газета факультету філології та журналістики КДПУ ім. В. Винниченка
П’ять Поверхів спецвипуск
лютий 2013
2 Біографічні відомості подаються від першої особи, адже хто, як не сама людина, знає себе найкраще. Якось нещодавно прийшов до висновку, що мені у житті поталанило народитися у селі. Мати свою річку Синицю, посестру Синюхи, мати свій ліс і зарічок. Моє Вільхове, що в Ульяновському районі, для мене багато важить. Чи можливо ось лише тепер, наближаючись до полудня віку (народився 15 лютого 1953 року), починаю розуміти глибинну сутність отого вислову про рідний край, де пуповина зарита. Радий, що доля розпорядилася дати мені батьками вчителів Василя Никоновича та Варвару Федотівну. Мати була мені першою вчителькою та критиком моїх перших творчих вправ, батько ж навчив любити Україну, історію. Ота любов до історії ганяла мене до університетів Одеси і Києва і після школи, і після армії, бо снився собі «видатним» археологом. Пам’ятаю розмову зі своїм братом Володимиром на руїнах Успенського собору, щойно отримавши «четвірку» з історії на вступних. Мій мудрий брат сказав, щоб я покинув історію, а віддався українській літературі. Наслідком розмови став мій вступ наступ-
АВТОБІОГРАФІЯ ного року на філфак Кіровоградського педінституту. І знову мені щастило на людей. З першого курсу я потрапив до наукового гуртка професорки Ж. Соколовської, потім моїм старшим товаришем став письменник і вчений М. Смоленчук. Смак наукової роботи я пізнавав, пишучи курсову і дипломну з мови, у доцента Т. Поляруш. Словом, ще студентом я визначив собі літературознавство як свою «археологію». Згодом на кафедрі української літератури знайшов гарних колег і друзів, завдяки яким я почуваюся потрібним. А творча атмосфера в колективі, здоровий дух змагальності і щира радість за успіхи одне одного додають наснаги у творчій праці. Справжню втіху від своєї праці відчув після захисту кандидатської дисертації. Радий, що долучився до творчості М. Зерова, П. Филиповича, М. Вороного, М. Куліша, Д. Чижевського, І. Микитенка, Л. Чернова-Мало-
шийченка і залишив бодай невеличкий свій внесок у їх вивчення. З легкої руки брата Володимира познайомився восени 1989 року познайомився з ньюйоркським однотомником Є. Маланюка. Звідтоді «захворів» ним. Три десятки статей і чотири окремі видання – підступи до пізнання цього письменника. Саме тепер працюю над монографією про нього, в планах – задум життєпису. До речі, солідаризуюся з думками Є. Маланюка: «Хто ж як не поети й малярі, музики й журналісти мають бути духовним штабом національного руху! Українецьмистець не може, не сміє не бути воїном». На жаль, актуальність цього гасла не втрачена. Леонід Куценко
„ТВОРИТИ З ПРОЗИ ЖИТТЯ КАЗКУ ”
3
Усі, кому хоч раз доводилося чути Леоніда Васильовича Куценка або спілкуватися з ним, знали його дивовижну здатність зачаровувати, буквально полонити слухача своїм словом. Водночас він не відзначався красномовством, висловлювався коротко і просто. Але якось легко, проникливо-іскристо, дотепно-іронічно. Здавалося б, говорив про загальновідомі речі, а з його вуст вони звучали по-особливому, неповторно і... дуже мило. Навіть його знамените „редиска”, що було своєрідним зауваженням, ніколи не сприймалося як образа. Його сміливо можна назвати „ходячою енциклопедією” крилатих висловів – і чужих, і власних. Інтерв’ю, взяте в нього незадовго до смерті нашою студенткою Наталкою Романюк, ще одне тому підтвердження. „Вільно чи не лину, без степу, без запаху „Честь, совість, вільно, захоплюючись, річки і зілля. Я страшенно порядність, правда, непрацюючи над творчістю закоханий у свою землю...” правда, хабарі, підлість... того чи іншого письменОчевидно, я в багатьох ника, не тільки вивчаєш „Треба бути тер- речах категоричний, тому його, але і вчишся від ньо- моядерним, щоб відбути- і світ сприймаю важко”. го”. ся як особистість. З «мам „Маланюк – та лі» в цьому житті нічого „Здоровий націпостать, у якої можна й не вийде”. оналізм – це нормальне потрібно брати приклад”. почуття. Це ставлення „У кожному ви- до своєї Батьківщини, до „День у мене трі- пуску є свої, як я їх на- мови, відстоювання її іншечки довший, ніж у вас, зиваю, лідери нації. Це тересів. Для мене це норсон забирає чотири годи- світлі люди. Їх часто буває ма. Наша біда, що ми не ни щодоби. Мені цього шкода. Чому? Тому що, пережили терапію відчутдостатньо. Не маю потре- на біду, дрантя, яке лед- тя своєї приналежності би спати більше”. ве вчиться, легше в житті до України, ми ще не відвлаштовується, а ті, наші булися як націоналісти в „Це величезне кращі, важче торують собі кращому розумінні цього задоволення – пізнавати шляхи у житті, їм чомусь слова”. світ. Відпочинок кіро- складніше. Хоча в наш час „Я люблю Новий воградців зводиться до навіть просто бути вчите- рік і День народження. Рибаківки і ще якоїсь за- лем української мови та Але роки вносять прозу. дрипанки на морі. А на літератури – це вже дуже Дуже люблю переживаті ж гроші можна поїха- багато. Філологи – це най- ти зимове сонцестояння. ти, скажімо, у Болгарію, у небезпечніший і найсвя- І коли після нього день Словаччину – на світ по- тіший фах. Я люблю це додався хоч на хвилину, дивитись... Але ми ще цьо- повторювати. Решта вчи- з’являються оптимізм, му не навчилися. А це ж телів у школі працюють нові плани, я знову почиСВІТ, це спілкування. Дас із розумом, з головою, а наю жити, після Нового іст фантастіш”. філологи – із серцем і ду- року я живу. І чекаю літа”. шею. Ми посередництвом „Щораз, коли я слова душу формуємо. ...Саме день зимового буваю там, за кордоном, Це найнебезпечніше. Бо сонцестояння став для під кінець подорожі стра- якщо серед філологів тра- Леоніда Васильовича фашенно хочеться додому. Я питься трішечки телепень тальним. Похмурий вечір не виживу в їхньому світі, – то кого він сформує.” 22 грудня 2006 року забрав не виживу без нашого пойого у своє лоно назавжди.
4
ЛЕОНІД КУЦЕНКО У КНИГАХ
Л. В. Куценко – автор понад 300 публікацій. Серед них – статті, передмови, нариси, монографії, посібники. Тематичне коло його наукових інтересів – постать Євгена Маланюка, творчість поетів празької школи, літературне краєзнавство. Леонід Куценко виступав як публікатор невідомих (або ж маловідомих) поезій Є. Маланюка. Він є упорядником книг „Євген Маланюк. Невичерпальність” (1997, 2001) та „Євген Маланюк. Поезії з нотатників” (2003). Посмертно вийшла укладена ним книга „Євген Маланюк. Нотатники (1836 – 1968)” (2008). За цією працею застав Леоніда Васильовича день зимового сонцестояння... Це далеко неповний перелік книг, що вийшли з-під руки Майстра: компаніївський степ і Не- збруччя. Досліджуються чаївка Юрія Яновського, джерела та витоки формуРівне Івана Микитенка, вання світогляду майбутГуляйполе Миколи Зеро- нього письменника. ва, Зінов’євськ Миколи Куліша, Новоукраїнка Миколи Вороного, Підлісне Гната Юри – це ті місця, з якими пов’язана ціла епоха в літературі і в культурному житті не лише Кіровоградщини, а й усієї України.
Боян Степової Еллади. – Кіровоград, 1993. – 56 с. Перша розвідка про Євгена Маланюка: розповідь про батьків, дитинство, навчання в Єлисаветградському реальному училищі. Автор простежує долю поетавигнанця, причини еміграції, життя на чужині. Уперше опубліковано фото письменника. „Благословенні ви, сліди...” – Кіровоград, 1995. – 104 с. У книзі йдеться про історію, про ті вічні цінності, що складають духовні надбання Кіровоградщини. Хутір Надія,
„Ні, вже ніколи не покаюся...” (Євген Маланюк: історія ісходу).– Кіровоград, 1997. – 112 с. Осмислюється непростий шлях поета Є. Маланюка до власного ісходу, шлях від берегів Синюхи до За-
Так розчахнулось дерево родини. – К., 1999. – 28 с. Переповідається сімейна драма Є. Маланюка: доля не дозволила йому жити разом з родиною. Єдиним засобом зв’язку сина і батька, які жили на різних континентах, було листування. Уперше друкуються листи Маланюка до сина, спогади Богдана про батька, друкуються унікальні світлини із сімейного архіву.
ЛЕОНІД КУЦЕНКО У КНИГАХ
5
Князь духу. Статті про життя і творчість Євгена Маланюка. – Кіровоград, 2003. – 184 с. Збірник статей Л. Куценка про Є. Маланюка, які друкувалися на сторінках періодичних видань. Автор простежує історію присвятних віршів, народжених закоханістю поета, географію мандрівок, зустрічей з різними людьми. Стежками хутора „Надії”. Кіровоград, 2007. – 48 с. Це нарис-мандрівка стежками зведеної наприкінці ХІХ століття унікальної садиби драматурга Івана Карпенка-Карого. Це нарисзапрошення відвідати заповідник-музей, аби глибше осмислити це неповторне культурно-мистецьке явище.
Dominus Маланюк: тло і постать. Монографія. – Кіровоград, 2001. – 264 с. Книга присвячена дослідженню витоків та еволюції творчої особистості Євгена Маланюка. Автор прагне збагнути „рівновагу” між біографією та творчістю, осягнути внутрішню сутність і закономірність таланту й особистості митця. Наталя Лівицька-Холодна. Нарис життя і творчості. – Кіровоград, 2004. – 102 с. Увазі читачів пропонується перша спроба осмислення життя і творчості української поетесиемігрантки, представниці празької школи. У праці використані надані Наталією Лівицькою-Холодною матеріали та рукописи, листування автора з писменницею.
6
ЛЕОНІД КУЦЕНКО У СПОГАДАХ
Постать Леоніда Васильовича закарбувалася в пам’яті багатьох тих, хто його знав і любив. Пропонуємо добірку висловлювань про цю непересічну особистість. Коли ми познайомились, Льоня Куценко був імпульсивним, життєрадісним, енергійним юнаком, викладачем-початківцем, який ще сумнівався в своїх наукових можливостях. Але йшов час і сталося те, про що кажуть так: ця людина створила сама себе. Створила працею і талантом. І ще – болісно самокритичною внутрішньою роботою. Він не дозволяв своїй душі лінуватися. Йому було притаманне загострене почуття відповідальності за взяту на себе роботу, в котру він, як мені здавалося, втікав від душевної втоми, від нашої безтямної, самогубної української «чехарди», від суєти прикрощів, що ми їх мимоволі завдаємо своїм ближнім. Професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», колега, друг В.Є Панченко. Місце щоденника замінювали сторінки праць, де він спілкувався з людьми, одержимими високими ідеями та ідеалами. Є.Маланюк дав
їм прекрасну характеристику «народу самостійні діти». Леоніду Васильовичу дуже подобалась ця оцінка, під такою назвою навіть видав книжку. Я певен, що й сам він належав до тих «самостійних дітей» нашого народу. А найголовніше, був самим собою. І це право виборював усе життя. Професор В. П. Марко, колега. Працював невтомно. Образом невтомності могла б бути фраза, зронена кимось із рідних, що батька вони звикли бачити зі спини: його письмовий стіл із комп’ютером стояв у кутку кімнати біля вікна. Хоча у спілкуванні з друзями, коли заходила мова про продуктивність
зробленого, жалівся на суєту, брак вільного часу. Я в перші роки його жалі сприймав натурально, але згодом зрозумів, що це своєрідне творче кокетство, яким він неначе підганяв самого себе. Бо під кінець року, коли підсумовується зроблене, він уже загинав пальці – і робив це так само щиро, як і картав себе за вдавані лінощі. Голова обласної спілки письменників В.В. Бондар, товариш. Його погляд світився такою добротою і ніжністю, що запам’ятався назавжди. Годинами міг переповідати історію нашого краю. Ми ж, вражені почутим, довго не хотіли відпускати його… Я ніколи не відчу-
ЛЕОНІД КУЦЕНКО У СПОГАДАХ вала різниці, що я – просто вчитель, а він – декан, професор. Завжди простий , привітний, за кілька метрів уже посміхається. Він був великою людиною. Людмила Григораш-Залізко, однокурсниця. Нам він був батьком, і товаришем, і однокурсником водночас… Вражав своєю ерудицією. Був титаном праці, адже стільки встигати – не кожному під силу. Сам був цілеспрямованим і нас навчав упевнено йти до поставленої мети. Не терпів фальші, брехні… Я щаслива, що мала такого вчителя.. Галина НагірнаФедевич, староста першої групи, у якій Леонід Куценко був куратором.
Цікавими були лекції Леоніда Васильовича з давньої літератури, він умів так побудувати свою розповідь, на одному диханні, що ми зачаровано слухали, забуваючи про все навколо. Ольга Залізко , студентка .
7
Це була надзвичайна людина. Коли його не було в аудиторії, то всім було холодно і незатишно, бо володів Леонід даром людинолюбця. Непосидючий, жартівливий, дотепний і весь час у русі. В.М. Томашевська , одногрупниця.
8
ПОЕЗІЯ Л.Куценку Я запізнилась на життя: На тиждень, місяць чи на рік. І вже немає вороття. Бо раптом обірвавсь Ваш вік. А значили ви так багато, Чеснотам вашим втратиш лік. Були Ви батьком, другом, братом. Чому ж бо обірвавсь Ваш вік? А я була для Вас «нещастям», Одна така на весь потік. Я вже доросла, я вже – щастя. І раптом обірвавсь Ваш вік. Не вірю я, що Вас немає, Та пам’ятатиму повік. Хто в тому винен, я не знаю, Що раптом обірвавсь Ваш вік. С. Чорна , м. Бобринець
ОГОЛОШЕННЯ 15 лютого 2013року об 11.00 в ауд. 506 відбудеться презентація книги «Я ОБРАВ СВІЙ ШЛЯХ...» Леонід Куценко у спогадах, листах , пам’яті» 18 лютого 2013 року о 12.30 в ауд. 506 відбудеться науково-практична конференція на тему: „ЛЕОНІД КУЦЕНКО – ЛІТЕРАТУРОЗНАВЕЦЬ, ПЕДАГОГ, ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ”.
5п
Газета «П’ять поверхів»
Літературний редактор, коректор: Верстка, графічне Редактор: Олена Сідорова оформлення: Артем Грицай Анастасія Зубова