Галух, Олександр. Легендарний киянин майор Вихор: що про нього відомо зараз

Галух, Олександр. Легендарний киянин майор Вихор: що про нього відомо зараз [Електрон. ресурс] // Вечірній Київ [сайт]. – Текст. та граф. дані. – 20142022. – Режим доступу: https://vechirniy.kyiv.ua/news/29883/ - Дата публікації: 24.02.2019. – Дата перегляду: 28.10.2022.

Легендарний киянин майор Вихор: що про нього відомо зараз

25 лютого Герою України, легендарному розвіднику Євгену Березняку, частину військової біографії якого Юліан Семенов поклав в основу роману «Майор Вихор» і сценарію до однойменного фільму, виповнилося б 105 років. У січні 1944-го група розвідників під кодовою назвою «Голос» під командуванням Березняка врятувала від повного знищення Краків, який гітлерівці планували підірвати. Євген Степанович більшу частину життя прожив у Києві і помер 24 листопада 2013-го в республіканській лікарні «Феофанія». У нього трапився обширний інсульт. Євген Березняк не дожив до свого 100-річчя всього три місяці. В останні роки свого життя легендарний розвідник втратив зір, проте максимально намагався все робити без сторонньої допомоги: одягатися, голитися, дзвонити по телефону. Він відчував себе здоровою, повною енергії людиною, зустрічався з ветеранами, студентами, журналістами. Більше того, як розповідав автору цих рядків молодший син Євгена Березняка Віктор: «У свої 99 років батько міг „під грибочки“ і чарку горілки випити». Уродженець Дніпра Євген Березняк до червня 1941 року працював учителем, директором школи, потім керував Львівським міським відділом народної освіти. Під час Другої світової війни став активним учасником дніпропетровського підпілля. Пройшовши навчання в розвідшколі в Москві, в ніч з 18-го на 19 серпня 1944 року разом з двома колегами десантувався на територію окупованої німцями Польщі із завданням — дізнатися дислокацію штабів, вузлів зв’язку, аеродромів, оборонних споруд в районі Кракова.

-Я приземлився прямо на шосейну дорогу — ледве встиг відтягнути парашут в кювет. Машини промчали повним ходом. Чув обривки якихось пісень, німецької мови. Закопав парашут, подаю умовний сигнал — шкребу фінкою

по лопаті, у відповідь — ні звуку. Навколо населені пункти, залізниця і шосе. Явно не той квадрат, де нас повинні були скинути… Присів на пеньок і непомітно для себе задрімав. Позначилася втома — не спав майже дві доби. Прокинувся від ударів чобітьми. Рвонувся до зброї, та руки вже були намертво скуті сталевими наручниками. Тягнуть мене жандарми по дорозі і, чую, кажуть: «Гольдфіш, гольдфіш» — золота рибка, значить, - розповідав автору цих рядків Євген Березняк. Ще б пак, адже до рук німців потрапив його портфель з батареями для рації, великою сумою німецьких марок, польських злотих, а також пістолет ТТ і фінка. Цього було достатньо, щоб жандарми зрозуміли, з ким мають справу. В гестапо, куди передали розвідника, Березняк «зізнався» під тортурами, що є радянським зв’язковим, повинен передати гроші і батареї резидентам у Кракові, отримати пакет і повернутися назад. Зустріч, мовляв, запланована на краківській барахолці «Тандета» з 24 по 27 серпня. Там він повинен з’явитися під виглядом продавця кишенькового годинника «Омега», одягнений в темно-синій костюм з англійського бостону, з верхньої кишені піджака якого повинен виглядати рожевий носовичок. До нього підійде людина середнього віку і запитає: «Чи давно з Києва?». Гестапівці повірили.

-Дозволили вмитися, в камеру принесли локшину з свининою, пиво і баночку штучного меду… Два дні я «продавав» годинник на ринку. Втекти було практично неможливо. За мною ходили по п’ятах, ринок оточили. Я заламав таку ціну за годинник, що покупці відходили розчаровані. А торгувалися в Кракові відчайдушно. Продавалося і купувалося практично все: запальнички, голки, бюстгальтери, порнографічні листівки, старовинні видання Біблії і навіть тифозні воші. Купували їх солдати маршових рот, вважаючи за краще потрапити в тифозний барак ніж на фронт. До речі, цей товар користувався підвищеним попитом. На третій день в самому центрі ринку раптом пролунали постріли. Виникла паніка, і натовп сам поніс мене. По дорозі стягнув з когось капелюх, насунув собі на голову і прохідними дворами, провулками пробрався до Вісли, а потім на запасну явку, — розповідав Євген Березняк. Згодом маленьку групу «Голос» Євген Степанович перетворив у великій розвідувально-диверсійний загін і 156 днів командував ним у ворожому тилу. Зрештою розвідники повністю розшифрувала 17-ю гітлерівську армію. До Центру пішла інформація про дислокацію всіх її дивізій, розташуванні штабів, укріплень, мінних полів.

Знали навіть, скільки в дивізіях зброї, скільки людей похилого віку, юнаків… Завдяки цим даним були збережені десятки тисяч життів радянських солдатів, а напханий вибухівкою стародавній Краків залишився неушкодженим.

-Ми передали в Центр орієнтири, схему і план мінування міста. Наші військові частини увійшли до Кракова саме з того боку, де розташовувався пункт управління вибухом. Перерізавши кабель, штурмова група радянських солдатів в ніч на 18 січня 1945 року атакувала форт, в підвалах якого знаходився пульт управління. Краків був врятований, а група «Голос» пішла разом із стрімконаступаючим Першим Українським фронтом, — розповідав Євген Березняк. Багато достовірних і дуже важливих відомостей добув для групи «Голос» начальник третього відділення військової контррозвідки (абверу) Курт Гартман. Це був інформатор з дуже широкими можливостями. Саме він допоміг втекти з гестапо радистці групи — Ользі, попросивши її передати, що Курт Гартман пропонує свої послуги радянській розвідці. Після відповідної перевірки йому дали прізвисько Правдивий. Гартман добував відомості про агентуру, заслану в СРСР і врятував від провалів декілька радянських розвідгруп. Крім того, Гартман влаштував на роботу в абвер заступника Березняка Олексія Шаповалова на прізвисько Гроза. Представив його своєму шефові як колишнього поліцая, і Гроза отримав пропуск з правом проїзду по всіх зонах краківського укріпрайону і зарплату 500 марок.

-Через багато років мене із Шаповаловим запросили на прийом до польського посольства в Києві. Там зібралося вище партійне керівництво республіки, КДБ УРСР, командувач Київським військовим округом… Олексій візьми та й ляпни: «Товариші, коли я працював в абвері, то отримував зарплату більше, ніж зараз в обкомі партії». На ті часи жарт був явно невдалим. Але обійшлося, — розповідав Євген Березняк. Олексій Шаповалов помер у 1998 році. Курт Гартман ще до кінця війни добровільно здався в полон, пізніше був радянським резидентом у ФРН, потім у Стамбулі. Він помер в 1983 році. До речі, ніхто до закінчення операції не знав, що Березняк побував у гестапо. Як згадував Євген Степанович, «якби я відразу доповів про свою втечу з гестапо в Центр, не виключено, що Олексій Шаповалов отримав би наказ мене ліквідувати і очолити групу». В результаті День Перемоги він з радисткою Ольгою зустрів за колючим дротом в таборі НКВС під Москвою.

-У таборі НКВС морально мені було куди важче, ніж в гестапівській камері. Там — зрозуміло, що переді мною ворог. А тут начебто свої… Нам не вірили, слідчий продовжував стверджувати, що з гестапо тільки два шляхи: або на той світ, або зрада, — згадував Березняк.

Тільки завдяки великому впливу його колишнього викладача по розвідшколі Василя Євенко розвідників через деякий час відпустили. Після звільнення Євген Степанович ще довгі роки відчував пильну увагу органів держбезпеки до своєї персони. Повна реабілітація прийшла в 1965 році, коли його почали нагороджувати орденами, присвоювати звання. Дозволили навіть поїздки за кордон. Польський уряд нагородив Березняка орденом «Вертутті Мілітарі», Золотим хрестом партизанської слави, медалями, в тому числі «За порятунок пам’яток культури та мистецтва», «За порятунок Кракова». У 1965 році «Комсомольська правда» опублікувала статтю під назвою «Місто не повинно померти!» — ось тоді-то вся країна дізналася справжні імена, а також справжню історію розвідників групи «Голос». Через два роки на екрани вийшов фільм «Майор Вихор» за однойменним романом Юліана Семенова. Після статті в газеті та виходу кінострічки листи Березняку із подяками за подвиг приносили мішками. Незважаючи навіть на те, що адреса, як правило, була вказана просто: «Місто Київ, майору Вихору». Сам Березняк не втомлювався повторювати: «Без Гартмана, Олексія Шаповалова, солдат маршала Конєва і польських патріотів врятувати Краків було б неможливо».