Лемеха, Сергій. Стара Дарниця

Лемеха, Сергій. Стара Дарниця // Лемеха, Сергій. Освячений Дніпром – Вінниця, Консоль, 2019. – С.178-180. Стара Дарниця Топоніми, мікротопоніми, історичні місцевості – річка Дарниця, Дарницьке озеро, Дарницький канал, Ліски. Сучасні межі Старої Дарниці окреслені Харківським шосе, вулицями, Азербайджанською та залізничними коліями. Центральна вулиця мікрорайону – Празька, а найстаріша – Гродненська. На півночі він межує із Соцмістечком, на сході – з ДВРЗ, на заході – з Березняками, а на півдні – з Новою Дарницею. До середини ХХ століття «Дарницею» називали чи не всю лівобережну частину Києва. Походження цього топоніма й досі викликає дискусії у науковому середовищі, однак існує спільний погляд на його семантичне значення. Вважається, що він виник на основі слів «дар», «дарувати». Серед версій щодо походження цього топоніма переважають «легендарні». Приміром, в одній мовиться, що у дохристиянські часи в цій місцевості знаходилося капище, в якому складалися дари язичницьким богам, в іншій – що княгиня Ольга нібито подарувала Дарницьке озеро своєму сину Святославу. Проте фахові історики пов’язують топонім із більш прозаїчними обставинами. Перша версія базується на історично достовірному способі господарювання й освоєння нових земель київськими монастирями ХV століття. У цей історичний період власники великих земельних наділів часто дарували різні пільги селянам, аби лиш вони селилися у їхніх володіннях і господарювали. Як правило, йшлося про «дарування» повного або часткового звільнення від сплати податків і повинностей на 10–20 років. Населені пункти, мешканці яких користувалися цими «дарами», звалися Слобідками. Власне, велика кількість київських Слобідок теж посередковано свідчить на користь цієї версії. Існує ще одна близька до істини думка: ці землі були подаровані у власність монастирям у ХV столітті, відтак назва місцевості походить від такого «дару». Цю версію підтверджує і перша документальна згадка про Дарницю, яка датується 1509 роком. У ній йдеться про те, що великий литовський князь подарував Микільсько-Пустинному монастирю ділянку берега на річці Дарниця. Окрім того, на стародавніх документах і на мапах дослідники знайшли річку, озеро, хутори та урочище з назвою «Дарниця». На одному із рідкісних планів Києва ХVII ст. на річці Дарниці вказано декілька ставків. На березі одного з них, поблизу Бориспільського шляху, позначено трактир «Дарницький».

Згідно з даними другої половини ХVIII століття на Лівобережжі знаходилося три хутори, які носили назву «Дарницький». Судячи з тогочасних офіційних документів, вони були невеличкими й не давали великих прибутків власникам. За описом 1766 року, на одному з цих хуторів був лише один двір на дві хати з коморою та «млин старий на два колеса». Власне, як окреме поселення, Стара Дарниця виникла 1860 року на місці хутора Дарниця, який багато років стояв пусткою. У цей час тут розгорнулося будівництво залізничної гілки, яка мала поєднати Київ із центральною частиною Російської імперії, і саме його працівники стали першими поселенцями у цій місцевості, що знаходилася на 11-й версті Княжицького шляху. Невдовзі тут з’явилися підприємства, так чи інакше пов’язані з обслуговуванням залізниці: майстерні, склади, заводи.

Річка Дарниця на рукописній карті 1640 року, виконаній польською мовою. Тут ця водна артерія позначена як «Dranica».

За декілька років ця місцевість зацікавила киян, любителів заміського відпочинку. Їх звабили залізничне сполучення, «суха здорова місцевість, піщаний ґрунт, великий ліс» та, поміж тим, невелика ринкова вартість землі, придатної для забудови. Відтак, наприкінці ХІХ століття тут виникло перше дачне поселення. Інтерес до цієї місцевості пожвавився з відкриттям залізничної станції «Дарниця», яке відбулося 1901 року. Так, якщо станом на січень 1901 року у селищі залізничників проживало 147 працівників станції та членів їхніх сімей, то у дачному постійно мешкало понад 300 осіб, а в літній період – майже тисяча.

1904 року Міністерство землеробства та державних маєтностей погодило новий план розбудови дачного селища, за яким передбачалося забудувати 54 земельні ділянки та влаштувати парк у Новій Дарниці, себто на південний схід від залізниці. Ще 26 ділянок під забудову відводилося на північний захід від залізничної колії. Саме з цього часу цю територію стали називати Стара Дарниця. З ростом чисельності населення розвивалася й інфраструктура Старої Дарниці. Так, 1909 року тут відкрилося народне училище, фінансоване коштом Остерського повітового земства, а 1910 року стає до роботи Дарницький фанерний завод. Утім, з появою нових підприємств та з розвитком залізничного господарства, селище втратило статус дачної місцевості. Напередодні революційних подій 1917 року в ньому налічувалося більше тисячі мешканців, в основному селян і робітників. Упродовж першої

чверті XX століття простір між сучасними вулицями Астраханською та Гродненською забудували приватними будинками робітники залізниці. Тут утворилася низка затишних вулиць і провулків, які дотривали до 1970-х років. У перші роки під владою більшовиків у Старій Дарниці тривала відбудова інфраструктури залізниці, яка зазнала руйнувань під час громадянської війни. Перша новація для покращення життя «трудового народу» полягала у відкритті Дарницького районного клубу ім. Леніна (1920 рік) у приміщенні їдальні залізничників, яка розташовувалася біля переїзду в Старій Дарниці. Восени 1923 року Стару Дарницю та 2709 дес. землі, які належали селищу, включено у межі Києва. Попри це, село зберігало певну автономність – адміністративні функції місцевої влади виконувала сільрада, яку в 1923–1925 роках очолювали колишні працівники дарницьких залізничних майстерень Єлисей Лакиза та Сергій Паскар. За їхнього керівництва та за сприяння окружного відділу комунального господарства, 1923 року в селищі розпочалася націоналізація дачних володінь. У будинки, відібрані у власників, заселяли сім’ї робітників залізниці. Крім того, за рахунок конфіскованого житла було влаштовано будинок для одноденного відпочинку залізничників. У цей період ані структура, ані чисельність населення не зазнали суттєвих змін – так, за статистикою, протягом 1925–1926 рр. у Старій та Новій Дарницях мешкало 2768 осіб. У лютому 1927 року Президія Київського окрвиконкому ухвалила рішення ліквідувати селищну раду в Дарниці та приєднати селище до міста. Замість селищної ради запроваджувався новий представницький орган – інститут уповноважених Київської міськради. Будівництво нових промислових підприємств на Київському Лівобережжі сприяло зростанню чисельності населення. За десятиріччя кількість мешканців Старої та Нової Дарниці майже потроїлася – станом на 1 січня 1935 року тут мешкало 9166 осіб. У другій половині 30-х років у мікрорайоні відкрито дитячі садки і ясла, декілька крамниць, медустанови, з’являлися нові житлові будинки, головним чином, за рахунок приватної забудови. У квітні 1935-го селище увійшло до складу щойно створеного Дарницького району Києва.

Залізнична станція Дарниця. Фото 1910 р. За даними Всесоюзного перепису населення, що відбувся 17 січня 1939 року, у Старій Дарниці нараховувалося 3085 постійних мешканців.

За час Другої світової війни Стара Дарниця зазнала значних руйнувань, особливо сильно постраждала залізнична інфраструктура та прилеглі до неї житлові райони. Після звільнення Києва у листопаді 1943 року, радянська влада взялася за підрахунки втрат. Так, за даними місцевого штабу протиповітряної оборони в районі нараховувалося у більшменш придатному для використаня стані 1064 об’єкти: з них промислових – 69, житлових домоволодінь – 498, житлових землянок – 4973. У перші повоєнні роки відбудова житлового сектору Старої Дарниці відбувалася переважно за рахунок приватної ініціативи. Так, станом на червень 1951 року у Старій Дарниці нараховувалося 235 приватних, переважно дерев’яних будинків і жодного багатоквартирного. На той час у мікрорайоні мешкало 2873 осіб. Серед перших новобудов в інтересах громади, профінансованих владою, – школа № 42 на вулиці Хорольській. Першу житлову двоповерхівку мікрорайону було зведено тільки на початку 1950-х років. Слід відзначити, що Стара Дарниця відрізняється від інших районів Лівобережжя тим, що ніколи не забудовувалася за єдиним планом як цілісний масив. Більш активне зведення житлових будинків розпочалося в першій половині 60-х років. Оскільки цей район було щільно забудовано переважно одноповерховими дерев’яними будинками, то для зведення багатоповерхівок часто руйнували приватні будинки. Цей процес відбувався хаотично й тривав до 80-х років. Нинішня Стара Дарниця – це суміш із багатоповерхівок, зведених у 1960– 2010 роках, та приватних будинків 40–50-х років і з рідкісними вкрапленнями архітектурних споруд 30-х. Слід відзначити, що до складу Старої Дарниці нині входить ще одна місцевість з окремим топонімом-самоназвою. На початку 20-х років у східній частині мікрорайону виник хутір Ліски. Цей населений пункт перебрав на себе назву, однойменного урочища, розташованого у заболоченій низовині річки Дарниця. Хоч він і позначався на радянських топографічних картах кінця 20-х – початку 30-х років, проте як самостійний населений пункт не виокремлювався, вочевидь тому, що вважався частиною Старої Дарниці. Вперше як окремий населений пункт його позначено на схематичному плані Києва 1935 року. Однак під час перепису населення, що відбувся 17 січня 1939 року, його й надалі не вважали за окремий населений пункт. Значну частину Лісок розплановано та забудовано протягом другої половини 40-их – на початку 50-х років. Цікаво, що дванадцять вулиць і провулків колишнього хутора свої перші назви отримали лише 1953 року. За статистичними даними, у червні 1951 року в Лісках мешкало 1107 громадян, з них 884 особи проживали у 130 приватних, а 223 – у п’яти багатоквартирних будинках.

1977 року через будівництво нових підприємств два лісківських провулки було ліквідовано – Вільнюський та Станюковича. Наприкінці 1980-х рр. Ліски зазнали нових втрат – для розчищення території під будівництво житлових багатоповерхівок, уздовж парного боку вулиці Новаторів та непарного боку вулиці Калачівської знесено частину приватних будинків. Географія сучасних Лісок, переважно, зберегла вуличну мережу та забудову 50-х років, у якій переважають приватні будинки.

Перехрестя Харківського шосе і вулиці Ярослава Гашека. Фото 1962 року.