Frontiere mista vol. 5 2016 by Misheal_D Kislov

Les frontièrs de la cité l ’a l m a n a c h des études culturelles et historiques

publié par Gerda • Dnipro

2016 • 5

М 5 • 2016

історикокультурологічний альманах

засновник:

видавництво • Герда рік та місце заснування:

2012 • Дніпро

редакційна колегія: Андрєєв Віталій

кандидат історичних наук, м. Херсон

Бачинська Олена

доктор історичних наук, м. Одеса

Блануца Андрій

кандидат історичних наук, м. Київ

Богданов Ігор

заслужений архітектор України, м. Дніпро

Брехуненко Віктор

доктор історичних наук, м. Київ.

Бусигіна Нурія

колекціонер, м. Дніпро

Вінниченко Ольга

директор видавництва, м. Дніпро

Константінова Вікторія

доктор історичних наук, м. Бердянськ

Кочергін Ігор

кандидат історичних наук, м. Дніпро

Лиман Ігор

доктор історичних наук, м. Бердянськ

Милов Марк

фотохудожник, м. Дніпро

Мільчев Володимир

доктор історичних наук, м. Запоріжжя

Пригарін Олександр

кандидат історичних наук, м. Одеса

редактор:

Савчук Варфоломій

доктор історичних наук, професор, м. Дніпро

Сєнь Дмітрій Грибовський Владислав

кандидат історичних наук

доктор історичних наук, м. Ростов-на-Дону, координатор взаємодії з авторами з Російської Федерації

Старостін Валентин історик, м. Дніпро

художній та технічний редактор

Кислов Михаїл

Харлан Олександр

кандидат архітектури, м. Дніпро

Чухліб Тарас

доктор історичних наук, м. Київ

В.В. Грибовський

Переднє слово редактора

Фронтири міста 2012 • 1

В.О. Векленко 8

Козацька Самарь – паросток мегаполісу у Надпоріжжі

Бартош 25 Старенговский

«Циклоп» из Кодака. Жизнь и военная деятельность Кшиштофа Гродзицкого, генерала коронной артиллерии

Carte postale “Frontière mista” 2015 | 13

М.А. Кадомська 38 Київські зітхання катеринославця О.Г. Мокроусова Ковалевського: до 90-річчя від дня смерті Н.П. Чабан 70 Архитектор Иван Александрович Клименко. Материалы к биографии И.А. Клименко 85 Мой процесс с гражданским инженером Павлом Михайловичем Авдеевым. | Екатеринослав, 1886

В.С. Старостин 102

Комментарии

104

Carte postale “Frontière mista” 2015 | 14

Н.И. Юдина 105 «Город – моё больное место…» | заметки по поводу письма

екатеринославского губернского пробирера

С.В. Чирук 124 Будинок на межі

С В І Т Л О

Д Ж Е Р Е Л

Т.Л. Кузик 148 Між храмом і базаром: конфлікт новокодацьких священиків М. Сей 163 Пролетарская живопись | Молот. Еженедельник рабочей мысли и творчества.

Екатеринослав, 10 декабря 1922

Фронтири міста 2016 • 5

Н.Д. Бусыгина 165 Фотография из альбома. Материалы к реконструкции биографии семьи Удалеевых

173

174

К. Удалеева

Carte postale “Frontière mista” 2015 | 15

Дневник | Из коллекции А. Турбинского

Ян Валетов 175 Ночной вокзал | рассказ

В.В. Грибовський 189 Межа межі. Нотатки на полях книги Ігоря Чорновола. Рецензія на видання: Чорновол І. Компаративні фронтири:

світовий і вітчизняний вимір.

І.П. Чорновол 213 Межі порубіжжя: пограниччя проблем. Відповідь Владиславові Грибовському

К.О. Кислова 219 Галичина Україні. Чого слід та не слід чекати від потяга Львів–Київ. Херіто: спадщина, культура та сучасність. – Краків, 2015.

Вип. 21. «Галичина після Галіції»

С.І. Світленко 223 Рецензія на науково-довідкове видання. Козацькі старожитності в колекції Дніпропетровського

історичного національного музею ім. Д.І. Яворницького: каталог

Переднє слово редактора •

Концепцію цього альманаху, заявлену в першому випуску, було важко довести до п’ятого номера без втрат, змін, корегувань і свідомо допущених обмежень. Слово «фронтир», що для багатьох несподівано з’явилося в назві нашого видання1, мало за мету устійнити такий ракурс бачення міста, котрий спонукав би до розгляду його як одності зі складним розмаїттям, відстеження в ньому нескінченно різних поєднань унікальностей і находження в тому повторюваних регулярностей, виразних прикмет, придатних до зіставлень, порівнянь та узагальнень. Ідеться про запрошення, адресоване дослідникам та митцям, виявляти те, що піддається концептуалізації, долає позірну приреченість на опис дискретних одиниць, яка штовхає «приреченого» в липкі обійма політичних ідеологій, з їх обіцянками легкого відновлення «втраченої» цілості. Фронтир як розмаїття, простір співжиття несхожих людей, і демократія (в розмаїтті своїх форм) як умова врівноваження людської взаємодії – ось головні ідейні засади альманаху, виголошувані й уточнювані його засновниками за кожної нагоди 2 . Цей ракурс був свідомо протиставлений спробам уніфікації міського простору задля його привласнення через маніпуляції історією. У 2012 р., коли готувався перший випуск, у Дніпропетровську, місті з ідеологічною назвою, точилася дискусія про його перейменування, способи розповідання його минувшини, отже – датування. В тій дискусії все виразніше оприявнював себе імперський реваншизм. Тоді він ще рядився в демократичну тогу, зіткану з густого фіміаму благоістин щодо права городян «відновити» пам’ятники Єкатєріні ІІ, «воскресити» пам’ять про Єкатєрінослав та «пригадати» свій історичний зв’язок з «Новоросією», її «творінням». Хвиля «заєкатєрінювання» тоді прокотилася по головних містах Південної України, збуривши неоднозначні місцеві потоки 3 . Альманах «Фронтири міста» власне тоді й з’явився як місцева спроба рефлексії над грою політики з історичною пам’яттю, відстеження того, як пов’язані з нею конкретні символи стають інструментами – спершу культурного маркерування міського простору, а згодом – його політичного привласнення. Коли ж фіміам тої тоги розвіявся, реваншизм постав у готовому обладунку, вже пропахлому смородом смертей. І новоявлений злохитрий Одіссей щедро нагодував людською кров’ю воскреслу тінь «новоросійського» мерця. Тінь втілилась, перетворивши фронтир на фронт. 1

І.П. Чорновол, знавець світової літератури про фронтири, попри початкові сумніви у виправданості назви цього альманаху, все ж визначив його як перше спеціалізоване видання в Україні в галузі фронтирних студій (Чорновол Ігор. Компаративні фронтири: світовий і вітчизняний вимір. – К.: Критика, 2015. – С. 187).

Концепцію альманаху представлено на Другому міжнародному симпозіумі з дослідження пам’яті в м. Мехіко в листопаді 2013 р. (Segundo Simposio Internacional Multidisciplinario de Estudios sobre la Memoria «Memoria, Historia y Olvido: Nuevas Perspectivas Sociales». H. Puebla de Zaragoza, México, 14 y 15 noviembre de 2013). Також: Hrybovskyi V. The Ukrainian Almanac «Frontyry mista» (City’s Frontiers) / translated from the Polish by Paweł Łopatka // Herito: a bilingual English-Polish quarterly on Central European heritage and culture published by the International Cultural Centre. – Kraków, 2015. – № 21. – P. 174–175.

Грибовский В. Страсти по Екатерине: украинский гамбит // Экспедиция ХХІ. – 2008. – № 6 (73). – С. 10–11.

2016 • 5

Навіяний дофронтовим духом дискусії, цей альманах, здавалося, втратив під собою ґрунт і мав загубитися у водоверті стрічних потоків ідеологій та дражливих імпульсів історичних пам’ятей; рефлексія ніби стала надлишковою розкішшю. Тектонічні зсуви разюче змінили символічний простір міста. Український мегаполіс на Дніпрі імпульсивно відкинув нав’язану із зовні тінь Єкатєріни; пам’ятник на її честь з’явився в ньому лише у вигляді 60-сантиметрової бронзової моделі в експозиції Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького наприкінці 2013 р. 4 Місто позбулося радянських ідеологічних маркерів, уособлених іменем Григорія Петровського; зникли й пам’ятники його однопартійцям та їхні імена з назв вулиць і площ. Постало місто Дніпро з новим символічним виразом на старому ґрунті. Єдине, що лишається самоприреченому на рефлексію, – це сама рефлексія. Якщо попередні випуски альманаху залучали до розгляду широкий контекст історії європейських міст – від Дюнкерка до Самари, то цей, п’ятий випуск навів фокус об’єктива виключно на місто Дніпро та пов’язане з ним урбаністичне довкілля. Трансфокатор авторських інтересів наблизив до читацьких очей різноманітні сюжети з минувшини цього міста, котрі, вихоплені з множини можливого, жодним чином не можуть претендувати на статус нових «генеральних ліній» історичного наративу. Принцип мозаїчності (головної прикмети фронтиру) свідомо витримується, як і мікроісторичний підхід – розпізнавання великого в малому, промовляння про місцеве як таке, що є чимось більшим за просто місцеве. Ось чому в цьому випуску багато особистого, персонального; багато матеріалів, що промовляють не лише про близьке, але і тією чи іншою мірою споріднене з авторами. Та все ж, воно поставлене в позицію спонукання до рефлексії, далекої від банальностей краєзнавчого замилування. Сильний локальний акцент не мав завадити виразності теоретичної артикуляції. Два протилежні погляди на сутність фронтиру, спершу викладені в «Нistorians.in.ua»5 і обговорені в соціальних мережах, після авторських уточнень і доповнень теж знайшли місце на сторінках цього видання. Цей випуск альманаху наче завершує певний цикл, дійшовши до точки, з якої починався його рух. І тому він ніби підбиває підсумки самому собі, як і ставить питання про виправданість власного існування. В.В. Грибовський

В Днепропетровск привезли модель Екатерины II «от Затулина» // URL: http://glavred.info/kultura/ v-dnepropetrovsk-privezli-model-ekateriny-ii-ot-zatulina-266798.html. Таким був результат багаторічної роботи «Інституту країн СНД» на чолі з депутатом Держдуми РФ Константіном Затуліним.

Грибовський Владислав. Межа межі. Нотатки на полях книги Ігоря Чорновола «Компаративні фронтири: світовий і вітчизняний вимір» (К.: Критика, 2015. – 376 с.) // URL: http://historians.in.ua/index.php/ en/dyskusiya/1954-vladyslav-hrybovskyi-mezha-mezhi-notatky-na-poliakh-knyhy-ihoria-chornovolakomparatyvni-frontyry-svitovyi-i-vitchyznianyi-vymir-k-krytyka-2015-376-s.; Чорновол Ігор. Межі порубіжжя: пограниччя проблем (відповідь Владиславові Грибовському) // URL: http://historians.in.ua/ index.php/en/dyskusiya/1958-ihor-chornovol-mezhi-porubizhzhia-pohranychchia-problem-vidpovidvladyslavovi-hrybovskomu.

В.О. Векленко

директор Громадського історико-етнографічного ставрографічного Музею Хреста, м. Дніпро

КОЗАЦЬКА САМАРЬ – ПАРОСТОК МЕГАПОЛІСУ У НАДПОРІЖЖІ

Пониззя річки Самара здавна привертало до себе увагу дослідників. Ще у 1927–1932 рр. тут здійснювалися розвідки Дніпробудівської експедиції, дослідження тривали і в пізніші часи. Про це свідчать роботи Д.І. Яворницького, А.В. Добровольського, О.В. Бодянського, Д.Я. Телегіна та багатьох інших1. Основна увага належала добі енеоліту – бронзи та ранньозалізного часу, пізніші ж пам’ятки викликали менше зацікавлення. Але дослідження 1960-х років викликали подив і захоплення. Д.Я. Телегін так описував свої враження: «І раптом тут, у Дикому степу, навіть важко собі уявити, розмістилося велике місто слов’ян, місто русичів. Його рештки виявлені археологами. Оглядаючи цю місцевість, не знайдеш тут ні високих [валів], ні глибокого рову впродовж них, що є типовим для фортець, одначе відкрита тут матеріальна культура має дійсно міський характер… Місто на Огріні тяглося смугою понад Самарою на кілька кілометрів, до Попового мису, де також виявлені рештки києво-руських жител. Не виключена можливість, що глибока затока, відгороджена від Дніпро-Самарської акваторії Поповим мисом, слугувала гаванню»2 .

Важливість цієї території обумовлена і пошуками реального історичного коріння м. Дніпропетровська в світлі численних гіпотез 3, і археологічними дослідженнями Самарі-Богородицької фортеці при повній відсутності свідчень писемних джерел щодо давньої історії пам’ятки. 1

Археологічна спадщина О.В. Бодянського (до 90-річчя від дня народження) / під ред. Г.І. Шаповалова. – Запоріжжя: ЗНТ ім. Новицького, 2006. – 190 с.; Строкова Л.В. Славянские древности Днепровского Надпорожья в материалах Днепрогэсовской экспедиции 1927–1932 гг. // Древности степного Поднепровья III–I тыс. до н. э. – Д.: ДГУ, 1983. – С. 28–32.

Старостін В.С. Столиця степового краю. Дніпропетровськ. Нариси з історії міста. – Дніпропетровськ: ВАТ «Дніпрокнига», 2004. – С. 46.

3 Світленко С.І. Урбогенезис Дніпропетровська: особливості процесу в домодерні часи / Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження: зб. наук. пр. – Дніпропетровськ, ДНУ, 2010. – Вип. 8. – С. 13–25; Векленко В.А. Нательные кресты Самари–Богородицкой крепости: монография. – Д.: Изд-во ДНУ, 2010. – С. 78–95; Ковальова І.Ф. Місце Самарі у системі пам’яток Наддніпрянщини козацької доби. // Перлини козацького Присамар’я: містечко Самарь та Богородицька фортеця: [темат. зб.] – Д., 2008. – С. 73–77.

Векленко В.О. • Козацька Самарь – паросток мегаполісу у Надпоріжжі

Рис. 15. План фортеці, зображеної на адміністративній (?) печатці Самарі (за В.М. Шалобудовим)

16. Реконструкція зовнішнього вигляду містечка Самарь (за В.В. Бінкевичем и В.Ф. Камеко) Рис.

дальшого вивчення у руслі так званої «бродницької теорії» залюднення Середньої Наддніпрянщини. Численні знахідки золотоординської монети дозволили В.М. Шалобудову припуститися думки про можливість місцевого карбування пулів із триногою тамгою, які відсутні у знахідках із Сараю та інших центрів Золотої Орди36, тим більше, що серед реконструкцій стосовно історичної географії Золотої Орди XIII– XIV ст. знаходимо згадку про золотоординське місто (городище), назва котрого не відома, проте розташовувалося воно нижче порогів і умовно називається Запорозьким37. Тобто є два значних поселення, які контро люють початок і закінчення шляху через дніпровські пороги. Ординські монети, знайдені на території Богородицької фортеці і її посаду38, синхронні знахідкам із самарського лівобережжя, що свідчать про тісний зв’язок двох поселень та про можливе наступництво козацької Самарі слов’янському місту з Ігренського півострову. 36

Шалобудов В.М. Підсумки обробки нумізматичних знахідок з Нижнього Присамар’я… – С. 214–226.

Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в XIII–XIV вв.– М., 1985; Куликово поле: Большая иллюстрированная энциклопедия / под общ. ред. В.П. Гриценко. – Тула, 2007. – С. 202.

Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М., Векленко В.О. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці. Науково-довідкове видання. – Д., 2007. – 106 с.

Фронтири міста 2016 • 5

Таким чином, зафіксовані рештки значного слов’янського поселення на узбережжі лівого берега гирла Самари заслуговують, за І.Ф. Ковальовою, на назву міста 39 і розпочинають урбаністичну традицію на території сучасного Дніпропетровська. У подальшому, незважаючи на руйнацію більшості міст Київської Русі під час татаро-монгольської навали, життєдіяльність на пам’ятці продовжується і триває до кінця XV ст. Після розпаду Золотої Орди на кілька окремих ханств та початку фактично безперервних нападів Кримського ханства на українські землі життєдіяльність на поселенні у XVI ст. завмирає, але не припиняється повністю, що підтверджується і ставрографічними знахідками. Тим не менше, у пошуках безпечнішого прихистку населення переходить на правий берег р. Самари, до району сучасного сел. Шевченка, розташованого на території, знаній наприкінці XIX ст. як урочище Микільське, де на початку XVI ст. засновується козацьке поселення Самарь. Зведення на його місці наприкінці XVII ст. Богородицької фортеці та використання її в якості форштадту Катеринослава-Кільченського підтверджує тезу про певну безперервність урбанізаційного розвитку на території сучасного Дніпропетровська з XI–початку XII ст. *** Сьогодні, об’єднуючи комплекси археологічних знахідок, ми припускаємо, що зародження козацької Самарі40 пов’язане із трансформацією поселень пізнього середньовіччя у пониззі р. Самари, її розквіт припав на кінець XVI – першу половину XVII ст., а під час Руїни поселення занепало внаслідок активних бойових дій на Лівобережній Україні. Пізніше, на місці козацького поселення Самарь, тут збудували потужну Богородицьку (Новобогородицьку) фортецю, навколо якої заснували велике поселення, замешкане як вихідцями з Гетьманщини, так і запорожцями. Ще пізніше укріплення і поселення трансформувалися у Стару Самару, неподалік від якої у 1776 році було засновано Катеринослав І Кільченський, але то вже зовсім інші історії. Але виникнення козацького осередку, який звали за іменем річки, стало тим маленьким непомітним паростком, з якого через сотні років виріс потужний мегаполіс, який зараз теж набуває ім’я річки, на берегах якої він постав.

39 40

Історія міста Дніпропетровська / за наук. ред. А.Г. Болебруха. – Д., 2006. – С. 31.

Історія міста Дніпропетровська… – С. 7–36.

25 Бартош Старенговский

магистр, докторант Университета Марии Кюри-Склодовской (научные интересы – история вооружения и войсковая история XVII в.), г. Люблин (Польша)

«ЦИКЛОП»1 ИЗ КОДАКА Жизнь и военная деятельность Кшиштофа Гродзицкого, генерала коронной артиллерии (перевод с польского Е. Бугаёвой)

«Но вдруг молния на валах разорвала темноту, страшный грохот потряс скалы Днепра, и огненный шар, прочертив яркую дугу на небе, упал в степные травы. Это угрюмый циклоп Гродзицкий давал знать, что не дремлет…»

Такими словами был описан образ Кшиштофа Гродзицкого на страницах романа Генрика Сенкевича «Огнём и мечом». Личность Гродзицкого является удостоверением того, как благодаря собственным умениям и чертам характера можно многого достичь и удостоиться чести занимать наивысшие военные должности. Назначения на должности губернатора Кодака и генерала артиллерии свидетельствуют о богатом послужном списке этого выходца из околиц провинциального города Лукова, что невдалеке от Люблина. Медленно, но успешно он продвигался по ступеням военной карьеры в Речи Посполитой, становясь одним из самых видных знатоков артиллерийского дела своего времени. Кшиштоф Гродзицкий, происходя из Луковского захолустья, не имел лёгкого старта в карьере. Однако вместе с братом Павлом он был замечен и при поддержке одного из влиятельных магнатов получил элитное образование и приобрёл умения, благодаря которым оставил заметный след в польской военной истории. Семья и имущественный статус Род Гродзицких происходил из мазовецкого воеводства. В XV в. произошёл раздел рода на мазовецкую, подольскую и, разумеется, люблинскую линии. В XVII в. Гродзицких можно было встретить в Литве и на землях Малопольши. Резиденцией рода был Гродзиск, а род при1

Sienkiewicz H. Ogniem i mieczem // Тrylogia. – Warszawa, 1989. – S. 61. Литературное прозвище, присвоенное Гродзицкому Сенкевичем в романе «Огнём и мечом».

План і сучасний вигляд фортеці Кодак, зруйнованої запорожцями року 1648-го. Кресляр В. Соляник. 1926 р. Папір туш чорна, креслення (69×90 см). Фрагмент 1, 2. ДНІМ ім. Д.І. Яворницького, КП-38125

Фронтири міста 2016 • 5

Старенговский Бартош • «Циклоп» из Кодака

дование передали императорского генерала Хейстера, а также 5 полков пехоты и драгунский полк. Осаду решили отложить на будущий год, а за блокаду должен был отвечать Ян Фредерик Сапега, польный коронный писарь и региментарий Стефан Чарнецкий. С 16 на 17 ноября 1658 г. благодаря неустанным обстрелам и бомбардировкам подчинённым генерала артиллерии удалось захватить город. Кшиштоф Гродзицкий согласился быть заложником с польской стороны в переговорах со шведами. После того как они покинули город, в награду за инновационность и находчивость во время осады он был назначен губернатором Торуня и всей Пруссии. Это дало ему возможность вест и на этой территории защитно-оборонительные действия, благодаря чему коронная армия могла свободно действовать в Пруссии и постепенно вытеснять из неё шведов. Благодаря ему были разблокированы устья Вислы43. Несмотря на пожилой возраст, он продолжал отважно и изобретательно воевать, будучи примером для своих подчинённых. Даже на склоне лет был в состоянии завоевать Грудзёндз и Эльблонг. К сожалению, его бесконечная преданность военной службе привела к тому, что Гродзицкий не создал семьи и до конца жизни оставался холостяком. Единственной его близкой родственницей была дочь брата. Гродзицкий умер во второй половине 1659 года, оставаясь до самой кончины действующим кадровым офицером. Резюме Жизнь Кшиштофа Гродзицкого явилась примером того, как человек весьма не знатного происхождения сделал серьёзную карьеру и добился высот мастерства в сфере своей деятельности. Сначала недооценённый магнатами и воспринимаемый свысока, своими поступками доказал, что является личностью, с которой следует считаться и уважать. Требовательный и суровый к солдатам, одновременно был справедлив и заботился о них, рискуя даже собственной жизнью. Его жизнь может быть примером человека с непреклонным и сильным характером, который тяжёлым трудом и добросовестной службой занял достойное место среди лучших польских артиллеристов в пантеоне генералов коронной артиллерии, рядом с Кшиштофом Арцишевским, своим братом Павлом и Марцином Контским.

Mała encyklopedia… – T. I. – S. 418.

38 М.А. Кадомська

мистецтвознавець, києвознавець

О.Г. Мокроусова

історик архітектури, кандидат історичних наук, головний фахівець Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використанню пам'яток історії, культури і заповідних територій

КИЇВСЬКІ ЗІТХАННЯ КАТЕРИНОСЛАВЦЯ КОВАЛЕВСЬКОГО: до 90-річчя від дня смерті

Наприкінці 2013 року з’явилася книга «Замок зітхань»1 – про особняк, зведений у 1912–1913 роках в київських аристократичних Липках (нинішня адреса вул. Шовковична, 15/1). Автор цієї яскравої назви – перший і останній власник будинку, Микола Вікторович Ковалевський. Мистецтвознавець С. Гіляров, знавець світової культури, ще у 1930-х роках назвав особняк Ковалевського «однією з кращих у художньому відношенні будівель Києва»2. З цією думкою фахівці погоджуються і сьогодні. Микола Ковалевській став одним з п’яти головних героїв книги, основний сюжет якої побудований навколо реального листування архітектора з замовниками та виконавцями будівництва. Інші персонажі – це автор проекту архітектор Павло Федотович Альошин, його батько будівельний підрядник Федот Олександрович Альошин, дружина домовласника Анна Павлівна Ковалевська і, звичайно, – сам особняк. Вивчення обставин будівництва особняка Ковалевського ми проводили на основі дослідження особистого архіву архітектора П. Альошина, що охоплює складний період нашої історії – від останніх років імперської Росії до часу «розвиненого соціалізму». Епістолярний матеріал тієї доби, збережений у відносній повноті, сьогодні становить неабияку рідкісність. Сотні сторінок дозволяють відчути психологічну напругу атмосфери, в якій здійснювалося будівництво, що супроводжувалося коливаннями у виборі найкращих матеріалів, найнадійніших постачальників і найцікавіших творчих рішень, які не завжди відповідали бажанням або можливостям замовника. Близько сотні 1

Кадомская Мария, Мокроусова Алена. Замок вздохов или история о том, как поссорились Павел Федотович и Николай Викторович. – К.: Кий, 2013. – 424 с.

Гіляров С. Архітектура Києва передвоєнної доби // Соціалістичний Київ. – 1936. – № 4. – С. 39.

Кадомська М.А., Мокроусова О.Г. • Київські зітхання… Ковалевського

Записка Анни Ковалевської до Павла Альошина. Не датована Анна Ковалевська з сином на веранді та в купе київського особняка. Фото 1910-х рр.

70 Н.П. Чабан

писатель, член союза журналистов Украины, г. Днипро

АРХИТЕКТОР ИВАН АЛЕКСАНДРОВИЧ КЛИМЕНКО Материалы к биографии

Иван Александрович Клименко (1839–1914), имея бесспорно интересную биографию, тем не менее, относится к малоисследованным персонам в масштабе днепровской истории. Относительная известность Клименко в кругах русских искусствоведов связана с его личными качествами и принадлежностью к кругу друзей П.И. Чайковского. И.А. Клименко родился в Полтаве, в дворянской семье. Согласно семейному преданию, потомственное дворянство было получено только в царствование Екатерины ІІ. Будто бы во время путешествия по Гетманщине императрица как-то поинтересовалась у народа, берет ли взятки местный судья. На что услышала: «Що це вы, маты, да наш Ляксандра на губернатора с палкой набросился, когда тот совал ему взятку». И императрица якобы за это дала Александру Клименко потомственное дворянство. В семье до революции сохранялся этот документ с восковой печатью и личной подписью Екатерины1. Этот анекдот 1787 г., скорее всего, относится к прадеду нашего героя. Отцом же его был коллежский асессор Александр Сергеевич Клименко. Иван был вторым из его семи детей (старшим был Василий, а младшими Семен, Мария, Прасковья, Наталия и Елена)2. Из Полтавы юный Иван Клименко отправился покорять столицу. В 1852–1857 гг. он проходит курс обучения в Строительном училище, которое окончил с чином коллежского секретаря и званием гражданского инженера. По окончании училища получил назначение в новгородскую строительную и дорожную комиссию на должность помощника начальника искусственного стола, где проработав год, был переведен на должность помощника столоначальника в департаменте проектов и смет главного управления путей сообщения (с 1864 г. – столоначальник 2-го отделения). В 1868 г. вышел в отставку3. 1

Клименко Т.И. Воспоминания об отце / публ. Г.И. Белонович // Петр Ильич Чайковский. Забытое и новое: альманах. Вып. I. Сост. П.Е. Вайдман и Г.И. Белонович. (Труды ГДМЧ). – М.: ИИФ «Мир и культура», 1995. – С. 160.

Указ герольдии об утверждении во дворянстве последовал 20 июня 1850 года за № 4969. Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Полтавской губернии. Полтава, 1898. – С. 334

Барановский Г.В. Юбилейный сборник сведений о деятельности бывших воспитанников Института гражданских инженеров. (Строительного училища) 1842–1892. – Спб., 1893. – С. 155;

МОЙ ПРОЦЕСС с гражданским инженером Павлом Михайловичем Авдеевым Архитектора Клименко *

Екатеринослав Типография Я. М. Чаусского 1886

* Публикация осуществлена на основе использования средств современного русского языка при максимальном сохранении стилистических особенностей оригинального текста; выделенное автором набрано курсивом. Сокращения раскрываются в квадратных скобках. Оставлен без изменений ссылочный аппарат издания 1886 года, расположенный внизу страницы и обозначенный в основном тексте астерисками. Цифровые индексы со сквозной нумерацией относят читателя к комментариям, подготовленным днипровским историком В.С. Старостиным, которые расположены после основного текста.

Фронтири міста 2016 • 5

Вместо предисловия

Ложные толки в публике о моей роли в настоящем процессе, основанные на инсинуационном оповещении бывшей газеты «Днепр» о возникновении процесса и на намеренно искажённом сообщении той же газеты об исходе процесса в 1-й судебной инстанции, составляют главную причину, побуждающую меня к напечатанию его в полном его объёме, чтобы, таким образом, раскрыть всю истину перед местным обществом, к которому принадлежу уже девятый год и мнением которого не имею оснований не дорожить. Такое полное раскрытие истины, по всей вероятности, ослабит усердие неуловимых и невидимых авторов помянутых толков и несомненно даст возможность всякому правильно взглянуть на дело и составить о ролях действующих в процессе лиц самостоятельное суждение, свободное от влияния вышесказанных лжетолкователей. Опубликование этого процесса я считаю полезным также ещё и потому, что он может иметь с чисто принципиальной стороны интерес для всех русских архитекторов, ибо процесс этот представляет, хотя и частный, но весьма характерный и поучительный пример отношения некоторых специалистов к вопросу об архитектурной собственности и их понятий о корпоративной чести.

Дозволено цензурой. Одесса, 4-го марта 1886 года

Клименко А.И. • Мой процесс

101

робных чертежей, а не спекулировать на неясность отношений этих лиц к Думе и на полное неведение их по вопросу о значении в постройке исполнительных и детальных чертежей. Само собою разумеется, что если бы г[осподами] Авдеевым и Анохиным был соблюдён указанный выше порядок, то дума несомненно оценила бы правильность его и, может быть, нашла бы необходимым приобрести для всех лиц сделанные мною чертежи. Во всяком случае, если г[оспода] Авдеев и Анохин считали почему-либо себя вправе исполнять постройку не иначе, как согласно с моими чертежами, то почему они не потребовали от меня тех чертежей лично ли, или через думу, через полицию и даже через суд? Если же они хотя на минуту сомневались в своём праве требовать от меня чертежи, то неужели прилично было пользоваться результатами моего труда на том только основании, что у меня не было средств физически воспрепятствовать такому пользованию... Если не ошибаюсь, это, кажется, называется «насилием»... А что бы вышло в таком случае, если бы я, доведя свою постройку примерно до половины, приостановил на неопределённое время дальнейшие работы?.. Одно из двух: или они принуждены были бы составить собственные исполнительные чертежи и продолжать по ним свои работы, или же подождали бы, когда я снова приступлю к работам, чтобы «поплестись» вслед за мною и показать всю комичность и нелепость своего положения... Таким образом, из предыдущих рассуждений вытекает следующее: если допустить, что полная тождественность архитектурной декорации во всех номерах есть необходимое условие, то отсюда ясно, что архитектор, сделавший разработку проекта, положим, для г[осподина] Рабинова, вместе с тем сделал уже то же самое и для г[оспод] Мирошниченко, Пчёлкина, Ефанова и др.; следовательно, активное участие всякого другого архитектора в исполнении сказанной разработки, кроме автора её, представляется немыслимым. С таким-то взглядом я и вступал в дело постройки лавок; и по совести скажу, что, вступая в него, я, естественно, полагал принести свой труд на пользу моей семьи и никак не рассчитывал, что мне придётся кормить ещё и господ товарищей по профессии... Архитектор Клименко 16-го февраля 1886 года Екатеринослав

104

| *

Фронтири міста 2016 • 5

carte postale “Frontière mista” 2016 | 14

* Екатеринослав. Часть проспекта

Почтовая карточка Дитятковского товарищества, 16. Из коллекции Г. Цапова.

105 Н.И. Юдина

проект-менеджер Международного союза немецкой культуры, г. Москва, РФ

«ГОРОД – МОЁ БОЛЬНОЕ МЕСТО…» (заметки по поводу письма екатеринославского губернского пробирера А.И. Голенкина профессору Московского университета Н.Н. Любавину1)

Будучи спрошен: Отчего химики столь многоумны? – не боясь солгать, ответствую: От непрерывного надзиранья над сутью веществ и препаратов. Козьма Прутков

Предлагаемое вниманию читателя письмо связывает между собой, по прихоти исторической случайности, академическую науку и рутинную практику, провинциальный Екатеринослав конца позапрошлого столетия и динамичную в сравнении с ним первопрестольную. И если о химике Николае Николаевиче Любавине, в течение 20 лет (1886–1906) возглавлявшем кафедру технологии и технической химии Московского университета, имеется ряд публикаций 2, освещающих его общественную и научную деятельность, то скупое упоминание об авторе публикуемого письма А.И. Голенкине на сайте ГП «Днепрстандартметрология»3 не содержит главного: более десяти лет своей профессиональной карьеры, с 1897 по 1908 годы, Александр Ильич посвятил работе на благо города Екатеринослава и Екатеринославской губернии. Но в то же время оба они, и автор, и адресат, имеют непосредственное отношение к бурно развивавшемуся в России со 2-й половины XIX века промыслу – производству золотых и серебряных изделий. Родоначальник купеческой династии Любавиных, Дмитрий Павлович, бывший крепостной князей Белосельских-Белозерских, обосновавшийся в 1814 году в Петербурге, одного из своих внуков, Николая, 1

Сестра моего деда, Анастасия Павловна Юдина (1901–1989) – опекун, душеприказчица и наследница дочери профессора Николая Николаевича ЛюбавинаТатьяны Николаевны сохранила для потомков данное письмо, которое публикуется впервые.

Блох М.А. Николай Николаевич Любавин // Химия в СССР за десять лет 1917–1927. – М., 1927. – С. 139–140; Романова Н.Н. Н.Н. Любавин: Страницы из жизни // Годичная научная конференция, посвященная 80-летию Института истории естествознания и техники им. С.И. Вавилова РАН, Том 1. – 2012, – С. 367–370; Морачевский А.Г. Очерки об ученых-химиках России и зарубежных стран. XIX век и первая половина ХХ века. – СПб.: Изд. Политехн. ун-та, 2005.

URL: http://www.dgcsms.dp.ua/ua/hist/index.shtml.

116

Фронтири міста 2016 • 5

Судя по карандашным пометкам на обороте письма, профессор Любавин немедленно откликается на этот призыв о помощи. Полагаю, что в Екатеринослав был выслан не только список вышедших в предшествующее десятилетие трудов отечественных и зарубежных авторов, освещавших промышленное получение воска и его физико-химические свойства, но и сами оригиналы, ведь отличительной чертой Н.Н. Любавина как преподавателя было стремление облегчить обучаемым доступ к научному знанию. Еще будучи приват-доцентом Санкт-Петербургского университета, он вступает в Общество вспомоществования студентам СПбГУ и привлекает к членству в нем отца и братьев, а также родственные купеческие семейства – Медниковых и Варгуниных. Когда в 1905 году было завершено строительство нового лабораторного здания для московской университетской кафедры технической химии, Николай Николаевич, не состоящий уже формально в преподавательском штате, целенаправленно формирует ее книжный и журнальный фонд для облегчения научной работы студентов. Обозначая историческую преемственность деятельности кафедры, в 1906–1907 гг. он публикует в журнале «Русский Архив» ряд биографических очерков о московских профессорах технологии и технической химии – М.Я. Киттаре, И.А. Архипове, И.И. Канонникове, ориентируя молодых ученых на использование накопленного научного опыта. Выпуская с 1897 года многотомный фундаментальный труд «Техническая химия», профессор Любавин берет на себя почтовые расходы по рассылке книг заказчикам. Кстати, в 6-м томе детально рассматривается со ссылкой на первоисточники промышленное получение воска, как выплавного, так и экстракционного (что так занимало А.И. Голенкина), и их эталонные свойства (кислотное, эфирное и йодное число, температура плавления, удельный вес, капиллярная константа)11. И, наконец, последний факт, еще ждущий своего исследователя. Вряд ли можно назвать случайным совпадением, что в городе Архангельске, где с 1907 года служит сын ученого, инженер-механик Дмит рий Николаевич Любавин, гласный городской Думы, в «Известиях Архангельского городского общественного управления» за 1911 год публикуется в разделе «Духовная культура» следующее сообщение: «Москва. …На днях в городской университет имени Шанявского поступило от неизвестного пожертвование в размере 2000 р. на лабораторию для занятий по органической химии». Следует напомнить, что взгляды Н.Н. Любавина на нравственный долг ученого и неразрывную связь науки с практикой сформировались 11

Любавин Н.Н. Техническая химия, т. 6, Часть 2. – Москва: тип. С.К. Попова, 1914. – С. 816–822.

Юдина Н.И. • «Город – моё больное место…»

119

Ксения Ильинична Голенкина (1876–1944)

вопросом времени. Из-за необходимости ждать открытия вакансии в московском пробирном управлении он временно переводится губернским пробирером в Тулу, подчиненную московскому пробирному округу. Его служба там продолжается в течение 1908–1910 годов, после чего надворный советник Голенкин с семейством вновь обретает московский адрес. В 1915 году он проживает совсем рядом со своим университетским наставником Н.Н. Любавинім – в доме 11 на углу Большого Новинского и Панфиловского переулков, ныне поглощенных магистралью Нового Арбата. Наверняка он наносит визит Николаю Николаевичу и получает в дар недавно вышедший из печати очередной том «Технической химии». К моменту роковых событий 1917 года коллежский советник Голенкин становится заместителем управляющего Московского окружного пробирного управления. Какой поворот происходит дальше в его судьбе (учитывая его прямодушие и идеализм), остается только гадать. Во всяком случае, когда в 1919 году умирает Варвара Ильинична Голенкина (Ростовцева), у ее постели дежурит только невестка Екатерина. Трагично складывается и судьба профессора Любавина: замерзая и голодая, стойко перенося

120

Фронтири міста 2016 • 5

ночные обыски и квартирные уплотнения, Н.Н. Любавин заканчивает рукопись 7-го тома своей «Технической химии». На середине последней главы, 27 декабря 1918 года, сердце его остановилось. Где на свои скудные средства похоронили его жена и дочь, неизвестно. «Большевики уморили папу голодом…», – вот единственное, что решилась рассказать Татьяна Николаевна Любавина о тех страшных временах спустя почти полвека сестре моего деда. Своим заметками мне хотелось бы внести малую лепту в восстановление исторической памяти о людях, которые сто лет назад подвижнически трудились ради нашего будущего. И выдающиеся, и рядовые представители научно-технической интеллигенции, чьи портреты я схематично попыталась набросать в этой статье, – это непреходящий нравственный ориентир для нас, их далеких потомков.

P.S. Уже поставив точку и отправив в редакцию это повествование, Наталья Юдина получила доступ к воспоминаниям ещё одного члена этой неординарной семьи – Ольги Семёновны Ростовцевой, племянницы главного героя исследования. Публикуем без комментариев те отрывки из них, в которых встречается имя Александра Ильича Голенкина.

Юдина Н.И. • «Город – моё больное место…»

123

удар грома среди ясного неба! Прошло 70 лет после этого события, а я помню все подробности этих дней! Это было для меня первое большое горе, первая реальная смерть близкого человека. Папу оперировал хирург, которого он знал со студенческих лет, но они недолюбливали друг друга, почему, мне не объясняли. Лежал папа в одноместной палате во 2-й градской больнице, за ним ухаживала специально нанятая сиделка. Я видела папу после операции только один раз, за 23 дня до его смерти. Приехали мы втроем; Таня, Альма и я. Я привезла свой первый дневник за первый месяц учебы, в нем были одни пятерки. Я обратила внимание, что папа, превозмогая тяжелое состояние, хотя и посмотрел мои оценки, но оживленно не реагировал. Его мучила глубинная, очень частая икота. Мы в своем неведении подумали, что так всегда бывает, а это уже были предвестники конца. В те времена никаких антибиотиков не было, но перевязки и удаление гнойных выделений надо было делать. Ведь за два-т ри года до этого гнойный аппендицит случился у дяди Саши. Он попал в частную лечебницу, и врач предупредил, что он сделал все, что было в его силах, но первые 34 дня ничего сказать не может. И все обощлось благополучно. У мамы с детства было слабое здоровье, слабым местом были легкие (она много раз болела воспалениями и плевритом) и сердце, оно все слабело и слабело. Да и положение в стране было тяжелое – не было нормального питания, лекарств. Сердце поддерживали уколами камфары. Приходившая сестра не соблюдала чистоту, и у мамы на обеих руках образовались инфильтраты, температура поднялась чуть ли не до 40 градусов. Тревога была большая: воспаление легких и плеврит уже проходили, и вдруг рецидив. Срочно вызвали врача, фамилия его была Абессаломов, и жил он в конце Сущевской улицы, где теперь станция метро Новослободская. Поняв, что дело в инфильтратах, а не в легких, все успокоились, но сердцу нагрузка была вредна. Болезнь мамы пришлась на лето [1919 г.], было жарко и душно, окна сначала держали закрытыми, потом, по совету врача, дверь на балкон держали открытой, и дышать стало легче. В то время почти каждый день приезжала тетя Катя, жена дяди Саши Голенкина, помощи от нее было мало, а внимания к себе она требовала много. Она восклицала: «Ах, какой воздушок!» и без конца требовала кофе свежей заварки. Примерно в то же время к нам со всеми вещами переехала тетя Киса: дом на Новослободской улице национализировали под квартиры для рабочих с завода Листа, и всем жильцам как буржуям предписали срочно выехать. Здоровье мамы быстро ухудшалось, у нее началась водянка. Постепенно жидкость накапливалась, и настал момент, когда начался отек мозга. Врач считал, что ему в этой ситуации делать нечего, что ей осталось жить несколько дней, но она прожила еще 2 недели. Схоронили мы ее на том же кладбище Скорбященского монастыря, могила ее была недалеко от могилы папы. Но дальнейшая судьба кладбища оказалась печальной: в 1928–1930 годах весь участок монастыря решили превратить в детский парк. Было разрешено вырыть старые захоронения и перенести на другие кладбища. Это стоило дорого и в смысле денег, и морально. У нас с Таней не было ни денег, ни присутствия духа...

124 С.В. Чирук

аспірант кафедри історії України Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара

БУДИНОК НА МЕЖІ

Національні, релігійні та соціальні кордони у містах нерідко мають досить конкретні географічні межі. В полікультурних містах існують райони національних меншин, у великих міських центрах – бідні та багаті квартали. Мешканці таких районів, особливо на їх пограниччі, можуть контактувати між собою, переймати звички та поведінкові стереотипи, виробляючи власну поведінкову та побутову культуру. Не було виключенням і село Кам’янське Катеринославського повіту Катеринославської губернії (сучасне м. Кам’янське Дніпропетровської обл.). Хоча формально до 1917 р. село Кам’янське не мало статусу міста, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. воно вже жило міським життям. Після побудови металургійного комбінату в 1889 р. селище почало динамічно розвиватися, наповнилося іноземцями, перш за все – поляками, сформувалися квартали, які стратифікувалися за соціальною ознакою, що було тісно пов’язано із посадовим становищем на заводі. У так званій Верхній колонії жила заводська верхівка та інші люди високого рангу, тоді як в Нижній колонії – робітники. Соціальна класифікація по районах стала іще більш виразною після революційних подій 1905 р. Верхню колонію обнесли муром, схожим на фортечний, а вхід до неї, як до середньовічного замку, містився у фортечній брамі (частина муру зберіглась до сьогодні). Але не всі робітники жили в межах колоній. Частина з них обживала призаводську територію, викуповуючи землю в селян із Кам’ян ського (район колишньої вулиці Першої Садової та сучасної вул. Слов’янської)1. Місцеві мешканці, котрі жили поблизу Верхньої колонії, але, все ж, поза її межами, перебували в умовах, кращих за інших робітників, однак не належали до соціальної верхівки. Життя тут відрізнялося від інших частин міського осередку, поєднуючи в собі різні елементи, і саме тому становить найбільший інтерес для дослідження міських фронтирів. Зіткнення різних культур та соціальних станів робило це місце своєрідним фронтиром, зі своїм специфічним життям. Відтворивши його, ми зможемо краще зрозуміти історію міста в усьому 1

Принаймні, на плані Верхньої колонії ці місця не зазначені. Див. Чабан М. Мандрівки старим Кам’янським. – Дніпропетровськ, 2004. – С. 144.

1. Схема садиби Жуковицьких із позначенням місць розташування навколишніх ділянок. Кінець 1960-х – 1970-ті рр. Схема

План двору: 1 – будинок 2; 3; 4; 5 – сараї 6 – колодязь 7 – ворота 8; 9 – майданчики 10; 11 – квітники 12; 18 – дворики 13; 54; 60 – паркани 14; 15; 16; 17 – хвіртки

1м

127

19 – гойдалка 20 – місце для рубки дров 21 – клітки з крілями 22 – собача будка № 2 23; 24; 25; 27; 28 – городи 26; 29 – виноград 30 – ванна 31; 32 – нужники 33 – канава 34 – гора попелу 35 – бузина 36 – ялинка 37 – лавка 38; 39; 41; 42 – абрикоси 40 – слива 43 – 52 – вишні 53 – доріжки 55 – бузина 56 – проліски 57 – плющ 58 – троянди 59 – кропива 61 – собача будка № 1 62 – висока кам’яна стіна 63 – місце для багаття 64 – місце розташування літньої кухні на дворі (просто неба) в 1920-х – 1940-х роках (в 1960–1970-ті рр. відсутня). Примітки: в масштабі зображено тільки садибу Жуковицьких. Всі інші зображення подано умовно. * Прізвище встановити не вдалось

138

Фото 8.

Ольга Валеріївна Чирук (Рожкова) та Марія Михайлівна Боркун (Жуковицька) на подвір'ї будинку, кінець 1960-х

Фронтири міста 2016 • 5

9. На фоні будинку. Зліва на право: Володимир Сергійович Піщанський, Ольга Валеріївна Чирук (Рожкова), Валерій Іванович Рожков, приб. 1976 р. Фото

Утім, родина не тільки приростала, але і втрачала своїх членів. Десь після 1912 р. пішла з життя старша донька Михайла Петровича – Ганна. Через нещасне кохання дівчина покінчила життя самогубством. Величезна втрата спіткала родину в 1940 році, коли з життя пішов голова родини – Михайло Петрович Жуковицький. Будинок втрачав своїх мешканців і з інших причин. Так, після Другої світової війни і конфліктів з родиною Боркунів, обійстя залишила родина Івана Жуковицького, перебравшись до Черкаської області. Стиль життя Контакти з винаймачами житла та характер місця проживання не могли не вплинути на спосіб життя родини Жуковицьких. Так, донька Михайла Петровича, Марія, вільно володіла польською мовою, товаришувала із поляками та чимало від них переймала, особливо – у кулінарії. Суп вона називала не інакше як «зупа», причому робила його не за українським звичаєм, а за польським рецептом – з помідорами або томатпастою та рисом. Готувала штруделі з маком, які називала «струцель» та чудові бісквіти. Потяг до кулінарії прислужився згодом. На по-

Чирук С.В. • Будинок на межі

145

улок, запада усадьба Георгия Менниксара, севера проулок и юга усадьба моя Орловской, арендуемая покупщиком Жуковицким; причем покупщику Жуковицкому предоставляется право бесплатно пользоваться проездом по проулку проведенному на Садовую улицу по моей Орловской усадьбе шириною в два погонных саженя между усадьбами Гришина и продавщицы Орловской и на Немецкую улицу мимо усадьбы Менниксара в такой же ширине. Уплату повинностей лежащих на продаваемой земле покупщик Жуковицкий принял на себя. А взяла я Орловская с него Жуковицкого, за проданное имение денег в окончательный расчет двести двадцать пять рублей, с коей суммы все расходы по совершению и утверждению купчей крепости относятся на счет покупщика Жуковицкаго. До сего имущество это никому не продано, не заложено, в аренду не отдано, никому по закону не передано и не отписано, если же кто в оное почему либо будет вступаться, продавщица и наследники мои покупщика и наследников его от тех вступщиков и убытков могущих быть от сего обязаны очищать как следует по законам. Для совершения сего акта были представлены ему нотариусу все вышепоименованные документы. Акт этот совершенный и.д. Каменского нотариуса Крюкова – Барышем, утвержден старшим нотариусом Екатеринославского окружного суда семнадцатого марта тысяча девятьсот четырнадцатого года без взыскания актовых, крепостных, публикационных и канцелярских пошлин согласно высочайше утвержденнаго 14 июня 1910 года закона и определено главную выпись на простой бумаге согласно того же закона выдать крестьянину Михаилу Петровичу Жуковицкому. Выпись эта слово в слово сходная с подлинным актом, внесенным в крепостную книгу, отмеченным в крепостном реестре № 2, часть 212, на странице 111 под 19 и выдана ему же Жуковицкому. Дело 1911 г. № 15953. Виправлено: «Жуковицкий, саженей». Закреслено: «Ментока». Марта 21 дня 1914 года. И.д. Старшего нотариуса. Печатка

№4 Выпись из крепостной Екатеринославского нотариального архива книги за 1914 год, по Екатеринославскому уезду, № 2, часть 13, страница 677, № 268. 1 Тысяча девятьсот четырнадцатого года января двадцать первого дня, явились к Тихону Игнатьевичу Барышу исправляющему должность, Михаила Васильевича Крюкова, Каменского Екатеринославского уезда нотариуса, в контору его находящуюся в селе Каменском в его же доме, лично ему известные и имеющие законную правоспособность к совершению актов: жена крестьянина и жителя села Тритузнаго, Каменской волости, Екатеринославского уезда, Устиния Ивановна Орловская, урожденная Губская, и крестьянин села Сергеевки, той же волости, Фатежского уезда, Курской губернии, Михаил Петрович Жуковицкий, живущий в селе Каменском, Екатеринославского уезда, в сопровождении лично ему известных свидетелей: почетного гражданина Аврама Михайловича Смирнскаго, мещанина Ми-

Т.Л. Кузик

старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України

МІЖ ХРАМОМ І БАЗАРОМ: КОНФЛІКТ НОВОКОДАЦЬКИХ СВЯЩЕНИКІВ

Хочъ грѣшно, абы потѣшно. Климентій Зіновіїв. Приповісті посполиті1 А старий небіжчик не раз в шинку і хрестив Дитину, на купалах скакав і колядувати ходив. По весіллях, було, не тільки старостує, Хоть у приданах ще було і дружкує. А вінчав небіжчик не тільки з кумою, – Хоть би хто десь прийшов – із рідною сестрою! Да вже ж він, покійник, не менше гріхів знав, Та парафіян своїх так не мордував. Вільно тоді було, що хотіть, робити, Не принуждав, царство йому небесне, до церкви ходити. Іван Некрашевич (?). Замисел на попа 2

Документи, що пропонуються увазі читача, дають рідкісну нагоду зазирнути до повсякдення Нового Кодака середини XVIII ст. Крізь «бунт» вікарія Свято-Миколаївської церкви Кирила Филипова проти свого настоятеля та його девіантну поведінку увиразнюється чи не весь символічний «міський» простір Нового Кодака: церква, паланка, базар; крізь нудний канцелярський дискурс «свідчень» та «доношеній» прохоплюються відлуння чи то карнавальних форм народної культури, чи то різного роду словесних сміхових писань 3. Поштовхом до конфлікту стало висвячення в червні 1747 р. до Свято-Миколаївської церкви другого настоятеля на третю частину парафії. Ним став Іоанн Васильович Зеленський – зять чинного на той час настоятеля Іоанна Терпила, «ставленник ведомства Коша Запорожского»4. Остання формула означає відсутність в аколіта рекомендації духовно1

Зіновіїв Климентій. Вірші. Приповісті посполиті / підг. тексту І.П. Чепіги. — К.: Наукова думка, 1971. URL: http://litopys.org.ua/klyment/kly08.htm#page211.

Цит. за URL: http://litopys.org.ua/old18/old18_25.htm#nekr5.

Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса. – М.: Худож. лит.,, 1990. – Изд. 2. – С. 9.

Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі – ЦДІАК України), ф. 127, оп. 1020, спр. 551, арк. 55.

Н.Д. Бусыгина

коллекционер, г. Днипро

ФОТОГРАФИЯ ИЗ АЛЬБОМА Материалы к реконструкции биографии семьи Удалеевых

Эта фамилия хорошо знакома коллекционерам екатеринославских древностей. Пришло время познакомить с ней и более широкий круг. Сделать это можно несколькими путями. Например, начать так. «22 августа 1883 года, утро. Семен Филатьевич ждал, пока высохнут чернила. Удовлетворенный, предвкушая скорую женитьбу, перечитывал письмо: „Многоуважаемая Вера Павловна! Со слов наших родителей я заключил согласие в будущем нашем предприятии, но Вам я до сего времени не смел ничего выразить. Теперь настало время, так позвольте сделать Вам письменное предложение и просить Вашей руки, которая бы могла быть мне помощницей в будущем времени. Кланяюсь низенько, желаю быть здоровым. Жду Вашего согласия. Остаюсь с истинным почтением, известный с чувством, С. Удалеев. Надеюсь, что отпишите. Адрес: Ярцево. М.Б.Ж.Д. Фабрика Хлудова”. Дело сделано».

Чтобы провести читателя сквозь последующие годы жизни нашего героя и далее – вплоть до настоящего времени, требуется талант драматурга. Остается надеяться, что когда-нибудь мы сможем прочитать такой роман или увидеть постановку на сцене театра. Или так. «20 марта 2005 года. Встреча у памятника Шевченко назначена на 10 часов. Опаздывать нельзя. Наконец, альбом у меня в руках. Он, действительно, хорош. Даже лучше, чем я могла себе представить. Но цена неподъемная. Жаль. Альбом уйдет в другие руки…» И показать довольно интересную десятилетнюю историю – продажи-покупки фрагментов архива семьи – как бы пунктирной строкой. Но эта история не запротоколирована. Не является правдивым и приведенный эпизод. Как собиратель екатеринославских артефактов, я нежно любл ю все кусочки бумаги, которые несут информацию столетней и более истории. Еще больше – старые фотографии, которые дают возможность увидеть действующие лица этой истории. Поэтому постараюсь коротко познакомить вас с удивительной семьей Удалеевых, используя информацию из писем (самое раннее из которых я привела в начале), открытых писем или открыток, фотографий, дневников и различных документов. Уникальна эта семья тем, что она всё это сохранила. На

172

Фронтири міста 2016 • 5

Семейный альбом Удалеевых в собранном и разобранном виде. Фотография В. Жиденко, 2004 г..

Ян Валетов |

НОЧНОЙ ВОКЗАЛ | рассказ

176

О Б Р І Ї

С Л О В А

Фронтири міста 2016 • 5

* В иллюстрировании использована графика художника Тимофея. Строганова (г. Днипро).

Ян Валетов • Ночной вокзал

177

Идя вдоль стены вагонов, он глубоко вдохнул холодный воздух. Над вокзалом висел неровный гул голосов, клочковатый туман и снег падали на асфальт медленно и печально, Неба не было видно. Казалось, над головой потолок, низкий, плохо выбеленный, набухший от вытекшей где-то наверху воды. Он спустился в душный подземный переход, пахнущий плохим табаком и кирзовыми сапогами, пересек зал и вышел на привокзальную площадь. Трудно обмануться в своих ожиданиях, возвращаясь куда-нибудь после долгого отсутствия. Ничего не изменилось, кроме, разве что его самого. Даже ночь не сумела разогнать вокзальную суету и, хотя квартиры в жилых домах казались мертвыми, он знал, что там по-прежнему живут люди, привыкшие к постоянному гулу за окнами, люди, ночной сон которых не в силах прервать ни плач, ни смех, ни беспрерывное гудение моторов. Справа, возле ресторана, на остановке такси, выстроилась небольшая очередь – последние полуночники-пассажиры. Он знал, что через несколько часов жизнь на привокзальной площади вспыхнет вновь, но сейчас всё угасло под холодным заспанным небом. Он свернул налево, вошел в кабину таксофона, поставил чемодан у ног и в нерешительности замер, набрав первые три цифры. Семь лет, как он оставил этот город и все, что его с ним связывало. Пять лет как он побывал здесь в последний раз. Срок не так велик. Ему всего тридцать два. И, вроде бы исполнилось все, чего он желал. Столько лет учебы должны были принести плоды. Это, бесспорно. Университет... Да, точно... Окончил его в семьдесят пятом. Целая вечность, если задуматься. И целую вечность не видел ее. Столько раз брал в руки телефонную трубку. Столько раз говорил себе, что сегодня же вечером в гостиничном номере или в своей еще пахнущей новыми обоями квартире сядет за стол и напишет письмо… Но…

188

2016 • 5

а расправлять его Игорь побоялся, чтобы не разбудить попутчицу. Он недоуменно повертел цветы в руках, хотел положить их на столик, но передумал и улыбнулся своим мыслям. Парень все также курил у окна. Игорь стал рядом и достал сигареты. – Вы из шестого купе? – спросил он, щелкая зажигалкой. – Да, – буркнул спортсмен сквозь зубы. – Жена ваша спит? – Ну да, а что? – спросил спортсмен заинтересованно, – Игорь протянул ему букет и сказал, словно был в чем-то виноват. – Подарите–ка ей эти цветы. Вы понимаете, – зашептал он, опережая вопрос, – я сегодня ждал одну женщину... Она должна была ехать со мной... Но она... Но она не пришла... Не поехала... Со мной – не поехала. – Он улыбнулся, пряча глаза. – А ваша – пришла... Они ведь очень любят, когда им дарят цветы. Страсть, как любят...

В.В. Грибовський

кандидат історичних наук, редактор історикокультурологічного альманаху «Фронтири міста»

МЕЖА МЕЖІ. НОТАТКИ НА ПОЛЯХ КНИГИ ІГОРЯ ЧОРНОВОЛА [Рецензія на видання: Чорновол І. Компаративні фронтири: світовий і вітчизняний вимір. – К.: Критика, 2015. – 376 с.]

Вихід у світ монографії Ігоря Чорновола про дослідження фронтирів без перебільшення можна назвати помітною, важливою і давно очікуваною подією. Високий градус її актуальності завдячує тому, що частота вжитку слова «фронтир» в українському суспільному просторі за останні десятиліття зростала ніби в оберненій пропорції щодо поквапу вітчизняних істориків у визначенні предметного поля його докладання. Звісно, від історії не варто вимагати надмірного поспіху, особливо в ситуації розгубленого позирання з-під радянських ідеологічних завалів упродовж до непристойності довгого часу. Напрацювання Ярослава Дашкевича, Сергія Леп’явка, Віктора Брехуненка, Володимира Кравченка та інших українських дослідників терпляче долали інерцію похідного від СРСР ізоляціонізму, спираючись на західні дослідження фронтиру і пробуючи виробити на їхній основі власні концептуалізації. Не було поквапливим і вивчення «теорії фронтиру» Ігоря Чорновола, що тривали більше 10 років і були апробовані в кількох десятках наукових статей, перш ніж зматеріалізувалися в окремій книзі. Як об’єкт дослідження І.П. Чорновол обрав «процес становлення та розвитку теорії фронтиру», за предмет визначив «пізнавальний потенціал компаративного підходу до тези про фронтир» (с. 14). Втім перші ж сторінки книги (14–15 та наступні) показують дублікатне використання понять: «теорія», «концепція», «теза», «дисципліна», котрі докладаються до фронтиру без жодного розрізнення. Великий науковий напрямок вивчення не розмежованого порубіжжя, що сформувався наприкінці ХІХ ст., оприявнений у розмаїтій термінології, котра сама по собі може скласти предмет для наукових спостережень. Тож і авторові не вповні вдалося приборкати цю множинність та провести одне чітко визначене поняття, як-от «теорія фронтиру», через всю книгу. Її ж багатий вміст подає не лише систематичний виклад теорій про фронтир, але й промовляє про розмаїття ідей, методів, підходів, дослідницьких технік і матеріалів дослідження. Джерельна база монографії складається здебільшого з англомовних опублікованих матеріалів, що отримали особливо цікавий вигляд в авторській систематизації. І.П. Чорновол виокремив дві групи

212

Фронтири міста 2016 • 5

Мої нотатки на полях цієї книги, люб’язно подарованої мені автором з пропозицією написати незаангажовану рецензію на неї, жодним чином не применшують наукове і дидактичне значення викладених у ній напрацювань. Монографія І.П. Чорновола «Компаративні фронтири: світовий і вітчизняний вимір» є, поза сумнівом, найкращою та найінформативнішою серед україномовних видань у цій царині. Критичні застереження, розгорнуті мною, можливо, з надмірним прискіпуванням, звісно, теж можуть бути прочитані критично. Однак, корисність чужих думок інколи в тому й полягає, що вони слугують кращому засвоєнню думок власних.

213 І.П. Чорновол

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України

МЕЖІ ПОРУБІЖЖЯ: ПОГРАНИЧЧЯ ПРОБЛЕМ (відповідь Владиславові Грибовському) З превеликою цікавістю прочитав рецензію Владислава Грибовського на свою монографію про компаративні фронтири. Як передбачив сам В.Грибовський, «критичні застереження, розгорнуті мною, можливо, з надмірним прискіпуванням, звісно, теж можуть бути прочитані критично», дозволю собі частково не погодитися з критикою та скористаюсь оказією покритикувати самого рецензента. Висловлені В. Грибовським зауваження можна поділити на чотири групи: неточності, пов’язані з «недочитанням» моєї книги; зауваження дискусійного плану, пов’язані передовсім з науковими зацікавленнями і спеціалізацією рецензента (ногайці і кочові суспільства Великого Степу); на предмет етимології поняття фронтиру і його відповідників у мовах народів світу; методологічні зауваження. Розпочну з найлегшого. Рецензент зауважив мою обережність з дефініціями наукового поняття фронтиру, але помилково ствердив, що я «не подав, і об’єктивно не міг подати, єдиного визначення поняття «фронтир». Насправді ж, подаючи різні дефініції ключового поняття монографії впродовж усього тексту, я навів власне означення фронтиру у висновках (точніше, сформулював на основі попередніх означень), виділивши жирним шрифтом (с. 266). Так само зовсім неслушно приписується мені «радянський штамп» «традиційного для українського національного наративу твердження про перманентну боротьбу українського козацтва з „турецькою агресією”». В цьому випадку не бачу сенсу повторювати висловлені думки і відсилаю всіх зацікавлених до оригінального тексту монографії, а також до статті, опублікованої в номері четвертому «Фронтирів міста»1. Рецензент не має рації, коли стверджує, ніби «Вибір слова-відповідника з ісламського вокабуляру І.П. Чорновол чинив, вочевидь, під впливом австрійського історика Пауля Віттека, вважаючи його за «піонера застосування тези про фронтир до історії османської Порти». 1

Чорновол І.П. Релігія та культура на фронтирі // Фронтири міста: історико-культурологічний альманах / ред. В. Грибовський. – Вип. 4. – Дніпропетровськ: Герда, 2015. – С. 8–21. Також: Він саме. [Рецензія:] Віктор Брехуненко. Козаки на Степовому Кордоні Європи. Типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVI ст. – К.: ІУАД, 2011. – 504 с. // Ab imperio. – Казань, 2012. – №4. – С. 450–456.

218

Фронтири міста 2016 • 5

хисту рукопис, а не монографію, дописавши «методологічний» розділ (згідно вимог ДАКу; таким чином, у рукописі на один розділ більше). А водночас встояв перед спокусою набридати Андрієві Мокроусову, головному редактору видавництва «Критика», вставити цей новий розділ до тексту монографії – що мене б позбавило клопоту готувати до захисту рукопис. Бо монографія без нього – краща; така загальна думка тих, хто мав змогу порівняти тести монографії й рукопису дисертації. Що підтверджує відому істину, що формалістський підхід – не завжди найкращий. В. Грибовський зробив також й інші зауваження – цікаві та слушні. Ні разу не чув раніше про російського Тернера – Федора Густавовича – в літературі предмету його ім’я відсутнє. Погоджуючись також із зауваженням автора, що «табуювання жінки в козацьких спільнотах, вочевидь, є окремим клубком з нитками, що, можливо, тягнуться до архаїчних структур на кшталт чоловічих спілок», зауважу, що така думка все ж не суперечить висновкам Томаса Баррета, Володимира Мільчева та й моїх про пряме пов’язання статусу жіноцтва в козацьких спільнотах з ключовими проблемами виживання, облаштування тилового забезпечення і самовідтворення. Рецензія В. Грибовського становить майже два умовних друкованих аркуші – давно не пригадую собі таких об’ємних рецензій в сучасній українській історіографії. Крім того, наскільки мені відомо, цей текст дався йому нелегко, є наслідком тривалих творчих пошуків і роздумів, на що почасти вказує також полемічний тон і дискусійний зміст. А оскільки я до того ж не знаю, чи з’являться рецензії на цю мою книгу ще, хочу подякувати Владиславові Грибовському за велику роботу, а також за публікацію моєї відповіді у «Фронтирах міста».

219 К.О. Кислова

співробітник видавництва SciPress Ltd, м. Дніпро

ГАЛИЧИНА УКРАЇНІ. Чого слід та не слід чекати від потяга Львів–Київ [Херіто: спадщина, культура та сучасність / ред.: Я. Пурхля. – Краків: Міжнародний культурний центр, 2015. Вип. 21 (4/2015) «Галичина після Галіції». – 216 с. – 1000 прим. польською та англійською мовами. ISSN 2082-31ОХ]

Щоквартальник «Херіто» має на меті комплексне дослідження історико-культурної спадщини та сучасності регіону Центральної Європи. Творча команда «Херіто» створює на сторінках видання єдиний форум для обговорення специфічних для Центральної Європи питань, що породжуються з унікального досвіду співіснування культур різних народів. Адже державні кордони в межах Центральної Європи впродовж століть змінювалися набагато швидше за культурні, що призвело до тісної взаємодії та глибокого територіального взаємопроникнення націй. Саме результат багаторазового змішування культур, ідей та цінностей розглядається «Херіто» як унікальне багатство – спільна спадщина регіону, що живе у пам'яті та відбивається на самоідентифікації його мешканців. Кожний випуск щоквартальника фокусує увагу аудиторії на окремій частині спільного досвіду або простору, території разом з її сприйняттям, географією пам'яті та уяви про неї. У випуску № 21 за 2015 рік редакція піднімає тему України, зосереджуючись на Галичині, як історичній області, що є наочним втіленням специфічного духу Центральної Європи на теренах нашої країни. Розділ щоквартальника під назвою «Варто побачити» містить огляд актуальних художніх заходів, серед яких відмічено краківську виставку українських художників В. Костирко та Є. Равського, а також експозицію «Міф про Галичину», яку з успіхом було презентовано у Кракові та Відні. У Кракові, в березні 2015 року відбулася конференція «Галичина після Галіції», за матеріалами якої було складено основний тематичний розділ випуску під однойменною назвою.

220

Фронтири міста 2016 • 5

Стаття «Лабораторія міфу» висвітлює міфи, проблеми історії та сучасного сприйняття Галичини у різних соціумах. Дослідники визначають Галичину як своєрідний феномен різноголосся спогадів народів про своє минуле у цім краї, кожен з яких створює свій власний «міф про Галичину». Матеріали щоквартальника «Херіто» час від часу торкаються теми фронтиру. Так, розглядаючи історію та сучасність Галичини, автори статей відзначають, що ця історична область була периферією у складі різних держав; через неї проходило багато різних кордонів у різні часи; у ній співіснують і межують між собою різні культурні світи, створені українцями, поляками, євреями, угорцями та ін. У статті К. Котинської «На периферіях» перед читачем постає феномен перетворення Галичини з периферійної відсталої території, якою вона вбачається в контексті дослідження її минулого, на український п'ємонт, культурний центр, столицю «українськості» в сучасній незалежній Україні. Таке нове сприйняття Галичини культивується самими галичанами. В якості яскравого прикладу К. Котинська наводить твір Ю. Андруховича «Мала інтимна урбаністика», де «периферійному» Львову відводиться роль українського культурного центру, а «столичному» Києву – роль культурної провінції. В той же час польські та австрійські дослідники продовжують вважати Галичину порубіжжям. Таким чином вона опиняється на новому фронтирі між двома наративами, що відводять їй протилежні за змістом ролі. Дискусія Т. Возняка, М. Рябчука, П. Коваля та Ю. Прохасько під назвою «Галичина в Україні, Україна в Європі» стосується культурного впливу Галичини на життя України та її вклад у революційні настрої та події. В цьому контексті зрозумілим стає зображення вікна потяга на обкладинці випуску. Після Євромайдану потяг Львів-Київ набув символічного значення, як своєрідна візуалізація процесу міграції ідей та цінностей з Галичини до Києва. Ключова стаття випуску, «Галичина після Галіції» Е. Брікса, Л. Вуль фа та Я. Пурхлі, порушує складне питання сучасного використання міфів про Галичину в політичній грі, що може як допомогти так і нашкодити Україні в майбутньому. У своєму інтерв'ю в рубриці «Розмова» С. Тройбст розповідає про Галицьке походження Г. Лаутерпахта і Р. Лемкіна – двох значущих діячів в історії міжнародного права – та з'ясовує обставини з життєвого досвіду цих людей, що спонукали їх до боротьби за становлення прав людини. «Україна сьогодні». Таку назву має розділ присвячений суперечливим соціальним та культурним процесам, що відбуваються нині в Україні. Вустами К. Ботанової та Л. Михайлової, «Херіто» констатує

Кислова К.О. • Галичина Україні

221

досить сумні факти. В той час як Національний художній музей України у Києві відкриває публіці колекції створеного в радянські часи «спецфонду», заповнюючи «білі плями» в історії українського живопису, у Донецьку силові структури самопроголошеної ДНР знищують галерею сучасного мистецтва проекту «Ізоляція». У той час як активісти культурної сфери та громадськість піднімають хвилі протесту проти Міністерства Культури України під гаслом : «Ні – міністрам без культури. Так – культурі без міністрів», воно продовжує існувати, виконуючи функцію головної перепони для будь-яких ініціатив діячів культури. Рубрика «З перших вуст» виносить на розгляд гострі соціальні явища України: свіжий погляд А. Любки на наслідки Чорнобильської трагедії, що нині приваблюють багато відвідувачів до Прип'яті, «містапривиду», та низку коротких оповідань М. Рябчука, в яких, немов на листівках, автору вдалося закарбувати емоційні епізоди українського життя, що дозволяють відчути квінтесенцію нещодавно пережитих українцями подій. У розділі «Роздуми, враження та міркування» представлено дайджест видань, відмічених «Херіто», частина яких тим чи іншим чином стосується України. Близькою до тематики випуску є історія життя львівської інтелігенції під час німецької окупації, описана в книзі О. Гнатюк «Відвага і страх». Переклад книги українською мовою отримав Grand Prix на Львівському форумі видавців 2015. Український історико-культурологічний альманах «Фронтири міста» привернув увагу редакції «Херіто» своїм підходом до вивчення історії міста як простору, де відбувається взаємодія різних спільнот, з якої виникає нова своєрідна культура і втілює неповторний дух міста. Такий підхід багато в чому перекликається з концепцією щоквартальника «Херіто», об'єктом дослідження якого є унікальна спадщина Центральної Європи, що також формується на стику різних культур. В цілому випуск «Херіто. Галичина після Галіції» пропонує увазі читачів високоінтелектуальну, сповнену глибокого аналізу дискус про Галичину і Україну в супроводі великої кількості цікавих ілюстрацій, що не повинен пройти повз увагу української аудиторії. Тема, піднята експозицією «Міф про Галичину», мала великий попит у Кракові та Відні, де зібрала 66 тисяч відвідувачів, а матеріали випуску продовжують отримувати схвальні відгуки. Зокрема він був високо оцінений К. Новаком, головним редактором порталу «Паперове мислі» (http:// www.papierowemysli.pl/). В контексті вивчення матеріальної та нематеріальної спадщини Центральної Європи проблеми міст не залишаються поза увагою «Херіто». Часом щоквартальник пропонує докладно розглянути окреме

222

Фронтири міста 2016 • 5

місто, як от у випуску № 5 (2011) «Міста, що варті роздумів», присвяченому сучасному Львову, або ж зосередитися на окремому аспекті спільному для багатьох міст, як, наприклад, у випуску № 3 (2011) «Місто та музей», де місто розглядається як своєрідний музей – «тривимірна ілюстрація історії, величезна колекція експонатів, скринька скарбів». Наступний випуск «Херіто» № 22–23 (2016) «Місто як витвір мистецтва» фокусується на самій ідеї міста з усім різноманіттям її трактувань, що змінювалися у часі і, разом з тим, змінювали обличчя європейських міст.

223 С.І. Світленко

д-р іст. наук, проф., декан історичного факультету, проф. кафедри історії України Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

РЕЦЕНЗІЯ НА НАУКОВО-ДОВІДКОВЕ ВИДАННЯ [Козацькі старожитності в колекції Дніпропетровського історичного національного музею ім. Д.І. Яворницького: каталог. – Д.: АРТ-ПРЕС, 2016. – 432 с.]

Збереження й вивчення козацьких старожит ностей є важливим завданням сучасних україн ських археологів та істориків, музеєзнавців та пам’яткознавців. Адже старовинні артефакти є безцінним скарбом історичного досвіду нашого народу, зразками його матеріальної та духовної культури. Козацтво як феномен української минувшини постало і набуло розвитку у вітчизняній історії у складні й суперечливі часи зрілого Середньовіччя й раннього Модерну. Це період, коли українство зробило спробу подолати темні віки бездержавності та соціокультурної упослідженості, спираючись як на традиції київської спадщини, так і на історичну енергетику нової еліти – козацької верстви, відновити статус рівноправного народу-нації в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Як добре відомо, історія козацтва найтіснішим чином пов’язана з містом на Дніпрі. Невипадково, видатний дослідник історії запорозького козацтва проф. Д.І. Яворницький під час Української революції 1917–1921 рр. запропонував назвати місто Січеславом, а край – Січеславщиною. Прихильників таких топонімічних смислів є чимало і в наш час. Козацький період відбився в численних й різноманітних писемних та речових пам’ятках, без яких не можна уявити безперервну вісь українського історичного процесу. Зазначені пласти вітчизняної історії викликали величезний інтерес уже в ХІХ ст. У цьому зв’язку слід назвати, насамперед, імена О.М. Поля (1832–1890) та Д.І. Яворницького (1855 – 1940), які стали першопрохідцями у справі збирання, збереження та дослідження козацьких старожитностей. Саме розумом і руками цих щирих патріотів було започатковано інтелектуальну традицію системного вивчення історії запорозького козацтва, яка здобула нові імпульси

230

2016 • 5

• Список передплатників

231

Наукова бібліотека ім. М. Максимовича Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Наукова бібліотека Львівського національного університету ім. Івана Франка Наукова бібліотека Херсонського державного університету Наукова бібліотека Національного гірничого університету, м. Дніпро Науково-дослідна лабораторія археології та історії Придніпров'я Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара Дніпропетровський національний історичний музей ім. Д.І. Яворницького, бібліотека музею «Літера-

2. 3. 4. 5.

турне Придніпров’я» 7. 8. 9.

10.

11. 12.

Громадська оганізація ветеранів футболу «ДНІПРО-99», президент Чередніченко Олег Артьоменко Тетяна Володимирівна, м. Київ Кушнєрова Наталя Павлівна, м. Київ Лазебнік Валентина Іванівна, м. Дніпро Цапов Григорій Анатолійович, м. Дніпро Сухомлин Олександр Дмитрович, м. Дніпро

Оформити передплату:

frontier_m@ukr.net

УДК 94 (477) ББК 63.3 Ф71

історикокультурологічний альманах

2016 • 5 Українською та російською мовами Редактор В.В. Грибовський Художній та технічний редактор М.Д. Кислов Відповідальна за випуск О.В. Винниченко Дизайн, підготовка матеріалу та комп’ютерна верстка Misheаl_D Коректор Н.М. Котова

Підписано до друку 29.09.2016. Формат 70x100/16. Папір офсетний, Сremy 1,8. Гарнітура PetersburgC. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 18,85. Тираж 330 прим. Зам. № 21/016 Видавництво «ГЕРДА» 49000, м. Дніпро, пр. Д. Яворницького, 60 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК №397 від 03.04.2001 р.

www.frontiere-mista.in.ua

Ф71

Фронтири міста: історико-культурологічний альманах / ред. В.В. Грибовський. – Дніпро: Герда, 2016. – Вип. 5. – 232 [4] с.: іл. ISBN 978-617-7097-50-0 Альманах пропонує розгляд міського середо вищ а як фронтиру – строкатого черезсмужжя етнок ультурних укладів, що входять у складну взаємодію й утворюють міські ідентичності. Осягнення «духу міста» подається як методами гуманітарних наук (історії, етнографії, соціології, мистецтвознавства), так і художніми засобами. УДК 94 (477) ББК 63.3

ISBN 978-617-7097-50-0