Хенгістов, Володимир. Дарницьке соцмісто: як артилерійський полігон перетворювали на «рай для робітн

Хенгістов, Володимир. Дарницьке соцмісто: як артилерійський полігон перетворювали на «рай для робітників» // Київський міський журнал «Хмарочос» [сайт]. – К.: 2018.- Режим доступу: https://hmarochos.kiev.ua/2018/02/22/darnitske-sotsmisto-yak-artileriyskiypoligon-peretvoryuvali-na-ray-dlya-robitnikiv/ (01.03.2018) Дарницьке соцмісто: як артилерійський полігон перетворювали на «рай для робітників» Хенгістов, Володимир «Хмарочос» дізнавався, коли почали зводити перший житловий масив на лівому березі Києва, які умови створювали для його мешканців і чому старожили «німецького кварталу» біля метро «Чернігівська» ображаються, коли їхні будинки називають Соцмістом? Готуйсь! Плі! До середини ХХ століття район між нинішньою Старою Дарницею, Русанівкою, Березняками і Броварським проспектом був далекою околицею міста. Але якщо, наприклад, правобережні околичні Теремки були спокійною місциною, де за царських часів любили відпочивати міські священнослужителі, то на київському Лівобережжі постійно «бахкало» — 15 січня 1868 року цар Олександр ІІ передав військовим значну частину місцевих земель. Вони облаштували там полігон Київського військового округу, який по закінченню будівництва отримав назву Київського учбового артилерійського. «Цей полігон тягнувся від Микільської слобідки до Вигурівщини, проіснувавши тут до середини 1930-х років, — розповідає Кирило Степанець, краєзнавець і співавтор книги “Киевское левобережье: от Соцгорода до Березняков”. — Звісно, не вся ця територія прострілювалася: палили з гармат в декількох верстах від Броварського шосе. Місце для полігону було підібрано дуже вдало — велика незабудована рівнина, значну частину якої очистили від лісу, залишивши лише спеціальні захисні смуги». На території майбутнього дарницького «соцміста» тоді розміщувалися казарми, артилерійські парки і стайні, а у 1874 році тут відкрився ще й учбовий літній табір для юнкерів Олександрівського піхотного училища.

Мешканці навколишніх сіл були не в захваті від такого сусідства, хоча про кожне навчання їх сповіщали заздалегідь. Пізніше, під час революційних подій, цей полігон став артилерійським плацдармом для армії Муравйова — саме звідси, за словами Степанця, більшовики обстрілювали Київ у 1918 році. Полігон продовжував працювати на цьому місці й у перші роки радянської влади, але про заплановані «вправи» селян вже не інформували. Тож єдиним сигналом для нечисленних жителів лівого берега слугував червоний прапор: щойно він замайорить над військовою частиною — затуляй вуха! З іншого боку, вже наприкінці XIX століття на лівому березі почали виникати промислові осередки. У 1884 році у Микільській Слобідці запрацювали цегельний та миловарний заводи, через десять років відомий купець і меценат Семен Могилевцев відкриває лісопильний завод у Кухмістерській Слобідці (сьогоднішні Березняки), а у 1910 році запускають Дарницький фанерний завод, який працює і сьогодні. Тому, коли радянська влада почала впроваджувати перші індустріальні п’ятирічки, було зрозуміло, що незабаром на лівому березі почнуть виростати нові промислові підприємства. У 1934 році, отримавши статус столиці УРСР, Київ починає розбудовуватися і невдовзі Київська міська рада затверджує план розвитку київського лівобережжя. Згідно з ним, тут мали з’явитися нові заводи й фабрики, а навколо них — вирости сучасні житлові масиви з усією інфраструктурою, куди б могли заселитись 150 тисяч нових містян. Жити, працювати та ходити в кіно Територія, де почали зводити перший робітничий масив, була ідеальним майданчиком для архітектурної творчості. Будівельні матеріали доставляли сюди двома мостами — Русанівським та ім. Євгенії Бош, який відновили на залишках Ланцюгового. Була тут і трамвайна колія, яка тягнулася з Поштової площі, тож район мав доволі швидко ожити. За радянською концепцією, будь-яке «соцмісто» — це сучасні і зручні житлові помешкання для робітників місцевих підприємств з усією необхідною інфраструктурою. Житлові масиви мали зводити на такій відстані від заводів, щоб їхнім мешканцям було недалеко їздити на роботу і водночас не доводилося дихати фабричними вихлопами. Для цього між промисловими та житловими зонами мали не лише зберігати зелені насадження, але й висаджувати нові.

Загалом архітектура лівобережного «соціалістичного міста» мала докорінно відрізнятись від архітектури «царського» правого берега, де кожен землевласник намагався якомога щільніше забудувати свою ділянку. Таке містобудування нещадно картав український конструктивіст Микола Холостенко — палкий прихильник нової архітектури, поборник типового проектування і один з авторів дарницького Соцміста. «У капіталістичному суспільстві буржуазія зробила собі… привілей, забудовуючи свої “аристократичні квартали” віллами. Робітничі квартали там забудовують великими “прибутковими” будинками, позбавленими найелементарніших вигод та потреб соціально-побутового обслуговування», — нарікав Холостенко у 1935 році в журналі «Архітектура Радянської України». До нових «робітничих помешкань» архітектор пропонував зовсім інший підхід: архітектурне рішення кожного будинку повинне відповідати загальному ансамблю вулиці та кварталу; вікна кожної оселі мають виходити на обидва боки будинку, а на сходовій клітинці не має бути більше двох квартир. «Розміщуючи дві квартири на одних сходах, ми забезпечуємо їх провітрюваність», — підкреслював він. Як же виглядав цей житловий масив? Основний тип забудови — чотириповерхові житлові будинки, їх підкреслюють «висотні» домінанти від п’яти до шести поверхів. У будинках було до 70 квартир (загальна житлова площа — від 40 до 70 квадратних метрів). У глибині кварталів, подалі від транспортних магістралей, були заплановані школи, дитячі садки, ясла й полікліники. Після роботи радянські трудящі могли у єдиному пориві відвідувати продовольчі й господарчі магазини, фабрики-кухні і «зразкові їдальні», бібліотеки і музеї, а для облаштування спортивних майданчиків було виділено майже чотири гектари. «Соцмісто мали зводити за єдиним планом. Житлом треба було забезпечити 12 тисяч робітників нових заводів. Заздалегідь були заплановані просторі вулиці й магістралі, завширшки від 24 до 75 метрів. Сам житловий масив проектували віддаленим не лише від заводів, але й від Броварського проспекту, щоб новим жителям не заважав шум транспорту. Для інженернотехнічного персоналу взагалі планувалися привілейовані помешкання —

просторі будинки, де всього сорок квартир, у кожній – по п’ять-шість кімнат, включаючи й приміщення для прислуги», — розповідає Степанець. «Це обличчя нового Києва, Києва недалекого майбутнього, красивого і зразково облаштованого, одягненого в асфальт і граніт, причепуреного палацами нових культурних і соціально-побутових закладів», — пишалися журналісти «Соціалістичного Києва». «Напередодні війни, у 1940 році, відкрили будинок культури заводу “Хімволокно” (колишня Київська фабрика віскозного шовку — ред.) І це була вкрай значима подія — фактично, на лівому березі з’явився перший заклад культури. До його відкриття тут майже не було культурного дозвілля, лише декілька розважальних локацій — наприклад, у 1930-х роках на Воскресенці відкрили клуб у колишній церкві, для чого просто знесли “зайвий” купол. А мешканцям Микільської Слобідки та Аварійного селища доводилося ходити на кіносеанси до невеликого клубу аж на Передмістній слобідці», — розповідає Степанець. Втім, восени 1943 року більша частина оригінальної забудови Соцміста була знищена при відступі німецьких військ. Після війни відновлювати її не стали і на сьогодні з довоєнних споруд «зразкового району» залишилося лише дев’ять. «Заново дарницьке “соцмісто” почали зводити в середині 1950-х років, — розповідає дослідник архітектури Семен Широчин. — Нове житло було, як правило, п’ятиповерховим. Проектувальники ретельно розраховували всі санітарні норми для будинків, приділяли велику увагу інсоляції та вентиляції житлових приміщень, а самі споруди прикрашали колонами, баштами, арками й різноманітними орнаментами. Щільність забудови була невисокою, що дозволило значно озеленити внутрішньоквартальні простори і розмістити там дитячі та спортивні майданчики». Крім того, у 1962 році на масиві запроектували і однойменну станцію метро. На той час вона мала бути кінцевою. В центральній частині масиву вирішили облаштувати площу, звести театр і розбити великий парк. Не обійшлося й без своєрідної «точкової забудови» — наприклад, на бульварі Верховної Ради, 13 у фонову забудову «врізався» чотириповерховий номенклатурний будинок для партійних чиновників, які не мали ніякого стосунку до Соцміста. За даними істориків, їм просто дуже сподобалося це місце…

Українці проектували — німці будували Неподалік нинішньої станції метро «Чернігівська» досі зберігся невеликий квартал з охайних двоповерхових цегляних будинків. В народі його прозвали «німецьким кварталом», не менш часто згадують і як «соцмістечко». Але до Соцміста це поселення — Аварійне — не має жодного стосунку, хоча його так само зводили для заводських робітників. Аварійне селище виникло тут у 1931 році, на цьому місці звели тимчасове «аварійне» житло для мешканців Мікільської Слобідки, які втратили свої домівки після сильного паводку. «Паводки були звичним явищем на Микільській Слобідці, — розповідає Степанець. — Ще сьогодні ти пораєшся по господарству, займаєшся своїми справами, а вже завтра змушений забиратися на горище, рятуючись від потопу. Зате на новому місці, в так званому Аварійному селищі, можна було зовсім не боятися стихії. Та й місту не треба було витрачатися на зведення спеціальних водоохоронних споруд». У тридцятих роках навколо цих тимчасових помешкань починають розбудовувати великі підприємства — фабрику штучного волокна, завод хімікатів, Дарницький шовковий комбінат. Надалі саме вони стануть головними «девелоперами» Аварійного. Так, розбудову селища розпочали одночасно із будівництвом заводу «Київволокно» — тут оселилися спочатку будівельники, зайняті його зведенням, а згодом — і перші робітники. За словами краєзнавців, архітектура тогочасної «Аварійки» була вкрай неоднорідною — там зводили і капітальні споруди, і тимчасові дешеві бараки. Пізніше тут отримав ділянку завод №512 — для будівництва чотирьох кварталів між вулицями Попудренка, Мініна, Червоноткацькою й Червоногвардійською. «Аварійне поселення почали забудовувати ще до війни, – розповідає Широчин. – І навіть сьогодні тут збереглися деякі з тих будинків. В цілому ж Аварійне селище – це квартальна сітка вулиць і малоповерхові будинки, зведені за типовими проектами кінця 1940-х – початку 1950-х років. Будинки були

різних серій, але всі вони об’єднані в єдиний архітектурний ансамбль. Саме ці проекти були найбільш актуальними для перших післявоєнних років: в умовах нестачі будівельної техніки найпростіше було зводити малоповерхові споруди. Крім того, при будівництві двоповерхових будинків можна було заощаджувати, використовуючи шлакоблоки». Після війни нове Аварійне селище зводили німці – якраз поблизу, на місці чинної станції метро «Чернігівська», був розміщений табір для військовополонених. Головним організатором відбудови було керівництво Дарницького шовкового комбінату. Збереглися документи, в яких чиновники нарікали, що завод має право виводити на будівництво лише 500 військовополонених, у той час як робочих рук має бути втричі більше. Тому вони звернулися до Ради Міністрів з проханням «довести кількісний склад табору до максимально можливої межі та закріпити увесь контингент за будівництвом заводу». Серед полонених німців, які брали участь у відбудові, були й інженери, яких жителі часто бачили під час роботи із кресленнями. Мабуть, так і зародилася міська легенда, нібито німці не просто відбудували Аварійне, але й безпосередньо його спроектували. «У будівництві кінця 1940-х років дуже часто використовували робочу силу німецьких полонених. На київських будівельних майданчиках вони пропрацювали до 1951 року. Будівельники, які заново зводили Аварійне, розмовляли між собою німецькою, чого складно було не почути. Пізніше це стало приводом для чуток — недарма, мовляв, ці будинки навіть і виглядають “по-німецьки”. Але ця версія не дуже правдоподібна – проекти всіх цих будинків були радянськими, та й подібні серії зводилися по всьому Союзу», — пояснює Широчин. Це підтверджують й дослідники архітектури Ольга Зливкова та Інна Шулешко, які згадують місцеві будинки як «…типові проекти триповерхових житлових будинків та двоповерхових гуртожитків, розроблені архітекторами Державних архітектурних майстерень». Наводять вони й інші цікаві факти: вже наприкінці 1950-х років в Аварійному не вистачало житла для всіх заводських працівників — про це свідчать документи, у яких йде мова про можливу надбудову декількох місцевих гуртожитків. Фасади цих будинків прикрашали ліпним декором — як правило, при оформленні вхідних груп та карнизів. У подвір’ях розбивали кленові сквери, запускали фонтани та ставили лавки. У кварталі працювало декілька

крамниць, була своя перукарня і окрема лазня, до якої, втім, охоче ходили «попаритися» з усіх сусідніх вулиць. «Аварійне селище завжди було окремим житловим утворенням. Всі мешканці чудово знали один одного й ідентифікували себе осібно серед інших районів. Це проявлялося й у молодіжних протистояннях «район на район», у конфліктах з “воскресенцями” та хлопцями з Микільської слобідки. Усі старожили, з якими мені доводилось спілкуватися, однаково обурювалися, коли чули, що їхній квартал називають Соцмістом. Мовляв, це — селище Аварійне і для нас воно назавжди залишиться Аварійним!», — згадує Степанець. Час не зглянувся над Аварійним — вже на початку нульових будинки перебували в запущеному стані, а місцеві мешканці почали масово виселялися звідси. Про це київська преса писала ще у 2004 році: «… з Соцміста необхідно відселити 641 родину, ціна цієї операції — понад 100 мільйонів гривень». Сьогодні до занепадаючих будинків Аварійного селища придивляються нові забудовники. Частину з них вже знесли.