ДМИТРО КОБЗАРЕНКО: «ЗАВОД КОБЗАРЕНКА»-КУРС НА НОВИЙ РІВЕНЬ ЕФЕКТИВНОСТІ Зерно, 29.06.2021 21:30:00 http://tv_and_press.com/i117912514_d1625002200 Час майнув, ми й не помітили. Лише за прикметами буття можна це збагнути: нечувані раніше врожаї в Україні, перші безпілотні сівалки на полях, діти, які приходять керувати компаніями батьків і роблять це на кращому європейському рівні. Й уже звичними стають запитання: Вадатурський? Старший чи молодший? Ставніцер? Який з них, батько чи син? Кобзаренко? Дмитро чи Анатолій? Анатолій уже не з нами, але по селищу-тягачі й фури із написом «Завод Кобзаренка», біля прохідної-маса автівок, майорять корпоративні прапори, по території по-діловому квапляться люди, дзвенить, гуркотить, у цехах від зварювальних агрегатів розлітаються іскри. Дмитро, Дмитро Анатолійович, два з половиною тижні тому вступив на територію заводу повноправним власником. Це особливе покоління, воно повністю-ідея й енергія батьків, але ця молодь ніколи не знала дефіциту й соціалістичних обмежень підприємництва, вони повністю адаптовані до цифрових технологій, вони не знають життя без інтернету й миттєвих комунікацій. Це потужні й креативні творці, здатні підносити й переформатовувати галузі, якщо батьки дали їм наснагу та виховали в них залізну волю. Територія ТОВ «Завод Кобзаренка», смт Липова Долина На нараді-слухати, а не «накачувати» - З чого почався перший день власника «Заводу Кобзаренка» Дмитра Анатолійовича Кобзаренка? - З планової наради о дев’ятій ранку з усіма бригадирами, керівниками всіх ланок. Я провів іншу нараду, не мотиваційну й не виробничу. Представився як власник і керівник заводу, який прийшов слухати людей. Повідомив лише, що завод нікому не продається й не передається в управліннясім’я і створений батьком колектив рухатимуться вперед наміченим шляхом. И увесь цей час, усі ці дні я продовжую слухати людей. Хоча я на заводі з самого дитинства, однак тепер у мене нова місія, і мені важливо відчути атмосферу в колективі, настрої, чи нема внутрішніх конфліктів. Працювати з людьми-найважче, у мене ще небагато досвіду, вчусь, як кажуть, на марші. Запустити будь-який верстат-не проблема для мене, я маю відповідну освіту й досвід, був на практиці в Німеччині, працював на нашому заводі в Польщі, детально знайомий з усім обладнанням, верстатами, лініями. Батько розумів мій потенціал і тому надавав можливість набувати управлінського досвіду за кордоном. Щоправда, ніхто не думав, що так швидко й раптово мені доведеться перейти до практики. - Ви ж не сам, родина теж залучена до складного перехідного періоду управління групою компаній. - Мама-Тетяна Юріївна-нині взяла під опіку аграрний напрям: «Кобзаренко Агро»-300 га, там достатньо техніки, є агроном. Сестра зараз працює у великій фірмі в Німеччині, хороший фінансист. Свій статус просто зараз кинути вона не може, допомагає мені дистанційно. Молодший брат батька, Олег Дмитрович, очолює виробництво. Моя дружина веде продажі на скандинавському напрямі. Разом ми втримаємо діяльність і не втратимо динаміку розвитку. - Коли батько почав долучати вас до своєї справи? - Змалечку. Ще коли починали з виробництва садових візків, із ними я хлопчаком стояв на виставках, стендистом. Запам’ятався Сорочинський ярмарок, де я представляв їх як продавець. Люди залюбки розмовляли з юним школяриком у піджачку-продавцем красивих, зручних візків. Так тривало й далі, щоліта з університету я привозив на завод чи на виставки своїх товаришів-студентів на практику до батька. Інженер з дитинства
- Ви закінчували КПІ, здається? Це було рішення Анатолія Дмитровича-вчити сина на інженера? Невже не було іншої мрії, аніж як гнути та різати метал, виготовляти зерновози? - Так, я закінчив Київський політехнічний. Певний вплив здійснювала й мама, якщо чесно. Дідусь по маминій лінії та батько мами були художниками, я з дитинства любив малювати теж, і мама підштовхувала мене в сферу дизайну та інтер’єру. Потім вона помітила, що я підсів на канал Discovery, передачу «Як це робиться?» (там ремонти автомобілів, техніки), й зрозуміла, що це вже «дзвіночок», зацікавлення технікою. До того ж я єдиний зі столичної школи ходив на НВП (шкільні навчально-виробничі програми з профорієнтації), цікавився слюсарною справою, технічними речами. Звідси й вибір технічного університету. Ми сходили на День відкритих дверей до КПІ, сподобалося, поступив на бюджет. Механікомашинобудівний інститут, кафедра технології машинобудування. І батько, який досі не втручався в мій вибір, розквітнув і став до мене з усмішкою звертатися: «Інженєєєр», затягуючи букву «є». Було видно, що він радів і пишався. Стипендію я витрачав на бензин для мотоцикла, любив двигуни, генератори, все, що давало енергію. Ще з першого курсу відвідував спільний українсько-німецький факультет (СУНФ)-це теж логічно, адже величезний поштовх дала батькові практика в Німеччині на заводі сімейної компанії «Флігель» (FliegI). У КПІ була угода про співпрацю з Університетом Отто фон Ґеріке в Магдебурзі, теж технічним, й учасники програми посилено, тричі на тиждень вивчали німецьку мову. На першому курсі за цією програмою навчалося 60 студентів, згодом нас меншало й меншало: хтось ішов сам, когось відсіювали, і, врешті-решт, до Магдебурга нас поїхало всього восьмеро. Критерієм були-оцінка профільних наук не нижче 4,3 (за п’ятибальною шкалою) і здача TestDaF-мовного іспиту на просунутому рівні-Сі. На третьому курсі ми поїхали на місячну практику до Німеччини, де вперше ознайомилися з роботою промислових роботів Kuka, побачили акустичну кімнату на виробництві-унікальне місце з абсолютною тишею, уявляєте? Здоровенні такі кімнатиконуси. Туди Volkswagen приїжджав на різні перевірки. Мотивації до навчання ця практика додала сильно. Виготовляти унікальні деталі й механізми з металу так само цікаво, як і формувати посіви кукурудзи чи малювати картину, повірте мені. Німецьку мову з того часу знаю майже досконало, підтримати розмову на технічну тему-залюбки. Роман Лещенко та Дмитро Кобзаренко під час виставки «АГРО-2021» Стенд «Заводу Кобзаренка» на виставці «АГРО-2021» Мій батько, як кожний підприємець, іноді не цурався здорового авантюризму. Коли в нього з’явився шанс під час роботи агрономом потрапити до Німеччини, конкуруючи з двома десятками охочих, він написав, що володіє німецькою на «відмінно», і це зіграло вирішальну роль. «А хто мене перевірить на такому рівні в обласній адміністрації?»-сміявся Анатолій Дмитрович. Це спрацювало, а мову вивчив уже на місці. В мене інший підхід. Спершу-вивчу досконало. Світова сільгосптехніка-й завод у Польщі - Ваше знання техніки та інтерес до неї, напевно, допомагало вам у поїздках на виставки до Ганновера, Парижа? - Авжеж, з експозицією заводу я завжди бував на міжнародних виставках, у Лейпцигу, Ганновері. Частенько допомагав батькові розбиратися в технічних новинках. Анатолій Дмитрович іноді проектував ідею в польовому режимі, накидаючи креслення на аркуші просто на виставках. Одного разу ми побачили візок для транспортування жниварки на виставці. Представник виробника з компанії ADR (Італія) розповів, що це великий ринок: компанія Klaas виготовляє кілька тисяч комбайнів щороку, й до кожної жниварки потрібні візки (лафети). Однак вони їх не виготовляють, а купують. Ми походили, подивилися на різні варіанти таких рішень і через місяць на виставці в Україні такий лафет виставили. Приїхав фахівець з ADR, побачив у нас візок і сказав: «Компліменте!». Він не міг уявити, що ми так швидко справимося з цим завданням. Потім ми його дошліфували в ході експлуатації й наразі щороку продаємо до 100 штук, якщо точніше (глянув у відомість)-торік продали 72, на цей рік заплановано 130. Другий проект, до розробки якого я був залучений,
«Ковчег»-перевантажувач зерна у вагони. Надійшло замовлення з Румунії на його коротку версію, щоб він встановлювався не паралельно вагонам, а перпендикулярно. Вимагалося інше логістичне рішення. Цим я займався довше, у Франції замовляли спеціальні редуктори тощо. А в решті випадків я брав участь всюди: й у постачанні деталей, і продажах, комунікаціях з дилерами, всього потроху пробував. - Відомо, що вам було доручено завод у Польщі, ви були куратором цього дивізіону. Що собою являє це виробництво? - Там на 5 тис. кв. м виробничої площі-повний цикл виробництва: від нарізання металу до виходу готової продукції. Ми перенесли туди далеко не весь спектр нашої продукції. Там випускаємо здвижний напівпричіп ТЗП-39 «Атлант», який не поступається європейським аналогам, ПБН, тюковози й завантажувачі/розвантажувачі вагонів. Частково винаймаємо поляків, а здебільшого працюють українські працівники. Завод збудований у найбагатшій зміні (адміністративна самоврядна одиниця в Польщі, спільнота, громада.-Ред.) у центральній Польщі-Клещув. Поруч добувають вугілля, до громади сплачуються хороші податки, селяни заможні, тому працівника найти важко. Зате вітчизняному працівнику за більшу платню в євровалюті туди їхати вигідно. Позмінно їздити через коронавірус не вдається, їздять на довше. Платня дає змогу працівникам їхати автобусами на кілька місяців, організовувати подовжені вахти. До Польщі я приїхав, коли об’єкт був зведений, і наповнював його технологічно. Починали не так, як батько в гаражі, сучасне обладнання було. Однак не було зварювально-монтажних столів, модулів, верстатів. Перші деталі варили на підлозі. Розвивалися поступово, потім озброїлися всім належним і сучасним. Доводилося освоювати нові верстати, подекуди й такі, яких в Україні не було. Мені самому це цікаво й нині, тому польський завод я так просто не лишу. Це частина «Заводу Кобзаренка» в цілому, і його розвитку я завжди надаватиму належну увагу. Цех з виробництва техніки Сучасний менеджмент, адаптований до реалій - Ви плануєте принести на «Завод Кобзаренка» сучасний системний менеджмент? Нові стратегії? - У мене погляди на організацію бізнесу, зрозуміло, сучасні, але адаптовані до українських реалій. Я не можу й не хочу управляти на ходу, з коліс. Я люблю все розкладати по поличках, аби було зрозуміло, хто й за що відповідає. В батька була своя стратегія, вона була правильною, бо він усе це створив з нуля, з кількох зварювальників у власному дворі. Тоді по-іншому й не можна було. Сьогодні в нас тисяча працюючих, і правильна системна організація роботи надважлива. Я рухаюся саме цим шляхом, коли люди мають область відповідальності, яка стимулює рухатися далі. Батько ухвалював рішення сам, у цьому є великий драйв. Навіть якщо ти помиляєшся, ти сам відповідаєш за результат, хай і негативний, спихнути вину на когось не вийде. В інженерних рішеннях батько здебільшого розписував не лише алгоритм, а й самі дії покроково, відтак фахівці позбавлялися творчих підходів, просто виконували роботу. Я бачив це з боку. Вони не витрачали зусиль для пошуку варіантів, просто старанно виконували. Іноді це теж важливо. Однак у такому разі забирається можливість самореалізації. Коли ти формулюєш просто завдання, без підказки рішеньлюдина по-іншому працює. Отримує задоволення, розробляючи методику й алгоритм. Люди повинні опанувати новий, ефективніший стиль роботи, насамперед фахівці. Команда є, вона надійна й працелюбна, віддана справі, але в перспективі вона буде ще й творчою. Сучасне виробництво вимагає командних підходів, у минулому залишилася потреба братися за все самотужки. Не для того, щоб самому робити менше. А щоб відновити в людей мотивацію ухвалювати рішення. Змінюються часи, виникає потреба оптимізувати напрацювання. Окрім самої ідеї не менш важливим є її дальше втілення, і здебільшого воно залежить від організації на виробництві. Просунуті компанії спираються на різні види менеджменту, того ж Лі Якокки, компанії Toyota, Маск, Уелч та інші, елементи систем яких можна наслідувати, впровадити. Це оптимізація виробництва й коштів, з одного боку, а з іншого-це зняття стресовості. Скажімо, я годину вислуховував претензії бухгалтерії щодо невчасності подачі певної звітної документації-не вибудувано такий алгоритм. Менеджери не приносять видаткові, а потім телефонуй покупцям, вибивай ці видаткові. Чи не простіше поставити менеджеру в завдання-приносиш усе, закриваєш усе-тоді й платня за цю угоду буде. Й усе легко вирішується, без стресів. Коли все чітко прописано й виконується, всім легше працювати. Я маю друзів в інших сферах, де й гроші більші в бізнесі, але вони почуваються вільніше, навіть день нормований. Я хочу вибудувати подібну систему.
Колектив на заводі-чи не найдорожчий актив, це золоті люди з золотими серцями та працьовитими руками, надійні, згуртовані. З ними можна штурмувати будь-які вершини й вирішувати найскладніші завдання. Не можна й не потрібно знати все. Однак свою справу-слід знати глибинно - В Анатолія Кобзаренка складовою успіху було й те, що цей машинобудівник і бізнесмен за покликанням, за освітою був агрономом, відтак міг на рівних говорити й переконувати аграріїв. Вам не здається, що варто було б опанувати агрономію, щоб додати ефективності бізнесу? - Я замислювався над цим. Запланував більше спілкуватися з фермерами. Слід знати їх проблеми, а тоді вже можна думати про якусь машину чи обладнання. Маю надію, що для цього агрономічний факультет закінчувати не доведеться. Чимало виробників техніки не є агрономами, але вони розуміють цю справу. Той же Йозеф Флігель, на якого батько постійно орієнтувався, багато інших. Є виставки, зустрічі, багато форматів зустрічей із власниками агрокомпаній та агрономами, які допомагають їх зрозуміти. Все знати самому неможливо й не обов’язково, зокрема з агрономії. Моє завдання-забезпечувати випуск якісної продукції, налагодити ефективне виробництво, а це дасть змогу зробити прийнятною ціну. - «Завод Кобзаренка» до кожної виставки «викочував» багато новинок, до того ж у різних напрямах: від суто аграрної техніки та обладнання до відвалів для очищення снігу, «пилосмоків» для листя в міських парках, побутових вагончиків для військових. Останніми роками планувалося перебити на щепу всі лісосмуги України й збудувати електростанцію. Ви налаштовані продовжувати бурхливий розвиток новинок та різноманітність профілю? - Це складне питання. Як на мене, інновації не повинні бути самоціллю, не обов’язково до кожної виставки готувати по 10 новинок. Ми багато їх робили, але чи всі вони «вистрілювали»? Не всі. Був острах, що ринок бункерів колись закінчиться і треба підстрахуватися іншими виробами. Однак таке розпорошення на інші напрями, на мою думку, створює проблеми: ми не зосереджуємося на вдосконаленні основного годувальника. Ми ж №1 по тракторних причепах в Україні. Нам треб і ці причепи вдосконалювати, в Україні вже два конкуренти з’явилися й вони не сплять, а ми працюємо в тій самій технологічній лінії, що й п’ять років тому. Ті самі брендові компанії, скажімо, виробники комбайнів-хіба вони останнім часом пропонують щось «еке ра», неординарне? Випустив Fendt свій Ideal 9Т-крутий комбайн, нема питань. Проте хіба в ньому новий принцип роботи, по-іншому працює ротор чи жатка? Принци і той самий, є комплекс удосконалень, як і в кожної новинки, а революційного перевороту немає. Це надзвичайна техніка для сучасного моменту, але якби він був електричним або безпілотним... Пріоритети-основа стратегії - Все ж електростанція на щепі буде чи не буде? - Насправді все готове до запуску електростанції. Останнім часом це була фікс-ідея батька, завод у Польщі він повністю лишив на мене. За останній час він наїздив 80 тисяч кілометрів, усе напрацьовував рішення для цієї електростанції. Починав із 5 МВт і дійшов до 8 МВт, не більше й не менше. Вартість проекту становила орієнтовно €10 млн. Як на мене, це велика електростанція, великий обсяг робіт. Ця ідея для Анатолія Дмитровича була вже навіть сильнішою за ідею заводузавод збудовано, він працює, треба йти далі. Я не відмовлюся від того, чим батько жив останній рік, я маю довести всі його справи до завершення. Мої проекти за пріоритетністю-друга черга. Проте я за все не буду хапатися обома руками, все відразу не осягну. Тому пріоритети вишиковуються й у стратегії. Нам треба, щоб з прибутком працював завод у Польщі, щоб у Липовій Долині не було збоїв, слід посилювати експортні позиції. По електростанції-свої аргументи, підтискає час-проекти щодо зеленого тарифу треба завершити до 2023 року. «Завод Кобзаренка» йшов в альтернативну енергетику попри всі перепони й протистояння. Тому я наразі не відмовляюся від цього проекту, однак і не ставлю його поперед інших. Будуть нові інвестиційні програми в Україні, можливо, ЄБРР зверне увагу на зелену енергетику. Це не останній вагон і не останній поїзд. Мені лише 27 років. Зате виробництво причепів, як на мене, цей маховик не має спинятися, не можна допустити поломки бодай одного зубця на ньому! Є й інші важливі напрями. На нинішній літній виставці в Києві ми представляли мобільну розчинно-заправочну станцію (РЗС) засобів захисту рослин та
рідких добрив. Це технологія, яку придумав сам Анатолій Дмитрович. Він її ніде не підгледів, не запозичив, просто як агроном зрозумів, що такий розчинний вузол для заправки обприскувачів аграріям дуже допоможе. Наразі ми представили високоавтоматизовану машину. Попередня модель мала складну систему вентилів, з вісьмома режимами роботи. Механізатори могли плутатися в призначеннях 10 кранів, нині-все управляється всього трьома кнопками. Наступне вдосконалення стосується розкидача мінеральних добрив. Ми додали шиберні засувки, які забезпечують диференційне внесення, тобто на краю поля вже не розкидають добрива на дорогу й у лісосмугу. На виставках можна зустріти безліч нових сенсорних регулювань на обладнанні, що не завжди в польових умовах спрацьовують так, як задумано. Відтак ми запропонували надійне механічне рішення. - Ваша остання поїздка до Хорватії пов’язана із лінією сендвіч-панелей, це новий напрям заводу? - Так, це реально цікавий напрям. Ми маємо обладнання для виробництва профілів, профнастилу й сендвіч-панелей, у своїх цехах можемо виготовляти металоконструкції, в нас є потрібний кран-ми ж готувалися до будівництва електростанції, маємо фахівців-проєктантів. То чому ж не запустити будівництво виробничих цехів по Україні? І я це зроблю. В нас є досвід того, які колії треба під кран-балку, що комусь може видатися дрібницею. Однак я з цим стикнувся в Польщі-фірма, що будувала нам цех, не знала цього. Й ми вскочили в халепу, «попали на гроші» через ці кранові колії, котрі до того ж ніхто не врахував у кошторис. В Україні достатньо фірм, які розвиваються і яким це знадобиться. З нашим досвідом і виробничими можливостями (до того ж це не є розпорошенням зусиль) можна успішно вести цей потужний вектор, комплексно, під ключ. Територія «Заводу Кобзаренка» в Польщі Напрями, де зросте ефективність - Сьогодні не продається просто продукт чи одиниця техніки-продається сервіс, технологія. Що думаєте про мережу власної сервісної служби? - У нас багато тракторів Case ІН і мені подобається, як організована сервісна служба в цієї компанії. Причеп, звісно, не трактор, однак коли клієнт відчуває опіку, це важливо. Продажі забезпечують не більше 30% успіху, решту-післягарантійна підтримка цієї техніки. Є ж таке прислів’я, що першу одиницю техніки продає менеджер, а другу-вже сервісний інженер. Нам треба додати зусиль у цьому плані, як слід додати. Думаю про створення сертифікованих пунктів обслуговування нашої техніки по Україні, зі складами запчастин, щоб це виглядало серйозно. Бо їздити з Сум по всій Україні доволі незручно й неефективно. Про це ми говорили й з дилерами в Польщі. - Що саме ви плануєте посилити на експортному напрямі? - Ми зараз експортуємо понад 50% усієї нашої продукції. Багато техніки продали в Європу, особливо в Румунію. Розвиваються продажі на скандинавський напрям. Дилер в Естонії радує продажами, росте попит у Європі-Німеччина, Латвія, Литва, нещодавно Чехія зробила передоплату за річне замовлення, Норвегія, де ґрунти вологі, купує спеціально розроблені для них ПБН-9 на широкій гумі. Я працюю з аналітикою й прогнозами, припускаю, що наступний рік може бути спадом попиту на техніку, в Україні насамперед. В Європі теж, але менше, бо в нас впливатиме відкриття ринку землі, на що акумулюватимуться кошти. Вплив COVID-19 можна сприймати як кризу 2007-2009 років. Потім завжди слідує стрибок попиту й знову різке падіння. Ми сильно наростили виробництво, аби втримати клієнтів, попит яких зростає, однак у період спаду на склад багато не напрацюєш. Безумовно, слід посилити активність у Польщі. Ми беремо участь у виставці в Узбекистані, ринки ці можуть вистрелити. В Казахстані давно працюємо. Проте є цікавіші ринки. Наприклад, Австралія, там дуже специфічний ринок, і аби зрозуміти його, треба було побувати на ньому, телефоном, за відео цього не усвідомиш. Ідеш по виставці та бачиш-одні дизельні мотори. Австралійців це не знічує, є причини-три людини на 11 тис. га... На сезонні роботи можуть ще п’ять людей знайти і все... І коли ти це усвідомлюєш, виникають додаткові вимоги до техніки, потреба в
гідравліці, треба розуміти тонкощі. Двері нам там відкриті, але натискати треба... Маємо дилера в місті Перт на західному узбережжі Австралії-вже два роки там користується популярністю наша великогабаритна й зернопакувальна техніка. - «Завод Кобзаренка» славився швидкими рішеннями. Ви плануєте змінити тактику й динаміку підприємства? - «Завод Кобзаренка» не втратить жодної позитивної якості, з тих, які складають основу конкурентное та ефективності компанії на ринку. Я спробую замінити швидкі рішення зваженими, не втрачаючи темп на марші, й потужну індивідуальну енергію посилити колективною, командною енергію. В підсумку ми станемо інноваційнішими та ефективнішими. І наших постійних партнерів, і нових-не розчаруємо. Розмову вів Ігор Самойленко