History 4 00

Page 1


Б.В. Братаніч

ОПОВІДАННЯ З ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ з фольклорним читанням.

ДНІПРОПЕТРОВЩИНА

Регіональний посібник

4

для -го класу загальноосвітньої школи

Дніпропетровськ «Дніпрокнига» 2011


òåìà

1 5


âîëîäàð ñòåïó

(ka 3 ka)

Лугові мавки підмовили річкову царівну йти вночі на луки – гратися в «цура і пека». Славутичівна була вертка й прудконога – мавок завжди перегравала, а того разу ніжку підвернула й не могла вже бігати. Не мала змоги навіть самотужки дістатися ріки. Мавки були безсилі допомогти царівні, – адже вони привиди... Розплакалась донька могутнього Славутича – не стільки від болю, як з прикрості. Раптом одна з мавок вигукнула: – Царівно, я знаю, хто нам допоможе! – Хто? – з надією подивилась на луговичку царівна. – Білий бичок, який в полі пасеться. – Де? Де? – завертіли головами мавки. – Там, де місячна доріжка починається. – Бачимо! Попросимо його, нехай нашу царівну до берега довезе! Привели мавки бичка на луг. 47


Âèøèâàíêà

(ëåãåíäà)

Було це давно. Народився в одній сім’ї син. Ледь навчився малюк ходити, як почала мати шити йому сорочку. Не маленьку, а таку, щоб одягнув її син, ставши парубком. Сорочка мусила оберігати юнака від гострого меча й ворожої стріли. А часи тоді були неспокійні, кочівники часто чинили напади на поселення хліборобів. Вибирала мати для сорочки найміцнішу коноплю, – таку, що руки поріжеш, а не розірвеш. Пряла місячними ночами, тому нитки стали сріблястими, як промені. Полотно жінка виткала хоч і сирове, та легке. Шила сорочку мати, за кожним стіжком примовляючи: «Нехай буде мій синочок твердий духом. Нехай сила його буде непереможною, а серце повниться великою любов’ю до свого народу. Стане мій син воїном – здобуде славу рідній землі». Як готова була сорочка, взялась жінка її вишивати. Нитки для того взяла: сині – як небо, жовті – як со61


×îðíîáðèâöi

(ëåãåíäà)

В Україні дуже люблять ці квіти. В нашому краї, мабуть, нема жодного подвір’я, де б не росли чорнобривці. Розцвітають вони навесні й квітнуть до перших морозів. А ще й пахнуть гарно! Звідки взялась ця квітка і чому так називається? Про це розповідає легенда. Був у тата-мами синочок – довгоочікуваний, гарний собою ще й вдачею добрий. Любили його батьки усім серцем. Та й він готовий був життя за них віддати. Надійшов час, і покликав парубка святий обов’язок – захищати рідну землю від ворогів. Прийшли на нашу землю бусурмани, і почав князь збирати проти них військо. Як проводжали батьки свого сина-красеня на війну, схилив він голову на мамине плече. І помітила ненька, що упав з брівки дорогоцінної дитини чорний, лис­кучий волосок. 64


òåìà

6 68

ßê âèíèêëî êîçàöòâî


ßê çâiði êîçàêóâàëè

(ka 3 ka)

Старий Вепр вів свою зграю лісовою Товщею. Мерехтіли роси на ще зеленій траві, але дерева вже почали жовтіти – наближалась осінь – час, який ватаг зграї диких кабанів дуже любив. Кричала сойка, роз’ятрюючи спогади про далеке безжурне дитинство. Вепр пильно вслухався в те, що відбувалося за його спиною: вищали малі поросята, рохкали по кущах льохи, – завжди невдоволені, пихаті, сварливі; гризлись через дрібниці кабани, задиралися, щоб потім скаржитись одне на одного Вепру. Зграя звикла не думати ні про що, рухатись туди, куди вів її мудрий сильний ватаг. «Як мені усе це набридло!» – подумав раптом Вепр. Він різко розвернувся, втупив погляд в очі найближчої свині. Та не знітилась, не відвела погляду, – надто була тупою та самовпевненою. – Я іду від вас! – сказав Вепр. – Оберіть собі іншого ватага. 74


òåìà

7 84

Êiø i Ñi÷


(ëåãåíäà)

Ëþëüêà Ñàãàéäà÷íîãî

У Сагайдачного була чарівна люлька, яка вміла до нього промовляти людським голосом… Повертався гетьман із далекого чорноморського походу. Знаючи, що турки на Дніпрі поставили свої фортеці, вирішив він обійти їх, тому пішов на Січ через Азовське море. Коли дісталися річки Вовчої, дав Сагайдачний своєму війську перепочинок. Сам же зібрав на своєму човні старшину. – Вдалий був похід, – каже один полковник, – багато здобичі веземо на Січ. Другий мовить: – Тепер про нас в усіх причорноморських містах знають. Слава про козаків котиться, немов морська хвиля. А третій говорить: – Турки лютують, бо ми сильніші. 91


Ïîïîâà áàëêà

(áóâàëüùèíà)

Йшов монах із Києво-Печерської Лаври до Самарського монастиря. Щоб не заблукати, тримався весь час лівого берега Дніпра. На ніч просився до людей, які жили на хуторах. Давали ченцю притулок і годували. Коли ж не було поблизу житла, він ночував у ярах. Біля річки Сури забрів монах у велику й глибоку балку. Тоді був піст, тому вирішив він там зупинитися, провести у молитвах кілька днів. Харчувався самими ягодами й корінням, пив воду зі струмочка, який протікав по дну яра. Дізналися люди з найближчого села, що у балці, що виходить до Сури, хтось живе – побачили незнайомця діти. Саме в той час завітали до села козаки. Селяни їм розповіли про дику людину, що ховається у яру. Кажуть: – Що воно за сам один? Може, зарізяка якийсь? Ді109


òåìà

9 113


òåìà

10

×óìàêè

126


а Придніпров’ї є кілька сіл з назвою Чумаки. Так наш народ увічнив пам’ять про своїх працелюбних і сміливих синів, які займались чумакуванням. Перша письмова згадка про чумаків – лист кримського хана до польського короля. Хан скаржиться, що якісь «соленики» в його володіннях самочинно беруть сіль збройною рукою, а мито не платять. Тими «солениками» були українські козаки. Отже зародження чумацького промислу прямо пов’язане із народженням козацтва. Слово «чумак» походить від назви хвороби «чуми». Ця пошесть у давнину час від часу наповзала в Україну, а чумаки були першими вісниками про неї. Щоб самим не захворіти і не принести чуму з далеких подорожей додому, чумаки просочували свій одяг, чоботи, вози березовим дьогтем. Навіть волів ним змащували. 127


Вкриті степовим пилом, вони мали страшнуватий вигляд. Земляки любили чумаків, а на чужинців вони наводили страх. Народ склав про них чимало легенд, бувальщин, пісень. Чим же займалися чумаки? Як відомо, в Подніпров’ї сіль не видобувають. Є вона в Криму, особливо багато її в озері Сиваш. Колись її в наш край завозили купці, але після того, як виникло Кримське ханство, торгівля сіллю занепала. Татари віддавали перевагу розбійницьким нападам на сусідні землі, а не торгівлі. Ось тоді і з’являється промисел – чумакування.

Козацька сім’я 128


Зазвичай у дорогу по сіль збиралися чоловіки з кількох сіл. Основним транспортом були дерев’яні вози, які ще називали «мажами», або «мажарами». Запрягали в них волів сірої української породи – неперебірливих у їжі і витривалих. В поїздку відправлялось сто і більше возів. Такий обоз називався валкою. Було кілька доріг до місць видобутку солі в Криму. Їх називали Чумацькими шляхами. Орієнтиром вночі для мандрівників слугувало найбільше сузір’я – Молочний Шлях. Але в Україні зазвичай його називають Чумацьким Шляхом – на згадку про чумаків. Справа, якою вони займалися, була дуже небезпечною. На валки нападали татари і розбійники – любителі легкої наживи. Тому чумаки добре озброювалися, а валка була схожа на козацький загін.

М. Пимоненко. Ярмарок 129


Ïåòðiâ áàòiã

(êàçêà)

Їхали чумаки по сіль і тараню до Криму. Був серед них молодик Петро: вайлуватий, неуважний і дуже лінивий. Він і чумакувати у батьків відпросився, вважаючи, що то не робота – лежи собі на возі та й спи, або ж роздивляйся: удень – хмари, а вночі – зірки. Таке ледащо був той Петро, яких мало. Довго віз його їхав у середині валки, та скоро чумакам набридло будити парубка – відправили його у хвіст «чумачки». Якось задрімав Петро, а воли, відчувши волю, зупинилися. Прокинувся парубок, бачить – валка вже далеко, пошукав батога, щоби худобу з місця зрушити, – не знайшов. Увесь віз перерив – нема й годі. Знайшов ломаку при дорозі, полупцював волів по боках, крикнув: «Цоб-цобе!». Зрушили з місця, за годину наздогнали чумаків. – Чом забарився? – питає його старший серед чумаків. – Батога загубив, – заклопотано говорить Петро. – Довелося шукати. 135


òåìà

11

Ðóéíóâàííÿ Ñi÷i

138


а часи Нової Січі Військо Запорозьке було досить залежним від царського уряду. А Москва вже виношувала плани завоювання не тільки причорноморських степів, а й Криму. Кримський хан знав про це, тому демонстрував свою військову боєздатність, здійснюючи напади на землі Війська Запорозького, де були зосереджені на той час і московські війська. Кошовий отаман Петро Калнишевський спробував переконати царських генералів у необхідності захисту Січі, але керівництво російської армії змусило Військо Запорозьке виступати проти татарського хана. Понад десять тисяч козаків (разом із флотилією) вирушили у похід. Запорозькі володіння залишились без захисту. В цей час татарська орда вторглась на паланкові землі й вчинила страшні спустошення. Було знищено багато сіл у Присамар’ї, Приоріллі, на берегах Вовчої. Сотні й сотні жителів нашого краю потрапили у неволю. 139


Козаки не залишились у боргу – бились з турками й татарами на суші й на морі. Війна затягнулась на кілька років. Козаки проявили себе хоробрими вояками при штурмі Хаджибея (зараз Одеса) і Очакова. Запорозька флотилія також прославилась в боях проти турецьких кораблів поблизу Очакова. Січовики відбили у татар полонених волохів (румун), які поселились в нашому краї і заснували на Дніпрі село Волоське. За військові успіхи Петро Калнишевський та 16 старшин за розпорядженням імператриці Катерини Другої були нагороджені золотими медалями. Військові дії тривали – запорожці відзначилися під час битви з татарами під Перекопом і в самому Криму.

Остання рада на Запорожжі 140


По завершенні виснажливої війни й після підписання миру між Росією і Туреччиною запорожці отримали наказ повертатися додому, у свої поселення. Військо на чолі з кошовим отаманом вирушило на Січ. Повернулась і флотилія, щоправда, з великими втратами – кораблі потрапили в шторм і майже всі були потоплені. Не зважаючи на видатні подвиги й тяжкі втрати, Росія продовжувала обмежувати запорозькі володіння. Велика кількість земель була передана Москвою для заселення кримськими татарами. Переправи з митницями на річках Самарі, Базавлуку, Вовчій перейшли у відомство російської влади – козаків позбавляли джерел прибутків. Край заповнили російські війська, які контролювали вольності.

Калнишевського вивозять з України 141


òåìà

Iñòîðè÷íå êîðiííÿ ïåòðèêiâñüêîãî ðîçïèñó

149


етриківський розпис – одне з фольклорних див нашого краю. Подібного явища нема в світі. Знають про нього і в Україні, і за кордоном, а самі твори називають «петриківкою». Зазвичай гості Подніпров’я на згадку про наш край купують вироби народних майстрів – розписані квітами, кетягами калини, горобини чи бузини, зображенням птахів: тарелі, миски, шкатулки, вази, ложки, дошки на інші красиві й корисні предмети побуту. Робити «мальовки» в нашому краї почали дуже давно. Ви вже знаєте, що наші предки будували хати з глини. Для того, щоб зробити стіну, плели два тини. Між ними заливали розмочену й змішану із соломою глину. Коли розчин висихав, обмазували тини глиною ззовні. Збудоване житло білили білою глиною, якої дуже багато в наших краях. І поставала чепурна, білабілесенька як калиновий цвіт хата! 150


Ìàëüîâàíà õàòà

(êàçêà)

Гончар та його дружина приїхали на ярмарок торгувати глиняним посудом. До вечора розпродали усі миски, макітри, глечики, корчаги, вази… Залишилась тільки одна величезна макітра – гончар зробив її на замовлення, але замовник чомусь не з’явився. Дорога була далекою, тому чоловік з жінкою вирішили заночувати на своїй гарбі на ярмарку, а вже вранці вирушати додому. Сутеніло, родина готувалася до ночівлі. Раптом розпочався на базарі галас. Кричали люди на всі голоси: – Злодійка! Циганка! Тримайте її! Ось вона! Хапайте хутчіш! Під віз шмигонула! Почув гончар, ніби на їхній гарбі хтось заворушився, зазирнув і побачив край пістрявої сукні, що виглядав з макітри. Кинув господар на посудину рядно. А саме тут до них підскочили люди. Питають: – Ви не бачили циганку? Мала тут пробігти… 156


òåìà

185


аніше ви вже дізналися, що виплавляти залізо почали кіммерійці. Неперевершеними майстрами цієї справи були скіфи. Широке використання заліза в житті людства назвали Залізною Добою. З того часу минуло майже дві тисячі років. І ось у XIX столітті відбулися події, які змінили хід життя у Подніпров’ї – наш видатний земляк Олександр Поль відкрив на Криворіжжі копалини залізної руди. Народився Олександр Поль в селі Малоолександрівці, що поблизу Верхньодніпровська. За фахом був юристом, але обрав для себе іншу справу – дослідження надр. За його ініціативи фахівці дослідили копалини залізної руди на Криворіжжі. А невдовзі промислове товариство розпочало розробки руди. Поль домігся дозволу на будівництво залізниці й мосту через Дніпро, яким руду перевозили на Донеччину. 186


Íåíàñuòåöü

i Ðóä àíà

(êàçêà)

У володаря надр було двоє дітей: Рудана і Ненаситець. Працьовитій доньці батько доручив господарювати у підземних родовищах. З ранку до ночі вона збирала й розкладала по копальнях скарби надр. Окремо дівчина зберігала золото, яке розшукувала по крупинках у підземеллі. А велетень Ненаситець був ледацюгою, яких мало. Завалиться, бувало, на березі підземної ріки і спить досхочу. Рудана терпіла-терпіла і нарешті поскаржилась батькові: – Тату, Ненаситець нічого робити не хоче, лиш час убиває. Заспався – аж запух… Жодної допомоги від нього не маю. Накажи братові, нехай хоч стереже наші володіння, бо люди вже добираються до скарбів, копають те, що неглибоко лежить. – Накажу, – пообіцяв цар. 192


òåìà

Íàø êðàé

7 226


НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ Серія “Пізнавай і шануй свій край” заснована у 1996 році

Братаніч Борис Володимирович ОПОВІДАННЯ З ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ З ФОЛЬКЛОРНИМ ЧИТАННЯМ. ДНІПРОПЕТРОВЩИНА Регіональний посібник для 4-го класу загальноосвітньої школи

Редактор О. Ремова Дизайн М. Кислов Верстка К. Кислова Коректор Г. Гарченко


Issuu converts static files into: digital portfolios, online yearbooks, online catalogs, digital photo albums and more. Sign up and create your flipbook.