Page 1

Парнікоза, І.Ю. Київські острови та прибережні урочища на Дніпрі – погляд крізь віки [Електр. ресурс] // Мислене дерево [сайт]. – Текст. та графіч. дані. – 1999-2018. – Режим доступу: http://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Sci/Kyiv/Islands/History/kyiv-capitalism1850-1917/dnieper-left-bank-1850-1917.html . – Дата перегляду: 01.06.2018. – Назва з екрану. Київські острови та прибережні урочища на Дніпрі – погляд крізь віки Розділ 2. Історія київських островів та заплавних урочищ 2.5. Заплава Дніпра в Києві в період розвиненого капіталізму: сер. ХІХ ст.-1917 р. 2.5.8. Лівобережна заплава: Троєщина, Вигурівщина, Воскресенська, Микільська, Кухмістерська Слобідки, Дарниця, Позняки, Осокорки, Бортничі та ін. в другій половині ХІХ ст. – 1917 р. Парнікоза І.Ю. Ми вийшли на високу гору до Владимирового пам’ятника. Я глянув на Дніпро, на небо. Хто змалює те дивне диво, що було перед моїми очима! Це було не фантастичне царство тінів та сутінків; це вже був справді ясний, блискучий божий рай! За Дніпром небо ясно-ясно палало всіма кольорами веселки, підперезане однизу темною смугою лісів. Ввесь Дніпро, скільки можна було засягти оком вгору й униз, був ніби помальований ще ясніше й блискучіше, ніж небо. Здавалось, ніби текла блискуча, як скло, широка річка, попід лісом червона, посередині оранжева й жовта, а на другому березі зелено-синя. Вода стояла тиха й прозора. А між пофарбованим небом та водою лежав якийсь дивний пояс з лугів та з борів, де кольори були знов інші. Верхній пружок того пояса — то були бори. Пружок сидів на червоному небі, ніби ліс був заплутаний в біле павутиння й посиланий зверху снігом, сріблом та діамантами: то була роса. Далі вподовж коло його слався чорний, наче оксамитовий, узький пояс: то чорніли бори; а нижче було видко дуже ясно широку зелену смужку: то зеленіли довгі острови між Старим та Новим Дніпром та зелені пологі луки попід чорним лісом, вкриті лозами. На зеленому полотнищі подекуди лисніли й блищали плеса, котрі позоставались після недавнього повіддя, течії та самовілки на плисковатих острівцях. І. Нечуй-Левицький, Ніч на Дніпрі, 1877 р. Станом на середину ХІХ ст. заплавні села Лівобережжя існували по краю широкої центральної заплави прорізаної численними староріччями


заострівного рукава – Десни та Дніпра. Північна частина заплави від гирла Десни та краю борової тераси являла собою зону активного менадрування Деснянських рукавів. Найбільш наближену до вихідної картину дає нам мапа 1896 р. що подає детальну рельєфно-гідрологічну ситуацію на північному фрагменті заплави. Територія на північний-схід та схід від с. Троєщина являла собою суцільні меандри Десни, які зафіксували етапи її різної водності на післяльодовиковому етапі. Для уявлення розмірів цих меандрів достатньо вказати, що водному з них наразі вміщується одне з найбільших кар’єрних озер Києва – Лісове або Алмазне.

Рис. 2.5.8.1. Північний відрізок Рис. 2.5.8.2. Північний відрізок лівобережної заплави в межах суч. лівобережної заплави в межах суч. Києва на мапі 1896 р.: 1 – Києва на мапі 1914 р.: 1 – найближчий до гирла Десни меандр найближчий до гирла Десни меандр (зберігся і в наш час), 2 – Троїцький (зберігся і в наш час), 2 – Троїцький меандр з гирлом вище ур. «Старе меандр з гирлом вище ур. «Старе Село» (частково зберігся до нашого Село» (частково зберігся до нашого часу), 3 – меандри пра-Десни, 4 – часу), 3 – меандри пра-Десни, 4 – місце відходження староріччя місце відходження староріччя Десенки – Радосині, 5 – ур. «Старе Десенки – Радосині, 5 – ур. «Старе Село», де до 1877 р. знаходилося с. Село», де до 1877 р. знаходилося с. Троєщина Троєщина Досить великий меандр врізався в лівобережжя біля самого гирла Десни (Рис. 2.5.8.1. 2). На мапі 1914 р. цей північний меандр складають озеро Троїцьке та стариці на північ від суч. урочища «Старе Село». Зважаючи на це його можна називати Троїцьким. Внутрішню частину цього меандру складають стариці додаткових рукавів, якими Десна прорізувала цю частину лівобережжя (наразі тут штучна затока Доманя). Окремим старицями відмічена і літописна Радосинь – протока, що відгалужувалася від Десенки на північ від Вигурівщини. Вона проходила на захід від цього села та Воскресенської Слобідки. Мапа 1855 р. демонструючи останнє староріччя свідчить, що в багатоводдя воно могло функціонувати. Його відгалуженнями слугували сучасні озера Гнилуша в Вигурівщині та Радунка на Воскресенці.


Рис. 2.5.8.3. Троїцький меандр та староріччя Десенки – РадосиньРис. 2.5.8.4. Староріччя Десенки – Радунка на мапі Київської губернії Радосинь-Радунка на мапі Києва 1855 1849-50 рр.: 1 – Троїцький меандр, 2 р.: 1 – місце початку староріччя – район меандрів пра-Десни, 3 – с. Радосині з Десенки – озеро Гнілуша у с. Троєщина до переносу в суч. урочищі Вигурівщина, 2 – оз. Радунка у «Старе Село», 4 – піщане Воскресенської Слобідки, 3 – ділянка піднесення. Куди буде перенесено с. староріччя, яка відповідає також Троєщина після 1877 р. 5 – місце сучасному заплавному озеру Малинівка, початку Радосині – озеро Гнілуша, 6 4 – сучасне урочище Горбачиха – оз. Радунка, 7 – оз. Неводне, 8 – оз. Русанівське, 9 – урочище Горбачиха Станом на 1855 р. це староріччя впадало двома рукавами в Десенку в районі північної частини о. Долобецький, тобто нижче урочища Горбачиха. Загалом це повністю відповідає ситуації показаній на плані лівого берега Дніпра складеному землеміром Сноєвським у першій половині ХІХ ст.

Рис. 2.5.8.5. Староріччя Десенки – Радосинь-Радунка на мапі долини Дніпра 1871-73 (1880) рр.: 1 – стариця Гнілуша (якою Радосинь починалася від Десенки) в с. Вигурівщина, 2 – озеро Радунка в с. Воскресенська Слобідка (с. Воскресенское), 4 – Озеро Неводне (суч. затока Десенка), 5 – Урочище Горбачиха, поєднане дамбою з північною частиною о.Долобецький

Рис. 2.5.8.6. Староріччя Десенки – Радосинь-Радунка на мапі долини Дніпра 1896 р.: 1 – стариця Гнілуша, 2 – Озеро Радунка, 3 – південна гілка староріччя – суч. оз. Малинівка, 4 – Озеро Неводне (суч. затока Десенка), 5 – релікти протоки – суч. озеро Русанівське, 6 – Михайлівська запруда, 7 – південне впадання староріччя Радосинь, 8 – Чорторийська запруда, 9 – Урочище Горбачиха


Траса Радосині добре простежується і на мапі 1914 р., що засвідчує що загальна гідрологічна ситуація тут принципово не змінилася. Так, суч. оз. Гнілуша показане як початок бокового меандру річища Десенки. Воно проходить трасою сучасної стариці в ур. Городище, а сучасне ж урочище Моложі було тоді фрагментом о-ва Муромець. Радосинь відшнуровувався від Десенки сучасним оз. Гнілуша в бік села Вигурівщина. Як і на плані Сноєвського, в межах села Вигурівщина Радосинь приймає ліву притоку з «оз. Ставок» (річка Прудок (Прудець) у Сноєвського). В районі з’єднання цих водотоків наразі розташоване кладовище с. Вигурівщина. Тоді там же знаходилася і Георгієвська церква. Далі траса Радосині проходить через велику заплавну старицю озеро Радунка що зберегла до нашого часу назву всього староріччя (на мапі 1914 р. подано другу назву озера – Фролівське). На захід від нього, як то є типово для центральної заплави, розташовувалися численні бічні рукави прориву вод Десенки в Радосинь. На мапі 1914 р. це стариці в урочищах болото Низькі Пайки, болото Плоське, урочище Чорний Кусть. Через заплавне оз. Неводне (суч. Затока Десенка) протокою, яка на Плані Сноєвського носила назву Гнилуша, головний рукав впадав в Десенку. Досі зберігся зв'язок між Радункою та Малинівкою через низку малих озер по трасі колишньої «р. Гнилуші» плану Сноєвського. Від протоки між Радункою та Неводним на південь відгалужувалося ще одне староріччя, яке проходило територією сучасних Русанівських садів через старицю Малинівка і вливалося в Чорторий через заплавні озера-стариці (на плані Сноєвського п.п. ХІХ ст. – «оз. Житнинь»).

Рис. 2.5.8.7. Староріччя Десенки – Радосинь-Радунка на мапі долини Дніпра 1910 р.: 1 – стариця Гнілуша, 2 – Озеро Радунка, 3 – південна гілка староріччя – суч. оз. Малинівка, 4 – Озеро Неводне (суч. затока Десенка), 5 – Михайлівська запруда, 6 – релікти протоки – суч. озеро Русанівське, 7 – Чорторийська запруда, 8 – Урочище Горбачиха

Рис. 2.5.8.8. Староріччя Десенки – Радосинь-Радунка на мапі долини Дніпра 1914 р. 1 – стариця Гнілуша, 2 – Озеро Радунка, 3 – південна гілка староріччя – суч. оз. Малинівка, 4 – Озеро Неводне (суч. затока Десенка), 5 – Михайлівська запруда, 6 – релікти протоки – суч. озеро Русанівське, 7 – Чорторийська запруда, 8 – Урочище Горбачиха, 9-оз. Ставок (притока Прудець з плану Сноєвського п.п. ХІХ ст.), 10 – суч. урочище Моложі


Обидва місця впадіння Радосині в Десенку: через Неводне та Малинівку сполучало між собою сучасне оз. Русанівське – яке в повені ставало самостійною протокою. Внаслідок цього розташоване на захід від нього суч. урочище Горобчиха ставало островом. На схід від Русанівського на території суч. Русанівських садів розташовувалися урочища Михайлівський луг (назва походить від приналежності цих земель Михайлівському монастирю) та Боярське. Між озером Малинівка та Радункою в районі суч. станції «Городня» знаходилося урочище Різовщина. Гідрологічні зміни, що відбулися в цьому районі протягом описуваного періоду були пов’язані з зменшення водності лівобережних староріч та їх поступовим замуленням і заростанням внаслідок зменшення водності Десенки після перекриття місця її відходження від Десни загатою. Окрім того озеро Неводне та південну гілку староріччя Радунка перетнула траса залізниці, що призвело до відділення на південь від залізниці сучасного озера Малинівка. Зазначимо, що назва оз. Неводне є похідною від слова неводний з невідомою для нас семантичною орієнтацією — від невод чи вода (Желєзняк І. До походження ойконіма Неводичі) Вигурівщина, Троєщина. В д-п. ХІХ ст. заплавні села Троєщина, яка тоді знаходилася на березі Десенки та Вигурівщина продовжували своє патріархальне життя. Важливою подією у житті сіл Київської заплави стала реформа 1861 р., що скасувала кріпосне право. Але її непослідовність та половинчастість призвели до того, що закони 1866 р. про державних селян звелися до реорганізації громадського самоврядування і збільшення платежів. За цими законами державні селяни Вигурівщини і Троєщини за одержану землю мали виплачувати викупні платежі 3326 крб. 71 коп. з розстрочкою на 70 років до 1931 р. Реформи сприяли тому, що в обох селах значно зросла кількість дворів та населення. Розширилися зв’язки жителів з міськими ринками, почалося вирощування городини та зелені. Ось як описував присадибні ділянки придніпровських селян І. Нечуй-Левицький в 1877 р. оповіданні «Ніч на Дніпрі»: «На сукупних, скрізь не одгороджених тинами городах зеленіла розкішна соковита бутвина та бадилля кукурудзи, цвіли маки, подекуди зеленіли смужки житів. Коло хатів у садках темніли купи вишень та стриміли здорові старі дикі груші» На лівобережжі з давніх часів був розвинений кустарний промисел – плетіння кошиків з лози, що також ішли на продаж до Києва. На поч. ХХ ст. лозоплетінням в Остерському повіті займалося 22 поселення, а загалом у Чернігівщині – 73 (Ковалинський, 2008). На мапі 1914 р. ми бачимо навколо сіл Троєщина та Вигурівщина численні поля. Важливе значення у господарстві с. Вигурівщина та Троєщина відгравали також прилеглі заплавні сінокоси та озера.


Рис. 2.5.8.9. Села Троєщина та Рис. 2.5.8.10. Села Троєщина та Вигурівщина на мапі долини Дніпра Вигурівщина на мапі 1914 р.: 1 – Стара 1910 р. Реформи сприяли тому, що в Троєщина – суч. урочище «Старе обох селах значно зросла кількість Село», 2 – Нова Троєщина розміщена дворів та населення. У випадку на острівному пагорбі на заплаві. Тут Троєщини фактично існувало два позначено і церкву, 3 – Суч. ур. Моложі села – «Стара Троєщина» та «Нова тоді було складовою Муромця, 4 – Троєщина», як це показано на мапі озеро Гниліша у Вигурівщини 1910 р. Троєщина щорічно потерпла від розливів Десенки. Аж у 1895-97 р. її мешканці отримали дозвіл перенести свою церкву на незатоплювану ділянку – острівне підвищення на заплаві – тодішній Вигурівський «борок» (територія сучасного будинку культури села, Рис. 2.5.8.10). Сюди ж з 1877 р. переселялися і селяни. Таким чином спочатку (Рис. 2.5.8.9). Згодом стару Троєщину остаточно закинули. Так виникло сучасне урочище «Старе Село» та скоротилася відстань з селом Вигурівщина. Наразі усе село Троєщина стоїть на території колишнього Вигурівського «борка», тобто на землях с. Вигурівщина (Кузьменко, 1988).

Рис. 2.5.8.11. Урочище «Старе Село», Рис. 2.5.8.12. Українська Фото І. Парнікози, 2012 р. молодиця. Малюнок поч. ХХ ст. Наприкінці ХІХ ст. у селах відкриваються перші навчальні заклади: Вигурівське сільське однокласне (потім воно стало початковим) народне училище – 1885 р. та Троєщинське народне училище – 1886 р. Кожне училище отримувало від земства щорічно 500 крб. На поч. ХХ ст. тут навчалося більше як 100 дітей. Соціально-побутові умови життя у селах були важкими. Обидва села входили у Микільсько-Слобідську лікарську дільницю, яка обслуговувала цілу волость з 16 тис. населенням. На весь повіт нараховувалося 4 лікарні та


кілька амбулаторій. Земство не у стані було навіть забрукувати дорогу з Вигурівщини до Микільської слобідки, хоча камінь селяни погоджувалися привозити безкоштовно. Необхідно також зупинитися на Георгіївській церкві, яка стояла в центрі села. Навпроти церкви через дорогу на високому пагорбі (3-4 м) стояв монастирський палац. Про це згадує історик В.І. Гошкевич, що перебував у селі восени 1889 р.: «Ми пройшли повз «двірець монастирський, розташованого недалеко від приходської церкви на підвищеному місці: це дерев’яна двоповерхова споруда з мезоніном, що почорніла від часу». На початку ХХ ст. на місці двоповерхової споруди – «двірця», що постаріла від часу, монастир збудував одноповерховий будинок на 6 кімнат, де постійно жили кілька чоловік монахів та монахинь. Будинок мав два виходи: до церкви у двір та у палісадник. Частиною землі та сінокосами монахи користувалися аж до 1917 р. Востаннє Георгієвська церква була перебудована у 1870-80-х рр., коли з заходу додали дзвіницю з наметовим верхом, стіни обшили шалівками. За спогадами старожилів, храм стояв на березі ставка (на Прудці), у районі сучасної вулиці Каштанової на Вигурівщині-Троєщині (Храми Києва, 2001). Церква – дерев’яна споруда, зовні оббита вузенькими щелівками, мала дві бані. Баня дзвіниці, як і у всіх церков була вищою. Церква була крита залізом та пофарбована на зелене. Верхи бань та хрести були золоті та сяяли на сонці. Церква була оточена чавунною візерунчастою огорожею, прясла якої стояли на цегляному фундаменті і з’єднувалися цегляними ж стовпами. Фундамент був 60-70 см, стовпи – 170-180 см. На стовпах з внутрішньої та зовнішньої сторони були викладені хрести. Стовпи і фундаменти були помазані в жовтий колір, а хрести у червоний. Стовпи мали залізний дах, який вінчали невеликі хрести. І дах і хрестик. В народі збереглося прізвище майстра, що звів цю споруду – Сураєв.

Рис. 2.5.8.13. Вигляд українського села, Рис. 2.5.8.14. Георгієвська дерев’яна 1909 р. Фотограф С.М. Прокудінцерква на Вигурівщині. Фото за Горський (Храми Києва, 2001) Церква ця мала три виходи: центральний (ворота) – на захід, боковий – на півночі (на вулицю), та боковий – на південь (бабник). Боковим північним виходом користувалися тоді, коли в церкві було багато людей, тобто у великі свята. Над центральним входом до церкви знаходилася картина Георгій


Победоносець. Престольний храм у с. Вигурівщина був на Св. Григорія (Георгія). Для мешканців села це свято (6 травня) прирівнювалося до таких свят, як Різдво, Великдень і т.д. Кожна церква мала свою мелодію дзвонів. Вигурівська церква за переказами мала таку мелодію: Но-ва, но-ва, но-ви-на; Но-ви, но-ва, но-ви-на… На цвинтарі знаходилася сторожка, де мешкав сторож, який доглядав за подвір’ям. Він же відбивав «часи» (коли у селі ще не було годинників). Він також за допомогою дзвона сповіщав про сільський сход.

Рис. 2.5.8.15. «З Вечірні». Художник Рис. 2.5.8.16. Молодиця з глечиком. М. Пимоненко Малюнок поч. ХХ ст. Всередині церква була розписана, на стінах висіли картини релігійного змісту. Поблизу церкви мешкала родина священика, що мав добротну хату та город. Неподалік церкви та двірця знаходилася сільська лавка. Тут же за 30-40 м протікав і ставок, береги якого сполучала дерев’яна гребля. На греблі збиралися селяни: молоді, старі та діти. Весь сільський люд у святкові дні йшов «на село» – так називався центр села, де можна було на інших подивитися і себе показати. За переказами на ставку стояв водяний млин. Це підтверджують і документи Михайлівського золотоверхого монастиря від 1704 р.: «й провадил черезь Выгуровщину село помимо дворець до мылнка стоячого подле дворца» (Кузьменко, 1984).

Рис. 2.5.8.17. Присадибні городи, Рис. 2.5.8.18. Вибілювання полотна, 1909 р. Фотограф С.М. Прокудін1909 р. Фотограф С.М. ПрокудінГорський Горський У зв’язку з будівництвом Подільского залізничного мосту (в 1915 р. тимчасового дерев’яного) виник план прокладання залізниці через заплаву


далі на Чернігів. Біля Воскресенської Слобідки було заплановано трикутну розв’язку для з’єднання з станцією Дарниця й утворення київського півкільця. Проте чернігівську залізницю було залишено на папері.

Рис. 2.5.8.19. Схема лівобережної Рис. 2.5.8.20. Схема залишків насипів в залізничної мережі із межах борової тераси, які мали відгалуженням запланованої гілки складати загальну автомобільну трасу залізниці з проектованою станцією Берестейського шосе через тимчасовий Вигурівщина на австрійській мапі Подільський міст на Артполігон і далі (не реалізовано) на Бровари. За (Вакулишин, 2009) Разом з тим було заплановано побудувати нову шосейну дорогу з Берестейського шосе через тимчасовий Подільський міст на Артполігон і далі на Бровари. Вона була побудована лише в вигляді насипу і згодом закинута (Вакулишин, 2009). Воскресенська слобідка. Заснована на краю борової тераси, Воскресенська слобідка була певною мірою захищена від весняних розливів. На мапі 1896 р. Воскресенська Слобідка тягнеться вузькою смугою вздовж оз. Радунка. В центрі села показано церкву, а в північній частині села – кладовище. На схід від села розташовувався піщаний пагорб – вершина надзаплавної борової тераси, який добре видно на мапі 1914 р. На цій же мапі зазначено, що поля цього села сягали на протилежний берег Радунки – ур. Ризовщина. В південній частині села розташовувалося подвір’я Фролівського монастиря. Певно через це озеро Радунка підписано також як – оз. Фролівське. На мапі 1914 р. ми також бачимо церкву та кладовище. Станом на 1878 р. Воскресенській Слобідці належала також частина лук на Трухановому острові.

Рис. 2.5.8.21. Вигурівщина (1) та Рис. 2.5.8.22. Вигурівщина та Воскресенка (2) на мапі 1855 р. Воскресенка на мапі Київської губернії Села показано дуже схематично 1849-50 рр. Показано церкви в обох селах


Рис. 2.5.8.23. Воскресенська Рис. 2.5.8.24. Воскресенська Слобідка Слобідка на мапі 1896 р. Засноване на мапі 1914 р.: 1 – піщаний пагорб на на краю борової тераси, село схід від села – край борової тераси, 2 – тягнеться вузькою смугою вздовж оз. Фролівське (Радунка), 3 – церква, 4 оз. Радунка. В центрі села показано – кладовище, 5 – поля в ур. Ризовщина, церкву, а в північній частині села – 6 – подвір’я Фролівського монастиря кладовище Раніш згадуваний піщаний пагорб на схід від Микільської Слобідки (на мапі 1750 р. позначений як Лиса гора) був частиною піщаних кучугурів краю надзаплавної тераси. Щодо них путівник Богуславського, виданий у 1912 р. повідомляв від Русанівського мосту до села Вигурівщина знаходиться Лиса гора – улюблене пристановище київських, іногородніх та навіть іноземних відьом. Наразі по їх верхівкам проходить суч. бульвар Перова (Кальницький та ін., 2001). Саме цю Лису гору згадано в вірші Н. Марковича «Відьма». Те, що йдеться про піщану гряду, що йшла вздовж Чорторию, зрозуміло з авторського нотатку: «Трави там немає не тому, що розпалений пісок пече корені будь-якої рослини. Але тому що відьми їздячи по горі стирають усі ростки, які спробують там показатися» (Макаров, 2012).

Рис. 2.5.8.25. Путівник Рис. 2.5.8.26. Край надзаплавної Богуславського, виданий у 1912 р. тераси в районі Дарницького повідомляв від Русанівського мосту цвинтаря. Один з пагорбів цієї до села Вигурівщина знаходиться тераси, які височіли над заплавою, на Лиса гора – улюблене пристановище схід від Микільської Слобідки і був київських, іногородніх та навіть тою самою лівобережною Лисою іноземних відьом горою Урочища Горбачиха – фрагмент лівобережної заплави, що внаслідок мандрування заострівного рукава Десенки ще у ХІХ ст. фактично являв собою острів. Відділення урочища від лівобережного масиву відбувалося по трасі суч. озера Русанівське. Окрім того урочище розташовувалося між двома


гілками меандру Десенки – Радосині. Один з них впадав на північ від Горбачихи через озеро Неводне (суч. Малинівка), а другий через оз. «Житецкоее» на південь від урочища (в місці сучасної Південної затоки) На мапі 1855 р. ми бачимо староріччя Радосині з схематичним позначенням двох рукавів її впадання в Десенку.

Рис. 2.5.8.27. Горбачиха (2) та Рис. 2.5.8.28. Сучасні урочище Долобецький острів (1) на мапі Горбачиха (1) та Долобецький острів Київської та Чернігівської губернії (2) (з південної і північної частин) на 1849-50 рр. За диском Старовинні та мапі Києва 1855 р. За диском історичні карти Києва, позначення Старовинні та історичні карти наші Києва, позначення наші Статус урочища змінила регуляція Дніпра у зв’язку з будівництвом Ланцюгового мосту. В ході цього в 1884 р. було перекрито вхід в протоку, що відділяв Горбачиху від лівого берега Тож, на мапі 1880-х рр. Горбачиха являє собою лівобережне урочище Зображене на цій мапі озеро Неводне має дуже умовні абриси, об’єднуючи систему стариць Неводного та суч. Русанівського озера. Частиною лівобережжя показане урочище і на мапі 1896 р.

Рис. 2.5.8.29. Сучасне урочище Горбачиха на мапі Києва 1880-х рр. Загата на Чорториї забезпечила водність Старого Чорторию. Урочище показано схематично, як відділене оз. Неводне. Озеро Неводне має дуже умовні абриси, об’єднуючи систему стариць Неводного та суч. Русанівського озера. Дана система під

Рис. 2.5.8.30. Сучасне урочище Горбачиха на мапі 1896 р., загата на Чорториї (а) забезпечила водність Старого Чорторию. Помітні також релікти протоки, що під час повеней перетворював Горбачиху на острів (b), а також зачатки сучасної Північної затоки (c). Наявна також Південна затока з майже сучасними


час повеней перетворювала Горбачиху на острів

абрисами (d), а також озера в районі сучасного Чаплиного озера та Вужачкової затоки (e) Детальну гідрологію урочища дає мапа 1914 р. Вхід в протоку, що відділяла урочище від лівого берега був перекритий Михайлівською запрудою. З півдня Чорторийською запрудою №2b до Горбачихи приєднали північну частину суч. острова Долобецький.

Рис. 2.5.8.31. Урочище Горбачиха Рис. 2.5.8.32. Урочище Горбачиха на на мапі долини Дніпра 1903 р. 1 – мапі долини Дніпра 1910 р. 1 – колишня колишня протока – суч. оз. протока – суч. оз. Русанівське, 2 – Русанівське, 2 – Михайлівська Михайлівська запруда, 3 – запруда, 3 – Чорторийська запруда Чорторийська запруда №2b №2b Урочище являло собою піщаний масив перерізаний протоками, в які входила вода під час великих повеней. Верхівки прируслових валів були вкриті заплавним лісом, імовірно з верби білої. Цікаво, що на території Горбачихи на мапі Київської та Чернігівської губернії 1849-50 р. можна побачити позначення – Балагани, що свідчить про розміщення тут якихось тимчасових споруд (Див. також Горбачиха дика та незнана). Микільська слобідка. Центральна частина лівобережної заплави є найбільш вузькою. Тут після відділення суч. Венеціанського від лівого берегу, схил надзаплавної тераси виходив безпосередньо до узбережжя Русанівської протоки. Саме це найвужче місце заплави було вдало обране для зведення Ланцюгового мосту. Розташована тут Микільська Слобідка займала спрямований в бік Русанівської затоки виступ надзаплавної тераси. За селом на схід починався сосновий бір. На плані Сноєвського Микільська Слобідка показна на березі «оз Тельбін або Золоча» – згідно підпису на мапі. Тут також показано церкву. На вильоті дніпровської шосейної дамби на надзаплавні терасу в районі сучасної станції метро «Лівобережна» у 18501853 рр. звели так зване Передмостове укріплення Київської фортеці. Див. також Передмостове укріплення. Після відділення Венеціанського острова, сусідня Микільська слобідка опинилася на схід від Русанівської протоки. Після повторного з’єднання Венеціанського з лівим берегом, сполучення між нею та Передмостовою Слобідкою здійснювалося перекинутим через рештки протоки мостом.


Станом на 1878 р. Микільській Слобідці належала також частина лук на Трухановому острові.

Рис. 2.5.8.33. Урочище Горбачиха на Рис. 2.5.8.34. Микільська Слобідка на мапі долини Дніпра 1914 р.: 1 – мапі Київської та Чернігівської губернії Михайлівська запруда, 2 – 1849-50 р.: 1 – церква св. Миколая, 2 – Чорторийська запруда №2b, 3 – Передмостове укріплення. Микільська колишня протока – суч. оз. Слобідка займала спрямований в бік Русанівське, 4 – урочище Русанівської затоки виступ Михайлівський луг, 5 – урочище надзаплавної тераси. За селом на схід Боярське, 6 – північна частина починався сосновий бір острова Долобецький Перша в Слобідці церква зведена Стефаном Івановим 1755 р. (позначена на плані Лівого берега землеміра Сноєвського) за понад 100 років значно занепала. У 1880 р. спорудили новий храм. Ганна Миколаївна Краснова загадує цей храм як «дореволюційну дерев’яну українську церкву». Дійсно хрестоподібний сільський дерев’яний храм св. Миколая було зведено на мурованому фундаменті. Він мав гранчасту баню з такою ж самою прибудованою дзвіницею і знаходився праворуч дороги від Русанівського мосту у напрямку Броварів. Саме у цій церкві 25.04.1910 р. вінчались А.А. Горенко (Ахматова) та М.С. Гумільов (Ковалинский, 2008). Неподалік знаходилася міністерська двокласна школа, освячена 8 листопада 1909 р. Церква стояла на підвищенні біля сучасної школи № 218 на вул. Раїси Окіпної, 6.

Рис. 2.5.8.35. Микільська Слобідка на Рис. 2.5.8.36. Вид на дерев’яний храм мапі 1855 р. (1). Село показано умовно св. Миколая на Микільській Слобідці в вздовж Русанівської затоки (Ковалинский, 2008)


Рис. 2.5.8.37. Броварське шосе на Рис. 2.5.8.38. Н. Альтман портрет А. Микільській Слобідці. Зліва Ахматової. Її шлюб з М. Гумильовим дерев’яний храм св. Миколая відбувся на Микільській Слобідці В ХІХ ст. Микільська Слобідка була етапним пунктом на шляху арештантів і колодників, яких відправляли на заслання до північних районів імперії. У зв’язку з цим на мешканців Слобідки було покладено повинність «препровадження». Тобто супроводження засуджених на певній ділянці їх шляху. Ця повинність вельми обтяжувала слобідчан, і чернігівський цивільний губернатор І. В. Френсдорф з цього приводу звернувся до міністерства іноземних справ. У результаті було вирішено поперемінно провадити арештантів то з зупинкою у Микільській Слобідці, то у с. Воскресенському (Воскресенській Слобідці) (Ковалинський, 2008). За адміністративним розподілом с. Микільська Слобідка входило до 3-го Броварського стану (стан адімінстративно-поліцейський підрозділ повіту) Остерського повіту Чернігівської губернії, але фактично було передмістям Києва. Ця обставина створювала для чернігівської поліції додаткові клопоти. Тому у червні 1876 р. чернігівський губернатор М. П. Дараган звернувся до київського генерал-губернатора О. М. Дондукова-Корсакова по допомогу. Він писав: «Поселення Микільська Слобідка, розташоване у самого Ланцюгового мосту, близькістю відстані від міста становить ніби передмістя Києва. У поселенні цьому заявляється постійно вельми значний приплив пришлого люду, сюди ж ховаються постійно від переслідування київської поліції й різні підозрілі особи, що належать до більш менш осілого населення Києва. Ці умови викликали необхідність мати більш тісний поліційний нагляд у Микільській Слобідці, й через недостатність особового складу поліції Остерського повіту був відряджений з цією метою на допомогу приставу до Микільської Слобідки особливий чиновник губернського правління. На цей час внаслідок скорочення кошторису губернського правління, що має відбутися з 1 липня, відряджати вже неможливо і я змушений його відкликати. Прошу розпорядитися про призначення до Микільської Слобідки з чиновників київської поліції».


Рис. 2.5.8.39. М. Гумильов вінчався Рис. 2.5.8.40. Вид на Микільську з Анною Ахматовою на Микільській Слобідку з Аскольдової могили. Слобідці Помітно церкву святого Миколая Київське міське керівництво відмовило чернігівським колегам, пославшись на власні труднощі. Між тим обставин для посилення поліційного нагляду було достатньо. Адже поміж іншого Слобідка була місцем аж занадто активної торгівлі «гарячими напоями» У 1879 р. населення Слобідки становило згідно із переписом 148 чоловічих душ. До їх послуг було відкрито аж 23 питні заклади. При цьому вісім з них належали посадовій особі – дільничному мировому судді та голові з’їзду мирових суддів Остерського повіту Вишневському, «особі вкрай неблагонадійній у моральному відношенні».

Рис. 2.5.8.41. Вид на Микільську Рис. 2.5.8.42. Микільська Слобідка та Слобідку з Лаври. А – помічено північна частина лівобережної церкву святого Миколая заплави на мапі 1891 р. Незважаючи на звернення чернігівського губернатора А.Л. Шостака до міністерства юстиції, перевірку справ організували лише у січні 1880 р. Проте кількість питних закладів тут ще довго залишалася на попередньому рівні. Адже володарі цих закладів клопоталися про свою долю. З листівклопотань на ім’я київського генерал-губернатора дізнаємося про існування таких закладів поблизу ланцюгового мосту у будинку Бройди, а також у будинку тимчасового купця Семена Дубиніна на Микільскій Слобідці. Клопотався про свій промисел і італійський підданий Балтазар Соцці, який мешкав і тримав трактир на Микільський Слобідці у селянина Івана Толстенко. Усе зводилося до того, щоб не поширювати на них обмеження для кабаків, де заборонялося продавати напої до 11 години ранку та після 6-ї вечора. Така заборона не поширювалася на готелі, ресторани, буфети при клубах та театрах, тож тримачі закладів просили вважати їх саме такими (Ковалинський, 2008). На 1 січня 1888 р. відповідно до 10-го народного перепису, було записано 149 чоловічих душ державних селян. У їхньому володінні знаходилися 486


десятин зручної та 619 десятин незручної землі у селах Вигурівщина, Княжчі та Новосілки на Десні, а також 167 десятин лісу, призначеного для «продовольства селян лісовим матеріалом» (Ковалинський, 2008). В 1903 р. Микільська Слобідка стає адміністративним центром Микільсько-Слобідської волості Остерського повіту Чернігівської губернії, до якої з того часу входять приміські заплавні селища. На той час Микільська Слобідка – вже достатньо велике село, що мало 3 кутки — Пожарище, За Кладовищем, Дачна. З цього ж часу селище виявляється улюбленим місцем зустрічей для різних змовників і конспіраторів, зокрема, членів нелегального студентського товариства «Союз київських земляцтв і організацій» та її виконавчої ради, більш відомої тоді під секретною назвою «Семен Семенович» (Вулиці Києва, 1995, Рибаков. 1997).

Рис. 2.5.8.43. Вид на Микільську Рис. 2.5.8.44. «Ранок Великодня», Слобідку, А – помічено церкву святого художник М. Пимоненко, 1880-ті Миколая рр. У 1909 р. розглядалося питання про приєднання Передмостової та Микільської слобідки до Києва. Київський поліцмейстер вважав, що таке приєднання не відповідає потребам жителів Києва і для поліції буде обтяжливим тому справу відклали. Дійсна ж причина полягала у тому, що у разі приєднання цих невпорядкованих поселень знадобилися б на їх врядування значні кошти з міської казни. Адже слобідки мали значно гіршу ніж у Києві систему медичного і санітарного обслуговування. Мали проблеми із закладами народної освіти та засобами пересування. З іншого боку слободяни побоювалися, що місто відбере у них землю. Однак у 1917 р. на лівобережних слобідках трапилася продовольча криза, й питання їх приєднання до Києва знову вийшло на порядок денний. Тривала перша світова війна. Складаючи з містом одне ціле, передмістя не мало тих привілеїв, якими користувався Київ, як значне прифронтове місто. У Києві, хоч і у обмеженій кількості були і хліб і цукор і гас. А на обох Слобідках нічого цього не було. В цих умовах Рада громадських організацій Передмостової та Микільської Слобідок добилася приєднання своїх поселень за продовольчим забезпеченням до Києва та принципову згоду на приєднання до Києва. Втім остаточно це питання мав вирішити референдум місцевого населення. Протягом липня 1917 р. склали списки усіх, хто мав право на участь у референдумі. Мешканців на обох Слобідках загалом виявилося 19.751 особа, у тому числі 2605 дітей віком до 5 років. Записався 3751 мешканець, який займався важкою фізичною працею. Референдум відбувся 6 серпня 1917 р. Загалом за приєднання до Києва в обох Слобідках висловилося 74% з 7113 виборців. Втім ухвалити це рішення не встигли,


адже а порозі вже стояв революційний жовтень 1917 р… (Ковалинський, 2008).

Рис. 2.5.8.45. Микільська Слобідка на Рис. 2.5.8.46. Микільська слобідка мапі 1914 р. 1 – виступ борової тераси, на мапі Києва 1918 р. Помітно як 2 – кладовище, 3 – присілки на заплаві, заплавну, так і надзаплавну 4 – Микільська церква частини села, 1- Микільська церква На мапі 1914 р. добре помітно виступ борової тераси на якому розміщувалася Слобідка та кладовище на краю цієї тераси. З боку заплави при Микільській Слобідці розміщувалися окремі двори. Зазначено також Микільську церкву. На мапі 1918 р. ми бачимо городні ділянки на північ від Микільської Слобідки та на її південних околицях.

Рис. 2.5.8.47. «За хворостом», Рис. 2.5.8.48. Артилерійський полігон на художник М. Пимоненко. Збір дров мапі Києва 1871-73 рр. (1880 рр.) На в лісах під Києвом додатково південь від шосе показний польовий сприяв появі Лисих гір табір Артилерійський полігон. Територію надзаплавної борової тераси на схід від Вигурівщини, Воскресенської та Микільської Слобідки: сучасні масиви Лісовий, Водопарк, Комсомольский) з 1880 рр. займав Дарницький (Київський) Учбовий Артилерійський полігон Київського військового округу. На південь від Броварського шосе знаходилися військові табори (район суч. Соцгорода). Власне від цього полігону лишилися смуги старих сосен з двох боків від сучасної лінії метро. Вони створювали захисні насадження полігону. Тут по вул. Малишка біля тенісних кортів на так званій Артилерійській гірці збереглася також вікова сосна – названа на честь П. Нестерова, який брав участь у тутешніх маневрах.


Рис. 2.5.8.49. Артилерійський полігон Рис. 2.5.8.50. Вояки російської на мапі Києва 1896 р. На південь від імператорської армії під час навчань. шосе показний польовий табір Листівка початку ХХ ст. Озеро Тельбін . На південь від Микільської Слобідки виходила на лівий берег Наводницька переправа і знаходилася розвилка доріг на Бориспіль та Бровари – Петербург. Окрім власне Русанівської протоки подорожнім, потрібно було подолати розташоване паралельно до неї оз. Тельбін. Тельбін – великий дніпровський меандр, який починався оз. Святище, проходив оз. Тельбін та на північ від сіл Осокорки та Позняки у острова Верби вливався до Дніпра. Давніше під Тельбіном напевне розуміли більш широке поняття ніж те яке закріпилося за ним на поч. ХХ ст. (фрагмент лівобережної стариці від Микільської Слобідки до Позняків). Імовірно в це поняття вкладали той же сенс, що в літописні часи в поняття Золоча. Принаймні так його називає в п.п. ХІХ ст. на своєму плані землемір Сноєвський. Як і вся система проток Тельбін фігурує на рукописній карті Київщини 40-х років ХVІІ ст. «Оз. Тельбинь» фігурує майже на всіх планах д.п. ХІХ ст.-поч. ХХ ст. В 1892 р. воно згадується як «озеро и речка в Остерском у, вблизи левого берега Днепра у Позняков»: «Telbin rzeka ob. Terbin, Terbin albo Telbin rzeka i jezioro, w pow. Osterskim gub. Czernihowskiej, w poblizu lewego brzegu Dniepru, w poblizu siola Poźniaki. Rzeka Terbin przybera strugie Pozniakowke (приймає протоку Позняківку – авт.)» (Slownik.., 1892; Смаль, 2002). В 1870 р. озеро Тельбін було розсічено залізничною колією. Згодом стариця була повністю засипана при гідронамиві тутешніх житлових районів. Залишком колишньої стариці є лише болітце Сірої Чаплі між залізничними коліями поміж станціями Дарниця та Київська Русанівка. Натомість, на місці нижньої частини вихідного Тельбіну виникла низка кар'єрних озер. Сучасні ж штучні озера Тельбін та Нижній Тельбін з давньою старицею не мають нічого спільного окрім назви. Кухмістерська слобідка На мапі 1896 р. розташована на схід від Тельбіну Слобідка назвалася Печерською. А на захід ближче до Дніпра – Кухмістерською. Лінія залізниці, перетнула заплаву і через оз. Тельбін пройшла по долині р. Дарниці, яка тут вливалася в Тельбін. Перед Тельбіном показаний роз’їзд «лівий Берег», який існує і зараз і слугує добрим орієнтиром для прив’язки топографічної інформації. Від залізниці одразу на лівому березі відгалужувалася гілка до лісопильні, розташованій на березі


Дніпра в Кухмістерській слобідці. Ця слобідка мала також своє кладовище на березі оз. Тельбін. На північній околиці села розташовувалась також церква. Це Різдво-Богородицька церква, яка була закрита в 1935 р. (Ковалинский, 2008).

Рис. 2.5.8.51. Артилеристи Російської Рис. 2.5.8.52. Кухмістерська слобідка армії на полігоні. Територію на мапі 1896 р.: 1- Печерська надзаплавної борової тераси на схід Слобідка, 2 – кухмістерська від Вигурівщини, Воскресенської та Слобідка, показна церква. 3 – Микільської Слобідки: сучасні масиви кладовище Печерської Слобідки на Лісовий, Водопарк, Комсомольский) з схилі борової тераси, 4 – кладовище 1880 рр. займав Дарницький Кухмістерської Слобідки, 5 – роз’їзд (Київський) Учбовий Артилерійський Лівий берег (існує і зараз), 6 – полігон Київського військового округу лісопильня, 7 – долина р. Дарниці Печерська (верхня Кухмістерська) Слобідка церкви не мала. Натомість мала кладовище розташоване на краю борової тераси на північ від села. На мапі долини Дніпра 1914 р. ми також бачимо детальну гідрологічну ситуацію в районі Кухмістерської Слобідки. Озеро Тельбін, яке в 1870 р. було розсічено залізничною колією, станом на 1914 р. складалося з двох частин. Його південна частина носила назву – «оз. Коростишево». По обидва боки озера Тельбин можна побачити дві Кухмістерські слобідки: верхню – за озером Тельбін (Печерська Слобідка з мапи 1896 р.), та нижню – біля самого Дніпра. Територія останньої розділена розташованою паралельно до Тельбіна старицею. У 80-90-х рр. у Кухмістерській Слобідці будуються лісопильний (згадувався, як позначений на мапі 1896 р.) та шпалопросочувальний завод. Обидва заклади позначені на мапі 1914 р. На схід від Кухмістерської Слобідки за межами заплави, на боровій терасі знаходилося с.Дарниця. Власне станом на середину ХІХ ст. це був скоріше невеличкий хутір на березі Дарницького озера (через яке протікала р. Дарниця), який виник при згадуваному в попередньому часовому розділі трактирі Дарниця. На мапі 1849-50 рр. зазначено урочище Дарниця на березі С-подібного озера. Тут при дорозі на Бориспіль показано хутір чи трактир (?) Дарниця, а далі по цій дорозі ще казарми Дарниця. Поштовх подальшому розвитку Дарниці надало будівництво в 1869-1870 рр. залізничної гілки через Дніпро. Будується тутешня станція, 1910 р. став до ладу Дарницький фанерний завод, а 1912 р – холодильник та різня (Рибаков, 1997).


Станом на 1915 р. біля станції Дарниця в лісі виникли дачі, які добре конкурували з Святошинськими. Перевагами Дарницьких дач називали суху здорову місцевість, піщані ґрунти, які швидко вбирали вологу і прекрасний, великий ліс. Всього за одну версту від Дарницьких дач протікав Дніпро, на берегах якого були обладнані купальні. До них ходили спеціальні «купальні поїзда», одноразовий квиток на які коштував п'ять копійок. А ось 45-50 хвилинна поїздка з Києва до Дарниці на поїздах Києво-Воронезької залізниці обходилася відпочиваючим в 15 копійок за одноразовий квиток. У Дарниці до послуг людей був приватний театр під відкритим небом, де відбувалися професійні та аматорські драматичні та оперні вистави, поштове відділення, аптека, непоганий станційний буфет і базар (Дарниця) В селищі станом на 1914 р. діяла Феодосієвська церква, зачинена в 1935 р. (Ковалинский, 2008).

Рис. 2.5.8.53. Кухмістерські слобідки Рис. 2.5.8.54. с. Дарниця на мапі на мапі долини Дніпра 1914 р.: Київської та Чернігівської губернії, Нижньо-Кухмістерська Слобідка, 2 – 1849-50 рр. позначено урочище лісопильний завод, 3 – склади Дарниця (1) на березі С-подібного деревини для заводу, 4 – кладовище с. озера. Тут при дорозі на Бориспіль Нижньо-Кухмістерська Слобідка, 5 – показано хутір чи трактир (?) залізнична гілка на лісопильний завод, Дарниця, а далі по цій дорозі ще 6 – роз’їзд «Лівий берег», 7 – Верхньо- казарми Дарниця. Показано також Кухмістерська Слобідка, 8 – трасу річки Дарниці, від витікання з фанерний завод на майбутній Дарницького озера до вихода на Дарниці заплавну терасу Щодо річки Дарниці то станом на кінець XVIII ст. ця річка проткала через Дарницький став в оз. Тельбін, звідки через протоку «Ровчакь» в Дніпро. Імовірно такою була ситуація і на середину ХІХ ст. В 1869-70 рр. долину р. Дарниці було використано при прокладанні залізничної гілки через лівий берег.

Рис. 2.5.8.55. Район залізничної станції Дарниця. Фото ХХ ст.

Рис. 2.5.8.56. Район залізничної станції Дарниця. Фото ХХ ст.


На поч. ХХ ст. як хутір біля Дарниці виникає селище Ліски (район суч. вулиць Алма-Атинської, Профспілкової, Калачівської та Вільнюської). Назва походить від розташованого колись неподалік гаю – ліску (Вулиці Києва, 1995, Рибаков, 1997). Необхідно також зупинитися на особливостях південної частини заплави. Найбільш детально вона показана на мапі Київської та Чернігівської губернії 1849-50 рр. Додаткові подробиці для району Позняків-Осокорків присутні на мапі долини Дніпра 1914 р. Починаючи від Микільської Слобідки заплава на південь неухильно розширюється, досягаючи найбільшої ширини в районі с. Бортничі. В районі Позняків-Осокорків заплавне староріччя Тельбін переходить в систему кривих заток-озер на яких розташоване с. Позняки. Це добре помітно на мапі долини Дніпра 1910 р. (Рис. 2.5.8.61). Станом на 1892 р. вони називалися Позняковською протокою (Slownik.., 1892). Тут необхідно пригадати, що вся ця система проток на рукописній карті Київщини 40-х років ХVІІ ст. носила назву Тельба. На мапі 1914 р. вони підписані як озеро Ольхово, оз. Криничка, оз. Речка. Останнім озером ця система проток впадала в Дніпрову протоку між лівим берегом та островом Осокірнянський. Ця протока існувала здавна, позначена на мапах XVIII ст., як така що омивала Осокорки з заходу і відділяла острів Микільський (Осокрінянський). Зауважимо, що усі ці озера в велику воду сполучалися з розлогим болотом на південний-схід від Позняків – б. Толока та розташованими тут озерами Біле та Літвінове. Що ж до Осокорків то найдавніша частина цього села знаходиться між рукавом Річка, рукавом який веде в озеро Літвінове та болото Толока, а також з півдня рукавом Зареваха, який скеровується через заплаву на південь. Нарізі між рукавами Річка та Літвінове влаштовано штучну затоку Церковщина. Решту колишньої системи заток, яка наразі носить назву оз. Біле затиснула сучасна забудова житлового масиву Позняки.

Рис. 2.5.8.57. Залізнична станція Рис. 2.5.8.58. Південна лівобережна Дарниця (поблизу дачного селища), На заплава на мапі Київської та фотографії 1900 р. Чернігівської областей 1849-50 рр. На мапі 1849-50 рр. показано також гідрологію широкої Осокірнянської заплави. Значні фрагменти якої ще нещодавно існували в непорушеному вигляді: тут ми бачимо перетворені наразі в кар’єри для гідронамиву, а початково типові витягнуті стариці в урочищі Небреж. Добрим орієнтиром є витягнуте з півночі на південь існуюче і сьогодні оз. Святище. В районі с. Бортничі простежується впадання річки Тростяниці (відомої з попередніх


століть також як Млинна) в великий притерасний рукав сучасного оз. Острівки, що далі протікаючи через Гнідин та Вишеньки спрямовується до Дніпра. Цікаво зернути увагу на лівобережне урочище Муляви, яке після будівництва Дарницького залізничного мосту та зміни гідрології в даному районі перетворилося на суч. острів Ольжин. Позняки. В д.п. ХІХ ст.- поч. ХХ ст. Позняки, як і в XVIII ст. знаходилися на південь від протоки Тельбін, а вірніше на її південному продовженні – т.з. Позняківській затоці. На мапі 1849-50 р. населений пункт складається з двох частин, які розташовані в звивинах тутешньої протоки. Церкви на мапі не показано, хоча вона позначена на сусідніх Осокорках.

Рис. 2.5.8.60. Осокорки на мапі на Рис. 2.5.8.59. Південна лівобережна мапі 1869 р. Мапа містить досить заплава на мапі долини Дніпра 1914 р.: умовне зображення частини села 1 – оз. Тельбін, 2 – Протока в Нижньоприлеглої до Дніпра. Показано Кухмістерській Слобідці, 3 – оз. північну частину села з церквою, на Коростишево, 4 – оз. Ольхово, 5 – оз. південь інша частина села Криничка, 6 – центральна затока відокремлена протокою – оз. Позняківської протоки, 7 – болото Зареваха, як на південь переходить в Толока, 8 – оз. Біле, 9 – оз. Літвіново, суч. протоку Підбірна. Напроти 10 – оз. Річка – місце впадіння села показано на Дніпрі великий Позянківської протоки в Дніпро, 11- оз. Микільський (Осокірнянський) Зареваха – поч. суч. протоки Підбірна острів Тож в цей час населений пункт, як і в XVIII ст. продовжував бути деревнею. Так на мапі 1910 р. він так і підписаний – «д. Поздняки». На мапі долини Дніпра 1914 р. бачимо село розділене трьома гілками даної протоки аж на 4 частини. Населений пункт підписаний як село. Село не було великим, двори оточували поля, які оброблялися селянами. Церква згідно цій мапі розташовувалася в найбільш східній частини. Це була Успенська церква на Позняках, яка була закрита в 1935 р. (Ковалинский, 2008).


Рис. 2.5.8.61. Позняки на мапі 1910 Рис. 2.5.8.62. Позняки та Осокорки на р. (1), 2 – помічено Позняківську мапі 1914 р.: 1-4 – окремі частини с. протоку, в яку переходить Тельбін Полянки, 5 – «деревня Осокорки» Осокорки. Станом на 1799 р. село Осокорки було показане, розділеним протокою (яка впадала в Дніпро приблизно в місці суч. затоки Берковщина), на дві частини: на півночі «Деревня Осокорки» на півдні «село Осокорки». В той же час на мапі 1849-50 рр. ми такого поділу вже не помітно. При цьому бачимо якраз в північній частині Осокорків церкву. На південь же село продовжувалося вздовж суч. протоки Підбірна.

Рис. 2.5.8.63. Соняшники біля сільської Рис. 2.5.8.64. Українська селянка, хати. Фото 1909 р. Фотограф С.М. Фото 1909 р. Фотограф С.М. Прокудін-Горський Прокудін-Горський Наступне зображення села, яке відноситься до описуваного періоду 1869 р. містить досить умовне зображення частини села прилеглої до Дніпра. Показано північну частину села з церквою, на південь інша частина села відокремлена протокою – оз. Зареваха, як на південь переходить в суч. протоку Підбірна. В той же час на детальній мапі 1914 р. показана північна частина села на північ від рукава Зареваха – підписана як деревня Осокорки.


Рис. 2.5.8.65. Українські селяни. Рис. 2.5.8.66. Мочання полотна Малюнок середини ХІХ ст. Музей українськими селянками. Малюнок історії Києва початку ХХ ст. Бортничі, Гнідин та Вишеньки. Як показує мапа Київської та Чернігівської губернії 1849-50 рр. на той час Бортничі були селом такого ж розміру як Осокорки. Село локалізувалося між краєм борової тераси та притерасною протокою – суч. озером Острівки, куди впадала річка Тростяниця, яка протікала через Бортничі. Село складалося з двох частин – північної та південної, які були розділені долиною Тростяниці. Цікаво, що поділ посилювався наявністю двох церков по одній в кожній частині села. Невідома яка з них – згадувана для села на поч. ХХ ст. Покровська церква, закрита 1935 р. (Ковалинский, 2008). За північною околицею села на мапі 1849-50 рр. позначено казарми Млинок.

Рис. 2.5.8.67. Вид на лівобережну Рис. 2.5.8.68. Лівобережна заплава на заплаву в районі Осокорків з лаври, мапі Київщини 1875 р. Позначено листівка поч. ХХ ст. лівобережні села Приблизно рівними по розмірам до Бортничів були розташовані на південь у краю надзаплавної тераси села Гнідин та Вишеньки. Зображення цих сіл знаходимо також на мапах Київщини 1975 та 1891 рр. на останній в Бортничах також позначено дві церкви, а в Гнідині на краю заплави позначено два вітряки. У Вишеньках та Гнідині церкви не позначені.

Рис. 2.5.8.69. Вид на лівобережну Рис. 2.5.8.70. Лівобережна заплава заплаву в районі Осокорків з Лаври, на мапі Київщини 1891 р. Позначено листівка поч. ХХ ст. лівобережні села На обох мапах позначено також казарми Млинок. На мапі Київщини 1917 р. натомість бачимо позначені церкви в с. Гнідин та Вишеньки. В Бортничах позначено натомість тільки одну церкву. Показано також заболочений край притерасної заплави, який подекуди зберігся в непорушеному вигляді до


наших днів. Зазначено також як р. Тростяниця повертаючи на південь у Бортничах через систему лівобережних проток збігає в Дніпро.

Рис. 2.5.8.71. Лівобережна заплава на мапі Київщини 1917 р.

Рис. 2.5.8.72. Човен-довбанка або так звана «душогубка»

Парнікоза, І.Ю. Київські острови та прибережні урочища на Дніпрі – погляд крізь віки  

Парнікоза, І.Ю. Київські острови та прибережні урочища на Дніпрі – погляд крізь віки [Електр. ресурс] // Мислене дерево [сайт]. – Текст. та...

Парнікоза, І.Ю. Київські острови та прибережні урочища на Дніпрі – погляд крізь віки  

Парнікоза, І.Ю. Київські острови та прибережні урочища на Дніпрі – погляд крізь віки [Електр. ресурс] // Мислене дерево [сайт]. – Текст. та...

Advertisement