Page 1

жовтень-

журнал твого виміру

Говард Лавкрафт Урсула Ле Ґуїн Стівен Кінг

Форум Видавців:

Огляд

Middle-earth:

Стівен Кінг у Львові

книгоновинок

Shadow of Mordor

Фантастична Читальня

Його Моторошність

10 історій українських

Мангуста

Лавкрафт

привидів

1

2014

№10-11 листопад


щомісячний журнал

СВІТ ФЕНТЕЗІ №10-11 (13-14). Жовтень-Листопад 2014 Видається з вересня 2013 року

РЕДАКЦІЯ Головний редактор і засновник Вікторія Ваколюк Заступник головного редактора Артем Острожинський Літературний редактор Ярослава Зуєнко Коректор Влада Соловйова Дизайн та верстка Оксана Пронько, Вікторія Ваколюк Фотограф Влада Соловйова Над номером працювали: Вікторія Ваколюк, Інна Ковалишена, Артем Острожинський, Оксана Пронько, Влада Соловйова На обкладинці: Косплей на аніме «Нечисть» Фото: © Ірина Чижик При підготовці номеру було використано матеріали Deviantart, постери та кадри з фільмів і серіалів. © Світ Фентезі. Редакція залишає за собою право на літредагування та коректуру надісланих матеріалів при їх підготовці до публікації без узгодження з автором. Редакція може не поділяти точку зору автора. Відповідальність за достовірність фактів, імен, дат та інших відомостей несуть автори публікацій.

Електронна пошта: svit_fantasy@ukr.net


ЗМІСТ 4

ФЕНТЕЗІЙНИЙ КАЛЕНДАР

6

НОВИНКИ ЛІТЕРАТУРИ

8

НОВИНКИ КІНО

10

ПАЛАНТИР

36

МАГ-КОРЕСПОНДЕНТ 16 24 28 36 42

XXI Форум Видавців у Львові Зустріч кінгоманів Зустріч поттероманів Фантастична Читальня Мангуста Шановні пасажири, розгортайте книги!

ЗОРЯНА ФОРТЕЦЯ

32 Фортеця під Високим замком

ІНТЕРВ’Ю

48 Дзвінка Матіяш

42

ДУМКА КНИГОЛЮБА

52 Огляд літновинок від Оксани Пронько

ЧОРНИЛЬНІ ЧАРИ

54 «Темна вежа» Стівен Кінг 56 «Атши» означає «світ»

КІНОМАГІЯ

58 Той, що біжить лабіринтом

АНІМАЦІЯ 62 Нечисть

ТВОРЧІ ХРОНІКИ

66 Говард Лавкрафт: «Колір із інших світів»

52

КНИЖКОВА ПОЛИЧКА 68 «Азатот» Г.Лавкрафт

КІБЕРПРОСТІР

70 Middle-earth: Shadow of Mordor

КОМІКСФАН

74 Ді, Мисливець за вампірами

ФІШКА

76 Світами Лавкрафта: настільні ігри

TERRA FANTASTICA

80 10 історій українських привидів

70

ГАЛЕРЕЯ

88 Спецпроект «UkrFantasyArt» Персонажі Катерини Ясакової 96

ПРАТЧЕТТІВКА

ЧИТАЛЬНЯ

16

98 «Марта і Годинникар» Анастасія Шнайдер 103 «Квітка мудрості» Микола Брездень 108 «Перевертень» Ярослава Зуєнко 110 Поезії. Вікторія Фещук

88


ФЕНТЕЗІЙНИЙ КАЛЕНДАР

Жовтень 14 жовтня 10 років тому вийшов друком роман «Руни Землі» американця Стівена Р. Дональдсона, що входить до десятитомного циклу високого фентезі «Хроніки Томаса Ковенанта». Книга вийшла майже одночасно в США (14 жовтня 2004 року, видавництво «Putnam Publishing») та в Об’єднаному королівстві (21 жовтня, «Gollancz»). Цікаво, що цикл на початку задумувався як трилогія «Хроніки Томаса Ковенанта, невіруючого», потім продовжився ще одною трилогію, «Другими хроніками Томаса Ковенанта», і завершився тетралогією «Останні хроніки Томаса Ковенанта» («Руни Землі» є першою частиною даного підциклу). Не можна досягнути хорошого поганими засобами.

15 жовтня 20 років тому вийшла друком книга «Володар Хаосу», шоста частина циклу «Колесо часу» американського письменника Роберта Джордана. Роман номінований на премію «Локус» у 1995 році. Спершу цикл планувався як шеститомний, але згодом розтягнувся на 14 частин, плюс роман-приквел та книга про вигаданий всесвіт. Роберт Джордан помер у 2007 році, так і не змігши самотужки завершити почате. Передбачаючи близьку смерть, письменник встиг зробити нариси і прописати докладно всі сюжетні лінії, розраховуючи, що останній роман буде дописаний за нього. Дванадцята книга спершу планувалася як остання, але у процесі написання Джордан побачив, що вона виходить завеликою за об’ємом, і вирішив розбити її на три частини. Сталося, як і гадав автор: останні три романи «Колеса часу» укладені Брендоном Сандерсоном. Часто ви не знаєте, хто для вас жінка: друг , ворог чи коханка, поки не стане занадто пізно. Іноді вона всі троє водночас.

18 жовтня 70 років тому народилася Кетрін (Ірен) Куртц, письменниця, вчений та історик. Хоча Кетрін з’явилася на світ у США, декілька років життя провела в замку в Ірландії, наразі мешкає у штаті Вірджинія. Жінка має вчений ступінь із хімії, англійської історії. Була членом Гільдії мечників та магів Америки (Swordsmen and Sorcerers’ Guild of America), вільної групи Авторів героїчної фантастики (заснована у 1960). У літературі найбільш відома циклом історичного фентезі «Деріні», що складається із дев’ятнадцяти частин. Перша з них, книга «Піднесення Деріні» була опублікована в 1970 році. Печаль неминуча, казав поет, бо війна сліпа, як і ті, хто її розпочинають. Вона б’є всіх без розбору. А коли приходить смерть, людина оплакує свої втрати. Тільки печаль знає ціну смерті, змушує мріяти про остаточну перемогу.

21 жовтня 60 років тому народилася Урсула ле Ґуїн, американська письменницяфантаст. Американка є лауреатом таких літературних премій із фантастики, як «Г’юґо», «Неб’юла» та «Локус». Роботи ле Ґуїн відносять до соціальної фантастики: в них порушуються питання анархізму, комунізму, фемінізму та даосизму, центр уваги зміщується із наукових досягнень на людину та її соціальне оточення. Найвідомішими її роботами є романи «Ліва рука темряви» (1969), «Обділені» (1974), трилогія «Чарівник Земномор’я» (1968-1972), повісті «Слово для «лісу» та «світу» одне» (1972), «День народження світу» (2000), оповідання «За день до революції» (1974). Змужніння — це терпіння. А майстерність — це у дев’ять разів більше терпіння.

4


ФЕНТЕЗІЙНИЙ КАЛЕНДАР

Листопад 2 листопада 55 років тому народилася Лоїс Макмастер Буджолд, американська письменниця-фантаст. Твори авторки високо оцінюють як читачі, так і критики: на її рахунку чотири премії «Г’юґо» за кращий роман, більше, ніж у Роберта Хайнлайна. Відомість письменниці приніс цикл про пригоди Майлза Форкосінага та планету Барраяр — саме до нього належали три перших виданих романи американки, наразі серія книг містить тринадцять томів. Знаковими роботами у творчості письменниці є романи «У вільному падінні» (1987), «Барраяр»(1991), «Паладин душ» (2003), повісті «Гори скорботи»(1989) та «Лабіринт»(1989). У жанрі фентезі найвідомішими романами Буджолд є «Паладин душ» (друга частина трилогії «Шаліон») та «Перстень духів» (1993). Мій дім — це не місце, це люди.

11 листопада 60 років тому опубліковано «Дві вежі», другу частину роману «Володар Перснів» Дж.Р.Р.Толкіна. Книга побачила світ у 1954 році у видавництві «George Allen & Unwin». Через повоєнний брак паперу та коштів «Володаря перснів» було розбито на шість «книг», не рахуючи введення і прологу. «Дві вежі» включали в себе III й IV книги — «Зраду Ізенґарду» та «Подорож у Мордор». У 1999 році в театрі «LifeLine» в Чикаго (США) відбулася прем’єра п’єси «Дві вежі» у сценічній адаптації Джеймса Зі та Карен Тар’ян під керівництвом режисера Неда Моршала. А вже у 2002 році книга отримала однойменну екранізацію кіностудією «New Line Cinema» від режисера Пітера Джексона. Ми хочемо тільки одного — свободи. Ми бажаємо жити, як жили завжди, володіти, чим володіли, і не хочемо гнути спини під чужоземним володарем, неважливо, добрим чи злим.

21 листопада 90 років тому народився Крістофер Руел Толкін, третій та наймолодший із синів Джона Толкіна. Крістофер відомий як укладач невиданих прижиттєво робіт свого батька. Зокрема, саме завдяки йому було допрацьовано та надруковано «Сильмариліон» (разом із Гаєм Гебріелом Кеєм), дванадцятитомну «Історію Середзем’я» (1983-1996), «Діти Хуріна». Також молодший Толкін відомий як ярий противник екранізацій «Володаря перснів» та «Гобіта», це єдині твори Професора, права на які були викуплені в нього ще за життя. Колись дійде кінця дорога десь попід хмарою, зорею, ті, що пішли блукати, ноги вернуться здалеку в оселю.

29 листопада 5 років тому помер Роберт Пол Голдсток, англійський письменник, відомий фентезійними романами написаними на основі міфів кельтів, скандинавів та піктів. Голдсток володар таких літературних премій як «BSFA Awards» та «World Fantasy Award» (1985, за роман «Ліс Міфаго»). У його книгах порушуються філософські, психологічні, духовні та антропологічні теми, що у поєднанні з використанням стародавніх міфів вирізняє письменника серед інших авторів. Найвідомішими роботами британця є романи «Ліс Міфаго» (1984), «Ліс Мерліна» (1994), оповідання «Кістка лісу» (1991). Саме фентезійний цикл «Ліс Міфаго» приніс Голдстоку визнання, Майкл Муркок навіть назвав однойменний роман «видатною книгою фентезі 80-их років». Нічого не сталося, поки воно не сталося.

5


НОВИНКИ ЛІТЕРАТУРИ

Нескінченна історія Міхаель Енде Видавництво Старого Лева До хлопчика Бастіана потрапляє книжка «Нескінченна історія», з якої він довідується про чарівну країну Фантазію, про дивовижних жителів цієї країни та про смертельну небезпеку, яка загрожує існуванню Фантазії. Гортаючи сторінки книги Бастіан довідується, що врятувати Фантазію може лише той, хто придумає нове їм’я володарці країни – Дитинній царівні, а зробити це може той, кого має знайти житель країни Фантазії, хлопчик Атрейо. Але це тільки початок цієї казкової історії. Попереду багато таємниць та випробувань...

Театр прози Валерій Шевчук трилогія «Фрагменти із сувою Мойр» II частина Либідь

Твори Валерія Олександровича — своєрідні дослідження природи речей. Але центром досліджень письменника завжди залишається людина — чи то людина в замкненому просторі, чи то людина, яка мандрує широким світом у прагненні пізнання. Тематичний діапазон творів Валерія Шевчука широкий, але, зрештою, увесь він — добро і зло, життя і смерть, прекрасне й потворне — сходиться на людині, бо саме людина є мірилом усього. Пропоноване видання становить другу частину клаптикового роману «Фрагменти із сувою мойр».

Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей Ренсом Ріггз частина II КСД Руїни великого міста... Загадкова небезпека, що криється серед зруйнованих будинків... Тут опинилися Джейкоб та його друзі — мешканці дому дивних дітей. Кожен з них наділений дивовижними здібностями, і всі вони хочуть тільки одного — зняти страшне закляття з наставниці міс Сапсан. Вороги, нещадні монстри з порожніми очима, невідступно переслідують героїв. Джейкоб навіть уявити не міг, які пастки їм підготовлено. Він готовий за будь-яку ціну врятувати міс Сапсан і свою кохану Емму. Чому ж Емма сама просить його піти? Як Джейкоб може чути наближення Порожніх? Звідки у нього дар розуміти монстрів і керувати ними? Видання проілюстровано унікальними старовинними фотографіями.

Вперше українською!

6


ТЕАТРАЛЬНЕ ЧИТАННЯ: ХРОНІКИ НАРНІЇ

Лев, Біла Відьма 20/12 КИЇВ 16:00

та Шафа

Організатор: журнал

«Світ Фентезі» На заході: ● Читання книги професійними акторами та акторами-аматорами ● Розіграш призів від журналу "Світ Фентезі" ● Казкова атмосфера "Хронік Нарнії"

Приходь та запрошуй друзів! Центр науки і мистецтва «DIYA» НЦ Мала академія наук України Проспект Перемоги 44 Кіностудія ім. О. Довженка ст.м. Шулявська Партнери:

Організатор:

www.facebook.com/TheWorldOfFantasy.info

КВИТКИ: 15/20 грн передзамовлення: 0953090421, 0938797907

7


НОВИНКИ КІНО

Супер шістка (Big Hero 6)

Прем’єра в Україні: 25 жовтня Країна: США Жанр: мультфільм, фантастика, бойовик, комедія, сімейний Головні ролі озвучили: Дженезіс Родрігез, Джемі Чунг, Алан Т’юдік, ТіДжей Міллер Фантастичний анімаційний екшн від Дісней. Режисери – Дон Холл та Кріс Вільямс. Могутні корпорації прагнуть знищити високотехнологічне місто Сан-Франсокіо, для цього їм необхідно заволодіти мозком комп’ютерного генія Хіро Хамади. Шестеро супергероїв різного калібру цього не допустять! Хаос чи порядок? Добро чи зло?

Інтерстеллар (Interstellar)

Прем’єра в Україні: 6 листопада Країна: США, Велика Британія Жанр: фантастика, пригоди, детектив У головних ролях: Метью МакКонахі, Енн Хетеуей, Джессіка Честейн «Наступний крок людства стане найбільшим» Стрічка режисера Крістофера Нолена. Фільм оповідає про подорожі групи дослідників, які використовують недавно виявлену чорну діру, щоб обійти обмеження польоту людини в космос і підкорити величезні відстані на міжзоряному кораблі.

Віджа: смертельна гра (Ouija)

Прем’єра в Україні: 13 листопада Країна: США Жанр: жахи У головних ролях: Олівія Кук, Ана Кото, Дарен Кагасофф, Бьянка А. Сантос, Дуглас Сміт. Фільм жахів від режисера Стайлза Уайта. П’ятеро друзів пробують з’ясувати обставини смерті своєї подруги і сконтактувати з нею за допомогою дошки для спіритичних сеансів. Вони навіть не підозрюють, що вступивши в діалог з потойбічним світом, пробудили сили зла. Містичний трилер від голлівудського продюсера Майкла Бея, знятий на основі реальних свідчень людей, які мали досвід спілкування з духами.

8


9


ПАЛАНТИР Наталія Щерба

30.11.2014

«У переддень Гелловіну хочеться показати обкладинку заключної шостої частини Часодіїв — ось вона, чорно-золота «Часова битва». Як завжди, малюнок приховує символ і головну загадку книги. І навіть не одну. І зараз мені особливо хочеться подякувати Ользі Закис за її чудову, неймовірну роботу! Олю, твої малюнки чарівні і роблять книги особливо часодійними, велике спасибі тобі за це :) Надихати і робити трішки краще».

ОГОЛОШЕНО ЛАУРЕАТІВ ПРЕМІЇ WORLD FANTASY AWARD Список книг, обов’язкових для прочитання для затятих любителів фантастики щедро поповнився. Сталося це 9 листопада, під час оголошення лауреатів літературної премії «World Fantasy Award». Першість серед романів здобув «Чужий в Олондрії» Софії Саматар. У книзі розповідається історія хлопця Джевіка, сина купця. Він обожнює читати, проте на його батьківщині книги велика рідкість, на противагу сусідній Олондрії. Після смерті батька юнак сам вирушає у щорічну купецьку мандрівку в загадкову для нього країну і відкриває для себе літературний рай. Проте невдовзі все йде шкереберть, Джейвік вплутується в протистояння двох найвпливовіших культів імперії, його переслідує привид неписемної дівчинки. Лише коли ситуація близька до війни, у хлопця з’являється шанс дізнатися історію примари й виправити свої помилки. Роман-переможець став несподіванкою року, він обійшов навіть останній бестселлер Ніла Геймана «Океан у кінці провулку». «Чужий в Олондрії» — дебютний роман Софії Саматар, сомалійки німецького походження, але деякі критики вже порівнюють його з роботами Джорджа Мартіна та Джо Гілла. Авторка написала книгу під час подорожі Південним Суданом, коли працювала вчителькою англійської мови. Саматар — педагог, викладає африканські мови та літературу в Медісонському Університеті, штат Вісконсин.

Дара Корній

26.11.2014

«Сьогодні віднесла в Книжковий дворик для воїнів АТО книги. Вже назбиралося десь 20, і це за 2 дні. Дорогі мої друзі письменники та поети! Приєднуйтеся, долучайтеся до акції. Не будьте багатослівними, не будьте байдужими. Не тільки словом, а ще й ділом, дорогі мої»

Оуен Колфер

28.11.2014

«Чудово провів час на премії Irish Book Awards, навіть дещо встиг презентувати. Зверніть увагу на щасливі обличчя! Мої вітання всім переможцям».

10

Кращою повістю стала «Вакулла Спрінґс» Енді Дункана та Еллі Клейґс. У творі однойменну назву має найглибша у світі система прісної води в печері. Кам’яні стіни джерельної домівки розписані від долівки до стелі, і це тільки написи за останні сімдесят років, а якщо брати раніше? У повісті розповідається про таємниці джерел Вакулла, що в самому центрі джунглів Флориди. Цікаво, що «Вакулла Спрінґс» не


ПАЛАНТИР вигадка: у Флориді дійсно існує це найбільше у світі джерело прісної води, розташоване в однойменому національому парку. Назва ключа індіанського походження, й дослівно «Вакулла Спрінґс» означає «загадкова вода». Серед фентезійних оповідань найкращим обрали «Молитву дев’яноста кішок» Кейтлін Кірнан, опубліковане в електронному журналі «Subterranean» навесні 2013. Його можна прочитати онлайн у вільному доступі й сповна насолодитися темними роздумами про реальність сучасних жахів і їхню безпечність. Допоки свідомість переконує себе, що це лише плід уяви, звісно. Авжеж, ми розумніші за своїх предків, адже якщо по телевізору показують вампірів, то це хороші спецефекти. Ніхто не побіжить за хрестом, коли є Святий Томас Едісон. Але чи так насправді? Не дарма «Молитву дев’яноста кішок» включили до антології кращого темного фентезі й горору за 2014 рік («The Year’s Best Dark Fantasy & Horror 2014»). Почесні нагороди очікували й на Джорджа Мартіна і Гарднер Дозоуа за антологію «Небезпечні жінки». Автором кращої збірки стала Кейтлін Кірнан із книгою «Дружина мавпи та інші оповідання», таким чином продублювавши виграш премії в одному році. Кращим художником 2014 року став американець Чарльз Весс. Спеціальні нагороди за вклад у розвиток фентезі отримали Ірен Ґеллоу, арт-директор популярного порталу Tor.com, та Вільям К. Шафер, представник видавництва «Subterranean Press».

Пітер Джексон

09.12.2014

«Із недавньої поїздки в Лос-Анджелес». Пітер Джексон, режисер кінотрилогій «Володар перснів» та «Хоббіт», отримав зірку на Алеї слави Голівуду. На рахунку знаменитого бульвару це 2528 зірка.

Крістофер Паоліні

22.10.2014

«Користувачка Twitter @alicee_1129 ніколи не загубиться в Алагейзії у такій спідниці!»

Традиційно Всесвітня премія фентезі щорічно вручається на Всесвітньому конвенті фентезі в Вашингтоні, США. Це одна з найпрестижніших літературних нагород із фантастики, запроваджена ще в 1975 році. Нею щорічно відзначають найкращі фентезійні твори, написані та опубліковані англійською мовою. Переможці окрім сертифікату й світового визнання отримують статуетку-бюст Говарда Лавкрафта.

Ніл Гейман

5.11.2014

«Що я робив на Гелловін». Що американський письменник робив на Гелловін, можна дізнатися тут: «Гелловін Ніла Геймана разом із мертвим котом Діккенса».

11


ПАЛАНТИР РІЗДВЯНІ ПОДАРУНКИ ВІД МАМИ РО: НОВІ ОПОВІДАННЯ, ВИСТАВА Й ЕКРАНІЗАЦІЇ

ЗА ТЕЛЕКУЛІСАМИ: НАДПРИРОДНЕ, ГРА ПРЕСТОЛІВ ТА ЛЕГЕНДА ПРО КОРРУ

Джоан Ролінґ повідомила про повернення до поттеріани. Британська письменниця має намір створити цикл із 12 коротких оповідань, в яких описуватиме життя різних персонажів всесвіту Гаррі Поттера.

Осінній телесеріальний марафон підходить до свого зимового завершення. «Світ фентезі» вирішив прослідкувати за найцікавішими жанровими серіалами, що наразі транслюються чи готуються до ефіру. «Надприродне» вже давно без Кріпке, але це не заважає серіалу виходити десятим сезоном. Юбілейна частина телеепопеї має і юбілейну серію: знімальна команда гучно відсвяткувала монтаж двохсотого епізоду. Червона доріжка, великий торт у формі Імпали (не в реальних розмірах, звісно, але) — хоч якась розрядка для стомлених безкінечним серіалом акторів та сценаристів. Наприкінці попередньої частини Дін пожертвував собою, щоб вкотре врятувати брата, в результаті чого помер. Але на цьому його життєвий шлях не закінчився — мисливець став... демоном. Тепер уже Сему потрібно ламати голову, як повернути брата із тенет пекла, врятувати його душу. З сезону не зникають і Кастіель з Кроулі. Яку цього разу гру розгорне режисер, залишається лише здогадуватися.

Такий літературний подарунок від мами Ро зроблений до Різдва (прим. ред. — католицьке Різдво відзначають у ніч із 24 на 25 грудня). Починаючи з 12 грудня щодня о першій ночі по Грінвічу на сайті pottermore.com з’являтиметься нове оповідання. Історії стосуватимуться родини Мелфоїв, Мінерви Макґонеґл та інших героїв. Наприклад, перше оповідання «Коукворт» про рідне містечко Лілі, Петунії і Северуса Снейпа. Кожна історія має маленьку загадку, що додасть поттероманам наснаги в «передріздвяному марафоні». Вперше після семирічної перерви Ролінґ повернулася до теми Гаррі Поттера напередодні його дня народження. Це була газетна замітка про Кубок світу з квідичу, написана від імені Ріти Скітер. За кілька місяців письменниця продовжує й напередодні Гелловіну пише замітку про Долерес Амбридж. Схоже, формат газетних коротких новин-колонок сподобався британці, і тепер вона продовжить їх повноцінним циклом із 12 оповідань. Водночас на своєму офіційному сайті письменниця поділилася новиною про її спільний театральний проект із Сонею Фрідман та Коліном Каллендером. Це буде вистава, заснована на «Гаррі Поттері». Сюжет базуватиметься на дитинстві Гаррі, коли він був самотнім та бідним сиротою, якого зневажали однолітки й не жаліли рідні. За словами Ролінґ, з моменту створення поттеріани їй надходило багато пропозицій постановки спектаклів про Хлопчика, що Вижив, але лише бачення цієї історії Сонею й Коліном її дійсно зацікавило. Письменниця виступить співпродюсером проекту, а за його розробку вже ґрунтовно візьмуться наприкінці 2014 року. Давно чекає на зйомки фільм за мотивами енциклопедії «Фантастичні звірі, і де їх шукати» (як не дивно, це буде кінотрилогія). Але крім неї, як виявилося, мають намір екранізувати й детективи Роберта Гелбрейта про Корморана Страйка. «Поклик зозулі» й «Шовкопряд» Ролінґ написала під псевдонімом, і до того, як її справжнє ім’я викрили, перша книга встигнула звернути на себе увагу. Наразі мама Ро пише сценарій до «Звірів», тож чекаємо свіжих звісток про фільми.

12

Підходить до завершення фінальна частина «Легенди про аватара Корру». 19 грудня вийде в ефір відразу дві серії — 11 та 12 епізоди, на них серіал і закінчиться. У раніших частинах фанатам показали старих Катару й Зуко, а в цьому сезоні нарешті розкрили загадку Тоф. Між третьою та четвертою частиною книги минуло 3 роки, Коррі значно покращало після важкого отруєння ртуттю, але вона досі не видужала повністю. Чи зможе аватар виконати свою місію й поновити втрачений баланс, чи його ера дійсно минула? Браян Коньєцько та Мартін Данте Дімартіно заявили про свій вихід із Niсkelodeon`у, і однозначно сказали, що п’ятого сезону, як планувалося раніше, не буде. Скоріше за все, причина у стрімко спадаючих рейтингах серіалу. Але після прем’єри останньої книги вони дали розлоге інтерв’ю, в якому поділилися з глядачами як секретами четвертого сезону, так і планами на майбутнє. Пообіцяли розповісти історію старої Тоф, повернути першу любовну лінію (увага, спойлер! Корра буде з Мако). Також поскаржилися, що телеканал змусив їх зробити епізод, в якому переповідалися б усі раніші події серіалу. Подібну серію ми вже бачили в ЛОА, «Театр тіней», хоча вона була в рази краще свого ЛОКівського варіанту. Творці «Аватара» своїм звільненням не переймаються. Вони вже мають ідею для наступного проекту.


ПАЛАНТИР Починає привертати до себе увагу й «Гра престолів». Хоча наступний, п’ятий сезон вийде у квітні 2015 року, у мережі вже з’явився перший короткий тизер. Фанатам до сімнадцятисекундного відео додали загадку: «Продовжуйте прямувати за привидами майбутнього». П’ятий сезон стане екранізацією таких книг Джорджа Мартіна, як «Бенкет стерв’ятників» та «Танець з драконами». Розробники серіалу спростували порцію чуток, зокрема, про присутність Брана в наступному сезоні. Його, Годора та Міри у п’ятій частині телесеріалу не буде. Це рішення було прийняте у зв’язку з максимальним слідуванням сюжету книги. Якби лінія Брана продовжувалася, то обігнала б за часом розвиток інших персонажів, тому юний Старк з’явиться вже в шостому сезоні. Восени «Гру престолів» встигли номінувати на «Глобус» як кращий драматичний телесеріал. Фанатам залишається лише чекати, чи чи визнає комісія престижної премії екранізацію «Пісню Льоду та Полум’я». Проте, схоже, це мало кого обходить по-справжньому, адже не за горами наступна частина серіалу. Поки ж забавкою для фанів стане нова комп’ютерна гра за мотивами серіалу: реліз заплановано на грудень цього року.

НЕ КОМІКСАМИ ЄДИНИМИ: ДИВО-ПЛАНИ MARVEL Черпаючи натхнення із успіхів попередніх екранізацій, студія Marvel оголосила план на п’ятирічку. До 2019 року планується відзняти ще чотири фільми із серії коміксів, таким чином їхня кількість досягне одинадцяти. Вже наступного року на екрани вийдуть «Месники: Ера Альтрона» (30 квітня 2015), «Людина-мураха» (17 липня 2015), а ще через рік «Перший месник 3: громадянська війна»(6 травня 2016) і «Доктор Стрендж». Також планується зняти сиквел до «Вартових галактики», які несподівано добре повели себе в прокаті. Підігріває цікавість до наступних фільмів новий проект Marvel — телесеріал «Агенти ЩИТ». Частина епізодів має посилання на повнометражні картини. Наприклад, у першому сезоні глядачі побачили серії із кросовером на фільми «Тор 2» та «Перший месник: друга війна». Цілком можливо, що подібний крок сценаристи зроблять і до виходу «Месників: ера Альтрона» чи «Людини-Мурахи».

Інші студії намагаються не відставати. Студія Warner Bros. Pictures також заявила про свої плани на найближчі чотири роки. До 26 квітня 2016 року компанія завершить роботу над кіно про Бетмена й Супермена, до липня того ж року — про чарівника Шезама. До Різдва 2016 побачить світ екранізація «Пісочної людини» Ніла Геймана. Не менш щедрим планується і 2017 рік: «Ліга справедливості», «Диво-жінка», до новорічних свят фільм про Флеша й Зеленого ліхтаря. «Людина зі сталі 2» вийде в прокат у 2018. Тим часом на телеканалі «The CW» йде перший сезон телесеріалу «Флеш», заснованого на однойменних коміксах DC. Прем’єра фантастичного проекту відбулася 7 жовтня 2014 року. Після двох перших серій, які зібрали біля телеекранів рекордну кількість глядачів, було прийняте рішення продовжити його трансляцію на повний сезон. Цілком можливо, «Флеш» отримає й сиквел, таким чином ставши суперником «Щита». Як відомо, комікси DC є вічними конкурентами Marvel. Цю традицію перейняла на себе тепер студія-екранізатор, Warner Bros. Pictures. Але компанія намагається уникати прямих конфліктів, у разі чого поступаючись конкуренту кілька тижнів прем’єри. Так, наприклад, вимушено перенесли прем’єру фільму «Пен» (знятий за мотивами фентезійної казки Джеймса Метью Баррі«Пітер Пен»). Побоюючись занадто великої уваги до темного коника Marvel, екранізації «Людини-мурахи», дату виходу«Пена» зсунули на тиждень пізніше: тепер це 24 липня 2015 року. Аналогічна ситуація вже була раніше із фільмом «Бетмен проти Супермена: на світанку справедливості». Тоді для уникнення суперництва із третіми «Месниками» прем’єру посунули на тиждень раніше.

BLIND GUARDIAN ЗАПИШУТЬ НОВИЙ АЛЬБОМ «Beyond The Red Mirror» де-факто буде першим оригінальним альбомом з часів «At The Edge Of Time» (2010). Не враховуємо дискову трилогію 2012 року: це всього-навсього збірка найкращих композицій німецького гурту, видана спеціально до двадцятиріччя творчості металістів. Реліз синглу «Twilight of the Gods» запланований на 5 грудня 2014 року. А сам альбом вийде в Європі 30 січня, в Об’єднаному Королівстві 2 лютого, у Північній америці —3 лютого. «Beyond The Red Mirror» вже доступний у передзамовленні. Як запевняє Гансі Кюрш, вокаліст і лідер Blind Guardian, їхня остання робота буде самим відображенням гурту, а

13


ПАЛАНТИР ковані в Англії та Індії наприкінці XIX століття. Наприклад, примірники таких його творів як «Книга Джунглів», «Межичасся», «Сталкі та його команда» та інш. Справжньою родзинкою стали рукописи містера Редьярда — в Україні вони виставлялися вперше. Окрім старовинних видань, можна було поглянути й на нові: в експозиції були ледь не всі українські переклади Кіплінґа різних років, навіть найновіші. Відкриття виставки супроводжувалося поетичними читаннями. Можна було почути вірші Редьярда Кіплінґа українською у виконанні перекладачів Максима Стріхи, Олекси Негребецького, Наталі Тисовської та інших. Навіть зважаючи на насичену програму національного музею, виставка протривала відносно недовго: всього два тижні.

перший сингл «інноваційним, мелодійним, жорстким», тобто саме таким, яким його очікують почути шанувальники після п’ятирічної перерви. У пісні «Twilight of the Gods» йдеться про недолугу владу божеств, про що раніше не згадувалося в текстах гурту, для музик це нова тема.

Для найменших читачів підготували окрему програму. Познайомитися із Кіплінґовими героями можна було 18 жовтня у Книгарні «Є» на Контрактовій площі. Спеціально для дітей підготували гру у Теґумаєві табу. Спілкувалися з малечою та їхніми батьками перекладач книг про Тафі й Теґумая — Володимир Чернишенко. Пісні Кіплінґа можна було послухати у виконанні Юлії Броварної, а взяти участь — у майстер-класі з виготовлення намист оберегів із Ганною Осадко. Захід був справді цікавим не лише для дітей, а й для їхніх старших та випадкових відвідувачів.

На підтримку нового альбому німецький гурт вирушить у світове турне. Перший концерт відбудеться 22 січня в Маямі (США). Також музики дадуть виступи в Нідерландах, Бельгії, Об’єднаному Королівстві, Франції, Іспанії, Швейцарії, Німеччині, Італії, Греції, Турції, Румунії, Болгарії, Сербії, Словенії, Австрії, Чехії, Польщі, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Росії. В Україну з новим альбомом німці не завітають, в останнє вони давали концерт у Києві у 2006 році.

ДНІ КІПЛІНҐА ПРОЙШЛИ В КИЄВІ У Києві плідно пройшли Дні Кіплінґа. Цілу низку заходів, присвячених відомому англійському письменнику, організувало й провело видавництво «Навчальна книга — Богдан», повідомляє litakcent.com. Тематичні виставки й читання відвідав високий гість з-за кордону Джон Вокер, почесний бібліотекар Кіплінґського товариства Великобританії. Розпочався тиждень, присвячений письменнику, 18 жовтня у Національному музеї літератури. Там відкрилася виставка «Кіплінґ в Україні», де можна було побачити фактично перші книги британця, надру-

19 жовтня на вулиці Івана Мазепи, а саме у музеї книги та друкарства діти гуртом вигадували власну абетку. У цьому їм допомагали власне почесний гість Джон Вокер і вищезгаданий перекладач Володимир Чернишенко. Почесний бібліотекар Кіплінґівського товариства Великобританії мав і власний повноцінний захід. Зустріч із Джоном Вокером відбулася у Книгарні «Є» 20 жовтня. Британець детально розповів усім охочим про діяльність Кіплінґівського товариства, як за кордоном піклуються про творчу спадщину письменника, організацію збереження пам’яток в Англії. Не оминули увагою й особливості українського видання Кіплінґа, чому їх колекціонують іноземні шанувальники творчості британця. Цікаво, що окрім раніше згаданих перекладачів на зустріч завітав Сергій Василюк, лідер гурту «Тінь Сонця». Наукова конференція «Кіплінґ сьогодні: сучасні акценти інтерпретації» відбулася на базі Гуманітарного Інституту Київського Університету імені Бориса Грінченка у вівторок 21 жовтня. На заході прозвучали доповіді Максима Стріхи та Юлії Джугастрянської про українського Кіплінґа, Яна Шапіро – про Кіплінґа російського тощо. Пленарну лекцію для учасників конференції прочитав Джон Вокер.

14


Літературний клуб «Читальня Мангуста»

Казковий вечір

зимових

історій

21 грудня

15:00

Київ

Антикафе Mr. Bukovski Київ, вул. Льва Толстого 11/61 будинок книги «Літера», мінус 2-й поверх http://vk.com/mangusto.page 15


МАГ-КОРЕСПОНДЕНТ

Фантастичний Л

ьвів. Вулицями пафосно походжає Дарт Вейдер. У ресторані «Сало» Максу Кідруку посміхається Стівен Кінг. Зал поезії набився слухачами, як бочка оселедцями. Ні, це не фантастика, це Форум Видавців-2014. З 8 по 14 вересня в рамках XXI Форуму можна було відвідати літературні лекції та дискусії, зустрітися з улюбленим автором чи просто купити книгу на величезному ярмарку. Звісно, серед усього цього знайшлося чимало цікавих заходів, пов’язаних із фантастичними жанрами. Чи не найбільш знаковою подією для українських фанатів «Поттеріани» стала презентація довгоочікуваного видання книги «Фантастичні звірі і де їх шукати» в перекладі Віктора Морозова. Також «А-БаБа-Га-Ла-Ма-Га» представила яскраве ілюстроване видання «Маленького принца» Антуана де СентЕкзюпері. А «Видавництво Старого Лева» вкотре порадувало читачів якісною книгою — цього разу українською «Бійнею номер п’ять» Курта Воннеґута. Чималий натовп збирався біля стендів Дари Корній і Макса Кідрука. Обидва письменники привезли з собою нові книги — «Щоденник Мавки» і «Жорстоке небо», анонсовані КСД й не раз обговорювані в Інтернет-спільнотах. Володимир Арєнєв презентував свою нову повість «Душниця» , що заслужено здобула кілька поважних нагород: «Книгуру-2013», «Нові горизонти», номінацію на «Євроконі-2014». Там же можна було поспілкуватися з Олександром Проданом, який ілюстрував цю та іншу книгу Арєнєва — «Бісова душа, або заклятий скарб». Також відвідувачі Форуму мали можливість взяти автографи у багатьох інших фантастів, зокрема Володимира Рутківського, Володимира Єшкілєва, Юрія Винничука, Наталії Дев’ятко, Артема Чапая, Наталі Щерби.

16


МАГ-КОРЕСПОНДЕНТ

Форум Фантастичне літературне об’єднання «Зоряна Фортеця» влаштувало кілька цікавих заходів, серед яких: майстер-клас з фантастичного вірша, майстерклас за підсумками конкурсу мініатюр «Тіні забутих предків», дискусія про патріотизм у літературі та ін. Не відставали й кінгомани: на Форумі можна було зустріти творців українських видань Стівена Кінга й познайомитися з такими ж палкими шанувальниками цього автора. Окрім того, відвідувачів розважали виступами музичних гуртів, показами фільмів і різноманітними виставами. Після форуму в соціальних мережах прокотилася хвиля різноманітних публікацій: фото-звіти, відгуки, світлини фанатів з письменниками та книжкових поповнень з автографами. І це ще раз підтверджує, що Форум Видавців був по-справжньому фантастичною подією! Оксана ПРОНЬКО

17


МАГ-КОРЕСПОНДЕНТ

Фантастичні книги, знайдені на Форумі

18

18


МАГ-КОРЕСПОНДЕНТ

19

19


МАГ-КОРЕСПОНДЕНТ КОЛЬОРОВІ ДИВА ТА ФАНТАСТИЧНІ ЗВІРІ Про кольорові дива та фантастичних звірів говорили в суботу 13 вересня у конференц-залі львівського Палацу мистецтв. Книжкові новинки «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» презентували директор видавництва Іван Малкович та перекладачі Віктор Морозов і Тіна Керрол-Мірошниченко. Розпочалась презентація виконанням гімну «А-БА-БАГА-ЛА-МА-ГИ» — музику виконували самі Малкович та Морозов, і підспівував увесь зал. Налаштуванню на ліричний лад сприяв уривок із «Маленького принца», який Малкович зачитав із нового примірника, ілюстрованого Владиславом Єрком. Опісля було представлено яскраво ілюстровані Яною Гранковською «Казки-Джатаки» — збірку переказів буддійських джатак, казкових історій, створених у Давній Індії. Джатаки створювалися на основі давнього фольклору як оповіді про попередні втілення Будди. У кожній джатаці Будда постає у певній подобі — тваринній, пташиній, людській чи божественній. Це перше в Україні видання джатак у перекладі та переказі для дітей. Над книгою старанно працювала перекладач Тіна Керрол-Мірошниченко. Для аудиторії у залі Іван Малкович зачитав одну із дж атак та підкреслив, що ці короткі історії містять в собі багато чудового, бо звертаються до загальнолюдських цінностей, які об’єднують різні культури.

На завершення — представлення особливо значущої книжки. Цього річ «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», вперше за два десятиліття з часу заснування, видала твір свого патрона Іван Франка (назву видавництва було взято з його твору «Грицева шкільна наука»). Добре знайомий усім «Фарбований Лис» постав у новому світлі: художник Кость Лавро не лише графічно переніс казку до Львова, а й виконав оригінальні ілюстрації у гангстерському стилі. Опісля презентації можна було не лише придбати вподобане кольорове диво, але й підписати примірник у перекладачів та директора видавництва, і зробити світлину на пам’ять. Окрема черга була за «Фантастичними звірами» — звичайно, на презентацію завітав і гурт поттероманів.

ЧАСІВНИЦТВО НА ФОРУМІ Форум видавців не міг пройти повз увагу часівників. Так, фанати циклу «Часодії» могли не тільки побувати на презентаціях, а й поспілкуватися з автором улюблених книжок Наталією Щербою. 12 та 13 вересня відбулися автограф-сесії письменниці та презентації п’яти книжок циклу, виданих українською мовою у Видавничому домі «Школа». П’ята книга циклу, «Часограма», вийшла друком якраз перед Форумом видавців.

Своїми враженнями від Форуму Наталія Щерба поділилась у соціальних мережах. «Завжди приємно подивитися на людей, які масово скуповують книги – пачками, сумками, рюкзаками, – написала вона 16 вересня на своїх сторінках у Далі пан Малкович Фейсбуці та ВКонповів мову про книжтакті. – Порадували ку, якою, як він зізназустрічі і дискусії, поІван Малкович: «Я створив своє видавництво, вся, його мучили з дня на радували львівські читачі щоб всі могли насолоджуватися читанням». день, з тижня на тиждень, (яких ніби телепортували з з місяця на місяць. Її переклад Віктор Морозов здійснив Москви, Києва та інших міст – всі люблять Феша і хвилювже давно, але Іван Малкович чекав підходящої пори для ються за Василинку). Окрема подяка батькам, які в усьому видання. І тепер кожен зацікавлений має можливість діпідтримують своїх дітей, ходять з ними на зустрічі, купузнатися, де живе квінтолап, що їсть пухканець і чому не ють книги і самі читають, читають багато. І окрема подяка варто залишати молоко для кнарла, бо довгоочікувану «Школі» за бусіди, творчі плани, організацію та чудесний поттероманами книжку «Фантастичні звірі і де їх шукавечір спілкування в «Амодеусі»!». Також письменниця ти» нарешті видано. Директор «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» відзначила красу Міста Лева: «Приїжджаючи в черговий зачитав замітку Ньюта Скамандера про істоту, яка зветься раз у Львів, не перестаю дивуватися, наскільки це чудесне смертефалд, і разом з перекладачем виконав коротеньку, місто і як же воно може радувати знову і знову. Старовинале запальну пісеньку про фантастичних звірів (де, зокрена архітектура, кав’ярні і кава, вечірні прогулянки, – прима, згадується «рідний наш Залізопуз»). голомшлива атмосфера казки, гумору, легенд, кави і, що найбільш, мабуть, важливе – такого собі почуття свободи Потім знову повернулись до літератури Сходу. Ще в усьому – в житті, творчості, спілкуванні з людьми». одна новинка видавництва зібрала в собі найпопулярніші японські народні казки, зокрема про одного із найНезадовго до Форуму Наталія Щерба повідомила про улюбленіших японських героїв Момотаро. Над ілюструзакінчення роботи над шостою, фінальною книгою циклу. ванням збірки «Момотаро та інші японські казки» понад Книга вийде наприкінці цього року, одночасно українчотири роки працював художник Віктор Гаркуша. Якщо у ською у Видавничому домі «Школа» та російською у визвичайному житті він любить швидкість та захоплюється давництві «Росмен». мотоперегонами, то у роботі — неквапливий та надзвичайно ретельний, і саме це є запорукою створення надАртем ОСТРОЖИНСЬКИЙ звичайних малюнків.

20


МАГ-КОРЕСПОНДЕНТ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПАТРІОТИЗМ З АРОМАТОМ КАВИ 13 вересня в кав’ярні «Леваковського» відбулася напрочуд цікава дискусія «Між шароварами та меншовартістю: патріотизм у літературі». Тут зібралися різнопланові люди, які так чи інакше причетні до творення українського літературного простору: фантасти Володимир Арєнєв, Олег Сілін і Володимир Єшкілєв, один із авторів коміксу «Даогопака» Макс Прасолов, художник-ілюстратор Олександр Продан, перекладач і літератор Вікторія Наріжна. Вони обговорювали питання патріотизму, як створити щирий патріотичний твір і як ним зацікавити. Пропонуємо нашим читачам ознайомитися з основними думками цієї розмови у вигляді невеличкої розшифровки. Арєнєв: Патріотизм буває здоровий і нездоровий. У цьому випадку треба розділяти поняття країни і держави. Однак є такі автори, які хочуть бути виданими тільки через те, що вони українські. Єшкілєв: Є різні бачення патріотизму в літературі. Спільнота має свою вітчизну, і є 2 форми ставлення до неї: мінімум — не зрадити, максимум — віддати за неї життя. Кожна людина обирає напівтон у цьому діапазоні, на який вона здатна. Не кожен літератор може вцілити в танк. Не можна від усіх людей вимагати померти за батьківщину. Так само і в літературі. Моя позиція така, що свою спільноту я зрадити не можу, але й помирати за неї сенсу не бачу. Сілін: Патріотизм нездоровий, коли він зводиться до війни, на кшталт «як ми всім наваляли». Твори зі здоровим патріотизмом заточені на життя і любов. Тобто має відчуватися, що автор любить свою батьківщину, тоді й читачу стане цікаво, що то за країна. Прасолов: Історія — це конкуренція версій. На мою думку, патріотизм у мистецтві полягає у тому, щоб зробити українське відомим в усьому світі. Створення креативної індустрії — ось що є ціллю. Наріжна: Однак є патріотизм для внутрішнього і зовнішнього вжитку. Це поєднані, але різні моменти. В сучасності фольклорні елементи можуть видаватися дивними, нещирими, якщо їх не подати правильно. Це стосується і літератури, в якій використовується матриця народності. Як насправді будувати міф, щоб він не віддавав такими собі «шароварами»?

Прасолов: Треба не перефарбовувати заїжджені моменти, а створювати нове. Робити урбаністичними патріотичні фішки. Наприклад, у «Даогопаку» козаки не є людьми з села. Далі, у 3 частині, будуть навіть козаки-лицарі. Сам комікс — це феномен українського бароко, постмодерний акт. Арєнєв: Козаки — це тренд в літературі, але на жаль, не в нашій. Польща цей пласт добре використовує, наші цього майже не роблять. Якби в українській літературі образ України був представленим цілісним, то не було б проблеми диференціації патріотизму по містах. Сілін: Отож. У нас на «Зоряній Фортеці» був конкурс «Подорож до себе, або міфопоетика України». Треба було розповісти історії, які стосуються реальної України. Найчастіше згадували Західну Україну, і лише кілька творів було про Крим, Донбас, міських легенд. Наріжна: То звідки ж беруться ці штампи? Арєнєв: Одна з причин — шкільна класика. Єшкілєв: І не тільки. А що ви хочете від молодих авторів, які дивляться на «ікони»? Дівчинка-початківець, яка ступає на роздоріжжя, бачить перед собою камінь: направо підеш — будеш як Ліна Костенко, наліво — як Вікторія Наріжна. Наріжна: Це ще проблема поганого смаку. Але спершу має іти наслідування. Арєнєв: Мало є текстів, які можна наслідувати впізнавано. Треба повернути класиків, актуалізувати. Прасолов: І міркувати у бік «немає заяложених тем, є заяложені бачення». Сілін: Та й не обов’язково козаків брати, можна хоч Шевченка, хоч Майдан. Єшкілєв: У нас патріотизм перетворився на об’єкт постмодерного брендингу… Із залу: Спокушати треба всім, чим можна. Хоч бабусею у віночку, хоч українською командою «CounterStrike». Із залу: Головне, що автор любить країну, а пише хай хоч про сучасність. Треба бути щирим і щось творити, а не орієнтуватися на закордоння. Наріжна: Тобто потрібен комерційний проект, який буде спокушати. Та повертаючись до питання літератури… Арєнєв: Література має бути багатофункціональною: і розважати, і вчити, і патріотичні почуття виховувати. Прасолов: Але й казати правду, що король голий, навіть якщо він у вишиванці. На жаль, ця дискусія передбачає довшого часу, аніж було відведено на зустріч. Слухачі розходилися з жалем, що все раптово обірвалось, але й із задоволенням від почутої розмови.

Оксана ПРОНЬКО

21


СПЕЦПРОЕКТ

Автограф Форуму

22


СПЕЦПРОЕКТ Не дарма Львівський Форум Видавців вважається найбільшою книжковою виставкою у Східній Європі. Побувати на всіх заходах було просто неможливо, хоча редактори СФ Оксана Пронько й Артем Острожинський намагалися нічого не проґавити. Придивіться уважно: знайдете автограф улюбленого письменника-фантаста чи видавця?

23


МАГ-КОРЕСПОНДЕНТ

У страху очі Кінга Страхи – саме та щілина у нашій підсвідомості, що дозволяє зачепити за живе, довести до істерики, викликати відчуття, які до того були невідомими. По суті, Стівен Кінг буквально грає з нашим мозком, змушуючи зайвий раз озирнутись у темній кімнати або ж перевірити, чи зачинені на засув двері. Його по праву називають «Королем жахів», бо тільки він, описуючи звичайне буденне життя людей, може викликати холодний піт на чолі та змусити серце шалено гупати у грудях. Але наскільки б не було страшно, тисячі українських фанатів із задоволенням проводять ці шалені години за сторінками книги. Багато з них поставили собі за мету прочитати усі книги митця, і тепер вони ще на один крок ближче до своєї мети. 12-13 вересня, у рамках ХХІ Форуму видавців у Львові, відбулися два заходи, присвячені творчості Стівена Кінга. Перший захід під назвою «Творці українського Стівена Кінга» був своєрідною презентацією українського перекладу книги «Містер Мерседес». На зустрічі були присутні усі, кого називають творцями книг Кінга українською, а саме: О. Красюк (перекладач багатьох книг Короля), В. Стадник (дизайнер обкладинок) та Ю. Гаврилова (літагент). Людей було так багато, що не вистачило місця за столиками й декому довелося слухати стоячи.

Розпочалось усе з невеликої промови про те, ким саме для нас є Стівен Кінг та наскільки його твори лякають читачів. Юка Гаврилова висловилась про письменника як про митця, як про генія, як про людину, що може творити надзвичайні речі, описуючи звичайні події. Чи не погодимося ми з нею? Думаю, багато читачів помічали у книгах Кінга знайомі ситуації, вбачали якусь частинку себе у героях, буденні звички, дурні вчинки. Проходила зустріч у вигляді дискусії, де кожен бажаючий міг запитати у перекладача чи дизайнера про те, що його цікавить найбільше. Зокрема, на презентації пролунали питання про труднощі перекладу та режим роботи О. Красюка, цікавилися, як проходить процес створення обкладинок, а також те, як вплинула творчість Стівена Кінга на кожного з творців українських версій його книг. Із відповідей Олександра було видно, наскільки сильно він захоплюється творчістю Кінга та скільки задоволення приносить йому така робота. Він може годинами неперервно сидіти, занурившись у переклад нової книги та роздумуючи, як краще подати її читачеві. Не дарма в кінці майже кожної сторінки можна побачити примітки до висловів, незрозумілих українським читачам. Окремого захоплення варті роботи Володимира Стадника – художника, ілюстратора, дизайнера обкладинок. До кожної роботи він ставиться з великою наполегливістю та ретельно продумує кожну деталь. Щодо його творінь також пролунало багато питань, зокрема: що надихає Володимира на створення таких обкладинок, скільки зазвичай є готових варіантів для кожної книги та які існують критерії вибору остаточної. Варто зазначити, що незабаром після видання книги, В. Стадник публікує у спільноті «Стівен Кінг. Український клуб» усі варіанти, що були представлені видавництву, під якими кожен може висловити свою думку. Було чимало охочих поставити питання представнику КСД – Наталії Переходенко (художній редактор), яка також завітала на зустріч. Майже усіх цікавили подальші плани Клубу, що стосувались видання Кінга українською. Висловлювались обурення, пов’язані з якістю матеріалу обкладинки нової книги «Містер Мерседес» та перевиданням циклу «Темна вежа». Олександр Красюк — культуролог та перекладач. Саме в його перекладі побачили світ українською такі романи Кінга, як «Сяйво», «Доктор сон» та «Містер Мерседес»

24


Письменник Макс Кідрук та засновник української спільноти кінгоманів Володимир Яковлєв разом із картонним Стівеном Кінгом.

На презентації українського видання «Містера Мерседеса»

25


ЧИТАЛЬНЯ

Олександр Красюк та Юка Гаврилова разом із кінгоманами Найактивніші учасники дискусії були нагороджені постерами із зображенням нової обкладинки. Також кожен бажаючий міг отримати підписану перекладачем та дизайнером книгу. Не обійшлось і без фотосесії учасників зі Стівеном Кінгом та групових фото.

Друга зустріч, призначена головним чином для учасників спільноти «Стівен Кінг. Український клуб», зібрала велике коло шанувальників з різних куточків України. Зустрічали відвідувачів двоє прекрасних дівчат у блакитних сукнях – так, саме ті, кого ми могли побачити у «Сяйві». Тут пролунали бесіди, що стосувалися безпосередньо спільноти та її учасників. Засновник спільноти Володимир Яковлєв разом із дружнім колективом обговорювали історію створення групи, яка вже більше п’яти років поспіль гуртує навколо себе однодумців. Також проводились бесіди на такі цікаві питання, як щорічні першоквітневі розіграші. Зокрема останній, коли, завдяки старанням Макса Кідрука, фанати до останнього чекали приїзду Короля на Форум. Напередодні ХХІ Форуму видавців, окремі учасники спільноти неодноразово лоскотали нервові закінчення фанів, публікуючи фейкові записи про візит з посиланням на офіційний сайт Короля. На превеликий жаль, зустріч відвідало лише дві паперові копії Стівена Кінга у знаменитій футболці «любителя боксу», але його присутність хоча б у такому вигляді додала усім настрою. Незважаючи на швидкоплинність цих заходів, багато з нас не тільки змогли почерпнути більше інформації про Короля та його твори загалом, а й здружитись. Ми стали більше ніж просто учасниками спільноти. Ми знайшли спільну мову, стали друзями, спільними зусиллями відкривали для себе щось нове. Твори Стівена Кінга стали нашим предметом захоплення, а сам Король – кумиром. І так буде завжди. Руслан КІШАЙ

Разом із Володимиром Стадником

26

Фото: Артем Скорина


«ВОГНІ СВЯТОГО ЕЛЬМА» А.ШНАЙДЕР

27


МАГ-КОРЕСПОНДЕНТ

Фото © Артем Острожинський

28


Те ж саме місце, той же час Саме так колись Сіріус Блек Гаррі Поттеру. Нині подібні записки можуть передавати одне одному поттеромани Львова. Вони незмінно зустрічаються при вході до Ратуші на Площі Ринок, ще до того, як годинник скаже про настання полудня.

Т

ого недільного дня вересневе сонце з чистого неба так щедро, на скільки могло, дарувало Місту Лева свої промені. П’ята зустріч фанатів «Гаррі Поттера» відбулась 14 вересня, якраз тоді, коли у Львові проходив Форум видавців. Новий рекорд – 23 учасника, серед яких кілька гостей зі столиці (так, Форум притягує людей). Перш за все знайомство: організатори Марта Газда та Анастасія Буряченко велять зібратись у «ритуальне» коло (в центрі якого випадково опинились пляшечки «Кока-коли» та меніралки), аби представитися та розповісти трошки про себе. Потім по руках пішла книжка «Гаррі Поттер і Смертельні реліквії», на форзацах якої поттеромани написали побажання, слова підтримки і вдячності захисникам країни – після зустрічі цей примірник було передано волонтерам, які збирали книги для відправки воїнам АТО. Після цього велика компанія попрямувала до Палацу мистецтв, що на Коперника, 17, дорогою встигнувши заскочити до супермаркету за «Ко-

ка-колою». Мета відвідання Форуму – використати унікальний шанс та зустрітися з Іваном Малковичем та Віктором Морозовим.

Друзі, напишіть враження

Львівські організатори зустрічі, знаючи про розмову Івана Малковича та київських поттероманів-заводіїв під час Книжкового Арсеналу, ініціювали відповідну акцію. Так, на знак особливої вдячності кожен поттероман подарував директору «А-БА-БАГА-ЛА-МА-ГИ» пляшечку "Кока-коли". Можна собі уявити: наприкінці чергової презентації під сценою раптом збирається гурт підлітків, які з нетерпінням чекали у залі, – і кожен має при собі «Кока-колу»: «Це Вам за перевидання «Казок барда Бідла» та видання «Звірів…»!». Звичайно, пан Малкович був приємно вражений. З піснею «Фан, фан, фан-фан-фан, фантастичні звірі» всі урочисто рушили до стенду «А-БАБА-ГА-ЛА-МА-ГИ», де поттеромани стали підписувати книжки та фотографуватися з людьми, завдяки яким народився український «Гаррі Поттер». Ось воно – щастя вітчизняного поттеромана!

від зустрічі! Олег Вегера Файно Алексей Воробьёв щикарно) Анастасія Вавшкевич Всьо дуже круто! Ася і Марта молодці, організація - вищий клас) була дуже рада багатьох побачити і з багатьма познайомитись) дякую всім за зустріч обнімашок))) Віктор Олас Зустріч була просто чудова! Велике спасибі організаторкам, ви блискуче все спланували) Жалкую, що не зміг побути до кінця - треба було бігти на концерт. Але все одно, це було дуже круто))

29


Фото © Гордій Малкович

МАГ-КОРЕСПОНДЕНТ

Після цієї визначної, радісної та щирої зустрічі чарівницьке товариство у піднесеному настрої повернулось на Площу Ринок. Антикафе «Комуна» – особливе місце, де панує затишок та хороша атмосфера, де є смачне печиво, чай-кава, та всі зручності, а за вікнами – краса старих вуличок та головної площі міста. Тут поттеромани провели більше чотирьох годин, спочатку беручи участь у тематичній грі, а потім переглядаючи кінофільм.

Фото © Артем Острожинський

Для гри всіх учасників за допомогою сортувального капелюха було поділено… Цього разу це були три команди-школи: Гоґвортс, Дурмстренґ і Батони… Тобто Бобатон. Завдання, які почергово видобувались із капелюха, були найрізноманітніші: без слів показати, а іншого разу і намалювати певну сцену з «ГП», написати фанфік, скласти вірш, придумати виклик для команди-суперника… Було цікаво, творчо та дуже весело, адже постійно траплялись кумедні (й іноді трохи незручні, але від того ще більш потішні) моменти. Опісля Тричаклунського турніру (в якому перемогла дружба) розпочався кінопоказ. З легким помахом чарівної палички (чи то пак клацанням мишки)

30


Фото © Гордій Малкович

МАГ-КОРЕСПОНДЕНТ

на великому екрані з чорноти з’явився промінець світла – то Гаррі потайки тренувався виконувати закляття «Лумос». так, для перегляду було обрано третій фільм франшизи «Гаррі Поттер і в’язень Азкабану». «Мій любий хлопчику, у тебе Ґрим!», «Урочисто обіцяю не затівати нічого доброго!», «Сторінка 394» – фанати, зручно повсідавшись на пуфиках та м’яких підвіконнях, смакували не тільки чай і печиво, а й улюблені цитати, гуртом промовляючи їх одночасно з героями на екрані.

Фото © Артем Острожинський

За кілька хвилин по шостій, додивившись фільм, поттеромани вийшли на Площу і стали прощатися – зустріч добігла кінця. Дехто розійшовся у своїх справах, а дехто зібрався маленькими компаніями і ще трохи погуляв містом, на яке опускався вечір. П’ята зустріч стала справді визначною – і кожному, певне, про неї нагадуватиме пісенька: Фан-фан-фан, фан-фан-фан Фантастичні звірі: Шизопурфлик-карапуз Й рідний наш залізопуз!.. Артем ОСТРОЖИНСЬКИЙ

31


ЗОРЯНА ФОРТЕЦЯ

Фортеця під Високим замком У сучасній літературі остерігаються слова «фантастика», проте елементи незвичного, неіснуючого наявні у будь-якому якісному сучасному творі. Фантастика робить нашу літературу кращою! Саме цю просту думку відстоювало Літературне об’єднання «Зоряна фортеця» на XXI Форумі видавців у Львові та ІХ Львівському Літературному фестивалі. Цього разу на Форумі блок фантастики вирішив приділити увагу і фантастичній поезії. 12 вересня у музеї-ресторані «Сало» відбулися заходи, присвячені цій частині програми. Першим був проведений

32

майстер-клас з фантастичного вірша під керівництвом Галини Крук. У ньому взяли участь Лариса Іллюк та Яна Устимко. Далі Аркадій Штипель за допомогою Марії Галіної провів дискусійний стіл «Фантастика у поезії». Аркадій Штипель зазначив, що в будь-якій поезії поетична метафора містить в собі фантастичний елемент та зародок фантастичного оповідання. І часом цей зародок вдається розкрити до повноцінного прозаїчного тексту, варто лиш згадати фантастичну поезію Федора Сваровського та Давида Смірнова. На завершення ж учасники провели фантпоетичний марафон за участю Марії Галіної, Галини Крук, Анни Малігон, Бориса Херсонського та Аркадія Штипеля.

Того ж дня в антикафе «CoMMuna» за модеруванням Олега Сіліна було проведено дискусію «Табуйовані теми у підлітковій літературі». В дискусії взяли участь письменники Наталія Щерба, Володимир Арєнєв, Володимир Єшкілєв, журналіст і перекладач Вікторія Наріжна, головний редактор порталу дитячої книги «БараБука» Тетяна Щербаченко, провідний бібліотекар Центральної міської дитячої бібліотеки м. Львова Тетяна Пилипець. Серед зауважень з залу особливо запам’ятались репліки юних членів Малої академії наук та служителя Української греко-католицької церкви. Висновки дискусії були досить очікуваними: вікові обмеження — це лише позначка на обкладинці; забо-


ЗОРЯНА ФОРТЕЦЯ

рона будь-чого в літературі викликає лише надмірну цікавість читачів до табуйованої теми; до того ж, підлітка має виховувати насамперед родина, а вже потім — книга. На 13 вересня в кав’ярні Леваківського було заплановано основний захід ЛО «Зоряна фортеця» – майстер-клас з літературної майстерності за результатами конкурсу «Тіні забутих предків» під керівництвом Володимира Арєнєва. В майстер-класі взяло участь п’ять учасників конкурсу «Тіні забутих предків»: Оксана Волчанова, Макс Пшебильський, Владислав Свірипа, Оксана Пронько та Анна Рибалка. Під час розбору оповідань враховувалися такі два основні пункти: літературна

якість та співвідношення із творчістю М. Коцюбинського, 150-річчю від дня народження якого і був присвячений конкурс. Після майстер-класу переможцям та учасникам були вручені почесні дипломи. Цей захід також входив у програму презентації концепції нового літературного фестивалю Intermezzo, який має пройти навесні 2015 р. у Вінниці. Завершились заходи «Зоряної фортеці» дискусією під модеруванням Вікторії Наріжної «Між шароварами та меншовартістю». В дискусії взяли участь Володимир Арєнєв, Володимир Єшкілєв, Олег Сілін, Олександр Продан та Максим Прасолов. Учасники обговорили патріотизм в су-

часній літературі, романтизацію історичних подій та подій сучасності, які вже теж стають історією. Розмова торкнулася визначення самого поняття патріотизму і зауваги небезпеки його «негативного» обличчя, а також кон’юнктурних творів, що маскуються або маркуються як патріотичні. Дискусія час від часу виходила за межі суто літературних питань, обговорення торкнулося різниці сільської та міської культури, фольклору та врешті-решт завершилося висуненням практичних пропозицй щодо представлення образу України як для внутрішнього читача, так і для зовнішнього. Кожен з заходів зібрав чимало вільних слухачів, а бесіди між гостями і

33


учасниками тривали і після завершення основного часу дискусій. Згадаємо і кілька заходів, які провели друзі ЛО «Зоряна фортеця». Так Володимир Арєнєв провів майстер-клас з креативного письма та представив нове ілюстроване видання повісті «Душниця», що вийшла українською мовою у Видавничому домі «Києво-могилянська академія». Наталія Щерба провела кілька зустрічей з дітьми, а видавництво «Школа» до Форуму видало п’яту частину «Часодіїв» українською. Ближче до Нового року чекаємо на вихід заключної книги двома мовами. Володимир Єшкілєв представив роман «Шлях богомола» у жанрі альтернативної історії, у якому він спирався на фольклор народу бойків, а також розповів про серію «Бібліотека Мантикори», в якій планується видавати твори письменників-«метареалістів». Дякуємо учасникам та гостям наших заходів. Сергій Торенко Літературне об’єднання «Зоряна фортеця»

34


35


36


Фантастичні посиденьки з Мангустом Київський літклуб із неординарною назвою. «Читальня Мангуста» щомісяця влаштовує тематичні зустрічі: детективи, поезія, класика, і, нарешті, фантастика. Для багатьох цей жанр був трохи незручним для обговорення, адже далеко не кожен читач Борхеса і Ремарка брав до рук твори Азімова чи Толкіна. Але, як виявилося, всі так чи інакше відкрили для себе цей особливий розділ літератури: на багатьох прочитані в юності книги справили сильні враження, а для когось навіть стали знаковими.

У

«Читальні Мангуста» сформувалася вже досить постійна аудиторія, але клуб завжди радий прийняти нових членів, у чому переконалися я та Артем Острожинський. Це велика хороша компанія з абсолютно різних людей: книголюби-школярі й студенти, давно працюючі й усталені особистості, творча молодь, що поспішає у єдиний вихідний поділитися враженнями від прочитаних книг. Філологи й журналісти, інженери й дизайнери, програмісти та перекладачі — що може об’єднати настільки диференційованих гурт? Двадцять першого вересня таким каталізатором стала фантастика. Кнайп-клуб «Купідон» на Прорізній став ідеальним місцем для літературного обговорення. «Останній прихисток київської інтелігенції», як люблять казати мешканці столиці. Книжкові шафи, музичні інструменти на кам’яних стінах, безкінечні

37


ряди українських журналів про мистецтво й дерев’яні столики — сюди хочеться повертатися ще і ще, смакувати чай чи какао та обговорювати з друзями найдоцільніший порядок прочитання Толкінівського «Легендаріуму». Варто сказати про організаторів незвичайної читальні. Засновником літклубу є Наталія Андрійченко, студентка III курсу української філології університету ім.Драгоманова. До її компанії долучилися також третьокурсниці Ірина Подгурська, кпішниця, майбутній екобіолог, Дар’я Мосягіна, філолог-германіст із університету ім. Шевченка, і теж філологині із університету ім. Драгоманова, Оленка Гіацинтова й Олеся Далебіга (якій велике спасибі за запрошення редакції «Світу фентезі» на фантастичну зустріч). Після традиційного знайомства по колу (а нас назбиралося дві дюжини душ), виявилося, що на літ зустріч завітав молодий український письменник-фантаст Олег Сілін, один зі співзасновників літературного об’єднання «Зоряна Фортеця». Також приємною несподіванкою була рівномірна збалансованість між гуманітарами й технарями: фантастика однаковою мірою цікава для всіх. Організатори приготували декілька родзинок. Зокрема, потрібно було гуртом намалювати фантастичний світ на ватмані: присутніх озброїли олівцями й фломастерами, але заборонили домовлятися між собою, що саме малювати. Поки декілька чоловік зосереджено морщили лоби й намагалися відтворити котоельфів, інші між собою почали обговорювати улюблені книги й фентезі в цілому. Уже тут, власне, думки розійшлися: наріжним каменем стала жанрова класифікація. Фактично кожен говорив про відмінності між фентезі й фантастикою, на що ми заперечили, що перше є піджанром другого, так само як і антиутопії. Поки всім миром давали означення зазначеному жанру, виокремлювали в дискусії кожну його рису, з’ясовували, що робить фентезі унікальним, організаторки покликали всіх за круглий стіл.

38

Їм десь вдалося дістати справжнього ґрифіндорського шарфа та чарівну паличку із популярних «шахів Гаррі Поттера». Тепер ці магічні атрибути передавалися по колу один одному, щоб тимчасовий власник розповів про улюблені фантастичні книги й порекомендував їх іншим. Заохочувалося принести примірник із собою і зачитати уривки вголос, хоча більшість просто називали авторів. По реакції залу відразу ставало зрозуміло, читали присутні цю книгу чи ні, а ті, кому вона сподобалася, відразу починали обговорення яскравих епізодів чи долі роману/ повісті в цілому. Першою зіркою відразу стала Самі Знаєте Яка Серія Романів від мами Ро. «Гаррі Поттера» якщо й не читали, то хоч одним оком та дивилися всі присутні, частина ж з учасників обговорення виявилася ярими поттероманами. Та й, власне, атрибути зустрічі мимоволі спонукали кожному учаснику придумувати книжкового двійника. До речі, серед нас виявився ідеальний Джордж Візлі, проте йому романи Ролінґ не дуже імпонували. За «Гаррі Поттером» почали згадувати інше молодіжне фентезі. Плювалися на екранізацію «Сутінок», захоплювалися «Відьмаком» Сапковського, а Рік Ріордан, як виявилося, в Україні не менш популярний, ніж за кордоном. За це можна сказати велике спасибі видавництву «Ранок», що як і у випадку зі «Спадком» Крістофера Паоліні викупило права відразу на всі книги серії та довело справу до переможного кінця. Наразі українською видано «Персі Джексона й Олімпійців», а от наступний цикл романів, «Герої Олімпу», обіцяють опублікувати весною 2015 року. Якщо згадувати Паоліні, то попри те, що тетралогія вже давно завершена, його твори досі люблять. Хоча частина читачів нарікали, що романи занадто об’ємні, і щоб витягнути щось корисне, потрібно провести забагато часу за їх прочитанням. Повертаючись до основ жанру, приємно було переконатися в тому, що твори Джона Рональда Руела Толкіна як і пів сторіччя тому користуються заслуженою популярністю. «Володаря перснів» читав ледь не кожен, любителі «Гобіта» нарікали на поганеньку екранізацію Пітера Джексона, а «Сильмариліон» категорично радили


МАГ-КОРЕСПОНДЕНТ

не читати першим із «Легендаріуму», краще нехай це буде третя-четверта книга, подолана десь у монотонній обстановці за вільного часу, наприклад, у поїзді. Багато уваги приділили класиці. З наукової фантастики насамперед згадували «Машину часу» і «Людину-невидимку» Герберта Уеллса, як книги, обов’язові для прочитання усім. Знайшлося вдосталь читачів Рея Бредбері: «451 градус по Фаренгейту» і «Кульбабове вино» прийшлося киянам по смаку. Айзек Азімов та Артур Кларк, Ден Сіммонс — їх твори читав не кожен, але у рейтингу світової фантастики вони однозначно займають перші місця. Любителям горору пропонували не соромитись і відкрити «Поклик Ктулху» Говарда Лавкрафта. Як прокоментував хтось із присутніх, «спочатку не страшно, починає накривати за кілька годин». Проспойлерили про істинне обличчя Франкенштейна й порадили перед переглядом різних екранізацій прочитати першоджерело — роман Мері Шеллі. Серед більш сучасних жахів і трилерів вирізнили «Темну Вежу» Стівена Кінга. Серед членів клубу виявилося чимало прихильників творчості американця, і хоча з присутніх нікому не пощастило побувати у Львові на зустрічі кінгоманів, це не заважає їм спілкуватися зі співчитачами в Інтернеті. Якщо із жахів плавно перейти на антиутопії, то «ТілоTM» Вікторії Гранецької стане ідеальним містком між вказаними жанрами. «О дивний новий світ» О.Хакслі, «Ферма тварин» Дж.Орвелла — якщо вам сподобалися нині популярні «Голодні Ігри» С.Коллінз, то це наступні обов’язкові пункти у ваших читацьких планах. Туди ж славнозвісне «1984» Джорджа Орвелла, а за бажанням і «1Q84», новинка від Харукі Муракамі. Із українських письменників багато говорили за Марину й Сергія Дяченків, у них знайдеш як і чисту фантастику, так і фентезі, тому легше просто вказати на список рекомендованої літератури від Мангуста, складений за підсумками даної зустрічі (зверну увагу лише на «Vita

Nostra», присутніми роман був відзначений як одна із найсильніших книг у літературній творчості подружньої пари). «Гонихмарника» Дари Корній відкрили для себе ще не всі, але він того вартий. Так само як і «Ойкумена» Генрі Лайона Олді. Відмітили «Сонячну машину» Володимира Винниченка, несправедливо забутий роман, який є одним із кращих зразків української фантастики початку XX століття. Зрештою круглий стіл закінчився. Обговорення тривало більше години, і наступний пункт програми захопив присутніх зненацька. Тепер усім роздали листочки із невеличким текстом у декілька слів: комусь потрібно було поставити сценку, використовуючи лише їх, а комусь скласти римованого вірша, щоб рядки закінчувалися саме цими словами. Творча робота ставала цікавішою і складнішою від того, що потрібно було працювати в парі: із гурту присутніх знайти колегу з таким же текстом і відбувати творче завдання разом. Дощовий вересневий вечір добігав до кінця, тротуари заповнювалися барвистими парасолями, а з-за нашого довжелезного літературного стола в «Купідоні» все лунав сміх і голосні вигуки. Наприкінці зустрічі, коли більшість присутніх вже поспішали додому, організаторки підбили учасників зробити групове фото. Я надзвичайно вдячна за цю фантастичну зустріч Мангуста, що подарувала мені хороший настрій, нових цікавих знайомих, список хорошої і поки невідкритої для мене літератури. Дощові вечори потрібно проводити тільки так. Якщо матимете вільну неділю у Києві, обов’язково поцікавтеся, чи випадково не тоді навколо іграшки-ховраха збиратимуться столичні книголюби. До речі, читальні Мангуста нещодавно виповнився рік. Із Днем Народження, друзі! Вікторія ВАКОЛЮК

39


МАГ-КОРЕСПОНДЕНТ Мангуст рекомендує: 1. «Гаррі Поттер» Дж.К.Ролінґ 2. «Американські боги», «Зачарований пил» Ніл Гейман 3. «Машина часу» Г.Дж.Уеллс 4. «Персі Джексон і Олімпійці», «Герої Олімпу» Рік Ріордан 5. «Темна вежа» Ст.Кінг 6. «Відьмак» А.Сапковський 7. «Гіперіон» Д.Сіммонс 8. «Плаский світ» Т.Прачетт 9. «Благі знамення» Террі Пратчетт і Ніл Гейман 10. «ТілоТМ» Вікторія Гранецька 11. «Канун всіх святих» Рей Бредбері 12. «Гонихмарник» Дара Корній 13. «Цей ідеальний день» Айса Леві 14. Оповідання Філіпа К.Діка 15. «У мене немає рота, але я мушу кричат» Харлін Елісон 16. «Поклик Ктулху» Говард Лавкрафт 17. «Vita Nostra», «Печера», «Пандем», «Ритуал» Марина та Сергій Дяченки 18. «Ойкумена» Генрі Лайон Олді 19. «Тлумачення сновидінь» Олег Дівов 20. «1Q84» Харукі Муракамі 21. «Остання любов Асури Махараджа» Любко Дереш 22. «Франкенштейн» Мері Шеллі 23. «О дивний новий світ» О.Хакслі 24. «Спадок» («Ерагон») Кр.Паоліні 25. «Чернетка», «Чистовик», «Лабіринт відображень», «Фальшиві дзеркала» Сергій Лук’яненко 26. «Не час для драконів», «Перстень темряви», «Літописи Розлому» Нік Перумов 27. «Хроніки Сіали» О.Пехов 28. «Вовкодав», «Валькірія», «Дні чорного сонця», «Держава богів» М.Семенова 29. «451 градус за Фаренгейтом» Рей Бредбері 30. «Голодні Ігри» С.Коллінз 31. «Книжковий злодій» М.Зузак 32. «Янголи і демони», «Код да Вінчі» Ден Браун 33. «Сонячна машина» Володимир Винниченко 34. «Життя прекрасне, як відро салату олів’є» Ірена Карпа

40


МАГ-КОРЕСПОНДЕНТ

41


Він не знав, куди їде, але там

краще, ніж у світі,

буде

який він лишав позаду.

42


© «Гаррі Поттер і філософський камінь» Джоан Ролінґ Фото ©Констянтин Алікін

43


МАГ-КОРЕСПОНДЕНТ

44


МАГ-КОРЕСПОНДЕНТ

Шановні пасажири, розгортайте книги! Оригінальний захід відбувся 9 жовтня в місті Рівне. «Година в метро» — симбіоз літератури й театрального мистецтва, на поттеріанському вечорі зібрала близько сотні книголюбів. Проект стилізований під читання в метро, наслідуючи популярну думку, що саме київський метрополітен «найчитаюшіший» у Європі. На заході професійні актори й аматори зачитували уривки із першого роману Джоан Ролінґ «Гаррі Поттер й Філософський камінь». Учасники були закутані в ґрифіндорські та слизеринські шарфи, вимахували чарівними паличками і навіть намагалися літати на мітлі, яку не полінувалися принести з собою. В антракті відвідувачам запропонували скуштувати чародійних смаколиків (гарбузового пирога, берті-бортс, геґрідового печива), зіграти в чарівні шахи. Кожен дізнався, до якого факультету його розподілили: варто було розгледіти напис на стаканчиках із маслопивом. Завдяки хорошій організації та творчому підходу відвідувачам вдалося з головою поринути в атмосферу магічного світу. «Година в метро» — проект молодіжної платформи «Яскраво» та народного театру «Соняшник». Це не єдиний цікавий тематичний захід від рівнян. Яскравівці організовують презентації книг та зустрічі з письменниками (спільно із «Література.RV»), презентації музичних гуртів, концерти, театралізовані колядки й щедрівки, кінопокази й лекції. Організація бере активну участь у житті міста: серед їхніх проектів «Кращі місця Рівного», «Найкращий фотограф Рівного», «Яскраві посмішки», велопробіги, тощо.

В антракті відвідувачам запропонували скуштувати чародійних смаколиків (гарбузового пирога, берті-бортс, геґрідового печива), зіграти в чарівні шахи. Кожен дізнався, до якого факультету його розподілили: варто було розгледіти напис на паперових стаканчиках із маслопивом. Мистецький захід у форматі театралізованих читань проходить не вперше, але цього разу був присвячений відомій серії романів Ролінґ. «Ми з командою належимо до покоління, яке виросло на книгах про Поттера, — коментує Оксана Ходорчук, ініціатор заходу й керівник проекту «Година в метро». — Разом із легендарним тріо

ми знаходили друзів, стикалися з першими труднощами та долали їх. Ми були впевнені, що таких, як ми, багато, тому вирішили нагадати всім про магічний світ Джоан Ролінґ». Для акторів театру «Соняшник» це досить оригінальний проект. Під час поїздки у метро встигаєш прочитати лише уривок книги. Як можна поставити повноцінну виставу, коли обмаль часу навіть на крихту тексту? Спробували це зробити актори Стас Кашперук, Микола Груша, Анастасія Яковишина, Святослав Панчук, Марина Орловська та інші. «Було дуже приємно взяти участь у проекті, адже надзвичайно полюбляю історію про пригоди Гаррі Поттера і його друзів. Було цікаво працювати з харизматичними і талановитими колегами, з ними було весело» — зазначає Анастасія Яковишина. За її словами, приємно вразила організація проекту: дотримання стилістики, створення магічної атмосфери Гоґвортсу безпосередньо в глядацькому залі, «де грає чарівна музика, стоять мітли, з якими пізніше можна сфо-

45


тографуватися, слайди з химерними картинками». «Найважливіше, на мою думку, що самі глядачі прекрасно сприймали читання, дуже добре реагували на всі веселі і сумні моменти, ми відчували віддачу й отримували від цього неабияке задоволення. — підсумовує Анастасія. — За чудовий вечір велика подяка організаторам, колегам і, звісно, найчудовішим глядачам. Це було неймовірно! І я сподіваюся, що мене знову запросять взяти участь у подібному заході». Лише позитивні емоції залишила по собі «Година» і в відвідувачів. «Дивлюся на цю велику молоду команду, на Ксю-затійницю, тематичні смаколики та інтер’єр, вдало підібраних акторів й ідеально пасуючі їм ролі, і розумію, це успіх! Ви великі ЯСКРАВІ молодці, тішуся з цього дуже-дуже, пишаюся вами» — ділиться враженнями на вк-сторінці заходу Вікторія Власюк, постійний відвідувач тематичних «Годин в метро». Поділяє її захват і Софія Шевчук: «Не так давно відвідала «Годину в метро» з Гаррі Поттером, і знаєте, це такі емоції, які запам’ятовуються на все життя! Адже на щось подібне я потрапила вперше. І не пожалкувала, бо отримала масу задоволення, щирих взаємних посмішок, спілкування

46


з однодумцями, смачний присмак у роті після маслопива та гарбузового пирога. Навіть нового кумира — чоловіка, який грав роль Геґріда, це було надзвичайно круто!». На пам’ять про захід у дівчини залишилося декілька фото з чарівними паличками та в костюмах героїв поттеріани. Софія надзвичайно рада, що опинилася на театралізованому читанні: «Дитяча мрія потрапити на мить у світ Гаррі Поттера нарешті здійснилася! Дякуємо організаторам!». Судячи і з інших відгуків, читацька «поїздка» вдалася. «Година в метро» — чудовий приклад творчої самоорганізації молоді, зацікавлення до читання, поєднання суміжних жанрів мистецтва. Захід зібрав чимало відвідувачів, людей насамперед привабила близька тема улюбленої книги й неформат події. Справді, де ще у Рівному можна почитати в метро? Вікторія Ваколюк Фото Констянтин Алікін

47


ІНТЕРВ’Ю

Дзвінка Матіяш: «Це книга про Майдан» Письменниця Дзвінка Матіяш відвідала Вінницю 24 вересня цього року , презентуючи свою нову книгу «День сніговика». Зустріч із читачами відбулася у «Книгарні Є» і вирізнялася винятково теплою дружньою атмосферою. Наш журнал був медіа-партнером зустрічі, тож ми представляємо вам інтерв’ю з письменницею. — Пані Дзвінко, на останній сторінці «Дня сніговика» вказані нереальні строки написання – 25 січня – лютий 2014 р.Невже книга й справді була написана так швидко? — Так. Цю книгу я писала рівно місяць, враховуючи кілька «вихідних», які ми з сім’єю провели на Майдані. Це був роман-порятунок для мене. Тоді, коли я почула про вчинки «Беркуту» на Майдані, про сутички на Грушевського, про загибель Сергія Нігояна – я була сама не своя. Просто не могла повірити, що все це коїться у моїй країні, у центрі Києва. Мене буквально тіпало. І тоді я сіла за написання «Дня сніговика». Писала так, що часом забувала поїсти, рятувалася цією книгою. Я прокидалася зранку і сідала за роботу, твердо знаючи, що сьогодні повинна написати ось цей уривок. А ще у мене в душі панувала впевненість в тому, що ця книга необхідна для нашої перемоги і я просто зобов’язана дописати її якнайшвидше. І чим більше я писала, тим міцнішою ставала ця впевненість. Я навіть не пам’ятаю коли саме закінчила написання. Знаю точно лише те, що це було незадовго до 18 (?) лютого та загибелі Небесної Сотні. Бо після тих подій я писати довго не могла. — А тиран у вашій книзі — це прообраз колишнього володаря Межигір’я? — Це, скоріше, збірний образ. Я хотіла показати тирана у всій його «красі», скинути машкару страху, яка завжди оточує подібних людей. Але цей образ справді має чимало спільних рис з нашим колишнім президентом.

Дзвінка Матіяш Справжнє ім’я: Дзвенислава Валентинівна Матіяш Народилася: 16 листопада 1978 року у Києві Діяльність: Навчалася в Києво-Могилянській академії, згодом на аспірантурі у Європейському колегіумі польських та українських університетів. Відома письменниця та перекладач. Її творам притаманні католицький містицизм та аскетична чутливість. Вважається одною з кращих послідовників монологічної традиції норативу. «Історія про троянди, дощ і сіль» увійшла до п’ятірки фіналу конкурсу «Книга року ВВС - 2012». Бібліографія: «Реквієм для листопаду», 2005 «Роман про батьківщину» 2006 «Казки П’ятинки» 2010 «Історії про троянди, дощ і сіль» 2012 «День Сніговика» 2014

48

— То можна сказати, що це книга про Майдан? — Для мене - так. Але для інших… Той, хто нічого не чув і не знає про Майдан, той не знайде його у книзі. — Це ваша перша дитяча книга. Чи важко було писати для дітей? — Знаєте, всі свої книги я пишу передусім для себе. Та й зважаючи на особливості написання саме цієї книги, я не можу точно сказати важко було чи легко. Щоправда редагувати довелося чимало. І я б не сказала, що «День сніговика» - аж така дитяча книга. Вона радше адресована підлітками, однолітками головної героїні. — А ви якось «тестуєте» свої книги, перевіряєте чи добре вони написані? — Звісно, всі свої книги я тестую на чоловікові, даю йому почитати готову роботу і слухаю вердикт. «День сніговика» він, до речі, схвалив одразу.


ІНТЕРВ’Ю

— Ви, на відміну від інших авторів дитячих книг, не обходите увагою питання смерті. І смерть у «Дні сніговика», як на мене, показана дуже правильно, без жаху, без відчаю… Звісно, я маю на увазі природню смерть. Чому ви вирішили зобразити смерть саме так? — Ну, в дитинстві я зовсім не відчувала страху перед смертю. Я сприймала її як щось природне, навіть потрібне. І ці дитячі почуття перенесла на папір. Крім того, я християнка, і як мені здається, кожен християнин розуміє, що смерті боятися не слід, бо це ще далеко не кінець.

книги Астрід Лінгред та й досі вважаю, що краще за неї для дітей не писав ніхто. — Ви не лише письменниця, а й перекладачка. Чи важко перекладати чужі книги? — Якщо книга мені близька за духом, то перекладати легко та приємно, якщо ж вона мені «чужа», то переклад дається непросто. — До речі, а як ви ставитеся до книг жанру фентезі?

— Головна героїня «Дня сніговика» – Ірма – має видатні математичні здібності. Це незвична риса, адже переважна більшість письменників – гуманітарії, і про шкільний курс математики згадують з не надто теплими почуттями. У вас, схоже, інше ставлення до «цариці наук»?

— Дуже позитивно. Я зараз читаю чудову трилогію «Чорнильний світ» Корнелії Функе. Це прекрасні книги жанру фентезі, які вражають красою мови та глибиною характерів персонажів. По дорозі до Вінниці я якраз взялася за третю книгу трилогії і завчасно шкодую про те, що вона от-от скінчиться.

— Так, я завжди любила математику. Мій тато був талановитим математиком і зумів прищепити цю любов і мені. Хоча шкільна програма з математики видавалася мені страшенно нудною. Я любила розв’язувати логічні задачі, а в шкільних математичних підручниках їх було обмаль.

(На цій ноті інтерв’ю перервалося і на кілька хвилин перетворилося на розмову двох палких прихильниць творчості пані Функе)

— Ще одне запитання про Ірму. Чому ви обрали для неї саме таке ім’я? — На честь однієї чудової бельгійської дівчини Ірми, котру ми з чоловіком зустріли на дорозі св. Якова в Іспанії. Дорога св. Якова – це найбільший і найвідоміший паломницький маршрут в Європі. Ірма такою мандрівкою вирішила відсвяткувати своє повноліття, а ми з чоловіком просто захотіли пройти цим маршрутом і навідатися до тих священних місць, що знаходяться на цьому шляху. — Ризикну стверджувати, що інший герой вашої книги названий на честь одного з героїв книг Астрід Лінгред. — Ви праві, Малюк отримав своє ім’я саме на честь друга Карлсона, справжнім іменем якого було… — Сванте Сватенсонн. — Точно! Саме на його честь. Я в дитинстві обожнювала

Крім того, я нещодавно читала твір Дороти Тераковської «Дочка чарівниць», також чудову книгу жанру фентезі, і книги Тамари Крюкової… Взагалі я останнім часом перейшла на дитячі книги. Чи то через те, що «переситилася» серйозною літературою під час навчання в університеті, чи то тому, що в дитячих книгах більше світла, а хороший кінець там не видається нещирим та надуманим. — І останнє, так би мовити, класичне питання. Якою буде ваша наступна книга? — Моя наступна книга насправді вже дописана і її видання заплановане на весну. Ця книга теж дитяча, її назва – «Марта з вулиці святого Миколая». Назва, щоправда, не остаточна, видавництво вже кілька разів її змінювало. — Спасибі за розмову, пані Дзвінко. Бажаю вам натхнення і приємних вражень. — Дякую, і я бажаю удачі вам і вашому журналу. Спілкувалася Інна КОВАЛИШЕНА

49


Цікаво, подумав в відступаючи

цікаво, яка части зараз усе це саме 50


він, и до дверей,

ина мого "я" е так сприймає?.. © «Душниця» Володимир Арєнєв

51


ДУМКА КНИГОЛЮБА Вітання читачам СФ! Із цього випуску ми розпочинаємо нову рубрику під назвою «Думка книголюба», в якій певний читач буде описувати свої враження від останніх прочитаних ним фантастичних книг. Відкривати цю рубрику випало мені, Оксані Пронько, і я хотіла б зосередитись на цьогорічних новинках українського ринку. Огляд міститиме 5 книжок, досить різнопланових, на мою думку. Більшість із них були видані незадовго до Форуму, тож заразом ми матимемо змогу оцінити результати цього заходу. Крім того, мені хочеться розглянути не тільки текст, але й роботу наших видавництв, зокрема оформлення, адже книга — це не тільки текст, а й комерційний продукт. І пам’ятайте: скільки людей, стільки й смаків. Думка книголюба суб’єктивна, тож своє враження формуйте самі! До справи!

Володимир А р є н є в «Душниця»

П

овість — наче вдало кинута бомба, вражає вже з перших сторінок. Уявіть собі світ, де душі померлих залишаються з вами, скуті стінками повітряних кульок. Якщо з ними розмовляти, читати їм книжки і ставити улюблені платівки, то вони до вас неодмінно заговорять. Звісно, зробити це може геть не кожен. Тільки діти здатні достукатися до розгубленої душі, що опинилася сама-самісінька серед суцільної темряви. Та й таке спілкування триває недовго, згодом кульки передають до Душниці, величезної вежі-кладовища, де тримають усіх поневолених померлих. Однак цього звичаю дотримуються не всі. Не дотримувався його і дід головного героя, що після смерті також опинився в кульці. Колись він жив у «варварській» країні, де люди не ловлять душі і слідують своїм правилам. І згодом чоловік не змінився, лише приховав справжні думки між рядків своїх віршів. І тільки після смерті його онук Сашко починає розуміти діда. Чи вдасться підлітку осягнути все до кінця? Про це розкаже повість «Душниця». Маю сказати, що цей твір став свіжим ковтком повітря для мене та й для усієї української фантастики. Ти заглиблюєшся у цей світ, здавалося б, сірої повсякденності, але водночас розумієш, що надія є, що люди дорослішають, коли обирають для себе нелегкий шлях, що душу не скувати жодними путами. Повість можна розглядати з різних боків, і кожен знайде в ній щось для себе. Книга має тверду обкладинку і містить атмосферні ілюстрації Олександра Продана, тому навіть просто тримати

52

Поліна Кулакова «Я пам’ята­­­тиму твоє обличчя»

К

нига, яка стала для мене розчаруванням і марнуванням грошей. Молоду письменницю Поліну Кулакову дуже рекламували в Інтернеті та порівнювали з Кінгом, тому в багатьох, як і в мене, могло скластися неправильне враження. Але почну я не з авторки, а з роботи видавництва. Текст абсолютно не вичитаний (у вихідних даних коректор не значиться). Ви уявіть собі книжку, де на кожній сторінці по 10 помилок, і час від часу зустрічається капс, що наводить на неприємні роздуми. Зате обкладинка гарна. І рекламна компанія проведена. Сюжет розповідає про хлопця на ім’я Андрій, в якого нещодавно загинула наречена. Пригнічений, він переїжджає до забутого Богом села, де збирається працювати його друг Борис, і одразу ж втрапляє у вкрай неприємну ситуацію. Поблизу тамтешнього озера таємничо зникають дівчата і трапляються вбивства, в одному з яких зовсім нелогічно звинувачують Борю. Слідчий поводить себе наче несповна розуму, Андрія тривожать дивні сни про наречену, але разом з тим він фліртує з місцевою дівчиною. До всього цього додаємо інтимну сцену Бориса із судмедекспертом Вірою — і стає взагалі незрозуміло, що відбувається. Можна вдатися в полеміку, сказавши, що авторці дуже подобались її герої Боря і Віра, тому вона залишила головного героя мучитися у бездіяльності і тільки спостерігати розв’язок подій. Однак це не додає книжці привабливості. Почитати можете, але купувати не рекомендую.

Дара К о р н і й «Щоденник Мавки»

У

котре пані Дара радує читачів прозою, яку просто приємно читати. «Щоденник Мавки» — це не оповідь про міфічних істот, як могло б здатися, а радше метафоричний роман з фантастичними елементами. Головна героїня Магда-Мавка, дізнається, що чоловік їй зраджує. Цей підлий Чугайстер заманив її у сіті кохання і скинув з високої скелі. Не в змозі знаходитися з ним під одним дахом, вона зі скандалом лишає його, навіть попри спільних дітей. У той же час успішний художник Олексій розуміє, що у своєму по-


ДУМКА КНИГОЛЮБА дружньому житті любив тільки він, і йде світ за очі від невдалого кохання. Тепер для них відкривається нове життя. Спершу їх переслідують невдачі й апатія, та потім вони знаходять себе і стають на правильну стежку. Лишається знайти тільки вірного супутника, який би уповні розумів мрійливу душу… До цього додайте філософські цитати зі Сковороди та Лесі Українки, міфічні оповідки про мавок, чугайстрів і вовкулак — й отримаєте кілька приємних вечорів під ковдрою з книжкою в руках. Можливо, хтось, як я, з задоволенням прочитає цю книгу, щоб потім поставити назад на полицю, а комусь ця історія западе в душу… Окрему «подяку» висловлюю видавництву КСД, яке хоч і видає досить багато хороших авторів, але все одно до того не вміє підбирати обкладинки, що аж Львів перетворюється на Нью-Йорк.

Володимир Єшкілєв « Ш л я х Богомола. Імператор повені»

П

ан Єшкілєв. Досить знана у своєму колі людина, але пересічний читач міг навіть не підозрювати про його існування. Справді, його проза досить специфічна і далека від масової. Навіть сам вигляд нової книги лякає схожістю на оті довідники з підготовки до ЗНО. У «Фоліо» ціла серія таких. Однак всередині все не так погано. Видання містить два романи: «Шлях Богомола» та перевиданого «Імператора повені». Обидва є щось на кшталт історичного фентезі, тільки автор береться так прописувати історичне підґрунтя, аж інколи забуваєш, що чари — то не частина тих досліджених фактів. «Шлях Богомола» видався мені нуднішим за «Імператора повені», але по-своєму привабливим. Темний чаклун прагне відродити кровожерливого бога на ім’я Богомол, а місцеві племена намагаються цьому завадити. Події відбуваються у Карпатах і змальовують життя білих хорватів 9 століття. Трошки віщувань, трошки випробувань вогнем, трошки кривавих бойовищ, приправлених кількома відвертими сценами у виконанні жінок-войовниць. «Імператор повені» вже набагато цікавіший, бо це своєрідний постмодерн. Тепер події переносяться у 16 століття, коли один звичайний прочанин потрапляє у паралельний світ через сон, і так його носить туди-сюди між двома реальностями. А справа в тому, що трилика богиня Карна, мати Богомола, вже давно загрожує нашому світу. І тільки на сцені Театру посеред Карнавалу, де Напередвизначеність втрачає свою силу, можна повернути долю на свій лад. Однак лише Витискувач здатен втримати головну роль, тож прочанину доведеться стати героєм…

Роман досить захопливий, але деякі місця змушують червоніти по самі вуха (не намагайтеся читати в громадських місцях!). Обидва твори чудово стилізовані під відповідні часи і доповнені картами. Рекомендовано до читання поціновувачам нестандартного історичного фентезі.

Катержина Тучкова «Житковські богині»

У

Чехії, поблизу Білих Карпат, віддавна живуть жінки з надзвичайними здібностями — богині. Вони — знавці людської душі, лікарки і заклинательки погоди. Дора Ідесова, що народилася за часів радянщини, волею долі стала останньою представницею цього ремесла, але не розвивала свої здібності, а присвятила себе дослідженню історії житковських богинь. Яким чином її ні в чим ні винну тітку записали у «вороги народу», чому Німеччина так цікавилась справою жінок-ворожок і чи можна врятуватися від родового прокляття — все це читач дізнається у ході розслідування головної героїні. Катержина Тучкова вдало поєднала історію, політику й етнографію в один роман. У тексті можна знайти багато псевдо-документів, але їх не нудно читати, оскільки вони напряму пов’язані із життям Дори, про яке хочеться дізнаватися все більше і більше. Тема знахарок та ворожок досить близька, адже немало кого й з нас водили у дитинстві до баби-шептухи. Так само знайомі нам і мотиви радянських репресій та німецької ідеології. Книга була видана навесні у видавництві «Комора», і, власне, команда постаралась, щоб догодити читачу. Оформлення гарне як зовні, так і зсередини, обкладинка гнучка й цупка, що робить доволі величеньку книгу набагато легшою. Рекомендую почитати шанувальникам містично-історичних романів і не пожалкувати часу на дослідження оригінальної історії Чехії 20 століття. Любиш фантастику? Хочеш поділитися враженнями про прочитане з усіма? Тоді ця рубрика тебе неодмінно зацікавить! Надсилай свої огляди 5 фантастичних книг на нашу електронну адресу: svit_fantasy@ ukr.net У темі листа не забудь вказати назву рубрики — «Думка книголюба» і прикріпити своє фото. Редакція обов’язково з тобою зв’яжеться!

53


ЧОРНИЛЬНІ ЧАРИ

«Темна Вежа» на перетині світів Стівена Кінга ЧАЙЛЬД СТІВЕН ДО ВЕЖІ ТЕМНОЇ ПРИЙШОВ Стівен Кінг, як і вся американська молодь кінця 1960-х років, захоплювався Толкінівським «Володарем перснів», що і надихнуло його написати масштабну пригодницьку сагу ще у дев’ятнадцятирічному віці. Уявлення про те, який вона має мати вигляд, з’явилося у письменника під час перегляду на великому екрані культового спагеті-вестерну «Хороший, поганий, злий». Пустельний Дикий Захід, брутальні та вправні зі зброєю шукачі пригод й епічність сюжету збурили уяву молодого Стівена настільки, що він списав головного героя своєї саги з Клінта Іствуда, котрий вдало зіграв одну з ключових ролей у вищезгаданому фільмі. Ще одним джерелом натхнення для короля жахів стали поеми англійських класиків Роберта Браунінга «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов» та Томаса Еліота «Безплідна земля». Все це поєдналось в історію про Роланда Дескейна, метою якого є добратися до сакральної Темної Вежі й врятувати світ. «БУДУЙ НАЙВИЩЕ, КОПАЙ НАЙГЛИБШЕ, ПИШИ НАЙДОВШЕ» Над «Темною Вежею» Кінг розпочав роботу у 1970-х роках: тоді вперше вийшли друком декілька оповідань про подорожі Роланда пустелею. У 1982 році письменник впорядкував їх і видав роман під назвою «Стрілець» (в українському перекладі – «Шукач»). Наступні частини історії з’являлися з тривалими перервами: «Крізь час» (в оригіналі – «Видобування трьох») вийшов у 1987, «Загублена земля» (або «Безплідна земля») – у 1991, а четвертий том «Чаклун та сфера» побачив світ аж у 1997 році. Хоча думки про «Темну Вежу» постійно супроводжували автора, він точно не знав, коли і як врешті-решт завершить цю історію. Все змінив прикрий випадок, що стався з письменником 19 червня 1999 року – Стівен Кінг був збитий мініфургоном, внаслідок чого отримав кілька важких травм. Після аварії король багато чого переосмислив і відчув необхідність обов’язково дописати свою «Темну Вежу». Робота над трьома останніми частинами

54


ЧОРНИЛЬНІ ЧАРИ саги («Вовки Кальї», «Пісня Сюзанни» і «Темна Вежа») була завершена у 2003-ому. Цього ж року автор відредагував першу частину циклу відповідно до подальшого розвитку сюжету. Таким чином, історія про Роланда отримала логічне завершення. У 2012 році, коли, здавалось би, з «Темною Вежею» було покінчено, Кінг публікує «Вітер крізь замкову шпарину» — частину, події якої хронологічно розгортаються між четвертою та п’ятою книгами, ще раз повернувши своїх вірних читачів у світ Роланда. Сам великий Стівен називає «Темну Вежу» своїм magnum opus, оскільки її написання розтяглось майже на всю його письменницьку кар’єру. РОЛАНД І КОМПАНІЯ Роланд Діскейн, останній стрілець з лицарського роду Ельда, вважає своєю почесною метою дістатися Темної Вежі. Серединний світ, в якому перебуває Роланд, знаходиться у жахливому занепаді, все в ньому зрушило з місця. Тварини почали мутувати, рослини – гинути, а закони часу і простору перестали діяти як належить. Розвинена цивілізація, що жила раніше на його теренах, намагалася замінити магію складними машинами, котрі деінде дотягли до часів Роланда. Від долі Темної Вежі залежить не лише Се-

ними відступами» на сотню сторінок, хоча це не псує загального враження від твору. «Темна Вежа» знаходиться на перетині кількох жанрів – фантастики, жахів, вестерну та фентезі, що підкреслює її унікальність у творчому доробку Кінга. ТЕМНА ВЕЖА НА ПЕРЕТИНІ СВІТІВ Поціновувачі творчості Стівена Кінга обов’язково помітять у циклі зв’язок з іншими книгами автора. Отець Калаген, головний герой «Долі Салему», зустрічається Роланду та його друзям на сторінках п’ятого тому «Вовки Кальї» і приєднується до пошуків Темної Вежі, а екстрасенс Тед Бродіган із книги «Серця в Атлантиді» допомагає Роланду у сьомій частині серії. У четвертому томі «Чаклун та сфера» герої потрапляють до міста, спустошеного епідемією в «Протистоянні». У цьому ж романі читачам зустрічається поганець Рендел Флег, прихильник Багряного Короля. У «Сяйві», що вже став класикою американської прози, побіжно згадувалось про вбитого в готелі «Оверлук» бандита Віто Джинеллі. За другою книгою саги «Крізь час» він був пов’язаний з нью-йоркським гангстером Енріко Балазаром, ворогом Едді Діна. У «Воно» також є зв’язок зі світом Роланда. Зокрема, герої книги стикаються з Черепа-

«Світ зрушив з місця». рединний світ, але й увесь Всесвіт, що являє собою велику кількість паралельних світів. Роланд прагне досягнути Вежі, щоб завадити божевільному Багряному Королю її зруйнувати. Через магічні двері стрілець добуває собі вірних поплічників: колишнього наркомана Едді Діна, чорношкіру Одетту Волкер, хвору на роздвоєння особистості, та Джейка Чемберза, названого сина Роланда. Об’єднані спільною долею, вони утворюють ка-тет і рушають до Темної Вежі. Сюжет циклу розвивається згідно з ефектом доміно. Читач поступово пізнає добре продуманий автором Серединний світ, деталі якого нагромаджуються і розкривають одна одну. Динамічний розвиток подій поєднується з типовими для Кінга «лірич-

хою, яка, за сюжетом, створила Всесвіт, а в «Темній Вежі» один з променів, на якому тримався світ, називався Променем Черепахи. Та й на вищезгаданих творах перелік покликань не завершується. Український переклад, на відміну від російського, вважається більш якісним та атмосферним. Однак читачу, котрий наважиться розпочати цикл, доведеться шукати п’ятий том «Вовки кальї» так само, як Роланд шукав Темну Вежу. Ця книга є об’єктом постійних спекуляцій, тож за неї, якщо знайдеш, доведеться віддати чималу суму. Якщо Ви наважились на нелегкий шлях до Темної Вежі, то вітаю Вас, стрільці! Довгих днів та приємних ночей! Саша КОТОВИЧ

55


ЧОРНИЛЬНІ ЧАРИ

«Атши» означає світ П

ереважна більшість читачів, знайомих з творчістю американської письменниці Урсули ле Ґуїн, при розмові насамперед згадують її цикл про Земномор’я. Історія чарівника Геда, Архи-Тенар та «особливої» дівчинки Техану багатьом припали до душі, тож не дивно, у 2005 році видавництво «Навчальна книга Богдан» опублікувало чудовий чотирьохтомний україномовний переклад циклу у м’якій палітурці. Зовсім не схожа на історію про Геда повість «Слово для «світу» та «лісу» одне» (оригінальна назва «The Word for World Is Forest»). Це не є класичний фентезійний світ Земномор’я, наповнений чарами та драконами. За жанром твір скоріше належить до наукової фантастики, хоча й не утримується у вузьких рамках цього визначення. Повість належить до так званого «Хайнського циклу», дія в якому відбувається на різних планетах, об’єднаних у так звану «Лігу Всіх Світів». Кожен твір це окремий світ зі своєю цивілізацією, своєю ментальністю, зі своїми характерними особливостями. Фабула «Слова…» доволі проста: у далекому майбутньому люди колонізували віддалену планету, яку назвали Новим Таїті. Основний ресурс планети це дерево, адже вся суша цього світу покрита лісами. Є тут

56

і свої аборигени невеличкі чоловічки, вкриті зеленою шерстю. Століттями вони жили у злагоді з собою і навколишнім світом, їхня цивілізація вибудовувалася на розумінні і гармонії. Вони ні до чого не прагнули, нічого не шукали, не розвивалися у класичному людському розумінні, а просто жили у невеличких поселеннях в лісі. Власне, «ліс» і «світ» у мові аборигенів позначалися одним словом «Атши», так само, як у нас з вами слово «земля» означає і ґрунт, і планету. Свій час атшияни ділили навпіл між «явою сну» і «явою дійсності», причому «ява сну» була так само реальною, у ній можна було побачити майбутнє, зустрітися з померлими родичами, віднайти загублене. В «яві сну» знаходяться всі поняття, слова, дії, які ще не існують у дійсності. Однак часом з’являються «боги» ті, хто наділений здатністю переносити ці поняття з марень у реальність. Що це може бути? Та все, що завгодно! Новий спосіб співу, новий спосіб збору врожаю. Новий спосіб вбивства. Гуманні від природи атшияни не були готові до вторгнення землян. Ті ж, своєю чергою, не зустрівши опору, тільки ще більше знахабніли. Не задумуючись про наслідки, вони використовували місцевих жителів як дешеву робочу силу, валили ліс, кожною своєю дією наближаючи те єдине, до чого подібне ставлення могло


ЧОРНИЛЬНІ ЧАРИ

призвести. Самі того не бажаючи, люди навчили атишиян убивати. Тому не дивно, що одного разу повернувшись з Центрального міста у віддалене поселення колоністів, капітан Девідсон знаходить лиш почорнілу випалену землю і купи мертвих тіл. Жоден з героїв повісті не залишить читача байдужим: ні брутальний солдафон капітан Девідсон, ні добросердий професор Любов, ні Селвер атшиянин, що заплатив страшну ціну за те, щоб стати «богом». Всі персонажі неоднозначні, навіть у Селвері, якого можна назвати головним позитивним героєм, бажання врятувати свій народ химерно переплітається з глибокою тугою і ненавистю до людей. Повість ведеться від імені то одного, то іншого персонажа, і читач має змогу зрозуміти мотиви того чи іншого вчинку, думки героїв, їх почуття. Це сумна і неоднозначна історія про те, що лихими не народжуються, лихими стають, а велике зло зазвичай породжує зло ще більше. До такого висновку нас і підводить книга. В кінці повісті Селвер, «бог», який навчив атшиян убивати розумних істот, першим скаже: «Не думаю, що колись ми знову станемо такими як раніше».

До мінусів книги можна віднести надмір філософії та певну складність у розумінні буденних реалій атшиян. Також збивають з пантелику раптові переходи головного героя з «яви сну» у «яву дійсності», але це невеликий недолік, який легко компенсується уважним і вдумливим прочитанням. До речі, не дивуйтеся, якщо помітите у сюжеті твору певні паралелі з фільмом «Аватар» 2009 року Джеймса Камерона, адже режисер запозичив з твору ле Ґуїн чимало сюжетних ходів, та й загальна атмосфера книги і фільму на диво схожі. Однак на відміну від «Аватара», від цієї повісті годі чекати щасливого закінчення. «Слово для «світу» та «лісу» одне» далеко не легке чтиво, а справжня філософська фантастика. Його не прочитаєш на одному диханні, перескакуючи від події до події. Та якщо у читача вистачить посидючості і терпіння, аби виділити якийсь із вільних днів прочитання повісті, він не тільки отримає незабутні враження, але й знайде для себе чимало питань, над якими слід задуматися. Ярослава ЗУЄНКО

57


Людина забов’яза незалежно від мети т 58


ана залишатися людиною та кінцевого результату

© «Той, що біжить лабіринтом» Джеймс Дешнер

59


КІНОМАГІЯ

Той, що біжить лабіринтом Кожен із нас хоча б на мить замислювався над тим, а що буде після нас, яким ще міг би бути світ. І на цей випадок наші любі автори творять антиутопії, які заворожують кожного, як читача, так і глядача. «Той, що біжить лабіринтом» заснований на однойменній книзі Джеймса Дешнера, яка безумовно вже встигла стати світовим бестселером. Історія, на перший погляд, звичайного підлітка Томаса, який потрапляє в лабіринт, приваблює вже лише своєю таємничістю. Вона безумовно змушує глядача переживати за головного героя, але передусім — змушує бути з героєм до кінця. Паніка, інтрига, подив, нерозуміння того,що відбувається навколо — приблизно ті враження, які отримує глядач цього фільму. Одначе, вони невпинно поєднуються з почуттям жаху та надмірної цікавості: що ж буде далі, що саме ховає лабіринт? Буквально кожна хвилина, знятого кіновитвору змушує замислюватися і не відводити погляду від екрану. Ти бачиш події, які там відбуваються, усі загадки, і тебе охоплює вир думок про те, що саме означає цей лабіринт. Чим або ким він створений і, найголовніше, — заради якої мети?

Назва: Той, що біжить лабіринтом Оригінальна назва: The Maze Runner У головних ролях: Ділан О’Браєн, Томас Сангстер, Кая Скоделаріо Студія: 20th Century Fox Країна: США Рік 2014 Жанр: антиутопія За мотивами: «Той, що біжить лабіринтом» Дж. Дешнера

Історія починається з того, як Томас прокидається у дивному ліфті. Він нічого не пам’ятає, окрім свого імені. Новоприбулого вітає група підлітків, його ровесників: вони мешкать на галявині серед небезпечного кам’яного лабіринту вже три роки. Щомісяця ліфт привозить їм нового товариша та запас їжі. Увесь час хлопці намагаються знайти вихід із лабіринту, але це не так легко, як здається. Фільм знятий за однойменним романом Джеймса Дешнера, що вийшов друком у 2009 році у видавництві Delacorte Press. Книга здобула успіх серед читачів і невдовзі з’явилося продовження — «Випробовування вогнем» (2010) та «Ліки від смерті» (2012). Також Дешнер написав приквел до трилогії, «Ордер на вбивство», що слугує передісторією антиутопії. Екранізація першої книги веде за собою багато нових вражень. Для тих, хто був шанувальником цього роману раніше, не стане новиною те, що виконана вона бездоганно,на 9 із 10, на мій погляд. Для декого фільм може здатися занадто таємничим, із багатьма сюжетними лініями, не доведеними до кінця. Інтрига наприкінці не спадає, змушуючи після показу залишитися на одинці з безліччю запитань. Не варто забувати, що це все-таки трилогія, і основні події ще попереду, хоча любителям цілісних стрічок ця історія може й не сподобатися. Декого збиває з пантелику жанр «молодіжна антиутопія». Ні, це не другі «Голодні Ігри»! Але тим, кому фільм припав до душі, більше радості принесе новина про те, що студія 20th Century Fox вирішила повністю екранізувати трилогію шановного Джеймса Дешнера про неймовірного, чутливого та неспинного бігуна. Тож дивимося фільм, пірнаємо у шквал емоцій та намагаємось дізнатись, які ж насправді таємниці ховає лабіринт. Влада СОЛОВЙОВА

60


61


Тут темрява солодка на смак

62


63


АНІМАЦІЯ

Не запрошуй нечисть в хату +15

Коли настає ніч, вони прокидаються від глибокого сну і виходять на полювання. Хоч на вигляд вони як люди, та не доведи Боже впустити це створіння до хати. Тоді вже ніщо не спинить нечисть… Крім кілка у груди.

П

одії містичного аніме «Нечисть» («Shiki») розгортаються у невеликому селищі Сотоба, що, за словами тамтешнього монаха, оточене смертю. Місце це живописне, відрізане від великих міст широкими лісами, з яких виготовляють надгробки для могил. Тож не дивно, що якогось дня тут починають відбуватися моторошні речі. Разом із незвичайною родиною, що оселяється у великому будинку Канемаса на вершечку пагорба, у селище приходить смерть. Люди вмирають один за одним: старі, юні, чоловіки та жінки… Лікар Одзакі Тошіо, безсилий вдіяти щось із цим, відчайдушно намагається знайти розгадку хвороби, підозрюючи, що має справу з новим захворюванням. Спершу пацієнти відчувають симптоми легкої застуди, потім анемії, серцевої недостатності чи відмови печінки. Та найстрашніше те, що самі хворі не поспішають звернутися до лікарні, апатично очікуючи кінця, тож зрештою Тошіо лишається тільки підписувати свідоцтво про смерть.

Назва: Нечисть / Труп демона Оригінальна назва: Shiki Країна: Японія Рік: 2010 Вид: ТБ (22 епізоди) Жанр: фентезі, містика, жахи, драма За мотивами: однойменного ранобе Фуюмі Оно

64

Тим часом до будинку Юкі Нацуно, хлопця, що змушений був переїхати в Сотобу разом із родиною з великого міста, вночі навідується одна із перших померлих — Шімідзу Меґумі. Вона ховається у чагарнику, вдивляючись у вікно того, хто був її нерозділеним коханням, як робила це й за життя. Тому гнітюче відчуття, що за ним хтось спостерігає, ніяк не полишає Нацуно. Віін починає підозрювати щось недобре, і його здогадки підтверджуються, коли він виявляє, що Меґумі п’є кров його найкращого друга Тору. Яким чином їй вдалося постати з могили і як з цим пов’язана таємнича хвороба? Хлопець серйозно налаштований це з’ясувати. А відповідь проста: селищем розгулюють окіаґарі — люди, які після смерті перетворилися на упирів. Звісно, не без допомоги дивних переселенців із Канемаси, вампірів. Нацуно, як і лікар Одзакі, вирішує зупинити кривопивць, тим паче Тошіо і сам починає усвідомлювати, що причина лиха — аж ніяк не хвороба. Аніме є екранізацією однойменного ранобе Фуюмі Оно. У 2007 році Рю Фуджісакі проілюстрував романи у манзі, а у 2010-ому компанія «Daume» взялася за динамічну версію цієї історії. Промальовка вирізняється помітною виразністю, що хоч деякою мірою і відштовхує, але водночас створює моторошне враження, відповідне до не менш страхітливого сюжету.


АНІМАЦІЯ Концепція цього аніме дещо схожа на задум серіалів «Під куполом» чи «І мертві підуть»: певне місце ізолюють від зовнішнього світу, вводять спільного ворога, який систематично нищить жителів, і дають можливість людям самим боротися, не покладаючись на стороннє втручання. Що з ними діється, коли вони розуміють, що ніхто їм не допоможе, окрім себе самих? На що вони здатні, аби вижити? Якою стає їхня правда? «Нечисть» являє собою маленьку війну, де кожен житель селища — солдат, борець за право на існування. Нестандартна ситуація вимагає нестандартних дій, і тоді жертва має тільки два вибори: стати здобиччю або перетворитися на мисливця. Та автор сюжету не зупиняється на однобокому трактуванні загнаної в кут істоти: глядачу надається можливість осягнути мотивацію і вампірів, що просто прагнуть не померти з голоду. Адже вони такими стали не з власної волі, тому не мають іншого вибору, як вбивати. То хто ж має рацію, а хто ні? Це питання постає у кожному епізоді. Певно, тому «Нечисть» й набула таких високих рейтингів серед прихильників жахів. Крім ідеї, там є на що подивитися шанувальникам моторошних історій: криваві сцени розправи, жорстокі досліди, нічні полювання, людська безжальність і гнітючий саспенс. Плюси доповнюють український переклад та озвучення від фандаберів Gwean&Maslinka. Тому дивитися варто й рекомендовано. Оксана ПРОНЬКО

65


ТВОРЧІ ХРОНІКИ

Колір із інших світів Страх — найдавніше і найсильніше із людських почуттів, а найдавніший і найсильніший страх — страх невідомого. Говард Лавкрафт

Є

ряд письменників, про яких майже ніхто не чув. Але, тим не менш, люди дивилися фільми, зняті за мотивами їхніх книг, грали в ігри, на які надихнули їхні роботи, читали десятки творів своїх улюблених авторів, не здогадуючись, хто був Великим попередником. Розмова сьогодні піде саме про таку людину — Говарда Філліпса Лавкрафта. Він не ходив у дитячий садок, дуже періодично відвідував школу, не закінчував ВНЗ, ніколи не ходив на постійну середньостатистичну роботу, не видав за життя жодної власної книги чи збірки, помер у віці 46 років від раку кишечника: останні місяці харчувався одними консервами. За життя Лавкрафт був самітником, його мало хто розумів, а читачі хоча й були, але у дуже невеликих кількостях. І лише після смерті ім’я автора стало культовим — тепер його називають Батьком Божевілля, засновником жанру надприродніх жахів у літературі. Стиль і манера письменника є настільки унікальною, що для його творів виділили новий жанр: «лавкрафтівські жахи». Американець є засновником міфів Ктулху — його головного творіння, яке включає в себе чимало творів, а сьогодні міфи стали своєрідною міжавторською серією. Сотні авторів пишуть у жанрі, створеному Ним. За мотивами Його творів знято більше десятка фільмів. Найвідоміші з них: «Книга мертвих» (1993), «Зловісні мерці» (1981), «Реаніматор» (1985) та ін. Фанатом творчості Лавкрафта є іспанський режисер Гільєрмо дель Торо, і такі картини, як «Хеллбой» чи «Лабіринт Фавна» просякнуті лавкрафтовськими мотивами. Задум Бога Божевілля не обійшов і комп’ютерні ігри. Найпопулярнішими є: «Alone in the Dark», «Amnesia», «Call of Cthulhu: Dark Corners of the Earth», «Darkness Within», «Penumbra» та ін. Настільні ігри за мотивами міфів Ктулху є одними із найкращих у світі: «Arkham Horror», «Mansions of Madness» та ін. Ми навіть не говоримо про живопис, музику і багато інших видів мистецтва, які використовують роботи Батька Жахів. Персонаж міфів — величезний зелений древній бог Ктулху став настільки популярний серед сучасної молоді, що перетворився

66

Захоплювався грецькою, латинською літературою, арабськими казками та Едгаром По, якого називав своїм вчителем. Перший твір, який зберігся до сьогодні, був написаний у 13 років і називається «Звір у печері». За стилем і задумом більше подібний на серйозний твір дорослої людини. Хоча й Говард рідко ходив до школи, він захоплювався астрономією, хімією. Хоча й був спраглий до знань, у дитинстві думав про самогубство. Мати Лавкрафта померла у тій же психіатричній лікарні, що і батько письменника, у 1921 році. За своє життя Говард був одружений, але розлучився. Він не любив виходити вдень на вулицю. Звичайно, інколи йому доводилося виповзати у світ. Тоді він одягав довгий плащ із високим коміром, капелюх і старався дивитися лише уперед, щоб не перетинатися ні з ким поглядом. Лавкрафт був вундеркіндом— вже у два роки міг читати, вивчав вірші, із шести років почав писати свої; у три роки навчився читати. на інтернет-мем та став основою для заснування цілої релігії — ктулхіанства. Ну й останній аргумент: сучасний Король Жахів Стівен Кінг називає себе учнем Лавкрафта, і по суті є лише його тінню. Як бачимо, навіть ті, хто не знайомий із творчістю Лавкрафта, після прочитання попереднього абзацу, знайшли хоча б кілька речей, про які вони чули, чи які самі читали, грали і т.д. Народився Говард 1890 року в містечку Провіденс (Род-Айленд, США) і був єдиним сином у сім’ї. Коли йому було два роки, батько потрапив у психіатричну клініку, де провів п’ять років, після чого там і загинув. Виховувала сина мати. Вона проявляла гіперопіку по відношенні до нього: змусила зрізати у домі всі гострі кути, щоб син не поранився; просила людей, які брали його за руку нахилятися, щоб не вивихнути йому плече; одягала його в жіночі плаття. Лавкрафт був вундеркіндом — вже у два роки міг читати, вивчав вірші, із шести років почав писати свої; в три роки навчився читати.

Літературна творчість пов’язана із хворобою Говарда. Йому снилися жахи: чудовиська, яких він називав «нічними мверзями». Вони хапали його за живіт своїми кігтями і відносили за бридку гору. Перший серйозний твір «Дагон» є таким сном. Лавкрафт прокинувся та знайшов у собі сили записати його. Він надсилав свої оповідання та повісті у різні журнали і просив за них найменші гонорари. За ці гонорари і жив. До власних робіт ставився дуже критично, неодноразово переписував, рвав, спалював їх. Розмір статті, на жаль, не безмежний і розказати про всі цікаві факти неможливо. Тому ті, кому сірі бібліографічні абзаци здалися нудними, може сміливо переходити до наступного. А ті, кого зацікавило самотнє і важке життя може прочитати гігантську біографію Лавкрафта авторства Лайона Спрега де Кампа. Отже, як ми вже сказали, Лавкрафт писав у жанрі наприродніх жахів і найбільшим страхом вважав невідоме. Одним із найцікавіших творів, лише за те, що сам автор називав його таким, є «The Colour Out of Space» або ж «Колір з інших світів». Твір, як і інші включає в себе кілька жанрів, таких як жахи та наукова фантастика, що і стало візитною карткою автора. Перед завершальним етапом прочитання статті, радимо прочитати цей твір. Він


ТВОРЧІ ХРОНІКИ обов’язково залишить щось тривожне у вашому серці. Стиль автора є важким для непідготовленого читача, й оповідання сповнене дієприслівникових та дієприкметникових зворотів, але це теж є частиною неперевершеного й унікального задуму. Написаний «Колір з інших світів» 1927 року. Його головною темою є наявність якихось речей за межею людського розуміння, нікчемність людських знань про Всесвіт. Кожного разу, коли мова заходить за інопланетне життя, ми уявляємо собі зелених людиноподібних чоловічків, які прилетіли на літаючій тарілці. Але хто сказав, що це так?.. У творі розповідається про сім’ю звичайних фермерів, яка стає жертвою всесвітнього прокляття, хвороби із космосу, коли на їхню ділянку падає метеорит. Всередині була кольорова капсула, і кольоровою її назвали лише тому, що не мали іншого слова для пояснення, бо це був колір, якого немає в нашій природі. Дуже скоро рослини і тварини заражаються жахливою хворобою, а сім’я фермерів починає втрачати глузд. Щось із середини метеорита почало розповсюджуватися

навколо. Жах твору не у бридких та мерзенних деформаціях і розладах, а в незрозумілому, трансцендентальному страху зі Всесвіту. Божевільні люди починають описувати речі настільки дивні і важкі для розуміння нашого недосконалого розуму, що під час прочитання тремтиш. Люди не усвідомлюють, із чим зустрілися і це

всього твору і після жахливих подій залишається навіть неясно, чи розумні гості із космосу. Ми можемо бачити мотив неможливісті втечі від долі, коли наступає злий рок, від якого не врятуватися нікому. Небачений раніше колір говорить про те, що в нескінченному Всесвіті залишилося ще неймовірно багато незвіданого. Поведінка метеорита і його вплив на все живе також залишається повною загадкою, і вказує на примітивність людських знань. Лавкрафт ілюструє повне безсилля людини перед загадковим явищем, описаним в оповіданні. Лише уявіть, якщо така загроза настигне всю нашу планету…

Лавкрафт писав у жанрі наприродніх жахів і найбільшим страхом вважав невідоме. лякає найбільше. Коли у фільмах жахів ми бачимо чудовисько, це не лякає нас так сильно, як початок картини, де ми ще нічого не знаємо про його природу. Тоді ще кожен домальовує у своїй фантазії власні, найсокровенніші страхи та фобії.

Геній, якого всі забули, залишив вічний слід у літературі. У своїх творах, які недалекі люди назвуть «простими жахами» автор порушує ряд неймовірно жахливих і важких питань, на які собі повинна відповісти будьяка розсудлива людина. Літературна спадщина Лавкрафта ще не один рік хвилюватиме серця й розуми читачів, а за її мотивами створять ще сотні найрізноманітніших творів мистецтва.

Лавкрафта надзвичайно дратувала стереотипна манера зображення інопланетян в сучасній фантастиці, в першу чергу через їх людиноподібність. У «Кольорі ...» присутність інопланетян залишається таємницею не тільки для героїв, а й для читача. Ні мотивів, ні мети, ні минулого інопланетян не розкривається. До кінця

Діоніс КОРНЄЄВ

— Що це було, Нейхеме? Що це було? Розпухлі, потріскані губи розсунулися, і в’янучий голос прошелестів в гробової тиші: — Не знаю ... не знаю ... просто сяйво ... воно обпікає ... холодне, вологе, але обпікає ... живе в криниці ... я бачив його ... схоже на дим ... криниця світиться ночами ... Тед і Мервін, і Зенас ... все живе ... висмоктує життя з усього живого ... в камені з неба ... воно було в тому камені з неба ... заразило все кругом ... не знаю, чого йому треба ... та кругла штука ... вчені виколупали її з каменю з неба ... вони розбили її ... вона було того ж кольору ... того ж кольору, що й листя, і трава ... в камені були ще ... насіння ... яйця ... вони виросли ... вперше побачив його на цьому тижні ... стало велике, розправилося із Зенасом ... спочатку поселяється у тебе в голові ... потім бере всього ... від нього не піти ... воно притягує ... ти знаєш ... весь час знаєш, що буде зле ... але вдіяти нічого не можна ... я бачив його не раз ... воно обпікає і висмоктує ... воно прийшло звідти, де все не так, як у нас ... так сказав професор ... він був правий ... бережися, Емі, воно не тільки світиться ... воно висмоктує життя ... Це були його останні слова. «Колір із інших світів»

67


КНИЖКОВА ПОЛИЧКА

Говард Лавкрафт

Багато днів,

Азатот

котрих не злічити жодному з людських календарів, потоки із далеких сфер м’яко оголяли його, аби він міг возз’єднатися з мріями, яких таких жадав, мріями, про які вже

забуло людство.

К

оли час поглинув наш світ і здатність дивуватися була втрачена людьми; коли сірі міста здійнялися в димне небо похмурими, огидними баштами і їхні тіні віднімали мрії про сонце або весняні заквітчані луки; коли просвітництво зірвало з Землі її величну мантію краси і поети почали оспівувати одних тільки викривлених примар із тьмяними, зануреними в споглядання себе очима; коли прийшли ці дні і дитячі надії розтанули назавжди, з’явилася людина, котра вирушила за межі життя в безкінечні космічні сфери, на пошуки давно зниклих мрій. Про ім’я та оселю тої людини мало що було написано, адже вони лише частинка поснулого світу, але і про те, і про інше говорили щось незрозуміле. Достатньо знати тільки те, що чоловік той мешкав у місті високих стін, де панували безликі сутінки, що він тяжко гарував серед тіней і неладу і повертався ввечері до кімнатки, вікна якої виходили не на поля й гаї, а на тьмяний двір, куди в тупому відчаї дивилися інші вікна. Крізь ту шибку видно було одні стіни й вікна, хіба що іноді, коли майже повністю висунутися з вікна, можна було побачити як маленькі зірки пропливали в небі. А оскільки стіни та вікна можуть рано чи пізно позбавити розуму людину, котра багато читає та мріє, то мешканець кімнатки взяв собі за звичку щоночі висовуватися з вікна, аби хоч краєм ока бачити клаптик того, що не належало цьому світу з його сірими багатоповерховими містами. Через багато років він почав давати зорям, що повільно пливли в небі, імена, і уявляв, немов йде за ними, коли вони, на жаль, прослизали геть, аж доки йому не відкрилося багато секретів, чиє існування залишалося таємницею для простих людей. І однієї ночі жадані небеса, подолавши бездонну прірву, спустилися до вікна цієї людини, щоб злитися із затхлим повітрям кімнати і зробити його частиною своїх неймовірних див. Прийшли дикі потоки фіолетової півночі, що виблискували золотими часточками; вихори пилу та вогню проникли з величних країв, наповнюючи кімнату запахами, котрі лежали за межами всіх світів. Опіумні океани розливалися там, запалені сонцями, про існування яких не відала жодна жива душа і в їхніх вирах були дельфіни та морські німфи безпам’ятних глибин. Безшумна вічність клубочилася довкола мрійника, відносила його в далину, навіть не торкаючись тіла, що застигло, висунувшись із самотнього вікна. Багато днів, котрих не злічити жодному з людських календарів, потоки із далеких сфер м’яко оголяли його, аби він міг возз’єднатися з мріями, яких таких жадав, мріями, про які вже забуло людство. І впродовж безлічі часових циклів вони зоставили його спати на зеленому узбережжі світанку, на зеленому узбережжі, просоченому ароматом квітів лотоса і всіяному червоними ліліями... червень 1922 Переклад: Анатолій ПІТИК, студія «CANDYLAND»

© WilliamMVDraven

68

* «Азатот» — це мікроповідання, заготовка до запланованого роману про міфічного Азатота. На жаль, твір так і не був дописаний.


«ВОГНІ СВЯТОГО ЕЛЬМА» А.ШНАЙДЕР

28 грудня 69


КІБЕРПРОСТІР

У пошуках смерті Чи мріяли ви коли-небудь побувати у Мордорі? Зустрітися віч-на-віч з ватажком орків, що замахується на вас сокирою? Подихати свіжим попільним повітрям? Я теж ні. Але Middleearth: Shadow of Mordor дещо змінить ваш порядок денний. Довгоочікуваний проект став де-факто першою грою AAA-класу серед ігор за світом Толкіна. Вже в перші дні своєї появи на полицях магазинів гра отримала безліч схвальних відгуків. Але про все – по черзі. Посвяченим у історію Середзем’я важко пояснити сюжет без застереження, що гра часто порушує канонічність Легендаріуму. Не те, щоб це її псувало, але в деяких місцях є розбіжності: безсмертя (навіть через прокляття) головного героя не піддається поясненням, та й Чорні Брами Мордору на яких вартував наш головний герой – Таліон – були закинуті Гондором на кілька століть раніше, ніж події у грі. А ще Голлум. Так, важко стриматись від спокуси і не додати у гру Голлума. І це якщо не згадувати про деякі дуже «раптові» (з огляду на Сильмаріліон) сюжетні повороти. Але не будемо про погане. Зав’язка сюжету полягає у загибелі головного героя та його сім’ї від рук Чорної (прости Господи) Руки Саурона – чорного нуменорця – та його посіпак урук-хаїв. Просто перед вбивством поплічник Темного Володаря проклинає Таліона, невідомими закляттями забороняючи йому помирати і зв’язуючи його з духом короля ельфів, вбитого колись Сауроном, який також жадає помсти. Не розкриваючи особливостей сюжету в цілому, можна сказати, що він має право на існування і є доволі цікавим, враховуючи,

Назва: Midle-Earth: Shadow of Mordor Розробник: Monolith Productions Видавець: Warner Bros. Interactive Entertainment Рік: 2014 Країна: США Жанр: Action/RPG За мотивами: «Легендаріум» Дж.Р.Р.Толкін

70


КІБЕРПРОСТІР що по ньому регулярно проводились консультації з Пітером Джексоном, а сам сценарій писав сценарист гри Red Dead Redemption, що отримала багато схвальних відгуків за свій сюжет. Трейлери до гри віщували геймплей на зразок Assassin’s Creed II, про що в Твіттері жартували й самі розробники серії «ассассинів». Проте, як би то не було, це виявилось не так. Ми отримали лише частину від нього у вигляді лазіння по стінах, і те не в тому самому вигляді, а також веж для оновлення мапи. Насправді, гра дуже скидається на іншу серію, яку також (як і Shadow of Mordor) видає Warner Brothers – серію ігор про Бетмена. Ті, хто в неї грав, відчують це особливо гостро: за атмосферою, стилем гри, стелс-компонентою, пафосними коментарями капітанів після вбивства, які не можна пропустити… Але найбільше – за бойовою системою. Дідько, це просто викапаний Бетмен, що перестав бути пацифістом, а також взяв до рук мечі та лук зі стрілами замість високотехнологічних гаджетів. Повторюється це і за виглядом HUD (примітка: head-up display, панель важливих даних про персонажа), мапи і прокачування персонажу та зброї. Типи бою приблизно ті самі: прихований, дальній із луком, ближній з мечем, які можна між собою комбінувати. Додатково додаються певні магічні властивості, які можливі завдяки такому собі альтер-его у вигляді ельфа-привида. Це не є мінусом. Більше того, гра виявилась навіть кращою, ніж у геймплейному трейлері на E3, що є приємною несподіванкою у наші часи. Цікавою є також система капітанів. У грі наявна вертикальна ієрархія: три рівні капітанів урук-хайців та п’ять вождів. Капітани продовжують самостійно існувати, рухатись ігровим світом, і можуть застукати гравця у найнесподіваніший момент. Або ви їх. Як би то не було, в грі можна шукати капітанів, або ж виконувати завдання, пов’язані із їх вбивством. Можна і померти від рук капітана, після чого

71


ЧИТАЛЬНЯ

він та всі, хто вижили, підвищать свій рівень та стануть сильнішими. Щоправда, інколи це правило зводиться до абсурду, коли всі орки, ніяким чином не причетні до смерті головного героя, прокачуються після того, як Таліона випадково вбила тварина. Капітаном може стати і звичайний орк, що додає грі складності. Більше того, капітани ще й борються між собою за позиції у загальній ієрархії, звичайно ж, посилюючись щоразу (що можна використовувати пізніше, коли Таліон зможе брати під контроль орків і, таким чином, брати під «протекторат» капітана та просувати його кар’єрною драбиною аж до вождя). Фактично, це і є те, що змушує гравців годинами не відриватися від екрану. Як би це не було дивно, але розробники у вказівках дещо «перебільшили» рекомендовані вимоги до системи: гра відмінно працює і з нижчими показниками. Сама по собі, гра непогано оптимізована, а графіка, хай і не є найпередовішою, є добре промальованою.

Плюси: • Непогана і приємна графіка; • Зручна бойова система, комбінація стилів ведення бою;

• Дідько, це світ Толкіна, вже плюс; • Наявний сеттінг для читання певних подій з Легендаріуму (в інтерпретації гри);

• Гарна оптимізація ресурсів комп’ютера як для гри вагою 40Гб;

• Бої з капітанами – найкраще, що тут є; • Вороги продовжують жити та існувати, навіть коли ви їх не бачите.

72


«МАРТА І ГОДИННИКАР» А.ШНАЙДЕР

Мінуси: • Помітний плагіат на Batman та Assassins’s Creed; • Інколи дуже суттєві розходження із каноном; • Короткуватий сюжет, який тримається лише на нескінченній біганині за капітанами; • Більше того, стрімкість розв’язки сюжету та сам кінець – конкретна халтура;

• Відчувається, що гра розрахована для геймпаду, але на ньому вистачає недоліків у керуванні;

• Однотипна зброя, яку не можна міняти, лише прокачувати;

• Світ не є повноцінно відкритим; • У стелс-режимі вороги часто туплять і не бачать головного героя просто перед своїм носом.

В цілому, гра приємна і затягує на кілька десятків годин проходження, після чого стає одноманітною і не викликає подальшого інтересу. Гра виявилась значно кращою, ніж очікувалось, і поки що лишається найкращою грою, створеною у світі Толкіна. Микита ТОКАРЄВ

73


Ді, мисливець за вампірами Хто буде оплакувати наш перехід, коли вимруть останні вампіри? Чи буде вона? Чи буде хто-небудь? Чи можна зрозуміти цю біль, цю самотність? «D: Жага крові» Мабуть, немає такого фаната аніме чи манґи, який би не чув про Ді — мисливця за вампірами. Його історія розпочинається не з аніме і навіть не з манґи, про яку і піде сьогодні мова, а з серії книг. Їхнім автором є японський письменник Хідеюкі Кікучі. Народився 1949 року, тобто в непростий для Японії період Шьова, коли надворі була Друга світова війна. Після закінчення університету брав уроки писемної майстерності в манґаки Козуо Коіке. У 1982 році Кікучі видав свій перший роман у жанрі жахів — «Шіндзюку — місто-пекло».  У 1988 році за сюжетом книги було знято однойменне аніме у форматі OVA та надруковано 17 томів манґи, які виходили в період із 1986 по 1989 рік. Наступні роки Хідеюкі працював над багатьма творами, найвідомішим серед яких став «Ді, мисливець за вампірами». Перша частина була видана 1983 року. На сьогодні серія нараховує 27 томів, і вони продовжують виходити. За мотивами першої книги було знято однойменне аніме «D: Мисливець за вампірами» (1985), яке стало надзвичайно популярним, незважаючи на низький бюджет. Сам автор негативно поставився до цієї екранізації, визнавши її «дешевою». Втім, картина є класикою аніме, і в ній присутня атмосфера, яку наповнює музика та сюжет. Лише в 2001 році було зроблено продовження —  «D: Жага крові», цього разу більш дороге, яке стало ще більш культовим. У роботі над даною екранізацією брав участь один із провідних режисерів — Йошіакі Кавадзірі. Джерелом сюжету послугувала третя книга серії. Із 2007 року в японському видавництві «Media Factory» публікується манґа, яка наразі нараховує 6 томів, і її випуск триває. Якщо аніме так чи інакше відходить від сюжету книг, то манґа повністю повторює його. Кожен окремий том —  адаптація відповідної частини серії. Автором виступив Сайко Такакі, і випуск був розрахований як на шанувальників «темного фентезі» про Ді, так і для незнаючої аудиторії в жанрі «сейнен». Найвідоміша робота Кікучі Хідеюкі — «Ді, мисливець за вампірами». Перша частина була видана 1983 року. На сьогодні серія нараховує 27 томів і вони продовжують виходити.

74


КОМІКСФАН

Російською мовою переклали і видали лише перші три частини серії, про український переклад згадувати не доводиться — його немає. Кожен том досить великий, нараховує більш ніж 200 сторінок. Манґа має чудове графічне оформлення, підписування звуків — є. Також можна порадіти за збільшений формат у виданні. Взагалі, у Такакі дуже деталізована графіка, що обов’язково втішить фанатів. Якщо не порівнювати із кращими виданнями, присутня доволі нормальна якість друку. Образи в манзі дещо відрізняються від того, якими вони є у книзі. Але, звичайно, кожен малює у своїй голові власну картину. Те, як виглядають персонажі у манзі, загалом співпадає з книгою. Проте у манзі вони зображені досить готично, різко, відверто, що, безумовно, додає містичності і жорстокості — все-таки темне фентезі. Фігури персонажів досить героїчні, в них є доля аристократичноті й романтизму минулих часів. Одяг доволі деталізований, із безліччю невеличких деталей. Очі зображені реалістично, а пропорції чудово збережені. Отже, трішки про сюжет манґи. Він розвиває альтернативну історію нашого світу. У 1999 році почалася Третя світова війна, яка швидко перетворилася в повномасштабний ядерний конфлікт. У результаті людство поставило саме себе на межу вимирання, зробивши власний світ непридатним для життя. Однак, крім людей, на Землі споконвіку існувала ще одна раса — вампіри. У світі «Мисливця за вампірами» це могутні, відносно безсмертні істоти. Володіючи древньою магією і технологіями, недоступними для людського рівня розвитку, вони назвали себе аристократами й правили світом. Людям, які пережили ядерний конфлікт, була виділена роль слуг і джерела їжі. За допомогою сучасних технологій вампіри відродили цивілізацію і підняли її на новий рівень. Були зведені величезні кібернетичні міста та освоєні міжзоряні подорожі. Невідомо, що саме поклало початок розпаду аристократичної влади, але переломним став момент, коли люди, зумівши перебороти первісний страх, повстали проти своїх господарів. Втративши могутнього покровителя, вони опини-

лися віч-на-віч із небезпеками зміненої Землі — мутантами, народженими в полум’ї Третьої світової. Так з’явилися мисливці —  наймані борці з нечистю. А найдосвідченіші з них стали мисливцями за вампірами. Таким і є головний герой — Ді, мандрівний мисливецьдампір. Народжений від людини і вампіра, він, як і всі йому подібні, живе вічними мандрами —  вигнанець, якого не приймають ані люди, ані аристократи. Усюди ненависний, все ж продовжує виконувати свою роботу. Кожна частина манґи має певну структуру. Окремий том розповідає про різні події, які майже не пов’язані одна з одною. Ді прибуває в місто і виконує свою роботу. Кожного разу в нього є подруга, а інші персонажі — звичайні хлопці, які закохані в дівчину, лікар, шериф, мер, ну і, звичайно, аристократи, — всі налаштовані проти дампіра. Автори вміло переплітають жанри жахів, вампірську тематику, пост-апокаліптику, кіберпанк та романтику. Протягом серії читачів хвилює питання, хто ж є батьком Ді, і які він приховує секрети. Звичайно, деякі описи битв є дещо банальними та пафосними, а сюжет від манґи до манґи дещо передбачуваний. Але тема самотнього мандрівника, який є чужим для всіх та продовжує виконувати свою роботу, не залишає байдужим нікого. Ді той персонаж, який одразу западає в душу своєю багатозначністю та загадковістю. Можливо, саме тому він і займає 14 рядок у списку 25-ти найкращих персонажів аніме за версією IGN. Ді є одним із найхаризматичніших персонажів у культовому аніме, а серія книг та манґи популярні не лише в Японії, а й поза її межами. Підняті теми є дуже глибокими й цікавими, автор чудово передає атмосферу самотності, стосунки між людьми. Всім фанатам вампірської тематики та аніме — обов’язково для ознайомлення. Діоніс КОРНЄЄВ

75


ФІШКА

Світ настільних жахів Серед тематичного різноманіття настільних ігор, тематика жахів зустрічається досить часто. Найвідомішою на сьогодні є вже легендарна «Arkham Horror» - кооперативна гра за мотивами міфів Г.Ф.Лавкрафта. Гра вперше побачила світ у 1987 році у видавництві «Chaosium», а в 2005 році у зміненому вигляді була видана компанією «Fantasy Flight Games». (У Росії гра видається під назвою «Ужас Аркхэма».) Гравці переносяться у 1926 рік до вигаданого Лавкрафтом міста Аркхем, на вулицях якого відкриваються портали з інших світів, з яких з’являються Древні. Гравцям у ролі сміливих детективів, доведеться спільними зусиллями протистояти давньому злу. Ігрове поле представляє собою карту Аркхема та кількох інших світів. Кожен гравець обирає персонажа зі своїми характеристиками, властивостями, закляттями та особистими речами і відправляється на вулиці Аркхема. Протягом гри в місті продовжують відкриватися портали, з яких з’являються нові й нові монстри. Детективи тікають або б’ються з монстрами, збирають докази, намагаються зачинити портали аби завадити пробудженню Древнього. Якщо ж появі Древнього завадити не вдалось, гравці спробують у фінальній битві його перемогти.

«Arkham Horror»

Завдяки справжній «лавкрафтській» атмосфері та різноманіттю подій, «Arkham Horror» швидко стала культовою грою. Компанія «FFG» активно випускала різноманітні доповнення, які робили світ Аркхему ще більш насиченим і глобальним – з’являлись нові персонажі, нові Древні, нові місця дій з окремими картами. До недоліків цієї гри можна віднести складність правил, яка посилювалась ще й заплутаністю їх викладення. Випадки, коли гравці з кожною грою знаходили у правилах щось новеньке, були непоодинокими! Отже, якщо у вашому розпорядженні було 4-5 вільних годин, бажання зануритись в атмосферу міфів Лавкрафта, а багатосторінкові правила не відлякували - «Arkham Horror» довгий час лишався чи не найкращим вибором. Якщо ж складність правил не надихає, а до жахів Лавкрафта доторкнутись хочеться, ваш вибір – «Elder Sign»

76


ФІШКА

«Elder Sign» (рос. видання – «Знак Древних»). «Elder Sign» - також кооперативна гра, в якій гравці спільними зусиллями протистоять злу. Випадковим чином обирається монстр, один із Древніх, із яким учасникам і доведеться боротися. Протягом гри можуть з’явитися й інші, слабші монстри. Кожен гравець обирає собі детектива (як привило випадково), кожен зі слідчих має унікальні здібності. Кидаючи спеціальні кубики, гравці намагаються зібрати певні комбінації аби виконувати різні завдання в музеї давньої історії, де прокидається потойбічне зло. Конкретного ігрового поля немає: лише картки, кубики, жетони та годинник. «Eldritch Horror» видана у 2011 році Fantasy Flight Games, стала чудовим доповненням до настільних ігор за тематикою міфів Ктулху Г.Лавкрафта. У 2012 вона відзначена нагородою Golden Geek у номінації «Краща тематична настільна гра»

77


ФІШКА

«Eldritch Horror» Нещодавно була видана нова гра зі світу Лавкрафта – «Eldritch Horror» (рос. видання – «Древний Ужас») – кооперативна гра, яку вже встигли охрестити «Arkham Horror 2.0» «Eldritch Horror» - одна з найбільш яскравих настільних ігор в жанрі пригод останніх років. Справді, і тематично і за багатьма механіками нагадує культовий «Arkham Horror». Однак в той же час гра осучаснилась як зовнішньо так і концептуально. У порівнянні з Аркхемом, у новій грі можна знайти і плюси і мінуси, проте, на думку більшості оглядачів, плюсів все ж таки більше. Хоч кількість компонентів у грі досить велика, завдяки скороченню кількості різних типів карт, процес підготовки до гри значно скоротився (звісно, якщо після попередньої партії ви не полінувались і розклали всі компоненти по своїх місцях, а не поскидали у коробку абияк) За допомогою карт Міфів з’явилась можливість легко підлаштувати під себе рівень складності – прибравши з гри складніші карти, що мають спеціальне маркування. Ігровий процес став більш динамічний та варіативний.

78


ФІШКА

Умови перемоги змінилися. Якщо в Аркхемі вам треба було закрити певну кількість порталів, а в разі невдачі – спробувати перемогти Древнього, то в «Eldritch Horror» кожен з Древніх, один з яких випадково чи за вибором гравців включається у гру, має свій набір карт, а з ними – і можливість виграти. В новій грі немає грошей. Аби купити той чи інший предмет вам доведеться кидати кубики, в разі ж невдачі можна скористатись борговою картою. Щоправда, картка ця може за певних умов завдати додаткової шкоди вашому персонажу. Правила стали простішими, і головне – значно краще та логічніше викладені, що збільшило потенційну аудиторію гравців.

- настільні ігри - конструктори - активні ігри - книги

Офіс: м. Київ, вул. Григорія Сковороди 5А ст.м. Контрактова площа

http://igrodol.com.ua/

Чи не найбільший недолік – певна обмеженість базової гри, що змусить вас за якийсь час замислитись над придбанням доповнень :) Zipa

79


10 історій українських привидів

80


Їхні прозорі обличчя виринають у фолькльорі фактично кожного народу. Бліді відбитки життя, душі тих, хто помер жахливою насильницькою смертю чи людей, які не завершили свої справи на землі, — є багато тлумачень існування примар. Не дивно, що в літературі, а особливо у фентезійній, привиди займають чільне місце завдяки своїй надприродності. Ви знаєте

Фото © Влада Соловйова

легенду про Криваву Мері, а чи чули про Білу Панну чи хрещеницю Мазепи?

81


TERRA FANTASTICA 1. БІЛА ПАНІ Таємнича панна у довгій білій сукні блукає Підгорецьким замком ось уже триста років. Її вважали вигадкою, поки під час однієї з фотосесій примара не з’явилася на світлині й не хотіла зникати кадр за кадром. Привида шукали туристи, фотографи, навіть учасники «Битви екстрасенсів». Біла Пані не боїться папарацій, її можна зустріти у коридорах замку або почути відлуння стогону з підземелля. У селищі Підгірці, що на Львівщині, майже чотири століття тому коронний гетьман Станіслав Коніцпольський побудував собі замок. Із резиденції за містом вийшов справжнісінький версаль, з розлогим парком та власною капличкою. Минуло майже сто років, коли Підгорецький замок перейшов від Конєцпольських до родини Жевульських. Тоді там постійно влаштовувалися бали й маскаради, важливі зустрічі: родина вела богемне життя.

Один із власників замку, граф Врацлав Жевуський, взяв у дружини красуню Марію, молодшу за себе на сорок років. Граф був жорстокий і дратівливий, а дівчина погодилася, щоб урятувати від зубожіння свою родину. Старий ревнував її до всіх: друзів, гостей, навіть слуг. Тож юна графиня часто тікала від занадто ревнивого чоловіка у парк. Проте одного разу жінка з прогулянки не повернулася. З’явилися чутки, що Жевуський замурував її заживо десь у будівлі... За іншою версією, молода дружина була прямо таки гулящою. Коли граф одного разу повернуся додому й виявив у себе наставлені роги, зі злості вирішив прирікти її на смерть. Кажуть, коли вона спускалася у підземелля, то люто вигукнула: «Жевульський, я проклинаю тебе! Скільки сходинок мені залишилося до долівки, стільки поколінь залишилося і твоєму роду!». Було прокляття озвучене чи ні, але так і сталося: у Врацлава був син Северин, у того син Врацлав II, нащадком якого став Леон, а той дітей не мав. Хоча насправді у Врацлава був іще один син, нащадки якого живуть і нині, що в легенду не вписується, тому екскурсоводи про це воліють не згадувати. Хай там як, невдовзі після зникнення графині у замку почалася чортівня: колодязне колесо рухалося саме по собі, без примусу відчинялися двері, а з надвору було чути гуркіт фантомних карет. Усі чудасії приписували померлій господині. Привид не зникає подовгу навіть після смерті нащадків її кривдника: графиню не було поховано, тому вона не може упокоїтись. Тепер жінка приречена вічно блукати своїм колишнім будинком. Рештки Білої Панни досі не знайшли.

2. МОНАХ КОСТЯ КАСПЕР Ні, вигаданий персонаж популярного мультфільму не був за життя монахом. Мова йде про Яна Каспера, ченця з монастиря Капуцинів у селищі Олесько, що на Львівщині. Привид ченця часто показується як селянам, так і туристам, та й шкоди їм не робить. Місцеві навіть іменують білу примару ніяк інакше як «монах Костя». Католицький монастир знаходиться недалеко від Олеського замку, поруч із ним розташований костел Св. Трійці, тож на релігійні свята в селище прибувало чимало прихожан. Колись давно в День святого Антонія, що у червні, на очах тисячі вірян монах стрибнув у глибоку криницю. Сотні людей, що приїхали на прощу і зцілення, виходить, подалали шлях дарма, адже свято було потьмарене. Чому Ян Каспер вчинив так, невідомо. Згадка про цей прикрий випадок є навіть у літописі монастиря Капуцинів. Побра-

тими самогубця вірили, що Господь простить йому цей гріх, адже монах був душевнохворим. Проте дух ченця чомусь не знайшов спокою і досі блукає під мурами замку і в околицях монастиря, час від часу являючись людям. За іншою версією, така смерть настигла Яна Каспера неспроста: монах буцімто ходив у селище по легковажних жінках. За ці гріхи інші ченці замурували його десь між стінами монастиря, прирікши на голодну смерть. Дехто навіть розповідає, що під час однієї із реконструкцій було знайдено рештки бідолахи, але кістки необачно вирішили спалити, коли потрібно було перепоховати. Є навіть подвійна легенда: за нею Костик таки кинувся в криницю, але вижив, а за зіпсоване свято монахи його замурували в стіні, де він помер голодною смертю. Працівники музею мають більш прозаїчну версію появи привидів. У п’ятдесятих роках минулого століття, за часів СРСР, у будівлі монастиря зробили профтехучилище. До початку навчання провели реконструкцію, чим потривожили душі ченців: їх за старим звичаєм ховали в стінах. Як тільки роботи були завершені і за парти сіли перші студенти, в монастирі почалися коїтися дивні речі, а вночі в його околицях з’явилися примари... Усі, хто мав нагоду побачити примару наяву, користуються в селищі чималою популярністю. Привид монаха є однією з візитівок Олеська, тож якщо за якихось обставин хтось зустрінетеся із нерадливим Каспером віч-на-віч, від туристів не відіб’ється повік.

82


TERRA FANTASTICA 3. НЕЩАСЛИВІ ЗАКОХАНІ Вже згаданий Олеський замок — найстаріша фортеця в Україні. Ясна річ, що такий туристичний магніт має і власних привидів. Залами будівлі, що нині є філіалом Львівьскої галереї мистецтв, вночі блукають дві примари — чоловіка й жінки. За словами екскурсоводів, це привиди закоханих, які не могли бути разом за життя. Тепер вони вічно блукають Олеським замком у пошуках один одного. Хто ж ці таємничі закохані? Кажуть, що вона — донька одного з власників фортеці, Івана Даниловича Марціани. Дівчина мала нещасливе кохання з поляком Адамом Жолкевським. Він дуже любив її і довго просив руки коханої в її батька. Одного разу за грою в карти Жолкевський поставив питання прямо й просив Марціана видати за нього його доньку. Але господар хотів кращого нареченого для своєї дитини, багатшого, зі знатнішого роду, тому відмовив. Із горя Адам тут-таки вихопив ніж з-за пазухи і встромив собі в серце. Як самогубцю, Жолкевського заборонили ховати на кладовищі, тому тіло нещасного закоханого викинули в болото неподалік. Дізнавшись про це, дівчина також наклала на себе руки. Після того в замку з’явилося двоє привидів, що шукають один одного, щоб більше вже ніколи не розлучитися.

Нещасливі закохані й монах Костя, схоже, не єдині примари в Олеському замку, але найбільш відомі. За словами працівників музею, у будівлі та навколо неї весь час відбувається якась чортівня. Часто чути кроки на другому поверсі, коли там нікого немає. Зовнішні двері зали опечатані, а на внутрішніх потім виявляють кілька зірваних пломб, хоча все замкове майно залишається на місці. Працівники розповідають про привид дівчини в білому одязі, яка блукає з підсвічником у руці, а того ж монаха Костю можна зустріти у вигляді тіні на землі. Сторожові собаки не підпустять на свою територію нікого з чужинців, але привидів бояться до скавуління. Одного разу через примар навіть підняли міліцейську тривогу. Олеський замок та його околиці аж кишать привидами, саме тому ця місцина вважається «найпримарнішою» в Україні.

За іншою версією, доньці знатного Марціана було все одно, з ким іти під вінець. Але батько виявився категоричним, і отримавши відмову, юнак наклав на себе руки. Тепер замком бродить його привид, що шукає кохану. Водойму в парку нині називають Ставком Закоханих. Кажуть, там можна побачити пару привидів рівно опівночі.

4. ДОНЬКА-ЗРАДНИЦЯ Хороша фортеця при вмілому командуванні може витримати будь-який напад. Саме таким непідступним здається Ужгородський замок. А що є в кожного пристойного замку? Звісно, привиди.

сько відбили. Після бою граф наказав заживо замурувати доньку в стіні укріплення. Довго ще було чути голосіння й схлипування, а після смерті красуні замком почав блукати її прозорий вічно сумний привид.

Хоча нині в приміщенні фортеці знаходиться краєзнавчий музей, а будівля вимагає термінової реставрації, товсті мури нагадують про колишню могутність твердині. Колись це була оборонна фортеця руського князя Лаборця, але її завоювала мордавська орда, згодом споруда перейшла під владу Угорського королівства й стала важливим оборонним пунктом від татарської навали. У 1312 році замок і прилеглі землі були подаровані новим королем Карлом Робертом братам Другетам за придушення повстання. У руках родини Другетів замок перебував більш ніж 350 років. За цей час його суттєво розбудували та укріпили, він навіть славився підземними ходами до сусідніх фортець. Найглибша криниця замку, до води якої 32 метри вниз, з’єднана із річкою Уж. Кажуть, якщо туди впасти, не загинеш, а випливеш у ріці.

У місцевих селян народилася більш романтична версія легенди. Згідно з нею, донька графа закохалася в одного з повстанців і, щоб зустрітися з ним у лісі, вирішила скористатися таємним ходом. Але батько знав про кохання нерадливої доньки і приставив до неї цілодобову охорону. Варто було їй лише підійти до таємних дверей, коли варта схопила дівчину, а за нею і юнака, що чекав її під дубом на іншому кінці тунелю. Хлопця приволокли в замок і стратили на очах у коханої, після чого господар замку велів замурувати дівчину в стіні. Очевидці стверджують, що привидів дійсно два: один дуже красивої дівчини в білому, що часом сидить на березі ріки під лісом, а другий — чоловіка в чорному. Іноді вони зустрічаються та закохано обіймають один одного.

Фото © Влада Соловйова

Фортецю неодноразово штурмували. Хотів її захопити у свій час і польський граф Любомирський, а якщо точніше, у 1657 році. Один із польських воєначальників перевдягнувся паном та приїхав в укріплення. На той момент замком володів граф Другет, в якого була дуже красива донька. З нею й випадково познайомився ворожий розвідник. Дівчина закохалася у шляхтича без пам’яті, а коли той дізнався, що вона донька Другета, розпитав усе про підземні ходи й слабкі місця фортеці. Проте про зраду доньки батько дізнався завчасно, ходи були перекриті, а польське вій-

83


TERRA FANTASTICA 5. АЛІМОВА БАЛКА Мальовнича місцина знаходиться на лівому березі ріки Кача, прямо навпроти відомого печерного міста Качи-Кальон. Хоча Алімова балка не включається у традиційний туристичний маршрут, вона, безперечно, варта уваги: тут є стоянка первісних людей, загадковий «камінь із написами» — Язли-Таш, а ще печера розбійника Аліми, кримськотатарського Робін Гуда, де він за чутками зберігав свої скарби. Кажуть, тепер там мешкає його дух. Алім Азамат-оглу цілком реальна й історична особистість. Він народився на початку XIX століття у селищі Коперлі-кой (нині Черемесівка), що за 15 км від Карасубазару (Білогорська). Ще дитиною його віддали служити багатому карасубазарському караїму, що мешкав у центрі міста. Шли роки, і в юності він закохався в доньку свого караїма Соломона, та відповідала йому взаємністю. Але батько, багатий купець, не хотів віддавати дочку за «голодранця», тому хитрощами звинуватив його у крадіжці.

За це хлопця запроторили за ґрати, а караїм із донькоюкрасунею Рахіллю поїхав геть у Бахчисарай. За декілька років, коли Алім дізнався про підлість свого господаря, він втік із ув’язнення та повернувся у рідний Карасубазар, але коханої і сліду не було, він більше ніколи її не бачив... Після цього хлопець вирішив помститися безкарним багатіям: він грабував караїмів на широкому шляху, а гроші віддавав бідним. Хоча головною домівкою кримськотатарського Робіна Гуда були ліси, він умудрявся обкрадати купців і в них вдома, причому, вранці міг бути в Карасубазарі, а ввечері вже в Євпаторії. Усі знали Аліма в обличчя: він гуляв на всіх кримськотатарських весіллях, завжди заступався за слабких і допомагав бідним. Його вважали зачаклованим: ніхто не міг спіймати народного героя, на своєму сірому коні він завжди випереджав переслідувачів і вибирався із найщільнішого оточення. Проте у 1849 році через необачність розбійника все-таки спіймали, а за рік присудили до каторги й заслання до Сибіру (хоча Петербург вимагав смертної кари, Аліма нікого не вбивав, тому обмежилися в’язницею). З Алімової балки відкривається захопливий краєвид на гори Кизил-Бурун та Бурун-Кай (він же Кале-Бурун), а по її дну тягнеться середньовічна стежка із селища Пички до Сююрташу (зараз селища Баштанівка і Білокам’янка відповідно). Тут Алім зробив одну зі своїх домівок. По смерті героя вважають, що перейти балку може лише людина з чистим серцем і добрими намірами. І, схоже, це не забобони: через те, що в Алімовій печері щороку безвісти зникали люди, вхід до неї довелося закрити.

6. ПРИВИДИ У СОБОРІ Австрійська принцеса Констанція, дружина руського короля Лева Даниловича, була католичкою. На чужині вона тужила за своєю вірою, тому на прохання принцеси у Львові заснували домініканський монастир. Хоча він з’явився ще в XIII столітті, але привиди у сучасній грекокатолицькій церкві Святої Євхаристії замешкали всього п’ятнадцять років тому.

зберегли, а в 1973 році тут навіть відкрили музей релігії та атеїзму, один із двох в СРСР (другий був у Ленінграді, сучасному Санкт-Петербурзі). П’ятнадцять років тому проводили археологічні розкопки підземелля костелу, де був монастир. Саме після цього у будівлі почалися коїтися дивні речі, а ночами з’являвся привид монаха-домініканця в довгій накидці із хрестом на спині.

Те, що наразі є домініканським монастирем і костелом Божого Тіла, не перший варіант споруди: перед цим на місці церкви у XV-сер.XVIII ст. стояв собор у готичному стилі, який через аварійність вирішили повністю перебудувати. Найцінніші «експонати» зі старого приміщення

За словами персоналу музею, привиди напрочуд дружелюбні, людей не чіпають, хоча дають знати про свою присутність. Часом самі собою відсуваються штори, ніби хтось за них заходить, із полиць вилітають тісно поставлені фоліанти та гепаються об протилежну стіну, чути кроки із замурованого приміщення бібліотеки. Проте це все ніщо у порівнянні з примарною службою: на самісінькій верхівці собору, у хорах, іноді вночі починаються потайбічні співи й молебні. Сторожі вже навіть не ходять перевіряти, що там, адже нікого не побачать, а служба йтиме без перерви повні три години. Міліціонери навіть хотіли завести щоденник усіх потайбічних випадків, щоб фіксувати діяння потривожених домініканців. Робота тут не для слабонервових, знайти охоронців щоразу стає все важче. Відновлений у дев’яностих собор тепер є діючою грекокатолицькою церквою, досить популярною серед львівської інтелігенції та національно свідомої молоді. Можливо, колись домініканці знову знайдуть спокій у своїх підземних могилах. Поки монахам нічого не залишається окрім як правити свої потайбічні служби й поливати квіти на підвіконнях, намагаючись подружитися зі співробітниками музею.

84


TERRA FANTASTICA 7. КОХАНКА МАЗЕПИ Важко уявити стародавній Чернігів без таємниць. Потайбічною зіркою міста є примара Мотрі Кочубей, доньки генерального судді Василя Кочубея із відомого козацького роду. Вона була коханкою самого Івана Мазепи, з якою він хотів одружитися, але батьки були категорично проти: Мотря доводилася гетьману хрещеницею. Дівчина була на 49 років молодшою за Мазепу. Вперше після хрестин побачила його в шістнадцять, у родинному маєтку в Ковалівцях. Оскільки гетьман уже кілька років був вдівцем, у тому ж 1704 році посватався до красуні, але отримав різку відмову батьків. Кочубеї вважали те страшним гріхом і за наполяганням матері, Любові Кочубей, вирішили вислати свою наймолодшу доньку в монастир. Під час подорожі в обитель Мотря з розпачу втекла до Мазепи. Проте гетьман, злякавшись гніву поважних Кочубеїв, відіслав її назад до батьків. Через декілька років непокірну дочку видали заміж за Івана Чуйкевича, козака Ніжинського полку. Попри це, Мотря й Мазепа певний час листувалися.

знайти спокою. Тепер Мотря приречена стерегти скарби Мазепи, які нібито гетьман взяв у полковника й заховав у підвалах канцелярії. З тих пір щороку у ніч на Пречисту (чи на Івана Купала, є кілька варіантів), перед самісіньким світанком дівоча постать у білому блукає древнім Валом. Щоб зняти прокляття, потрібно перехрестити Мотрю, але така сила материного прокльону, що кожен, хто бачить нещасну, не може ні слово мовити, ні поворухнутися від страху. Можливо, колись знайдеться сміливець, що звільнить Мотрину душу від прокляття, і Мазепині скарби у невідомих закутках канцелярії розсипляться в пил.

У 1709 році Чуйкевич із дружиною потрапили до московського полону, та були помилувані як родичі покійного Василя Кочубея. За вироком суду козака вислали в Сибір, і Мотря поїхала за чоловіком. Є версія, що після його смерті жінка повернулася на батьківщину й дожила віку в Вознесенському жіночому монастирі під Полтавою. Кажуть, коли Мотря втекла з дому до Мазепи, її прокляла рідна матір. Тому після смерті душа сердешної не змогла

8. ВДОВА СУЛИМИ

Будинок заклали в 1833-1835 роках. Помер Сулима в 1840 році. Невдовзі по тому молода вдова вийшла заміж за генерала артилерії Н. Ловцова. Жінка переїхала до другого чоловіка, а щоб не обтяжувати себе недобудовою, подарувала будинок Благодійному товариству. Невдовзі по смерті господаря зі спорудою почали коїтися дивні речі. То кучер побачить прозору примару Сулими, то на голови перехожим із даху будинку хтось кидатиме каміння, то вікна пустуючої будівлі вночі світитимуться. Кияни подейкували, що будинок проклятий ворогами вдови, яка так успішно вийшла заміж. Висували версію і щодо зруйнованого Лютеранського кладовища неподалік, вважали, що нову вулицю проклали досить необачно.

торець будівлі дуже вдало добудували церкву Олександра Невськокого, яку освятили того ж року у свято Успіння Пресвятої Богородиці. Після цього привиди заспокоїлися і не з’являлися. Проте за два роки в лютому сталася страшна пожежа: горішній дерев’яний поверх згорів повністю, а від нижнього залишилася тільки кам’яна основа. На щастя, постраждалих не було. Ще до настання наступного року будівлю й церкву поспіхом поновили, ще раз освятивши. У 1870 з’явилася ще одна добудова, і Сулимівка перетворилася у ціле благодійне містечко. Але ненадовго: у 1919 році її закрили, а згодом більшовики знищили школу, домову церкву і всі інші культові споруди. До 1928 року будівлі колишньої богодільні переробили під квартири. Тепер у Сулимівці знаходяться офіси. Після нововведень більшовиків привиди знову з’являються у будинку. Час від часу налякані співробітники чують арії покійної Вишневської чи зустрічають прозору примару Сулими. Фото © Дмитро Мірошниченко

Київ важко уявити без містики. Одним зі столичних місць, де можна зустрітися з потойбічним, є «Сулимівка», будинок за адресою Лютеранська 16. Його будівництво розпочав далекий родич легендарного гетьмана Івана Сулими, одружений зі співачкою Уляною Вишневською. Чи то близькість зруйнованого Лютеранського кладовища, чи заздрість друзів родини наклала на душі господарів прокляття, але дотепер у стінах будинку можна зустріти примару Сулими й співаючого привида його дружини.

Ненадовго витівкам привидів поклали край, коли у 1859 році в присутності імператора Олександра Другого будівлю, нарешті, освятили. У Києві відкрилося сулимівське благодійне відділення, під дахом якого спочатку знайшли притулок понад 20 літніх людей, 10 незаможних учениць Фундуклеївської гімназії і стільки ж убогих вдів. Також була відкрита їдальня дешевих обідів. У 1866 році у лівий

85


TERRA FANTASTICA 9. ПРИВИДИ СТАРОГО ХАРКОВА Студенти Харкова можуть похвалитися не лише хорошою освітою чи старовинними корпусами, а й університетськими привидами. На театральному факультеті Харківського національного університету мистецтв до примар звикли. Спудеї часто затримуються допізна через репетиції, тож потойбічне наспівування й невидимі кроки для них не новина. Причиною дивних шумів є привид молодої дівчини, яка блукає стінами факультету. Побутує скандальна легенда, що раніше у будівлі універу був публічний дім, і це привид жриці кохання, яку задушив незадоволений клієнт. Насправді, подібного закладу тут ніколи не було — перед тим як прийняти театралів, будинок був жіночою гімназією. Тож інша версія більш вірогідна: кажуть, що примара — це привид однієї з гім-

назисток. Нібито вона повісилася у будівлі чи то через навантаженість навчання, чи через позашлюбну вагітність. Мовля, вбила дитину, а потім совість замучила дівчину, і вона вирішила накласти руки й на себе. Дехто дійсно стверджує, що привидів двоє, молодої жінки й маленької дитини. Хай там як, але іноді тут стаються справді дивні речі: із пустої аудиторії лунає чиєсь наспівування, біла примара блукає коридорами й ховається від випадкових перехожих за рогом, одного разу навіть зробила студентам чай: коли ті майже поснули, увімкнула електрочайник. Привид гімназистки не єдиний у Харкові: спудеї університету ім. Каразіна вірять, що по корпусу ходять примари... ректорів. Мовля, сходять прямісінько з портретів у холі третього поверху. А їх не один і не два — університету більш ніж двісті років! Студенти Академії дизайну та мистецтв (в народі Худпром) побоюються примар, бо їхній ВНЗ розташований на території зруйнованого кладовища. Воно було знесене після Другої Світової більшовиками, навіть попри те, що було величезним і там ховали знаменитих містян. Могили відомих людей ще перенесли, а от простим харків’янам не пощастило: хрести просто зрівняли з землею. Проте деякі могили залишили. Наприклад, у теперішньому парку Молоді, що як і Худпром розташований на «темному» місці, збереглася могила письменника Миколи Хвильового. Кажуть, літератор іноді ночами з’являється в парку, лякаючи випадкових сонних перехожих.

10. П’ЯНА ЦЕРКВА Чернівці, мабуть, найбезпосередніше місто України. Всього сто років тому майже кожен містянин вільно володів п’ятьма мовами, адже в Чернівцях чи не найбільша в Україні різноманітність діаспор. Кожен народ приносив щось особливе в культуру й побут міста, в історію, у тому числі й містичну. Дивиною привертає увагу Кафедральний собор Святого Миколая Чудотворця. У народі він — «п’яна церква», через химерно закручені куполи. Те, що з архітектором було щось не так, помічаєш і зайшовши досередини: наприклад, вівтар стоїть не навпроти входу, як у класичній церкві, а справа. Насправді, собор побудований у 1939 році і є копією румунського храму сер. XI ст. в Куртя-де-Арджеші. У будь-якому разі, церква вигідно вирізняється серед

інших своїм виглядом і досить популярна серед прихожан. Але лише вдень, уночі споруду намагаються обходити десятою дорогою. У чому ж справа? Подейкують, що церкву будував недобрий священик, через це у ній все валилося і будівництво затягнулося. Однієї ночі до панотця прийшов злий дух і сказав, що той швидко вибудує багатий храм, якщо замурує у стіні першу жінку, яка переступить поріг церкви. Наступного дня до священика першою прийшла його дружина, бо несла чоловіку обід... Бідолашна так гірко ридала, що від її мук викрутилися малі башточки на храмі. За легендою, якщо вночі тричі обійти собор, то можна почути голосіння замурованої дружини священика, а навкого церкви ходитиме його чорна тінь... Це не єдиний чернівецький привид: подейкують ще про примару закоханої іспанки у будинку №15 на Університетській. У старовинному триповерховому будинку при Румунії розташувалося іспанське консульство. Дружина консула була неймовірною красунею, часто блукала вузькими чернівецькими вуличками і одного вечора зустріла вродливого високого парубка. Вони закохалися з першого погляду, стали потай щодня зустрічатися. Але іспанка не могла зважитися кинути нелюбого чоловіка: клятва вірності непримиренно боролася з коханням. Тоді красуня вийшла на балкон будинку, глянула востаннє на вулички і скверик, де зустрічалася з коханим, – і кинулася вниз. Кажуть, ще й досі бродить чернівецькими вуличками душа гордої іспанки, шукає втрачене кохання.

86


TERRA FANTASTICA

Примарні цитати Все-таки привидів простіше зустріти в кіно чи книзі, ніж наяву. Дізнатися, як уявляють примар письменники фентезі, можна з уривків із їхніх книг.

4

Гаррі, як і всім довкола нього, забило дух. Крізь чорну стіну струменіли десь зо два десятки привидів. Білосніжні і ледь прозорі, вони линули кімнатою, розмовляючи між собою, і майже не звертали уваги на першокласників. Здається, вони сперечалися. Той, що скидався на маленького гладкого ченця, доводив: — Даруйте, але йому треба дати додатковий шанс... — Любий отче, хіба ми не дали Півзові всі шанси, яких він заслуговував? Він тільки псує нашу репутацію, і до того ж, ніколи не був справжнім привидом... О!.. А що ви всі тут робите? Привид у трико з високим круглим коміром раптом помітив першокласників. «Гаррі Поттер і філософський камінь» Дж.Ролінґ

4

Долаючи свій ляк, Василина обережно торкнулася мережаного краєчка його правого крила і миттю відсмикнула руку — камінь виявився крижаним. Зненацька від статуї відокремилася примарно-блакитна тінь. З переляку Василина тоненько верескнула й одразу ж затулила собі рота долонями. — Привіт, — пролунав тихий хлоп’ячий голос, — мене звати Шайм. Пригледівшись, вона розрізнила в блакитній примарі обриси постаті того самого кучерявого хлопчика. — У тобі зараз багато сили, — повільно мовив він. — Я бачу синю іскру в твоєму серці... Дивись, зараз до тебе злетяться всі загублені в часі, хто тільки є в цій залі. А їх тут чимало. «Часодії: Часова вежа» Н.Щерба

Фото © Влада Соловйова

4

Сіра дружина зупинилася. Еллохір подав Арагорну оздоблений сріблом ріг. Арагорн голосно протрубив, і тим, хто стояв позаду, здалося, ніби вони чують звуки рогів у відповідь, схожі на далеке печерне ехо. Іншого відгуку не було, але всі відчували, що навколо пагорба збирається багаточисельне невидиме військо. З гір налетів вітер, холодний, як подих примар. Арагорн спішився і, вставши біля каменю, голосно крикнув: — Клятвопорушники, навіщо ви прийшли? Із мороку ночі, ніби здалеку, долинув голос: — Виконати клятву та отримати спокій! — Час настав! — мовив Арагорн. — Нині мій шлях пролягає до Пеларгиру на Андуїні, і коли той край буде очищений від прибічників Саурона, я вважатиму клятву виконаною і назавжди відпущу вас з миром. Я, Елессар, нащадок і спадкоємець Ісілдура Ґондорського, наказую — прямуйте за мною. «Володар перснів: Повернення короля» Дж.Толкін

87


Захоплива моторошність

• Спецпроект

UkrFantasyArt

Загадкові істоти з палаючими очима й величезними крилами, люті та могутні хижаки із забутих кошмарів, створіння, що викликають жах і... захват. Фантастичні персонажі української художниці Катерини Ясакової є справжнім втіленням моторошної краси.

88


89


ГАЛЕРЕЯ

90


ГАЛЕРЕЯ

91


ГАЛЕРЕЯ

92


ГАЛЕРЕЯ

93


ГАЛЕРЕЯ

94


ГАЛЕРЕЯ

Катерина Ясакова Двадцятирічна художниця із Житомира створює фантастичні картини, які вражають своєю яскравістю і моторошністю. Її роботи можна легко знайти на фентезійних сайтах чи тематичних форумах, а віднедавна й повісити собі на стіну: дівчина бере участь у проекті ArtDays — створенні фантастичного календаря. Захоплюється малюванням ще з раннього дитинства. Спершу в хід ішли олівці й гелеві ручки, а згодом Катя спробувала себе в комп’ютерній графіці й наразі надає перевагу даній техніці. Серйозно займатися творчістю почала у 2009-2010 роках, у віці шістнадцяти років. На сьогодні також пише маслом, аквареллю та акрилом, ліпить фігурки із полімерної глини й створює оповідання. Свої сторінки із творчістю веде під чоловічим псевдонімом Shegresh Egrashed, має й декілька імен для підписів: більш ранні роботи позначені «Amenlon», «Sinte A.», «S. Arkras», а нові підписані просто «А» чи «AcidAmbient». Дівчина обожнює драконів та малює фантастичних персонажів: загадкових і моторошних, красивих і небезпечних. Усі авторські герої, не виконані на замовлення, є самостійними персонажами і мають по декілька «портретів». У планах художниці написати книгу з усіма власними героями, а краще створити комікс. Виконує роботи за допомогою графічного планшета Wacom Intuos 5, використовує такі програми, як Paint Tool Sai і Photoshop, знімає спідпейнти в програмі Camtasia Studio. Детальніше ознайомитися із творчістю Катерини можна тут: http://arkras.deviantart.com/ http://vk.com/club77544749 http://virink.com/profile/AcidAmbient/art

95


ПРАТЧЕТТІВКА

Ви читаєте «Темну вежу» якщо: 1. Пустелею тікав чоловік в чорному. 2. Його переслідував стрілець. — Гендальфе, може ти просто пролетиш через весь Мордор до Ородруїна на орлі, який міг би тримати перстень замість тебе, і з висоти скинеш кільце в жерло цього вулкана? — Ой, все! — Може, зустрінемося? — Ну, не знаю, мені ще потрібно переглянути твою бібліотеку... Як дивляться «Надприродне» дівчата-фанати: 1 сезон. Крутий серіал! Почали дивитися друзі. 2 сезон. Сюжет ще заплутаніший! Тепер дивляться всі дівчата з класу. Дін красунчик. 3 сезон. Тупі однокласниці починають слухати рок. 4 сезон. Кастіель! Кас! Сюжет ще заплутаніший. Друзі закинули на середині другого. Дін все ще красунчик. 5 сезон. У Сема волосся довше, ніж в Оксани. У класі знову попса. Дивлюся одна :( 6 сезон. Голий Сем! Чорт забирай, голий Сем! ТААК, НЕВДЯЧНІ ГЛОРИ, СЕММІ МІЙ! — Привіт, що читаєш? — «Сильмариліон». — А, ясно. І як довго? Робота мрії: мені платять за кількість прочитаного. Рон Візлі це не просто «рудий, у веснянках і бідно зодягнений», а той, хто багато їсть і не товстіє. Кожна дівчина мріє бути Роном.

96


ЧИТАЛЬНЯ 97


ЧИТАЛЬНЯ

Анастасія Шнайдер

Марта і Годинникар РОЗДІЛ X САДОВІ ФЕЇ ТА ВІСТІ З ДАЛЕКИХ БЕРЕГІВ

З

часу останньої зустрічі з капітаном минув тиждень. Баярд так і не відвідав більше маєток на бульварі Флоріс. Говорили, що йому негайно потрібно було вирушити до земель Східної Атлантики, на острів Лазавард. Повернутися назад, як повідомила Марті панна Хризантема, капітан не міг, адже шторми над містом Туманів тепер не припинялися, а біля західних берегів морякам загрожувала смертельна небезпека. Це було схоже на страшний сон: сонячна та затишна Примарна бухта в лічені секунди куталась у чорний густий туман, який сичав і клекотів, намагаючись своїми кігтями дістатися за мур. Сміливий вартовий, Чорний орел, раз у раз клював ті темні лаписька дзьобом й вони відповзали назад, у бурхливе море. Небесний птах не спав, не відпочивав, а тільки вдивлявся блискучими очима у тьмяний горизонт і чекав звідти сонця як останньої надії. Рідна, але така далека палаюча зоря немов збайдужіла до всього живого і дарувала не тепло, а лише крижане холодне світло. І хвилювання охоплювало душі, і четверо воїнів чарівної варти здіймали голови до неба. Вони чи не єдині знали напевне: грядуть великі зміни.

98

А Марта жила собі у багряному маєтку, наче у найрадіснішій з відомих їй казці. Зранку вона допомагала Гортензії в саду, поливала квіти, доглядала дерева, збирала осінній врожай, потім забігала до Марка у крамничку на розі вулиці Азалій. По обіді дівчина читала книги в бібліотеці пана Ніколаса. Інколи ввечері до них заходилв веселенька Лотті й розповідала за чаєм безтурботні байки про пані Беллу, яка сіяла на балконі торішній сніг, і її колишнього сусіда Анджея, що внадився ходити в Південні сади ловити фей. — Ти мені уже давно обіцяла показати отих фей! — пригадала Марта, коли Шарлотта заглянула до них одного холодного дощового вечора. — Так, звісно, люба. Тільки скінчаться ці набридливі дощі, я тебе туди проведу, — сказала дівчина, поставивши на блюдце біленьку фарфорову чашечку. — То як там просуваються справи з пошуками Годинникаря? Ви з Марком уже маєте якийсь план? — поцікавилася вона. — Ох, — зітхнула Марта, — чесно кажучи, останнім часом я про це узагалі не задумуюся. — Як? — здивовано підняла тоненькі брови Шарлотта. — Хіба ти не хочеш додому? — А ти вже так хочеш мене здихатися? — розсміялася дівчина, розлігшись на червоних, гаптованих золотом подушках. — Ні, зовсім ні! — заперечила Лотті. — В мене ще ніколи не було такого хорошого, веселого друга! — зізналася вона. — Просто коли ми вперше зустрілися, мені здалося, що ти дуже сумуєш за домівкою і прагнеш повернутися. І, крім того, в тебе там хвора мама, ти казала …. — Так було спочатку. Я сумувала, правда. Але тепер зрозуміла, що тут набагато краще, ніж вдома: тебе ніхто доймає постійними докорами, вказівками, не каже, яка ти погана або неслухняна, немає злих кузин і заздрісливих однокласників… А міністр? Та що він нам зробить? І з відьмою якось розберемося, ніхто ж не сказав, що вона обов’язково виявиться жива… — спокійно розмірковувала Марта, аж раптом, на хвилину завмерши, додала: — А от мама… Думаю, вона зачекає мене. Я повернуся, лише трохи тут ще побуду і повернуся до неї. Колись… Вона знову лягла на подушки і сліпим кам’яним поглядом втупилася в стелю. — Ну що ж, як собі знаєш. Я рада твоїй присутності тут, але пам’ятай, головне — не спізнися, — переконувала Шарлотта. — Авжеж. Усе потрібно робити вчасно. От так і треба, — пробурмотіла дівчина, і увесь світ навколо неї: камін, відблиски вогню на кришталевій люстрі, кімната втонули у темряві. Вона ще щось відчувала крізь сон. Здається, Лотті накинула їй на плечі ковдру, і її мініатюрні черевички потупали паркетом до виходу. Здається, потім гупнули двері, щось говорила Гортензія… Здається, ти змінилася, Марто. Та хто знає, чи в ліпший бік? Ти так хотіла не забути. Але, але… Може, у всьому винні тумани? Тіні? Осінні дощі? Хто ж винен, що твоє серце перестало відчувати рідний берег за чорним гори-


«МАРТА І ГОДИННИКАР» А.ШНАЙДЕР зонтом, а нічне марення липневої ночі засліпило твою душу? На вулицях уже вирувала справжня глибока осінь. Дерева, наче збіднілі жебраки, стояли обдерті вздовж багатих бульварів, наче просячи холодний вітер змилостивитися над їхніми вбогими шатами. Великим будинкам, наче паничам у промоклих капелюхах-дахах, так і кортіло врешті обтрусити з себе краплі дощу на брудну бруківку. Якось блідим мокрим і хворобливим днем Марк, Марта та Лотті жваво розмовляючи йшли Сонячною площею, яку тепер доречніше було б перейменувати на Дощову. Годинник на міській ратуші якраз пробив шість разів. — Ой, дивіться! — закричала Марта, вказуючи рукою на циферблат величезного годинника. — Якась дивина! Стрілки показують дванадцяту годину п’ятнадцять хвилин, а я щойно точно чула, як куранти пробили точний час, тобто шосту вечора, як таке можливо? Годинник зламався, чи що? — Ні, все абсолютно правильно й точно, наскільки таке, правда, можливо у нашому світі, — мовив Марк. — Хіба ти, роззяво, ще не помічала, що цей годинник має два боки, які по-різному показують час? Північний бік вказує на годину доби, південний — скільки часу залишилося до кінця року. Я тобі казав, що в нас роки йдуть набагато швидше, ніж у вас. Рівно четверть уже минула, скоро почнеться зима. — Як так, зима? Уже зима? — здивувалася дівчина. — Ти жартуєш! — Ну, не уже, днів так за шість настане, але це чиста правда, скажи ж їй, Лотті. — А він правий, — підтвердила сестра, — коли дві стрілки зійдуться на цифрі дванадцять, ти маєш уже бути на Великій землі. — Тобто, так швидко!? Чому мені ніхто не розповів? — завередувала Марта. — Ми думали, ти знаєш сама! — розгубилася Шарлотта. — Нічого я не знала! — Не влаштовуймо скандалів, — заспокоїв її Марк, — часу ще вдосталь. Ми усе встигнемо, аби лише Годинникаря знайти та з відьмою розібратися. От повернеться Баярд, тоді й вирішимо, як діяти. Не розкисайте, нам іще до фей іти. А то такі паршивці, оком не змигнеш, як напакостять! Розкішні колись Південні сади тепер застигли у тихому осінньому сні. Золоті та мідні, багряні й пурпурові крони дерев, завмерли, ніби вилиті з чистого медового воску. Вітер, що шугав провулками мов підступний злодюга, не смів зачепити того, що оберігала магія садових фей. — Ті маленькі хулігани — вмілі майстри свого діла, — зізнався Марк, — кожна з них стереже своє дерево, наче зіницю ока. — Яка краса! — захоплено говорила Марта, розглядаючи заплетені пожовклим хмелем стовбури дерев. Тут збереглися чари справжньої королівської осені, багатої на золото, шовк і багряницю, на кришталеві роси й срібний іній. Раптом, в цій сутінковій благодаті замайоріли дрібнесенькі кольорові вогники. — Феї! — запищала Лотті й кинулася, необережно протягуючи по гладенькій траві сірий шлейф свого плаща, кудись у хащу, між яблуні та сливи. Кольорові іскорки обсіли її ручки та плечі. — Сюди! Сюди! Я познайомлю вас зі своїми друзями! — покликала Шарлотта. Марк і Марта поспішили за нею. Аж тут хлопець пронизливо зойкнув. Хтось поцілив йому величеним жолудем прямо в потилицю. — От хулігани! — закричав юнак, сердито пригрозивши кулаком меткому червоному вогнику, що сховався позаду між гілля дерев.

— Так і треба! Так йому і треба! — веселилася Шарлотта, і реготала так, що ледь на впала на траву. — Не сердься, Марку, вони жартома, — спробувала залагодити ситуацію Марта. — Знаю я їх жартики…. — бурмотів хлопець. — Облиш його, краще ось, знайомся, це — Ірма. Фея світла. Вона вміє робити веселку, уявляєш?! У цьому їй допомагає фея води, Амата. Це ось фея вітрів, Еванна, ну, і остання, Лінда, фея землі, — закінчила Шарлотта, а перед Мартою тим часом вишикувалася ціла блискуча вервечка з жовтого, блакитного, фіолетового та зеленого кольорів. Придивившись до них ближче, дівчина розрізнила в сліпучому світлі маленьких крилатих людей, зростом трішки більших за мізинець. — Любі мої подруги, це — Марта, гостя з Великої землі! — представила Лотті, а верткі, непосидючі феї схвально загули. Увагу Марти одразу привернуло їхнє незвичне вбрання. Сукенки фей були зшиті з найніжніших квіткових пелюсток, ще й оздоблені так майстерно, ніби над ними працював наймайстерніший кравець Атлантики. На хвилину запала мовчанка, а потім рій вогників озвався до неї мелодійним звуком, схожим на срібні дзвіночки. — Не всі одразу, по черзі, — запищала фея води, — вона нас не розуміє! — З вашого дозволу, я перша дещо запитаю, — мовила крилата панночка й підлетіла, тріпочучи сяючими блакитними крильцями, майже під самий ніс до Марти: — На Великій землі справді немає жодної феї? — Мені жаль, але жодної, — зізналася дівчина. Кольорові вогники розчаровано загули. — Точно? — перепитувала невгамовна Амата. — Абсолютно. Принаймні я за все життя не зустрічала. — Невже? А скільки ж ти тоді живеш? — втрутилася фея світла, Ірма. — Багато весен? — цікавилась допитлива Еванна. — Чотирнадцять. Чотирнадцять весен, — відповіла збентежена Марта, що відчула себе в компанії маленьких людей, як на справжнісінькому допиті в начальника Таємної варти. Цвітастий рій тим часом вибухнув дзвінким, писклявим сміхом. — Чотирнадцять весен! Ха-ха-ха-ха! — реготала голосно Лінда. — Просто комедія! Так мало! Ти ще зовсім дитяточко! — Неправда! — обурилася Марта. — Не знаю, як для вас, але для нашого світу це вже досить нормальний вік. Я вже доросла. От вам скільки років? — Мені вже сто сорок шість весен! — гордо промовила Лінда — Мені сто сорок сім! — сказала Амата. — А мені сто сорок вісім! — пропищала Еванна. — А мені сто п’ятдесят, і я тут найстарша! — заявила Ірма. — Ого, це багатенько…. — замислилася Марта. — Ви виглядаєте так… молодо! — Ну, звісно, дурненька, ми ж феї! — пищала їй у вухо Амата. — Пограйся з нами! — кричала Лінда, потягнувши Марту за палець. — Обережніше, дівчатка! — просила Лотті. — А й справді, — мовила Ірма, — якісь ми неввічливі. Гей, хіба так личить приймати дорогих гостей? Підемо краще влаштуємо прогулянку нашими казковими садами! — Тим паче ця бідолашка ніколи в житті не бачила фей! — співчутливо сказала Амата, погладивши Марту крихітною долонькою по голівці. — Так, так! Ходімо! — підхопили інші феї. — Потрібно будити тих сонь! Сестриці, вставайте, прокидайтеся! До нас прийшов новий друг! — продзвеніло хащами сто-

99


ЧИТАЛЬНЯ голосе відлуння, і всі пагорби, долинки, садові алейки й стежинки зарясніли палаючим цвітом кольорових вогнів. — Яке диво! — захоплювалася Марта. — Нічого особливого. Подумаєш, феї! — обізвався врешті Марк, що увесь цей час намагався тихенько та дуже обережно триматися позаду. І недаремно. Не встиг він договорити, як йому в потилицю вцілив черговий величенький жолудь з пронизливим писком: . — Ото вже зануда! Марта й Лотті засміялися, а Марк присоромлено притих й вже більше не озивався. Феї продемонстрували, здається, усі можливості своєї магії. Показали, як вправно вони золотять листочки на деревах, як сріблять інеєм трави, як розмальовують сутінки у колір темної солодкої вишні. Амата розкладала на кожну травинку кришталеву вечірню росу, Ірма збирала в поділ сукні останнє сонячне проміння, Еванна втихомирювала вітер над садами. Вона зловила його за самісіньку бороду, а той вирвався і утік пустувати десь гад морем. — Клятий східняк! — пискнула йому вслід фея. — Приніс із собою запах Імірського мигдалю та Лазавардської кориці. Знов десь по ярмарках швендяв, а в мене ж алергія на корицю! Апчхи! Нічого, ото заколишеться десь тут, у вітті молодих груш, я йому влаштую! Фея землі, Лінда, літала над садами, затуляючи бутони зів’ялих хризантем, айстр та жоржин, і співала: — Минула ваша пора, квіточки, замерзла рілля, холодно спатоньки…. Затуляйте очиці… Чарівна мелодійна осіння колискова линула над містом Туманів. Її звук, наче відгомін далекого дитинства, наче голос матері, що кличе додому свою дитину, сповіщав усім: наближається холодна пора: посріблені бородаті ранки з посивілим від інею сонцем на чолі, білі дні, закуті у мороз, колючі ночі — довгі й заспані. Під кінець цього дійства всі феї зібралися на пожовклому лужку, де сиділи зморені Лотті та Марта, й з ледве чутним шурхотінням, спустилися їм на долоні. — Вам сподобалося? Це ще не все, що ми вміємо! — вихвалялася Ірма. — Просто сьогодні нам сумно! Дуже сумно! Гряде холодна зима! Штормова зима! — хвилювалися феї. — Ми знаємо: вертається зла відьма, — шепотіла Лінда. — Сонце коле ручки! — бідкалася Ірма. — Вітри не слухаються! — плакала Еванна. — Ой, як же вам тяжко! — схвильовано говорила чуйна до чужого горя Лотті. — Хто ж може зарадити? — Той, хто прожене відьму і її приспішників, мила панночко! — відповіли феї. — Чи ви не про Годинникаря кажете? — здогадалася Марта. — Про нього, про нього! Він має повернутися! Він здолає відьму, так він обіцяв, так і зробить! — впевнено мовила Амата. — Той дідусь був таким добрим до нас. Пускав бавитися у свій сад…. — пригадувала Ірма. — То він не сказав вам, коли повернеться? Чи як можна з ним зустрітися? — Ні, мила дівчинко, хіба ж він знав, що відьма отаке утне? — зітхнула Еванна. — Шкода, — розчарувалася Марта, — але ви не сумуйте, прийде весна, і ми переможемо відьму! Ви такі гарні, такі дружні. Хоч ви і маленькі, але ваша єдність — то величезна сила, повірте. Феї були неабияк задоволені таким компліментом і знову схвально загули. — А ти ще прийдеш? — озвалася Амата. — Пограєшся з нами? — Певно, так, якщо мене не забере вітер, звісно. —

100

Марта так несподівано для себе згадала слова пані Хельги про зміну вітрів й все інше. Дівчина раптом зрозуміла, що кожен її день тут може виявитися останнім, і їй тут же захотілося залишити щось на згадку добрим маленьким людям, щоб ті потішилися, пригадуючи свою гостю. Марта читала багато казок, а тому знала, що феї дуже люблять блискітки, камінчики й всілякі коштовні речі. Вона не вагаючись зняла з пальця срібну каблучку, подаровану тіткою на іменини, й простягнула заплаканій Лінді, яка й досі не могла пережити того, що її любі квіточки поснули. — Ось, бери, вона, звісно, завелика, але я думаю, ви знайдете цій речі застосування, — мовила дівчина, посміхнувшись. Лінда вмить повеселіла. Вона підлетіла ближче, поцілувала Марту в щоку й радісно запищала : — Дякую, добра панночко! Амата й Лінда удвох поволокли кудись каблучку, а Ірма з Еванною про щось діловито розмовляли. Вони прикликали до себе інших феї, кілька хвилин побазікали, й, підлетівши ближче до своїх гостей, Ірма мовила: — Коли ви і справді зібралися шукати Годинникаря, то наша громада може вам допомогти. — Милі феї, — сказала Марта, — якщо я не знайду пана чарівника, то, можливо, більше ніколи не повернуся додому і ніколи не побачу свого доброго друга, вартового вежі. Повірте, ніхто у цілій Атлантиці не бажає повернення Юліана дужче, ніж я! — У такому разі, — затараторила фея, — нам потрібно порадитися. Ще з хвилину чувся нерозбірливий шум, а потім фея світла прикликала до себе гінця і сказала: — Несіть. Отож, любі мої друзі, не знаю, чи стане вам це у нагоді, але ми думаємо, що це дещо важливе, інакше Годинникар не віддавав би це в Південні сади нам на збереження. Трійка фей винесла, тріпочучи блискучими крилами, перед очі присутніх білий сувій, перев’язаний смарагдового кольору стрічкою. — То є чарівна мапа Атлантики. Як нею користуватися, ми й досі не відаємо, але, може, ви виявитеся кмітливішими, — сказала фея. — Словом, ми вам її даруємо, але з умовою, що ви вбережете мапу від потрапляння у злі руки. Згода? — Обіцяю! — гордо сказала дівчина. Марта обережно взяла до рук й розгорнула таємничий сувій. Він виявився чистим. Білосніжний пергамент — і більш нічого. — Добре, вдома розберемося, що з цим робити, — вирішила Марта. — Гей, ви, сестриці! Влаштували гулянку з подарунками, а мене не кличете? Говорила фея, це очевидно. Але ж де вона? — Ха-ха, ну ви смішні, чесно! Я тут, зверху! І справді, у кроні розлогої яблуні над головами дітей мерехтів пурпуровий вогник. Просто на вітті гойдалася маленька фея. Одяг її відрізнявся від тутешнього: червоний з позолотою сюртук, довгі коричневі чоботи, чорний капелюх, з якого звисало пишне рожевувате перо, робили її схожою на бравого морського капітана. — Феріна! — опізнали незнайомку родичі. — Це феябуревісниця! Як ми сумували! — Ой, а мені ніколи було сумувати, любі! В морі тепер, як у казанку вересової відьми: то кипить, то булькає. Як я втомилася! Скільки пригод пережила, я вам і за три дні всього не перекажу! — хизувалася фея. — Феріно, — раптом озвався Марк, — Коли ти тут, то й Баярд у місті? — О, мої старі знайомі! — мовила, нарешті спустившись донизу, маленька панночка. — Звісно, що так, тільки


«МАРТА І ГОДИННИКАР» А.ШНАЙДЕР пришвартувалися біля західного берега, капітан одразу помчався у місто. Хоча я здогадуюся, чому… — загадково сказала фея. — Треба поспішати, Марто! Баярд повернувся! — закричав Марк. — О, я думала, ви залишитеся з нами потеревенити, познайомите мене з вашою новоприбулою гостею, — засмутилася Феріна. — Вибачте, добрі феї, дякую вам за все, але ми поспішаємо! — запевняла Марта. — Ми ще повернемося! — обіцяла Лотті. Врешті феї попрощалися з дітьми й полетіли собі у затишні дупла й хатинки між дерев ділитися новинами. Марк, Марта й Лотті бігли сутінковим містом лише з однією надією, що сміливий капітан, який вже колись врятував їх від біди, внесе хоч якусь ясність у ці туманні, в прямому значенні слова, події. Коли трійко дітей не увійшли, а, як сказав би МакЖак, «влетіли з розмаху» у вітальню маєтку на бульварі Флоріс, там, біля палаючого багаття каміна, вже сиділо дві панни і Брум. Постать четвертого ж ховалася в тіні. Незнайомець швидко підвівся з крісла, вийшов на світло й поштиво вклонився дітям, заговоривши знайомим теплим голосом: — Доброго вечора. Ну от, як кажуть, ми й зустрілися. Смагляве, обвіяне жаркими східними вітрами обличчя засяяло привітною, чарівливою посмішкою. У трішки грубуватих, але правильних рисах лиця, блискучих темнокарих очах, у впевненій гордій поставі відчувалося щось добре й просте, але водночас дуже таємниче. Жага пригод в його венах давала сили до життя, немов друга кров. Від чоловіка аж віяло свіжістю, немов од вируючого моря, так що кожен, хто його бачив, посміхався у відповідь. — Баярде, здрастуй, любий Баярде! — вигукнула Лотті й кинулася обіймати капітана. — Ну, а як поживає мій хоробрий матрос? Не сумуєш за Південними морями? Чи ж уже в’ївся у сушу? — весело звернувся чоловік до Марка. — Та ні, хоч зараз би, та й у моря! — вигукнув юнак. — У тебе дуже скоро видасться така можливість, брате! — заінтригував Баярд. — Та про це згодом. Хризантема лише тихенько усміхалася поряд. Марта зрозуміла, що вона має для них якусь радісну звістку, таку, що змусила її світитися зсередини. Панна трохи запізно, але все ж зметикувала, що треба представити свою гостю, підійшла до дівчинки, легенько опустивши руку на її плече, і мовила : — Оце і є та сама Марта, про яку я тобі розповідала. Знайомся, любонько, це мій давній друг, капітан Баярд. Людина, яка плавала в усіх семи морях й, між іншим, навіть відвідала твій рідний край, Велику землю. — Радий познайомитися з тобою, Марто, — вклонився чоловік, трохи збентежений Хризантеминими словами. — Ви справді плавали до Великої землі? — не могла повірити Марта. Невже такі далекі світи, як звичайний і магічний, можуть тісно перетинатися? — Так, близько року тому я там бував. То була надзвичайно далека й важка дорога. Не радив би комусь повторювати. Хоча… Можливо, колись я ще так збожеволію, що попливу до тих берегів удруге, хтозна? — усміхнувся капітан. За вечерею діти не давали спокою Баярду і один поперед іншого запитували про все на світі : — То правда, що на Лазаварді живуть гобліни? — поцікавилася Лотті, яка за розмовами навіть не мала часу скуштувати шматочок малинового пирога на десерт. — Звісно, що так. Ці істоти мешкають у тамтешніх малахітових підземеллях. Жителі острова їх дуже недо-

люблюють, — жваво говорив капітан, — хоча вони не такі вже й кепські, чесно кажучи, характер у них, звісно, своєрідний, упертий, але майстра, вмілішого за гобліна, не знайти. Гобліни вміють робити надзвичайно міцну зброю, яка не ржавіє, не ламається. Моя шпага, до слова, теж справа їхніх рук. Я вам залюбки покажу її, коли ви прийдете на мій корабель. — Ви запрошуєте нас? — зраділа Лотті. — Залюбки. Радий буду вас вітати на борту свого судна в будь-який час. Діти перекинулися веселими поглядами і нарешті, замовкли. — Ти привіз щось цікаве з останньої подорожі? — раптом заговорив мовчазний Марк, який увесь цей час сидів замислений, краєм вуха слухаючи те, що говорили за столом. — О, мій любий друже, ти як завжди здогадливий… — таємничо мовив молодий капітан, підвівши голову, і Марта побачила, яким іскристим вогнем спалахнули його темні очі. — Не просто дещо цікаве, а дещо дуже й дуже унікальне. Істинний скарб! — пошепки розповів Баярд, а потім додав: — Але про це згодом. Лотті розчарувалася. Поки настане те «згодом», вона втратить сон і апетит від цікавості. Дівчина аж вилочку випустила з рук від таких прикрощів. — Я дістану! — вигукнув Брум, запихаючи за обидві щоки малиновий пиріг, й пірнув під стіл. — Куди ж сі вона поділасі? — бурмотів гном, нишпорячи підлогою. — Ви колекціонуєте рідкісні речі? — запитала тим часом Марта — Не лише колекціоную, а продаю. Хризантема жартома називає нашу нехитру компанію безумців «благородними піратами». Ми — справжні мисливці за дивами. Стародавні фоліанти, вишукані коштовності шляхетних родин, древні реліквії, картини, які здатні змінюватися, відьомські скриньки, в яких ховається найтемніша магія, дзеркало, що показує різні куточки світу, вітри, які живуть у пляшках, зілля, випивши яке, можна перетворитися в птаха, замок, який не відчинить жоден злодій, — я можу знайти все, що вам забажається і на що тільки вистачить фантазії. Все цілком чесно і законно, не хвилюйтесь, — спокійно додав капітан, зваживши на насторожений вираз лиця Марти. — З усієї вищеперерахованої дивини Хризантемі, наприклад, до душі лише незвичні види квітів. — О, так-так! — підтвердила панна. — У моєму саду цвіте уся Атлантика, як люблю я повторювати. Баярд понавозив сюди наймагічніших квіточок. Чого тільки вартують оті балакучі фіолетові лілії і смугасті айстри! — Ага! — засміявся Баярд, відставивши вбік келих вина. — Поки я їх віз, вони не замовкали ні на мить. Усе бесідували про те, як жахливо виглядають темно-сині вітрила на фоні вечірнього неба. Чим їм не вгодили ті вітрила? — Осьдечки то є! — вискочив з-під столу Брум. Шарлотта страшенно перелякалася. Гортензія скрикнула. Вчинилася голосна метушня. Годинник у вітальні пробив десяту. — Вух, — зітхнув Марк, обтрушуючи з себе хлібні крихти, які струсив зі скатертини на нього Брум, — Шарлотто, нам уже час, і так влетить від батьків. — Ой, горе! — схопилася його сестра. — І правда. Мама буде лютувати. Ми ж їй не сказали, що плануємо затриматися в гостях. — Коли буде сильно сварити, скажіть, що то я винна, бо не хотіла вас відпускати, — сказала Хризантема. — Я, пані, проводжу діток, — запропонував Брум, бажаючи якось вибачитися за те, що так переполохав господарці усіх гостей. — Добре, так буде спокійніше. Хоча, може б ви залишилися? Якось мені страшно вас відпускати пізнім вечо-

101


ЧИТАЛЬНЯ ром у місто, коли навколо таке твориться. — Ніч тиха, — мовив капітан, — на вулицях доволі мирно. Нехай ідуть додому, їх батьки чекають. Запевняю, пані, боятись нічого. — Так. Все буде добре, — бадьоро підтвердив юнак. — До побачення, пані. — Бувай, Марто! Бувай, Баярде! — попрощалися Марк та Лотті, і їхні сірі тіні розтанули в темряві між кущів хризантем перед маєтком. Марта, Баярд та Хризантема ще довго сиділи у вітальні перед каміном, розмовляючи про далекі дивовижні краї та небезпечні подорожі. Капітан розповів, як йому вдалося побувати на прийомі в самого короля Любарта, як він ледве врятувався від старої відьми, що жила на вересових пустищах, як зійшовся в двобої з одним пихатим Азалійським графом, з яким вони потім подружилися, як герцог Фердинанд з Іміріки запропонував йому на знак щирої вдячності за порятунок від піратів цілу скриню золота і про те, як капітан за ці гроші купив маленького дракона, а той підріс трішки та й чкурнув крізь відчинені дверцята клітки від нього, коли вони стояли у затоці біля Гастону. Мова капітана була така весела й щира, що здавалося, його можна була слухати годинами. Але Марта в якийсь момент зрозуміла, що найголовнішу пригоду капітан ще до сих пір намагається втримати у таємниці. — Баярде, може ти нарешті розкажеш, який сюрприз привіз із Лазаварду? — випередила Мартин намір Хризантема. — Добре. Я розповім, але ти, Марто, і ти, Хризантемо, маєте дати мені обіцянку, що збережете цей секрет від сторонніх до слушного часу. Панни погодилися, й тоді чоловік дістав з кишені синього, розшитого сріблом камзола круглу темну шкатулку. Відкривши різьблену кришечку так, щоб жінки змогли роздивитися те, що лежало усередині, він мовив: — Цей діамант називають Сльозою Сонця. Кажуть, цар морів Атлантики, Нептун, подарував його доньці, красунірусалці Алфені, а та, закохавшись в молодого рибалку, що жив на острові Лазавард, віддала камінь цьому вродливому юнаку. Злодії, дізнавшись про коштовність, вдерлися до його убогої хатинки серед ночі, вбили хлопця, а Сльозу Сонця забрали й продали якомусь багатому султану. Камінь часто змінював господарів та зрештою, на сотню років загубившись у вирі історії, виплив знову в одній дуже відомій історії. Говорили, саме той діамант прикрашав діадему юної принцеси Вікторії, що загинула від прокляття лихої відьми. Її корабель розбився поблизу Емаралду більш, ніж століття тому. Камінь, викинутий морем, після того підібрали тамтешні феї й забрали в свої володіння. Ох, це коштувало мені неабияких зусиль, але я з допомогою Феріни таки відшукав Сльозу Сонця! — гордо сказав Баярд, милуючись своїм скарбом. Це був насправді дивовижний діамант. Камінь, що за формою нагадував краплину чи, скоріше, сльозу, переливався всіма гранями у відблисках каміна, прозорий, мов вода, і сяючий, мов місячне світло. — Казково! Прекрасно! — захоплювалися панни. — Це все романтично і, звісно, красиво, — заговорила Хризантема, роздивляючись коштовність, — але, змилуйся, Баярде, звідки в тебе гроші? Таку річ може дозволити собі хіба що король! — Абсолютно вірно! — вигукнув капітан і його очі знову заблищали. — Саме король мені його і замовив. — Збожеволіти можна… Сам Любарт? — не йняла віри пані. — Так. Король передчуває свій швидкий кінець. Треба зауважити, я бачив Його величність, і скажу, що справи гірше нікуди. Він наказав придворному ювеліру, пану Людвигу, виготовити для майбутнього короля Лева нову

102

розкішну корону, найголовнішою окрасою якої став би камінь, що про нього народ Атлантики склав чимало легенд. Але хто ж ризикне відправитись на пошуки цього втраченого дива? Людвиг відповів володарю на це питання, що він «знає лише одну таку людину у цілій Атлантиці» й запропонував звернутися до мене. За лічені дні я прибув до столиці, розвідав суть роботи і відправився на у подорож Атлантикою слідами Сльози Сонця. Ці сліди й привели мене до Лазаварду, в Медову долину, де мешкають феї. Методом дипломатичних перемовин моїй любій Феріні вдалося, не повірите, зовсім безкоштовно заволодіти діамантом! Ось і вся історія. А, і ще, повідомляю вам, що через три дні ми відпливаємо до Емаралду! — радо завершив розповідь Баярд. — Ми? — здивувалася Хризантема. — Ну, ви ж хочете знайти Годинникаря? — Тобі стало відомо, де він є? — спитала схвильована Марта. — Мені стало відомо, де він міг би бути, — виправив Баярд. — Що ж, у нашій ситуації, навіть це вже гарна новина, — зраділа Хризантема. — А де ти його думаєш зберігати? — поцікавилася жінка, вказавши рукою на діамант. — Поки не знаю, — зізнався капітан. — Може, у тебе є ідеї? — Я можу його покласти в батькову схованку в старому кабінеті. Думаю, так буде надійно. — Тоді, моя люба Хризантемо, довіряю тобі свій коштовний скарб. Дякую за допомогу, в боргу не лишусь, ти ж знаєш, — усміхнувся капітан. — Ну що ж, мені вже час. Пильнуйте тут. І не забувайте: все таємно. І щоби жодна жива душа… — Я пам’ятаю, пам’ятаю… — От і чудово. Доброї ночі, панни! — попрощався капітан і щез у темряві. Наступного ранку Марта прокинулася пізно від якогось шурхотіння під дверима її спальні. Потім вона почула чиїсь кроки і стурбоване, нерозбірливе бурмотіння Брума. Дівчина швидко одяглась в бузкову сукню, подаровану їй пані Хризантемою, перев’язала стрічкою волосся і вибігла у коридор. Там було порожньо. Голоси Гортензії й Хризантеми натомість звучали в одній з кімнат на нижньому поверсі. Спустившись туди, Марта побачила, що двері до кабінету пана Ніколаса розчинені навстіж, а це вже не віщувало нічого хорошого. Дівчина відразу подумки взялася пригадувати, чи ж не там пані обіцяла сховати привезений капітаном діамант? Далі буде....


«КВІТКА МУДРОСТІ» М.БРЕЗДЕНЬ

Микола Брездень

Квітка мудрості В

Ілюстрація: Оксана Пронько

арто було ступити на землю, не зробив я і трьох кроків, як підвернув собі ногу. Жахливий хрускіт пролунав у нічному повітрі, а біль викликав у мене суміш вереску і реву. Озирнувшись, побачив, що двері автобуса зачинились, і він почав відчалювати геть. На автовокзалі теж нікого, ну звісно, хто ж буде тусити тут о першій ночі! Ніхто, якщо він не вампір. Опустивши голову, я подивився на свою ногу. Ступня правої ноги вигнулась під кутом 90 градусів назовні, отже, нога зламна. Кривлячись від болю, я запримітив лавку, і пострибав на одній нозі туди. Тимчасова втрата дієздатності ноги значно обмежує вампірські переваги, благо, хоч сумки тепер для мене не важкі. Дошкандибавши до лавки, я сів. Чомусь завжди думав, що вампірів-лохів не буває, але схоже, таким виявився я. Закинувши ногу на ногу, я придивився до поранення: кістка трохи роздерла шкіру і вивалилася назовні, але крові, звісно, не було. Я взявся рукою за ступню в кеді і, стиснувши зуби, вправив кістку, поки шкіра не почала зростатися. На повну регенерацію піде кілька годин. Опустивши ногу на землю, я полегшено зітхнув. Біль майже минув, тому я вкотре роззирнувся — ні душі. Не те щоб я сподівався, що за два роки в Дружбинцях щось змінилось і всі масово полюбили вампірів, але десь глибоко в душі надія ще жила. Судячи з усього, даремно. Головне не напоротися на якогось вовкулаку… але довкола нікого не було. Самотня і темна будівля автовокзалу, авжеж, вампірам у місто заборонено потикатися. Неофіційно, звісно. Але після Викриття всі станції мали б працювати цілодобово!

Та нехай, це могло лише створити низку проблем. Але, як не крути, краще вшиватися з автовокзалу. Тільки-от зламана нога не готова до пересувань, поки не зрослась. Зробивши глибокий вдих, я вкотре здивувався, нащо взагалі намагаюсь дихати, і зиркнув на небо. Так, до світанку ще довго, і сьогодні, благо, не повня. Телефон вперто не хотів залишати кишеню, але зрештою опинився в моїх руках. Я почав швидко шукати номер, за яким в Дружбинцях можна викликати таксі. Клацаючи пальцями, я прислухався і час від часу поглядав обабіч, аби ніхто не підкрався. Довкола красувались лише ряди лавок і чистий асфальт. Зупинившись на потрібному номері, я натиснув зелену кнопку. — Вибачте, але набраний вами номер не обслуговується… І це посеред міста! Так і знав. Хоч це і не дивно: за два роки багато могло змінитися. І що тепер? Сидіти тут ще години три і сподіватися, що мене не засічуть? Зрештою, після перетворення на вампіра, я навчився битися, але кидати виклик долі не хотілося б. Є ще один варіант. Можна, звісно, подзвонити єдиному вовкулаці, який міг би допомогти, — своєму брату. Знайшовши номер, я лише сподівався, що хоч він та й використовується! У цьому можуть бути свої плюси, всі одразу знатимуть, що я тут, і, може, не чіпатимуть, або ж навпаки, приб’ють по-тихому. Хоча поки Ярослав не з’явиться тут, то не знатиме, що я вампір. Сварки не уникнути, як не крути. Я приклав телефон до вуха, хоч в цьому нема необхідності. Кілька гудків подарували мені надію, ще кілька почали її вбивати. А потім монотонні звуки змінились голосом: — Алло, — настільки заспаним, наскільки тільки може бути. — Це хто? Свого часу я змінив номер, але старі контакти зберіг не на сім-карту, а на телефон. — Привіт, — сказав я якомога привітніше. 3 Це Льоша. Кілька секунд я слухав лише його дихання. — Який Льоша? Ти від Марії, чи що? Я закотив очі: — Тобі вже мало дівчат, перейшов на хлопців? Знову тиша. Думай же швидше! — Льоша… Олексій? — Може, назвеш одразу всі варіанти мого імені, які тільки зможеш знайти чи вигадати? — Бля! Привіт! Ти чого дзвониш? — і навіть не спитав, як справи… хоч я теж не питаю. — Та знаєш, тут така справа… — ну що ж, пан або пропав. — Можеш забрати мене? Я на автовокзалі. — Гониш? — Нє-а, — і знову тиша. Нічне пробудження для Ярослава, як завжди, важке випробування. — Ну, то чекай, скоро приїду… Лише коли він відбив, до мене дійшло, що варто було просто попросити викликати мені таксі. Ще одна позначка в колонку вампір-лох! Нічого, головне не панікувати, а подумати, що ж мені сказати на своє виправдання. Точну реакцію брата передбачити важко. В присутності Володимира будь-хто у зграї перегризе вампіру горло або вб’є його іншим шляхом. Але зараз Ярослав буде сам, тож, може, йому відкриються очі. Я не чув особисто від нього слів про ненависть до вампірів. Прикинувши, що їхати він буде десь півгодини, я втішав себе тим, що маю достатньо часу для

103


ЧИТАЛЬНЯ того, аби придумати, що ж казати. Але в голову не лізло нічого. Ну хіба: «Привіт, Славку, я тут цей… вампіром став». Та вже краще проткнути собі серце кілком! Перевіривши ногу на міцність, я знову скривився від болю і вирішив діяти відповідно до ситуації. Ярослав вовкулака, отже, дуже швидко почує від мене мертвецький запашок. А там, якщо доведеться, буду оборонятися. З цією думкою я просидів, доки фари не освітили платформи автостанції «Дружбинці». Лише тут я раптом втямив, що розізлити Ярослава може не вампіризм, а те, що я не виходив на зв’язок більше двох років. Ну, якщо вже буде два в одному, то точно проллється кров. Не те щоб ми були близькі, але… Зрештою світло фар вдарило в обличчя, і я примружився. В нічній темряві я чудово бачу, але такі різкі зміни погано вплинуть на будь-кого. Фари згасли, і зі старого ВАЗу «копійки» темно-синього кольору вийшов мій брат. Я одразу вловив запах поту, а потім вже подивився на постать, що рухалась до мене. Сам не знаю чому, але я махнув рукою, наче тут натовп зібрався. Ярослав відпустив коротку борідку, таку ж світлу, як і його волосся, яке теж трошки відросло. Я здивовано закліпав, спостерігаючи, як він швидко наближається, в білих бежевих шортах, білій футболці і капцях. Зелені очі підозріливо вивчали мене, ніби я мав видавати себе за когось іншого. Хлопець наближався, а я почав панікувати, сподіваючись, що цього не видно. На відстані десь півтора метри Ярослав зупинився і втупився в мене поглядом. Схоже, дорогою він отямився і або приготував гнівну тираду, або просто вирішив присоромити мене мовчанням. — Привіт, — якомога позитивніше почав я. — Ага, привіт, — крізь зуби процідив Ярослав. Я кволо підвівся, балансуючи на одній нозі. — Що з тобою? — Та так, ногу зламав, — прозвучало це, як щось штибу: «сьогодні сонячно, без опадів». Брови Ярослава злетіли вгору. Він зробив кілька кроків уперед. — Тобі треба в лікарню! Я заперечно похитав головою. — Ні, скоро загоїться. — Тобто? — хлопець насторожився, я помітив, як рухаються крильця носа. Він принюхувався. — Мертвечиною пахне… Погляд брата зупинився на мені, він знову глибоко втягнув повітря і скривився. — Вампір? — я кивнув, штибу з ким не буває. — Ти, блять, став грьобаним упирем? І приперся сюди? Я не встиг відреагувати, бо Ярослава вже понесло вперед. Незважаючи на те, що вовча форма доступна вовкулакам лише в повню, він і без того доволі сильний. Коли хлопець опинився переді мною, лише вампірська швидкість дозволяла мені ухилятися від його рук. Слідкуючи за верхньою частиною тіла, я не чекав підлості, поки поранена нога не занила від болю. Цей гад вдарив просто туди! Я повалився назад, розпластавшись спиною на лавці. Наступний удар мав розтрощити мені ніс, але я встиг перехопити руку і дав ляпаса Ярославу. Можна, звісно, було вдарити і сильніше, але ризик зламати шию тощо — надто великий. Ярослав закліпав і почав приходити до тями. Він відступив, і я сів. Ступня знову трохи змінила свій кут. Довелось виправляти. Ярослав дивився на це з сумішшю здивування і розчарування. — Навіщо ти приперся? Ти ж знаєш, що Дружбинці — не місце для вампірів! — Ага, і ти вирішив одразу виконати свою благородну місію за всю зграю? — Ні, це особисте. Ти, блять, носився хтозна-де два роки, а тепер — привіт! Та ще й став упирем! Зовсім дах поїхав? — Мені довелось приїхати, якщо хочеш знати! Інакше я

104

б не припхався сюди… — Що, вигнали друзяки вампіри? Я не відповів, просто дивився то на брата, то у ніч. Звісно, він правий. Можна було за два роки хоч по телефону перемовитися. Але щодо вампіризму! Що, як вони б мене викрили? Кінець… але зараз теж кінець може бути. Ярослав сів поруч, я про всяк випадок трохи відсунувся. — Вибач, — довелось вичавити з себе. Не знаю, чи прозвучало достатньо щиро. — Але вампіризм — це мій вибір. А щодо мого «зникнення», ти правий. Це було егоїстично, тобто, це досі егоїстично. Мене притисло, і я був змушений тут з’явитися. — А можна було хоч іноді дзвонити! — Ярослав звівся і взяв мою сумку. — То що, їдеш, чи як? Не варто тут засиджуватися. — Їдеш-їдеш, — я теж звівся, тільки на одну ногу. Ярослав швидко попрямував до машини, я закульгав слідом. Все пройшло не так і погано, хоч розмова, гадаю, ще не скінчилась. Звісно, хлопець може відвести мене прямо до Володимира, але вірилося в це слабо. Злитися він має повне право, як не крути. Ярослав зупинився біля дверцят і став дивитися, як я кволо підбираюся до машини. Він і не думав допомагати, що ж, я заслужив. Опинившись врешті біля машини, я полегшено зітхнув. — Ми поїдемо додому? Ярослав кивнув. О Боже, ні, ні і ще раз ні! Провести хоч годину в компанії таких же незадоволених, як Ярослав, — це вбивство! — До мене додому, — додав брат, схоже, прочитавши мій вираз обличчя. — О, а ти живеш окремо тепер? — сідаючи в машину, поцікавився я. — Так. — За ним гримнули дверцята, і хлопець завів мотор. У машині пахло штучним ароматизатором повітря. – Можеш поки пожити в мене. Ми виїхали з автовокзалу і потрапили в невеличкий нічний потік машин. Дружбинці, звісно, не мегаполіс, але вночі яке-не-яке життя все ж є. Поки ми їхали мовчки, я продовжив обдумувати ситуацію. Отже, можна вважати, що я в місті офіційно. І це краще, ніж аби я, будучи вампіром, ховався, а потім мене викрили. Тут вже б нічого не врятувало. Хоча зараз теж все не дуже й добре. У машині я весь час дивився у вікно. Місто зовсім не змінилося з часів мого останнього візиту. Поки я вчився, а потім і працював до перетворення на вампіра, то приїздив сюди лише влітку і взимку. — Знаєш, засуджувати тебе за те, що ти вже вампір, — таки тупо, — зненацька видав Ярослав. — Мене цікавить лише одне: ти став вампіром за бажанням чи за необхідністю? Ось так завжди. Чому не можна було оминути це питання? Якийсь час я мовчав, думаючи: сказати правду чи збрехати. Іноді найкраща брехня — це вчасно сказана правда. До того ж, колись я можу бовкнути зайве, і вся легенда піде спати. — За власним бажанням, — сказав я тоді, коли нас зупинило червоне світло світлофору. — Ти серйозно? Ти сам обрав для себе життя такого от монстра?! — Ярослав відірвався від дороги, вирячивши очі. Його обличчя напружилось, і я помітив шрам, що тягнувся через обличчя від підборіддя аж до правого вуха. — Ти себе чуєш? — почав захищатися я. — Життя монстра? А вовкулаки що, не монстри? (Якщо вже на те пішло, то чом би не називати речі своїми іменами?) Предки теж молодці! Усі вовкулачі сім’ї народжують всього одну дитину. Ніби вони не знали, що друга, третя дитина вже не матиме вовка! А їм якогось хріна ще я знадобився! — Не кажи дурниць, — прогарчав Ярослав. Ми знову поїхали вперед.


«КВІТКА МУДРОСТІ» М.БРЕЗДЕНЬ — А знаєш, як це, жити в Дружбинцях, де кожен другий знає, що ти друга дитина у вовкулачій сім’ї, і сміється з тебе? Брат не знав, що сказати. Він мовчки дивився на дорогу. — А ви вдавали, що це норма. Типу, ну з ким, бля, не буває! Дійсно, з вами ж все нормально. То скажи, чом би мені не хотіти було стати вампіром і відпиздити кожного, хто сміятиметься з мене? Тепер вже Ярослав просто знизав плечима і вперто не хотів хоч якось ще реагувати. Ми продовжували поїздку в гнітючій тиші, і я не витримав: — Звідки в тебе шрам? — Та, — відмахнувся хлопець. — Була бійка з вожаком сусідньої зграї. Володимир виставив мене замість себе. — От кавалок гівна! — Не кажи так. — Ти переміг? — він кивнув. — А шрам чому? У вас же повна регенерація. — Рани, завдані вожаками, можуть залишити шрами. Причини конфлікту мене особливо не хвилювали, тому знову запала тиша. Коли ми минали цілодобовий супермаркет, я вигукнув: — Зупинись! Треба до магазину. — Навіщо? — Томатного соку купити. — Нащо тобі томатний сік? — розгубився Ярослав, завертаючи на паркувальний майданчик біля маркету. — Непогано замінює кров, але не надовго. — Я відкрив двері, збираючись вилізти з машини. — Сиди тут, я куплю. Не встиг я і рота відкрити, як Ярослав вискочив з машини і поспішив до вхідних дверей магазину. Ну і добре. Цілком імовірно, що там працює хтось зі зграї. Поки я сидів сам, то стукав пальцями по склу. Треба зареєструватись в місцевому вампірському центрі, аби отримувати кров. Центр повинен бути, як і кров, незважаючи на ненависть до вампірів у місті. Зненацька заверещав телефон. Я налякано смикнувся і взяв слухавку: — Алло? — Це Ярослав. — Тобі «Садочок» чи «Сандору»? Я стримав сміх і відповів: — Будь-який! Тільки візьми дві пачки… Він відключився, а я відкинувся на спинку сидіння. Через кілька хвилин Ярослав вийшов з дверей і поспішив до машини. Лише зараз я зрозумів, що крім нас на стоянці машин нема. Ярослав відчинив двері і сів, простягнувши мені дві пачки соку. Одна «Садочок», інша — «Сандора». — Ти геній, — сказав я, забираючи сік. — Дякую. Ми знову виїхали на дорогу і через десяток метрів повернули праворуч, залишивши головну вулицю. Тут красувались лише приватні будинки вперемішку з багатоповерхівками. Я відзначив, що світла майже ніде немає, усі вікна зяяли пітьмою. Ставши вампіром, я мимоволі забув, як це — жити лише вдень. Ярослав мовчав, я теж не рвався зав’язувати розмову. Дорогою не було жодної машини. Відкривши пачку соку, я зробив кілька ковтків і запропонував брату, але він відмовився. На моїй пам’яті він наче любив томатний сік, але справа, схоже, в моєму вампіризмі. Що за стереотипи?! Наче прочитавши мої думки, Ярослав сказав: — Слухай, Льош, я розумію, це твоя справа — ставати вампіром чи не ставати. Хоча ти вже й став. Тобто, це взагалі твоя справа, і я мушу і приймаю це. Але! Дружбинці — не місце для вампірів. Я не виганяю тебе, просто кажу як воно є. — Я знаю, — можна подумати, проживши тут майже все людське життя, я цього не знав. Викриття сталось ще двадцять п’ять років тому, а поки я ріс, в місті не було жодного вампіра.

Ми повернули на стоянку біля якоїсь восьмиповерхівки, разом з нами повернула машина, що до того їхала назустріч. Коли вона підкотила поруч, я впізнав кадилак Володимира. Якого фіга? Ярослав здав мене, поки був в магазині? Я зиркнув на брата, одночасно випробовуючи ногу на міцність. Все ще не дуже добре, але, якщо доведеться, буду бігти, не зважаючи на біль. Фари в машин згасли одночасно. Із кадилака вийшов Володимир в одному жилеті і старих джинсах, а з протилежного боку ще хтось — я почув, як гримнули інші дверцята. — Бля! — прошипів Ярослав. — Я й забув. — Що здав мене? — Що? Ти про що? — тут до нього дійшло. — А-а-а! Ні, Володимир просив, аби я взяв його племінника до себе пожити, до повні. Тепер доведеться відмовити. — Що його племінник в Дружбинцях забув? — Потім! Сиди тут і краще не виходь, може, він не почує тебе. Ярослав не відповів, просто заглушив мотор і виліз з машини. Я відкинувся на спинку сидіння і втупився в Володимира: довге волосся він зібрав у хвіст, і воно спадало майже до поясу. Він відпустив вуса, а очі хижо зблискували в світлі ліхтарів. Нахилившись, я швидко подивився вгору і зауважив, що десь на верхніх поверхах не всі люди ще спали. Опустивши погляд, я побачив, що з іншого боку машини показався племінник Володимира. Його я бачив лише раз, тоді цей хлопець був прищавим і неприємним мудаком. Схоже, він і зараз такий же. Широкі джинси вкупі з сірою футболкою і кепкою, яку ото репери носять. Квадратна щелепа час від часу рухалась, бо Ігор водив зубами тудисюди. Очі вбивчим поглядом дивились на Ярослава. Такий собі милий дует. Я помітив на правій руці, нижче ліктя, тату з вовчими щелепами. Як прозаїчно! Таку картинку можна зустріти ледь не на кожній пацанській сторінці ВКонтакті. Ярослав обійшов капот і зупинився біля вожака. Вони поручкались, потім — з Ігорем. — Ночі доброї, — привітався Володимир. — Пам’яташ Ігоря? Я про нього казав, коли просив, аби ти взяв до себе. — Привіт, ага, пам’ятаю. – Ярослав схрестив руки на грудях. Я чудово чув їхню розмову, та я і серцебиття їхнє чув. У Ярослава воно було швидшим, ніж у Володимира та Ігоря. — Ти звідки? — Та так, тут якраз така справа, я не можу взяти Ігоря. — Чому це? — перші нотки злості з’явились у голосі вожака. Йому сорок, ще наче не старий. То чому відправив тоді на якийсь виклик Ярослава, а не пішов сам? Обличчя он зоране шрамами. Боявся програти чи хотів позбутися Ярослава? — Олексій повернувся, попросив пожити в мене. А там же всього одна кімната, троє не помістимось… — То хай поживе вдома, — подав голос Ігор. Ти диви на нього! Але пам’ятаючи пересторогу брата, я не рипався. — Не може, вибач. Ти ж знаєш, я б з радістю, але тут раптом… Володимир швидко скоротив відстань між собою і Ярославом. Він схопив хлопця за горло і надавив. Ярослав прогнувся назад, впираючись спиною в капот. Очі Володимира стали жовтими, звірячими. Ігор зробив кілька кроків до дядька. Ярослав, схоже, зібрався дати відсіч, але час і самому поставити пса на місце! Відчинивши дверцята, я опинився на вулиці. Відчуваючи, як в мені закипає шалена кількість адреналіну, я бачив, що все сповільнюється. Наче в якійсь сценці з масою фаталіті, Ярослав з Володимиром повертали голову в мій бік, наче черепахи, Ігор плавно розвертав корпус до мене. Я швидко, навіть для мене, відірвав Володимира від брата і, обхопивши руками його тіло, повалив на землю. Вовкулака

105


ЧИТАЛЬНЯ скрикнув від болю, я ж схопив його за горло. Адреналін залишив мене, і все набуло нормальної швидкості. — Бля! — видав Ігор. — Шо за… — тут Володимир вловив мій запах. — Вампір! Грьобаний вампір в Дружбинцях! Він спробував схопити мене за руку, але я стис його шию і повільно вимовив: — Тільки, сука, рипнись. — Ну-ну! Погрожуєш? Та зграя тебе закопає! Ігорю, Ярославе, зніміть його з мене. Із рота вовкулаки смерділо якимось м’ясом і зубною пастою. Я скривився і озирнувся. Брат і не думав ворушитися, за що йому велика дяка, а Ігор дивився то на мене, то на Ярослава, то на Володимира, не знаючи, що робити. Його крута кепка збилася на бік. Про всяк випадок я роззирнувся. Жодне вікно не відчинилось, і нікому не цікаво, що тут на вулиці відбувається. Світло найближчого ліхтаря не діставало нас. — Ярославе? — Він мій брат, Володимире! — Твою ж мать! Ти ж Правий в зграї, і що я бачу? Збір зграї за годину, пусти мене, трупе! Володимир таки вчепився мені в руку, але я перекрив йому дихання. Він схопив повітря кілька разів. — Ти вожак зграї, а не людей, — прошипів йому я і випростався. Нога нила, але я поки намагався не звертати уваги. Пізніше! Володимир звівся, тримаючись за горло. Його волосся трохи сплуталося, чоловік швидко попрямував до машини. Ігор, мов заєць, швидко пострибав до дверей з іншого боку. Сідаючи в кадилак, Володимир нагадав: — Через годину! І обдзвони всіх. Пафосно гримнувши дверима, вожак завів тачку і виїхав зі стоянки. Ярослав продовжував стояти, наче в заціпенінні. Я наблизився до брата і клацнув пальцями перед обличчям. Він закліпав і прийшов до тями. — Тепер тобі кінець, — прорік хлопець. Я знизав плечима. — Відколи ти Правий в зграї? — Відколи переміг вожака сусідньої. — Вау, круто! — Не треба було допомагати, — зауважив Ярослав. Він повністю оговтався, не знаю, правда, від чого, і поспішив дістати мою сумку із заднього сидіння. Поклавши її на асфальт, хлопець вийняв з кишені сигарету і закурив. — Що зроблено... — знизав плечима я. — То нафіг цей Ігор приперся в Дружбинці? — Володимир робить з нього вовкулаку… — Ти серйозно? З цього мудака? Та на нього ж дивитись бридко. Тепер принаймні ясно, чому він так на тебе дивиться. Хоче, мабуть, одразу посісти твоє місце Правого. Ярослав тихо вишкірився: — Хай помріє. — Такі мудаки завжди досягають свого підлостями, — констатував я. — То що, тепер зграє збереться, аби вирішити, як мене прикінчити? — Не факт, — Ярослав відправив недопалок у смітник, — я ж Правий, як не крути. Може, тобі дадуть шанс. — Ого! — це мене справді здивувало. — І ти не проти б навіть? — Ти ж чув, що я казав нині! Це, зрештою, твій вибір. І якщо решта буде не проти, то чому б не залишитись? Я не відповів, але доволі приємно, як би там не було. Звісно, татко буде в шоці, коли почує на зборі зграї, що обговорювати будуть його сина, що став вампіром. А не треба було мене народжувати! Я поглянув на восьмиповерхівку. Потім на свою ногу: вона уціліла, але все ще нила. Якась дика ніч, схоже, нога ніколи не зростеться. — Тільки не кажи, що в тебе восьмий поверх! — я з сумнівом глянув на брата.

106

— Всього другий, пішли. Треба всіх обдзвонити. *** Відчинивши двері квартири, Ярослав одразу почав обдзвонювати членів зграї. Він перемовлявся то з одним, то з іншим, просячи їх самих передати тим, хто ближче, про збори. Мені довелося залишитись на порозі, очікуючи запрошення. Ярослав кілька секунд нічого не помічав, а потім забрав телефон від вуха і здивовано спитав: — Чого не заходиш? — Ти повинен запросити! — Ну, то запрошую… — Не так, — уточнив я. — Запрошую тебе ввійти в свій дім з доброї волі і без примусу. Ярослав скорчив здивовану гримасу і повторив слова за мною. Невидимий бар’єр у дверях зник. Я ввійшов слідом за братом у квартиру і відзначив, що вона справді однокімнатна. З невеличкого коридору, де під стіною стояло дві швабри, дорога вела прямо, повз двері, до кухонного столу. Ліворуч, на дверях, висіло дзеркало. Я зняв кеди, наблизився до дверей і привідкрив їх — вони відчинялися назовні. — Проходь, — тихо кинув Ярослав, протиснувшись повз мене. Кімната виявилась невеликою: під стіною ліжко, праворуч — диван, застелений зім’ятим покривалом. Навпроти дивану тумбочка для телевізора, який власне, зараз був вимкненим. Постіль на ліжку не застелена, отже Ярослав поспішав після мого дзвінка або просто не застеляє ліжко. Між диваном і тумбочкою красувався невеликий журнальний столик з ноутбуком. Я прочалапав лінолеумом і всівся на диван. Сумка з речами залишилася в коридорі, потім заберу. Ярослав метушився. Він дістав із шафи темні джинси і картату сорочку, кинув на ліжко і почав знімати шорти. Я про всяк випадок відвернувся, дивлячись на кавові штори, що закривали від очей вікно. Під стіною стояла самотня книжкова шафа і кілька крісел під вікном. На них валялися різні лахи: від футболок до білизни. Я зиркнув на брата, він саме одягав сорочку, поклавши телефон на ліжко. — Ну, що там? — Та всі будуть, — знизав плечима Ярослав. — Не роби, головне, дурниць, добре? Поки мене не буде. Почувайся, як удома. — І довго будете засідати? — Не знаю, головне, аби ніхто не понісся після того тебе вбивати. — Уявляю обличчя батька, — ляпнув я, не подумавши. — Точно, — Ярослав скривився. — Гадаю, це буде ударом. — Переживе. Хлопець поспішив в коридор, я слідом, на ходу кинувши: — Тут в тебе досить мило. Насправді мило тут не було, просто звичайна, ще не до кінця обжита квартира. Ярослав нічого не сказав. Зупинившись в дверях, він озирнувся і сказав: — Нікого не впускай. Я кивнув, і Ярослав вийшов, залишивши мене наодинці з квартирою. Я зачинив за ним двері і тільки тоді зрозумів, що томатний сік залишився в машині. Розчаровано зітхнувши, я розвернувся обличчям до квартири, вирішивши обдивитися її до кінця. Але не встиг я й кроку ступити, як пролунав дзвінок в двері. Насторожено наблизившись, я зазирнув у вічко: на порозі стояв Ярослав. Відчинивши двері, побачив, що хлопець тримає в руках томатний сік. Він простягнув його мені, і я забрав. — Дякую. Може, мені теж варто поїхати? Як не крути, моя доля вирішуватиметься… — Ні, сиди тут, інакше зробиш лише гірше. – Ярослав вже збирався знову піти, але повернувся і додав: — І тримай


«КВІТКА МУДРОСТІ» М.БРЕЗДЕНЬ мобілку при собі, якщо буде зовсім погано, я смс-ну, аби ти звалював. Із цими словами брат остаточно пішов, я знову зачинив двері і поплентався на кухню з пачками соку. Минаючи в коридорі двері праворуч, я зазирнув туди і виявив ванну з туалетом. Зачинивши двері, я так ввійшов на кухню і ввімкнув світло. Мені, звісно, його не треба, але поводитись варто як людина. Кухня виявилась маленькою: стіл під стіною, з видом на коридор, за ним холодильник, між ним і плитою навпроти — вікно. Обабіч на стіні висіли невеличкі шафки, а на підлозі під ними справа стояли пральна машина і вмивальник. Я поклав сік на стіл і сів на табуретку. Зробивши кілька ковтків соку, підвівся і підійшов до вікна. Воно виходило на протилежний бік площадки перед домом. За цією восьмиповерхівкою тут виднілася наступна. Я подивився на небо — скоро світанок, на сході вже почало світлішати, зорі подекуди поховалися. Отже, яка імовірність залишитися в місті? Не дуже велика, а якщо Володимир ще й обставить все так, що я напав першим і просто так… мене захочуть порвати на шматки. Це все дуже недобре, до того ж вночі буде повня. Я подивився на місяць і побачив, як він неухильно поступається місцем сонцю. Навіть якщо я зможу залишитися в Дружбинцях, то цієї ночі краще на вулиці не потикатися. Хоча чого це я панікую? В місті ж є Вовкулачий центр, де вовкулаки просто забов’язані проходити трансформацію і перебувати до закінчення повні! А в Дружбинцях кожен вовкулака зареєстрований. Але мені теж, якщо я залишуся, треба зареєструватися в місцевому Центрі підтримки вампірів, аби отримувати кров. У тому, що центр досі функціонує, я сумнівався. Хіба просто для галочки. Повернувшись чи то у вітальню, чи то в спальню Ярослава, я застелив ліжко, аби хоч чимось зайняти себе, потім перевірив, чи добре закриті вікна шторами. Час, як завжди, коли чогось чекаєш, тягнувся дуже довго. Я потинявся квартирою і вчасно згадав, що варто помитися. Душу не було, тож довелося залишити ванну набиратися води. Якщо Ярослав не повернеться, я почну прати весь його брудний одяг руками, а потім ще й чистий в шафі перескладаю. Ні, я не схильний до перфекціонізму, але хоч чимось займуся. Про всяк випадок я перевірив пральну машинку і підтвердив свої побоювання: вона виявилася забитою брудним одягом. А я ще думав, що то за запах. У квартирі пахло пилом, брудним одягом і… сексом. Якщо тут нещодавно не було інтиму, то я не вампір, ага. Розтягуючи задоволення у ванній, я все сподівався, що ось Ярослав візьме і повернеться. А його все не було, телефон теж мовчав. Зрештою, розчаровано вилізши з ванної, я взявся до роботи. Чомусь я наївно вважав, що мені вдасться робити все поволі, з людською швидкістю. Але я впорався з ручним пранням, прибиранням, складанням і прасуванням речей аж за півгодини. Розчаровано закривши двері шафи, вирішив, що саме час вимити до блиску дзеркало, як не вікна. Сонце вже зійшло, я відчував, та й шоста ранку наближалася. Повільно ідучи до дверей, я слухав все навколо. За стінами чулися рівномірні дихання жителів будинку разом із їхнім розміреним серцебиттям. Моєму слуху не заважали стіни і доволі коротка відстань. Саме тому я почув, як якась машина підкотила до стоянки. Боже, нехай це буде Ярослав! Я переніс два мішки зі сміттям ближче до вхідних дверей і завмер у коридорі, прислухаючись до тихих і швидких кроків сходами. Ось вони піднялись на рівень другого поверху і попрямували коридором. Я подивився у вічко і побачив, як Ярослав простягає руку до дзвінка. Не встиг він натиснути, як я відчинив двері. Хлопець відсахнувся і, тихо скрикнувши, відступив на кілька кроків. — Бля! Не роби так! — прогарчав Ярослав, проходячи повз мене у квартиру. — Це стрьомно!

— Ти ж вовкулака, а не школяр малолітній! — дорікнув я. — Що там? Ярослав роззувся і поспішив у сусідню кімнату. Я пішов слідом. Спершу, коли хлопець зняв сорочку і кинув її на ліжко, він нічого не помітив, але потім, вже збираючись сказати мені щось, роззирнувся. — Що за фігня?! — він дивився на ідеально складені речі, що лежали на кріслах. Хлопець підступив до шафи, відчинив її і перевів погляд на мене. — Що тут відбувалось? — Нудьга тут відбувалась, — могильним голосом відповів я. — Там у ванній випраний одяг, розвісь його, чи що. Надворі вже сонце зійшло. Ярослав відкрив рот, закрив і знову відкрив: — А тобі спати вдень не треба? — Міф, сонце просто негативно впливає на шкіру. Я взагалі не сплю… — О Господи! — Ярослав поспішив у ванну і ледь не перечепився через мішки зі сміттям. — Блять! Що це? — Мусиш викинути. Там сміття, бруд, подерті лахи… Ярослав ввімкнув світло і боязко ступив у ванну. Потім визирнув і подивився на мене так, наче тут сам Бог спустився на землю. — Ніфіга собі! Дякую, чи що? — Ярослав знову подивився у глиб ванної. — Ти скажи, що ви вирішили там. Я не по доброті це робив, як вже казав, нудно було… — Ну, ми всі довго сперечалися і дійшли висновку… Оскільки ти мій брат, а я — Правий у зграї, то тобі дозволили лишитися в місті на випробувальний термін. Ніяких вбивств, бійок тощо. І ще одне, ти ж вампір офіційно? — Тобто? — У тебе сертифікати психолога і реабілітаційного центру є? Я кивнув. Кожен вампір перед перетворенням проходить двотижневий курс у психолога, який має довести, що ти в стані перетворюватися на вампіра і не хочеш стати вбивцею тощо. А після перетворення реабілітація вчить тебе бути вампіром і регулює зміни. Все це я проходив з вампіром, який мене перетворив. Стандартна процедура. — Тоді все добре. Можеш залишатися в місті. — Що там тато? — Ой, вираз його обличчя… це було щось! До речі, — замислено додав Ярослав, сідаючи на диван, — Володимир промовчав про те, що було перед збором. Підозріло. — Може, готує якусь підставу, — знизав плечима я, опускаючись на ліжко. Я розлігся впоперек, притиснувшись головою до стіни, а ноги витягнувши на всю довжину. Зламана нога, схоже, до кінця зцілилась, бо більше не боліла. Ярослав всівся на диван і розслаблено відкинувся на спинку. — Боже. Можна нарешті поспати… — це прозвучало майже докором, і чомусь мені стало ніяково. А я саме збирався сказати про реєстрацію в Центрі підтримки. Звісно, я не збирався просити брата прямо зараз їхати туди, але могло прозвучати саме так. Тому я прикусив язика. Ми мовчали, і через кілька хвилин я почув, як вирівнялось дихання Ярослава. Схоже, він задрімав. Не дивно. До вух долинули кроки кількох осіб, які зупинились біля вхідних дверей. Невже невдоволені вовкулаки прийшли бити морду?! Задзвонив дзвінок, Ярослав розплющив очі, зиркнув на мене і скорчив злісну гримасу. Він підвівся, і поспішив до дверей, я поплентався за ним. Заздалегідь визирнувши в коридор, я перевірив, чи, бува, світло сонця з кухні не потрапляє туди. Одразу опіків не відчуваєш, це як із засмагою, але вже через годину починається пекло. Це при незначному контакті, а якщо просто вийти на сонце і стояти — можна згоріти. Я вийшов в коридор, спостерігаючи, як Ярослав відчиняє двері невідомому. Далі буде....

107


ЧИТАЛЬНЯ

Ярослава Зуєнко

Перевертень Ранок був надто похмурим навіть для осені. Постійно лив дощ, підмиваючи глиняний фундамент кривобоких хаток і перетворюючи дороги на нестерпне глиняне місиво. І так ненадійний дерев’яний частокіл довкола селища також підмивало, і крізь чималі щілини між колодами тепер проглядалися чорно-сірі лісові хащі, що починалися одразу за воротами. За такої погоди селяни намагалися не покидати своїх будинків, однак сьогодні навіть дощ не утримав людей вдома. Всі три сотні місцевих жителів стояли колом перед домом війта, грузнучи у рідкому глиняному місиві. Було дуже тихо, але ця тиша не була мертвою. Рідна сестра жаху, вона скрадалася над заповненою людом площею, самою своєю присутністю вдавлюючи барабанні перетинки всередину черепа. То тут, то там над похиленими головами лунав ледь чутний шепіт: «перевертень!» — лунав, і стихав знову. Посеред людського кола лежав чоловік — те, що від нього лишилося. Цілі шматки плоті були видерті з його живота, плечей, боків. Дощ стікав білими ребрами, змішуючись з кров’ю. Біля залишків правого вуха звивався маленький дощовий черв’ячок. Сьогоднішній загиблий був не першим — за день до того чудовисько роздерло пастушку, котра пасла свою отару біля самого лісу. Коли її знайшли, ненажерливі ворони вже встигли вийняти їй очі. А сьогоднішній загиблий був ще й сином сільського війта. Осиротілий батько оголосив сьогоднішню ніч ніччю дикого полювання на чудовисько. Ким би воно не було, перед пекельною брамою його чекала дуже болісна смерть. *** Сірий день змінився ще сірішим вечором, коли десь на заході невидиме за хмарами сонце скотилося за обрій. Наче папороть, що цвіте лише раз у році, похмуре і бідне лісове селище засіяло ніжними і підступно-невинними пелюстками смолоскипів. Він теж збирався. Скоро зійде червона повня — в таку ніч звір має бути на полюванні. Жінка сиділа на низенькому ослінчику. Однією рукою вона похитувала майстерно вирізьблену дерев’яну колисочку. — Хіба ти не можеш не піти? — питалася вона стомленим надтріснутим голосом — Мила, ти ж знаєш, що у мене немає виходу, — зітхнув чоловік, мимохідь торкнувшись мозолистою долонею щоки дружини. — Хіба ти не можеш здолати це? Ти ж сильний. Ти зміг би! — Сьогодні знов зійде червоний місяць. А я не вільний. Я невільник своєї долі. Вовк знов буде рватися назовні. І я не знаю, що переважить — мій голод чи любов до тебе. Дозволь мені захистити тебе. Хоч так. Жінка відвела вбік зболені очі — і відступила. Вона завжди його розуміла — чи принаймні намагалася — його кохана, його вовчиця… На порозі він обернувся, аби зберегти на пам’ять цей образ коханої дружини біля дитячої колиски — на всяк випадок. Його ніхто не бачив ,за ним ніхто не стежив. Чоловік обережно відсунув дошку у частоколі і вислизнув назовні — у лісові хащі. Він йшов все далі й далі, намагаючись заглибитися у ліс так далеко, як міг, аби не навести підозру на рідних. Потім ,відійшовши на достатню відстань, він

108

опустився на повалене вже підточене гнилизною дерево і взявся чекати. Ось за-за сірої хмари виповз місяць — спершу з’явився вузький червоно-кривавий ріжок, потім досконале за своєю формою півкуля, і ось весь багряний диск завис на видноті, наче тавро. Цей місяць був особливим — місяць мисливців, місяць великого полювання і великої здобичі. Він поспіхом стягнув з себе одяг не хотілося псувати, дружина так довго над ним працювала — і застиг оголений, простягнувши м’язисті руки до червоного неба, наче жрець у ніч посвяти. Червоне проміння плащем стікало з його плечей, і він кутався в ньому, дихав ним. Сяйво всотувалося в шкіру, світилося крізь неї, і перетворювалося в червонувато-руде хутро, прорізалися зуби, білі і гострі, як ритуальні кинджали, ламалися і зросталися знову кістки… Скрикнувши з болю, чоловік почав падати на руки, але приземлився на подушечки вовчих лап, а замість крику з його горла пролунало довге протяжне виття. Ліс перелякано принишк, а він, король запахів, повноправний тутешній цар, спробував задоволено осміхнутися, але на видовженій морді з’явився лише звіриний оскал. Він вже не був людиною, не мислив, як людина, людський розум підпорядковувався звіриному голоду. Скільки б чоловік не брехав собі, але якась його частинка любила цей стан — стан звільнення від людських обмежень, моралі, совісті, обов’язків, зобов’язань. Стан свободи. Вітер пригладжує сіру шерсть, ніс наповнюється запахами нічного лісу, вуха — його звуками. Але було ще дещо. Був голод. Він вмирав з голоду. Він хотів м’яса. Свіжого, закривавленого, запашного людського м’яса. Сьогодні багато селян вийшло на полювання. І хтось із них втамує його голод. Їх було чути здалеку —тупотіння важких чобіт, підбадьорливі вигуки — і все це на тлі липкого ледь тамованого страху. Вовк вдоволено вдихнув це просякле жахом повітря і швидко, не вагаючись, ковзнув вперед. Він не сумнівався у своїй перемозі. Він ніколи у собі не сумнівався. Єдина думка мучила його зараз — гострий нестерпний голод, це прокляття багряної повні. Він виринув з тіні, як привид, збиваючи своєю масою одного з мисливців. Щелепи зімкнулися на шиї чоловіка, перекушуючи шийні хребці, роздираючи м’ясо, розриваючи пульсуючу жилку аорти. Тепла кров згорталася на його іклах, коли він знову стрибнув — і знову людське тіло сповзло до його лап ганчір’яною лялькою. Раптом в правий бік перевертня встромилося лезо довгого ножа. Чоловік у тілі вовка якось геть по-собачому заскавчав і обернувся назустріч новому ворогові. Лапи ковзали липкою від крові травою, важкими краплями вона скрапувала з пораненого боку — червона кров на чорній у лісовій пітьмі шерсті. Вовк люто загарчав — це гарчання вирвалося звідкись з глибин його нутра і зависло в повітрі, наче погроза. Біль прогнав туман люті з очей вовка. Мисливців було надто багато і він усвідомив — зі здивуванням —, що цей бій йому вже не виграти. І тоді вовк кинувся геть. Він мчав через ліс, переслідуваний мисливцями — вбивцями, спраглими до помсти. В цю мить вони самі були майже вовками. Бігти. Тікати. Куди? Раптом вовк зрозумів, що біжить додому — як дурний чорнокрилий метелик на полум’я свічки. Вона. Діти. Ні… Він кинувся в інший бік, і напо-


«ПЕРЕВЕРТЕНЬ» Я.ЗУЄНКО ровся на гостре лезо у руці одного з мисливців. На його обличчі застиг лютий оскал ,котрий оголив його жовтуваті зуби і рожеві ,як у немовляти ясна. Він справді щиро ненавидів цього вовка. Вовк заскавчав, біль прошив мозок синьою блискавкою, але він змусив себе не зупинятися. Він мав завести їх подалі — подалі від дому. Бажання захистити тих, кого він любив — ось все, про що він зараз думав і як вовк, і як людина. Перший раз у життя він не відчував себе розполовиненим надвоє. Зранений звір ціною свого життя рятував своє лігво. *** У приземкуватому глиняному будиночку до ранку не гасло світло. Під ранок вовк зі злиплою від крові шерстю приповз під поріг і опустився на живіт. Скрипнули двері і з них полилося тепле світло домашнього вогнища. Перед очима вовка майнула груба тканина сукні. Жіноча рука лягла йому на голову. Він знав, що з нею, з їхніми дітьми

все буде добре. Знав, що вона зуміє їх захистити, прогодувати, що вона потурбується про них і не дасть їм вмерти наглою смертю. Він знав, що жінка не буде плакати. Вовчиці не плачуть. Особливо його вовчиця. Він розтиснув щелепи, спльовуючи на землю липку гарячу кров. Ледь похитуючись, забрався у дім, пропахлий знайомими запахами, просяклий теплом, оселю затишку. Жінка опустилася у крісло поруч з колискою, а звір ліг біля її ніг — як вірний пес, як вірний сторож, як слуга, як тінь. Вона поклала тонку руку на загривок своєму вовкові і тихо заспівала — чи для нього, чи для дітей, чи для себе самої. Про землю за межею сну, про світло за межею тіні, про вмиротвореність за межею голоду, про волю, яку обмежує тільки власна совість. Коли зійде сонце, її вовк знову обернеться людиною — мертвою людиною. Було боляче, але жодної сльози не впало з її очей. Він здолав свій голод і став — нарешті — вільним.

109


ЧИТАЛЬНЯ

Вікторія Фещук

Поезії *** Посивілий старий ворожбит продавав глиняні обереги біля чистого тіла старої церкви Це сонце, діти це Сонце! це його малесенькі зліпки на шию кожному з вас! усе що лишилось од мого сонця… здригався увесь руки в прадавніх шрамах шкіра воскреслого потопельника жертва чужих імперій люди ввічливо кидали мідняки пробігаючи проз божевільного ніхто не побачив у ньому Дажбога.

*** Я не спитаю, чи знав ти про Тих що цілують зелені тополі так що вони утрачають душі і ті розлітаються м ягеньким пухом у травні Я не спитаю про Тих, що прокидаються у обіймах задублих лицарів і визирають з річкової плоті щоразу як ти захочеш пити Я не спитаю про Тих, що проростають густезною травою аби колись похитнути землю під твоїми ногами Я не спитаю, Хто дивиться на тебе з темряви саме тоді, коли ти перестаєш боятися хто прикидається темрявою Я спитаю – ти віриш?

*** Не бійся дивитись на мої руки це руки старого музиканта котрий ніколи не грав своїх симфоній це долоні білобородого лірника що тримають порепану кобзу коло метро (а колись мо’ тримали хмари) вони не схоплять твоєї шиї ці пальці пошрамовані невідомими звуками трохи більше ніж роками і війнами гріються струнами дужче аніж монетами вони не дотягнуться до твого волосся ці зап’ястя у білих мережках ледве поблискують під світлом останнього Божича бо і сонце не вічне й музикант-Білобог теж повинен померти скоро

110


111


У наступному номері:

• «Мантикора»: магія Карпат • Як косплеєри Київ підкоряли • Переможна «Душниця» Володимира Арєнєва • Сергій Оксеник: трилогія-скарб • Філіп Пуллман: між рядків «Темних матерій» • Фентезі: революція меча й духу

112

World of fantasy №10-11 (13-14) 2014  
Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you