Лемеха, Сергій. Дарницький вагоноремонтний завод

Лемеха, Сергій. Дарницький вагоноремонтний завод // Лемеха, Сергій. Освячений Дніпром – Вінниця, Консоль, 2019. – С.181-183. Дарницький вагоноремонтний завод Колишнє селище Дарницького вагоноремонтного заводу, а нині мікрорайон ДВРЗ, розташований у східній частині Дніпровського району. З півночі і сходу його оточують ліси Дарницького лісгоспу, з південної сторони – залізниця, а з заходу – мікрорайон СтараДарниця. На відміну від багатьох мікрорайонів Лівобережжя, чия історія губиться у кількастолітньому минулому, ДВРЗ має точну дату заснування. Нам достеменно відомо, що наказ про початок будівництва Дарницького вагоноремонтного заводу підписано 20 лютого 1934 року. Вже за кілька місяців розпочалися підготовчі роботи, а в червні у фундамент промислового гіганта ліг перший камінь. Селище для працівників заводу зводилося одночасно із корпусами підприємства. Спочатку силами будівельників-в’язнів було збудовано бараки-гуртожитки для працівників. Одну з перших споруд такого типу «Бабкін барак» названо на честь бригадира теслярів Івана Бабкіна, який керував його зведенням. Першу чергу ДВРЗ будували 3 тис. людей, її було введено в експлуатацію 29 грудня 1935 року. Однак ще 9 вересня 1935 року на станцію Дарниця було відправлено перші відремонтовані двовісні криті вагони з маркуванням ДВРЗ. Одночасно із будівництвом виробничих цехів, уздовж Шосе ДВРЗ (нині вул. Алматинська) зводилися житлові будинки. Згідно з проектом, робітниче селище мало складатися із десятків багатоповерхівок, загальною площею 180 тисяч квадратних метрів, що дозволило б забезпечити дах над головою для 20 тисяч людей. Інфраструктура селища теж була чітко розпланована й включала вулиці з двостороннім рухом, бульвари, трамвайну лінію, і навіть… велодоріжку! Радянські архітектори включили в проект району окремий квартал для медичних установ з парком для хворих, а також ділянку під будівництво школи зі спортивним майданчиком та майстернями. Наприкінці 1935 року свої двері для новоселів відчинили дванадцять дво- та триповерхових житлових будинків, два гуртожитки на 160 місць. Крім того, було відкрито клуб ДВРЗ – найбільший у довоєнній Дарниці, який представляв яскравий зразок так званого радянського конструктивізму. Наступного 1936 року на ДВРЗ з’явилися нові квартали житлових будинків, а також школа і дитячий садок-ясла. 1 травня відбулося урочисте відкриття трамвайної колії, яка забезпечувала сполучення із Старою Дарницею, від якої

можна було дістатися до центру Києва, пересівши на приміський потяг або інший маршрут трамвая.

Будівництво ДВРЗ. Фото 1934 р.

Виробничий корпус ДВРЗ. Фото 1930-их рр.

1937 року основні роботи зі створення підприємства були завершені – в особі ДВРЗ залізнична галузь республіки отримала потужне підприємство, здатне обслуговувати до 6 тисяч вагонів на рік. Працівники заводу отримали у своє розпорядження повноцінне робітниче селище з медичними та освітніми установами, власним клубом, мережею побутових закладів, які забезпечували гідні, як на ті часи, умови праці та відпочинку. Поступово завод виходив на планові обсяги виробництва: якщо 1936 року його працівники відремонтували 140 вагонів, то 1940 – вже понад 2500. Зростала й чисельність мешканців заводського селища: за даними Всесоюзного перепису населення, що відбувся 17 січня 1939 року, у ДВРЗ мешкало понад 3,5 тисячі осіб. З початком Другої світової війни радянське керівництво ухвалило рішення про евакуацію Дарницького вагоноремонтного заводу вглиб СРСР. Станом на 15 липня 1941року більшість працівників та найбільш цінне обладнання заводу відправили в тил, зокрема до міст Канаш (Чувашія), Саратов і Свердловськ. Там обладнання знову змонтували, і працівники заводу розпочали роботу в інтересах фронту: ремонтували вагони, виготовляли снаряди та іншу продукцію військового призначення. Ті ж працівники, які залишалися в Києві, брали активну участь в обороні міста, зокрема, збудували бронепотяг «Дарничанин», який воював з німецькими військами. З перших днів окупації Києва у вересні 1941 року німецька влада узялася за відновлення роботи підприємств в інтересах своєї армії. Їй вдалося поновити роботу залізничних підприємств, у тому числі й ДВРЗ. Восени 1943 року завод і селище ДВРЗ спіткала доля усіх поселень Київського Лівобережжя – під час відступу німці знищили майже всі житлові будинки, школу, дитячий садок, клуб, приміщення заводу (до наших днів у мікрорайоні збереглося лише 23 довоєнні будівлі, в тому числі школа та

дитячий садок). Утім, одразу ж після звільнення Києва, в листопаді 43-го, розпочалася відбудова заводу, а вже в червні 1944 року його робітники здали в експлуатацію 70 вагонів. У перші повоєнні роки житла катастрофічно не вистачало, його будівництво головним чином, здійснювалося за рахунок приватної ініціативи. У серпні 1946 року в селищі запрацював новий клуб, щоправда вдвічі менший за розмірами від довоєнного. Ґрунтовна відбудова робітничого селища ДВРЗ розпочалася наприкінці 40-х і тривала до першої половини 50-х років. Мікрорайон розпланували поновому, проклали нові вулиці, збудували нові інфраструктурні об’єкти. Принагідно зазначимо, що у реконструкції та будівництві об’єктів ДВРЗ брали участь й німецькі військовополонені. Станом на червень 1951 року житловий фонд ДВРЗ вже нараховував 250 приватних та 45 відомчих будинків, у багатоквартирних – проживало 5856 мешканців, у приватному секторі – 1700. Тож головною особливістю повоєнної забудови селища ДВРЗ став великий масив приватних будинків, що відверто суперечило довоєнним стандартам радянської індустріалізації. До середини 50-х років у селищі також зведено Будинок культури ДВРЗ (нині – Центр культури та мистецтв Дніпровського району), адміністративні будівлі вагоноремонтного заводу, школу №103, спортивний стадіон на 500 місць і дитячий садок. Варто зазначити, що більшість вулиць мікрорайону вперше отримали назви саме у 1953–1955 роках, адже до війни їм присвоювали лише номери. Головна магістраль ДВРЗ – вулиця Алмаатинська. Фото 1950 р.

1959 року дійшла черга до відновлення трамвайного сполучення, яке припинилося під час війни. До того часу сполучення з іншими районами відбувалося за рахунок роботи автобусних маршрутів. Восени ж 1959-го до ДВРЗ було прокладено нову трамвайну колію, яка сполучила селище із Дарницькою площею. Ще за три роки трамвайні маршрути з’єднали ДВРЗ з Воскресенкою та Контрактовою площею. Сучасна забудова ДВРЗ доволі строката, проте у ній чітко простежуються два архітектурні стилі – середини 1930-х та першої половини 1950-х років. На головній вулиці мікрорайону Алматинській впадають в око невисокі «сталінки» з характерним ліпним декором, у провулках дещо частіше трапляються затишні дво-триповерхові будинки 40-50-х років, є тут і невибагливі «хрущовки» та одноманітні дев’ятиповерхівки. У середині

2000-х років на ДВРЗ почали з’являтися й сучасні висотки, в які переїжджають кияни зінших масивів. Нині у мікрорайоні функціонує дві середні загальноосвітні школи – № 11 і № 103, дитячо-юнацька спортивна школа ДЮСШ–21, спеціальний навчальний заклад Київський професійний ліцей транспорту (колишнє ПТУ № 9). Поруч із залізничною платформою «ДВРЗ» знаходиться Київський об’єднаний збірний пункт Київського міського та обласного військових комісаріатів. Попри непоказний зовнішній вигляд, ДВРЗ й досі залишається важливим промисловим центром столиці. Дарницький вагоноремонтний завод й донині перебуває в числі найпотужніших вітчизняних підприємств залізничної галузі та належить до найбільш стабільних працедавців Києва. Неподалік від заводу, на вулиці Олекси Довбуша, знаходиться ще одне потужне підприємство – Український державний центр транспортного сервісу «Ліски», на який покладено функцію управління переміщеннями вантажних контейнерів Укрзалізниці. Він також належить до флагманів української логістичної індустрії. За декілька кілометрів від мікрорайону ДВРЗ, у глибині Броварського лісу, знаходиться селище Рибне. У 1946 році тут було засновано радгосп з вирощування водоплавної птиці на озері, що розташований поряд із селищем. Крім того, неподалік функціонували ще й свиноферма та бійня. Працівники господарства мешкали у спеціально збудованих для них двох 16квартирних будинках та в декількох «фінських» будиночках. До 1994 року селище фактично було прирадгоспним поселенням, а житловий фонд підпорядковувався радгоспу та Головному управлінню торгівлі. Звісно, що нині ані сам радгосп, ані його господарство вже не функціонують. Неподалік від селища знаходиться однойменний лісовий заказник, загальною площею 4,0 га, який входить до сфери відповідальності Дарницького ЛПГ. Його створено 1978 року спільним рішенням виконкомів Київської міської та обласної рад з метою збереження і відтворення цінного ландшафту, у тому числі й рідкісних лісових рослин та реліктових мохів. Між Рибним і ДВРЗ знаходиться ще один ландшафтний заказник місцевого значення – «Пляхова». Його площа становить 100 га і включає залишки меліорованої річки Пляхова, декілька мальовничих озер, в тому числі й Лісове. Ця місцевість приваблює рідкі види водоплавних птахів, зокрема, диких качок та сірих чапель. Назва урочища та місцевості, швидше за все походять від прізвища людини, яка в давнину володіла цими угіддями. У цій місцевості розташовані соснові та змішані ліси, болотяний ліс («прісняк»), а також озера, струмки й болота.