Як один із найвідоміших українських поетів Павло Тичина став живим мерцем

Як один із найвідоміших українських поетів Павло Тичина став живим мерцем [Електронний ресурс] // 5.ua [сайт]. – Текст. та граф. дані. – 2003-2021. – Режим доступу: https://www.5.ua/suspilstvo/pavlo-tychyna-mizh-himnom-armii-unr-istalinskoiu-premiieiu-229528.html - Дата публікації: 18.11.2020 . – Дата перегляду: 12.04.2021. Як один із найвідоміших українських поетів Павло Тичина став живим мерцем "Трактор в полі дир-дир-дир, ми за мир, ми за мир", "Краще з'їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину". Мабуть, усі, хто вчився у школі, пам'ятають безліч пародій та епіграм на цього водночас великого поета та пристосуванця. Про трагедію Павла Тичини – українського Фауста, який продав душу комуністичному Мефістофелю. "Коли він був у "Феофанії", це були, може, останні тижні його життя, то приходили молоді поети й свої твори йому показували. Ясно, що він чув дифірамби від молодих і так далі. Але чи могли Тичину ці дифірамби розчулювати вже? Він сказав, переказували: "Моя творчість, – тихо прошепотів блідими губами, – Моя творчість пішла за водою", – розповів письменник Степан Процюк.

16 вересня 1967 року в Києві помер Павло Тичина. У минулому – поет, у минулому – двічі голова Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки, міністр освіти УРСР, і ще й академік на додачу. "Поет-академік. Це все через дефіс. Ця абракадабра відтоді якось так прижилась, що вона досі вважається, ну не всіма, звичайно, ці радянські гібриди, радянські схрещування. Вони потворні. Але тоді поет-академік приносило захист від смерті і матеріальні блага", – пояснив Процюк. Тичину з почестями поховали на Байковому кладовищі в Києві. Що цікаво – на чужій могилі. Раніше на цьому місці лежав прах купця та мецената Григорія Гладинюка. Прокомуністичні вірші Тичини були обов'язковими до вивчення в радянських школах аж до розпаду СРСР. Ранні його роботи вчать і зараз. Попри таку посмертну популярність, вдова поета Лідія боялася, що його от-от забудуть. І вирішила зробити все, щоб цього не сталося. На власний розсуд. Лідія старанно перевірила усі його щоденники й повикреслювала та повирізала звідти те, що вважала крамолою. Наприклад, згадки про Миколу Хвильового та про інших жінок. Унаслідок вийшов нудний радянський образ – чоловіка, який не пив, не курив, не лаявся і з дитинства був вірним комуністом. Образ недалекий від правди, якщо говорити про останні роки його життя.

Павло Тичина "Я взагалі не знаю, як він витримав. Дуже добре про це написав Стус у своїй праці. Стус писав пізніше, що Тичина засинав на засіданнях президії. І коли він мав всі ті звання, нагороди, він сидів, і було відчуття, що це мертвий. Між живими – мертвий. Його покинуло життя. Те, яке мало би бути у видатного поета", – наголосив Процюк. Радянська диктатура убила більшість українських письменників фізично. А тих, які залишилися живими, зокрема Тичину, знищили психологічно. Але попри старання самого Павла Григоровича та його вдови, зберігся й інший Тичина – живий. Любитель пива та самогону, а ще – український самостійник, автор гімнів Української Народної Республіки й водночас гімну УРСР. Він народився у 1891 році в селі на Чернігівщині. Записаний у метриці як Тичинін – прізвища селян тоді теж русифікували. Його батько Григорій співав псалми в місцевій церкві. А ще – багато пив та іноді з горя бив власних дітей. Сина Павла відправив на науку – так само в церковний хор. "Він був якийсь час регентом церковного хору. То була швидше данина тому часу, бо в Тичини пізніше ніколи не простежувалися релігійні мотиви. З іншого боку, кожен видатний поет не може бути атеїстом", – уточнив Процюк. Згодом Павло опиняється в Чернігівській духовній семінарії. Там знайомиться з майбутнім поетом Василем Елланом-Блакитним.

Павло Тичина "Він починає писати вірші й потрапляє на суботи до Коцюбинського. Він страшенно делікатний і страшенно релігійний", – розповіла дослідниця 20-х років XX століття Ярина Цимбал. З подачі Михайла Коцюбинського вірші юнака починають друкувати. Між тим Павло Тичина переїжджає до Києва й вступає до Київського комерційного інституту. Стипендії нема, й щоб прогодуватися, влаштовується на роботу одразу в кілька українських газет, зокрема в газету "Рада". Вибухає Перша

світова війна, а за нею й революція. У Києві постає Центральна Рада й проголошує Українську Народну Республіку. Ще під час семінаристської юності в Чернігові Тичина – учасник таємного гуртка українців-самостійників. Старший брат називав його коротко – "сепаратист". Не дивно, що молодий поет гаряче підтримує національне відродження, називаючи ті події "празником, який прийшов і не проходить" і пишучи патріотичні вірші. "У цей час Тичина в "Раді" друкує свої твори про національну революцію", – розповіла Цимбал. На початку 1918-го Україну без оголошення війни атакує більшовицька Росія.

29 січня – бій біля залізничної станції "Крути". За кілька днів уже в обложеному росіянами Києві – похорон загиблих юнаків. Тичина одразу відгукується віршем "Пам'яті тридцяти". Ще один вірш Тичини – "Як упав він з коня" – одразу перетворюється на пісню, неофіційний гімн армії Української Народної Республіки. У 1918-му народжується, а в 1919-му виходить друком геніальна збірка молодого поета "Сонячні кларнети". "Якщо ми говоримо про Тичину, який міг би вирости до першорядних поетів світу, і він, звичайно, відчував тут музику всесвіту. І після "Панахидних співів" з'явилися "Сонячні кларнети". Після учнівських віршів в українську літературу прийшов поет радості. "Не Зевс, не пан, не голуб-дух – лиш сонячні кларнети". Але це не є протиставлення божеств. Це є зіставлення всього, все, весь потік життя", – зазначив Процюк. Усе це пишеться й друкується на тлі трагічних подій. Київ кілька разів окуповує російська армія – спочатку більшовицька, згодом – денікінська. Денікін щиро вважав, що визволив Київ від більшовиків і сподівався на масову мобілізацію. Однак добровільно під прапори "русского мира" пішли одиниці. Тоді білі почали буквально ловити новобранців на вулицях. Зловили й Павла Тичину. Невідомо, як би склалася його подальша доля, якби не донька власниці квартири, де орендував кімнату Тичина. Її звали Лідія Папарук, і вона, очевидно, мала до Тичини ніжні почуття. Ліда кинулася до Тичининого друга Василя Еллана-Блакитного. Той, хоча й сам ховався від росіян, наважився прибігти до мобілізаційного пункту з якимись фальшивими документами й врятував Тичину від служби в російському війську. Після цього обидвоє сховалися від росіян на Байковому цвинтарі. Ліда носила їм туди їжу. Та війна була Україною програна. У 1920 році російські більшовики остаточно окуповують Київ. Тичина залишається під окупацією. Нова влада намагається сподобатися українцям і у 1921-му йде на національні поступки. Тичина стає неформальним лідером нової генерації українських митців.

"Протягом 20-х років до нього зверталися "Павло Григорович" у літературному середовищі. До Хвильового могли звертатися просто "Миколо, а Тичина був "Григорович", – наголосила Цимбал. Спочатку Тичина ще не усвідомлює загрози й продовжує писати так, як пишеться. Паралельно він веде доволі богемний спосіб життя. Винаймає чи то кухню, чи ванну в харківській комуналці, вивчає вірменську та грузинську мови, часто вживає алкоголь. Хвильовий хвилювався й готувався до зустрічі, дома були вжиті належні заходи. І ось Тичина прийшов, не такий, як усі, і водночас такий самий. На столі в господаря стояли вино й горілка. "Боги тільки вино п'ють", – думав я, стежачи за великим поетом. Яке ж здивування моє було, коли він, одгетькнувшися від вина помахом зневажливим долоні, сказав: "Я гіркеньку люблю!" Гіркеньку любив і господар. Змісту розмов не пам'ятаю, але вони добре біля гіркенької присіли", – зі спогадів письменника Івана Сенченка.

Павло Тичина У Тичини кілька кохань. У Харкові він навіть одружується, проте невдало й ненадовго. Врешті усіх інших перемагає та сама Лідія Папарук. Після 15 років залицянь вони одружаться й через багато років Ліда знищить усіх суперниць, зачистивши Павлові спогади. У 1926-му Тичина пише маловідому поему "Чистила мати картоплю", немов щось передчуваючи, про голод. У цій поемі з'являється образ Леніна-антихриста. "І за Тичину взялися серйозно після 1926 року, після поеми "Чистила мати картоплю". Ба більше, в нього були наміри в цьому вірші: "Я покажу всю фальш, всю цвіль партійноборчих породіль". Це дуже важлива цитата. Він сказав, що міг, і після цього згас. Бо є така думка, що Тичина іронізував. Нічого він не іронізував. Де такий переляканий чоловік міг іронізувати все життя?" – зазначив Процюк. Відносна "відлига" завершилася у 1929-му – з процесу вигаданої більшовиками спілки визволення України. Далі почали приходити один за одним. Переважно вночі, під ранок. Майже всю талановиту генерацію митців було знищено у сталінських концтаборах. Євген Плужник, Валер'ян Підмогильний, Марко Вороний, Майк Йогансен, Драй-Хмара та десятки, сотні інших. Врятувалися тільки ті, хто вчасно все зрозумів і почав писати оди партії. "Тичину ніколи не арештовували, на відміну від Максима Рильського, який на початку 30-х років був арештований і пів року провів у Лук'янівській в'язниці.

Потім його випустили. Тичину не арештовували. Є різні версії, чому Тичину не арештовували. Я думаю, що тут зв'язано ще з багатьма випадковостями. Наприклад, якщо брати в контексті, то Микола Бажан двічі потрапляв в автомобільну катастрофу. Якісь там відмовляли двигуни, які були справні до того часу. Микола Бажан постійно тримав кальсони. Коли його мали б забрати, він казав, щоб все було, штани, щоб він не був у нижній білизні. Щоб все було при ньому, у вузлику", – розповів Процюк. У Тичині оселяється страх, панічний страх арешту. Він так само щовечора лягає в ліжко з вузликом найнеобхіднішого. "Зрозуміло, що Тичина отримує манію переслідування. То не просто страх арешту. А кожен свій лист підписує "Осяяний світлом Леніна і Сталіна". То не тільки страх арешту. Він заглядав у двері, чи ніхто не підслуховує", – додав Процюк. Ще у 1923-му заарештували Павлового брата Євгена – релігійного діяча, буцімто за створення антирадянської банди. Брата вдалося звільнити – знову допоміг Василь Еллан-Блакитний, тоді відомий партійний діяч УСРР. На початку 30-х Тичині не допоміг би вже й Еллан-Блакитний. Василь помер замолоду, у 1925-му, від хвороби серця. Але радянська влада дістала його навіть після смерті – могилу в Харкові було зруйновано, книжки заборонені. Тичина слова не сказав на захист друга, славословив партію і Сталіна. Олександр Олесь, якого Тичина називав своїм вчителем, у цей час пише "І ти продався їм, Тичино? І ти пішов до москаля?" "Він почав писати вірші "Партія веде", він просто переступив межу, за якою уже було блюзнірство. У 33-му голод в Україні, й Тичина пише "Оживляєм гори-води, вибудовуєм заводи, ростемо ж ми, гей". Блюзнірство", – уточнив Процюк. Радянська влада милує Тичину й обласкує його – званнями, посадами, преміями. Їй потрібен український поет-прапор, і вона його отримує. Тичина ще пише вірші, але, як кажуть епіграми, усе гірші, усе гірші. "Коли Тичині у 60-х роках сказали про вірш Маланюка, який присвячений Тичині, із рядками відомими "Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась, в окровавлений жовтень свята повернулась весна", Тичина сказав навдивовижу людям, які були коло нього, що він єдиний сказав про мене правду. Які би метаморфози з ним не відбувалися, він знав про себе правду, і всі ці правди якось витримував у собі", – зазначив Процюк. Тичина так і не повірив у радянську десталінізацію. До кінця життя боявся повернення терору. Як згодом іронізував інший поет Василь Стус, боявся недаремно.

До речі, Павло Тичина не хотів і не мав дітей. Як не хотів і не мав друзів. Усе довге радянське життя він залишався самотнім – не довіряв нікому, крім дружини Ліди, та й не факт, що довіряв навіть їй. Був живим мерцем. Ця історія насправді для всіх, кому СРСР досі здається раєм.