесення . . . . . . . . . . . . . . 134 ЮВІЛЕЇ Станіслав Маринчик. Життєві віхи письменника-земляка . . . . . . . . . . . . . . . 143 РЕЦЕНЗІЇ Володимир Кузьменко. «Нас з любов’ю проводять життям конотопські зорі...» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 157 Олександр Забарний. У чарівному дивосвіті книги . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 162 Богдан Дячишин. Поезія класичної ясності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 166 Анатолій Хоменко. До болю правдивий роман. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 170 Василь Слапчук. У кращих традиціях Шерлока Холмса та Еркюля Пуаро. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 173 Олег Гончаренко. Неймовірний екстрим від Сергія Дзюби . . . . . . . . . . . . . . . 176 ГУМОР Валерій Демченко. Геронтологія на марші . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179 НЕЗАБУТНІ Михайло Сушко. Іконостас . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 180 ДЗВЕНИ, НАША ПІСНЕ М. Ведякін, А. Ткач. Сон (переклад з російської Лариси Ткач) . . . . . . . . . . . 182

Поезія

3

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI q2=…i“л=" mnbh0|jhi

Народився у с. Павлівка Фрунзівського району Одеської області. З 2010 року проживає у м. Кропивницький. Друкувався у журналах «Дзвін», «Степ», «Буковинський журнал», «Німчич», газетах «Літературна Україна», «Українська літературна газета», в «Антології сучасної української літератури», «Антології молодої української поезії третього тисячоліття».

З НОВОГО ЗОШИТА *** озвавшись вітром або золотим промінням нашого з тобою сонця хочеться вірити в прийдешніх снах знову буде весна то тільки осінь може закохуватися у зиму у білу паморозь на моєму віконці до якого прилетить

Лiтературний Чернiгiв

4 горобчик щоби заглянути у мої сни з тобою знову тільки з тобою бо білі вуста черешні всміхатимуться нам коли навіть на моєму віконці не буде маленького горобчика... Липень 2019 р.

ПОСЕРЕД СТЕПУ

Хто ті що під землею лежать хто вони без імен зображень та пам’ятників полеглі в степах та лісах або на берегах Дніпра і Дунаю Яка кров текла в їхніх жилах якою мовою вони розмовляли хто був їхнім ворогом... У скіфському кургані посеред степу лежить той про кого ніхто не знає лежить забута історія про війни ворогів і держав Жовтень 2019 р.

Поезія

5 БІЛІ ЯБЛУКА В САДКУ

Чомусь сьогодні сплив спогад з дитинства згадав білу дідівську хату по якій я маленьким бігав босоніж мріючи вилетіти через віконечко як вранішній соловейко Який знову гукає мене до себе в садок щоби я погрався з ним у схованки він хитрий він вміє літати Та я про це ще не здогадуюся намагаюся чимдуж наздогнати його і впіймати Соловейко втішається знову його не впіймали... Знову він може розкрити крила та полетіти куди він хоче Мені сниться: що я лечу разом з ним над полями свого рідного села яке мені вже давно не сниться я не знаю: чи я той соловейко з білими крильми чи я той хто визбирує білі яблука у садку свого діда? Жовтень 2019 р.

Лiтературний Чернiгiв

6 ЖУРАВЛИНІ КРИЛА

Здається що зима вже на порозі люди вдягаються у теплий одяг щоби не змерзнути та чи вони зможуть зігріти своє серце біля свого власного вогнища чи вони заховаються в одяг сьогодні я бачив черешню у білій сорочці сьогодні я бачив як одцвітають каштани і вже неважливо чи я бачив чи мені снилося Мені здалося що червона троянда втратила свої пелюстки та листячко через осінній вітер мені здається тільки здається а можливо наснилось тихою жовтневою ніччю Я вдихаю запах осені і не можу пояснити який він та скажіть чи можна сьогодні залишити у своїй душі білі журавлині крила у небі *** Ви про любов мені не говоріть, Нехай це буде тільки поміж нами. Бо що було? Одна єдина мить, Яка минула тихо з вечорами...

ДЕРЕВ’ЯНА БАЛАДА

Плете, ридає, б’є у жорна, Пропаща кров сліпих дерев. А день-жура така вже чорна, Що не одрізниш крик і рев!

Поезія

7 Глибинно, тихо, обережно, Ступає чорторийська віть. Ховають струни і безмежно, Земля у юрбищі стоїть. Зірвавши мить, отдавши луки, Забравши горе із хреста Цілунок дикої гадюки, Дарують згублені вуста!

«З НОВОГО ЗОШИТА»

Останньому листочку акації сниться осіння паморозь вона відчуває що сьогодні осінь а завтра буде зима... ОКОВИТИЙ ДЗВІН

Палає церковний дзвін, В набряклому тілі взимку. Немає вже п’яних стін, В розхристаного будинку. В горляці котяча хіть, Цей літр всього лиш перший. Остання гаряча мить, Моїх оковитих звершень. Хай змовкне синюшний люд! Все випито – п’ю лиш воду. В медсестри сто грам молю – «Сама випила! – взяли моду!».

Лiтературний Чернiгiв

8

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI c=……= `pqemh)-a`p`m

СІЛЬСЬКІ ІСТОРІЇ Історія перша СВЯТВЕЧІРНІ ДРОВА

Святвечір Святвечором, а хліб насущний мусиш добувати. Ніби й не хліб, хай би й дрова, а треба. Николиха ще вчора в лісочку наскладала в’язку хмизу й вирішила, що завтра піде по неї, бо завтра Святий вечір, і ні один лісник не шастатиме лісом, ловлячи крадіїв. Та й крадії сидітимуть із родинами за столом, а не шукатимуть дармових туршуків. В’язка дров виявилася чималенькою, то Николиха подумала, що дотягнути цей скарб додому буде важко. Та й, правду сказати, жінка здоров’ям не славилася. Поки жив її Никола, слабувала: то крижі боліли, то нирки, то кишки крутило, то коліна. Усе село знало, що Николиха не побіжить і швидко нічого не зробить, усе повільно, повагом, перевальцем. Після Николиної смерти мусила трохи забути про свої слабості, бо діти далеко, а їй самій треба й у хаті тепла добути, і їжею себе забезпечити.

Проза

9

Може, і діти би могли щось помогти, але самі стають на ноги, то Николиха ще часом хоче і їм підсобити. Але що вона може? Поросятко тримає, кури, козу. Яйця, м’ясо, сир старається в місто передати, молоком сама контентується. Як був живий Никола, то й корову тримали, а тепер жінка не впорається, бо та животина хоче доброї коло себе роботи. Николиха чекала на свята дітей, налагодила страв і пісних, і скоромних, а за день до приїзду ще в ліс пішла, аби було чим на свята в печі палити. Домовилася з кумою Явдохою, що та прийде їй допомогти, коли вже родини повечеряють і настане тиша й спокій. На Святий вечір, думала Николиха, у ліс ніхто йти не буде, то лише по селу комуністи колядників ловитимуть, а в лісі хіба ведмеді блукають. Але ведмедів жінка менше боялася, ніж лісника Пилипа. Дуже вже лихий і безжальний був чоловік – відразу на штрафи подавав, як когось ловив навіть із сухим ріщям. А звідки би мала брати гроші на той штраф Николиха, як у колгоспі за трудодні робота? Діти поз’їздилися, вечеря вдалася смачною, Николиха повагом ходила по хаті й колядувала з усіма. Коли вже все заспокоїлося, прийшла кума Явдоха. Николиха припрошувала куму до столу, але та лише махнула рукою: – Чи Ви, кумо, думаєте, що в мене нині вечері не було? Явдоха підморгнула кумі – і жінки почали виходити з хати. Николиха в лісі швидко знайшла свою купу дров, але довго ходила навколо неї, зважуючи, як вона ті дрова має підняти на свою хвору спину і як має рухати слабими крижами, коли нестиме їх. Жінки поділили свій скарб на двоє, завдали на плечі туршуки й рушили до села. Пилипова родина до святої вечері не сідала, бо чоловік був комуністом. Тому діти й жінка пішли до тещі на Святвечір, а Пилип, яко включений у бригаду боротьби з колядниками, ходив із сільською партгрупою попід хати, вистежуючи, чи не співають десь колядок юні односельці. Не любив цього заняття. Навіщо воно? Хіба їхні оці чергування зупинять святкування? Хай би люди собі вечеряли, колядували. Кому воно шкодить? І сам сидів би собі зараз із родиною, а не швендяв селом, викликаючи загальну ненависть. Коли вже близилося до півночі, парт’ячєйка й собі зібралася трохи зігрітися не геть безалкогольними напоями. Пилип капку випив і пішов додому. У голові трішки повеселіло – і чоловік крокував собі, мугикаючи знану від малечку коляду. Раптом на дорозі запримітив дві постаті, що, зігнувшись, двигали на спині щось дуже схоже на дрова. А що постаті рухалися від лісу, то було зрозумілим, що то крадії дров.

10

Лiтературний Чернiгiв

– Стій! – крикнув Пилип і побачив, що його окрик спричинився до дива пришвидшення руху постатей. Постаті скинули з плечей «награбоване» – і лісник зрозумів, що то жінки. «От я вас зараз, баби, налякаю!» – зохотився чоловік.

– Стій! – крикнув знову. Жінки наддали швидкости. Уже в багатьох хатах загасили, а у вікнах голови сільради Івана Никоровського горіло світло. Николиха з Явдохою торснули двері – ті легко відчинилися. Жінки, опинившись у сінях, прожогом вилізли по драбині на горище. Пилипові кроки вже лунали на порозі. Николиха вхопила драбину й миттю потягнула її за собою. Пилип заскочив до сіней, а потім – до хати. Він не сподівався, що голова сільради теж святково вечеряє, тому знітився, увійшовши. Хотів сказати: «Христос ся рождає!», але сказав: «Добрий вечір!». Йому довго не відповідали, усі сиділи з переляканим виглядом. І лише коли Пилип спитав: «Де баби?», відповіли: «Які баби?».

– Та баби дрова крали й до вас забігли.

– Які дрова? Які баби? – трохи отямився Іван. – Ти, Пилипе, трохи випив?

– Та до чого тут це? До вас баби забігли, що дрова крали.

– Агій на тебе, Пилипе! – знайшлася Іваниха. – Нині Святвечір. Хто пішов дрова красти? Іван спідлоба глянув на дружину: – Ну-ну… Святвечір. І що? Не всі в нашому селі святкують. Пилип усміхнувся у вуса, але нічого не відповів.

– Нема тут ніяких бабів, – провів рукою Іван. – Чи, може, обшук робитимеш? Пилип пропустив Іванове запитання повз вуха, але сказав: – Мені здається, що одна з них – Николиха. Іванова дружина засміялася: – Николиха? Не сміши. Та вона не те, що побігти, вона зашвидко не заговорить.

– Може, я й переплутав. Вибачайте. Христос сі рождає! – нарешті таки вимовив потрібне привітання Пилип. – Бувайте здорові! Рипнули завіси – і жінки на горищі зрозуміли, що лісник пішов. Тихо зсунули драбину й почали злазити. Та, коли смикнули двері, ті виявилися замкненими. Мусили заходити до кімнати.

– Христос сі рождає! – протягла повагом Николиха, і всі, хто сидів за столом, зайшлися реготом.

Проза

11 Історія друга ЯК НІМИЙ З ГЛУХИМ

– Най ’го шляктрафит! – Василь Магуляк ляпав себе руками по колінах і все повторював: – Най ’го шляктрафит!

– Та що ти, Василю, шлякуєш так-о безбожно? – не втримався Данило Кіф’янчук.

– Та таке мене найшло, Даниле, що якби хтось розказав, то би-м не повірив. Але все на моїм лиці видно. Хлопи, що чекали під сільмагом, коли привезуть хліб, усі повернули голови до Василя. Той дивився вибалушеними очима, обведеними добрячими синцями.

– А то хто тебе так напомадив? – спробував пожартувати Данило, але оскільки Василеві було не до жартів, то чоловік серйозно почав оповідати про свою біду.

– Ади мав-їм такий розум, що зв’язався з дурнем німим. Пішов учора на храм до Копанчинців. Трохи там випив, забавився та й рушив додому. Дивлюся, теліпається додому Юрко Горішній.

– Німий? – перепитав Данило.

– Та же німий… А який ще? Богдай би пропав той дурень без мене. Я, на свою голову, думаю: о, буде з ким дорогу скоротати. Нема, аби подумати, що як ти будеш з ним коротати, як воно німе.

– Та не геть німе…

– А яке? Що щось там гунькотить і вархолить, то ще не говорить.

– Та деколи зрозуміти можна.

– Е, ніц мені, Даниле, не кажіть, лиш подивіться на моє лице… Ідемо ми з тим Юрком, а я питаю: «Ти в кого був на храму?», а він мені: «Хра-хара-хуру-грі!». Бери – вирозумій, що він каже. Я, щоб якось підтримати розмову, махаю головою, що ніби розумію. А він далі: «Мхрабра-тра-варра!». Я далі головою махаю. Тут він розійшовся, руками водить, вархолить щось, голосно так. А я думаю: нащо чоловіка слабого тривожити – та й киваю собі. Юрко не на жарт розійшовся – розказує щось по-своєму та так гірко, та так мене чи себе переконує. Ну, міркую, треба підтримати чоловіка. От і кажу йому: «Добре, Юрчику, добре! Файно-файно! Най буде!». А він мене – повх у лице, аж луни пішли. А потім кулаком у ніс. «Я, я! – вархолить. – Я! Біда!» Та знов – повх із другого боку. «А до́ба, – каже, – а фана! А до́ба! А до́ба!» А шляки би тебе, німаку, трафили. То ти мені свої біди вповідав, то чого не казав, що жалієшся, чого не підказав, що я маю не погоджуватися, а переш зразу в писок.

Лiтературний Чернiгiв

12

Хлопи під сільмагом зайшлися реготом, а Василь махнув рукою й крикнув: – О, то ви такі, як і той німак! – А потім засміявся й мовив: – Таки, певно, я недурно дістав. Історія третя ОДНА МОЛОДА ЗА ДВОХ СТАРИХ

Петриха йшла пішки з міста, коли її наздогнала фіра, якою кермував односелець Федір. Поряд із Федором на присідачці сидів Петро Гнатів. Петриха втішилася, бо йти ще далеко, а старі ноги вже безбожно болять.

– Тптру! – гукнув на коней Федь – і фіра загальмувала коло Петрихи. Жінка залізла у васаг, умостилася на пластяночці сіна, розпрямила ноги й подумки подякувала Богові, що надіслав їй таке щастя. Федір із Петром ніби й не зважали на бабу, а продовжували розмову.

– Знаєш, Федоре, – моргнувши на сусіда, сказав Петро, – чув-їм, що в Голешеві з двох старих роблять одну молоду.

– Ая? – Федь роблено дивувався. – Не може такого бути.

– Кажу тобі, що може. Уже дві баби з Окопів туди ходили, а прийшла одна молода.

– Та не бреши.

– Та чого би-м мав брехати? Таку туди машину привезли: дві старі баби лягають, їх засовують у таке, як піч, а виїжджає звідти одна молода. Петриха нашорошила вуха й пильно слухала.

– Та хоч файна та молода виходить? – поцікавився Федь.

– Не знаю. Петриха трохи піднялася в колінах.

– Йой, хлопці, якби-м знала, що то я́ вийду молодою, то ще би-м найшла одну бабу, аби піти в Голешів на переробку. А так де гарантія, що не та друга баба завдяки мені стане молодицею.

Історія четверта КВАС

«Пайдьохи», «совіти», «ґарнізонники», «енкаведисти», «стрибителі», «визволителі від кулеші», «большовики», «червонопагонники», «червонорубашники» – такі ймення «завоювали» собі радянські каральні органи в Галичині 40–50-х років ХХ століття. Цих людей селяни боялися, ненавиділи, від них ховали продукти й одяг.

Проза

13

В однієї бабусі-вдови забрали кожух – єдину зимову одежину. Жінка, хоч і не вірила в справедливість радянської влади, усе ж у відчаї пішла до гарнізонного начальства скаржитися на їхнього бійця. Начальник гарнізону вислухав жінку й прорік: – Ну ємубудєт! Ну будєт!

– А що йому буде? – надія зажевріла в бабусиному серці.

– Єму, бабка, будєт тепло, а тєбє – холодно. Та найдотепніша історія трапилася в одній багатодітній родині, до якої «визволителі від кулеші» зайшли «вадічькіпапіть». Дітвора в хаті – дрібна й ще дрібніша, а батьків не видно.

– Ану, дєвчьонка, – гукнув один із бійців, – принєсічево-то вкусногопопіть: малачькаілі кваску. Старшій дівчинці молока шкода – он малеча голодна бігає. А квасу в коморі ще пів бочки – діти його не дуже люблять. Пішла, набрала в глечик і винесла воякам.

– Ох, і хароший квасок! – прицмокують «пайдьошники». – А много у вас євоєщьо? Дівчинка в душі лютує – невже й квас заберуть? А потім відповідає.

– Та багато ще – мама як залізла, то їй попід пахи було. «Енкаведист» спльовує, що не проковтнув, і спересердя кидає збанком до одвірка. Глечик розлітається на багато скалок.

– Ой! – кричить дівчинка, а всередині її душить сміх. – Що ви наробили?! Куди тепер наш Івасик буде пісяти? «Пайдьошники», плюючи й матюкаючись, покидають подвір’я, а старші діти заливаються сміхом. Історія п’ята А ВІН ТАМ НЕ ПИШЕ

У наш час майже не помітна різниця між тими, хто живе в низині, і тими, хто мешкає у високогір’ї Карпат. А років 50–100 тому горяни жили за своїми законами. Сама природа вимагала певних правил і устоїв, а сусід від сусіда мешкав далеко і йти до нього треба було, долаючи горби й переліски. Високогірні гуцули знали, що за осінь треба запастися на зиму харчо́ванням собі й худобі, сірниками, дровами, гасом, дьогтем тощо. Якщо в зимовий час народжувалася дитина, то її хрестили аж навесні, бо жоден священик не міг пробитися на верховини через сніги, а батьки не могли знести дитя на село в церкву. Та якщо дитина з хрещенням могла почекати, то що було робити

Лiтературний Чернiгiв

14

з покійником, якого треба похоронити по-людськи й на сільському цвинтарі? Тож здебільшого труну клали в холодне місце й чекали, поки розтануть сніги й можна буде звезти тіло на село. Узимку до високогірних хат ніхто не піднімається, але радянська влада – то така натха, що куди хочеш добереться. Фінагент отримав завдання зібрати секірацію1 й податок у всіх, то мусив гребти снігами до найвіддаленішої в горах хати. Гріб, проклинаючи все на світі, а коли домучив ходом до тієї господи, уже не мав сили й заговорити. Ґаздиня зготовила вечерю, нагодувала незваного гостя, але де класти спати, коли в хаті одне ліжко?

– Ми би Вам у світлиці постелили, – прочинила двері в сусідню кімнату.

– Та якби ви тут пропалили, – зайшов фінагент у холодну кімнату, – то можна би.

– Та ми постелили би, але в нас тато померли, там труна з ним під лавою. У фінагента очі підлазять на лоба: – Чого він у вас під лавою?

– Бо там холодно, – стискає плечима жінка. Гість не може надивуватися. Він думає, що покійник сконав сьогодні, а насправді той лежить уже не один тиждень.

– Чому ви хоч свічку йому не засвітите? – знову дивується.

– А він що там – пише? – спокійно відповідає господиня й виходить зі світлиці. Історія шоста АБИ В МАМИ ТАКЕ ЛИЦЕ

У радянську добу були дивні податки. Один із них – за підлогу. Якщо в хаті долівка – податок нижчий, якщо дерев’яна підлога – вищий. Заходить фінагент ув одну хату, щоб записати, яка там підлога, а дорослих удома нема, лише хлопчик років десяти. У хаті таке капарство, такий безлад і бруд, що годі щось розгледіти. На підлозі стільки землі, трини, піску, що самої підлоги не видно.

– У вас долівка чи підлога? – запитує агент у хлопчика.

– Підлога, – крізь зуби відповідає малий. – Але така… аби в мами таке лице.

1

Секірація – діал. Страхування.

Проза

15 Історія сьома А У ВАС Є ЛИЦЕ?

На Пе́тра в селі храм. Закінчується піст, земля розроджується зелом і раннім плодом, люди серед літнього буяння природи – теж яскраві у своїй святочній убері. Після урочистої відправи місцевий парох запрошує до учти отців-сусідів, а парафіяни – рідних і приятелів, що прийшли із навколишніх сіл. Липнева погода радує сонцем і благодатним теплом. Штефан Ільчук збирає в саду за столом численну родину, яка прибула до нього на храм. Бавляться довго й весело. Розходяться далеко за північ. Кільком родичам Штефаниха стелить у світлиці на ліжку й на бамбетлі. Гриць Ільчук, двоюрідний Штефанів брат, приїхав возом, упряженим двома кіньми, і хоч міг поїхати ще в той день додому, вирішив таки заночувати. Рано прокинувся, Штефаниха накрила сніданок, Гриць смачно й хмільно попоїв та й бехнувся знову спати до вечора. Грицевих коней Штефан мусив випустити на пашу, ті перебрацкали пів пасовища. Але що скажеш? Гість, та ще й брат. Гриць лишився на ніч. А вранці повторилася вчорашня церемонія. І за цим сценарієм минуло п’ять днів. Уранці шостого дня Гриць вибіг до вітру, а повертаючись із виходка, побачив Штефанового молодшого хлопчика, який рвав кропиву курям.

– Ану, хлопче! – крикнув Гриць, бо не знав небожевого імені. – Принеси мені води, аби я лице вмив! Хлопчик розпростав спину, глянув пильно на дядька й відповів: – А у Вас, вуйку, є лице? Історія восьма ЦЕ ТОБІ НЕ НА СКРИПОЧЦІ ЦИГИКАТИ

Василь Янчишин – на всі села віртуоз. Скрипка в його руках оживає й наче людським голосом співає, плаче чи просто промовляє. Коли Василь видобуває з неї перші звуки, здається, усе навколо завмирає й услухається в цю божественну мелодію. Руки у Василя хоч і не дрібні, та все ж дуже витончені як на сільського хлопа. Коли чоловік бере інструмент, забуває про все на світі: про щоденну й рутинну колгоспну роботу, про невичищену стайню, про невикопану бараболю та інші клопоти, що обсідають сільську людину. Василь у своїх мелодіях наче покидає цю грішну землю й перелітає в якісь інші благодатні світи. То його маленький особистий рай. Чоловік усе життя мріяв, що колись піде

16

Лiтературний Чернiгiв

вчитися й стане професійним музикантом, але життя склалося так, що мусив працювати в колгоспі, а скрипкою рятував свою мрію від забуття. І в цьому порятунку досягнув таких вершин, що навіть дипломовані музики визнавали, що Василь – віртуоз. Колись у село приїхав оркестр із області. Керівник того колективу послухав Василеву гру й сказав, що не вірить у те, що чоловік ніде не вчився. Але його запевнили, що так і є, і той диригент не міг надивуватися. Сказав, що візьме Василя у свій колектив, але той має навчитися грати в оркестрі. Василеві це було не складно. Та от халепа: чоловік не вмів читати ноти. Пообіцяв, що навчиться, та вчитися було ніколи, бо насідали щоденні клопоти, а скрипка залишалася лише святковим променем у його житті… Починалася косовиця – і всіх чоловіків збирали вдосвіта, везли на луг косити. Машина, кузов якої був битком набитий чоловіками, сигналила під Василевими вікнами. Скрипаль швидко хапався, дружина Килина кидала в торбу хліб, сало, цибулю, кілька варених яєць.

– Виходь, Василю! – гукали весело чоловіки. – Бо росу сонце вип’є – важко буде косити. Василь з Килиною підбігають до машини, чоловік лізе на кузов.

– Та чи він знає, як то косити? – озивається сільський жартівник Петро. – Він лише на скрипці вміє грати.

– Ая, Василю, коса – то тобі не скрипка, – метає бісики з очей Микита.

– Таки не скрипка, – і собі додає Іван. – Тут треба руки мати моцні.

– Та так, – протягає Гнат. – Такими тонкими пальцями, як у Василя, і косу не втримаєш. То лише Килину обіймати та смичок тягати.

– Ага, – шкірить зуби Клим. – Мантачка не смичок. Тут треба так тягнути й терти, аби іскри сипалися. Чоловічий гурт регоче.

– Косити – це тобі не на скрипочці цигикати.

– Агій на вас! – не витримує Килина. – Я вам зараз скрипку винесу – ану, чи котрийсь зацигикає? Чоловічий гурт знову вибухає реготом, обіймає Василя, термосить за шию. А Килина не вгаває: – То чого ви такі всі розумні на скрипці не вмієте? Чого лише косами вдатні? Бо косою кожен дурень може. Ану, смичком попробуйте! Чоловіки сміються від задоволення, що завели жінку, а Василь добродушно всміхається й каже: – Іди, Килинко, до хати. То в чоловіків такі жарти. Килина йде до дверей, але під носом собі щось бомборосить. Можна лише розчути: – Це тобі не на скрипочці цигикати. От паршивці.

Проза

17 Історія дев’ята ДНИЩЕ МИЄМО

Сільська гірська школа – нова, триповерхова, щойно збудована – потребувала фахівців. Директор збирав колектив, де лиш міг, бо ніхто особливо не хотів іти працювати в місцину, де двір від двора – за два кілометри гірського ландшафту. Місцевих учителів бракувало, тому директор шукав серед випускників обласного педінституту. Зрадів, коли знайшов сім’ю студентів, де дружина була математиком, а чоловік – фізиком. Саме таких фахівців і бракувало. Пообіцяв житло, роботу на понад ставку – і молода родина приїхала в гірське село. Спочатку все було гаразд. Працювали, народилися діти. Чоловік (його звали Богдан) набув слави чудового спеціаліста. Дружина (ім’я її – Марина) доросла до заступника директора школи. Та якось непомітно Богдан почав випивати, ця біда затягнула чоловіка дуже серйозно. У фізичному кабінеті має бути лаборант. Був він і при кабінеті фізики в гірській школі. Іван-лаборант мав старого «запорожця», яким їздив по селу й району, любив випити з Богданом чарчину-другу, знав безліч анекдотів, мав дві любаски й не дуже дорожив роботою. З Богданом мали спільне – чарку. Уже від самого ранку від них несло перегаром або самогоном. Директор шаленів, звірів, кричав, але зробити нічого не міг, бо ніким було замінити цих горе-педагогів. Урешті, коли Богдан упав серед класу на уроці, директор не витримав і звільнив. Чоловік тепер валандався селом, шукав горілки. Бідолашна Марина працювала за двох, гляділа дітей і роботу, а Богдан із Іваном вишукували пригод. Був Великдень, люди розговілися й відпочивали. Богдан з Іваном уже добряче набралися задля празника й вирішили поїхати в сусіднє село, бо там, окрім того, що Великдень, ще й храм. Сіли в Іванів «запорожець» і помчали гірським серпантином. Гірська дорога дуже підступна – праворуч обросла смереками гора, ліворуч обрив, а внизу того обриву – зарінок і річка. І постійно круті повороти. На одному із них Іван не втримав кермо, машина не вписалася й скотилася вниз. Гуп! Гуп! Гуп! – і «запорожець» догори колесами на зарінку. Богдан з Іваном вилізли з машини, обійшли це дивовижне чудо техніки, яке майже не постраждало в аварії, почухали потилиці й роздумували п’яними мізками, як перевернути машину на колеса. Аж гульк – міліція! Чоловіки злякалися: п’яні – раз, аварія – два. Штрафів не обплатяться. Якщо ще штрафом і обійдеться. Міліціонери збігли вниз до річки, весело потираючи руки.

– Ну, що тут у вас, хлопці? Аварія?

– Яка аварія? – знаходиться Богдан. – Ніякої аварії. Ми днище миємо.

Лiтературний Чернiгiв

18

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI ki…= k`mq|j`

Ліна Ланська (Людмила Ігорівна Лихова) народилася на Чернігівщині в сім`ї службовців. Живе і працює в Чернігові, лікар за фахом. Друкувалася на сторінках журналів «Літературний Чернігів», «Дніпро», «Чорнильна хвиля», альманахів «ПАЛАЦ «Літаратурны альманах «ПАЛАЦ» (Гомель, 2017),«КНІГАЗБОР» (Мінськ, 2018), «Первоцвіт» (м. Чернігів, 2018), «Цвіт папороті»(м. Чернігів, 2019), «Мандрівні вірші»(м. Чернігів, 2019). Авторка поетичної збірки інтимної лірики «Танець на лезі» (м. Житомир, 2017) – диплом ІІІ ступеня у номінації «Поезія» (Книги) на Всеукраїнському конкурсі ім. Л. Мартовича (м. Жовква, 2018). Авторка поетичних збірок філософської лірики «Маленькі вірші великої Ліни» (м. Житомир, 2018), «Бурштиновий рай» (м. Житомир, 2019). У серпні цього року світ побачила четверта збірка Ліни Ланської «Смарагдова скрижаль».

СМАРАГДОВА СКРИЖАЛЬ ***

Прокрий вікно. Примхлива ружа Давно зів’яла без дощу. Спроквола протяги впущу, Бо палить спека осоружна. Без каяття, уже й не плаче Моя розморена печаль.

Поезія

19 Жнива зарубку на скрижаль Накреслили... БУЛИ!.. неначе. По вінця лито-перелито Вже тіло душу не вміща, Хоч би листочок із куща, Щоб вітерцем зажебоніти – Вже осінь – небо сповіща І бабине, останнє, літо.

2017 *** Там, за сімсот-вісімсот кілометрів Сонце спалює ніч. Яблуні білі доношують гетри, Соняхи увсібіч. І, обійнявши уяву, спокуса Лащиться в унісон. Вкотре, по черзі читаючи Стуса, Ніжаться двоє он: Злюблена пара – рудий і брюнетка. Кішка в обіймах спить, Чорна й пухнаста, неначе чернетка Вірша нового... Цить.

2018 *** Збери проміння місячне в долоні, Втопи у ньому всі свої жалі – Дощитимуть напівпрозорі й сонні Короткі сни, до болю замалі. Ковзни з плечей гарячою рукою. Нехай єдиний раз, але ковзни... Здаються краплі ртуттю боязкою – Солона ніч – сріблясті ковзани. Збери в долоні миті невловимі, Піском крізь пальці, стрілками вперед, Вертатись щоби спомином за ними, Вдихаючи серцебиття амбре.

2019

Лiтературний Чернiгiв

20 *** Ані сміху, ні сліз ув осені Не лишилося – роздала. Лиш вітри її набурмосені Пасмо здмухують із чола. Мо’, сьогодні, очіпком вінчана, В павутиння вбере журу? Чи за тиждень, ним закосичена, З воза зіпхне тугу стару? Ані сміху, ні сліз ув осені, Вбрана, дівкою спогляда. Топче листя ногами босими Сонця пасербиця руда.

2018 СПАЛИТИ НЕБО Дістань печалі жмут, Щоб небо запалити. Он смолоскип і трут, І бабине знов літо Спокусливо розпочинає гру. Задимлених багать, Ще не зотлілих в попіл, Із гіркоти сум’ять, Розлук і болю окіл Не оминуть, туманом не сховать.

Пливе хвилин замріяний потік, Допоки час не місяць і не рік, – У звабу – усміхом палаючих жоржин… Сховай, Любове – смолоскип ожив: Спалити небо вересень прирік.

2017

Поезія

21 *** Наснились незнайомі письмена – Смарагдову засіяли скрижаль, Неначе лист. Не зрозуміть, на жаль. Мовчанкою стужавіла вона. У чистоті – вся магія, затям! Єдина Сутність, призма недовір? Де Сонце й Місяць – там одвічний вир. На землю з неба – смертю у життя. Безпомилково, вірно – на віки! Вгорі – внизу і знову до небес! Лишень одне його ім’я Гермес Смарагдові народжує зірки.

2019 *** Не відпусти мене, не відпусти, Залиш в маю конвалією квітнуть. Я не готова йти у гору мідну – Смарагдові ще пишуться листи. Не відпусти, у душу весну кинь, Богине, в сни навідається ява І хай злоститься день і ніч Лукавий. Йому на небо більше не з руки. Любов чаклує, мариться Грааль, У Вічність поневолені богами, Мости торують вірністю, між нами Смарагдова засвітиться скрижаль.

2019 ІМПРЕЗА Виходиш із кола? Розірване чи завелике? А може, не коло, а еліпса хтива подоба? Ти вирватись хочеш, вдивляючись в стомлені лики, Віддавшись намарно обіймам лихої оздоби.

Лiтературний Чернiгiв

22

Навіщо їй стільки? Жадобою зломлена крона. Обсипане листя, у вирі очей – малахіти Розтоптаних трав і лілові думки Персефони: Вертатись щороку, фіалками знов мерехтіти. Плетеш нове коло... у місячнім сяйві грайливім Вінками духмяними – в ніч, умовляючи плесо Віддатись шаленій грозі, спокушаючи зливу Явити одвічну імпрезу.

2018 ВІЧНИЙ ПОКЛИК Десь забуті стежки замітають вітри, На руїнах колишніх корон. Я не бачила ще білосніжних тих крил, Що закрили колись Вавилон. Нашорошена хай відлітає гроза, Не згасити їй вічний вогонь – Упаде на порозі й сто літ не згаса, Доторкнувшись безсмертя твого. Десь злетіла, не бачила – шелест і все. За межею свідомості он Тільки пам’ять душі, що і досі несе Вічність величі – Вавилон.

2018 *** Навіщо ті сонця – палаючі диски спокус, Коли на розп’ятті, вселенські гріхи оплативши, Вмирало не тіло – стражденний безсмертний Ісус. Знущання терпів, захистити бажаючи лише Це людство нікчемне від повені, бо землетрус Донині трясе і донині прозріння колише?

2018

Поезія

23 *** Мені казали, що Тебе нема, Коли в Твої сумні вдивлялась очі. Вслухалася благально й неохоче – Дзвеніла тиша голосна й німа. Мале дівча на покуті життя – Сріблястий сон короткого дитинства. А під ногами звивиста й терниста Дорога заголосить каяттям. Ти знав, що віри іскорка хитка. Допоки спить душа, пітьма сильніша. Прозріння кинув натяком у вірші: «Ось – ти, ось – Я. Шукай Мене, шука...»

2018 *** Люби цей край, оці пустельні хащі, Стражденних душ вкорчовані ліси. Він не пропащий, чуєш, не пропащий. Не голоси! Любов’ю зцілень набагато більше... У ринви ллється одчайдушшя мук – Найпершими відходять зроду ліпші. Скажи, чому? Люби цю пісню полиново-згірклу, Глибокі зморшки змучених облич. Не зневажай принижену говірку – Чужу облиш. Люби, і в кульку стиснеться недоля, У закутку замріяна пітьма Розсіється до ранку мимоволі. Недовго будем немічні і кволі – Все недарма.

2019

Лiтературний Чернiгiв

24

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI l,.=“ь Šj`)

КОЛИ ЯНГОЛИ СПІВАЮТЬ За вікном осіннє надвечір’я. Ще десь високо над будинками червоніють одинокі білі хмарини, горить призахідне небо, а вже легкі сутінки потроху проникають до оселі, густішають по кутках і метушливо снуються побіля ліжка. Морок і якась надривна тиша. І в тому мороці ледь помітно на білому простирадлі зморене обличчя Оксани. Вона лежить горілиць незворушно, ніби вдивляється в цей помираючий день задумливо і бентежно. І бачиться їй інше далеке надвечір’я на березі річки, над якою біліє, ніби простирадло, густий туман, обабіч принишк гай, залитий багрянцем. Десь озивається грім, густі хмари висять низько над гаєм, і дрібний дощ засіває голубе поле річки, а вона, зовсім юна дівчина, пірнає у воду. Поруч пливе Петро, хлопець чорнявий, молодий, з яким Оксана познайомилася зовсім недавно. Він раз по раз торкається її плеча, підштовхує, щоб повертала до берега, бо швидка течія підступно зносить на середину. Гляди, не ставай, там глибоко! – його голос. Вона завзято гребе руками і ніяк не може вирватися з виру. Нарешті виходить на берег.

Проза

25

Ось уже біжать стежечкою, що пролягає в проміжках гаю. Сіється дощ на розлогі верби, молоді дубки і берези, шелестить у гіллі, наче сміється в густих потемках.. Цей втаємничений гай, незвичайний дощ – і вони. Оксана від бігу збуджено дихає, з кіс на обличчя стікають краплі дощу, горять на вустах. В обіймах Петра – світ якесь диво. Уява розвіюється. І вже якісь обривисті, хаотичні думки, від яких Оксана на мить завмирає. Знову надвечір’я, ніч і золотий ранок. І пісня, що загубилася в гаю. Схоже, то казка, яку я читала у дитинстві. Чи було це все, чи вигадала собі – і річку, і вечір той. І вигадала його ім’я собі на поталу. Скоро прийде весна, і буде там зелено, і буде багато сонця і тепла. І знову там бігатиме понад річкою, що світитиметься в сутінках очима голубого неба, дівчина з юнаком, наївна і довірлива, як я. І буде потім осінь. Згадує, як бачила його останній раз десь рік тому, ще до хвороби. Продавала тоді на зупинці яблука, а він ішов із дружиною. Ніби якимось струмом пройняло тіло, принишкла, а він зробив вигляд, що не побачив. Ніяк не змінився, тільки поповнів та скроні побіліли. На обличчі помітна тінь зверхності і на вустах, як і в юності, ледь жевріє лукава посмішка. Чула, що просунувся вгору – тепер заступник директора. Задоволений. Хай... А були ж хлопці, і подобалися. Скільки їх залицялося, коли навчалася в інституті. Степан по п’ятах ходив, носив усе квіти та цукерки, а я нехтувала. Уявила, як одного разу цукерки забрала і сховалася у під’їзді, де жила на квартирі. Не подобався – і все. А Петро, бач, наче приворожив. І досі не знаю, чим він звабив. Пройшло стільки літ! Щось глухо стукнуло у вікно, ніби пташка вдарилася об шибку. І чого їй. Це вже вистукує... Оксана робить кволий порух, хоче підвестися, щоб глянути у вікно, і не може. Чує, як нестерпно б’ється серце, а очі застилає тьма. О, Боже, – шепчуть її пересохлі губи, – це вже кінець?.. Не так давно лікарі виявили у неї тяжку хворобу і відправили, як безнадійну, помирати вдома. Було, тамуючи біль, поралася на кухні, а це злягла, не може підвестися. Схудла, змарніла геть, мучить безсоння – туман сумних думок то розвіюється, то облягає голову. З глибини життя підступає давно забуте. У такі хвилини Оксана бере ручку і записує все, що згадується, на шматках паперу, листках перекидного календаря, де прийдеться. І ті вірші, що писала ще в юності, як була безмежно закохана в навколишній світ, приходять у голову, повторюються, і нема тому впину. Чи уявляє якийсь далекий екзотичний острів, де вона ніколи не

26

Лiтературний Чернiгiв

була і вже не зможе побути. Бачаться вразливі кольори природи, храми, водоспади і щасливі люди, що блукають знічев’я під чужим небом. Іншого разу, було, вирине з пітьми село, де пройшло дитинство, незабутні краєвиди – і околиця, і молодий верболіз, де завжди блукала босоніж. І мати, що біля хати розвішує білизну, і батько у гумових чоботях ніби тупцює біля човна з веслами, і тумани над ставом, і ранок лагідний, осяйний. І все ніби хтось до неї озивається. То дівча, що блукає десь там, у лузі. Уже не один день і не одну ніч сидить біля неї син Іван – серце в сум’ятті. Не може збагнути, що йому робити. Якась безвихідь. Лікарі відмовилися... І що далі?.. Такий жорстокий світ. Людина беззахисна і приречена. Ще ніколи йому так тяжко не було, як зараз. Наче б біг кудись, кликав людей на поміч. Але хто допоможе? Хто? Бог!.. Він усе знає і бачить, чує молитву сина. Сумно, але є надія. Іван дивиться з тривогою на зморене обличчя матері, ловить її погляд, дослухається дихання, торкається долонею раз по раз чола, гладить волосся, в яке вже закралася сивина. Нараз нахиляється ближче до неї, питає: – Що в тебе болить, мамо?

– Усе болить, синку, – не дужим голосом каже Оксана.

– Я приготував тобі ліки з трав.

– Ну й добре. Ти тільки не сиди біля мене, не муч себе. Іди погуляй на вулицю чи ляж засни, відпочинь трохи. Я ще не помру, не бійся. Бог дасть, одужаю. Бо як тобі без мене. Сам у чужій квартирі – за оренду треба платити і за навчання. Якби одружився, то б, може, легше було. Так хотілося мати хоч маленьку, але свою кімнатку. Робила, робила, здоров’я загубила і не спромоглася за ті копійки, що заробляла від торгівлі, хоч щось придбати. Тоді, як побралися з твоїм батьком, то так у мріях високо літала. Закохалася – і що з того вийшло. Перевелося життя та й годі... Мені ж тільки 42 роки. Після цих слів Оксана довго мовчить. Їй хочеться уявити хоч на мить щось світле з її надто короткого спільного життя з Петром, а воно зависає десь у пітьмі, стає непроглядним, ніби хтось стирає в її пам’яті все, що було пов’язане з ним. Тільки в контексті тих подій зринає яскраво один епізод, який жінці, навіть зараз, ніяк не хочеться згадувати, бо він болючий. Проте на мить уявляє себе, свій стан у ті хвилини, коли дізнається про Петрову зраду. І далі бачить. Ось вона віч на віч вдома з ним. Тяжко і емоційно веде розмову, ніяк усю ніч не може вгамувати роз’ятрене серце. Відчуває себе обдуреною, приниженою. Його виправдання ще більше виводить її з рівноваги. Я піду і вдарю її каменем по голові, а сама втоп-

Проза

27

люся. Бо однак мені життя не буде... – каже в запалі. А в грудях біль, наче хто встромив ножа. Обличчя Петрове стає суворим, в очах залягає страх. Він легенько бере Оксанину голову в долоні, тулить до своїх вуст її гарячий лоб, цілує в якомусь екстазі і трохи награно, як видається Оксані, говорить: – Ластівко моя, ну пробач. То все здуру. Між нами все буде так, як і раніше. Я люблю тебе. Ми будемо щасливі. Скажи, що будемо щасливі, скажи, – наполягає. Оксана мовчить – на душі камінь. Їй тяжко вимовити будь-яке слово. І все ж, видихнувши тяжко повітря, тихо каже: – Яке то щастя, коли є зрада. Вмить підводиться, похапцем збирає свої речі і йде від Петра в глупу ніч. Оксана дивиться в стелю – як у чорне небо. Вона вдивляється у ті жахливі дев’яності роки, коли лишилася сама з малою дитиною і втратила роботу в школі, так ніби розмотує клубок поневірянь, що випали їй на долю. Ось вона з немовлям на руках блукає по місту, щоб знайти собі притулок. Надворі спека, піт заливає обличчя, дихати тяжко, мліють руки, вечоріє, а знайти нічого не може. Ось уже на вокзалі, такий холод і сморід, блукають безхатьки. Нема де притулитися, плаче дитина, не спить, а ніч – як вічність. А це вже з тачкою на пероні, яку їй несила тягти, але ж треба швидко добратися до базару і зайняти зручне місце, щоб продати хоч щось, бо таких «бізнесменів» – ой як багато! Долоні вже горять, ноги підкошуються, геть вбилася, то прив’язує мотузкою руку до ручки і біжить, аж дух забиває, та кляне, на чому світ стоїть, можновладців, що довели людей до рабства. Було всього, де тільки не носило – по всьому світу, щоб вторгувати якусь копійку – і нічого не сталося, Бог милував. А тут... Коли бачиш неповторний куточок природи, дивишся на нього, очі не можеш відвести і розставатися не хочеться, бо душа тому радіє, так і в цілому – розумієш, що прийшов час, коли ти мусиш покинути цей світ, в якому за коротке життя випало так багато страждань, і перейти в інший незнаний і незвіданий, можливо, кращий і досконаліший, ніж цей, але однак щось тримає душу тут.

– Господи, про що я думаю?! Якась порожнеча в голові. Я втрачаю себе, переводжусь в нінащо. І вже бачить себе у весільній сукні. Довкола багато дівчат і хлопців, а Петра не видно. І співи якісь дивні – голоси божественні, вразливі. Відтак все розвіюється як марево, на очі напливає туман.

– Сину!

– Я поруч Вас, мамо...

28

Лiтературний Чернiгiв

– А чому не бачу? Чи це я засинаю, чи помираю? Ти скажеш батькові, коли мене не стане. Іван якусь хвилину мовчить, бо материні слова проймають, наче струмом: – Скажу, мамо. Але бачити не хочу. Він стільки тобі болю завдав!

– Я все йому вибачила. Мої почуття ніскільки не змінилися. Я люблю його. Не сердься на батька. Ти так схожий, сину, на нього. Очі Оксани якось дивно голубіють, обличчя прояснюється на мить, наче падає на Оксану промінь сонця, і тут же згасає. У жінки ледь помітно ворушаться вуста. Має ще щось сказати, але в останню мить чи то передумує, чи вже не вистачає сили. Повертає голову на бік – лежить нерухомо.

– Мамо! – тривожно озивається Іван, але вона мовчить. В якусь мить щось ніби обривається в хлопця в середині, в грудях бракне дихання, він різко підхоплюється і біжить на кухню, стає перед вікном і затуляє обличчя руками. Скриплять двері, хтось ніби ходить по кімнаті. Услід озивається подих вітру і стихає. Чути якесь неземне, поліфонічне звучання хорового співу. А надворі падає дощ, і тихо схлипує самотня ніч.

Поезія

29

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI Iлл keb)emjn

Одвічна дискусія про взаємодію тексту й життєпису досі актуальна. Ми не певні, чи належать Шекспірові приписувані йому твори, але від того цінність їх не применшена. Звісно, я знаю, як треба писати саможиттєпис. Народився, навчався, брав участь… Що це дасть для розуміння цих трьох коротких образків? Читайте уважно й углибайте у слово… Усе це – про любов і смерть. Текст і підтекст. Даруйте вже за пафос.

ДЕРЕВА МЕЛАНХОЛІЇ *** (Їдемо з С.К. у Київ. Ранок. Сира й пізня осінь) Готові до воскресіння. Цнотливі, бо голі. Більше нема, що ховати — Коричневі, сірі і чорні. Кровопускання почнеться не скоро — Я пам’ятаю, як батько приносив Солодкаву їх кров,

Лiтературний Чернiгiв

30

Як цідив я дитиною стигми — Незакупорені рани бродили перестояним соком. І десь лише іржаві чуби Сухостою. І берези — єсєнівські, білі. За моїм вікном. І колія, що тягнеться собі, Мов би завжди так буде (Шкода, що в Одесі є Місце прибуття перших вагонів). А воскресіння у заспаних бруньках. У смерті теж — воскресіння.

*** (Метро. Ранок. Будень). Але насправді, поїдуть усі. Сидячи збоку, посеред, стоячи й хилитаючись. Спостерігати за рухом цих вагонів не менш виснажливо, Аніж їхати в них. Вони їдуть, веселяться, а зупинка в усіх одна — кінцева. За нею теж можуть бути станції, Але не твої. Тож уже несвідомо ти чекаєш, рахуєш, дивишся, Аби не пропустити. Проте навіть коли, заснувши від втоми чи алкоголю, Виходиш на своїй станції.

*** (Кінець року й утома) Дозвольте комусь не любити читати. Дозвольте комусь не любити гуртків самодіяльности. Дозвольте комусь обирати на власний розсуд. Дозвольте комусь написати/сказати те, що той хоче. Дозвольте комусь не любити музику. Дозвольте комусь не вміти говорити високо. Дозвольте не просити дозволу.

Поезія

31 *** (Новий рік. Настав). Надто пізно цього річ. А все ж… Тепер ми можемо дивитися на стовбури, Випнуті вгору. Бачити їхню пластику І чути музику – Згинання тіла, Без зайвого вбрання (навіть спідок). І читати «Голосівки» Рембо, Уявляючи, як «О» осипається оцим Золотим листям.

Лiтературний Чернiгiв

32

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI l,*%л= Š~Š~mmhj

Народився у напівукраїномовному селі Банкіне Білгородської області, поблизу адміністративного кордону РРФСР і УРСР. Його діду за розповсюдженою тоді у РРФСР «помилкою» додали у паспорті до прізвища «Тютюнник» суфікс «-ов». У такій формі воно дісталося і нащадкам. Утім, у літературній діяльності Микола Григорович підписується як «Тютюнник», без надбаного пращуром додатку. У п’ятирічному віці переїхав з родиною до Первомайська Ворошиловградської (нині — Луганської) області. Навчався в СШ № 2 (нині — гімназія) та Стахановському гірничому технікумі. З 15-ти років, до служби в армії, працював у шахті – прохідником, гірничим майстром. З успіхами в літературі перейшов на письменницьку та літературну діяльність. Визнання отримує історична поема у віршах «Маруся Богуславка», яку було видано у 2006-му році. За неї Тютюнник став лауреатом премії ім. Миколи Гоголя та у 2009 році лауреатом премії «Берег надії» імені Василя Симоненка.

З циклу «Сіра зона»

ПОЛКАН Полкан добре запам’ятав той день, коли виїхали хазяї. Того ранку знову десь стріляло, ухало, з розбійним свистом наближалося до їхнього двору, і жаский вибух, од якого дзвеніли вікна і, здається, підскакував на місці весь будинок, на мить забивав усі інші звуки: забивав і переповнював людей, як говорили вони самі, тваринним страхом! Зачувши постріл і свист, Полкан вчасно ховався в будку, котра, здавалося песику, спроможна захистити його від страшної рушійної сили,

Проза

33

що розбила на вулиці не один уже двоповерховий будинок. Ховався, заплющував очі і лежав до кінця обстрілу, посеред піднятої до небес пилюги й гарі. Лежав, доки все не стихало, доки не вчувалися людські голоси.

– Живий, Полканчику? – тремтячим од пережитого страхіття голосом питала хазяйка. – Бідненький! Хазяйка завше була доброю і лагідною, і навіть противилась, коли хазяїн ще до війни переводив молоденького песика Полканчика з квартири до дерев’яної будки, яку він прилаштував з боку свого гаража. Який там з нього сторож?! Молоденький, грайливий… Але самого Полкана це аніскільки не засмутило. У квартирі, може й, затишніше, комфортніше, зате на вулиці у нього з’явилося стільки друзів! Прибігав і обнюхував невисокий паркан, за яким і хазяйнував Полкан, вже немолодий і вовкуватий пес Кудлатий, іноді приводив з собою Коротульку, якого ще до війни загубили серед вулиці хазяї. Коротулька цей особливо потішав Полкана: тілом начебто нормальний песик, а ніжки коротенькі-коротенькі! Полкан, як справжній господар відведеної йому території, спочатку зустрічав незнайомців ще слабеньким дзявканням, але згодом до них звик і, спершись передніми лапами на паркан, тільки доброзичливо скавучав, нібито запрошуючи до спілкування. Так і здружились, хоча трішки заздрили один одному. Адже Полкан кожного ранку отримував од своїх хазяїв мисочку теплої каші зі шматочками м’яса, а то й кісточками, зате Кудлатий і Коротулька не сиділи на цепку і могли днями вештатися селищем від одних сміттєвих баків до інших. Люди напередодні війни жили не бідно, так що голодувати песикам не доводилося: там тобі й шматки черствого хліба, і різні кістки, і навіть трохи зіпсоване м’ясо. Людям-чоловікам воно вже не годилось, а ось дворовим песикам та котам якраз до смаку! Була серед приятелів Полкана й сусідська кицюня Рудка. Насправді руда, кудлата, а ледача!.. Щоранку, поснідавши, вона виходила у двір їхнього восьмиквартирного будинку і байдуже поглядала на Полкана, що, забачивши цю красуню, одразу ставав стовпчиком і тоненько повискував. Трішки погулявши, все-таки наближалась до його огорожі, легко стрибала на стовп, на якому трималася хвіртка, і, підібгавши під себе м’якенькі лапки, довго сиділа, підставивши сонечку свою лукаву мармизу. Полкан уже й повискував, і підплигував на задніх лапах, намагаючись привернути увагу кицюні, але вона й вухом не вела. Як і кожна красуня, збалувана увагою кавалерів. Наплигавшись, Полкан відходив до своєї будки, знесилено падав на живіт і, поклавши писок на витягнуті передні лапи, нерухомо лежав.

34

Лiтературний Чернiгiв

І все одно життя було спокійне, тихе й мирне. Ніхто на хазяйський гараж не зазіхав, ніхто не намагався зайти за огорожу, не торкався замка. А Полкан уже мріяв про це, щоби довести хазяям свою сміливість і вірність. Він так настрахає незваних гостей, що будуть пилюжити й світу білого не бачити! Він, Полкан, може, й не породистий, не має ніякого родоводу, якими, чув, бувають деякі собаки, але за своє і хазяйське майно кого завгодно порве. І все ж перший снаряд, що прилетів на їхні голови, страшенно налякав песика! Та і як його не налякатись, якщо ясним літнім днем, коли на небі жодної хмарки, раптом гримнув далекий грім, і за мить по той бік вулиці так шарахнуло, підіймаючи вгору хмару диму і пилу, що оглушило всіх, хто був неподалік!Полкан кинувся до будки і притиснув вуха. Скільки так просидів – ніхто не знає, але довго, бо щось підказувало зляканому песику, що обстріл на цьому не скінчився і смертельне залізо ще не раз просвистить у нього над головою, ще не раз гепнеться об суху землю і розлетиться на десятки важких і гострих осколків. А може, й не на землю, а влучить в будинок або його будку. Ні, на цьому Полкан обривав свої думки, бо боявся навіть подумати, що станеться в такому разі і з будкою, і з ним… І снаряди дійсно минули його двір, його гараж і будку і лягли по той бік вулиці, де стояли такі ж двоповерхові цегляні будинки, такі ж дерев’яні сараї і гаражі. Таке діялося кілька днів, і налякані люди почали кидати свої домівки і виїжджати бозна-куди. Виїжджали, певне, на короткий час, тому не брали з собою ніякої теплої одежі, ніякого зимового взуття. Хіба що старенькі, на всяк випадок, кофтини чи светри. Не можуть же ці обстріли бути вічними, просвітліють колись людські голови, і для людей, і тварин знову настане мир і спокій. Так, мабуть, розмірковували і його хазяї, знімаючи Полкана з цепка і залишаючи його стерегти гараж. Побудь, мовляв, кілька днів без нас, а як стихне – ми одразу ж і повернемось. Але минає час, а обстріли не припиняються, не видно й хазяїв. А Полкан же жде їх кожної хвилини і ловить звук кожної машини. І коли, гуляючи вулицями, почує знайомий звук легковика, – стрімголов кидається до свого двору, до свого гаража, куди мають під’їхати його найрідніші і найбажаніші люди. Біжить, скавучить від нетерпіння, сподіваючись ось-ось побачити їх, а легковик, погойдуючись на розбитій дорозі, їде далі… Після такого розчарування Полкан завше відчуває в душі страшенну нудьгу: невже й справді забули про нього?! Невже не скучають за ним? Тоді він знову повільно бреде до своєї огорожі, залазить до будки

Проза

35

і, поклавши голову на витягнуті передні лапи, довго лежить у своїй звичній позі. Буває, що й засне, не помічаючи, як, поза його бажанням, починають сльозитись очі. Знову з’явився Кудлатий, за яким дріботів своїми ніжками Коротулька. Підбігли, лягли під його огорожею. Полкан почув, виліз із будки.

– Ну що, поїли? – спитав він.

– Ще б пак! – задоволено відказав Кудлатий. – Наразі, знаєш, скільки різних харчів викидають! Тільки легенький запашок – і все на смітник! Одна тітка сьогодні мішок м’яса викинула. Дарма ти втік!

– Я не тікав! Я думав, що хазяї повернулись… Як їм пояснити, цим безпритульним, що він ладен голодувати, аби лише поруч були його хазяї! Як їм пояснити, що він настільки звик до цих людей, що не уявляє собі життя без них. Що для нього вони дорожче всіх собачих радощів, дорожче набитих густим мозком кісточок! Щоправда, Коротулька теж устиг пожити з людьми в одній квартирі. Але хіба ж то люди, якщо загубили і потім не розшукали його!

– Збігай і ти, поки ще тихо, – сказав доброзичливий Коротулька, намагаючись висловити Полкану своє співчуття. – Там ще не одну кістку можна знайти. Коротулька, певне, соромився своїх коротеньких лап, тому намагався догодити кожному. Навіть рудій красуні Рудці, доки її не вивезли хазяї. Але якщо Рудка зверхньо поглядала на Полкана, то низенького Коротульку, здається, не помічала взагалі. Де вона наразі зі своїм пухнастим лисячим хвостом? Десь у спокійному і безпечному місці? У такі хвилини Полкан відчував і легеньку образу: хіба хазяї, виїжджаючи, не могли забрати і його? Машина ж не чужа – своя, місця йому і під ногами вистачило б. І як же здивувався, коли, пробігаючи якось під вікнами будинку, почув чиєсь жалісне нявчання! Невже… Рудка?! Невже хазяї також забули її у квартирі, і бідна кішечка всі ці дні знаходиться під замком? Полкан швидко підвівся на задні лапи, спершись передніми на стіну будинка, де вище його голови блищало цілими шибками невисоке вікно.

– Гав! Гав! Гав! – відгукнувся він на страждальний голос своєї подруги. – Гав! Гав! Так і є – Рудка! Стоїть на підвіконні на задніх лапках і, як той заєць, барабанить передніми по склу. Немов благає: допоможи мені, Полканчику! Випусти мене звідси! Полкан, як мале цуценя, завищав, не маючи сили утримати в собі

36

Лiтературний Чернiгiв

нечувану радість, нібито, нарешті, побачив своїх хазяїв! Завищав, підстрибуючи, немовби намагався дотягнутись до Рудки і лизнути її в ніс. А Рудка все нявчала і нявчала, та так жалісно, що Полкан урешті решт здогадався: вона ж голодна або хоче пити! Він кинувся до під’їзду і сів перед дверима, за якими й нявчала змучена кішка. – Гав! Гав! Гав! І нетерпляче перебирав лапами. Спочатку було тихо, ніхто не вийшов, не допоміг бідним тваринкам. І Полкан ледь не завалував, закидаючи назад голову. Нехай і вилають, нехай чимось і перетягнуть, щоб не лякав людей, аби тільки вчасно визволили Рудку, яка може від спраги й померти. Нарешті на другому поверсі клацнув замок, рипнули двері. Зашурхотіли важкі і невпевнені кроки.

– Ей, ти чого там? – спитали старечим голосом. – Ти чого тут виєш? Чобітка хочеш? Полкан винувато заскиглив і ткнувся носом у двері, за якими сиділа Рудка. Старий чи то вилаявся, чи прошепотів молитву і почав спускатися сходинками. Скрип-рип, скрип-рип, – нібито сніжок, заскрипіли дерев’яні дошки, що за кілька десятиліть добряче зсохлись.

– А, матір твою триста чортів! – незважаючи на похилий вік усе-таки вилаявся сусіда. – Це ж там кішка! А я й забув. Зара, зара випустимо тебе. Тільки ж потім на вулиці поживеш. Мені ж ніколи буде з тобою… Він тяжко спустився на перший поверх, тримаючись рукою за витерті перила, підійшов до дверей. Полкан, аби не налякати старого, притихнув, тільки нетерпляче бив своїм хвостом. Мовляв, швидше, діду, швидше! І як тільки клацнув замок, і двері трохи прочинились, весело загавкав… Рудка за кілька днів відійшла, добре попоїла, вволю попила водички. І старий сусіда випустив її на вулицю. Під опіку Полкана. І відтоді ці дві милі тваринки не розлучалися: разом спали в собачій будці, разом гуляли селищем, де на смітниках не зменшувалося зіпсованих продуктів. І жоден пес не глузував з них, не проганяв цю пару від «хлібних місць»: їжі вистачало всім. У залишених людьми квартирах розмерзались і текли холодильники, і під’їзди швидко насичувалися неймовірним смородом. Залишені у квартирах кішки й собаки видирались на розчинені чи розбиті вікна або вилазили на балкони і жалібно молили про спасіння. Але не всі мешканці, що виїхали, залишили сусідам ключі, не всі квартири можна було відкрити. Не всім чотириногим можна було помогти. Змучені смородом, а також жалісним нявчанням і скавчанням люди, що залишились у місті, ходили зі скаргами до ЖЕКу, просили визвати пожежних, які, на думку багатьох, мають право заходити до будь-якої квартири.

Проза

37

Працівники ЖЕКу лише розводили руками.

– Це ж вам не міліція! Викликайте міліцію. Міліції ж було не до покинутих тварин. Недавні друзі і колеги розділились у поглядах і стали ворогами. Одні влилися в загони ополченців Донбасу, інші – в українські добровольчі батальйони. Ті ж, хто залишився служити в міських відділах, не встигали затримувати карних злочинців, що з початком війни повернулися з таборів. Їх наче спеціально пачками випускали на волю. Нічого цього з життя людей Полкан з Рудкою, звичайно, не знали. Вони просто жили і дуже сподівалися, що ось-ось повернуться їхні хазяї, і все піде як і раніше: Полкану щоранку будуть виносити залізну мисочку смачної каші, а Рудка повернеться до своєї квартири і буде довго ніжитись у куточку старого кухонного дивана, який назавше увібрав у себе запахи найсмачніших страв. І щоразу, почувши звук авто, яке наближалося до їхнього будинку, Полкан вискакував з будки, сподіваючись нарешті побачити їх, своїх дорогих і милих хазяїв, і був ладен, на радощах, облизати не тільки їхні обличчя, а й сірі від пилюги колеса їхньої машини! Так було і сьогодні. Незнайома машина, що проїжджала вулицею, була так схожа на старенький «Жигуль» його хазяїв, що Полкан, ледь не збожеволівши від щастя, кинувся їй під колеса, бо хазяї, здається, за цей час забули своє подвір’я і прямують далі… Удар бук короткий і м’який. Але настільки несподіваний і болючий, що Полкан не встиг навіть заскавчати. І коли прийшов до тями, Рудка сиділа поруч і, жалібно попискуючи, ніжно вилизувала язиком його закривавлений писок.

2019 р.

Лiтературний Чернiгiв

38

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI o="лi…= Šrlemjn

Павліна Туменко (дівоче прізвище Сивун) народилася 22 червня 1983 року в селі Володимирівка Приазовського району Запорізької області в родині вчителів. У 2000 році закінчила середню школу та вступила до Мелітопольського Державного педагогічного університету ім. Б. Хмельницького на філологічний факультет. У 2005 році отримала диплом про вищу освіту – «Викладач англійської мови та літератури і зарубіжної літератури». Писати вірші почала в шкільному віці. Регулярно друкувалась у районній газеті «Приазовська Новь». У студентські роки співпрацювала з газетою «Новий День», публікувала свої поезії в літературному журналі «Дніпро». Вірші Павліни Туменко увійшли до літературних збірок «Земне тяжіння» (2003 р.) та «Первоцвіт» (2013 р.). У 2017 році вийшла перша збірка поетеси «Дотик». Лауреатка міжнародної літературно-мистецької премії ім. Пантелеймона Куліша.

З ДИВА СПЛІТАЄТЬСЯ СЛОВО Люблю, коли... Люблю, коли без приводу й нагоди Дарують квіти, кажуть «я люблю», Вшановують героїв і клейноди, Без селфі аплодують скрипалю. Люблю, коли без свята в хаті чисто, Коли не в день народження «привіт»,

Поезія

39 Коли без церемонії врочистої Згадається Кобзарів Заповіт. Люблю, коли без свідка-об’єктиву Всміхнеться дівчинці звичайний президент, Коли для «дякую» не хочеться мотиву, Коли порядність – це не прецедент. Люблю, коли без пафосу й реклами Посадять дерево чи підберуть кота, Коли без «я-тут-був» та інстаграму До дитбудинку хтось та завіта. Люблю, коли все щиро і від серця, Коли не забрендоване добро, Люблю, коли не плачуть у люстерце, А в жінці бачать жінку – не ребро. Люблю зірки в очах, а не готелях, Люблю тепло долонь, а не кишень, Люблю, коли в родинах і оселях З любові починають новий день.

14.10.2017

Світанок у лісі Перші бризки срібного світанку Ледь торкнулись оксамиту неба. Стишив вітер в лісі колисанку, Зблиснули коштовності на стеблах. Золотий туман накрив узлісся, Сонцем вмилися стрункі ялини-сестри. День новий до обрію вознісся. Враз ожив пернатий весь оркестр. Засюрчала в травах комашина, Десь струмок поквапився до моря, Сон струсила в затінку ліщина, Тихо розчинились пізні зорі.

06.08.2018

Лiтературний Чернiгiв

40

Віднайдений вир Прорахувати всі хвилини-миті, Відчути стислий лет у верховині літ? І жалкувати лиш за тим, що не прожите, І що не згадане посеред сивих плит. Так наче довго жив – та не пройшов ні кроку, Так наче радість знав – та не свою, Так наче чув, але десь здалеку і збоку, Так мов кохав, але в чужім раю. Де був? Як жив? – спитати б, тільки в кого!? Але ж все міг, чому забракло сил? Шукав секрети в письменах і в бога, Але у себе сили не спитав. І дух свій не звільнив, не вивільнив із суті Дивопокоси, диводії, дивосвіт, Шукав усюди, де бермуди й каламуті, Не зазирнув лише у власний дивоцвіт. А варто зазирнути в ті глибини, Мигцем побачити нестримний синій вир, Те джерело, яке народжує краплини Для райдуг-посмішок і для потоків з гір, Для світлих помислів і щирого кохання, Для лету літ, але в галактиці своїй, Для щебетання, плескоту й зітхання, Для всіх подій, що виткані із мрій.

Все зрозуміле обернулось таємницею Все зрозуміле обернулось таємницею, Спустила ніч притишено вуаль, Лише колосся стиглою пшеницею Залоскотало синьооку даль. Застигли клавіші – в дрімоту й ті полинули, Лиш десь відстукує чиясь самотня тінь, І крадькома зітхнув ось кущ полиновий Посеред зоряних сріблястих мерехтінь. З’єднала ніч величне і покривджене, Нахлюпав місяць долу сновидінь, Натруджене заснуло і зманіжене, Зрівняла темрява глибінь і височінь.

Поезія

41

Диваки І поміж нас є диваки, Хоч з виду – наче просто люди, Ховають смуток в баняки Та сиплять радість всім і всюди. Як ніби в них і не болить Ні те, що зліва, ані справа, І голод видають за сить, І все їм миле, все цікаве. У холоднечу й заметіль В потертій курточці столітній Чиїсь корчують сум і біль, Леліють кволих і самітніх. І наче втома не про них, І наче зникли їх потреби, І ось не вір у тих святих – Як тут жиють, ось просто неба. Й тихенько так рятують світ, Латають долі, множать віру, На перехресті лихоліть Наповнюють добром ефіри. І хочеться спитати в них: Що ви їсте і з чого п’єте, Чи ви глухі до слів лихих?! Чи серед лиха не ростете?! Ну звідки у жалобі дня Висотуєте добрі думи? Чи ваша добрість западня – До сплати потім чеки й суми? У відповідь якийсь дивак Лише по-батьківськи всміхнеться: Гірка зневіра – вірний знак, Що перед ним розбите серце. Понівечену душу ту, З якої рясно ллється трута, Плекатиме, мов сироту: Ти – вже почута, не забута! І бачте, сіються дива: Колючі душі розквітають,

Лiтературний Чернiгiв

42 А диваки у ті жнива Усмішки в комірцях ховають...

03.04.2018

Диво З дива сплітається слово, З дива мережиться ранок. Дива не зникають раптово, Мов сонця вечірній серпанок. Диво є скрізь і усюди, В ньому життя перший спогад, Літні духмяні етюди, Мрійливо-закоханий погляд. Диво – усмішка дитини, Диво – бузкові бурульки, Срібна парча павутини, Прозорі кульбабкові кульки. Бачити диво не складно, Дива до знайомства охочі, Рясніють тим дивом принадно Серця парубочі й дівочі.

Затремтіла небесна прозорість Затремтіла небесна прозорість, Воз’єднала спокуту і вирок, Обумовленість і випадковість, Велич стилю та вбогість ганчірок. Хто є хто, чиї ранги міцніші – На те байдуже тверді небесній, Впали краплі на грішних-негрішних, На ошуканих, зраджених, чесних. Дощ вмивав запилючені долі Тих, хто йшов бездоріжжям і фартом,

Поезія

43 Хто долав перепони і болі Відчайдушним гартованим жартом. Дзенькотів по шибках і машинах, Плескотів, мовби граючись, дощик, Застрягав у думках, в павутинах, Хлюпотів поміж плитки і дощок. Небо змило жалобу і тугу, Сонця бризки гайнули у вечір, Веселкові всміхнулися смуги Поміж кленових гілок старечих.

07.09.2017

Мрійник не створює велич і віхи Списи сонячні встромлені в небо, День розпочато – і знов без фальстарту, В ряд струнко стали гострі потреби, Їм не до рими, їм не до жартів... В затінку трошки вхоплю прохолоди, Пару дзвінків не вагаючись скину, Ритм мій життєвий щось не по моді: Я зволікаю і мрію невпинно. Ось пан Мураха чемно працює, Крихту-валун суне по магістралі, Там будівельник над муром чаклує – Швидко клепає сучасні версалі. Всі при роботі, справах-турботах, Плани, дедлайни, цейтноти на варті, Час вкомплектовано в стоси банкнотів, Мрійники враз вибувають на старті. Тим переймаються певно не дуже, Пишуть пісні собі, дивляться в небо, Наче до швидкості зовсім байдужі, Наче чужі їм ті гострі потреби... В торбі у мрійника пензлі і крихти, Ті, що мураха невтомно шукає, Мрійник не створює велич і віхи – Він в позачассі світанком блукає.

Лiтературний Чернiгiв

44 Він споглядає сфінкси й версалі, Тим надихаючись, пише сонети, Про позавимірні щастя й печалі, І ще про безліч забутих секретів.

20.08.2017

Сонечку наснилася пригода Сонечку наснилася пригода: Сонечко кружляло у саду, І застала сонечко негода, Віщувала сонечку біду. Але світ довкола дивовижний, Друзі завжди поруч біля нас, Заспокоять в скруту словом ніжним, І, як треба, пригальмують час. Сонечко в стихію не забули: Трудівниця крихітка-бджола Запросила сонечко у вулик, Чаю з медом в склянку налила. У бджоли сховалися від вітру Стрибунець, метелик і жучок, Комашину ось таку палітру Змалював на згадку світлячок. Дощик вщух, і посмішкою неба Райдуга заквітла, мов розмай. Друзів берегти від зливи треба – Сонечко єднає всіх нехай!

Проза

45

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI `…=2%лiL pnkIj

Анатолій Васильович Ролік – учений-германіст та перекладознавець, кандидат філологічних наук, доцент. З 1981 року працює в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя. Окрім наукової діяльності, займається також перекладом наукових статей, особливо присвячених розгляду творчості Миколи Гоголя, які регулярно публікуються в «Гоголезнавчих студіях», часописах «Літературний Чернігів», «Наш український дім», і художнім перекладом з англійської та німецької мов. Член літературної спілки «Чернігів», неодноразово публікувався у журналі іноземної літератури «Всесвіт», автор книг «Вибуховий ефект», «Кубатура кохання», «Помста».

ПО ТОЙ БІК ЗАВІСИ – Хочеш побачити інший бік життя? – несподівано запитав у комісара Вагнера начальник поліції, тільки-но той переступив поріг його кабінету. Алекс Вагнер здивовано звів брови.

– Думаю, що я вже достатньо на нього надивився…

– Це не те, що ти думаєш, – загадково посміхаючись, проказав шеф.

– Сідай, – показав він рукою на стілець. Алекс зручно вмостився в шкіряному кріслі за широким столом.

– Так от, – продовжив шеф,– у тебе є можливість заглянути за колишню залізну завісу. До мене звернувся мер нашого міста. У рамках співробітництва з Україною було вирішено встановити партнерські

46

Лiтературний Чернiгiв

зв’язки з містом Че. Воно знаходиться на північ від Києва. Зараз формується делегація. А тебе ми вирішили послати першим на кілька днів, так би мовити, квартир’єром, щоб ти підготував приїзд офіційної групи. Вибір упав на тебе, бо всім відомо, що ти фанат Гоголя і Достоєвського, і навіть читаєш їх в оригіналі.

– Читав, – поправив Вагнер, – зі словником. І було це ще в гімназії.

– Не прибідняйся, – розплився у широкій посмішці шеф. – У всякому разі російську ти знаєш краще за всіх нас разом узятих.

– А що, – несподівано швидко погодився Вагнер, – за стіною я вже був, тепер побуваю і за завісою… *** Повітряний лайнер авіакомпанії «Люфтганза» повільно линув над безкрайніми ланами колишньої житниці Європи у напрямку її столиці. І ось нарешті на горизонті замайоріли посадкові вогні аеропорту, а ще через деякий час літак покотився по злітній смузі. При цьому його несамовито трясло і підкидало.

– Які ж тоді тут дороги, – промайнуло в голові у Алекса, – коли бетонна смуга аеродрому вся у вибоїнах?

– Не знімайте паски безпеки, допоки не зупиняться двигуни! – пролунало оголошення в гучномовці. Проте попри це попередження опасистий пан у першому ряду вже підхопився зі свого місця і похапцем одягав дороге пальто, яке запобігливо тримав його помічник.

– Мабуть, якийсь новоспечений український чиновник, – подумки відзначив Алекс. – То, мабуть, за ним уже й лімузин пригнали… Він не помилився. Більшість пасажирів ще й зі трапа зійти не встигла, як опецьок погордливо гепнувся на заднє сидіння чорного авто і те рвонуло з місця. Так-так… Товсті уміють краще на цьому світі облаштовувати свої справи… Решта подорожуючих була змушена пішки добиратися до сірої будівлі аеропорту. Над бетонною смугою свистів пронизливий вітер, і хоча сонце світило ще досить-таки яскраво, жовтневий холод потроху давався взнаки. Зайшовши до будівлі з бічного входу, вони опинилися у великій залі з нерівною, брудною кам’яною підлогою та обшарпаними стінами. Потупцювавши деякий час поміж прибулих, Алекс помітив у протилежному кінці вхід до якогось приміщення, в яке заходили і звідки прожогом вилітали купки пасажирів.

– Мабуть, туалет, – здогадався Алекс.

Проза

47

Він пригадав розповіді своїх знайомих про відвідування подібних закладів у колишньому Союзі й мимоволі посміхнувся, дивлячись на обличчя тих пасажирів, які, вочевидь, уперше здійснили подібну екскурсію і спантеличено розглядали своє взуття та штани. Тим часом у залі настало пожвавлення. Чоловіки у ватяних фуфайках затягнули до неї візок з багажем і просто кинули його посередині приміщення. Зараз щось подібне тяжко собі уявити, але не слід забувати, що тоді йшов 1993 рік… Натовп миттю накинувся на нього і почав гарячково хапати свої валізи. Після цього в проході, перегородженому ланцюгом, з’явилася дівчина в уніформі і відкрила прохід. Туди відразу ж ринули ті, хто вже знайшов свій багаж. Вони потрапляли до невеликого приміщення з дерев’яною будкою. Це був паспортний контроль. Вагнер простягнув свій паспорт, і офіцер, звіривши фото з оригіналом, натиснув кнопку і відчинив двері, які вели до пункту митного контролю. Пред’явивши заповнену ще у літаку митну декларацію, Вагнер нарешті опинився у натовпі зустрічаючих. Озирнувшись навколо, він помітив чоловіка з табличкою «Wagner»і попрямував до нього.

– ГутенТаг! Добрий день! Зустріти Вагнера з майбутнього міста партнера приїхав сам віце-мер Воронов. Після короткого привітання вони пройшли до автостоянки, де на них чекав автомобіль «Москвич», щось на зразок старого французького універсала «Рено». За його кермом сидів підтягнутий чоловік, який привітав Вагнера досить непоганою німецькою.

– Дойчедемократішерепублік, – пояснив він посміхаючись. – Спочатку строкова у Групі радянських військ, а потім залишився служити по контракту. Відчувалося, що він був щасливий поговорити з людиною із Заходу і деякий час просто не вгавав. Вагнер і не помітив, як аеропорт залишився позаду, і вони опинилися на автостраді. Шосе пролягало прямо на північ. Зрідка вони проїжджали через придорожні села, в яких обабіч дороги селяни, здебільшого похилого віку, виставляли для продажу яблука та картоплю. Поступово почало сутеніти. Вибої на дорозі також почали траплятися частіше. Поодинокі зустрічні авто засліплювали своїми фарами. На узбіччі то тут, то там, прямо по ходу їхнього руху стояли покинуті автівки без сигнальних вогнів.

– На наших дорогах це вже давно б призвело до купи малої, – подумки відзначив Вагнер. Десь години через півтори обабіч дороги з’явився монумент з барельєфом Леніна і напівстертим написом великими літерами. Незабаром після

48

Лiтературний Чернiгiв

цього їхнє авто звернуло з траси і заїхало на стоянку, посеред якої стояв довгий стіл, обставлений лавками. Водій поставив машину так, щоб її фари освітлювали стіл. Після цього він з віце-мером радісно вистрибнув з машини і, розстеливши на столі скатерку, вони почали викладати на ній хліб, ковбасу, помідори, яблука і виноград. Корок від шампанського гучно злетів у повітря, і Воронов наповнив склянки.

– ВількоменінЧе! – Ласкаво просимо до нашого міста! Вагнеру пояснили, що вони перетнули адміністративну межу області, і хоча до самого міста було ще кілометрів 40, господарі вітають його на своїй землі за давньою українською традицією. Так Вагнер уперше познайомився з українською гостинністю. Шампанське змінилося горілкою і пивом, при цьому пити треба було до дна. Тост лунав за тостом, і Вагнер уже почав побоюватися за свій шлунок, та зрештою пролунало не менш сакральне для українців «На коня!», і вони продовжили свій шлях до старовинного міста, яке незабаром забовваніло на темному горизонті розмитими куполами своїх церков. *** – Хо-хо-хо, – полегшено видихнув Вагнер, залишившись наодинці в кімнаті готелю. – Тепер в ліжко і спати.

– Світло не вимикай, – пригадав він пораду своїх друзів, – а то таргани замучать, – і з головою укрився ковдрою. Скільки він проспав, Вагнер сказати не міг, але, мабуть, що не дуже довго. Прокинувся він від неймовірного шуму й галасу у коридорі. Музика розривалася, жіночий сміх заглушався чоловічим реготом. Вагнер поглянув на годинник – третя ночі! Чорт забирай! Завтра вранці йому необхідно бути в гарній формі. Він знову натягнув ковдру на голову, та марно. Шум ставав усе гучнішим. Здавалося, що навіть стіни пританцьовують у ритм музиці.

– Ні, – рішуче проказав Вагнер, – треба щось робити. Вони вже видно добре насьорбалися своєї горілки і тепер скакатимуть до ранку, поки не попадають. Ось тобі й гоголівський бал із «Мертвих душ». Не бал, а казна-що Він швидко підвівся з ліжка, накинув куртку і попрямував до дверей. Розчинивши їх, Вагнер був змушений на хвильку заплющити очі, настільки сильним був відблиск від ламп, напівоголених спин та ніг. Двері майже всіх номерів були розчинені. В них метушилися нашвидкуруч одягнені чоловіки, у багатьох з них була пляшка горілки чи то в кишені брюк, чи то за пазухою, чи то в руці. Вони витягували в коридор не менш легко одяг-

Проза

49

нутих дам. Ті манірно опиралися і голосно хихотіли. Посеред коридора якийсь відчайдуха в галіфе працював і душею, і тілом, і руками, і ногами, викручуючи такі па, які і вві сні нікому не доводилося викручувати.

– Прекратите! Молчать! Разойтись! – голосно прокричав Вагнер, мобілізувавши весь свій напівзабутий лексичний запас російської. Від несподіванки готельна публіка на мить завмерла.

– «Ревізор», німа сцена, – подумки констатував Вагнер. Потім сталося щось дещо непередбачуване. Одна із осіб жіночої статі, попри все досить-таки приваблива, як мимоволі відзначив Вагнер, звільнилася з обіймів свого партнера та так рвучко, що той гепнувся на підлогу, і, похитуючись та виставивши поперед себе руки, ніби збираючись обмацати Вагнера, щоб переконатись у тому, що перед нею дійсно жива істота, а не якийсь там прибулець, попрямувала до нього.

– А це вже із «Вія», – майнуло в голові у Вагнера, проте він розумів, що якщо й далі просто шукатиме аналогії з творами Гоголя, то це може закінчитися для нього чимось на зразок історії з поручиком Піскарьовим з «Невського проспекту». Отож він вирішив діяти. Не покладаючись на свої знання російської, він, загрозливо розмахуючи кулаком, щосили заволав на швабському діалекті довжелезну фразу, зміст якої коротко можна передати наступними словами: «собачі потрохи, залізьте у свої будки і заткніть свої писки». Неймовірно, але це подіяло. Персонажі, наче примари, почали повільно і мовчки розходитися по кімнатах. За якусь мить коридор спорожнів, і Вагнер повернувся до себе в номер. Він полегшено видихнув і моментально заснув. Уранці, коли він здавав ключ, портьє співчутливо поцікавився у нього, чи не заважав йому спати якийсь п’яний німець, який серед ночі своїм ґвалтом підняв на ноги половину готелю… *** Зустріч у мерії була призначена на дев’яту і мала тривати не більше години, проте затягнулася майже до обіду і перетворилася на свого роду лекцію з ринкової економіки. Господарям, яких цікавило все, що відбувається в Європі, досить дивним було чути, що європейська соціальна модель не є ані винятково європейською, ні повністю соціальною і до того ж вона не є цілісною моделлю, тому що між європейськими країнами існують великі розбіжності в соціальних системах, рівнях соціального розшарування та деяких інших сферах. Жвавий інтерес викликали також екологічні питання, адже місто знаходилось усього в 70 км від Чорнобиля.

50

Лiтературний Чернiгiв

Тут Вагнер трохи зупинився на проблемі екологічної модернізації, яку вперше підняли «зелені» в Німеччині. Обличчя багатьох присутніх почали набирати бурякового кольору.

– Невже від горілки? – подумав Вагнер. – Та ні, адже вони до неї звикли. Мабуть, забагато інформації для першого разу… Відразу по закінченні зустрічі Вагнера запросили відвідати лісовий будиночок і скуштувати юшки. Взагалі-то, офіційно цей захід називався переговорами щодо можливості надання місту гуманітарної медичної допомоги. Невелика кавалькада з кількох автомобілів вирушила на захід від міста і незабаром зупинилася посеред молодого березового гаю. З деким із прибулих Вагнер уже встиг познайомитися. Це був представник мерії Іван, Віктор та Сергій, лікарі двох провідних клінік міста. Інших Вагнер бачив уперше. І, звісно ж, серед них були і представниці прекрасної статі. Між тим три водії, які привезли гостей, заходилися розкладати велетенське багаття прямо перед дерев’яним мисливським будинком в українському стилі. Мабуть, саме на ньому вони й збиралися варити свою чудоюшку. Згодом один із водіїв дістав із багажника старенького «Москвича» великого казана і почав лаштувати його на тринозі над вогнем. Тоді один з лікарів підкликав до себе Вагнера, подав йому дерев’яний цебер, і вони попрямували до колодязя з журавлем, де набрали джерельної води, якою й наповнили казан. Тим часом другий водій висипав з поліетиленового мішка прямо на густий зелений мох купу вже почищених щук, коропів, судаків, вилив на них відро води і повкидав у казан. І, нарешті, туди помандрувала і добряча курка. Віктор збуджено пританцьовував навколо вогню і час від часу перемішував вміст казана, який почав повільно парувати, великою дерев’яною ложкою. Паралельно з першим водії розклали ще одне, правда вже не таке велике, багаття, яке вже встигло перегоріти, і тепер вони загорнули в його жар картоплю. Всі чоловіки зібралися біля вогню і гріли над ним руки. Стало відчутно холодніше. Із рота йшла пара, коли вони обмінювалися короткими фразами ламаною англійською, німецькою та російською. І ось з’являється горілка у гранчастих склянках.

– Холодна, як лід, – відзначив Вагнер, – проте як п’ється! Окрім цього, він також не міг не помітити і те, як підкреслено на відстані тримаються від гостей водії.

– Релікт колишнього «безкласового» суспільства, – з гірким сарказмом проказав він сам собі. І тут до Вагнера, весело посміхаючись, підійшли дві жінки.

– Алексе, ходім з нами, – вони підхопили його попід руки і повели всередину мисливського будиночка. – Ти такого ще не бачив.

Проза

51

І дійсно, від побаченого у Вагнера перехопило подих і потекли слинки. Великий довгий стіл, накритий вишиваною скатертиною, був заставлений глиняними тарілками й горщечками, стрункими рядами порцелянових келихів для вина й шампанського, вазами зі свіжими червонобокими яблуками та виноградом, червоним та зеленим перцем, тарілями з нарізаним чорним українським хлібом домашньої випічки, духмяним салом, шинкою та ковбасою. Жінки з явною втіхою спостерігали за виразом обличчя Вагнера.

– Як тільки юшка буде готова, відразу ж і сядемо за стіл, – сказали вони, знімаючи одягнені поверх одягу фартушки.

– Данке, спасибі, – розчулено проказав Вагнер. – А юшка скоро буде готова?

– Це тільки Віктор знає, – відізвалась одна із жінок. – Він до неї нікого не підпускає. Мабуть, доведеться ще трохи почекати. Казан великий, та й курка повинна добре уваритись… І тут перед Вагнером постала вона, веселе створіння з блакитними очима на привабливому обличчі з правильними рисами і стрункою поставою.

– Іххайсе Світлана,– просто і впевнено проказала вона і простягнула йому красиву тонку руку. Повсюди в житті, куди б воно вас не занесло, але завжди хоч раз зустрінеться на шляху чоловіка видіння, не схоже на все те, що траплялося йому бачити до цього, яке хоч раз розбудить в ньому почуття, не схожі на ті, які судилося йому відчувати все життя.

– Хто вона? І що робить тут… – майнуло в голові у Вагнера. – Вона така тендітна, справжня балерина…

– Прогуляємось? – запропонувала Світлана. Вони вийшли з будинку і повільно рушили ледь помітною стежкою вглиб лісу. Під ногами шаруділо різнобарвне листя. Стовбури беріз мерехтіли білим шовком, який оздоблювали золотом сонячні промені. Вагнер глибоко вдихав чудовий лісовий аромат. Вони мовчки крокували поруч, заглибившись у свої думки. Час від часу Вагнер крадькома кидав погляд на Світлану. Не можна сказати, яке саме почуття прокинулось у ньому, але це було щось дивне, щось таке, чого він сам собі пояснити не міг. Йому здалося, як він сам собі пізніше зізнався, що всі люди навколо багаття, ніби залишилися десь далеко, а ліс покрився загадковим туманом, який нагадував недбало замальоване полотно на картині. І на цьому імлистому, нашвидкуруч зафарбованому тлі, чітко і закінчено проступали тільки тонкі риси його чарівної супутниці. Здавалося, вона вся нагадувала якусь іграшку, вирізьблену зі слонової кістки, вона лише одна біліла і виходила прозорою і світлою із мутного і непрозорого натовпу…

52

Лiтературний Чернiгiв

– Не вистачало тільки, щоб ти ще й відчув себе ледь не гусаром, – обірвав свої роздуми Вагнер. У цю мить його погляд зупинився на купці грибів, які росли прямо на узбіччі.

– Поглянь, які красені! – вихопилось у нього. – Давай зірвемо їх і кинемо в юшку! Та Світлана зупинила його, схопивши за руку.

– Ні, Алексе. Не треба, не чіпай їх.

– Але чому? – здивувався Вагнер.

– Радіація… Лише тепер Вагнер осягнув весь вимір того тривожного питання, яке витало в повітрі перед його від’їздом, але яке ніхто так і не наважився вимовити вголос.

– А як же ви тут живете?

– А так і живемо, – нарочито безтурботно відповіла Світлана. – Слухай, нам уже пора повертатись, а то без юшки залишимось. Вона взяла Алекса попід руку, і вони рушили назад до багаття, де на них уже чекали.

– Алексе, ти якраз учасно. На ось, скуштуй! – Віктор опустив у паруючий казан свою велетенську ложку.

– Дідько з нею, з цією радіацією, – відкинув усі свої страхи Вагнер і рішуче простягнув руку за ложкою, проте її перехопили Світлана.

– Стривай, я перша! Вона відсьорбнула і вже після цього передала ложку Вагнеру.

– Дійсно, смачно.

– Маєш рацію, Світлано, – погодився Вагнер, – а гриби як пахнуть…

– Гриби? – здивовано перепитав Віктор. – Які гриби? Світлана, яка стояла у нього за спиною, послала Вагнеру повітряний поцілунок… *** Весь наступний день був присвячений знайомству з містом та приватним візитам. З самого ранку Вагнер вирушив подивитись на місто, яким, як здавалось, був цілком задоволений, оскільки виявив, що воно нічим не поступалось іншим «радянським» містам. При цьому він мав навчитися пробиратися поміж велетенськими калюжами, які залишились після недавнього дощу. На пішохідних переходах він з подивом дізнався, що місцеві водії не схильні звертати увагу на дорожні знаки та світлофори. Окрім залишків архітектури минулих століть у центрі, він побачив лише

Проза

53

безкінечне скупчення безформних та безликих сірих панельних будівель. Місцями ці будинки здавались загубленими посеред широких, як поле, вулиць та проспектів. Заповнити їх можна було лише під час проведення масових зібрань та маніфестацій. Здається, що в плані забудови міста був реалізований архітектурний принцип демонстрації величі колишнього СРСР. Спроба перейти з однієї сторони вулиці на іншу перетворилася для Вагнера на невеличку прогулянку. Коли зрештою у нього поцікавились, якої він думки про місто, то Вагнер, не довго роздумуючи, скористався улюбленою фразою своїх гідів, що найбільше йому імпонує те, що воно зелене… «Радянські» міста таки дійсно були зелені, проте не через те, що в них була реалізована споконвічна мрія людства про місто-сад чи внаслідок удалого розміщення паркових зон, хоча в кожному з них знайдеться хоча б один чарівний, попри свою занедбаність, парк. Зелені вони, головним чином, через великі ділянки природних лісів, обійдені при забудові нових мікрорайонів, з яких, особливо восени, у небо здіймається дим від вогнищ, на яких спалюють опале листя… Але зелений колір є лише частинкою палітри. Іншу, куди вагомішу її частину, займає сірий, проте не в тому сенсі, в якому він вживається на Заході, коли говориться про сірі міста. Відсутність агресивної світлової реклами можна було б вважати, скоріше, за перевагу, а обдерті фасади можуть бути свідченням не лише занедбаності, але й поважного віку будівель. Міста сірі, тому що збудовані з бетону, найдешевшого матеріалу, а оздоблювати їх дорогим декоративним матеріалом ніхто й не збирався. Сірими була навіть більшість незліченних пам’ятників Леніну… Яскравим антиподом сірої безмежності виступають маленькі квартири, власники яких намагаються відгородитися від цієї пустелі «шедеврами» соціалістичного бароко у вигляді інкрустованих стінок, заставлених різноманітними вазами, келихами та фігурками з порцеляни, позбавлених і натяку на смак торшерів, люстр та килимів. Ними вони прагнуть компенсувати оточуючу їх навколишню бездушність. Окрім цього, Вагнер спочатку ніяк не міг звикнути до того, що в кімнаті був постійно ввімкнений телевізор. Присутні, тільки-но розмова починала вщухати, дружно, немов по команді, повертали свої голови в бік екрана, ніби шукаючи там інспірації для нової теми. Господар час від часу діловито переключав канали. На столі, як годиться, стояла горілка. Серед закусок почесне місце відводилося салу. В залежності від тосту обговорювалися різні теми, проте здебільшого все зрештою завершувалося розмовою про загадкову для німця російську чи українську душу.

54

Лiтературний Чернiгiв

– Європейці настільки звикли до свого високого рівня життя та добробуту, що перетворилися на егоїстів. Відмінною ж рисою українця завжди була готовність поділитися з нужденним останнім окрайцем хліба.

– А як щодо плазування перед начальством? – не втримався Вагнер, щоб не поділитися своїми спостереженнями. – Це через бажання отримати більший окраєць?

– Що ви, що ви! Це типово радянська риса. Таким чином, українським було все те, що поєднувалося з почуттями або душею, тобто з тим, що апріорі вважалося позитивним, радянському ж приписувалося все заздалегідь негативне. *** – Про що ти думаєш, Алексе? – подумки запитав себе Вагнер. Він дивився в ілюмінатор літака, який набирав висоту, покидаючи країну, яка почала скидати з себе обшарпане лахміття, ланцюги та міфи сімдесятилітньої облуди. Вона була спрагла до повітря іншого світу, світу, в якому не треба постійно озиратися, щоб пересвідчитися, що за тобою ніхто не стежить і не підслуховує твої розмови. Світу, в якому не потрібно годинами простоювати в чергах, аби купити хліб, кільку, горілку чи фуфайку. Перед його очима поставали обличчя тих простих людей, з якими він познайомився за ці кілька днів. У них не було нічого, окрім доброти їхніх сердець. Та в його пам’яті знову і знову спливали слова Сент-Екзюпері, що бачити по-справжньому можна лише серцем…

Поезія

55

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI kюK%" l`Šrgnj

ДЕРЕВА – РОБІТНЯ БОРХЕСА *** Пам’яти Володимира Сапона Краєзнавцю нагірний, надзоряний! Чом поспішав день в підпалинах вічності правити винятком з правила? І того, в кого слово було золоте і душа, все ж ти висвятив, Господи, жовтнем із грішника в праведні. Барвоцвітно густіла над містом безкровна печаль, проступала крізь крони цитринні, аж Рудка рудішала. І листочки, мов ангели, правого прагли плеча, і дорога до цвинтаря вперше встелялася віршами. А під ними востаннє восіннє замовкла трава там, де серце зелене спинилось в досонячнім бігові, де потому дощі в лихоманці шептали слова про вовків-сніжаків, що померли в лугах під Черніговом.

2019 р.

Лiтературний Чернiгiв

56

*** Листопадовий вечір, дерева – робітня Борхеса, оповідки гілок зачіпають сюжетом ліній. Пізню осінь поділено вікнами пізніх офісів, зтиражовано фарами спритних автомобілів. В місті світиться – довгі уроки прощань не вивчено, навіть кращі із учнів під ранок прохають фору. Я м’якенькою голкою голосу скіпку вибачень виковирюю щемко з долоні твого смартфону. Знаю, згоїть дорога – образи оберне в запал шин, чагарі при шляху – в череду, від вогнів осліплу. Розплатися за біль, листопадом в плече заплакавши. …Так, як йшли по воді, ти до мене ідеш по світлу.

17.11.2019

*** Прозора проза осені. Мов привид – прозірний жовтень за вікном стоїть, де листя – трохи менше, ніж століть його рудого віку. Перетліли в землі і перші, й позаперші з тих, котрі приймали у дерев пологи. Цей жовтень гостролисто розполохав, мов розпанахав спомини… Щасти мені, і жовтню, й дереву – понеже ми спокій між неспокою знайшли! …Але тріщать, горять багряно шви, що ними зшито саван спостережень.

25.10.2019

Поезія

57 *** Карта потертостей синьо-лапата – маповий пращур. Де б я не вибрала – скрізь помирати буде найтяжче, як увостаннє прокинеться небо, збуджене плачем. Скільки було нас, наляканих, в тебе, жовтогаряча, що зачепили іменням і словом нерв ойкумени? Нащо ховаєш ти нас, тимчасових, вічнозелена?!.

*** Ти пошепки за мною відридав, та тихе щастя знехтувало нами. І слів твоїх відбілений ротанг сплітається в химеристий орнамент, у перехрестя душ, в іконостас зі слідом сліз, і сновидінь, і слини… І де кохання не приймає нас, мов гойдалка, яку переросли ми. м. Ромни на Сумщині

Лiтературний Чернiгiв

58

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI b=ле!iL jnm`x

НАЩАДОК Уривок з кіноповісті (Про лихі дев’яності) Тротуаром вулиці весняного міста бігла молода білявка. Прикриваючи лівою рукою, розірвану на грудях рожеву кофтину, обернулася назад. Чоловік середніх літ та міцної статури наздоганяв її. Раптом зупинилася й нажаханими від страху очима заметалася по перехожим. Та люди поспішали собі або переходили на інший бік вулиці.

– Від кого бігаєш, сучко? – незабаром настиг переслідувач самотню жертву й ухопив за шию. Хоча й намагалася пручатися обома руками, але залізна хватка була безжалісною, мертвою.

– Ну, що мовчиш, тварюко? – крикнув він і заніс кулак над її головою. Вона заплющила очі й завмерла.

– Відпусти її, – почула голос. Жорсткі пальці послабили тиск на тонку шию, і, вдихнувши повітря, нещасна побачила незнайомця. Сивоусий дід, тримаючи в руках завелику плетену кошівку, стояв проти неї.

Проза

59

*** У цей час на протилежному боці вулиці почали зупинятися перехожі. Деякі навіть посміливішали. Стара бабця підскочила до сержанта міліції.

– Ану стій, – взялася руками в боки і перегородила йому подальший шлях.

– У чому справа, старенька? – невдоволено буркнув міліціянт.

– Он людину вбивають, бачиш? – указала рукою через дорогу.

– Дай пройти! – процідив крізь зуби. Але бабуся не рушила з місця, збираючи занадто войовничим виглядом біля себе все більше людей.

– Неподобство, – почулися голоси.

– І нащо форму натяг?

– Вони тільки кишені у п’яниць трусити можуть!

– З такою міліцією і вдень на вулицю не вийдеш! Довго не розмірковуючи, сержант натяг на очі кашкета й пішов через дорогу. *** Молода жінка, сховавшись за широку дідову спину, супроводжувала поглядом людину у формі.

– Ти звідки взявся, пугало городнє? – набичившись поглядом, допитувався сп’янілий чолов’яга у старого. Сержант був уже поруч, а люди переходили вулицю і наближалися до місця події.

– Що тут відбувається? – запитав страж порядку, зберігаючи врівноваженість.

– У нього спитай, – кивнув старий головою навпроти. Перевівши погляд на іншого, сержант спокійно звернувся: – У чому справа? І зовсім несподівано для оточуючих – той несамовито заволав: – У прокурора! Натовп хитнувся усією масою, почулися наполохані вигуки. Міліціянт хоча і зблід від шаленого окрику, але все ж видавив із себе: – Що у прокурора?

– Сам знаєш, – ще більше лютився невгамовний у своїх проявах шибенний чолов’яга. Стримуючи хвилювання, сержант вдивлявся в людей, шукаючи їхньої підтримки.

– Будь-ласка, ваші документи, – простягнув долоню вперед.

– А це бачив? – сунув дулю під ніс правоохоронцю. Схопившись рукою за кобуру, страж відскочив назад.

60

Лiтературний Чернiгiв

– Ну, діставай свій огірок! Я тебе зараз ним і нагодую, – загорланив затриманий. Дід, узявши жінку за руку, повів з натовпу.

– Де ти живеш і як тебе звати, дочко? – запитав він, лишаючи позаду людське скупчення.

– Живу я близько, а звуть мене Іринка. Тільки не піду я туди, – розхвилювалася вона. – Чоловік це мій. Дурна була, коли за нього вийшла… Обдурив він мене. А в його будинку тепер чекають на мене інші. В карти на мене грають, – Іринка прикрила долонею очі і заплакала. Він спохмурнів обличчям, але заспокоїв: – Не плач, дитино! Допоможе тобі старий дід Іван, тільки довірся мені. Вона витерла сльози і з надією поглянула на нього. *** У кімнаті старого одноповерхового будинку, за столом, розмістилася компанія із трьох чоловік кавказької належності. На столі – їжа і дві випиті пляшки горілки. Один з присутніх тасував колоду карт, другий рахував гроші. І тільки третій, людина з непроникливим виразом обличчя, сидів між двома іншими, курив. Занадто тихо розчинилися вхідні двері, коли на поріг ступив дід Іван. Обмірявши усіх трьох швидким поглядом, пройшов у наступну кімнату. Не затримуючись, повернувся до дверей. Штовхнувши їх від себе, когось покликав: – Давай бігом! Кавказці застигли в напрузі. Іринка увійшла і раптово зупинилася.

– Бігом, кажу тобі, – підганяв старий. Вона забігла в іншу кімнату і, шукаючи чогось очима, відчинила шафу. На якусь мить за столом відчулося загрозливе пожвавлення. Картяр вислизнув з-за столу, намилившись пройти за жінкою, але дід, мов монумент, височів над ним, заступивши собою прохід у дверях. Людина з непроникливим обличчям, затягнувшись цигаркою та видихнувши із себе дим, щось тихо мовила сусіду. Полишивши у спокої купу грошей, він виходив повільно і впевнено, прихопивши з собою мисливський ніж. Виставляючи вперед широке лезо, обернувся до столу. Небезпечна трійця відчувала себе господарями становища, і на кілька секунд їхні погляди стрілися. І цих секунд вистачило. Тримаючи в лівій руці кошівку, правою дід Іван зробив несподіваний для присутніх рух. Від отриманого удару в груди, картяр налетів на іншого з ножем і вже разом відчиняли вони собою двері.

Проза

61

*** Чоловік Ірини повертався додому.

– Барани! В отарі ваше місце, бидло смердюче! – виливав із себе накопичений гнів. Увійшовши в дім, побачив: двоє кавказців розпласталися на розтрощених дверях і тільки один з них подавав ознаки життя, стогнучи час від часу. У другого в спині стирчав ніж.

– Чим розраховуватися будеш? – обізвався голос з кімнати. Людина-курець сиділа в незмінній позі і смалила цигарку.

– Жінку твою старий дід забрав! А ще Сильним називаєшся… Чи, може, сам її заміниш? – утопив немигаючий погляд у програвшого йому чоловіка. Тримаючи руки в кишенях шкіряної куртки, Сильний переступив поріг. Ледь похитуючись на ногах, зачепив край столу і зі злістю відкинув його в бік, на підлогу, разом з посудом. Кавказець сидів перед ним, скрививши на обличчі презирливу посмішку. Рука хитаючого чоловіка повільно виповзла з кишені, а ще за мить – виблиснуло стрибуче лезо.

– Ти кому це вякаєш? – проказав він і з розмаху встромив ніж сидячому в живіт. *** У клубі виправної колонії – прем’єра. Зала переповнена глядачами – засудженими. У бокових дверях, що ведуть на сцену, стоїть режисер. На худорлявому обличчі літнього чоловіка – посмішка, адже на сцені його актори. Головні герої п’єси М.В. Гоголя «Женитьба» нарешті знаходять найкращого кандидата в женихи. Агафья Тихоновна. Ну, а Иван Павлович? Кочкарёв.Иван Павлович дрянь! Все они дрянь. Агафья Тихоновна. Будто бы уж все? Кочкарёв. Да вы только посудите, сравните только: это как бы то ни было, Иван Кузьмич; а ведь то что ни попало: Иван Павлович, Никанор Иванович, чёрт знает что такое! Агафья Тихоновна. А ведь, право, они очень… скромные. Кочкарёв. Какие скромные! Драчуны, самый буйный народ. Охота же вам быть прибитой на другой день после свадьбы. Агафья Тихоновна. Ах боже мой! Уже это точно такое несчастье, хуже которого не может быть. Кочкарёв. Ещё бы! Хуже этого и не выдумаешь ничего.

62

Лiтературний Чернiгiв

У гримерній актори пили чай.

– Молодці, хлопці, сьогодні граєте, як ніколи! – зайшовши, прогудів неповторним басом режисер. Підійшовши до столу, налив собі чаю.

– Хвилюєтесь сьогодні, Петровичу, як і завжди, – підмітив один із стрижених акторів. Режисер сьорбнув з кружки й відповів: – Твоя правда. Хоча і не Щепкіни ви, але до творчості М.В. Гоголя вже доторкнулися. П’ять років топчемо сцену, а його перший раз ставимо. Та така вже наша доля і можливості в даних обставинах. Почулися вигуки із зали, і режисер поглянув на годинник.

– Їдемо! – голосно нагадав він усім. Спектакль закінчився, але оплески продовжувалися. Піднялася завіса. Актори разом з режисером вийшли на край сцени. Нестримний шквал глядацьких оплесків зірвався на них, і більшість засуджених вітали своїх акторів стоячи. *** В акторську гримерку зайшов молодий, приємного вигляду чоловік.

– Добре що ти один, – витяг він провід паруючого чайника з розетки.

– Будемо прощатися. Костянтин Петрович копирсався у шафі, не звертаючи уваги на прибулого.

– Ти що? – змінився обличчям молодий. Режисер обернувся до нього.

– Сідай, Вовчику, я зараз. Дістаючи з шафи пару кружок та кілька сухарів, запитав: – Хто твої предки?

– Не знаю, я в дитбудинку виріс, і єдине що лишилося від них, – витяг з кишені дерев’яний медальйон. Узявши його в руки, режисер прочитав: – Конашевич Володимир Миколайович. Володя забрав кругленьку плашку, затис в кулаці і швидким рухом заніс її за голову. Опустивши руку, відкрив долоню – талісман зник. Повторив цей фокус ще раз – і річ знову лежала на долоні.

– Скільки себе пам’ятаю, він завжди був зі мною. І навіть тут удалося його заникати, – похвастався він.

– Гарне в тебе прізвище. Був і гетьман колись на Запорозькій Січі: Петро Конашевич-Сагайдачний. Можливо, це твій предок? – розливаючи чай по кружках, запитав Костянтин Петрович.

Проза

63

– Дивні жарти, – посміхнувся Володя.

– А я і не збирався з тобою жартувати, хоча в цьому все ж є якась містика, – він підійшов до шафи і взяв звідти товстого зошита. – Тут п’єса і сценарій саме про нього, гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. І написав я все це ще до знайомства з тобою. Володя розгублено дивився на режисера, але той уже завівся.

– Зараз візьмеш цей зошит з собою і спробуєш реалізувати що-небудь в театрі або в кіно, де вже вийде. Це твоя роль, твій характер, твоя доля, Вовчику! Тільки зіграєш Сагайдачного, зміниться все твоє життя. І тільки тоді розкриється потенціал, котрий зараз інші не бачать. Уклавши зошита в руки своєму найкращому акторові, режисер обійняв його і додав: – А ми ще з тобою зустрінемося, пане Кочкарьов, – хоча і помокріли при цьому його очі. А на столі вичахав чай. *** Залізні ворота колонії лишилися позаду, і вдихнувши в себе повітря свободи, Володя вийшов назустріч своєї долі. Він ішов містом, повз кіоски й вітрини, повз людську суєту. В касі вокзалу взяв квиток. На пероні люди заворушилися і застигли в німому чеканні. Ледь човгаючи, заповзав на колію поїзд. Одним з останніх пасажирів був і наш герой. *** Піднявшись сходами на потрібний поверх, Володя відімкнув ключем двері рідної квартири. Голоси почулися одразу, адже кімната – ледь причинена. Не вагаючись, смикнув ручку на себе. На розісланому ліжку вовтузилися двоє. Шалені пристрасті набирали обертів, і коханці вже нічого навколо себе не бачили. Зате широкий ремінь на підлозі він помітив одразу й видер його зі штанів, чим і видав себе.

– Володя! – голосно скрикнула дружина. Невідомий зверху на ній обернув до нього обличчя: – Ти хто будеш? Шкіряний ремінь голосно прорізав замалий кімнатний простір та й пішов собі гуляти по філейним частинам оголених тіл. *** У цьому місті, але іншому будинку зібралася весела компанія: троє чоловіків і трійко дівчат. Магнітофон грав на підлозі. Усі інші розмістилися за столом однокімнатної квартири. І тільки почали, коли дзвоник у передпокої кілька разів нагадав про когось. Господар вийшов з кімнати.

64

Лiтературний Чернiгiв

– Вовчику! Друже рідний, – почувся його голос. Незабаром усі побачили й гостя. З гітарою та спортивною валізою в руках Володя пройшов у кімнату.

– Усім привіт! – поздоровавшись з іншими та склавши речі в куток, сів за стіл на вільне місце. Одразу ж наповнив чарку горілкою і хутко випив. Усі були тверезі, адже тільки сіли, а тому поведінка незнайомця насторожила. Хоча він уже закусував солоним огірком, брав виделкою картоплю з тарілки.

– Ну, ти артист! – розвеселився господар.

– Сідай, Толю, пригощайся, – несподівано запропонував безцеремонний гість. Підійшовши ближче до товариша та поклавши руку йому на плече, Анатолій звернувся до компанії: – Увага, шановні! Сьогодні своєю присутністю всіх нас дозволив собі ощасливити доволі дивний суб’єкт та мій найкращий друг Вовчик! Ще коли під стіл разом ходили, ніколи не знав і не відав, що в наступну хвилину він може вигадати та який номер спробує відколоти. Ніби підтверджуючи його слова, Володя налив собі ще й випив. Сміх Анатолія знову розрядив напружений настрій молоді.

– А Вовчик слухає та їсть, – радісно прокоментував він та вийшов на кухню. Повернувся з двома пляшками горілки, чим і повернув посмішки на тверезі обличчя. Магнітофону надали голосу, і господар підняв чарку. Усі заворушилися, задзвеніли посудом, заговорили, випили, повеселішали та почали закусувати. *** Володя заходив у найкращий і єдиний театр свого міста. Без зайвих слів прошмигнув він вахтера та й піднявся на другий поверх. Зупинившись перед кабінетом головного режисера, постукав у двері і відчинив їх, привітавшись з поважним чоловіком у кінці кімнати.

– Добрий день!

– День добрий, – поправляючи окуляри, відповів він. Володя підійшов ближче до столу.

– На роботу приймаєте?

– Ким? – з подивом у старечому голосі запитав головний.

– Актором. Відкинувшись у кріслі, формуючи при цьому перші враження, повторив: – Актором…

Проза

65

Але молодий чоловік у новенькому сірому костюмі мав хоча і дивний, проте достойний вигляд.

– Ви хто? – знову запитав поважний режисер.

– Інопланетянин. Головний зайорзав у кріслі та, не витримуючи несвідомої внутрішньої напруги, піднявся з насидженого місця.

– Я мав на увазі вашу професію, – нарешті сформулював свою думку, повільно ступаючи. Та Володя хоча і з гумором, але особистим відчуттям достоїнства гордо відповів: – Актор! Режисер зупинився навпроти і впевнено вимовив: – Ваші документи? Діставши з внутрішньої кишені згорнутий навпіл папірець, молодий чоловік простягнув його режисеру.

– Свідоцтво про звільнення, – прочитав уголос і навіть приблизив документ до самих окулярів. – Як це розуміти? – запитав він. Володя знизав плечима. Але головного вже понесло: – Ви нормальна людина?

– Я так, – посміхнувся новоявлений актор.

– Значить це я ненормальний? Дозвольте, юначе! З’явився тут, розумієш, як з неба звалився і Ваньку валяє…

– Я вас не валяв, – перебив його.

– Та як ти посмів? У цей час до кімнати почали заходити актори театру. Побачивши підкріплення, головний режисер прийняв монументальну позу і розійшовся на повну котушку: – Вісімдесят років і всі свої сили віддав я театру, – підняту руку провів над просторами кабінету. – Але за всю історію мого театрального життя ніхто не посмів. Розумієте ви це? Ніхто і ніколи не посмів підійти до мене з оцим, – потрусив папірцем. Актори купкою збилися в куток і збентежені, з повним непорозумінням спостерігали за тим, що відбувається. Вихопивши зі старечих рук свій документ, Володя вийшов з кабінету. *** Шістнадцяте сторіччя. Замок князя Острозького. Високий і сивобородий князь Костянтин Острозький з радістю приймав дорогих йому людей у великій залі свого палацу.

– То невже сам пан Конашевич завітав до мого гнізда, – широко роз-

66

Лiтературний Чернiгiв

вівши руки, кивнув слузі, щоб був вільний. – Я мало не повірив, коли дізнався, хто пожалував мене своїм візитом. Трохи нижчий зростом, але також при бороді, чоловік середніх літ у дорогому вбранні посміхався очима у відповідь на слова князя, поклавши руку на плече стрункого, симпатичного підлітка.

– Ну а тебе як величати, лицарю? – звернувся Острозький до хлопчика. Хоча той трохи і знітився, але згодом, сміливо глянувши князю в очі, відповів: – Петро Конашевич я!

– То ти ввесь у батька. Одне лице і очі теж. Якби й не знав тебе, то по очах вгадав одразу ж, чий син ти є, – наче декламував він вірш. Батько і син мовчки переглянулися.

– Наскільки розумію я, пан Конашевич без справи навряд чи пожалував до мене? – запитав Острозький.

– Угадав ти, князю. У справі і з проханням ми до тебе, – мовив старший Конашевич. – Чи приймеш сина в школу ти свою? Вислухавши гостя, Острозький задивився на хлопця.

– Чому ж не прийму! Я прийму, бо бачу розум по очах його. Коли ж ще й серце батькове він має, то доля добра жде його, – відповів князь. – Та про це вже поговоримо ми потім, а зараз вас я пригощу. І прошу, – зробивши шанобливий жест рукою, він, радіючи гостям, повів їх за собою. *** Піднявшись сходами п’ятиповерхівки, Анатолій натиснув кнопку дзвоника своєї квартири. Двері відчинив Володя.

– І як наші справи? Ходив? – запитав Анатолій.

– Аякже, – сумно усміхнувся товариш.

– І що?

– Лікуватися мені треба, – відповів жартома й пішов на кухню. Господар однокімнатної квартири зняв джинсову куртку та, діставши з внутрішньої кишені пляшку горілки, вигукнув: – Це не проблема! На кухні Володя пік млинці, а поруч на плиті стояли ще дві каструлі. Почергово піднімаючи кришки та вдихаючи аромат приготовленої їжі, Анатолій не приховував здивування.

– Ого! Я неначе відчував, – поставив на стіл оковиту, дві тарілки, дві чарки, нарізав хліба, поклав ложки. А вже озброївшись черпаком, взявся наливати борщ.

– Кидай свої млинці, допечеш їх уранці, – майже проспівав Анатолій.

Проза

67

Знявши останній млинець, Володя склав посуд у раковину й сів за стіл.

– Тож поїхали! – піднявши наповнену чарку, веселий друг дитинства вдарив нею об іншу. Мовчки випили і взялися за борщ.

– А що там у нас з театром? – ніяк не заспокоювався Анатолій.

– Не підганяй, начальнику! – примруживши око, той прискіпливо дегустував особисто приготовлену страву. Весело реагуючи на гумор, киваючи на знак згоди головою, Анатолій наповнив до країв гранований посуд.

– З цього і треба було починати. Можеш, якщо захочеш? – повчально виговорив Володя і випив. Не втримуючись від сміху, від переповнення почуттів, господар випорожнив чарку і радісно вигукнув: – Ну ти, артист! Але його гість спокійно їв собі, розмірковуючи про щось своє, наче і не він тільки що веселив найліпшого друга. Така переміна насторожила Анатолія, але і він мовчки їв і по-новому тепер оцінював того, кого колись так добре знав. І той інший тепер не примусив себе довго чекати.

– Розумні люди завжди знайдуть спільну мову, – також розумно почав і він. – Дурню ж для повного порозуміння потрібне ще й письмове підтвердження, яке замінить йому ту мозкову звивину, котрої у нього не вистачає. І по чому б ми оцінювали людей, будучи неписьменними? Адже в наш час людина сама по собі – нічого не варта. Вона лише додаток до своїх папірців.

– Значить, учорашні п’яні балачки про театр не казочки про сірого вовчика? – запитав Анатолій. Володя довірливо глянув на нього.

– Костюмчик гарний ти мені виділив, але не пара він моєму скромному і маленькому папірусу. Не пара він йому, розумієш, друже бобер?

– Іди до мене на фірму, зроблю своїм замом, – усміхнувся Анатолій. Кивнувши у відповідь, Володя взявся за пляшку і почав розливати.

– Тільки спочатку себе зроби, бізнесмен… Я картоплі ледве наскріб нам на борщ. Живеш гірше бомжа, зате свій бізнес. Усі ви однакові. Купив дешевше – продав дорожче. Крутий перець, – почав злитися він.

– Кожний виживає, як може, – заперечив Анатолій. Вони випили, але прип’янілий гість не пригальмував.

– Чого і живемо так, адже кожному треба про себе дбати, а не всім про кожного, – ляснув долонею об стіл.

– Ну і навчили тебе в місцях не досить віддалених! – відверто диву-

68

Лiтературний Чернiгiв

вався Анатолій. – І чому це ти про інших став бідкатися? Чи на зонах університети повідкривали?

– Там, як і в нашому праведному житті, не тільки дурні знаходяться, – все більше гарячкував друг дитинства. Обоє несподівано замовкли.

– Нещодавно в колишній спортшколі відкрили новий театр, – пригадав Анатолій. – Спробуй туди. Володя мовчав. *** Молодіжний театр. На сцені – молода акторка, тримаючи в руках книгу Марини Владі «Володимир, або Перерваний політ», читала: – Улица, по которой мы идём, кажется безмятежно-спокойной, но Бродский говорит, что ночью здесь просто опасно… Продолжая разговор, мы приходим в малюсенькую квартирку, битком забитую книгами, – настоящую берлогу поэта. Он готовит для нас невероятный обед на восточный манер и читает написанные по-английски стихи. Перед тем, как нам уходить, он пишет тебе посвящение на своей последней книге стихов. От волнения мы не можем вымолвить ни слова. Впервые в жизни настоящий большой поэт признал тебя за равного. Сколько же лет ты ждал этого? Ты всегда считался автором-исполнителем – в лучшем случае бардом, менестрелем. Но о твоей причастности к поэзии просто не было речи. Официальные поэты – Евтушенко и Вознесенский – с удовольствием общаются с тобой, но снисходительно улыбаются, когда ты приносишь им свои стихи: «Не стоит рифмовать “кричу – торчу”». Много раз они забирали с собой твои стихи, обещали их напечатать, но так ничего и не сделали. Не имея необходимого количества напечатанных строчек, ты никогда не сможешь стать членом Союза писателей. А это, кроме почета, дало бы тебе массу преимуществ: внеочередное получение квартиры с рабочим кабинетом, льготы для организации поэтических вечеров, путёвки в многочисленные дома творчества, где можно за очень умеренную плату жить месяцами в прекрасных условиях, а главное – ты получал бы визы для участия в концертах за рубежом. Актриса закінчила читати, зійшла зі сцени до залу і, прошепотівши щось на вухо режисеру, сором’язливій жінці середнього віку, заспішила на вихід. Іще один виконавець головної ролі, який сидів у пустому залі поруч

Проза

69

з режисером Тетяною Василівною, піднявся на сцену. Тримаючи в руках гітару, взяв перші акорди. Намагаючись заспівати, почав хрипіти: Здесь лапы у елей дрожат на весу, Здесь птицы щебечут тревожно – Живешь в заколдованном диком лесу, Откуда уйти невозможно. Актор фальшивив. Проспівавши куплет з пісні Володимира Висоцького та копіюючи його голос, закашлявся. Режисер поспішила до нього.

– Станіславе, не хвилюйся, усе добре, я зараз дам тобі водички і скажу, щоб принесли стілець. Вона пішла. Актор відкашлявся і зробив другу спробу. У цей час робітник сцени, а це був Володя Конашевич, приніс стільчик. Уже збирався вертатися, але затримався. Підійшовши до виконавця, який все ще продовжував рвати горло, постукав по барабану гітари. Опустившись з недосяжних вершин великого мистецтва на грішну землю, актор відкрив очі.

– Не силуй інструмент і себе також, розслабся, – посміхнувся Володя та й обережно взяв гітару з його рук. Присівши на стілець, заспівав: …Пусть черемухи сохнут бельем на ветру, Пусть дождем опадают сирени, – Все равно я отсюда тебя заберу Во дворец, где играют свирели... Він сидів обличчям до залу і тому не бачив, як на сцену зайшла Тетяна Василівна. Зі склянкою в руці вона стояла приголомшена до кінця пісні. Володя неначе став іншою людиною. Змінився його голос і навіть вираз обличчя. З кожним наступним рядком пісні він все більше ставав схожим на самого В. Висоцького. Нарешті закінчив, віддав гітару та й полишив сцену. *** Двоє молодих робітників сцени, похмелившись з самого рання у своєму приміщенні, чогось або когось вичікували. Зайшов Володя.

– Сидячку відніс? – скривившись, мов від зубного болю, запитав молодший з них і витяг з пачки цигарку. Діставши з шафи пакунок з їжею, Володя сів за спільний стіл.

– Чого мовчиш, козел? – знову сіпнувся нетерплячий колега.

Лiтературний Чернiгiв

70

Виклавши термос та бутерброда на стіл, Володя, адже сидів навпроти, ляснув долонею допитливого в лоба. Разом зі стільцем задрав він ноги і гепнувся на підлогу.

– Сказати нічого не хочеш? – запитав другого. Але той виявився не з балакучих, а лише заперечливо покивав головою. *** Тетяна Василівна збиралася додому. Перед дзеркалом у своєму кабінеті розмалювала губи, причепурилася. Склавши ввесь свій жіночий арсенал у невелику сумочку і замкнувши за собою двері, попрямувала коридором театру. І саме в цей час зі свого приміщення виходив Володя.

– Вибачте, молодий чоловіче, але ви мені потрібні, – звернулася сором’язливо вона. *** Кімната в гуртожитку. Тетяна Василівна викладала з банки консервовані гриби в глибоку тарілку. На підвіконні грав бобінний магнітофон. Володя слухав Висоцького. В холода, в холода От насиженных мест Нас другие зовут города, – Будь то Минск, будь то Брест, – В холода, в холода… Тетяна Василівна зменшила гучність магнітофона.

– Ви цікава людина, Володю! – підкладаючи їжу йому в тарілку, говорила вона.

– Дякую, але що далі?

– Я допоможу вам, а ви мені… Мені потрібен актор. На головну роль. Адже у вас нема акторської освіти, нема і впливового знайомства. А без усього цього – людина нічого не варта. Але вам пощастило, – вона гарно підморгнула. – Я чула, як ви сьогодні співали і була приголомшена. Це ж божественний голос, під нього складно підстроїтися… То як? Ви згодні? Провівши рукою по відростаючому волоссю, він запитав: – Відповідь негайна чи є час на роздуми? Від несподіванки запитання, вона чисто по-акторськи посміхнулася: – Та у нас море часу, Володю! Ви думайте і їжте, відкорковуйте пляшку і пийте.

Проза

71

– І дійсно, біля такого столу про інше думається, – навіть засоромився він.

– Тож, будь ласка, покуштуйте моїх страв, не зважайте на мене, – вийшла з кімнати. Розчулений гість, наливши собі коньяку, випив та почав добиратися до їжі. Повернулася господиня з пачкою цигарок та запальничкою.

– Ви палите? То будь-ласка! – поклала перед ним. Затягнувшись цигаркою, Володя піддав голосу Висоцькому: Вдоль обрыва, по-над пропастью, по самому по краю Я коней своих нагайкою стегаю, погоняю!.. Что-то воздуху мне мало – ветер пью, туман глотаю, – Чую с гибельным восторгом: пропадаю, пропадаю! *** Володя йшов театром. Біля розчинених дверей кабінету директорки пригальмував ходу.

– Ви дивуєте мене, шановна Тетяно Василівно! Кому збираєтеся довірити головну роль? Якомусь урці? Усього день знайомства і така довіра. Це дійсно, талант треба мати, – кроками нервує директорка кабінетом. – А тому досить! Я цілком категорично забороняю вам задіювати цю темну конячку на сцені мого театру. Нехай декорації переміщає, поки що. Далі побачимо. Якийсь час в кабінеті було тихо. Володя не став більше слухати – пішов з театру.

Лiтературний Чернiгiв

72

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI nльг= qlnk|mh0|j`

Ольга Смольницька – письменниця, перекладачка, науковець, літературний критик, журналістка. Народилася 1987 р. у Сімферополі. Кандидат філософських наук. Старший науковий співробітник Київського літературномеморіального музею Максима Рильського. Працює у Києві, мешкає у Бучі (Київська обл.). Член Національної спілки письменників України з 2012 р. Член Українського Кіплінґівського Товариства з 2017 р. Авторка понад 200 наукових публікацій в Україні, Польщі, Чехії, Канаді, Австрії, Німеччині, США, Грузії. Авторка художніх збірок: «Ангел ночі», «Відшукаю мінливу комету» (обидві 2009), «Чорний метелик» (2010), «Мандрівник» (2011); книги телесценаріїв, есеїв, статей «У пошуках коріння» (2010), «Лілеї для Ніли» (2012, пам’яті Ніли Боровської). Лауреатка міжнародної україно-німецької премії ім. Олеся Гончара в номінації «Поезія» (2010) – за збірку «Остання жриця»; лауреатка літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича за 2008 р. (львівське видавництво «Каменяр») та багатьох інших.

(з неопублікованого) ПО-НОВОМУ ПРО СТАРИЙ СЮЖЕТ Фібула кровію плаття, Вірші народжені з хрипу. Чавить незриме прокляття, Наче обручка Едіка.

Поезія

73 Листя шарлат на подвір’ї. Наче все звично – сад, липа… Замкнена у марновір’ї, Наче блукання Едіка. Фібула пащею ласо – Тіло обмеживши сліпо, Душу затиснеш в прикрасу – Наче обручку Едіка. Є і примари, і мари – Пошесть, липкіша за грипу. Є ноутбук, окуляри – Зряча незрячість Едіка. Довго себе марнувати Аж до останнього схлипу. Кровію збризкані шати, Як і обручка Едіка.

20.10 – 21.10.2019, Буча

САЛОМЕЯ ЯК ТЕКСТ Ступаю по крові. Хлюпоче кров. А Саломея кидає прикраси. Троянди пурпур – вишивка обнов І в одягові видертому м’ясо. Вкривал у танці, звісно, знову сім. Зі згорток – текст. У шлейфі – тексту маса. У танці-тексті звихрена своїм І п’яно сипле-кидає прикраси. А може, в око влучить самоцвіт – Мойого зору – й буду як Тіресій, З Гомером буде згадуваний світ, А слава так пасує поетесі.

Лiтературний Чернiгiв

74 Ув оці мати кожному стилет – І згоджуватись, що то є корали… Бо кожний, що осліплений, поет, – Але ти їх, аякже, не читала. А вставиш до осліплених зіниць У мене ти незрушні самоцвіти – До клітки так ув’язнювали птиць, Для тебе щоб єдиною творити, Щоб витвори належали тобі, Мистецтво – це пришпилена камея… Предтеча відав це у боротьбі, Щó виборе предивна Саломея. Для тебе ця усічена глава. Для тебе згортки, пахощі й корали. І пишуться Євангелій слова – Та ще ти їх, аякже, не читала.

5.11 – 9.11.2019, Буча

АНЕМОНА (ГАЛІЛЕЙСЬКИЙ ОБРАЗОК) Завісою, роздертою у храмі, Я марила – і в темряві була. Над містом і над горами-ярами Задушлива спустилася імла. Я бачила: роздерлася завіса, Не відаю, як в мороці пройти. І сумнів мій у холоді розрісся, Над озером заплутані путі. Та в темряві хтось поряд опинився І мовив, щоб розплющила я зір. Хоч віддана у храмові завісі, Та вище є за ідолів і дір.

Поезія

75 Бо спáде морок – і у Галілеї Побачу: є не тільки чорнота. Побачу, як розсипані лілеї, І кожна ніби з притчі пророста. А поряд – анемони проростали – Як чаші неймовірного вина. Пелюстки квітів… так тріпочуть шалі, Шарлахова тріпоче пелена; Черлені квіти звуться вітряниці (Із маківками сплутала я їх…) – Сторицею оспівують це птиці, І крові сік на паростках застиг. Боялася роздертої завіси, І крові слід на паростках застиг… У видолинку – міняться нарциси, І теж у книзі читано про них. Я рушу, врешті, скоро на гостину, Де іриси, де синій анемон – А ще багряні, й зібрану краплину Залишу в себе – знати: це не сон. Шарлахові побачу вітряниці – Тріпочуть ген долиною вони. Я знала: врешті темрява скінчиться, І більше не боялась пелени.

14.07 – 15.07.2019, Буча

Роздерта завіса: коли Христос умер на хресті, то сталося таке: «І в храмі завіса роздерлась надвоє – від верху аж додолу!» (Мк., 15 : 38, переклад І. Огієнка). Сотник, який стояв перед розп’яттям, сказав, що вмерлий справді був Син Божий (Мк., 15 : 39). (Тут і далі авторські примітки). Анемона: у Галілеї ростуть різні квіти, у тому числі анемони або вітряниці. Назва – від грецького anemos – «вітер». Назвали так або тому, що ці квіти з’являються під час весняних вітерців, або ж тому, що анемонові пелюстки тріпочуть на вітру. Анемони бувають різних кольорів: червоні, сині, білі, жовті, рожевуваті… Ці квіти є і в Україні. Традиційно червона анемона символізує Христову кров, пролиту за нас.

Лiтературний Чернiгiв

76

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI kе%…iд kr0~j

МЛИН – Завтра їдемо молоти. Збирайся, Льошко, – звернувся до молодшого співрозмовника Микола.

– У скільки виїжджаємо?

– Пораньшє. Багацько спати – білого хліба на столі не мати.

– Дак у скільки, Ніколай?

– Чого кричиш! Горло дерти – не плуга терти. Я покладу мішечків десять на віз Гнідому і ти – штук три-чотири. Часов у сім рушаєм до млина. Зауважимо, що цих двох людей пов’язував невидимий, але досить міцний ланцюг спілкування. Один із них – досвідчений, врівноважений, нерідко іронічний. Другий – молодий, емоційний, імпульсивний. Мабуть, це пов’язано з тим, що першому уже ніколи не бути в молодому віці. У другого – банальна нестача життєвого досвіду… Чоловіки іще деякий час уточнювали деталі майбутнього вояжу до Короп’я. Млин у цьому селі справно, безвідмовно працював понад два століття. Подейкують, що його побудував німецький інженер. Уранці по ґрунтовій дорозі котилися, скрипіли колеса вщерть на-

Проза

77

вантаженого воза. Лугові стрічки шляху то сходились, то розбігалися замисловатими, загадковими лабіринтами.

– Дядьку Ніколай, а ви дорогу добре знаєте?

– Дорогу? Та я тут виріс! Кожний кущик, кожну ямку знаю. Ех роки, роки – свиснули, блиснули, аж загуло, неначе й не було!

– Придумаєте таке – не було! Ви ще нічого! Ми ще повоюємо! Микола нічого не відповів, мимохіть поглянувши на свої вузлуваті, обвітрені, натруджені руки. Трохи пізніше промовив: – Льошко, ми з тобою тудемо-сюдемо, а час іде. Мені спішить нікуди. Тобі скільки років?

– Дак скоро тридцять.

– Не воно – що ти нежонатий. Бобильом діло.

– Дядьку, дак у селі кілька шилегейдиків й одна лахудра. На кому женитись? На кому, дядьку? Деякий час їхали мовчки. Кожний думав про своє... Першим обізвався Микола: – Нелегко зараз у дев’яності. Усе поваляли, людей на гроші обікрали, нічого до цих пір не побудували.

– Дак зато самостійними, незалежними стали.

– Ага, самостійними. Це коли тебе послали подальше, а в тебе є вибір – ідеш, куди хочеш. На підводу, що наближалася до Короп’я, невдоволено обізвались кілька дворових псів. Почали долинати голоси людей, мукання корів, іржання коней, хрюкання, виск свиней. Остаточний вердикт намагалися поставити півні, злітаючи на жердини якомога вище.

– Дядьку, он там видніється млин. Незважаючи на вранішню пору, біля млина гамірно: підводи, вантажні та легкові автомобілі, кілька тракторів, візки, веломашини.

– Дядьку Ніколай, ми не встигнемо змолоти!

– Не транди! Не перший раз. І дійсно, пройшло не так багато часу, і вони побачили мірошника. Володар, приборкувач шестерень, жорн, жолобів, лотків кліпав віями, а з них осипався білий туман... Олексій узяв у руку жменю борошна. Воно було майже гаряче.

– Мука гаряча, це ж треба! Ого, яка сила, яке тертя верхнього жорна об нижній!

– Усе млин перемеле, Льошко! Так і в житті: млин меле – життя все перемеле. Дивись: весна, літо, осінь, зима, весна, літо, осінь, зима – це ж млин! Це ті самі жорна!

– Дядьку Ніколай, ви таке скажете. Прямо, як учьоний.

Лiтературний Чернiгiв

78

– У нас, Льошко, багато учьоних, а робити нікому. Пора додому їхати. На цих гулях у нас апетит, а вечеряти дома будем!

– Дядьку Ніколай, ви тут наговорили такого. А ото, як нас колись не буде, то нас згадають? Нас згадають чи по уму, чи по ділах?

– Не знаю, Льошко, трудитись треба.

– Так що – оці жорна, – Олексій ткнув пальцем у небо, – перетруть мене та й усе?!

– Льошко, Бог дав тобі життя. Мели – тільки не язиком попусту! Но, Гнідий, – прядеш вухами, прислухаєшся!

ЯЛИНКА – Тату, а коли Дід Молоз ялинку плинесе?

– Сьогодні, сьогодні принесе! Лягай, Даню, в ліжечко, закрий очі й тихенько лежи, щоб він не передумав!

– Чого – не передумав? Він що – боїться? Він не сильний?

– Ого, Данько, він буває такий сильний, що й не передати! Скрутить так, що й не поворухнешся!

– А де його сила?

– У холоді його сила, у холоді! Але він жаліє тих, хто слухається. Ти ж слухаєш тата і маму? На допитливі, широко розплющені блакитні очі дитини дивилися усміхнені обличчя батьків.

– Спи, сину, спи. Він обов’язково принесе ялинку.

– Добле, я буду тихенько лежати і повелнуся до стіни, щоб його не злякати. Згодом у гарно натопленій кімнаті доносилося неголосне розмірене сопіння малого Данилка.

– Машо, давай займемося ялинкою, бо і тобі, і мені ще багато чого треба зробити.

– Добре, Владе, ти встановлюй її, а я підключуся. Знаєш, мабуть, треба було сосонку принести, а не ялинку – вона довше простоїть.

– Машо, хотілося дитині все-таки ялинку. Нехай у пам’яті Дані це надовго залишиться.

– Владе, а вистоїть вона – не осиплеться?

– Вистоїть усі зимові свята! Не переживай. Поряд із нетривалим діалогом подружжя у дитячій кімнаті розпочало поступово набирати силу незбагненно-таємниче новорічне диво, заповнюючи, заполоняючи собою увесь навколишній простір. Прозорі

Проза

79

скляні кульки, які ледь-ледь коливались і виблискували, білочки, лисички, ведмеді, зайчики, птахи постали кордоном, сторожем між минулим, з усіма його здобутками й негараздами, і майбутнім, з надією, що воно ось-ось настане…

– Владе, дивись – яка краса! Той, зиркнувши на дружину, помітив: на очах у неї бриніли сльози.

– Ти чого? Марія не відповідала, а новорічна красуня з кожною новою прикрасою додавала іще більше таємничішого, вишукано-неземного. Деякі з них нагадали про безтурботне дитинство, інші – про зоряну юність, а ось ці – про затишок, про родинне тепло…

– Владе, попереду свята, попереду наше життя!

– Добре, Машо, нехай дитині буде подарунок, та й нам – що там казати. Данилку снилася ялинка. Придивляючись, він очікував появи поряд Діда Мороза. Але його ніде не було. Заплакавши, проснувся – і не повірив своїм очам!

– Мамо, тату, Дід Молоз ялинку плиніс!!! Марія підійшла до постелі сина і, поцілувавши його, промовила: – Так, Даню, приніс і нарядив, але попросив, щоб на наступний Новий рік ти допомагав її прикрашати.

– Я буду, буду її наляджати! Дитина перші дні майже ні відходила від новорічної красуні. І досить швидко помітила на ній в яскравих обгортках шоколадні цукерки.

– Дід Молоз не лозселдиться, коли я сплобую одну? – розмірковував малий. Та пізніше переконався – не розсердиться. Правда, їх кількість почала швидко зменшуватись.

– Даню, ти не брав з ялинки цукерки? – поцікавилася мама, хоча добре знала, чия це робота. Данилко хотів сказати, що це зробив Дід Мороз, але передумав. І, почервонівши, тихенько вимовив: – Це я. Дуже галних цукелок він плиніс. Принагідно зауважимо, що святковість і буденність, піднесений настрій і спокій, галасливість і тиша владно поселились у будинках, квартирах і були невід’ємними атрибутами аж до Водохреща. Одного дня Данилко, пильно придивляючись до ялинки, помітив, що осипається хвоя.

– Тату, мамо, ялинка захволіла! Дорослі перезирнулися, а про себе вирішили: пора її прибрати, але так, щоб не завдати жалю дитині.

Лiтературний Чернiгiв

80

Увечері, коли Данилко стиха сопів, усміхаючись уві сні, у грубі потріскували рештки лісової красуні, віддаючи наостанок тепло затишній оселі... Уранці дитина, з очима повними сліз, запитала: – Тату, вона шо – помелла?

– Ні, сину, її забрав Дід Мороз.

– Мамо, а де іглашки?

– Дід Мороз залишив їх у ящику.

– А ще, сину, – озвався Владислав, – він порадив посадити ялинку коло хати з корінням – тоді вона не захворіє.

– Ти будеш підростати, і вона буде рости разом з тобою, – додала Марія.

– Вийду покурю, Машо. Владислав вийшов на свіже повітря, дістав цигарку і запалив. «Непогано придумали», – майнула думка в господаря. І вже вголос Владислав продовжував: – А то скільки ж ялинок, сосонок паплюжать кожний рік! А дерево, якщо не сухе, то воно живе. Чув, що заміряли спеціальними приладами і коли підходив чоловік із сокирою чи пилкою – воно реагувало. А в нього кожна ж гілочка, галузка тягнеться з гущавини до світла, до сонця, до свободи! В уяві постали епізоди, картини дитячих років. На думку спали слова: Ой у лісі, лісі темному, Де ходить хитрий лис, Росла собі ялинонька. І зайчик з нею ріс.

– Неначе вчора, – прошепотіла людина.

– Владе, ти де застряг?! А м’ясо хто перекрутить?! Кидай соску в зубах – і до роботи!

– Іду, іду! Що, Машо, не можеш без свого ненаглядного?

Cічень 2020

Автограф до ліричного альбому

81

Літературний

Автограф до ліричного альбому ×ÅÐÍIÃI bл=д,“л=" q`bemnj

Владислав Савенок народився 5 грудня 1959 року у селі Ліски на Чернігівщині. Навчався у школі № 13 Чернігова, де і почав писати вірші. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Шевченка. Працював у газетах, на телебаченні, радіо, у зарубіжних ЗМІ. Друкував художні твори в Україні та за кордоном. Лауреат премії ім. Леоніда Глібова (2013). Автор книг оповідань «Божевільні файли»(2006) та віршів – «Заповіді любові» (2009). Член Національної спілки журналістів України (1990 р.), літературної спілки «Чернігів» (1992 р.)

ПОГЛЯД ЗІ ВСЕСВІТУ Цифрове кохання В туман і ніч, на інший край галактики, там, де пульсують зорі і тепло. Долаю карколомні трафіки, щоб серце стрепенулось і пішло. Бо ти, це ти – як дихання і спокій, і квадрильйон невимовлених слів. Так божевільно пролітають роки... У Вифлиємі хтось когось зустрів...

Лiтературний Чернiгiв

82

Борис і Гліб Борис і Гліб – Борисоглібський*, яким ти був у їх часи? Бо сяду у машину часу і видихну: «Перенеси...» А мо’ вони потягнуться до нас, щоб зрозуміти: чи змінились ми? Чи ж так січемо навпіл, від плеча, чи стали хоч на крапельку людьми? * Собор Бориса і Гліба у на чернігівському Валу.

Любов пішла Нічого не сказала. Забрала казку, молодість, запал… А мудрість холодно в чоло поцілувала. Мало… У снах – гарячий не-пов-тор-ний шал і ніжний, до нестями, ритуал…

Мовчання Уже не лякають тягучі тривоги, і ще не страшать божевільні роки. Можливо, у сні я не стримаю стогін, якщо наяву не торкнуся руки. Женуть нас розлуки по різних дорогах, терзає безсоння й пуста суєта. Я витерплю все, подолаю знемогу – солодше зіллються в цілунку вуста.

Автограф до ліричного альбому Спокійне Хотів би спокійно – у Всесвіт, Туди, де літають комети – У подорож іскрометну. Шпаківня уже побудована, Малечу зіп’яв на ноги – Навіщо нові тривоги? Долюблене все і випите і краще уже не встругнеш. А Всесвіт не має меж...

Жасмин Так непомітно й невблаганно осипалися пелюстки. Жасмин відцвів, немов кохання, як ароматні первістки. Порожні зірочки корзинок ще сповіщають – тут були… м’яка хода та ніжні кроки… І плин амурної стріли…

Невтішне відкриття Виявляється, серце – маленький електродвигун. Запускається щосекунди від розряду незамінної батарейки. Її подарували батько і мати. Вони давно переймаються справами ЧАСУ. І мене знов зацікавила наука. Як у дитинстві.

83

Лiтературний Чернiгiв

84 ПЕЛЮСТКИ

*** Недолюбили. І дороги у весну снігом занесло. Кохав. Кохала. Епілогом – останній місяць і число... *** Коли таксистом Фаетон, розвозить п’янь на колісниці, замовлю лАте! Не бурбон! Смачніш з ним губи і суниці!☺

Лауреати Чернігівської літературної премії ім. Л. Глібова

85

ЛАУРЕАТИ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ПРЕМІЇ ІМ. Л. ГЛІБОВА ЗА 2020 РІК Премію заснували міське громадське об’єднання літературна спілка «Чернігів» та редколегія журналу «Літературний Чернігів» у 2002 році. Вона присуджується авторам за кращі твори, видані не пізніше як за три попередні роки, у день народження Леоніда Глібова в номінаціях: «Поезія», «Проза», «Літературознавство», «Краєзнавство», «Мистецтво», «Гумор», «Благодійна та громадська діяльність». Відбулося засідання журі, де було названо цьогорічних лауреатів. Згідно з протоколом, ними стали:

1. Поет, прозаїк Шкуліпа Анатолій Григорович (м. Ніжин) – за книгу поезій «Озноб».

2. Письменниця, голова Чернігівської обласної організації Національної спілки письменників України (м. Чернігів) Арсенич-Баран Ганна Василівна – за роман «Муська».

3. Докторка філологічних наук, професорка, літературознавиця Гарачковська Оксана Олександрівна (м. Київ) – за книгу «На бистрині часу: літературнокритичні студії» та вагомі літературознавчі статті про журнал «Літературний Чернігів» і його авторів, що увійшли в окремі видання та друкувалися на сторінках цього часопису.

Лiтературний Чернiгiв

86

4. Головний режисер Чернігівського обласного філармонійного центру фестивалів та концертних програм Обєдніков Дмитро Юрійович (м. Чернігів) – за постановки театралізованих концертних програм, що мали великий успіх у глядачів як в Україні, так і за її межами.

5. Поет, гуморист Сушко Михайло Федорович (м. Чернігів) – за книгу гумору і сатири «У полоні часоплину».

Серед лауреатів премії ім. Л. Глібова минулих років – письменники Володимир Сапон, Петро Сорока, Василь Слапчук, Олексій Брик, Олександр Забарний, Сергій Дзюба, Тетяна Дзюба, Ніна Ткаченко, Василь Буденний. Поети і прозаїки Людмила Пархоменко, Владислав Савенок, Станіслав Маринчик, Володимир Фриз. Дослідник козацької доби та Івана Мазепи Сергій Павленко. Директор музею М. Коцюбинського Ігор Коцюбинський, науковці Володимир Кузьменко та Григорій Самойленко. Артист Олексій Биш, співаки Тетяна Олійник та Володимир Гришин, Чернігівський академічний народний хор (художній керівник заслужений діяч мистецтв Володимир Коцур), капела бандуристів ім. Остапа Вересая (художній керівник заслужена артистка України Раїса Борщ, хормейстер – заслужений працівник культури України Микола Борщ) та інші. Михась ТКАЧ, голова журі, заслужений працівник культури України

У нас на гостинах...

87

Літературний

У нас на гостинах літературна студія Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя

×ÅÐÍIÃIÂ Рік 2020-й ювілейний для Гоголівського вишу. У вересні місяці виповнюється 200 років з його відкриття. У ті давні вересневі дні 1820 року гостинно відкрила двері перед своїми вихованцями Гімназія вищих наук імені князя О. Безбородька. Почалися перші роки навчання… І вже з перших тих вікопомних років зародилося літературне життя вишу. Гоголь, Кукольник, Гребінка, Забіла.., Чужбинський, де Бальмен, Глібов, Богушевич.., Збанацький, Ющенко, Гуцало, Мордань, Давидов, Горлач… Змінювалися керівники літературної студії, та не змінювалося її спрямування: любов до України – вище за все! Студія Миколи Сайка, літстудія Леся Гомона, студія Дмитра Наливайка, Павла Сердюка, Олександра Астаф’єва, Олександра Гадзинського… Минають десятиліття, але не міліє ріка творчості… І кожного року серед першокурсників знаходиться юнак або ж дівчина, які обов’язково запитають: «А кому тут можна почитати власні вірші?» І Гоголівська аудиторія гостинно відчиняє перед ними двері, а ти впускаєш їх до серця… Така вже літературна традиція вишу. Пропонуємо і тобі, шановний читачу, долучитися до нас. Олександр ЗАБАРНИЙ, керівник літературної студії НДУ, письменник

dе…,“ jnq|jIm Денис Коськін – народився у Чернігові, закінчив загальноосвітню школу №1. Нині студент 2 курсу Навчально-наукового інституту філології, перекладу та журналістики Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Лауреат численних юніорських літературних конкурсів. Як поет дебютував у «Літературному Чернігові» у 2018 році. Автор поетичної збірки «Н.»(2018).

1 Вплітались дні, мов камені в намисто В намисто всіх непрожитих років І спало у бузках соборне місто А ти стояла — крихітна та чиста Над хвилями блакитної ріки.

Лiтературний Чернiгiв

88

Йшли потяги до Мінська й Петербурга І тишу розпинали літаки Ні в дощ, ні в жар, ні в повінь, ні в зав’югу; Ніколи не шукатиму я другу Бо ж не існує других ось таких.

2 Шовковисте волосся під теплими зливами, Й карі очі, що дихають осінню – Ми з тобою залишимось вічно щасливими Вічно юними, бідними, босими. Ці кармінові губи, ну точно як мамині – Милі, ніжні, заквітчано-макові. І коли ми помрем, я б хотів, щоб на каменях Дати смерті стояли однакові.

3 А вітер квіти Усе зрива у безголоссі та зрива І не зіргіти Замерзлу душу, пеленаючи в слова Хай скажуть люди Що то – дрібниця й що останній вогник згас Та будь як буде Бо ж поховають не в одній могилі нас. Уже не гірко Мені дивитись, як у небі над Дніпром Літає зірка І відображення по річці, мов паром Пливе на спалах. Хай все скінчилось, та забути вже ніяк — Ту, що приспала В мені любов, ту, що віднині не моя.

У нас на гостинах...

89 4

На вокзалі, в лютневий вечір Де сплелися нитки доріг Я тебе обійняв за плечі Й відпустити уже не зміг. Ми стояли — до очок очі А в душі стрімко глибшав жах Бо ж цю зустіч колись пророчив Я для нас у своїх віршах. І пророцтво моє збулося До останніх збулося слів Я пірнав у твоє волосся Про яке так безмежно мрів. Тільки серце – немов скажене І наповнене горем вщерть; — Бо ж, кохана, всі вірші в мене Врешті-решт обриває смерть.

5 У осінніх калюжах тремтить каламутна вода Й листопадові зорі, неначе птахи білокрилі Ти стоїш; одинока, тендітна, іще молода На моїй оповитій імлистим серпанком могилі. Ти стоїш і мовчиш, у тунічці з тонкого сукна За спиною вогнем розвивається довге волосся Чиста, крихітна, рідна, й така невблаганно сумна – Виливаєш в сльозах те, що з нами повік не збулося. Може, роки минуть й ти спокійно забудеш мене Може — будеш до скону всією душею любити Я не знаю того, тільки ж серденько серцю майне І на сірий граніт з ніжних ручок попадають квіти.

Лiтературний Чернiгiв

90

Будуть їх пелюски червоніші за Сонце та кров Ти проплачеш весь вечір, впаде тобі смуток під вії; Ті зів’ялі квітки — то моя нездійсненна любов Ті зів’ялі квітки — то юнацькі загублені мрії.

6 Ти цілуєш мене прямо в губи Попід небом, що ще голубе, – Ти шепочеш на вушко: «Мій любий! Я кохаю лиш тільки тебе. І довіку з тобою лиш буду» — Та це просто порожні слова Бо ж я знаю, що зрадник-Іуда Теж у губи Христа цілував.

7 Лимонне світло золотих лампад А за вікном серпневий зорепад Сльоза твоя Прозора й кришталева, як зоря І не боюсь ні чорта, ні царя З тобою я. Так дивишся, неначе ти чужа Так дивишся, що ріжеш без ножа— Мов вб’єш колись Розіпнеш на долонях на своїх Але прошу: крізь горе, розпач, сміх Лишень дивись. Не відвертайся, чуєш? – бо ж помру Не полишай мене без любих рук Блукать в пітьмі Не полишай мене без чистих сліз Я так люблю з горбиночкою ніс Й вуста німі.

У нас на гостинах...

91

Тому дивись, очима проклинай Хай в них печаль захлеще через край— Хоча б на мить Бо ж без твоїх нелагідних очей Під серцем так і коле, і пече Так і болить.

8 Коли вона пішла, в той літній день Я з кимось посварився біля дому, Й був дуже злий, ненавидів людей Образою замінюючи втому; Смалив якісь дешеві цигарки, А потім знов вихаркував легені Та простував уздовж Дніпро-ріки По вулиці від яворів зелених. Коли вона пішла, я бачив сни, Де нібито у нас є син та доня, Де справлено весілля восени, І зараз я із нею на балконі П’ю каву та курю міцний тютюн, Вдивляючись у шибку незакриту, І дякую прекрасному життю За те, що встиг тоді її спинити.

Лiтературний Чернiгiв

92

I"=……= arkj` Іванна Булка – народилася у Козельці. Закінчила бібліотечний відділ Ніжинського коледжу культури та мистецтв імені М. Заньковецької. Нині навчається на 2 курсі за спеціальністю «журналістика» у Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя. Це її літературний дебют.

НІЧ НА ІВАНА КУПАЛА Давно вже річка Семигорна зникла з наших мап… Зміліла, зсохлась… А колись же була, гей, повноводна! Старі люди кажуть, що то від ворожої крові.., бо хоробрі вої князя Данила стали на гірському перевалі та й не пустили монголів за Карпати, врятувавши Європу від поневолення та розрухи. Чи так, чи ні? Ніхто не відає… Лише стара вуйна Ганна Медведиха зовсім інше говорить… Стояла колись на березі Семигорни їхня хата. Чистенька та охайна, вбрана в калину і чорнобривці, а ще огороджена мальвами… Жила у ній стара мати – Мотря, старенька жіночка, із сумними очима та натрудженими руками. Чоловіка у неї забрала Семигорна ще замолоду, а тому скарбом матері була доня – Ганя. Справжня красуня з карими очима та довгою косою, переплетеною червоною стрічкою. Мала дівчина золоті руки: ткала дивні килими, вишивала сорочки, гаптувала одяг.., а співала, як соловейко! Пісня була їй за подругу… Отак і жили собі – в добрі та щасті! Але й горе не дрімало. В акурат під ніч на Івана Купала надумала Ганя ворожити на свою долю, свого судженого.., сплела вінок із польових квітів, перев’язала стрічками, дочекалася, коли зорі рясно засіють небо, а ненька вмоститься спати, та й випурхнула з домівки. Ген, через місток, на інший берег Семигорни, до подруг… А там свято вирує.., на неї зачекалися. Наспівалася пісень, прибрала вінок, через вогнище настрибалася… Час вже й додому. Ось лише віночок запустить за течією… Підбігла до місточка, впала на коліна, та й поклала віночок на воду… А він ані руш… застиг, мов укопаний. Ганя підштовхнула його, а він мов закляк.., а з глибин на неї дві зелені зірниці виглядають, і очерет заше-

У нас на гостинах...

93

лестів, шепоче: «Віддай пісню! Віддай пісню!». І зрозуміла Ганнуся, що то не зорі віддзеркалюють з небес, то очі русалчині манять в глибини… Злі, холодні очі.

– Віддай пісню, віддай пісню! А як же без пісні жити?! Як стрічати сонце? Що дарувати людям?!! То краще зректися долі, аніж втратити пісню! – Як думала, так і мовила… А у відповідь: «Ну, не нарікай! Начувайся… Назавжди піде краса з твого життя!». «На все воля Божа!» – тільки й мовила… Пролетіли перелітними пташками роки… Змарніла краса, висох сад, зів’яли квіти. Оминуло Ганну кохання.., ані судженого, ані діточок. Зміліла, всохла Семигорна… Але коли стара Ганна Медведиха починає співати.., світ оновлюється, квітне! Жодне весілля не відбувається без Ганниної пісні, жодні родини! Життя буяє!! Люди радіють, тішаться… Лише не співає Ганна у ніч під Івана Купала. А на ранок шиба її старої оселі, яка стрічає світанок, рясно вкрита росою, немов би слізьми, за далекою юністю…

j=!i…= `jno“m Каріна Акопян – народилася у с. Прачі, що на Борзнянщині. Після закінчення середньої школи вступила на факультет психології та соціальної роботи Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Нині навчається у магістратурі університету. Поетка. Переможниця ХУІ Міжнародного конкурсу творчих робіт «Уроки війни та Голокосту – уроки толерантності» (м. Дніпро, 2019). Це її дебют у «Літературному Чернігові».

Життєдайне У кожної людини є свій шлях… Він рясно тернами буяє, У кожної людини є печаль, Яку ніхто не помічає.

Лiтературний Чернiгiв

94 У кожного бувають помилки І вчинки, які важко осягнути. Та пам’яті лещата громіздкі Не дозволяють нам усе забути. У кожної людини є свій час: Час діяти, час жити, час кохати… У кожної людини є свій дар, Його буває складно розпізнати. У кожної людини є гріхи. Питання лиш: чи хоче визнавати? У кожного кохання є листи, Лише не варто їх усім читати… Є в кожної людини побратим, Який у спину ніж встромляє, Але є й той, хто молиться всякчас, На допомогу завжди поспішає. До кожного приходить і любов, Яку, згубивши, важко відродити, І в круговерті часу та буття, Ці почуття так легко спопелити… І добре, коли в світі є той дім, В якому вам і затишно, і чисто, І величально, й урочисто… Як добре, що у серці є цей дім!

Благословен, хто бачить щастя в простоті, Щодня дарунків долі не чекає, Сумлінно дякує лишень за те, що ось таке життя він має!

У нас на гостинах...

95

bi*2%!i depeb’“mjn Вікторія Дерев’янко – народилася в с. Талалаївка, що побіля Ніжина. Після закінчення школи вступила до Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Нині навчається на 2 курсі і отримує фах журналістки. Це її літературний дебют.

НОСТАЛЬГІЙНЕ… (етюд) Вечоріє… Червоне небо закрили хмари персикового відтінку. Лист із дерев уже впав, а ще ж учора вигравав різними барвами: клени палахкотіли багрянцями, берізки засівали по вітру золотом, а ялини виколисували тишу в своїй величавій зелені. Нині ж стало якось порожньо і зовсім не людно… Піймала себе на думці, що восени просто хочеться кудись утекти і повернутися, коли все знову буде як улітку. Піймала дрижака… Вискочила ж одягнувшись досить легко як для пізньої осені.., добре що мама не вийшла з кімнати і не помітила.., а то б сиділа я вдома. Хоча.., мені уже сімнадцять, можу все й сама вирішувати.., але я все чомусь забуваю цим користуватися. А, можливо, й не хочу… Під маминою опікою якось затишніше, надійніше під охороною її серця… Мама… Найдорожча в світі людина. Повинна ж усе розуміти… Ну, чого це я попхалася проводжати день? Що нового приніс він мені? Чекання.., безкінечне очікування! Добре що філіжанку кави з собою прихопила, все ж розрада… Вмощуся ось зараз на лаві, прикрию віями очі та й буду слухати, як стікає час… Безшелесно, безмірно, невпинно… А, може, ще встигну впіймати хвилиночку того часу, щоб закарбувати у пам’яті.., хоча мить, секундочку, але щоб вона була моєю… Тільки моєю… Та де там. Час добре гаяти удвох.., тоді він пролітає миттєво. А для одинокості він безмірний, як небо, як всесвіт, як… То що я одинока?! Самотня у оцій осінній безмежності! Жах! Кава обпекла вуста… Як боляче і неприємно. Ще й цукру замало поклала. Але вертати до будинку не буду… Захотілося як у дитинстві..,

Лiтературний Чернiгiв

96

ось застуджуся, захворію.., і будеш знати як лишати мене на самоті, як кидати на призволяще! Ну, де ти ось зараз!? Чому не телефонуєш?! Чому віддаєш мене на поталу осені? Мовчиш… Ні, таки кава без цукру бридка! Хоча ти ж п’єш без цукру… П’єш і передаєш її гіркий присмак на мої вуста… Так ніжно і п’янко передаєш. Так, годі думати про тебе! Не вартий ти, щоб на тебе гаяти час! І все-таки, де ти? Чому не телефонуєш? Що завадило? Чи, може.., хто? Останню думку причепила до хвилинки, що відлітала… І поніс її час у небуття. Аніскілечки не жаль, хай гине! Лише б поряд був ти… Дзінь-дзінь-дзінь… – прокинувся дзвоник біля двору. «Я нікому, нікому тебе не віддам!» – прокинувся мобільний. Прощально кидаю погляд на небосхил… А там зазоріла зірка. То для мене…

q%-i mIfhme0|

Софія Ніжинець – ніжинка. Навчається на бакалавраті Навчальнонаукового інституту мистецтв імені О.Ростовського Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Майстерно грає на бандурі, а ще пише вірші. РІДНОМУ МІСТУ

О, Ніжине, вечірній – ти прекрасний! Ти зігріваєш нас своїм теплом. Допоки ліхтарі твої не згаснуть, Милуємося тишею разом. О, Ніжине, чарівний, таємничий, Мій друже вірний і моя розрада, Світанків краєвиди мальовничі Даруєш щедро виром сонцепаду. Ти моя Муза і моє натхнення! Ріднішого за тебе я не маю. Зорієш ти в щасливе сьогодення, А я тебе усе міцніш кохаю.

У нас на гостинах... Потаємне Давай залишимось з тобою наодинці, Давай залишим осінь за вікном… Ми в Всесвіті одні такі сміливці, Що не поєднують кохання із вином. Навіщо нам для щастя п’янка радість, Котрої чари швидко відійдуть? Кохання нашого ми збережемо святість, Незгоди нам його не розірвуть. Давай залишимось з тобою наодинці, Нам ні до чого пристрасті світів… Позачиняємо всі двері від чужинців І будем разом… до завершення віків. Прошепочи мені слова кохання, Прошепочи поки зорить зоря… Зустрінемо солодке ми світання, І вже навіки буду я твоя.

97

Лiтературний Чернiгiв

98

Літературний

Літературознавчі студії ×ÅÐÍIÃI nле*“=…д! jnb`k|)rj ОСОБЛИВОСТІ ГАРМОНІЗАЦІЇ ВНУТРІШНЬОГО СВІТУ ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ У ПОЕЗІЇ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ 20-Х РОКІВ

20-ті роки – час феєричних естетичних здобутків у творчості поета, що не випадково, бо саме в цей час формується психологічно складний, неповторний, емоційно наснажений образ ліричного героя. Як слушно зауважують дослідники, «В його поезії завжди домінувало стихійне, почуттєве начало» [3, с. 61]. «Впорядкування» цієї стихійності у літературознавстві йде переважно по лінії: комуністичне – українське. Для цього є вагомі підстави, бо, справді, «Сосюра аж ніяк не замикається у світі особистих, побутових потерпань, а лірично, всім серцем сприймає безмежний розтривожений світ. Його соціальне бачення – гостре, проникливе та й, зрештою, не таке однозначне, яким його представляла офіційна думка впродовж десятиліть» [5, с. 23 – 24]. Однак, рухаючись тільки за цим вектором, ми полишаємо поза увагою інші плани життя душі поета – той складний настроєвий світ, у якому (зокрема) йде не тільки боротьба національного й комуністичного, у яку потужно вплітаються мотиви (вже непогано дослідженої) любовної лірики поета, а й відбувається складне екзистування митця у всьому просторі земного буття. Опинившись на роздоріжжі між містом і селом, герой плакатно переконує самого себе (й інших також) у нерозривності зв’язку з містом, навіть у любові: «Місто наше, місто любе, // як же я тебе люблю!» [7, с. 173]; «Наш вік електричний, // наш народ – пролетаріат. // Наше небо – місто … Будьте сучасні! // Урбанізуйтеся, поети!..» [6, с. 242 – 243]. Та реальність весь час нівелює цей порив, бо урбаністичний простір – це байдужість: «Гергоче місто: – Пожру, нещасний! // Панок сміється золотозубий … Навколо місто шумить, гергоче, // а мимо люде: чужі, нечулі …» [6, с. 98], машиноподібність («Поспішають люди, поспішають речі, // хто спізнився трохи – на панелі гинь. // На машину-місто задивився вечір, // туманіє синь» [6, с.169], бруд – «По брудному місту я блукаю» [6, с. 127], жах («І згадуються дні … під

Літературознавчі студії

99

снігом тротуари .. // під вибухи гармат бетонний вулиць жах …» [6, с. 50], зрештою, оскаженіння, від якого нема порятунку, бо «… міста … всю землю обплутали дико!..» [7, с. 202]: Місто взяло в ромби і квадрати всі думки, всі пориви мої. Це ж мені заковано стогнати у його засніженій груді … [6, с. 102] Звідси лейтмотивний мотив суму («Все блукаю, марю я. // Сум мій кароокий!..» – 7, с. 153; «А я один. Сумна пора» – 7, с. 156; «Суме, мій ти суме, де тебе подіти?.. // З каменем на шиї де й коли втопить?..» – 6, с. 168); печалі («І нікому тепер не молюся я, // й запеклася на серці печаль» – 6, с. 61; «О печале моя неозора» – 6, с. 197); тоски («Вечір синьоокий // за вікном гука … // Монотонні кроки // і тоска, тоска …» – 6, с. 183); «В небі крикливі зграї, // крик той наводить тоску» – 6, с. 187); пітьми («В мене на кашкеті зірка п’ятикутня, // а на серці – тьма» – 6, с. 169); крові, для опису якої поет завжди знаходив особливі тони (як-от у вірші «Не біля стінки я, й не кров моя холоне …» – «З розбитим боком смерть по рейках лізе, лізе … // І кров’ю капотить на щебінь семафор …» – 7, с. 66 або в інших поетичних творах: «Не вітер цілує долоні // і дивиться глибоко жах, – // то мрії – розтерзані коні // в крові на дорозі лежать …» – 7, с. 85), «Синій вечір тоскно догорає, // заливає кров’ю вітряки …» – 7, с. 292) – «Гей, на розі мрію розіп’ято // і, хто хоче, всі на ню плюють!.. // Хтось такий незнаний і проклятий // закривавив душу всю мою» [6, с. 185]; жаху («Хто розуміє цей жах, коли душа така одинока … // Коли хочеться кривавими пальцями // схопити за горлянку небо і видерти йому останнє око – Сонце …» – 7, с. 59); муки («І весь в крові від огненної муки // уже лечу далеко од землі …» – 6, с.

71) та відчаю (поезія «Голову розбив я об каміння неба …»), який обтяжений особливим, пов’язаним із долею розіп’ятого Сина Божого, відчуттям днів. Життя на грані між буттям і небуттям породжує особливу естетичну атмосферу, для якої характерною є надзвичайна емоційна чутливість, виняткова естетична загостреність при сприйнятті кожної миті. Однак не всі явища або реалії актуалізуються. Чи не найпильнішу увагу поета приковують ті складові життя, які беруть активну участь у космогонії світу (навряд чи сюди підходить поняття «інтуїтивної космогонії», запропоноване Г. Башляром, – швидше, якщо все ж тяжіти до термінологічних визначень, це належить до індивідуальної космогонії, яка, однак, зберігає певні зв’язки із традиційною космогонією). А це передусім – небо, земля, місяць, сонце, зорі, вітер. Не зосереджуючи уваги на зорях, землі та вітру (хоч пам’ятаємо і «зоряні хорали», які «вітер … несе» – 6, с. 152, і «зорю золоторогу», яка «кладе на огненні пороги // своє сивіюче крило» – 7, с. 67, і «зорю, нервову

100

Лiтературний Чернiгiв

і смугляву», що ховається «за доми, як золота коса …» – 6, с. 49, і «зоряне горно» – 7, с. 126, і «зоряну стелю» – 7, с. 109, і те, як «крізь гілля сміялись зорі» – 6, с. 173, і «хмарні рушники», на яких «зоря квітки виводить …» – 6, с. 51, і «пелюсток зорі порив палкий, останній», що «розвіяно тремтить під місячним серпом …» – 6, с. 50, і вітер, який «Синіми пальцями … стукає у шибки» – 6, с. 183, і «Темний вітер», що «сміявся над нами» – 7, с. 161, і землю, яка «Дише тихо і легко в синяву» й «простягає до зір свої руки …» – 7, с. 68), приглянемося уважніше до образного розмаїття, яке обертається у силовому полі трьох базових елементів: небо – місяць – сонце. Небо – це «дім» усього світу» [4, с. 207]. У космогонії поява неба «описується як розчленування хаосу (курсив у тексті. – О. К.)», яке супроводжується виокремленням неба і землі. У цьому процесі бере активну участь «божество повітря» [4, с. 207]. У межах цього новоутвореного простору розташовуються небесні світила – «одна родина» – 2, с. 331): Сонце, Місяць і «їхні дітки» – зорі [2, с. 331]. Ім’я Бога у ліриці В. Сосюри майже не актуалізоване. Хоча й образ Його присутній – приміром у поезії «Відплата»: «А бог на небі спав. Мовчали темні далі. // В безодню падали, як олово, віки … // Ми на хрестах своїх пророків розпинали // і в болотяних снах плели п’явкам вінки …» [7, с. 123]. Натомість (як втілення Бога) виступає небо, яке «вважається місцем перебування Бога і ангелів ... Слова, що означають небо, переважно є і назвами Бога» [2, с. 331]. Недарма ж саме «у небі» звучать слова на честь Бога: «Там, у небі, невідомі гами, // де звучить вечірнє алілуйя» [7, с. 139]. Небо може бути дуже різним і естетично, і настроєво. У поезії митця його плани постійно змінюються, передаючи розмаїту гаму настроїв та переживань ліричного героя. Проглянемо кілька (як на наш погляд) найвиразніших: «Неба прозорі очі // затулило віями-хмаринами …» [7, с. 53]; «Я бачу гай, ріку і далі, // де небо спіле, мов жита» [7, с. 156]; «Небо зацвіло // в діаманті брам» [7, с. 170]; «Десь прожектор рукою ясною // кинув плями на пальці берез // і в сльозах обліта наді мною // біла айстра зимових небес» [7, с. 251]; «А небо чорне і порожнє … // Там тільки вітру шум і гнів!..»

[7, с. 262]; «Одяглися в туман небокраї, // і на сході все небо в крові … // Плачте, сурми, про тих, що немає, // грайте славу про тих, що живі!» (7, с. 283); «Сіє зорі неба синє сито, // тихо ллється споминів вода … // Сад шумить … Вікно моє розкрите … // І в кімнату місяць загляда» [7, с. 292]. Небо може перетворитися у нечулу – тверду й холодну субстанцію («Крізь вікна небо – не килим,// не небо – синій камінь» – 7, с. 147), може бути відверто байдужим («Над нами зоряно мовчить // таке байдуже небо» – 7, с. 149), але воно вслухається у земний світ (тому й «Од звуків небо тане // і все кругом мовчить. // Здається, пальці панни // ридають уночі …» – 7, с.

182) і готове жити разом із героєм спільним життям («Між дерев проміння смутно простяглося, // небо посилало дальній нам привіт. // Ми стояли

Літературознавчі студії

101

мовчки, і твоє волосся // пестив ніжний вітер у хитанні віт» – 7, с. 214). Зрештою небо дає можливість дати точну, виразну, психологічно вивірену характеристику персонажа – «Ти була холодна, як осіннє небо, // серцем не зі мною ти в ту мить була» (7, с. 214]. На відміну від дещо відстороненого неба у постійному контакті з ліричним героєм знаходиться місяць – майже жива істота. Він виступає нероздільною частиною буття: «Світить місяць на серце моє …» [7, с. 125]; «О теплий ночі блиск і блиск очей лукавий, // де у колисці вій гойдався молодик!..» [6, с. 48]; «В руці // не срібло мотузяне, – // то од очей примружених до місяця біжать дроти прозорі ….» [6, с. 75]; «Місяць крізь віти ялини // руки до мене простяг …» [6, с. 106]. Поведінка місяця не завжди зразкова. Подібно до оточуючого світу («Мишенята сині на паркані, // то проміння (одгадай чиє?..), // на траві дві тіні простяглися п’яні, // обнялися тіні …» – 6, с. 73) він може грішити – «Там, де місяць огнений і п’яний // у краї південної омани // на воді дорогою лежить …» [7, с. 78]. Виступає нерідко місяць в похмурих «інтер’єрах» (природних і психологічних) – «Темні, заплакані вулиці. // Іноді крикне авто. // Місяць над мурами щулиться … // Дощ» [7, с. 81]; «Коли місяць на цвинтарі бродить, // так убого і тепло мені …» [6, с 106]; «Місяць доріжку стеле, ніби на хвилях огонь. // Місяць доріжку стеле, ляжу на ній, засну …» [6, с. 78]. Однак, найбільше приваблює митця, приносить найбільше душевної втіхи місяць незвичний, виразно естетизований. Проглянемо кілька прикладів: «Вартовий. Мармурові колони. // І огні над примарами веж. // А вгорі золотим медальйоном // теплий місяць над морем пливе» [7, с. 86]; «А тепер я один. // І над містом // підіймається місяць у синь, // і тремтить і хитається листя // од його золотої сльози» [7, с. 141]. Цитат із подібним баченням цієї природної реалії може бути безліч, тож додамо наостанок, як нам видається, художньо найцікавіший, завершений у всій своїй повноті і цілісності текст, бо в ньому чи не найвиразніше виявляє себе індивідуальний почерк митця – уміння поета використовувати для створення виразної картини навіть узвичаєні, побутові речі, які (на перший погляд) непридатні для формування високої поетичної атмосфери: Гей, спокійно і синьо над садом, а над морем – задуманий сон, там десь вечір губною помадою написав і розвіз … горизонт. То не вітру долонь оксамитова, не проміння далеких очей, – по воді золотою молитвою тихий місяць до мене тече … [7, с. 72].

102

Лiтературний Чернiгiв

Місяць майже ніколи не покидає героя, він завжди поруч, завжди у тісному, нерідко тілесному контакті: «Місяць у полі бродить, // в трави лице вмочив» [7, с. 82]; «А може, буду знов я очі // і викликати, і любить, // а місяць – золотий синочок – // нас підглядати у траві» [7, с. 119]; «Трояндовий пливе молодик, заглядає в задумані очі …» [7, с. 94]; «Я – чорний єзуїт. Ти не приходь до мене. // Не знатимуть вуста єгипетських очей. // Хай в стрісі шарудить сумний ноктюрн Шопена, // і плаче молодик над схиленим плечем …» [7, с. 67 – 68]; «Люлі, ой люлі, маленький синок! // Місяць пониклий заглянув в вікно. // Місяць кладе на панелі печать … // Тільки сюрчки та сирени кричать … Місяць на ліжко намисто кладе, // місяць кладе на подушку печать …» [7, с. 120]; «Сонні вулиці – й більше нічого. // Світить місяць на серце моє …» [7, с. 125]; «А тепер я один. І над містом // підіймається місяць у синь, // і тремтить і хитається листя // од його золотої сльози» [7, с. 141]. Герой може, скориставшись особливою близькістю, перевтілитись у місяць, як-от у вірші «У мареві», і вже разом з ним переживати трагедію: «Підійду до ганку, повний давніх дум, – // і замовкне явора переливний шум … // Де на ліжку білому мила спить давно, // підійду і місяцем гляну у вікно … Спить моя кохана. Їй мене не чуть, // повертає місяць на ранкову путь. // Заховав я глибше і печаль і гнів, // і за мною явір знову зашумів … // Так шумить у жилах вічний болю яд … // По знайомій вулиці я іду назад. // Там, за містом синім, криці крик і рев, // перед мене тіні золотих дерев … // Поміж ними місяць сумно так сія … // Золота голівко! Іскорко моя» [7, с. 290 – 291]. Та місяць – це не лише світ естетичного чи інтимного. Це ще й загадка світу («Хтось на небі пером написав // Золотими чорнилами: місяць … // Не дописав і … замисливсь …»

– 6, с. 65), і сподівання, які не здійснились («Не запахне огнем і бензином // молодик у японських очах» – 6, с. 72), і запекла боротьба («Хто це на місяці вила взяв, кров на лиці молодім?..» – 7, с. 81). Звідси рух до трагедії («Перестав вовтузитись і плакать // на снігу розстріляний мороз … Місяцю куля влучила в око, – // ніч» – 7, с. 57; «А в небі місяць летить і гасне – // сторч головою в холодні труби» – 7, с. 92), яка може обернутися торжеством танатологічного: «Місяць у темне вікно // синім дивився мерцем … Місяць дивився сумний, // плакав за вербами дзвін … Довго рубались вони // і полягли, як один»» [7, с. 302 – 303]. Та ще трагічнішою стає ситуація тоді, коли місяць немовби випадає із буття і стає непотрібним у системі світопорядку: «Зайвий місяць пливе над янтарним вечірнім містом, // і ярко пролітають трамваї …» [7, с. 305]. Звідси прощальний мотив: «Вже місяць розтає, далекі меркнуть зорі // і розкрива зоря багряні прапори …» [7, с. 308]. Особливе місце в поезії В. Сосюри посідає образ сонця. За своїм статусом воно нагадує міфологеми, де сонце виступає «єдиним царем всесвіту (4, с. 461), адже тільки «Влада Рад» – стверджує митець у вірші «До нас» – «до Сонця доведе» [7, с. 47]. Можливо, саме тому ластівки, які звивають

Літературознавчі студії

103

гнізда «при жертівниках Твоїх» (Пс., 83:4), «кричать про сонце» [7, с. 48]. Високий статус сонця не обмежує характеру його образного відтворення. Сонце – складова частина світу, тому може виступати в подобі людини («стулило вії сонце» – 6, с. 222), їжака («В безхмарний небосхил все вище, вище сонце, // мов золотий їжак засапано повзе» – 7, с. 49), світильника («Ми по небу сонця розвісимо, // щоб було світло червоній президії …» – 7, с. 55 – 56), плуга («Вже сонце встає // над селами, рейками, снігом … // І хтось молодими руками бере // його за янтарні чепіги …» – 7, с. 116), підводи («І сонця золота підвода // освітить іншеє життя?!.» – 7, с. 118). Сонце бере участь у щоденному житті: «Там сонце дивиться в вікно // на матір молодую. // Волосся падає з плеча // на груди й томик Фета … // Біжить за мною дитинча,// кричить: «Купи канфета!» [7, с. 124], І, звичайно ж, стає складовою естетизованого світу: «Дивиться на мене сонце жовторунне, // заплітає гриву у мого коня» (6, с. 130); «Над містом сонце золотить // асфальти і покрівлі» [7, с. 142]; «Золотими літерами сонце // на панелі пише про любов …» [7, с. 291]. Із образом сонця тісно пов’язане золото: «Золото – символ Сонця» [2, с. 202]. З ним пов’язана «велич, багатство, життєдайність, безсмертя, мудрість» [2, с. 202]. Немовби продовжуючи народну традицію, в якій так широко використовується означник золотий («золота роса-ряса, золота кора, золоті чобітки, зоря золотить небо, золотий перстенець, золотошкірі дерева, золота ряска, золоте яблуко, золотий палац, золотоверхі стоги, золотий лучок, золотий човничок, золотий міст, золоте зерно, золотий колос, золота гора тощо» – 2, с. 202), В. Сосюра у своїй поезії «золотить» увесь світ – від комара до вівтаря. Реєстр цих образів занадто великий. Тут і завод, і шлях, і стерня, і зоря, і чорнило, і коліна, і тумани, і дерева, і «дні юнацтва золоті» [7, с. 150], і рука, і кінь, і лани, і «листя золоте розхристаних берез …» [7, с. 48], і сандалії, і очі, і слова, і вії, і далечінь, і сльози, і тини, і бульвари, і роки, що «йдуть золотим потоком» [7, с. 153], і душа «як ставок золотий» [7, с. 294], і путь, і волосся, і залізниця («по вечірній і тихій долині // залізниця біжить золота» – 6, с. 204), і весла, і «золотий далекий південь» [7, с.157], і ясени, і зіниці, і хмарки («І вкрило димарі, мов пелюстками рожі, // свитками золотих розпатланих хмарок» – 7, с. 49), і гілля, і «золота поезія Труда» [7, с. 172], і липень, і «золотий екстаз [7, с. 61], і хмарки, і жито, і навіть туга …. Тому зупинимося лише на кількох найцікавіших: «О липень золотий!.. Твої байдужі очі // нагадують мені холодний блиск озер // і ранок голубий, де спів тремтить дівочий, // мов листя золоте розхристаних берез …» [7, с. 48], «осінь жовтозора // на золотих човнах до заходу пливе …»

[7, с. 51], «Вечір упав на коліна, // руки простяг золоті …» [7, с. 82], «Наші дні осеніють ласкаво, // наче сонячний блиск на ріллю» [7, с. 144]. Звідки така тотальна насиченість світу золотими кольорами, звідки така непропорційність у змалюванні щоденного буття, окремі реалії якого дуже важко підлягають процесу естетизації – тим більше такого – найвищого порядку. Чи не найяскравіший приклад якраз подібного характеру – зве-

104

Лiтературний Чернiгiв

дення спиртного напою у ранг золотого (хоча й образ «вина золотого» [6, с. 142] може сприйматися майже як своєрідна «цитата» з вірша Ш. Бодлера «Вино ганчірників»: «Отак іде вино, подібне до Пактола, // І прозолочує все людство надовкола» – переклад Д. Павличка – 1, с. 192). Очевидно, щось сильніше ніж реальність надиктовує золотий вектор у творчості поета. Що саме? Як видається, концепт золота мав зняти постійну фрустрованість психіки ліричного героя, бо давно вже встановлено зв’язок між сонцем і «золотом, райським садом та його плодами» [4, с. 461]. А фруструючих моментів настільки багато, що вони виглядають своєрідним зашморгом на шиї страждаючої екзистенції ліричного героя. Глибокі страждання викликають зганьблені мрії – нагадаємо знову ці рядки: «Гей, на розі мрію розіп’ято // і, хто хоче, всі на ню плюють!.. // Хтось такий незнаний і проклятий // закривавив душу всю мою» – [6, с. 185]. Їх же інспірує зруйнований новою епохою світ: Я не останній і не первий, що весь в сльозах дивлюсь кругом, коли кістки, і кров, і нерви дере залізним терпугом … [7, с. 154]. Навіть банальний погляд може не тільки не приносити втіхи, а й нести з собою незмірне страждання. Класичний приклад – поезія «З вікна»: «Кінь око скажене криваво примружив, – // ударом трамвая хребет перебило … // Хто чув, як кричать і ридають колеса, // коли переїдуть горлянку чи ногу?.. // Так кінь одинокий харчанням і плеском // кричав невимовно до кінського бога» [6, с. 108]. Тотальне прозолочення світу накладає на картини страждань своєрідний грим, у віддзеркаленні якого створюється певна ілюзія, що й дає ліричному героєві В. Сосюри можливість хоч якось згармонізувати розтерзаний життям внутрішній світ і знаходити сили для існування в умовах, які самі по собі нестерпні. Література: 1. Бодлер Ш. Поезії. – Київ, 1989.

2. Войтович В. Українська міфологія. Видання п’яте. – К., 2017.

3. Костюченко В. Біль аж до краю дороги … – Київ, 2001.

4. Мифы народов мира. Энциклопедия: в двух томах. – Т. 2. – Москва, 1988.

5. Моренець В. Володимир Сосюра. Володимир Сосюра. Вибрані твори: в двох томах. Т. 1. – Київ, 2000.

6. Сосюра Володимир. Вибрані твори: в двох томах. – Т. 1. – Київ, 2000.

7. Сосюра В. Твори: в десяти томах. – Т. 1.– Київ, 1970.

Творчість наших земляків

105

Літературний

Творчість наших земляків ×ÅÐÍIÃI ТРИ КИТИ НЕЗАБУТНЬОЇ ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКА МИХАСЯ ТКАЧА

До вибраного першого і другого томів справді знаного і талановитого старійшини прозового цеху Сіверщини Михася Ткача увійшли високохудожні кращі й найкращі оповідання, новели і повісті. Без перебільшення скажу, що він у Придеснянському краї останні десятиліття займає позиції лідера у написанні творів малої прози. Ще у радянські роки читачів у нього призбирувалося десятки тисяч і чисельно їх виросло у дев’яності і двотисячні. У прозу Михася вони по-справжньому залюблені. Кажуть, у ній вир реального життя і нічого нема вигаданого. Вона пахне сіверянським чорноземом і пронизана селянським болем, переживаннями, надіями на щось нове. Твори прозаїка увійшли до різноманітних антологій, хрестоматій. Частина їх – у навчальних посібниках і вивчаються у загальноосвітніх школах. І не випадково його художні книги високо оцінені на всеукраїнському рівні найповажнішими журі – Ткача заслужено визнано лауреатом державної премії Олеся Гончара, Михайла Коцюбинського, Пантелеймона Куліша, Миколи Гоголя та багатьох інших. Має найвищі відзнаки Національної спілки письменників України. Він – заслужений працівник культури України. Деякі твори перекладено англійською, російською та білоруською мовами. В Україні називають різні рейтинги, ТОП -10 і ТОП - 20. І до цих «топових» номінацій, визнань твори і книги кращого прозаїка, без сумніву, можна би заносити. І ні-ні! – це не буде перебільшенням, оскільки ще у радянські часи Михась Ткач сміливо і правдиво писав про штучні голодомори, які влаштовували сталінські холуї і прихвосні. Відважно і майстерно описував письменник катівні сибірські й московські, куди засилали український квіт – фермерів тридцятих років, письменників, науковців, майстрів сцени – і знищували цю інтелігенцію і високообдароване селянство. До таких творів

106

Лiтературний Чернiгiв

належать оповідання «Марево», «Позика», «Дике поле», «Смерч», «Стоптані чорнобривці», інші з хвилюючими сюжетами, людськими трагічними долями, обманами, тортурами, наругами над селянством, затиснутого сталінською грубезною і смертельно безпощадною владою. Не можна без хвилювання читати новели і оповідання «Одарчин Грицько», «Подорож на кладовище», «Доля», «Сюрприз для Валентини», «Гаряче літо», «Половіли жита», «Рідне обійстя», «Харитонові клопоти», «Новина», «Сині очі Маньки», «Хочеться грози» та десятки, сотні інших, сюжети яких створені з життя сільського. Читаючи їх, розумієш, що прозаїк до подробиць знає буття маленьких містечок, село, проблеми і побут селянства, його болі й тривоги. А головне – характери людей, психологічні ситуації, кульмінаційні моменти, які пережило село і тепер переживає. Знаю від літераторів і земляків Михася, що починав свою трудову біографію у рідному селі Сахнівка, що розкинулося біля мальовничої річки Снові. Трудився причіплювачем і механізатором, простим підвізником криничної води льонарям і хліборобам. Так-так, саме тоді поступово формувався його характер як майбутнього письменника, оскільки він прислухався до розповідей людей середнього і старшого віку, які розповідали невигадані історії, анекдоти, сільський дотепний гумор. Ще тоді у юному віці Михайлик так захопився тими історіями-пригодами, що частіше став бувати в бібліотеці. І казали у селі, що їх він читав ніби одним подихом: один-два вечори – і повертав прочитаними. З тих років зародився у нього потяг до написання невеликих історій. Писав вірші. І перші заримовані його художні твори надрукувала Березнянська районна газета «Шляхом перемоги», а фахові консультації він отримав від журналіста і майбутнього знаного письменника Олексія Довгого. Тільки все ж більший інтерес у Михайла Ткача був до художнього прозового слова. Згодом частіше писав невеликі оповідки, які з роками переросли в оповідання, художні нариси-портрети. І вже, як працював у Чернігові майстром-будівельником, його оповідання надрукував головний журнал письменників України «Вітчизна». Тоді ж молодого прозаїка було визнано як справді обдарованого і того, що подає великі надії. Вихід книжок «Сонячний полудень», «Світле диво» у столичних видавництвах насправді підтвердив, що в українську літературу прийшла не просто людина, залюблена у художнє слово, а письменник уже зрілий, який напише десятки вагомих творів. І насправді Михась Ткач увійшов до неї, щоб залишитися надовго. Оскільки я намагаюся написати літературний портрет-рецензію, а тому і зупиняюся на роках творчості і саме як стрімко і впевнено Михась Ткач ішов до трьох томів вибраного. Ні-ні, не давали йому навіть найменших авансів. А в роки радянські конкуренція серед творів поетів і прозаїків була дійсно великою і частіше несправедливою. Тому про справді високообдарованого прозаїка Ткача з периферійного Чернігова замовчували. Хоча прозаїків на землі Сіверщини мало сіялося і народжувалося, тому ім’я дуже здібного письменника – ну, ніяк не могло бути не поміченим. «Дорогий Михасю! Про-

Творчість наших земляків

107

читав Ваше «Сині очі Маньки», прочитав і закм’яніло застигнув. Це – проза високого ґатунку. Точна, зрима, об’ємна, кожна фраза пульсує життям. Де Ви в біса ховалися від мене?» Так відгукнувся про оповідання Михася Ткача видатний прозаїк Анатолій Дімаров. А що то значать слова видатного прозаїка Володимира Дрозда «Автор підійнявся на високий рівень літературної майстерності. Навіть дивуєшся, що ці новели могли би прикрасити справді найкращі українські літературномистецькі часописи. Але там – їх нема…» У другому томі жодного художнього твору нема прохідного, не помічається зайвої описовості. Майже увесь текст «працює» на створення самобутніх характерів. Кожен абзац, навіть найкоротший діалог чи речення на своєму місці, нема навіть натяків на набридливі слова-повтори. Не помітно у художніх текстах затягування сюжету, бридкої «жувачки», переобтяжливих сірих фактів чи штучних і нежиттєвих рис, якими, бува, наділяють героїв молоді прозаїки. Більше оповідання написані з вигідним лаконізмом для читача, який не відриватиметься від книги, а прочитає їх одним подихом. Герої оповідань і новел навчають переборювати труднощі, бути терпеливими, допомагають людям визнавати сильні особистості, характери, не здаватися, коли потрапляєш у скрутні ситуації, і розпочате завершувати. Ці ж образи як живі, що поруч, – навчають і закликають боротися з несправедливістю, допомагати слабкішим і виручати погорільців, навіть безхатьків, окремі з яких прагнуть до іншого світлого життя, позитивних змін у ньому. У кожному з оповідань не натрапляєш на схематичність, відсутні заяложені фрази. Діалоги тут живі, пружні й запоминальні, іноді насичені доречними поговірками, приказками, афоризмами, свіжими епітетами, метафорами, порівняннями. Вони, ці тропи й новели та художні тексти робляться притягальними для читача, наче переповнені свіжими запахами м’яти, любистку і чебрецю, як чується, бува, таке порівняння у народі. Наприклад, такі: його голос прозвучав серед двору – як постріл; засвічувалася її посмішка; голубі очі вилиняли; на зморшкуватому обличчі запеклася, як живиця, скупа сльоза; хитала головою Катерина, ніби витрушуючи думки; рветься з-під ніг гарячий збитий шлях; пурхнув наляканий вітерець з-під стріхи, заплутався у листатій вишні і стих; розчинила шафу, а в ній сонце золоті промінці розсіяло; Степан до роботи – землю б гриз; гойдається простір, вже розпечене сонце, як крапля металу; Палажчині очі – відсахнутися несила… Такі та подібні тропи, точні словосполучення допомагають виписати портрети героїв, створити їхні образи, ситуації, змалювати чіткіше і контрастніше обставини, в які потрапляють люди, а частіше – це головні герої чи навіть другорядні і вони відіграють важливу роль у сюжеті. Талановитий письменник Ткач, як мені відомо, і не збирався виходити на такай «марафонський забіг», де тільки й помічаєш кількість, яка може перейти у графоманство. І це тоді, коли писанина манить, кількісні показни-

108

Лiтературний Чернiгiв

ки швидкотворення є, а не можеш пригадати, який же твір справді вагомий написав автор, у якого тільки і бачиш кількість, чуєш про неї і не розумієш, чому прийшла така людина у літературу, чому вона кинулася у погоню за «штампуванням буденщини», нічого в житті такий писака не пережив, можливо, не пережила і його родина. Є такі писаки у столиці, у дуже великих містах-мільйонниках. Бува, не сходять їхні імена у дешевеньких і сиреньких Інтернет-газетках одноденках. Михась Ткач прийшов у літературу і прийняли його до Спілки українських літераторів уже добре змужнілим і сформованим. Прийшов як знаменитий новеліст Едгар По, який пережив і горе, і радощі, і неприємність пригод. Подібне було і в Ткача, якого «недремні комітетівські очі і вуха» бачили, слухали і називали «буржуазним націоналістом», звільняли з роботи і був період, що нікуди не брали на роботу. Доводилося виїжджати, перекваліфіковуватися, бути корисним у селах подалі від Чернігова, де його високо оцінили як фахівця – інженера-будівельника. Проте характер його, як самобутнього прозаїка, формувався і там, цей характер бачив сільські проблеми і вірив, що про незборимість українського народу, його драматичні й трагічні сторінки напише, розкаже, донесе людям близько до душі. І письменник залишився вірним собі – пізніше створив небуденні селянські характери. Його майстерність у тому, що герої його творів не схожі на інших, вони відрізняються виразністю, невигаданістю. Вони наділені теплотою і драматизмом, мужністю і відвагою, терпеливістю і незборимістю. Саме такий і є наш народ і його духовні лідери. Блискавичні оповідання і глибоко-психологічні новели, повісті Михася Ткача – то справді реальні картини життя, у них нема красивостей, художні твори вистраждані, дуже помітні за глибинністю, читаєш їх і розумієш, як тільки проникливо і в подробицях знає обрану тему і дійсність життя селянського письменник. І не випадково його високу майстерність, непоспішливість, привабливу лаконічність, точність у змалюванні образів у різні роки відзначали незабутні прозаїки, лауреати Шевченківської премії, критики, літературознавці й місцеві літератори, відповідно Володимир Дрозд, Володимир Кузьменко, Анатолій Погрібний, Анатолій Дімаров, Петро Сорока, Олександр Забарний, Володимир Сапон та інші. І в тих відгуках не було навіть найменших авансів, штучного захвалювання. Вважаю, що письменник на Чернігівському Поліссі, та й не тільки на ньому, а й в Україні, є майстром портретів, глибоких психологічних ситуацій, уміло створеного зображального малюнка, художніх деталей. Без них його оповідання не були б таким привабливими і притягальними для читача, характери не впливали б, не викликали б роздумів... До прикладу, новела «Мелодія обірваної струни», в якій розповідь про відважного захисника територіальної цілісності України на сході Павла, який не скорився, побувавши у полоні путінських собак. Він до останнього захищав товариша Данила на

Творчість наших земляків

109

полі бою біля Дебальцевого, та не вдалося – втратив. Сам осліп від поранень, але не скорився… Кат у російській уніформі, офіцер почував себе господарем на українській окупованій землі. «Витріщив хижі очі на Павла: – Ну! – показав рукою, щоб той підвівся. Павло поволі звівся на ноги, від слабкості похитувавася.

– Ты укроп? Или руський? – питання було явно провокаційне, розраховане на відмову Павла під страхом від своєї національної приналежності.

– Я – не укроп. Українець. А ти – бандит, – мовив боєць, дивлячись прямо в очі йому. Озвірілий виродок ударив рукояткою пістолета межі очі Павла.

– Бандера! Павло від несподіванки ахнув і застогнав від нестерпного болю. Бризнула гаряча кров з правого ока. Все стало як у тумані. Застигла у свідомості пекуча безпомічність. Такого принизливого стану нащадок козацького роду ніколи не відчував. Російський офіцер ФСБ за слово «українець» катував й інших полонених неймовірно жорстоко, щоб кожний, як він казав, запам’ятав, що такої держави як Україна не існує. Павла підвели поплічники ката, що з’явилися в підвалі, але стояти йому було несила. Похитувався, кров текла з обличчя на груди, майже нічого не бачив. Бандит розважливо приставив до чола пістолет, ворухнув не дужими плечима, в очах завмерли чорні бісики.

– Отказываешься от украинского гражданства? Да или нет?

– Ні!

– Сволочь! Він вистрелив побіля голови так близько, що куля одірвала частину вуха. В голові Павла задзвеніло, ніби осколок улучив у каску. Відчував ось-ось втратить свідомість». У цих наведених уривках оповідань – блискавична точність з поля бою, майстерне зображення, уміло змальовані емоції, необхідний і привабливий лаконізм. Нема переобтяжливих фактів, поспішливого багатослів’я, природність діалогів – ось цим бере читача в оповіданнях, новелах і повістях письменник. А тому і відгуків на твори прозаїка доводилося чути багато у Придеснянському краї, бо пише він про те, що болить людям, змальовує життя таким, яким воно є, не забуває і про Східну Україну, де намагається господарювати нахабний окупант і точиться жахлива російсько-українська війна. Оповідання «Злодій» – теж, як та напнута струна, що звучить тривожно. Лаконічне, емоційне. Воно – про трудягу коваля Павла, далеко не крадія: «Переступив поріг хати – усміхнувся … Діти, як голуб’ята, обліпили стіл. Сам примостився на ослоні, поклав на білу скатертину великі, червоні кулаки. Дружина обізвалася від печі: – Руки б помив.

– Ніколи, давай щось перекусити, бо бігти треба до кузні. Наспіх поснідав, ухопив ключі і вилетів за двері.

110

Лiтературний Чернiгiв

– Отак щодня. От лишенько, робить-робить, і поїсти нема коли. Не лети! Дітей полякаєш, – озветься услід. У горні вже гуде полум’я, іскриться на чолі Павла піт, а в голові думки: «А що як гайнуть до Забутного? Там гарні вільхи. Діти, слава Богові, не голодні, так хата засіла в грудях. Не спиться через неї. Усі ці роки кожну копієчку туди гачу. Ліс, мов те золото, ні за які гроші не купиш. Хто зараз у селі зводить хату? Можна на пальцях порахувати. Терещенко бляхою вкрив – йому добре: на машині працює, та й жінка у коморі сидить…Трактористи добре тепер заробляють! – спало на думку. – А що як собі до них піти? Робив же колись … Бо що в кузні я маю? Тю на тебе! Бач як в голові загуділо». Третій том склали щоденники і публіцистика. Без авансів Михася Ткача можна назвати і добре сформованим і відмінним публіцистом. Здогадуюсь, до вибраного увійшли кращі й найкращі твори, коли відомий на той час прозаїк працював у товаристві «Просвіта» на відповідальних посадах у Чернігові. А це були вісімдесяті й дев’яності роки минулого століття, коли насправді цінувалося публіцистичне слово громадських лідерів. А саме таким і був Михась Ткач – людина з громадянською активною позицією, яка перебувала на передньому краї, коли в Чернігові і селах області розкривалися болючі будівельні, екологічні, мистецькі проблеми, викривалися хапуги, чиновники, які жили за «своїми хитрими неписаними законами» і вони їх і створювали тільки на величезних віллах нового зразка на самовільно захоплених землях. Є публіцистичні твори у вибраному на культурологічні, голодоморівські трагічні, літературні, історичні, просвітницькі, мистецькі та на інші теми. І всі вони – болючі точки, проблеми, частина з них і досі не розв’язана. До кращих, резонансних, майстерно написаних, підтриманих читачем і народними масами, оцінених фахівцями слова художнього і публіцистичного варто віднести такі, як «Холодне плесо ставка», «Народні скарби», «Засланням гартований гімн», «Пам’ятаймо про це», «Духовні обрії митця», «Солодкий вітер з Радощі», «Слово про українську Беатріче», «Ювілей утрачених надій» та інші. Головне, що публіцист М. Ткач не просто збирає факти про створені проблеми і не йде сліпо за ними, тоді би виходив сухий і збіднений матеріал, а він підшуковує і художні деталі, які роблять твори читабельнішими. Автор публіцистичних статей знає, що велику роль у створенні художньо-документального твору відіграють тропи, а тому сміливо і доречно використовує епітети, порівняння, оксиморон, метафори, професіоналізми… А оскільки він письменник і художник за фахом, то у нього розвинута гострота світобачення, яка допомагала у написанні публіцистичних творів. Більшість публіцистичних статей, культурологічних і літературних розвідок, створених за допомогою художнього слова літературних портретів, розвиваються динамічно, отже, у них підтримується належний алюр, а тому читаються одним подихом. У роки двадцять першого століття відбувається пожвавлений інтерес до

Творчість наших земляків

111

щоденників. Пишуть їх науковці, представники мистецтва, журналісти, актори і художники слова. А отже, є вони і в старійшини прози Михася Ткача, які увійшли до третього тому. Причому, письменник занотовує до них не сіру буденщину, не займається описом прожитих минулих днів, а пише про те, що найбільше його хвилює, вражає. У щоденниках можна помітити і події, які не можна оминути – культурологічні, літературні, суспільно-значимі, є у них і про постаті літератури, мистецтва. А головне – щоденникові записи емоційні, їх не можна не читати без хвилювання, вони наводять на роздуми, читач, безсумнівно, робить оцінки. Читаєш їх і розумієш, що дуже знаний письменник Чернігівщини не просто рядовий спостерігач, а він займає активну громадянську позицію. Такі щоденники, аби були можливості, варто б надрукувати й окремою книжечкою у сто-сто двадцять сторінок, щоб вони стали доступніші для читача за помірною платою. Їх варто б мати і в кожній шкільній бібліотеці, адже автор – визначальна особистість. Як оповідання його, так і щоденники варто вивчати у навчальних закладах Чернігівщини – у коледжах, школах, інститутах та університетах. Читаючи щоденники, учні й студенти могли би повніше пізнавати творчість цього самобутнього художника слова, його товаришів, переписки з письменниками України і сусідніх держав. До своїх щоденників прозаїк вписує слоган – слова великого філософа-мандрівника Григорія Сковороди «Лучше час чесно жить, неж скверно целий день». За цим афористичним висловом видатного мислителя він і живе, і працює, а по-іншому не може… По щоденниках можна зрозуміти, що це ординарний літератор з лідерськими позиціями, якому болить і село, і хронічні проблеми галузей культури і мистецтва. І ті рядки щоденникові, що написані письменником років десятьп’ятнадцять, мають актуальність – таку наче то сказано сьогодні на велику народну аудиторію. Ось щоденниковий запис, датований вереснем 2004 року. «Як мені все-таки важко бачити те, що сьогодні відбувається у нашій державі на політичному і духовних рівнях. Відвертий цинізм чиновників перейшов усі допустимі межі, досяг такого рівня, що вже сприймати його несила. Радіо, телебачення, газети – усе, здається, просякло брехнею. І нічого змінити не можна, нема де людині подітися, ніби якась безвихідь. У селах якесь запустіння – зачиняються школи, дитсадки, і молодь масово залишає рідні місця. У містах свідомо знищуються підприємства, і багато людей втрачає роботу. Народ за такого стану вироджується, деградує, і це відбувається такими темпами, що стає страшно за майбутнє. Якась задуха. Здається, такого не було і в радянські часи. І коли все бачиш, усвідомлюєш і розумієш, що ти безсилий і немічний, нездатний протистояти цьому свавіллю, то кров у жилах застигає». У цих словах щоденникового запису – не просто слова, а обурення і біль, яке ж майбутнє чекає нашу державу, яка за десятки років незалежності так і не вийшла на шлях перебудови економіки, а триває розкрадання майна, аферистів, хапуг роблять великими героями з окремих

112

Лiтературний Чернiгiв

телеканалів. Тільки роблять – хитро, не набридливо: ось вони благодійники!.. Або інші рядки зі щоденника, погляд-роздум про нашу рідну, чарівну, солов’їну. «Коли звучить довкіл рідна мова, то не задумуєшся над тим, що то значить для тебе. Та й хто буде задумуватися, якщо вона є така, як і сонце та вода. Сьогодні в Україні не скрізь звучить українське слово. І саме це дає мені змогу відчути глибше, що рідна мова – то найбільший скарб, який я отримав від батьків. Без неї, як без повітря, я не здатний жити. Усе пов’язане з нею – історія наша, звичаї, обряди, що з глибини віків передалися мені у спадок. Якщо людина спілкується зі мною моєю рідною мовою, то вона видається ближчою, ширшою, і сам я стаю від того в розмові більш відкритим і добрішим». Щоденники обдарованого прозаїка Сіверщини – то не просто рядові записи про пережите, побачене, відчуте зблизька чи те, що долинуло здаля. Вони позначені глибокою філософічністю, мудрістю висловів, глибиною, дивовижно-яскравою афористичністю, вагомістю. Читаючи їх, я, наприклад, ширше зрозумів погляди громадського лідера і чіткі обриси мислителя, що не просто описує, а він підказує, як відроджувати нашу рідну Україну, як боротися з байдужими, бездіяльними чиновниками, які ще не перевелися. Щоденники – це й осмислення життя, переживання публічної людини. А тому їх без хвилювання не можна читати. Письменник фіксує культурномистецькі, літературні події і мовби підказує чи натякає, кого ми не повинні забувати, глибоко шанувати. Бо ці люди – ні-ні, не бунтарі й пустодзвони, вони справжні носії ідей, до яких належать активісти товариства «Просвіта», інших громадських організацій, а ще – письменники, композитори, культурні діячі, журналісти… Щоденники письменника – це й барометр, який відвертий і показує, як живе український народ, яка екологічна ситуація без прикрас, проблеми… Підсумовуючи вихід вибраних творів, скажу, що у давнину деякі пророки говорили, що Земля тримається на трьох могутніх китах. Вони тільки здогадувалися… Ось і вибране Михася Ткача вийшло у трьох товстих томах і ніби на трьох китах тримається. І проза та вагома, неповторна, хвилююча, самобутня, а головне – незабутня і відчувається її притягальна сила та могутність, яка, безперечно, прикрасила б найкращі антології чи хрестоматії. Віриться, що її читатимуть ще довгі-довгі роки не тільки на Сіверщині, а й в усій Україні, бо твори Михася є в багатьох бібліотеках і вишах нашої держави. Віктор БОЖОК, прозаїк

Історія

113

Літературний

Історія ×ÅÐÍIÃI m=ƒ=! jnŠek|mh0|jhi,

кандидат історичних наук, член-кореспондент Центру українських досліджень Інституту Європи РАН

ІВАН ПЕТРУНКЕВИЧ – ВИДАТНИЙ СИН БОРЗНЯНЩИНИ В історії України є чимало славетних історичних особистостей, які незаслужено забуті, а їхнє життя та діяльність свідомо не досліджувалися. Без усілякого перебільшення це стосується і великого політика, громадського діяча, знаного функціонера місцевого самоврядування, мецената – Івана Ілліча Петрункевича (1843 – 1928). Іван Ілліч народився 10 листопада 1843 року в селі Плиски Борзнянського повіту Чернігівської губернії у родині козацько-старшинського походження, відомого прогресивного дворянина – Іллі Яковича Петрункевича, яка була невід’ємною частиною української національної аристократії. Шляхетна династія Петрункевичів хоч і не мала великих фінансових та майнових статків, оскільки належала до військового та бюрократичного дворянства, але все ж володіла мінімальними можливостями для належного виховання своїх нащадків, зокрема Івана Петрункевича. Освіту Іван Ілліч здобував у пансіоні при І-ій Київській гімназії, Володимирському Київському кадетському корпусі та Санкт-Петербурзькому університеті. Процес виховання та навчання І. Петрункевича відбувався в умовах катастрофічної деградації архаїчної, рабовласницької, деспотичної, відсталої в усіх відношеннях від цивілізованих та передових країн Європи – Російської імперії, до складу якої на той час входила частина українських земель, зокрема – Чернігівщина. Ганебна, нищівна поразка російського імперіалізму та кріпацького суспільного ладу в Кримській війні (1853 – 1856) країнах Заходу змусила самодержавство піти на компроміс та почати широкомасштабні процеси модернізації імперії, у тому числі демократи-

114

Лiтературний Чернiгiв

зацію та гуманізацію громадського життя і залучення прогресивних ідей з європейського континенту. Саме у процесі здобуття освіти Іван Ілліч Петрункевич, уже на той момент розуміючи та усвідомлюючи колосальну несправедливість соціально-політичного та економічного устрою країни, захопився західноє європейськими філософсько-політ тичними ідеями свободи, соціальної с справедливості, правової держави, рівності людей перед законом тощо. р Д Демократичні ідеали, які стали світоглядом І. Петрункевича, зумовили г в відторгнення у системі цінностей І Івана Ілліча принципів самодержавної н політичної системи та економіки кріпацтва. У кінцевому результаті він прийшов до висновку про необхідність переходу в конструктивну опозицію до авторитарного політичного режиму в імперії, тим більше, що внутрішньополітичний курс російської монархії на початок системних перетворень, зокрема – відміна кріпосного права (1861), надавав шанс опонентам царату, яким був і Іван Ілліч, на значні успіхи у модернізації держави. У 1866 році, повернувшись після навчання на рідну Борзнянщину – у фамільний маєток Петрункевичів у Плисках, Іван Ілліч вирішив відмовитись від перспективних та багатообіцяючих кар’єр державного службовця та кадрового військового і обрати шлях громадсько-політичної діяльності у рідному селі, Борзнянському повіті та Чернігівській губернії у цілому. Цьому рішенню сприяло і започатковане російською монархією перетворення у галузі місцевого самоврядування, зокрема впровадження земської реформи (1864-1865), яка створювала в українських губерніях Російської імперії виборні представницькі установи – повітові та губернські земські зібрання і управи, які, по суті, стали своєрідними регіональними парламентами та органами виконавчої влади на місцях. Отримавши посаду канцелярського службовця у Борзнянському повіті, Іван Ілліч назавжди залишив усталений поміщицький стиль життєдіяльності, цілком пов’язаний з рабською працею кріпаків у дворянських маєтках. І. Петрункевич відмовився від 1/5 частини викупних платежів колишніх кріпосних родинного маєтку – найбільшої та найдошкульнішої частини зобов’язань селян перед колишніми господарями, що вельми позитивно вплинуло на взаємостосунки між прогресивним дворянином та вже найманими селянами і дозволило значно полегшити становище останніх. До речі, слід наголосити, що династія Петрункевичів не належала до економічно успішних представників української аристократії. Так, зокрема, фамільний маєток родини у Плисках був закладений під заставу в банківську установу під видачу кредиту. Відтак, більшість гос-

Історія

115

подарчих та технічних завдань у фазенді виконувались уже не архаїчною працею залежних селян, а передовим, прогресивним технічним оснащенням західноєвропейського виробництва. Тобто, по суті, мова йшла про принциповий перехід до аграрної економіки дрібного фермерського типу за американським взірцем. Такий підхід дозволив родині Петрункевичів зберегти династичний маєток у власності, сплатити більшу частину банківських боргів та унеможливити процеси конфіскації активів майна і банкрутства родини. Улітку 1866 року І. Петрункевич став членом та очолив нелегальний таємний політичний клуб у Борзнянському повіті, який складався з 7 представників демократичної аристократії та прогресивної бюрократії. Програмними засадами клубу стали: запровадження конституційного устрою у Російській імперії; побудова правової держави; досягнення громадянського і політичного рівноправ’я; знищення соціальних станів та суспільних каст; відміна усіх корпоративних та станових привілеїв і преференцій; створення широкомасштабної системи місцевого самоврядування – від дрібних провінційних одиниць врядування до спеціального парламентського органу з глибинною децентралізацією влади і делегуванням більшості владних повноважень виборним органам місцевого самоврядування у регіонах; компромісне вирішення катастрофічно болючого «українського питання» у Російській імперії, шляхом надання українським землям глибоких культурно-національної, адміністративно-територіальної та соціально-економічної автономій на основі всеохоплюючої широкої системи місцевого самоврядування. Фактично, мова йшла про формування ідеологічної основи для діяльності опозиційної політичної структури на Борзнянщині. Для того, щоб реалізувати на практиці фундаментальні принципи організації, потрібно було мати реальні важелі та політичні інструменти впливу. З метою здійснення своїх ідеалів Іван Ілліч та всі інші члени клубу прийняли рішення використати дуже сприятливу ситуацію у державі та балотуватись на виборах у регіональний та губернський парламенти – Борзнянське повітове та Чернігівське губернське земське зібрання від селянського стану, адже демократизм дворянської меншості не був сприйнятий консервативною більшістю аристократії регіону. Влітку 1868 року увесь склад політичного клубу І. Петрункевича був обраний до земських зібрань. Іван Ілліч та його ідеологічні соратники отримали унікальну політичну трибуну, що було небаченою можливістю, особливо в умовах Російської імперії, де і мріяти було не варто про публічну політичну діяльність. Під час громадської діяльності у виборних представницьких установах І. Петрункевич проявив себе як справжній подвижник, великий реформатор, ідеолог модернізації суспільства та держави. Так, уже восени 1868 року, завдяки персональним зусиллям Івана Ілліча, на Борзнянщині було покладено початок якісно новій системі медичного обслуговування насе-

116

Лiтературний Чернiгiв

лення – ініційовано створення стаціонарної системи медичної допомоги у Борзнянському повіті шляхом побудови мережі земських лікарень з формуванням постійно діючого штату винятково земських медичних службовців та їхнім прямим фінансуванням з бюджету земства. У вересні 1870 року, на черговій сесії Борзнянського повітового земського зібрання, І. Петрункевич презентував революційну реформу системи народної просвіти Борзнянщини, яка полягала у тому, що Іван Ілліч наполягав на створенні спеціального шкільного фонду Борзнянського повіту, який, за його задумом, повинен був формуватися шляхом впровадження спеціалізованого солідарного податку на потреби освіти у розмірі 4 копійок з кожної десятини (гектару) землі повіту. Отримані ресурси планувалось укладати у різного роду цінні банківські папери, які давали найбільший комерційний прибуток, а з відсоткових доходів від цих депозитів, тобто отримання дивідендів, Борзнянське земство зобов’язане було утримувати хоча б одну школу в кожному селі повіту. Крім того, видатки на просвіту ставали обов’язковою статтею бюджету Борзнянського земства, про що було годі і мріяти у Російській імперії першої половини ХІХ ст. Проєкт І. Петрункевича надав якісний поштовх у справі видатного досягнення місцевого самоврядування в Україні у цей період, а саме – створення розгалуженої мережі винятково земських шкіл для освіти представників основи суспільства країни – селянства. Особливо слід наголосити, що Іван Петрункевич був великим меценатом та спонсором розвитку просвіти селянства Борзнянського повіту. Так, саме завдяки його персональній турботі у його рідному селі Плиски була побудована зразкова школа для селянських дітей, а сам діяч став особистим патроном нового закладу. Крім того, І. Петрункевич подарував для її побудови 0,25 десятини землі, 150 рублів, 15000 одиниць цегли для фундаменту будівлі, взяв на себе особисті зобов’язання по повному забезпеченню школи книжковим та періодичним фондами і створенню шкільної бібліотеки. Відразу до школи був запрошений на земську службу вчитель, а з бюджету Борзнянського земства було асигновано 300 рублів у якості гонорару. У липні 1871 року, на надзвичайній сесії Чернігівського губернського земського зібрання, Іван Ілліч висунув свій проєкт податкової реформи у Чернігівській губернії. Революційний економічний документ передбачав: запровадження неоподаткованого земельного мінімуму (аналог прожиткового мінімуму – селяни, які мали у власності менше 8 десятин землі, повинні були бути звільнені від будь-якого оподаткування); прогресивної системи податкоутворення (усі активи майна, власності та фінансових статків у обов’язковому порядку повинні оподатковуватися за прогресивною шкалою, тобто – чим більші, якісніші та прибутковіші активи, тим більші сплачуються податки); усі податки та повинності повинні бути капіталізовані (винятково грошовий еквівалент) і їх повинні сплачувати усі без винятку стани суспільства; ліквідація ганебної практики, коли представники

Історія

117

великої консервативної аристократії і державної бюрократії злісно уникають сплати податків та приховують свої економічні й фінансові активи; на основі широкомасштабних статистичних досліджень введення у дію економічно обгрунтованої системи оцінки земельних володінь, активів майна, власності та фінансових статків. Наголосимо, що, по суті, мова йшла про реалізацію принципу соціальної справедливості, зокрема – впровадження фактичного податку на капітали та багатство (розкоші). У вересні 1874 року, на засіданні повітового земського зібрання, Іван Ілліч ініціював проєкт реформи фармакологічної галузі Борзнянщини та мережі аптечної торгівлі повіту. Діяч, з метою запобігання проявів корупції у цій сфері, пропонував передати функції аптечного забезпечення приватному фармакологу, але винятково на умовах Борзнянського земства: сировина для медичних препаратів повинна коштувати не більше 15% від загальної вартості ліків; принципова умова І. Петрункевича – обов’язкова цінова знижка на препарати у розмірі 40% у порівнянні з державними аптеками та медичними установами; реалізація медикаментів у торговельній мережі повинна контролюватися спеціально уповноваженим чиновником земства – інспектором або лікарем; усі ліки, з метою уникнення великих торговельних націнок, повинні надходити та реалізовуватись винятково у межах цінової політики єдиного консолідованого прейскуранта. Звісно, ці та багато інших прогресивних новацій, ініційованих Іваном Іллічем, не могли подобатися консервативно-реакційній більшості політикуму як Борзнянщини, так і Чернігівської губернії у цілому, адже вони прямо зачіпали економічні та фінансові інтереси представників влади. Тому бюрократія та адміністрація губернатора робила все можливе, щоб завадити реалізації цих прогресивних реформ. Відчувши неймовірний опір модернізаційним ініціативам, І. Петрункевич зрозумів, що потрібно шукати союзників та ідеологічних побратимів не тільки у межах Чернігівської губернії, а й в інших губерніях Російської імперії, оскільки це дозволить консолідувати усі демократичні та опозиційно налаштовані до російського самодержавства суспільні течії. Протягом 1878-79 рр. Іван Ілліч провів політичні перемовини та консультації з лідерами українського національно-визвольного руху, прогресивної громадськості та наукової еліти українських земель Російської імперії, очільниками радикальної опозиції російської монархії – революціонераминародниками. І. Петрункевич запропонував відмовитись від екстремальних форм, методів та способів політичної боротьби, висунення консолідованих вимог до влади, об’єднання усіх демократичних сил імперії з метою широкомасштабного розширення модернізаційного курсу країни на реформи та їхнього успішного завершення і встановлення конституційного ладу в державі. Пропозиції І. Петрункевича знайшли підтримку і в столичному регіоні Російської імперії, зокрема серед інтелігенції Санкт-Петербурга,

118

Лiтературний Чернiгiв

Москви, представників польського національно-визвольного руху та опозиційно налаштованих земців Тверської губернії. У січні – квітні 1879 року політична діяльність Івана Ілліча досягла свого апогею. 23 січня 1879 року, на засіданні Чернігівського губернського земського зібрання, І. Петрункевич публічно озвучив «Черниговский адрес» – консолідований протест-відповідь опозиційної партії І. Петрункевича російській монархії, у якій конструктивній критиці була піддана політика самодержавного режиму та яка прямо відмовляла самодержавству в допомозі проти радикальних опозиціонерів – революціонерів-народників. Оприлюднення документа продукувало небачений до того публічний політичний конфлікт у Російській імперії – громадськість не могла бути присутня на засіданні, текст був офіційно заборонений для публікації, під шаленим тиском жандармерії опозиційні земці змушені були у знак протесту залишити зал, засідання зібрання було терміново закрито. У лютому того ж року, на території Австро-Угорської імперії, у Львові, за підтримки діячів українського національно-визвольного руху І. Петрункевич видав друком політичну брошуру «Ближайшие задачи земства» – перший фундаментальний програмний документ земської опозиції у Російській імперії, в якому вперше були окреслені головні контури політичної програми опозиційної течії – свобода слова і друку, скликання Установчих зборів і ухвалення Конституції; задекларовані економічні принципи – свобода підприємництва, недоторканість особистості й приватної власності; висунуті вимоги законодавчого гарантування прав і свобод громадян. 1 квітня 1879 року відбувся організований І. Петрункевичем перший загальноімперський нелегальний земський з’їзд у Москві, де були присутні представники усіх конструктивних опозиційних суспільних течій країни. Зібрання засвідчило існування міцної консолідованої земської опозиції – ліберальної опозиційної фронди, яка готова боротися з самодержавством і здатна встановити у державі конституційний лад, та наявність визнаного лідера і географічного центру земського опозиційного руху – Чернігівської губернії на чолі з яскравим реформатором – Іваном Іллічем Петрункевичем. Така небачена до того опозиція російській монархії була жорстко покарана репресивними заходами самодержавства. За вказівкою імператора Олександра ІІ, особистою рекомендацією міністра внутрішніх справ імперії Л. Макова, шеф жандармерії О. Дрентельн 17 квітня 1879 року видав інструкцію, яка наказувала арештувати І. Петрункевича за опозиційну діяльність та участь у політичних акціях. 27 квітня 1879 року Івана Ілліча було заарештовано у родинному маєтку в Плисках та в інтервалі 2-х годин, без усілякого оголошення звинувачення та суду, відправлено на заслання до російської Костромської губернії у містечко Варнавин… Після закінчення терміну заслання І. Петрункевичу було заборонено повернутися та оселитися на Батьківщині. У 1886 році він назавжди залишає Україну та вимушено емігрує до російської Тверської губернії, яка

Історія

119

славилася своєю опозиційністю до російського самодержавства. З 1890 по 1906 рр. І. І. Петрункевич – гласний Новоторзького повітового та Тверського губернського земських зібрань. У 1902 р. став одним з засновників політичної організації «Союз визволення», а в 1905 р. – засновником, функціонером, головою Центрального комітету Конституційно-демократичної партії (Партії Народної свободи). У 1906 році обраний депутатом І Державної Думи у Російській імперії – першого офіційного парламенту держави. Іван Ілліч був удостоєний честі першим з усіх депутатів відкрити роботу сесії Думи та виступити з трибуни загальноімперського парламенту. Після розгону парламенту імператором Миколою ІІ за підписання «Виборзької відозви», яка закликала до конструктивного опору самодержавству, Іван Ілліч у черговий раз був арештований, посаджений у в’язницю на кілька місяців за рішенням суду, позбавлений усіх виборчих прав. В умовах відсутності можливостей для публічної політичної діяльності І. Петрункевич зайнявся активною розбудовою кадетської партії. У 1917 році балотувався на виборах до Установчих зборів Російської демократичної республіки. Категорично не сприйнявши жовтневий більшовицький переворот у Петрограді, вороже ставлячись до влади заколотників, переїхав до Криму, фактично вийшов з лав кадетської партії та у ході Громадянської війни у Росії назавжди залишив країну, емігрувававши на Захід. Помер у Празі 14 червня 1928 року. Похований на Ольшанському кладовищі-некрополі еміграції з Російської імперії. Викладений лаконічний огляд життя та діяльності І.І. Петрункевича на Чернігівщині переконливо свідчить, що Іван Ілліч заслуговує на всеукраїнське визнання, відновлення історичної пам’яті про його особистість, національного визнання його персони як яскравої постаті в історії України та щорічні меморіальні заходи на честь діяча. Автор цих скромних рядків уже зробив свій внесок у справу відновлення історичної справедливості – захистив кандидатську дисертацію про життя і діяльність Івана Ілліча в Україні, опублікував комплекс наукових статей і публікацій про І.І. Петрункевича та видав дві наукові монографії за кордоном. На превеликий жаль, земляки І.І. Петрункевича виявилися недостойними нащадками великого політика, його шляхетності. У 2016 році автор цих рядків самотужки розпочав процес та процедури повернення ім’я Петрункевича з історичного забуття в Україні. Офіційні письмові звернення, запити та пропозиції щодо меморіального вшанування І.І. Петрункевича не знайшли належної підтримки в інституціях місцевого самоврядування Борзнянського району Чернігівської області, незважаючи на те, що ідеї дослідника життя та діяльності І.І. Петрункевича в Україні – Н. Котельницького, у цілому були підтримані Департаментом культури Чернігівської обласної державної адміністрації та особисто його керманичем – паном О.В. Левочком. Борзнянська районна державна адміністрація обмежилася лише листом-рекомендацією Плисківській сільській раді з цього питання, а голова

120

Лiтературний Чернiгiв

Борзнянської районної ради пан В. Горбащенко після кількох телефонних розмов з автором цих рядків взагалі перестав брати слухавку, уникаючи будьякого спілкування щодо вказаної проблематики…Безпосередні ж земляки Івана Ілліча повели себе, на великий подив, ще гірше. Тривале бюрократичне листування не дало жодних результатів: голова Плисківської сільської ради пані М. Вірко принципово відмовилася від реалізації навіть мінімальних меморіальних проєктів на честь великого земляка, посилаючись на те, що ніби-то жителі села Плиски та одноіменної об’єднаної територіальної громади категорично проти цього, не підтвердивши це жодними документами… З неофіційних бесід з представниками прогресивної громадськості територіальної громади стало зрозуміло, що голова громади, корпус службовців, депутати сільської ради, місцеві функціонери дуже упереджено поставилися до особи свого земляка, за прикладом російського деспотизму та радянського тоталітаризму не сприймаючи принципових соціально-політичних та економічних переконань яскравого політика… Безпосереднє звернення Н. Котельницького до обласної партійної організації ВО «Батьківщина» та її очільника – народного депутата України В.О. Дубіля також не давали жодних результатів, хоча більшість депутатського корпусу в Плисківській сільській раді становлять саме представники цієї політичної сили. Дійшло навіть до того, що представники обласного осередку партії, за прикладом голови Борзнянської районної ради, ганебно відмовилися спілкуватися з автором цих рядків, не надаючи жодних пояснень щодо долі меморіальних проєктів І. Петрункевичу, тим самим брутально порушуючи законодавство України щодо звернень громадян. І лише у 2019 році, після трирічної бюрократичної війни дослідника життя та діяльності І. Петрункевича в Україні Н.Котельницького з інститутами державної влади та установами місцевого самоврядування, вдалося здобути хоча б маленьку, але все ж перемогу. Після наполегливих вимог автора цих рядків про практичну реалізацію заходів по вшануванню І.І. Петрункевича в Україні до службовців апарату Верховної Ради 1 вересня цього року, нарешті, без будь-яких урочистостей, на Батьківщині Івана Ілліча – у селі Плиски Борзнянського району Чернігівської області була відкрита меморіальна дошка на честь великої постаті в українській історії! Факт встановлення меморіального знаку на будівлі Плисківської школи, яку ж сам спонсорував і побудував Іван Ілліч у 1869 році, продукує надії і сподівання на те, що славетне, світового значення ім’я Петрункевича не буде забуто сучасною молоддю України, а його велика історична зірка національного масштабу ніколи не погасне на рідній землі! Автор цієї скромної розвідки й надалі продовжить наполегливу громадську діяльність, спрямовану на меморіальне вшанування І.І. Петрункевича, відновлення історичної пам’яті про нього та визнання на національному рівні істинного значення постаті політика в історії України.

Народознавство

121

Літературний

Народознавство ×ÅÐÍIÃIÂ

КНИГА ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША «ЗАПИСКИ О ЮЖНОЙ РУСИ» – ВИДАТНА ПОДІЯ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ Відзначення 200-ліття від дня народження знаменитого письменникакласика, науковця та мислителя вкотре привернуло увагу науковців та широких кіл мислячої української громадськості до цієї могутньої особистості. Зокрема, безцінним є внесок Куліша у дослідження творчості та світогляду кобзарів Чернігово-Сіверщини. Увесь масштаб і всю повноту доробку цього велетня українського духовного простору ми лише зараз починаємо усвідомлювати та неупереджено досліджувати, особливо тепер, коли в Україні вперше розпочалася праця над виданням повного видання творів Пантелеймона Куліша. Багатогранна, могутня і надзвичайно потужна в творчому відношенні постать Куліша назавжди вписана золотими літерами в пантеон видатних інтелектуалів українського народу. Талановито, оригінально і вагомо Куліш проявив себе в ролі яскравого майстра слова (прозаїка, поета, публіциста, перекладача), дослідника-науковця (фольклориста і етнографа) та невтомного громадського діяча (журналіста, видавця, збирача та зберігача історико-культурних артефактів рідного краю). Важливе місце в його науковій спадщині посідали збір і вивчення історичних пісень та козацьких дум, які Куліш записував безпосередньо від живих кобзарів та лірників, з котрими зводило його життя. Всі ці грані його таланту яскраво проявилися в двотомнику «Записки о Южной Руси», що був опублікований у 1856 (1-й том) та 1857 (2-й том) роках в Санкт-Петербурзі. Видання стало видатною культурною подією в масштабах усієї Російської імперії, а особливо в підмосковській лівобережній козацькій Україні («Малороссии»), на землях Війська Запорозького Низового та на теренах правобережної України, охоплених у ХVІІІ ст. антипольським гайдамацьким

122

Лiтературний Чернiгiв

рухом, а також на Слобожанщині й Кубані та на «русько-українських» землях тодішньої Австро-Угорщини (Галичині, Буковині, Закарпатті). На початку першого тому «Записок…» вміщена наступна резолюція відповідального імперського чиновника: «Печатать дозволяется с тем, чтобы по отпечатании представлено было в Цензурный Комитет узаконенное число экземпляров. Москва, 21 марта 1856 года. Ценсор Н. Фон-Крузе». Дрібний, але достатньо впливовий на своєму жандармському посту служака і не здогадувався тоді, що в цей прохолодний березневий, нічим непримітний день його прізвище попаде в аннали такої дивної і підозрілої для нього «хохляцкой» культури і назавжди збережеться для нащадків як свідчення і доказ політичних гонінь та мовно-культурних утисків «малороссов», до яких належав і автор даної книги. «Ценсор Н. Фон-Крузе» не міг навіть і уявити, що ця, – така банальнопересічна, з його погляду,– книга, котра містила записи давніх напівзабутих «малороссийских песен» та легенд, не лише донесе до майбутніх поколінь безсмертний дух незнищенної козацької вольниці, але й стане нетлінним пам’ятником цілій героїчній добі історії українського народу. Її автор, нащадок чернігівських козаків Панько Куліш, навіть спромігся обвести навколо пальця досвідчену російську цензуру, опублікувавши в своїй книзі великий поетичний твір небезпечного політичного злочинця-республіканця та особистого ворога самого всевладного імператора Миколи I поета Тараса Шевченка, який на момент виходу книги вже дев’ятий рік відбував покарання за ідеологічну неблагонадійність у далеких казахстанських степах. Ідеться про поему Шевченка «Наймичка», рукопис якої, за версією Куліша, переписаний жіночою рукою, дістався йому від свого знайомого, прізвище котрого він не озвучує, а той, у свою чергу, нібито отримав цей текст у спадок від померлих родичів. Про цей зошит, з піснями та віршами українською мовою, Куліш пише: «Это был один из альбомов, которых множество ходит по рукам между нашими малороссийскими барышнями, и в особенности между теми из них, которые не были в пансионах и не учились по-французски. Я люблю эти альбомы и не пропускаю ни одного из них, не перелиставши. В них обыкновенно набраны стихи без особенной разборчивости, но всегда по внушению сильного чувства» [5]. Таким чином цензурний дозвіл для друку двотомника «Записки о Южной Руси» було надано весною 1856 року, приблизно за чотири з половиною місяця до того, як його авторові виповнилося 37 років. При друкуванні «Записок…» Куліш уперше вжив український фонетичний правопис, створений ним на основі живої народної вимови, а тому й названий його сучасниками, за прізвищем автора, – «кулішівкою». Знаменно, що у рік видання «Записок…», а саме 27 серпня 1856 року,

Народознавство

123

народився великий будитель українського народу, письменник та науковецьенциклопедист Іван Франко – глибокий дослідник творчості Куліша, який пізніше назве його «перворядною зіркою» в українському письменстві [6] та «одним із корифеїв нашої літератури» [7]. «Записки о Южной Руси» були не лише етапним підсумком багатолітньої діяльності Куліша як дослідника-фольклориста, але й твором, котрий поряд із доробками Михайла Максимовича, Тараса Шевченка, Миколи Костомарова і багатьох інших українських письменників та інтелектуалів відкривав нові горизонти розвитку української культури в тих загрозливо-невизначених історичних умовах, які постали після скасування кріпацтва указами імператора Олександра ІІ від 3 березня (19 лютого – за ст. стилем) 1861 р.

– «Манифеста об отмене крепостного права» та «Положения о крестьянах, выходящих из крепостной зависимости». На той час кріпосне право, вже безнадійнозастарілий анахронізм минулої феодальної епохи, ще продовжувало важким каменем висіти на шиї не лише простого народу, але й держави в цілому, стримуючи поступ нової капіталістичної доби та нерозривно пов’язаних із нею революційних цивілізаційних змін, – бурхливого розвитку промисловості, підвищення загального рівня освіти населення та незворотного оновлення всього традиційного укладу народного життя. Книга Куліша зафіксувала і зберегла для нащадків багато з тих безцінних скарбів української старовини, Пантелеймон Куліш. які були породжені добою Козаччини, котра Фото 1860 р. заклала характерні засадничі духовні риси національного характеру та менталітету сучасних українців. Поява цієї книги була для Куліша далеко не випадковою. Ще в ранньому дитинстві, проведеному на батьківському хуторі поблизу сіверського містечка Вороніжа Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині — Шосткинський район Сумської області), допитливий хлопчина змалечку всотував у себе козацький дух народних переказів, казок, легенд та пісень, які він чув від батьків, родичів та сусідів. Мати та батько Панька походили з українських родів хоч і збіднілої, але гордої за своїх предків представників козацької старшини, що назавжди наклало непроминучий відбиток на характер, переконання, світогляд та

124

Лiтературний Чернiгiв

творчість Пантелеймона Куліша. Він був дитиною від другого шлюбу небагатого дворянина-шляхтича Олександра Андрійовича, котрий належав до старшинського роду Кулішів гербу Сліповронта доньки козацького сотника Івана Гладкого — Катерини. З самого малечку Куліш, ненаситно-жадібний до знань, прагне отримати найкращу освіту і вже в 1834 р. (в 15 літ !) робить першу спробу вступити до Київського університету, на жаль – невдалу. Як виявилося, батьки Куліша не мали документального підтвердження свого дворянського походження, а отже – їх син був позбавлений права навчатися в університеті. Наприкінці 1830-х років наполегливий юнак як вільнослухач кілька років відвідував лекції на словесному, а згодом – на правничому факультеті Київського університету. У цей час юний Куліш познайомився і заприятелював з ректором університету професором Михайлом Максимовичем, який заохочував здібного студента до літературних студій та до збирання й вивчення фольклору. Постать видатного вченого та його вплив на формування особистості юнака зіграли дуже важливу роль у житті Куліша і багато в чому виявилися визначальними для його подальшої долі. На превеликий жаль, завершеної вищої освіти він так і не отримав, зате, в подальшому, завдяки своєму світлому розуму, енергійності та величезній працездатності, Куліш багато зусиль приділяв ретельній та неполегливій самоосвіті. Пізніше Куліш зближується з впливовим імперським чиновником українського походження – Інспектором народних училищ Київської губернії (протягом 1840—1843) та помічником попечителя Київського навчального округу (протягом1843—1856) Михайлом Юзефовичем (1802–1889). За його протекції Куліш отримує посаду викладача в Луцькому дворянському училищі, а потім працює у Києві та Рівному. Будучи дуже впливовою державною установою, Київський навчальний округ охоплював і контролював діяльність усіх навчальних закладів, розташованих на теренах Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської і Полтавської губерній. Він, зокрема, здійснював політичну, релігійну та ідеологічно-виховну цензуру всіх підручників для навчання студентів, гімназистів, учнів церковноприходських та початкових шкіл, а також пильно контролював спрямованість думок викладачів і учнів цього величезного регіону, що охоплював територію козацької Лівобережної Гетьманщини та майже всієї Правобережної України, котра після Хмельниччини залишилася у складі польської Речі Посполитої. Коли в 1845 році журнал «Современник» почав друкувати перші розділи славетного роману Куліша «Чорна рада», ректор Петербурзького університету професор Петро Плетньов (він же одночасно був і редактором цього часопису) запросив молодого письменника до столиці Російської імперії на посаду старшого вчителя гімназії та викладача російської мови для іноземних слухачів університету.

Народознавство

125

Через два роки Петербурзька академія наук відрядила Куліша до Західної Європи вивчати мови, історію, культуру та мистецтво слов’янських народів Балкан та Австро-Угорщини. Пантелеймон Олександрович вирушив у цю поїздку зі своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Білозерською, з якою побрався 22 січня1847 р. Боярином на цьому знаменитому весіллі був молодий та неповторно-дотепний і талановитий друг Куліша — Тарас Шевченко, над яким уже витав ореол слави геніального поета, а надруковані у столиці імперії книги якого «Кобзар» (1840) та «Гайдамаки» (1841) Кобзар і лірник Андрій Шут переписувалися від руки та вивчалися із Сосницького повіту. напам’ять по всій Україні. Гравюра Левка Жемчужнікова Репресії царату проти діячів Кирилоза малюнком Пантелеймона Мефодіївського братства (1847 р.), що Куліша. 1861 р. розпочалися невдовзі після одруження Куліша, обернулися для нього засланням в підмосковну Тулу (замість далекої Вологди), де він з молодою дружиною провів три роки та три місяці. Куліш не змарнував цей час, а інтенсивно вивчав європейські мови, студіюючи англомовні романи Вальтера Скотта і Чарльза Діккенса та поезії Джорджа Байрона, а також франкомовні твори Франсуа-Рене де Шатобріана і ЖанаЖака Руссо та продовжував творити сам, хоча друкуватися на той час він не мав права. На момент виходу «Записок о Южной Руси» Пантелеймон Куліш був ще досить маловідомим письменником, автором історичної розвідки «Укpаи́на: Од початку Вкpаи́ны до батька Хмелницького» (1843), оприлюдненої у видавництві Київського університету, та його книги фольклорних записів «Украинскія Народные Предания. Собрал П. Кулиш. кн. 1» (1847), опублікованої у видавництві Московського університету як наукове видання «Императорского Общества Истории и Древностей Российских» («По определению Общества. 29-го марта 1847 г. Москва») [2; 3]. Знаменно, що вченим секретарем цього «Общества» був земляк Куліша – видатний український науковець, професор кафедри слов’янської літератури Московського університету (з 1842 р.), майбутній член-кореспондент Петербурзької академії наук Йосип Бодянський – уродженець містечка Варва на Чернігівщині (1808–1877). У передмові до збірника «Украинскія Народные Предания» (1847)

126

Лiтературний Чернiгiв

Куліш пише: «Изучая источники истории Южно-Русского народа, я не раз объезжал обитаемые им губернии для собрания народных песен и преданий. Со временем надеюсь предоставить любителям Истории и народной Поэзии свой сборник песен; теперь издаю только предания. Предоставляя судить каждому об их исторической важности и поэтических достоинствах, считаю своим долгом сказать только, что я записывал их стенографически, как песни, дорожа каждым оборотом и словом народной речи. Я позволял себе исправлять некоторые фразы только в тех преданиях, которые доставлены мне моими приятелями, но и об этом жалею: гораздо лучше было бы напечатать их в таком виде, в каком они были мне доставлены» [3]. Поетична краса українських народних пісень та дум, високо-гуманістична та морально-виховна спрямованість цих творів, сюжетно почерпнутих із навколишнього життя, звернення до глибинних релігійно-світоглядних устоїв життя народних мас, як і сам особистий магнетизм та харизма їхніх виконавців – кобзарів та лірників, робила цих народних співців-музикантів не лише талановитими виконавцями українського епічно-пісенного фольклору, але й носіями споконвічних морально-патріотичних цінностей народу та хранителями його самобутнього погляду на навколишній світ і справедливий соціальний устрій. У передмові до видання Куліш зазначає, чому він публікує свої «Записки о Южной Руси»: «Подобно многим другим, я всегда был падок на простонародные рассказы; я рано начал придавать им цену; но долго оставался в заблуждении, что для сохранения их достаточно одной памяти. Дело мне показало не один раз, что в памяти сохраняется только дух и содержание рассказа, но формы уступают в ней место общим формам народной речи, которою назвучался слух, и теряют от того свой самостоятельный характер. Мне стоило иной раз большого труда припомнить точное выражение давно не встречаемого мною рассказчика, которое могло бы служить для меня опорою в известном случае; и, наконец, я убедился, что тут нечего полагаться на память, а надобно записывать каждый характерный оборот речи в рассказе и каждый переход от одной мысли к другой» [4]. Зазначивши, що «первые народные предания записал я таким образом в Киеве», Куліш так пояснює мету своєї тяжкої, упертої та багатолітньої праці, розпочатої, за його словами, десь у першій половині 1840-х років: «Целых двенадцать лет прошло с тех пор, как собрал я главную часть своих записок. В течении этого долгого периода человеческой жизни я был, волею и неволею, занят иного рода делами и только изредка прибавлял что-нибудь к своим этнографическим материалам. Но я надеялся, что в это время ктонибудь из малороссиян приготовит к печати подобный труд, к которому и я мог бы примкнуть со своим только что начатым сборником. Ничего подобного, однако ж, между собирателями народных преданий и поверий

Народознавство

127

не случилось или, по крайней мере, до меня не дошел слух о таком труде. Видя, как медленно идет разработка нашей этнографии и надеясь оживить своим примером других, я решился издать эти «Записки», не держась в них никакого плана, ни системы, которые были бы возможны только при несравненно большем накоплении материалов. Я включаю сюда все, что нахожу в своих записных книжках в том виде, в котором оно внесено туда, предоставляя каждому рыться в моем несортированном скарбе и находить между множеством для него ненужного что-нибудь и пригодное, – подобно тому, как я рылся в памяти стариков, старух, пахарей, чабанов, старосветских, почти неграмотных панов и престарелых монахов» [4]. Куліш публікує в своїх «Записках…» не лише унікальні тексти дум та історичних пісень, а також їхні сюжетні варіації, але й подає розлогий опис та враження від виконавців цих творів, насамперед – сліпих кобзарів та лірників Архипа Никоненка з Оржиці (колишнього Лубенського повіту, нині – районний центр) на Полтавщині та Андрія Шута із Олександрівки Сосницького повіту (нині – Корюківський район) Чернігівщини. Подекуди автор «Записок…», який також досить управно малював, виконує характерні портрети своїх героїв у невимушеній для них обстановці, з натури (Тут і далі виділення жирними літерами здійснено автором цієї cтатті. – С.Б.). Поряд з ними Куліш згадує і про інших народних виконавців – Ілька Сербина (Київ), Дмитра Погорілого та Петра Уманця (зі Звенигородки), Бориса Запару (з Богуслава) та Василя Липника (з Димера) тодішньої Київської губернії; Олександра (Лександра) Михайлюка (з Лубенського повіту) та Остапа Вересая (з Прилуцького повіту) Полтавської губернії; бандуриста Ригоренка (з села Красний Кут Богодухівського повіту) Харківської губернії. Зі своїх співців-земляків з Чернігівської губернії Куліш згадує Павла Козла (вчителя А. Шута з села Спаське поблизу Сосниці), Андрія Бешка (з містечка Мена Сосницького повіту) та Павла Братицю (народився у сотенному містечку Мені, а жив у селі Терешківка поблизу Ніжина). Особливо розлого Куліш характеризує двох сліпих музикантів – Архипа Никоненка та Андрія Шута. Про першого з них він пише, що щиро любив цього старого співака: «Я видел его не более трех раз в одном степном хуторе невдалеке от его родного местечка Оржицы. Приводила его туда четырехлетняя хорошенькая, хотя запачканная, девочка, его дочь от второго брака. Архип был чрезвычайно худощав, имел правильные черты лица и очень приятный голос. Он аккомпанировал себе на лире (род скрипки о трех струнах, с колесом внутри вместо смычка, как у петербургских савояров). Прежде он играл на настоящем национальном инструменте украинских певцов, на кобзе или бандуре; но с некоторого времени переменил бандуру на лиру, находя, что лира громче и поэтому на ней можно играть во время свадеб,

128

Лiтературний Чернiгiв

где, как известно, у простонародия вседа бывает шум и гам, заглушающий тихое рокотание бандурных струн. Архип имел ту особенность между певцами, что часто останавливался посреди пения и, перебирая струны, применял пропетый стих к собственному положению или извлекал из песни нравоучение и доказывал его практическими примерами. Я не успел переслушать всех его дум; а он знал их шесть или семь и пел их очень медленно, потому что кроме размышлений вслух, покиваний главою и глубоких вздохов, иногда бывал сильно расстроган содержанием песни; голос его дрожал все более и более, и, наконец, рыдание прерывало на несколько минут пенье и музыку. Я не предвидел скорой разлуки с этим прекрасным образцом малороссийских слепцов-музыкантов и не торопился выспрашивать у него все, что он знал или помнил. Мне казалось, что будет сделано очень хорошо, если я буду записывать его размышления и рассказы по мере того, как они будут произвольно высказываться передо мною, и это было бы действительно сделано очень хорошо, если б внезапная кончина Архипа не разорвала нашей только что начинавшейся дружбы. Теперь у меня от знакомства с оржицким бардом остались только отрывки из его разговоров да одна дума о козаке Голоте, не напечатанная еще ни в одном сборнике» [4]. Куліш із глибокою пошаною відгукується про Архипа Никоненка, називаючи його «великим певцом», смерть якого «нанесла великий ущерб малороссийской этнографии». В «Записках о Южной Руси» він публікує згадану «Дума про козака Голоту», а також низку інших дум: «Про вдову і трьох синів», «Про сестру і брата», «Про бурю на Чорному Морі», «Про втечу трьох братів із Азова», «Про Білоцерківський мир і про війну з поляками», «Про жидівські відкупи та війну із-за них», «Про морський похід «старшого князя»-язичника в «християнську землю», «Про смерть козака-бандуриста», «Про Ганжу Андибера (Феська Дандебера)», «Про Марусю Богуславку», «Про козацьке життя», «Про перемогу під Корсунем» [4]. Від Андрія Шута Куліш записав шість дум, серед них «Про Івася Вдовиченка (Коновченка)», «Про вдову та її синів», «Про Ганжу Андибера» та три думи про життя самого козацького «батька Богдана» – «Про Хмельницького і Барабаша», «Про Хмельницького і Василя Молдавського», «Про смерть Богдана Хмельницького». Ці думи були передані Кулішем Амвросію Метлинському і опубліковані ним у збірнику «Народные южнорусские песни» (1854). Куліша глибоко цікавлять яскраві особистості народних співаківсліпців, які нагадують йому легендарного давньогрецького Гомера – автора безсмертних поем античної доби «Іліади» та «Одісеї»: «Нищая братия в Малороссии заслуживает особенного внимания. Будучи последними в народе по своему убожеству и неспособности к земледельческим и другим работам, малороссийские нищие занимают первое место по развитию

Народознавство

129

поэтических и философских способностей. Они почти все слепы. Немногие поступают в разряд нищих, то есть собирателей милостыни, по какому-нибудь калечеству; еще меньше – по лукавству и охоте к праздношатательству. Лучшие из них живут в деревнях, где их каждый знает. Города решительно портят нравственность нищего» [4]. Особливо розлого пише він про кобзаря і лірника Андрія Шута: «Я расскажу здесь о моем знакомстве с Андреем Шутом, слепым певцом народных дум (в местечке Александровке Сосницкого уезда Черниговской губернии), следовательно, нищим по ремеслу. Имя его сделалось мне известно из статьи священника Базилевича, напечатанной в «Этнографическом сборнике». Помещенная в этой статье дума Андрея Шута дала мне высокое понятие о достоинстве его песен в историческом отношении, и я воспользовался первым случаем завернуть в Александровку, чтобы познакомиться с почтенным автором упомянутой статьи. Натурально, один из первых моих вопросов был об Андрее Шуте. Мне отвечали, что александровский бард явится тотчас к моим услугам, что он близкий сосед и в некотором смысле друг дома. Действительно, не прошло нескольких минут как Андрей Шут отворил дверь в гостинную и приветствовал нас громким, чистым голосом. Это был седой старик с клинообразной бородой, в серой новешенькой свите и в свежих постолах (лаптях, которых оборы обхватывали его ноги, завернутые в белые онучи). Лицо его было свежо, щеки румяны, черты правильны, хотя несколько обезображены оспою, которая лишила его зрения на семнадцатом гуду жизни. Он отличался бодрой осанкой и живыми движениями, показывающими человека, постоянно занятого работой» [4]. Куліш по-справжньому захоплюється силою духу цієї людини, яку не зламала безжалісна хвороба: «Андрей Шут, сделавшись слепцом, должен был уплачивать государственные подати наравне со зрячими людьми своего сословия и нашел для того необходимым выучиться выть веревки и вязать из пеньки крестьянскую упряжь. Он взялся за свой промысел с такой усидчивостью и проворством, что не только оставался всегда прав пред козацким обществом, к которому он принадлежит, но еще скопил денег и построил себе хату. Далее он обзавелся женою и зажил не хуже зрящего. Теперь он вдовец, но у него есть взрослый и уже женатый сын, которого он на свой счет обучил грамоте. Это материальная сторона его жизни. Со стороны поэтической и философской Андрей Шут едва ли имеет себе равного среди нашей братии. Слепота развила в нем врожденный вкус к песням, и он, обладая превосходною памятью, усвоил себе все, что слышал. При его трудолюбии и способностях, ему нетрудно было добыть себе бандуру и перенять искусство подыгриваться на ней под голос. Скоро он сделался любимым музыкантом и певцом во всем Сосницком округе, а может быть, и далее, и выпускал из рук

130

Лiтературний Чернiгiв

бандуру только во время постов, сменяя музыку другим, более скромным ремеслом» [4]. Куліша вразила глибока, щира і органічна релігійність цього простого чоловіка, вихідця із рядових козаків Чернігово-Сіверщини: «Но каковы бы ни были успехи Андрея Шута в песнях и в зароботках двояким способом, ни те, ни другие не могли наполнить души его. Лучшие часы своей жизни он проводил в храме Божием, к которому естественно прилепляется человек в его положениии. Чтение псалмов, молитв и церковное пение возвышали его душу над нуждами и бедствиями преходящей жизни и устремляли его к бесконечному. Чем больше входил он в лета, тем больше уделял времени для посещения заутрень, обедень, вечерень, всенощных, и верная память его, удерживая весь круг церковных чтений и песнословий, беспрестанно наводила его ум на мысли о спасении души. Он реже прежнего выходил с бандурой за спиной из дому на промысел, отверг все те песни, которых содержанием были шутки или страстные движения сердца, и пел только псалмы в честь Иисуса да исторические песни. Наконец он и совсем оставил бандуру, ограничив свои зароботки только рукодельем да смиренным спрашиванием мылостыни по праву слепоты своей. Он смотрит на ремесло нищего как на дело богоугодное. По его понятиям, нищий существует на то, чтобы напоминать людям о Боге и о добродетели. Вступая в этот клас народа, он тотчас научился молитвам, которых до тех пор не знал, и первая его наставница в песнях, какая-то слепая старуха, передала ему вместе с песнями изустные предания о сотворении мира, грехопадении человечества и о пришествии в мир Спасителя. Малороссийское простонародье большей частью погружено в насущные нужды свои до такой степени, что, по-видимому, теряет и самое расположение к умственным созерцаниям. На песни подмывает его сердце в период живой молодости или в пору случайного веселия и горя, а предания и поверья переходят у него из рода в род только по неотступному требованию врожденной способности к фантазированью. Нищие исключаются слепотою из обыкновенных условий сельского быта как будто для того, чтобы, как будто развив в своем неизбежном самоуглублении мыслительные способности, вносить в общество поселян религиозно-философскую стихию и таким образом поддерживать нравственную жизнь его на известной высоте. Например, Андрей Шут… рассказывает о своем участии в распространении познаний о Боге и поклонении Ему молитвою» [4]. Андрій Шут, який з глибокою пошаною відносився до козацьких дум, «отзывается с пренебрежением о песнях любовных, обрядных и т.п., но на думы он смотрит как на изустные сказания о том, что творилось на свете в старину и хранит их в памяти с уважением. Он очень охотно продиктовал мне слудующие драгоценные памятники народной словесности: «О вдове

Народознавство

131

и ее сыновьях», «О Ганже Андыбере», «О Хмельницком и Барабаше», «О Хмельницком и Василе Молдавском», «О смерти Богдана Хмельницкого», «Об Ивасе Вдовиченке (Коновченке)». Эти шесть дум помещены мною в сборнике А.Л. Метлинского. Здесь помещаю седьмую думу Андрея Шута, еще нигде не печатанную» [4]. Це була «Дума о Белоцерковском мире и о войне с поляками», до якої Куліш додає виправлений варіант розлогої «Думы о жидовских откупах и о войне из-за них». Куліш згадує, що провів в Олександрівці дві доби, спілкуючись із кобзарем, якого здивував і довів до захоплення тим, що почав читати йому по пам’яті деякі думи, яких Андрій Шут не знав і про які навіть не чув. «Он был озадачен, каким образом человек, живущий в Петербурге, человек не его ремесла, знает такие думы, о которых он даже и не слыхал. Потребовались объяснения, и мы незаметно перешли к преданиям старины…» [4]. У Куліша на все життя залишилися найтепліші спогади про цього сосницького сліпця, якому він висловлює найщирішу подяку і повагу: «К сожалению я не мог оставаться долее в Александровке, и мы не успели наговориться вдоволь, или лучше сказать – наслушаться друг друга. С тех пор я не видел его, ибо у меня, как и всякого другого, есть свои помехи; но я знаю, что Андрей Шут здравствует доныне и, судя по крепкому его сложению и по трезвой, примерной жизни, будет здравствовать долго. Этого пожелают, вместе со мною, все ценители малороссийской народной поэзии, так много ему обязанные за сохранение от забвения драгоценных памятников былого» [4]. На превеликий жаль, життя видатного кобзаря завершилося трагічно. Дослідник історії українського кобзарства Богдан Жеплинський пише, що наприкінці лютого чи на початку березня 1873 р. сліпий Андрій Шут, якому пішов уже дев’ятий десяток літ, переходячи крижаними ожеледями оживаючу після зими Десну, несподівано провалився під лід разом зі своїм малим хлопчиком-поводирем і загинув [1]. Про Шута та подібних до нього незрячих хранителів історичної пам’яті народу, багато з яких залишилися безіменними, Куліш залишив такі проникливі рядки: «В Малороссии замечается чрезвычайное множество слепцов, и надобно сказать, что почти все они – по крайней мене из известных мне – отличаются от прочих людей своего состояния высшим состоянием ума или редким благодушием, или, наконец, способностью к фантастическим представлениям»[4]. Підсумовуючи свої враження від цих людей, Куліш пише про «вообще добрую натуру малороссийского поселянина», схильного до високих проявів духовного життя – музики, поетичної творчості та релігійно-філософських роздумів. В іншому місці «Записок…» Куліш наводить вражаючу розповідь про те, яке важливе місце посідала українська пісня і дума в житті та душах українців

132

Лiтературний Чернiгiв

– нащадків козацької давнини: «В Харьковской губернии Богодуховского уезда, в селе Красном Куте живет зажиточный старик-слепец Ригоренко, которому в его молодости один запорожец продал свою осьмиструнную бандуру. Эта бандура была неразлучною спутницею жизни «доброго молодца» до разрушения и по разрушении Сечи. Он решился расстаться с нею единственно из крайней нужды в деньгах и расстался со слезами и причитаньями, похожими на причитанья по мертвом: «Ти ж була моєю втіхою, – говорит он, – ти ж розважала мене у всякій пригоді. Багато людей вельможних, багато лицарства славного і всякого народу православного слухало твоїх пісень! Де ти не бувала, якої пригоди не дознала? Чи раз же ти мою голову і з шинку визволяла? Чи раз же ти в заставі лежала та й нігде ж ти не застряла! А тепер довелось мині з тобою розлучатись, за чотири карбованії рублі тебе в чужі руки оддавати, та й по вік вішний, може, тебе не видати!» [4]. Підсумовуючи безцінний внесок Куліша у вивчення українського пісенного епосу, зазначимо, що він не лише особисто записав і опублікував принаймні 17-х старовинних козацьких дум, але й доніс до наших сучасників яскраві та колоритні образи не менше 13-х їхніх автентичних виконавців – останніх «великих сліпців» середини та другої половини ХІХ ст. Окрім того, він був одним з перших дослідників надзвичайно поширених українських народних картин із зображенням козака-бандуриста, котрий грає на цьому музичному інструменті, сидячи у характерній «східній» позі – зі схрещеними ногами. Невдовзі за народними творами цього типу назавжди міцно закріпиться узагальнююча назва «Козак Мамай». Але це вже є темою іншого, – окремого і розлогого, – наукового дослідження. Книга ж Куліша «Записки о Южной Руси» не лише навіки увійшла до золотого фонду класичних пам’яток української культури, але й мала потужний вплив на літературну, музичну, наукову та народознавчу спадщину Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича, Миколи Лисенка, Лесі Українки, Івана Франка, Дмитра Яворницького, Михайла Грушевського та, в подальшому, на нові покоління молодших вітчизняних інтелектуалів. Грандіозна cправа видання першого повного академічного зібрання творів Куліша, яку нині здійснює Київське видавництво «Критика» (вже надруковано три томи в чотирьох книгах), безсумнівно, не лише відкриє нам багато чого нового про Пантелеймона Олександровича, але й буде найкращим та нетлінним пам’ятником цій багатогранній, а часто і неперевершено-геніальній особистості.

Народознавство

133

Джерела та література 1. Жеплинський Б. М., Ковальчук Д. Б. Українські кобзарі, бандуристи, лірники. Енциклопедичний довідник. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2011. – 316 с., іл.

2. Кулиш П. Украина. Одъ початку Вкраины до батька Хмелницького. – К.: Въ Университетской типографии, 1843. – 99 с.

3. Кулиш П. Украинскія народныя преданія, собралъ П. Кулишъ. – М.: Въ Университетской Типографіи, 1847. – 92 с.

4. Куліш Пантелеймон. Повне зібрання творів. Наукові праці; Публіцистика. – К.: Критика, 2015. – Том 3: Записки о Южной Руси: [У 2 кн.] – Кн. 1. – 416 с., іл.

5. Куліш Пантелеймон. Повне зібрання творів. Наукові праці; Публіцистика. – К.: Критика, 2015. – Том 3: Записки о Южной Руси: [У 2 кн.] – Кн. 2. – 384 с., іл.

6. Франко Іван. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Том 32.– К.: Наукова думка, 1981.–596 с.

7. Франко Іван. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Том 33.– К.:Наукова думка, 1982.– 560 с. Станіслав БУШАК, геолог, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України (Київ); Оксана ПЕТРЕНКО, завідувачка відділу науково-освітньої роботи Національного історико-культурного заповідника «Качанівка»

Лiтературний Чернiгiв

134

Літературний

Краєзнавство ×ÅÐÍIÃI ТАЛАНОВИТИЙ СИН ЗАВОРОЖЕНОГО ПРИДЕСЕННЯ Нотатки про моральний подвиг Івана ШКУРАЯ: письменника, публіциста і журналіста

Якось так склалося у часовому просторі, що життєве перевесло майже поруч туго перев’язало дві післяжиттєві дати відомого українського прозаїка, поета, драматурга, публіциста, журналіста, члена національних спілок письменників і журналістів Івана Васильовича Шкурая. Це 80-річчя з дня його народження та п’ятиріччя з часу відльоту його щирої української душі у вічний небесний вирій. Приємно, що обидві дати не пройшли повз увагу не тільки шанувальників його багатогранної творчості, а всіх земляків із завороженого Придесення (саме такою назвою він об’єднав свою трилогію із романів «Глухомань», «Червоний острів», «Родом із колгоспу»). Саме у рідному Шабалинові, на берегах зачарованої Десни, на стіні сільського будинку народної творчості урочисто відкрили меморіальну дошку на його честь, провели вечір-пам’ять та літературні читання. А у п’яту річницю смерті біля могили на сільському цвинтарі, де, за заповітом небіжчика, захоронили його тіло у рідній землі, над якою «сонце пахне молоком», зібралися родичі та вдячні читачі, аби схилити голову перед багатогранним талантом майстра красного письменства. У районній та сільській бібліотеках ще й облаштували постійно діючі книжкові виставки з творами земляка, подарованими дружиною Івана Васильовича – Любов’ю Іванівною. За її ж словами, кожну книжку Івана Васильовича вони вносили до хати як новонароджене дитятко, раділи, пишалися нею, несли в люди… Разом з тим з прикрістю скажу, що обидві ці дати залишилися непоміченими в охопленім вогнем московського агресора та місцевих сепаратистів краю донецьких степів та териконів. За словами дружини письменника, не знайшлося тут людини, яка б взяла на свої плечі тягар підготовки та проведення бодай читацької конференції про життя та творчість незручного для влади письменника, чиє серце до останнього подиху було переповне-

Краєзнавство

135

не людяністю. А, як сказав Христос, «чим переповнене серце, те говорять уста». Його уста говорили правду. Через те й спрацював отой ганебний і принизливий принцип меншовартості «Кабы чего не вышло?» Навіть у тих, хто за життя лестив Івану Васильовичу, захоплювався його активною життєвою позицією і навіть поділяв погляди. Як мовиться, Бог їм суддя. Та все ж, як говорив герой одного відомого фільму, «за державу образливо». Ніби й не творив він тут кілька десятків років, не долав, як і його герой Петро Касинець з «Хати на камені», в хитросплетіннях лабіринтів наклепи і брехню і обрав єдино вірний шлях боротьби за незалежність України, за торжество, як він не раз наголошував «на далекому Сході України», рідної української мови. Ніби й не очолював чверть століття ровеньківську міську газету «Вперед», ніби не обирався і плідно працював на ниві літературного розвою і просвітництва Луганщини головою обласного письменницького осередку. Ніби, врешті-решт, не закладав він камені у фундамент української державності, ніби не став він у степу донецькім на безкомпромісну боротьбу, смертельне прю, за його ж словами, з партійними жевжиками і слобідськими вождями із ведмежими статурами та хом’ячими щоками. З тими нуворишами, що на зорі незалежності України знову посунули до корита, зрадниками, мучителями України, всілякими махінаторами, що творили «махінації, у порівнянні з якими Остап Бендер – жалюгідний аматор». Тому «рідна влада» люто ненавиділа цього справжнього патріота, який не втратив людської гідності та інших чеснот, затаврувавши його печаттю мазепинця, бандерівця, рухівця і націоналіста. Титулами, якими Шкурай відверто пишався, викликаючи ще більшу ненависть до себе перелицьованих комуністів і відвертих ворогів української державності, які ледь не накожному кроці нагадували і погрожували йому, що він живе на сході, а не на заході України. З Іваном Васильовичем мені пощастило познайомитися восени 1984 року. Тоді він переступив поріг невеличкого кабінетику заступника редактора коропської районної газети «Нові горизонти», простягнув правицю для вітання і відрекомендувався: «Іван Шкурай, уродженець Шабалинова, а тепер редактор ровеньківської міської газети «Вперед». Ми довго говорили про газетно-видавничі справи, про рідну для нього славну Коропщину на Чернігівщині, про красуню-Десну, яка й дала йому колоритний літературний псевдонім – Деснаш, зачіпали інші журналістсько-літературні та життєві теми. Тоді ж дізнався, що його дитинство було покрите чорною пеленою Другої світової, з фронтових доріг якої не повернувся до отчого порога батько. Як він, малий Іванко, як і герой його пізніше написаного роману «Хата на камені» Петро Касинець,

136

Лiтературний Чернiгiв

бився в житті, «як риба об лід, а лід головою не пробити і зябрами хапати повітря – не надовго вистачить…» Повідав він, що у Шабалинові закінчив десятирічку, служив в армії, за комсомольською путівкою тікав від вдовиних сільських злиднів і поїхав шукати романтику в Донбас, де будував шахти. Згодом у Московському університеті імені Ломоносова здобув фах журналіста, а після того шліфував професійну майстерність на відділенні журналістики Вищої партійної школи при ЦК Компартії України. І знову – в Донбас. Тоді на прощання Іван Васильович зробив дарчий напис у книзі «Дійти до горизонту», яка тільки-но вийшла у престижному столичному видавництві «Молодь» і ще пахла свіжою фарбою. У тій книзі побачила світ і перша повість Івана Васильовича «Армагеддон». На неї я написав розлогу рецензію «Істина завжди одна» і опублікував її у коропській районці. За словами дружини літератора Любові Іванівни, він дуже дорожив цим відгуком, і надіслані мною примірники газети до цього часу зберігаються в родинному архіві. Наші ж дороги тоді розійшлися, про що дуже шкодую. І лише недавно я одержав змогу, як кажуть «запоєм», перечитати майже весь творчий доробок Івана Шкурая. Скажу відверто: був напрочуд уражений його майстерністю володіння словом, глибокою філософічністю у розробці тем, їхнього художньо-документально-публіцистичною манерою висвітлення. Було видно, що Шкурай, як і герої його завороженого Придесення Миколи, Дуньки, Катрі, Оксені, Грицьки, Ольги, Наді, Максими, Харитини та інші, вміє бачити у ступі життя не лише полову, а й пшоно із проса, що «золотом світиться…» Вражає досить широкий історичний діапазон творів. Він сягає часів поклоніння наших предків язичницьким богам, зародження і розвитку християнства, трагічної долі гетьманської столиці Батурина, до якого від його рідного Шабалинова шапкою можна докинути, до демонічних більшовицьких та його вождя ідей світової революції, «ударної» сталінської ходи багатостраждального народу до світлого майбутнього. І так до першого десятиліття вже нашого, ХХІ століття. Без перебільшення скажу, що творчість Івана Шкурая є яскраве, інтелектуально блискуче явище у нашій сірій буденщині з хамовитою масовою псевдокультурою і такими ж масовими матюками в літературі. Сказане однаково стосується і трилогії «Заворожене Придесення», і ліро-епічної поеми «Батурин», присвяченої десятиріччю суверенної України, щоденника і дещо «Дороги за обрій летять», «Печальной повести», де основу твору становить біографія відомої вченої в галузі хімії Віри Богдановської -Попової, похованої в склепі корабля-могили на сільському кладовищі його рідного Шабалинова. Саме в цій повісті автор чи не вперше у вітчизняній літературі

Краєзнавство

137

підняв невідомий для масового читача пласт нашої дожовтневої історії і познайомив його з видатними людьми того часу – подвижниками у житті, науці, які самовіддано служили рідній землі і своєму народові. Цю печальну повість про Вірине життя і любов він присвятив своїм землякам-шабалинівцям. Майже всій творчості Івана Шкурая притаманна публіцистичність. Блискучі зразки красного письменства, майстерного володіння словом як могутньою зброєю зустрічаємо в «Батурині» і в «Завороженому Придесенні», і в «Хаті на камені» та «Ворогах». Навіть невеличкий публіцистичний епілог «Печальної повісті» рве душу і серце шматками, змушує замислитися над смислом життя, над результатами дияволіади двадцятого століття із сонмищем вождів і вождиків, які розтоптали в людях всяку віру, а без неї не може бути народу, загине він. Робить усе це лауреат кількох журналістських та літературних премій, нагороджений за свою творчість золотою медаллю української журналістики, досить ненав’язливо, отож талановито. Як скрипаль, що непомітним порухом смичка торкається струни, яка враз задзвенить і продовжиться неповторною мелодією всього ансамблю. Талановито, як лікар від Бога Євстафій Іванович Богдановський із згаданої вже «Печальної повісті», котрий знає, що хірург не має права на помилку. «На вістрі ланцета хірурга повинен жити мікроб життя», – таке його кредо – людини і лікаря. Я ж перефразую цю думку і скажу, що на вістрі пера Івана Шкурая теж постійно був мікроб життя і він володів тим пером не менш талановито від скальпеля хірурга і так же затято дотримувався заповіді «Не нашкодити». І він усе робив, щоб не нашкодити вимріяній ідеї – сприяння розквіту незалежної України. У кожному його творі, від повісті «Армагеддон» до останнього вірша, написаного незадовго до смерті, як у краплині ранкової роси на деснянських луках, відбивається доля України з її радостями і печалями. Вслухаймося, вчитаймося і задумаймося уважно над цими рядками, написаними за три тижні до смерті, коли по-босяцьки був захоплений Крим, коли уже палав в огні війни російських агресорів Донбас: «Церковні дзвони б’ють на сполох/ знов Україна у вогні./Постав до неба східний молох/у

138

Лiтературний Чернiгiв

наші неспокійні дні./ Які стають усе страшніші/ немов у пеклі в них живу/ Закрили душу в чорній ніші./ Як все це я переживу?» Не пережив Іван Васильович такої наруги ординських московських і проросійських банд, великого горя, яке приніс «в наш дім азіатський псевдобрат». Не витримало серце, не дочекалося, коли лусне «від ейфорії скажений Путлєр. Тьху йому!» І знову ж набатом звучить заклик: «тож поставайте, добрі люди, здолаємо кошмарну ніч… То ж викуймо мечі із рала…» Такими волелюбними рисами й прагненнями щасливої долі Материзні переповнені й герої всіх його творів. Майже всі вони – реальні люди. Це або ж його земляки-шабалинівці, або ж гетьман Іван Мазепа та його сподвижники, великий патріот України Августин Волошин, єпископ Теодор Ромжа, редактор газети Василь Недригайленко і журналіст Василь Деснаш та інші. Письменник майстерно володіє матеріалом, переконливо, інколи невеликими штришками, репліками чи побутовими сценами життя змальовує персонажів. Багато з них справедливо міркують, що «важко в житті розібратися, якесь заплутане воно, кожен своє гне і репетує…» Як і сам автор романів та інших творів, герої Івана Шкурая шукають «шлях до істини», який «колючим терном порослий, глибокими ярами порізаний, неприступними скелями перетнутий. А здолати його треба. Інакше життя не варте того, щоб змагатися з ним…» («Хата на камені»). Через долі героїв і другорядних персонажів, їхні дії, їхні роздуми автор проводить у творах основний лейтмотив родинного життя про те, що хату треба неодмінно будувати на камені, а не на піску. Більше того: будувати таку хату потрібно все життя. І кожен має покласти свій камінь у фундамент нашої спільної будови. Тож гріх нам не вимурувати не просто свою хату, а храм честі й справедливості. Як і все життя у ній вогонь підтримувати. І в цьому збірному образі хати читач убачає Україну. І не помиляється. Не стану аналізувати дії і вчинки всіх героїв. Візьмемо хоча б одного з них –головного героя роману «Хата на камені» Петра Касинця. Він теж шукає шлях до істини. Він з дитинства мріяв стати священиком і навіть уже був возведений у сан. Та отець Петро раптово пориває з церквою і топить у річці свою ризу. Це тяжкий психологічний момент і для нього, і для читача. Та всьому є виправдання. Образно кажучи, у житті він теж опинився на вістрі своєрідного «ножа». З одного боку від нього – глибочезна сталінська прірва, з іншого – не менш трагічне нацистсько-фашистське провалля. Зробиш хибний крок і все – тебе нема, смерть неминуча. І Петро Касинець– отець Йосафат вибирає для себе єдино вірний шлях – незалежність України. Тут отець Йосафат з Іваном Шкураєм єдині у думах і помислах: Україну можна і треба будувати тільки чистими руками. Отож і зрозуміло, що саме такий вибір зробив для себе й редактор

Краєзнавство

139

газети Василь Іванович Недригайленко із роману «Subrosa -2». Він може влаштувати собі сите, безтурботне життя. Але для цього має продати свою душу й віру. І він не ламає цю моральну планку, не втрачає людську гідність, твердо вирішує нікому не потурати. Як і отець Йосафат, він сповідує принцип, що «чорту душу не продасть» і буде змагатися з нечистою силою. Бо людина сама собі вибирає дорогу. І він вибрав. Як і його герой Петро Касинець, журналіст іде працювати у вибій шахти і цим кроком він морально перемагає виродків-комутантів. Він навіть не боїться написати гнівного листа президентові держави, де відверто вказує на помилковість його бачень і суджень майбутнього розвитку незалежної України. Так само діє й святий отець Йосафат. Як тяжко, говорить він, інколи сказати правду, але треба… У художньо-документальних творах, зокрема у романі-дилогії «Хата на камені» та політичній трагедії «Теодор Ромжа», Шкурай продовжив свою майстерність логічної вмотивованості вчинків і характерів героїв, історичної виваженості думки про тридцяті-сорокові роки двадцятого століття, найжорстокішої епохи, яка коли-небудь випадала на долю України за більш ніж тисячолітню її історію, в жорнах якої перемололись тисячі доль найкращих синів і дочок багатостраждального українського народу. Додам до цього глибокий психологізм у зображенні епохи, її героїв і пристосуванців та відвертих ворогів у поєднанні з аналітичним поглядом на перебіг політичних подій. Все це доповнюється ще й задушевним ліризмом сцен справжнього кохання. Цими творами могли б пишатися літератури будь-якої країни світу. Публіцистичний роман «Subrosa» присвячений онукам Сергієві, Олександрові та Іванові, яким, за словами автора, «жити в оновленій Україні». Другий твір є логічним продовженням попереднього роману, хоч його можна читати і вважати окремим доробком. Цей роман не міг не з’явитися на світ. Як зауважується в «Пересторозі» до роману, написаній письменником Леонідом Стрельником, «без нього розуміння новітньої історії України було б неможливим, ущербним». На мій погляд, саме ці два романи, де всі сумнівні оборудки, махінації зі знищення економіки України та й самої держави відбуваються в таємній опочивальні мера Слободи, стеля якої уквітчана трояндами – символом таємниці й мовчання, за своїм громадянським звучанням схожі на набатні удари дзвонів, які сповіщають людей про небезпеку, кличуть розбудити приспану в них національну свідомість. Бо вони, «жадаючі і стражденні, вийшли із комунізму, та комунізм ще не вийшов із них», звуть їх згуртуватися перед цією бідою, бо в державі «тривожно, сумно, гидко», бо «павуки в банці» вже котрий рік «гризуться ... не за Україну, а за свої кланово-олігархічні інтереси», отож настав час дати їм дружню відсіч. Так і відчувається заклик Тараса «громадою обух сталить», щоб збудить волю. Правда, у Шевченка це виражено поетичним словом, а

140

Лiтературний Чернiгiв

Шкурай не менш талановито робить це прозовим. Але обидва вони – чесні, відважні й віддані сини матері-України – стають на цей двобій із відкритим забралом. Обидва вершать свій могутній моральний подвиг і мужньо несуть на високу Голгофу свій важкий хрест заради щасливої України, щоб «на волі помолилися невольничі діти». Відзначу ще одну особливість цих поєднаних між собою романів. У них знову ж таки чи не вперше в українській літературі письменник показав становлення вітчизняної журналістики на зорі та в перші роки незалежності України. З власного досвіду знаю, який це був нелегкий час для редакційних колективів газет. Серце ж досконалого редактора Шкурая (Деснаша) переповнене лише людяністю, лише любов’ю до України. І він ділиться цією любов’ю з читачами на сторінках газети. Він вистраждав незалежність у двобої з чинушами. У несамовитій люті за те, що редактор «носиться із своєю Україною, як дурень із писаною торбою», вони навіть позбавляють його права працювати на газетній ниві, яку він сходив уздовж і впоперек. Та це не зломлює його волелюбність. Він, як і його герої, відверто говорить і пояснює чинушам про їхнє дикунське невігластво, про те, «що не те щось робиться на Сході, не те…» Аналітичний розум, життєвий досвід давали йому підстави говорити і писати про те, що в Донбасі назріває конфлікт і його чекає криваве вирішення. Бо вже в перше десятиліття відновленої незалежності України значна частина партійної номенклатури Донбасу, яка була тісно пов’язана партійними узами з московськими колонізаторами, повелася як компрадорська буржуазія. Життя підтвердило, що Шкурай вустами героїв газетних публікацій та публіцистичних творів говорив гірку і болючу правду. Вона суголосна з думками інших патріотів України. Для підтвердження візьму лише одну цитату з книги славновідомого публіциста Івана Дзюби «У літературі й навколо. З боргів давніх і новонабуваних». «Імперський сказ Путіна, – пише він, – захлинувся б на кордоні з Україною, якби по другий бік кордону його не ждали традиційні п’яті, шості чи якісь там одинадцяті «колони», на які багата українська історія. Що ж до варіанта донецького, то тут навіть не про «колони» доводиться говорити. Тут щось масштабніше й організованіше – системна робота місцевих владних структур, які у складі України послідовно вибудовували фактично «русский мир», обходячись без цього самоозначення і не цураючись тризуба й синьо-жовтого прапора на фронтонах своїх установ…» Боже-боже, як співзвучні ці рядки з думками Шкурая та його героїв!.. Який у них біль за Україну! Як і отець Йосафат, Деснаш-Недригайленко-Шкурай «зовсім забув про попередження матері – ні в яку смуту не встрявати. А навкруг все засмутилося, замутилося і закаламутилось. Як у вирі. І в тому вирі українці,

Краєзнавство

141

як і завжди в святому рушенні бувало, замість того, щоб згуртуватися, розмежувалися…» Ніби шаленим вітром вивіяло з голови новоявлених господарів життя істину, що «для Москви Україна повинна мати лише вигляд держави… Совєтизація, асиміляція, русифікація… Русифікація – ганебне явище. Русифікатори – мерзенні люди…» «Боже, Боже, що з нами зробилося – тільки вирвались із неволі й знов занапастились… («Хата на камені»). І у по вінця зрусифікованому Донбасі патріот не хоче бути рабом обставин, говорить, що «не треба носити камінь за пазухою». Він не може жити «роздвоєним» і «як віл у спеку пре до озера» і шукає «чисту прохолодну воду» («Хата на камені»). Як отой один ефіоп з цього ж роману він не боїться бути розтертим у порошок гусеницями, а «…повертається і з палицею йде на танк, замахується…» Якщо ж у ефіопа для боротьби і захисту є тільки палиця, то в нього, редактора, є потужна справжня зброя – слово. І звучить у газетах усе голосніше на весь край його набатне публіцистичне слово, на кожному кроці нагадує невігласам настанову справжнього патріота України Августина Волошина, що «дитина п’є духовне життя з грудей рідного слова. А наших, українських дітей відлучають від рідних грудей». А нашим дітям, волає Деснаш, на Донбасі підставляють чужинницькі груди… Як тяжко, пише він, «сказати іноді правду, а треба…» Прикро, що до цієї правди не прислуховуються. Вірніше – її не чують перевертні і манкурти. З болем у серці автор кладе на папір рядки: «змоскалізований східняк оббріхує свою мову, яка для нього уже чужа. Дикунське невігластво…» Чим обернулася політика русифікаторів, бачимо сьогодні в тому ж краї степів і териконів, охопленому полум’ям російсько-української війни. Підсумок цих роздумів письменник уклав в уста слідчого-енкаведиста, який під час допиту Василя Вишиваного прорік: «Русские оказались врагом №1 независимой Украины…» Життя вкотре підтвердило цю істину. Позиція автора у побудові храму-України – це сміливий виклик клановоолігархічній організації української держави, доведення про незнищеність українського етносу. Робить він це відверто, блискуче і образно.Через яскраво виражену позицію автора показана справжня психологічна напруженість стосунків у редакційних колективах із засновниками місцевих ЗМІ, серед яких ще немало засіло тоді як вірних ленінців, так і тих, хто розпочав жити в обнімку з мамоною. Він показав справжніх майстрів пера, які не зрадили національній ідеї, залишилися вірними принципам чесності, правдивості, народності, патріотизму, і тих, хто за тридцять срібляників шпигував за колегами, ставав «сексотом» і покотився в духовну прірву. Якби була моя воля, то я цей двотомник Івана Шкурая рекомендував би якщо не для вивчення, то бодай для позааудиторного читання та обговорення студентами факультетів журналістики всіх вузів України. Аби вони могли відділити полову від

142

Лiтературний Чернiгiв

справжнього добірного зерна журналістики, ролі та місця в ній самого «перодряпа», як він жартома називає газетярів. Я не ставив собі за мету детально аналізувати сюжети творів Івана Шкурая. Можна було б більше характеризувати героїв і їхні вчинки. Зупинитися на досконалих описах природи. Окремої похвали заслуговують описи сцен вірної любові та щирого кохання дійових осіб багатьох творів. Звісно, заслуговує на дослідження образне мовлення, зокрема персонажів «Завороженого Придесення». Віддам це на «розтерзання» теоретикам літератури. Я лише повторю слова відомого українського письменника Олексія Неживого, що Іван Шкурай своїми творами сповна віддав борг рідній стороні і цим підтвердив свою любов не тільки до Придесення, а й всієї Материзни. А ще від себе настирливо порекомендую прочитати всі твори Івана Васильовича. Не пожалкуєте. Більше того: ви нап’єтеся з чистого джерела таланту й майстерності. З них черпав наснагу для творчості й сам Іван Васильович. Як говорить один з героїв роману «Хата на камені», треба уміти бачити це джерело. Бо «знання, черпані з каламутного джерела, забруднюють душу, як дьогтем ворота чорнять. Совісно відчиняти перед людьми». Талановитий син зачарованого і завороженого Придесення Іван Шкурай володів даром знаходити чисті джерела. Він усе робив, аби люди розбиралися, де каламутне джерело, а де чисте. І ніколи не соромився відкривати перед людьми не тільки ворота, а й своє щедре і праведне серце. Микола ГРИНЬ, член Національної спілки журналістів України, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша

Ювілеї

143

Літературний

Ювілеї ×ÅÐÍIÃI ЖИТТЄВІ ВІХИ ПИСЬМЕННИКА-ЗЕМЛЯКА До 100-річчя від дня народження відомого українського прозаїка Анатолія Дрофаня

Ще в шкільні роки я дуже пишався, що наша Ічня дала світові багатьох визначних діячів літератури, науки та мистецтва: видатного скульптора Івана Мартоса (автора всесвітньо відомих пам’ятників Мініну і Пожарському в Москві, Дюку Рішельє в Одесі, Михайлу Ломоносову в Архангельську), класиків української літератури Степана Васильченка, Василя Чумака, вченого-філолога із світовим ім’ям Сергія Маслова та багатьох інших. А от про літератора Анатолія Дрофаня я вперше почув у 1954 р., коли навчався в старших класах Ічнянської середньої школи № 1, і його двоюрідна сестра Людмила Дрофань якось похвалилась, що її брат Анатолій живе в Києві, працює журналістом у газеті й пише цікаві оповідання. Мені дуже хотілося прочитати його твори. Але така можливість трапилася лише через два роки, коли в 1956 р. побачила світ перша книжка Анатолія Дрофаня «Журка із Сонцеграда». Оповідання мені настільки сподобалося, що з того часу я почав цікавитись його творчістю. Звичайно, хотілося б особисто познайомитися з автором. Така зустріч відбулася не скоро, а лише у 1971 р. Серпневого дня в Ічні на Спаса у майстерні художника Василя Швидченка познайомився з Анатолієм Дрофанем. Анатолій Павлович на той час був уже відомим і читабельним письменником. Але тримався просто й навіть скромно. Він виявився комунікабельним, але без будь-якої величі й помпезності, що інколи траплялося в окремих знаменитостей. Від письменника віяло земною простотою, щирістю і навіть шляхетним благородством. Він настільки сподобався мені, що склалося враження, ніби ми із ним знайомі уже давно. Анатолій Павлович дав мені телефон своєї київської квартири та ічнянської хати, де жила його мама, до якої він приїздив у гості. А коли прощалися, домовилися підтримувати наше знайомство.

144

Лiтературний Чернiгiв

Десь пізньої осені він приїхав в Ічню, зателефонував мені і навіть запросив на свій день народження, так я дізнався, що на Божий світ він з’явився 17 листопада 1919 р. Тоді я й познайомився з його матір’ю Софією Данилівною та молодшою сестрою Валентиною Павлівною. Ліворуч шкільний товариш і дорослих років, голова Мати була вельми госІчнянського райвиконкому Василь Чалий, Анато- тинною, надзвичайно лій Дрофань, його мати Софія Данилівна, кіноре- мудрою та інтелігентжисер Ічнянської народної самодіяльної кіностудії ною жінкою. Згодом я «Сівач» Станіслав Маринчик, м. Ічня, 1973 рік, дізнався, що вона пофото С. Маринчика. ходила з польсько-дворянського роду і ще до Жовтневої революції навчалася в Прилуках у жіночій гімназії. Сестра трохи молодша від брата, закінчила медичний інститут і працювала лікарем в Ічнянській залізничній лікарні (яка ще діяла у ті роки), також була вельми ввічлива й доброзичлива. Добротну хату, в якій ми сиділи за гостинним столом, у 20-х роках минулого століття збудував батько письменника Павло Степанович Дрофань, який працював інженером на залізниці. Коли я залишав гостинну родину, на згадку про нашу зустріч Анатолій Павлович подарував мені свою книжку, яка тільки-но вийшла із друку «У кожному камені – іскра» із автографом (Станіславу Маринчику на дружбу). Відтоді й зародилась наша дружба. Бувало, тільки приїде з Києва, обов’язково зателефонує й запросить до себе додому, а траплялося, що й сам неодноразово приходив до мене. Коли я ближче познайомився із Анатолієм Павловичем, він щиро і відверто багато цікавого розповів про себе та про своє творче життя. Ще з шкільних років він мріяв стати письменником, старанно навчався. Його улюбленими предметами була українська мова та література. У 1935 р. успішно закінчив семирічку (тодішньої Ічнянської с/ш № 5) і 16-літнім юнаком уступив до робітфаку, що діяв при Ніжинському педінституті. «Десь у цей час, саме у Ніжині, я відчув смак слова, – згадував Анатолій Павлович. – А в моєму серці поселилась думка, що в своєму виборі стати письменником, я не помилився. Мені вельми хотілося пізнати таїну рідної

Ювілеї

145

мови, передавати своїми словами різні враження, переживання, творити цікаві оповіді». У Ніжині, який був духовною колискою для багатьох визначних письменників, відомий учбовий заклад, де навчався геніальний Микола Гоголь, дав творчий поштовх Анатолію Дрофаню і вивів його на великий та широкий шлях мистецтва. І по закінченні робітфаку він у 1938 р. вступив на філологічний факультет Київського університету. Але згодом почалася Друга світова війна з гітлерівською Німеччиною. Отже, університет він закінчив у 1945 р. У ті роки разом із ним навчався Дмитро Білоус, у майбутньому лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка, поет, прозаїк, перекладач. У перші повоєнні роки при журналі «Дніпро», редактором якого був Андрій Малишко, діяла літературна студія «Дебют молодих». Андрій Самійлович керував студією, але інколи засідання проводили інші метри літературної ниви.

18 липня 1945 р. чергове засідання вів Павло Тичина. На засіданні студії були присутні відомі українські письменники: Іван Кочерга, Євген Кротевич, учений-лінгвіст Степан Крижанівський та інші. Серед молодих початківців були: Анатолій Дрофань, Анатолій Божко, Дмитро Білоус, Борислав Степанюк, Іван Цинковський, Олекса Ющенко. Тоді Анатолій Дрофань прочитав своє оповідання «Сіль», яке схвально прийняв Павло Тичина та присутні відомі письменники. За кілька днів оповідання надрукувала газета «Київська правда». Дебют для Дрофаня був надзвичайно вдалим, адже відкрив читачам нове літературне ім’я. Мені запам’яталося, з якою великою вдячністю Анатолій Павлович згадував Павла Тичину та видатного письменника Юрія Яновського, редактора журналу «Українська культура», мудрого видавця, який відчув, що початківець неординарний літератор, і у своєму журналі надрукував друге оповідання «Перепел». Увага престижних видань до пера молодого літератора окрилила автора. Він відчув, що всім полум’яним серцем назавжди прикипів до слова і вступив на тернисту нелегку стезю, якою йшли і йдуть письменники. Він пройшов гарну журналістську школу в газетах: «Молодь України», «Колгоспне село» (назва якої згодом була «Сільські вісті») та в журналі «Україна». Важливу роль у становленні таланту письменника відіграла праця у авторитетних виданнях. Вище уже згадувалось, у 1956 р. він оприлюднив свою першу книжку «Журка із Сонцеграда». Оповідання були настільки цікаві й захоплюючі, що читач і критика схвально сприйняли їх. Відтоді майже щороку вони виходили із-під його пера. Книга гумору

146

Лiтературний Чернiгiв

«Іменини» (1957), документальна повість «Коли ми красиві» (1962), книга оповідань «Троянди» (1963), «Янехо» (1965), «Альбіон» (1967), «Земля для квітів» (1968), «У кожному камені – іскра» (1971), «Загадка старої дзвіниці» (1971), «Таїна голубого палацу» (1978), «Сонцелюби»(1979). Книжки для дітей: «Про Стоять зліва Станіслав Реп’ях, Юлій Коцюбарона, Мавру і маленьке бинський, Станіслав Маринчик. вушко» (1959), «Коли я Сидять зліва Григорій Коваль, Анатолій Дровиросту» (1963). фань, Андрій Чернишов – головний редактор Уся творчість АнатоХарківського журналу «Прапор». лія Дрофаня нерозривно пов’язана з рідною землею, сповнена глибокою любов’ю до отчого краю. І коли 1975 р. побачила світ його повість «Біла криниця», яку він присвятив «Ічнянським лісам – друзям мого дитинства», у багатьох школах Ічнянщини я організував презентацію нової книги та зустріч автора з читачами. Коли у Тростянецькій с/ш була зустріч з письменником та обговорення повісті «Біла криниця», учителі й учні із великою радістю і навіть гордістю говорили, що описаний у книзі дендропарк «Путівець» – це наш рідний Тростянецький парк. І зворушливо дякували автору за створення чудового твору. Але визначною подією у творчому житті Анатолія Дрофаня і взагалі української літератури був 1978 р., коли письменник опублікував історичний роман «Таїна голубого палацу». У творі автор талановито написав про минуле нашої легендарної Качанівки, а також Ічні, Парафіївки, Туркенівки (тепер с. Южне). Цей надзвичайно цікавий і захоплюючий твір ще вище підняв авторитет письменника не тільки серед читачів, а й побратимів по перу. Презентацію історичного роману, а також творчу зустріч із автором я організував у багатьох школах району. Але спершу читачі придбали книжку, і в домашніх бібліотеках ічнянців зберігається твір із автографом письменника як пам’ять про незабутню зустріч із автором. У 60-х роках минулого століття в Ічні почали будувати новий районний будинок культури, саме тоді і виникла думка в новому приміщенні відкрити кімнату видатних земляків. У Київському живописно-культурному комбінаті ми замовили гіпсові погруддя класика української літератури Степана Васильченка та поета-

Ювілеї

147

лірика початку ХХ ст. Василя Чумака. Готові скульптури вирішили установити у парку. Але ж гіпс не тривкий матеріал і призначений для інтер’єрів, а не для паркових споруд. У 70-80 рр. минулого століття на громадських засадах очолював Ічнянську районну організацію Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Отже, добре знаю, як усе це робилося. Адже разом з іншими ічнянцями брав активну участь у цих клопотах. Голова райвиконкому Василь Михайлович Чалий звернувся до Ради Міністрів УРСР, щоб дали дозвіл на замовлення та спорудження в Ічні пам’ятників видатним землякам Степану Васильченку та Василю Чумаку, але йому категорично відмовили, мотивуючи відсутністю відповідних коштів. Тоді ми й гадки не мали, що справа була не в грошах. Наші видатні земляки перебували у списках неблагонадійних. Правда, подекуди наставало просвітлення, їх згадували (бо не можна не згадати!), а потім швидко забували. Після відмови в столиці ми стали шукати інші шляхи, щоб обійти тодішній закон. І коли проконсультувалися у київських досвідчених юристів, то дізналися, що дозвіл Ради Міністрів України не обов’язковий на спорудження пам’ятного знака, адже це не об’ємна скульптура, а барельєф або стела з окремими деталями скульптурного портрета. Тоді Чалий вирішив під виглядом пам’ятних знаків замовити і спорудити об’ємні погруддя Степану Васильченку та Василю Чумаку. Ризикуючи своєю посадою, голова райвиконкому Чалий підписував необхідні документи, з якими я неодноразово їздив до Києва. А письменник Анатолій Дрофань та народний художник України Петро Басанець активно допомагали нам у цих клопотах. Басанець був знайомий із багатьма скульпторами, саме він і умовив одного із кращих українських майстрів скульптурного портрета, заслуженого діяча мистецтв України Івана Гончара відтворити в граніті погруддя Степана Васильченка. А молодого, буревійного поета-лірика Василя Чумака дуже вдало і реалістично створив скульптор Володимир Луцак. Але коли гранітні погруддя, збільшені у два з половиною раза до натури, виготовили, постали нові проблеми. Де знайти потрібні кошти, щоб розрахуватися з живописно-скульптурним комбінатом? Адже грошей на виготовлення нам ніхто не виділяв. У цьому питанні голова райвиконкому Василь Михайлович Чалий проявив великі організаторські здібності, він відшукав меценатів, які оплатили наше замовлення. І тоді я відразу привіз із столиці спочатку скульптуру Степана Васильченка, а потім – Василя Чумака. Так «контрабандою» у 1974 р. поблизу родинної хати С. Васильченка встановили його погруддя, а наступного року – Василю Чумаку. До речі, письменники були близькими сусідами.

148

Лiтературний Чернiгiв

З огляду на те, що будівництво пам’ятників велося з порушенням тодішніх законів, звичайно, ніяких урочистостей не влаштовували, а лише скромно поклали квіти біля підніжжя постаментів. Але ми вірили, що з часом історія розставить усе на свої місця. Звичайно, вільнодумство ічнянців не сподобалось обласному начальству. І вони почали ставитись з підозрою до Чалого і навіть на автора цих рядків стали поглядати скоса. Були такі моменти, коли Василя Чалого мало не звільнили з посади голови райвиконкому. Від розправи його врятувало тільки те, що у 1978 р. Міжнародна організація ЮНЕСКО прийняла постанову про відзначення у Європейському масштабі сторіччя Анатолій Дрофань. від дня народження класика української літераФото Станіслава тури Степана Васильченка. Маринчика, 1976 рік Варто наголосити, що Анатолій Дрофань брав активну участь у підготовці відзначення ювілею Степана Васильченка і приклав чимало зусиль, щоб в Ічні гідно відсвяткували сторіччя класика українського слова. Того пам’ятного року до Ічні на чолі з Анатолієм Дрофанем приїхали відомі письменники: Леонід Горлач, Кузьма Журба, Віктор Кава, Дмитро Косарик, Віктор Костюченко, Станіслав Реп’ях, Іван Цюпа, Олекса Ющенко та багато інших. Біля пам’ятника ювіляру було проведено мітинг і виголошено чимало урочистих промов та сказано багато гарних слів на адресу видатного земляка. Згадується, що поруч погруддя класика посадили ясени, які він так любив. Анатолій Дрофань говорив, що глибоко шанує творчий талант С. Васильченка. І вважав його своїм учителем. Отже, твори Анатолія Дрофаня не випадково такі пластичні й дихають життєвою правдою. А до ювілею С. Васильченка за сценарієм Анатолія Дрофаня київські кінематографісти: режисер В. Парфенюк та кінооператор О. Вертелецький створили чудовий документальний фільм «Степан Васильченко», який демонстрували в районному Будинку культури під час урочистого свята. Ця стрічка поповнила всі фільмотеки навчального кіно, які були у районних відділах освіти республіки. Отже, стрічку широко використовували у школах та учбових закладах, коли вивчали творчість класика української літератури С. Васильченка. Килина Михайлівна Дубина-Панасенко, дружина Васильченка, була набагато молодшою за письменника. Вона була ще живою, коли відзначали сторіччя від дня народження її чоловіка, і мешкала в Миргороді, але, оскільки її здоров’я потребувало кращого, то не змогла приїхати на свято

Ювілеї

149

в Ічню. Учасники урочистого зібрання сердечно привітали її телеграмою, яку зачитав Анатолій Дрофань. Незабаром Килини Михайлівни не стало. Та на повний голос заявив про свій талант Анатолій Дрофань у 1984 р., коли побачив світ його біографічний роман «Буремна тиша». Головний герой твору – класик української літератури, син чоботаря з Ічні Степан Васильченко, автор безсмертних творінь «Мужицька арифметика», «Чайка», оповідань, новел, сюжети яких він черпав із життя. Багато довелося вивчати матеріалу, щоб відтворити правдивий образ видатного літератора: С. Васильченка – учителя, Васильченка – інтелігента, Васильченка – демократа, Васильченка – письменника. Анатолій Дрофань створив яскравий літературний портрет видатного земляка, що завдяки своїм здібностям і наполегливій праці вибився в люди, став класиком української літератури, один з тих письменників, твори яких читають не тільки у нас, а й за кордоном. Оскільки я тоді працював режисером ічнянських народних самодіяльних кіностудій «Сівач» та «Заспів», створив про Анатолія Дрофаня документальну стрічку «До рідних джерел», до якої включив кадри кінохроніки, відзняті в Ічні, коли відзначали сторічний ювілей від дня народження Степана Васильченка. Фільм зберіг не тільки історичні дні святкування ювілею класика української літератури в Ічні, але й живе зображення письменника Анатолія Дрофаня, коли він натхненно працював над романом про Степана Васильченка «Буремна тиша» та іншими творами. Була у цьому якась символіка, що наш земляк Анатолій Дрофань створив таке яскраве біографічне полотно про співця людської долі, який народився в нашому місті. І коли у 1984 р. біографічний роман з’явився на світ, ми, ічнянці, відразу зреагували на цю неординарну подію і організували в районному Будинку культури прем’єру роману «Буремна тиша» та у всіх школах району. Пишучи ці рядки, з великою вдячністю згадую голову райвиконкому Василя Чалого, художника Петра Басанця та письменника Анатолія Дрофаня, котрі в роки тоталітаризму не побоялися взяти на себе відповідальність за порушення тодішніх законів (хай безглуздих), щоб у скульптурах увіковічити видатних земляків С. Васильченка та В.Чумака. Радує серце, що у перші роки, коли Україна стала вільною, незалежною державою, одну з найбільших площ нашого міста названо в честь видатного земляка Степана Васильченка. Колеги по перу звали А. Дрофаня по-дружньому «Толею». У цьому була не тільки товариська простота, а й повага та любов. Більшу частину свого життя він мешкав в Ічні. Якось мені зізнався, що ніде йому так гарно не пишеться, як у батьківській хаті. Саме тут він написав чимало своїх творів. Улітку свій робочий стіл він ставив під величезним крислатим горіхом, навколо якого буяли кущі бузку, калини та жасмину. А поруч була криниця,

150

Лiтературний Чернiгiв

яку викопав батько, з надзвичайно смачною водою. З рідного джерела, із родинної криниці черпав письменник свої сили і творчу наснагу. Невтомні руки Анатолія Дрофаня не тільки вміли тримати перо, а й столярний рубанок, молоток і зубило слюсаря, сокиру теслі, кельму муляра. Письменник власноруч зумів заново перекрити металом батькову хату та вимурував із цегли сарай і гараж для свого автомобіля. Він дуже любив сад, посаджений батьком, дбайливо доглядав фруктові дерева і навіть виростив новий сорт яблук, які його знайомі назвали «Дрофанівка», що славилися неповторимим смаком і незвичайним ароматом. Я завжди милувався, як він уміло, по-селянськи невтомно орудував косою в саду. Анатолій Павлович дуже вболівав за Ічнянщину. Я був свідком, як на початку 70-х років минулого століття він запально переконував міністра освіти України М. Фоменка, щоб в Ічні збудували нову школу. При мені він умовляв міністра культури України С. Безклубенка, щоб в Ічні побудували новий кінотеатр. І таки свого домігся. Клопоталися ми із ним і про відбудову родинного будинку Ревуцьких у с. Іржавець та відкриття в селі музею-садиби класика української музики. Отже, письменник був далеко небайдужим до землі, яка зростила і виколисала його і з якої він пішов у великий шлях мистецтва. Перелік хороших справ, до яких був причетний письменник Анатолій Дрофань, можна було б продовжувати. Але рамки цієї статті обмежують мою оповідь і доводиться скорочуватись. У перших числах травня 1988 р. Анатолій Дрофань зателефонував мені: – Станіславе, приїздіть! Сьогодні наше свято (тоді був день преси), а у мене воно подвійне. Вранці закінчив новий історичний роман «Музи кохання». І збираюсь поїхати в Київ та віднести рукопис у видавництво. Фактично на моїх очах створювався історичний роман «Музи кохання», продовження роману «Таїна голубого палацу». Разом з Анатолієм Павловичем багато разів ми їздили в Качанівку, зустрічалися там із старожилами Петрушівки, Власівки (поблизу Качанівки). Письменник ретельно розпитував про історію легендарного палацу, старанно працював над цією книгою, правдиво описував, як у нас на Ічнянщині, в романтичному помісті перепліталися долі геніїв та видатних митців української і російської культур. А щоб достеменно вивчити минуле Качанівки, Дрофань неодноразово їздив до Москви, Ленінграда (тепер Санкт-Петербург), старанно вивчав архівні джерела в Києві, Чернігові. Ніхто інший, як він відшукав тоді в Москві Тетяну Василівну Тарновську, нащадка родоводу Тарновських, і запросив її приїхати в Качанівку. Незважаючи на свій похилий вік, Тетяна Василівна приїхала на свою рідну землю. Автомобілем Анатолія Павловича ми відразу вирушили в Качанівку, і у призначений час відбулася наша зустріч.

Ювілеї

151

Тетяна Василівна була вже вельми похилого віку, але від неї віяло спадковою вродою і шляхетністю, якою славився рід Тарновських. Після короткого знайомства ми пішли в парк і повільно ходили алеями, де колись прогулювалися М. Гоголь, М. Глінка, Т. Шевченко, В. Штернберг, О. Агін, М. Вовчок, І. Рєпін та багато інших легендарних мит- Анатолій Дрофань і Тетяна Тарновська. ців. З неприхованою гордістю Качанівка, 1986 р. Фото С. Маринчика. розповідала Тетяна Василівна про дружбу Тарновських з багатьма видатними діячами літератури та мистецтва. Анатолій Дрофань саме збирав матеріал для нового історичного роману «Музи кохання» про помістя Тарновських у Качанівці і ретельно розпитував Тетяну Василівну про пам’ятні події, що впродовж багатьох років відбувались у садибі. Тетяна Василівна охоче розповідала нам про свій родовід, традиції та звичаї, що склалися в Качанівці. Багато чого вона чула від свого батька, тож щиро і задушевно ділилася спогадами про минуле свого родоводу. Виявляється, в садибі всі говорили винятково українською мовою. В національному одязі постійно ходили не тільки челядники та слуги, але й господарі помістя. Тарновські були великими патріотами України. Коли зайшла мова про її особисте життя, Тетяна Василівна відверто розповіла про себе. Багато чого невідомого і цікавого ми почули тоді від Тетяни Тарновської. Того незабутнього осіннього дня ми кілька годин блукали стежками Качанівської садиби. А десь по обіді вона разом з нами поїхала в Ічню, і ми провели її на потяг. Довге і непросте життя було в родової дворянки Тетяни Тарновської. Не завжди доля була до неї прихильною, знала вона велику розкіш і бідність, зазнала пристрасне кохання і зраду, але в будь-яких ситуаціях не втрачала людської гідності. Життєві стежини неординарної жінки вельми зацікавили Анатолія Дрофаня і він щиро зізнався мені, що як тільки закінчить і обнародує роман «Музи кохання», має намір продовжити тему Тарновських і написати про Тетяну Василівну документально-художній роман. Але письменнику не судилось втілити в життя творчий задум. Отже, про почуте тоді від неї я коротко описав у цій оповіді.

152

Лiтературний Чернiгiв

Коли Анатолій Павлович на початку травня зателефонував мені і повідомив, що завершив роман «Музи кохання», і запросив приїхати, я поспішив побачитись з автором, щоб поздоровити його із закінченням титанічної роботи. Але по дорозі до письменника трапилася зі мною оказія, довелося мені кілометрів зо два вести велосипед у руках, і я затримався. Тож, коли нарешті «дочалапав» до хати, де жив Дрофань, то побачив, що Анатолій Павлович терпляче чекає мене біля воріт. Того разу ми довго з ним розмовляли, Анатолій Павлович ніби відчував, що бачимося востаннє, розповідав цікаві епізоди зі свого життя. Згадав, як під час окупації Ічні гітлерівцями нацисти часто влаштовували облави і впійману молодь під конвоєм відправляли в Ніжин. Одного разу схопили і його. І опинився він у Ніжині, де за огорожею з колючого дроту, поблизу залізничної станції тримали кілька тисяч бранців. Зі сльозами на очах розповідав, як до нього з Ічні пішки прийшла молодша сестра Валентина. Дорога була далека – 50 км. Щоб не так страшно було йти, взяла з собою собачку. Коли наблизилися до огорожі з колючого дроту, собачка побачив Анатолія в натовпі, спритно проник через дріт і радісно заплигав навколо нього. Він помітив, що лапки у нього були геть стерті і кровоточать. Песик від болю і збудження легко повискував. Валентина передала вузлик з картопляними пиріжками. Зголоднілий і виснажений далекою дорогою песик так жалібно просив їсти, що теж голодний Анатолій щедро поділився із ним. Напередодні відправки їх до Німеччини Анатолію Павловичу вдалося вирватися з неволі. Показав він мені тоді чимало своїх книжок, які виходили у перекладах російською, білоруською, казахською, грузинською, німецькою мовами. І серед цих збірок «Українське гумористичне оповідання», що вийшло в Німеччині. На сторінках книги надрукували твори трьох письменників з Ічнянщини: Олекси Стороженка – «Вуса» та «Голка», Степана Васильченка – «Свекор» та Анатолія Дрофаня – «Іменини». Погортав я її сторінки і захоплено вигукнув: – Який район! Яка земля може похвалитися такими талантами, як наша ічнянська? Анатолій Павлович загадково посміхнувся: – А ви знаєте, Станіславе, я народився не в Ічні. Я розгублено перепитав: – Як це?.. Адже в усіх довідниках чітко вказано, що ви народилися в Ічні… Тоді він повідав, що народився в Прилуках, але через кілька днів його батька, який працював інженером на залізниці, терміново перевели на нове місце в Ічні. Оскільки батько тоді не встиг оформити документи про народження сина, то зробив це вже за новим місцем проживання. Чиновники,

Ювілеї

153

які виписували документи, не поцікавились, де ж народилась дитина. Помилку цю батьки виявили тільки тоді, коли оформляли Анатолія до школи, але вирішили «галасу не здіймати», а залишити все так, як було записано в свідоцтві. Я був шокований цією напівдетективною історією і розгублено мовчав. А письменник уважно поглянув на мене і, весело посміхнувшись, лагідно пояснив: – Зрозумійте, Станіславе, і прилуцька, й ічнянська земля – то до болю моя рідна Чернігівщина! А коли я нарешті отямився, запитав: А кому ви ще про це розповідали?

– Та говорив декому, зокрема, моєму сусіду по Ічні директору хлібоприймального підприємства Олексію Біді і редактору Прилуцької газети «Правда Прилуччини» Олександру Климіші, до мого 65-річчя він навіть оприлюднив це у своїй газеті. І, посміхнувшись, сказав: «Можливо, ви також десь згадаєте, де я насправді народився, і напишете у своїй райгазеті або Чернігівській обласній газеті «Деснянська правда». Було далеко за північ, а ми все ще говорили. Кілька разів я намагався йти додому, але Анатолій Павлович не відпускав. І лагідно говорив: – Не поспішайте, мені хочеться ще із вами поговорити. І тільки о третій годині ночі ми вийшли з хати. Я хотів було забрати несправний велосипед, та Анатолій Павлович не віддав мені його, мотивуючи тим, що нелегко буде поночі вести його в руках. Він провів мене далеко від своєї садиби, аж до засолювального заводу. Прощаючись, домовилися зустрітися на початку червня, коли він повернеться зі столиці. На жаль, та зустріч була останньою. Анатолій Павлович раптово пішов у засвіти 25 травня 1988 року. Трапилося це у видавництві «Радянський письменник», куди він приніс рукопис відрецензованого роману «Музи кохання». Поклав рукопис на стіл редактора і на тому місці пішов у небуття. Вічний спочинок він знайшов у Києві на Берковецькому кладовищі. Не зволікаючи, я звернувся до голови Ічнянської міської ради Миколи Павловича Барановича, щоб гідно увіковічити пам’ять видатного земляка і в честь його імені назвати вулицю, на якій стоїть його батьківська хата. Пройшов час, але питання це не вирішувалось. У ті роки заступником голови Чернігівської обласної ради з гуманітарних питань була Валентина Данилівна Проннікова. А ще вона очолювала Чернігівську обласну організацію Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Отже, добре мене знала як очільника Ічнянської райорганізації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. І коли я звернувся до неї, щоб вона допомогла вирішити це питання, вона погодилася і сказала, щоб від її імені я звернувся до керівників ічнянських підприємств та установ, що знаходяться поблизу садиби батьківської хати Анатолія Дрофаня. І разом із

154

Лiтературний Чернiгiв

керівниками організували загальні збори у трудових колективах. На зборах я розповів про значення творчості в українській літературі письменника-земляка Анатолія Дрофаня та запропонував у честь його імені назвати вулицю. Затим протоколи загальних зборів із пропозицією про перейменування вулиці в честь пам’яті письменника надіслали до міської ради. Перші збори я організував на хлібоприймальному підприємстві, директором якого тоді був Олексій Біда. Згодом десять протоколів загальних зборів трудових колективів я передав голові міської ради. Так було вирішено це непросте питання. Коли не стало Анатолія Дрофаня, я звернувся до художника-скульптора Василя Швидченка, щоб він створив його погруддя. Мені згадується, як у 1989 р. в міській раді вирішували, де краще спорудити пам’ятник, і обрали просторе місце неподалік батьківської хати письменника. Депутат міської ради, директор заводу сухого молока та масла Віктор Павлович Кияновський запропонував за рахунок свого підприємства упорядкувати майданчик для встановлення монумента. У серпневі дні того року дуже часто дощило. І я особисто бачив, як Віктор Кияновський у гумових чоботях та плащі-дощовику активно та уміло керував бригадою будівельників, які упорядковували місце для встановлення погруддя письменника. На відкриття пам’ятника приїхали з Києва дружина письменника Лідія Іванівна та молодша дочка Любов Анатоліївна Дрофані. Біля монумента зібралося багато ічнянців. Чимало було виголошено палких і щирих промов. Виступаючі добрим словом згадали видатного земляка. У 2004 році до 85-річчя з дня народження Анатолія Дрофаня у республіканській газеті «Молодь України», де свого часу працював Анатолій Павлович, я обнародував літературний нарис про письменника-земляка і згадав епізод про місце його народження у Прилуках. І газету послав родині А. Дрофаня, вони надіслали мені вдячного листа. Не одне десятиліття я досліджував і вивчав життєві віхи видатних земляків і навіть дружив із багатьма людьми мистецтва і також із Анатолієм Дрофанем. Отже, у 2009 році обнародував книгу досліджень «Сузір’я таланів», до якої включив 32 літературні портрети і серед них «З батькової криниці», у якому відтворив оповідь про мудрого, щирого старшого друга письменника Анатолія Павловича Дрофаня. І коли працював над нарисом про Анатолія Дрофаня, згадав, як він говорив, що народився в Прилуках. І навіть просив мене написати про це. Отже, я щиро виконав його заповіт. Звичайно, ні Олександр Климіша, а також я навіть думки не мали, щоб спростувати місце народження письменника. Я лише згадав цікавий епізод із його біографії, про який він мені особисто розповів. До речі, О. Климіша опублікував це в газеті багато років раніше.

Ювілеї

155

Але несподівано мене почали звинувачувати нібито я вигадав про це. І тоді я поїхав у Прилуки, щоб установити істину. Виявилось, що Олександра Климіші уже не було в живих. Але тодішній редактор газети «Правда Прилуччини» Микола Ткаченко дав мені примірник газети, про яку розповідав Анатолій Дрофань. До сьогоднішнього дня дожив лише один Олексій Біда, якому Анатолій Дрофань також розповів, що він народився в Прилуках. Можливо, у нарисі про Анатолія Дрофаня я часто згадував своє прізвище, але у моїх спогадах все так тісно переплетено, що окремі згадані епізоди лише більше доповнюють і глибше розкривають характер А. Дрофаня. У 2008 році у Київському видавництві «Школа» світ побачила збірка прозових творів Анатолія Дрофаня «Цілком таємно» – оповідання для дітей молодшого та середнього шкільного віку. Зворушливу передмову «Щоб ніколи не фальшивив» до книжки написала донька автора, кандидатка філологічних наук Любов Дрофань. У передмові вона вдячно згадала друзів А. Дрофаня «…вдячні ічнянці не забувають батька: встановили йому пам’ятник на вулиці його імені, де стоїть і досі хата, де він зріс, проводять літературні вечори, пропагують його творчість. Зокрема, багато зусиль для увічнення його пам’яті доклав письменник і кінорежисер Станіслав Маринчик». До 95-річчя від дня народження Анатолія Дрофаня 17 листопада 2014 р. в Ічні на будинку, де жив і працював письменник, голова правління ПАТ «Ічнянський завод сухого молока та масла» Віктор Павлович Кияновський за власні кошти встановив меморіальну дошку. На урочисте відкриття дошки зібралося чимало ічнянців, прийшла його двоюрідна сестра Людмила Дрофань, яка живе в нашому місті, а з Києва приїхали молодша донька письменника Любов Анатоліївна Дрофань та племінниця Наталія Іванівна Березанська, яка на той час працювала в комітеті етики та гуманітарної експертизи. До 100-річчя від дня народження Анатолія Дрофаня, яке відзначатиметься 17 листопада 2019 року, в Ічні створено організаційний комітет по підготовці до ювілею письменника. Автор цих рядків разом із відомим благодійником, депутатом Чернігівської обласної ради IV скликань, керівником ПАТ «Ічнянський завод сухого молока і масла» Віктором Павловичем Кияновським розробили Положення Ічнянської молодіжної літературної премії ім. Анатолія Дрофаня у номінаціях: «Проза», «Поезія», «Публіцистика», «Дослідження», пов’язані із творчістю А. Дрофаня, Ічнянщиною та Чернігівщиною. До Ічні на ювілейний вечір, присвячений пам’яті видатного письменника-прозаїка, приїхало чимало гостей із різних міст області, а зі столиці прибула делегація, яку очолив голова Ічнянського осередку Товариства «Чернігівське земляцтво» в м. Києві, почесний громадянин Ічні Микола Миколайович Вощевський.

156

Лiтературний Чернiгiв

Було багато зворушливих виступів, звучали улюблені пісні А. Дрофаня. Кращі молодіжні твори відзначили літературною премією ім. Анатолія Дрофаня. Кожному переможцю літературного конкурсу Віктор Павлович Кияновський уручив диплом лауреата, нагрудну медаль із зображенням письменника та грошову винагороду. Лауреатами стали: у номінації «Поезія» – семикласниця Ічнянської школи № 4 Діана Швидченко за дві поетичні збірки «Авторський дебют» та «Мого дитинства світ» ; у номінації «Проза» – студент Київської академії декоративно-прикладного мистецтва Михайло Дробнов із Парафіївки за казкові повісті «Що хоче Санта на Різдво» та «Їй просто випав орел»; у номінації «Дослідження» (пов’язані з творчістю А. Дрофаня, Ічнянщиною та Чернігівщиною) за роботу «Специфіка розкриття теми боротьби за волю людини і незалежність України у романі А. Дрофаня «Таїна голубого палацу» – студентка Київського лінгвістичного університету Анжела Міщенко з с. Южного; у номінації «Публіцистика» – дев’ятикласник Київської гімназії «Діалог» Владислав Ріхтерман за «Спогади про презентацію повісті «Біла криниця» Анатолія Дрофаня та зустріч із письменником у Тростянецькій восьмирічній школі у 1975 році» (Робота написана зі слів директора Тростянецької ЗОШ І-ІІІ ст., дідуся автора твору). Біля пам’ятника А. Дрофаню учасники урочистого зібрання добрим словом згадали видатного земляка, талановитого майстра поетичної прози, поклали квіти. Увіковічений він стоїть на постаменті, а його замріяний погляд спрямований на прилуцьку землю, де він уперше побачив сонце і небо. Станіслав МАРИНЧИК, член національних спілок письменників, кінематографістів, журналістів, краєзнавців України, заслужений працівник культури України

Рецензії

157

Літературний

Рецензії ×ÅÐÍIÃIÂ

«НАС З ЛЮБОВ’Ю ПРОВОДЯТЬ ЖИТТЯМ КОНОТОПСЬКІЇ ЗОРІ…» Конотоп: Художньо-краєзнавче видання / Упорядники : Олександр Дудко, Надія Дудко. – Чернігів: ПАТ «ПВК ”Десна”», 2019. – 368 с. Упродовж усієї історії розвитку суспільства сільські території відігравали провідну роль у забезпеченні населення будь-якої країни продовольством та створенні її експортного потенціалу. Не є винятком у цьому плані й Україна, хоча наше село нині перебуває в глибокій соціально-економічній кризі. В усіх регіонах України, не кажучи вже про анексований Крим та тимчасово окуповані території на сході держави, спостерігається занепад інфраструктури, зафіксований високий рівень безробіття на селі, смертність переважає над народжуваністю. Не випадково одна із ліричних збірок чернігівського поета Дмитра Іванова отримала назву «Село в терновому вінку» (2010). І все ж хочеться сподіватися, що згадана назва так і залишиться тільки літературним тропом – метафорою-попередженням «і мертвим, і живим, і ненарожденним» українцям, що терновий вінок навіть на одному якомусь вітчизняному селі може спричинити ланцюгову реакцію. І тоді трагічні процеси замулювання духовних криниць нашого народу стануть незворотніми. Віру в те, що козацькому роду ніколи не буде переводу, вселяє і художньо-краєзнавче видання «Конотоп», яке побачило світ наприкінці 2019 року. Книга містить статті й нариси про найважливіші події багатовікової історії села Конотоп Городнянського району Чернігівської області, широко подано інформацію як про відомих осіб, життя і діяльність яких були тісно пов’язані з селом, так і про пересічних мешканців цього населеного пункту. Робота над книгою розпочалася ще в 2009 році, проте з різних причин була припинена. Вона планувалась як одна з багатьох книг серії «Села Городнянщини». Автором ідеї був відомий на Придесенні журналіст із півстолітнім стажем і краєзнавець Іван Петрович Дудко. Він пройшов і проїхав районом тисячі кілометрів, зустрічався з багатьма сотнями людей, тож, як ніхто інший,

158

Лiтературний Чернiгiв

знав, скільки таємниць зберігає рідний край. Свідченням цьому стали десятки історичних книг журналіста, сотні публікацій в періодичних виданнях Чернігівщини, у всеукраїнських часописах. І. Дудко мав на меті показати баггатство історії села, познайомити читачів із його ссамобутніми людьми. Упорядники унікального видання – син журналіста Олександр Дудко з в дружиною Надією Дудко, приступаючи до род боти над книгою «Конотоп», і не сподівалися б в відкрити стільки скарбів і таємниць, що зберігає невелике поліське село. Саме тому упорядники н книги ставили собі за мету «якнайширше віднок вити історію села, нагадати забуті чи призабуті в події та імена, зафіксувати сьогодення – і все це п в відправити в майбутнє» (с. 5). У передмові до книги голова Городнянської міської ради Андрій Богдан, уродженець села м Конотоп, зауважив: «Село Конотоп багате на К хороших людей. Я вдячний своїм батькам, рідх ним, вчителям, односельцям за те, що з дитинства мав можливість навчатись, любити життя, долати життєві обставини, жити по совісті» (с. 3). Композиційно книга складається з «Передмови», чотирьох розділів і заключних матеріалів: «Довідки», «Блоку архівних документів», «Слова вдячності» та «Літератури». Відкривається книга піснею «Мій Конотоп», яку написав один із упорядників видання Олександр Дудко: Знов повертався у село. До сліз, до болю все знайоме. Згадалось, як колись було, Як мріяв тут про невідоме. Приспів: Мій Конотоп, мій Конотоп, Без тебе я прожить не можу, Бо повертаєш ти любов І призабуту іскру Божу (с. 6). Перший розділ видання – «Перегортаючи роки» – відкривається нарисом «Крізь віки», в якому стисло висвітлена історія села Конотоп. На мапі археологічних знахідок Чернігівщини село Конотоп «перебуває ніби у своєрідному вінку із давніх поселень та річки Снов, береги якої заселені кілька тисячоліть тому» (с. 8).

Рецензії

159

У світі існує вісім населених пунктів з назвою Конотоп. Три з них є в Україні, один – у Білорусі, два – в Литві і два – в Польщі. Дослідники історії міста Конотоп (Сумщина) стверджують, що всі вони були названі (тобто вже існували) під час володіння цими територіями польсько-литовським князівством чи Річчю Посполитою (до середини ХVІІ століття). Тривалий час датою першої літописної згадки про село був 1715 рік. Та при детальнішому вивченні архівних матеріалів упорядникам книги вдалося встановити більш точну дату. З червня 1666 р. по січень 1667 р. з метою оподаткування населення московським урядом було зроблено перепис населення України. В «Чернігівській переписній книзі 1666 року» в Седнівському повіті значиться село Конотопка. На той час тут налічувалося два селянських двори і один промисловий, в яких проживало три чоловіки. У 1691 р. гетьман України Іван Мазепа віддав село своєму пасинку Криштофу Фрідрікевичу (у книзі вміщено ксерокопії «Універсала Гетьмана Івана Мазепи 22.04.1691 року» та «Універсала Гетьмана Данила Апостола за 1730 рік»). З нарису «Крізь віки» читач довідається про те, яким було життя селян у Конотопі за часів кріпацтва (у 1765 р. тут налічувалось козацьких дворів – 21; селянських дворів – 18); про участь конотопців у формуванні народного ополчення 1812 року; про відлуння революційних подій 1905–1907 рр.; про розподіл землі поміщиці Писаревої у 1919 р., згідно з ленінським «Декретом про землю». У 1926 р. в селі було створено товариство спільного обробітку землі, а в 1931 р. на його основі утворився колгосп «Наше майбутнє». З 23 серпня 1941 р. по 23 вересня 1943 р. село було окуповане німцями.

219 жителів Конотопа воювали на фронтах і в партизанських загонах. 133 чоловіки загинуло. Розповідається в нарисі й про те, як село поволі оживало, загоювало рани від голодомору, колективізації, війни, повоєнного лихоліття, господарювання в добу «розвиненого соціалізму», як сподівалися селяни, що в умовах розбудови незалежності в Україні життя їхнє покращиться. Однак, не так сталося, як гадалося. Нарис про історію села Конотоп завершується словами: «Складається враження, що держава хоче повністю знищити село. Залишилось найбільше багатство – земля, яку не можна ні винести, ні вивезти […]. І вимирає мовчки село від важкої повсякденної праці, без належного медичного обслуговування, без уваги держави. Але будемо сподіватися, що українська влада повернеться обличчям до села і зніме з його голови терновий вінок» (с. 19). Другий розділ книги – «Конотопці» – включає низку нарисів про мешканців села Конотоп та його уродженців, нині відомих людей в Україні. Ці нариси у різний час були написані Іваном Петровичем Дудком, його синами Віктором та Олександром, Миколою Ткачем, Василем Щербоносом та інши-

160

Лiтературний Чернiгiв

ми. Якщо подивитися на список сучасних жителів села Конотоп, то можна виділити найбільш уживані прізвища: Богдан, Грабовець, Силенко, Андарал тощо. Носії кожного з них, найімовірніше, є представниками одного роду, хоч з часом родинні зв’язки могли і втратитись. У селі вони переплітались між собою, одні ставали більш потужними, інші – занепадали. Розділ відкривається історією родоводу Ткачів – «Слід пам’яті». «Це міцне родове дерево було вирване з благодатної землі в період колективізації на початку 1930-х років. А його плоди розкидані по всій території колишнього Радянського Союзу чи й просто знищені» (с. 132). Варто зауважити, що представниками славетного роду Ткачів є відомий український письменник, головний редактор журналу «Літературний Чернігів» Михась (Михайло) Ткач та його брат поет і етнолог, народознавець Микола Ткач. Нарис «Династія добра» присвячено розповіді про династію Буряків, про їхні добрі справи. Статті «Богдани», «Урожай щедрого засіву», «Приречені на успіх» висвітлюють родовід Богданів. Так від роду до роду розкривається історія маленького поліського села, яка становить частину історії всієї України. Доповнює розділ фотолітопис «Конотопці», в якому вміщено унікальні світлини: проводи в армію, 1960-ті роки; ветерани Другої світової війни, 1950 роки; Силенко Ольга Іванівна за кроснами та ін. Третій розділ видання – «Фольклор» – містить топоніми, бувальщини, казки, весільні обряди, пісні, частівки, загадки та інші жанри уснопоетичної народної творчості поліщуків, записані в різні роки з уст конотопців. Ці унікальні фольклорні перлини, завдяки праці упорядників книги, будуть збережені для майбутніх поколінь. Епіграфом до четвертого розділу – «Поезія» – стали рядки з вірша А. Кацнельсона, відомого українського поета, що народився в м. Городня: О, мій поліський рідний край, Лісів замріяна дорога – Іди й поезію читай З уривків неба голубого. У цьому розділі вміщені поетичні твори уродженців Конотопа Анатолія Грабовця та Володимира Стародубця, Миколи та Андрія Ткачів. Упорядники включили сюди також і вірші Івана Петровича Дудка, хоча він не був конотопцем. Водночас мав безпосередню причетність до села. Працюючи в районній газеті «Сільські новини», бував тут десятки разів. Конотопці середнього та старшого віку пам’ятають його численні кореспонденції, репортажі, звіти, сторінки про життя села, нариси про селян, які друкував у районній і обласних газетах. Як уже зазначалося вище, І. П. Дудко є автором ідеї написання книги, яку, на жаль, сам не встиг втілити в життя.

Рецензії

161

У пісні «Конотопські зорі», написаній спеціально для цієї книги Володимиром Стародубцем, відомим нині представником Поліської філософської школи «Філософія та феноменологія релігії», доцентом Житомирського державного університету імені Івана Франка, є такі рядки: Так багато роботи, а вже посивіли простори, Вже вечірніми росами вкрились сади і гаї… Нас з любов’ю проводять життям конотпськії зорі: Близькі, родичі й друзі, і вічні сусіди мої (с. 315). Завершується книга заключними матеріалами, в яких подано інформативні «Довідки», «Блок архівних документів», «Слова вдячності» та «Літературу». На мій погляд, художньо-краєзнавче видання «Конотоп» може бути зразком для створення аналогічних книг про села й міста Чернігівщини та інших областей і регіонів України. І хочеться вірити, що наша держава переживе занепад, і обов’язково настане час відродження та піднесення. Володимир КУЗЬМЕНКО, м. Київ

162

Лiтературний Чернiгiв

У ЧАРІВНОМУ ДИВОСВІТІ КНИГИ Юрій Бондаренко. «Шахтар» 1:1 «Бешикташ». Оповідання. – Ніжин: ПП Лисенко М.М., 2019. – 160 с. У переддень Нового, 2020, року в Ніжині вийшла друком нова книга українського педагога, професора Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Юрія Івановича Бондаренка. Це – збірка оповідань із красномовною назвою «Шахтар» 1:1 «Бешикташ». Хочу відразу застерегти поціновувачів футбольної тематики, книга не про улюблену гру мільйонів українських вболівальників. Назва – лише тло, на якому розгортаються цілком реальні й нереальні події, про які йдеться у книзі. Але не будемо поспішати, давайте все з’ясуємо поступово. Ім’я Юрія Бондаренка добре відоме п поціновувачам літератури Чернігівського краю. В Вихованець літературної студії Ніжинського д державного педагогічного інституту імені М М.В. Гоголя, якою тоді керував вікопомний П Павло Олександрович Сердюк, він увійшов у регіональну літературу як поет-лірик із н непересічним відчуттям світу, добрим мовним вишколом та самобутнім образним набутком. в По закінченні вишу вчителював у школах П Ніжинщини, згодом став асистентом кафедри Н методики викладання української мови та м літератури у рідному вузі і з головою поринув л у світ науки. Успішно завершив навчання в аспірантурі, захистив кандидатську дисертацію, а згодом і докторську. Зрозуміло, що на цей час літературні справи довелося відкласти… Але справді мистецький хист не втратиш.., він продовжував жити і хвилювати вченого, а тому Юрій Іванович поряд із науковими та методичними статтями писав ще й оповідання, друкувавши їх у періодичних виданнях і збірниках. У 2017 році свій мистецький доробок педагог упорядкував у збірку оповідань «Фарца», яку чомусь видав під літературним псевдонімом Юрій Іванович, перенісши наголос на другий склад (на балканський манер). Чи була в цьому потреба? Ну, це вже суто авторська справа.., а тому з першою книгою Юрія Бондаренка широкий читацький загал не мав змоги ознайомитися через літературне псевдо, а ще через невеликий наклад. Але в

Рецензії

163

Ніжині книга мала справжній успіх.., відбулося кілька презентацій, книгу активно обговорювали викладачі та студенти місцевого університету. Вона одразу ж стала раритетом. У своїй першій книзі Юрій Бондаренко проявив себе як неперевершений оповідач, майстер фантастичного сюжету, переконливий наслідувач стилю української «химерної прози». У кращих традиціях Юрія Щербака та Євгена Гуцала він змалював життя українського провінційного містечка з його вадами та здобутками. Вийшло цікаво, самобутньо і напрочуд актуально… Книга одразу завоювала численну аудиторію прихильників, отримала багато позитивних відгуків. А тому на другу книгу автора очікували з нетерпінням… І ось це відбулося. Зазначу відразу – книга не розчарувала.., навпаки, додала нових фарб до мистецької палітри автора. На моє глибоке переконання, Юрій Іванович значно додав у плані авторського сприйняття світу. Він став переконливішим, саркастичнішим, непоступливішим у своїх естетичних підходах та переконаннях. Виразніше окреслив свою авторську позицію. Ні, він її кардинально не змінив.., ми таки продовжуємо жити у химерному світі, який переповнений усілякими чудасіями та дивними людьми, але цьому є певне пояснення. Ми тривалий час жили у «правильному», «унормованому», «соціально справедливому» суспільстві «вільних людей», що втратили відчуття реальності. Автор змушує нас переоцінювати життєві цінності, шукати нові художні орієнтири у цьому світі хаосу і абсурду. А що головне, він спрямовує нас шукати у людині людське. Взяти хоча б за приклад його оповідання «Апофеоз». Сюжет вражає своєю простотою: дівчина Дуся виносить до контейнера відро з побутовими відходами; водій сміттєвоза, щоб пожартувати з нею, рушає, змушуючи дівчину наздоганяти; і раптом сміття починає бунтувати, відро зростає до рівня п’ятиповерхового будинку, перекидається, засипавши вулички містечка сміттям. Кілька діб місто бореться зі сміттям, та не може його збороти… Дуся з водієм, втікаючи від сміття, заїздять на сміттєзвалище: «Дивись, як тут прекрасно! Дивись, як тут неповторно! – вигукнув водій машини-сміттярки, намагаючись приголомшити дівчину». Дівчину охопило піднесення.., це був справжній апофеоз людини, яка змінила світ. До банальності проста і життєва історія… Пам’ятаєте нещодавні історії із львівським та чернівецьким сміттям, рештки якого знаходили аж на Чернігівщині. Уявляєте, сотні сміттєвозів курсували Україною, перетворюючи її на велике сміттєзвалище. Але найстрашніше, що до цього бруду призвичаювалися сотні тисяч звичайних людей, сприймаючи його за норму життя. Ось така звичайна історія із зовсім незвичайною мораллю… Чи можна жити у такому світі із «незасміченою» душею?Автор лишає це запитання без відповіді.., на нього кожен має відповісти сам. Такі ж морально-етичні шукання закладені в сюжети оповідань «Арістотель», «Агата Крісті», «Зброєносець» та в інших. За зовсім

164

Лiтературний Чернiгiв

невибагливим сюжетом криються значні соціальні проблеми. Їх і має вирішити читач. Або ще одна напрочуд химерна історія, яка описана у оповіданні «Діти Великої Матері». Ватажок вовчої зграї Мардок, повернувшись із удалого полювання, дізнається, що у лігві зник Інтернет. А без нього ніяк не можна дізнатися, куди мігрують стада оленів… Щоб уникнути голодної смерті, Мардок має іти на поклон до Великої Матері. Його шлях має пролягти через землі Великої Білки, Великої Жаби, Великої Щуки, Великої Мухи. Він мужньо долає його. Але Велика Мати вимагає непомірної жертви: зібрати усі гаджети, комп’ютери і ноутбуки та й кинути їх у жертовний вогонь. Не всі пристають на цю пропозицію. Починається велика битва… Війна знищує все. Та коли зранений Мардок полишав місце бою, то на одному пеньку помітив уцілілий ноутбук, під’єднаний до Інтернету. Він лишився біля нього, згодом до нього приповзли вцілілі діти Великої Жаби, Щуки, Білки та Мухи… Життя відновилося. Чи варто пояснювати цю алегорію? Думаю, потреби немає… А чи варто осмислювати підняту проблему? Безперечно! Автор не прагне спекулювати на читацьких інтересах своїх поціновувачів. Він просто прагне «по-іншому» вирішити наболілі проблеми сьогодення. За допомогою іронії, самоіронії, іронічної поведінки своїх героїв він проєктує ці проблеми на людське сумління, щоб актуалізувати їх. Хочу засвідчити, що рівень філософського осмислення автором піднятих у оповіданнях проблем значно зріс, що виразно відрізняє нову книгу від попередньої. Прагнення подати світ з позиції героя соціального «безчасся» (тобто злодія, бомжа, людини розгубленої, соціально незахищеної) змушує автора відмовитися від реалізму і творити сюжети постмодерністської свідомості. Він маніпулює своїми героями, вдається до іронічної гри з ними… Особливо це вдало проявляється у оповіданнях «Кращий світ», «Білочка», «Моцарт і Сольєрі», «Нічого не трапилося», «Стрибок! Сальто! Поцілунок!» та інших. Усі 19 оповідань нової книги щедро опромінені світлом авторського задуму: «зробити світ кращим, а людей добрішими». Варто сказати добре слово і про мову творів. Юрій Іванович і у другій своїй книзі вражає досконалістю авторської мови. Відчувається, що виробленню індивідуального авторського стилю він приділяє велику увагу. Мова його творів літературна, професійно бездоганна. Мова ж героїв оповідок – персоніфікована, подекуди насичена жаргонізмами та сленгом, як того вимагає сюжет. Коли ж говорити про особисті уподобання, то мені найбільше у книзі сподобалося оповідання «Сирзавод». Поясню чому саме… Перш за все тому, що у ньому надзвичайно реалістично закарбовано час 70-х років ХХ століття, а саме час «періоду розвиненого соціалізм» і моєї студентської юності. Майстерно передано не лише картини «соціалістичного буття»,

Рецензії

165

але й дух епохи, в якій людина людині «друг, товариш і брат». Так от, три старшокласники міської школи №3 побили одного учня школи №1, така зав’язка конфлікту. Щоб відновити справедливість, старшокласники школи №1 вирішили поквитатися за товариша і викликали на чесний бій його супротивників. Коли школярі зійшлись для двобою поблизу шлюзу, з’ясувалося, що у кривдника батько працює директором сирзаводу і він, щоб уникнути бійки, ладен відкупитися голівками сиру… Усі пристали на цю пропозицію, усі, окрім покривдженого… Його стали умовляти навіть однокласники. А що ж він? …Його душу охопила ще більша гризота: «Буває ж у людей батько! Із сирзаводом! А мій недобатько – падлюка! Мене зробив і кудись подівся! Я ж тепер сам відбивайся!» Сашко сам кинувся на Дениса, повалив і почав бити… Спочатку за себе, потім – за свого недобатька, далі – за Деньчиного (щоб не був таким крутим), і окремо за сирзавод. Оце і все… Буденна історія. Але ж ні… Мене вразило, як автор майстерно застосовує гротеск як засіб для зображення героя радянського часу, «маленької людини».., як передає духовний світ покривдженої людини, її емоції, переживання.., не лише за себе, але й за «недобатька». Автор удається до деперсоналізації, щоб підкреслити ницість «жертв системи». Ось такі парадокси часу, який нам з автором довелося пережити… І, зрештою, про заголовок книги… «Шахтар» 1: 1 «Бешикташ». Це своєрідний підтексти книги. Він унесений до сюжету всіх оповідань, хоча і побіжно… Спробуємо розібратися: «Шахтар» – флагман українського футболу, лідер; «Бешикташ» – третя команда турецької Суперліги. Здається до чого тут нічия? Має перемагати сильніший! Так воно і сталося… За останнє десятиріччя «Шахтар» тричі перемагав «Бешикташ» (2:0; 1:0; 4:1), але то в реальному житті. А яку ж таємницю зберігає підсвідомість? «Шахтарі» у вболівальницьких колах мають прізвисько «кроти», «Бешикташ» – «чорні орли». Ось такі парадокси долі… Отож двобій людини і суспільства автор оцінює як нічию… Йому видніше.., на те він автор. Я ж хочу привітати колегу із виходом нової книги і щиро побажати йому творчої наснаги та здоров’я, а книзі легкого шляху до читача. Олександр ЗАБАРНИЙ, письменник, доцент НДУ ім. Миколи Гоголя

Лiтературний Чернiгiв

166

ПОЕЗІЯ КЛАСИЧНОЇ ЯСНОСТІ (Рефлексії)

Микола Будлянський. Смак пізнього яблука. – Чернігів: ПАТ «ПВК “Десна“», 2018. – 208 с.1 Шумлять хліба на ріднім полі, І я в тім полі – колосок (с. 46). Познайомився з Миколою Будлянським у чарівному і древньому Чернігові на святі відзначення 155-річчя від дня народження Михайла Коцюбинського, де він серед інших отримав літературно-мистецьку премію імені Михайла Коцюбинського 2019 року в номінації «Поезія». Поезія пізнання світу речей... Сльоза скотилася солона і гірка. Плачу, і ридає серце сльозою: «Де мамин сад вже взявся сивиною / І в землю вріс. / Тут світиться сльозою / Останній дощ, що третій день стоїть» (с. 58). Боже, світиться сльозою дощ: «І край городу тепло світить сонях / Очима мами з рідного села» (с. 59). Сонях світить очима, як сонця жовток, і автор полинув у світ світлого й дорогого дитинства, щоб торкнутися серцем і душею сивого садочка, «Який ... ні разу ще не зрадив» (с. 59). Життя – це не тільки те, що ми пережили, але й те, що пам’ятаємо, бо лише пам’ять зберігає вічні миті неповторного, які неможливо повторити, стверджує Ліна Костенко. Серце плаче поезією слова класичної ясності – це про Миколу Будлянського. Саме про таку поезію роздумує Володимир Базилевський, називаючи Ліну Костенко «найлогічнішою з наших поетів»: «Поезія думання іншою бути не може. Думання провокує думання... Класична ясність нині не в моді» («Життя у слові». – «Літературна Україна», № 41 (5774), 8 листопада 2018 року). Поетична книжка складається з шести циклів. Сьомий розділ становлять «Пісні» – радість життя людина передає словом, яке іде в парі з піснею. Розділ «Завішені вікна» – ностальгія за тим світом, який утрачаємо. Думки можна цитувати чи не з кожної сторінки. Поезія класичної ясності не потребує коментарів: «З вашої любові, мамо, / Ластівки гнізда ліплять» (с. 19); «Приїду, мамо, я приїду / В сніги закутане село» (с. 25); «І наганяє сум на душу / Лиш занавішене вікно» (с. 26); «Підождіть, русявочубі, милі спомини, / Дайте світом тим подихаю ще мить» (с. 36); «Бабин серп самотньо в закутку лежить» (с. 38); «Виловлюють відрами зорі / В глибоких криницях жінки» (с. 44); «І знов душа стає на крила, / І смутку наче й не було. / Бо як садами забіліло / Моє розвеснене село!» (с. 46).

1 Лауреат Чернігівської обласної літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського у номінації «Поезія» 2019 року.

Рецензії

167

Чому в поезії іде мова про «Смак пізнього яблука»? Одними видаються речі, люди, коли дивитися на них зблизька, іншими – коли ми віддаляємося... А ще іншими видаються люди, близькі – коли їх втрачаємо і дивимося на світ життя через сльозу з позиції нашої сивини, бо ж яблуко з присмаком гіркої сльози – вже не те, і пам’ять воскрешає лише мить пережитого, передуманого: Минеться день, і ніч схолоне, Зболіле серце – відболить. І все – від кореня до крони – Життя утиснеться у мить (с. 139). Якщо, пізнаючи природу речей, відчуваємо присмак сльози, то ми щосьтаки зрозуміли, щось-таки наше серце пізнало й запам’ятало. Так, саме сльоза, що наче весняна роса, серце й пам’ять допомагають нам жити й творити. Сльоза ж – то вияв правдивого, щирого світосприйняття... «Смак пізнього яблука» – речі спокуси, життя таке – як є, щастя, якого ніби й не було, осінь людської пам’яті – лише вціліла мить, як «Сади всихають у журбі» (с. 146), а все ж: «Посієм жито – будем жити!» (с. 151). «Обереги»... Подаю фрагмент означення з Вікіпедії. Обері́г –найдревніший предмет, якому приписують надприродну здатність відвертати від його власника хвороби, біду, приносити щастя… «Біля воріт стрічає сина мати, / Як син верта зі ста своїх доріг» (с. 55). На мить зупинилося серце, і по ньому скотилася суха сльоза. Пам’ять серця читає з книжки «Синопсис» Петра Кралюка фрагмент тексту: «Повертаємось до човна. І бачимо диводивнеє. Біля води сидить маленька дівчинка. Це в селі, де самі старики! Вона бавиться. Але якось по-дорослому.

– Як тебе звати? – питаю.

– Славою.

– А ким будеш, як виростеш?

– Мамою». Боже, як же багато значить для матері-українки одне-єдине чарівне слівце, сказане дитиною! «Вічність була до приходу твого на світ, чоловіче, – /Буде вона й по тобі...» (Леонід Таррентський). На справжність перевірений життям, На ніжність – перевірений жінками, Та найвірніші руки лише в мами, Коли вона радіється дитям (с. 49).

168

Лiтературний Чернiгiв

Поет серцем співає гімн любові мамі. Цитувати можна кожен рядок – це поезія любові, класичної ясності думки і почуття, єдності слова і думки: І відчуття: заходиш в ту ж ріку, Та з кожним роком усе глибше й глибше (с. 49). Боже, ось ця ріка вічності, яка ніколи не зміліє, «пригорщі долонь» любові, до якої людина вертається подумки, бо ж вічні материні: «Мудрість, вірність і любов» (с. 61). «Очима світлими роси» – уява поета не розлучається зі світлим образом матері: «В приполі несе із городу / Матуся натомлений вітер» (с. 67). Роса, натомлений вітер – аж дух перехопило: «На ранок росою на травах воскресну – / Мене позбирай...» (Ірина Фотуйма, «Повінь одкровень»). Поете, позбирай у букет любові росу і вітер, щоб пам’ять зберегла цю мить вічності, коли «Покотить сонце за поріг. / ... / Зійде зоря і тихо мовить: / – Стежино, боляче тобі?..» (с. 86). Поріг небуття, зорі нашої пам’яті не щезають, не розчиняються у Всесвіті – сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень і вночі. «Зоря на вишні» – не кожному дано «у прихистку вишень» пізнати оте єдине і вічне кохання, дароване Богом: «Ніщо не минає так швидко, як щастя – / Не ми його значить, були ковалі?» (с. 109). У світі так мало тепла, любові, кохання. Жоден мислитель, жодна наука не в силі осягнути вічну істину кохання: «Насправді нам невідомо ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися...» (Робін Данбар, «Наука любові та зради»). Філософія не є наукою всеохопною. Григорій Сковорода стверджував, що жоден мислитель не є таким самотнім, як той, хто вчить, роздумує про вічні істини життя. А яка віра найстійкіша? – «Віра у “велике, вічне кохання і щастя”, віра в те, що той перший, щасливий вечір буде тривати все життя, “зупинися, мите, ти прекрасна” і т. п...» (Ілько Лемко, «Афоризми про кохання»). «Десь ходять світом дві дороги / І не зустрінуться ніяк» (с. 93) – поет мистецтвом слова оповідає незабутні миті життя, які не стираються з пам’яті: «А я до тебе знов і знов ішов. / Вже вкотре був на відстані цілунка» (с. 119). Дещо з розмислів: «Бог непарному радий рахунку» (Вергілій, «Буколіки», VIII,75). Живемо в епоху комп’ютеризації усього нашого буття. Програмування – це оптична ілюзія руху (1 – є сигнал, 0 – відсутній), але тут мусить бути присутня форма, в якій цей рух здійснюється – комп’ютер підключений до живлення, щоб реалізувати рух 1 і 0. В офтальмології – бачу, не бачу, але мусить бути форма цього руху – людина, створена Творцем… Пригадалася думка: «По світло йду до темного покою» (Андрій Содомора, «Фортеп’ян»), бо в ньому фортеп’ян – Форма, яка об’єднує світло і темряву, сльозу і усміх, журбу і радість... Форма – об’єднує, творить цілісність і допомагає людині позбутися стереотипів (стереотип – метафора щодо мислення, що прийшло з друкарської справи. Усталене ставлення до події).

Рецензії

169

«Любов – як зірка» (с. 92), але ж не завжди душевні порухи серця закоханих здатні піднятися до зір, щоб усвідомити сенс істини життя. Любов – це є справжнє, але форма (Бог), яка б мусила їх об’єднати, не була на їхньому боці. Серцю не накажеш, але хай наші вчинки керуються думкою серця – така правда життя: «Моя любов – до неба, / А вище тільки Бог» (с. 127) – в цьому мудрість осягнення поетом сенсу щастя, життя: Лиш юність в пам’яті лишається, Як світло вічної зорі. І ми йдемо, де осінь колесом Опале листя підмина (с. 105). «Над прірвою часу» – щирим словом світиться життя побратимів по перу, які тимчасово відійшли, але залишилися в пам’яті своїм життям, працею: «Хай і час летить, / та пам’ять не розгубимо» (с. 174). Поет, який «пахне землею», співає сердечні оди вдячності краянам-хліборобам: «Щоб знову доля розцвіла, як сонях, / І сонячно всміхалася селу» (с. 188). Юрій Ковалів стверджує: «Земля для українців, на відміну від інших етносів, має сакральне онтологічне значення». «І стигнуть яблука в саду, в саду у мами. / Я на побачення спішу із земляками» (с. 197). Поезія Миколи Будлянського оберігає незнищенну шаблинність коріння українців – запорука вічності України: «Мала батьківщина, ти пісня моя і молитва, / Молитва ота, що від роду до роду іде» (с. 198). Як і властивість трави. Коси не коси – вона не реагує, їй важливо, щоб неушкодженим залишилося коріння, тож і надалі буде рости. Така її природа, яку, як і менталітет України, «шаблинний» генотип українців, не здатна знищити жодна сила, про що поетичний геній Тарас Шевченко заявив: «І оживе добра слава, / Слава України...» Хай же ця книжка знайде дорогу до вдумливого читача – дитину (дорослих також) потрібно навчити любити й думати, все інше здобувається тяжкою щоденною працею: Минеться все. Зів’януть квіти, І твій скінчиться вік крутий. Та й на межі, одній у світі, Вклонися матері своїй (с. 64). І Україні: «І найнижче вклонюся / (Так вклоняються тільки матері) / Тобі, Україно моя» (Мирослав Лазарук, «Покуття»)... Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, лауреат Чернігівської обласної літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського у номінації «Проза» 2019 року, м. Львів

170

Лiтературний Чернiгiв

ДО БОЛЮ ПРАВДИВИЙ РОМАН Не часто виходять такі книги, коли читаєш і тебе пронизує хвилювання, бо розумієш як тільки правильно і відверто розвиває сюжет письменник. Роман «Афганська жара» – саме така книга, яка написана чернігівським прозаїком Віктором Божком. Великий за обсягом художній твір віддруковано ТОВ «Домінанта», Мена, де протягом року виходить до читача з його маркою кілька десятків книг. Роман уже сформованого прозаїка, члена Національної спіли письменників, – про наших військових офіцерів і кадрових спецслужбівців, які діяли у багатостраждальному Афганістані. Автор, схоже, описує середину вісімдесятих років, коли уже добре підготовлені «незаконні військові форм мування афганців» зміцніли, сформувалися, п пройшли підготовку у пакистанському центрі д душманів Пешаварі, де їх готували американсські інструктори. Наша преса у ті, а також у п пізніші роки афганські військові формування н називала «незаконні». Але які ж законні формування увели з колишнього СРСР, точніше м не ввели, а нахабно кинули. І для чого? Щоб н ззагарбати землі свободолюбивого афганського н народу. Вони стали не миротворчими, а окупац ційними військами. Це доходить до свідомості н навіть до кадрових офіцерів, спецслужбівців ззі стажем, які воювали на різних землях – аафриканських, далеких азійських. І згодом у ц цьому вони ще більше переконуються, коли їїх тіі ж моджахеди і душмани називають зі гнівом і грубістю, як ненависні окупаційні, загарбницькі «руськиє войска». І чого ви, мовляв, сюди прийшли? Проливати кров мирного населення, руйнувати авіударами міста і дуже збідніле селянство, кишлаки? Головними героями і помітними другорядними – у цьому романі виступають спецслужбівці, а точніше оперативники, а в народі – розвідники, які працюють «під кришою» посольства у Кабулі, – Владислав Ясенний і Микола Михайлишин, Піддубний, Багряний, інші. А з військових офіцерів – підполковник Ванников, майор Грінчак, капітан Степовик. У них і мислення інше про цю війну, яка наробила багато інвалідів як з боку «совєтів», так і з боку мирного населення Афганістану. Насильством не переможеш, казав свого часу відомий письменник Віктор Астаф’єв. Насправді так і в житті

Рецензії

171

трапляється. Та я хочу сказати, що письменник зосередився на головних героях Владиславі Ясенному і Миколі Михайлишину, які проходять через різні пригоди як оперативники і добре уміють аналізувати ситуації, а тому й діють безпомилково. Обидва рішучі, хоробрі, мужні. Їхні дії працюють на мету, на досягнення оперативного результату. Прозаїк наділив їх позитивними рисами, світлим розумом. Вважаю, що ці образи служитимуть прикладом для нашої молоді і тих, хто ставатиме військовим розвідником чи оперативником, який працюватиме «під дипломатичним» чи іншим прикриттям далеко за кордоном. Вважаю, що правдиво і з необхідними деталями та подробицями відтворено у романі оперативників, які «працюють під дипломатичним прикриттям». Майже кожна країна практично займається зовнішньою розвідкою. Але в радянські роки ці сили колишнього СРСР, було, і не зрідка використовували безглуздо, не за призначенням, і там були не завжди підготовлені кадри. У цьому переконуєшся, читаючи твір, і розумієш, що такі як майор Баранов – це випадкові люди, які, маючи низький кваліфікаційний рівень, ще й бралися командувати. Тож і ставалися провали, потрапляли у полони… І це теж правда. Доля героїв твору – це доля командирів, спецпідрозділів, які опиняються у чужій країні і за допомогою зброї, насильства, збору та використання розвідувальної оперативної інформації хочуть реалізувати свої брудні плани поневолення мужнього народу. А самі гірські умови – це війна як у лісі… Тут воюють як сліпі і глухі… Тож доводилося використовувати авіацію. А саме – «вертушки» – ті ж гелікоптери, яких афганці збивали багато і не давали, щоб «рускіє» господарювали на їхніх дорогах, нав’язували невластиву їм пропаганду. З висловлювань головних і другорядних героїв стають зрозумілі причини бездумного командування та з яким соромом утрачатимуть позиції та залишатимуть гірську країну, що стала нездоланною. Позитивом роману є те, що сюжет його письменник розвиває динамічно. А техніка розповіді проста, хвилююча, лаконічна, а де потрібно, то прозаїк еволюційно розвиває деякі розділи сюжету. А оскільки подій у творі достатньо, і героїв другорядних вистачає, літератор використовує дві сюжетні лінії, але з привабливою послідовністю, тому й у розділах герої не губляться, а оповіді це ніби додає сили. У тих же сюжетах письменник уникає схематичності, шаблонності, що позитивно впливає на розвиток твору. Плюси тут додають і діалоги та описані емоції героїв, які роблять роман таким, що читається, і до нього збільшується інтерес. Здогадуюсь, що прозаїк проходив військову службу в Афганістані чи бував там в інших ролях, оскільки майстерно описує гірські умови, особливості країни, мужній народ, який воює проти ненависних окупантів, які прийшли наводити «порядок» з допомогою грізної зброї, вбивають мирне населення, загарбують території у провінціях, не прислухаються до людей, які здавна тут живуть.

172

Лiтературний Чернiгiв

У романі автор відверто говорить словами героїв, а де й натякає на тоталітарне минуле, що це воно винуватець, коли насильно кидали війська до будь-яких держав. І все це робилося за командами безумних, безтолкових і безголових ідолів – кремлівських керманичів. Саме вони мали монополію на владу і думку і ніколи не шукали компромісу, мирного вирішення проблем «у дружєствєнних странах», щоб не допустити кровопролиття. Це ми знаємо і з історій воєн у В’єтнамі, Єгипті, Чаді, Анголі, інших країнах. Подібні історії були і в Афганістані, коли командним грубим методом вводилися війська і там «наводілі парядок па просьбам трудящихся». Це стає зрозуміло зі слів підполковника Ванникова, офіцерів Степовика, Михайлюти, оперативників Михайлишина і Ясенного. Тоталітарний режим у міжнародних відносинах не вмів діяти по-іншому, а тільки – грубими командами, що й помітно з роману, з діалогів героїв. Це й стає зрозуміло, як на командирські посади підбирали офіцерів Суботіна, Баранова, інших, які погубили сотні воїнів, – сам Суботін загинув, а всезнайка Баранов завів розвідників у полон. Щодо багажу роману, особливостей. Автор намагався наблизити мову, схоже, до природної, якою говорять у народі і серед військових. Це, вважаю, великий позитив роману. Він уміло вводить у діалоги прислів’я і поговірки, афоризми, які «працюють» серед народу, військових і вони ніяк не можуть обійтися без них. Мова героїв соковита, а де це потрібно, то й сухувата та грубувата, з інтригами, гіркотою правди, що більше бачимо у діалогах… І такими є військові розвідники, старші за званням офіцери і спецслужбівці. Мова, вислови додають до характеристики характерів, вона вирізняє їх. Щодо неї, то наведу деякі рядки, які прикрашають її, а це ті ж влучні афоризми, поговірки, прислів’я, присутність яких тільки додає плюсів головним і другорядним героям. Наприклад, такі: не зброєю потрібно брати, а розумом; око бачить далеко, а розум ще далі; криком дуба не зламаєш; мудрим ніхто не вродився, а навчився; помилок не допускати – на «граблі» не наступати; операцію розробити – треба попотіти та ряд інших, які збагачують роман, додаючи йому сили. Анатолій ХОМЕНКО, воїн-інтернаціоналіст

Рецензії

173

У КРАЩИХ ТРАДИЦІЯХ ШЕРЛОКА ХОЛМСА ТА ЕРКЮЛЯ ПУАРО Дзюба Сергій. Справи детектива Самарцева. Ідеальний злочин. Пані кілер : Роман-серіал (бувальщини). – Чернівці: Видавничий дім «Букрек», 2020. – 464 с. Письменник Сергій Дзюба постійно дивує своїх читачів – і в рідній Україні, і за кордоном. Причому він дивовижним чином досягає успіху в усіх літературних жанрах, якими займається! Справа наразі не лише у значних накладах його 87 книг, перекладених 65 мовами і присвячених єдиній коханій Жінці – Тетяні Дзюбі (хоча й це – неймовірно). От і нинішнього року водночас у різних державах перевидано 30 його книжок загальним н накладом понад 150 тисяч примірників. А Авжеж, перевидано, бо люди їх справді ч читають, причому шанувальники творчості п пана Сергія – різного віку (буквально від о одного – до ста років!), професій, статків тта уподобань. Дітям дуже подобаються його казкова ттрилогія про пригоди кленового бога Крак катунчика «Душа на обличчі» (як на мене, ц це – рівень навіть не посереднього Гаррі П Поттера, а Карлсона) і веселий роман-сер ріал «Потягуськи»; а дорослим – вірші про к кохання (недарма автора називають «черн нігівським Петраркою»), парадоксальна ф філософська лірика, гостросюжетні іронічні р романи-серіали («Ловець снів», «Як я був агентом ЦРУ» та ін.), дотепні збірки пародій («Любов з тролейбусом», «Зима така маленька, мов японка» і «Кожній жінці хочеться… на Марс»), публіцистика («Замінований рай», «Життя між кулями»), пісні (зокрема «Батьку мій» у чудовому виконанні Павла Мрежука), рецензії («Несподівані зустрічі продовжують життя»), епістолярії («До світла»), радіоп’єси («Знайшла собі тата», «Привид»), вистави, есеї, інтерв’ю, нариси, подорожні нотатки, численні переклади українською з багатьох іноземних мов… Усього не перелічиш! Звісно, Сергій Дзюба – яскрава особистість, він – активний, цілеспрямований, патріотичний, шляхетний та людяний. І це – не може не подобатися.

174

Лiтературний Чернiгiв

Однак головні компоненти його успіху – оригінальний, легкий (летючий!), не нудний авторський стиль; потужна позитивна енергетика, яка виникає просто з першої сторінки книжки і не зникає до останнього, фінального речення; неймовірна особлива душевність та чарівність; а також – блискуче почуття гумору. Наразі побачила світ нова (87-ма) книжка Сергія Дзюби «Справи детектива Самарцева. Ідеальний злочин. Пані кілер». Це один із найулюбленіших його жанрів – роман-серіал, тільки цього разу маємо не любовні пригоди, містику чи мандри, а збірку іронічних детективів, об’єднаних одним диво-героєм – приватним детективом Віталієм Самарцевим. Власне, Віталій – молода людина XXI століття, тому не варто порівнювати його зі славнозвісними Шерлоком Холмсом і Еркюлем Пуаро. У них – різні методи, погляди, світобачення… Самарцев – поспішає жити, він – швидкий, мов реактивний літак, і водночас – напрочуд симпатичний, дотепний та галантний. Тому й не почувається самотнім, а щиро радіє життю та захоплюється жінками. Для них готовий якщо не місяць із неба дістати, то принаймні розплутати чергову таємничу головоломку, нерідко небезпечну, немов гостро заточений ніж. Адже ці сучасні детективні історії – дивовижні й приголомшливі! Несподіване зникнення відомого чернігівського бізнесмена, зухвале викрадення маленької Аліси, жахливий полтергейст в оселі молодого подружжя, кримінальний курортний роман, рандеву зі справжніми вампірами... В епіцентрі цих карколомних подій – кмітливий, іронічний та благородний приватний детектив Віталій Самарцев, який покладається винятково на власний інтелект і фортуну. Втім, заради справедливості, скажемо, що й друзі у нього – напрочуд надійні: красуня та розумниця Яруся, неперевершений знавець комп’ютерних технологій Льоня та проникливий професіонал-поліцейський з «убійного відділу» – майор Воронов, а ще – журналіст Сергій, який і увічнює всі ці неймовірні пригоди свого відчайдушного приятеля (можливо, Сергій Дзюба, бо все описане тут – бувальщини, що трапилися в реальному житті). Взагалі, у цьому й полягає основна родзинка романів-серіалів Сергія Дзюби, що дивовижні історії відбуваються насправді й зафіксовані «на межі» журналістики та літератури. Саме правдоподібність, підтверджена багатьма, здавалося б, дрібними деталями і викликає таку довіру та вдячність читачів. Але, на відміну від вигаданих і надто одноманітних перипетій у нудно пересічних та банальних романах Мариніної, Донцової та іже з ними, Дзюба пропонує нам нетривіальні, свіжі рішення, незабутні враження й захоплюючі, майстерні сюжети, вихоплені з гущі самого життя. Причому не менш цікаві й бувальщини, які завершують книжку вже після всіх вражаючих пригод приватного детектива Віталія Самарцева. Це – окремо подані історії «Щасливе… пограбування», «Ідеальний злочин» та

Рецензії

175

«Пані кілер», котрі, по суті, не закінчуються хепі-ендом, однак зачудовують своєю оригінальністю. Адже «Ідеальний злочин» – це цілком реальний та хитромудрий посібник, як не просто захиститися від страшного й підступного маніяка, а й назавжди покарати його… Натомість «Пані кілер» – історія привабливої молодої жінки, що обрала собі дуже рідкісну й небезпечну «професію». Вона виконує завдання спецслужб, блискавично вкорочуючи віку усіляким «потворам»; і роблять це дивовижно красиві, вишукано довгі та вправні «пальчики піаністки». Розповідаючи про її життя, автор свідомо не коментує почуте – моторошне оповідання звучить, як прониклива сповідь заможної та, попри таке дуже бурхливе життя, досі ще молодої, вродливої й начебто щасливої жінки, котра, правда, через постійну небезпеку не може мати дітей і не висипається ночами… Безперечно, що всі ці детективні історії варті екранізації – вийшов би цікавий, оригінальний, дійсно захоплюючий телесеріал «Справи детектива Самарцева», та й непересічні пригодницькі кінофільми (наприклад, «Ідеальний злочин», «Пані кілер») можна вдало і дуже успішно поставити. Тим більше, вітчизняний кінематограф усе-таки почав потроху оживати, поки що завдяки якомусь державному фінансуванню. Що ж, вітаю автора з книжкою, яка, звісно, користуватиметься попитом. Така література – теж важлива й потрібна, адже заохочує до читання широкий загал, тож не залежуватиметься і на бібліотечних полицях. Та ще й усі події відбуваються в рідному для автора Чернігові, де мешкають і персонажі цього незвичайного роману. Головне, роман-серіал написаний у кращих традиціях Шерлока Холмса та Еркюля Пуаро! Утім, тепер я вже думаю: чим вразить читачів Сергій Дзюба у своїй наступній книжці? Надто вже він непередбачуваний: після книги ста пісень «Примчу на білому коні», поетичних книг в Іспанії, Болівії («Голоси двох поетів») і Румунії («Береги»), створених разом із Тетяною Дзюбою, враз переклав із друзями з казахської та видав в Україні знаменитий роман Роллана Сейсенбаєва «Мертві блукають пісками» (720 сторінок), а потім… упорядкував дивовижно вишукану книжку «До світла. Вибрані листи письменнику Сергієві Дзюбі» (628 сторінок). Можете собі уявити? А я ж маю змогу все оце цьогорічне, свіжісіньке добро потримати в руках! Утім, залишимо інтригу для вдячних читачів, бо добродій Сергій уже готує свій новий вражаючий сюрприз. Василь СЛАПЧУК, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, почесний громадянин Луцька і Волині

176

Лiтературний Чернiгiв

НЕЙМОВІРНИЙ ЕКСТРИМ ВІД СЕРГІЯ ДЗЮБИ Сергій Дзюба. Замість щоденника. Міжнародна діяльність 2013 – 2019 років; Бібліографічний покажчик. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Десна-Поліграф, 2020. – 696 с. Упродовж майже 30 років письменник Сергій Дзюба вів щоденники – від руки щодня писав у товстих зошитах про своє життя, коментував події та прочитані книжки. Звик до цього ще зі студентських років. Писав, нічого не н приховуючи. А потім одного разу, перечитавши т написане, зібрав докупи всі ті зошити і їх ї спалив… «Мабуть, того дня у мене просто не було настрою, н – говорить Сергій. – Мені здалося, що щ я занадто категорично та несправедливо оцінюю о деяких людей та авторів книжок. Утім, що щ зробив – те зробив, і якщо воно згоріло, то шкодувати за цим не треба… Однак пройшов ш час, ч я прочитав щоденники свого друга Петра Сороки С і мені стало дуже цікаво. Тому вирішив усе у ж таки повернутися до цієї форми, тим більше, ш саме в 2013 році розпочалася наша з Танею міжнародна м діяльність, яка триває й досі. Вона відображена в в листах (у книжці «До світла. Вибрані б листи письменнику Сергієві Дзюбі»), а тепер т – і в щоденникових нотатках, де вміщені й публікації про наші мандри світом». Отак і з’явилася ця дивовижна книга «Замість щоденника». Як на мене, маємо захопм люючий «підручник» на тему «Як досягнути л успіху?». Адже й справді, розпочинаючи свою у бурхливу, суперуспішну міжнародну діяльність, б письменник Сергій Дзюба спочатку, за його п словами, «вигадував велосипед». Бо, відверто с кажучи, к одинокі «походи» на Захід Юрія Анд друховича, Оксани Забужко, Сергія Жадана та к кількох інших наших колег, які вдалися завдяки,

Рецензії

177

в основному, закордонним грантам, Сергія Дзюбу не надихали. Йому хотілося буквально «прорубати вікно» в літературні Європу, Америку та Азію. І не лише для себе, а й багатьох провідних українських письменників, науковців, перекладачів. Утопія? Аж ніяк! Адже немало мрій і планів Дзюби прекрасно втілилися, й цей неймовірний успіх нині продовжується та розвивається. Так Сергій і Тетяна Дзюби стали не лише рецензентами, перекладачами багатьох закордонних книжок, а й організаторами потужних, резонансних міжнародних літературно-мистецьких імпрез по всьому світу. А їхні книжки дуже успішно вийшли в США, Англії, Італії, Іспанії, Швеції, Чехії, Польщі, Канаді, Сербії, Болгарії, Казахстані, В’єтнамі, Норвегії, Болівії, Вірменії, Туркменістані, Ірані, Румунії, Білорусі та інших державах. Лише уявіть собі – 30 закордонних книг різними мовами світу за якихось сім років міжнародної діяльності (у Канаді взагалі видано їхній чотиритомник)! А ще ж надруковані їхні публікації в провідних газетах і журналах 50 держав – Європи, Америки, Азії, Австралії та Африки. Твори Сергія і Тетяни на сьогодні перекладені 65-ма мовами. Їх прочитали більше 4 мільйонів людей! Тож, звісно, відоме творче подружжя з Чернігова – шановані гості на престижних міжнародних фестивалях, форумах та конференціях, – щороку мандрують, куди захочуть. Їх нагороджено багатьма почесними зарубіжними преміями, орденами та медалями: в США, Англії, Німеччині, Італії, Франції, Канаді, Бельгії, Сербії, Болгарії, Македонії, Польщі, Румунії, Росії, Білорусі, Іспанії, Австралії, Казахстані, Греції, Австрії, Чехії, – зокрема, міжнародними преміями імені Людвіга Нобеля, Ернеста Хемінгуея, Франческо Петрарки, Джека Лондона, Гомера, Антуана де Сент-Екзюпері, Мігеля де Сервантеса, Франца Кафки, Генріха Бьолля, аль-Фарабі, Абая, Владислава Ходасевича, Марка Твена, Максима Танка, Юзефа Лободовського, Максима Богдановича. За творами Тетяни і Сергія Дзюби поставлені вистави в Чехії, у м. Брно (проєкт фінансувало Міністерство культури Чехії) та в Білорусі, у Мінську. Звучать іноземними мовами в різних країнах і популярні пісні Сергія Дзюби, зокрема «Батьку мій», «Примчу на білому коні» та «Дощ із карими очима». Так виникла Міжнародна літературно-мистецька Академія України, яка тепер об’єднує відомих письменників, перекладачів, науковців, журналістів, митців та громадських діячів із 55 країн. І десятки членів Академії вже також мають закордонні досягнення. Скажімо, видатний український письменник, Шевченківський лауреат Василь Слапчук видається зараз не лише в рідній Батьківщині, а й у США, Польщі, Білорусі та інших країнах. Має вже чимало престижних зарубіжних нагород у США, Італії, Франції, Німеччині, Білорусі, Казахстані… «Як ми співробітничаємо? Завжди, за будь-яких обставин, виконуємо свою обіцянку, – відверто розповідає Сергій Дзюба. – А схема – навдивовижу проста, тут узагалі немає ніякого секрету… Наші твори перекладають

178

Лiтературний Чернiгiв

відомі зарубіжні письменники, науковці і перекладачі – ми перекладаємо їхні твори. Вони друкують нас у провідних газетах і журналах своїх країн – ми друкуємо їхні твори в наших популярних часописах. Вони видають наші книжки – ми теж ошатно й досить великими накладами видаємо їхні збірки віршів і прози в українських видавництвах. Вони влаштовують нам презентації за кордоном – ми запрошуємо зарубіжних гостей і гостинно приймаємо їх в Україні. Вони вручають нам свої нагороди – ми відзначаємо їх престижними преміями в нашій державі. Втім, за цією «простотою» – велика і самовіддана праця. От, наприклад, ми з моїми друзями – Тетяною Сидоренко, Олегом Гончаренком і Ярославом Савчиним переклали нещодавно знаменитий суперроман «Мертві блукають пісками» видатного казахського письменника Роллана Сейсенбаєва українською мовою, а це – аж 720 сторінок! І такі міжнародні проєкти – непоодинокі, це – дійсно активна, системна та наполеглива робота». Тому перспектива у нашої Академії є. Це особливо важливо в нинішній ситуації, коли потрібно розповідати світові правду про Україну, яка змушена мужньо воювати за свою незалежність; успішно популяризувати українську літературу, мистецтво, культуру та народні традиції; цікаво розповідати про справжню, а не вигадану історію України. Крім цікавих щоденникових нотаток, у новій книжці Сергія Дзюби, яка вийшла обсягом майже 700 сторінок, вміщено і його біографічний покажчик, упорядкований Василем Слапчуком із його передмовою, де проаналізовано літературну, журналістську і громадську діяльність президента Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Вражає й велика кількість світлин (в основному, з мандрів – міжнародних фестивалів, презентацій та зустрічей), надрукованих на 56 сторінках – загалом понад 200 оригінальних фотографій. Книжка побачила світ за сприяння уродженця Чернігівщини, відомого підприємця, інвестора та науковця Володимира Феодосійовича Хоменка. Олег ГОНЧАРЕНКО, письменник, перекладач, лауреат міжнародних премій, м. Мелітополь Запорізької обл.

Гумор

179

Літературний

Гумор ×ÅÐÍIÃI b=ле!iL del)emjn ГЕРОНТОЛОГІЯ НА МАРШІ

Хороша наука геронтологія. Знає як треба правильно жити: що їсти, скільки працювати і відпочивати, щоб дожити до ста літ. Гарні рекомендації дає (хто їх не виконує – винуватий сам). Науковці переконують, що ГМО, консерванти, холестерин небезпечні для здоров’я, а сіль і цукор – біла смерть! Укорочує життя нібито і надмірне споживання чорної ікри, крабів, омарів, ананасів та рябчиків. Особисто я екзотику не вживаю і вам не раджу. Та, мабуть, через те, що у Верховній Раді і Кабінеті Міністрів фахівцівгеронтологів немає, співвітчизникам доводиться прискорено вимирати. Мої дід і баба з геронтологами не знаються, але їхніх рекомендацій дотримуються неухильно: працюють з ранку до ночі. Копають, садять, збирають. Ніякої гіподинамії! Порають корову, свиню, курей, кролів. Від постійного спілкування з живністю рівень серотоніну в організмі зашкалює! Їдять власноруч вирощені картоплю, помідори, дієтичні гарбузи. Без ГМО і хімії. Телевізор не дивляться, Інтернетом не користуються. Бо чули, що від оптимістичних промов президентів, урядовців, депутатів та повідомлень про зміст їхніх електронних декларацій хапає кондрашка. Хай би вже ті жили своїм життям (на наші податки і під наглядом геронтологів) та не вкорочували людям віку своїми реформами. А то в селі вже школи нема, фельдшерсько-акушерського пункту нема, клуб і бібліотеку закрили, автобус до райцентру не ходить. Тепер ще й заборонили селянам домашнє молоко та сало на базарі продавати. А на пенсію не проживеш. «Тож, – каже дід, – мо’, пора вже й на вічний покій. Хоча і жаль псувати геронтологам статистику: до ста літ небагато залишилось». Отже, коли в місті вас дістало зростаюче безробіття і безгрошів’я, а їхати в Італію чи Португалію, щоб виносити нічні горщики за місцевими довгожителями, не хочете, тікайте в село (якщо там ще не розвалилась дідівська хата). На свіже повітря і екологічно чисті харчі. І будьте здорові та живіть собі до ста років!

Лiтературний Чернiгiв

180

Літературний

Незабутні ×ÅÐÍIÃI Пам’яті Ганни Танасівни Чубач ІКОНОСТАС

Поки що я не до кінця увірував, але кожного пізнього вечора засинаю з молитвою під іконостасом, якого сотворив власними руками, а втричі молодший від мене отець Іоанн його освятив. У головах під божницею духовна література, зібрання протоієрея Андрія Ткачова і Мирослав Дочинець. Зліва під рукою на книжкових полицях поезія, починаючи від Тараса Григоровича і до сьогоднішніх днів. У центрі престолу під іконостасом «Песнь песней» сина Давидового – царя Соломона. Читаю її читаю, а вона не піддається. І зовсім недавно під божницею зайняли місце і три збірки знаної поетеси, взяті на прокат у найшановнішої куми. Вона і письменниця Катерина Кузьменко-Лісовенко познайомили мене з поезією Ганни Чубач. І я її возлюбив більше ніж самого себе. Ніжність і туга, путо і крила, подих весни і сивої осені, любов Батьківщини і совість епохи. Легке і не заморочене, але високе і духовне слово дзюрчить і ллється з кришталево чистого і прозорого водоспаду і свіже як подих Говерли. Я закохався у її поезію і світлий образ, що випромінює радість на світлині її збірки «Поет Божою милістю», насолоджуюсь її піснями і витіюватими та загадковими малюнками її доньки Оксани Чубачівни у збірці «Озвучена печаль», сумую разом з авторкою і її ліричними героями у збірці «Серед зневір і сподівань». Закохався у її усмішку, пісні і вірші, у слова про наше буття і рідну Україну. Бо вони:

Незабутні

181

Легкі як пір’їнка, Густі наче мед весняний. Селянка, поетка, мадонна і жінка, Хай Отець наш простить і віддячить за все ЇЙ! На Стрітення одержав бандероль із збіркою з автографом, підписаним божественною рукою авторки, і повернув кумі те, що їй належить. Р.S. А сьогодні тримаю в руках збірку, запалив лампадку і свічки на іконостасі – і плачу. Дев’ятнадцятого лютого Ганни Танасівни не стало. Україна втратила ту, яка любила її понад усе і до останнього подиху віддавала їй душу, серце і любов. Доки ми будемо і ті, що за нами – тебе не забудемо. Михайло СУШКО, член Конгресу літераторів України, 20.02.2019 року

Лiтературний Чернiгiв

182

Літературний

Дзвени, наша пісне ×ÅÐÍIÃIÂ

СОН Музика М. Ведякіна Слова А. Ткача

Сниться мені й сниться хата у саду, Стежкою вузькою знову я іду. Струшує під ноги гілочка листок, Мов мого дитинства джерела ковток.

Дзвени, наша пісне

183

Сниться хата в мальвах, ясен і криниця, Жайвір до схід сонця, молоко в дійниці. Босоніж стрічав я росяні світанки, Дим стелився цівкою з димаря до ґанку. Вже давно немає тих стежок в селі, Де ходили ноги дитячі мої. Як колись, ще сниться полем я іду, Від стежки шд кленом, до стежки в саду. Приспів: Сниться мені й сниться далечінь доріг, Колискова мами, батьківський поріг. Сниться мені й сниться далеке село, Батьківська оселя, мамине тепло.

Переклад із російської Лариси Ткач

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв» Заснований у 1992 р. Випуск 1 (89) 2020 р. Комп’ютерна верстка Олени Журко Дизайн обкладинки Олени Саченко Коректор Ольга Василенко На першій сторінці обкладинки – церква Архангела Михаїла, с. Плиски Борзнянського р-ну Редакція не завжди поділяє думки авторів, що публікують свої твори в журналі. Рукописи розглядаються тільки в електронному вигляді Адреса редакцiї: м. Чернiгiв, 32, вул. Доценка, 13, кв. 2, телефон: 95t40t26 e-mail: litchernigiv@ukr.net Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року. Пiдписано до друку 23.03.2020 р. Формат 60х90/16. Ум. друк. арк. 11,5. Обл.tвид. арк. 10,7 Папiр офсетний. Друк офсетний. Зам. № 0034. Тираж 300 прим. Віддруковано Лозовий В.М. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК № 3759 від 14 квітня 2010 року 14027, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40 Тел. (0462) 972-661