Page 1

Дорош, Є. Гуцул, поет і козак: три образи Івана Миколайчука: [у червні Івану Миколайчуку виповнилось би 75 років] / Євген Дорош // Пенсійний кур»єр. – 2016. – 24 червня (№25).

Гуцул, поет і козак: три образи Івана Миколайчука У червні легендарному українському актору і режисеру виповнилось би 75 років

Писати про Івана Миколайчука — це все одно, що писати про Всесвіт. Щоб осягнути всі грані його генія, його болю, його трагедії, не вистачило б цілої книги, не те що статті. Тому ми вирішили пригадати три найвідоміші стрічки актора, які стали своєрідними віхами і для нього, і для всього українського кінематографа. Грав, як жив Миколайчук учився лише на другому курсі Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого, коли його керівник Віктор Івченко наполіг, щоб Івана спробували на головну роль у фільмі «Тіні забутих предків». Усе було не так просто, адже за старою радянською традицією в усіх українських фільмах головну роль мав виконувати російський актор. Політика! На роль Івана Палійчука було запрошено Геннадія Юхтіна, який на той час знявся у «Справі Румянцева» і «Весні на Зарічній вулиці», тому Параджанов не хотів навіть глянути на якогось там Микозайчука. Режисер узагалі не з»явився на знімальний майданчик, а знімання наказав імітувати, аби не сваритися з Івченком. Проби знімав оператор Юрій Іллєнко, який після кількох кадрів мало не силоміць привів Параджанова на майданчик: «Сергію Йосиповичу! Верніться! Це щось неймовірне! Щось за межами розуміння і сприйняття!» Параджанов, подивившись гру Миколайчука, вигукнув: «Геніально!». І всі зрозуміли, що Івана Палійчука гратиме Іван, а не запрошений на роль Юхтін. Сам Сергій Параджанов згодом згадував: «Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпували з нього, що ми були приголомшені,


забули про все, навіть про те, що вже затверджено іншого актора... Ми відчули, що це унікальний талант. Проби були дивовижні. В одну мить він перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського. Він перелив у наші урбанізовані, міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, сестер, братів. Весь, як дзвіночок, Іван був чистим, мужнім, ніжним. Він був смолоскипом, до нього тягнулися всі». Параджанов навіть вивчав гру Івана, бо той грав, як жив. І казав, що аби його воля, заборонив би Миколайчуку зніматися, бо так зіграти можна тільки раз... « Сон» в руку Того ж таки 1964-го на екрани вийшов ще один доленосний для актора фільм — «Сон», у якому Іван Миколайчук зіграв Тараса Шевченка. Тут також не обійшлося без якогось божественного промислу. Миколайчук саме почав зніматися в «Тінях забутих предків», аж тут його дружині Марії наснився сон… — Сниться мені, ніби помила підлогу, випрала ганчірку, постелила біля порога. І тут — хтось у двері грюкає. Відчиняю — стоїть Тарас Шевченко. Я здивовано: «Ой, Тарас Григорович...» І до Івана: «Ти знаєш, хто до нас прийшов?» А він: «Хто б не був, запрошуй до хати». І я тоді до Шевченка: «Тарасе Григоровичу, проходьте, він там у кімнаті». Уранці розповіла Івану сон, а увечері повертається після зйомок, збуджений, радісний: «Мицю, твій сон у руку! Мене затвердили на роль Шевченка!» Він же ж був готовий повзти від свого села до Києва на колінах, щоб зіграти легендарного поета, — згадує дружина Миколайчука Марія. Насправді ж пошуки актора на роль Шевченка в картині «Сон» були непрості. — Стрічка мала бути широкоформатною, але такої плівки довго не надходило, і з пробами була суцільна мука, згадував Леонід Осика, який тоді, ще студент ВДІК, відбував практику на фільмі «Сон» як асистент режисера. — Проб було багато, адже йшлося про Шевченка. Миколайчука також загримували, зробили фото, але на роль зрештою затвердили Миколу Губенка. Однак уже на третій день знімання режисер Володимир Денисенко з Губенком посварився, і знімальна група залишилася без головного героя. Довелося знову нам витягати пробні знімки, і отоді-то й постав перед нами Миколайчук. Мабуть йому судилося зіграти Шевченка. Сам актор під час зустрічі з глядачами фільму «Сон» 4 березня 1965 року в київському кінотеатрі «Жовтень» сказав: «Для мене грати роль Шевченка, яким я захоплювався ще в школі, було і честю, і великою відповідальністю. Це я добре розумів із самого початку. Коли під час зйомок входив у його образ, мене ні на секунду не полишала думка, що я гратиму раба, який мріє про жадану, вистраждану волю. І не лише для себе, а для всього нашого знедоленого народу».


Коли Іван склав іспити в Київський театральний інститут ім.Карпенка-Карого, дружина Марічка подарувала йому дві книги: «Тіні забутих предків» Коцюбинського і Шевченків «Кобзар». Цей подарунок став пророчим.

«Танцювала риба з раком...» 1972 року Миколайчук — визнаний і відомий на всю країну актор. Утім, у цей час його вже звинувачують у «націоналізмі» й починають «душити». Попри це Миколайчук знімається в «Пропалій грамоті» в ролі козака Василя. Та більше, він фактично є співрежисером фільму. Іван Драч, який написав сценарій до гоголівської повісті, сказав: «Нехай Іван робить усе, що захоче!» Миколайчук керував і музичним оформленням фільму: саме він ініціював створення тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська, Марія Миколайчук), яке супроводжувало піснями кінокартину. — Під час знімання Іван Миколайчук працював ніби «неформальним» режисером. Борис Вікторович Івченко нерідко передавав керівництво процесом саме йому: «Прокидайся, Іване! Треба знімати», — згадує Валентина Ковальська. Картину зняли в рекордні терміни. А потім повезли затверджувати в Москву. — Пригадую, як здавали готовий фільм у Держкіно СРСР. Ми сиділи весь вечір і всю ніч на кіностудії ім. Довженка і нам телефонували наші колеги з Москви щогодини, повідомляли, як відбувається обговорення. Обговорювали кожен епізод. Пам'ятаєте початкові кадри, коли «на полі битви» лежать порубані козаки й тільки козацький прапор, встромлений у землю, розгорнутий майорить? Тодішній голова Держкіно одразу вчепився: «Что вы хотите сказать этим эпизодом, что сколько вас не бьют, а казацкое знамя развевается?» — розповідав виконавець ролі козака Петра Анатолій Барчук. Утім, за спогадами Бориса Івченка, загалом стрічку переглядали доволі доброзичливо — аж до фінальної сцени в Петербурзі. Жартів із царицею Москва не сприйняла, навіть у бароковій, химерній манері (а можливо, саме через цю умовну манеру, яка дозволяла робити непрямий випад проти імперії, огорнувши його в гумор і гротеск). Ні Івченко, ні Миколайчук аж ніяк не очікували, що в такій жартівливій стрічці хтось може вбачити крамолу. Керівникові студії Довженка, де знімали фільм, Василю Цвіркунову суворо вказали на «суттєві» недоліки, окремі «неугодні» слова, в яких можна було угледіти непоштиве ставлення козаків до «її величності». Зміни, які запропонувало Держкіно, мали затушувати іронічно-критичне ставлення козаків до цариці, мовляв, козак Василь усе вигадує. Проте навіть із


внесеними змінами домогтися дозволу на показ так і не вдалося. Стрічка з'явилася на екранах лише через 12 років... У «Пропалій грамоті» вперше публічно було виконано «Запорізький марш» — композицію на теми українських народних пісень, записану наприкінці 1940-х років від кобзаря Євгена Адамцевича.

Дорош, Є. Гуцул, поет і козак: три образи Івана Миколайчука  

Дорош, Є. Гуцул, поет і козак: три образи Івана Миколайчука: [у червні Івану Миколайчуку виповнилось би 75 років] / Євген Дорош // Пенсійний...

Дорош, Є. Гуцул, поет і козак: три образи Івана Миколайчука  

Дорош, Є. Гуцул, поет і козак: три образи Івана Миколайчука: [у червні Івану Миколайчуку виповнилось би 75 років] / Євген Дорош // Пенсійний...

Advertisement