Саксагань №2 2015 року

Page 1

САКСАГАНЬ

САКСАГАНЬ

ISSN 0869-3390

ЛІТЕРАТУРНО ХУДОЖНІЙ І ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ АЛЬМАНАХ

№ 2 (92) 2015 Видається з червня 1991 року Твори друкуються українською та російською мовами

Головний редактор Андрій ДЮКА Громадська редакційна рада Бєрлін В.М. Стрига Н.В. Баранова Л.О. Ващенко Ю.Г. Валенська О.В. Захарова С.П. Короленко В.П. Мельник О.О. Миколаєнко М.А.(почесний) Найденко І.В. Прохоров А.А. Тіміргалєєва Л.М. Туренко Г.Г. Юрченко О.С.

2 2015

ПРОЗА тов. ЧУБУН, ПОМОРИН .................................................................... 3 Павел ЛИНСКИЙ, СОМНАМБУЛА ............................................... 14 Эрнест ХЕМИНГУЭЙ, ПРОЩАЙ, ОРУЖИЕ ................................ 16 Славій КАРПЕНКО, АПОСТОЛ ПРАВДИ І ВОЛІ ........................ 27 Марина БЕЛОВА, МОЯ МАМОЧКА .............................................. 29 Настя ВДОВИЧЕНКО, ЛЕЛЕКИ ...................................................... 55 Марія ГАЙДУК, ШУМКА .................................................................. 56 Анатолий ЕСЬКОВ, РЯДОВОЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ПРЕСТУПНИК ................................................................................... 59

ПОЕЗІЯ Геннадий КРАШЕНИННИКОВ ......................................................... 8 Юлий ЦИЗМАН ................................................................................. 25 Микола ГЛУЩЕНКО ......................................................................... 31 Василь МОСКАЛЮК, РІДНОКРАЙ ................................................ 49

ПУБЛІЦИСТИКА, КРАЄЗНАВСТВО, КРИТИКА, МИСТЕЦТВО Андрей ДЮКА, ПОТЕРЯННЫЙ КАМЕЛОТ – НАЙДЕНЫЙ КАМЕЛОТ ..................................................................... 2 Ольга ТКАЧ, НЕЗАБУТНІ ЗУСТРІЧІ ............................................... 36 Ганна БОВДУЙ, Новий день, переплетений з історією ............... 42 Анатолий ШЕВЧЕНКО, ДЕСАНТ КРИВОРОЖАН ...................... 45 Анастасія ЯРОШЕВИЧ, РОЗДУМИ ПРО ТВОРЧІСТЬ ................. 47 Анастасія ЯРОШЕВИЧ, ПРИРОДА І ХУДОЖНИК ...................... 52


Страница редактора

ПОТЕРЯННЫЙ КАМЕЛОТ – НАЙДЕНЫЙ КАМЕЛОТ Что наша жизнь? Вопрос надоевший, скучный, словно заезженная пластинка с царапинами на виниле. Но все же… Нет ни одного человека на планете, кто бы не спросил бы себя самого, хоть раз в жизни: «Кто я? Зачем здесь? Почему?» Моя бабушка Надя – мама моего отца, была строгим, властным, но удивительно справедливым человеком. Понятия чести, достоинства, порядочности для бабушки существовали нерушимо, и были не просто словами они определяли всю ее жизнь. Являясь фактически главой семейства, она руководила всякого рода праздниками, торжествами, юбилеями. Мы собирались всей тогда большой и дружной семьей, вернее, несколькими семьями, в доме бабушки и дедушки. Мы усаживались за огромным (как мне казалось в детстве) овальным столом, во главе которого, разумеется, садился дедушка Гриша, а напротив него, завершив всю приготовленческую суету – бабушка Надя. И… Торжество начиналось. Часто в детстве я забирался под этот самый стол, садился на деревянную крестовину, соединявшую массивные ножки, и следил за происходящим, выглядывая из-под скатерти. Тогда, если бы меня спросили о смысле жизни, то я ответил бы наверняка: «Вся тайна вот в этом овальном столе, он управляет миром». Обходя его, я касался пальцами деревянных боков с уважением и трепетом. Ведь именно за ним происходили все самые важные разговоры, определяющие, когда ехать на море, на рыбалку, что брать с собой в дорогу… Позже, узнав о Камелоте, рыцарях Круглого стола, я ощутил себя частью чего-то огромного и незыблемого, благородным рыцарем, охраняющим честь и достоинство семьи, ее традиции и законы. Чувствуя себя если не Ланселотом, то хотя бы его близким и верным другом. Вот только бабушка не походила на короля Артура, – но ведь был дедушка, прошедший две войны! И когда он надевал свой парадный пиджак с медалями, вполне соответствовал этому образу. Прошли годы, ушли бабушка и дедушка, дом продали, а мебель, книги, всякие мелочи разделили, сотню раз разругавшись, родственники. Я стал обладателем овального стола (на который, кстати, никто, кроме меня, и не претендовал). Занес его к себе в дом. Поставил в зале. Сел во главе, то с одного края, то с другого, но… Ничего… Никакого чувства радости, наполненности, защищенности. Ничего, что испытывал там, когда стол жил в бабушкином доме. Таинственный и такой значимый овальный стол стал просто мебелью, частью интерьера. Наверно, когда вместо короля Артура во главе Круглого стола стали другие, то испытали то же, что и я, – разочарование. Камелот, как и кажущаяся такой дружной и вечной наша семья, потеряв короля, лишилась своего Камелота, своего царства чести и справедливости. И я понял, что невозможно удержать то, что уходит, нет ничего вечного, но возможно создать свой мир, свой Камелот. И создавать это нужно мне самому, не дожидаясь нового короля Артура. А создав, всю жизнь оберегать, и в этом – смысл жизни. В этом ее смысл для меня.

Андрей ДЮКА член Национального союза журналистов Украины фото Максима Горбацкого


3

тов. ЧУБУН

ЭТО ВОЛШЕБНОЕ СЛОВО «ОТБОЙ» Дорогие дети! Если вожатый радостно прыгает с вами на дискотеке – знайте: он радуется приближению отбоя. Только после отбоя, когда в сотый раз крикнул «а ну позакрывали рты!!!» и мысленно «да когда же вы заснёте?», начиналось зудящее состояние ожидания. Только после отбоя в пионерском лагере начиналась полноценная жизнь…

ПОМОРИН Посвящается: – всем тем, кто пережил смену святости в светлое будущее; – всем тем, кто долго не мог понять – куда делись продукты и сигареты; – всем тем, кто недоумевал – откуда вдруг появилась куча бандитов и куда смотрит милиция; – и, наконец, тем, кто, несмотря ни на какие трудности – учился, творил и дышал полной грудью. Эти рассказы – не о любви к детям, не о задорных отрядных мероприятиях, не о том, как «вместе весело шагать по просторам». Эти рассказы – о жизни вожатых, воспитателей и … всех тех, кто доблестным трудом и с горячим сердцем обеспечивал отдых Ваших детей! Эти рассказы – о людях, которые проработали в пионерских (оздоровительных) лагерях столько, что если сложить смены в месяцы, а месяцы в годы – то получится приличный срок за очень не мелкое хулиганство! … чем мы, собственно, и занимались… Истории не имеют принципиальной хронологической последовательности, но их невыдуманное количество смело может претендовать если не на Санта-Барбару, то на «Обручальное кольцо» как минимум.

БУШУЕЧ Бушуеч уже третий год работал радистом. Если ты знаешь, что такое паяльник, и сможешь распутать микрофонный шнур после мероприятия – ты радист. Ещё у тебя должны быть железная выдержка («дяденька, а поставьте ещё раз эту песенку!..») и здоровенная печень. Бушуеч был хорошим радистом. Иногда он даже галантно ухаживал за пухленькой поварихой. А так как ухаживать нужно в трезвом виде, то делал он это крайне редко. Я с восхищением завидовал его профессионализму. Невзирая ни на задушевность компании, ни на продолжительность возлияний, Бушуеч, услышав звон будильника, с закрытыми глазами отработанными движениями нажимал какие-то кнопки, и над лагерем бодро неслось «На зарядку, на зарядку становись!..» Причём, так же механически он шёл спать. …кто именно завёл будильник на 3-30, я уже не вспомню. Но когда над всем побережьем (из шести пионерских лагерей) в предрассветный час заорало «На зарядку!!!» с последующими песенками о хорошем настроении, Бушуеч получил серьезный втык с подзатыльниками и целую неделю водил даму сердца на просмотр лунной дорожки.


4 ВАСЯ. ПАРАДОКСЫ АКУСТИКИ У всех литературных классиков образ толстой пожилой тётки отличался лишь деталями одежды и наличием (отсутствием) папиросы: двойной подбородок, отвисшие щёки, колючий взгляд недобрых глаз и усы над верхней губой. Именно так выглядела дама по выдаче белья. Пользуясь своим служебным положением, она тайно ввела в штат сотрудников своего племянника Васю. Васе было 16, и он сносно знал необходимый репертуар на баяне. Жил он отдельно, но под присмотром. Вскоре выяснилось, что самым заветным Васиным желанием было загорелое девичье тело. Загорелые девичьи тела усиленно не воспринимали его музыкальные способности и первые галантные наскоки. Отчаявшись окончательно, глубокой ночью, взвалив баян ЭТЮД и стул для опоры, Вася с лицом утопленника полез на крышу трёхэтажного корпуса. …как он играл! Надрывно и страстно растягивая меха, он рвал душу по всему репертуару 5-го класса музыкальной школы. Самое удивительное, что звук доносился как бы рядом, из-за угла, но конкретно, откуда – непонятно. По заспанному лицу появившегося начальника лагеря стало ясно, что Вася даёт прощальный концерт. С возмущениями и угрозами мы обошли корпус три раза, но местонахождения Васи так и не обнаружили. Казалось, Вася, не переставая играть, только юркнул за угол, мстя всем за неразделённые чувства и неисполненные желания.

ДИСЦИПЛИНА, ТАЛАНТ И ОЛИМПИАДА О Володе Буланько хочу сказать с особой теплотой в память о делах наших лагерных. Это был здоровенный детина двухметрового роста с хриплым низким голосом и уничтожающим выражением лица. Одеть ему бескозырку, тельник – и враги в панике бы бежали с поля битвы. Но всё дело в том, что это счастье успешно закончило начальные классы с музыкой (представьте, вы отдаёте своё дитя в первый класс к такому амбалу), и теперь валял дурака в пионерском лагере. В тёмное время суток он не выпускал из рук гитару, и каждого мучил вопрос: как такими лапищами можно чегой-то играть? Играл он, надо сказать, хорошо – негромко, с душой и как-то проникновенно. В такие моменты барышни, случайно оказавшись рядом, сначала теряли страх к Володе, а потом уже и бдительность… Зарекомендовав себя человеком серьезным (плюс внешний вид), Володя получил должность Альманах “Саксагань” № 2 2015

хлебную, но ответственную – экспедитор. Со своими обязанностями Володя справлялся добросовестно. Уже через неделю все продуктовые базы отоваривали внушительного экспедитора без очереди и быстро. Не забывал Володя и о ближних своих: горячительное, сигареты и разные вкусняшки доставлялись ежедневно и в нужных количествах. Так получилось, что кто-то из воспитателей то ли заболел, то ли вовсе не приехал, и его бросили на отряд (временно). Дети были возрастом примерно двенадцати – тринадцати лет и отличались крайней невменяемостью … Перед глазами стояла классическая картина: выстроенные в шеренгу военнопленные (третий отряд) и сволочь фашист, заглядывающий каждому в лицо. Речь была краткой и выразительной. Отсутствовали фразы о том, как у нас всё будет хорошо, как мы с вами… как всё будет весело и задорно… и т. д. Основная теза: у нас в отряде будет порядок и дисциплина! Все сразу поняли, что отдых испорчен, потому что Володя свои обещания выполнил. Все, кто работал в пионерских лагерях – не дадут соврать: имена всех детей можно запомнить максимум за три дня! Володя проявил новаторский подход и запомнил всех только в лицо. При этом в отряде было всего два человека, которых Володя знал по именам, – это один мальчик Ваня и одна девочка Оля. Не потому, что они чем выделились, или как то себя проявили.Просто Ваня и Оля. – Ваня, скажи этому мальчику, чтобы он не нырял, а то на сегодня купание закончится. – Оля, скажи этой девочке, что на сонном часе разговарить нельзя. Реакция следовала незамедлительно, и больше по этому поводу замечаний не было. Дети панически его боялись, но через неделю стали проникаться даже уважением, потому как ничего лишнего воспитатель не требовал. ПОРЯДОК И ДИСЦИПЛИНА! Посему, если всё нормально, то жить можно. … орущий детские песни рупор щёлкнул, раздался смех, приглушённое «дай я скажу», шелест бумаги и задорный детский голос: «Внимание! Каждому отряду прислать по два человека для участия в шахматно-шашечном турнире! Повторяю…» Ваня и Оля стояли навытяжку и слушали последние тренерские наставления: – Ты, Ваня, будешь играть в шахматы. А ты, Оля, – в шашки! – Владимир Викторович, но мы не умеем играть… – Хорошо! Тогда ты, Ваня, будешь играть в шашки. А ты, Оля, – в шахматы!..


5 С низко опущенными головами и полной обреченностью, дети отправились на олимпиаду. ...через несколько часов по громкой связи чегото щёлкнуло, и тот же детский голос по бумажке произнёс: «В шахматно-шашечном турнире пионерского лагеря победил третий отряд!» … а именно Ваня и Оля!

ГЕСТАПОВНА Сколько она проработала в лагере, уже никто и не вспомнит. Её звали Паша Остаповна. Паша Остаповна была медсестрой и живым талисманом лагеря. Главная функция Паши Остаповны была – ПРОВЕРКА санитарного состояния комнат. Не скажу, насколько Паша Остаповна была квалифицированной медсестрой, но комнаты она проверяла с таким остервенением, что дети дали ей, совершенно обоснованно, название Паша Гестаповна! Горе вам, неряхи и грязнули!!! Горе тем, кто в спешке запрятал носки под подушку, а зубную щетку положил вместе с кедами! Горе тому, кто собирал в полиэтиленовый пакет остатки хлеба, фантики от конфет и ракушки с пляжа! Двумя словами это прозвучало бы как у Корнея Чуковского: А не то – как налечу, Говорит! Растопчу и проглочу! – Говорит. В обстановке неофициальной мне не раз пришлось общаться с Пашей Остаповной, и скажу вам совершенно искренне – милейшей души человек! Но при исполнении… Растопчу и проглочу! – Говорит. Паша Остаповна носила парик и приличную порцию косметики, которые нарочно подчеркивали детское прозвище. В этом и состояла главная интрига её настоящего внешнего вида. Те, кто работал в лагерях, согласятся:сотрудникам, особенно обслуживающему персоналу, по вечерам приходится ой как нелегко! Радость встречи, знакомства, общение и «ещё по пятьдесят» могут продолжаться два-три дня. Потом категория отдыхающих после утомительной рабочей смены разбивается на две группы:

1) особенно упорные и с крепкой печенью; 2) те, кто ищет какого-то разнообразия; Всё разнообразие обычно сводилось к посещению ВСЕХ детских мероприятий: торжественная линейка, дискотека, всевозможные конкурсы и концерты. Концерты делились на два вида: посмотреть и поржать. Если концерт делали силами детей – посмотреть! Если силами взрослых (обычно это называлось «Взрослые – детям!») – поржать. Этот был концерт детей! В актовом зале все скамейки битком заполнены дружиной (все отряды), а в проходах – на корточках и просто в обнимку, вся обслуга и те, кто не поместился. Паша Остаповна в окружении маленьких детей во втором ряду в центре: партер и самые дорогие места! Последние приготовления… …нетерпеливые аплодисменты… …занавес! На сцену радист выводит трёх охламонов и спрашивает: «Чьи это дети?» …зачем они перебили кабель, уже спрашивать бесполезно. Нужно спасать концерт. Через весь зал из кинобудки на сцену в буквальном смысле «по головам» протягивали новый кабель. Помогали все, особенно дети. В какой-то момент – «да отпустите вы руки!!!!» – кабель зависает в воздухе, натягивается в струну и прочь сбивает в сторону парик Паши Остаповны. …когда в книжках пишут о гробовой тишине, включается воображение, и вы представляете, как на самом деле тихо… Самая настоящая ГРОБОВАЯ ТИШИНА стояла до тех пор, пока один сердобольный ребёнок не поднес парик его владелице! …концерт удался, несмотря на огромное запоздание по времени: воспитатели так и не смогли успокоить детей. Рыдали все, причём даже самые выдержанные эмоционально…

КАК НАДО! Обычный физрук-плаврук в пионерском лагере имел более чем стандартное описание: молодой парень до 25, стройный, почти без вредных привычек, страшно загорелый и жутко сексуальный. Вожатые теряли сознание, когда такой Мачо подходил к отрядному месту на пляже и как бы между прочим (но сурово) задавал нелепый вопрос о готовности к купанию, затем ОБЯЗАТЕЛЬНО напоминал о правилах поведения на воде. - о, эта кепка! - о, эти шорты!


6 -о, этот свисток на груди! …успевало мелькнуть в голове юной, но строгой вожатой, и она опять теряла сознание. У Виктора Ивановича была прямо противоположная внешность. Литературные описания – животик, брюшко, лично на меня не производят никакого впечатления. Посему буду суров, но правдив: у Иваныча был нормальный пивной живот, строгий, но справедливый взгляд, громкий командный голос, выпуклые колени на спортивных штанах и жена. Всё это сразу отметало любые предположения и фантазии о флирте и (упаси боже) эротике. Почему Виктор Иванович приехал на работу в пионерский лагерь вместе с женой, неизвестно, но злые языки утверждали, что она его просто одного не отпустила. Особыми трудовыми и личными заслугами она не отличилась, вела себя скромно, имя и отчество её знали только дети младших отрядов посему негласно сотрудники называли её просто – «и жена его Ивановна». «И жена его Ивановна» была женщиной далеко не бальзаковского возраста, и уж тем более – не физруком для младших отрядов. С утра водрузив громадную шляпу, она шла на пляж и «просто делала свою работу». Дети маленькие очень её боялись, особенно в те моменты, когда «и жена его Ивановна» повышала голос во время всех игровых и подвижных мероприятий фразой «НУ КАК ВЫ НЕ ПОНИМАЕТЕ?!!» Дети НЕ ПОНИМАЛИ, что им просто не хватало наглядности или непосредственного участия «и жены его Ивановны». По определению, дама в таком почтенном возрасте уже просто не могла прыгать и скакать вместе с детьми. Но вернёмся к Виктору Ивановичу. Виктор Иванович был физруком. На гражданке, т. е. в жизни обычной, он работал на производстве, а в лагере – физруком! Основным жизненным принципом Виктора Ивановича было – показать всем, КАК НАДО! Это проявлялось буквально во всём! То ли насмотревшись военных фильмов о политруках, то ли зарядившись знаниями о классиках педагогики, Виктор Иванович был твёрдо убеждён – авторитет завоёвывается тяжелым потом и на личном примере. Первою неделю он усиленно-показательно вставал на полчаса раньше подъёма, делал пробежку на пляж (метров 30), затем гимнастику, громко дышал, фыркал, с разбегу бросался в воду, но проплыть (опять же, показательно) не удавалось ввиду очень маленькой глубины. Это называлось – КАК НАДО вести здоровый образ жизни. Альманах “Саксагань” № 2 2015

О том, КАК НАДО воспитывать детей, ходить строем, плавать, танцевать, мыться в душе, загорать, купаться, готовить обед, петь и вместе весело шагать по просторам, все усваивали по ходу работы. На оперативки Виктора Ивановича «и жену его Ивановну» старались тактично не приглашать, потому как решение оперативно-производственных вопросов затягивалось на обсуждение бесконечных КАК НАДО. Главным шоу лагеря была игра в волейбол. Независимо от погоды и предстоящих (ответственных) лагерных мероприятий, кучка любителей из вожатых и воспитателей собиралась на волейбольную площадку и совершенно нешуточно «рубились» в волейбол. Нетрудно догадаться, что форвардом, наставником и судьей был Виктор Иванович. Причём одновременно. Он делал подачи-неберучки, раздавал всем замечания, удалял с поля, проводил замены, жадничал, бесконечно лез на «чужие» мячи, требовал «пас» и постоянно страчивал, потому как мощный пивной живот не мог позволить его владельцу выпрыгнуть над сеткой. «Да играй ты, КАК НАДО!» «Подавай КАК НАДО!» «я вам покажу – КАК НАДО бить!» …эмоции настолько бурлили, что посмотреть и ПОБОЛЕТЬ приходили даже младшие отряды. Заканчивалось всё тем, что Иваныч «навсегда» обижался на всех и вся, куда-то пропадал, а на следующий день всё повторялось заново. Апофеозом деятельности Виктора Ивановича были даже не лагерные спартакиады, а открытие и закрытие лагерных смен. Под его чутким руководством сооружался неимоверный по размерам пионерский костёр, проводились последние наставления – КАК НАДО разместить детей, и главное – КАК и КОГДА поджечь костёр. К промасленным и подготовленным дровам подходил специально обученный старший пионер, подносил факел, и … костёр не загорался… Сотни молящих взоров обращались в сторону Виктора Ивановича, и он снисходительно выходил на арену с лишним ведёрком солярки. Дальше наступало чудо, и дети из воспоминаний привозили домой не о купании-отдыхе-веселье, а о том, как ВИКТОР ИВАНОВИЧ ПОДЖЁГ КОСТЁР! Если вы хоть раз в жизни испытали «слёзы от чувства гордости», то поймёте – почему «и жена его Ивановна» заливалась слезами по два раза за смену. Промашечка случилась (КАК ВСЕГДА) невовремя и некстати… Водители автобусов уже отмечали закрытие ла-


7 герной смены заранее: им ведь нужно не только принять, но и успеть проспаться, – завтра в дорогу! На пороге с ведром появляется Иваныч! – Ну что, хлопцы, солярки дадите? – Иваныч! Для тебя! Хоть звезду с неба! ПРИСАЖИВАЙСЯ!.. …пили за то – КАК ЗДОРОВО! За то – КАК НАДО! И за то – ШОБ ГОРЕЛО ХОРОШО!.. – коварство зеленого змия не знало границ. Виктор Иванович набрал ведро бензина вместо солярки. По накатанному сценарию: мальчик – факел – не горит, физрук отработанным движением плеснул на дрова полное ведро бензина! Случилось невероятное: грянуло «Взвейтесь кострами!», а на глазах у всех торжественно и ярко на Викторе Ивановиче ВСПЫХНУЛИ ресницы, брови и остатки шевелюры! Эффект был потрясающим! Сотрудники замерли! Дети аплодировали! «и жена его Ивановна» бросилась спасать, но Иваныч так и не понял - что произошло, …потому что всё было сделано КАК НАДО!

СЛАДКАЯ МЕСТЬ Спелый, круглый, полосатый, Очень сладкий он на вкус – Чудо-ягода – арбуз. Какой арбуз самый вкусный? Спелый? Большой? Херсонский? Астраханский? Правильно! Самый первый! Самый первый в новом сезоне! По пляжу прошла нервная дрожь: в лагерь завезли арбузы! Заметно занервничали дети: как правильно занять очередь, чтобы скибка досталась побольше и послаще. Озабоченно встрепенулись воспитатели: как правильно порезать арбузы, чтобы всем и каждому? Шепотом, но нецензурно аукнулось у дворников: работы добавилось. А теперь отгадайте задачку. Большой спелый арбуз делится на 8 больших долек (скибок). Сколько нужно арбузов, если в отряде прим 25 человек? Правильно – четыре! Потому как ещё вожатый и воспитатель, и – ну и на всякий «пожарный». …отряд номер 14 поглощал арбузы. Вернее – арбуз! Один! Один большой арбуз был разрезан на 24 дольки! Пусть вам и сегодня будет стыдно!

Это я вам, вожатый и воспитатель 14 отряда! Красная мякоть неумолимо исчезала под громкое чавканье возбуждённых детских организмов. Зубы продолжали впиваться уже в нежно-зелёное основание арбузной корки, и самые страшные подозрения сбылись: дети не успокоились, пока не оставили двухмиллиметровый слой темно-зелёной кожуры… Великодушный жест воспитателя закрепил успех – был ДОПОЛНИТЕЛЬНО разрезан ещё один арбуз! … тем же вечером мы с Серёгой навестили комнату вожатых 14 отряда по какому-то пустяковому поводу. Из-под кровати предательски отсвечивали полосатой кожурой ДВА неразрезанных арбуза! Не вспомню точно, что мы спрашивали, но вожатые настолько рассеянно отвечали, что просто не заметили наглой пропажи обоих арбузов. Добравшись до первой лавочки на пляже, Серёга достал нож, и мы начали мстить за детей! Месть была сладкой, а стоявший арбузный аромат отгонял назойливых комаров. Прибежали запыхавшиеся вожатый с воспитателем и робко спросили: – Вы у нас арбузы не брали? Невозмутимо вытирая с лица арбузный сок, мы укоризненно стыдили товарищей за их минутную слабость. Не знаю, что чувствовали они, но мы находились в состоянии между занудой политруком и благородным Робин Гудом. Богатых – наказали. Бедным – не раздали. Дети отомщены. Робин гудЫ пошли спать…

УРАЛ – ЭТО НЕ ГОРЫ Урал – это такая большая военная машина. Не помню точных дат, но, скорее всего, в конце 80-х, благодаря очередному витку разоружения, к нам в лагерь прикатили для нужд хозяйственных этот самый Урал. А вместе с ним и Валерчика. Валерчик был водителем Урала. Он был почти двухметрового роста и страшно худой. Опуская подробности и детали, скажу тактично: когда люди с такими внешними данными приходят устраиваться на работу – их немедленно отправляют за справкой к наркологу. При этом он обладал тихим голосом, абсолютно здоровым чувством юмора и невероятно покладистым характером. Валерчик недавно демобилизовался, поэтому


8 раскрепощенно чувствовал себя только с обслугой или на кухне, где после «здрасьте» шло, как минимум, пять идиоматических выражений. Есть выражение «человек вливается в коллектив». Познакомившись поближе, мы с удовольствием «влили» Валерчика в наши ряды. Первое время Валерчик травил армейские байки, смачно сдабривая матюгами, но потом как-то втянулся и совершенно уверенно общался на нейтрально-летние темы. Главной производственной задачей Валерчика вменялось транспортное жизнеобеспечение лагеря, в том числе – доставка хлеба! Возить хлеб на Урале – всё равно, что доставлять пиццу на тракторе! Но кто тогда экономил, тем более, что всё лучшее – детям! Загрузка хлебом прямо с печей производилась вечером… Машина после ужина выезжала в город, но вот КОГДА загрузят машину и КОГДА привезут свежий хлеб в лагерь – никто не контролировал. Этим пользовались все, кто был не на смене и кому «было очень надо съездить вечером в город». Благодаря этому обстоятельству мы смогли пересмотреть «шаулини», «страшилки», «боевики» и все серии «Звездных войн» в первых видеосалонах Скадовска. Иногда мы попадались гаишникам, которые, не сговариваясь, задавали один и тот же вопрос: – Ребята, вам не тесно? – Нам нормально! – отвечали мы впятером из кабины и ехали смотреть продолжение «Омэна». Однажды Валерчик, приехав с задания, поделился впечатлениями о кукурузном поле: – Там такие красивые початки! Может, сварим парочку? …засветло и «незаметно» мы въехали полноприводным вездеходом на кукурузное поле. Работали тихо и сосредоточенно, отбирая на «пробу» только большие кукурузные початки… Горячая вареная кукуруза действительно оказалась очень вкусной, но по количеству мы поняли, что всю её нам не одолеть. На следующий день на побережье городского пляжа хлеборез Василий Михайлович в белом фартуке и колпаке реализовал отдыхающим две пятидесятилитровых выварки вареной кукурузы за сорок минут! Отсутствия хлебореза на рабочем месте никто не заметил! Оглушительный кукурузный успех на заработанные деньги мы праздновали два дня!

Альманах “Саксагань” № 2 2015

Геннадий КРАШЕНИННИКОВ

Зовут меня Крашенинников Геннадий. Пишу стихи, как могу. В других видах литературы себя не искал. Вдохновение черпаю из прочитанного, увиденного, услышанного, пережитого. Профессиональных навыков и компетентности на литературном поприще не имею. Действую «наощупь» – интуитивно. Но, благодаря поддержке и советам сведущих людей и конструктивной критике, постепенно почва под моими ногами становится плотнее и твёрже, что воодушевляет на дальнейшие дерзновения и поиски, но уже с более серьёзным подходом и требованиями к самому себе. В моём понимании творчество, в любом его проявлении, напрямую связано с созерцанием, которое, в свою очередь, неразрывно с духовным опытом. Отсюда я вывожу, что чем глубже созерцание, тем глубже поэзия. Остальное, как говорится, – дело техники. Впрочем, это лишь моё мнение, – прошу не судить слишком строго…

КОНЕЦ СЕДЬМОГО ДНЯ Среди подвижных светлых пятен Воздушный вихрь увлёк нас ввысь, Скрываясь в шорохе объятий И ниспадающей листвы… И не было ни «до», ни «после» – Стремительный полёт в «сейчас» Прорезал солнечную осень, Теплом пронизывая нас… Меж двух делений циферблата, В сегменте между двух секунд, Одно звено в цепи «когда-то» Дозволилось нам разомкнуть… Тугая плоскость мирозданья Взметнула в стороны края… И осенью прозрачно-ранней Дышал конец Седьмого Дня. 20 – 21 октября 2014г.


9 БУДЬ МАНУ И мнилось мне: Мнемон умнел, Манил Ману, И мел – не мел, Меняла мял – Меня молил – И, мол, не я, И, мол, не мил… И мало мёл, И млел, вменял – И миновал Ману меня. 17 июня 2013г.

Сон – сквозь — врозь – лазь… Вон – брось, брось – грязь… Кто – вниз — из – нас?.. Ни – скис, ни – спас… Стынь – в грудь — лязг-нет… Ты – будь — я – нет… 17 декабря 2013г. ВЕРНУТЬСЯ

ВОКЗАЛ Под стать подельникам-злодеям Прощались на полусловах… И свет, к исходу дня слабея, Лучами исполосовал Вокзал и, преломляясь в стёклах, Бросался под ноги и нёс Заката красные потёки Блестящим ободам колёс… Лилово-серые фигуры, Сливаясь, разрывались вновь… Как никогда, глядели хмуро Гирлянды скорых поездов. Темнело… Ипостась разлуки – Зыбь сумерек – в ночную гладь Дрожащие спустила руки И, погрузившись, растеклась… И, тихо ткнувшись в сумрак вязкий, – Как вниз, без посторонних сил, По наледи скользят салазки, – Состав по рельсам заскользил. 22 сентября 2014г. – 04 января 2015г.

Как пальцы немеют в кудрях, Седеющих раньше времени, Как трупы румянят и пудрят – Так продано всё и променяно. Запрет на простые истины – Как старое и запревшее: Ни брёвен из глаз повытянуть, Ни змей раздавить, пригревшихся… Ни края земли, ни космоса – Коллинеарность расклинилась… Мудрёно ли, или легко спасать Пыльцу от колосьев спиленных?.. Как редкая жухнет поросль, В бордюрных стыках зажатая; Как жирной землёю порох слыл Утоптанный и укатанный, И кости младые и древние В песок или в пыль истёртые… – Что им принадлежность племени, Когда все пребудут мёртвыми?.. Как видится ложем Прокруста Безногому стол лазарета – Так, – несколько, – будет грустно Вернуться с этого света… 10 июня 2014г.


10 СВОБОДА * * * Как дети растут, играя, – Он жизнь сократил на треть… Но в жерло, за хрупким краем, Так хочется посмотреть…

Вот моё – ВСЁ – светит дырами… Воздух рассёк – из тверди – вырытый… В ушах рок-н-ролл – изъясняюсь жестами; По небу, расплесканному под ногами, – шествую…

Лишь кроткая тень листочка Хлестала поверхность стен… И строчка рвалась за строчкой, Чему-то идя взамен…

Подобных себе – рабов – взглядом меряю… — Кресты – золотые, а вера – серая… Небесные брызги летят из-под обуви — В дозволенных дозах – свободу – пробую…

Взрослел незаметный воздух… За роскошь теперь – жалеть… Где грань перехода в «Поздно»? Из золота – в цинк и медь? Незримо, по «Жертве безкровной», Вода начинает краснеть… И всё невзначай – «условно», Неслось во вселенском сне… 28 января – 28 июня 2014г.

Удобнее жить, когда воля – дутая: Все – хороши, только бесы – путают… Картой расплылось вино десертное… – Придётся опять джинсы в стирку жертвовать… В червя сомнения градус мутирует, — Просватать бы душу – повыгодней – сирую, Раз уж свобода – косая и – грязная… А по асфальту – небо – размазано… 18 января 2014г.

МЕЧТА Неба – горсть – Сжимаю с силой — Век мой – чёрствый, Век – спесивый — Казни, козни, С флангов, с тыла… Нам бы – врознь! — Да жизнь – судила… До крови — Зубами – в губы: Правду – рвите — Нагло, грубо – «Влево», «вправо» — Всё привычно… — Пе-ре-плавь Мечту – в обычность! 22 февраля 2014г.

Альманах “Саксагань” № 2 2015

СЛЕДЫ Пугливые следов боялись, Клевали хлебные остатки; И камни, ожидая, вяло Икали в предвкушенье сладком… Галдели тени и улитки, И косвенно надежда грела… Скорее контуры на плитках Перемещались в фоне белом… Там пахло сыростью и чем-то – То ли людьми, то ли червями… И только выцветшая лента Всё сообщалась с ветром ранним… Лишь гроздь на колышке подгнившем Соотносилась как-то с летом; И гул в небесном чреве слышен Как будто был нам всем за это… 10 июня 2014г.


11 …К ГОРЕ… ( Ай-Петри ) В рассветной мути светло-чёрной мы ехали к Горе… Шершавый плац немого моря за окнами серел. Гул тишины – густой и страшный – располагал к хандре… Дрожало море стылой кашей… – мы ехали к Горе… Петляла по горбам дорога – посередине гор… Мы ехали к Горе потрогать заоблачный забор. Внизу поверхность моря стлалась брусчатой мостовой. Бесцветным заревом на скалах свет брезжил неживой. Мы ехали к Горе – светало – край неба тускло тлел. Над нами нависали валом громады горных тел. День – с темнотой всё жарче споря, как плод пунцовый, зрел… Листом рифлёной стали море мерцало на заре. Огромной тучи сизый ворох Горы вершину грел; гора, возлёгшая на Гору, сползала по Горе… Лоснилась каменная кожа над пеной облаков. Сочился бархат осторожно в салон через стекло; сентябрьским теплом – сусальным – уж солнцу не обжечь… Корона скалилась зубцами, как частоколом – Сечь… Зарделось всё румянцем хрупким, – куда ни посмотреть – восход оранжевые руки протягивал к Горе… 17 сентября – 2 октября 2013г.

СЕДЬМАЯ (М. И. Цветаевой) « – Ты, стол накрывший на шесть – душ, Меня не посадивший – с краю». М.И. Цветаева Шесть – за столом, одна – в дверях… Минута истекла, другая… Я оступаюсь, впопыхах По тёмной лестнице взбегая… Но, к счастью, медлят затворить – Полоска света сумрак режет… Рывок – и золотая нить Разверзлась вширь под тихий скрежет. Недоумение. Молчат. Я выгляжу, должно быть, дико… Дрожит на сквозняке свеча, Неяркие бросая блики… Дыхание перевожу; Без слов, рассеянно киваю… « – Ты, стол накрывший на шесть – душ, Меня не посадивший с краю». – Который раз уже подряд Шептала память мне на ухо… Впотьмах её встречаю взгляд, Собравшись наконец-то с духом. Кровь прилила волной густой К вискам, от рук и ног отхлынув… – Я пошатнулся… В мыслях: «Стой!» – Стою… но на исходе силы… Ах, как же взгляд её тяжёл! Сжимается до боли сердце… Глоток… – За Вами я пришёл… Не откажите… – Где мне деться? ... – Глаза теплеют… – Что ж, пойдём… Причин не вижу для протеста. – За нашим праздничным столом Пустует только Ваше место, – Уверенней произношу. В мгновение, волною зыбкой – Души неуловимый шум – Скользнула по губам улыбка… 16 октября 2012г. – 23 февраля 2013г.


12 ЗЕРКАЛА : ТРЮМ СТРАХ И в море — страх, и в поле — страх, И чайки, и вороны… Не всё истрать — нужда — остра… И снова день хороним, И, слепо зная, — всё идём, Проваливаясь в воздух, В пыли и брызгах — в вещий сон Спешим поверить поздно. Сквозь небо в треснувшем стекле, Сквозь сноп застрявших криков, – Расплюснутым лучом теплел – Блик – на щеке небритой; И, как тревожащий пустяк, Смущающая мелочь — Отнюдь, с годами не иссяк Страх, драпируясь в смелость. Что — свет, что — тьма, когда глаза Нам — пальцы и ладони? Морскую гладь огонь лизал, Тонул в слоях бездонных. Ночь — на исходе; сон — с плеча; И день воскреснет вскоре… Всё так же: птицы закричат, И в поле — страх, и в море… 09 июня 2013г.

Хрустальный червь тянулся из графина, И струйка завораживала глаз. Как таинство – торжественно и чинно – Застолье совершалось в поздний час. Следы от пальцев на гранёном горле Мутили индевелое стекло; Но ёмкость оставалась присно полной; Иль время как-то медленно текло? Чеканили часы. Все пили молча – Без пошлых анекдотов и вранья, Не чокаясь и кислых мин не корча – Бесценное безмолвие храня. И перед каждым тот, но персональный, Куржавым хрусталём сосуд белел. Синхронно, даже церемониально, Сображники радели о себе. А комната секлась на коридоры Бесчисленных тождественных пространств, В изломанных проекциях которых Участниками всеми был он сам… Стремились в точку цепи отражений. И не был он ни весел, ни угрюм… Три зеркала трюмо сужали стены, Проваливаясь в бесконечный трюм. 04 – 05 августа 2013г. ЗАЛ

ГРАЧ С плеч – спрячь Спечь – мяч В печь – лечь Мяч – с плеч В ночь – прочь… Точь-в-точь, Луч – грач… Дочь – плачь… 18 июня 2013г.

Альманах “Саксагань” № 2 2015

Атласной пеной вальс кружил, Блеск наполнял глаза, И шелестом несчётных крыл По стенам шум сползал – Звук сладкой патокою плыл И по щекам стекал… Зал растворял предсонный пыл, Был то велик, то мал… И низвергался, и взмывал – До исступленья – зал… В зеркальном чреве вальс скользил… – Зал – жил… — торжествовал… 25 ноября 2013г.


13 атаке лад – снова зор галер, гомона рати…

ЗЕРКАЛА Рука, потянувшись, коснулась Лощёной стены стекла… – Там, пятясь, видением снулым Ты медленно вглубь ушла… И взгляд двойника застывший… – Пространство нас вдруг свело… – Глазами в глаза всверлившись, Вдавились друг другу в лоб… Двойник не пускал… Оскалом Ухмылка его была… Скрипел, что мне «не пристало! – Не путайся в зеркалах!..» Реальность сошлась в бессрочность, Осмысленность – в «ВМЕСТО ЖИТЬ»… Дивила всех речи склочность И страстная к смерти прыть… Гнались… только кто?.. – не вспомнить… – Решили, небось, – боюсь?.. Но снова был день – спросонок – Бледнее казалась грусть, И времени ход – не точным, Ты – рядом… и блеск стекла… – С другой стороны платочками Завешаны зеркала… 28 января 2014г.

СИРКО ( палиндромы ) ( посвящается кошевому атаману Ивану Дмитриевичу Сирко) Али роса та к рису, или у Сирка та сорила? Дал казакам и мака заклад… Молим о милом – Даром!.. а скатерти, лес, или селитре так само рад? «Видал? – а зима круто соли на мах ялика…» – так и ляха манило, со турками заладив… И тараном огрела гроза, вон с далека, та… –

На думе рад Иван: у волка к лову нави дар ему дан. Ила взамен – Мерефа Кафе – ремнем!.. а звали: «И ладу-то!.. Кошевого» – ланом – «атамана нам!» – а тамо, на логове – шок от удали… И черта лысого рог – осы лат речи… Во славу Украины ни арку у вал сов… «У чем тару к казаку?» – «Указ аккурат мечу!» – «А ту браво катил ли таков, арбу-та?» «Я и замес вмял, бася лба – се сабля саблям всем – Азия!» «Лапу!» – Язь ленился – в ясли нельзя – упал… Била за моря и яро мазали б! А к Сирку то на Дон – за раны – зов; а возы – на раз, но дано – тук риска… «Во ров? – или за Разина низа разили воров?! Лак сито потискал?!» Менял… а Днепро в огне… рев… – верен говор пендаля – нем… «Воли же, ребята!» – «Батя, бережи лов Мечом!» – «А само – чем?» Угар!.. – вилами жопу пожимали врагу! – «У нас!.. рука-то атамана – нам!» «а, та? ота?» – «курс, а-ну!..» Мать-сова, но он, авось, – Там?! 23 – 24 января 2014г.


14

Павел ЛИНСКИЙ

СОМНАМБУЛА рассказ Памяти А. Г. Липицкого

Писать этот рассказ я начал давно, когда работал ре дактором на Криворожском радио. Было это в конце девя ностых. Именно в ту пору я и познакомился с Анатолием Григорьевичем Липицким. Анатолий Григорьевич был час тым гостем в нашей редакции. Однажды он обратил вни мание на мои записи, спросил позволения почитать. Я не хотя согласился, поскольку не считал свои писательские на выки достойными для вынесения «на люди». Как раз этот самый, тогда еще недописанный, рассказ и попал Анатолию Григорьевичу в руки. Он прочитал и сделал очень важное замечание: Павел, все хорошо, только мысль не закончена. Да, я знаю, Анатолий Григорьевич. Закончите, пожалуйста. И тогда я его напечатаю. Надо сказать, я легкомысленно отнесся к просьбе глав ного редактора “Саксагани”. А потом наши дороги разош лись. И больше мы не встречались. Рассказ я не дописал, поскольку он вовсе вылетел у меня из головы. Так и проле жал он в ящике стола лет пятнадцать. А спустя годы уз наю печальное известие о смерти этого замечательного и интеллигентного человека. Мимо воли нахлынули воспоми нания. А ночью снится мне сон. Иду я по второму этажу телерадиообъединения “Криворожье”, и навстречу выходит Анатолий Григорьевич и тихим, спокойным голосом, в ко тором нет и тени возмущения, говорит: “Павел, а ведь вы так и не выполнили мою просьбу”. Меня словно током прон зило. Я проснулся. “Надо же, думаю, а ведь он прав, Анато лий Григорьевич. Я ведь так и не выполнил обещание”. В тот же день я дописал рассказ. И на душе как то легче сразу стало, словно гора с плеч упала. Все надо делать вовремя, чтобы быть чистым и перед своей совестью, и перед людьми, окружающими нас, потому что невыполненные обещания тяжелым грузом ложатся на наши плечи. И этот груз с каждым годом все больше и боль ше, и нести его ой как тяжело!..

Альманах “Саксагань” № 2 2015

За столом сидел Человек и смотрел, с отсутствующим взглядом, на чистый лист бумаги. Брови его сдвинулись, и в слабом свете ночника четко прорисовались морщины на переносице, образуя треугольник теней. Пальцы рук лихорадочно постукивали по письменному столу, пытаясь зацепить нечто неуловимое. Во всём его облике чувствовалась внутренняя скованность и напряженность. Казалось, мир вокруг Человека сжался до угрожающе малых размеров. Ни одной мысли, даже проблеска! Пустота. И эта пустота поглощала личность. Ход времени замедлился. Впереди – только холодный мрак вечности. Вдруг какое-то странное, не испытываемое ранее чувство охватило его. Он резко швырнул со стола лист бумаги и ручку, лежащую рядом, вскочил со стула и направился к выходу, но вдруг застыл посреди комнаты. Мышцы тела до боли напряглись от сверхъестественного усилия. Глаза болезненно блуждали, пытаясь отыскать причину столь необычного состояния, и, не найдя ничего, бессмысленно уставились в точку на стене. Странное дело, подумал Человек, мой мозг вроде нормально функционирует, но черт возьми! – Не весь… Что-то же сковало меня? Почему моё тело не подчиняется моим командам? Вот я приказываю ему: расслабься! Нет, всё безрезультатно. А если попробовать двинуть его вперед? – И Человек, будто обращаясь к кому-то постороннему, скомандовал: – Вперед! – и, повинуясь своей команде, он вдруг зашагал. Проходя мимо пустынных комнат, он не отдавал себе отчета в том, куда направляется, и главное зачем? А не всё ли равно, куда? – шептал Человек себе под нос. Внезапно он очутился в прихожей и, почувствовав сильный озноб, начал лихорадочно одеваться. Руки четко выполняли все движения, помимо его воли. – К чему всё это? Я ведь не собираюсь никуда выходить, – удивлялся Человек, – да и поздно уже, а?.. Он не успел договорить, как ураганный порыв ветра в мгновение ока вышвырнул его в темноту морозной снежной ночи. Человек шагал по безлюдному тротуару, окруженному с одной стороны каменной стеной многоэтажек, а с другой – густыми черными деревьями. Он не ощущал ни снежинок, путавшихся в его ресницах, ни морозного ветра, обжигающего открытые части тела. Он не обращал на всё это ни малейшего внимания. Лишь только рытвины да камни, о которые Человек спотыкался, вызывали в нем бурю праведного негодования. Чёрт возьми, что за безобразие? Почему нет освещения? Ночью должны гореть фонари! – восклицал он


15 громко, пытаясь доказать кому-то невидимому, но виновному во всём происходящем, очевидные факты. Что удивительно – ни одной живой души не встретилось ему на пути. Только со всех сторон доносились едва различимые странные звуки. Они напоминали то злобное рычание, то раздирающий душу смех, то топот бесчисленного множества человеческих ног. Но эти посторонние, доносившиеся из пустоты звуки нисколько его не тревожили. Человек был уверен в себе. Он шел и бормотал себе под нос: – Только не смотреть по сторонам! только бы они не увидели моих глаз! Если бы, не дай Бог, Человек вдруг повернул голову и встретился взглядом с глазами зверей и чудовищ, окружавших его, те в испуге бросились бы прочь, спасая свои шкуры. Не дай вам Бог иметь такое выражение глаз! – они излучали безумие, которое в равной степени страшит как зверей, так и людей. Если бы вдруг случайный наблюдатель встретил Человека, то ужаснулся бы при виде безумца с волевым лицом и целеустремленным взглядом. «Привидится же такое!» – бормотал бы обыватель, провожая Человека недоумевающим взглядом. Придя в себя, оторопевший зевака решил бы, что этот Человек либо сумасшедший, либо самоубийца. Первое не исключает второго, а второе – первого. Но так сказал бы обыватель, которому нет дела до того, что происходит с человеком, с его душой, мыслями. Утешая себя, люди подобного типа беспрестанно повторяют: «У меня нет времени... Я занят… Какое мне дело?.. Я ничего не видел, ничего не знаю… И вообще, оставьте меня в покое». А что же Человек? А Человек шагал, спотыкаясь, не желая опускать глаза, боясь пропустить нечто главное. Иногда сознание возвращалось к нему. В короткие мгновения этих проблесков Человек возмущался и удивлялся, не понимая, зачем и куда идет. Он пытался понять причинность происходящего. – Какая-то ведь должна быть цель моего странного путешествия?! Не могу же я вот так вот бесцельно скитаться вечность! Что-то должно же быть в конце-то концов! – восклицал Человек. Неизвестно, сколько времени прошло с момента его появления на улице, да и к чему все эти условности, когда казалось, что ощущение этого самого времени утрачено навсегда. Нет времени, только одно пространство, в котором Человек ощущал себя, словно пылинка на ветру. Вдруг впереди блеснул свет, и, словно током, его пронзила мысль: «Наконец- то! Вот она, заветная цель моего странного путешествия!» – И, движимый надеждой, Человек ускорил шаг. К источнику света, казалось, рукой подать, но Человек всё шёл и шёл, а свет не приближался и, что удивительно, не отдалялся. Все усилия сократить расстояние были тщетны. – Что за чертовщина! – не скрывая чувства раздражения, воскликнул Человек. – Не могу же я идти по кругу или топтаться на месте! А как я могу об этом судить, если нет ориентира? Надо… Надо что-то выбрать и ориентироваться по нему. Но что?

Тут Человек впервые решил повернуть голову и осмотреться по сторонам. Деревья и кустарники, окружавшие его, неспешно мелькали, бросая уродливые тени. Местами они напоминали восковые маски, выставленные в галерее мадам Тюссо. А из-за каменного забора зданий вообще ничего не было видно. Лишь только отголоски жизней, происходящих за всеми этими декорациями, долетали до его ушей. – Неужели и там есть жизнь? – задался Человек вопросом. – А что же тогда моя жизнь? Не бессмыслица ли? Очередная шутка? – и вдруг уже совсем неожиданно даже для самого себя спросил: – Интересно, а как я выгляжу со стороны? Что это, бунт? За весь долгий путь Человек впервые серьёзно задумался о своём положении и о том, как посмотрят на это другие. Неужели он утратил веру в силу, которая влекла его всё это время? – Да, нет, я просто… – начал было оправдываться Человек, – мне интересно… ну, не то чтобы очень, хотя… – не найдя ответы на свои же вопросы, он устремился дальше. Когда Человек, наконец, приблизился к месту, откуда исходил свет, оказалось, что это всего-навсего лишь уличный фонарь, освещающий остановку. Растерянным взглядом Человек посмотрел по сторонам – никого. Обошел вокруг полуразрушенного строения, заглядывая за стволы деревьев, – тоже никого. Пристально посмотрел вверх, надеясь на сверхъестественное, но всё напрасно. Никакого чуда не произошло. – Стра-а-нно, – тяжело выдыхая, произнёс Человек. Комок обиды на самого себя, что вот, мол, развели, как мальчишку, подкатил к горлу. Видно было, как желваки запрыгали на его скулах. Ещё раз, на всякий случай, оглянулся и возмущенно процедил сквозь зубы: «Это це-е-ель моего стра-а-нствия? Ну, неужели…» – было слышно, как хрустели пальцы рук, сжимаясь в кулаки. Обида, горечь и возмущение слились в единое целое и комом вырвались из груди: – Но за что-о-о-о?! Дрожь, пробежавшая по всему телу с головы до пят, дошла до центра земли. На миг показалось, что задрожала пустота, содрогнулись скалы. Испугавшись собственного голоса и гневного порыва, человек вдруг притих и присмирел. Вокруг тоже всё замерло, даже ветер утих. Глядя на свои руки, которые недавно сотрясали воздух, человек растерянно прошептал: – Неужели не могли придумать чего-нибудь лучше, интереснее? И, потоптавшись еще пару минут, с опущенной головой побрел домой. Весь обратный путь человек уже не ощущал того, что еще недавно так захватывало, увлекало и в то же время устрашало. Его уже не занимали более животрепещущие вопросы. Пропал интерес буквально ко всему, лишь бы только добраться домой. Домой! Придя в свою квартиру, человек лениво разделся, нехотя прошел в комнату, уселся в привычной позе на диван и отрешенным взглядом уставился в экран телевизора.


16

Классика мировой литературы

Эрнест ХЕМИНГУЭЙ

ПРОЩАЙ, ОРУЖИЕ! С особой радостью редакция представляет классику мировой литературы, роман известного американского писателя Эрнеста Хемингуэя «Прощай, оружие!» в переводе Владимира Евгеньевича Филатова. Такого рода публикация - событие для любого издания. Известный всему миру автор… Известный всему миру роман… В данном переводе впервые выходит «в свет». Владимир Филатов по-новому помог увидеть и понять классика, он дарит читателям альманаха «Саксагань» настоящего Хемингуэя, наиболее удачно, без искажений, передав лишь ему присущий характер и манеру изложения. С трепетом и нетерпением… Представляю: Эрнест Хемингуэй, роман «Прощай, оружие!»

Глава 1 Поздним летом того года мы стояли в деревне, в доме, из которого за рекой и равниной были видны горы. В русле реки были галька и валуны, сухие и белые на солнце, и вода была чистой и быстро движущейся, и голубой в протоках. Войска проходили мимо дома, и пыль, поднятая ими, запорошила листья деревьев. Стволы деревьев тоже были в пыли, и листья рано опали в тот год, и мы видели марширующие по дороге войска и поднимающуюся пыль, и опавшие листья, шевелящиеся от легкого ветра; и марширующих солдат, и потом дорогу, пустую и белую за исключением листьев. Равнина была богата урожаями; здесь росло много фруктовых садов, а горы за равниной были коричневы и пусты. В горах шел бой, и по ночам мы могли видеть вспышки разрывов. В темноте это напоминало зарниАльманах “Саксагань” № 2 2015

цы, но ночи были холодные, и поэтому у нас не возникало чувства приближающейся грозы. Иногда в темноте мы слышали, как маршируют под окном войска и проезжают орудия, прицепленные позади тягачей. Ночью здесь всегда было больше техники и много мулов с ящиками снарядов по обеим сторонам их навьюченных спин, и серые грузовики с людьми, и другие, с грузами, накрытыми брезентом, которые медленно продвигались среди техники. Здесь были большие пушки, которые двигались днем за тянувшими их тягачами; длинные стволы орудий накрыли зелеными ветками, и зеленые листья веток и виноградные лозы лежали на тягачах. К северу от равнины мы видели каштановый лес и за ним другую гору, на этой стороне реки. За нее тоже шел бой, но безуспешно, и осенью, когда пришли дожди, все листья опали с каштанов, и ветви стали голыми, а стволы черными от дождя. Виноградники тоже поредели и опали, и все вокруг стало мокрым и бурым, и мертвым с приходом осени. Здесь были туманы над рекой и тучи в горах, и грузовики разбрызгивали по дороге грязь, и солдаты были мокрыми и грязными в их накидках; их винтовки были мокры, и под накидками две кожаных патронных коробки впереди портупеи, серые кожаные коробки, тяжелые от обойм, набитых тонкими длинными 6,5 мм патронами, выпячивались так, что люди, идущие по дороге, маршировали будто они были на шестом месяце беременности. Иногда здесь проезжали серые легковые автомобили, двигавшиеся очень быстро: обычно там был офицер на сиденье рядом с шофером и несколько офицеров сзади. Они разбрызгивали больше грязи, чем грузовики, и, если один из офицеров на заднем сиденье был маленького роста и сидел между двумя генералами, он казался таким маленьким, что вы не могли видеть его лица, а только верх фуражки и его худую спину, и если автомобиль двигался особенно быстро, вероятно, это был сам король. Он жил в Удине, и почти каждый день выезжал по этой дороге посмотреть, как идут дела, а дела шли очень плохо. Вместе с зимой пришли затяжные дожди, и с дождями пришла холера. Однако, она была приостановлена, и к концу только семь тысяч умерли от нее в армии. Глава 2 В следующем году здесь было много побед. Гора по ту сторону долины и склон, где рос каштановый лес, были взяты, и на плато к югу от долины тоже были победы, и в августе мы перешли реку и стояли теперь в Гориции, в доме, где был фонтан и много толстых тенистых деревьев в огороженном стеной саду, и пурпурные лозы вистерии вились по стене дома. Теперь бои шли в ближних горах, всего в миле от нас. Город был очень приятный, а наш дом очень красивый. Позади бежала река, и город был взят без труда, но горы за ним не могли быть взяты, и я был очень рад, что австрийцы, казалось, хотели когда-нибудь вернуться сюда, если кончится война, и поэтому не бомбили его так, чтобы разрушить, а только немного, по военной надобности.


17 В нем жили люди, и здесь были госпитали и кафе, и артиллерия в верхней части улиц, и два публичных дома, один для солдат и один для офицеров, и холодные ночи в конце лета, бои в горах позади города, исковерканный снарядами металл железнодорожного моста и разбитый туннель у реки, где был бой, деревья вокруг площади и длинная аллея, ведущая к ней; это, и еще девушки, жившие в городе, король, изредка проезжавший в автомобиле, и его мелькнувшее на мгновенье лицо и тонкая длинная шея, и серая борода, похожая на пучок козьего подбородка, все это с внезапно открывшимися внутренностями домов, которые лишились стен во время артиллерийских обстрелов, со штукатуркой и булыжниками в садах и иногда на улицах, и все дела, хорошо идущие на Карсо, делали эту осень совсем непохожей на ту, когда мы стояли в деревне. Война тоже стала совсем другой. Дубовый лес на горе за городом исчез. Лес был зеленым весной, когда мы вошли в город, а сейчас там были пни и исковерканные стволы, и развороченная земля, и однажды в конце осени, когда я возвращался оттуда, где был дубовый лес, я увидел тучу, заходящую над горой. Она двигалась очень быстро, и солнце вдруг сделалось тускло-желтым, и потом все стало серым, а туча спустилась с горы, и мы вдруг оказались в ней, и это был снег. Он отвесно падал по ветру и укрывал голую землю, и от этого отчетливее выдавались пни, снег лежал на орудиях, и в нем уже были тропинки, ведущие к нужникам за траншеи. Позже, внизу, в городе, я смотрел, как падает снег, глядя на него из окна публичного дома для офицеров, где я сидел с приятелем и двумя стаканами за бутылкой асти, и, глядя на тяжело и медленно падающий снег, мы знали, что в этом году уже все кончено. Горы в верховьях реки уже не могли быть взяты, как не могла быть взята ни одна гора за рекой. Все это оставалось на следующий год. Приятель увидел священника, идущего по улице из нашей офицерской столовой, осторожно ступая по грязи, и принялся колотить в окно, пытаясь привлечь его внимание. Священник поднял глаза. Он увидел нас и улыбнулся. Мой друг жестом пригласил его войти. Священник покачал головой и продолжил путь. Этим вечером в офицерской столовой, после спагетти, которое все ели очень серьезно и быстро, поднимая его на вилке до тех пор, пока концы не повисали в воздухе и можно было опустить их в рот, или же только приподнимая их вилкой и всасывая в рот без перерыва, помогая себе вином из оплетенной четырехлитровой фляги; она качалась на металлической стойке, и вино, прозрачное, красное, терпкое и приятное на вкус, наливалось в стакан, придерживаемый той же рукой; после этого блюда капитан принялся донимать священника. Священник был молод и легко краснел, и носил такую же форму, как и все мы, но с крестом из темно-красного бархата над левым нагрудным карманом его серого кителя. Капитан специально для меня говорил на ломаном итальянском, почему-то считая, что так я должен лучше его понять и ничего не пропустить. - Священник сегодня с девочки, - сказал капитан,

глядя на меня и на священника. Священник улыбнулся, покраснел и покачал головой. Капитан часто насмехался над ним. - Разве не так? - спросил капитан. - Сегодня я видеть священник с девочки, - объяснил он мне. Он взял мой стакан и налил его, все время глядя мне в глаза, но не теряя из вида и священника. - Священник каждую ночь балуется рукой. - Он показал жестом и громко засмеялся. Священник воспринял это как шутку. - Папа хочет, чтобы войну выиграли австрийцы, - сказал майор. - Он любит Франца Иосифа. Вот откуда у него деньги. Я - атеист. - Ты когда-нибудь читал “Черную свинью”? - спросил лейтенант. - Я дам тебе один экземпляр. Вот что потрясло мою веру. - Это грязная и подлая книга, - сказал священник. Вы не можете по-настоящему любить ее. - Она очень ценная, - сказал лейтенант. - Ты узнаешь из нее все об этих святошах. Она тебе понравится, - сказал он мне. Я улыбнулся священнику, и он улыбнулся мне из-за пламени свечи. - Не читайте ее, - сказал он мне. - Я принесу ее тебе, - сказал лейтенант. - Все мыслящие люди атеисты, - сказал майор. - Однако, я не верю и в масонство. - Я верю в масонство, - сказал лейтенант. - Это благородная организация. Кто-то вошел, и, когда открылась дверь, я увидел падающий снег. - Наверно, наступление прекратится из-за снега, сказал я. - Конечно, -сказал майор. - Вы можете уходить в отпуск. Можете отправиться в Рим, Неаполь, Сицилию... - Ему надо побывать в Амальфи, - сказал лейтенант. - Я напишу своим родителям в Амальфи. Они полюбят тебя, как сына. - Пусть он едет в Палермо. - Он может отправиться на Капри. - Я думаю, вы могли бы посмотреть Абруццы и погостить у моих родителей в Капракотта, - сказал священник. - Слушай его разговоры об Абруццы. Там сейчас больше снега, чем здесь. Он не хочет любоваться на крестьян. Ему нужно ехать в центры цивилизации и культуры. - У него будут красивые девушки. Я дам тебе их адреса в Неаполе. Прекрасные юные девушки, сопровождаемые их мамашами. Ха-ха-ха! Капитан вытянул руку так, как это делают, когда собираются показывать китайские тени. Он снова говорил на ломаном итальянском. - Ты уезжаешь, похожим вот это, - он показал на большой палец. - И возвращаешься, как это, - он дотронулся до мизинца. Все засмеялись. - Смотри, - сказал капитан. Он снова вытянул руку. Пламя свечи отбросило ее тень на стену. Он начал с


18 большого пальца и назвал их все по порядку: “младший лейтенант” (большой), «лейтенант» (указательный), «капитан» (средний), «майор» (безымянный), «подполковник» (мизинец)”. - Ты уезжаешь младшим лейтенантом! Ты возвращаешься подполковником! - Все засмеялись. Тени капитана имели очень большой успех. Он посмотрел на священника и закричал: “Каждую ночь священник балуется рукой!” Все снова засмеялись. - Вы должны уходить в отпуск сейчас же, - сказал майор. - Я хотел бы поехать с тобой и все показать, - сказал лейтенант. - Когда вернешься, привези патефон. -Привези хороших оперных дисков. - Привезите Карузо. - Не привози Карузо. Он воет. - Попробовал бы ты так выть! - Он воет. Я говорю, он воет! - Я бы хотел с вами поехать в Абруццы, - сказал священник. Остальные шумели. - Там хорошая погода. Вам бы понравились люди, и, хотя там холодно, но сухо и чисто. Вы могли бы пожить у моих родных. Мой отец известный охотник. - Пошли, - сказал капитан. - Мы идем бордель прежде, чем закроют. - Спокойной ночи, - сказал я священнику. - Спокойной ночи, - сказал он. Глава 3 Когда я возвратился на фронт, мы все еще стояли в том городе. В окрестностях деревни теперь стало больше орудий, и наступила весна. Поля были зелены, на виноградных лозах появились маленькие зеленые ростки, деревья вдоль дороги имели маленькие листья, а с моря дул слабый ветерок. Я увидел город и холм, и старинный замок в чаше холма на фоне гор, бурых гор с редкой зеленью на их склонах. В городе тоже было больше орудий и несколько новых госпиталей, мы встречали на улицах англичан и иногда англичанок, и еще несколько домов были разрушены артиллерийским огнем. Это была приятная теплая весна, и я спустился пешком вниз по аллее, теплой от нагретой солнцем стены и обнаружил, что мы все еще стоим в том доме, и что все это выглядит так же, как и тогда, когда я это покинул. Дверь была открыта, на скамейке с солнечной стороны сидел солдат, у двери дожидалась машина скорой помощи, а за дверью, когда я вошел, был запах каменных полов и больницы. Все это было таким же, как и раньше, за исключением того, что сейчас была весна. Я заглянул в дверь большой комнаты и увидел майора, сидящего за столом, окно открыто, и солнечный свет льется в комнату. Он не видел меня, и я не знал, нужно ли мне войти и рапортовать или сначала подняться к себе наверх, чтобы умыться. Я решил подняться наверх. Комната, которую я делил с лейтенантом Ринальди, выходила во двор. Окно было открыто, моя кровать застелена шерстяным одеялом, а мои вещи висели на гвозде, вбитом в стену: противогаз в жестяной луженой Альманах “Саксагань” № 2 2015

коробке и там же стальная каска. Мой плоский сундучок был у подножия кровати, и на нем стояли кожаные зимние ботинки, блестевшие от жира. Моя австрийская снайперская винтовка с восьмигранным вороненым стволом и красивым, темного ореха, прикладом, висела между кроватями. Оптический прицел, насколько я помнил, был заперт в сундучке. Лейтенант Ринальди спал на соседней кровати. Он проснулся, услышав мои шаги в комнате, и сел. - Привет! - сказал он. - Как провел время? - Прекрасно. Мы пожали друг другу руки, а потом он обнял меня за шею и поцеловал. - У-ф-ф-ф, - сказал я. - Ты грязный, - сказал он. - Тебе нужно умыться. Где ты был и что делал? Рассказывай мне все сейчас же. - Я был везде: Милан, Флоренция, Рим, Неаполь, Вилла-сан-Джиованни, Мессина, Таормина... - Ты говоришь, как железнодорожный справочник. Были какие-нибудь интересные приключения? - Да. - Где? - В Милане, Флоренции, Риме, Неаполе... - Достаточно. Расскажи, что было действительно лучшим. - Милан. - Потому что это было первым. Где ты ее встретил? В Кова? Куда вы пошли? Что ты чувствовал? Рассказывай все сейчас же. Ты остался с ней на ночь? - Да. - Ерунда. Теперь у нас тоже есть красивые девушки, никогда до этого не бывшие на фронте. - Замечательно. - Ты мне не веришь? Сегодня мы пойдем, и ты увидишь. В городе есть красивые англичанки. Я влюблен сейчас в мисс Баркли. Я вас познакомлю. Я на ней, наверное, женюсь. - Мне надо умыться и рапортовать. Сейчас есть какая-нибудь работа? - С тех пор, как ты уехал, у нас нет ничего, кроме обмороженных конечностей, гонореи, желтухи, умышленного членовредительства, воспаления легких, твердых или мягких шанкров. Каждую неделю кого-нибудь ранит обломками скалы. Есть несколько настоящих раненых. На следующей неделе война начнется снова. Может быть, начнется. Они говорят так. Как ты думаешь, правильно я сделаю, женившись на мисс Баркли после войны, конечно? - Абсолютно, - сказал я и налил полный таз воды. - Сегодня вечером ты мне все расскажешь, - сказал Ринальди. - А сейчас я должен идти спать, чтобы быть красивым и свежим для мисс Баркли. Я снял китель и рубашку, и постирал их в холодной воде в тазу. Вытираясь полотенцем, я огляделся по сторонам, посмотрел за окно и на Ринальди, лежавшего на кровати с закрытыми глазами. Он был одного возраста со мной, красив и происходил родом из Амальфи. Он любил работу хирурга, и мы были большими друзьями. Когда я посмотрел на него, он открыл глаза.


19 - У тебя есть деньги? - Да. - Одолжи мне пятьдесят лир. Я вытер руки и вытащил бумажник из кителя, висящего на стене. Ринальди взял бумажку, сложил ее, не поднимаясь с кровати, и засунул в карман брюк. Он улыбнулся. - Я должен произвести на мисс Баркли впечатление достаточно богатого человека. Ты мой большой и хороший друг, и финансовый покровитель. - Пошел к черту, - сказал я. Этим вечером я сидел в офицерской столовой напротив священника, и он был раздосадован и внезапно обижен тем, что я не поехал в Абруццы. Он написал о моем приезде отцу, и они делали приготовления. Я чувствовал себя еще хуже от того, что он это сделал, и не мог понять, почему я не поехал. Это было то, что я хотел сделать, и я попытался объяснить, как одна вещь влечет за собой другие, и в конце концов он увидел это и понял, что я действительно хотел поехать, и уже это было почти хорошо. Я пил много вина и потом кофе с ликером, и, уже пьяный, пытался объяснить, почему мы не делаем того, что хотели бы делать; мы никогда этого не делаем. Мы разговаривали вдвоем в то время как другие были заняты спором. Я хотел поехать в Абруццы. Но я не поехал туда, где дороги были замерзшими и твердыми, как сталь, где было чисто, холодно и сухо, и снег был пушистым и сухим, и были заячьи следы в снегу, и крестьяне снимали свои шляпы, и называли вас Лорд, и где была хорошая охота. Я поехал не в те места, а был там, где прокуренные кафе и ночи, когда кружится комната, и ты должен смотреть на стену, чтобы она остановилась, пьяные ночи в кровати, когда ты знаешь, что есть только то, что есть здесь, и странное возбуждение, когда проснешься и не знаешь, кто рядом, и весь мир нереален в темноте и так возбуждающ, что ты должен начать снова, не зная и не любя в ночи, в уверенности, что это есть все и все и все и не любя. Вдруг сильно полюбить и спать, иногда просыпаясь с этим утром, а все, что было, уже прошло, и все такое отчетливое и твердое, и ясное, и иногда пререкания о цене. Иногда все еще приятно и нежно, и тепло, и завтрак, и потом обед. Иногда все приятное прошло, и ты рад вырваться на улицу, но всегда начинался другой день и за ним другая ночь. Я пытался рассказать о ночи и о различии между ночью и днем, и о том, почему ночь лучше, если день не был очень холодным и чистым, и не мог этого рассказать: как не могу рассказать этого сейчас. Вы знаете это, если с вами это случалось. У него этого не было никогда, но он понял, что я действительно хотел поехать в Абруццы, но не поехал, и мы все еще были друзьями с одинаковыми во многом вкусами и в то же время с различиями между нами. Он всегда знал то, чего не знал я, и, что, узнав от меня, всегда готов был позабыть. Но я не знал тогда об этом, хотя и понял это потом. Между тем, мы все еще были в столовой, и все уже поели, но продолжали спорить. Мы замолчали, и капитан крикнул: “Священник несчастен! Священник несча-

стен без девочек!” - Я счастлив, - сказал священник. - Священник несчастен. Священник хочет, чтобы австрийцы выиграли войну, - сказал капитан. Остальные слушали молча. Священник покачал головой. - Нет, - сказал он. - Священник не хочет, чтобы мы наступали. Почему ты не хочешь, чтобы мы наступали? - Нет. Если это война, я думаю, мы должны наступать. - Должны наступать. Будем наступать! Священник кивнул. - Оставьте его, - сказал майор. - Он славный малый. - Во всяком случае, это он изменить не сможет, - сказал капитан. Все поднялись и вышли из-за стола. Глава 4 Утром меня разбудила батарея, стоящая в соседнем саду, я увидел, что в окно светит солнце, и встал с постели. Я подошел к окну и выглянул наружу. Гравий на дорожке был влажным, а трава мокрой от росы. Батарея выстрелила дважды, и каждый раз воздушной волной сотрясало окно и хлопало полами моей пижамы. Я не мог видеть орудий, но они были рядом, стреляя гдето поверх нас. Быть рядом с ними было досадно, но утешало то, что они были небольшими. Когда я посмотрел в окно, я услышал звук двигателя, запущенного на дороге. Я оделся, спустился на кухню, выпил там чашку кофе и пошел в гараж. Десять автомобилей были выстроены бок о бок под длинным навесом. Это были тупоносые крытые санитарные машины, выкрашенные серым и напоминающие формой мебельные фургоны. У одного из них во дворе работали механики. Три других были в горах на перевязочных пунктах. - Они когда-нибудь обстреливают эту батарею? спросил я у одного из механиков. - Нет, господин tenente. Она мало-мальски защищена холмом. - Как дела? - Эта машина плоха, а остальные на ходу. Он прекратил работать и улыбнулся. - Вы были в отпуске? - Да. Он вытер руки и усмехнулся. - И хорошо провели время? Другие ухмылялись тоже. - Прекрасно, - сказал я. - Что с этой машиной? - Плоха. Сыпется одно за другим. - А что сейчас? - Поршневые кольца. Я покинул их. Машина с открытым мотором и разложенными на верстаке частями выглядела обесчещенной и пустой. Я пошел под навес осматривать другие. Они были умеренно чисты, некоторые свежевымыты, другие покрыты пылью. Я внимательно осмотрел шины, ища порезы или царапины от камней. Казалось, все было в хорошем состоянии. Это доказывало безразлич-


20 ность того, останусь ли я здесь, чтобы осматривать дальше или нет. Раньше я воображал, что состояние машин и доставка запасных частей или бесперебойное выполнение обязанности перевозки раненых и больных с перевязочных станций в горах на распределительную станцию, а потом размещение по госпиталям, указанным в их документах, в значительной степени зависело от меня. По-видимому, был я здесь или нет - не имело никакого значения. - Были какие-нибудь трудности с запасными частями? - Спросил я сержанта-механика. - Нет, господин лейтенант. - Где теперь склад горючего? - На том же месте. - Хорошо, - сказал я и возвратился в дом, где выпил еще одну чашку кофе в офицерской столовой. Кофе был бледно-серым и сладким от сгущенного молока. За окном стояло приятное весеннее утро. Начинающаяся сухость в носу предвещала, что день будет еще более жарким, чем предыдущий. В этот день я проверил посты в горах и возвратился в город уже далеко за полдень. Казалось, дела улучшились со времени моего отъезда. Я слышал, что наступление могло начаться снова. Дивизия, к которой мы были приписаны, будет атаковать в верховьях реки, и майор сказал мне, что я должен заботиться о постах в течение атаки. Атакующие перейдут реку выше горловины ущелья и рассредоточатся на горном склоне. Посты санитарных машин должны быть как можно ближе к реке и иметь прикрытия. Конечно, их выберет пехота, но мы должны считать, что план разработан нами. Это была одна из тех вещей, которые дают ложное представление о службе. Я был очень грязным и пыльным, и поднялся в мою комнату помыться. Ринальди сидел на кровати с хьюговской “Английской грамматикой”. Он был в полной форме, обут в черные ботинки, и его волосы сияли. - Замечательно, - сказал он, когда меня увидел. - Ты пойдешь со мной в гости к мисс Баркли. - Нет. - Да. Ты соблаговолишь пойти и произвести на нее хорошее впечатление. - Ладно. Подожди, пока я переоденусь. - Помойся, и пошли так как есть. Я умылся, причесал волосы, и мы отправились в путь. - Постой, - сказал Ринальди. - Пожалуй, нам нужно выпить. - Только не ликер, - сказал я. - Нет. Граппы. - Хорошо. Он налил два стакана, и мы чокнулись, отставив указательные пальцы. - Еще один? - Хорошо, - сказал я. Мы выпили по второму стакану. Ринальди убрал бутылку, и мы спустились вниз. Идти по городу было жарко, но солнце садилось, и это было приятно. Британский госпиталь помещался в большой вилле, построенной перед войной немцами. Мисс Баркли была в саду. С ней была еще одна медсестра. Мы Альманах “Саксагань” № 2 2015

увидели за деревьями их белые халаты и пошли к ним. Ринальди отдал честь. Я тоже отдал честь, но более умеренно. - Здравствуйте, - сказала мисс Баркли. - Вы, кажется, не итальянец? - Нет. Ринальди разговаривал с другой сестрой. Они смеялись. - Какое странное дело - служить в итальянской армии. - Это не настоящая армия. Только санитарный отряд. - И все равно странно. Почему вы сюда пошли? - Не знаю, - сказал я. - Не всегда для всего есть объяснение. - Разве? Меня учили, что всегда. - Ужасно мило. - Мы должны разговаривать так и дальше? - Нет, - сказал я. - Значит, переменим тему? Да? - Что это за трость? - Спросил я. Мисс Баркли была высокого роста. На ней было белое платье, которое я принял за халат медсестры, она была блондинкой с золотистой кожей и серыми глазами. Я подумал о том, что она очень красива. Она держала в руках тонкую ратановую трость, похожую на игрушечный стек, оплетенный кожей. - Это - одного парня. Его убили в прошлом году. - Простите. - Он был славным парнем. Он собирался на мне жениться и был убит на Сомме. - Там было страшное сражение. - Вы воевали там? - Нет. - Я тоже слышала об этом, - сказала она. – Здесь война выглядит совсем иначе. Они прислали мне эту трость. Его мать. Они вернули ее вместе с его вещами. - Вы долго дружили? - Восемь лет. Мы вместе росли. - И почему вы не вышли за него замуж? - Не знаю, - сказала она. - Я поступила глупо. Это я ему, во всяком случае, могла дать. Но, я думала, что так будет лучше для него. - Понимаю. - Вы когда-нибудь любили? - Нет, - сказал я. Мы сели на скамью, и я посмотрел на нее. - У вас красивые волосы. - Они вам нравятся? - Очень. - Я собиралась остричь их, когда он умер. - Зря. - Я хотела хоть что-нибудь сделать для него. Я не осторожничала с этими вещами, и он мог бы всем этимвладеть. Он мог бы иметь все, что захотел, если бы я это знала. Я бы вышла за него замуж или просто так. Теперь я об этом знаю все. Но тогда он собирался на войну, а я не знала. Я молчал.


21 - Я тогда ничего не знала. Я думала, так будет лучше для него. А потом он был убит, и все кончилось. - Не знаю. - Да, - сказала она. - И тогда все это было кончено. Мы посмотрели на Ринальди, разговаривающего с другой сестрой. - Как ее зовут? - Фергюсон. Элен Фергюсон. Ваш друг, кажется, врач? - Да. Очень хороший. - Удивительно. Так редко видишь что-нибудь хорошее в прифронтовой полосе. Это ведь, кажется, прифронтовая полоса? - Совершенно верно. - Глупая война. Но врач - это красиво. Они собираются наступать? - Да. - Тогда у нас появится работа. Сейчас у нас нет работы. - Вы давно работаете медсестрой? - С конца пятнадцатого. Я пошла тогда же, когда и он. Помню, я носилась тогда с глупой мыслью, что он должен попасть в тот госпиталь, где буду я. Я думала, с сабельной раной и повязкой вокруг головы. Или с простреленным плечом. Что-нибудь очень живописное. - Здесь тоже живописный фронт, - сказал я. - Да, - сказала она. - Люди не понимают, что во Франции творится то же самое. Если бы они поняли, все это не могло бы продолжаться. Его не ранило сабельным ударом. Его разорвало на куски. Я молчал. - Вы считаете, что это будет продолжаться всегда? - Нет. - А что это остановит? - Где-нибудь они сломаются. - Мы сломаем. Мы сломаем во Франции. Они не могут продолжать делать вещи, подобные Сомме, и не сломаться. - Здесь они не сломаются, - сказал я. - Думаете, нет? - Да. Они очень хорошо воевали последним летом. - Они сломаются. Кто-нибудь сможет их сломить. - И немцы тоже. - Нет, - сказала она. - Я думаю, нет. Мы встали и подошли к Ринальди и мисс Фергюсон. - Вам нравится Италия? - спрашивал Ринальди у мисс Фергюсон по-английски. - Совсем неплохо. - Не понимаю. - Ринальди покачал головой. - Довольно хорошо, - перевел я. Он покачал головой. - Это еще не хорошо. Вы любите Англию? - Не очень. Видите ли, я шотландка. Ринальди вопросительно посмотрел на меня. - Она шотландка и любит Шотландию больше Англии, - сказал я по-итальянски. - Но Шотландия - это Англия. Я перевел это мисс Фергюсон. - Еще нет, - сказала она.

- В самом деле? - И никогда. Мы не любим Англию. - Не любите Англию? Не любите мисс Баркли? - О, это совсем другое. Вы не должны понимать это так дословно. Мы пожелали им спокойной ночи и ушли. - Мисс Баркли предпочла тебя, - сказал Ринальди по дороге домой. - Это очень заметно. Но маленькая шотландка тоже очень мила. - Очень, - сказал я. Я не обратил на нее внимания. Она понравилась тебе? - Нет, - ответил Ринальди.

Глава 5 На следующий день я опять пошел к мисс Баркли. В саду ее не было, и я прошел в боковую дверь виллы, где останавливались санитарные машины. За ней я увидел старшую медсестру, которая сказала, что мисс Баркли ушла на дежурство, - “здесь, знаете ли, война”. Я ответил, что знаю. - Американец в итальянской армии? - спросила она. - Да, мэм. - Как это произошло? Почему вы не присоединились к нам? - Не знаю, - ответил я. - Могу я присоединиться сейчас? - Боюсь, что уже нет. Скажите мне, почему вы пошли служить к итальянцам? - Я был в Италии, - сказал я. - И говорю на итальянском. - О, - сказала она. - Я его изучаю. Это красивый язык. - Кто-то сказал, что его можно выучить в две недели. - Я не могу его выучить в две недели. Я учу его уже месяц. Если хотите, можете прийти и встретиться с ней после семи. Тогда она сможет выйти. Только не приводите с собой кучу итальянцев. - Несмотря на красивый язык? - Да. И на красивые мундиры. - До свидания, - сказал я. - Ариведерчи, tenente. - Ариведерла. - Я отдал честь и вышел. Иностранцу невозможно по-итальянски отдать честь и при этом не испытать чувства смущения. Кажется, итальянский способ отдавать честь не создан для экспорта. День был жарким. Я был в верховьях реки, на плацдарме у Плавы. Наступление должно было начаться здесь. В прошлом году наступать на другую сторону реки было невозможно, потому что здесь была только одна дорога, ведущая к понтонному мосту вниз из ущелья, и участок около мили длиной простреливался орудийным и пулеметным огнем. К тому же она была недостаточно широка, чтобы вместить весь необходимый для наступления транспорт, и австрийцы вполне могли устроить тут бойню. Но итальянцы перешли реку и развернулись на маленькой дороге по ту сторону, удерживая теперь полторы мили бывшей австрийской территории. Это было скверно для австрийцев, и они не должны были этого допускать. Я думаю, это была взаимная терпи-


22 мость, потому что австрийцы все еще владели отдаленным плацдармом ниже по течению реки. Австрийские окопы были выше по склону, всего лишь в нескольких ярдах от наших укреплений. Когда-то там был маленький городок, который превратился теперь в груды щебня. Там еще оставались развалины железнодорожной станции и разбитый мост, который не мог быть починен и использован в дальнейшем, так как все время находился в поле зрения наших войск. Я спустился по узкой дороге к реке, оставил автомобиль на перевязочной станции под холмом, перешел по понтонному мосту, защищенному выступом горы, и прошел окопами в нижний город и дальше вдоль края склона. Все были в блиндажах. Здесь были полки с ракетамина стенах, стоящими на тот случай, если потребуется вызвать артиллерийскую поддержку или передать сигналы, если оборвется телефонный кабель. Было тихо, жарко и пыльно. Я посмотрел через ограждение на австрийскую территорию. Никого не было видно. Я выпил в одном из блиндажей со знакомым капитаном и вернулся через мост назад. Новая широкая дорога огибала город и зигзагом спускалась к мосту. Наступление начнется, когда закончится ее строительство. Крутым изгибом она спускалась через лес. По плану вся техника будет спускаться здесь, а пустые грузовики, телеги и автомобили с ранеными будут возвращаться вверх по старой дороге. Перевязочная станция была на австрийской стороне реки, у кромки холма, и носилки с ранеными придется тащить через понтонный мост. То же самое будет, когда начнется наступление. Так далеко, насколько я мог разобрать, последняя миля или около того новой дороги, где она начинала выравниваться, ее могли обстрелять австрийцы. Это грозило обернуться неприятностями. Но я нашел место, где можно было укрыть машины после того, как они пройдут этот последний, плохо выглядящий кусок, и смогут подождать, пока перенесут через понтонный мост раненых. Я хотел проехать по новой дороге, но она еще не была закончена. Она казалась добротно сделанной и широкой, с внушительными поворотами там, где вы могли видеть их через лесные прогалины на горном склоне. Машины с их новыми надежными тормозами пройдут здесь без затруднений, тем более, что они не будут нагружены при спуске. Я вернулся вверх по узкой дороге. Два карабинера задержали машину. На дорогу упал снаряд, и пока мы ждали, выше упали еще три. Это были со свистом рассекавшие воздух семидесяти семи миллиметровки с сильным коротким взрывом и вспышкой, и потом - серый дым, перегоняемый ветром через дорогу. Карабинер подал нам знак продолжать движение. Проезжая место, где упал снаряд, я обогнул небольшую воронку и почувствовал сильный запах взрывчатки и развороченной глины, и свежераздробленного кремня. Я вернулся в Горицию и на нашу виллу, и, как я уже говорил, пошел встретиться с мисс Баркли, которая была на дежурстве. За обедом я ел очень быстро, а потом снова ушел на виллу, где был английский госпиталь. Она была дейАльманах “Саксагань” № 2 2015

ствительно большой и красивой, с превосходными деревьями в парке. Мисс Баркли сидела на скамейке в саду. Мисс Фергюсон была с ней. Казалось, они были рады меня видеть, и вскоре мисс Фергюсон извинилась и ушла. - Я оставляю вас вдвоем, - сказала она. - Вы хорошо ладите и без меня. - Не уходи, Элен, - сказала мисс Баркли. - Мне вправду нужно. Я должна написать несколько писем. - Спокойной ночи, - сказал я. - Спокойной ночи, мистер Генри. - Не пишите ничего такого, что разволнует цензора. - Не беспокойтесь. Я пишу только о том, какие прекрасные здесь места и как храбры итальянцы. - Это верная дорога к наградам. - Что было бы приятно. Спокойной ночи, Кэтрин. - До скорой встречи, - сказала мисс Баркли. Мисс Фергюсон растворилась в темноте. - Она хорошая, - сказал я. - Да, очень. И она медсестра. - А вы разве не медсестра? - О, нет. Я - то, что называется Ви-Эй-Ди. Мы очень много работаем, но нам не доверяют. - Почему? - Они не доверяют, когда здесь не требуется никаких дел. Когда начинается настоящая работа, они доверяют. - В чем же разница? - Медсестра - это почти доктор. Для этого нужно много времени. А Ви-Эй-Ди - это кратковременные курсы. - Теперь понятно. - Итальянцы не хотят, чтобы женщины были так близко к фронту. Поэтому мы все на особом положении. Нам нельзя выходить. - Все-таки я могу приходить сюда. - О, да. Мы не в монастыре. - Давайте не будем о войне. - Это очень трудно. Здесь совсем не то место, чтобы можно было о ней забыть. - Давайте забудем все равно. - Хорошо. Мы посмотрели в темноте друг на друга. Я подумал, что она очень красива и взял ее за руку. Она позволила ее взять, и я задержал ее и обнял ее под рукой. - Нет, - сказала она. Я держал руку там же. - Почему? - Нет. - Да, - сказал я. - Прошу вас. Пожалуйста. Я наклонился в темноте, чтобы поцеловать ее и сразу же вспыхнула пронзительная, жгучая боль сильной пощечины. Удар пришелся по носу и глазам, и у меня рефлекторно выступили слезы. - Простите, - сказала она. Я почувствовал за собой определенное преимущество. - Вы были совершенно правы. - Я ужасно огорчена, - сказала она. - Но я не могла символизировать собой один из видов выходного вечера медсестры. Я не хотела причинить вам боль. Я сде-


23 лала вам больно? Она посмотрела на меня в темноте. Я был зол и одновременно уверен, поскольку все это напоминало развитие шахматной партии. - Вы поступили именно так, как нужно, - сказал я. - Я вовсе не против. - Бедный. - Понимаете, я веду своего рода смешной образ жизни. Я даже никогда не говорю по-английски. И потом, вы так красивы. Я посмотрел на нее. - Вам нет нужды говорить так много вздора. Я была не права. Мы уже помирились. - Да, - сказал я. - И мы удрали от войны. Она засмеялась. Я впервые слышал ее смех. Я смотрел на ее лицо. - Милый, - сказала она. - Нет. Я - нет. - Да. Милый. Я была бы рада поцеловать тебя, если бы ты был не против. Я посмотрел в ее глаза, обнял ее как прежде и поцеловал. Я поцеловал ее, сильно и властно прижав к себе, и попытался открыть ее губы; они были плотно сжаты. Я все еще был зол, и когда я ее сжал, она вдруг задрожала. Я обнимал ее так сильно, что мог чувствовать, как бьется ее сердце, и ее губы открылись, и голова возвратилась на мою руку, а потом она заплакала на моем плече. - Милый, - сказала она. - Ты ведь будешь добрым ко мне? Что за черт, подумал я. Я гладил ее волосы и похлопывал ее по плечу. Она плакала. - Ведь будешь, правда? Она подняла на меня глаза. Потому что у нас будет странная жизнь. - После этого я прогулялся с ней до дверей виллы, и она ушла, а я пошел домой. Возвратившись к себе, я поднялся в комнату. Ринальди лежал на кровати. Он посмотрел на меня. - Итак, ты продвинулся с мисс Баркли? - Мы с ней друзья. - Ты имеешь вид приятно возбужденной собаки. Я не понял его слов. - Чего? Он объяснил. - Ты, - сказал я, - имеешь вид собаки, которая... - Остановимся, - сказал он. - Еще немного, и мы начнем говорить оскорбительные вещи. - Он улыбнулся. - Спокойной ночи, - сказал я. - Спокойной ночи, маленький щенок. Я запустил подушкой в свечу и лег в кровать в темноте. Ринальди поднял свечу, зажег ее и продолжил чтение. Глава 6 Следующие два дня я провел на постах. Когда я возвратился, было слишком поздно, и я не виделся с мисс Баркли до следующего вечера. В саду ее не было, и теперь я ожидал в канцелярии госпиталя, когда она спу-

стится вниз. Вдоль стен комнаты, использованной под канцелярию, было много мраморных бюстов на крашеных деревянных подставках. В зале, который открывался за канцелярией, была такая же шеренга. Все они обладали законченным свойством мрамора, выглядя совершенно одинаково. Скульптура всегда казалась мне скучной - пожалуй, только бронза смотрелась лучше. Но мраморные бюсты всегда напоминали кладбище. Здесь, правда, было одно приятное кладбище в Пизе. Генуя была местом, где можно было посмотреть плохие мраморные памятники. Это была вилла очень богатого немца, и бюсты, должно быть, стоили ему много. Хотел бы я знать, кто их сделал, и сколько за это получил. Я попробовал разобраться, были ли они членами одной семьи, но все они были классически однообразны. Вы не могли сказать о них ничего. Я сидел на стуле и держал в руках фуражку. Нам полагалось носить стальные каски даже в Гориции, но они были неудобны и к тому же непристойно театральны в городе, где не было эвакуировано гражданское население. Я надевал свою, когда мы поднимались на посты или носили английские противогазы. Мы только начинали их получать. Это были действительно неплохие маски. К тому же от нас требовали носить автоматические пистолеты: даже от врачей и офицеров медицинской службы. Я чувствовал, как он уперся в спинку стула. Вы подлежали аресту, если не носили его на видном месте. Ринальди носил кобуру, набитую туалетной бумагой. Я действительно носил свой и чувствовал себя вооруженным до тех пор, пока не приходилось из него стрелять. Это была Астра калибра 7,65 с коротким стволом, который так резко прыгал при выстреле, что не могло возникнуть и мысли о попадании в цель. Упражняясь с ним на учебных стрельбах, я брал ниже мишени и пытался удержать резкий толчок нелепого короткого ствола, пока не научился попадать в мишень в пределах ярда, целясь с двадцати шагов. Тогда, вполне обессиленный ношением нелепого пистолета, я вскоре забыл о нем, и он болтался на пояснице, не вызывая никаких чувств, кроме смутного стыда, когда я встречал людей, умеющих говорить по-английски. Сейчас я сидел на стуле, и дежурная смотрела на меня в некотором роде неодобрительно из-за стола, в то время как я разглядывал мраморный пол, столбы с мраморными бюстами и фрески на стене, ожидая, когда спустится мисс Баркли. Фрески, пожалуй, были неплохи. Любые фрески хороши, когда они начинают отслаиваться и шелушиться. Я увидел спускающуюся в зал Кэтрин Баркли и встал. Сейчас она не казалась высокой, но все равно выглядела очень славной. - Здравствуйте, мистер Генри, - сказала она. - Как поживаете? - спросил я. Дежурная слушала изза стола. - Будем сидеть здесь или выйдем в сад? - Пойдемте в сад. Здесь еще холодней. Я вышел за ней в сад, дежурная смотрела нам вслед. Когда мы вышли на покрытую гравием подъездную ал-


24 лею, она спросила меня: “Где ты был?” - Я уезжал на пост. - И ты не мог мне послать записку? - Нет, - сказал я. - Я думал, что я быстро вернусь. - Ты должен был дать мне знать, милый. Мы шли в дальней аллее под деревьями. Я взял ее за руку, потом остановился и поцеловал. - Мы можем куда-нибудь уйти? - Нет, - сказала она. - Мы должны гулять только здесь. Тебя долго не было. - Сегодня третий день. Но теперь я вернулся. Она посмотрела на меня. - И ты любишь меня? - Да. - Ты сказал, что любишь меня, правда? - Да. - Я лгал. - Я люблю тебя. Я никогда не говорил этого прежде. - И ты будешь называть меня Кэтрин? - Кэтрин. - Мы вышли на дорогу и остановились под деревом. - Скажи: “Я вернулся к Кэтрин в ночи” - Я вернулся к Кэтрин в ночи. - Милый, ты ведь вернулся, правда? - Да. - Я так люблю тебя, и это было ужасно. Ты больше не уйдешь? - Я всегда буду возвращаться. - Я так тебя люблю. Пожалуйста, положи туда руку снова. - Она там. - Я повернул ее так, чтобы я мог видеть ее лицо, когда я ее целовал, и увидел, что ее глаза закрыты. Я поцеловал ее в оба закрытых глаза. Я подумал, что она, наверное, немного сумасшедшая. Это было хорошо, если так. Мне было все равно, с кем быть. Это было лучше, чем ходить каждый вечер в публичный дом для офицеров, где вокруг вас вьются девицы и сдвигают назад вашу фуражку в знак любви между их путешествиями наверх с бравыми офицерами. Я знал, что я не люблю Кэтрин Баркли и не собираюсь ее полюбить. Это была всего лишь игра, любовный бридж, в котором вы играете словами вместо карт. Любовный бридж, когда вы должны делать вид, что играете на деньги или ставите на карту что-нибудь еще. Никогда не упоминая о том, что было настоящей ставкой. И это было то, что нужно для меня. - Хотелось бы найти место, куда нам пойти, - сказал я. Будучи мужчиной, я испытывал затруднение слишком долго заниматься любовью стоя. - Здесь некуда пойти, - сказала она. Она спустилась оттуда, где она только что витала. - Мы можем просто ненадолго сесть здесь. Мы сели на плоскую каменную скамью, и я завладел ее рукой. Она не позволила мне ее обнять. - Тебе очень скучно? - спросила она. - Нет. Она смотрела вниз на траву. - Мы играем в дрянную игру, правда? - Какую игру? - Не надо разыгрывать тупость. Альманах “Саксагань” № 2 2015

- Я не нарочно. - Ты славный парень, - сказала она. - И играешь так хорошо, как можешь. Но все-таки это дрянная игра. - Ты всегда знаешь, о чем думают другие? - Нет. Но я ведь делаю это вместе с тобой. Не надо делать вид, что ты меня любишь. Вот и все на этот вечер. Есть что-нибудь еще, о чем тебе нравится говорить? - Но я люблю тебя. - Пожалуйста, не лги, когда этого не нужно. Это был прекрасный маленький спектакль, и теперь все уже в порядке. Видишь, я не испорченная и не сумасшедшая. Это только немного иногда. Я сжал ее руку, “дорогая Кэтрин”. - Как смешно это теперь звучит. Ты очень одинаково это произносишь. Но ты славный. Ты очень хороший мальчик. - Это же говорит и священник. - Ты очень добрый. И ты ведь еще придешь ко мне, правда? - Конечно. - Только не нужно говорить, что ты меня любишь. Оставим все это на время. Она встала и протянула руку. - Спокойной ночи. Я хотел поцеловать ее. - Нет, - сказала она. - Я очень устала. - Все равно - поцелуй меня, - сказал я. - Я ужасно устала, милый. - Поцелуй меня. - Ты так сильно хочешь? - Да. Мы поцеловались, но внезапно она вырвалась. - Не надо. До свиданья, пожалуйста, милый. - Мы подошли к двери, и я видел, как она спустилась в холл. Мне нравилось смотреть, как она идет. Кто-то запел. Я пошел домой. Ночь была теплой и вверху, в горах, все еще продолжалось. Я видел вспышки на Сан-Габриэле. Я остановился перед Вилла Росса. Ставни были закрыты, но внутри все еще шумели. Кто-то пел. Я прошел в свою комнату. Когда я раздевался, вошел Ринальди. - Ага! - сказал он. - Дело продвигается плохо. Бэби в замешательстве. - Где ты был? - На Вилла Росса. Это было очень поучительно, бэби. А где был ты? - Навещал англичан. - Слава Богу, что я не спутался с англичанам.

Продолжение следует


25

Юлий ЦИЗМАН

ОКЕАН Йти у пам’ять. Тектися у відчаї, засудивши на свій ешафот. Та зворушити кожне обличчя і стерегти на присутність твого. Повертатися знову. Та наново шепотіти морям через край: «берег — Ти», і тебе океаново обіймати. Хвилинно нехай,

СВIТЛОМ М.Н. 1 Навiть якщо ти не певен в присутностi вищої сили, стиглi думки залиши на збереження в схованцi часу, марно не стримуй бажання себе поєднати з щасливим, Свiтлом нестримно прямуй, що собi не шукає прикраси. Потяг безсмертя шпирає, чекає наступна зупинка. 2 Навіть якщо пустуватиме творчості первісна ринка, ти не наповнюй грошима чи листям лавровим перлину, попелом ніжності вкрий, і це буде наступна сторінка. Більше за світло – з любов’ю в надію у пам’яті глини. 3 Сходами вічного йди, як від кола до сутньої миті, навіть якщо холодить та вітріє, неначе у кліті. Згодом зустрінеться та, що повінчана в шаховій римі Всесвітом, словом, майбутнім, дитинством у Батьковій скрині.

але ж потім, чекати у сутінках, розчинитися вщент. Геть увесь,— як вода, що лишається сутності та звертає себе до небес.

СТОРОЖКА Г. Крашенинникову Тартар — вороне, трели — соловью! А мне — весна, и то — безвестье. Тяну к рассвету песенку свою: ни свет в раю, ни тень в предместье. В окне сторожки — неба полоса. И сном во сне — в тени ковчега – пейзаж библейский, будто бы я сам у света — место для ночлега. Закрой ворота с тенью на восток. И, чётки слов перебирая, храни в себе младенчества острог, как херувим хранит ворота рая.

КАК МЁД ИЗ ТАЁЖНОГО УЛЬЯ Как мёд из таёжного улья, из пыльной кладовочной кельи украсть в середине июля коробку с Рождественской елью. Былое собрав по крупицам — с пчелиной заботой, не внемля ни пчёлам, ни рыбам, ни птицам, из детства — ни шагу на Землю.


26

ОБЫКНОВЕННОЕ к Е.А. Против шерсти — легко. Холодком по нутру соскользнула щеколдой дверной поутру. Ты над гребнем скалы — на волне. Промерзает душа на струне. На виду у толпы, как бельё на ветру. Ты поправь, если что. Потянусь на диез. Облаками для птиц завершается лес. Завершается круг на лету — чуть дыша, ты ступаешь по льду вечной Леты. Касаясь перил, в перевес облакам — стихотворной пиры перманент. Наболевшего суть, как промокший брезент: только тронь, но мы всё — ни о чём. Коли мы под пурпурным плащом Аполлона, тогда…. Но стакан и абсент!

ИЗ Вертится слово на языке: Лёд! Вспомнится слово на ярлыке: Мёд! Крошится олово, плавится медь, Ведь Лёд или пламя — на языке… Твердь! Вера, как шёпот: только дыши — Дай! Ты же, как топот! Ты не греши — Тай! Словно потоп, ты снизойдёшь. Вниз! Чтобы остался только лишь верх Из!

Альманах “Саксагань” № 2 2015

*** Просится осень на руки, Льнёт под рубахой дождём, Но от печали-старухи, Видно, октябрь рождён: Тучи в родимых пятнах, Но отраженье моё Будто бы рвётся обратно. И серебрится змеёй!

*** Крошки неба на матовой глади как отрывки немого кино. И субтитры в поблекшей тетради перевиты на веретено духа времени. Что тебе ладан? Отдаёшь предпочтенье духам... Мною путь твой давно предугадан. По болотам, да северным мхам. Обернись! — я кричу уже сухо. — Под ногами тропинка не та! Повернулась — с клюкою старуха: я давно эти знаю места.


27

Протягом всього 2014-го року патріотичне українство широко відзначало 200-річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Чимало помітних заходів пройшло, зокрема, і в Кривому Розі: науково-практичні конференції, диспути, концерти, інсценізації... Роль видатної людини виявилася для нас настільки неоціненною, особливо у нинішній час нових загроз для нашої державності, що місцеві літератори невтомно продовжують шукати джерела «тарасових істин». Наш давній автор Славій Антонович Карпенко, що близько 40-ка років трудився вчителем української словесності в навчальних закладах міста, запропонував редакції невелике, проте ємке і так співзвучне сьогоденню публіцистичне есе про воістину пробуджуючу роль для нашої свідомості великого поета.

Славій КАРПЕНКО

АПОСТОЛ ПРАВДИ І ВОЛІ Коли людей спіткає якесь лихо, вони звертаються до Бога за правдою і поміччю. А українці – ще й до Шевченка, бо, за висловом Пантелеймона Куліша, це національний пророк, сутність творчості якого чи не найточніше визначив Іван Фпанко: «Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав на нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій». Як на мене, то у часи денаціоналізації, коли було слабким національне самоусвідомлення, лише народна пісня та Шевченків «Кобзар» утримали нас як націю. Ми вистояли як українці. Не лише ук-

раїнці, а і європейці, особливо слов’яни, прониклися духом вольності, бо ж тільки воля може породити вільну людину, неволя ж завжди породжує раба. Славні українські державні діячі минулого мали на увазі саме цю народну аксіому. Так, приміром, побратим Хмельницького полковник Іван Богун у переддень Переяславської ради сказав гетьманові: «Богдане, наша жона – воля, погвалтована московитами, вона вродить раба», – і «зламав до коліна свою лицарську шаблюку». /«Літературна Україна», 1999/ Ідея волі пронизує всю Шевченкову творчість. Це, по суті, звернення до народу боротися і оберігати найсвятіше для людини – свободу та її духовність. Показовою у цьому сенсі є його поезія «Я не нездужаю, нівроку»: …Добра не жди, Не жди сподіваної волі – Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру, Та й заходиться вже будить. А то проспить собі небога До суду Божого страшного! А панство буде колихать, Палати, храми муровать, Любить царя свого п’яного Та візантійство прославлять. Та й більше, бачиться, нічого. Таке розуміння Шевченком волі сприймалося і подобалося народові й надихало його на відстоювання своїх прав, на боротьбу з поміщиками, колонізаторами, загарбниками. За це його жорстоко переслідувала царська влада, обмежувала і цензурувала поетову творчість. Російська імператриця Катерина ІІ 1775 року зруйнувала Запорозьку Січ і роздала її землі німецьким бауерам. Відтак істинну народність поета підкреслює й те, що він категорично засуджує і свій власний народ за мовчазну покору колонізаторам, а особливо за те, що не чинить їм належного спротиву: Може, чванитесь, що братство Віру заступило? Що Синопом, Трапезондом Галушки варило? Правда!.. правда, наїдались. А вам тепер вадить. І на Січі мудрий німець Картопельку садить,


28 А ви її купуєте, Їсте на здоров’я Та славите Запорожжя. А чиєю кров’ю Ота земля напоєна, Що картоплю родить, – Вам байдуже: аби добра Була для городу! А чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала Та й нас роздавила. Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу! Мотив ненависті до ворогів Вітчизни зливається у Шевченка з полум’яним патріотизмом, самовідданою сміливістю і жертовною хоробрістю українських героїв, що імпонує нам і тепер. Люди стомлені працею і безробіттям, надіями і розчаруваннями, відчайдушними сплесками активності і байдужістю зневіри, бо Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить,

Закликають нас до слов’янської єдності? Це добре – єднаймось! А ось у передмісті Одеси вздовж залізничної колії, де щодня проїздять десятки пасажирських поїздів, на бетонній огорожі аршинними літерами хтось убогий написав: «Славяне, думайте о будущем, нет такой нации – украинцы». Читаємо, думаємо... З подібного ж приводу чеський будитель Карел Гавлішек-Боровський писав: «Я насамперед чех, а потім слов’янин». От і ми твердо скажемо: я спершу українець, а потім – слов’янин... Ще й досі на парканах та стінах будинків південного півострова «красуються» написи: «Хохлы, вон из Крыма! – это исконно русская земля». Так і хочеться до цього блюзнірського витвору додати: загарбана й залита кров’ю корінного татарського населення. А вкорінені там представники імперської влади ніколи не помічали підривних діянь колєсніченків-ківалових або і всієї верхівки автономії з її зверненнями до Росії «по допомогу». Тому і став реалізовуватися зміст плакату «Где мы, там и Россия». Воістину Доборолась Україна До самого краю: Гірше ляха свої діти Її розпинають.

а Розбойники, людоїди Правду побороли, Осміяли твою славу І силу, і волю. Отож єдиний шлях до свободи – свідома самовіддана боротьба. Час розплати настав: ...Благослови На месть і на муки, Благослови мої, Боже, Нетвердії руки! Громозвукою луною прокотилися по Україні, та й по всій Європі, Шевченкові слова з поеми «Кавказ», прочитані напередодні загибелі за нашу українську свободу на євромайдані вірменським хлопцем Сергієм Нігояном: І вам слава, сині гори, Кригою окуті, І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся – поборете: Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая! Альманах “Саксагань” № 2 2015

Виходець із родини кріпака, пророк закликав свій народ «кайдани порвати», боронити невтомно волю, як і предки наші боронили її, усвідомити себе українцями – господарями своєї землі, своєї долі, своєї держави. І народ прозріває! Своїм генієм поет осягнув усе складне, суперечливе українське життя, всю трагічну та славну водночас історію України і звертається до співвітчизників крізь товщу століть: Свою Україну любіть. Любіть її... Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.


29

Марина БЕЛОВА

МОЯ МАМОЧКА воспоминания Ворошу в памяти глубокие детские воспоминания. Мне улыбается знакомое, уже родное лицо, и мама протягивает ко мне руки. В то время, в 1960-е годы, женщинам давали два месяца до и после рождения ребенка - и всё. Мама прибегала с работы в ясли (так называли младенческую группу в детском саду) и кормила меня грудью… Помню детский сад. Там, где мы гуляли группой, было много цветов – „барыня” и календула. На них прилетали пчёлы и трутни. „Трутики” были первыми подопытными для нас насекомыми. Мы их ловили, на ножки привязывали нитку и пускали „полетать”. Со своей подружкой Алиной когда-то задержались – загулялись по дороге в детский сад. Сели в траву возле автомобильной трассы и начали играться. В это время ехал на работу папа. Когда он нас увидел, то сначала думал, что померещилось. Остановил автобус и, пребывая чуть ли не в шоковом состоянии, отвёл заблудших в детский сад. Нас наказали: вместо прогулки мы стояли в умывальной комнате… Мама работала инженером-строителем. После уроков в первом классе я шла на занятия в музыкальную школу (это две остановки - через речку и мост) или, соскучившись за мамой (а к ней на работу – в три раза дальше), шла от остановки „Юность” через поле, балку на рудоремонтный завод. Сейчас вдоль этой балки стоят высотные микрорайоны, места давно обжитые, – а тогда было очень далеко! Тем не менее, меня, семилетнюю, это не останавливало. Уставшая и счастливая, что увижу маму и она напоит меня оставшимся после обеда молоком, прямо из бутылки с широким горлышком, я, предвкушая этот момент, залазила к ней на руки и прижималась… Ярко помню печальный эпизод из истории нашей семьи – развод родителей. Папа почти не пил, но его

злого состояния после какого-то праздника хватило, чтобы они серьёзно поссорились. И поссорились до того, что он её сильно толкнул. Я бросилась на него со своими кулачками – он просто опешил! Возможно, именно это его остановило (больше я его в жизни таким злым не видела). Маму я утешала, как могла: гладила, целовала, говорила все плохие слова на папку, какие только знала... Вообще-то папа был хороший, всю жизнь ко мне относился с любовью, никогда не обижал и не поднимал руки. А вот мама не выдержала – развелась… Помню квартиру, в которую мы с братом и мамой переехали после развода. В ней было уютно, в комнате посредине стоял стол, на нем – любимые мамины цветы – „водосборчики”... На одинокую женщину стали обращать внимание женатые мужчины из нашего подъезда. Помню, как-то ломился к нам большой дядя Миша из квартиры напротив. Мама его никогда не впускала, а то и гнала прямо веником. Но всё равно его жена оговаривала маму и не успокаивалась. А я-то знала правду! – мама была гордая, красивая женщина, которая не хотела о себе слышать соседских пересудов. По ночам она плакала: одной ведь тяжело было поднимать двух детей! Она решила: во что бы то ни стало, мы с братом должны закончить начатую музыкальную школу и поступить в музучилище. Её мечта осуществилась. И вообще вся её жизнь направлена была на детей, на их и своё образование. Да, она тоже училась. Бывало, ещё не умея готовить, я пробовала накормить семью... Я знала, что получалось у меня невкусно: рожки выпирали из так называемого супа, подгорала каша, – а мама, придя после вечерних курсов, всегда меня хвалила... Её искренняя поддержка во всём придавала мне уверенности во всех моих делах. С успехом я поступила дальше, хорошо училась, везде старалась… Да, было нам тяжело: бесконечные очереди в советское время за молоком, хлебом и колбасой, прополка баштанов да подсолнухов, работа в колхозных теплицах в неимоверную жару... Но, трудясь постоянно, мы ставали „трудоголиками” по жизни: до сих пор не могу сидеть без дела, не принося семье и людям пользы… У мамы даже были пчелиные ульи. Её учитель – пасечник, сосед, дед Ромашин, по-моему, а просто – Ромашка, корявыми руками брал рамку с пчёлами и осторожно их сдувал по бокам. В медогонке они вместе „качали” золотой мёд. Он доставался очень трудно: ульи надо было вывезти в какое-то село, кого-то нанимать сторожить, подкармливать пчёл, спасать от трутней, мышей, болезней, покупать воск и даже маток, которых высылали нам бандеролью с Кавказа, ловить рои, разбивать на семьи... Одним словом, тонкая и тяжёлая работа. Но мама справлялась, и мы всегда были с мёдом – вкусным «лекарством от всех болезней».


30 Когда я училась в общеобразовательной и параллельно – музыкальной школах, мамочка старалась для меня правильно организовать график моей учёбы. Весь день был расписан по минутам. С третьего класса школы я уже не хотела учиться на фортепиано, – ведь все подружки в это время гуляли на улице! Но маму не пронимали мои слёзы и хитрые инициативы ей помочь по хозяйству во время моих занятий. Жаря котлеты или делая супы, она во время моих подготовок к музыке, совсем не зная нотной грамоты, время от времени покрикивала: „Ты не те ноты играешь! не теми пальцами! повтори десять раз!” Я ей полностью доверяла. Удивляясь, как это она всё знает, проверяла все трудные места в пьесах и таки повторяла по десять раз, пока не выучивала... После окончания всех музыкальных заведений я ей всё время говорю спасибо за то, что она меня терпеливо заставляла, и в дальнейшем для меня это стало самой хорошей и любимой работой в жизни. Однажды мама была в командировке в Одессе. «На всякий случай» взяла мои документы об окончании музыкального училища. В это время я работала в пионерском лагере – копила себе хоть какието деньги на отдых. К тому времени учиться мне надоело, я просто устала от бесчисленных экзаменов и совсем не думала поступать «выше»... Звонит мама мне в лагерь: „Может, попробуем?” А что, думаю, я в лагере немного отдохнула, – а вдруг получится? Приезжаю в Одессу в одиннадцать часов дня, в консерваторию добралась около двенадцати. С девяти до часу абитуриенты пишут музыкальное сочинение. Сосредоточившись, написала быстро и чётко. И пошло: одиннадцать экзаменов через день... Поступила, ура! Мама потом говорит: „Знаешь, посмотрела на звёзды вечером в Одессе, задумала желание на упавшую звезду – чтобы ты поступила – и оно сбылось”. Да, мамочка, и для меня это были самые счастливые, интересные годы учёбы и работы в этом любимом для меня городе. Все пять лет, учась в консерватории, я получала на автовокзале огромную жёлтую сумку от мамы с продуктами: картошка, консервация, бабушкины яблоки, пирожки, – мама тащила всё, что могла собрать, чтобы я вдалеке от неё хорошо кушала, ведь стипендии не хватало на жизнь. И я подрабатывала постоянно: вязала на продажу красивые шапки и шарфы, решала труднейшие гармонические задачи всем инструменталистам (ведь я музыковед!), была ночной няней в садике, концертмейстером в институтах и на нефтезаводе... Параллельно училась на джазовом факультативе и редкостном для Украины инструменте – органе. Успевала на все спектакли оперного театра (по студенческому билету, на галёрке), на концерты в филармонии, в оперетту проходиАльманах “Саксагань” № 2 2015

ла со скрипачами с „чёрного” входа, – всё для меня было интересно. Между экзаменами, летом, успевала даже поплавать в полюбившемся мне навсегда море. Ведь Марина, так меня зовут, в переводе с греческого – „морская”! Да, мамочка знала, что мне было нужно… Когда с братом приезжали домой на каникулы (а он учился в Киевской консерватории, скрипач), да и когда еще учились в музыкальном училище, не было ни одного выходного дня дома, когда бы мама нас, едва проснувшихся, сонных еще, не побаловала свежим – только с базара! – молочком с мёдом. Мы были оба худенькие, а ей, наверное, кто-то посоветовал это делать для нашего здоровья. До сих пор я люблю тёплое молоко с мёдом... Свадьба... Дети... Мама помогала во всём: учила купать, пеленать, попеременно с папой гуляла с внуками, ездила в больницу и лечила детей со мной. Рассказывала очень артистично сказки и стихи, хорошо пела песни, – очень любила внуков и приучала их к музыке. Моя дочь в дальнейшем пошла по моим стопам – и тоже благодаря моей мамочке!.. Не припомню такого, чтобы меня или внуков мама шлёпала. Так, слегка по шее, когда уж сильно провинились. «Для профилактики» на ручке дверей висел ремень – но он никогда в жизни ей не пригодился, она только грозила им. И я, и мои дети были, в принципе, послушными, потому что в семье сложились доверительные отношения... Даже по моём переезде в другой город (в тот, в котором случайно мама купила мне, маленькой, пианино, и оно через двадцать лет вернулось назад, как воля провидения) она приезжала и помогала. Мне на больничный ходить было нельзя: поднимала сельскую музыкальную школу, и никто не мог меня заменить на работе. И папа, и мама были у нас по первому зову, как «скорая помощь»… Удивляюсь, когда мама успевала помогать бабушке? – там консервировала, стирала, сапала, красила, да ещё обрабатывала дачу-фазенду (старенькую, возле своей четырёхэтажки). Когда ей было семьдесят лет, не рассчитав силы, мама там же сломала ногу, пришлось дачу продать. Да и, наверное, пора было ей уже больше отдыхать, а не «пахать»… Внуки выросли, я стала седеть, появилась моя внучка, и я мало времени уделяю мамочке, так как продолжаю жить в другом городе. Звоню и радуюсь: слава Богу, мама жива, более-менее здорова. Поговорю с ней, почувствую себя счастливым ребёнком – и боюсь даже думать о том, что может быть впереди, о том, что мамы когда-то не будет рядом... Этого не должно быть! это немыслимо! Мамочка всегда рядом! – она самая любимая, родная, неповторимая и лучшая! Она всегда со мной и во мне!


31

Микола ГЛУЩЕНКО

В його словах – віки закам’янілі, І бронзи дзвін, і трепет чорних крил, Суворий скіф тригранні мече стріли Над ковилою предківських могил... В жита пірнув перепелиний сполох, І день майнув, як неповторна мить. Тримає наконечник археолог, А тятива в душі його бринить.

Основа Було в суботу набрано основу, А через день, як почало світать, До нитки нитку, мов до слова слово, Поклав з рипінням прадідів верстат.

Після семи класів сільської школи в Кіровому на Долинщині (це неподалік від Кривого Рогу) Микола Глущенко приїхав до нашого міста. Закінчивши гірничий технікум, близько 30-ти років трудився на шахті. Дозвілля ж віддавав літературній справі. Критики вважали його одним з кращих на Криворіжжі ліриків, місцеві й обласні газети охоче друкували його поезії, відомий композитор Едуард Ханок надихнувся віршем «Коло твого двору...» до написання дуже популярної тоді пісні... Та невдовзі творчий кисень поетові було перекрито: через те, що не хотів славити у своїх творах комуністичну партію, а ще й дозволяв собі на людях покритиковувати радянську владу і дружити з «неблагонадійними» людьми, його враз друкувати перестали. Допрацювавши до пенсії, «ліричний гірник» повернувся до рідного села, де й дожив свої дні земні у батьківській хаті. Проте одного з кращих своїх співців Кривбасу забувати не варто... Іван Найденко

Археолог В жита пірнув перепелиний сполох, Бо мовчазний курган заговорив. Його слова читає археолог В триграннім наконечнику стріли. В його словах червоноспинні коні, Наводячи на простір дикий жах, Летять за горизонтами в погоні З дияволами степу на хребтах.

Замислено дивився я з черені, Із-під нового теплого рядна, Як з рук старої потекла поема Добротного простого полотна... До слова слово, мов до нитки нитку, Немало клав я, тільки все одно Нічого я добротного не виткав, Похожого на бабине рядно. Світанки ті пригадую я знову. Мене вражає істина одна: Якби забула баба про основу, То не було б ніякого рядна.

Біда Верба прив’яла: у верби біда, Верба шугнула в річку по коліно. А на бугрі – погана лобода, А до бугра не підійшла вода, А з лободи – ні дерева, ні сіна.

Кам’яна баба Владика, бог чи сатана Чужого племені чи роду, Стовбичить баба кам’яна Шедевром дикого народу. Стовбичить баба день при дні. У неї груди кам’яні, І кам’яні у неї коси, Переполоскані в дощах. Вона століття переносить На перевтомлених плечах.


32 Стовбичить баба, морду хнюпить На зорі, сонце, ліхтарі, Немов боїться щось розхлюпать На асфальтованім дворі.

* * * А правда все-таки проста – Про неї тільки складно брешуть. Її товчуть, і мнуть, і крешуть, Їй опечатують вуста… А правда тихо і невинно Через каміння пророста – Неначе степова стеблина, Потенціальна і проста.

То просто сміялась немислима доля, Прославши під ноги печалі безкраї. В годину прощання, оплаканий друзями, Він навіть від неба нічого не вимолив, Бо грішна людина, опестана музами, Ніколи ще ним не була ощасливлена. Лягала дорога, вставали запрети, Бо цезарське слово сокирою висло. І плакав Овідій, як плачуть поети, Коли їх навіки лишають Вітчизни.

Україна Сережковий місяць. Зоря, мов перлина. Заснула в долині моя Україна.

Поет Як день пройде, чогось дурного повен, І пробатюжить душу і хребет, Я думаю про тебе, мій Бетховен, Я думаю про тебе, мій поет.

Назичивши людям турбот чи спокою, Зозулі своє гомонять над рікою.

Коли зоря засновує оселі І шле печаль на луки і поля, Я думаю про тебе, мій Єсенін, Я думаю про тебе – скрипаля.

Нехай вона долами пройде луною, Назичивши людям турбот і покою.

А як запнусь і над рядком прив’яну, І марно кличу тисячу богів, Я думаю про себе так погано, Неначе за плечима – сто боргів.

І я, уподібнений сірій пташині, Кую мою пісню моїй Україні.

Пісня Хто тебе виплекав, Хто тебе витончив, Хто тебе виплакав, Хто тебе вимучив, Пісне? В куточку землі дорогої Серце не чуло такої сумної.

* * * Невдалого вірша неважний поет Писав при поганій погоді. Серпом нависав поетичний секрет, Звичайний собі по природі.

Як вечоріло, як ниви темнішали Й небо над хатами зорі розвішало, Десь поза лозами, десь поза межами Ти мою душу щасливо бентежила.

Хорошої скрипки поганий смичок, Скрипів над трьома словесами: Мелодію слова ловив на гачок, А слово рипіло басами.

Наче по слову літа тебе ткали, Наче життя над тобою зітхало, Пісне! – в куточку землі дорогої Серце не чуло такої сумної.

Невдаха невдалого вірша вночі Писав при поганій погоді... Спокійно, поети, сховайте мечі! – Про себе сказав я, та й годі.

Овідій Лягала дорога від рідного дому, Від рідного Риму до схилів Дунаю, – Альманах “Саксагань” № 2 2015

* * * І не грошву, і не рядно (хоч у рядні – основа!) – У мене вкрадено було Віршованого слова. З чужої ниви жито жать? Ну майте, люди, совість!


33 Могли прийти б ви і сказать – Я дав би слів на повість...

* * * Вчора вдосвіта два журавлі Понад вербами десь подалися, А сьогодні вже падає листя, І тумани бредуть по землі. Я не кличу вчорашнього дня, Та від смутку сховатися ніде: На дві птахи поповнився південь – А моя опустіла земля...

* * * Де взявся ти, нечуваний сонете? Сльозами облилась моя душа – І стала рабом давнього поета, І стала другом доброго вірша. Злітаю в небо – й падаю у яму, А думка свої висновки шука: Кого хвалить – великого Вільяма Чи, може, Самуїла Маршака?

* * * Бичуючи себе на самоті, Тобі залишусь вірним до останку. Поезіє, ти мій одвічний Данко! Моя любов і прикрощі мої! Від слова тільки помочі я ждав. Моєї мови дивні переливи Немислимо щасливими робили Ті дні, коли я плакав і страждав.

* * * Серпнева днина, повні ниви жит, І в долах трави темні та високі Ще в глибині землі знаходять соки, А небо вже збирається дощить.

Таємно я кохав дівчину Від арифметик та батьків, А свідки – верби та калини, Та солов’я вечірній спів... Куди тепер кохання діти? Її подвір’ям ходять діти, А я дивлюсь крізь тихі верби На милі щастячка її... Цвіте калина коло греблі Та не вмовкають солов’ї.

* * * Ось поїду під Великдень у село. Чом так довго, запитають, не було? Я звернув би на дощі та на сніги – Їм же видно всі дороги й береги! Я звернув би на тумани чи вітри – Та попробуй всю рідню перехитри! Я сказав би чисту правду – та мені Отакий діставсь характер від рідні.

* * * Над степами – громи, Благодатні, гучні та високі. Над степами – громи З переборами в різних октавах. Пахне теплий полин, Пахне буйно земля ячменями, І ні трепету крил, Ані шелесту вихра шляхами. Тільки варево хмар Ледве-ледве поширює шурхіт, Захлинеться на мить – І заграють литаври високо. То є дня торжество, То є ствердження щастя земного: Над степами – громи, Благодатні, гучні та глибокі.

І птахи напоумлені на сполох, Бо звечора на межі від ярів Настояний на зіллі сум набрів – Та так його і захолонув подих.

* * * А небо гуркоче, мов харківський трактор, Негоду несе. Не хоче віршів друкувати редактор! Не хоче – і все!

* * * Під шепіт нив, під шелест трав Мою сусідку я кохав.

Розколото небо на дві половини: Тут хмари висять, А там – жовтий місяць, немов півхлібини По сімдесят п’ять...


34 В суботу друкнуть графомана-поета, Мене ж – «ні шиша!» Черствіє життя, і черствіє газета, Черствіє душа... А небо гуркоче, мов харківський трактор, Негоду несе. Не хоче віршів друкувати редактор, Не хоче – і все... * * * Буває ніч, що вихором майне – Й минуле все своє переполоще. Мене, вже бачу, третя не мине, Якщо остання – буде найдорожча. Вже третя ніч. У стогоні німім Бичований, завихрений, проклятий, Минулим я караюся моїм, Бо думаю про день свій непочатий. * * * Дружиною наснилася не ти – Наснилася ВОНА мені. Прости. Про неї думка якось промайнула – І стихла, і замовкла, і заснула Зі мною. А в недоспаних ночах Хіба в мої не ти вселялась думи? А ТА – наснилась. Ти вже вибачай, Як людям вибачається минуле... * * * Моя любове, чим я нагрішив Перед тобою, давньою й святою, Що так ти опечалюєш мене? Я вчора бачив, як стояли двоє, Щасливо так серця їх притулялись, Що повен місяць в небі зупинивсь. Чужа любове, радосте чужа, Хай білий світ забуде про печалі, Нехай він не придумує нові... * * * Упали під ноги степи сумовито, Благаючи в неба недавнього літа, Недавнього літа, липневої ночі, Як інколи сивий – літа парубочі. Питав я у схилів про їхні печалі, А схили хилились, а схили мовчали, Лиш думи глибокі стелили на доли, Неначе їм втіхи не буде ніколи. Альманах “Саксагань” № 2 2015

* * * Під листопад міліють води, Виходять вихори на шлях. Про діалектику природи Замисливсь перелітній птах. На води падають пороші, Підводні думають про дно, – Таке життя. Воно хороше! – І нині, й прісно, і давно. * * * Я слухав серце, і воно Мене до тебе привело. Вповзали сутінки в долини, І над безмежжям нив і трав До мене голос твій долинув, Неначе він мене шукав. Людей я слухав, і вони Тебе від мене відвели. Літа летіли безупину. Не знаю, де, в якім краю Я заспіваю лебедину Про тебе, ластівку мою. * * * Блукав я довго за ставами В обіймах суму і скорбот. Зі сходу сонце виступало Здійснити свій коловорот. Лежали доли, наче слава, Повиті сутінком легким. Вони до ніг моїх припали, Ще не оспівані ніким. О доли, доли! Свій неспокій Я перетнув у вас колись. Минули дні, минули роки, Я щось знайшов, чогось лишивсь... Та все ж одвічна ваша повінь – Моїх натхнень коловорот, Земної долі тиха сповідь Печалей, радощів, скорбот. Осінь Ще досхочу не навтішавсь весною, А вже природа мовчки засина: Останній подих, сповнений спокою, Її печаль безмовна та ясна... Таку безцінну вдумливість ніколи Мені пора ніяка не несла,


35 А тут – печаль, безмовна та ясна, Відверто і усміхнено схолола. Осінній степ Степи, степи! – безмежна благодать. Мовчазна мудрість на кургані стигне. Чомусь буття, невтомне і невпинне, На нім згніздило вікову печаль.

Над Києвом полотнище червоне Горить гостинним серцем земляків. Стара Софія золотоголова, Як мудра велич, дивиться у світ. Мені хотілось золотого слова Покласти нишком до її воріт...

Проймає дрож, і груди розпира. Уклін, віки, вам, трепетні й суворі! Зриває вітер кураї з бугра І розкидає в степовім просторі.

* * * Як буду не струнким я та не русим, Впаде під ноги безпорадна тінь. О доле, не пошли мені спокуси, Не дай мені небажаних хотінь!

Ох, ця печаль вмираючого дня! Віки слабі над душами людськими! В обвислім небі птиці гомонять Про те, що скоро ці краї покинуть.

Коли від літ хилитимуся долу – Забудь про мене, доле моя зла! Ти так любила Глущенка Миколу, Як дровиняка – впертого осла.

Я незлюбив міської метушні, – На вільну волю всі мої пориви: Тут кращії мелодії віршів Мої степи мені наговорили. Сольвейг Летять літа – а ти все та, А ти його зовеш і досі. Опалим листям шоста осінь Його стежину заміта, А ти – все та...

Імператриця Бувало, для імператриць Писали довгі оди. А я для тебе, як не бивсь – Ні слова не знаходив! Чи порожніє під момент Моя порохівниця? Чи, може, я такий поет, Як ти – імператриця?..

В якомусь дні, в самотині Нехитру пісню серце склало Й шукать любов свою послало В моїй південній стороні.

Руда Ми міряємо тоннами Свою руду, Десятками, мільйонами – Її, руду.

У Києві На самоті і за морським потопом, На древніх площах поблизу Дніпра Ходив і я аскольдовим потомком Назустріч сонцю, зливам і вітрам.

Суботами, неділями – Руда, руда... Грошима ми обділені – Біда, біда!

Я думав про людей та їх творіння, Про їх ідеї і про їх діла. З оцих земель, мов древо із коріння, Велика Русь початок свій взяла. Тут радощі з печалями вінчались, Бо українські доли і бугри Занадто часто снились половчанам І всяким туркам всякої пори. Десь відпливли церковні передзвони, Сховались тіні в закутки віків.

Ці корисні копалини Ми прокляли, – Бо скільки не доспали ми, Не допили! У пекло душі просяться, Якщо це рай, – З усіх сторін доноситься: «Давай, давай!» Знов міряємо тоннами Свою руду, Десятками, мільйонами – Її, руду...


36

Ольга ТКАЧ

НЕЗАБУТНІ ЗУСТРІЧІ Спомини про Бориса Куновського Довідка з Інтернету «Знаний у багатьох країнах світу митець, неперевершений майстер екслібрису та гравюри, колоритний живописець із Кривого Рогу Борис Куновський. Він мешкав у затишному будиночку, на тихій вулиці старого рудничного селища, неподалік станції Роковатої. Жив, як і кожен справжній митець, оминаючи повсякденну метушню, усамітнюючись у благословенній тиші своєї творчої майстерні. Стіни майстерні художника не тільки «допомагали» йому, але й зачаровували гостя, який сюди потрапляв, – роботи самого Бориса Павловича, давнє «вольтер’янське» крісло, книги, квіти, різці, пензлі, палітра… Народився майбутній художник на Криворіжжі 10 червня 1927 року. Дитинство та юність пройшли у селі Зеленому. Малювати почав рано, але після школи на життя треба було чимось заробляти, і Борис закінчив геологічний факультет Криворізького гірничорудного інституту. Та жага до малювання не полишала юнака, і в 1958 році, маючи вже дружину та двох доньок, він поїхав поступати до Московського поліграфічного інституту на факультет художнього оформлення книг і журналів. Мріяв стати мультиплікатором. Але закінчити престижний ВУЗ завадила тяжка хвороба. Після повернення працював художником-оформлювачем у криворізькому Будинку науки та техніки, художником на руднику ім. Рози Люксембург. З 1969 року Борис Павлович почав займатися екслібрисом, і згодом фахівці визнали його як самобутнього автора. Твори Куновського експонувалися в Чехії, Швейцарії, Польщі, Канаді, Бельгії, Великій Британії, завойовуючи почесні дипломи та премії. Роботи криворізького митця увійшли до багатьох преАльманах “Саксагань” № 2 2015

стижних європейських та американських каталогів і альбомів. Києво-Могилянська академія за виконання книжкового знака, присвяченого славному образу засновника цього навчального закладу Петра Могили, прийняла криворізького майстра в члени Києво-Могилянського братства. Його колекція екслібрисів, створена за більш ніж 30 років творчої діяльності, нараховувала близько 250 графічних мініатюр, основу якої складала Шевченкіана. Роботи, присвячені Кобзарю, були виконані для Меморіального музею в Києві, Канівського музею, музею Кобзаря в Палермо (Канада), музею-заповідника «Слово о полку Ігореві» у Новгороді-Сіверському, також на замовлення багатьох книголюбів України, Росії, Казахстану. Присвячував він свої роботи і нашим землякам: художнику Григорію Синиці, екологу та громадському діячеві Миколі Коробку, жінці-космонавту Світлані Савицькій, простим людям – пасічнику, друзям, коханій. Серед портретних екслібрисів особливо вражали бунтівний Бетховен, замислений Пушкін, тужливий Лермонтов, лукавий Гоголь, хитромудрий іспанець Сервантес, поривчастий Володимир Висоцький... Ще одне захоплення Бориса Куновського – різьблення по дереву. Надзвичайно професійні, оригінальні роботи виконані у своєрідному національному стилі. ...Незважаючи на численні хвороби, у свої 74 роки Борис Павлович був запальний та енергійний, незмінно працював у майстерні, виношував нові плани. В останній рік свого життя його відзначили знаком «За заслуги перед містом». Готуючись до свого 75-ліття, він мріяв влаштувати велику виставку власних робіт, видати ювілейний альбом екслібрисів, гравюр і живопису, проілюструвати кілька книжок місцевих авторів. Але, на жаль, не судилося: 1 березня 2002 року Бориса Павловича не стало. Залишилася пам’ять про великого патріота України і міста, за яке він вболівав, та невеличка колекція його екслібрисів, що експонується у місцевому краєзнавчому музеї.»

2001 рік Вже й не пам’ятаю, хто і де познайомив мене з цим великим художником Криворіжжя, з цим велетнем духу. Здається, все-таки наша криворізька «Просвіта». Раз на місяць, чи рідше, ми любили завітати до Бориса Павловича, щоб надихнутися його творчістю, послухати його спокійну й неспішну мову. Розмовляв, як ото говорять здебільшого всі у нашому місті, суржиком: і не українською, і не російською. Нашою, криворізькою. Отож і я довго думала, як ліпше записати його спогади: українською? Ні, все-таки вирішила: хай буде такою, як він розмовляв. Тож нехай не здається читачеві, що він був малограмотною людиною. Він був набагато грамотнішим і духовнішим, аніж ми з дипломами про


37 вищу освіту. І все ж: незважаючи на трохи кумедну для не звиклої до цього людини і таку звичну для нас «криворізьку мову», його так було приємно слухати! ...Просторі кімнати, всі обвішані картинами. Ось портрет дружини – відразу навпроти дверей у світлиці, й багато-багато квітів: осінні пейзажі... Але ми, гості, найбільше любили заходити до його майстерні, що знаходилася в центрі подвір’я. І що приємно дивувало – цей храм мистецтва мав прозору скляну стелю. Це було так незвично і романтично для міського жителя! – дивись уночі на зорі, а вдень лови проміння сонця...

Борис Куновський

Тут теж було все обвішане його картинами. Та найбільше нашу увагу привертав столик з необхідними для малювання предметами. Тут Борис Павлович трудився над своїми екслібрисами. Їх було безліч: різної тематики, присвячених великим і знаним людям... Багато було присвячено письменникам України, й особливо Тарасові Шевченку... О, як я шкодую тепер, що посоромилась тоді попросити хоч один з них, маленький, навіть непотрібний йому! – такою була загальна пошана до художника, що здавалось непристойним просити про щось. Захотів би – сам дав, думалося. А тепер шкода: була б неабияка пам’ятка! Ми часто сиділи в майстерні, слухаючи його розповіді про минуле. Так було тут затишно в осінні холодні дні! Взимку коли приходили, сиділи на кухні в хаті. Їли «мертву», як він казав, але таку улюблену ним страву – вареники з картоплею, засмажені цибулькою й салом. Смакували вдосталь, адже варили їх багато, щоб вистачило на всіх. Говорили про все на світі, та найбільше слухали розповіді про його життя. Мені найбільше запам’яталася одна його картина. Невеличка, якраз навпроти вхідних дверей майстерні вона висіла на стіні. На ній зображена пізня,

сіра, зовсім безбарвна, безрадісна осінь. Посеред малюнка – розверзла грузька дорога, що веде вдалечінь, така ж сіра, бита-перебита кіньми й колесами бричок, і як прапорець – червона цятка: перед сільською хатиною висить на мотузці червона хустка – сохне, разом з іншими речами, такими ж безбарвними й сірими, як і сама пізня осінь. І ця пляма, оця виразна цятка – на увесь нудно-сірий фон тільки одна й світиться... Приходили ми і влітку. Сідали біля майстерні на стільцях надворі, де праворуч росла велика яблуня, повна стиглих плодів, які вже валялися скрізь під деревом. Сиділи, довго гомоніли, раділи взаємному спілкуванню. Фотографувалися. Ось ми всі разом – з Борисом Павловичем і активом криворізької «Просвіти» – прямо посеред двору поставили стільці й сіли, якраз навпроти воріт... Дивишся на це фото – і світло розливається в душі, і сльози на очі навертаються. ...Довго ми сумували (та й тепер, коли вже минуло багато років, душа сумує за великим художником і великою людиною), прийшовши на його поминки. Пустка-хата... Говорять, буде продаватися спадкоємцями. А як би добре було б, аби вона стала музеєм! Та дочки продадуть – і все розійдеться світом, адже одна живе в Америці, друга – в Росії десь... Чи й пам’ятатиме Кривий Ріг свого талановитого художника? Так воно й сталося. Хату придбали байдужі люди, не лишивши зовсім пам’яті про цей колоритний двір і його господаря. «Просвіта» криворізька перестала майже вже існувати. Можливо, я помиляюсь, але давно вже не чути її лідерів, ніде не видно нікого ні на телебаченні, ні в газетах не знайти. А може, ще існують якісь «уламки» – однак не стало більше вже тих світлих зустрічей і того тепла, тієї духовності, як у незабутні дні, коли ми спілкувалися з Борисом Павловичем Куновським. Збігло більше десятка літ – аж раптом я натрапила на свої записи нашої з ним розмови. Він любив розповідати про пережите, про своє і нашої країни минуле. І ось ці записи, уже не повністю, а частково (щось із плином часу не збереглося), – вони лишились, і сьогодні нарешті до них дійшли руки. Спробую передати його розповіді такими, як вони вкарбувалися у пам’ять. * * * Я дуже любив пісню. Часто собирались ми всі разом і співали. Так от, якось прийшла з «Просвіти» до мене Наталя Івашкевич, і Людмила Зубко на велосипеді приїхала й каже мені: «Де поставить велосипед?» Там, біля майстерні, й поставте, відповідаю! «А не вкрадуть?» Та ви що? Двір – мій, на вулицю нічого не видно...


38 Зайшли ми в хату. Квітів принесли багато – не хватило, куди поставити. «Хвилинку, – говорю, – зараз прийду.» А пройшло після їх приїзду хвилин п’ять. Піду в майстерню, візьму там щось... Виходжу. Навіть очі заплющив від жаху! Думаю, може, мені приснилось, чи я ненормальний, – нема велосипеда! Я так розгубився! Чужа людина... Можна було б завести його далі у двір. Я ще й казав їй: «Не лишай біля воріт велосипеда». А вона не послухала. І вона тут вийшла з хати. Боже мій! І почала бігать по вулиці, шукать, а потім визвали міліцію. Приїхала міліція... Та все це бесполєзно! Проходить деякий час. Приходить до мене один приятель і говорить: «Борис Павлович, я працював з цим міліціонером, який уже на пенсії, і він розказує: «От ми були в одного художника, який живе на Гвардії. У нього вкрали велосипед...» А той же знає мене і каже: «У нього немає велосипеда». «Так до нього приїжджало багато жінок, сиділи в майстерні. Говорять усі українською, співають... Мабуть, віруючі.» Я так сміявся! По-українськи балакають – значить, віруючі... Українська мова – рідкість уже... * * * Якось у будинку культури, на Богдана Хмельницького, був. Там виставив творчі роботи. От якраз мода пішла тоді на творчі роботи. Я думаю, піду, подивлюсь. Коли приходить делегація – куча дівчат, і учитель з ПТУ привів їх, щоб показать. «Оце, діти, дивіться, оце стоїть стільки, що можна купить корову», каже їм. Я поруч стояв і слухав. Оце так учитель естетики! оце так порівняв! * * * А колись малюю я хату. Підходить бабка якась і питає: «Слухайте сюди, а шо, будуть зносити її, чи що?» Дуже цікаво люди реагують на картини!.. А це дивився на свій етюд, де підписано: «Малював лежачи». А нам задали композицію таку. Одна так і підписана: «Малював з ума». * * * А як я був малий ще, в перший клас ходив, у мене був друг, і його спитали: «Що тобі луче, Сталін чи друг?» Він подумав і каже: «Сталін. Що друг! – каже. – Друзів багато, а Сталін – один. Сталін – це наше сонце, а друг...» Серйозно так каже! Так нам внушали тоді. * * * Якось у класі це було. Я сидів на першій парті і намалював на книжці вчительку. І показав другу Тригубенку. Я ж ніколи не ожидав такої реакції! А Альманах “Саксагань” № 2 2015

він як глянув і на весь клас так засміявся, що просто вроді його прорвало, і так громко, що всі затихли. Я злякавсь, закрив книжку. До цих пір у мене той сміх його у вухах стоїть. Вона підбіга, вихвачує книжку, враз глянула і – «Не похожа, не похожа!» Взяла, вирвала, порвала на клоччя... Якби не похожа, то не порвала б... Так, а чого він сміявся? Він глянув – похожа! * * * Жив я в селі Жовте. Ходив уже в другий клас. Любив читати. Тільки появилось про Павліка Морозова – я її прочитав, цю книжку. Два рази навіть читав. Там розповідається про те, як їх спіймали у лісі, бабушка і дєдушка. І після цього я так боявся ходить по селу один! Думаю, може, куркуль вискоче? Попід хатами не ходив, а посеред дороги, щоб тікать. * * * А це було в 30-ті роки. Жорстокі годи були. Приходим у школу, а вчителька каже: «Діти, вийміть зошити. Бачте, там зображено літак над Кремльом? Беріть замазуйте чорнилом або витирайте резинками!» Для чого? «Там азбука Морзе. І проти радянської влади там написано.» Ми не могли зрозуміти, що там таке. Виходить, що там азбука Морзе. У нас на зошиті був малюнок такий графічний. Кремль. А над Кремлем летить самольот, і слід такий від нього... Тож дітям тільки дай! Почали терти... А другий раз приходим у школу – «Діти, достаньте книжку!», каже вчителька. Там Єгоров, маршал, був намальований. «Зачеркніть його, або вирвіть листок.» Ми й начали: той глаза повимальовував, той вуса малює... Хтось просто зачеркнув. А цей, що зо мною сидів, прочитав наоборот слова. Там прізвище – Єгоров. А назад, задом наперед, – «ворог є». Ти смотри, як це получилось! – значить, ворог є... А раз прийшли, – а у нас в класі висів портрет Косіора, – «Діти, знімайте Косіора. Це ворог народу. Топчіть його ногами!» Давай ми його топтать! – ворог народу... * * * Любив я малювать бої, танки, самольоти... Якось на парті чорнилом намалював бій такий, і на одному свастику намалював. Був любопитний до всього. А ученик, що зі мною сидів, каже: «А я скажу вчителю, що ти намалював!» Я говорю: «Ну й кажи!» От він підняв руку і каже: «А він намалював фашистський знак!» Коли дивлюсь, а вчитель – молодий такий! – іде до мене. Тихенько крадеться. Я взяв, затер чорнило рукою. А тоді були такі чорнильниціневиливайки. Він так набзилився, збоку подивився... Нічого не сказав. Хоча б сказав: «Ніззя так


39 дєлать!» Пішов назад. І урок продовжується. Я й забув про це! Приходжу додому. Мама приїхала мене провідать сюди. Сидять: вона і тьотя (учителькою була української мови). Тьотя Оля держе в руках фартух. Я цю сцену запомнив назавжди. Сидять і мовчать. І сидять похмуро так... Що таке? Я кинув книжки і хотів гайнути гулять: там левада, берег такий – хотів бігти туди. Коли це тітка каже: «Ану підожди! Куди ти йдеш? Іди сюди!» Я підійшов. «То шо ти там в школі наробив?» Я начав споминать: «Нічого...» «Як нічого? Що ж ти там малюєш, – каже, – фашистські знаки? Ти знаєш, що у нас вдома КГБ зараз було? Перерили все. Опис зробили. Запрос зробили: звідкіля, хто вони такі, хто його батьки? Де батько похоронений? І т.д. Іди сюди!» Я підійшов. Вони мені: «Ось, бачиш, газета!» Якраз тоді разоблачали троцькістів: Бухаріна, Троцького... І там таке: малюнок на заглавній сторінці, у руках у Єжова – колюча рука така вся! – і він зажав усіх їх отак у кулак. А всі, як змії, стирчать із руки, одні голови їхні видно... «Ти ж дивись, зараз разоблачили ворогів народу! А ти шо робиш? Що ти малюєш там?» Я глянув на ту газету – «Известия». На малюнок глянув, но не осознав це: дитина ж іще... Щоб я переживав, чи совість мене мучила, – ні. Я не міг цього осмислити, не понімав нічого. Постояв, послухав – і потом рвонув гулять, і забув про все. * * * Я виховувався у тітки. Моя мама, молода ще була (я в первий клас на «Гвардії» ходив), отдала мене в село до тітки, бо вона працювала тут, в місті. Нас спасло те, що чоловік тітчин був директор МТС, член партії. А то б, може, ще й «пришили» б якусь політику. Моя мама дуже налякана була цим випадком, і вона мені ніколи нічого не розказувала, що вони були в ссилкі з чоловіком в Сибіру, і я там був. Років 3-4 мені було. Я Сибір помню... Я так і не знаю нічого. Їх предупреждали, щоб не розглашали там нічого. Була вона малограмотною, дуже боялася того режиму. Тим більше, що батькового брата репресували в 37-му, і розстріляла влада. Зараз реабілітували, я даже вирізав з газети виписку і бережу ї ї. У мене фотографія навіть збереглась: мого батька брат, Володя, з жінкою, – прислали вони нам. Там написано: «В далекий Сибір на вічну згадку» і т.д. Я глянув на рік і де це було, а потім – як же там? – Сибірський тракт. Чи деревця, чи хоч би шо було, – пустка! Вони в ссилці там років з п’ять були. Тоді ще я помню, відтіль ми вже приїхали. А бабушка моя по материній лінії – Репінько на прізвище. Вона жила в Красній балці, в городі є така. Репінько Василій Нікіфірович – це мій дід по материнській лінії.

А Репінько Федора Павловна – це моя бабушка. Я її пам’ятаю. В неї був сарай. І я як приїхав із Сибіру, то вона мені казала, що криси страшно їх донімають, по сараю прям бігають. «Я зроблю на них пастку», кажу. Взяв молоток і почав робить. Так що я вже кой-шо соображав... Батька свого не помню. Він вмер рано. Я тоді ще не міг осознавать, що таке смерть. Він лежить у кімнаті, я зайшов, за вуха поторкав його – холодні. Ніякої жалості не було. Не розумів нічого. А коли прийшли музиканти в кухню з трубами грать, то один мені сказав: «А ну, марш отсюда!» А другий каже: «Це його батько». «А, ну, тоді стій. Ти тепер старший у сім’ї, батька должен замінить...» * * * У 1937 році дядько мій робив у шахткомі (шахта «Роза» була, напевно, імені Рози Люксембург), і начальником участка робив. Так мені сказали пацани: «Ага, твого дядька «чорний ворон» забрав!» Як це – чорний ворон? Я не понімав: малий був. А вже бабушка, їхня мама, перейшла тоді жить до нас. Дід родом був з Луцька. Приїхали вони сюди робить на шахті. Цей дід працював лопаточником. Сім’я була велика! 29 років було батькові, а мамі 26, як вони одружились. А я родився в 27-му році. Народним комісаріатом внутренніх дєл зроблено запис у свідоцтві: видано 23 дня марта... Одна дівчинка в них у родині була, а то всі хлопці. Вона померла, і я їх не знаю нікого. Одного репресували і розстріляли. Тут, у нас на рудніку. Я із старожилами тут, у Кривому Розі, розмовляв якось, зі старими, які знали його й дружили з ним. «Ну що ви хочете, Борис Павлович! У нас кожен день приходить рознарядка: дать три ворога народу. Шукай, де хочеш! І от, хто злий на кого, або щось не так... От і видавали.» * * * Раз на етюдах я був, і один мій знайомий художник (йому надо було до батьків поїхати) і каже мені: «От давай туди поїдем. Там такі рєпінські місця!» Вибрав я хату, щоб малювати, і ми втройом стали: той – чуть дальше, з мольбертом, а я – тут, ближче, теж із мольбертом. А там далі баби сидять. Тут я підійшов до них, поздоровався: «Добрий день!» «О, це наш чоловік! привітався! – кажуть. – Малюйте, будь ласка!» Пішли малювати. Коли йде мужик один. Остановився. Підійшов до мене. Мовчки. Пішов до другого, там постояв. Теж мовчки. Потом до третього пішов. Глянув. Потом опять приходе до мене: «Ну, а чого це ви малюєте в трьох екземплярах?» «Ну, це каждий собі малює.» «А для чого вона вам? Для музея?»


40 Я говорю: «Да». «Ну, тоді малюйте.» А потім набігли пацани. Більші, менші... А ті двоє хлопців прогнали. А я кажу: «Ідіть до мене!» Вони підійшли, ну, я й начав їх питати: «Яких художників ви знаєте? Чи українських, чи якого другого?» Нічого. Мовчать, кого б не спитав. «Лєвітана, чи Рєпіна?» Не знають. «А нам цього не кажуть у школі...» Я так подумав: отак виростуть бездуховними. Так нєльзя жить! Життя дається раз. Варто жить, усім цікавитись, усе знать... * * * Ми учились в горном тєхнікумі, і був у нас викладач по біології, Іван Іванович. Він теж малював. «Прийдіть до мене – подивитесь, як я малюю.» Він приглашав нас до себе. Я в один день і прийшов до нього, дивлюсь – у нього кусочок скла, і на ньому краска. Я й питаю: «А у вас палітри немає?» «Палітри? Сєйчас здєлаю.» Я зразу даже і не сообразив. Одіва пальто – і в магазин, значить, хоче бігти. Хоча палітрою для художника може бути і фанера, чи ще що-небудь... Отакий був случай. А як починав малювати? З раннього дитинства. Я любив Шевченка і весь час копіровав його хату. Я даже до війни, коли вже ходив у школу, альбом малюнків зробив, присвячених Шевченку. Та почалась війна, і він не зберігся. А я сильно любив малювати! Малий був, а звертав увагу на все красиве. * * * Родився тут, в городі, а мене мати оддала в село Зелене до тітки. Я там у другий і третій клас ходив... У городі, в кінотеатрі Леніна, мені нравилась реклама і де художник працював. І от я виліз на паркан і висів на ньому, дивився, як він рекламу малює... Мама моя трохи малювала, та часу в неї не було. Мама одна булла – так працювала тяжко! Малограмотна була. Уборщицею робила, а потім закінчила курси продавців. І стало вже нам трохи легше жити. * * * Був у мене друг Іван Хоменко. Він зо мною подружився. Був начитаний дуже. А в мене був зовсім другий погляд. А це багато значить для спілкування: говорили про літературу, читали вірші... Я в нього й ночував не раз, на печі спав. Він був дуже бідний. Була в нього одна койка. Він мені завжди читав свої вірші. А це «Маруся Чурай» його – і він якраз писав її. У нього був такий зошит товстий, амбарна книга, і він у ній писав, черкав усе. І він мені чита: «Ось послухай...» «Марусю Чурай» читав. Як зараз, пам’ятаю його очі, – у нього вії були такі здорові! Він чита – і в нього сльози на глазах. Він так любив Україну! Емоційний такий був! І пита мене: «Ну як, Борис? Ну як, як тобі?» «Мені подобається. Я як вивчуся, поступлю, вивчусь Альманах “Саксагань” № 2 2015

десь і обов’язково буду ілюструвать її...» Та не довелося мені йому її малювати. Що цікаво: а цей альбом я малював тоді. Він каже: «Намалюй мене в ролі Богдана Хмельницького!» Я малював. І намалював. І підписав: «Село Зелене. Б.Куновський. 1943 р.» А потім він своєю рукою ще написав: «Це малював Борис Куновський». І потім – ще один малюнок... А коли Григорій Джамалович Гусейнов, криворізький письменник, шукав матеріал про Хоменка (а дружина його в Києві жила, і у неї були ці архіви) і знайшов цю амбарну книжку, і коли глянув на неї – мій малюнок! і там його рукою чорнилом написано: «Це малював Борис Куновський»! Він шокірований був: «Боже, це ж поруч!» І він мені подзвонив і приїхав до мене із тією амбарною книгою. Боже мій! Я як глянув на неї, згадав, як я малював, і цю сцену, і як він читав... * * * Йшла війна. Якось Іван дав мені лист ватману, щоб я намалював картину. І ми йдемо з картиною. А скрізь – німці. А він нічого не боявся. Безстрашний такий був, при мені із німцем спорив, що на квартирі стояв... «Ваня, нас же повбивають!» «Приїхали сюди! – сердився. – Масло, яйця їм давай!.. Обдирають країну...» Почав з німцем тоже спорить. Щось розказував. «Прийшли. Млеко їм давай...» Я злякався: могли зразу ж нас розстрілять!.. От я несу цей ватман. А по дорозі стояла хата, і у них на квартирі був комендант. Нємка там одна молода... Вискакує той комендант з хати, побачив цю бумагу і кричить. Потом і вона вискочила. Йдуть сюди. Зайшли в хату. «Куди ви? Де взяли бумагу? Що будете дєлать?» – кричать. Я не розтірявся. Наоборот, мобілізувався весь. А я глянув – у них на стіні там картина висить: хата намальована. «Я хочу намалювати таку.» «О, гут, гут!» – німець каже. І вона переводе: «Малюйте – і принесете, і вишлем в Германію.» Ну, добре. Пішли ми. А потім, уже як вступили в місто наші, приходить він до мене, – а в нас ще був другий друг, Коля. Це бивший студент Дніпропетровського желєзнодорожного транспорту. Дуже гарний був, дуже приємний хлопець. Дуже курив, правда. І як ввійшли наші, всіх мужиків забрали. І Івана, і його. В район Петрове. Там були сильні бої. І Миколу ранило в живіт. І його привезли в село, і він помер: не було пеніциліну. Зараження організму. Іван приходе до мене, в шинелі – молодший лейтенант (уже в воєнній формі). «Що таке?» «Ідьом Колю хоронить.» Прийшли – і він, і я. А він – в хаті. Мати і батько сидять. А Коля лежить. Він нам друг був... А потім, як закінчили війну, Іван приїхав сюди, відшукав вірші свої. Читав їх. Жінку привіз гарну. Ну, я прям чого-то навіть ревнував його до неї! Коли не прийду, а їх нема вдома: вони десь. А потім прийду, а


41 вони вдвойом – не те вже, не та дружба... Я й карикатури на них малював. Вона сердиться! А я на коняці малював, – дохла така коняка! і вона стоїть заду... А потім Івана арештували і посадили. За націоналізм. Його кілька разів арештовували: в 44-45му і в 47-ім. Мати моя приїхала сюди. Голодна була (тоді люди лободу їли, полову). І ми приїхали сюди житии, на Рибасове. Вона уборщицею устроїлась. Мені мама штани з галіфе перешила. Старенькі такі! А потім, уже в 1947-му, отут, на руднику, ми жили в бараках, – тут багато сімей жило. І він приїхав. Поїхав на Чортомлик. А чого він туди їздив, я не знаю. І ото як поїхав, то більше його й не бачив... Я колись потім туди їздив. Хату там спалили. Один бур’ян остався. Не знав я, де він і що з ним. У «Літературній Україні» побачив некролог. Некролог з його портретом. «Помер відомий поет і похоронений на Байковому кладовищі». Потім я вже переписувався з односельчанами і кажу: «Як же так! Ви ж должні гордитися, що з вас вийшов такий відомий поет – із села Зелене, а ви його називаєте всякими словами…» А потім хату його зруйнували, спалили. Декілька раз туди писав. І зараз там школа імені Івана Хоменка, і вулиця Івана Хоменка, а то вулиця була імені Кірова. Причому тут Кіров? Що він, там жив? Чи він зна що про те село Зелене?.. Калнишевський туди відсилав козаків, які одружувалися. На поселення. Там були зимовники зразу, де козаки жили одружені. І оце недавно я був там. Приглашають мене на декілька днів, з ночовкою. Тоді було пасмурно, туман, – побачив там я мало. Я зразу поїхав до Галі, до тієї, що перше кохання моє. Я й питаю ї ї: «А Маша Дорошенко де живе?» І ми поїхали до неї. А вона – в дворі. Якби побачив де на вулиці, то ніколи б не пізнав. Моя соучениця. Я знав, що це вона. Галя сказала: «Он вона, у дворі». Ну, коли підійшла – ну нічого нєльзя впізнать! Вони вже там зі спецівки не вилазять. Впереді блистить усе, блистить! – бо в кізяках. Ніколи б не взнав, що це моя соучениця, з якою ходив у третій-шостий класс! Маша Дорошенко, ну, вона вже старушка. Я й кажу: «Вєра, не узнаєш?» «Нє!» Я говорю: такий-то. «Ой!» Ну, я їм понамальовував, подарив картини. Про мене писали, ксерокопію з газети дали, – так цілували прям... Всі розмовляють українською мовою. Ніхто не каже «как», не «штокають». А просто без всяких там накрутів. Спокійно питають: «Що тобі дать? Може, картошку? Може, те? Може, се?» Я вам скажу: приємно мені від їхньої уваги. І хотілось би поїхати туди ще раз. Ну, село жахливе. Розруха кругом. Серйозно! Ніяк не міг ощутить, що я в цьому селі пацаном бігав, малим, ще до війни, в школу ходив. Не вірилось, що там я жив: дерева вирвані, верби вирубані... Пацанами ми ходили

туди. Ще й макухи нам давали їсти. Млин там був колись. То вже нам було! То така насолода – макуха! Зерна нам піджарять... А зараз гляну – одні стіни стоять. Я хочу, якщо вдасться влітку поїхати, етюд там зробить. І хату нашу змалювать. Нічого похожого нема на ту нашу хату! Нічого вже не лишилось! Зимой такі сніги були сильні! А в хаті піч – така красота! Тепло! І в віконце дивишся. В хаті на стінах полум’я грає: соломою піч топлять. І сиджу, в окошко дивлюсь. Луна стоїть так... І мені дуже подобалось, як ото отелиться корова, і ото ще мокре теля внесуть у хату. Зразу затоплять піч... Мордочка, ніс такі мокрі, очі такі здорові... * * * Малі ми були. Народ був тоді такий суєвірний! Розговори були каждий день. Про відьом. Або оце щось страшне розказують. Дивлюсь – біжить собака, а потім – ба! – кішка! Такі легенди ходили. І діти, і старші розказували: щось із печі вискакує... Я слухаю, бувало, малий, у мене воображеніє було сильнее, – боюсь! Прийду додому – весь час боявся. Сяду на кровать – боюсь ноги опустить, і ноги підбираю... * * * Я дуже радий і вдячний матері й тітці, що вони привчили мене до праці. Пас я малим коні. Чуть світ, ще й сонце не зійшло – а треба вставать. Босий біжу, дадуть «тормозок» із собою, – а так хочеться спать! Кілометрів 4-5 іду – там було стадо. Це було в 43-му році… Ну, саме страшне було, коли гроза. Коні як підуть галопом! Скачуть, як навіжені, – ніякої управи на них! Я – за ними, хочу загнати – нічого не получається! А вони сильно бояться: грім, молнія! Вони кучею один за одним біжать. І я впав, і мішок мій упав, і батіг поламався. Я плачу за тими кіньми! Отаке було. Но зато, як наші вже вступили в місто, мене зав конним двором зробили: «Борис Павлович, будеш ти!» Мене, ще як малим був, називали вже Борисом Павловичем. «Давай-давай, работай!» – говорю я хлопцям. А вони думали, що ми ж разом були, разом росли, – не слухали мене... От так, на півслові, на пів-фразі, закінчилися мої записи про Бориса Павловича Куновського. Що ще він говорив нам, про що розповідав – годі вже й згадати: часу пройшло чимало. Любив він гостей, любив посидіти за хорошим столом, а то й просто так, у дворі чи в майстерні, розмовляючи про події, що відбуваються в країні, про далеке минуле. Любив усе українське, любив Батьківщину, любив людей... Варто б ще розговорити кого з просвітян – хай вони своє слово скажуть, згадають цю чудову людину, яким він був – цей великий майстер, талановитий художник...


42

НОВИЙ ДЕНЬ, ПЕРЕПЛЕТЕНИЙ З ІСТОРІЄЮ

застояної води чи зі смаком гіркого полину. Але більшість бібліотечних днів пахнуть свіжим подихом нового дня, переплетеним дорогоцінними перлинами історії.

Заняття з книгами – юність годують, старість звеселяють, щастя прикрашають, у нещасті несуть притулок і втіху, вдома радують, поза домом не заважають. Цицерон Чи доводилось вам бувати у бібліотеці, коли її залишав останній відвідувач? Мабуть, відчувати це міжчасся могли лише мої колеги - бібліотекарі. Пам’ятаєте, у Цвєтаєвої: «Даруй мне тишь библиотек…»? Люблю слухати бібліотечну тишу після читацького гомону, перед настанням нічного книж-

І.Рукавіцин з коштовними подарунками

Кривой Рог – ГЛАВНЫЙ кового спокою. Виключається загальне світло. Бібліотечні зали обгортають чуттєві сутінки. Відчувається підвищення тонусу дискусій між старовинними фоліантами і сучасними книжками–підлітками. Автори і герої книг вступають у двобій – класика чи авангард, добро чи зло, друк чи електронні видання... Та чи мало тем, які зачіпають душу за живе? Бібліотека живе пройденим днем і торує шляхи завтрашньому майбутньому. Книги ніби оживають і насолоджуються можливістю посперечатися, поговорити, поділитись думками, врештірешт попліткувати перед нічним сном. Особливо в ці, трохи загадкові роки – початку нового тисячоліття. Люблю свою професію за загадковість і неповторність кожного дня, за людей, які приходять до бібліотеки і несуть свої почуття після прочитаних книг, роздуми від отриманої інформації, діляться думками про життя. Атмосфера сучасної бібліотеки – це запашний букет дійсності. Іноді з запахом Альманах “Саксагань” № 2 2015

Ось лише один, але значущий приклад. Щороку, починаючи з січня 2012-го, в нашій бібліотеці традиційно проводяться загальноміські «Вороновські краєзнавчі читання», присвячені пам’яті почесного громадянина Кривого Рогу, журналіста -історика Тетяни Петрівни Воронової (вони були започатковані нами невдовзі після того, як пішла у вічність ця патріотка міста). Краєзнавчі читання – суттєва частка заходів у місті. «Вороновські краєзнавчі читання» - можна сказати, одна з «фішок» нашої бібліотеки. Особливо, якщо врахувати, що історичне краєзнавство – один з головних напрямків діяльності бібліотеки, а Т.П.Воронова, починаючи з 1986 року, була головним популяризатором краєзнавчих знань на Криворіжжі, за що й удостоїлась звання Почесного громадянина нашого міста. Причому, спираємося ми в цій справі, зокрема, на людину, яка чи не найкраще знала Т.П. Воронову і діяльно допомагала їй, надаючи газетну площу під улюблену читачами рубрику «Ріднокрай» – головного редактора загальноміської криворізької газети «Червоний гірник» (1990 – 2010рр), заслуженого журналіста України Володимира Васильовича Штельмаха. Цікаво, що наша бібліотека №10 – рідна для Володимира Васильовича, він був активним її читачем ще зі шкільних років. А зараз діяльно допомагає нам, веде в бібліотеці «Школу молодого журналіста».


43 Володимир Васильович по-батьківськи опікується майбутніми журналістами. Уже є чим і гордитись. Одна з його вихованок, наша читачка Леся Сухомлин посіла недавно третє місце у Всеукраїнському молодіжному журналістському конкурсі… Леся навчається на факультеті журналістики Бердянського університету, працює в газеті «Бердянские ведомости» та місцевих інтернет-виданнях, друкується у всеукраїнській газеті «День». Спогади своєї бабусі про голодомор «Молоко для знайди», написані Ілоною Герасименко, були надруковані у газеті «День» у листопаді минулого року. Свої перші кроки у журналістиці робить Маша Матяж – медалістка, випускниця КЗШ №27.

напрямку на такому високому рівні. Але найголовнішою «фішкою» діяльності бібліотеки є тісний взаємозв’язок з літературним осередком міста. 2015 рік для нас є ювілейним. Адже протягом останніх 15 років читальна зала бібліотеки збирає письменників Криворіжжя – членів літературного об‘єднання при альманасі «Саксагань». Скільки творчих боїв відбулося у цій ошатній залі! Велика творча родина переживала разом з бібліотекою і злети, і падіння, ділилась успіхами і розділяла негаразди. На віку, як на довгій ниві, всього було. Але завжди перемагала її величність Творчість. Вже два роки (як швидко вони промайнули!) у бібліотеці працює літературно-мистецька студія «Культурная среда» на Творчій Кухні» (автор проекту Ю.Ващенко). Метою проекту є зібрати творчу молодь міста і надати їй можливість розвиватись, при цьому не втрачати свою особистість, а, користуючись багажем професійних літераторів, художників, народних майстрів, збагатитись і піднятись на вищий щабель творчості. Ніби весняні струмочки, з різних куточків міста стікаються до бібліотеки творчі молодіжні задуми П.Обухової, Д.Заболотньої, М.Гулак, М.Погорєлої, І.Дунаєва, К.Терещенко, Ю.Терещенко. Юнаки і дівчата спілкуються, діляться враженнями від прочитаних книг та побачених картин. Одним словом, живуть творчим життям споріднених душ.

Консул Польщі у бібліотеці Бібліотека – ніби планета Земля, а можливо, навіть неосяжний Всесвіт. На планеті живуть люди різних національностей, а бібліотеку заполонила мудрість цих народів. На бібліотечних полицях мирно живуть книги з різних куточків Землі, спілкуються між собою рідними мовами, обговорюють спільні нагальні проблеми, сперечаються – і завжди, що найголовніше, знаходять компроміс. Криворіжжя! Які чудові люди тут живуть! Ці люди – і корінні криворіжці, нащадки славного степового козацтва, і справжні будівничі, які приїхали з різних куточків країни розбудовувати сталеве серце держави, – всі вони справжні патріоти рідної землі. Не важливо, якою мовою вони говорять. Важливо, що вони люблять своє місто. Ці люди, що згуртувалися у національні громади, не забувають своїх традицій та цінують звичаї інших. Для поляків, вірменів, євреїв, росіян, німців… наша бібліотека стала місцем зустрічей, територією добра і толерантності. Співпраця з громадами національних меншин – це ще одна з особливостей нашої бібліотеки. Нещодавно наша бібліотека була відмічена як єдина бібліотека в області, що працює в цьому

Нас об`єднує творчість В межах Творчої Кухні, разом з вихованцями студії, читачі бібліотеки зустрічались з цікавими криворіжцями. Кожна з цих особистостей - це смарагд інтелектуальної скарбниці Криворіжжя. Зустрічі з І.Рукавіциним, В.Бакальцевим, О.Валенською, Т.Меліховою, І.Ендрексон надавали можливість присутнім наповнитись щедрістю душі, добром і милосердям, життєвою мудрістю. Звуки живої музики поетів-бардів Ю.Ващенка, О.Данилова, Л.Талалайченка, В.Щербака, музичне багатоголосся криворізького гурту «Barbotage», дуету сім‘ї Панасенків «Осіннє золото», дуету сім‘ї Данилових підіймали до небес серця гостей бібліотеки. «Роз-


44 чинитись у краплі слова» спонукало присутніх авторське поетичне читання криворізьких літераторів

…Зранку відчиняться двері, через відкриті вікна зайде свіже повітря – і розпочнеться новий

Наставник та учениця – Г.Туренка, О.Зорі, П.Панкратьєва, Л.Баранової, Н.Абіної, Л. Терещенко, В.Ніжинської, О.Зелінської.

Співає дует Данилових день бібліотеки. Бібліотека – зібрання мудрості віків та інформації сучасності, вона – немов корабель з думками. Місце зустрічі поза домівкою і роботою. Люди – читачі, користувачі Інтернету, діти, дорослі, поважні старійшини бібліотечної громади - всі вони йдуть за порадою, за спілкуванням, за мудрістю. Так чи можливо не любити бібліотеку з її радощами та печалями, з її світлими і сумними спогадами, з її надіями і сподіваннями? Правда ж, що ні!

Творчі поради Ю.Ващенка Всі ці історії є темою нічних розмов друкованих фоліантів однієї з найстаріших книгозбірень міста.

Ганна Бовдуй Завідуюча бібліотекою-філіалом №10 КЗК «Міська бібліотека для дорослих» м.Кривий Ріг

Шанувальники літературного слова Альманах “Саксагань” № 2 2015


45 Анатолий ШЕВЧЕНКО

ДЕСАНТ КРИВОРОЖАН ПРОЛОГ Мы жили и начали свой трудовой путь в стране, которой уже нет... Чехословакия в 50-е годы 20 века была одной из наиболее промышленно развитых стран Центральной Европы. Изысканная красота ее городов - Праги, Братиславы, Брно, Остравы, удивительная природа горных массивов - Татр, Рудных гор, сказочные долины рек Лабы (Эльбы), Влтавы и Дуная, - все это составляет неповторимый колорит страны и притягивает к ней, подобно магниту. Бурное развитие промышленности Чехословакии было обусловлено наличием полезных ископаемых, в том числе и урановых руд. Советские специалисты, которые в послевоенные годы работали в Чехословакии, внесли существенный вклад в развитие ее урановой промышленности. Среди них был и я, автор этих строк, тогда - молодой специалист-геолог, выпускник Криворожского горнорудного института. С высоты прожитых лет признаю, что этот период моей жизни остался самым ярким как в профессиональном плане, так и в личном. Этот очерк я написал с приятными чувствами выполненного долга и глубокого эмоционального удовлетворения. Изучение геологии известных урановых месторождений, поиски и разведка новых месторождений, методы их вскрытия и обработки, обогащение руд и их горнометаллургическая переработка, - вот неполный перечень того, чем занимались в Чехословакии наши специалисты: геологи, горняки, геофизики. Перед нами стояла также задача содействия в подготовке национальных кадров с целью создания новой для страны горнодобывающей отрасли урановой промышленности. Мы работали в Чехословакии со стопроцентной отдачей. В свободное от работы время с удовольствием окунались в культурную жизнь этой страны, посещали исторические и архитектурные достопримечатеьнос ти, а также множество чудесных мест, сотворенных матушкой-природой. Обо всех запечатленных в моей памяти и, на мой взгляд, интересных событиях тех времен я рассказал в этом очерке.

ЛЕГЕНДА О МАРИАННЕ В 50-х годах прошлого столетия я работал геологом на урановых рудниках Чехословакии в Яхимове, в самом старом урановом регионе Европы. Известен он был еще и тем, что на стыке XIX и XX столетий из урановых руд этого региона известная супружеская пара, полька Мария Склодовская и француз Пьер Кюри, открыли два новых химических элемента РАДИЙ и ПОЛОНИЙ. Мария, образно говоря, положила свою жизнь на алтарь науки. Изучению явления радиоактивности она посвятила около 30 лет. Результат - Нобелевская премия и злокачественная анемия, болезнь кистей рук, обожженных радием.

ВИКТОРИЯ В ИВНЯКЕ Во время моей работы в Яхимове чешские горняки познакомили меня с Йозефом Плишеком (тогда ему уже было около 80 лет), который с начала XX века более 10 лет отправлял для Марии во Францию тонны горных пород с черными камнями из отвала шахты «Сворность» . Интересный, забавный был старичок, хорошо говорил по-русски. С большой теплотой и уважением он вспоминал Марию. Когда он узнал о ее кончине в начале 30-х, пребывая на перевалочной базе, где он отбирал материал для отправки в Париж, то высадил несколько саженцев ракиты. Он привел меня к этим зарослям, заметно волновался. А когда я ему сказал, что у нас эти деревья называют плакучими ивами, он подошел к стволу одного дерева, шепча: «ива... ива», потом «аве, аве Аве Мария», и заплакал. Жалко было старичка. По дороге к своему дому он мне и рассказал легенду о Марианне. Через 2-3 года (Йозеф уже ушел из жизни) я в местах, где росли те плаку-


46 чие ивы, прогуливался со своей 5-летней дочерью Викторией и сфотографировал ее. Как это было давно... Сегодня Виктория уже бабушка и подарила мне хорошего правнука Демьяна. На въезде в г.Яхимов чехи воздвигли стелу, как символ того, что именно отсюда, благодаря выдающимся открытиям Марии, начал свое шествие XX атомный век, принесший человечеству много благ и горя. На руднике «Ровность-11», где я работал, именем Марианна была названа самая крупная (мощностью более 1 м) жила. Аналогов ей в Яхимовском регионе не было. Я вспомнил эту легенду через 30-35 лет по возвращению из Чехословакии после трагических событий в Чернобыле и понял, что это не легенда, а зеркальное отражение событий далекого средневековья. Вот эта легенда, рассказанная Йозефом. СЕРЕБРОДОБЫТЧИКИ СРЕДНЕВЕКОВЬЯ Давным-давно жил был князь Вацлав, внук Карла IV - римского императора, основателя города Карловы Вары. Он добывал в Крушных горах серебро. И была у него прекрасная белолицая жена Марианна. Она вместе с мужем часто спускалась в шурфы, потому что коллекционировала любимые ею красивые черные камни. Многие удивлялись ее пристрастию. Серебродобытчики ненавидели эти камни, поскольку в жиле, где они появлялись, исчезало серебро. Но Марианна не обращала на это внимания. В их с Вацлавом доме было множество этих камней. И вдруг неожиданно Марианна заболела. Стала тонкая, как тростинка, а белое лицо ее стало ещё белее, ни кровиночки в нём не было. Обеспокоенный Вацлав повёз её к теплым источникам у охотничьего замка деда Карла. Ничего не помогло. Бросало бедную Марианну то в жар, то в холод, а вскоре ее страдания прекратились. Она тихо и спокойно умерла. Вацлав был в отчаянии. Он сколотил большой гроб, уложил в него жену, а вокруг ее тела поместил любимые ею черные камни. Черные камни, черный гроб... На этом фоне еще прекраснее было белое лицо Марианны. Временно установив гроб в гроте скалы, Вацлав на несколько дней спустился в штольню искать самородное серебро. Из множества найденных самородков он несколько дней отливал диадему для своей возлюбленной. Когда все было готово, он вознамерился похоронить жену у охотничьего замка своего деда, Альманах “Саксагань” № 2 2015

но когда со своим окружением пришел в грот и открыл крышку гроба, все ужаснулись. В гробу лежала изменившаяся до неузнаваемости Марианна. Лицо ее было коричнево-черного цвета, как у негритянки. ЧЁРНЫЕ КАМНИ – УРАНОВАЯ СМОЛКА Вот и вся легенда. Что в ней удивительного? А то, что, когда в 1986 году произошла страшная авария на Чернобыльской АЭС и в клинику №6 города Москвы поступили и через несколько дней умерли пожарники, первыми бросившиеся на ликвидацию аварии и получившие очень большую дозу радиации, их лица и тела были коричнево-черного цвета от «радиационного загара». Болезнь и смерть Марианны были следствием радиации от ее любимых черных камней, которые были ничем иным, как урановой смолкой, основным минералом урановых руд. Когда Вацлав обложил тело Марианны камнями, она получила огромную дозу радиации. Следствие - ее потемневшее от радиационного загара лицо. Смолка, смола, по-чешски «смула», значит «горе», «неудача». Когда при добыче серебра в жиле появлялся этот смолянистый камень, горняки воспринимали это как знак беды. Сегодня чехи носят черную повязку в память о родных и близких, ушедших в мир иной. Они говорят: «Мам смулу» («У нас горе»). У подавляющего большинства народов черный цвет - цвет траура. Можно сказать: «Черная смола - Черная быль», имея ввиду трагедию в Чернобыле. Вот такая страшная игра слов. * * * Несмотря на то, что и я соприкасался с радиоактивностью в течение 38 лет, судьба подарила мне возможность долгой жизни. Горжусь тем, что и я внес маленькую частичку своего труда в решение величайшей научно-технической задачи в истории человечества - овладения колоссальной энергией атомного ядра.


47

Анастасія ЯРОШЕВИЧ

РОЗДУМИ ПРО ТВОРЧІСТЬ Суперечливі події сучасності є черговим випробуванням і для української культури. Цей період для мене, зокрема, як для художника, став часом самоусвідомлення і значних творчих змін. На перший план вийшло українське – ті особливості, що вирізняють вітчизняне мистецтво від мистецтва інших країн. У постсталінський період таке питання стояло достатньо гостро. Тоді українська інтелігенція боролась за збереження національної культури та відмінностей. Сьогодні, як показують події, ця боротьба триває. Як ніколи зрозуміло, наскільки важливо довести свою національну особливість, залишаючись при цьому митцем свого часу та не загрузнути у шаблонах. Українське у ціннісному плані вийшло для мене на перше місце завдяки відвідинам Львова – цікавого європейського міста високої культури, що незважаючи на свою європейськість, є українським. На цьому тлі виникло бажання творити українське мистецтво – українське у своїй суті, а не за формою. Кожна країна впізнається перш за все завдяки культурі та культурним відмінностям. Однією з таких виразних відмінностей є мова. Не так важливо, про що говориться, важливіше, якою мовою, бо саме за мовною ознакою відбувається національна ідентифікація мовця. Невипадково відомі борці за українське мистецтво – «шістдесятники» – виборювали можливість існування національної художньої мови і, незважаючи на утиски, шукали її. Спираючись на фольклор

з його міцними традиціями, вони здебільшого дійшли до розуміння первинності кольору і кольорового контрасту, монументальності і лаконізму, символізму й оптимізму, як основних ознак української художньої мови. Тож немає сумніву, що завданням українських митців сьогодні є продовження такого пошуку та розвитку своєї манери саме на базі національної художньої мови, що дасть можливість говорити у картині про все, але говорити про це українською. Розмірковуючи про зміни, що відбулись у моїй творчості за два останні роки, помічаю, що твори, виконані до 2014-го року, хоч є відбиттям сучасного життя в Україні, але вони ніби залишились поза національним. Натомість створене пізніше пов’язане безпосередньо з батьківщиною та рідною землею, і пов’язане не завдяки темі чи характерним символам, а передусім через пошуки української художньої мови. Це образи Львова й інших західноукраїнських міст, Києва, Одеси, Кривого Рогу, реалізовані у багатьох жанрах – у портреті, пейзажі, анімалістиці, сюжетній і тематичній картині. Вони відображають різне. Розповідають про різне. Проте ці твори єднає спільне – пошук тих виражальних засобів, які б відрізняли нашу художню мову від інших. Домінантним серед них я розумію колір – чистий, насичений, первинний, поєднаний із позитивним баченням життя. Якщо говорити про останнє, то думка про необхідний оптимізм у картині отримала підкріплення не лише завдяки подіям останніх років і візуальним творам вітчизняного фольклору, де корені піднесеного й оптимістичного мають давні традиції, але й завдяки знайомству з одеськими митцями, що активно пропагують сучасне позитивне мистецтво. Цей мистецький соціально активний напрямок створює нове бачення позитивного ставлення до світу в умовах урбанізації та глобалізації,


48

ставить на перший план сучасну дійсність і реалізує її сприйняття у зрозумілих образах, у найрізноманітніших жанрах та є надзвичайно близьким до мого розуміння мети творчості. Бажання поєднати чистоту і безпосередність світобачення, характерні для українського фольклору, з сюжетами й естетичними вимогами сучасності втілилось у створення мною оптимістичних за змістом, сучасних за образністю та насичених, контрастних за кольором творів 2014-2015 рр. Оптимізм реалізується також завдяки художній мові – загальній динаміці, широкому письму, виразному мазку. Першим втіленням мого нового погляду на творчість стали полотна, написані після відвідин Західної України. Враження, отримані там, лягли в основу пейзажів і тематичних картин, які зображають міське життя Львова з його старовинними вулицями, транспортом, вечірніми прогулянками, повсякденним життям («Ласунки», 2014 р.; «Вечір. Місто Львів», 2015 р.; «На Вірменській вулиці», 2015 р.) або створюють образи сільського буття («У затінку. Село», 2015 р.; «Український мотив», 2015 р.) та гірських пейзажів («У Карпатах», 2015 р.; «У горах» 2015 р.). У цих творах на перший план виходить піднесений настрій, що досягається перш за все завдяки виразному кольоровому рішенню. У композиціях переважає симетрична будова. Проте симетрія – неповна, близька характерній для українського образотворчого фольклору композиції. Ваги набуло бажання створювати позитивні образи сучасної України, такої, якою вона є сьогодні, у ХХІ столітті. Показати те нове та стале, що одночасно існує у теперішньому, поєднати буденне і традиційне, емоції сучасного життя та ті національні особливості, що збереглись, незважаючи на модернізацію. Головним прагненням є Альманах “Саксагань” № 2 2015

відображення вражень від звичайного життя, простих речей, пропущених через українську ментальність, завдяки матеріалізації їх на полотні за посередництва мистецьких засобів, на мою думку, відповідних українській художній мові. Так з’явились образи рідного міста та привезені з поїздок до Києва й Одеси («О п’ятій ранку», 2015 р.,; «На Контрактовій площі», 2014 р.; «Віддзеркалення», 2015 р.). Щодо тематичного репертуару, то він за останні роки творчості виразних змін не зазнав. Як людина різних зацікавлень, не можу віддавати перевагу певній темі, або жанру. Прагнення вільної творчості підтримує постійний пошук себе і своєї манери у багатьох жанрах, у різних темах, коли на перший план виходять формальні і колористичні шукання. Бажання поєднати цілісне, монументальне, велике із точним, конкретним, характерним втілилось у широкому письмі, виразному мазку, котрі співіснують із дрібними деталями, що додає більшого контрасту та живості образу. Широкий діапазон тем єднає пошук оптимістичного у сучасному житті, починаючи від внутрішнього світу людини і до споглядання простих речей. Саме у ці останні два роки у мене, як у художника, сформувалось чітке уявлення про сутність та мету власної творчості, яку я бачу насамперед у створенні позитивного мистецтва і у безперервному пошуку власної творчої манери у межах національної української художньої мови, що дала б можливість говорити про все цікаве без винятку по-українськи, – адже у межах мистецтва позитивного не може бути тем чи об’єктів, не вартих зображення… Анастасія Ярошевич, художник


49 В Кривім Розі відпустку відбуду цей раз, Де чекають мене Саксаганськії плеса...

Василь МОСКАЛЮК

Чи бували коли в ботанічнім саду, Що розрісся на півночі нашого міста? – Де магнолії квітка у всіх на виду, Що красива така, ніжна і промениста?

Р І Д Н О К Р А Й ( поема) Василь Федосійович Москалюк – член спілки письменників художньо-соціальної літератури Кривбасу член Міжнародної асоціації письменників баталістів і мариністів. Скільки оком оглянеш – то все ріднокрай. Він єдиний, і більше такого немає. Що тобі до вподоби – ану вибирай! А у відповідь чуємо: пошук триває. Тут робота кипить і кар‘єрів, і шахт, Що дають ріднокраю і велич, і славу, – Повсякденної праці в них декілька вахт, Що, погодьтесь, завжди потрясає уяву. Всім нам рідне й близьке – Криворіжжя сільське. Це завжди – визначна складова ріднокраю. І в полях, і в садах життєдайне таке, Чути тут солов‘їну співочую зграю! Криворіжжя – не тільки це місто, і все: Без села неуявне буття Криворіжжя... Обопільний це успіх громаді несе, – Хай не буде у справах завжди роздоріжжя. А всі інші тут фото, звичайно, мої. На них честь і пошана до рідного краю, – І оспівують їх, як завжди, солов’ї, І прикрашує спів, – все буття ріднокраю! Є прекрасні місця прямо в місті у нас, І побуде без мене чарівна Одеса:

Тільки дуже шкода, що цвіте не завжди: В кінці травня і в червні цвітіння буває. Отже, друзі, в цей час завітайте сюди, Хто побачити квітку красиву бажає. Тут водойма є штучна і міст підвісний, Краєвиди є гарні, й рослинність багата. Є і пляжі піщані, й затінок рясний, – Побувати в цім краї приємно в день свята... П‘ятдесят два гектари займає цей сад. Хто приходить сюди – життя в нього вирує. Незалежно від статі, віків і посад, Ботанічний усім гарний настрій дарує... Кілометри є теж в підрахунку отут – Має їх у наш час кожна відстань Кривбасу, А сьогодні у нас довжелезний маршрут, І ми радо виходимо знову на трасу. Вже аж сто двадцять шість Кривий Ріг в довжину Зараз, з півдня на північ, як місто, сягає. Ботанічний мету лише ставить одну, І сьогодні, як бачимо, часу не гає... Безліч саджанців звідси одержав Кривбас, Їх вдається завжди в місті висадить вчасно. Хай прикрасою стануть дерева для нас, Що стійкі, невибагливі й квітнуть прекрасно!


50 “Многі літа“ – ще будуть прекрасне робить, Трударі оцього ботанічного саду... І нікому їх наміри вщент не розбить, Бо любителі це – особливого складу! Для людини й суспільства працюють вони – Головна їх турбота, така їх ознака... Солов‘ї їм співають пісень щовесни, І не має ціни та пташина подяка.

Влаштувати б його на водоймищі цьому! – Пасувала б до греблі споруда така, І велика то честь була б нашому дому... Є водойма велика ще – Карачуни, – Адже йдеться про все тут розмова відверта, – Є баркаси там, катери й просто човни, – Та вона якось трохи за містом простерта... Далі містом на південь мандруємо ми, Де на пагорбі стіни собору високі, І заповнена площа довкола людьми, І відкриті ворота до бога широкі. Помандруємо далі, поїдемо ми, – На швидкому трамваї поїдемо містом. Добра слава про нього помежи людьми, Є й пісні мелодійні і гарні за змістом...

Руководитель хора Кинем погляд тепер на водоймище КРЕС, Де уже товариські регати бували. Буде жити й надалі цей добрий процес: Водну станцію, секції, клуб заснували.

Швидкісного трамваю зупинка значна – Називається станція “площа Артема“, І сьогодні у нас початкова вона, Бо такий наш маршрут, його тема окрема.

Не для спорту лише водне дзеркало це – Промислове призначення “дзеркало“ має, Та рибалки-любителі ставлять сільце: Може, рибку оту золоту хто піймає. Перетнула ріку така гребля тверда, – Майже зникли в наш час малі кресівські кручі, І далеко навкруг розлилася вода, Береги обступили вже верби плакучі... У воєнні роки захистили її, Не вдалося фашистам споруду зірвати, Гребля міцно тримає кордони свої, Щоб водоймищем цим людям зір милувати. Має напис гучний визначний монумент – “Що цю греблю спасла лише мужність хоробрих“. Для них був дорогий в житті кожний момент, Бо жили на землі задля намірів добрих. – Як у воду сягнули вечірні вогні, То, вважай, ти в Бомбеї – ніяк не на КРЕСі. І Зарічний район ген на тій стороні, – Щось подібне буває в вечірній Одесі... Та бракує сьогодні вогнів маяка. Альманах “Саксагань” № 2 2015

Скільки посмішок! швидкість бадьорість дає! Мчать тунелями часто трамвайні вагони. Хтось замислився, певно, про щастя своє, – Мимохіть пропливають привітні перони. Ось відкрита місцевість, ген-ген в далечінь Розпростерті важливі прикмети “Кривбасу”, Це багатство прийдешніх усіх поколінь, Та багатство і велич і нашого часу... Швидко плине наш час, а трамвай мчить і мчить, Все нові і нові краєвиди Кривбасу... Промайнули – і інші з’явились на мить У короткий такий оцей проміжок часу.


51 На проспект Металургів уже стаємо. Нас вітають знайомі, сміються дівчата, – Прохолодний коктейль з ними разом п’ємо, Ніби подорож наша лише розпочата...

Вдячні бібліотеці оцій всі книжки, Що ідуть до сердець, – і змістовні, й чарівні. Бовдуй Ганні Петрівні це все завдяки, Яка справи веде на високому рівні. І оспівують край композитори наш – Хорові співаки і солісти окремі. Їхні справи завжди баш-на-баш, І лунає завжди спів ліричний по темі. Осередок культури – це хор “Ветеран” Який має початок роками раніше. Ми з цим хором ходили в ліричний буран, Пізнавали дорогу пісенну повніше.

Знову в путь по “КРИВБАСУ” важливих місцях, Знов трамвай швидко мчить на кінцеву зупинку, Ще проспект Металургів клекоче в серцях, Під землею мчимо ми якусь там хвилинку... Металург-комбінат перед нами вже ось – На трамваї до нього під’їдемо трішки. Не оглянеш за день, зауважує хтось, – Походити прийдеться багато нам пішки. Для усіх краєзнавець пояснював так: “Всі мандрують завжди – хто як хоче і може”. – Говорити змістовно він справжній мастак, І історію любить, і край рідний, схоже. Мають простір великий окремі цехи, Ці заводи в заводі, для нашого часу, Велетенські такі індустрії штрихи! – Складові, що формують всю велич Кривбасу... Кривий Ріг – це є рівень столиць світових, – Почуваємо добре себе ми в дорозі. Є традицій немало у нас вікових, Що з’явитись могли лише тут, в Кривім Розі... Оздоровчі є заклади нині у нас, Ефективні вони для людей і численні. Галузева діяльність у них – вищий клас, Що звучить перш за все в Криворізькім найменні. Чотирнадцятий номер аптеці дано, Квартал сто двадцять дев’ять – адреса в Кривбасі Громадянам слугує вона вже давно, І життя навкруги виглядає в прикрасі.

Композитор Буценко початок нам дав, Він у справі пісенній – людина мистецька, І натхнення до співу раніше нам дав, Тому доля у нас назавжди хоровецька. А сьогодні у справах майстри хорових – Баяніст Гавриленко, керує Борейко, Яка в хорі тримає керуючий штрих І спрямовує все на мистецькую рейку. Співаки всі у хорі прекрасні в наш час, Усі гарні пісні із пісенного раю. Хору успіхи нинішні радують нас: Хор співає пісень більшість для ріднокраю. Ефективний у місті навчальний процес, – ВУЗи, коледжі, школи, ліцеї та інші. Забезпечують що науковий прогрес! І досягнення ці з кожним роком все більші. Виробничих об’єктів багато тут є – Комбінати гірничі і шахти Кривбасу, Що призначення мають важливе своє Збагатити руду до високого класу... Завершилась розмова про наш ріднокрай. Виклад тексту по темі для цього предметний. Люба оповідь, в душах завжди гучно грай! За увагу – спасибі усім, хто причетний!..


52

Анастасія ЯРОШЕВИЧ

ПРИРОДА І ХУДОЖНИК (Пленер у творчості Юрія Бондаренка) Сьогодні був у полі маків. Писав. Схиляюся до ніг Природи-матері: їх знаки Я в серці щирому зберіг.

з кращих пленеристів м. Кривого Рогу – член НСХУ, поет та вчитель Юрій Бондаренко. Серйозно працювати на пленері художник почав у перші роки роботи у криворізькій художній школі № 1, коли виходив на природу з учнями. У його пленерах – міський і сільський пейзаж, степ, і море, гори, і ріки. Він використовує кожну можливість роботи на природі у різних куточках батьківщини та за кордоном. Так, художник писав на пленері у Криму, в Україні, у Польщі та Росії – у Феодосії, Судаку, Новому Світі, на мисі Казантип, у Карадагському заповіднику, на Кінбурнській косі, у Тульчині, Східниці, Володимирі Волинському, Луцьку, Тобольську, Запоріжжі, Кривому Розі, Сандомежі й у багатьох інших цікавих місцинах. Художник-ентузіаст не гребує можливістю виїхати на пленер на запрошення знайомих, друзів або колег. Працює на природі у різні пори року та різний час доби, за різної, навіть несприятливої погоди.

І на етюдах своїх швидких Вони аж світяться в пітьмі! А ноги, зхлестані на литках, Про них гудуть на ноті «мі». Краса їх трепетна на вітрі Так незбагненна і проста! – Ще й досі носиться в повітрі, Неначе кров мого Христа… 05.06.2015 Ю.Бондаренко Кожна людина так чи інакше пов’язана з природою. Всіх нас час від часу тягне за місто, подалі від буденної метушні, – до лісу, степу, моря, у гори. Душа відпочиває під звуки пташиного співу, заспокоюється під тріск вогнища, або шум хвиль. Скільки величного, масштабного, монументального і водночас крихкого, мінливого єднається у природі! Тому не дивно, що значна кількість митців різних часів, починаючи від барбизонців – перших пленеристів Англії, та французьких імпресіоністів і до сьогодні, концентрує свою увагу на відображенні природних об’єктів та явищ, або безпосередньо працюючи на лоні природи, або втілюючи живі враження від спілкування з нею у майстерні. Не секрет, що творча людина потребує самопізнання та постійного духовного наповнення задля майбутнього творення, оскільки, щоб говорити, треба мати що сказати. Складно заперечувати, що саме через розуміння й усвідомлення себе відбувається пізнання та розуміння навколишнього. Природа найліпше за все дозволяє залишитись наодинці з собою, заглибитись у власний внутрішній світ, звільнитись від напруги буденного міського життя. На її лоні загострюються чуття, що через відчуття і враження народжують думки, ідеї, емоції. Це внутрішнє наповнення, можливо, й являє собою натхнення, яке справжній митець не очікує, а утримує у собі, постійно наповнюючи своє внутрішнє. Завжди близьким до природи був і залишається один Альманах “Саксагань” № 2 2015

Юрій Бондаренко Творчість Ю.Бондаренка, як будь-якого справжнього митця-професіонала, є цілісною, і різні її прояви знаходяться у постійному взаємовпливі, взаємозв’язку. Так, в ній співіснує робота у майстерні над станковими творами та робота над етюдами на пленері. Як художник-станковіст, він тяжіє до створення сюжетних і тематичних картин, розкриття у живописних образах глибокого філософського змісту. У подібних творах нерідко застосований вертикальний формат, динаміку якого підкреслює симетрична композиція або чітко виражена вертикаль у її будові. Художник сприймає вертикальний формат емоційно ємким, напруженим, найбільш відповідним для вирішення вагомих тем, глибокого розуміння життя. Тому для нього такий формат відповідає кропіткій фізичній і мислиннєвій роботі над твором у майстерні. Він концентрує емоційну напругу взятих з власного життя й осмислених образів. Будучи людиною, що прагне до щирого, справжнього мистецтва, не намагаючись працювати задля заробітку, Юрій Миколайович розмірковує на полотні, втілюючи у художніх образах свій власний світ, думки, почуття, переживання. Його станкові твори відображають реалії життя художника з радощами і прикрощами, роздуми з приводу сучасного, минулого і майбутнього. Складні,


53 глибокі полотна вирішують різноманітні теми суперечливого особистого та суспільного буття. Підіймаючи у творах вагомі світоглядні проблеми, філософські теми під час роботи у майстерні, художник, як і будь-яка інша людина, потребує відпочинку та емоційної розрядки. Таким своєрідним творчим відпочинком є для нього пленер, що для Юрія Бондаренка пов’язаний зі значним емоційним підйомом, швидкістю пошуку мотивів і втілення образів, безпосереднім сприйняттям та паралельним відображенням дійсності. Пленер – це певна творча розрядка, від якої художник отримує задоволення. Тому для етюдів і замальовок, створених на природі, типовий горизонтальний формат, який митець відчуває як більш вільний, просторий порівняно з вертикальним, котрий виявляє свободу, швидкість, легкість і поряд із цим динамічність, насиченість, плинність природи та її явищ. Працюючи на пленері, кожен художник ставить перед собою дві основні задачі – або вивчити, дослідити об’єкти природи, що переважно відбувається у графічних начерках і замальовках, або відтворити живе враження від сприйняття природного мотиву чи стану у живописі. Пленерист, аби втілити динаміку буття природи, має працювати швидко. У цьому контексті Ю.Бондаренко надає перевагу живопису як виду мистецтва та гуаші як матеріалу. Тривала практика пленерної роботи сприяла набуттю ним вміння побачити нове у звичному, відобразити характерне, не копіюючи натуру, вхопити загальні кольорові й тонові якості. Динаміка, контрасти, чіткі зрозумілі лінійні ритми одних етюдів співіснують зі стриманою нюансною тоновою і колористичною будовою, плинними пластичними лініями і формами в інших. Вміння переживати природні стани кожної пори року пояснює зміну манери письма, різні творчі завдання, що ставить перед собою митець. У пленерних творах відчувається постановка художником різних завдань і цілей – формальний підхід, домінування і пошук кольорового вирішення, перевага композиції або текстурно-фактурних можливостей матеріалу. Робота на природі, спостереження її неповторності й одночасної сталості сприяє творчому розвитку художника впродовж років. Юрій Бондаренко належить до тих митців, що мають постійну потребу творчого пошуку. У чому йому неабияк сприяє пленерна практика, де у процесі роботи з’являються нові пластичні, колористичні, композиційні, формальні ідеї, прийоми, знахідки, що надалі збагачують твори, котрі народжуються у майстерні. Пленерна робота значно розширює арсенал виражальних засобів у станкових творах автора. Вміння створювати глибокі тематичні та сюжетні твори відбилось на підході до роботи з природним мотивом з натури. Це не просто дослідження природи в художніх образах, пошук ідеї для майбутнього твору чи передача живого враження від кольору, освітлення, динаміки життя того чи іншого пейзажу. Майже у кожному етюді або начеркові так або інакше виникає певна чітко окреслена тема.

Важливим фактором пленерної творчості митця є вибір матеріалу, що диктує свої можливості та переваги. Починаючи працювати на природі, Юрій Миколайович писав аквареллю. Потім перейшов на гуаш, як найбільш близький для себе за виражальними якостями матеріал, і техніку, що серед іншого створює менше проблем і є «мобільнішою» від олії чи акварелі в умовах роботи поза майстернею. Художник вважає гуаш матеріалом універсальним та найбільш придатним до роботи на пленері. Ця фарба у руках професіонала може давати й ефекти акварелі, що у поєднанні з непрозорим покриттям дещо наближає роботу з гуашшю і до олійної техніки, у якій сполучаються лесирування та корпусне письмо. Гуаш дозволяє писати швидко, і саме цього вимагає пленерний живопис. Таким чином сутність роботи з гуашевою фарбою та роботи на пленері, котра характеризується обов’язковою швидкістю, ототожнюється. Варто зазначити, що найголовнішим чинником вибору матеріалу є любов художника до гуаші. Процес і результат роботи з цим матеріалом він вважає ексклюзивним та неповторним у передачі кольорових нюансів. На ранніх етапах творчості Ю.Бондаренко обирав великі формати для пленерних етюдів, які відрізняються більшою детальністю, конкретністю, наближеністю до точного відображення натури. Також під етюди він робив попередній підготовчий малюнок. Згодом, все більше розуміючи потребу швидкості у роботі на пленері, художник відмовився від нього та почав працювати одразу фарбою, широко закладаючи основні площини, виявляючи композицію кількома рухами і обов’язково вносячи певні точні деталі, що додають конкретики й оживляють етюд. Сьогодні Юрій Миколайович обирає менші за розміром формати, пише швидко, вільно, широко, звертається до тонованого паперу, котрий серед інших можливостей дає змогу художнику ще більше пришвидшити виявлення вражень від натури на папері. Переважно використовує тонований папір стриманих відтінків і середніх тонів. Це дозволяє швидко вхопити головне, коли такі умови диктує природа – під час дощу чи вітру, швидких змін освітлення, взимку. В окремих аркушах недоторкана поверхня тонованого паперу може навіть переважати зафарбовані ділянки. Проте такий мінімалізм виражальних засобів робить етюд особливо цікавим. Працюючи з природним мотивом, художник не просто відтворює чи інтерпретує натуру. Для Юрія Бондаренка важливий комплекс відчуттів і вражень – від звичних для художника кольорів, тонів, світла, а крім того – від звуків і запахів, від контакту з комахами, птахами, тваринами та людьми, – котрі він кожного разу прагне втілити у візуальних образах. Художник любить відчувати повне єднання з природою, відчувати все, що з ним контактує. Характер руху пензля, суха чи розведена майже як акварель гуашева фарба, ритм ліній та плям – усе це підпорядковане відтворенню комплексного переживання природи і себе у природі. Особливо цікаво спостерігати за тим, як виникає етюд, за проце-


54 сом пленерної роботи художника, що застосовує багатий арсенал засобів та прийомів, набутих за роки творчості на природі з улюбленим матеріалом – гуашшю. Рух пензля створює необхідну текстуру, а нерідко й фактуру. Як інструмент застосовує і зворотний кінець пензля, ніби прошкрябуючи по вологій фарбі певні деталі, лінії, штрихи, крапки. Нерідко художник працює навіть пальцем. Роботу над пленерними етюдами митець переважно розпочинає з неба, яке закладає широко. Змішує фарби на аркуші паперу, не використовуючи палітру. Пише згори до низу, від дальнього плану – до переднього. Часто працює гуашшю по вологому чи використовує рідку гуаш. Манера письма рухлива, динамічна, побудована на поєднанні різних текстурних можливостей фарби. Дещо рідше він вдається до пленерної графіки. При цьому як головні виражальні засоби виступають лінія та широкий упевнений штрих. Графіка на пленері у Юрія Миколайовича з’являється перш за все тоді, коли він працює як вчитель з учнями, оскільки це дає змогу навчати і паралельно робити швидкі начерки для того, щоб запам’ятати той чи інший мотив. Виконані графітним олівцем, гелевою ручкою, фломастером або у техніці гризайль, вони виглядають як підготовчий матеріал до майбутніх творів. Натомість пленерні гуаші справляють враження самостійних завершених робіт і такими вони і є, оскільки художник їх не сприймає як пошуковий матеріал до станкової картини. Етюди Ю.Бондаренка гуашшю безперечно є живописними творами, незважаючи на те, що в них часто присутні типові для графіки виражальні засоби – лінії, штриховка, проте все ж їх домінантою є колір. Варто зазначити, що він ніколи не коригує пленерні етюди у майстерні. Такі виправлення, на його думку, вбивають живі враження від натури, оскільки втрачається контакт з природним мотивом. Пленерна ж робота передбачає свіжість вражень, відчуттів. Також митець рідко пише на основі гуашевих етюдів або графічних начерків станкові твори, бо сприймає переведення вирішених в одному матеріалі образів в інший як втрату виразності, досягнутої у первинно обраному матеріалі. Досвідчений художник глибоко розуміє сутність і неповторність кожного з матеріалів та вміє вдало застосувати їх ексклюзивні можливості й переваги – в залежності від мети й особливості творчого процесу – пленеру чи створення картини у майстерні. Протягом творчого життя робота художника на пленері еволюціонує. Він поступово відмовляється від великої кількості подробиць і точної передачі зображуваного, починає тяжіти до простого – простих, проте впізнаваних, характерних мотивів, простих продуманих форм. В залежності від особливостей обраного мотиву та від того, що диктує натура, чого вимагає втілювана автором ідея, етюди виходять або дуже детальні (пейзажі з будівлями чи спорудами, зі значною кількістю людських постатей, лісові та промислові пейзажі), або лаконічні, прості, цілісні (морські, степові пейзажі). Нерідко в етюдах з’являється постать художника чи приАльманах “Саксагань” № 2 2015

належні йому речі для роботи на пленері, ніби розкриваючи сутність цього різновиду творчості. Юрій Миколайович ніколи не «приховує» матеріал, а навпаки прагне виявлення всіх його можливостей. Загальний реалізм гармонійно сполучається з реалізацією різноманітних ефектів матеріалу, що найперше стосується його улюблених гуашевих пейзажів. Пленерні етюди Юрія Бондаренка практично не потребують назв, адже точний добір мотивів за характерними ознаками дозволяє глядачеві одразу впізнати ту чи іншу місцину. Серед останніх пленерів особливо цікавим є західноукраїнський. Художник, котрий народився у Росії та більшу частину життя прожив на Сході України, із захопленням занурився у відчуття буття західноукраїнської природи та люду. Навіть палітра його тамтешніх етюдів наближається за кольоровою гамою і тоном до закарпатської школи. Ці пейзажі, окрім упізнаваних природних, архітектурних, побутових образів місцевості, відрізняє чистота барв та контраст тонів. Контрастують також і форми, що простежується у самій суті західноукраїнського пейзажу – у протиставленні вертикалей ялин, смерек, скирт й величних, спрямованих угору дерев’яних церков та горизонталей ланів і похилих карпатських гір, стежок та загорож (вориння). Точно переданий колорит карпатського сьогодення ні з чим не сплутаєш. Етюди дають уявлення про плин життя невеличких поселень, про неповторність гірських ландшафтів. В них можна відчути не лише барви карпатських пейзажів, але запах скошеного сіна, хвої, звуки грайливих гірських річок. Юрій Бондаренко на пленері працює часто і дуже плідно. За один день роботи може виконати до 15 етюдів. У виборі мотивів він невибагливий, оскільки не належить до тих художників, які чекають натхнення, шукають щось нестандартне для зображення. Він вміє примітити цікаве у звичному та завжди обирає характерні для кожної місцевості пейзажі. Шукає і привносить в етюди та замальовки такі деталі, що конкретизують зображену місцину й організують центр композиції. Його погляд може привернути кольорова гама, тонові зіставлення, композиційні можливості, незвичне освітлення у на перший погляд непримітному пейзажі. Особливу увагу Юрій Миколайович звертає на ритмічні якості обраного мотиву – кольорові, тонові, формальні ритми. Він дуже полюбляє деталі, проте не перевантажує ними композицію. Загалом вирішуючи мотив умовно урізноманітнює його вдалими цікавинками – постатями людей і тварин, які майже завжди знаходяться у русі, виконують певну дію. Між загальною простотою вирішення та деталями, що організують центр композиції, виникають різноманітні контрасти. Деталі акцентують і збагачують зображення. Відтак, пленерні етюди Ю.Бондаренка – це не пошуковий матеріал, не вивчення об’єктів та явищ природи, – це неповторні, повноцінні, завершені самостійні твори, що безперечно варті уваги глядача.


55

Настя ВДОВИЧЕНКО

ЛЕЛЕКИ Летять лелеки. Свіжі, білі та такі легкі! Вони – неначе володарі усього синього неба. Мабуть, вони – найщасливіші створіння сьогодення. Їм нема чого турбуватись про завтрашній день, нема за чим сумувати у минулому. Летять лелеки. Під ними лани, гори й поля. Десь у схилі заховалося невелике селище. Білосніжні хати з вицвілою соломою на даху, невисокі дерева, рідкі стежки і старий паркан із побитими глечиками на ньому. Пахне пряними квітами і сіном. У селі тихо: всі працюють у полі. А від блакитної, розписаної червоними мальвами хатини відходить дівчина. Вона з’являється непомітно, і тому лелекам здається, що вийшла дівчина із самих гір, випїрнула із кришталевої води, зародилася у повітрі. Статна, чорнява, з алими губами і темними, широко відкритими очима, які виразно підкреслюють тонкі брови. У чорному густому волоссі, неначе кров – розквітає мак. У дівчини витончена талія, широкі стегна і білосніжна шкіра. Легкою, невимушеною ходою іде вона все далі від села, ближче до поля з пшеницею та квітами. Дівчина проводить тонкими пальцями по колоссях пшениці, заплющує очі і вдихає повітря на повні груди. Усміхнувшись сама собі, вона знімає з себе сукню, представши вся, без прикрас, перед самою природою. Летять лелеки. Дівчина, переступивши через сукню, ступає босими ногами по теплій, рідній землі. Трава слухняно схиляється перед її ступнями, вітер ніжно обдуває витончене тіло, сонце пригріває округлі плечі. Природня та свідома, вона є досконалим творінням самого Бога. І тіло, і душа ї ї чисті і невинні. Вона, як сама квітка, розквітає, наповнена силами рідної землі. Летять лелеки. Насувались хмари, важкі, суворі хмари. З-за горизонту почувся тупіт сотні нелюдських створінь. Уся земля тривожно затряслася, пшениця зашепотіла, і гори, попереджаючи, застогнали. Із заходу показалось військо. Чорні, з червоними шапками, похмурими очима, на диявольських конях насувались вони – носії смерті зі своїми блискучими ятаганами. З іншого боку зі свистом, вигуками, у

білих рубахах, розмахуючи шаблями, поспішали у бій козаки. Дівчина злякано зупинилась посеред двох вогнів, очі суворо і з жахом дивилися на чорне військо. Дві хмари ненависті зійшлись у єдиній битві. Дзвін заліза, лайки, стогони, накази, нескінченний тупіт незліченних коней злилися воєдино. Дівчина стояла всередині бійні і, заплющивши очі, молилась, ніхто навколо не помічав її. До спини дівчини прилинув козак. Біла, вишита мамою сорочка була знищена ворожою кров’ю. Вуста стиснуті, у руці міцно тримається шабля. Дівчина спиною відчувала його тепло і часте, таке живе дихання. Диявольський меч увійшов козакові точно у серце. Вуста прошепотіли: «Во ім’я Отця, Сина і…» Свіжа кров тонким струменем лилася по голому тілу дівчини. Козак впав до ї ї ніг - зігрівати страждальну землю своїм теплом. Очі дівчини сяяли ненавистю. Вона продовжила свій шлях, та вже, торкаючись руками пшениці, лише збирала кров із мертвого колосся. Світлі люди у білих вишиванках падали перед нею, зрублені ворожим мечем. Тонкий запах квітів змінив різкий запах смерті. Не в силах більше терпіти, дівчина зупинилась. З очей її лились сльози, краплями крові падали на чорну землю, проростаючи свіжим маком... Летять лелеки. З-поміж чорно-світлого пекла виходить Він. Світлий Чоловік із довгим кучерявим волоссям. Він не роздивляється бійню, не дивиться на падаючі тіла. Його світла сукня не забруднена кров’ю. Він тримає у руці великий щит із намальованим хрестом і меч. Воєвода небесних сил впевненими кроками іде до дівчини, і його також ніхто не помічає. Вона ж вмивається сльозами і вся тремтить від ненависті і сильного болю. Чоловік підходить до неї. Могутньою рукою Воєвода витирає сльози і, привітно посміхаючись, дивиться їй у самі очі. Якась надприродна сила і спокій надходять від Чоловіка. Він дістає довгу вишиванку, обережно одягає її на дівчину і підперезує червоним поясом. Воєвода небесних сил міцно стискає її руку у своїй і вказує шлях – вихід із цього пекла. - Що б не сталося, з останніх сил іди тільки вперед, – єдині слова, що почула дівчина протягом усього свого життя. Піднявши голову, вона сміливо рушила шляхом, вказаним Чоловіком. Позаду неї всихала кров. Цвіли поля, працювали люди. Лунали вибухи гармат, тремтіла земля під танками. Дівчину постійно намагалися збити зі шляху, чорні ворони скубли її чарівне волосся, вогонь намагався з’їсти її ніжне тіло, колючі реп’яхи постійно норовили відірвати шмат вишиванки. Але, які б тортури не чекали її попереду, вона точно знала, що вже ніколи на схилить голову, і ні за яких обставин не зійде зі шляху, вказаного Світлим Чоловіком. Летять лелеки. Іде ланами дівчина, і ім’я їй – Україна.


56 Марія ГАЙДУК

ШУМКА У верхніх шарах Ноосфери, на одній з гілок ДеJ рева Пізнання тримається невелике затишне гніздечко. ОтамJот і живе Шумка. Повз його житло зі швидкістю радіохвиль безупинно мчить потік звуків. Серед порожнього базікання, монотонних новин та набридливої реклами, бува, трапляються слова й мелодії, сповнені теплом людських сердець. Їх Шумка із задоволенням слухає, висунувшись зі свого сховку. А потім, наслухавшись достоту, у заJ тишку міркує про людське життяJбуття, солодко спить, аж поки… Що він за один, той Шумка? Великі волохаті вушJ ка, прудкі лапки з блискучими кігтиками, виразні меткі очиці – усе це про нього. А на кого схожий – ніхто не зна, бо Шумка невидимий для людського ока. Хоч і мешкає близько до неба, Шумка не янгол і не геній, звичайнісінький духJопікун. З давніхJдаJ вен, скільки себе пам’ятає, у Шумки було безліч виJ хованців, уважних і не дуже. Але одного призначенJ ня чекав нетерпляче, бо у світ мала прийти особлива дитина… * * * Нарешті дочекався! Щойно немовля почало реаJ гувати на звуки, Шумка залишив свій дімочок і узявJ ся до роботи. Він носив дитинці подарунки звідусіль: відбирав найкращі співзвуччя, приманював під вікна найспівучіших пташок. Навіть цвіркуна у хату замаJ нив. Мама довго шукала, де ж та пискля деренчлива ховається, а Шумка був задоволений – його УченичJ ка так уважно прислухалася до цвіркунової пісеньки! Шумків одяг – довгопола безрукавка, уся обшиJ та таємними кишенями, до яких він збирає звуки. Різні – буденні й святкові, набридливі та чарівні. Ось гупає м’яч. А це – свистить чайник. Гей, а то що? Клямкає засувом хвіртка – тато повертається з роJ боти. Човгає бабуся, сусідський півень голосить, праJ цьовито цокає годинник із зозулею. Ці звуки оточуJ вали Ученичку, тому й зберігалися у найбільших киJ шенях. А ще – сміх та лагідні голоси батьків, проJ Альманах “Саксагань” № 2 2015

гравач та загадкові «платівки», мелодійне шарудінJ ня «дерев’яних» фіранок і мамині кроки... Коли замість обіду дитині давали смоктати якусь гумову пуцькалку, що нібито заспокоює, Шумка гнівався: «Маячня!» А ще тії пластикові торохтілкиJ пищалки: тьху на них, тьху! Хіба забавки, що звуJ чать так негарно, допоможуть бавити дитину?! Щоб захистити Ученичку від їхнього впливу, Шумка заJ футболював непотрібні брязкальця під диван. ХтоJхто, а духJопікун вміє потішити малечу. У хід йшли щедрі запаси звуків із бездонних кишень. Якщо Ученичка й далі пхинькала, можна було гупнуJ ти кватиркою, довести сусідське щеня до дзвінкого гавкоту, або ж, на крайній випадок, помуркотіти коJ том. Лише упевнившись, що ніякими звуками справі не зарадиш, Шумка мчав на кухню за Бабусею. НеоJ хоче, бо підозрював, що вона його бачить. ЧалапаюJ чи до ліжечка, Бабуся завжди стиха бурчала. Йой, таки до нього! J Та чуюJчую… ІдуJіду, не підганяй. Не ти один дитям переймаєшся. Шумка шанобливо ставився до Бабусі, мов до веJ ликої магині. Атож, зовсім мало жінок, які одним лише голосом здатні творити дива. Вона не тицяла дитині гумової смоктушки, але і не годувала її щогоJ дини, як того хотів би Шумка. Натомість Бабуся співала. Брала малу на руки, гладила і J співала. Кожен її рух був дивом, голос – чарами: магічна лагідність голосу торкалася кожного куточка дитяJ чої кімнати, заколисуючи навіть Шумку. Аби не засJ нути, той починав збирати звуки бабусиних колисаJ нок. Потім щільно пакував їх до найпотаємніших кишень: розумівJбо, яким скарбом запасається. З часом звуки доводилося перекладати. Ті, що не потрібні – у дальні кишені, а нові – подружки гукаJ ють, повчають батьки, дзявкає песик, – поближче, щоб завжди були під рукою. Ученичка росла, ловляJ чи все, чого вчив її Шумка. Він же ретельно визбиJ рував звідусюди скрипиJрипи, дзеленчання, шурхіт, шепіт та зітхання, голосіння, гелготіння, гупання і дзюркотіння, хлюпання і плескіт в тиші, порпання у нірці миші, добрі голоси й не дуже, балачки привітноJ дружні, сміх та вигуки бадьорі, перший плач в диJ тячім горі, пісеньки – які добріші. А іще – чудову тишу. Згодом у Шумки з’явився помічник – кухонний «брехунець». Удень його вимикали, щоб не базікав зайвого, а от надвечір... JРадіо, радіо! – раділа дівчинка, вмикаючи «теJ атр біля мікрофону», або «години поезії». Так от що її приваблює! Вірші! Їх читали виразно і довго, на різні голоси. Зачарована цим дивом радіоJ мовлення, дівчинка могла всю передачу прослухати, вигріваючись біля грубки на Бабусиній кухні. ТеперJ то Шумка був певен, ким стане його Ученичка. * * * Час минав, маленька Ученичка виросла у ДівчиJ ну. Мрійливу, трохи незграбну, – от не навчилася вона упевнено крокувати життям! Приділяла увагу


57 речам, які не цікавили людей успішних, діловитих. А часи були – ойJой! Треба не лише себе показати, а ще й клацнути, вчепитися, вигризти своє – зубаJ ми. Або класти їх на полицю. І Шумчин дар – мелодійна чутливість – виявився таким недоречним у новому, зубатому житті! Інша справа – вдача старшої сестри, якою так пишалися батьки. А як не стало Бабуні, Дівчині так захотілося пригорнутися до когось душею! І вона знайшла… Теж іще, знайшла! Шумка лише глянув на довгоJ телесого патлатого «музику», яким захоплювалася Дівчина – і отетерів. Від тих пісень, що рубав на гітарі молодик, Шумка тікав, мов кіт од віника. ХоJ вався по кущах, на горищі, намагаючись розправиJ

рисунок автора ти зів’ялі вушка. Ображений, бурчав сам до себе, називаючи колишню Ученичку – «глухою довбJ нею». Спересердя, звісно, але хіба можна настільки засліпнути від кохання, щоб не відчувати серцем омани?! Шумка, мудрий дух, знав: усе минеться – й минуJ лося. Подружні будні змели полуду з очей Дівчини. Галасливий «музика» десь зник і не нагадував про себе жодним звуком. Аж поки... У життя молодої жінки прийшло маленьке диво – Синочок. Заради нього юна мама здійснила неймовірне: узяла життя у власні руки, не цураючись ніякої роботи. Працювала

й на шахті, мерзла на базарі, сьорбнула гарячого й перJ ченого на літніх полях та на паруючих кухнях. Тепер Шумка з повагою називав її Господинею. Її дбайливість перетворила тісну кімнату на затишний сховок, маленький райочок для трьох. Господиня впевнено здійснювала життєвий план виживання, тож Шумка не заважав їй вдень. Натомість звучні й гучні мозаїки великого міста старанно збирав, сорJ тував, у клубочки мотав. А з них Шумка плів мереJ жива – щоби потім Господиня змогла милуватися ними уві сні. Гарні то були сни: у них начебто звиJ чайнісінькі буденні звуки складалися, казково бриJ ніли й мерехтіли, спалахували веселками, леліяли перлинками дитячого сміху. Господиня, підбадьорена шумчиними чарами, з новими силами бралася до справ. Душа її змінюваJ лася, осягаючи, що здатна на більше, ніж надриваJ тися по чужих роботах. Шумків дар – чутливе серJ це, переспівувало Словом усе, що чула. Шумка радів, спостерігаючи, як на папері шикуються рядочки віршів, нетерпляче підганяв чорнильну ручку, аби встигала за римами. А згодом на різні голоси заговорили казочки, яскраві, мов веснянкиJписанки. У кожному слові, у кожній історії світилися мрії про синочкову долю. Надвечір, коли мамаJказкарка читала малому самоJ робні книжечки, Шумка, нашорошивши вушка, слухав й стиха посміювався з вистав домашнього театрику. Радіти б!.. Неупинно крутиться колесо часу, не дає людям насолодитися рідкісними хвилинами щастя. ДитинJ ство Синочка швидко минуло, минула і довіра до каJ зок. Тепер підліткові подобався комп’ютер, а ще така гучнюча музика, що Шумка, перев’язавши хворі вушка носовичком і накрившись старою подушкою, ледь живий відлежувався по закутках. J І це мине, J мимрив Шумка, перебираючи у лапJ ках маленькі скарбинки: щирий Синочків сміх, його першу пісеньку, чисті дитячі мрії. А вночі, відлежавшись за шафою, знов брався до плетіння снівJмережив – бо як без його допомоги Ученичка, Господиня, Казкарка перетворить Звуки на Слова? Шумку розумів і завсякчас підтримував дворовий кіт. Утішав: J Малий переросте. Всяк розумний по своєму – один спершу, другий потім. Кіт харчувався від щедрот Господині, але так і заJ лишився самітником, таким собі бродячим філосоJ фом. Колись попрацювавши ловцем мишей в бібліоJ теці, мав з того часу глибоку повагу до творчих осоJ бистостей. J От побачиш, – прорікував він, злизуючи сметаJ ну з запропонованого Шумкою млинця, J Казкарку нашу ще читатимуть по всій країні. У справжніх книжках із обкладинками. Vidente vidas, друже мій. J ШоJшо? – спантеличився Шумка. JХто вірить, той бачить. МурJрJр, – пухнастий шанувальник латини любив ввернути в розмову красне слівце.


58 * * * Нічна заграва й безупинний гуркіт неозорого міста узяли Синочка в лабети. Ідея «вибитись в люди» заволоділа уявою. Квитки до «красивого житJ тя» здавалися безкоштовними, потроху охолоджуюJ чи юне серце. Ні, хлопець не забув, кому завдячує успіхом, але... Якби тільки міг – Шумка неодмінно подарував би Казкарці один звук, на який вона чекала щодня, щоJ години, щохвилини! Дзвінок мобільного. Але що він міг – звичайний духJопікун? У Шумчиній колекції зберігалися лише згадки про те дорогоцінне «Альо, мам...» А змусити Синочка натиснути однуJєдину кнопку Шумка не міг. Тоді, саме тоді накопичена, невиплакана задуха вибралася із потаємного кутка свідомості, запустиJ ла пазурі у душу й тіло самотньої жінки. Ледь встиJ гаючи заробити на харчі, Казкарка ніяк не могла випJ лутатися із тенет хвороби. А вона писала – кожного дня. І тільки Шумка знав – чому. Він по одній, як рятівні соломинки, збирав нові звуки, у щирому завJ зятті добираючи кращі, аби, перетворивши їх на вірші й казки, перемогти лиху хворобу. Коли підступна лихоманка звалила письменницю з ніг, а надії майже не лишалося, Шумка день і ніч, сидячи на рипливій кватирці, закликав свіжий вітер. А того усе не було, лише суховій носив містом дражJ ливий пилок амброзії. СамітникJкіт, скоса глянувши на пустий стіл та відключений холодильник, почухав за вухом і порадив: J Еге ж, алерJрJргія... така штука. БрJрJридота! Через неї мене перші хазяї на смітник викинули. А їй би на курорт, до моря. Справді, море! Як Шумка міг забути про місце, де народжуються такі милозвучні вірші! Маленький духJопікун дістав із кишеньки мушлю із голосом даJ лекого моря(о!), але Казкарка його навіть не почула. J Їй би ще трохи сили на додачу, – ворухнувши вусами, сказав розумникJкіт. – Та де ж узятися? Може, піти десь ковбаси добути? Я зможу. J Еге ж… І повітря свіжого, справжнього вітру з моря... – зітхнув Шумка. J То не стій – ти ж дух! Жени до моря, приведи за собою вітер. А за хворою я нагляну… * * * Сонце торкнулося обрію, зануривши місто у таєJ мничі сутінки, а Шумка щодуху мчав до далекого, але такого потрібного моря. Досвіту він уже був на беJ резі, напихав кишені лагідним шарудінням хвиль: море, йому потрібно багато моря! Лиш стали бліднуJ ти зорі, прилетів ВітерJзJМоря, непотайна душа, і дмухнув так, що у Шумки засвистіло у вушках. А той дув усе сильніше, прикрашаючи прибій пінними греJ бінцями. J Вітре, Вітеречку, допоможи! J Тю, та це ж Шумка! – зрадів морський Вітер. – Чого тобі, малий? У заспаному місті ніхто й не помітив, що вітер Альманах “Саксагань” № 2 2015

перемінився. Кіт цілу ніч розхитував віконні запоJ ри, тож ВітерJзJМоря, тримаючи Шумку в обіймах, влетів у гостинно розчинене вікно. Фіранки підняJ лися під стелю, кімнатою кружляли листочки з віршами, а Шумка жбурляв до вух хворої Казкарки веселий лемент чайок, пісеньки хвиль та радісні диJ тячі вигуки: «Дивіться! Дивіться – дельфіни!» Диво сталося. Хвора піднялася з ліжка, зібрала легеньку сумочку і, похитуючись, притримуючись за стіни, розпочала подорож – поки що назустріч гамJ ірливій метушні вокзалу. Шумка навіть радів гримJ ливимJстукотливим електричкам. Казкарка теж раJ діла і зачудовано дивилася у вікно, за яким проплиJ вали стільки разів бачені пейзажі. Усе надихало її, навіть луна в напівпорожніх заJ лах очікування маленьких станцій, а Шумка не даJ вав нудьгувати, нашіптуючи на вухо загадкові обJ іцянки щасливих мандрів. ВітерJзJМоря, Шумчин приятель, зустрів їх з елекJ трички і провів до самого пляжу. І море, мудре веJ ресневе море, довгими хвилями будило глибинні рими, і легко, за кожним сплеском, приносило нові рядки віршів. На гарячих джерелах старого Сивашу, де осіла Казкарка, скоро зібралася уважна аудитоJ рія – й малі, й старі. Струмочок людського тепла наповнював її серце. А може, то повернулася віра в людей? Шумка блаженствував і кожного дня пакував щось новеньке до безрозмірних кишень – вірші, казки, оповідання народжувалися, мов сонце з води, з посвітлілої душі його Ученички, Господарочки, КазJ карки. Тут і мала скінчитися Шумчина історія. Але дива... Вони ж просто дива: таки задзвонив мобільJ ний, і в слухавці почулося омріяне: « Мам... Мам?». Справжній синів голос – розгублений, радісний: «Мам, ти мені так потрібна! Я скоро стану... У тебе буде онучка!» Скільки відтоді минуло років, Шумка не лічить. Його місія добігла кінця, тепер духJопікун знову перепочиває у затишному гніздечку, що гойJ дається на одній з гілок Дерева Пізнання. Крізь проJ зорі стінки кубелечка чутноJвидно все, що діється у верхніх шарах Ноосфери. Інколи чутливі вушка в поJ тоці радіохвиль вловлюють голос його Ученички – вона читає казки дітям на добраніч. На Шумку очіJ кує наступне призначення – вже скоро. А поки є час, він дістає музичну скриньку, зроблену власноруч з морської мушлі, й насолоджується лелітками улюбJ лених звуківJспогадів. А найдорожча з них – пісня, простенька колискова, що її частенько наспівує КазJ карка своїм онукам. Голосом лагідним і чарівливим, точнісінько, як колись співала її Бабуня.

У листопаді 2012 «Шумка» вийшов у журналі «Дніпро», без ілюстрацій. Авторський гонорар не отримувала, авторське право не передавала. Автор


59

Анатолий ЕСЬКОВ

ЕСЬКОВ Анатолий Семёнович, Писатель-Скифолог, Член Союза Писателей Приднепровья. В 1950-60 гг. жил в г. Кривом Роге, работал на шахте (горный мастер), затем в лаборатории (научный сотрудник), позднее во ВНИИОМШе (руководитель научного отдела). Посещал городское литературное объединение, печатался в «Червоном Гірнике». Позднее защитил кандидатскую диссертацию (доцент), преподавал более 30 лет в ДГИ г. Днепропетровск (горная экономика). С 1980 г. писал юморески, печатался в «Днепровской Правде», «Днепре Вечернем». В конце 90-х изучая труды Геродота, стал работать над заметками-разгадками о тайнах древних скифов. Печатался в литературном журнале «Крила». Книга «Геродот открывает тайны» была переиздана пять раз. Анатолием Еськовым написаны рассказы, повести, романы, драмы, поэмы: в большинстве своем все они о наших предках – СКИФАХ! В 2014 году автор получил 1 премию за победу в литературном конкурсе, посвященном 200-летию Т. Г. Шевченко, который проходил в г. Мариуполе. Эту повесть мы и предлагаем читателям альманаха.

РЯДОВОЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ПРЕСТУПНИК (повесть)

К 200-летию со дня рождения Тараса Григорьевича Шевченко

Глава 1. Путешествие из Петербурга в Оренбург Гонец Почтовая тройка мчалась с сумасшедшей скоростью. Фельдъегерь подгонял возницу, а тот нещадно хлестал лошадей. - Ваше благородие, - взмолился мужик, - рука ужо затекла – не могу кнута подняти. - Горлом гони! Извозчик разразился таким матом, что встречные гоготали радостным смехом. - Ей Богу, ваше благородие, загоним лошадей. - Гони, я сказал! Комья земли летели из-под копыт взмыленной тройки. Мелкие кусочки залетали даже вовнутрь кареты и падали на колени двух пассажиров – фельдъегеря и арестанта. Но первый ничего не замечал, а второй не имел права замечать. Никакого оружия фельдъегерю не выдали – вся надежда была на бешеную скорость: не дурак же арестант, чтоб выскакивать из кареты на таком ходу! – не только ноги – шею свернет.


60 Но арестант не собирался ломать свои кости, он вспоминал Гоголя: «ох, тройка, птица тройка, и кто тебя выдумал?» Арестант не был знаком с великим русским писателем, но кое-какие рисунки к его произведениям уже сделал. Вроде получились. «И какой русский не любит быстрой езды?» Фельдъегерь явно был не русским, а вот поди ж ты! - гонит, словно от разбойников удирает. А вот интересно, что он станет делать, ежели разбойные людишки остановят карету? Наверняка в штаны наложит. Фельдъегерь думал о другом: что делать ночью? Ведь темная ночь – самое любимое время всех злодеев. Ну, одну ночь он одолеет, вторую тоже как-нибудь перебьется. А дальше? От Петербурга до Оренбурга вон сколько верст! Небось и недели мало. Вот наказание! А арестанту что? Спит, набирается сил для побега. Ну и порученьице дали!.. Хорошо, ежели повысят в чине. А если нет? За такое маленькое жалование да такие большие страхи? Где ж справедливость? Хотя бы скорей станция! – и жрать, и пить хочется, спасенья нет. Вот будет дело, ежели у арестанта нет денег! Нет, он, фельдъегерь, кормить преступника за свои кровные не станет. Дудки! А ежели он с голоду подохнет? Кого судить будут? Гонца, конечно. Что за чертовщина такая? Вот всегда у нас на Руси так: начальник спихивает на подчиненного свою работу, а ты, подчиненный, выкручивайся… - Тпру! – выкрикнул возница – Лошадей накормить и напоить потребно. А? Ваше благородие? - Кормись! – с намеком выкрикнул фельдъегерь и вылез из кареты. Арестант последовал его примеру. На станции было пусто – лишь петух деловито расхаживал туда-сюда и обрадовался, увидев приезжих гостей. Они-то всегда что-нибудь уронят на пол. Арестант заказал постные щи и уселся в уголке, а фельдъегерь испросил кусочек говядины. И то, и другое жена смотрителя принесла быстро. Гонец принялся рвать зубами трехжильное мясо, а арестант отломил кусочек хлеба и подал его петуху. Тот клевал с руки, одобрительно пококивая, а фельдъегерь злобно выкрикнул: «Жри скорее!» И арестант быстро заработал деАльманах “Саксагань” № 2 2015

ревянной ложкою. Конечно, российские щи – не украинский борщ, но общего у них много, и арестант, видать уже давно привык ко щам, потому и быстро расправился с ними. Положив на стол какую-то монетку, он расправил свои усы и стал ждать, когда, наконец, фельдъегерь расправится со своим куском. И тот не заставил себя ждать – проглотил остаток целиком, и тоже положил на стол монетку. Оба одновременно встали и двинулись к выходу. Петух захлопал крыльями, взлетел на стол арестанта, и, узрев крошки хлеба, радостно закукарекал. Арестант оглянулся на петуха и усмехнулся. - Полезай в карету! – озлился гонец. Возница сидел на облучке и что-то жевал. Лошади довольно помахивали хвостами. - Трогай!! И тройка помчалась в даль. Сближение На четвёртый день приключилось то, что и должно было случиться: правая пристяжная лошадь замертво рухнула на землю. Если бы коренной конь не остановился, карета перекинулась бы. Коренник дико заржал, обвиняя людей в жестокости, и все время косился на павшую подругу. Умная пристяжная, чуя приближение кончины, постаралась упасть в сторону, и карета переехала ее задние ноги. Возница прослезился, отстегивая постромки и повторяя: «Бедная, Зорька… бедная, Зорька…» - Жалко лошадь, - впервые промолвил арестант, когда «двойка» тронулась в путь. - Ты из благородных? – покосился на него фельдъегерь. - Из крепостных. - Врешь! Крепостных в каретах не возят. Крепостные в кандалах идут по Владимирскому тракту. - Меня выкупили петербургские художники. Фельдъегерь вздрогнул, но не от ответа арестанта, а от того, что не заметил, как нарушил инструкцию, запрещавшую разговаривать с преступником. Некоторое время он сидел молча, а потом решил: все равно узнают, что разговаривал со злодеем, ну, так пусть наказывают за дело. - Тебя как зовут? - Тарас. - А лет тебе сколько?


61 - Тридцать три. - Молодой еще… - фельдъегерь хотел добавить: а уже государственный преступник, но сдержался и спросил: - Кем работал на свободе? За что жил? - Я художник. Рисовал, как вы изволили выразиться, благородных людей. Они неплохо платили. В его ответах фельдъегерь обнаружил не русское произношение и спросил: - Ты не русский? - Малоросс. С Украины. - Украина – это что? - Странное название Малороссии. - Ишь ты, - фельдъегерю показалось, что арестант старается склонить разговор на политику, и он умолк. Уже в который раз подъехали к очередной переправе. Только на пароме лошади и отдыхали. А фельдъегерь зло глядел, как медленно паромщик заводит дубовую дубинку прорезью в металлический канат и лениво тянет ее на себя. - Пошевеливайся! – крикнул он паромщику. - Чаво изволите? – отозвался тот, снял дубинку с каната и подошел к карете с таким видом, словно собирается огреть ездока своим «оружием». «Ну и морда, - подумал фельдъегерь, - чистый разбойник». Но уже менее грозно бросил: «Тяни побыстрее…» - Да то и делаем, - и паромщик медленно вернулся на свое место и вложил дубинку на канат. Тарас усмехнулся и пожалел о том, что не может нарисовать глуховатого мужика. Какое выразительное у него лицо! Когда двойка тронулась в путь, фельдъегерь принял окончательное решение: вести разговор с арестантом. Авось тот проговорится о чем-то важном, и тогда ему, фельдъегерю, будет чем оправдаться за нарушение инструкции. И он спросил: - А меня мог бы нарисовать? - Конечно! Но мне запрещено рисовать. « Вот те на, - пронеслось в голове фельдъегеря. – Что ж он такое нарисовал, что получил запрет?» Фельдъегерь вытер вспотевший лоб. Да, он краем уха слыхал, что неблагонадежные художники рисует царя… ну, в искаженном, даже смешном виде… Неужто этот из таких? - А кроме благородных, что ещё рисовал?

- Да так, на вольные темы. При слове «вольные» фельдъегерь насторожился. - Это что же? - Пейзажи, натюрморты, - Тарас догадался, что сопровождающий выпытывает у него «ценные сведенья». Но фельдъегерь неожиданно умолк – он не знал таких слов, а переспрашивать не решился. А Тарас закрыл глаза и погрузился в воспоминания. Неблагодарный арестант О третьем отделении в России говорили шёпотом, да и то в узком кругу родственников или надежных друзей. Тарас Шевченко тоже кое-что слыхал об этом отделении, но никогда не думал, что придется в нем побывать. Разговаривали с ним вежливо, вкрадчиво – не так прямолинейно, как фельдъегерь. Но молодой художник чувствовал подтекст хитрых вопросов. Это понял жандармский следователь и однажды гаркнул напрямую: - Как вы докатились до такого нахальства, что писали похабные стихи против государя императора?! «Как же я ему ответил? – вспоминал Тарас. – Кажется, так: «В Малороссии я видел нищету и бесправие крестьян, унижение и издевательства над ними, и все это делалось именем государя и правительства…» Да, ответ, пожалуй, слишком мягкий, но ведь в поэме «Сон» все сказано гораздо резче. Шевченко вспоминал, как его вывели из дому два огромных жандарма и повели к тюремному экипажу. В это время в окне противоположного дома мелькнула фигура Костомарова. Он, арестованный, снял свой «картуз» и поклонился ему. Наверно, он неправильно это сделал – за Костомаровым давно следили… Двойка приблизилась к постоялому двору. Фельдъегерь устремился к смотрителю, дабы уговорить его за две лошади дать три: как-никак, государственного преступника везет! Да и предписание соответствующее имеется. Тарас не успел доесть скудный обед, как послышался грозный окрик: «Едем!!» «Быстро он управился, - подумал Шевченко, на ходу глотая непрожеванную чечевичную кашу. –Наверное, пугает всех моим разбойным происхождением…» Тарас не ошибся. Фельдъегеря так и тянуло что-нибудь выудить у тихого арестанта, и он спросил:


62 - Сколько же денег уплатили за твою вольную? - 2500 рублей. - Ого! Где же твои художники взяли столь денег? - Продали картину. - За две с половиной тысячи! - За полторы. - А ещё тысячу где взяли? - Царская семья пожертвовала. - Что?? – фельдъегерь чуть не подавился своим вопросом. – Царь и царица… царская семья… способствовала твоему выкупу, а ты… а ты… а ты … – Фельдъегерь закашлялся, покраснел от натуги и умолк. «Зачем я ему это сказал? – пожалел Тарас. – Теперь волком будет смотреть на меня… И зачем ему всё знать - хватит того, что я арестант». Неурядицы До самой ночи попутчики молчали. – Ваше благородие, заедем в деревню, аль в степи ночевать станем? А? Ваше благородие? – Чего пристал? Сворачивай в деревню! И гони! - Тута гнать нельзя – дорога больно плохая… Ночевать в степи фельдъегерю не хотелось. Но делать крюк в деревню – значит терять время. Вот и выбирай из двух неурядиц одну. И он промолчал. Не доезжая полверсты до деревни, попали в ливень. И откуда взялся? Ни грома, ни молнии, а он хлещет, как из ведра. В мгновение ока и дорога, и обочины превратились в огромное озеро. - Низина тута, - виновато пояснил возница. - Выбирайся!! – рявкнул фельдъегерь. Возница не подгонял лошадей, поскольку видел, как они раз за разом почти по брюхо проваливались в воду. И вдруг вся тройка рухнула мордами в воду. Коренник испуганно заржал, рванулся вперед, пристяжные тоже, и все трое выскочили из канавы. Зато карета провалилась передними колесами в ту же канаву! - Куда тебя чёрт занес?! Но ругаться было поздно: колёса по оси оказались под водою. Возница понял, что карета не выедет, но для оправдания своей оплошности покрывал матом несчастных животных. Надо было что-то предпринимать. И Тарас стал снимать обувь и закатывать штаны выше колен. Скосив глаза на фельдъегеря, он увидел, что тот делает то же самое. Альманах “Саксагань” № 2 2015

Все трое почти одновременно спрыгнули в воду. Возница натянул коренника, а Тарас и фельдъегерь взялись за спицы колес. Каждый что-то кричал изо всех сил, стараясь показать, что только от него зависит результат. Наконец передние колеса выехали из канавы, а задние в неё влезли. Сделали передышку, и вновь стали кряхтеть и кричать. Судя по крику, тяжелее всех было вознице. Задние колеса вытаскивали дольше. Вскоре канава осталась позади, а впереди – окошки домишек. Хозяин крайнего домика возился в палисаднике, отводя воду на улицу. Узрев подъехавшую карету, с открытым ртом глядел на сие чудо. - А что, хозяин, на ночевку пустишь? – изрек возница. - А почему не пустить? - Да мы все в карете спать будем, - поспешил с разъяснениями фельдъегерь. – Пропусти нас во двор. – Как угодно, - ответствовал хозяин, перенося половинки ворот в сторону, поелику держались они на веревочках. – Милости просим – заезжайте. Огромный черный пес бросился было навстречу лошадям, но его остановил окрик мужика: - На место! На место, я сказал! Пес нехотя прыгнул на завалинку, которая была сухой благодаря навесу деревянной крыши. – Отужинаете? –спросил хозяин. – Нет, - отрезал фельдъегерь, - а вот поутру не откажемся. – Как угодно. Спали постояльцы крепко. Рано утром, ещё до восхода солнца, проснулся фельдъегерь. Обнаружив рядом с собою арестанта, он решил выйти во двор, но как только приоткрыл дверцу кареты – пес тут как тут. Оскалив зубы, он предупредил гостя о том, что без разрешения хозяина выйти не удастся. – Эй, хозяин! – закричал фельдъегерь, разбудив возницу и арестанта. - Убери своего пса! Мужик, возившийся в огороде, услышал глас вопиющего и, отогнав пса, пригласил гостей в дом. – Сын и невестка на покосе, так что не обессудьте, - и хозяин указал на стол, на котором стояли три кружки с квасом, а рядом – три луковицы. – Хлеба нетути. Не обессудьте. Гости молча захрустели лукавицами, потягивая приятный квас.


63 - Самовар поставить? – наивно спросил хозяин. - Ты лучше скажи, как быстрее доехать до Оренбурга? - Дак по деревне, по деревне – и на тракт. Возница вышел запрягать лошадей, а фельдъегерь недовольно спросил мужика: - Сколько с нас? - Что вы, что вы? – Мы все православные! да! Когда фельдъегерь вышел во двор, Тарас положил на стол три копейки. - Спасибо тебе, хозяин. - Да что ты, что ты, мы же православные… Тарас поспешил во двор. Конец пути Мужик не обманул – за деревней проходил тракт. Дождя здесь не было. - Гони! Но возница, почуяв близость цели, и сам торопил лошадей. Вскоре на горизонте обозначилась Оренбургская крепость. И первое, что разглядел Тарас, был огромный дом с мечетью и прекрасным минаретом. Тарас вспомнил рисунок Брюллова и подивился тому, как точно возвели эти строения по его рисунку. Позже Тарас узнал, что эти строения здесь называют караван-сараем. А сейчас он залюбовался брюлловской придумкою. Караван-сарай, как часовой, возвышался впереди самого города Оренбурга, который примостился за высоким земляным валом, одетым в красноватый камень. Солнце только-только зашло, когда карета въехала в город. Это случилось на восьмой день пути. Фельдъегерь трижды перекрестился, сдав арестанта местным военным властям. Сразу легче дышать, отлегло от сердца и появилось радостное настроение. Глава 2. Путешествие в Орск Ночь в казарме Ночь Тарас провел на голом полу ордонансгауза. Пленник ворочался с боку на бок, пытался отлежаться то на спине, то на животе, но «мягкое» ложе не давало поспать по-человечески. «Началось, - подумал с грустью Тарас. – А ведь дальше будет хуже…» Утром его нарядили в военный мундир рядового 3-го Оренбургского линейного батальона и провели к коменданту крепости. В приемной

пришлось подождать, пока комендант изучал бумаги, доставленные фельдъегерем из Петербурга. Ничего хорошего новый солдат не предвещал: в предписании наказывалось содержать рядового Шевченка в строгости и категорически запрещалось ему писать и рисовать. «Хороший подарочек, -подумал полковник Лифлянд, отодвигая в сторону бумаги. – Именно такого мне и не хватает… Всякую шваль ссылают почему-то на Урал, как будто нет Сибири и севера… Да и юг есть… О чем с таким говорить? Но удостовериться о прибытии злодея надлежало. Лифлянд зазвонил в колокольчик – и на пороге появился небольшого роста солдат. Комендант долго и внимательно разглядывал преступника и наконец неожиданно гаркнул: - Пошёл вон в казарму! Солдата как ветром снесло. В казарме Тарас перевел дух и малость успокоился. «Ну а чего лучшего стоило ждать? – размышлял новоиспеченный солдат. – Для них я преступник… хорошо, что не дал пощечину – они это любят… Впрочем, всё ещё впереди…» Тарас сел на свои нары и задумался. - Чего загрустил, солдат? – раздался над головою приятный голос. – Вспомнил жену и детей? - Нет у меня ни жены, ни детей… - Тогда легче служить будет. Тебе сколько влепили? - Десять лет. - Ну, это немного. Я вот уже двенадцатый год здесь. Осталось еще три. А тебе всего лишь десять… - Да, всего лишь… - Сегодня воскресенье, - продолжал незнакомец. – Почти все ушли в город. В воскресенье разрешено. Я вот тоже собрался в гости к своим землякам… а ты откуда? - Из Малоросии. - З Украйни? А як твоє прізвище? - Шевченко. Тарас. - Тарас Шевченко?! – удивленно воскликнул незнакомец и помчался по проходу к выходу. «Постой, постой, – сам себя наказал Тарас. – Так ведь он спросил меня по-украински: «А як твоє прізвище?» Ну да – именно по-украински! Но почему убежал?» Тарас вышел из казармы, но солдата и след простыл. «Ладно, вернется – поговорим. После встречи с комендантом это хоть и маленькая, но приятность».


64 Тарас вернулся в казарму и огляделся. Кроме дневального, никого не было. «Подремать, что ли? Всю ночь крутился- вертелся на каменном полу. А тут какая-никакая, но постель…» Земляки Не успел Тарас задремать, как в казарму ввалился почти десяток мужиков разного возраста. – Назад! – вскричал дневальный. – Не положено! Но его никто не слушал. Самый старший - седовласый мужик – устремился к Тарасу с возгласом: - Ты Шевченко? А другие, ничего не говоря, схватили Тараса за руки и потащили к выходу. - Стой! У него нет разрешения! Седовласый извлек из широких штанов бутылку и сунул ее в руки дневального, а молодой надел на горлышко небольшое кольцо домашней колбасы, и Тараса вытащили из казармы. - От хохлы! – и выпивку, и закуску носят с собою… А хохлы, зажав Тараса между собою, устремились к своему поселению. А оно было недалеко. И Шевченко еще издали узнал, нет, признал в крайнем домике свою хату – добросовестно выбеленную, под соломою, с невысокой кудрявой вишнею перед окнами. Был месяц червень, и неудивительно, что ягоды на дереве «почервонiли», то есть покраснели. Под вишнею стоял длинный стол. В глазах гостя блеснули слезы. Он низко поклонился хате, хотел что-то сказать, но ком радости подступил к горлу, и Тарас заморгал веками, встряхивая с ресниц мелкие слезинки. - Пiшли у хату, - промолвил седовласый, которого называли Пилипом, и все устремились к дверям, пропустив вперед гостя и хозяина. Тарас сдернул с головы военный «берет» и переступил порог. Перекрестившись на небольшой иконостас, он молча огляделся. Всё здесь было так же, как в его родной хате. Надо было что-то говорить, но Тарас не мог. А хата уже переполнилась людьми – женщинами, детьми, стариками. Выручил Пилип: - А ну всi пiд вишню! Усi за стiл. Последними вышли хозяин и гость. - Сiдай, Тарас, на шановне мiсце. Гость сел в торце стола, по правую руку его расположился Пилип, по левую – его молодой сын. – Поки жинки готовлять страву, розкажи нам, Альманах “Саксагань” № 2 2015

Тарас, як ты тут опинився. Чи надовго? Смущенный солдат не спеша поведал своим землякам грустную историю последних дней, не вдаваясь в подробности ареста и ссылки. Все внимательно слушали посланца с Украины, которую старшее поколение покинуло много лет назад, а младшее знало сё только по рассказам стариков. Но Тарас припоминал всякие смешные моменты, дабы не печалить своих добродушных и гостеприимных земляков. А те посмеивались и радовались за солдата. За это время стол переполнился закусками. Как только гость умолк, хозяин выкрикнул: - А ну, за зустрiч! После закуски прозвучал второй тост: - За нашего дорогого земляка Тараса Шевченка! Больше не пили: Пилип затянул любимую песню. «Чей, на горi та женцi жнуть, Чей, на горi та женцi жнуть, А попiд горою Яром долиною Козаки йдуть. Гей, долиною, гей, Широкою казоки йдуть.» Голос у седовласого хозяина был приятный, и Тарас с удовольствием пел вторым голосом: «Попереду Дорошенко; Попереду Дорошенко; Веде своє вiйсько, Вiйсько запорiзьке Хорошенько. Гей, долиною, гей, Широкою козаки йдуть.» И вдруг мужские голоса перебили женские: « А позаду Сагайдачний, А позади Сагайдачний, Що промiняв жiнку На тютюн та люльку, Необачний… Чувствовалось, что эта песня всем нравилась, и исполняли ее земляки по-своему. После песен велись задушевные разговоры. Потом снова пели, так до позднего вечера. Но на поверку Тарас не опоздал – об этом побеспокоились Пилип и его сын. Взяв Тараса под руки и - все трое! – благополучно добрались до казармы. Холодный вечерний воздух протрезвил их, и Тарас вошел в казарму не шатаясь. Оставив многочисленные подарки, земляки удалились.


65 Чисто немецкий ход Комендант Лифлянд отлично владел русским языком, чем немало гордился. Любил Тургенева и Гоголя, книжки которых привозил из Петербурга его сын – студент университета. Но Лифлянд никак не мог разгадать русскую натуру. Ну, спрашивается, зачем образованные дворяне выступили против царя? Допустим... упаси Боже, конечно! – но допустим, что они добились даже казни царя. А дальше что? Заместо Николая пришел бы к власти Александр. Ну и что? Зачем тогда было затевать сыр-бор? Или вот этот рядовой Шевченко! Кем он был от рождения? Крепостным. Ротмистр Энгельгардт взял его к себе в дом казачком, а потом направил учиться, а потом дал вольную. И стал этот Шевченко настоящим художником. Сын рассказывал, что он видел в Петербурге картины и рисунки этого художника. Талант! И что же творит этот сукин сын Шевченко? Да ни больше, ни меньше, как смеется в своих стихах над царем и царицею! Что за народ такой? Ему - добра, а он тебе зло! Да у коменданта сегодня с самого раннего утра плохое настроение. А с чего ему быть хорошим? Только что от Лифлянда ушел фискал, который донес ему. Это непорядок, но местные каменщики заломили такую сумму, что Лифлянд отказался от их услуг. А солдаты будут работать задаром. А плотники отбыли в Орск три дня назад. Но не все: один внезапно заболел – пищевое отравление – и находится в госпитале. Нехорошо получилось: за десять каменщиков – девять плотников. Правда, в письме Исаеву Лифлянд объяснил причину и обещал в ближайшие дни отправить в Орск десятого. И отправит. Только не плотника, а художника. Ну а если в Петербурге дознаются, то Лифлянд легко оправдается: он действовал в интересах Оренбургской крепости; а что касается художника, то он сам назвался плотником. Ой, ну что, там будут докапываться до истины? И вновь земляки Пока комендант разговаривал сам с собой, в казарму вошел военный человек. Дневальный даже растерялся - он никогда не видел такой формы. А незнакомец прямо с порога спросил: - Кто Шевченко? - Я, - и Тарас встал со своих нар, разглядывая незнакомца. Нет, он никогда не встречался с ним.

А незнакомец бросился к Тарасу и повис у него на шее, приговаривая: «Тарасэ, Тарасэ….». А Тарас ничего не мог понять. Наконец незнакомец, утирая слезы радости, изрёк: - Пошли ко мне. - Не положено, - вмешался дневальный. - Ах, да, – усмехнулся незнакомец,- я сейчас договорюсь с комендантом. И ушел. И договорился. И потянул Тараса за собою. Всю дорогу незнакомец говорил: - Меня зовут Федор Лазаревский. Я работаю в оренбургской приграничной комиссии. Мои родители с Украины. А мы, шесть братьев, родились на Урале. Всей семьей читали твой «Кобзар». А позже – «Гайдамаки». Я не очень хорошо знаю украинский язык. А песни украинские пою сносно. Мы сейчас пойдем к Сергею Левицкому. Он мой коллега по работе. У нас выходной день в понедельник. Так что свободны целый день… А твой комендант – любезный человек. Сразу разрешил тебя забрать… Вон домик Сергея. Он прекрасно поет украинские песни. Ты будешь в восторге… Водку мы не употребляем. А сегодня настойка у Сергея есть. Прекрасный напиток…. У Тараса закружилась голова от быстрой речи Федора, но остановить его он не решился. Умолк Лазаревский только у порога маленького домика. - Пришли. Сергей Левицкий выглядел совсем мальчиком, хотя был моложе Тараса на восемь лет. Здесь, в доме Левицкого, все повторилось, как у Пилипа: выпивали, закусывали, пели песни. Тарас читал «Сон» и «Кавказ». Потом пел один Левицкий, а Федор и Тарас чуть не разрыдались. В общем, не заметили, как надвинулся вечер. И вновь хозяева пошли провожать гостя до самой казармы. Песнопения Почту из Оренбурга в Орск отправляли каждый вторник. На этот раз ямщик не поехал к южным воротам, а повернул к солдатской казарме. Фельдфебель заранее разбудил рядового Шевченко и любезно объявил, что тот будет сопровождать почту. Тараса накормили и дали в дорогу корзинку с едою. Все были на удивление вежливы, внимательны, даже улыбчивы. « С чего бы это?» - подумал Тарас и не нашел ответа.


66 А «Ответ» смотрел из окна комендантского кабинета до тех пор, пока коляска не скрылась из виду. Все было сделано по-немецки! А Тарас, усевшись рядом с кожаным мешком, наполненным почтой, облегченно вздохнул: хоть несколько дней он будет дышать свежим воздухом. Нет, он никогда не привыкнет к казарменной вони, пьянкам, дракам и крикам. О Господи, как быстро мужики привыкают к скотскому образу жизни! - Ты, ваше благородие, извиняй меня, однако я люблю петь. Тогда и дорога короче, и лошадь бежит быстрее, и на душе светло. Тараса удивило такое обращение: «Ты, ваше благородие», но он лишь улыбнулся. - Пой – я люблю песни. « Когда я на почте служил ямщиком, Был молод, имел я силенку. И знаете, братцы, в селеньи одном Любил я в ту пору девчонку…» Тарас внимательно слушал песню и удивлялся тому, как много схожего в русских и украинских народных мотивах. - Тебя как зовут? – спросил Тарас возницу. - Ямщик. - А имя? - Ямщенок. - Как это? - А вот так. Отец мой был почтовым ямщиком. Погиб он в грозу. А отчим не терпел меня, бил, а я огрызался. Вот он, отчим-то, и прозвал меня «Ямщенком». Так и пошло. - Ну, тогда и ты называй меня «Солдатом». - Можно и «Солдатом». «Ревела буря, лес шумел, Во мраке молнии сверкали, И беспрерывно гром гремел, И вихри в дебрях бушевали…» - А ты, солдат, отчего не подпеваешь? - Я не знаю этой песни. - Пой, какую знаешь. И Тарас запел: « Ой пiд вишнею, пiд черешнею Стояв старий з молодою, Як iз ягiдкою. I просилася, i молилася: - Пусти мене, старий дiду, На вулицю погулять. - Ой i сам не пиду, I тебе не пущу, Хочеш мене, старенького, Альманах “Саксагань” № 2 2015

Та покинуть на бiду. Куплю тобi хатку, i ще ciножатку, I ставок, i млинок, I вишневий садок. - Ой не хочу хатки, анi сiножатки, Нi ставка, нi млинка, i вишневого садка. Ти, старий дiдуга, i загнувся, як дуга. А я молоденька, Гуляти раденька. - Так ты хохол? - Можно и так назвать. - Вашего языка я не знаю. А вот то, что мой «нехристь – староста» и твой «старый дидуга» схожи – уразумел. Тарас усмехнулся: не такой уж и простой этот ямщик. В грозу Первую ночь провели так: ямщик – на постоялом дворе, а Тарас – в коляске. Поначалу Тарас тоже хотел спать на нарах, но ямщик его остановил: - Нет, ваше благородие, тебе нельзя отходить от почты: я – извозчик , а ты – охранник. «Оно и лучше», – подумал охранник, – там клопы заедят, а в коляске и мягко, и насекомых нет». Рано утром двинулись в путь. И вдруг Тарас увидел слева от дороги украинское село. Да! Белые хатки, верба у ворот, вишневый садик и девчушка, выгоняющая корову на толоку, идет босиком по росистой траве. Слезы навернулись на глаза Тараса. Хотелось соскочить на землю, снять обувь и пройтись рядом с дивчиною. Но нельзя: он охранник. - Хохлы тута живут, - промолвил ямщик и огрел лошаденку, дабы охранник – чего доброго – не выскочил из коляски. И вновь возница запел: «Ревела буря, лес шумел, Во мраке молнии сверкали…..» Внезапно песня оборвалась – ямщик онемел. Тарас поднял глаза и увидел впереди – далекодалеко какие-то вспышки. Да, молнии. А вот наконец-то докатился и гром. - Ваше благородие, - ямщик повернул бледное лицо к Тарасу и закрестился. – Ваше благородие, боюсь я ее. Боюсь… Завяжи мне глаза… завяжи, а уши я заткну пальцами… Ямщик достал из кармана длинную черную


67 ленту и подал Тарасу, и тот в несколько слоев обмотал ею трясущуюся голову возницы. Тарас хотел было сесть на облучок и взять в руки вожжи, но ямщик запротестовал: - Нет, нет, я сам… ты около почты … я сам. Лошадка не боится молнии… О Господи…Сам накликал я грозу… Ямщик в последний раз перекрестился и заткнул уши пальцами. А лошадь действительно шла спокойно, хотя гром приближался, а молния слепила очи. Тарас тоже несколько раз перекрестился: а кто не боится грозы? Нет таких на свете. Впрочем, лошадь ни разу не вздрогнула и ни разу не остановилась. Но дорога повернула вправо, а гроза ушла в лево. Слава тебе, Господи! Тарас еще раз перекрестился и постучал по голове ямщика. Тот вздрогнул и «откупорил» уши. - А? Что? Не слышу грома… - Гроза прошла мимо. - Ну и слава богу, ну и слава Богу, - повторял возница, разматывая ленту. – Ой, как хорошо то… Вскоре они подъехали к постоялому двору, и возница выпряг лошадь, ведя ее под уздцы в конюшню. С радостным лицом он привел вороного коня - стройного и сильного. - Теперь быстро доедем. Вон конище какой! А лошадка – она ж была и слепая, и глухая. Подсунули мне ее – не углядел я… А конь хорош! Тарас улыбнулся и тут же мысленно поблагодарил лошадку: слепая и глухая, она все еще продолжала верно служить человеку. Пока возница менял лошадь на коня, Тарас успел съесть один пирожок и второй подал приятелю. - Что ты, солдат, у меня имеется свой припас. А только я позднее буду жевать – не захотелось еще. Тарас запил пирог двумя глотками воды и откинулся на спинку коляски. Из головы почему-то не выходила несчастная лошадка… А конь действительно бежал резво и гордо. «Молодой еще, – подумал Тарас, – не жалеет себя… Так ведь и человек таков…» И охранник задремал.

Глава III. Орская крепость. Плотник или столяр? Ночь застала путников в степи. Возница пытался остановить коня и заночевать у дороги. Но тот не желал останавливаться и упрямо шел вперед: он знал, что скоро конечная остановка, и стремился поскорее достичь ее. - Ну и иди, - буркнул ямщик, - а я буду спать. Орская крепость показалась на горизонте в полдень. Конь прибавил шагу, путники оживились. А на Тараса вдруг нахлынула хандра. «Что ждет меня в этой крепости посреди пустыни? Она как одинокое кладбище, оторванное от людских поселений. Может, это мое последнее пристанище?» Орская крепость была ограждена земляным валом подковообразной формы. Концы «подковы» упирались в берег реки Урал. Вокруг вала – канава. Вот и вся крепость. Конь забарабанил копытами по деревянному мостику, и коляска въехала на плац. Вокруг – ни души. Тарас съежился и вытащил мешок с почтою. А конь заржал и забил копытами. - Ишь ты, - пробурчал ямщик, выпрягая нетерпеливого коня, который сразу поскакал направо за невысокие домишки. Тарас огляделся по сторонам – куда же нести почту? Но, увидев идущих к нему офицеров, застыл. - Рядовой Шевченко прибыл…. Из Оренбурга… - Я так и понял, - перебил его подполковник, – что ты десятый. Иди вместе с ямщиком в харчевню, а вечером зайдешь ко мне. Подполковник направился к выходу, штабс – капитан за ним, а унтер – офицер, подхватив мешок с почтою, почти побежал к домику коменданта крепости, дабы потом успеть догнать старших офицеров. А Тарас и ямщик направились в харчевню. - Я так гадаю, солдат, что ты останешься тута. Солдат не отозвался – он понял, что служить ему доведется здесь, в Орской крепости, в пустыне. Хорошо это или плохо? Тарас готов был терпеть казарменную вонь и брань, лишь бы ему разрешили рисовать. Но кто из начальников на это отважится? Ведь запрет исходит от самого царя! Со стихами легче: писать запрещено, а сочинять – нет. Вот


68 ехали в Орскую крепость – ямщик дремал, а Тарас сочинял: «Ой думи мої, думи мої, Ви мої единi. Не кидайте хоч ви мене При лихiй годинi. Прилiтайте, сизокрилi Мої голуб`ята, Із-за Днiпра широкого У степ погуляти…» Сочинять-то сочинял, а как записывать? Вот и сейчас, пообедав, они с ямщиком разошлись в разные стороны: мужик – спать, а поэт – сочинять. Ну что же придумать для записи стихов? Тарас и не заметил, как приблизился вечер, пора идти к коменданту. Подполковник Исаев встретил солдата вопросом: - Так ты плотник или столяр? - Я – художник, ваше высокоблагородие. - Постой, постой,- комендант задумался, – как твоя фамилия…. - Шевченко, ваше высокоблагородие. Комендант рассмеялся и промолвил: - Ну и Лифлянд, ну и хитрец… Ну да ладно… На строительстве моста пользы от тебя никакой не будет. Дам я тебе другое поручение: у нас есть маленькая библиотека, книги в ней вповалку, на полу. Негоже это. Ты наведи там порядок. И если кто из солдат попросит книгу - выдавай. Ну а унтер-офицер Добрынин, так тот будет частым гостем у тебя: любит читать. Вот так. - Разрешите приступить к делу. - Приступай. Тарас шел к маленькому домику и щипал себя то за ухо, то за шею: не сон ли это? Нет, явь. Тарас перекрестился со слезами на глазах. - Спасибо тебе, Господи. Спасибо тебе, Богородица… Ладно, нельзя писать и рисовать, но читать – читать! – можно. Неважно, какие там книги было бы что читать! Какой добрый человек комендант!

«САКСАГАНЬ» АДРЕСА РЕДАКЦІЇ: 50101, Україна, м.Кривий Ріг, пл.Радянська, 1 ЗАСНОВНИК – Виконком Криворізької міської ради Свідоцтво про реєстрацію № 108 ДП-1994

Коректор Iван Найденко Фото на обкладинці Сергія Герко «Бронзовка» «Парусник»

Верстка і дизайн альманаха – Андрія Дюка

Рукописи редакцією не рецензуються, а обсягом менш ніж 48 аркушів не повертаються. Автори можуть зустрітись з головним редактором, за домовленістю, в Управлінні культури і туризму міськвиконкому, або при зборах міського літературного об‘єднання у бібліотеці №10 на площі ім.Артема. Контактні телефони 92-51-60, 74-69-38. e-mail: andrey.dyuka@mail.ru

Здано до набору 05.09.2015 р. Підписано до друку 11.10.2015 р. Формат 60х84/1/8.Тираж 400 примірн. Об‘єм 8,0 ум.др.арк.

Ціна вільна.

Видавництво «Діонат» (ФО-П Чернявський Д.О.) пр. 200-річчя Кривого Рогу, 17, (зуп. «Спаська»),

Продолжение следует

Альманах “Саксагань” № 2 2015

тел.: (056) 440-21-63; 440-05-92. Свідоцтво ДК 3449 від 02.04.2009 р. www.dionat.com


Issuu converts static files into: digital portfolios, online yearbooks, online catalogs, digital photo albums and more. Sign up and create your flipbook.