Часопис "Наш Собор" by sobor news

www.sobornews.org

Собор наш

новини аналітика швидко

Між екологічною мотивацією та економічною вигодою

Домашня педагогіка: Розкажіть і підкажіть

Собор

Володимир Шеремета:

«Руйнуючи довкілля, людина порушує заповідь «Не вбий»

с.10 №6 травень 2010

Пиво! Пити чи не пити?

Собор

і динамізмом

м ж страхом Тетяна Шпайхер,

головний редактор

рихід до влади Януковича, приїзд на інавгурацію патріарха Кіріла, поставлення Табачника міністром освіти викликали тривогу не лише серед греко-католиків, а й в цілому українському суспільстві загалом. Частина українского суспільства відчула себе в небезпеці і почала хаотично діяти. Навіть воцерковлений люд в цих обставинах демонструє брак стабільності. Де ж в цьому сплетінні страху та паніки є місце для християнского оптимізму? У своїх творах Святі Отці говорять про стан «чування»: серце пильнує, щоб в нього часом не закралися диявольські думки. Постійне чування забезпечує духовний мир і гарантує психологічну стабільність. Чи не свідчить сучасний суспільний переполох, про те, що надто багато лихих думок сидить у нашому серці? Кожна нова зміна – це нова можливість стати кращим. Духовне життя характеризується постійним динамізмом. Страх і непевність сковують і зупиняють справжнє життя. Ми так боїмося жити по-справжньому і боїмося багато хотіти. Зациклюючись на наших елементарних потребах, часто руйнуємо всю цілість нашого світу – природу, навколишнє середовище, стосунки з іншими особами. Щоб уникнути динамізму, нищимо планету, потураючи страху, вбиваємо життя і безповоротно наближаємось до справжньої смерті. У цьому числі газети «НАШ СОБОР» ми докладно зупиняємось на екологічній тематиці. Питання екології виглядають дуже світськими і найперше ними мали б займатися державні служби та екологічні активісти. Зрештою, українські Церкви питанням екології приділяють не надто багато уваги. Натомість йде мова про творіння Бога – його найбільший дар. Про те, яке місце в Церкві займають екологічні питання, зможете більше дізнатися у темі номера. Голова екологічного бюро УГКЦ Володимир Шеремета розповідає про погляди Церкви на ключові екологічні проблеми. Наше життя змінюється щодня і навіть щохвилини, в країні відбулися також і політичні зміни. На тлі суспільної паніки, спокійною альтернативою виглядає Звернення Синоду Єпикопів УГКЦ до Президента Януковича. Єпархи зі спокоєм приймають зміну політичної влади і пропонують подальшу співпрацю між Церквою та державою на благо українського суспільства. Аналіз звернення читайте у рубриці «Церква та держава». Гартуванню духа воцерковленого громадянина сприятиме добре виховання. У своїй статті «Компас на шляху здійснених можливостей» Богдан Максимович говорить про чотири складові виховання: морально-релігійне, естетичне, народознавче та інтелектуальне виховання. Натомість Наталя Сиротич говорить про виховання у молитві та оптимістичній життєвій позиції. Динамізм у диханні, у думках, у молитві переходить у динамізм дій. Саме динамізм є нашим життям і життя неможливе без динамізму. То ж чому ми так боїмося змін?

справи поточні

Владика Йосиф: «Хочемо, щоб наш Собор був однією з Софій» Голова наглядової ради будівництва Патріаршого собору Воскресіння Христового Владика Йосиф (Мілян), Єпископпомічник Київської архиєпархії, розповів про сьогоднішній стан будівництва головного храму УГКЦ.

Преосвященний Владико, собор Воскресіння Христового представники інших конфесій вже назвали довгобудом. Що вдалося зробити за останніх кілька місяців, тобто в зимовий період, на будівництві храму? Минулого року ми подали до структур державної влади прохання про повернення ПДВ. Ми створили будівельну дирекцію, зібрали всі документи, необхідні для того, щоб держава за законом повернула нам ПДВ, яке становило десь чотири мільйони гривень. Спочатку у нас створилося враження, що питання буде мати позитивний розв’язок. Податкова інспекція на будівництві працювала два місяці, все достеменно перевіряла. Ми сподівалися, що в нас буде матеріальна база для продовження роботи в зимовий період. Проте податкова інспекція найвищого рівня в Україні перекинула це питання податковій адміністрації Дніпровського району м. Києва. А та надіслала нам відписку, тобто грошей нам не повернули. Звичайно ж, це вплинуло на темпи будівництва. Взимку ми завершувати встановлення вітражів. Це надзвичайно складний процес. Крім того, ми вирішували багато організаційних питань. Десь у 20-х числах січня нас відвідала делегація з благодійної організації «Реновабіс» (Німеччина). Її представники приїхали допомогти нам у запровадженні енергозберігаючих технологій. Вони вивчали, що було б для нас найбільш економічно вигідним: як опалювати, освітлювати, вентилювати тощо. Хочемо застосувати у Патріаршому соборі технології, які є в

справи поточні

Європі. Німецькі спеціалісти, які мають великий досвід, також допомагають УГКЦ у відновленні давніх монастирів (реконструкції, реставрації). 25 січня ми провели дуже широку мистецьку раду, на яку запросили представників мистецьких шкіл Львова, Києва, Кіровограда та Харкова. Це школи, які працюють у сфері монументального мистецтва. Йдеться про те, що ми почали працювати над концепцією інтер’єру, прагнемо, щоб усе було в одному стилі, щоб все гармоніювало, – щоб наш Собор був справді однією з Софій і працював принаймні кілька століть вперед. В одному з інтерв’ю Блаженніший Любомир сказав, що якби ми не зважали на свої принципи, то Собор був би вже збудований. Однак ми не хочемо, щоб наш головний храм будувала держава, політики. Його будують люди, українці. Це є своєрідним символом. Хіба будівництво храмів оподатковуються? Усе оподатковується. Ось дивіться: ви купляєте будівельні матеріали, там включено ПДВ; ви наймаєте підрядні організації, там включено ПДВ. За законом, для того щоб організація могла претендувати на повернення ПДВ, повинна існувати якась юридична організація, що займається будівництвом. Ми створили структуру, яка контролює будівництво і, відповідно, одним із її завдань було повернення ПДВ. Адже у нашому випадку сума ПДВ буде значною. Однак я вже розповів, як у нас повертають ПДВ. Але ж будівництво храму – це не будівництво якогось нічного клубу… Ми теж так думали, тому не один раз зверталися до Юлії Тимошенко, коли вона ще була Прем’єр-міністром. Чи вирішено вже, у якому стилі буде інтер’єр храму? Поки що ні. Відбулося лише одна мистецька рада, тому ми ще не вирішили. До речі, на тій зустрічі був Блаженніший, і я перед присутніми поставив одну умову: жодних дискусій. Тож ми тільки слухали думки. Звісно, якась ідея вже вимальовується: колористика храму, якого кольору буде підлога, яким має бути іконостас. Проте чіткої концепції ще немає. Митці доопрацьовують свої пропозиції, ми їх вивчимо, зберемо нараду, дамо завдання на проектування, і потім проектні пропозиції розглядатиме мистецька рада, яка й вибере ту чи іншу концепцію. Ви запрошуєте якихось фахівців із-за кордону чи працюють наші? Поки що працюють тільки наші. Зголосився архітектор з Торонто – українець, який навчався в Україні. Він бажає брати участь у розробці інтер’єру, але ще не приїжджав сюди. У нас виникла думка, щоб перенести до Києва прах Патріарха Йосифа (Сліпого), який сьогодні зберігається у крипті собору Святого Юра у Львові. Патріарх Йосиф, наступник Митрополита Андрея (Шептицького) був заарештований у 40-ві роки минулого століття зі всім єпископатом УГКЦ і вивезений у Сибір, де пробув майже 20 років. До речі, був і в Києві, жив у готелі. Радянська влада створила йому умови, що він написав історію нашої Церкви. Потім йому пропонували стати екзархом Російської Православної Церкви. Однак він відмовився і знову був відправлений у Сибір. У 1962 році завдяки сприянню Папи Римського і Президент США Патріарха звільнили. Через два роки він поїхав до Рима, де прожив до 1984-го. Помер у глибокій старості. У своєму «Заповіті», який написав перед смертю, вказав, що як буде на те Божа воля і згода співвітчизників, хотів би спочити плоттю помершим у Софії київській, оскільки в київських тюремних казематах його мучили довгі роки. Щодо поховання у Софії ми не хочемо робити жодних кроків. Зараз почали працювати над облаштуванням крипти у Патріаршому соборі. Під головним престолом храму є відповідне приміщення, в якому можна хоронити ієрархів, патріархів УГКЦ. Першим буде той, хто впродовж усього свого життя боровся за нашу Церкву, нашу віру й наш народ. Скільки наразі є грошей взагалі? Звісно, криза вдарила й по нас. Ми ще мусили повернути давні борги… Однак не можу сказати, що зовсім нема грошей. Наприклад, одна група українців в Америці зібрала понад 50 тисяч доларів за час Різдвяних свят. Нещодавно один жертводавець з Австралії, імені його ми поки що не знаємо, пожертвував приблизно 150 тисяч доларів. Крім того, постійно надходять гроші від реалізації «цеглинок» (номіналом 10, 20, 50, 100, 1000, 500 гривень); вони продаються у парафіях, корінці надходять до нас, розрахунковий номер вводимо в комп’ютер. Є родини, які стабільно, щомісяця, переказують поважні суми зі своєї зарплати. До речі, Блаженніший Любомир дуже часто повторює, що Патріарший собор будують люди. Це символ українця, символ греко-католика: хоч би де він жив, це є його Собор, він туди щось уклав. Слід згадати, що ми організували два концерти: класичної і популярної музики. Щоправда, на другому концерті (популярної музики) ми заробили не багато, але ті люди, які прийшли на концерт і заплатили 40 гривень, пам’ятатимуть, що вони теж долучилися до будівництва Собору. На мою думку, важливо будувати «собор душ», як казав колись Олесь Гончар, –собор душ, який був знищений у самій людині в радянські часи. Витяги з інтерв'ю, зробленого Департаментом Інформації УГКЦ

Собор

Коментарі

Справа не в целібаті – Патріарх Любомир

Українська Греко-Католицька Церква «Все залежить не від одруженого чи неодруженого стану, а від того, наскільки людина свідома свого покликання» – вважає Патріарх Любомир. Останні кілька тижнів до УГКЦ звернулоося чимало журналістів з проханнням висловити позицію Церкви щодо целібату. Після виявлення нових випадків педофілії серед священиків в Ірландії та Німеччині, в західних медіа виникла гостра дискусія про зв’язок целібату та педофілії. За словами Блаженнішого, якщо священик справді відданий своєму покликанню, то і він сам й життя його родини скероване на користь громади. «Але потрібно розуміти, що і в целібаті, і в сімейному священстві є можливості для освячення душі. З іншого боку і там, і там є великі небезпеки». На думку Блаженнішого, найперше треба виходити з Божого покликання, використання стану чи безженного, чи жонатого на освячення власної душі і на служіння людям.

Структури УГКЦ у Європі треба розбудовувати – Комісія у справах мігрантів

Голова Комісії УГКЦ у справах мігрантів

УГКЦ поки немає добре розбудованих структур у країнах новітньої міграції – сказав Голова Комісії УГКЦ у справах мігрантів Григорій Селещук на прес-конференції у Львові. «В різних країнах грекокатолики перебувають у різній ситуації. Наприклад, в Бразилії невдовзі відбудеться відзначення 120 – річчя прибуття перших мігрантів з України. В цій та інших країнах, де греко-католики живуть здавна, є наші церковні структури і десятки священиків». За його словами, найбільше праці у наданні належної душпастирської опіки мігрантам потребує Греція, де є лише один грекокатолицький священик. «В Італії, Іспанії, Португалії греко-католицькі структури тільки починають розвиватися. Наприклад, в Італії сьогодні є близько 100 грекокатолицьких громад і лише 30 священиків, в Іспанії – 15, в Португалії – 10, а в Греції – лише 1 священик» – зазначив він.

церква і держава

Собор

Синод Єпископів КиєвоГалицького Верховного Архиєпископства УГКЦ надіслав офіційне звернення до Президента України Віктора Януковича. Серед іншого, єпископи запевняють Президента про молитву за теперішню владу та просять відповідально правити країною. Коментарі Звернення греко-католицьких єпископів в Україні до Президента викликало дискусії в греко-католицьких церковних колах, але залишилось непоміченим у суспільстві.

Про Звернення Синоду Єпископів КиєвоГалицького Верховного Архиєпископства Української ГрекоКатолицької Церкви до Президента України можна чітко сказати одне – єпархи пропонують Президенту почати стосунки з чистого листа. Найперше про це свідчить тон звернення, єпископи не осуджують і не дорікають, а делікатно нагадують. Вони однозначно хочуть співпрацювати і співпрацювати по-новому. Чи єпархи справді готові повірити новій владі?

Теми, які заторкаються у зверненні, свідчать про те, що єпископи придивилися до новообраного Президента і мають певні побоювання щодо політики, яку він надалі буде вести. Сьогодні ніхто не сумнівається в тому, що після приходу до влади Януковича, Українська Православна Церква користуватиметься певними привілеями. Про це свідчить і приїзд на інавгурацію патріарха Кіріла, і прохання Синоду єпископів УПЦ повернути Церк-

ві майно, яке, за їхніми словами, їй належало, та й зрештою організована участь Кабміну у Воскресній Службі в Києво-Печерській Лаврі. Тепер питання в тому, які відносини будуть вибудовуватися з іншими «неупривілейованими» Церквами. Віце-прем’єр із гуманітарних питань Володимир Семиноженко зазначив, що політика держави відносно Церков не зміниться, а Голова Комітету у справах національностей та релігій Юрій Решетніков і досі залишається на своїй посаді. Нова влада ще не випрацювала стратегії відносин з «неупривілейованими» конфесіями, і єпископи не хочуть передчасно дратувати політиків. На початку Звернення єпископи вітають новообраного Президента, оскільки на молитву перед президентською інавгурацією жодна офіційна особа від УГКЦ не була запрошена. Провід УГКЦ віддає Януковичу шану, тому що його вибрав народ, і робить це в інтересах народу. Водночас, єпископи підкреслюють, що вони теж є представни-

ками багатомільйонного населення України, тому їхню думку треба враховувати. Синод запевняє Президента про свої молитви та очікує відповідного поводження з боку влади, нагадує Януковичу про його президентські обов’язки. Єпископи поки не конкретизують, яких саме відносин вони хочуть, а говорять про те, що їх не влаштовує. Представники УГКЦ мали бути присутні на молебні перед інавгурацією.

Фактично у Зверненні заторкнуті всі найнагальніші питання, які сьогодні турбують українця. Маючи багатовіковий досвід відстоювання української ідеї, УГКЦ закликає політиків служити національним інтересам українців. Найперше єпископи просять шанувати основний закон, а саме Конституцію і не робити необдуманих змін в основному Законі. Адже нова коаліція була утворена саме в неконституційний спосіб. Церква бачить себе, як партнера держави у позитивному впливі на суспільні процеси та вихованні свідомих громадян. Водночас, Синод

просить політиків своїми негативними прикладами не нівелювати працю духовенства. Якщо на початку послання позицію Церкви висловлено із ноткою пієтету, то далі, єпископи говорять до Президента повчальним тоном. Варто підкреслити ще один момент, який відрізняє це Звернення від звернення до Президента Синоду Української Православної Церкви. Греко-католицькі єпархи, на відміну від православних, нічого не згадують про церковне майно і про власні користі, вони, насамперед, говорять про добро держави і народу.

Творці звернення сподівалися, що воно матиме суспільний резонанс і реакцію влади. Натомість найбільший резонанс текст викликав у греко-католицьких богословських колах та колі активного мирянства в УГКЦ. Одні говорять про те, що тон послання занадто м’який, інші – що не всі думки враховано, дехто – що послання опубліковано занадто пізно. Насправді найбільшою проблемою є інше – в суспільстві

Звернення не викликало резонансу, як і не викликало реакції з боку влади. Можна лише сподіватися, що деякі зерна, посіяні у посланні, проростуть у серці Президента. Хоча участь у Пасхальній Службі виключно в Києво-Печерській Лаврі майже не залишає жодних надій. І справа не в тексті Звернення, а в позиції Президента. У зверненні єпископи не сказали нічого принципово нового, а тільки висловили позицію свідомої частини українських громадян. Журналісти, зазвичай, бажають поширювати скандальні матеріали, тому це послання і не набуло широкого розповсюдження. Позитивним наслідком є те, що Звернення спонукало переосмислити роль Церкви в українському суспільствотворенні. В які сфери і як глибоко Церква може втручатися? Роллю Церкви є голосити слово Боже і закликати до моралі, чи Церква може також впливати на підготовку українських політиків?

Олександр Задирко

церква і держава

Собор

Кілька слів про дух візантинізму

...Читаючи звернення єпископів до Президента мене не покидало відчуття, що воно написане в дусі візантинізму.

Банкрутство Греції та суперечки всередині країн ЄС щодо того, чи варто давати дотації грекам, підняли в пресі тему візантинізму, з його високими соціальними очікуваннями, відсутністю відповідальності громадян, дивним трактуванням обов’язковості виконання закону, абсолютизмом влади «доброго правителя», цезаропапізмом і т.д. Читаючи звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви до Президента України, мене не покидало відчуття, що воно написане в дусі того візантинізму, який зараз знову входить в український політикум. Єпископи звертаються до доброго правителя, захисника православ’я, «віруючої людини», звертаються з образою і надією на те, що він змінить думку і стане прихильнішим до них. Це звернення-підкорення, а не звернення-партнерство Церкви, яка має за собою роки слави, підпілля і мучеництва. Це звернення-капітуляція – усвідомлення того, що УГКЦ не є панівною конфесією і єдине, чого просить – це «представництва». Єпископи не ставлять вимог до правителя, а просять приструнчити «вельмож» та дбати про народ. У тексті можна вловити нотки перестороги та строгості, але вони приховані під толерантністю і бажанням вмістити всі повідомлення в одному зверненні. Насправді ж Синод УГКЦ має право і обов’язок від своїх вірних звертатися до Президента з вимогами (а не проханням) виконувати закон, поважати права і гідність людини, розбудовувати демократію та громадянське суспільство. Церква має зберігати за собою право бути лакмусовим папірцем, контролюючим органом для влади, четвертою, п’ятою чи вищою владою, сторожовим псом, який стежитиме за тим, як влада виконує свої обов’язки та дотримується принципів чесного правління.

Офіційно

Катерина Сліпко

Ми відкриті до діалогу з усіма, хто з нами поділяє християнські цінності та готовий працювати для справжнього добра нашого народу. Якщо нова влада саме на таких принципах будуватиме свою діяльність, то, сподіваюся, можна буде знайти спільні точки і напрямки співпраці.

Ми молимось за український народ, його провідників і захисників, оскільки усі ми несемо співвідповідальність за нашу країну. Поза тим, ми переконані, що без Божої помочі не можна збудувати щось справді доброго в нашій Батьківщині. Бачимо, що на даному етапі розвитку, наша держава потребує особливої Божої опіки, а тому мусимо помножити наші молитви. Ми кажемо, що очільники Церкви не є просто окремими людьми, а провідниками багатомільйонного народу Божого, який водночас є частиною єдиного українського народу. Тому ігнорування Предстоятелів Церков є до певної міри ігноруванням самого народу, якому влада покликана служити. Ми говоримо про низький рівень довіри до влади. Влада скомпрометувала себе дуже сильно, зокрема легковажним трактуванням законів та особливо – Конституції України. Довіру до себе влада зможе відновити лише тоді, коли самі можновладці почнуть з повагою і великою відповідальністю ставитися до законів. В іншому випадку існує небезпека, що в країні запанує «узаконене беззаконня» і то на всіх рівнях. А цього допустити не можна! Церква надалі буде тримати руку на пульсі суспільнополітичних процесів, які відбуватимуться в Україні, бо саме покликання Церкви є бути барометром суспільного здоров’я.

Владика Богдан Дзюрах

Опінія Питання взаємовідносин Церкви та Держави в Україні досі не врегульоване. Попри пункт у Конституції та Закон про свободу совісті та релігійні організації, на практичному рівні досі немає чітких правил взаємодії двох найвпливовіших суспільних інститутів. Сьогодні Церква і Держава, наче подружжя, яке перебуває в сепарації та має виховати спільну дитину – суспільство. Сьогодні, коли говорять про відносини між Державою та Церквою в Україні, найперше вказують на відділення Церкви від Держави, як на головний принцип цих відносин. У статті 35 Конституції України зазначено: «… Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. …». У Конституції не уточнюється, якими ці відносини мають бути. Наявність чи відсутність конституційного положення про відділення Церкви від Держави не вичерпує специфіку державно-церковних відносин. Реально ці відносини будуються в залежності від історичних, політичних, конфесійних та культурних традицій кожного окремого регіону. Щодо України, то складається враження, що політики та чиновники, які прописали в Конституції, що держава та Церква відокремлені, і не прописали, що Україна є християнською державою, відмовилися від столітніх традицій українського народу та відкинули нашу неньку далеко назад. Світ знає чимало моделей взаємовідносин між державою та Церквою. Історично Україна – християнська держава, в яку християнство прийшло з Візантії за рішенням князя. Під впливом різних чинників візантійська модель зазнала змін. Сьогодні ж в Україні існує не одна, а чотири частини колись єдиної Київської Церкви, а держава ніяк не може визначитися з політичним вектором свого розвитку. Історія відділення Церкви від Держави бере початок від Жовтневої революції 1917 р. Більшовики відділили Церкву від держави, і цей головний принцип церковно-державних відносин згодом став однією зі статей уже української Конституції. Від часу встановлення радянської влади, народний уряд прийняв ряд законодавчих актів: про секуляризацію церковних земель нарівні з поміщицькими землями; про передачу виховання й освіти з духовного відомства у ведення міністерства

народної освіти та передачі йому також середніх і вищих духовних шкіл, семінарій, академій; про переведення реєстрації актів громадянського стану (народження, шлюбу, розлучення, смерті) з відомства Церкви у відомство державних органів і про ліквідацію інституту військового духівництва; про припинення державного фінансування церковних об'єднань. Не в усіх соціалістичних державах Східної та Центральної Європи було здійснено відокремлення Церкви від Держави. У Конституціях соціалістичних Румунії та Чехословаччини не було пункту про таке відділення. Тут священнослужителі зареєстрованих конфесій отримували зарплату від держави, богословські факультети існували при державних університетах. При цьому влада сповідувала державний атеїзм і досить суворо обмежувала діяльність релігійних угрупувань. У СРСР це відокремлення знаменувало не тільки державний атеїзм, а й гоніння на релігійні громади. У Франції відділення Церкви від держави передбачає, перш за все, створення послідовно світської держави, в якій влада практично повністю ігнорує існування релігійних громад, хоча і не веде з ними війни. Модель, що реалізована у США, як правило, зветься поміркованою. Тут держава підкреслює свій принципово світський характер, однак існує фінансова підтримка церковних шкіл, у збройних силах діє інститут капеланів. У Німеччині, незважаючи на те, що Церква відмежована від держави, фактично існує досить широка співпраця цих двох інституцій, тому німецьку модель визначають як систему кооперації Церкви та держави. У тих країнах, де Церква відділена від держави, ці суспільні інститути підтримують один одного, роблять спільні проекти. Натомість в Україні, держава неохоче користає з допомоги Церкви у вихованні суспільства і сама не прагне допомагати Церквам. Політики відмовилися підтримувати Церкву, окрім тих рідких випадків, коли йдеться про вибори.

Ігор Телішевський

тема номера

Собор

Між екологічною мотивацією та економічною вигодою

Очільникам держав сьогодні не просто обирати між економічними вигодами та вирішенням екологічних проблем. На зміну Кіотському протоколу так і не створено нової «екологічної угоди». Однак, цей непростий вибір - вибір між збільшенням надприбутків дуже багатих і елементарним фізичним існуванням дуже бідних.

еред вашим вікном росте дерево, яке милує ваше око, влітку дає тінь, і взагалі воно вам просто подобається. Одного дня до вас звертаються якісь люди і пропонують 10 гривень за згоду на те, що вони, на цілком законних підставах, зрубають це дерево для своїх потреб. Ви, звісно ж, відмовитеся, можливо, навіть обуритеся. Але люди не відступають, пропонують вам уже 100 гривень. Нізащо не погодитеся? Добре. А що ви скажете про 1000 гривень? 100 тисяч? Ще більше? Можливо, тут ви вже будете відповідати не так категорично? Де та межа, за якою економічна вигода починає переважати нашу любов до природи? Чому економічний розвиток часто означає збільшення шкоди довкіллю? Чи варто від суб’єктів економічних відносин очікувати самообмеження і відповідального ставлення до екології? Основним завданням та основною метою створення підприємств є отримання прибутку для власників/акціонерів. Завдання ставляться, діяльність планується, керівництво наймається – все саме для цього. Отримати максимальний прибуток можна лише двома способами: підвищенням доходу та зниженням видатків. Перша частина – збільшення доходу – вимагає продавати більше та дорожче, друга – витрачати менше, максимально економити. Що це означає для довкілля? З одного боку, підприємства, зайняті у сфері видобутку та

Щоб відвернути глобальну екологічну катастрофу суспільство мусить створити бізнесу «екологічну мотивацію» освоєння природних ресурсів, переробки, виробництва, дистрибуції, зацікавлені більше видобути, викопати, вирубати, розчистити, побудувати, скосити та виловити, переробити, гарно запакувати, швидко перевезти та все продати. З іншого – зекономити на всьому: де можна не платити – не платимо, де можна не відволікатися на «лірику» щодо екології – не будемо (природоохоронні заходи дорого коштують!). Питання збереження природи особливо гостро стоїть у бідних країнах, у країнах, які розвиваються – там, де «не до жиру». Там існує інвестиційний голод,

і споживачі не готові (не лише ментально, а й економічно) платити більше за товар, в ціну якого закладені витрати підприємства на заходи з охорони природи, екологічної безпеки, повернення інвестицій у прогресивні, менш шкідливі для довкілля технології. У цих країнах влада мало контролюється суспільством і не завдає собі клопоту встановити суворі екологічні правила. Якщо такі правила і встановлюються, то контроль за їх дотриманням – символічний і формальний. Зовсім інша ситуація склалася у розвинених країнах, особливо в останні десятиліття. Постіндустріальне, роз-

винуте громадянське суспільство з роками виховало в людях розуміння своїх прав, включно з правом на життя в хорошому і безпечному середовищі. У цих країнах присутнє не лише розуміння самого права, а й знання та можливість це право захистити, законно вплинути на владу та суб’єкти економічної діяльності. Самі підприємства не мають особливої мотивації, щоб витрачати «зайві» гроші на екологічні статті. Хіба що, таке трапляється, коли з економічних (не екологічних!) причин підприємство вирішує замінити старе обладнання чи технологію на нову, прогресивнішу. В останньо-

му випадку покращання екологічної ситуації стає своєрідним «побічним ефектом» інвестиції. Трапляється також, що власник, чи керівник підприємства має особливий сентимент до цієї теми і готовий за власним бажанням піти на додаткові витрати заради збереження озонового шару, врятування від глобального потепління, зменшення шкідливих викидів, заради збереження конкретного дерева, що заважає будівництву нового офісного центру. Щоб відвернути глобальну екологічну катастрофу, суспільство мусить створити бізнесу «екологічну мотивацію». Найперше – че-

тема номера

рез екологічні закони та норми, що приймає та контролює обрана людьми влада. Важливим чинником екологічної свідомості має стати освіта та виховання почуття безпосередньої відповідальності перед собою та своїми дітьми за стан навколишнього середовища. «Навколишнє середовище» – це те, що є навколо нас, те, чим ми дихаємо, в чому живемо, що їмо. А воно – часто їсть нас, бо ми його спотворюємо. Не обов’язково починати з мрій про спасіння тихоокеанських китів чи сельви Амазонії (це далеко й дорого, та й залишиться, думаю, в мріях) – найперше рятуймо те, що поруч. В Україні стільки для цього можливостей. Україна, на жаль, не належить до передових країн, які дійсно піклуються довкіллям. Вона ще й досі є країною, що розвивається і має історично неефективну структуру економіки. Влада тут особливо не заморочується проблемами екології на тлі політичних воєн та вирішення задач швидкого особистого збагачення. Громадянське суспільство, яке перебуває ще у зародку, вже майже навчилося обирати владу, але ще зовсім не вміє контролювати її та диктувати їй свої вимоги. Сьогодні Україна посідає перше місце в Європі за кількістю спожитої енергії на одиницю продукції. Своєю чергою, те незначне покращання екологічної ситуації сталося лише «завдяки» економічній кризі, бо зменшення обсягів виробництва призвело до зменшення об’ємів шкідливих викидів. Зв’язок та взаємовплив економіки та екології – тісний та нерозривний. Але не слід очікувати від економічних суб’єктів самостійних кроків до самообмеження на користь довкілля. Отже, маємо активно будувати повноцінне громадянське суспільство в Україні, економічно наближатися до постіндустріального суспільства та виховати своїх дітей в любові до Богом даної природи.

Ростислав Футало

Екологія в побуті

тому, як ми дбаємо про себе, оточуючих та навколишнє середовище, віддзеркалюється наше ставлення до життя, дарованого Богом. Можна довго сподіватися на те, що політики чи можновладці вирішать усі глобальні екологічні питання, але, як відомо, «світ починається з мене». У полі нашого впливу знаходяться рідні та близькі, друзі та знайомі, тому завжди можна стати хорошим прикладом для цього кола людей. А вже вони далі «пустять кола по воді», впливаючи на своє середовище. Почати екологічне життя, звісно, варто з екології душі, але треба зробити також зміни в нашому побуті. Найперше треба звернути увагу на три основні повсякденні пласти нашого життя: енергозбереження, чистота в домі та відходи. Екологічний ринок в Україні тільки пускає свої пагінці, але при бажанні дружні до довкілля товари можна знайти в спеціальних бутіках чи крамничках та інтернеті (із цим трохи легше). Як правило, товари такого характеру коштують дорожче, але при цьому вони справді натуральні, до того ж – ощадливі. Світло, вода, тепло – це природні ресурси, які

Собор

«Я є життя, що хоче жити серед життя, яке теж хоче жити». Альберт Швейцер

не є безмежними. Для економного ставлення до цих ресурсів, необхідно знати елементарні правила. Замість лампочок розжарювання варто використовувати енергоефективні флюорисцентні лампочки, які служать удесятеро довше та економлять на 25% витрат на електроенергію. Обов’язково вимикайте світло там, де в ньому немає потреби. Для того, щоб економити воду, найперше варто встановити лічильники та поремонтувати всі труби та сантехніку. Варто набирати в чайник води стільки, скільки треба для цього моменту. Краще приймати душ замість ванної, що заощадить час і ресурси. Миття посуду в ємкості, а не під проточною водою дозволить значно зекономити воду. Можна ощадити також, вимикаючи воду під час чищення зубів. Подбайте про утеплення вашої оселі: не випускайте тепло з помешкання, заклейте вікна та позбудьтеся щілин в оселі. Щодо чистоти в помешканні, про яку так дбають українські господині. На жаль, Україна належить до країн, в яких цілком легально продаються миючі засоби та порошки, які містять дуже небезпечний компонент – фосфати.

Фосфати впливають як на наше здоровя, так і на навколишнє середовище. Потрапляючи у водойми, вони викликають «старіння» та «цвітіння» річок та озер, стимулюють розмноження синьо-зелених водоростей. «Цвітуть» та помирають Дніпро і Волга, великі та малі водойми. Тому до миючих засобів треба ставитись особливо ретельно. В Україні є виробник, який створив унікальний у світі продукт – безфосфатні порошки. Можна звернутись також до природних засобів – харчової соди, оцту та води. У митті скляних поверхонь може допомогти розчин оцту (3 столові ложки на 7 літрів води), після цього варто протерти газетою. Меблі ж можна полірувати розчином, який містить 1 частину лимонного соку та 2 частини оливи. Наше суспільство просякнуте культурою споживання. Часто, дуже важко пройти повз красиві обкладинки та упаковки, до того ж – попередньо розрекламовані. Але в такі моменти згадуйте про те, що ви – частина природи, і про те, наскільки прекраснішим буде світ без смітників. Захоронення та зберігання відходів стала однією з найбільших невід-

кладних проблем людства. Зменшивши свій традиційний «шопінг», не купуючи зайвого, ми не лише зменшимо відходи, а й зекономимо гроші. Купуйте товари в економній упаковці, наприклад, замість скляної тари обирайте картонну коробку. Беріть до магазину свою торбинку, яку вже використовували. Деякі речі можна ремонтувати, замість того, щоб викидати на смітник. Пляшки, бляшанки та папір можна здавати на вторинну переробку, що зекономить природні ресурси та гроші. У Західних країнах уже давно стало звичним явищем сортувати сміття: органічне, папір, пластик тощо... Туристам із розвинених країн доводиться довго пояснювати, що в Україні не завжди можна знайти звичайний смітник, не те що спеціальний для роздільного збирання відходів. Але цю ситуацію можемо змінити ми з вами. Розділяючи власними силами сміття у своїй оселі, можна його здавати на вторинну переробку, тим самим піклуючись про ресурси землі. Отже, побудувати суспільство, дружнє до природи, може кожен з нас!

Любов Єремічева

Собор

тема номера

Церква та екологія

Святоотцівський погляд

Рятувати планету сьогодні прагнуть усі. Світові екологічні організації щороку збираються на форуми, анархісти проводять численні акції. Велику увагу екології також приділяють християнські Церкви. Святоотцівське богослов’я розглядає людину як священика, через якого освячується все земне.

Святий Максим Сповідник (580-662) – великий візантійський мислитель, «Тома християнського Сходу». Максим Ісповідник – християнський богослов. Він народився в благородній Константинопольській сім’ї та був секретарем імператора Іраклія. За життя богослов був переслідуваний за сповідування правдивої віри і помер у вигнанні. Шостий Вселенський Собор оправдав Максима, та осудив єресь монотелітства.

ідповідно до суджень св. Максима, храм є частиною космосу, його символічною подобою (саме так будували храми візантійці, особливо починаючи зі зведення собору св. Софії при Юстиніані). Але храм стає храмом, частиною реальності Церкви під час звершення Літургії. Люди є лише людьми зі своїми особливостями, але під час Літургії вони стають єдиними в тому, що всі вони – Божі діти. Істинно слухати і розуміти слова Біблії можливо саме на Літургії – коли смисл цих слів має силу перетворювати душу. Св. Максим говорить про містерію формування нового обличчя «внутрішньої людини», коли слова Біблії усвідомлюються як заповіді для особистого життя. І ця нова людина, із но-

вою свідомістю, сформованою благовістям Святого Письма, може повірити Богові і почати виконувати Його заповіді. Прийнявши рішення виконувати заповіді, людина починає свій шлях духовного життя. Цей шлях спочатку є виключно таємницею перетворення власної душі. Потім людина навчається споглядати світ як священик всесвіту. І тоді вона має вирішити поводитися відповідним чином: так, як ведуть себе в храмі Божому. Людство може правильно ставитися до світу за умови попереднього морального очищення, прямування шляхом святості. Лише зрозумівши, що людське життя – святиня, яка вимагає зовсім іншого ставлення, можна почати і ставитися до природи як храму Божого. Усвідомлення необхідності благоговіння перед природою – це необхідний етап духовного розвитку християнина, який наступає після повного прийняття святості людського життя. Деякі сучасні православні та католицькі теологи ризиковано заявляють про покликання християн «перетворити» світ на Царство Боже («преобразити» його). При цьому часто втрачається розуміння вирішального значення саме Божої допомоги в цих зусиллях людей. Навіть розпочинати власне служіння священик може лише завдяки допомозі Бога Кінцеве перетворення світу взагалі є дією Бога. Св. Максим наголошує на важливості смиренного ставлення людини до свого вселенського покликання. Людина покликана бути священиком всесвіту, але її покликав до цього служіння Бог.

Юрій Чорноморець

Погляд УПЦ МП

Згідно зі Святим Письмом, людина, як вінець Божого творіння, отримала владу над усією землею (Бут. 1 , 28). Ця влада передбачає не лише право на володіння й панування, але й передусім відповідальність перед Богом за всю живу та неживу природу.

«Взяв Господь Бог людину й поселив її в саду Едемському, аби доглядати та берегти його» (Бут. 2, 15). Господь ввів людину в Едемський сад не як простого споживача створених Ним благ, а доручив їй піклуватись про навколишнє середовище. Таким чином, першою заповіддю, яку отримав Адам від Бога, було повеління доглядати та берегти Боже творіння, і лише після того була дана заповідь щодо заборони вживання плодів з дерева пізнання добра і зла (Бут. 2, 16-17). Опікування творінням було покладене на людину саме тому, що вона, володіючи розумом та богоданною свободою, могла і в цьому уподібнюватись Творцю, зберігаючи та примножуючи те, що їй довірив Господь. Така відповідальність передбачає потенційну здатність людини до розумного поводження в користуванні природними ресурсами, та звершення власної діяльності таким способом, який не спричиняв би руйнівних наслідків у екосистемі. Та на превеликий жаль, досвід історичного шляху людини залишається досвідом здебільшого теоретичним. Практика останніх десятиліть показує, що людина не лише не бажає мудро берегти та витрачати безцінні природні ресурси, але й докорінно підриває ідеальний баланс існування всього живого на нашій планеті. Святе Письмо свідчить, що відносини між людиною і природою були порушені ще в доісторичні часи. Причиною цього стало гріхопадіння людини і її відпадіння від Бога (див. Бут. 3). Зародившись в серці людини, гріх згубно вплинув не лише на неї саму, але й на весь навколишній світ. Святий апостол Павло говорить з цього приводу, що внаслідок гріхопадіння все «творіння підкорилося суєті не добровільно, а з волі того, хто його підкорив, у надії, що саме творіння буде визволене від рабства тлінню на свободу слави дітей Божих. Бо знаємо, що все творіння разом стогне і мучиться донині» (Рим. 8. 20-22). Гріхопадіння внесло нищівні зміни в закладений Богом досконалий лад. Людина з захисника та доглядача природи перетворилась на її найпершого ворога. Вся історія людства пронизана на перший погляд незначними, проте цілком придатними для узагальнення фактами, як саме людина поводиться з навколишнім середовищем. Поступальне та методичне винищення природного багатства стали нормальним станом речей, і при тому ніхто особливо не задумується над планомірністю та доцільністю ресурсів, відновити котрі буде неможливо. Таким чином, духовний стан людства і стан навколишнього середовища взаємозв’язані. Особливо чітко це видно в наш час, коли світ одночасно переживає дві кризи – духовну та екологічну. Православна Церква вважає, що екологічні проблеми мають, по суті, антропологічний характер, оскільки вони породжені людиною, а не природою. Тому відповіді на питання, поставлені кризою навколишнього середовища, містяться головним чином в людській душі, а не лише в питаннях економіки, біології, технології чи політики.

Ростислав Воробій

Відділ зовнішніх церковних зв’язків УПЦ

Погляд УПЦ КП Проблема екології, належить до найсерйозніших проблем сучасності. Однією з головних причин забруднення навколишнього середовища є небачене й невиправдане зростання суспільного споживання у високорозвинених країнах, де прагнення до необмеженого достатку і розкоші стало нормою життя. Екологічна криза є наслідком гріхопадіння людей і їх відчуження від Бога. Пояснюючи причину руйнації природи і тваринного світу, ап. Павло говорить: «Створіння з надією чекає з’явлення синів Божих (тобто правед-

них людей), тому що створіння підкорилося суєті (руйнації) не добровільно, а з волі того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння буде визволене від рабства зотління на свободу слави синів Божих. Бо знаємо, що всі істоти стогнуть і мучаться донині; і не тільки вони, а й ми самі» (Рим. 8, 1923). Відвернувшись від Бога, люди забули, що «володарювання» над природою і «панування» над землею, до якого покликана людина за задумом Божим, не означає вседозволеності. Криза душі призвела до екологічної кризи. Відповідь на проблеми на-

вколишнього середовища лежить не стільки в площині економіки, біології, хімії, технології або політики, скільки в людській душі. Вихід з екологічного глухого кута може бути знайдений лише через духовне відродження людей. Люди повинні усвідомити свою відповідальність перед Богом за правильне і виправдане використання природних ресурсів довіреного їм Богом світу.

Владика Євстратій Зоря

Голова Інформаційновидавничого управління (УПЦ КП)

тема номера

Собор

Роль освіти в українській екологічній політиці

до виховання. Діти не стільки слухають, що ви говорите, скільки дивляться на те, що робите ви. Вони вчаться, копіюючи моделі поведінки старших. Тому, крути не крути, та «щоб змінити світ – зміни себе».

Найефективнішим вирішенням екологічної проблеми може стати екологічна освіта. Слід не давати голодному рибу, а навчити голодного ловити рибу. Видатний педагог В. Сухомлинський вважав, що «...дуже важливо не допустити, щоб шкільні двері закрили від свідомості дитини навколишній світ».

ля того щоб в країні була екологічна освіта, має існувати хороша екологічна політика. А в нас із цим проблеми. Не вірите? Тоді: Чому для запобігання глобальної зміни клімату ми зобов’язуємося ЗБІЛЬШИТИ викиди парникових газів? Чому після трьох повеней у Західній Україні ми продовжуємо рубати ліс на Закарпатті та нищити степи південного сходу залісуючи їх (прощавайте, степові байбаки)? Чому природно-заповідний фонд України в 4 рази менший за територію наших же офіційних сміттєзвалищ? І чому, нарешті, студентиекологи не знають ким (і як) вони будуть працювати після отримання диплома?

Ці проблеми постали через значні порушення у формуванні культури на початковому, шкільному етапі. Сьогодні школа дає дуже мало екологічних знань. Деякі аспекти екологічної освіти можна здобути на уроках природознавства, біології, циклу тем в «основах БЖД» у 8 і 10 класах на уроках біології. Навіть ті екологічні знання, які можна отримати в школі, не завжди вдається отримати. Наприклад, курс «основи БЖД» зазвичай ведеться класними керівниками і більша частина уроків проходить «не за темою». Також початкова школа на природознавстві обмежується засвоєнням кругообігу води в природі. Учням треба встигнути навчитись читати, рахувати, а

часу на екологію не вистачає. Завтра. Шкода лише, що завтра ніколи не настане (хоча б тому, що коли прийде завтра, це вже буде сьогодні, а не завтра). Наступне питання – хто говорить про екологічні проблеми учням? Будьхто, але не еколог. Бо нема в нашій базовій середній освіті такого предмета. Відсутність категорії вчителяеколога дає нам шанс втілити в життя іншу модель покращення екологічної культури. Не секрет, що є випускники шкіл, які не досить добре засвоїли певні предмети в школі. Часто в цьому винні вчителі. Другим важливим моментом, що формує у дітей негативне ставлення

до екології, є форма, в якій проводяться так звані місячники з благоустрою. Те, що мало б покращувати ставлення до навколишнього середовища, повністю спаплюжує його. Замість того, щоб розказувати про «чисто не там де прибирають, а там де не смітять» дітей змушують (здебільшого) йти прибирати за кимось, обіцяючи їм за це гарні оцінки або можливість піти з уроків. А потім дивуємось, звідки взялось покоління людей, яке продає свої голоси на виборах та мітингує за гривньогодини, а не за свої переконання. Про який тут культурний та духовний розвиток може йтися? Необхідно змінювати світогляд та підходи

Передумовою ефективного виховання екологічної культури є функціонування при навчальних закладах центрів екологічної освіти, чи як ми їх називаємо – екоклубів. Загальними функціями таких центрів мають бути: накопичення і поширення екологічної інформації та координування всіх видів навчальної та еколого-просвітницької діяльності. А найголовніше – екоклуби зацікавлюють молодь в екологічному русі та власним прикладом учать людство вести дружній до природного середовища спосіб життя. Зрозуміло, що екоклуби можуть накопичувати інформацію, виховувати нові покоління за принципом «рівний рівному» або «діти вчать дітей». Зазвичай діти зацікавлюються роботою екоклубів завдяки отриманню нових знань, вражень та спілкуванню з друзями. Найчастіше це відбувається під час «шкіл у природі» та на виїзних заходах. Дж. Мюїр колись зазначив, що: «День у горах – вартий гори книг». Існування екоклубів дозволить закріпити в суспільстві усвідомлення того, що природні багатства не безмежні. Сучасне суспільство не має права жити за рахунок майбутніх поколінь. Як казав Антуан де Сент-Екзюпері: «Ми не отримуємо у спадщину Землю від пращурів, ми отримуємо її в борг від наших дітей!»

Андрій Хрутьба

інтерв’ю

Собор

Володимир Шеремета:

Руйнуючи довкілля, людина порушує заповідь «Не вбий»

На останню екологічну конференцію ООН до Копенгагену, разом із лідерами світових держав прибула делегація Ватикану. Питання глобальної екологічної катастрофи турбує не лише керівництво зникаючих островів, світові екологічні організації, але й також чи насамперед, Церкву. Про ставлення Української Греко-Католицької Церкви до глобальної екологічної проблеми ми розпитали очільника екологічного бюро УГКЦ Володимира Шеремету.

и є гріхом безвідповідальне ставлення людини до довкілля? Безвідповідальне руйнування природи належить до однієї з найважчих категорій гріхів, а саме, до суспільних гріхів, що кличуть про помсту до неба. Таким чином, Церква ставить цей гріх в один ряд із гріхом навмисного вбивства людини та іншими найтяжчими злочинами проти людини та суспільства. Забруднюючи та руйнуючи довкілля, людина порушує заповідь «Не вбий». При цьому йдеться не тільки про знищення живого світу флори та фауни, про вимирання багатьох біологічних видів чи руйнування цілих екологічних систем. Забруднюючи навколишній світ, людина безпосередньо чи опосередковано наражає на небезпеку своє власне здоров’я та життя, а також життя та здоров’я інших людей. Виснажуючи ресурси планети, які годі відновити, забруднюючи та спустошуючи землю, окремі люди та цілі нації порушують заповідь «Не вкради». Таким чином, вони зазіхають на Божі дари, отримані для спільного користування всього людства, включно з майбутніми поколіннями. Наші нащадки, як і ми, мають право на чисте, здорове та безпечне довкілля.

Що Церква може і має робити для захисту та збереження довкілля? Життя та діяльність Церкви має за мету прославу Бога, спасіння людини та освячення світу. Таке служіння відбувається у трьох основоположних вимірах, а саме у сфері проголошення спасаючого Слова Бога (євангелізація, катехизація), сакраментальнолітургійного життя та практичної діяльності, що є свідченням Віри. Що це конкретно означає? Екологічна катехизація має за мету формування віри в БогаТворця, з якої проростає і глибоке та стійке почуття християнської відповідальності за довкілля, як Божого створіння. У процесі екологічної катехизації вірні дізнаються, що відповідальне ставлення до природи є свідченням християнської віри, а безвідповідальна поведінка людини є гріхом. Головними джерелами екологічної катехизації є Святе Письмо, твори Отців Церкви, а також сучасне соціально-екологічне вчення Церкви. Церква провадить екологічну катехизацію через недільні, святкові чи принагідні проповіді, на уроках християнської етики чи проведенні катехизації різних вікових груп. Священик має розказати правду про БогаТворця і навчити піклуватися про Його дари

природи.

А чи існує екологічний вимір в літургійному служінні Церкви? Говорячи про екологічні компоненти сакраментальнолітургійного життя Церкви, найперше треба згадати святі тайни Євхаристії та Примирення. У перекладі з грецької мови слово «Євхаристія» означає «подяка». У Євхаристії Церква унаочнює, що світ належить Творцеві, і ми з вдячністю передаємо його назад Творцеві за допомогою священичої дії Христа, який є Головою Тіла Церкви. Почуття вдячності Творцеві інтегрує в собі елементи зобов’язання та відповідальної поведінки. Якщо відбувся гріх проти Божого створіння, то необхідна Свята тайна Сповіді. Цілісне примирення з Богом має включати також регулярний екологічний іспит сумління, тобто перевірку своєї повсякденної поведінки у сфері довкілля на її відповідність Божій волі. Сповідь передбачає пробудження жалю за вчинений гріх, а від душпастиря очікується накладення на «екологічного грішника» прикладної покути, яка сприятиме його цілому екологічному наверненню. Під поняттям екологічної дияконії маємо на увазі свідчення християнської віри через

бережливе та відповідальне ставлення до довкілля. Правильна екологічна поведінка є також сповненням заповіді любові до інших людей та майбутніх поколінь, життя яких великою мірою залежатиме від якісного стану планети, яку вони від нас успадкують.

Що означає екологічна дияконія на практиці? Екологічна дияконія може мати безліч проявів, однак одним з її перших принципів є заповідь «Не нашкодь»! Це означає, що вплив нашого життя, професійної діяльності, способу господарювання та проведення дозвілля має бути мінімально шкідливим для довкілля. Похвальними є практичні ініціативи, такі, як підтримання чистоти та озеленення території навколо церковних будівель та установ, закладання та догляд за парохіальним садом чи парком. Наприклад, акції зі збирання вторинної сировини сприяють збереженню природних ресурсів та рятують життя лісу, адже тільки одна тонна макулатури зберігає до 20 дерев. Чи не найбільший потенціал збереження природи знаходиться у сфері нашого повсякденного життя та побуту. Негативне навантаження на довкілля значно може зменшити раціональне використання побуто-

вих приладів, автомобіля, проведення заходів, спрямованих на заощадження тепла, електроенергії та води. Заходи із енергозбереження, попри зменшення витрат природних ресурсів та зниження рівня забруднення довкілля, як правило, мають також позитивний ефект економії домашнього бюджету. Найбільш оптимальною для самопочуття та здоров’я людини є температура 19-20ºС, а для спальних приміщень 16-18ºС. Кожен додатковий градус підвищує витрати теплової енергії та коштів приблизно на 6%. Таким чином, підвищуючи температуру нагрівання нашого помешкання з 19ºС до 20ºС, ми додатково витрачаємо до 30% енергії та коштів, які йдуть на опалення, а відповідно, і на 30% більше спричиняємося до викидів вуглекислого газу та цілої низки хімічних елементів, шкідливих для довкілля та здоров’я людей. Завдяки використанню енергозберігаючих лампочок можна майже в 5 разів зменшити витрати електроенергії для освітлення. Ще один приклад марнотратного використання природних ресурсів – це так звані «невидимі втрати» електроструму, найвідомішим видом яких є споживання енергії в «режимі очікування». У цьому режимі, все більш зростаюче число електроприладів

інтерв’ю

обкрадає наш домашній бюджет, не приносячи практично жодної користі. Це явище має місце при експлуатації телевізорів, відеомагнітофонів, музичних центрів, а також офісної техніки. Загальні щорічні «невидимі втрати» тільки одного українського домашнього господарства становлять від кількох десятків до кількох сотень гривень. Не треба бути великим математиком, щоб уявити, скільки коштує таке марнотратство в економічному та екологічному вимірі в масштабі всієї нашої країни. Як цьому запобігти? Рецепт простий необхідно виключати “режим очікування”, а ще краще від’єднувати електроприлади, які не експлуатуються від мережі. Добрий приклад заохочує до наслідування. У цьому сенсі дуже важливо, щоб повчання про християнську відповідальність за навколишнє середовище підверджувалось добрими прикладами екологічної дияконії душпастирів, як наприклад, їх особистою участю в акціях озеленення, поміркованим використанням автомобіля, наданням переваги велосипеду та пішій ході для долання коротких дистанцій, проведенням заходів по тепло- та енергозбереженню в церковних будівлях та власних помешканнях, роздільному збору побутового сміття тощо.

Які найважливіші екологічні ініціативи УГКЦ? 14 вересня минулого року УГКЦ вперше долучилась до відзначення Дня Творця, який чисельні християнські Церкви святкують як День захисту довкілля. Це свято було започатковане 20 років тому з ініціативи Константинопольського Патріарха

Собор Димитрія І. У спеціальному посланні Патріарх закликав увесь християнський світ щорічно на початку Церковного року об’єднуватись у спільній молитві до Бога-Творця, висловлювати Йому

вдячність за дар життя і поросити вибачення за завдану шкоду. З нагоди Дня Творця, Патріарх Любомир та екологічне бюро видали звернення до вірних. Крім того, у єпархіях відбулися відповідні акції. Наприклад, у Львові напередодні Дня Творця у парку імені Івана Павла ІІ Предстоятель УГКЦ, члени Митрополичого Синоду та міський голова Львова Андрій Садовий висадили саджанці кулеподібної вишні. У той самий час у Києві відбувся Круглий стіл, за участі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України та УГКЦ у партнерстві з Державною екологічною академією післядипломної освіти та управління. Учасники цього заходу спільно шукали шляхи покращення стану довкілля в нашій державі. Варто згадати також видання Бюро УГКЦ з питань екології під назвою «Екологічний дороговказ. Маленькі поради для великих змін». У книзі наводяться поради щодо того, як кожна людина може значною мірою знизити рівень негативного впливу своєї повсякденної діяльності на навколишнє серед-

овище. Виконання наведених р е ко м е н дацій є не тільки запорукою більш е ко л о г і ч н о г о відповідального та здорового способу життя, а й водночас дозволяє робити суттєві фінансові заощадження. Скористатися збірником зможе кожна небайдужа до стану довкілля людина.

Розкажіть про майбутню діяльність екологічного бюро. Найперше ми працюватимемо в освітній площині, тобто поширюватимемо екологічну позицію католицької Церкви. Крім того, ми сприятимемо екологічному вишколу семінаристів, душпастирів, катехитів та вчителів християнської етики. Важливе місце в роботі бюро займуть переклад і видання науковопрактичної літератури з питань екології; співпраця з освітньо-виховними закладами, релігійними та громадськими організаціями, а також з органами державної влади у сфері формування більш відповідального ставлення до довкілля. Сподіваюсь, що у найближчому майбутньому будуть виконані постанови Митрополичого Синоду УГКЦ і в кожній єпархії та екзархаті буде призначено відповідальних з питань екології, які будуть надихати та координувати екологіч-

не життя та діяльність Церкви безпосередньо на місцевому рівні.

Наскільки в УГКЦ на практичному рівні розвинена екологічна культура, зокрема серед духовенства? Рівень екологічної культури є насамперед пов’язаний з рівнем загальної культури людини, рівнем її моральності та духовності. У людини з почуттям самоповаги та поваги до інших не підніметься рука, щоб викинути папірець на землю в громадському місці чи сплюндрувати та перетворити на сміттєзвалище місце відпочинку посеред живої природи. Ще більш екологічною є поведінка віруючої людини, яка усвідомлює відповідальність кожного вчинку перед Богом. На жаль, не рідко нашим вірним бракує належних екологічних знань і вони в добрій вірі чинять малі й великі екологічні гріхи у своїй повсякденній життєдіяльності. Також рівень екологічної культури душпастиря залежить від рівня його виховання та освіти. Сьогодні в програми всіх освітньоформативних закладів УГКЦ включені питання відповідального ставлення до природи, що суттєво впливає на формування екологічної культури. Як правило, дані теми розглядаються в контексті соціальної етики, або біоетики, а в Івано-Франківській теологічній академії десятий рік поспіль для

майбутніх душпастирів, катехитів та вчителів християнської етики читається спеціальний курс Богословської екологічної етики.

Які можливості має Церква для участі в українських чи міжнародних екологічних програмах? Ще кілька років тому УГКЦ долучилася до процесу екологічних консультацій Ради Єпископських Конференцій Європи. Мета цих консультацій – узгодити стратегію і тактику природоохоронної діяльності Католицької Церкви в Європі. Сьогодні зроблені перші кроки налагодження співпраці в освітньоформативній сфері екологічного спрямування з окремими вищими навчальними закладами. Відбулось декілька наукових конференцій, на яких розглядалося питання ролі Церков у справі охорони природи та сприяння сталому розвитку суспільства. Сьогодні існують добрі приклади підтримки екологічних проектів Церковними благодійними фондами. Наприклад, організація Реновабіс допомогла відновити гідроелектро станцію при монастирі Чину Святого Василія Великого в м. Бучачі на Тернопільщині, що буде сприяти збереженню довкілля, зробить вагомий внесок для забезпечення монастиря енергією, а також вивільнить кошти для соціальних проектів.

Собор

Всі �� люди мріють бути щасливими, але проходить час і омріяне щастя для багатьох з нас залишається лише мрією. І часто люди на схилі літ з гіркотою усвідомлюють своє життя, як життя нездійсненних можливостей. ЧОМУ ТАК? Чому щастя таке примарне? Чому наші мрії про повну чашу щастя так рідко здійснюються?

либоко задумуючись над такою сумною правдою життя, починаєш розуміти, що не там ми це щастя шукаємо і, взагалі, НЕ ТЕ ми за щастя маємо. Щастя не в грошах, не в славі, не у владі, адже найчастіше ми бажаємо один одному міцного здоров’я. Але чи справді ми усвідомлюємо, що таке здоров’я і що потрібно робити для того, щоб наше здоров’я дійсно було міцним? Хоча здоров’я і вважається найбільшою цінністю людини, воно не може бути самоціллю. Здоров’я є лиш одним із засобів розкриття, розвитку і реалізації нашого духовноінтелектуального потенціалу, яким об-

виховання

Компас на шляху здійснення можливостей

дарував нас Господь, створюючи людину по образу Своєму. А створення людини по образу Божому означає не що інакше, як залучення нас до співтворіння нової сутності життя і повної реалізації власних здібностей. І це є ЩАСТЯ – люблячи, повністю реалізувати свої здібності. Найчастіше говорять, що здоров’я це є рівновага між тілом і душею. Також слушно вважають, що здоров’я це правильне функціонування усіх органів і систем людського організму. Однак, здоров’я це – насамперед відповідність стану нашої душі і тіла до стану «ідеальної людини», яку сотворив Господь для виконання покладеної на неї місії. Отже, варто говорити

про духовне та тілесне здоров’я. Духовне здоров’я це – стан усвідомлення людиною її Божественного походження, розуміння нею своїх обов’язків перед Богом і людьми, перед самою собою і перед природою, а також відчуття своєї відповідальності за якомога повніше виконання цих обов’язків. Господь на рівні підсвідомості вклав нам правила нашого поводження і наші обов’язки разом із здібностями для їх виконання, однак для успішного використання їх має відбутися процес усвідомлення. В процесі нашого духовного виховання ми зможемо розкрити і розвинути наш духовно – інтелектуальний потенціал, і його реалізувати. А для належного виконання наших

обов’язків та гідного шляхетного поводження потрібна практика глибоко духовного життя. Таким чином, можемо сказати, що духовне здоров’я створюється двома факторами – духовним вихованням і духовною практикою. Духовне виховання має декілька складових: морально-релігійне виховання, естетичне виховання, народознавче виховання та інтелектуальне виховання. Якомога глибше усвідомлення сутностей кожної складової духовного виховання та їх гармонійне взаємопов’язання впродовж виховного процесу розвине до надзвичайно високого рівня духовно – інтелектуальний потенціал людини. Остаточною ціллю є стати новою високодуховною

людиною, по образу і подобі Христа.

Морально-релігійне виховання

Мораль, як відомо, це норми нашої поведінки, закладені в наші душі нашим Творцем. Наші духовні вчинки повинні бути пронизані любов’ю до всіх людей, турботою про них, співчуттям і співстражданням, поблажливістю і терпимістю, скромністю і великодушністю. Відразу стати високоморальною людиною неможливо, для цього потрібна тривала робота над собою, вироблення самодисципліни. І якраз в моральному вдосконаленні нам допоможе релігійне виховання. Першою ознакою духовного здоров’я є усвідомлення свого Божественного

виховання

походження, а також усвідомлення своєї відповідальності перед нашим Творцем за покладені на нас обов’язки. Обов’язки перед Богом виражені обов’язками перед людьми, перед самим собою, перед природою. Особливі наші обов’язки перед усіма тими, хто загинув у боротьбі за Україну та перед тими, хто був знищений голодоморами і гулагами. Адже ми тепер повинні працювати і за тих, хто за нас тепер молиться з небес. Непросто усвідомити усі ці видимі й невидимі обов’язки. Ще складніше їх виконувати, бо для цього потрібний потужний духовний потенціал. Будь-який успіх, справжній успіх, вимагає терпеливої тривалої роботи. Працюючи над своїм духовним розвитком, необхідно відійти від зацикленості над самим собою, потрібно просто зрозуміти, що інтереси інших не менш важливі, ніж наші власні. Всі наші вчинки мають справжню цінність лише тоді, коли вони продиктовані турботою про інших. Шлях духовного вдосконалення це – шлях співпраці з Творцем, це шлях зростання в Любові, а значить шлях до нашого Щастя. Наш справжній життєвий успіх це є лише той успіх, який сповнений у повній відповідності до слів Господньої молитви: «Нехай буде воля ТВОЯ!»

Естетичне виховання

Естетичне виховання можна розділити на естетику побуту, сприймання краси природи, сприймання творів мистецтва і художньої творчості у різних її видах. Естетика побуту розвиває уміння облаштовувати своє житло. Спільне ж творіння домашнього затишку позитивно впливає на гармонізацію стосунків в сімї. А коли в естетику побуту включаються гарна і зручна одежа, охайний зовнішній вигляд членів сім’ї, елементи народної традиції, як от вишивані рушники і вишивані сорочки, писанки і свічники, поливане начиння з народним орнаментом, тоді наше життя допо-

Собор

внюється ще й особливим родовим теплом, яке передається з покоління в покоління. Естетика сприймання краси природи повинна бути пов’язаною з вихованням почуття відповідальності за природу, за здоров’я Землі, її степів і лісів, річок і озер, гір і боліт. Виховання благоговійного ставлення до Природи не менш важливе, ніж виховання

наснагу до творіння добра. На жаль, є багато взірців сучасної музики і пісень, котрі ведуть прямою дорогою до зла. Стараймося їх уникати.

Народознавче виховання

Народознавче виховання є також надзвичайно впливовим у духовному вихованні людини. Пізнання своєї історії,

ватися дивовижні речі, котрі освячують твою належність до твого народу, до рідної землі, дають наснагу до творчого прояву твоєї сутності. Адже завдяки цьому Божественному дару, рідній мові, формується національна культура, спілкуються покоління з поколіннями, людина спілкується з людиною і,що найголовніше, людина спілкується з БО-

Першою ознакою духовного здоров’я є усвідомлення свого Божественного походження, а також усвідомлення своєї відповідальності перед нашим Творцем за покладені на нас обов’язки благоговійного ставлення до Людини. Бо ми і природа – одно ціле, ми – творіння Боже! Краще і повніше про красу природи, ніж цими словами Ліни Костенко, не можна сказати: Буває часом сліпну від краси, Спинюсь, не тямлю, що воно за диво! Оці степи, це небо, ці ліси – Усе так гарно, чисто, незрадливо. Усе,як є – дорога, явори... Усе моє – все зветься УКРАЇНА! ТАКА краса – висока і нетлінна, Що хоч спинись і з Богом говори! Надзвичайно важливою складовою естетичного виховання є вироблення здорового смаку до творів мистецтва, а також до традиційних народних ремесел. Розуміти і відчувати красу художнього слова, малярства і скульптури, архітектури і музики означає витончувати свою душу і тим самим підносити її до Бога. З поміж усіх видів художньої творчості музика є особливо важливою для естетичного виховання людини. Класична, народна музика і пісні, гарні популярні пісні і музичні твори надають

культури свого народу, загальнонародних і родових традицій є дуже важливими для виховання любові до своєї землі, до свого народу, бо лише у такій любові можна творити національну державу і з гідністю сприймати усі цивілізаційні виклики. А збереження своєї національної особливості необхідне для творіння цілісної мозаїки усіх націй Землі. У контексті народознавчого виховання особливо важливим є розвиток мовної культури громадянина. Великий Іван Франко у пролозі до поеми «Мойсей» промовив фантастично сильно: О, якби пісню вдать палку, вітхненну, Що міліони порива з собою, Окрилює, веде на путь спасенну! Мова – душа народу. Таке високе визначення важливості МОВИ просто зобов’язує ставитися до рідної мови зі святобливою увагою і пошаною. А пошану до мови потрібно виявляти постійним поглибленням її пізнання. При зануренні у глибинні пласти рідної мови починають відкри-

ГОМ! Мова – генетичний код нації! На жаль, справи з нашою рідною мовою – не найкращі. Переважна частина людей говорить суржиком, вживає слова-покручі: «тіпа, блін» тощо. Тепер усюди звучать матюки, особливо, в середовищі молоді. Матюк – надзвичайне зло як в духовному, так і в фізичному плані. Матюкаючись, ми не тільки зневажаємо образ Божий в нас самих, але й зневажаємо САМОГО БОГА! Руйнуючи нашу душу, матюк руйнує також наше тіло. Наркоманія, алкоголізм, онкозахворювання, туберкульоз, психічні розлади, депресія - ось далеко не повний перелік хвороб, пов’язаних з демонічним впливом «матюкальних» слів. Учені вже давно довели, що матюки деформують людські і рослинні гени. Численними дослідами було показано, що «обматюковане» насіння або не проросте, або з нього виростуть здеформовані рослини. Навпаки, молитва, доброзичливі, лагідні слова не тільки благотворно впливають на людину, але й цілюще впливають на природу. В Японії під проводом вченого Масару Емото група вірних кілька днів

молилася над загниваючим озером, в результаті чого озеро очистилося. Цей дивовижний факт офіційно задокументований.

Інтелектуальне виховання

Інтелектуальна складова є повноцінною складовою духовного розвитку. Господь сотворив нас своїми співтворцями, а творіння культурних надбань Цивілізації є неможливим без розвинутого інтелекту. Великий німецький філософ Іммануїл Кант говорив: «Дві речі сповнюють мою душу завжди новим і щоразу сильнішим подивом і благоговінням,чим частіше і довше ми над ним розмірковуємо – це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені». Над нами – міріади міріад зірок, а нас, людей, відносно невелика кількість, якихось кілька мільярдів. Що це є порівняно до нескінчених міріад?! Тож яке велике покликання має Людина, коли має пізнавати ВСЕСВІТ! Адже Господь сотворив нас для пізнання Його через пізнання всього Ним сотвореного. Треба також задуматися над нашим тілом. Яке воно, наше тіло, є безкінечно складне. Наші клітини, внутрішні органи, усі різноманітні системи людського організму – така надзвичайна складність і гармонійна впорядкованість також говорить про відповідно високе наше призначення. А якщо наше призначення таке високе, то і відповідні можливості ми повинні мати, тобто повинні мати відповідний духовноінтелектуальний потенціал. Саме в такому контексті тепер можна говорити і про тілесне здоров’я. Адже тілесне здоров’я (про нього буде розмова в наступній статті), крім створення естетичної цінності. забезпечує нам гарантовану реалізацію нашого духовноінтелектуального потенціалу.

Богдан Максимович

виховання

Собор

Сила прикладу в молитві

дові діти, – скажете ви. Без сумніву, і дяка за це Господу! Та справа в тому, що виростають вони такими лише тоді, коли зустрінуть у житті людину, яка подасть добрий приклад. Але якщо не зустрінуть? І таке буває частіше? Чи не задумувалися ви про те, чому з’являються династії лікарів, учителів та економістів? Чому найчастіше в дитинстві малеча мріє оволодіти такою самою професією, як мама, тато, бабуся чи дідусь? Або, полюбивши вчителя першого класу, впевнено повідомляють: «Хочу бути такою, як Ірина Володимирівна!»? Усе просто – діти бачать дорослих, які задоволені своїми уміннями та роботою, а це для них ще єдиний рецепт щасливого життя. Перш ніж думати, як привчити дитину до ранкової та вечірньої молитви, просто берімо її на руки, коли щоранку і щовечора наша сім’я молитиметься. І з часом маленькі християни самі нагадуватимуть – час помолитися.

У щасливих батьків народжуються та підростають щасливі діти, – в цьому ми твердо переконалися, ступивши на першу сходинку, що веде до наших дітей та вихованців. Яких же змін потребує від нас наступний крок?

абравши в Інтернеті слово «виховання», зіткнемося з величезною кількістю інформації про давні та сучасні методи й прийоми виховного процесу. І все ж, уважно проаналізувавши матеріал, зрозуміємо, що слово «виховання» є майже синонімом «власного прикладу» батьків та вихователів.

Мама не може навчити дитину акуратно складати іграшки, якщо на її власній полиці з одягом – суцільний безлад. Батько не навчить сина поважати жінку, якщо сам у його присутності ображатиме маму. Учитель, що завжди запізнюється і забуває про обіцянки, напевне не привчить вихованців до дисципліни. Але ж

«Привіт, мій любий Боже! Доброго ранку! Подаруй мені і моїм батькам гарний день!»

Не можна вимагати від дітей «зубрити» традиційно укладені молитви, адже тоді вони звикнуть молитися, повторюючи напам’ять в основному чужі для них слова. Коли ж навчимо їх розповідати про себе все, що турбує та тішить, тоді допоможемо пізнати їм, що молитися – означає відповідати на поклик Бога, на Його любов. Діти краще від дорослих відчувають під час молитви, що Бог є не високо за хмарами чи на іншій планеті, а „є тут” – поміж нас, у серденьку.

Варто заохочувати найменших до молитви своїми словами, відштовхнувшись від основних доступних їм понять вдячності, довіри та взаємної любові: «Привіт, мій любий Боже! Доброго ранку! Подаруй мені у дітей в’язнів та наркоманів також виростають чу- і моїм батькам гарний

виховання

день!» Вечірні молитви – це ті молитви, з якими діти найбільше знайомі – церковні або дитячі римовані. Та не слід перетворювати їх лише у молитви-прохання про захист уночі. Вечірня молитва, до якої збираються всі разом (батьки

Собор і діти), повинна охоплювати враження, пережиті упродовж дня, і впроваджувати їх у розмову з Богом. Дитина вчиться роздумувати над прожитим днем, відчувати близькість Бога. Дуже добре, якщо ця сімейна спільна молитва відбувається вголос:

тато просить вибачення в Господа за те, що несправедливо розізлився на Василька і підняв голос на маму; мамі прикро, що пообіцяла Василькові погуляти разом, але задивилась телевізор і забула; а Василько просить вибачення за те, що вима-

гав у тата купити нову іграшку. Опісля батько дякує за чудовий день і покращення здоров’я дідуся, мама – за успіхи на роботі, яких вдалося досягти, а Василько? Діти люблять дякувати Господеві, Богородиці і ангелятам за все на світі: і за чемну маму, і за

Покажіть і підкажіть

Покажіть і підкажіть – ось два основні поняття, про які не можна забувати, навчаючи дитину християнським цінностям! Напевно, часто сумніваємося в тому, чи не розучимо дитину бути самостійною, коли постійно даватимемо поради з власного досвіду. Але не варто плутати поняття «поради» чи життєвої «підказки» з надмірною опікою. Діти у будь-якому віці потребуватимуть відвертих розмов з тими доросли-

ми, які вважатимуть їх за «своїх». «Та що ти у цьому ро-

на поведінку Степана – у нього ніколи немає таких проблем з навчан-

Не варто плутати поняття «поради» чи життєвої «підказки» з надмірною опікою зумієш?.. Не сунь носа, куди не слід!.. Подивися

ням, як у тебе», – чують діти від дорослих. Але

ми б ніколи не хотіли почути від «шефа», що своїми примітивними досягненнями навіть не дотягуємо до Андрія із сусіднього офісу. Обурюють також ті моменти, коли від нас щось приховують або вважають за непотрібне розповідати. А що в такі моменти відчувають діти? Адже їхні відчуття значно глибші і їхня «філософія» називає подібні речі поняттям «не люблять!». Малюк дорослішає і настає той момент, коли він каже «Я сам». Так, тоді його спроби щось зробити ще недосконалі і часто – неуспішні. Нам одразу хочеться втрутитися: забрати горнятко і помити самим, взяти пензлика і біля незрозумілих каракуль домалювати чудову квіточку – ось так повинно бути! У таких моментах ми вказуємо на помилки, говоримо, як правильно і критикуємо. У відповідь на таку поведінку батьків діти бунтують, ображаються, втрачають бажання удосконалювати свої вміння і перестають вірити в себе. Адже їм треба було просто підказати (без образ і критики), похвалити за вже досягнуте і заохотити – навчити боротися за підкорення вершин.

новий самокат! Після таких щоденних молитов Василько у підлітковому віці матиме значно менший шанс повірити в те, що його ніхто не любить і не чує. Адже навіть після непорозуміння з батьками, з ним буде Бог та молитва.

Правила успішної співпраці з дитиною

Допомагайте дитині тільки тоді, коли вона вас про це просить. Своїм невтручанням ви дасте зрозуміти, що вірите в її сили: «Я радий, що ти можеш це зробити сам».

Якщо дитина просить про допомогу – не відмовляйтеся. Але запам’ятайте золоті слова, з якими слід розпочинати будьяку спільну роботу – «ДАВАЙ РАЗОМ!», але не: «Давай допоможу!», «Дай, я сам», «Тобі ще важко, дай мені».

Дайте дитині можливість зустрітися з невдачами чи поразками та самостійно проаналізувати їхні причини – це не ваша справа і не ваша відповідальність.

Заохочуйте дитину до молитви перед початком праці – «Господи, благослови» та після закінчення – «Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі!»

Наталія Сиротич,

дитячий педагогпсихолог

Дитячі драми біля мами Андрійко (3 рочки) запитує маму: - Мамусю, а можеш мені купити чіпси? - Вони шкідливі. Я тобі вже говорила, що це хімія. - А сухарики? - Також хімія. - А соки? - А соки корисні. Хочеш,

купимо фруктів, і я тобі зроблю сік? - Ні, мамусю, щось так хімії хочеться… Друг Іванкового тата зайшов у гості. - Іванку, а скільки років тобі і твоїй сестричці? - Мені, лікарю, п’ять, а сестричці, медсестрі, три!

Мама читає синові (4 рочки) Новий Завіт, розповідь про Хрещення Ісуса Христа. Син захоплено слухає, повторює слова «Це Син мій улюблений», із розумінням киває голівкою. - Гарний уривок, правда? – запитує мама. - Правда. - Бачиш, ми з нього мо-

жемо добре зрозуміти, чиїм Сином був Ісус. - Так. - То скажи мені, будь ласка, Ісус – це Син кого? - Голуба! – радісно відповідає син. Чотирирічна Галинка спостерігає за тим, як мама замітає

на кухні: - Мамусю, ти у мене така…, така…, ну справжня прибиральниця!

богослов’я

Собор

Іконографія розп’яття Христа у християнському мистецтві

Незалежно від конфесійної приналеженості, майже всі християни вважають хрест основним символом свого віросповідання. У церковному календарі є декілька свят присвячених хресту – Свято Воздвиження Чесного Хреста, Хрестопоклонна Неділя у третю неділю Великого Посту, Віднайдення Хреста Господнього. Така увага до хреста вплинула на розвиток іконографії символу та розмаїття його інтерпретацій.

нак хреста зустрічається серед найдавніших пам’яток християнського мистецтва (наприклад, на ранньо-християнських саркофагах). Хрест об’являється імператору Константину напередедодні битви при міланському мості. Вважається, що це видіння вплинуло на про-

голошення Міланського едикту, згідно з яким християни змогли вільно сповідувати свою релігію в Римській імперії. На той час знак хреста мав радще опосередковане відношення до розп’яття. Хрест у ранньохристиянському мистецтві функці-

онував передусім як монограма імені Ісуса Христа (ХР). Перші зображення розп’ятого на хресті Ісуса з’являються лише у V ст. У багатьох слов’янських мовах між словами «хрест» та «Христос» існує фонетична близькість. У період формування богословської лексики знак хреста тісно

пов’язувався саме з особою Христа. Чому ж такий знайомий нам образ Розп’ятого не з’являється у ранньохристиянському мистецтві? Така ситуація вмотивована декількома причинами. По-перше, у ранніх століттях християнства все ще стояло питання про те, чи мож-

на зображати Христа (Бога)? А якщо можна, то як? Ґрунтовні богословські відповіді на ці питання формуються тільки у VII – VIII ст. у творах Йоана Дамаскина і Теодора Студита. Другою причиною уникання зображеннь розп’ятого Христа є римська практика розпинати злочинців. Розп’яття, як спосіб

богослов’я

страти, було відмінене тільки наприкінці ІV ст. за імператора Теодозія. Отже, для ранніх християн зображати розіп’ятого Христа все ще означало представляти Його злочинцем. Перші розп’яття зустрічаємо серед пам’яток VІ – VІІ ст. (наприклад, релікварій з Sancta Sanctorum у Ватіканському музеї, фреска у церкві Санта Марія Антіква в Римі). Ці зображення суттєво відрізняються від звичних для нас розп’ятть. Ісус одягнений у довгу тогу, немов би стоїть, а не висить на хресті. Отож, ці перші зображення майже метафорично вказують на Христову смерть і уникають реалістичного представлення цієї події. Зображення нагого тіла Христа з’являються тільки на розп’яттях Х ст. Одне з найцікавіших розп’ятть такого типу зберігається сьогодні у Кьольнському соборі в Німеччині. До Кьольну з Константинополя його привіз єпископ Герон у 971 р. Саме це розп’яття стало основним зразком для численних скульптурних зображеннь розп’ятого Христа, що їх можна побачити у римо-католицьких храмах сьогодні. Ці великі розп’яття звичайно розміщені під склепінням, перед святилищем. Поступово реалізм зображення Христової смерті набуває більш драматичних рис. У західноєвропейській культурі розп’яття представляє не лише смерть, а й також страсті Христові. Тіло розіп’ятого часто представлено закривавленим, особливий наголос робиться на Христових ранах (наприклад, ізенгаймський вівтар Матіаса Грюневальда). У пізньому середньовіччі з’являються розп’яття, на яких ноги Христа прибиті одним цвяхом. Згодом саме цей тип розп’яття стане найбільш поширеним у мистецтві римо-католицької Церкви. Тоді як в Західній Європі від пізнього середньовіччя продовжує

розвиватись традиція скульптурного зображення розп’яття, у Візантії, на Балканах та на Русі тема розп’яття розвивається передусім в іконописі. В системі оздоблення православного храму, розп’яття з пристоячими Іваном, Лонгином та обидвома Маріями, традиційно встановлюється у верхній частині іконостасу. На Балканах можна побачити особливо величні зображення розп’яття. Вони переважають над рядами ікон, розміщеними у нижній частині іконостасу. У християнському мистецтві Вірменії, Сирії та Ефіопії мотив розп’яття зустрічається рідко. Вірменські хрести (хачкари) із зображенням розіп’ятого Христа з’являються лише в ХІІІ ст. Тут зображення хреста не несе в собі жодного драматизму і асоціюється головно з Воскресінням. Хрест без зображення Розп’ятого означає, що «Його немає тут, Він воскрес» (Мт. 28, 5). Католицька та православна іконогафії розп’яття мають декілька відмінностей. Шукаючи конфесійних різниць, представники різних конфесій закидають одні одним неправильність зображення Розп’ятого. Однак, розп’яття Христа не може бути ілюстрацією з підручника історії. Цей образ візуально представляє не лише історичний факт, а найперше богословську правду про Христа! Різні традиції представлення цієї події вказують радше на її багатовимірність та глибину. Христова смерть – це драматизм смерті, але разом з тим надія на воскресіння. Вдивляючись у розп’яття, не шукаймо конфесійних відмінностей чи історичних неточностей, але знаходьмо в ньому місце об’явлення Бога і Чоловіка.

Маркіян Філевич,

Викладач кафедри богослов’я Українського Католицького Університету Спеціаліст у ділянці богослов’я сакрального мистецтва

Факт Воскресіння Ісуса Христа

Собор

Основними джерелами, які засвідчують факт Воскресіння Христа є чотири Євангелія та послання апостола Павла. Пасхальний ранок настільки багатий подіями, що на перший погляд важко узгодити всі моменти, які описані в Євангеліях. Тож подаємо спробу узгодити основні події Великодня: 1. Зустріч жінокмироносиць, які на світанку йдуть до гробу, щоб намастити тіло Ісуса пахощами та бідкаються (отже, не побачили сторожі), хто відвалить камінь від гробу (Мт 28:1-3; Мк 16:1-3; Лк 24:1; Ів 20:1). 2. Ангел, своєю ясністю налякав охоронців і ті кинулись тікати, відтак відвалив камінь від гробу і сів не на нього, але вище (epano autou) каменя (Мт 28:2-4). 3. Марія Магдалина, Марія, мати Якова, та Соломія, підійшовши до гробу, побачили камінь відвалений від гробу.

з першою групою жінок, побачили пустий гріб та були попередженні двома (!) ангелами, що Ісус воскрес, як і передбачав (Лк 24:10). 6. Незабаром після цього Петро та Іван, яким все розповіла Марія Магдалина, прибули до гробу, і знайшли полотно в такому положенні, що виключало будь-які припущення, що тіло могли викрасти. Коли апостол Іван зауважив це, то увірував (Ів 20:310). 7. Марія Магдалина повертається до гробу і бачить двох ангелів всередині, а потім і самого Ісуса (Ів 20:11-16; Мк 16:9). 8. Дві групи благочести-

Про факт Воскресіння Христового свідчить більше 500 свідків Тоді Марія Магдалина негайно повертається повідомити апостолів (Мк 16:4; Лк 24:2, Ів 20:1-2). 4. Інші дві жінки увійшли до гробу, де побачили ангела (одного) вже всередині (!), який, показуючи їм похоронні полотна, розповідає про воскресіння Христа та просить їх піти і розповісти Його учням та Петрові про воскресіння Христа та про те, що він (воскреслий Христос) їх випередить у Галилеї (Мт 28:5-7; Мк 16:5-7). 5. Інша група жінок також прийшла до гробу, де, ймовірно, зустрілася

вих жінок, які були біля гробу, після повернення в місто, розповідають свою історію та стверджують, що апостоли побачать Його в Галілеї (Мт 28:8-10; Мк 16:8). 9. Апостоли не ймуть їм віри (Мк 16:10-11; Лк 24:9-11). 10. Ісус з’являється двом учням по дорозі в Емаус, і вони в цей же день повернуться до Єрусалиму і розповідають все апостолам (Мк 16:12-13, Лк 24:13-35). 11. В контексті емауської події Лука згадує про те, що воскреслий Христос з’явився апостолу Петру (Лк 24:34).

12. Відразу після повернення учнів з Емаусу, Ісус з’являється всім апостолам, крім Томи. (Мк 16:14, Лк 24:36-43; Ів 20:19-25). Які б не були екзегетичні точки зору щодо кількості благочестивих жінок та ангелів при гробі, євангелисти однозгідні в тому, що Христос воскрес та об’явився багатьом людям. Згідно з Матеєм, Христос з’явився святим жінкам та учням на горі в Галілеї. Згідно з Марком, він з’явився Марії Магдалині, двом учням в Емаусі, одинадцятьом перед Вознесінням на небо. Згідно з Лукою, Він з’явився учням по дорозі в Емаус, Петрові та учням, зібраних у Єрусалимі. Згідно з Іваном, Ісус явився Марії Магдалині, десятьом апостолам в неділю Пасхи, одинадцятьом через тиждень після Пасхи та сімом на Тиверіадському морі. Апостол Павло перераховує ще ряд з’явлень Ісуса після Воскресіння, він з’явився Петру, одинадцятьом апостолам, більш ніж 500 братам, багато з яких були ще живі в той час, коли писав Павло (60-ті роки І ст.), апостолу Якову, і, нарешті, самому Павлові (1 Кор 15:3-8). З євангельський оповідей бачимо, що про факт Воскресіння Христового свідчить більш ніж 500 свідків, які святістю свого життя та смертю доказували віру в Христове воскресіння.

Яків Тис

ьогодні пиво популяризується як слабоалкогольний малошкідливий напій. Натомість вчені, які досліджують проблему алкоголізму, вважають всі алкогольні напої шкідливими. За останні роки вміст алкоголю в пиві досягає в деяких сортах 14 %, а навіть і більше, тобто досягає рівня спирту, який є у винах. З точки зору пересічної людини, пивний алкоголізм менш небезпечний, ніж винний чи горілчаний. Насправді наслідки всіх алкоголізмів однакові. В ХІХ ст. англійці, борючись з алкоголізмом, вирішили витіснити міцні алкогольні напої пивом. Проте вживання пива тільки поглибило пияцтво і невдовзі «пивний закон» відмінили. По шкідливості для організму пиво може зрівнятися тільки з самогоном. У процесі спиртового бродіння і в

здоров’я

Собор

Пиво! Пити

Пивний алкоголізм

пиві, і в самогоні в повному об’ємі зберігаються супутні алкоголю отруйні сполуки – побічні продукти бродіння. Це альдегіди, сивушні масла, метанол, ефіри. Їхній вміст в пиві в десятки і сотні разів перевищує рівень їх доп у с т и м о ї концентрації в горілці, отриманій зі спирту високої очистки! Пивний алкоголізм розвивається непомітно, але п о тім

Статистика

відразу переходить у важку форму. Перша ознака звикання - відсутність рвотного рефлексу при передозуванні. Отже, перший природний захист зламано. Якщо людина, перевищуючи дозу, майже не п’яніє, не соромиться вживати спиртне в громадських місцях, разом з випадковими знайомими і наодинці це теж ознаки залежності. Дослі-

дження, проведені в багатьох країнах, свідчать, що хронічний алкоголізм розвивається в 3-4 рази швидше від вживання пива, ніж від міцних алкогольних напоїв. Загальне захоплення продукцією пивоварів привело до того, що проблеми з алкоголем виникають вже в 14-15річному віці. Згідно зі словами головного нарколога Міністерства охорони здоров’я України Анатолія Вієвського, сьогодні в Україні багато дітей вже 12-13-ти років щодня вживають алкогольні напої. У немовлят, батьки котрих - алкоголіки, спостерігаються тремтіння, посилена напруженість м’язів, розлади сну, загальне ослаблення, плаксивість. Смертність серед таких дітей у 5 разів вища. Алкоголізмом батьків викликано також 60% випадків розумової відсталості дітей.

Факти

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, нормою вважається вживання не більше 0,33 л пива в день. У жінок при регулярному і істотному її перевищенні алкоголізм може розвинутися вже через півроку, але типовіший термін - два-три роки. Чоловіки впадають в залежність за шість років.

Першими пиво почали варити валилонці ще 6000 р. до н. Хр. У Шумері, Вавилоні та Ассирії знали більш, як 70 видів пива. В Єгипті пиво почали варити приблизно 2800 р. до н. Хр. У Китаї варили рисове пиво, а в Північній Америці – із кукурудзи.

За останні десять років пивних алкоголіків в Україні стало вдесятеро більше. На зростання пивного буму, на думку наркологів, вплинув міф про безпеку пива і його відносну користь. У залежність все частіше потрапляють підлітки.

Популярний вираз «рідкий хліб» знали у древньому Єгипті та Вавилоні. Хміль до пива почали додавати тільки в Середньовіччі. Пиво із властивим йому сьогодні смаком з’явилося у ХІІІ ст.

здоров’я

чи не пити?

Собор

Підготував о. Роман Сиротич

З історії медицини

Починаючи із стародавніх шумерів, лікарі прописували полоскання рота і вживання теплого пива для лікування зубного болю. В середньовіччі пиво слугувало засобом вигнання каменів з нирок і лікування виснаження: розтирали стомлені ноги пивом після дальньої дороги. У XVI ст. знаменитий Парацельс лікував хвороби печінки папоротевим пивом, а захворювання дихальних шляхів пивом з шавлії. Як маски і натирання пиво використовувалося в середньовічній косметології для омолоджування шкіри. У XVIII і початку XIX ст. більшість ліків в лікарнях приймалися тільки з пивом. Як тонізуючий, дезинфікуючий і загальнозміцнюючий напій пиво давали видужуючим хворим в лікарнях Петербургу аж до середини XIX ст.

Шлунок Пиво подразнює і отруює слизову стравоходу, шлунка і кишківника. При регуляному вживані пінного напою залози, що розташовані у стінках шлунка і виробляють шлунковий сік, спочатку виділяють багато слизу, а потім атрофуються. Печінка Алкоголь є головним ворогом печінки, головна функція якої – очищення організму. Пиво порушує її антитоксичну функцію. Печінка перестає бути бар’єром для інших сильнодіючих і отруйних речовин. Часте вживання пива може розвинути запальні процеси і навіть викликати гепатит та цироз печінки. Шкідливий вплив

Вплив на організм

пиво має і на підшлункову залозу: пригнічується виділення ферментів та порушується природній процес розщеплення поживних речовин. Нирки Головне завдання нирок – підтримання по стійного внутрішнього середовища організму. Вони беруть участь у регуляції водноелектролітного балансу і кислотного складу організму. Пиво вимиває з організму важливі «будматеріали» – мікро- і

макроелементи, особливо калій, магній і вітамін С. У разі дефіциту калію відбуваються зриви серцевого ритму, з’являються слабкість. Недостатня кількість магнію впливає на настрій – людина стає роздратованою, плаксивою, погано спить. Через недостаток вітаміну С знижується імунітет, частіше виникають застудні захворювання. У випадку задавненого пивного алкоголізму може трапитися склероз ниркових судин, крововиливи у нирки, інфаркти нирок. Серце Найбільш шкідливим наслідком над-

Законодавство

мірного вживання пива є «пивне серце» – коли серце провисає і погано качає кров. При цьому відбувається розширення порожнин серця та утовщенні його стінок. Ці зміни пов’язані із вмістом у пиві кобальту, як стабілізатора пивної піни. Як наслідок, рівень вмісту кобальту у серцевому м’язі перевищує допустиму норму в 10 разів. Кобальт також викликає запальні процеси в стравоході та шлунку. Серед інших негативних наслідків вживання пива є варикозне розширення вен, зростає також ймовірність розвитку ішемічної хвороби серця й удвічі збільшується смертність від інсульту.

21 січня 2010 р. Верховна Рада України внесла зміни до закону щодо обмеження споживання і продажу пива, слабоалкогольних напоїв, а також тютюну. Згідно з законом, забороняється продаж пива (крім безалкогольного), алкогольних, слабоалкогольних напоїв та тютюнових виробів особами, які не досягли 18 років. Законом забороняється споживання пива (крім безалкогольного), алкогольних та слабоалкогольних напоїв у закладах охорони здоров`я; у навчальних та освітньо-виховних закладах; у громадському транспорті, на зупинках транспорту, у підземних переходах; у закладах культури; у закритих спортивних спорудах (крім пива у пластиковій тарі); у ліфтах і таксофонах; на дитячих майданчиках; на спортивних майданчиках; у приміщеннях органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших державних установах.

Релігійні новини зі всього світу

www.rr.lviv.ua

Собор

наостанок

Греко-католицький аудіокоментар Літургії

Напередодні Великодніх Свят з благословення Владики Богдана Дзюраха на мультимедійній студії «Свічадо» вийшов аудіодиск «Божественна Літургія з коментарем». Ідею випустити докладне аудіопояснення до центрального Священнодійства Церкви висловив о. Володимир Божик. Коментар здійснив прессекретар Блаженнішого Любомира отець Ігор Яців.

14 епізодах запису о. Ігор розповідає про те, як змінювалася Літургія від часів Тайної Вечері, докладно пояснює суть і діяння трьох частин Божественної Літургії – Проскомидії, Літургії Слова (оглашенних) та Літургії Жертви (вірних). Автор детально пояснює кожну дію священика. Наприклад, так розповідає про підготовку до Служби: «Божественну Літургію може служити єпископ чи священик, тобто людина, яка є посвячена і отримала від Церкви відповідну владу. Священик, що приступає

Собор Адреса: вул. Різницька 11б/28, м. Київ 01011

до Божественної Літургії, повинен мати чисті серце, думки і всі свої почуття. Він має простити і забути всі кривди, йому заподіяні, бо ж під час Божественної Літургії він представляє самого Христа-Господа, який на Тайній Вечері ту Священну Літургію установив».

сень диск пропонує прекрасний Богослужбовий гімн «Єдинородний сину» і розповідь про те, які антифони навпереміну співаються у які торжества, та які молитви притаманні певному дневі. Всі священнодії стають видимішими, а давно знайомі слова – зрозумілішими.

Із диску можна дізнатися, що символізує кожна просфора, із чого її виготовляють, які дві природи Христа символізують обидві її частини та що означають грецькі букви на цьому літургійному хлібові… Серед інших Божественних пі-

«Божественна Літургія крок за кроком настроює присутніх до дедалі більшої урочистості. Під час євхаристійного канону вона доходить до своєї вершини, тоді звершується найвище таїнство, яке може відбуватися на землі у

присутності Невидимих Безплотних Сил, Пресвятої Богородиці і Всіх Святих», - завершує зустріч зі слухачем о.Ігор Яців. Цей диск може стати у нагоді не лише церковним неофітам. Пояснення відбувається на прикладі запису із Божественною Літургією, яку служить ректор Українського Католицького Університету о. Борис Ґудзяк та співає університетський хор «Стрітення» під керівництвом хормейстера Володимира Беня. «Божестенна Літургія з коментарем» буде до-

брим подарунком на іменини для похресника, коли він тільки починає свідомо брати участь у Службі Божій. Диск корисний мирянам, які не є гостями у храмі, але соромляться з’ясувати певні дії священика чи запитати, що саме співає хор. «Якщо ви ходите до церкви, але не вповні розумієте зміст і суть Літургії, щойно почали брати участь у Службі Божій і хотіли б краще зрозуміти її або ще не ходите до Церкви, але хотіли б більше дізнатися про Літургію – тоді цей диск для вас», - радять автори аудіоновинки. ®

Анастасія Денис

21 жовтня 2009 р. Митрополичий Синод УГКЦ підтримав «Собор» як загальноцерковне видання

Засновник: Київська Архиєпархія УГКЦ Видавець: Sobor Media Group Головний редактор: Тетяна Шпайхер Відповідальний редактор: о. Василь Чудійович Літературна редакція: Лариса Йолкіна, о. Сергій Прудко Богословський редактор: о. Роман Сиротич

Верстка: Христина Бевз 0 (44) 280 68 49 sobor.news@gmail.com Обкладинка: Ярослав Павлюк

SoborNews

портал релігійних новин