Данильчук, Петро. На полі честі // Пенсійний кур»єр. – 2018. – 14 грудня (№50). – С.11. На полі честі З нагоди 90-річчя Євгена Сверстюка буде проголошено багато пафосних слів. Мабуть, Євген Олександрович зіщулився би під їхнім потоком: він не любив ні пафосу, ні фальщі Тому не пнувся в політики й не рвався до влади. Свого часу відмовився також від звання Героя України, щоб не приручили можновладці, а отже — не роззброїли. Громадську роботу розумів як служіння громаді, як просвітництво, і вмів це робити без докучливого педантизму й моралізаторства. Вже після смерті 2014 року Сверстюка назвуть моральним авторитетом нації. «...Життя визначається питаннями, які ти поставив своєму часові, коли інші мовчали. Кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви», — казав Євген Сверстюк. Для нього — політв'язня, філософа, журналіста, письменника це були абсолютно природні речі. Він народився на Волині: польська окупація, радянська, німецька, знову радянська — багато хто згинав тоді спини. За словами Сверстюка, у ньому окупація розвивала дух опору. «Страждати за Україну» — то ще з дитинства, коли польські поліціянти, радянська міліція, німецьке гестапо заарештовують українських патріотів. Старший брат в УПА, середнього заарештовано за зв'язки з ОУН. Євгена в родині вважали благополучним: закінчив психологічне відділення Львівського університету, аспірантуру при Інституті психології, захистив кандидатську, викладав у педагогічному виші, працював у журналах. А коли його заарештували «за антирадянську діяльність», батьки жодним словом не дорікнули, бо ж проти правди не пішов. Без фальші Без фальші — це коли ти залишаєшся самим собою, уникаючи героїзації своїх вчинків. Із Сверстюком було так: ота внутрішня опозиція, що замолоду проривалася протистоянням з адміністрацією, походами в церкву, «неформатом» на зборах, «вольностями» з учнями й студентами тощо, у більш зрілому віці вилилась у виступи проти дискримінації української культури, написання статей для самвидаву. Ті статті виходили друком на
Заході, їх озвучували «ворожі голоси» — про роман «Собор» Олеся Гончара, про спалення за вказівкою КДБ до 500 тисяч (!) українських стародруків у бібліотеці Академії наук тощо. «Ми сповіщали, що Україна не спить і продовжує боротися». Комуністична ідея спричиняла в нього відразу. «У мене було неприйняття більшовизму активне, на рівні естетичному, етичному, релігійному і філософському. Культурний примітивізм вождів у кепках і чоботях, сіра мова і безпросвітня брехня і фальш у всьому, хамський стиль нетерпимості до всіх, хто не поділяє їхніх смаків, непристойне самохвальство і дурна гординя. Але особливо гнітило мене примітивне матеріалістичне пояснення глибоких таємниць життя і людської душі». Його заарештували в січні 1972-го, засудили навесні 1973-го: сім років таборів, п'ять років заслання. Моральні колізії опору були для нього дуже важливими: «Моя позиція в таборі була постійно активною в розумінні участі в голодівках, у постійному протистоянні адміністрації. І, разом з тим, я ніколи не був ініціятором якихось внутрішньо-табірних конфліктів з адміністрацією... я був категорично проти самознищення і проти війни з міліціонерами: один-на-один ти спалюєшся, а він ні. Він закурює». Тож не підставляти ні рідних, ні чужих, не піддаватися на провокації, що можуть закінчитися новим терміном ув'язнення. А пастки — на кожному кроці. «У листопаді 1982 я отримую телеграму про смерть мами. У міліції мені кажуть: «Телеграма не завірена, вона не є документом, ви нічого не виграєте». Я розумію, що не виграю. Мені дають кілька старих ватяників, щоб їх дерти, і на пронизливому вітрі я оббиваю двері кузні... а мама лежить сама на столі». Йому залишалося до закінчення заслання менше як рік, рипнувся б — залишився б надовго. Стайєр Він повернувся в Київ у жовтні 1983 року, глухі часи Черненка. «Було ясно, що покійник за покійником із Кремля від'їжджає на той світ, і, очевидно, незабаром Кремль узагалі поїде на той світ. Той процес був уже чітко накреслений». Це спонукало до дій. Знайшов роботу за табірною «спеціальністю» — столяром на фабриці індпошиву. Примудрився писати свої статті в громадському транспорті: тут його ніхто не «пас». А потім перебудова, почалося бродіння, котре віщувало кінець суспільного страху. Сверстюк організовує роботу Українського культурологічного клубу, Незалежної асоціації українських інтелігентів. І почалось інтенсивне громадське життя, вже майже легальне.
Проте імперія ще була сильною. Євгену навіть не дали допрацювати до пенсії: звільнили з роботи за кілька місяців до 60-ліття. Та дарма, згодом друзі допомагають отримати закордонну візу: Німеччина, Італія, Ватикан, Канада і США. Товариші в Америці пропонують не повертатися в Союз. «Було питання, чи вписуватися в контекст цього життя, чи залишатися дисидентом на відстані, і на далекій». Він вирішив «вписатися»: в Україні йшло до незалежності. Як багато він тоді писав, як часто виступав на радіо й мітингах: «Україна засвітилася у світі як незалежна держава. Про це попередні покоління могли лише мріяти. Тепер ми мусимо наповнити відвойований простір новим духом». Цей дух він шукав, досліджуючи творчість Гоголя, Шевченка, Франка, популяризуючи творчий спадок своїх побратимів. До речі, 1993 року Сверстюк захистив у Мюнхені докторську дисертацію, присвячену християнській традиції в українській літературі. А 1995-го за літературознавчі праці його було удостоєно Шевченківської премії. 2011 року він увійшов до складу ініціативної групи «Перше грудня» — об'єднання громадських діячів, яке в розпал епохи Януковича запропонувало українцям Хартію Вільної Людини. Документ містив ідеологічні й моральні орієнтири для нашого суспільства — від верховенства права до партнерства влади з громадою. У лютому 2014-го Сверстюк став одним з авторів Національного акта свободи — суспільного договору, який група «Перше грудня» пропонувала ухвалити в парламенті, щоб вийти з тодішньої політичної кризи. Того останнього в його житті року в нього відкрилося друге дихання: Євген Олександрович старався донести до Заходу правду про російську інтервенцію. «Це сила віджилої епохи, це маніяки з цвинтаря совєтської імперії. Всі їхні методи, як дві краплі води, нагадують те, що вони робили під час завоювання Західної України, Балтики й інших країн. І ті методи, та брутальність, і той принцип насильства, і та ж безвідповідальність». Можна позаздрити: у 86 років він мав напрочуд чітку громадянську позицію. Бог веде, а чоловік іде «Коли задуматися, то догляд Бога значить куди більше, ніж догляд батьків...а все ж таки чоловік сам кожен день робить певний вибір, і робить відповідно до свого характеру і до тих обставин, які його підштовхували чи стримували». Мати хотіла, щоб Євген став священиком: наука давалася йому легко, і з людьми він завжди вмів порозумітися. Та яка за радянської влади семінарія! «Бога не забувай», — сказав батько, відпускаючи сина в університет. Старий вірував глибоко — не свічку «для годиться» в церкві поставити. Ця глибина прийшла до Євгена після арешту: «І тільки в тюремній камері КДБ навпроти Святої Софії я остаточно прокинувся і
зрозумів, що душа тужить до Вічного Неба». Вже після табору й заслання, обурений, що тисячоліття хрещення Русі привласнила Москва, колишній політв'язень влітку 1988-го влаштував зібрання на Володимирській гірці. Західна преса розмістила інформацію про цю подію — «це була демонстрація нашої гідності». За рік він починає випускати газету «Наша віра — православ'є». Зусиллями Сверстюка вона виходила 25 років, до самої його смерті. Він був вірянином УАПЦ, однак відмовився зробити газету її рупором. На його переконання, «Наша віра» мала не розділяти людей за конфесійною ознакою, а навпаки, гуртувати їх заради об'єднання українських православних церков, будити в них національну свідомість. Сверстюк не одержував грошей ні за редакторство, ні за написання статей, відмовлявся від «фінансової допомоги» сумнівних спонсорів. Роками випускав газету буквально «на коліні», маючи одного-двох працівників і тисячі вдячних передплатників. Для нього, що все життя перебував у духовних пошуках, природним було бажання збудувати церкву. Завдяки і його зусиллям у Києві на Совках спорудили храм Різдва Пресвятої Богородиці. Навіть дзвін для нього було відлито в Польщі за кошти Сверстюка: він саме отримав премію «Світло справедливості» (її вручає канадська діаспора за моральне, духовне та етичне лідерство). У цій церкві Євгена й відспівували.