Журавська, Ольга. Борислав Брондуков.«Чорт із ними, з головними ролями!..»

Журавська, Ольга. Борислав Брондуков.«Чорт із ними, з головними ролями!..» // Публіка. – 2023. – 21 лютого-27 лютого (№8) Борислав Брондуков.«Чорт із ними, з головними ролями!..»

01 березня виповнюється 85 років від дня народження актора Він зіграв лише кілька головних ролей у кіно, натомість епізодів — понад півтори сотні, через що зовсім не засмучувався. Він вважав себе маленькою людиною і таким самим людям присвятив усе своє творче життя. Сантехніки, солдати, перехожі, дрібні злодюжки, сторожі та просто дядьки Міті, дядьки Гриші та дядьки Колі були його героями. Пияки, недалекі, розгублені, жалюгідні,— всі вони викликали у глядачів симпатію і співчуття. Сьогодні від рідного села Брондукова Дубова мало що лишилося. Воно знаходиться у 30-кілометровій чорнобильській зоні, і земляки артиста роз'їхалися хто куди. Та й без трагедії в Поліському районі Київської області вже мало залишилося живими тих, хто пам'ятає простого, непоказного сільського хлопця. Як його звали тоді? Болік? Боря? Броня? «Насправді його назвали Болеслав — родина ж у нього польська,— розповідала вдова актора Катерина Брондукова.— Але у РАГСі, коли його почали записувати, сказали: «У нас таких імен немає. Є Борислав». Так і записали. Хоча в сім'ї його все одно звали Боліком. А потім — хто як кликав: і Борею, і Бронею...» Броня ріс хлопцем кволим і хворобливим, раз у раз підчіплював якусь хворобу. Якось захворів на кашлюк, який на той час був невиліковним. Врятувала його місцева знахарка, яка порадила батькам носити хвору дитину на болото вранці. Ні про війну, ні про шкільні роки Броніслава Брондукова чомусь не залишилося спогадів. Можливо, тому, що серед акторів він вважався майстром-епізодником, а в таких інтерв'ю брали рідко. Але Брондукову вистачало народної слави. Брондуков був свій, простий, рідний — як тесляр чи будівельник із сусіднього будівництва. До речі, саме з професії будівельника і починалося його доросле життя. Закінчивши школу та технікум, Броніслав пішов працювати на будівництво, потім на завод. Там і захопився заводською самодіяльністю. У народному театрі Брондуков швидко перейшов на головні ролі. На нього ходили дивитись усі заводчани, а одного разу серед глядачів випадково опинився ректор Театрального інституту ім. Карпенка-Карого Микола Задніпровський. Втім, у житті не буває випадковостей,— мабуть, це була доля. В антракті Задніпровський знайшов Брондукова і переконав молодого робітника, що йому неодмінно треба вступити до театрального: «Та ось хоча б до нас, у Карпенка-Карого! У нас скоро почнеться набір, неодмінно приходьте!»

Невідомо, чи довго Брондуков вирішував, але у 23 роки він з'явився до приймальної комісії та побажав подати документи. Присутні там тільки розсміялися: «Знаєте, з такою зовнішністю, як у вас, виконробом працювати треба, а не в театральний проситися». Броніслав образився і зовсім уже збирався йти, але тут у кімнату зайшов уже знайомий йому ректор. «Ви що?! Гоните його?! Та він відомим артистом стане! Я бачив, як він у заводському народному театрі грає». Звісно, після таких слів документи у Брондукова взяли, і екзамени він склав з першого разу. На останньому курсі почав працювати актором на кіностудії ім. Довженка. І починав зовсім не з комедійних ролей. Першою його нагородою став диплом за образ злодія у картині «Кам'яний хрест» — першої та останньої, де він зіграв головну трагічну роль. У подальшому Борислав Миколайович відмовлявся від головних ролей, хоча всі довкола знали: акторського таланту йому вистачило б на десятьох. «Думаю, Бронечка розумів, що Гамлета йому навряд чи запропонують,— розповідала Катерина Брондукова.— Він знав свої можливості та завжди казав: «Чорт із ними, з головними ролями! Ви дайте мені гарний епізод, і я з нього зроблю цукерку!» Коли Боря став популярним, почали пропонувати центральні ролі. Надсилали сценарії, а він їх бракував— нецікаві. Сидить, наприклад, у туалеті, читає, і час від часу—один за одним у кошик». Бувало, що з головними ролями не складалося і з незалежних від актора причин. Наприклад, мало кому відомо, що головного героя в «Афоні» міг зіграти саме Брондуков. «Спочатку фільм мав знімати на студії Довженка його друг Льоня Осика, який одразу відвів Борі роль Борщова,— згадувала вдова актора.— Боря дуже зрадів, але тут з'ясувалося, що сценарій «полетів» на «Мосфільм», і робитиме картину Данелія». Данелія про Брондукова нічого не знав, тож про головну роль артист міг забути. На щастя, режисера вмовили взяти Брондукова на епізод, і невдовзі роль, що складалася з єдиної репліки, розрослася до кількох сцен. Данелія просто закохався у Брондукова. Цілий день вони обговорювали образ, перевернули догори дном усю костюмерну «Мосфільму» в пошуках костюма. У результаті Брондуков знімався у старому светрі самого Данелії, який той знайшов у себе на дачі. Брондукова знімали в Києві, Москві, Ленінграді, на інших кіностудіях. При цьому серед колег він мав неоднозначну репутацію. Одні вважали його примхливою людиною, а режисери навіть побоювалися, що Брондуков, образившись на щось, може просто розвернутися та піти зі зйомок. Інші стверджували, що він запійний... Випивати Бориславу Миколайовичу справді траплялося. Особливо важкий період був після розлучення з першою дружиною, яка працювала звукорежисеркою. За розповідями очевидців, пив актор, доки знову не одружився. Хто знає, як би склалося життя Брондукова, якби одного разу він не зустрів свою Катю. Познайомилися вони, коли Брондукову було за 30, а Катерині—18. Катерина Брондукова: «Якось ми з моєю подругою, яка підбивала мене вступати до театрального, проводжали в аеропорту Івана Миколайчука. Він приїхав із Брондуковим. Той ніс валізи, і я вирішила, що це носій. Поки подруга розмовляла з Іваном, я сиділа на лавці. Боря до мене тісно так

присунувся і... почав загравати, причому він був явно напідпитку А я думаю: «Боже! П'яний, старий, як він сміє так поводитися?» В обуренні кажу: «Людо, забери мене від цього дядька!» А вона: «Та ти знаєш, хто він такий? Це хороший актор, він тебе підготує до театрального краще, ніж я!» Наступного дня вони зустрілися та пішли на схили Дніпра — репетирувати. Подруга потім умовляла Катю: «Ти повинна вийти за нього заміж. Він буде великим актором, не прогадаєш!» Катя чинила опір: «Ти що! Та він старий зовсім! Який заміж!» Але Брондуков не відставав і залицявся незвичайно: квітів не дарував, проте завжди хотів нагодувати як слід. Запросив уперше до себе в гості — наварив сосисок, картоплі, зробив салат. І розчулено дивився, як його Катя їсть... Одружилися вони в 1969-му. Почали жити в комунальній квартирі разом із мамою актора: дві розкладачки, відгороджені ширмою. Восени 1970-го з'явився син Костя, дев'ять років потому — Богдан. На той момент сім'я вже переїхала в невелику квартиру на Березняках. І яким же хазяйнуватим чоловіком виявився Борислав Миколайович! Катерина Брондукова: «Його фірмова страва була — домашня ковбаса. Бувало, купить на базарі кишки, виробить їх, потім начиняє—і в духовку. Аромат по всьому будинку! І взуття я років п'ятнадцять у ремонт не здавала. Поки Бронечка не захворів, сам лагодив. А ще він чудово шив. Так-так! Штани, сумочки...» Борислав Миколайович дуже любив свою сім'ю, але через професію змушений був вести кочове життя. 31968 по 1994 рік Брондуков не мав жодного року без зйомок. Його дружина згадувала, як сини зустрічали батька криком: «Ура! Тато у відрядження приїхав!» Безперечно, такий напружений графік роботи став однією з причин рано підірваного здоров'я актора. Вже в 47 років у Брондукова стався перший інсульт. Катерина Брондукова: «Це було вночі. Усі спали. Раптом Бронечка прокинувся і пішов на кухню. Чую, щось розбилося. Його довго не було, потім прийшов і ліг. Але я відчула щось дивне. Він увесь час піднімав руку, а потім кидав її, як батіг. Я встала, ввімкнула світло, бачу, Бронечка лежить з перекошеним ротом, нічого не в змозі сказати. І почалися «швидкі». Одна, друга, третя... Забрали до лікарні. Я тоді світла білого не бачила. У Бронечки відібрало мову. Я почала з ним займатися сценічною мовою. І навчила говорити заново. Він швидко став одужувати, почав ходити на рибалку...» Після чотирьох місяців у лікарні артист упорався із хворобою. І знімався ще дев'ять років: зіграв понад 30 ролей, щоправда, озвучили їх уже інші актори. Другий інсульт — у 1993-му, просто на залізничному вокзалі, коли Броніслав Миколайович купував квиток до Пітера. «Він поспішав на зйомки. Його одразу ж привезли додому,— розповідає вдова актора.— Бронечка ще сам зумів піднятися на четвертий поверх. Прийшов і каже: «У мене голова сильно болить». Ліг, а ввечері інсульт... Три дні він був у комі. Я ночувала з ним у лікарні на одному ліжку. Годувала його, допомагала ходити. Справа пішла на виправлення —він знову видерся». Брондуков знайшов у собі сили піднятися, почав гартуватися за методом Порфирія Іванова, але... Третій інсульт стався 1997 року. Тоді роботи в кіно практично не було, Брондуков нервував... Після інсульту йому зробили операцію — вилучили велику гематому. Хірург і не сподівався на благополучний результат, але Брондуков знову вижив. «Спочатку навіть розмовляв, все йшло на виправлення,— згадувала Катерина Петрівна.— А через рік у нього стався напад епілепсії. Сказали, що це наслідок операції. За два тижні напад повторився. Потім ще. Бронечка став слабшати...»

Після третього інсульту Брондуков прожив ще сім років, за кожну хвилину з яких мав дякувати своїй дружині. Катя відвезла Борислава Миколайовича до села, відмовившись від міських благ,— аби коханий Бронечка дихав свіжим повітрям і харчувався хорошими продуктами. Як стверджує дружина актора, він усе розумів, але ні казати, ні ходити не міг. «Я, бувало, підійду, обійму його. Руки у Броні до останнього були міцні. Він притиснеться до мене, як дитина, дивиться, а сказати не може. І все ж таки я до останнього сподівалася, що Бронечка довго житиме... Він помер о п'ятій годині вечора 10 березня 2004 року. В останні хвилини життя відкрив очі та подивився на нас із сином. У нього скривило рота — спочатку в один бік, потім в інший. Дихання зупинилося. Потім відновилося і знову припинилося... Вже перед самою смертю він сильно заплющив очі, обличчя стало червоним, потім бордовим-бордовим, потім синім-синім. А потім Бронечка побілів, розслабився, риси обличчя розгладилися. Обличчя стало таким умиротвореним... Пам'ятаю, напередодні смерті я вночі схопилася з ліжка, бо явно почула слова, вимовлені трохи хриплуватим голосом чоловіка: «Помру. Мабуть, помру...» Кинулася до його ліжка, але Броня спав тривожним сном. Подумала: «Не може бути. Адже я так його люблю...» А о п'ятій годині вечора наступного дня Броня помер».