Гальченко, Сергій. «Всі збагнуть, який він геній…». Із щоденникових записів Станіслава Тельнюка

Гальченко, Сергій. «Всі збагнуть, який він геній…». Із щоденникових записів Станіслава Тельнюка про Павла Тичину (1970–1971) // Українська літературна газета. – 2021. – 16 лютого. – Відомості доступні також з Інтернету: https://litgazeta.com.ua/articles/vsi-zbahnut-iakyj-vin-henij-iz-shchodennykovykhzapysiv-stanislava-telniuka-pro-pavla-tychynu-1970-1971/ - Дата перегляду: 14.04.2021. «Всі збагнуть, який він геній…». Із щоденникових записів Станіслава Тельнюка про Павла Тичину

Станіслав Тельнюк – поет, прозаїк, перекладач, публіцист і літературознавець-текстолог, який оприлюднив чимало невідомих творів української класичної спадщини, зокрема і Павла Тичини. Він мав феноменальну пам’ять – знав безліч поетичних текстів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки і, особливо, Володимира Самійленка, а найбільше – Павла Тичини. Завдяки Станіславу я увійшов до кола його друзів як своя людина, якій можна довіряти. Постать С. Тельнюка заслуговує на те, щоб написати про нього книжку, бажано не наукову монографію, а популярну. Він був обдарований багатьма талантами, і найяскравіший із них – літературний. С. Тельнюк – мудрий оповідач численних письменницьких пригод і не тільки власних. Я радив йому написати книжку «Легенди і міфи Спілки письменників України», адже він майже десятиліття працював у спілчанському апараті при головуванні Олеся Гончара. Його розповіді, епіграми, шаржі – це цікава частина того, чим жила в 60–70-ті роки письменницька спільнота. Нас поріднив із Станіславом Павло Тичина, над виданням творів якого ми працювали в моєму службовому кабінеті Центрального державного архівумузею літератури і мистецтва УРСР як упорядники окремих томів дванадцятитомника впродовж кількох років на початку вісімдесятих. І чого тільки не знав цей чоловік!

Чогось він недолюблював Загребельного (Загребунцера за його висловом), як і Павло Архипович не симпатизував Тельнюкові. Він ненавидів чиновниківортодоксів у літературі, які присвоїли собі право судити всіх і вся, вирішувати, чиї твори друкувати і як оплачувати письменницьку працю. Ще довго після трагічної загибелі С. Тельнюка Микола Сом при кожній зустрічі говорив мені: «Серьога! Тебе любив Славик Тельнюк». Із своєї «бамівської еміграції» С. Тельнюк надсилав листи своїм найближчим друзям, надруковані на березовій корі. Сьогодні це унікальні пам’ятки нашої писемності. Для мене С. Тельнюк був ходячою енциклопедією і не тільки в галузі літератури. Він мав талант багатогранний, і хіба що був безпорадним у справах житейських. Не везло йому в житті, яке трагічно обірвалося в останній день серпня 1990 року. Залишилися недописані книжки, нереалізовані задуми, про які свідчать щоденникові записи. Якось я сказав Тельнюкові, що можна підготувати книжечку пророцьких передбачень П. Тичини, на що він відповів: «Таку книжку можна видати хіба що в Мюнхені. Я швидше всього підготував би книжку «1000 афоризмів Павла Тичини». Про численні творчі задуми С. Тельнюка свідчать фрагменти щоденникових записів, опубліковані частково донькою Галиною Тельнюк у другому томі українського альманаху спогадів, щоденників, листів, документів і світлин «Рукопис» (К., «Криниця», 2011. – С.278–315). Ці нотатки теж підготувала до друку Галина Тельнюк, яка сумлінно опрацювала усі щоденники батька, за що їй безмежна вдячність. Залишається сподіватися, що солідний том «Щоденники Станіслава Тельнюка» колись же вийде в світ! Сергій Гальченко.

15.Х.1970 У кожного настає свій час, яким він пишається до кінця життя, чи якого соромиться… У П. Г. Тичини теж були такі часи. У нього були свої Фермопіли. Коли приймали отой закон про «зміцнення зв’язку школи з життям», що йому аплодували й аплодують усі шовіністи й космополіти, – «совість і серце української нації», «великий поет і глибоко порядна людина» М. Т. Рильський

разом з М. П. Бажаном вітав у «Правде» всю оцю валуєвщину, прикриту фіговим листком, П. Г. Тичина зрікся свого «сану» Голови Верховної Ради УРСР. За кілька днів до сесії, на якій мали прийняти цей закон, він подзвонив Коротченкові. Він був би наївним, якби намагався переконати цього (чи будьякого іншого) державного діяча в недоцільності, реакційності, шовіністичності цього закону. Він просто поділився своїми переживаннями. Сказав, що ніяк не може зрозуміти необхідності цього закону. Сказав, що закон розв’яже руки шовіністам. Що він, П. Г. Тичина, який весь час славив «єдину родину», зараз почувається вельми недобре. Це щось не те.

– Я теж знаю, що «не те», – погодиться навіть Коротченко, – але ж Ви знаєте, що так хоче Москва, М. С. Хрущов та ін.? П. Г. Тичина запевнив свого співбесідника у щирій відданості ідеям інтернаціоналізму, але сказав, що це щось не те, що він старий і що він – і це головне – не зможе головувати на прийнятті цього закону. Коротченко сказав, що він нічого не вирішує. Але пообіцяв, що порадиться – де слід. Порадився. За два чи три дні до відкриття сесії П. Г. Тичині подзвонили і сказали, що, коли він себе почуває і справді недобре, нехай подасть заяву про те, щоб його звільнили з поста Голови Верховної Ради УРСР… Коли почалося засідання, першим пунктом було процедурне питання: заява П. Г. Тичини про увільнення. Вирішили все дуже швидко. Головою став О. Є. Корнійчук. Закон пройшов, як по маслу… Лідія Петрівна, яка мені це все розповідала, казала, що Павло Григорович прийшов із сесії сумний – дуже. Але якось – через деякий час – всміхнувся і сказав: – А таки ж не я примушував усіх підіймати руку за цей «закон». Мало? Мало. Але це теж – Фермопіли. Хай за одну лиш душу – за свою власну. Хай хтось із його колег скаже, що він зробив у ті дні більше? М. Т. Рильський написав вірш про українську мову і прочитав його на з’їзді – файно. А Тичина пішов у відставку, протестуючи. Трагічно те, що було зроблено все, аби ця відставка і цей протест пройшли для всіх непоміченими. Так воно і сталося.

16.Х.1970 Одна з антитичининських легенд У 1954 р. мені її розповів Вадим Набока. Я тоді не вважав П. Г. Тичину за поета, а тому слухав, роззявивши рота.

– Мала вийти якась антологія української поезії – і там, нарешті, відновлювалася історична справедливість: М. Т. Рильський ставився на перше місце, П. Г. Тичина – на друге. Все було б гаразд, та П. Г. Тичина довідався, подзвонив куди слід, кому треба нагору. І – звичайно П. Г. Тичина опинився, як завше, на першому місці, бо він написав «Партія веде»… Люди примітивні, чи такі, що вважають Павла Григоровича за примітива, могли вигадати отаке. І досі вигадують. Павло Григорович нікому й ніколи б з такого приводу не дзвонив би. А те, що він був перший, – це факт. І те, що Рильський, Стельмах, Гончар стали лауреатами Ленінської премії, а Тичина – ні, ще нічого не означає. Поезія – не шаховий турнір, не бокс. Тут реваншів не буває. Ще одна легенда Тичина, мовляв, усе життя відчував свій гріх перед прогресивними людьми (за що – за «Партія веде»? – так у Рильського, Сосюри, Бажана, Малишка такого класу удесятеро більше). І тому він пропонував студентам і взагалі бідним людям гроші. Відкупитися, мовляв, од совісті хотів… Єрунда. Якби так робив Рильський – його б підняли до рівня Бога. Якщо ж так робив (і робив-таки – навіть гроші пропонував – але не задля замолювання гріхів, а полюдськи) Тичина – то тут щось лихе. Як тяжко бути генієм! Як ненавидять тебе! У мене золотими вогнями в душі – світяться: П. Г. Тичина і Женя Гуцало, Іван Куштенко і Боря Шлапак, Малишко і Сосюра (згадую його отой лист в Могилів), інші, інші, інші…

Тичина якось каже з сумом:

– Гуцало до мене насторожено ставиться. Чогось не любить. Зайшов я в «Літературну Україну», а він не підійшов, не привітався.

– Та він просто недобачає, – кажу, – а вас шанує. Потім питаю в Гуцала про це. Каже: – По-перше, я недобачив справді; по-друге, незручно було йому на очі лізти, коли розпізнав, що то він. Хто він – і хто я! Анекдот. Між іншим, у цьому плані я теж – як Гуцало. Страшно не люблю мозолити людям очі. Коли щось опублікую (з віршів) – мрію про одно: щоб ніхто не прочитав! Д. Молдавський сказав, як ми з ним тільки познайомилися: «Що ж ви, українці, так останнім часом затискуєте Тичину? Це ж ваш геній». Справді, затискуємо… Підло, низько, дрібно, по-хамськи…

20.Х.1970 Перед якимсь Новим Роком (здається, перед 1964) ходили ми з Данилейком та Ларисою Чалою по письменниках – брати інтерв’ю. Зайшли до Сосюри. Не пам’ятаю, чому саме, але я, здається, тоді був сам, а Лариса з Данилейком пішли до когось іншого. Почав я Сосюрі щось там розповідати. Зайшла мова про Білодіда. Я прочитав Сосюрі свою епіграму: О, букво «б»! Яка ти безталанна! Ти ж починаєш стільки слів та бід: Блюзнір, багно, блягузка, басурманин, Босяк, бандюга, бовдур, Білодід! Сосюра милостиво всміхнувся. Сказав скромно: – Дозвольте, я свою теж прочитаю. І прочитав: У Радянському Союзі Він прославився, як слід. Затикайте носа, друзі – Йде двомовний Білодід…

– Слухай, найгеніальніше, що створене про Білодіда… Він прочитав, а я тут же записав: Білодід наш двоязикий, – Має він зміїний рот. І хотів би він зробити Двоязиким свій народ. Має він язик до мови І для інших насолод: Цебто для лизання жопи. Так при чому тут народ? …Пізніше мені Грицько Колесник з Інституту мовознавства (він уклав книгу М. Рильського про мову та майстерність перекладу, і отже, в курсі всіх справ) сказав, що автором теорії двомовності є не Білодід, а М. Т. Рильський, оскільки саме М. Т. Рильський першим за Білодідом заговорив про дві рідні мови українського народу. Я заперечив, став говорити, що одне діло слово, а друге – дії. А Гриць сказав, що суть в іншому: Рильському публіка пробачить усе, а Білодідові – нічого. Я не погодився з ним, ударився в софістику. А тепер думаю про те, що Тичині публіка нічого не прощає, а якщо гріха якогось немає – то придумають! (Ох, я пам’ятаю, як здорово зрізався з Анатолем Костенком з цього приводу! Різко і не примиренно! Аж іскри сипалися!). І мені нічого не прощають. А скільки про мене понапридумувано! …Ну, це вже свої печалі…

22.Х.1970 Ще одна легенда, яка мовби має багато підтверджень. Легенда про боягузливість Тичини.

Мені про це навіть Молдавський розповідав. Розказував, як Асєєв любив піддражнити Павла Григоровича. Дзвонить він до П. Г. Тичини по міжміській.

– Привіт, Павле Григоровичу! Як життя-буття? Що нового написали? Слухай, старий, ти читав сьогодні виступ цього йолопа? Павло Григорович вже знає, що Асєєв любить подражнитися, він обережно питає: – Якого йолопа?

– Ну, та мого земляка – М. С. Хрущова! Павло Григорович закашлюється і кашляє, доки Асєєв не переводить розмову на інше. Або запрошує Асєєв Павла Григоровича до себе в хату й показує: – Ось у цьому кутку у мене мікрофон. Ось у тому. Так я ото цілими днями тільки й роблю, що кричу в ці магнітофони про те, які дурні сидять у нашому уряді. От, ікс, наприклад, а ігрек! А зет! Павло Григорович блідне, починає заїкатися. Настрій зіпсовано. Акад. Білецький якось був висловився: – Павло Григорович все життя боявся однієї речі – радянської влади. Дотепно, ефектно, близько до істини. Але – не істина. Бо – ще більше є фактів – проти цієї легенди. Ось хоча б одна. Здається, 1939 року на пароплаві по Дніпру їдуть до Канева письменники й урядовці на чолі з М. С. Хрущовим. І от Хрущов кличе до себе в каюту найвидатніших – на обід. А за обідом – розмова. Про се, про те… Нарешті, М. С. Хрущов переходить до Рильського (його на обід не запросили) і каже, що от, мовляв, компетентні органи мають точні дані, що Максим Тадейович – націоналіст і що доведеться діяти з ним у відповідності з вимогами часу. А час – відомо який… Всі мовчать, їжа в горло не лізе. Але – мовчать… І тут озивається П. Г. Тичина: – Микито Сергійовичу! Я не знаю, – е – е – е, хто це казав і чому… Може, воно, – е – е – е, і так… Але, – е – е – е, – скільки користі зробив Максим Тадейович Рильський нашій культурі! Він так багато працює! Він «Пісню про Сталіна» написав яку, – е – е – е, – весь народ співає! Як же можна – отак’о?.. Я не

можу… Пробачте, я, – е – е – е, хвилююся… Мені недобре… Дозвольте вийти… Встав і вийшов з каюти. Всі – і Микита Сергійович, і письменники залишилися сидіти з роззявленими ротами… Хазяїн каюти тут же перевів розмову на інше. Але всім було недобре. Обід пройшов уже не так, як хотілось би. Цього ж таки дня від Микити Сергійовича було передано Павлу Григоровичу: – Не хвилюйтеся, Микита Сергійович просто цікавився. І нічого Рильському не буде. Це все – просто розмова… Бажан у той день, ледь прийшовши з каюти, підійшов до Павла Григоровича Тичини і сказав: – Павле Григоровичу, я тисну Вашу благородну руку. …Ще одна історія з тим же Рильським. Каганович викликав П. Г. Тичину і став, як і від інших, вимагати, щоб Павло Григорович «дав дані» про націоналіста М. Т. Рильського. Павло Григорович став розповідати, як його, Тичину, ще давно намагалися перетягти на свій бік націоналісти, а він – не піддався… написав «Відповідь землякам». Каганович каже: – Про вас знаємо, я питаю про М. Т. Рильського. Павло Григорович – знову про себе. Це було аж недоречно і якось смішно… Але Павло Григорович – весь час про себе, і жодним словом про Рильського… Нарешті, Каганович не витримав, відпустив Тичину. Сказав комусь із своїх службістів: – Я не знав, що Тичина такий дурень. Йому трудно було зрозуміти, що Тичині легше було стати перед ним дурнем, ніж перед собою – падлюкою… …І ще один факт. Саме Тичина з П’яновим відали молодими в останні роки. І саме вони організували публічні обговорення молодих, на яких висловлювалися такі погляди, що ой-ой-ой! І саме завдячуючи П. Г. Тичині в літературу прийшла така могутня молода хвиля. Вінґрановський, Драч, Симоненко, Коротич, Мовчан, Олійник (Б.)… Та хіба всіх перечислиш!? Він їх

усіх знав, захищав, пропагував, головував на вечорах… Все, що робив П’янов, – робилося з благословення П. Г. Тичини. Не стало Тичини – не стало й молодих.

23.Х.1970 П’ятниця. Ми з Молдавським виступали у школі № 7 [міста Сухумі]. Дівчинка – Лєна Кавтарадзе з 6-го класу прочитала вірш П. Г. Тичини «Високо знялись ми ввись…», а Таня Тюнич з 8-го класу – вірш Рильського «Грузії». Я читав «Легенду про трьох сестер», «Софію», а також «Етюд з мого дитинства» В. Сидоренка та «Блакить мою душу обвіяла» П. Г. Тичини. Нам вручили квіти. Ми з Іщенком – він віддав мені 2 листи до П. Г. Тичини – пішли пішки, по дорозі зайшли в парк і поклали наші квіти до могили Наді Курченко. Жаль дитину. В душі – печаль і сонце. От і все. Летять у небі журавлі печальні. Тремтливі зорі та квиління дальні (жальні) Твоя любов з дороги принесе. Не відаю, не думаю, не знаю – Блакиттю серце сповнене моє… І я сміюсь, бо ти на світі є… І я журюся, бо тебе кохаю… Пам’ятаю, у Харкові – як був виїзний секретаріат СПУ по «Прапору» – В. О. Мисик почав у мене делікатно допитуватися, чи готується нова книжка П. Г. Тичини. Я став розповідати. Тоді він каже: (Ми йшли пішки від Спілки до готелю на площі Дзержинського).

– Як Павло Григорович повернувся з Туреччини, я прийшов до нього, а він прочитав мені ось цього вірша. І Василь Олександрович прочитав «Де країна Туреччина дивна…» Я сказав, що треба переписати його й прислати Лідії Петрівні. Він сказав, що так і зробить.

Коли я спитав Павла Григоровича, чий це вірш, він нічого не сказав, але… Ось як було. Я прийшов, а він каже: «Послухайте вірш одного поета». І зачитав. Я кажу: «Треба б опублікувати». А він засмутився і сказав, що зараз невчасно таке публікувати… (Я передаю цю розмову, звісно, приблизно, пригадуючи на ходу, вже зараз. Пам’ять у мене з дірками, отож кожне слово в моїх записах є приблизне. Яскрава ілюстрація до тези Тютчева: «мисль, яка будучи висловленою, стає неправдою»).

25.Х.1970 Яка властивість людської пам’яті! Щось пам’ятаєш, пам’ятаєш, а як треба записати – забув! Косарик після кожної зустрічі з Тичиною докладно (це він так каже) записував усе у блокнот. Сумніваюся, що йому б удалося записати все. Але хоч те, що запам’яталося, треба записувати. Треба зберегти якомога більше. Особливо про П. Г. Тичину. Літ через 50–100 (може, й раніше) всі збагнуть, який він геній – і навіть найменша деталь стане промовистою… Навіть ось така деталь. У 1951 (?) році, коли була в Москві декада української літератури і мистецтва (Гончареві було тоді 33 роки і його фото з кількома москвичами я бачив у якійсь газеті) П. Г. Тичина обматюкав М. Шеремета. Було так. Розкритикували Сосюру за вірш «Любіть Україну». Ну, всі, звісно, розстроєні. П. Г. Тичина десь виступав, почав розповідати про українську літературу, згадав і Сосюру добрим словом, незважаючи ні на що. (Якби це зробив М. Т. Рильський, чи М. П. Бажан, чи А. С. Малишко, – то це піднесли б до рівня національного подвигу, а коли це зробив П. Г. Тичина, – то ніякий це не подвиг, а боягузтво й пристосуванство). А Шеремета не згадав. Після виступу підходить М. С. Шеремет.

– Що ж ви, Павле Григоровичу, мене, партизана, не згадали?

– Е – е – е… пробачте, Миколо Спиридоновичу, як же це так вийшло? Я ж… – е – е – е… думав про Вас, а от… Та я ж і інших не згадав… багатьох…

– А Сосюру так згадали й похвалили, хоч його он як – і справедливо, покритиковано…

– Ідіть ви на…, Миколо Спиридоновичу! – зблід П. Г. Тичина, збагнувши, що за слово він вимовив. Було це при народі, на якомусь прийомі.

Після цієї фрази П. Г. Тичина не міг нічого ні їсти, ні пити, ні говорити. Тут же підійшов до Лідії Петрівни і сказав: – Лідо, ми їдемо в готель.

– Чого?

– Я виматюкав Шеремета… І взагалі… А що – був би М. С. Шеремет трохи талановитіший і спритніший – він міг би стати борцем за українство, а П. Г. Тичина ще раз своїм матюком «викрив» би себе, як пристосуванець і боягуз. Сосюру колись у Москві Рильський і Ко напоїли й побилися об заклад: чи піде Володимир Миколайович до П. Г. Тичини. Та не просто піде, а й морду наб’є. Щось там йому наговорили, пішов В. М. Сосюра. Заходить. П. Г. Тичина ледь не зомлів. Голий прийшов. Однак зробив вигляд, що нічого не помітив. Запрошує сісти. Володимир Миколайович механічно сідає. Починається ввічлива розмова. Десь на 15-тій хвилині В. М. Сосюра кидає погляд собі на коліна, вище – і починає тверезіти. Блідне, просить пробачення, прожогом вилітає з номера і мчить коридором до Рильського – одягатись і бити морду Максиму Тадейовичу.