George Weigel. The End and the Beginning by UCU Book Publications

Інститут історії Церкви Українського католицького університету

Institute of Church History Ukrainian Catholic University

ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНСЬКОГО КАТОЛИЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ЛЬВІВ 2013

УДК 272-732.2 Джордж Вайґель. Кінець і початок. Папа Іван Павло ІІ: перемога свободи, останні роки, спадщина / переклад з англ. Романа Скакуна та Мар’яни Прокопович. Львів: Видавництво Українського католицького університету 2013. 584 с. + 16 с. іл. ISBN 978-966-2778-03-8 «Кінець і початок» – книжка, праця над якою тривала понад десять років, – доповнює і завершує епохальну біографію Івана Павла ІІ, першою частиною якої став світовий бестселер – «Свідок надії» Джорджа Вайґеля. Спираючись на невідомі раніше документи про багатолітню й затяту війну, яку вели проти Кароля Войтили й Ватикану КДБ, польська Служба безпеки та східнонімецька Штазі, автор розповідає драматичну історію протистояння папи комуністичному режимові. «Кінець і початок» допомагає краще зрозуміти ту революцію сумління, яку розбурхав у Польщі Іван Павло ІІ і яка допровадила до краху комуністичної системи. Вайґель розповідає також про останні, дуже непрості роки життя Івана Павла ІІ, коли папа змагався з тяжкою хворобою, «новим світовим безладом», критикою свого научання та гучними скандалами через моральне зіпсуття серед духовенства. Завершується ця фундаментальна праця глибоким аналізом здобутків і невдач понтифіка, з якого вимальовується портрет людини, що прожила життя як свідок надії в непохитному служінні християнським ідеалам. Книжка Джорджа Вайґеля – єдиний у своєму роді підсумок життя й діяльности великої особи, що залишила незагладний слід у житті Вселенської Церкви й змінила хід світової історії.

Перекладено за виданням: George Weigel. The End and the Beginning. Pope John Paul II: the Victory of Freedom, the Last Years, the Legacy. New York: Doubleday 2010. xi + 565 с.

За всебічну доброчинну підтримку видання цієї книжки висловлюємо вдячність отцеві Теодозію Янківу, ЧСВВ, Ігореві Сироті та Сергієві Савуляку – щирим шанувальникам блаженної пам’яти папи Івана Павла II.

ISBN 978-966-2778-03-8

ЗМІСТ

Пролог. Папа нового тисячоліття 9 Син Польщі (12) • Син ІІ Ватиканського собору (15) Євангельське папство й загальний поклик до святости (20) Апостол на марші (24)

•Частина перша• НЕМЕЗИДА Кароль Войтила проти комунізму: 1945-1989 1. Вступні гамбіти 29 Час і місце (32) • «Сідлання корови» (35) Багатонадійний юнак (38) • Важкі часи (39) • Примас (42) Створення зон свободи (45) Тиск зростає і плани змінюються (48) • Щось на зразок відлиги (53)

2. Defensor civitatis 59 Наймолодший єпископ у Польщі (63) ІІ Ватиканський собор та перші роки «східної політики» (67) «Вельми небезпечний ідеологічний супротивник» (73) Війна з приводу Тисячоліття (76) • Наслідки (83) «Розвалити» Церкву (85) • Повноправний архиєпископ (88) «Єдина справжня ідеологічна загроза в Польщі» (93)

Зміс т

3. Конфронтація 101 «Краще Солженіцин як Генеральний секретар ООН, ніж папа-поляк...» (105) «Дев’ять днів» Івана Павла II (117) • Карнавал (123) На краю прірви (128) Зустріч у Римі й новий американський президент (131) Втручання зла (134) • На шляху до державного перевороту (139)

4. Перемога 157 Назад у підпілля (159) • «Один великий концтабір» (163) Шлях мучеників до свободи (175) Ендшпіль (179) • Капітуляція (187) Що зробила і чого не зробила «східна політика» (190) Незамінна людина? (194)

•Частина друга• КЕНОЗИС Останні роки папи Івана Павла ІІ: 2000–2005 5. Великий ювілей 2000 року: До Єрусалиму 207 2000 рік (210) • Відчинені двері (217) Ідучи з Авраамом і Мойсеєм (222) Пам’ять, каяття, прощення, примирення (227) Торкнутися історії спасіння (231)

6. Великий ювілей 2000 року: На глибині 245 Свідчення мучеників (249) • Марійне свідчення (252) Священиче свідчення (256) Віра і розум, Євхаристія і молодь (260) Унікальність Христа (265) Залишити мілину і «виплисти на глибінь» (269)

Зміс т

7. Бурхливий вир історії: 2001-2002 281 Nunc dimittis, Domine? (285) • Слідами св. Павла (287) Напередодні бурі (294) • Новий світовий безлад (299) З єпископами – «на глибінь» (303) • Довгий Великий піст 2002 року (307) Повсякчасний виклик святости (312) Стосунки з православними: нові труднощі, нові можливості (314) Тріюмф у Новому світі (319) Дерев’яні черевики, божественне милосердя і тайни світла (325)

8. Темрява згущується: 2003-2004 337 Космос і хаос (340) • Євхаристійна Церква (343) • Війна в Іраку (348) Криза віри в Европі (357) • Конституювання Европи (359) Темні ночі (365) • Понтифікат на довгу дистанцію (373) Героїчна чеснота в обороні життя (377) • Спогади єпископа (379) Не здаватися (382) • «Хворий серед хворих» (385) Людей не можна викидати на смітник (388)

9. Остання енцикліка: Січень–квітень 2005 401 Життєрадісна людина (403) • Роздуми про ХХ століття (406) «Гадаю, вони нарешті починають його розуміти» (410) Останні зупинки Хресної дороги (414) • Некрологи і суперечки (417) Santo subito! (420) • Післяслово (426)

•Частина третя• МЕТАНОЯ Життя учня Христового 10. Зсередини 433 Віра, надія і любов (435) • Багатство характеру (445) Розсудливість, справедливість, мужність, поміркованість (448) Суть драми (456)

Зміс т

11. Масштаб понтифікату 463 Мовою цифр (466) • Непроминальні здобутки (468) Розчарування, помилки, невдачі (514) Учень Христовий як пророк нового гуманізму (547)

Подяки 563 Географічний покажчик 567 Іменний покажчик 571 Покажчик церковних документів 579 Про автора 581 Відгуки 583

Пам’яті Роберта Чарльза Сьюзіла (1974–2010)

ПРОЛОГ Папа нового тисячоліття

авесні 2005 року, на початку квітня, коли католики з усього світу чували під вікнами Апостольського палацу в Римі, було вже цілком ясно, що понтифікат Івана Павла ІІ, який саме добігав свого болісного кінця, був одним із найважливіших і найплідніших за всі два тисячоліття християнської історії. Кароль Войтила був обраний на папський престол 16 жовтня 1978 року, а вже через вісім місяців він розпалив у себе на батьківщині, в Польщі, полум’я революції – справжньої революції сумління, яка стала моральним викликом тому status quo, що склався за часів Холодної війни, й одним з рушіїв тої всесвітньої драми, що завершилася крахом комуністичних режимів в Европі в 1989 році й розпадом Радянського Союзу в 1991-му. Втім, вплив «папи нового тисячоліття» не обмежувався самою тільки Европою. За перші два десятиліття свого понтифікату Іван Павло зіграв важливу роль у переході на демократичні рейки багатьох дуже різних країн на всьому просторі від Латинської Америки до Далекого Сходу. Водночас він утвердився в ролі всесвітнього морального свідка людської гідности й головного поборника ідеї про універсальність прав людини. Під кінець свого земного паломництва Іван Павло ІІ – про якого на початках його понтифікату світ знав дуже мало – став винятково яскравим уособленням тих випроб, трагедій та тріюмфів, що випали в ХХ столітті на долю мільярдів людських істот. У самій Католицькій Церкві він залишив слід не менш глибокий, ніж на світовій політичній арені. За два з половиною десятиліття свого понтифікату він духовно й інтелектуально відживив Церкву, повернувши багатьом католикам відчуття того, що значить бути справжнім Христовим учнем, й нагадавши Церкві, що вона існує не просто так, а задля того, щоб виконувати своє євангельське післанництво: проголошувати Добру новину про спасительну Божу любов до всього людства. Завзято використовуючи всі можливості сучасних технологій транспорту та зв’язку, Іван Павло ІІ надав

Пролог

нового сенсу папському титулові «Вселенського пастиря» й відбув безпрецедентну кількість паломництв по Італії й по всьому світу. Серед ключових епізодів цих папських подорожей треба особливо відзначити несподівану ініціятиву Івана Павла ІІ – Всесвітні дні молоді, під час яких папа посоромив як самовпевнених секуляристів, так і невпевнених у собі церковників, показавши, що на його заклик до життя в героїчній чесноті з однаковим запалом відгукується молодь і з розвинутих західних країн, і з колишнього комуністичного табору, і з країн Третього світу. Не меншою несподіванкою для багатьох стала наполегливість і завзяття Івана Павла ІІ у справі поєднання християн, його прагнення налагодити нові взаємини між католиками і юдеями, його готовність до міжрелігійного діялогу з дедалі неспокійнішим світом ісламу, його спроби навести містки порозуміння між вірою і наукою. Іван Павло наповнив новим значенням давній папський титул «понтифіка» (від латинського pontifex – дослівно, «будівничий мостів»), перетворив папство з бюрократичної машини на уряд євангельського свідчення віри, створив напрочуд вагомий з інтелектуального погляду корпус папських документів та повчань, рівного якому в Церкві не з’являлося вже багато століть, спонукав Церкву з оновленою рішучістю держатися своєї моральної та доктринальної традиції й дав переконливу відповідь сучасній культурі з її критикою «релігії Одкровення» та класичної моралі. Крім того – і це, може, найдивовижніше з усього – Іван Павло запропонував нове трактування католицької сексуальної етики, згідно з яким вірна й плідна подружня любов є образ внутрішнього життя Пресвятої Тройці. З огляду на свій інтелектуальний метод – ангажування класичних правд віри та моралі в безкомпромісний діялог із сучасним розумінням людської особи – та й на інші особливості свого понтифікату, Іван Павло ІІ був для світу «знаком суперечности», але водночас і «свідком надії», як він сам охарактеризував себе, виступаючи в 1995 році на Генеральній асамблеї ООН. Його шанували мільйони людей, багато з яких не були ні католиками, ні взагалі християнами, але водночас його безперестанку гостро критикувало багато католицьких інтелектуалів та активістів (в тому числі з-поміж священства, монашества та єрархії), що вважали його понтифікат за своєрідну «реставрацію» – відхід від того курсу, який Церква взяла на ІІ Ватиканському соборі 1962–1965 рр. Він був поборник свободи, що більше ніж будь-хто інший зробив для визволення братів-слов’ян з тоталітарного ярма, а проте багато кому були не до душі його наполягання на тому, що свобода – це не просто абстрактна можливість робити «вибір», і що правильно зреалізована свобода завжди пов’язана з моральною правдою й підпорядкована добрості.

Пап а нов о г о т ис ячолітт я

Він був справжній інтелектуал, що мав глибоку пошану до розумової праці та її плодів, а проте дехто звинувачував його в зазіханні на академічну свободу. Він був душпастир, що більш як п’ятдесят років допомагав чоловікам та жінкам давати собі раду з непевностями й спокусами людського становища, а проте йому раз у раз закидали брак чуйности або й авторитаризм. Утім, навіть його критики мусили визнати, що він зумів стати моральним орієнтиром для цілого світу – навіть для тих, хто виступав проти Церкви, що її він очолював. Як же він прийшов до цього? Які впливи склалися на формування цієї дивовижної самобутньої особистости – чоловіка, що був глибоко закорінений у конкретній релігії, а проте взяв на себе труд батьківської опіки над усіма й над кожним, знайшовши відгук у серцях, умах та душах людей із дуже різними переконаннями й життєвим досвідом? Історію Кароля Войтили до того, як він став папою, і в перші двадцять два роки його папства я розповів у «Свідку надії: життєписі Івана Павла ІІ». А ось ця книжка є водночас і продовження, і доповнення до тієї першої1. За роки, що минули, відколи «Свідок надії» уперше побачив світ, з’явилося багато інформації, яка проливає нове світло на драматичну 44-річну боротьбу Кароля Войтили проти комунізму – і на 44-річні намагання комуністів завадити його праці та заплямити його добре ім’я. Це дивовижна історія, бо ж комуністичні правителі Польщі, їх зверхники в Москві та їх союзники по всьому рядянському блоку вважали Кароля Войтилу за смертельного ворога і – після його обрання на папство – за смертельну загрозу комуністичному пануванню в Центральній та Східній Европі, комуністичним проєктам у третьому світі та й самій будучності комунізму. І тут вони не помилялися, дарма що їхні уявлення про стратегію Кароля Войтили часто виявлялись хибними, а їхні спроби здогадатися, що в нього на думці, – марними. Війна, яку розпочали комуністи проти Кароля Войтили й Церкви, що він очолював, поглинала величезні людські та фінансові ресурси. І всі ці заходи були марні, бо ж головній зброї Кароля Войтили комуністи попросту не мали що протиставити. А проте вони докладали всіх сил, щоб зруйнувати його працю та його авторитет – спершу в Кракові, а згодом і в Римі. Багато хто переконаний, що замах на папу 13 травня 1981 року – теж їхніх рук справа. В будь-якому разі, війна проти Войтили включала також і масштабну кампанію підкупу, шантажу, вербування агентів, мішенню якої були всі ті, хто працював поряд із Войтилою в Польщі та в Римі. Цю приховану діяльність часто-густо координували розвідслужби країн Варшавського блоку, що передавали всю зібрану інформацію до московського КДБ. У Москві

Пролог

й досі, мабуть, десь припадають порохом звіти про ці операції – все ще засекречені та недоступні для дослідників. Багато документів про війну комуністів супроти Кароля Войтили й папи Івана Павла ІІ були знищені під час і одразу після краху комуністичних режимів у 1989 році, однак багато що збереглося й було опубліковане, зокрема й так званий «архів Мітрохіна» – матеріяли, що їх зібрав і вивіз на Захід колишній працівник московського архіву КДБ майор Василь Мітрохін. Уважний аналіз навіть невеликої добірки цих першоджерел – усі вони свого часу були суворо засекречені і до деяких мали доступ тільки найвищі функціонери Комуністичної партії та секретних служб – дає змогу намалювати далеко точнішу й детальнішу картину того, як і чому комуністична влада вела війну проти Кароля Войтили – і тоді, коли він був архиєпископом краківським, і після того, як він став єпископом Риму. Ці матеріяли також ілюструють, як комуністичним режимам та спецслужбам вдавалося проникати у Ватикан і використовувати дипломатичні відносини з Апостольським престолом для того, щоб обстоювати власні інтереси (це річ цілком передбачувана) і запускати свої щупальця аж до найвищих щаблів католицької єрархії, зокрема й у самому Ватикані (процес, якого багато високих ватиканських сановників воліло не помічати). Крім того, матеріяли КДБ, польської Служби безпеки (СБ) та східнонімецької спецслужби Штазі дають змогу зазирнути на кухню ватиканської дипломатії й зайвий раз потверджують здогад про те, що Іван Павло ІІ і його дипломати часто мали кардинально різні погляди на стратегію й тактику боротьби з комуністичною загрозою. Перш ніж доповнити раніш сказане новими фактами (частина перша цієї книжки), розповісти про останні шість років життя Івана Павла ІІ (в частині другій) та спробувати дати належну оцінку цій людині та її звершенням (у частині третій), варто подати короткий огляд життя Кароля Войтили перед його обранням на папство й окреслити найголовніші здобутки перших двох десятиліть його понтифікату.

Син Польщі Кароль Юзеф Войтила народився 18 травня 1920 року і належав до того покоління поляків, яке – вперше за півтораста років! – прийшло на світ в вільній, незалежній Польщі. Його мати Емілія, в дівоцтві Качоровська, померла за місяць до його дев’ятого дня народження; брат Едмунд, лікар з фаху, помер у 1932 році, заразившися скарлатиною від одного зі своїх пацієнтів. Отож найважливішою постаттю дитячих та юнацьких років хлопчика, якого рідні та приятелі звали «Льолеком», був Кароль Войтила-старший – від-

Пап а нов о г о т ис ячолітт я

ставний офіцер, що його в Вадовицях, рідному містечку майбутнього папи, розташованому за кількадесят кілометрів від Кракова, звали «Капітаном». То була людина глибокої віри й гранітної чесности, і його мужня побожність залишила нестертий слід у свідомості сина. Міжвоєнна Польща – то була етнічно, мовно й релігійно строката країна з численними національними меншинами: єврейською, українською, німецькою. В суперечках з приводу того, якою повинна бути відроджена Польща, Войтила-старший незмінно був на боці плюралістів і проти вузьколобих націоналістів, для яких Польща була країною самих тільки поляків-католиків. Батькові погляди, та ще досвід спілкування з одноліткамиєвреями в містечку, яке було на 20 відсотків єврейське й пишалося тим, що на ділі демонструє толерантність, проповідувану від місцевого духовенства, – мабуть, саме цим двом обставинам майбутній папа завдячував свою здібність до мов (батько ще в дитинстві навчив його німецької), глибоку повагу до релігійних переконань інших людей та виняткову чутливість до болю й страждань европейського єврейства в ХХ столітті. Після бездоганного навчання Кароля в гімназії у Вадовицях, під час якого він перечитав чи не всіх польських поетів-романтиків і почав плекати в собі ту любов до театру, що не покидатиме його до кінця життя, батько з сином переїхали до Кракова, де в 1938 році Кароль вступив на філологічний факультет славнозвісного Яґеллонського університету. Цей університет, що був заснований ще в 1364 році й мав серед своїх випускників самого Миколая Коперника, багато століть був місцем, де християнська культура перетиналася з культурою гуманістичною. Павел Влодкович, ректор Яґеллонського університету в 1413 році, не раз згадується в папських документах кінця ХХ століття як борець проти примусу в справах релігії. Та через смертоносні плани двох тоталітарних потуг – гітлерівської Німеччини та Радянського Союзу – багатонадійна університетська наука молодого Кароля Войтили триватиме всього рік. Після німецького вторгнення в Польщу 1 вересня 1939 року й поділу країни між Німеччиною і Радянським Союзом, який 17 вересня вторгся в Польщу зі сходу, університет з наказу окупантів був закритий, а чимало провідних викладачів запроторено до концтабору Заксенгаузен. За нацистської окупації Польща була територією страху й смерти, де панував розгнузданий терор. Окупанти вважали поляків за нижчу расу – унтерменшів, що заслуговують тільки мінімальної освіти й такого ж мінімального харчування, щоб слугувати за робочу силу задля побільшення слави тисячолітнього Райху. Хто ставив опір і був схоплений, тих або страчували на місці, або висилали в концтабори. Молодий Кароль Войтила всю війну

Пролог

пропрацював робітником – спершу на вапняному кар’єрі в Закшувеку, а згодом на хімічному заводі «Сольвей», що стояв на південних околицях міста, неподалік того монастиря, де в 1938 році померла тоді ще нікому не відома польська монахиня Марія Фаустина Ковальська. Поза тим Войтила таємно навчався в Яґеллонському університеті, що поновив роботу в підпіллі, а також брав участь у рухові опору, а саме в організації «Унія», яка мала на меті, поряд із протинімецькими акціями, порятунком євреїв та підтримкою підпільних осередків польської культури, закласти фундаменти нової післявоєнної Польщі, побудованої на християнських засадах. Саме під егідою «Унії» діяв підпільний «Рапсодичний театр», що його заснували Мечислав Котлярчик і Кароль Войтила в серпні 1941 року. То був експеримент в царині авангардового мінімалізму: трупа з п’яти чоловік, без ніяких костюмів чи декорацій, творила «театр живого слова», у якому ставилися твори класиків польської драматургії та поезії. Головна мета цих підпільних вистав була в тому, щоб не дати згаснути вогнищу польської культури, яку нацисти прирекли на знищення й забуття. Крім того, саме в роки війни Кароль Войтила зробив перші кроки на шляху кармелітської духовности під керівництвом Яна Тирановського – мирянина-містика й самовченого фахівця з наук св. Йоана від Хреста й св. Терези Авільської. Той-таки Тирановський доручив Войтилі вести молодіжні гуртки «Живого розарію», що їх він створив у парафії св. Станіслава Костки в робітничому районі Дембники, до якої Войтила тоді належав. Граючи в «Рапсодичному театрі» й працюючи в гуртках «Живого розарію», Войтила, без перебільшення, важив своїм життям, бо ж такого роду діяльність була під суворою забороною. Раз або два він чудом вислизнув з рук гестапівців, а в лютому 1944 року потрапив у аварію – його збила армійська вантажівка, і коли він із зламаним плечем лежав без тями в канаві, його врятувала якась місцева жінка та німецький офіцер, що доправив його до шпиталю. Смерть батька 18 лютого 1941 року, та й взагалі переживання воєнних літ, спонукали Войтилу швидше визначитись із своїм покликанням і зробити непростий вибір між театром (а згодом, може, й університетською кар’єрою) та життям католицького мирянина, з одного боку, і – не менш драматичним – життям католицького священика, з другого. Після багатомісячних молитов Войтила зробив вибір – і з’явився до архиєпископа краківського Адама Стефана Сапєги, а той восени 1942 року зарахував його на навчання до архидієцезіяльної семінарії, що була закрита з наказу окупантів, але поновила свою діяльність у підпіллі. Два роки Войтила житиме потрійним життям: працюватиме робітником на заводі, гратиме в підпільному театрі й навчатиметься в підпільній семінарії. Під час

Пап а нов о г о т ис ячолітт я

нічної зміни на «Сольвеї» він студіюватиме філософію та богослов’я, а тоді складатиме іспити з прочитаного професорам, що, як і студенти, потайки приходили в резиденцію Сапєги. Там-таки, у Сапєги, Кароль діставав духовні настанови й іноді прислужував архиєпископові за месою. Десь у цей час один із Каролевих товаришів-семінаристів, Єжи Захута, потрапив у руки гестапо й був розстріляний. А 6 серпня 1944 року гестапо влаштувало в Кракові облаву, заарештовуючи без розбору всіх молодих чоловіків, щоб таким чином не допустити в Кракові повстання на зразок того, яке почалося тиждень перед тим у Варшаві. Архиєпископ Сапєга скликав усіх підпільних семінаристів і протягом шести місяців, аж до завершення війни, переховував їх у себе в резиденції. В ці місяці Кароль щодня стикався й спілкувався з «князем-архиєпископом»2, що завжди буде для нього за взірець героїчного єпископського служіння. Після того як 8 січня 1945 року Краків «визволила» Радянська армія, архиєпархія повернула собі приміщення семінарії, яке німці перетворили були на в’язницю, і в 1945–1946 роках Кароль Войтила мав можливість бодай ненадовго відчути, що таке нормальне семінарійне навчання. Однак і цей період був не позбавлений драматизму, бо ж Войтила був одним із керівників студентської організації, що 3 травня 1946 року, в День конституції 1791 року, влаштувала демонстрацію під демократичними гаслами. Цю демонстрацію брутально розігнала польська поліція та її колеги з радянського НКВД. Сапєга, який у 1946 році став кардиналом, був дуже високої думки про Войтилу й вирішив скерувати його до Риму на докторські студії з богослов’я. А перед цим, 1 листопада 1946 року, в каплиці архиєпископської резиденції на вул. Францисканській, 3 Войтила був рукоположений у священство. Вже навзавтра, в Поминальний день, або День усіх усопших вірних, він відправив одразу три меси в крипті св. Леонарда в краківському Вавельському соборі, де його слухали зі своїх гробниць такі національні герої Польщі, як король Ян ІІІ Собеський та генерал Тадеуш Костюшко. То був, як писатиме Войтила півстоліття по тому, спосіб виявити свою вдячність тим великим особам, що їх приклад виховав з нього польського патріота, відданого справі свободи для всіх і кожного. Згодом, вийшовши на світову арену, Кароль Войтила ще не раз – і не безрезультатно – продемонструє свою відданість ідеалам свободи.

Син ІІ Ватиканського собору Завершивши докторантуру в римському університеті «Анґелікум» і захистивши дисертацію про вчення св. Йоана від Хреста, отець Войтила вирушив

Пролог

у подорож Европою. Він познайомився з рухом французьких священиківробітників, душпастирював серед шахтарів-поляків у Бельгії та виявив, що паризьке метро – чудове місце для містичної контемпляції. Влітку 1948 року Войтила повернувся до Кракова, і кардинал Сапєга призначив його настоятелем сільської парафії в с. Неґовиць неподалік од міста. Та в Неґовиці Войтила був дуже недовго – вже за вісім місяців Сапєга перевів його на краківську парафію св. Флоріяна, де молодий священик розробив свій душпастирський метод, що змінить обличчя всієї Католицької Церкви, хоча тоді, на піку польського сталінізму, це годі було й уявити. Сапєга, який мав у той час величезний моральний авторитет, був переконаний, що у війні Церкви проти комунізму й за майбутнє Польщі головна битва сточиться в умах та серцях польської молоді. В той час як отець Ян Петрашко очолював дуже успішне служіння серед студентів Яґеллонського університету, отець Войтила з доручення Сапєги мав створити ще один осередок студентського капеланства. І він не тільки успішно впорався з цим дорученням, а й сформував навколо себе гурток студентів, який він називатиме своїм Środowiskiem («Середовищем», або, краще сказати, «Товариством»); до кінця його життя ці колишні студенти зватимуть його не інакше, як Wujek, тобто «Дядько», чи «Вуйко» – це було немов його військове псевдо в часи, коли влада будь-що старалася не допустити священиків до роботи з молоддю. Під час заміських виїздів та вакацій з «Товариством» Войтила не тільки розвинув той хист до гірського туризму й лижного спорту, який продемонстрував був іще в Вадовицях, а й додав до своєї спортивно-туристичної програми походи на байдарках. Саме в байдаркових походах Войтила потоваришував із мирянином-католиком, інженером Єжи Цесельським, разом з яким він згодом напише кілька статей в обороні радикальної новації в душпастирській праці – коли священик тижнями мандрує по горах, ріках та озерах з молодими мирянами, як хлопцями, так і дівчатами. Якщо отець Войтила допомагав своїм молодим приятелям досягти духовної зрілости й підготуватись до тієї відповідальности, яку покладає на них шлюб та батьківство, то вони, знов, допомогли йому стати чи не найдинамічнішим молодим священиком свого покоління. На додаток до праці в парафії св. Флоріяна, Войтила створив собі репутацію доброго публіциста, регулярно друкуючи есеї в незалежній католицькій газеті «Тиґоднік Повшехни» – єдиному органові серйозної й відповідальної журналістики в тогочасній Польщі. Крім того, він не переставав писати поезії (друкуючи їх під псевдонімами) та п’єси (вони будуть опубліковані допіру після того, як Войтила стане папою). Наступник кардинала Сапєги архиєпископ Евґеніюш Базяк вважав, що Войтила повинен розвиватися як науковець, а для

Пап а нов о г о т ис ячолітт я

цього йому треба було, як це прийнято в Польщі, написати й захистити «габілітаційну працю», що дає право викладати в університеті. Отож у вересні 1951 року Войтила перебрався з парафії св. Флоріяна в архиєпархіяльний дім на вул. Канонічій неподалік Вавельського замку й катедрального собору, щоб розпочати працю над габілітаційним дослідженням про філософську етику німецького філософа-феноменолога Макса Шелера; цю працю він завершив у 1953 році. Одночасно Войтила підтримував тісний контакт із своїм «Товариством», а також експериментував з новими методами душпастирства серед медичних працівників. У 1953 році комуністична влада закрила богословський факультет Яґеллонського університету – Войтила ніколи не забуде цього варварського акту проти культури, – тож новоспеченому габілітованому докторові Войтилі довелось поєднувати душпастирську працю в Кракові з регулярними доїздами до Любліна, де він викладав філософську етику студентам та аспірантам Люблінського католицького університету. В Любліні Войтила не тільки нав’язав нову мережу стосунків з тамтешніми викладачами та студентами, а й завдяки спілкуванню зі студентською молоддю впорядкував та поглибив свої міркування щодо сексуальної моралі, які й лягли в основу його першої книжки – «Любов і відповідальність». У Любліні Войтила також спробував вступити у ґрунтовний критичний діялог із сучасною філософією. І це привело його до переконання, якого він не зречеться до кінця життя: просвітницькі теорії моралі, що замикали ідею морального обов’язку в рамках людської свідомости, стали чи не головним джерелом культурної, а відтак і політичної кризи кінця ХХ століття. Поряд із викладацькою працею в Любліні Войтила викладав соціяльну етику та інші дисципліни краківським семінаристам; саме в цей період він почав глибше знайомитися з проблемами сучасного соціяльного вчення Католицької Церкви. 4 липня 1958 року, уже під завісу свого дев’ятнадцятирічного понтифікату, папа Пій ХІІ призначив отця Кароля Войтилу титулярним єпископом Омбі та єпископом-помічником краківським. Архиєпископ Базяк висвятив Войтилу на єпископа 28 вересня 1958 року в тому ж таки Вавельському соборі, і наймолодший єпископ тогочасної Польщі, не кидаючи викладання в Любліні, одразу ж заходився коло своїх нових пастирських обов’язків. Через чотирнадцять місяців після висвяти єпископ Кароль Войтила започаткував традицію щорічної Різдвяної меси просто неба в Новій Гуті, зразковому соціялістичному містечку для робітників-металургів неподалік Кракова – а то було перше місто в Польщі, де при проєктуванні забудови свідомо не передбачили ані єдиної церкви. Невдовзі після цього драматичного епізоду молодий єпископ отримав листа від ватиканської комісії, що розробляла

Пролог

порядок денний для собору, який мав бути скликаний у Ватикані. У своєму листі-відповіді Войтила порушив питання про кризу західного гуманізму, кризу самого поняття про людську особу – бо ж саме в цьому він убачав головну причину кривавої ворохобні середини ХХ століття. Він також пропонував, щоб собор, скликаний рішенням нового папи Івана ХХІІІ, зосередився насамперед на відродженні християнського гуманізму – гуманізму, що знаходить правду про людську особу в особі Ісуса Христа. Архиєпископ Евґеніюш Базяк помер у червні 1962 року, за чотири місяці до початку ІІ Ватиканського собору; його тимчасовим наступником, апостольським адміністратором Краківської архиєпархії, митрополича капітула, тобто комісія заслужених і авторитетних священиків, обрала єпископа-помічника Кароля Войтилу. Кращої кандидатури на цей пост Ватикан так і не підшукає, тож 30 грудня 1963-го папа Павло VI підпише указ про призначення Войтили архиєпископом краківським (оприлюднений він буде наступного місяця). Якщо головним чинником формування особистости Кароля Войтили був, безперечно, досвід воєнних років – отой, як казатиме сам Войтила, досвід «приниження від рук зла», що спонукав його присвятити все своє життя обороні людської гідности, – то ключовим досвідченням його життя як священнослужителя став ІІ Ватиканський собор. Наступні сорок років Войтила вважатиме себе насамперед сином Собору – собору, який познайомив його з усесвітньою Церквою в її єдності й різноманітності; собору, що ухвалив його власні напрацювання щодо реформи богослуження, зроблені спільно з краківськими студентами; собору, що став для нього прискореними курсами сучасного католицького та екуменічного богослов’я; собору, на якому він причинився до сформулювання католицького вчення про головне з прав людини – релігійну свободу. Войтила брав активну участь у соборі протягом усіх чотирьох років, або «періодів», його роботи, що припали на осінні місяці 1962-го, 1963-го, 1964-го та 1965-го років, а також у «проміжному засіданні» між третім і четвертим періодами, коли він допомагав допрацьовувати проєкт Душпастирської конституції про Церкву в сучасному світі. Під час собору архиєпископ Войтила займався питаннями літургії, ролі мирян у Церкві, релігійної свободи, позиції Церкви перед лицем соціяльної, культурної, політичної та економічної новочасности; крім того, саме в цей час зародився захоплений інтерес Войтили до нових африканських Церков. Поза тим собор послужив Войтилі за тло для письменської й інтелектуальної праці – під час собору він написав кілька поезій та обдумав концепцію свого незавершеного філософського шедевру – праці «Особа й чин», що була опублікована в 1969 році.

Пап а нов о г о т ис ячолітт я

8 грудня 1965 року, вже під завершення ІІ Ватиканського собору, архиєпископ Войтила повернувся до Кракова, де в 1966 році очолив урочистості з нагоди тисячолітнього ювілею християнства в Польщі, написав довідник про соборові документи, опублікований під назвою «Джерела оновлення», скликав синод, що мав опрацювати форми й методи реалізації соборових ухвал на терені Краківської архиєпархії, а також уперто виборював у комуністичного режиму життєвий простір для Церкви, в тому числі й дозвіл на побудову храму в Новій Гуті. У своєму динамічному архипастирюванні Войтила фокусувався на шести головних пріоритетах: оборона релігійної свободи; зміцнення семінарії та богословського факультету (Яґеллонський університет відмовився від цього факультету, і той мусив пуститися в автономне плавання); служіння серед молоді; служіння родинам та підготова молоді до шлюбу; діялог з культурною елітою та участь в інтелектуальному житті Польщі; доброчинна праця, в тому числі турбота про недужих, людей з психологічними проблемами, тих, хто самотній і прикований до дому. Архиєпископ Войтила неухильно тримався наміченої інтенсивної програми візитацій, залишаючись у парафіях, бувало, й на цілий тиждень; він не поривав співпраці з Люблінським католицьким університетом, хоча тепер учасники його семінару й аспіранти, яким він був за наукового керівника, мусили приїздити до нього в Краків. Він і далі писав поезії та п’єси, не поривав стосунки з членами свого «Товариства» (зокрема, як і раніше, щороку вирушав з ними в походи на байдарках), очолював групу краківських богословів, що підготували для папи Павла VI обширний меморандум про моральні аспекти планування сім’ї – адже саме в цей час ішла непроста праця над енциклікою Humanae vitae («[Відповідальність за передавання] людського життя»), що буде опублікована в 1968 році. Після того як 28 червня 1967 року Павло VI призначив Кароля Войтилу кардиналом, той став поважною фігурою у Ватикані. Він брав участь у єпископських синодах 1969, 1971, 1974 та 1977 років, працював у кількох ватиканських конгрегаціях (аналогах наших міністерств). У 1969 році кардинал Войтила побував у Сполучених Штатах та Канаді, в 1973-му – представляв Польську Церкву на Міжнародному євхаристійному конгресі в австралійському Мельбурні, в 1976-му – брав участь у такому ж конгресі в США, де виступив із резонансною промовою. В 1974 році Войтила справив глибоке враження на учасників міжнародної конференції католицьких філософів, що відбулася в італійському містечку Фоссануова з нагоди 700-ї річниці смерти Томи Аквінського; німецький томіст Йозеф Піпер був такий захоплений Войтилиною доповіддю про «Особову структуру самовизначення» й ораторським хистом та особистим шармом польського кардинала, що спонукав

Пролог

свого приятеля, професора Йозефа Ратцінґера розпочати з Войтилою листування й обмін літературою. І в Кракові, і закордоном Войтилі допомагав його незмінний секретар отець Станіслав Дзівіш. Папа Павло VI помер 6 серпня 1978 року. Його понтифікат, затьмарений суперечками та чварами, змусив засумніватися, чи здатен хто-небудь з людей ХХ століття стати гідним продовжувачем тої справи, що була доручена колись рибалці з Витсаїди. Дехто, вочевидь, вважав, що такою людиною може стати Кароль Войтила, бо ж на конклаві, що 26 серпня обрав папою венеціянського патріярха Альбіно Лучані, польський кардинал теж дістав був кілька голосів. Проте в той час мало хто з кардиналів-виборщиків міг уявити собі папу-поляка – аж поки глибокий шок, викликаний смертю Івана Павла І на тридцять третій день його понтифікату, не змінив психологічну динаміку другого конклаву 1978 року й не створив атмосферу, яка уможливила те, що, здавалось, було геть немислиме. Отож, 16 жовтня 1978 року краківський архиєпископ кардинал Кароль Юзеф Войтила був обраний наступником св. Петра й прибрав ім’я Івана Павла ІІ. То був перший папа не з Італії за чотири з половиною століття й перший в історії папа-слов’янин.

Євангельське папство й загальний поклик до святости Якщо Дух Святий вважав за потрібне покликати архиєпископа краківського на уряд єпископа Риму, то значить – казав якось Іван Павло ІІ – в досвіді Краківської архиєпархії було щось, що могло мати цінність і для Вселенської Церкви3. Отож новий папа не чекав від традиційних «папських доглядачів» з-поміж ватиканської бюрократії вказівок про те, як справувати свій уряд, а взяв кермо папства в свої вправні руки й достосував ватиканські владні механізми до своїх уявлень про єпископське служіння в післясоборовій Церкві. Він одразу ж розбив золоту клітку ватиканських мурів, відвідавши низку італійських святинь і познайомившись із своєю новою паствою. Він також, не гаючись, заговорив про ту «мовчазну Церкву», що існує за комуністичною залізною завісою. Він вважав за конечне підтримувати безпосередній листовний або й телефонний контакт із приятелями та колегами по всьому світу й перетворив обідню залу в папських апартаментах на своєрідну семінарську кімнату, де він двічі на день або й частіше приймав за трапезою численних гостей, розпитуючи їх про становище в світі та в місцевих Церквах. Він навіть потайки покидав Ватикан і вирушав у гори на лижі, бо ж добре розумів: щоб зберігати не тільки фізичну, а й психологічну та духовну кондицію, людина потребує трохи спорту.

Пап а нов о г о т ис ячолітт я

Перша енцикліка Івана Павла ІІ – Redemptor hominis («Відкупитель людини»), – видана 4 березня 1979 року, стала першим в історії обширним папським документом, присвяченим засадам християнської антропології, й містила програму дій на двадцять наступних років його понтифікату. Згодом Іван Павло доповнив її ще двома енцикліками: Dives in misericordia («Багатий милосердям», 1980) – роздумами про Бога-Отця як Отця всякої милости, і Dominum et vivificantem («Господа животворящого», 1986) – посланням до Церкви про Духа Святого. Разом ці три енцикліки утворили своєрідний «троїчний» триптих. Аналогічний триптих енциклік Іван Павло присвятив і соціяльному вченню Католицької Церкви: Laborem exercens («Працею своєю», 1981) – про працю як участь людини в безнастанному світотворенні Божому; Sollicitudo rei socialis («Турбота про соціяльні справи», 1987) – про людське право на «господарську ініціятиву» й про небезпеку споживацтва, тобто хибного уявлення, начебто маючи більше, ми стаємо чимсь більшим; і, нарешті, Centesimus annus («Сотий рік», 1991) – у цьому документі, приуроченому до 100-ї річниці епохальної енцикліки Rerum novarum («Нові речі», 1891) папи Льва ХІІІ, Іван Павло ІІ переформулював соціяльне вчення Церкви відповідно до потреб ХХІ століття. Крім того, Іван Павло видав енцикліки: про євангелізацію слов’янських народів – Slavorum apostoli («Апостоли слов’ян», 1985); про Пречисту Діву Марію – Redemptoris Mater («Мати Відкупителя», 1987); про християнську місію – Redemptoris missio («Місія відкуплення», 1990); про оновлення католицького морального богослов’я – Veritatis splendor («Сяйво істини», 1993); про незгасне прагнення Церкви допевнитись поєднання всіх християн – Ut unum sint («Щоб усі були одно», 1995); про потребу захищати людське життя від зачаття й до самої смерти – Evangelium vitae («Євангеліє життя», 1995); та про взаємодоповнюваність віри й розуму – Fides et ratio («Віра і розум», 1998). На додаток до цих енциклік Іван Павло ІІ написав низку апостольських послань, присвячених дуже широкому спектру питань та проблем: про природу й значення страждання, про сучасний фемінізм, про безженство священиків, про значення недільного дня з загальнолюдського та християнського погляду. В апостольських повчаннях, якими він завершував і підсумовував роботу міжнародних синодів єпископів, він пропонував своє бачення автентичної католицької вищої освіти, боронив родину як базову клітинку людського суспільства, закликав Церкву повернутися до практики сакраментальної сповіді, наголошував на важливості мирянської місії в світі й закликав до радикального реформування семінарійної освіти й монашого життя. За перші два десятиліття свого понтифікату Іван Павло ІІ став також

Пролог

одним з найвизначніших пап-законодавців: в 1983 році він видав новий Кодекс канонів Католицької Церкви (Codex iuris canonici), що був запроваджений у життя апостольською конституцією Sacrae disciplinae leges («Правила священної дисципліни»), а в 1990-му – перший в історії кодекс канонів східних католицьких Церков, затверджений апостольською конституцією Sacri canones («Священні канони»). У трьох інших своїх апостольських конституціях Іван Павло ІІ ґрунтовно переглянув процес канонізації святих, реструктуризував Римську курію й удосконалив правила виборів папи. Щотижневі генеральні авдієнції, що їх проводив папа з 1979 по 1984 рік, були неначе масовими катехитичними заняттями, і виголошені під час них папські повчання, що уклалися в цілий цикл під назвою «Богослов’я тіла», – це було, можливо, найсміливіше, що запропонував Іван Павло в царині християнської думки. Щотижневі катехизи-авдієнції 1980–1990-х років вилилися в чотиритомні розважання над Символом віри, в яких папа застановлявся над богослов’ям Тройці й над природою Церкви, і в п’ятитомник про Діву Марію як Богородицю та зразок християнського апостольства. Нарешті, в 1994 році Іван Павло зробив щось, чого не робив досі жодний папа, – опублікував міжнародний бестселер «Переступити поріг надії», що був перекладений більш ніж шістдесятьма різними мовами. Отже, протягом перших двадцяти років свого понтифікату Іван Павло ІІ створив корпус папських научань, для обміркування та реалізації якого Церкві, та й усьому світові, знадобиться не одна сотня років. Ці научання, вважав папа, прямо випливають з наук ІІ Ватиканського собору, а ці науки – прямий розвиток церковної традиції, а не розрив з нею. Щоб утвердити таке розуміння ІІ Ватиканського собору, Іван Павло скликав у Римі в листопаді–грудні 1985 року Надзвичайну асамблею синоду єпископів, що мала розглянути як здобутки собору, так і невдачі, яких зазнала Церква в реалізації соборових наук. Це прискорило процес інтерпретації соборових ухвал як прямого продовження двотисячолітнього католицького віровчення й посприяло виданню в 1992 році нового Катехизму Католицької Церкви. Коли Іван Павло ІІ одразу ж після свого обрання заявив, що головним завданням його понтифікату буде повне й неухильне втілення в життя ухвал ІІ Ватиканського собору, йому йшлося аж ніяк не про те, щоб узяти гору в суперечці про «справжнє значення» подій, які відбулися у Римі в жовтні 1962-го – грудні 1965-го, а тільки про те, щоб відродити в Церкві досвід собору як «нової П’ятдесятниці», підготови до третього тисячоліття ще енергійнішої євангелізації. А найдієвіша форма євангелізації, вважав папа, – це не суперечка, а святість, тобто свідоцтво життя, прожитого як дар іншим, точно так само, як наші життя – дар кожному з нас. Дух Святий,

Пап а нов о г о т ис ячолітт я

вважав Іван Павло, не вичерпав своїх дарів Церкві в день першої П’ятдесятниці, про яку розповідається в Діяннях апостолів. Святий Дух не переставав діяти протягом усієї історії людства й досі діє в сучасному світі, породжуючи нові свідчення любови до Бога й нові досвідчення Христової любови до людини. Таке переконання про живлющу присутність Духа Святого в Церкві стало джерелом іще двох характерних особливостей перших двох десятиліть понтифікату Івана Павла ІІ: безпрецедентного числа беатифікацій та канонізацій і рішучої підтримки з боку папи численних рухів віднови та нових християнських спільнот. Ті, кого Іван Павло проголосив святими та блаженними, представляють дивовижну панораму людських особистостей, серед яких і такі виняткові постаті, як мученики Аушвіца Максиміліян Кольбе та Едіт Штайн; апостолка божественного милосердя Марія Фаустина Ковальська; 103 корейські мученики ХІХ століття, в’єтнамські мученики ХVIII та ХІХ століть, Адам Хмельовський – польський художник-авангардист, що став оборонцем знедолених; Катері Текаквіта – індіянка ХVII століття, прозвана «Лілеєю з племени мохавків»; брат Андре Бессет – монах з Монреаля, що зажив слави чудотворця; майстер ранньоренесансної фрески Фра Анджеліко; Міґель Про, застрелений під час повстання крістерос в Мексиці в 1927 році (і, можливо, перша людина, що її мучеництво було зняте на фотоплівку); П’єр Джорджо Фрассаті – італійський борець за права бідних, якого папа назвав був «уособленням усіх блаженств»; Мері Мак-Кіллоп – австралійська монахиня, яку відлучив був від Церкви розгніваний на неї єпископ; отець Дам’єн з Молокая, що віддав своє життя заради прокажених. Рухи віднови та нові християнські спільноти, що виникли або набули поширення під кінець ХХ століття, – це, на переконання папи Івана Павла, не що інше, як харизматичний плід Ватиканського собору. Іван Павло добре знав, що мало не всі правдиві реформи в Церкві зароджувалися поза її бюрократичними структурами, дарма що згодом, щоб стати справді духовно плідними, ці реформи мусили бути включені в узвичаєний ритм і структури церковного життя. Папа був готовий захищати нове, яке частогусто дивувало й насторожувало консервативних церковників, і не раз демонстрував щире особисте зацікавлення такими рухами та спільнотами, як «Спільність і визволення», «Спільнота Еммануїла», «Фоколаре», «ЛяршКовчег», «Неокатехуменальний шлях», Regnum Christi («Царство Христа»), Спільнота св. Егідія, і навіть надав статус персональної прелатури (своєрідної єпархії без географічних границь) організації Opus Dei («Діло Боже»). Таким чином Іван Павло ІІ хотів підтримати те, що ІІ Ватиканський собор у Догматичній конституції про Церкву Lumen gentium («Світло народів»)

Пролог

назвав «загальним покликанням до святости». Він збагнув це покликання ще в Кракові, спілкуючись із своїм «Товариством» і не тільки, дарма що тоді ще й гадки не було про можливість нового вселенського собору. І в перші два десятиліття свого понтифікату, згідно зі своїм пастирським досвідом та вченням ІІ Ватиканського собору, він спонукував Церкву по всьому світі визнати святість людської та християнської долі кожного охрещеного.

Апостол на марші Починаючи з жовтня 1978 року світ заворожено спостерігав, як Іван Павло ІІ не тільки на словах, а своїми ділами, всім своїм життям перетворює папський уряд на знаряддя євангельського свідчення в світі й для світу. Яскравим виявом такого перетворення стали численні й далекі подорожі папи, які він волів називати «паломництвами» – наступник св. Петра виконував наказ, даний Петрові од воскреслого Христа: «Утверджуй своїх братів» (Лк. 22:32). Від перших днів свого понтифікату Іван Павло заходився реєвангелізувати Італію, відбувши з 1978 по 1999 рік більш як дев’яносто пастирських візитів до різних міст, містечок, єпархій та регіонів Італії й особисто побувавши в сотнях римських парафій, де він правив недільну месу й виголошував проповіді своєю звучною італійською мовою. Отож для Івана Павла ІІ, на відміну від більшости його попередників, титул «примаса Італії» був не просто титулом – папа наполегливо старався наповнити його живим змістом. Утім, світ для папи не закінчувався за Альпами. З-поміж дев’яти десятків папських паломництв поза Італією, здійснених у 1979–1999 роках, деякі мали справді вирішальне значення для Церкви й для світу. У Мексиці в січні 1979 року Іван Павло закликав Церкву Латинської Америки стати дієвим чинником соціяльних, економічних та політичних реформ, а водночас відкинув марксистські відхилення, властиві різного роду «теологіям визволення». Сама його присутність у Мексиці й напрочуд тепле прийняття, яке влаштували йому вірні, змінили антиклерикальне наставлення мексиканської владної еліти й дали змогу католицькій Церкві в Мексиці вперше за багато десятиліть відкрито бути собою. Перше паломництво Івана Павла ІІ до Польщі, оті «дев’ять днів» у червні 1979 року, стали поворотною точкою в історії ХХ століття. Докладніше про цю подію буде мова в третьому розділі, а про його друге (1983 року) і третє (1987 року) паломництва на батьківщину – в четвертому. Під час паломництва до Сполучених Штатів у жовтні 1979 року Іван Павло показав свою здатність запалювати людей євангельським завзяттям

Пап а нов о г о т ис ячолітт я

навіть через скептично настроєні мас-медії (а подекуди й в обхід цих медій), а в своєму першому виступі на Генеральній асамблеї ООН рішуче обстоював релігійну свободу як найголовніше з прав людини. Місяць по тому, в грудні 1979-го, папа засвідчив свою вірність ідеалам екуменізму. Під час свого візиту у Стамбул-Константинополь, до Вселенського патріярха Димитрія І, він висловив надію, що день, коли вони зможуть разом відправити Євхаристію, настане дуже й дуже скоро. У червні 1980 року Іван Павло ІІ виголосив, як сам вважав, одну з найкращих своїх промов. Виступаючи в Парижі на 109-му засіданні Виконавчої ради ЮНЕСКО, він докладно обґрунтував ключову роль культури в житті людства. Під час того ж таки паломництва до Франції папа прямо запитав «найстаршу дочку Церкви», чи не забула вона свої хрещальні обітниці... У травні й червні 1982 року Іван Павло ІІ не допустив, щоб британськоарґентинська Фолклендська війна завадила його запланованому паломництву до Великобританії. Перед від’їздом із Риму він запросив католицьких єпископів з обидвох країн спільно відслужити месу в соборі св. Петра, а одразу ж після візиту до Британії вніс у свою програму візит до Арґентини. У березні 1983-го Іван Павло ІІ, сміло дивлячись у вічі юрбам демонстрантів-сандіністів під час меси в Манаґуа, столиці Нікараґуа, закликав до національного примирення в Сальвадорі й започаткував процес поступового згортання марксистського революційного руху в Центральній Америці. 31 січня – 11 лютого 1986 року Іван Павло ІІ побував у Індії, щоб віддати шану своїй великій приятельці Матері Терезі з Калькутти. Те, як вона втілювала в своєму житті євангеліє любови, Іван Павло вважав за найкращий метод пропагування християнського вчення в культурі, яка цьому вченню різко противиться. У квітні 1987 року Іван Павло побував у Чилі та Арґентині, і його научання та його особистий приклад посприяли швидшому переходові до демократії в цих країнах, що так довго були під п’ятою військової диктатури. 1–10 червня 1989 року відбувся перший в історії папський візит до Скандинавії, під час якого папа показав, як особисте євангельське свідчення може розтопити багатовіковий лід в екуменічних стосунках. 15 січня 1995 року Іван Павло ІІ зібрав найбільший здвиг людей в історії, і то на найменш християнському з усіх континентів. Було це під час завершальної меси Всесвітнього дня молоді в Манілі – столиці країни, де всього десять років перед тим не без підтримки папи відбулась демократична революція «Народної сили». 5 жовтня 1995 року, черговий раз виступаючи на форумі ООН, Іван Павло ІІ обстоював універсальність прав людини як моральну істину

Пролог

людського становища – істину, що пізнається людським розумом. Він стверджував, що природний моральний закон – це та універсальна публічна «граматика», за допомогою якої людство може обернути какофонію суперечних голосів на діялог, і закликав світ перетворити «століття сліз» на «нову весну людського духу». У січні 1998 року Іван Павло доніс своє послання християнського гуманізму та свободи й до Куби, де – як то було і в Польщі в червні 1979-го – спробував повернути пригнобленому народові його автентичну історію та культуру. А крім того була ще й Африка – континент, на якому особливо тяжко окошилося глобальне протистояння холодної війни і про який після падіння Берлінського муру й краху комунізму в Европі усі щасливо забули. Іван Павло чи не єдиний серед державних мужів кінця ХХ століття відмовлявся трактувати Африку як розмінну карту в глобальних політичних іграх або як не вартий уваги безнадійний випадок. З 1980 по 1995 рік він відбув одинадцять паломництв до Африки, відвідавши всі регіони цього континенту.

*** Отже, Іван Павло ІІ став не тільки найпомітнішою людиною в історії, а й найефективнішим папою за останні п’ять століть. Починаючи з середини 1990-х, коли здоров’я вже почало його зраджувати, багато хто – особливо із сторонніх спостерігачів – казав, що його зоряний час уже позаду. Та ті, хто ліпше знав Кароля Юзефа Войтилу, відчували, що траєкторія його життя пролягає крізь Святі ворота собору св. Петра – ворота, які він має відчинити напередодні Різдва 1999 року, розпочавши рік Великого ювілею, – до якихось нових, іще більших звершень. І драматизм цих «нових звершень» цілком порівнянний з драматизмом його епічної боротьби проти комуністичних режимів, про яку ми й поведемо мову в кількох наступних розділах, щоб потім повернутися до теми Великого ювілею 2000 року.

Джордж Вайґель. Свідок надії. Життєпис Івана-Павла ІІ. Львів 2012. Сапєга походив з польсько-литовського роду князів Сапєг, тому його й прозвали «князь-архиєпископ». 3 Розмова автора з Іваном Павлом ІІ, 20 березня 1997 року. 2