Парнікоза, І. Ю. Кухмістерська Слобідка, Позняки, Осокорки, Бортничі – південна лівобережна заплава

Парнікоза, І. Ю. Кухмістерська Слобідка, Позняки, Осокорки, Бортничі – південна лівобережна заплава в 1240 – п.п. ХІХ ст. [Електрон. ресурс] // Наука. Освіта. Література [сайт]. – Текст. та граф. дані. – 1999-2018. – Режим доступу: http://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Sci/Kyiv/Islands/History/dniepervalley-1240-half-XIX/old-ukraine-floodplane/left-bank-south-1240-1850.html (17.04.2018). - Назва з екрану. Кухмістерська Слобідка, Позняки, Осокорки, Бортничі – південна лівобережна заплава в 1240 – п.п. ХІХ ст. Парнікоза І.Ю. Кухмістерська Слобідка-Березняки. В 1720 р. у грамоті Петра І згадується ще одне поселення на лівобережній заплаві – Кухмістерська Слобідка (територія сучасних Березняків). В літературі висловлювалася версія, що назва слобідки пов’язана із первісною функцією поселення – обслуговування військ, які брали участь у спорудженні Старої Печерської фортеці (1706-15 рр.), і походить від розташованих тут польових кухонь (нім. «кухмайстер» – кухар). З 1720 фігурувала як володіння Києво-Печерської лаври, а в 1780 згадана як поселення «лаврських кухмістрів» (Пономаренко, Різник, 2003).

Рис. 2.4.3.82. Кухмітстерська Рис. 2.4.3.83. Кухмітстерська Слобідка, Слобідка, позначена як Печерська позначена як Печерська на мапі Києва на мапі Києва 1750 р.

1799 р. (1) Наведена версія неймовірна, оскільки «польові кухні» і кухарі в російській армії з’явилися лише в 2-й половині XIX ст. До цього солдати були на «самообслуговуванні». Згідно з документом 1780 р. тут не жили «лаврські кухмістри», а слобідка перебувала «під віданням лаврських кухмістрів» (Рибаков, 1997). Кухмістерська слобідка, як Лаврська слобідка позначена на мапі 1750 р. Зазначене це невелике селище і на мапах 1792 та 1799 рр. Дерев'яна парафіяльна церква Різдва Богородиці у Кухмістерській Слобідці була збудована не пізніше 1723 р. Зазначена на мапі 1792 р. (Храми Києва, 2001).

Рис. 2.4.3.84. Київське лівобережжя на Рис. 2.4.3.85. Зображення оз. фрагменті мапи Київського намісництва Тельбін (1) а також Позняків (2) за 1792 р. помітні Кухмітстерська та Осокорків (3) на рукописній Слобідка та Осокорки та гирло р. Віти (за карті Київщини 40-х рр. ХVІІ ст. http://phoenixhistory.blox.ua) (За Люта, 1998) Тельбін. Березянки. Вперше це озеро згадується у 1595 р. «З другого противь неводними также о Днепра доманемь на колтоби, коростешевь и тельбинь», а далі у 1605 р.: «З гранищ в речку панковскую речкою в тельбинь тельбинмь в Коростешевь», 1621 р.«в телбинь», 1650 р. «тут же на мосте за Днепромь у телбина», 1694 р. «Другога сеножать Подкурье по дальню гать рубежем, почав от озера Тербина жереломь Дарницою…», 1718 р. «Мельница…Телбинскага…и всекіе угодия обретаются и по ныне во владеніи кь Печерской обители…» (Смаль, 2002). Озеро являло собою одне з староріч лівобережної заплави, що тягнулося від гирла Чорторою на південь, імовірно являючи собою загальну чистему лівобережних рукавів-стариць, що з’єднувалися з Дніпром в весняний час. Саме цю систему в давньоруських літописах імовірно називали Золочею. На найбільш ранньому зображенні – рукописній мапі 1640 рр., озеро Тельба (Telba) зображене на піщаній косі лівого берега біля сіл Позняки та Осокорки, береги яких з’єднані містком через Тельбу. На мапі показано, як в Тельбін впадають річки Дарничанка та Тростяниця. Дане озеро показано на плані І. Ушакова 1659 р, як «Озеро впадает в Днепр». Дійсно, як свідчать пізніші мапи, через Тельбін проходила в Дніпро річка Дарниця. О. Смаль дослідивши семантику цього мікротопоніму прийшла до висновку про його походження від апелятиву «Тельба». Так могли звати людину, яка мала зв’язок з цією водоймою, звідки пішла назва приналежності «Тельба-Тельбін» (Смаль, 2002). На мапі 1750 р. озеро Тельбін показане як довга дніпровська стариця, що тягнеться лівобережжям паралельно головному руслу Дніпра від південного закінчення суч. острова Венеціанський, повз Кухмістерську слобідку та с. Позняки на південь за межі мапи (Рис. 2.4.3.77.). На мапі 1799 р. озеро не підписане, втім показано як комплекс озера, через яке протікає Дарниця та довгої лівобережної стариці – протоки. Цій протоці наразі відповідають залишкові озера – наприклад Біле, а далі система Підбірної. На мапі 1750 р. уся ця протока називалася озером Тельбін.

В 1733 р. з'являється назва ще однієї лівобережної заплавної місцевості розташованої поблизу озера Тельбін – Березняки. Вона походить від однойменного хутора, а той, у свою чергу, названий від березняку, а, отже, і від достатку березового сушняку та хмизу. Одночасно існувала і друга назва тутешньої місцевості – Тельбін (варіанти: Телбіно, Тербін, Телбин, Телбен, Тербіна, Тельбухіно), яку місцевість отримала від озера (Рибаков, 1997). Позняки. У 1571 р. згідно з люстрацією згадується село Позняки, як поселення «бояр путніх», тобто тих, хто справляв дорожню («путню») службу при київському воєводі. У 1631 р. Мойсей Позняк передав (або продав) поселення київському митрополиту Петру Могилі, який, у свою чергу, подарував його Братському монастирю (Рибаков, 1997). Проте, ця інформація суперечить даним Н. Яковенко (1993): «У трьох іпостасях живе родина бояр Позняків, родовим гніздом яких було с. Позняки під Києвом, що з часом перейшло у власність КиєвоПечерського, а згодом — Братського монастиря. Дехто з Позняків — це київські міщани, згадані в ревізії 1552 р., дехто — черкаські бояри <…>; нарешті, ще одне відгалуження, володіючи на початку XVII ст. селищем Паньківщиною під Києвом, виступає як повноправна шляхта з гербом власним «Позняк» (Вортман, 2007). У 1570 р. бояри з с. Позняки одностайно відхрещувалися від замкової служби та обов’язку жити в місті, посилаючись на отримане шляхетство (Клімовський, 2002). Російські царі-государі та українські гетьмани в ХVII-ХVIII ст. неодноразово підтверджували право володіння Братського монастиря ««на село Позняки на Дніпрі лежаче, з землями, з полями, орними сіножатями, городами, озерами, борами, лісами, іншими угіддями». Діловоди вважали: головне, що маєток є, а тому і називали його кожен на свій лад – як Бог на душу покладе. В 1636 році поселення фігурує у письмових джерелах як «хутір Позняковщіна», 1666 і 1694 – як «село Позняки», 1781 – як «село Позняк» з 30 «власницькі хатами-подсуседкамі», 1787 – як «селище Позняки» з 97 «душами казенних людей». В кінці ХVII ст. також вперше згадуються урочища Княжий затон та Срібний кол, як землі, що належали до с. Позняки (Грамота, 1694). З тексту документу не видно, чи це були затоки чи просто урочища. Згідно з Е. Мурзаєвим, у тюркських мовах «кол» може означати не тільки затоку чи рукав річки, але й просто річку, а також улоговину, долину (Мурзаєв, 1999; Вортман, 2007). В цьому ж описі фігурує заплавне урочище Телячев, сучасна локалізація якого невідома (Грамота, 1694). Село Позняки також позначено на березі паралельної Дніпру стариці – оз. Тельбін на мапі 1750 р. Цей же населений пункт, але як «деревня Позняки» – показаний на плані 1799 р. на південь від протоки – озера Тельбін. Дерев'яна парафіяльна церква Трьох святителів у селі Позняках була збудована не пізніше середини XVIII ст. (Храми Києва, 2001).

Рис. 2.4.3.86. Зображення озера Тельбін (1), с. Позняки (2),оз. Піщане (3) та с. Осокорки (4) на мапі 1750 р.

Рис. 2.4.3.87. Озеро Тельбін (2) та «деревня Позняки» (1) показані на плані Києва 1799 р.

Осокорки. Точно не відомо коли виникло це село. Як згадував 1756 р. архімандрит Видубицького монастиря у «покірність доношених» до Генерального військового суду: «по улаштуванні монастиря светлаго Архістратига Михайла Видубицького в Києві благовірним князем Всеволодом Ярославовичем російським в 1070 році надано оному ж Видубицькому монастирю село Осокорки». У більш ранніх документах — королівських грамотах 1538 і 1541 рр. — стверджується, що монастир отримав право на свої землі від «великих князів руських» (а не саме від Всеволода Ярославича) і що це право спирається на старовинні документи, які, мовляв, існували, але загинули внаслідок татарських набігів (Закревський, 1968, Вортман, 2007). Печерська лавра вважала права Видубицького монастиря на Осокорки сумнівними і настійно сперечалася за право на ці землі, намагаючись, крім всього іншого, позбавити Видубицький монастир підстави на лівому березі для Либідської переправи, яка успішно конкурує з її Наводницькою переправою через Дніпро. Тим не менше, найавторитетніші третейські суди визнавали лаврські претензії необґрунтованими і залишали село у володінні Видубицького монастиря. В 1720 р. Лавра все таки домагається від Петра I передачі Осокорків їй. Виникла справа «Про спори Видубицького монастиря з Києво-Печерською лаврою про спірні ґрунтах». Зрештою київський губернатор Павло Голіцин і гетьман Іван Скоропадський наказали «про спірні ґрунти розмежування учинити». Село розділили на дві частини, віддавши більшу частину Лаврі. Розподіл цей ще більше розпалив пристрасті монахів. «Святі люди» стали чинити одне одному «чималі утиски, ґвалт, нападки і грабіжництва», організовували збройні напади, трощили будівлі, млини і били конкурентів «без пощаденія». Та все ж на картах Києва визначилися два селища: «село Осокорки» і «деревня Осокорки» (Рибаков, 1997). Дійсно, на плані 1799 р. село Осокорки показано, розділеним протокою (яка впадала в Дніпро приблизно в місці суч. затоки Берковщина), на дві частини: на півночі «Деревня Осокорки» на півдні «село Осокорки».

Дерев'яна парафіяльна церква св. Іоана Богослова у селі Оскороках була збудована не пізніше 1723 р. (Храми Києва, 2001). Згадується, що у ній в 1779 р. зафіксовано було 24 народження та 16 смертей (Ковалинський, 2008). Керівник малярні Києво-Печерської лаври Аліпій Галик (бл.1685 – 1768 рр.) писав, що малював церкви та іконостаси в Китаєві, Голосіївці, Пирогові, Вишеньках, Осокорках, Сорокошицях, Пакулі, на Стародубщині, в двох печерах і в Болдаївці на Либіді (Жолтовський, 1983; Прадідівська слава, 2006).

Рис. 2.4.3.88. Село (1) та «деревня» Рис. 2.4.3.89. Бортничі (1) біля річки Осокорки (2) на плані Києва 1799 р. Тростяниці, Гнідин (2) та Вишеньки 3 – позначено розташовану (3) на рукописній карті Київщини 40-х неподалік «деревню Позняки» років ХVІІ ст. (За Люта, 1998) Бортники (суч. Бортничі). Село підписане, як «Bortnyki» зображене на рукописній мапі Київщини 1640-х рр. неподалік київської дороги біля впадіння р. Тростяниця в озеро Тельба. У документах Бортники згадуються в апеляції 1641 р. Теофіли Собєської про звинувачення Петра Могили у незаконній осаді (фундації) цього села. Проте, село, ймовірно, було лише відновлене, оскільки 1581 р. воно згадувалось у переліку маєтків КиєвоМиколаївського Пустинського монастиря (Люта, 1998). Вишеньки. Село підписане як «Wiszynki» зображене на лівому піщаному березі Дніпра, неподалік Гнідина. У документах справи згадується 1641 р. В апеляції та позовах Собєської разом з Бортниками як незаконно осаджене. Подібно до Бортничів Вишеньки існували з більш ранніх часів: ще у 1501 р. вони були надані князем литовським Олександром толмачу Берендею. 1564 р. село було відписане війтом Семеном Мелешковичем Києво-Печерському монастиреві; у 1593 р. згадане в описі маєтків монастиря архімандрита Никифора Тура; у 1628 р. як монастирський маєток сплачувало подимне з 6 димів. У 30- ті роки XVII ст. сучасні приміські села Вишеньки та Гнідин належали Києво-Печерському монастирю. З їх історією пов’язано одно зі найцінніших джерел київської топографії – рукописна мапа-додаток до судової спарви Теофіли Собеської з Петром Могилою за задніпровські землі. Метрополит звертався до Люблінського трибуналу ще в 20-х р. судився з матір’ю Теофіли. Найраніший документ цієї судової справи від 27 червня 1629 р. засвідчує апеляцію митрополита до Люблінського трибуналу на попередні судові рішення щодо спору з Софією Даниловичовою, матір’ю Теофіли Собєської, за вирубку дерев та скоєння іншої шкоди, заподіяної ще у

1622 р. підданими батьків Даниловичової — Раїни Гербуртовни та Станіслава Жолкєвського з їхніх маєтків Борисполя і с. Глибокого Печерському монастирському маєтку с. Вишенькам: «Подданих своих… по колко сот возънемал на каждии день у власную дуброву церковную до села Вишенекъ, будучую на урочища[x]Капустин, Ианиковъ, Гораиновъ, Ревковъ, Де[г]тевую долину у борокъ Неводницкии моцно кгвалтом, посылаючи розного дерева, такъ бортного, яко и кретовъ на борти згодного, также на будоване на вшелякие посудки домовие приналежачого, а особливе на дрова до килку тисеч возъ вырубали…” Загальна кількість вирубаних дубів досягла близько двох тисяч. Ця велика судова справа відобразилася у численних рішеннях Київського земського суду, де вона безпосередньо розглядалася, а також в декретах Люблінського трибуналу, куди звертались з апеляціями обидві сторони про призначення комісій і фактичне розмежування ґрунтів. Проте, засідання неодноразово відкладалося через нез’явлення сторін і визначення рішення ускладнювалося додатковими конфліктами. Так, у 1632 р. церковна Влада знову скаржилась на воєводину руську за незаконне осадження на Бориспільських церковних ґрунтах с. Теребухова. Декрет Люблінського трибуналу від 1636 р. приписував позваній стороні — дочці Даниловичової, бєлзькій воєводині Теофілі Собєській повернути на користь Києво-Троїцького Больницького монастиря додатково захоплені нею землі: урочища Іванич, Вольнич “з давнихъ вековъ до добръ… шпитальних Проваровъ належачих”; декрет приписував також знести осаджене с. Теребухів, а разом з ним і нове село Тудорків, котре Собєська осадила між 1632 і 1636 рр. Апеляцією 1639 р. Теофіла Собєська повідомила трибунал про взаємну претензію до митрополії за незаконне осадження на її грунтах П. Могилою сіл Вишеньок і Гнідина, а також описала межі своїх маєтків у відповідній контумнації. Факт осадження цих сіл митрополією на ґрунтах Собєської не був правдивим, оскільки згадані села вже були у власності КиєвоПечерського монастиря 1593 р., при архімандриті Никифорі Турі — тобто ще до надання королем Сиґізмундом ІІІ Борисполя Станіславу Жолкєвському, котре відбулося 1597 р. Зрештою комісари, призначені трибуналом до розгляду цієї справи і межування кордонів маєтків сторін, засвідчили у дукті 1641 р. їхні межі. Справа розглядалася у київській ратуші в присутності земського київського судді Стефана Аксака, підсудка Лукаша Витовського та інших київських судових урядників, котрі засвідчили остаточне рішення суду. До справи була долучена мапа , яку ми тут часто використовуємо вя кості топографічного джерела того часу. На ній та інших мапах (які до нас не дійшли) були нанесені кордони маєтків, котрі цитуються в документі так, як це зображено на карті: починаючи від верхів’я р. Стариці (Staryca), на якій стоїть с. Красилів, кордон (granica) іде “от Днепра з урочысча Луки Богатое… в перевал Быстрыи, перевалом Быстрымъ у озеро Линово, од озера Линова попълюсками, коло того озера Линова ажъ до Сторожовои верби

речкою, котора под Процов идетъ, до речки, до урочысча Плипилинчъ, а з Припилинчъ дорогою черкаскою, которая до Киева ведетъ, до урочысча Кия, где сосна была, од того урочысча Кия просто через дуброву, аж до городысча Бусурманского и до долины, которая именуется Тростенец; тою долиною ажъ до урочысча Капустина, где земля Барышпольская знеласе з землею манастырскою Печерскою; од урочысча Капустина тою ж долиною минаючи Канюково (…), где земля Николская знеслась з землею манастырскою Печерскою Гнединскою, од тамтол рубежами аж до гостинца, которыи от Черкасъ идет до Киева, од гостинца през лес под гору аж до речки Прокълеятици, тою речкою аж до ставу, тым ставом аж уверхъ Найдюнец-озера, заимуючи и Добрую Крыницу, а з Доброи Крыницы у озеро церковъное Нехотин, а тымъ озеромъ у Днепръ…"(Люта, 1998). Більшість перелічених в дукті задніпровських київських мікротопонімів не нанесена на карту, але в комплексі з нею дають уявлення про ландшафт цієї території та його особливості того часу (Люта, 1998).