"НАШ СОБОР" by sobor news

Собор наш

новини

аналітика

швидко

№ 13 листопад 2011

ВОНИ НЕСУТЬ СЛУЖБУ Владика Михаїл Колтун: «Церква завжди молиться за мир»

іСТОРІЯ КАПЕЛАНСТВА

дУША аРМІЇ

Паломницький центр Матері Божої Неустанної Помочі

Редакторська шпальта

Дорога до Бога, дорога до Себе, дорога до Єрусалиму…

Ми прямуємо до миру, чи смакуємо війну?

Бог сюди кличе кожного Тел. у Києві 0443609309; тел. у Львові 0322531681 www.palomnyk.info Представник в Ізраїлі та Палестині — туристичний оператор «Christian Priority» tel.: +972026262161 Автоперевізник в Ізраїлі та Палестині — компанія «Jerusalem 7 Gates» Ltd tel.: +972544963213

Р ам Хр

Х іздва

ристового, Ви

фли є

Hotel Shepherd Plaza Mountain St.-P.O.Box 583 Bethleiem Tel. +97222778682 www. Shepherdplaza.com Тел. факс в Україні: + 380445593080

оли вперше брала інтерв’ю у військового єпископа, владики Михаїла Колтуна, усвідомила, що про військо і все, що з ним пов’язане, знаю дуже мало. З того часу взяла участь у двох військових паломництвах, де спілкувалася з курсантами, офіцерами, полковниками, генералами, відвідала військовий навчальний заклад, але не можу сказати, що знаю про військо достатньо. Одне відомо: військовий покликаний бути миротворцем. У своєму інтерв’ю нашому виданню німецький капелан Йоахім Сімон сказав: «Доки існуватиме світ – будуть потрібні солдати». Ви запитаєте: «Чому?» Невже війни триватимуть вічно? Відповім: на землі війна ніколи не припиняється. Цю глобальну війну і чимало менших, навіть щоденних воєн, розпочали не люди. Ці війни, спочатку у людському серці, а потім – у центрі «райського саду», вдома на кухні, за партою в школі, у чаті Facebook, далекій пустелі і … в Церкві, – розпочав диявол. Ця боротьба триватиме доти, доки на Землі існуватиме людство. Христос прийшов у цей світ, щоб усі і кожен стали Переможцями у цій війні. «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча» (Мт. 10, 34). Переможець – той, хто осягнув мир. Але хіба можна стати переможцем без бою? Чи можна дозволити собі не воювати за мир? Часто доводиться чути, що справедливої війни не існує! Ворог не попереджає про напад, тому Христос говорить: «Чувайте!». Кожен із нас покликаний бути воїном, а кожен воїн покликаний бути миротворцем. Курсант не має права забути автомата, християнин – завжди має бути озброєним. Але що є нашою зброєю і проти кого ми воюємо? Чи, бува, не проти себе? І ще: ми прямуємо до миру, чи смакуємо війну? Скільки воєн, за нашою участю розпочато? Владика Михаїл наголошує: «Людина зі зброєю стоїть на сторожі миру». Чи я є тією людиною? Моя зброя і моя мета не лише визначають мою сутність. Від них, у глобальному сенсі, залежить все. Мир у моєму серці це знаряддя подолати війну у середовищі, що мене оточує, бо тільки мир є повною протилежністю війни. Українські військові часто беруть участь у миротворчих операціях. Співдія і допомога тим, хто знаходиться на грані між життям і смертю, – річ милосердна і шляхетна. Ми сьогодні втішаємося тим, що на території України не ведуться воєнні дії. Але чи можемо сказати з певністю, що в Україні немає війни? Чи наше суспільство справді осягнуло мир? Чи може саме тепер його втрачає? «Чувайте!» – говорить Христос. У цьому номері видання «НАШ СОБОР» пропонує замислитись про найголовніше: «Хто такий миротворець?». У численних розмовах зі священиками у війську і військовими у Церкві, ми спільно шукаємо відповіді на запитання: хто такий справжній воїн? Як Церква працює з тими, хто стоїть на сторожі нашого миру? Як священики душпастирюють серед наших братів, синів і батьків? Чи маємо ми насправді мир?

Клініка Уляни Лущик та науковий центр «Істина» 15 років працюємо на ринку медичних послуг України задля здоров’я нашої нації Наш девіз – «Робота на позитивний кінцевий результат» Впевнені, що здоров’я фізичне та духовне пов’язано дуже тісно Завдяки інноваційним медичним технологіям успішно діагностуємо й лікуємо під контролем новітньої апаратури захворювання неврологічного та кардіологічного профілю • Мігрень • Синдром хронічної втоми • Невралгії • Судоми • Полінейропатія • Стенокардія • Аритмія • Ішемічна хвороба серця • Затерпання або відчуття холоду в кінцівках • Вегетосудинна дистонія • Гіпертонічна хвороба • Ангіодистонії • Атеросклероз • Анемія • Варикозне розширення вен • Артрит • Артроз • Ревматизм • Розлад сну • Депресія • Астеноневротичні синдроми • Погіршення пам’яті • Погіршення зору, слуху,

Комплексне обстеження й індивідуально призначене лікування допоможуть вирішити ваші проблеми Не забуваймо, що здоровий дух потребує здорового тіла, а внутрішній розлад неминуче призводить до недуг

Тетяна Шпайхер, головний редактор

Кings store Сувеніри зі Святої Землі Charitas St.P.O.Box 583, Bethlehem Tel. +972527200930 www.kings-souvenir.com Тел. факс в Україні: + 380445593080

Собор наш

Адреса: вул. Різницька 11б/28, м. Київ 01011

0 (44) 280 68 49 sobor.news@gmail.com

нюху • Порушення мовлення • Зорова агнозія • Слухова агнозія • Шум у вухах або голові • Емоційна нестабільність • Заїкання • Тики • Страхи та фобії • Гіперактивність • Затримка психічного, мовного та моторного розвитку • Затримка фізичного розвитку • Гіпоталамо-гіпофізарний синдром • Діенцефальний синдром • Клімактеричний синдром • Синкопальні стани • Запаморочення при вагітності • Інсульти вагітних та породіль та багато інших хвороб

Тел. +38 (095) 068-30-74 info@inno-health.com www.inno-health.com

21 жовтня 2009 р. Митрополичий Синод УГКЦ підтримав «Собор» як загальноцерковне видання Засновник: Київська Архієархія УГКЦ Видавець: Sobor Media Group Головний редактор: Тетяна Шпайхер Помічник головного редактора: Іванна Рижан Літературна редакція: Іванна Рижан Консультанти: о. Любомир Яворський, Олександр Мельник, Дмитро Крикун Верстка: Влад Макс Фото: Мар’ян Cтрільців, Вадим Голуб

Поточний номер газети виданий у співпраці з Департаментом Патріаршої курії у справах душпастирства силових структур України

Владика Михаїл Колтун: «Церква завжди молиться за мир» На Заході єпископ, котрий очолює капеланську військову структуру, має генеральське звання. В Україні поки навіть немає Інституту військового капеланства, але владика Михаїл Колтун утримує військовий Департамент із десятками священиків. Є військові паломники, з котрими він щорічно їздить у Люрд, є розуміння покликання військовослужбовця – достатньо багато для того, щоб відчувати себе генералом. – Владико, Ви відповідаєте за душпастирську опіку військових. Що, особисто для Вас, це означає? Бог покликав мене на архієрейське служіння, яке збагнути вповні за життя неможливо. Воно має Божий вимір, який у моєму випадку, торкається і військового капеланства. Допомагаючи війську, Церква виконує своє покликання. Щоб ефективно працювати з військовими, треба розуміти, чим є військо. Ми постійно замислюємося над тим, що Церква може зробити для війська, щоб суспільство розвивалося гармонійно. – Чи легко працювати з військовими? Пересічній людині, громадянину військо асоціюється з силою держави. Коли ми ба-

чимо людину зі зброєю – це викликає тривогу. Це сила, це небезпека, загроза… Але це не зовсім правильне розуміння, і воно потрохи відходить у минуле. Церква завжди молиться за мир в усьому світі. Постає питання: як же нам вберегти цей мир? Церква не акцентує увагу на зброї, а наголошує на важливості збереження миру. Цей мир є в Божому плані, і ми маємо його плекати. Щоб зберегти мир, треба перебувати у взаємній любові. Водночас зброя є невід’ємним військовим атрибутом, і ми не маємо її лякатися. Носіння зброї не може бути виявом небезпеки чи загрози, воно є пересторогою тому, хто складає небезпеку.

– Будучи юнаком, Ви також проходили військову службу. Чи пам’ятаєте, як це – бути військовим? Колись, ще юнаком, я служив у військовому морському флоті Радянського Союзу. Обслуговував військові підводні човни, озброєні ядерною зброєю. Тоді, перебуваючи на службі, відчував себе маленьким гвинтиком великої військової потуги. Ця потуга несла потенційну загрозу різним країнам і континентам. За кожну свою дію я відчував надзвичайно велику відповідальність. Будь-яка помилка могла перетворити потенційну загрозу у реальність. Це створювало небезпеку не лише для мене, а й для оточення. За таких умов сумління відіграє важливу роль,

але ключовою річчю є накази військового керівництва. Очевидно, що в глибині солдатського серця промовляє його власна совість, але тоді, на флоті, всі говорили лише про виконання наших функціональних обов’язків. Сьогодні, у добу високих технологій, про безпеку дбає комп’ютерна техніка, а тоді нас супроводжувало гостре відчуття особистої відповідальності за безпеку держави і нашої військової структури. Багато військових до сих пір не збагнули усієї повноти відповідальності, попри те, що живемо в незалежній Україні. Її свободу і територіальну цілісність треба захищати. – Владико, що Церква може зробити для того, щоб допомогти військовим цю відповідальність усвідомити?

Коли Господь сотворив світ, то зробив нас, людей, його господарями. Бути господарем – значить бути відповідальним за життя на землі. Ми є відповідальними за свою сім’ю і за свою державу. Для кожного народу, зокрема, і українців, дуже важливо мати можливість розвивати власну культуру, творити унікальне суспільство. В контексті цього, військо має також свою особливу місію. Військові більше не є лише тими, хто носить зброю, вони допомагають зберігати нашу історію і нашу культуру. Серед багатьох заходів, у рамках військового душпастирства, особливе місце займає паломництво військових у Люрд. Українським військовослужбовцям воно допомагає усвідомити унікальність власної культури і, водночас, солідаризуватися у прагненні миру з військовими з різних країн. Уже протягом 16 років я є відповідальним від України за паломництво у Люрд і можу впевнено ствердити, що на військових воно має надзвичайний вплив. Дуже радію кожним своїм паломництвом. Бачу, як ці прощі змінюють людей. Ми не бачили цієї вселенської християнської культури. Часто ми є обмеженими пізнанням країн колишнього Радянського Союзу. Однак дуже гарним досвідом є розвиток війська саме на християнській культурі. Християнство робить вагомий внесок у розвиток держав. Люди переживають силу Божої благодаті у служінні своїй державі і своєму народові. Я не знаю, чи якась інша релігія може зробити внесок, подібний до християнства. На одній із конференцій ми задумувалися над християнськими вартостями, які можуть служити для духовного скріплення війська. – Владико, такі паломництва дають Вам можливість постійно спілкуватися з військовими з різних країн. Що вони говорять про збереження миру на планеті? Цей міжнародний діалог відкриває світ миру, до якого усі прагнуть, незалежно від країни походження. Ніхто з нас не хоче війни. Ми разом молимось і ділимося надбаннями нашої культури. Після паломництва спілкування продовжується. Ми стараємося залучати у паломництва не лише вище військове керівництво, але й курсантів та молодих офіцерів. У Люрді є місце, де покладають вінки усім військовослужбовцям, котрі загинули за свободу і незалежність держави. Було б добре, якби такий пам’ятник був в Україні. Сьогодні українці з різних частин країни також прагнуть до єдності.

З 2006 року після заснування Департаменту Патріаршої курії у справах душпастирства силових структур України, владика Михаїл Колтун став його керівником. З 2007 року він головує на щорічному Всеукраїнському з’їзді головних військових капеланів. Упродовж шістнадцяти років владика є незмінним духовним провідником під час військових паломництв у Марійський центр у Люрді (Франція) та протягом трьох років у Зарваниці. З 2009 року від УГКЦ єпископ Михаїл входить у склад Ради душпастирської опіки при Міністерстві оборони України, а з 2010 р. очолює її до сьогодні.

За останні 20 років українським Церквам довелося докласти чимало зусиль для того, щоби відновити пам'ять про душпастирську опіку військових в українській історії та переосмислити роль Церкви у житті сучасного військовослужбовця. Логічним завершенням суспільно-церковних дискусій, а також результатом багаторічної співпраці Церков має стати утворення Інституту військового капеланства. Ідея утворення Інституту визріла давно, однак не всі українські Церкви однаковою мірою дозріли до її реалізації.

ріоритетними напрямами діяльності Департаменту душпастирської опіки силових структур України на сьогодні є: Співпраця із силовими міністерствами та відомствами задля визнання військового капеланства як офіційного інституту в Україні. Між різними конфесіями та релігійними організаціями був підписаний меморандум про співпрацю, а відтак скріплений підписом заступника Міністра оборони України. Просвітницька робота та співпраця з духовними семінаріями задля обміну досвідом між ними щодо виховання майбутніх військових капеланів. Успішний досвід Львівської духовної семінарії Святого Духа з організації Центру душпастирства військовослужбовців св. Георгія Побідоносця вже використовується в Тернопільській, у Івано-Франківській, у Дрогобицькій семінаріях. Іншим напрямом роботи є служіння у відомчих навчальних закладах, зокрема, навчальних закладах Міністерства внутрішніх справ України і Міністерства оборони України. Налагодження міжконфесійної співпраці у сфері пастирської опіки військових: молитва за єдність християнвійськовослужбовців та спільна поминальна молитва в Чорнобилі за загиблих військових, котрі брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Міжнародна співпраця. Представники Департаменту щороку беруть участь у Міжнародних з’їздах військових капеланів і в Міжнародному військовому паломництві у м. Люрд (Франція). Під проводом преосвященнішого владики Михаїла Колтуна, українська делегація брала участь у цьому паломництві 16 разів.

о. Любомир Яворський: «Формуємо духовні потреби військових» Духовні потреби Кожна Церква покликана іти до військовослужбовців. Кажуть, є духовні потреби військовослужбовця, але що робити, коли у людини немає цих потреб. Священикові слід працювати у напрямі їх формування. Часом можна почути про «задоволення релігійних потреб», але цей вислів є надто примітивним. Ми виховуємо дітей у певній тяглості: водимо у садочок, школу тощо… У війську також відбувається виховання їхніх релігійних потреб. Це треба відчути. Якщо ж людина є невіруючою, то Церква їй нічого не нав’язує.

о. Любомир Яворський про військове капеланство знає, мабуть, усе. Сьогодні він працює заступником керівника Департаменту у справах душпастирства силових структур України. На плечах священика багато організаційної праці, а нещодавно він почав мріяти про власну військову парохію.

Про підпілля За часів Радянського Союзу Церква була переслідуваною, очевидно, не могло бути й мови про якесь військове капеланство. Після виходу УГКЦ з підпілля, Синод наших єпископів усвідомив велику потребу іти до військовослужбовців, і не тільки до них, але й до представників усіх силових структур. Шістнадцять років тому, Синод єпископів УГКЦ призначив владику Михаїла Колтуна відповідальним за душпастирську опіку. Утворення департаменту У 2006 р. Блаженніший Любомир створив Департамент душпастирської опіки військовослужбовців при Патріаршій курії УГКЦ. На той час уже виникла потреба централізувати структуру, призначити військових капеланів у різних єпархіях. До того, в регіонах України вони вже працювали, але їхня присутність у військових частинах була не завжди бажаною. Ми мали допомогти капеланам налагодити співпрацю з військовим керівництвом, створити нормативно-правову базу. Сподіваюся, що в майбутньому матимемо окрему військову єпархію або військовий ординаріат. Треба вишколювати священиків Маємо велику потребу у вишколі військових капеланів. Багато священиків не служили у війську, але у них є покликання до праці з вій-

ськовими. Сьогодні працюємо над організацією подібних вишколів для них. Я також не служив у війську, але зі специфікою життя військовослужбовців запізнався, працюючи у нашому Департаменті. Початок співпраці Ми, капелани, часто зустрічаємося на різних заходах і бачимо, що, подібну до нашої, зі своїми вірними ведуть працю також і співбрати інших конфесій. Отже, треба було шукати порозуміння і спільного бачення. У той час, у 2008 р., заступником Міністра оборони був Володимир Антонович Діброва, котрий скликав представників семи конфесій, які є членами Всеукраїнської Ради Церков. Він запросив священиків, відповідальних єпископів і запропонував підписати меморандум про співпрацю. Після підписання цього меморандуму, виникло бачення спільної праці. Відтак створили Раду душпастирської опіки при Міністерстві оборони, вибрали голову Ради і секретаря. Згодом виникла потреба випрацювати концепцію праці. Стратегія опіки стратегів Ми були серед тих, хто опрацював основу концепції. У ній вбачали стратегію нашої праці. Водночас, мали врахувати інтереси всіх. В одній конфесії це дозволено, а в іншій – ні. Концепція – це наш спільний намір, наші принципи, яких ми завжди маємо дотримуватися. У концепцію вкладалося завдання Ради, її спосіб праці в напрямі того, щоб Інститут військового капеланства був утворений. Для Церкви головним є те, щоби людина, тримаючи зброю в руках, оберігала мир. У війську навчають умінню вбивати. Натомість зброя може бути знаряддям захисту і миру. Любов до Батьківщини і готовність заради неї віддати життя має бути на належному місці у житті військовослужбовця.

Наша Армія на сьогодні працює у напрямі переходу на контрактну основу. Це означає, що вранці військовослужбовець виходить до праці – ввечері повертається додому. Він має повне право вийти із військової частини і зайти у храм на Літургію. Військові ходять на Літургію, але цього не достатньо. Нам потрібно допомогти їм зрозуміти, що священик є товаришем,

… і «військовий» екуменізм Сім конфесій перед Міністерством оборони України зобов’язалися про спільну працю з військовослужбовцями. Це порозуміння на місцях, на жаль, ще не всі усвідомлюють. З тим на міжконфесійному рівні ми маємо трудність, але намагаємося це долати через інформування стосовно нашої спільної діяльності.

Головне, щоби людина, тримаючи зброю, оберігала мир котрому ти можеш довіритися, хто допоможе тобі в службі, чи особистих питаннях, які стосуються сім’ї чи родини. Кабінет психолога Ми долучаємось також до просвітницької діяльності, яка ведеться у військових частинах. У програмі військового формування є якась певна кількість військових годин. Частину з них може взяти капелан. Це, однак, не означає, що священик забирає те, що належить до викладацької сфери військових, він лише додає духовний елемент. У нас також є кабінет психолога. У відповідні години військові можуть спілкуватися зі священиком. Наші капелани намагаються бути цікавими: організовують дозвілля (ігри, футбол, демонстрація фільмів та їх обговорення).

Власна капеланська модель Коли я прийшов працювати у капеланське середовище і запізнався з тим, якими є нормативні правові бази, – зрозумів одне: якщо зараз держава ввела б Інститут військового капеланства, то жодна із Церков, на превеликий жаль, не є до цього готовою, бо не має спільної моделі, де враховувалися б позиції різних конфесій. Сьогодні перед нами стоїть виклик: разом випрацювати модель капеланства. З цим пов’язане також і фінансування. Фінансове наповнення є з двох джерел: Держави та Церкви. Наприклад, у Німеччині військовослужбовці сплачують податки, які отримує Церква. Кошти з цього ідуть на потреби військового ординаріату. Поки що ми не можемо сказати, як питання фінансування вирішиться в Україні.

Не тільки Літургії Ми відходимо від формату виключно літургійного служіння. Це зумовлене способом життя сучасного українського військового.

Тарас Грицевич, підполковник: «Наші капелани є добре підготовленими»

Старший офіцер відділу виховної роботи Академії сухопутних військ, підполковник Тарас Грицевич

– Які асоціації у Вас виникають, коли думаєте про священика? Доброта, християнська любов, мудрість, настанови. – Наскільки важливим є духовний елемент у вихованні доброго захисника Вітчизни? Я сказав би, що духовний елемент є першочерговим, тому що ця професія вимагає великої самовіддачі, самопожертви, безкорисливості, любові до своєї Батьківщини. Вона пов’язана з ризиком для життя, тому військовому часто доводиться задумуватись над питаннями життя і смерті. У такі моменти спілкування зі священиком є необхідним. – Якими є найбільш гострі потреби військових? Чого вони очікують від священика у повсякденному житті? Військові, як і особи інших професій, потребують священика, наприклад, коли беруть шлюб, або коли у них народжуються діти, а також, залежно від ступеню релігійності, потребують молитви в храмі та інших форм задоволення своїх релігійних потреб. У нас багато курсантів і офіцерів, котрі хо-

дять у наш храм на Літургії, приступають до Сповіді та Причастя, беруть участь у прощах. Також важливою є можливість спілкування зі священиком на духовні теми, які часто хвилюють кожного з нас. – Якими рисами має володіти священик, щоби бути добрим військовим капеланом? Мабуть, він повинен мати деякі офіцерські риси, тому що його перебування поруч із людиною буде не тільки в повсякденних обставинах, але і в бою. Він має бути для особового складу духовним лідером. З іншого боку, мав би володіти такими людськими якостями, які дозволяють іншим ставитись до нього з довірою: передусім чесність, щирість, чуйність, відповідальність. – Сьогодні в пасторальній і соціальній праці священикам багато допомагають миряни. Чи готові військові прийняти і їхню допомогу? Думаю, великої різниці в цьому немає. У нас є співпраця з громадськими організаціями, часом бувають дні відкритих дверей, коли батьки та інші представники громадськості збираються разом, цікавляться особливостями підготовки військових фахівців. Якщо є якісь теми для співпраці – ми завжди до цього відкриті. – Церква гарантує таємницю сповіді, але військові мають свої таємниці. Чи не бояться вони сповіді? Коли військовослужбовець спілкується зі священиком під час сповіді, то мало ймовірно, що він буде говорити про військові таємниці. Переважно, це якась особиста інформація, яка стосується певних проблем людського життя. Кожен відкривається настільки, наскільки може. Це не залежить від того, військовий він, чи ні. Ми, як офіцерський склад, завжди з повагою ставимося до таємниці сповіді.

Тарас Головко, курсант: «Від

– Коли Ви вперше ближче запізналися зі священиками? Вперше познайомився в Академії. На той час це був ще брат Андрій, а сьогодні він уже отець Андрій. Це знайомство стало для мене певною несподіванкою. До того я уявляв священика з дуже серйозною зовнішністю (людина із бородою). А тут він приходить, вітається, запитує, як справи, приділяє увагу. – Те, що Ви почали з ними тісніше спілкуватися, було Вашою заслугою, чи їхньою?

Наталя Климович, офіцер: «Наші отці з армійськими буднями справляються»

Наталя Климович, офіцер відділу виховної роботи Управління західного оперативного командування

священика я очікую поради» Капелани такі люди, що самому хочеться підійти і поспілкуватися першому. Вони розмовляють не з окремими курсантами, а з усією Академією. Це дуже хороші, позитивні і цікаві хороші особи. – Ви сказали: священик – друг. Що вкладаєте у це поняття? Це людина, котра зможе допомогти у будь-якій ситуації. – Ви очікуєте, що священик Вас вислухає, посповідає… чи нагодує також і Вашого собаку? Я очікую від священика передусім доброї і слушної поради. Те, що він скаже, візьму до серця, бо він має великий досвід. Священик-капелан в Армії – це особлива місія. В Армії майже усе є по-іншому, ніж у світі. Тут інше мовлення, інше ставлення. – Чим Церква і Армія, на Вашу думку, є подібними? В Армії є генерал і є курсанти-офіцери. У Церкві теж є Папа Римський, єпископи, священики, семінаристи.

– З чим Вам, військовослужбовцю-жінці, асоціюється священик? Я виховувалась у релігійному середовищі, мене змалку привчали ходити до церкви. Зі свого 5-річного досвіду навчання і розмов з іншими курсантами, можу сказати, що нам було б набагато складніше навчатися, якщо б на території нашого інституту не було Церкви. – Чи дружать священики з військовими? Безперечно: як з курсантами, так і з офіцерами. Особливо дуже важливу роль відіграє релігієзнавчий гурток, де можна відкриватися у спілкуванні, черпати вартості, яких у буденному житті можна і не бачити. – Як Ви думаєте, священикам важко душпастирювати у війську? Думаю, що дуже важко. Тут, в Армії, є багато особливостей, які можуть обмежувати душпастирську працю священика. Але наші академічні священики справляються і, думаю, що вони вже звикли і це їм навіть подобається.

Тимофій Нечипорук, курсант: «Не боюся відкритися перед священиком» Ким для Вас є священик? Священнослужитель асоціюється мені з батьком. У нас, в Академії, він також є другом і психологом. Чи є у Вас друзі-священики і чи зустрічаєтесь на дозвіллі? Центр військового капеланства в Україні організовує паломництва, як в межах України, так і за кордоном. Цього року Бог дав можливість поїхати у Люрд (Франція). Я був учасником 53 Міжнародного військового паломництва. Тут були люди з різних країн та континентів. Відчувався цей дух молитви, єдності усіх. Як священики допомагають Вам у військових буднях? Ми знаходимося в закритому приміщенні. Наші побутові проблеми настільки нас «закручують», що кольоровий світ стає сірим. Усмішка на обличчі твого друга часто вже є непомітною, натомість маленька проблема створює дискомфорт, інколи навіть депресію. Лише завдяки капеланам, ми можемо прийти у храм. Там відчуваєш, що відходить увесь цей негатив. Ти виходиш справді щасливий, з усмішкою,

чистий. Наш храм переповнений солдатами, курсантами. Ми об’єднуємося духом, вірою, і це дуже допомагає. Про що Ви розмовляєте зі священиком? Говоримо про те, як боротися зі своїм внутрішнім злом, як очистити свою душу, як уміти розрізнити такі речі, як дружба, кохання, любов. Що це таке взагалі. Ми можемо поділитися зі священиком усіма проблемами. Однак це завжди залишається особистим вибором кожного: ділитись, чи ні. Особисто я не боюся приховувати свої гріхи, проблеми перед священиками. Не боюся відкритися, тому що знаю, що поганого, антирелігійного, антиполітичного, чи антинаціонального я нічого не почую. Навпаки, «мій годинник», який трохи збився, буде налаштований на нормальний час. Чи не пропагують священики якихось політичних ідей? Ні. Коли я, особисто, чую такі речі, то відразу відвертаюсь від таких людей. До наших отців я ходжу із великою радістю. Ми не торкаємось жодних політичних тем.

Владика Августин Маркевич: «У війську нещирість не пройде»

Монсеньор Йоахім Сімон, капелан: «Так довго, як існуватиме людство, будуть потрібні солдати»

Владика Августин Маркевич вже дванадцять років очолює Синодальний відділ по взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями України. За словами єпископа, Українська Армія має добрих військовослужбовців, але їй не вистачає військової техніки.

Капелани в Німецькій Армії були, практично, завжди, крім періоду гітлерівської Німеччини. Сьогодні – це священики-держслужбовці із досвідом роботи на парохії не менше трьох років і пройденими спеціальними курсами. Про погляди на військо, мир і війну ми розпитали монсеньйора Йоахіма Сімона, декана із закордонних справ Військового ординаріату Німеччини. – Яке основне завдання для капелана у німецькому війську? Як християнин і як людина, хочу сказати, що завдання солдата – розуміти, що він є слугою, котрий має зберігати мир і злагоду в державі. Завдання військового капелана – нагадати солдатові його обов'язок дбати про мир і добробут у державі. Проблемою може бути те, що деякі можновладці використовують Армію з їхніми можливостями, щоб забрати в людей право на мир, або право на спокій. – Сьогодні, у XXI ст., після стількох воєн можновладці і керівники держав мали б переосмислити вартості, однак людство досі воює. Що є ключовою причиною конфліктів? Так довго, як існуватиме людство на Землі, існуватимуть також гріх і несправедливість. Так само довго будуть потрібні солдати, щоб оберігати мир. – Людина, котра носить зброю, – несе потенційну загрозу. Де є межа між захистом і нападом? Думаю, що межа є в голові кожного. Якщо людина розуміє і бачить свого ближнього, як самого себе, не хоче йому завдати болю, тоді, звичайно, є межа. Вона не дозволить зробити іншому боляче. Бачить, що це хтось такий, як і вона, з такими ж правами.

МонсеньорЙоахіма Сімон Декан із закордонних справ німецького Бундесверу (Збройні сили Німеччини)

Шейх Рустам Гафурі: «В Українській Армії мусульман небагато» У мусульманських країнах, щоб бути добрим військовослужбовцем, треба ретельно виконувати обряди ісламу. Цьому всіляко сприяють керівники військових частин. Натомість «не завжди є можливість бути добрим мусульманином в Українській Армії», – говорить Голова інформаційного відділу духовного управління мусульман України. – Які головні завдання військового капеланства? Якщо говорити про мусульман, то в Українській Армії їх не так вже й багато. Ті структури, які є в Україні і де є мусульмани, обслуговуються військовими імамами. Їх запрошують на урочисті заходи: присяга, випуск. У нашому випадку, військовим капеланством займаються представники духовного управління мусульман України в усій державі. – Що лежить в основі мусульманського капеланства? У нас є методичний посібник, розпрацьований для військовослужбовця, а також для тих, хто їде у мусульманські країни на миротворчі місії. У цій методичці є рекомендації, як поводити себе серед мусульманського населення і як поводитись із мусульманами-

солдатами. Ми розповідаємо про те, що необхідно для того, щоб мусульманин-солдат почував себе зручно. – Що ж потрібно для того, щоб мусульманський солдат так себе відчував? Передусім – це особливі вимоги щодо гігієни і щодо їжі. Мусульмани моляться кілька разів на день у чітко визначений час і солдатові необхідно хоча б 3-4 хвилини для цієї молитви. Є також певні спільні молитви: солдати сходяться на короткий час на загальну молитву, і це не порушує звичного розпорядку дня. Нам дуже важливо, щоб мусульманин у рядах Збройних сил почував себе добре, щоб він не відчував себе ущемленим. З одного боку, ми працюємо з особовим складом, з другого – з офіцерами. – Наскільки охоче держава іде назустріч цим релігійним вимогам? Поки що маємо з цим серйозну проблему. У війську не завжди є можливість приготувати страви, які може споживати мусульманин. Через це солдати часто відмовляються від їжі, шукають поза солдатською кухнею або залишаються голодними. Ми хочемо, щоби мусульмани з різних підрозділів об’єднувались в один полк, загін, чи роту, і тоді всі ці проблеми зникнуть. Так було колись у Царській Росії. – Яким є сучасний мусульманський військовий? Який його бойовий дух? Якби держава прислухалася до релігійних потреб мусульманського солдата, то його бойовий дух був би набагато міцнішим. Якщо солдат почуватиме себе незатишно, він не матиме цього духа і, відповідно, не зможе захищати Батьківщину. Коли людина відчуває опіку з боку держави, то її ставлення є набагато кращим. Вона має стремління захищати її.

– Владико, які риси має мати військовий капелан? Якщо на парохії повз увагу вірних ще може пройти нещирість та неретельність священика, то у війську усе дуже прозоро. Там священик є справді священиком. – Владико, що Українська Православна Церква робить сьогодні у сфері військового душпастирства? В Українській Православній Церкві є відповідна структура – Синодальний відділ із взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями. У кожній єпархії є відповідний єпархіальний відділ. Основним завданням у сфері військової духовно-пастирської опіки є: проведення богослужінь, підготовка військовослужбовців до участі в них, духовний провід тощо. Для цього використовується близько 30 храмів на території військових частин і понад 100 храмів, що є поруч. По-друге, ми організовуємо різні заходи задля духовно-морального і військово-патріотичного виховання. Священики читають лекції, проводять семінари на різних рівнях, бесіди із солдатами, інші зустрічі. Також видаємо і поширюємо відповідну церковну літературу. Наша діяльність має наступні важливі напрями: робота у війську; у військових навчальних закладах; військово-медичних закладах; молодіжне військово-патріотичне виховання; духовно-пастирська робота з сім’ями військовослужбовців; опіка військовими ветеранами. Окрім цього, наші священики беруть участь у військових навчаннях, «розгортають» там польові храми. В тих єпархіях, де розташовані основні військові частини, а також у підрозділах Внутрішніх військ вже є такі військово-польові храми. Однією з форм діяльності Церкви у військах є паломництво святими місцями. Цього року було перше наше військове паломництво на Святу Землю.

о. Степан Сус, капелан: «Військові ніколи Однією з найуспішніших інституцій, які займаються військовим душпастирством, є релігійна місія – «Центр військового капеланства» Львівської архієпархії. Серед іншого, військові капелани душпастирюють в Академії сухопутних військ України. Своїми думками про військових поділився Голова Центру, о. Степан Сус.

ілька днів тому до мене прийшов полковник із запитанням: «Чому я маю вірити в Бога?». Невже це є обов’язком? Такі запитання, навіть нас, священиків, спонукають ще раз задуматись над власною вірою, переосмислити її. Ми можемо багато проповідувати, як потрібно і важливо ходити до церкви та сповідатися, але віра – це наші стосунки з Богом і важливо, щоб вони були правильно побудованими. Сильні тілом і духом Думаю, що військові – це люди, котрі є мужніми і сильними, займаються у спортзалі і стараються бути добре підготовленими. Сильні тілом і духом, витривалі. З іншого боку, це ті, котрі часто ризикують своїм життям. Вони складають присягу на вірність Україні, і це дуже організовано та урочисто виглядає на площі. Зовсім по-іншому – коли потрібно їхати в Афганістан, чи Ірак. Навіть миротворці дуже ризикують. Людина знаходиться між життям і смертю. Великий ризик є також під час тренувань (наприклад, стрибки з парашуту). У такі моменти нерідко виникають запитання про сенс життя. Як можна поєднати Армію, Бога, віру? Як заповідь «не вбий!» можна втиснути у рамки життя військовослужбовця? Капеланський чай Військовий капелан, як і будь-який капелан, мав би бути гнучкою особистістю, постійно реагувати на виклики, які з’являються в цьому середовищі. Для багатьох військових, з котрими я спілкуюся, дивно бачити священика, котрий запрошує їх на каву, чи чай. У більшості людей просто вибудувані своєрідні стереотипи про священиків, які часто формують і самі ж священики. Ці стереотипи інколи перешкоджають нам бути

не соромляться визнавати віру в Бога» шатись віруючою людиною, навіть тримаючи автомат у руках. У військових можна вчитися Від них можна навчитися вірності і довіри. Бачу їхні старання бути друзями. Армія без взаємної довіри і без дружби – це не Армія. Солдатів не можна ділити на православних, католиків і протестантів, бо це призведе до кризи стосунків та партійності. Ми не можемо робити поділів і просити їх оберігати мир у державі. Вони вчаться бути єдиною родиною, бо інакше ніколи не зможуть виконувати бойових завдань. Ця їхня дружність вчить і нас, як дружити з ними. Ми, окрім того, що вміємо молитися, кадити і запалювати свічки, їдемо разом з ними на полігон, разом перебуваємо в окопах. Хрестимо їхніх дітей Військовослужбовці часто кличуть нас на шлюб, коли одружуються. Ми охрещуємо їхніх дітей, також вони телефонують, коли мають якісь проблеми. Радію тим, що ми навчили їх знати, до кого можуть звернутися. Мене не дивує, коли офіцер телефонує о третій годині ночі. Він довіряє, і я готовий з ним поспілкуватися.

відкритими, як був відкритим Христос. Ми стараємося показати, що священик – це той, хто завжди є поруч біля військовослужбовця. Навіть коли ми думали про девіз Центру військового капеланства курії Львівської архієпархії, то обрали гасло: «Завжди поруч».

Завдання Церкви Завдання Церкви – прийти до військових. Ми робимо крок до військовослужбовців, щоб вони зробили крок до Бога. Якщо цього кроку не зробимо, то, мабуть, багатьом військовим буде важко повірити у те, що все-таки можна зали-

Нас називають «святими отцями» Ми не належимо до Римо-Католицької Церкви, але дуже часто нас називають «святими отцями», і це цікаво звучить. Ви приходите на конференцію, нараду, зустріч у переповнений зал військовослужбовців. Оголошують: «Зараз до слова запрошується «святіший отець» Степан». Усіх нас кличуть «святішими отцями», і я неодноразово пояснював, що це неправильно. Кілька разів звертались «благочестивий отче», або «ваше високопреподобіє». Курсанти хочуть вкласти у ці слова всю свою повагу, але збоку воно звучить дещо кумедно.

ми вперше їхали на прощу і зібрали тих, котрі ніколи раніше на паломництві не були. Вони так матюкалися, що кілька разів по дорозі доводилось просити, щоби нікого не «посилали» на паломництві. На випуску з Академії ми окроплювали святою водою. Один хлопець попросив: «Благословіть мене». Ми благословляли, він у той час почав, мабуть, що з радості, матюкатися і хреститися. Водночас у той момент я почувався дуже незручно, бо думав, що він це робить тому, що сильно окропив його водою.

Не соромляться віри Пригадую випадок, який трапився на початку мого душпастирювання в Академії: один курсант мене «послав» і подумав, що я цього не почув. Я обернувся і сказав, що недобре говорити погано про людей за їхніми спинами. Наступного разу він, у центрі Львова, серед великого натовпу людей, кричав: «Слава Ісусу Христу!». Курсанти завжди і всюди вітаються з нами «Слава Ісусу Христу!» Вони можуть бути в той час з дівчатами, своїми друзями, на вулиці, будь-де, але завжди так вітаються. Ви заходите, наприклад, на обід у

Мене не дивує, коли офіцер телефонує о третій годині ночі Матюкатися в Армії – це настільки органічно, що дуже важко викорінити. Я завжди цитую курсантам святого Івана Золотоустого: «Той, хто матюкається, – молиться до диявола». Вони говорять: «Солдат без мата – це курсант без автомата». У багатьох випадках наша присутність їх від цього стримує. Часто, коли бачать на вулиці священика, припиняють лаятись, або вибачаються.

«Пузату хату» у Львові і з дальнього столику чуєте: «Слава Ісусу Христу, о. Степане!». Це така своєрідна євангелізація. Люди бачать, що молоді хлопці не соромляться сказати це «Слава Ісусу Христу!». У них є ота простота людини, котра щойно навернулася до Церкви і почала практикувати християнське життя. Думаю, що якби ми прийшли на дискотеку, то і там вони віталися б із нами «Слава Ісусу Христу!». Це – віра без сорому.

«Органічні» матюки Курйози трапляться постійно, часто вони пов’язані з військовими особливостями. Пам’ятаю, як

Владика Йосиф Мілян: «Я був писарем секретної частини»

асто скидається на те, що минуле відійшло назавжди, але воно знову і знову повертається, часом неждано-негадано вривається в наше життя. Одна із таких несподіванок трапилась у житті владики Йосифа Міляна. 18-21 жовтня, за дорученням Блаженнішого Святослава, він відвідував українських греко-католиків Литви і Латвії, про що розповів о. Василь Поточняк, котрий супроводжував його у цій поїздці. «Уже в дорозі з’ясувалося, що

1. На українських територіях співпраця Церкви і держави розпочалася відразу після Володимирового хрещення. Християнство проникло в усі сфери державного життя, в тому числі і у військо. Під час походу на половців, у 1111 році, духовенство тісно співпрацювало із князівським військом. 2. Ставлення козацьких старшин до Церкви упродовж історії

шлях до Вільнюса веде через невеличке латвійське містечко Панєвижис, яке знаходиться за 135 км. від латвійської столиці. Рівно 35 років тому, владика демобілізувався. Єпископові було важко пригадати точне місцерозташування частини, але на настирливі прохання супутників, ми все ж вирушили на пошуки», – говорить о. Василь. Єдиним орієнтиром для мандрівників міг стати червоний костел, який назавжди закарбувався в пам’яті єпископа. «У цей костел ми

еволюціонувало. З жорстоких, знедолених людей вони стали справжніми захисниками віри і церковних меценатів. Козацьке військо мало своїх священиків, а деколи й похідну церкву. Козаки при монастирях розташували шпиталі, арсенали та свої скарбниці. Досягнувши зрілого віку, деякі з них доживали в монастирях. 3.Потреба душпастирської опіки греко-католицьких військових виникла

заходили з о. Севастіяном і моєю сестрою під час відвідин у військовій частині. Людей це шокувало: солдат, одягнений у військову форму, зайшов у католицьку святиню», – пригадує єпископ. Коли подорожуючі наблизились до будівлі, на вході їх привітно зустрів молодий юнак, черговий офіцер. Він розповів про всі зміни, які трапились у частині за останні 35 років. Тепер це вже не авіаційні війська, а звичайна частина Литовської Армії.

разом із утворенням в Україні великих військових угруповань. Духовний фактор відіграв важливу роль для розвитку особистості окремого вояка і підтримки бойового духу у війську в цілому. 4.Після Андрусівського перемир’я (1667 р.) та «Вічного миру» (1686 р.) між Польщею та Московською державами, українці, в часи війни опинилися не лише в різних держа-

Увагу владики відразу привернув великий автобус, який стояв за кілька десятків метрів від частини. «У цьому автобусі я понад рік часу день у день їздив від військової частини до штабу дивізії військово-транспортної авіації, де виконував обов’язки писаря секретної частини», – пригадує владика Йосиф. Праця колишнього рядового, а відтак – молодшого сержанта Йосифа Міляна – реєстрація пошти. «Після мазути і бензину в авіаційній частині, ця праця мені сподобалась, окрім того, щодня можна було виходити в місто, однак я ніколи не зловживав свободою», – ділиться спогадами владика Йосиф. Єпископ навіть пригадав, що означали грифи на кореспонденції, яку він колись приймав: 0 – секретно, 00 – дуже секретно, 000 – особливої важливості. Пригадав також і своїх військових друзів, двоє з яких були з Галичини. Хлопців тоді називали «бандєровцами». Сьогодні владика Йосиф вирішив їх розшукати і передати «фотографії з місця цієї події». «Два роки – це не два дні. Чимало згадують Армію, вона на кожному залишає свій відбиток», – ділиться думками о. Василь. З того «писарського» часу чимало змін увірвалося в маленьке латвійське містечко. У колишньому штабі дивізії тепер стоїть синагога. Незміними залишилися тільки два костели: білий і червоний.

вах, але й, подекуди, по різні боки фронту. Попри те, що в Російській імперії православ’я стало державною релігією, у війську було чимало римо-католиків, греко-католиків, протестантів, мусульман, євреїв та язичників. 5. В Австро-Угорській Армії офіційно було дозволено три релігії (хри-

Владика Василь Семенюк: «Я служив у танкових військах» Я служив у Прибалтиці, у військовій частині, де було 1,5 тисячі студентівтанкістів. Служіння було нелегким, наповнене різними заняттями і вправами. Після навчання працював старшим механіком-водієм танка. Як говорили в Армії: «У танкових військах було через день – на ремінь, через два – на кухню». Пам’ятаю, як, перебуваючи на посту, почув українську пісню курсантів. Це було дуже зворушливо. Пригадую, як на Різдво мені прийшла посилка: принесли пляцок. Коли ми той пляцок розламали, я побачив ікону Різдва Пресвятої Богородиці. Це було для мене щось надзвичайне. Пам’ятаю, як молився на посту і у кишені плаща забув вервицю. Дуже переживав, щоб ніхто не одягнув той плащ, бо за то було б велике покарання. Мене часом питали, чи я молюся, – відповідав, що то у мене так з нервів губа трясеться.

стиянська, юдейська та іслам) і чотири християнські конфесії (римо-католицька, греко-католицька, православна, протестантська). В австрійському війську існував Інститут військового капеланства. Керівництво військовим духовенством належало польовому апостольському вікарію, котрого призначав імператор за згодою Папи. 6. Капелан австрійської цісарської

Армії у мирні часи об’їжджав свій район із відправою богослужінь у неділі і свята, приймав присягу від новобранців, сповідав і причащав військовослужбовців, особливо у Великий піст. 7. Перша посада військових панотців у власне українських збройних формуваннях з’явилася у 1848 р. Тоді ж у Стрию було урочисто освячено першу руську корогву. У Тернополі

о. Ігор Федоришин, капелан:

«Я не маю права брати в руки зброю» о. Ігор Федоришин – єдиний український військовий священик, який брав участь у миротворчих операціях у складі миротворчого контингенту ООН. Запізнавшись із європейським капеланством у Косово, священик стверджує, що «у західних Арміях конфесійність повністю подолана». – Отче, Ви брали участь у миротворчій операції в Косово. Наскільки важливою є особа капелана в таких операціях? У Західних країнах, в Арміях країн НАТО, на високому рівні поставлено служіння священика-капелана. У нас, у Косово, раз у місяць були збори військових капеланів, де ми обговорювали проблеми і розставляли акценти. Двічі була зустріч із командуючим військами КФОР (міжнародні сили в Косово). Він також наголошував на тому, наскільки важливим і потрібним є наше служіння. Що стосується Української Армії, то іноді виникали труднощі, пов’язані з тим, що місія військового капелана не прописана ні у військовому уставі, ні у військовому статуті. – Яким було спілкування із солдатами? формування загону національної гвардії, фактично, очолив священик Білинський. У Львові священик Яворівський та крилошанин Гинилевич сформували загін гвардійців у 300 осіб, зібрали кошти на його озброєння й організували урочисту Службу Божу у присутності численних жителів міста. 8. У 1869 році в Австро-Угорщині у багатьох піхотних полках українці

складали від 50 до 80 відсотків особового складу. Для греко-католицьких капеланів було організовано 17 штатних посад. Капеланів називали «фельдкуратами». Священики носили військову форму з хрестом, але без офіцерських відмінностей. 9. Коли Галичина опинилася в епіцентрі Першої світової війни, у складі дивізій Австро-Угорської Армії було чимало українських полків, де були капелани УГКЦ. Вони служили Літургії, сповідали перед боями, опікувалися пораненими та хворими, хоронили, а також займалися культурно-освітньою діяльністю. Фельдкурати знаходились у військових частинах і під час бою ділили долю з бійцями. 10. Особливою штатною одиницею

Із рядовими солдатами у нас було живе спілкування, бо через віддаленість від сім’ї, вони, відчуваючи сум у душі, потребували духовної підтримки та розуміння, врештірешт просто хотіли поговорити з тим, кому довіряли. Я більше при цьому виконував роль психолога, ніж душпастиря. – Чи Ваше служіння було бажаним, чи трактувалось як нав’язливість? У нашій Армії не завжди є розуміння того, хто такий священик, бо, як правило, більшість військових не є практикуючими християнами. Були, однак, військовослужбовці, котрі жодного разу не пропустили Літургію. – Чи спілкувалися з Вами солдати з інших країн? У нас був спільний польсько-український батальйон. Я часто служив

о. Богдан Костецький: «Керівництво частини заохочує військових іти на Літургію»

о. Михайло Заверчук: «Добрий військовий – добрий християнин»

о. Богдан Костецький займається військовим капеланством на Півдні України. Священик стверджує, що воцерковлення під час військової служби – річ дуже ефективна. Він навіть веде власну статистику євангелізації. «У моїй військовій частині є 500 солдатів. Вони служать всього рік. За цей час з одного міста, наприклад, з Євпаторії, 500 чоловік розходиться по різних куточках нашої держави. За п’ять років тільки з одного міста 2 500 тисячі осіб розносить вістку про Христа», – розповідає о. Богдан. Щонеділі о. Роман служить Літургію на території військової частини, має також цикл катехитичних лекцій для солдатів.

Виконуючи місію військового священика у Донецьку, о. Михайло застосовує найрізноманітніші форми євангелізації. Серед іншого, привозить у військові частини біблійні вистави. «Якось ми приїхали у військову частину з парохіяльною молоддю і готували виставу. Хлопчина підійшов і запитав: «Чи можна таким сценічним способом розказувати людям Святе Письмо?». Я запитав його: «Ви його читали?». Він заперечив. Тоді я пояснив, щоб без цієї сцени багато хто взагалі не знав би, що у Біблії є такий уривок». За словами о. Михайла, його вірні у військовій частині найбільше потребують духовної підтримки і піклування.

із польським священиком у двох традиціях: східній і західній. У Велику суботу у нас була спільна служба з американцями, поляками, українцями, де ми служили трьома мовами: англійською, польською, українською. Часом, коли польський священик був відсутній, я служив наполовину польською, наполовину українською. До мене на службу приходили як українські, так і польські солдати та офіцери. – Чула, що священики, навіть ті, котрі були в Іраку, не могли носити зброю. У Римо-Католицькій і у Православній Церкві це справді так. Протестантські священики в Армії озброєні. – Ця заборона носити зброю накладена Церквою чи військом? «Ідіть витривало по вибраній Вами дорозі і я благословлятиму Ваші діла». Капелани УСС відзначилися в битві на Маківці, зокрема срібною медаллю хоробрості був нагороджений о. Пшепюрський. 11. Український душпастир вважав своїм обов’язком проводити ідейновиховну та культурно-освітню ро-

Австро-Угорської Армії часів Першої світової війни для українців був легіон «Українських Січових Стрільців» (УСС). УГКЦ всіляко підтримувала ідею утворення українського війська. І в жовтні, 1917 р., митрополит Андрей Шептицький урочисто освятив для цього легіону прапор. При його освяченні, митрополит зазначив:

Це заборона Церкви. Навіть за умови загрози власному життю, я не мав би права брати в руки зброю. Якщо священик вбиває, то розрішення від цього гріха може дати тільки Папа. – В яких побутових умовах Ви жили? Я жив у кімнаті з п’ятьома офіцерами. Якось нас відвідував головний капелан КФОР: він був дуже здивований умовами життя і тим, що я не маю окремого кабінету, який би слугував мені приймальнею для особистого спілкування з військовослужбовцями. – Чи важливою для солдатів є конфесійна приналежність, чи більше потрібен хтось, хто вислухав би? Якщо розглядати загально, то конфесійна розмежованість взага-

лі не відчувається. Що стосується служіння у капличці, то там служили американці-протестанти, німці-протестанти, американцікатолики, польські римо-католики, також ми, українці. Тут свої зібрання мали навіть турки, у яких був свій духівник. Цікаво, що у більшості скандинавських країн капеланами-священиками є жінки. Щоразу, коли організовували спільну молитву, то старалися укласти все так, щоб це не зачіпало конфесійності. Ми часто збиралися і за цей час не виникло найменших суперечок на основі конфесійності. У західних країнах конфесійність повністю подолана, бо капелани-протестанти співпрацюють разом з католицькими священиками і ніколи не ведуть суперечок на цьому ґрунті.

боту, вести бесіди зі стрільцями з різних питань фронтового життя. Це сприяло виникненню братання вояків протидіючих Армій на фронті у 1917 р. Після Лютневої революції в Росії, січові стрільці, перебуваючи на позиціях у Галичині, зустрічали Великдень разом з українським київським полком Російської Армії. Спільно вояки відспівали «Христос Воскрес» і здійснили обряд «христосування». 12. Солдати причащали один одного. Як стверджують дослідники, упродовж Першої світової війни в лавах Австрійської Армії нараховувалось загалом

Олександр Мельник, полковник: «Кожен – Пане Олександре, Ви відповідали за духовний розвиток українських військових, коли Українська Армія виокремилася з Армії Радянського Союзу. У радянський час Армія і Церква не співпрацювали. З чого розпочалася співпраця військовослужбовців із Церквами? У 90-і роки, коли народжувалась Українська Армія, постало питання про формування духу українських солдатів. Створювались програмні документи з соціальнопсихологічного і гуманітарного напрямів. Ми хотіли готувати наших військових, опираючись на національно-історичні традиції українського народу. Тоді почали використовувати світовий досвід, вивчати своє, те, що було заборонене в радянський період. У цій дослідницькій праці з’ясували справжню роль Церкви у діяльності українських військових формувань у різний період. Прийшло усвідомлення,

що Церква багато допомагала війську рятувати і душу, і тіло, робити його відважним і жертовним, була сама безпосереднім учасником боротьби за Україну. Це стало одним із аргументів до того, щоб сьогодні запросити Церкву співпрацювати з військом. До речі, вже тоді, на початку дев’яностих, ми розпочали працю над концепцією душпастирської опіки військовослужбовців, яку, доопрацьовану і узгоджену з усіма конфесіями, що працюють у війську, нещодавно затвердив Міністр оборони України. Тоді до роботи над нею, а точніше над усім, що стосувалося Церкви і війська, запросили грекокатолицького священика зі Львова, о. Володимира Сичака. У наших виховних програмах почали враховувати духовний елемент. Ішлося про щось дуже важливе: особистість солдата, його духовний світ. Душа людини – складний інструмент і робота з нею потребує особли-

близько 100 військових духівників для воїнів-українців. 13. Греко-католицьке духовенство взяло активну участь у Першолистопадовому зриві 1918 р. в Галичині та в будівництві незалежної Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР). Із початком українсько-польської війни 1918 – 1919 рр., у лави Галицької Aрмії прийшли добровільно або були

вих знань і навичок. Не можна сказати солдатові: «Завтра ти маєш бути таким». Від цього наказу нічого суттєво не зміниться. Розвиток особистості – це тривалий процес. У цьому процесі людина шукає відповіді на безліч запитань. – Чим священик практично може допомогти військовослужбовцю у повсякденному житті? Результатом діяльності священика серед військових можна вважати високий моральний дух і стійкий психологічний стан кожного військовослужбовця і всього колективу, готовність чітко і впевнено в будь-яких умовах виконувати поставлені завдання. Ця, досить суха, фраза і є тим видимим результатом, в середині якого надійно схована щоденна копітка робота військового капелана, його боголюбива і подвижницька місія духовного наставника. Є різноманітні цікаві свідчення праці капелана в бойових умовах, приклад із воєнних буднів в

запрошені командуванням десятки священиків, котрі й стали першими польовими духівниками. 14. Уряд ЗУНР і військове міністерство, на чолі з полковником Вітовським, усвідомлювало значимість духовної опіки вояків Армії. Відтак, у процесі розгортання військового будівництва, утворюється чітка структура служби польового духівництва Галицької

Іраку. Перед кожним патрулюванням, священик освячував військову техніку. Якось на маршруті підірвався БТР, який, як виявилось, не був освячений… і це було досить однозначно сприйнято особовим складом. Тому молитва знайшла своє охоронне підтвердження і зайняла важливу нішу у щоденному житті військового. Щодня, о четвертій годині ранку, священик читає молитву і окроплює військову техніку. Тільки після цього вона виходить для ви-

Армії – Зарядче Преподобництво, на чолі якого став 34-літній священик о. Микола Їжак. 15. Чи не найбільш яскраво проявилася відданість польового духовенства Галицької Армії Церкві і народу у трагічні часи масової епідемії тифу, яка восени 1919 – взимку 1920 рр. переполовинила особовий склад Армії і завдала їй втрат, які у кілька

солдат іде з надією, що він під Господом»

конання службових завдань. У таких умовах кожен солдат іде з надією, що він є під Господом. – Як священики беруть участь у миротворчих операціях? Сьогодні у світі жодний миротворчий контингент не бере участі у миротворчих операціях без капелана. Є вислів: «На війні невіруючих немає». Коли ти щодня приймаєш рішення, яке може призвести до життя або смерті, — ти думаєш іншими категоріями. З 2004 по 2010 рік україн-

ські миротворчі контингенти в Іраку і Косово мали своїх духовних провідників, якими по черзі були священики від УПЦ, УПЦКП, УГКЦ. На жаль, наш священник, о. Ігор Федоришин, був останнім капеланом, котрий у 2010 році брав участь у миротворчих операціях. Опісля були внесені зміни у законодавство. Сьогодні участь у цих операціях можуть брати тільки військові. Це дуже позитивний досвід, особливо для створення в Україні свого Національного інституту військового душпастирства. Ми намагаємося вирішити цю проблему. – Як священик поводиться в складних бойових умовах? Чи може він носити зброю? Традиційно капелани не носять зброї, навіть для самозахисту і навіть якщо вона належить їм за штатом. Були випадки, що порушення цього правила призводило до відкликання капелана його церковним керівництвом і заміни його іншим. Це

разів перевищували бойові. Майже всіх капеланів скерували на працю у військові шпиталі. 16. Командування 12-ї Радянської Армії, до складу якої на початку лютого 1920 р. увійшла тепер уже Червона УГА (ЧУГА), намагалися негайно ліквідувати Інститут польових духовників. У цій ситуації польові духовники цих структур залишили-

свідчення могутності зброї духовної, якою наділений капелан, проти зброї мирської. На мою думку, людина і зброя – антагонізми. Фах військового потребує активної роботи душі. Подібно, як у лікаря: «Не нашкодь!». Людина має ставитись до роботи, як до обов’язку захисту себе і собі подібних. Біблія говорить, що немає більшої чесноти, ніж покласти життя за друзів. Першу прощу у Зарваницю ми проводили під таким гаслом: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться». Ми мали б усі бути цими миротворцями. Таке завдання стоїть перед нами. – Як військові загалом ставляться до священиків? Військова професія накладає певний відбиток на спосіб мислення і поведінки. Здебільшого людина стає більш суворішою і менш емоційною, тому що має жити, згідно зі статутами та інструкціями, регламентовано. Субординація, чітке підпорядкування, яке є запо-

ся без посад, але з війська ніхто не пішов. 17. Серед проголошених блаженними папою Іваном Павлом ІІ в 2001 році є колишній капелан УГА, о. Омелян Ковч (1884-1944), котрий загинув уже в іншій війні у фашистському концтаборі «Майданек» біля Любліна. 18. Із поразкою української революції на підрадянській території військове духівництво ліквідується

рукою виконання поставлених завдань у війську, сприймається подекуди легше, ніж душпастирська опіка, намагання добровільно у ненасильницький спосіб, за допомогою слова Божого, досягнути внутрішньої мотивації на виконання тих самих завдань. Але, водночас, із кожним днем присутність священика є все більш зрозумілою і природною. З’являються спільні планові заходи, у яких військо і Церква є партнерами і помічниками. Зустріч зі справжнім пастором стає важливою подією у житті військовослужбовця, змінює його на краще. Часом вони товаришують і підтримують ці стосунки, незалежно від місця і обставин служби. Тому більшість військовослужбовців Збройних сил України, котрі брали участь в опитуванні про необхідність введення Інституту військового капеланства, позитивно відповіли на це запитання. Отже, нам є для кого і заради чого наполегливо працювати.

новою владою. Частина українських земель відходить до Польщі. До середини 1930-х рр., у Польщі формується мережа греко-католицьких військових парохій. 19. Митрополит Шептицький погодився на ідею створення Дивізії «Галичина», для того щоби забезпечити релігійну свободу в рядах дивізійників та надати для цього

Душа Армії: Церкви, релігійні потреби і права Процес переходу до нових стандартів життя суспільства передбачає гарантування дотримання Державою прав і свобод. Питання щодо «громадянина у формі набуває особливої гостроти, позаяк військові жертвують дещо більше, ніж можливість віддати життя у випадку війни, чи військового конфлікту.

роцес переходу до нових стандартів життя суспільства передбачає дотримання Державою його прав і свобод. Це питання набуває особливої гостроти, коли йде мова про «громадянина у формі», позаяк військові жертвують дещо більше, ніж можливість віддати життя у випадку війни, чи військового конфлікту. Одним із кроків на шляху наповнення прав і свобод реальним змістом та подолання радянського минулого в Україні є намагання відновити Інститут військового капеланства. За останні роки можна було почути багато застережень від окремих експертів, державних і громадських діячів, командирів і священнослужителів щодо необхідності Інституту та вимог про його негайне введення. Проте абсолютно не звучала думка офіцерського корпусу Збройних сил України. Офіцерський корпус, як і наше суспільство, — неоднорідний. Швидкими темпами він оновлюється – старе покоління відходить від справ. Дуже щвидко офіцерська молодь визначатиме «релігійну політику» у Збройних силах.

Хто з офіцерів виступає за, а хто проти капеланства? Що бентежить і турбує офіцерів у цій сфері, а що є байдужим? Наскільки вони потребують капеланства? Ці запитання породжують інші. Офіцери і контрактники – це професіонали, котрі складають основу Армії. Часто вони жертвують можливістю забезпеченого життя або додаткового заробітку, культурного і соціального розвитку для своєї родини, можливістю надати кращу освіту своїм дітям. Але ніхто не погодиться жертвувати своїми правами, які передбачені Конституцією. Ніхто не погодиться нехтувати людським ставленням до себе. До того ж це люди, серед котрих найвищий прошарок тих, хто має дві і більше вищих освіти. Зважте, що цей освічений інтелектуал може служити в якомусь маленькому містечку. Серед них найбільший відсоток розлучених. Перед офіцерами завжди постає проблема відпочинку і реабілітації, а для багатьох ще й алкоголю. Зацікавленість життям офіцерів з боку Церкви зросла після трагедії Скнилова та війни в Іраку. Проте чи знаємо ми, як переживали поверналежну духовну підтримку. Для служіння воякам, у Дивізію було покликано 19 священиків. 20. В організаційній структурі УПА капеланство (польове духівництво) не було передбачено. Щоб якось виправити таку ситуацію, священиків вводили у структуру УПА як виховників, тому вони мали проходити військову підготовку і носити військову форму. В основному, для задоволення своїх духовних потреб, воїни УПА користувались послугами парохіяльних священиків з прилеглих місцевостей. 21. Від початку існування УПА (194344), свого капелана мали курені й окремі підрозділи Армії. Відомі імена священиків, котрі, як капелани, постійно знаходилися в складі старшинських шкіл, окремих со-

нення додому ті, хто там був? Чому багато з них знову і знову повертаються в місії, в ту ж Ліберію? Виникає багато болючих запитань. «Показове» американське військове капеланство задіяне в різні реабілітаційні програми для воїнів нарівні з лікарями та психологами. Українському офіцерству доводиться про це лише мріяти. Звичайно, можна багато чого списати на нетривалий період з часу відновлення релігійної свободи, багато чого робиться, проте… Як Церква душпастирює серед офіцерів? Якою

мовою вона говорить до цієї верстви: простуватою мовою Катехизму Шпіраго початку минулого століття, чи мовою папи Івана Павла ІІ, митрополита Антонія Сурожського, отця Томаша Галіка чи протоієрея Олександра Меня? А хто пригадає останній документ, який був би спрямований лише для військових? Наприкінці 2010 року у Збройних силах України провели соціологічне дослідження щодо ставлення офіцерів до відновлення Інституту військових капеланів у Збройних силах України, яким було охоплено 16 гарнізонів. Виявилось, що віруючими себе вважають 64% офіцерів, ще 27% вагаються у виборі віри. Невіруючими себе визнало 5-8% опитаних. Звернімося ж до релігійних потреб офіцерів: у чому полягає їх суть в умовах військової служби? З одного боку – це відвідування храму (33%); вивчення основ віри (12%); періодичне читання Святого Письма (10%); приватна молитва у спільноті (9%); дотримання посту (8%), спілкування з одновірцями (5%). З іншого боку, тих, у кого не виникає релігійних потреб в умовах військової служби, нараховується від 32 до 52%. 24% офіцерів взагалі не мають можливості задовільнити свої релігійні потреби, що є порушенням Конституції України. Постає контраверсійне питання: чи достатньо нам просто створити військове капеланство і вищенаведені проблеми вирішаться самі собою? 44% офіцерів Збройних сил Украї-

ни вважають за необхідне введення в штат військових частин капеланів: чи це достатня цифра для прийняття рішення щодо створення Інституту? Про недоцільність введення Інституту капеланства заявляє 46% опитаних. Ситуація подібна до тієї, яка існує на східних землях ФРН (44% проти 46%). Найбільше противників Інституту серед невіруючих (79%) і православних (56%), котрі вважають, що це порушить їхні права. У священику офіцери вбачають не стільки духовного наставника (65% офіцерів не потребує спілкування з

ва Івана Любачівського з коментарем для воїнів. Віруючі військові, переважно з протестантських спільнот, видають газету «Час Ч» і молитовний бюлетень «Вісник Корнилія». Існують паломництва військових у Люрд, Зарваницю та Святу Землю. Але чи достатньо це для завоювання «душі армії»?.. З 1995 року в Армії спостерігається стала тенденція до зростання кількості тих, хто вважає себе віруючими. Сьогодні питання організації задоволення релігійних потреб військовослужбовців не просто вимагає певних змін, а кричить про на-

«Гідність сили, якою наділена Армія, нічого не вартує без звитяги військової віри». (Шарль де Голь) душпастирем), а, радше, провідника, котрий надає сакрального змісту військовій службі. А тому готові делегувати йому духовно-патріотичну функцію. Отже, чи потрібно вводити Інститут військового капеланства? Чи достатньо для цього соціальних передумов у військах? Відповідь очевидна. Але чи готові до цього Церкви? Яка з конфесій видала бодай збірник проповідей чи промов для військових, виголошених перед Армією? Відсутні не лише катехези для військовослужбовців, але й аналітичні статті про «зустріч» віри і військової служби. Є молитовники, є переклад Біблії кардинала Мирослатень, у повстанських шпиталях: о. д-р Василь Лаба, о. Василь Шевчук (псевдонім «Кадило» або «Пластун», о. Андрій Радьо (псевдонім «Яворенко»), о. Роман-Рафаїл Хомин (псевдонім «Кис»), о. д-р Адам Слюсарчик (псевдонім «Книга» або «Роман») та інші. 22. У радянський період, під час панування атеїстичної ідеології, військового капеланства взагалі не було, а вихованням солдатів займалися партійні працівники. 23. Попри те, що, згідно з українською Конституцією, Церква відділена від держави, від початку української незалежності Церква і військо почали співпрацювати. 24. У 1995 р. Синод єпископів УГКЦ призначив владику Михаїла Колту-

гальну потребу. Це зумовлено об’єктивними процесами утвердження в українському суспільстві світоглядного і конфесійного плюралізму та толерантності, а з іншого боку – наповненням реальним змістом поняття правової держави, в якій забезпечуються не просто конституційні права громадян, а враховується і позиція меншості в тій чи іншій сфері (хоч віруючі далеко не меншість). Відповідальність за релігійні потреби військовослужбовців має взяти на себе і Церква, і держава. Перекидати весь обов’язок забезпечення релігійних потреб на одну інституцію – це шлях в нікуди. Полковник Коханчук Р.М. на уповноваженим від єпископату УГКЦ у справах капеланства і духовної опіки військовослужбовців усіх родів військ України. 25. У 2006 р. при Патріаршій курії був утворений Департамент у справах душпастирства силових структур. 26. У березні, 2009 р., при Міністерстві оборони було утворено Раду у справах душпастирської опіки за участю представників семи конфесій. 27. У квітні, 2011 р., міністр оборони України затвердив Концепцію душпастирської опіки у Збройних силах України, яку підготували члени Ради душпастирської опіки при Міністерстві. Підготував Руслан Коханчук

Люрд: дорога, що була молитвою Військовослужбовці з усього світу щорічно вирушають у Люрд, щоб засвідчити мир та отримати Боже благословення. У цьому маленькому французькому містечку, у 1858 р., малій дівчинці Бернардетті 17 разів з’явилася Діва Марія. Вже 16 років поспіль українські військовослужбовці вирушають у Францію молитися про мир на планеті.

кщо у звичайне паломництво ідуть прочани, котрі практикують духовну подорож щорічно, то учасники військового паломництва – державні службовці, військові та їхні сім’ї, а також молоді хлопці-курсанти поза службою не завжди беруть участь у Літургії та церковному житті. Після урочистої Божественної Літургії, що відбулася в соборі Святого Юра у Львові, на чолі з військовим єпископом, владикою Михаїлом Колтуном, ми вирушили до польського кордону,

а вже наступного нашою першою зупинкою стало м. Вадовіце – батьківщина блаженного папи Івана Павла ІІ. У цьому затишному містечку паломники відвідали Базиліку на площі Блаженного, а також музей Папи. Перетнувши польсько-чеський кордон, ми прибули у Прагу, де завітали у греко-католицький храм української громади в Чехії, яка тут є досить чисельною. Неабияке враження на паломників справило перебування у францисканському монастирі Святої Урсули на Півдні Німеччини. Після гамірної Праги та інших міст Чехії та Німеччини, через які ми проїжджали, цей затишний куточок став зразком спокою і розміреності життя баварців. Особливістю в монастирі є те, що тут проживають ченці як візантійського, хоч їх є менше, так і латинського обрядів.

Прямуючи у Францію, ми відвідали Мюнхенський цвинтар, де похований Степан Бандера, та взяли участь у Панахиді над могилою українського борця за незалежність. На шляху між Мюнхеном та Парижем варто згадати щоденний розпорядок дня, якого дотримувався кожен паломник на чолі з духовним провідником: ранішні та вечірні подячні молитви, розважання, якими ділився з нами владика Михаїл, вводячи всіх учасників паломництва у суть нашої подорожі. «Аве, Марія», «Радуйся, Маріє» – так співають паломники з усього світу, які збираються навколо гроту в містечку Люрд, де з’явилася Богородиця, котра назвала себе Непорочним Зачаттям.

Так і ми, їдучи з одного міста в інше, подорожуючи та замислюючись над власним життям, співали пісню прослави Пречистій Діві Марії. Люрд – маленьке містечко в Піренеях зі старовинною будівлею міської ради на вершині гори. Там є український храм Успіння Пресвятої Богородиці, що розташований на вул. України. Храм був побудований та освячений 20 років тому, сьогодні ним опікується о. Петро Гай – ірландець за походженням, котрий душпастирював в Австралії, однак вивчив українську мову і дуже любить Україну. У цьому храмі охрестилася одна з наших паломниць. Три паломницькі дні в Люрді пройшли, можна сказати, на одному подиху: один захід за іншим, іноді декілька одночасно, незліченна кількість духовенства різної національності та обряду, не кажучи вже про військових. Урочисті заходи в Люрді розпочались у підземній Базиліці Святого Папи Пія ХІ. У месі взяли участь представники більш як 30-и держав світу. Урочиста хода зі Святими Дарами, покладання квітів до пам’ятника загиблому воїнові в часи Другої світової війни, щоденні меси різними мовами біля гроту святої Бернадетти, виступи військових оркестрів, – усе це складається в єдиний яскравий та насичений образ подорожі у Люрд, метою якої є молитва та єднання в мирі усього світу. Гаслом прощі було: «Об’єднані Господом та єдиною молитвою». Хоч паломництво у Люрд завершилось, проте в Украї-

ну дорога була далекою і нас чекала ще одна не менш важлива зустріч – генеральна аудієнція у папи Римського Бенедикта XVI. Папа звернувся до військової делегації зі словами: «Дорогі друзі, підбадьорені цією духовною зупинкою у стіп Пречистої Діви, повертайтесь на вашу Батьківщину з бажанням ще великодушніше свідчити Христа та Його Євангеліє. Від щирого серця благословляю вас і ваші родини». Перебуваючи декілька днів у Римі та Ватикані, ми відвідали собор Святого Петра, відпочили біля музичного фонтану Треві, пройшлися Колізеєм і завітати у Пантеон. Окремий час було присвячено на відвідини собору Софії, що знаходиться на околиці Риму. Собор було споруджено за старанням патріарха Йосифа Сліпого, котрий запланував звести третю Софію (перший і другий собори – у Стамбулі та Києві), що стала б осередком духовного життя на Заході. Якою насиченою не була б наша подорож та скільки нових місць і людей ми не пізнали б, усе ж хотілося повертатись додому. Після двох тижнів подорожі повертаєшся абсолютно іншим і це стається не лише тому, що ми побачили світ поза межами України, а й тому, що торкнулись святинь. На завершення подорожі, раптом виявляється, що уся дорога була тією молитвою, в якій тривав кожен із нас, навіть якщо не ставив собі цього за мету. Під час одного з розважань, яке провадив владика Михаїл Колтун, наш духовний провідник висловив таку думку: «Немає дороги,

яка веде до щастя. Щастя – це і є дорога…». Дорогу не візьмеш із собою, не привезеш у подарунок, не віддаси іншому. Паломництво, дорога з Христом стає частиною тебе. Соломія Щур

Українська церква в люрді

Баварія, монастир Св. Урсули в Нідеральтайху, Німеччина

На фоні української церкви в Люрді

Капелани УГКЦ: вчора і сьогодні

Ігор Дерев’яний, історик

Греко-католицькі капелани в історії були вояками. Загалом війна за свою землю, свій народ – це, по суті, священна війна, так її трактували. Тому вбивство заради свого народу не вважалося великим злочином. Водночас капелани були найперше священиками, котрі йшли в Армію, а не навпаки. Вони були покликані, передусім, до священства. Дорогою до цього священства було саме військо. Щобільше, ті, котрі потрапляли у полон, у концтаборах служили Літургії. Вони також здійснювали там своє покликання.