Будівлі ДВРЗ: будинок заводської еліти

Будівлі ДВРЗ: будинок заводської еліти [Електрон. ресурс] // Ліски [сайт]. – Текст. і граф дані. – К.: 2010-2016. – Режим доступу: http://lisky.org.ua/site/news/news0630.shtml (24.05.2016)

Будівлі ДВРЗ: будинок заводської еліти Понеділок, 17.06.2013 Коментуючи одну з новин нашого сайту, читач Володимир доповнив її інформацією про будівлі ДВРЗ: "Навпроти стадіону стоїть найбільший тоді на ДВРЗ, зведений 1956 року для нової Заводської еліти, чотириповерховий будинок з упорядкованим огородженим двором". Мова йде про будинок №107/2, розташований на розі Алма-Атинської та Рогозівської вулиць. Навпроти будинку знаходиться Дитячо-юнацька спортивна школи №21 (ДЮСШ-21), яка працює на базі стадіону "Дніпровець-ДВРЗ", та сам стадіон. До речі, старожили пригадують, що раніше на місці стадіону була чимала улоговина, ще й з будівлями на дні. При спорудженні стадіону її засипали грунтом, щоб підняти футбольне поле до рівня навколишньої місцевості. Як видно з фотографій, будинок непогано зберігся і навіть тепер має досить імпозантний вигляд. Звичайно, зараз у його 80-ти квартирах проживають не тільки представники "заводської еліти", а й їхні діти та внуки, а також власники придбаних квартир (у будинку приватизовано 70 квартир, ще 10 залишаються в комунальній власності). На першому поверсі працюють ательє з пошиття одягу та майстерня з ремонту взуття. Цікаво, чи не з новозбудованими квартирами цього будинку пов'язана історія "ДВРЗ в архівах КДБ СРСР"? Наводимо уривок з неї: "31 декабря 1956 года, в 11 часов утра, Безносюк, будучи в нетрезвом состоянии, учинил в кабинете начальника жилищно-коммунального отдела завода скандал, о чем был составлен акт (л. д. 3, 4), который и послужил основанием к возбуждению настоящего дела.

Из акта усматривается, что Безносюк, угрожая начальнику упомянутого выше отдела убийством, в присутствии рабочих Радько и Гришко обвинял его в продаже квартиры в доме № 50, кроме того, высказался в антисоветском духе против коммунистов и партии в целом, что, мол, коммунисты издеваются над рабочими и пр., заявляя при этом, что устроит «второй Будапешт». Допрошенные по существу акта начальник ЖКО з-да Алексеев и работающий в его подчинении свид[етель] Радько заявили, что Безносюк, угрожая «вторым Будапештом», действительно высказывался в антисоветском духе, возводя при этом клевету на КПСС (л. д. 5–11). Безносюк изложенных показаний не подтвердил и показал, что он против партии и Советской власти ничего не говорил, а лишь устроил скандал Алексееву за то, что он и другие члены администрации завода отказывали ему в расширении жилплощади, тогда как свою жилплощадь улучшали и раздавали квартиры лицам, имевшим собственные дома."

Доповнення від читача Володимира Поблизу вищезгаданого майдану в напівпідвальному приміщенні будинку № 55, навпроти стадіону, містилася невеличка майстерня, де чоботарював Льоня. Працював він на ДВРЗ не один десяток років. Льоні можна було віддати в ремонт взуття і прийти у призначений день, не сумніваючись у якісному й своєчасному виконанні замовлення. Якщо взуття потрібно вам зразу, можна почекати, поки він його зробить, тут же у майстерні. Для цього були передбачені зручні місця, щоб посидіти. Але шанували Льоню не тільки за вмілі руки, а й за його вдачу, за те, що міг вислухати кожного і розповісти щось своє. Під час очікування ви обов’язково почуєте від майстра якусь цікаву історію. Йому можна було просто поскаржитися на життя. Якщо котрась із деверзовських дівчат приносила в ремонт занадто зношені чоботи, Льоня спочатку уважно оглядав їх, а потім говорив щось на кшталт: – Скажи своєму мальчіку, чтоб купіл тєбє новиє. Те, що підлягало ремонту, завжди ремонтувалось без зволікань. Якось вийшла з ладу Льоніна швацька машина. Заспокоївши замовника, попросивши присутніх почекати, Льоня найкоротшим шляхом, через паркан, мотнувся на Завод і десь за півгодини вже дошивав чобота у своїй майстерні. Хоча та “Мінерва” була чеського виробництва, інших швацьких машин тоді не було, майстри Заводу впоралися з нею швидко. У цьому ж будинку пропонувалися й інші послуги, що завжди надавалися разом з останніми новинами. Там можна було підстригтися й замовити одяг. Під час стрижки ви не тільки довідувалися про останні події ДВРЗ, а й за багатьма з них, що відбувалися на площі біля “бані” могли спостерігати через великі, неначебто саме для цього зроблені вікна перукарні. Обсяг отриманих новин залежав і від кількості майстрів на зміні. Їх могло бути від одного до п’яти. Поки підстригали механічними машинками, новини розповсюджувалися серед присутніх безперешкодно. Але п’ять увімкнених електричних, одна з котрих над вухом, зводили нанівець час стрижки. Новини долітали до вух уривками, і завжди існувала загроза при їх подальшій передачі щось наплутати. Лишалося задовольнятися підшивками журналів “Огонек”, “Работница”, “Здоровьє”, в яких про ДВРЗ писали мало, але вони містили іншу цікаву й корисну інформацію і завжди лежали на столику у холі перукарні. Праворуч від входу до перукарні – майстерня з пошиття одягу. Клієнтів там завжди сиділо багато, бо майстри працювали непогані, або, може, більше нікуди було йти. А от із штаньми якось не виходило.

– На виріст будуть, а бручата сидять на вас гарно, – примовляв єдиний по штанях закрійник, обсмикуючи з усіх боків щойно зшиті штани, намагаючись надати їм бажаного вигляду. Жодний клієнт, що їх замовляв,

не був задоволений шиттям, але все одно йшли до цього закрійника, сподіваючись, що тепер пощастить, і терпляче чекали, поки не з’явиться він з примірочної кабіни, немов фокусник з-за куліс. Але дива знов не відбувалося – бручата знов не сиділи. Хоча, може, ми не мали смаку, бо замовники пальт відгукувалися про закрійника схвально.