Війна під час миру. Збройні конфлікти в Європі після Першої світової війни by Laurus Press

WAR IN PEACE

WAR IN PEACE Paramilitary Violence in Europe after the Great War

Edited by Robert Gerwarth and John Horne

Oxford University Press

ВІЙНА ПІД ЧАС МИРУ Збройні конфлікти в Європі після Першої світової війни 1917–1923

За редакцією Роберта Ґерварта та Джона Горна

Laurus • Київ • 2020

УДК 94(4)=030.111=161.2ʺ1917/1923ʺ Г37

Г37

Війна під час миру. Збройні конфлікти в Європі після Першої світової війни 1917–1923 : зб. ст. / ред. Р. Ґерварт, Дж. Горн. — Київ : Laurus, 2020. — 292 с.: іл., табл., карт. ISBN 978-617-7313-43-3 «Пракатастрофа» 1914−1918 років стала епіцентром циклу збройних конфліктів, який у деяких частинах Європи розпочався ще в 1912-му і тривав до 1923-го й охопив значні території. Воєнізовані конфлікти поширювалися не лише Східною й Центральною Європою, але також Ірландією, Малою Азією й Близьким Сходом. Ці малодосліджені післявоєнні змагання вартували багатьох життів і, на жаль, є несправедливо забуті. «Війна під час миру» — провідна тема збірника статей, що ретельніше розкриває проблеми парамілітаризму в міжвоєнний період ХХ століття. УДК 94(4)=030.111=161.2ʺ1917/1923ʺ

Видано за підтримки European Research Council Переклад за виданням The Greater War. Paramilitary Violence in Europe after the Great War. Oxford University Press

ISBN 978-617-7313-43-3

Зміст Від редакторів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 1. Парамілітаризм у Європі після Великої війни. Роберт Ґерварт, Джон Горн. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Російська революція і парамілітаризм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Контрреволюція і становлення новітнього парамілітаризму . . . Парамілітаризм, етнічні групи й падіння імперій. . . . . . . . . . . . . Спадок парамілітарного насильства. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

11 20 22 24 28

Частина перша. РЕВОЛЮЦІЯ Й КОНТРРЕВОЛЮЦІЯ 2. Парамілітарне насильство в громадянських війнах у Росії (1918–1920). Вільям Розенберґ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Питання насильства в революційній Росії. . . . . . . . . . . . . . . . . . . Скрута й втрати як головні проблеми. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Зв’язок воєнізованого насильства зі сподіваннями й завданнями революційної демократії. . . . . . . . . . . . . . . . . . . Післяжовтнева ескалація: «життя в катастрофі». . . . . . . . . . . . . . Чи було насильство російської громадянської війни «парамілітарним»?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Влада, законність і парамілітарне насильство в революційній Росії. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

35 35 38 41 46 49 55

3. Більшовизм як фантазія: страх революції і контрреволюційне насильство в 1917–1923 роках. Роберт Ґерварт, Джон Горн. . . . . . . . 57 Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 69 4. Боротьба з «червоною потворою». Контрреволюційне насильство в переможених країнах Центральної Європи. Роберт Ґерварт. . . . . . 71 Вступ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71 Поразка, революція і територіальні втрати як причини бруталізації насильства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 74

Зміст

Прояви насильства. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80 Спадок парамілітарного насильства. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 90 Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 92 5. Революція, громадянська війна й терор у Фінляндії в 1918 році. Пертті Хаапала, Марко Тікка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Вступ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Причини й перебіг війни. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Терор як стратегія громадянської війни. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

94 94 96 102 106

6. Парамілітарне насильство в Італії: обґрунтування фашизму й витоки тоталітаризму. Еміліо Джентіле. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109 Частина друга. НАЦІЇ, КОРДОНИ ТА ЕТНІЧНЕ НАСИЛЬСТВО 7. Польові загони націєтворців? Військові конфлікти 1917– 1920 років в Україні: повстанці й ідеологія. Сергій Єкельчик. . . . . . . . Розпад Східного фронту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Виникнення «вільного козацтва». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Поразка державотворення. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Влада отаманів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8. З громадян у солдати. Балтійські парамілітарні рухи після Великої війни. Томас Балкеліс. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Вступ. Війна, парамілітаризм і націєтворення у балтійських державах . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Витоки балтійського парамілітаризму. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Каталізатор розвитку — війна. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Внутрішній фронт: пропагандистська й культурницька робота . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Стосунки з армією . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Спадщина. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9. Парамілітарне насильство на Балканах: витоки, атрибути і спадок. Джон Пол Ньюмен . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Вступ. Парамілітаризм на Балканах . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Революційна традиція на Балканах. Витоки . . . . . . . . . . . . . . . . . Балканські війни 1912–1913 років . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

133 136 141 146 148 153 155 155 159 162 165 170 173 176 178 178 179 181

Зміст

1914–1918 роки: перемоги й поразки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Зони насильства після 1918 року. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Зона 1. «Класичний Південь» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Зона 2. Адріатика і Центральна Європа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ідеології і спадок насильства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

182 186 186 190 195 198

10. Парамілітарне насильство і крах Османської імперії. Уур Уміт Унґьор . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Вступ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Перша світова війна й геноцид вірмен. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Парамілітарне насильство на Кавказі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Моделі парамілітарного насильства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

200 200 203 213 219 221

11. Із солдатів у цивільні, із цивільних у солдати. Польща та Ірландія після Першої світової війни. Юлія Айхенберґ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Вступ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Із солдатів у цивільні, із цивільних у солдати. . . . . . . . . . . . . . . . . Війна й ветерани. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Добровольці й міф «героя борця за незалежність». . . . . . . . . . . . Несподівані бійці: жінки й діти . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Поліція, мученики й вільні стрільці. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

223 223 224 226 230 232 237 240

12. Британська культура парамілітарного насильства під час війни за незалежність Ірландії. Енн Долан. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Від парамілітаристів до парамілітаризму . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Насильство й парамілітаризм. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Політика парамілітаризму. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Спадок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

242 242 247 255 260

13. Захищаючи перемогу. Парамілітарна політика у Франції (1918–1926). Контрприклад. Джон Горн. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Міфи перемоги й революції . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Національна мобілізація проти більшовизму: громадянські союзи 1920 року . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Захищаючи перемогу: парамілітаризм і Картель лівих (1924–1926) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

262 262 269 275 283

Іменний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 285 Географічний покажчик. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 290

Зміст

Від редакторів

нига є результатом довготривалої співпраці. Більшість авторів, зібраних у цьому виданні, були учасниками двох тематичних семінарів, які відбулися впродовж 2009–2011 років у Дубліні. Редактори завдячують усім учасникам і доповідачам за плідне й суттєве сприяння ініціативі. Протягом останніх трьох років Спільний проект Центрів воєнного дослідження дублінських Триніті Коледжу та Університетського коледжу, результатом якого стала ця книга, отримував щедре фінансування — спершу від Ірландської дослідної ради з гуманітарних і суспільних наук (Irish Research Council for the Humanities and Social Sciences, IRCHSS), а згодом від Європейської дослідної ради (European Research Council, ERC). Редактори цієї книги, користуючись нагодою, хочуть висловити подяку організаціям за фінансування. У більш персональному плані, проекту неоціненно сприяли — Юлія Ахенберґ, Джон Пол Ньюмен, а також Уур Уміт Унґьор, Джеймс Кітчен, Томас Балкеліс — так само як, вельми досвідчені адміністратори Крістіна Грісслер і Сюзанна д’Арси. Також завдячуємо Елен Каллен за створення карт. Роберт Ґерварт та Джон Горн Дублін, жовтень 2011 р.

Зміст

1 ПАРАМІЛІТАРИЗМ У ЄВРОПІ ПІСЛЯ ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ Роберт Ґерварт, Джон Горн Війну гігантів закінчено, починається війна пігмеїв.

Вінстон Черчилль (1919)

авершення Першої світової війни не принесло Європі миттєвого миру. Якраз навпаки, від 1917 до 1923 року тривали революції, активізувалися контрреволюційні рухи, міжетнічне протистояння, почалися погроми, війни за незалежність, громадянські та міждержавні конфлікти. Їхній спалах спричинили катаклізми світової війни, яка кардинально змінила політичний ландшафт Старого світу. Різного роду прояви насильства охопили Росію, Україну, Фінляндію, Прибалтику, Польщу, Австрію, Угорщину, Німеччину, Італію, Анатолію і Кавказ. В Ірландії розгорнулися водночас війна за незалежність та громадянська війна.1 Парамілітаризм був визначною рисою всіх цих конфліктів. Автори пропонованої книжки намагаються дослідити джерела, прояви та спадок цієї форми політичного насильства в період 1917–1923 років. Під воєнізованим насильством ми розуміємо діяльність військових або квазівій-

Див.: Єкельчик, Сергій. Історія України. Народження модерної нації. Київ : Laurus, 2012. 376 с. Hart, Peter. The IRA at War, 1916–1923. Oxford, 2003. Reynolds, Michael. Native Sons: Post-Imperial Politics, Islam, and Identity in the North Caucasus, 1917–1918. Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. 2008. Vol. 56. P. 221–247. Reynolds, Michael. Shattering Empires: The Clash and Collapse of the Ottoman and Russian Empires, 1908–1918. Cambridge, 2011. Davies, Norman.White Eagle, Red Star: The Polish-Soviet War, 1919–1920. London, 2003. Див. також: Gatrell, Peter. War after the War: Conflicts, 1919–1923. A Companion to World War One / Ed. by John Horne. Oxford, 2010. P. 558–575. Prusin, Alexander V. The Lands Between: Conflict in the East European Borderlands, 1870–1992. Oxford, 2010. Mick, Christoph; Vielerlei, Kriege. Osteuropa 1918–1921. Formen des Krieges: Von der Antike bis zur Gegenwart / Ed. by Dietrich Beyrau, Michael Hochgeschwender, Dieter Langewiesche. Paderborn, 2007. P. 311–326. Wrobl, Piotr. The Revival of Poland and Paramilitary Violence, 1918–1920. Spießer, Patrioten, Revolutionäre. Militärische Mobilisierung und gesellschaftliche Ordnung in der Neuzeit / Ed. by Rüdiger Bergien and Ralf Pröve. Göttingen, 2010. P. 281–303.

1 • Парамітаризм у Європі після Великої війни

ськових організацій, що доповнювала або заступала операції регулярних збройних формувань. Іноді це відбувалося завдяки вакууму влади, породженого колапсом держави. В інших випадках такі структури виконували допоміжну роль на боці офіційної адміністрації. У третіх випадках вони протистояли державі. У цю категорію входять випадки насильства під час революційних чи контрреволюційних дій в ім’я секулярних ідеологій, а також насильство на етнічному ґрунті, пов’язане зі створенням нових національних держав чи меншинами, що протистояли цьому процесові. Поряд із цим, мали місце й інші форми насильства, як‑от соціальні протести, повстання, тероризм, поліцейські репресії, злочинність та бойові дії регулярних армій.2 Слово «парамілітарний» до 1930‑х років не вживали. Саме тоді його почали застосовувати до політичних збройних формувань, організованих за військовим зразком у фашистських державах. Згодом, у 1950‑х роках, це поняття поширилося на подібні групи, що брали участь в антиколоніальних війнах та конфліктах у колишніх колоніях.3 Але парамілітарні сили мають значно давнішу історію — ще раніше вони існували як місцеві ополчення, партизанські рухи чи допоміжні загони, що обстоювали інтереси держави. Вони відігравали важливу роль у часи поразок, зокрема, в Іспанії, Австрії та Пруссії доби наполеонівських воєн, коли регулярні армії виявилися нездатними стримати французький наступ. Іспанські партизани, ландштурм4 Андреаса Гофера у Тірольських Альпах та німецький фрайкор (Freikorps) прославилися протягом 1812–1813 років під час «визвольних воєн». Вплив цих формувань відчувався навіть після Першої світової війни, як мінімум вони забезпечували новим парамілітарним рухам історичну легітимність і давали їм успішний приклад опору Наполеону.5 Однак, нові рухи вирізняло те, що вони з’явилися після століття, протягом якого стали нормою національні армії, а сучасна поліція, карне законодавство і в’язниці допомогли державі монополізувати право на застосування сили, яке зазвичай не викликало сумнівів. Коли війна перетворилася на низку малих конфліктів, що охопили значну те-

Reichardt, Sven. Paramilitarism. World Fascism: A Historical Encyclopedia, 2 vols. / Ed. by Cyprian P. Blamires. Santa Barbara, 2006. Vol. 1. P. 506–507. Див. також: Alvarez, Alex. Governments, Citizens, and Genocide: A Comparative and Interdisciplinary Approach. Bloomington, Indiana, 2001. P. 91 і далі. 3 Paramilitary Forces. International Military and Defence Encyclopedia / Ed. by Trevor N. Dupuy. Washington and New York, 1993. Vol. 5. P. 2104–2107. 4 У всій книзі збережено авторські виділення курсивом (прим. ред.) 5 People in Arms: Military Myth and National Mobilization since the French Revolution / Ed. by Daniel Moran and Arthur Moran. Cambridge, 2002.

Роберт Ґерварт • Джон Горн

риторію, цю монополію було підірвано.6 Ба більше, на фоні масштабної зміни форм державного ладу, суспільних структур і політичних ідеологій парамілітаризм набував подвійного значення: по‑перше, впливав на результати збройних конфліктів; по‑друге, був новим джерелом політичної влади та державної організації. Вплив воєнізованого насильства мав політичний, символічний, військовий і практичний виміри. Пропонована книжка — це спроба переосмислити одну з найважливіших доріг, що вели від насильства часів війни до відносного спокою другої половини 1920‑х років. Досліджуючи цей процес, історики робили багато припущень. Одне з них — приписувана післявоєнним суспільствам своєрідна «бруталізація». Але військовий досвід сам по собі (німецькі, угорські, британські чи французькі солдати в цьому плані майже нічим не відрізнялися) не пояснює, чому в одних державах‑комбатантах політичне життя після 1918 року «бруталізувалося», а в інших — ні.7 Теза про «бруталізацію» домінувала в минулому, але в наш час її серйозно критикують. Утім, ще не сформовано жодного альтернативного емпіричного пояснення ескалації конфлікту після завершення війни.8 Дірк Шуманн обережно пояснював відсутність «бруталізації» в країнах‑переможницях і порівняно стабільну ситуацію в міжвоєнній Франції та Британії (у порівнянні з Німеччиною) тим, що потенціал насильства вивільнявся у їхніх колоніях, Німеччина ж після 1918 року таку можливість втратила.9 Однак немає певності в тому, що масштаб насильства у французьких і британ

Liang, His-Huey. The Rise of the Modern Police and the European State System from Metternich to the Second World War. Cambridge, 1992. 7 Про «бруталізацію» див. зокрема: Mosse, George L. Fallen Soldiers: Reshaping the Memory of the World Wars. Oxford, 1990. Аналогічний аргумент на користь «тези про бруталізацію» розвинув Едріан Літлтон, див.: Lyttleton, Adrian. Fascism and Violence in Post‑War Italy: Political Strategy and Social Conflict. Social Protest, Violence and Terror / Ed. by Wolfgang J. Mommsen and Gerhard Hirschfeld. London, 1982. P. 262–263. Критичний погляд із запереченням адекватності цієї концепції стосовно Франції див.: Prost, Antoine. Les limites de la brutalisation. Tuer sur le front occidental 1914–1918. Vingtième siècle. 2000. Vol. 81. P. 5–20. Про випадок Британії див.: Laurence, John. Forging a Peaceable Kingdom: War, Violence and Fear of Brutalization in Post-First World War Britain. Journal of Modern History. 2003. Vol. 75. P. 557–589. 8 Стосовно Німеччини див. зокрема: Ziemann, Benjamin. War Experiences in Rural Germany, 1914–1923. Oxford, 2007. Schumann, Dirk. Europa, der Erste Weltkrieg und die Nachkriegszeit: Eine Kontinuität der Gewalt? Journal of Modern European History. 2003. Vol. 1. Р. 24–43. Див. також: The Great War in History: Debates and Controversies, 1914 to the Present / Ed. by Antoine Prost and Jay Winter. Cambridge, 2005. Stephenson, Scott. The Final Battle: Soldiers of the Western Front and the German Revolution of 1918. Cambridge, 2009. 9 Schumann, Dirk. Europa, der erste Weltkrieg und die Nachkriegszeit. Eine Kontinuität der Gewalt? Journal of Modern European History. 2003. Vol. 1. P. 23–43.

1 • Парамітаризм у Європі після Великої війни

ських колоніях після війни був більшим, ніж до її початку. Крім того, із твердження Шуманна випливає, що війна заряджає людину насильством, яке мусить знайти вихід. Переконливіше пояснення нерівномірного розподілу парамілітарного насильства в Європі полягає, напевно, у мобілізаційному потенціалі поразки. Поразку варто розглядати не тільки як новий баланс сил, а також як певний емоційний стан (включно з відмовою визнати зміни). На позначення цього явища Вольфґанґ Шивельбуш використав вислів «культура поразки».10 Під час Першої світової війни нація відіграла центральну роль в організації та санкціонуванні масового насильства, в якому взяли участь мільйони європейців. Крім того, нація була потужним засобом легітимації, поглинання та нейтралізації цього ж таки насильства після завершення конфлікту. Однак там, де нація зазнала поразки (справжньої чи уявної, як, наприклад, у думках італійських націоналістів), їй було важко виконувати цю роль. Насправді вона долучалася до протилежного — інтенсифікувала прояви насильства й розширювала його на безліч груп і осіб, готових помститися за поразку й національне приниження.11 Специфіка «повернення з фронту» в умовах перемоги або поразки справді була важливим чинником, однак її варто емпірично дослідити на регіональному, а не тільки на національному рівні. Для населення етнічно строкатого прикордоння Центральних держав поразка була справою куди реальнішою, ніж для мешканців Берліна, Будапешта чи Відня. У воєнізованих організаціях післявоєнних років молодь із цих спірних прикордонних земель була представлена непропорційно широко й у цьому немає випадковості.12 Дослідження географії походження нацистських злочинців підтвердило, що серед них було непропорційно багато вихідців із втраче-

Schivelbusch, Wolfgang. The Culture of Defeat: on National Trauma, Mourning, and Recovery. New York, 2003 (українському читачеві Вольфганг Шивельбуш більше відомий як автор блискучих науково‑популярних книжок «Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів» (2007) і «Розчаклована ніч. До історії штучного світла в XIX столітті» (2014)). Horne, John. Defeat and Memory since the French Revolution: Some Reflections. Defeat and Memory. Cultural Histories of Military Defeat since 1815 / Ed. by Jenny Macleod. London, 2008. P. 11–29. 11 Про загальне обґрунтування такого погляду див.: Sanborn, Josh. Drafting the Russian Nation. Military Conscription, Total War and Mass Politics, 1905–1925. DeKalb, IL, 2003. P. 165–200. 12 Комплексний огляд німецького випадку див.: Bessel, Richard. Germany after the First World War. Oxford, 1993. А також: Ziemann, Benjamin. War Experiences in Rural Germany, 1914–1923. Oxford, 2007.

Роберт Ґерварт • Джон Горн

них чи спірних територій, як‑от Австрія, Ельзас, Прибалтика, окупована Рейнська область і Сілезія.13 Інша важлива концепція в історіографічних суперечках із нашої теми полягає в тому, що демобілізацію розглядають як політичний і культурний процес, а не лише як військове й економічне явище.14 Звісно ж, поняття «культурної демобілізації» передбачає можливість провалу демобілізації або відмови від неї. Масштаб парамілітаризму й контекст, в якому його прояви стають найбільш жорстокими, прекрасно показують, яким державам, регіонам, рухам і людям (особливо, якщо вони програли) було найважче відмовитися від воєнного насильства, незалежно від того, де вони з ним стикнулися — дорослими на фронті чи підлітками в тилу.15 Мир середини й кінця 1920‑х років був відносним і недовгим. Спадок післявоєнного парамілітаризму служить політично‑культурним зв’язком між двома циклами насильства на європейському й глобальному рівні — він об’єднує 1912–1923 та 1930–1940 роки. Пропоновану читачам книжку побудовано на всіх цих концепціях і дискусіях, але водночас ми трохи по‑іншому підходимо до цього періоду. По‑перше, географічний масштаб насильства закликає провести порівняльний і транснаціональний аналіз.16 Зруйнувавши династичні імперії, — Російську, Австро‑Угорську й Османську, — Перша світова війна створила на сході Німеччини «закривавлений кордон», а в інших части 13

Mann, Michael. The Dark Side of Democracy: Explaining Ethnic Cleansing. Cambridge, 2005. P. 239. 14 Концепцію культурної демобілізації висвітлено в роботі: Démobilisations culturelles après la Grande Guerre. Theme issue of 14–18 Aujourd’hui‑Heute‑Today / Ed. by John Horne. 2002. Vol. 5. 15 Про Німеччину див. зокрема: Ziemann, Benjamin. War Experiences; Schumann, Dirk. Europa, der Erste Weltkrieg und die Nachkriegszeit: Eine Kontinuität der Gewalt? Journal of Modern European History. 2003. Vol. 1. Р. 24–43. Важливий у цьому плані проект Марка Корнуелла «Переможці та жертви: покоління чоловіків воєнної епохи (1918–1930)», здійснений за фінансування Arts and Humanities Research Council (Рада з досліджень мистецтв і гуманітарних наук), у якому простежено, яким чином чоловіче населення колишньої імперії Габсбургів подолало втрати часів війни й адаптувалося до мирних умов. Це дослідження доповнює нещодавні праці істориків культури про комеморативні практики, пов’язані з війною, та перебіг демобілізації в окремих країнах Західної Європи протягом 1920‑х років. 16 Попри нещодавні спроби написати транснаціональну історію Першої світової війни, ідею глобальної історії її безпосередніх наслідків поки що сприймають прохолодно. Найновішою спробою дати транснаціональну картину перебігу Першої світової вій ни є праця: Kramer, Alan. Dynamics of Destruction: Culture and Mass Killing in the First World War. Oxford, 2008. Про вплив Версальської угоди на глобальному рівні див.: Manela, Erez. The Wilsonian Moment: Self‑Determination and the International Origins of Anticolonial Nationalismю. Oxford, 2007.

1 • Парамітаризм у Європі після Великої війни

нах Європи «зони дроблення»17 — великі території, де внаслідок зникнення кордонів розчинився будь‑який усталений лад і тверда державна влада. Багатьма такими зонами (хоча й не усіма) прокотилися хвилі насильства, іноді вони мали чіткі причини, які варто проаналізувати й порівняти.18 Модна ідея про те, що насильство притаманне характеру одних держав (наприклад, Росії, Югославії чи Ірландії), і непритаманне іншим (скажімо, «мирному королівству» Великої Британії), радше порушує нові питання, аніж розв’язує старі. Історики ХХ століття погодяться, що в одних регіонах «кількість втрат» набагато більша, ніж в інших. Але проста констатація не має сенсу без вивчення матеріальних, ідеологічних, політичних і культурних чинників, які пояснюють цю різницю. Один із можливих підходів до цієї теми — аналіз географії насильства, в нашому випадку, парамілітарного. По‑друге, складне плетиво короткочасних і тривалих чинників повоєнного парамілітаризму вимагає іншого часового підходу: виходу за узвичаєну хронологію Першої світової війни. Межі 1914–1918 років мають сенс передусім для держав Західного фронту (Британія, Франція, США), але не для більшості країн Центрально‑Східної й Південно‑Східної Європи чи Ірландії. 1914–1918 роки стали апогеєм збройного конфлікту, який в окремих регіонах Європи розпочався ще в 1912 році. Саме тоді в Ольстері виникли парамілітарні загони на захист унії з Британією, а на Балканах спалахнули дві війни, послабивши Османську імперію, позбавивши її майже всіх європейських провінцій і спричинивши конфлікт Болгарії з її колишніми союзниками за володіння Македонією і Фракією.19 Спалахи насильства тривали до 1923 року, аж поки Лозаннська угода не визначила кордони новоствореної Турецької республіки й не поклала край претензіям Греції на землі Малої Азії. Внаслідок цих подій відбувся най масштабніший до часів Другої світової війни примусовий обмін населенням.20 Про завершення циклу насильства свідчили: закінчення грома-

Термін «зона дроблення» вперше було вжито у: Bloxham, Donald. The Final Solution: A Genocide. Oxford, 2009. Р. 81. 18 Проблему зв’язку між очікуванням міжетнічного насильства й крахом багатоетнічних імперій див.: Roshwald, Aviel. Ethnic Nationalism and the Fall of Empires: Central Europe, Russia and the Middle East, 1914–1923. London, 2001. Про хаос і насильство в російському селі див.: Sanborn, Joshua. Drafting the Russian Nation. P. 170–183. 19 Hall, Richard. The Balkan Wars, 1912–1913: Prelude to the First World War. London, 2000. Höpken, Wolfgang. Performing Violence: Soldiers, Paramilitaries and Civilians in the Twentieth‑Century Balkan Wars. No Man’s Land of Violence: Extreme Wars in the 20th Century / Ed. by Alf Lüdtke Bernd Weisbrod, and Richard Bessel. Göttingen, 2006. P. 211–249. 20 Gingeras, Ryan. Sorrowful Shores: Violence, Ethnicity and the End of the Ottoman Empire, 1912–1923. Oxford, 2009.

Роберт Ґерварт • Джон Горн

Територія колишньої Австро-Угорщини (1919)

ФІ НЛ ЯНД І Я

Територія колишньої Російської імперії (1918—1921) Довоєнний кордон Австро-Угорщини Довоєнний кордон Російської імперії

ЕСТОНІ Я

Діяльність груп «Фрайкор»

Рига

Східна межа Польщі (1919)

Балтійське море

Територія, приєднана до Польщі після війни з Радянською Росією (1921)

РО СІЯ

ЛАТВІ Я

ЛИ ТВА Вільно

СХІД НА ПРУССІ Я

200 км

Варшава

Берлін

ПОЛ Ь ЩА

НІ МЕ Ч Ч И НА

СИ Л ЕЗ ІЯ

ЧЕХ Мюнхен

О-С

ЛО

ВАЧ

ЧИ

НА

Будапешт

СА

КОРОЛІВСТВО СЕРБІВ, ХОРВАТІВ І СЛОВЕНЦІВ Б ОЛГАРІ Я

І ТАЛ І Я

А Л БА Н ІЯ

Середземне море

ГР

ЕЦ

ІЯ

Одеса

ІЯ

РУМУНІЯ

РА Б

УГОР Щ ИН А

ЕС

Відень А В СТ Р І Я Ґрац

Київ

Аннаберг

Чорне море

ТУРЕЧ Ч И НА

Карта 1. Діяльність фрайкорів у «зонах розбиття» Східної та Центральної Європи, 1918–1921

1 • Парамітаризм у Європі після Великої війни

дянської війни в Ірландії в 1924 році; нормалізація ситуації в Німеччині після окупації Руру та продовження політики непу в СРСР після смерті Леніна 1924 року. По‑третє, у період після 1917 року на політичну арену вийшли конкурентні ідеології, які склалися у нових державах та в системі міжнародних відносин у Європі в 1923 році. Початок цих ідеологій треба шукати ще в 1870‑х роках — десятилітті швидких культурних, соціально‑економічних і політичних змін. Переходу до нових форм масової політики на більшій частині континенту сприяли реформи виборчого законодавства в 1870‑х роках і поява масових демократичних, соціалістичних і націоналістичних рухів. Все це суттєво й надовго змінило політичне життя та інтелектуальні дискусії в Європі. Революційний соціалізм і синдикалізм кинув виклик парламентській демократії, яка ще не встигла стати провідною формою державного устрою. Нові версії націоналізму (іноді — з демократичним присмаком, іноді — відверто ворожого ліберальній демократії) спричинили внутрішні кризи в Османській імперії, державах Романових і Габсбургів. Імперські уряди, своєю чергою, намагалися втримати владу, демонструючи силу як всередині країни, так і в зовнішній політиці. Ризикуючи впасти у спрощення, ми все ж таки вважаємо за можливе простежити півстолітню тяглість політичного насильства в Південній та Східній Європі після Східної кризи 1870‑х років, адже форми тодішнього насильства передували майбутнім центральноєвропейським. Із балканських уламків Османської імперії виростали нові, агресивно вразливі й ексклюзивістські в етнічному плані держави: вони конфліктували одна з одною, ставали об’єктами зазіхань великих держав, ареною сепаратистського терору й етнічних убивств. Жорстоке придушення антиосманських повстань у Герцеговині, Боснії, Болгарії, Сербії та Чорногорії у 1875–1876 роках викликало обурення по всій Європі. Антиосманські партизанські парамілітарні групи на Балканах, сербські, грецькі та болгарські комітаджі стали прообразом політичного насильства, що запанувало в Східній та Центральній Європі після 1917 року. З огляду на це, парамілітарне насильство 1917–1923 років варто вважати елементом довшого циклу, котрий передував Першій світовій війні й тривав після її закінчення.21 Саме радикалізація політики під час Першої світової війни перетворила конкурентні рухи й доктрини на загальноєвропейський конфлікт ідеологій. У 1917 році Вудро Вілсон дав нове визначення мети союзників у війні у вигляді хрестового походу за демократію та націоналізм. Водно-

Political Violence in Twentieth Century Europe / Ed. by Robert Gerwarth and Donald Bloxham. Cambridge, 2011.

Роберт Ґерварт • Джон Горн

час більшовики захопили владу в Росії і проголосили класову революцію.22 Виникало питання, чи приймуть демократичні цінності нові національні держави, скроєні з уламків імперій, що їх обстоювали на Паризькій мирній конференції лідери країн Антанти й, особливо, Вудро Вілсон. Антидемократичний і антибільшовицький націоналізм уже став інструментом ремобілізації крайніх правих сил у Німеччині.23 З кризою політичної легітимності й крахом династичних імперій наприкінці 1918 року в Центрально‑Східній Європі почали виникати нові форми контрреволюційних рухів, які робили ставку на парамілітарні формування. У випадку італійського фашизму такий рух узяв владу й розпочав реформування держави вже в 1923 році. Отже, історію парамілітарного насильства після Першої світової вій ни треба досліджувати в ширшому контексті революцій, падіння імперій і міжетнічних конфліктів, які, власне, і формують структуру цієї книжки. На нашу думку, без ретельного вивчення революції та громадянської війни в Росії та її впливу на Європу адекватно зрозуміти ці насильницькі конфлікти неможливо. Контрреволюційні рухи, що виникли в більшості країн Центральної Європи і в Італії у відповідь на поразку в Першій світовій війні та радикалізацію лівих сил, були пов’язані з Російською революцією. Революцію і контрреволюцію, крім географії, об’єднують спільні витоки й інспірації, і в першу чергу — парамілітарне насильство на етнічному ґрунті, пов’язане з боротьбою за (або проти) створення нових національних держав і нових кордонів у Центрально‑Східній Європі. Саме про це йдеться в наступних розділах книги. Але судячи з порівняння польської та ірландської ситуацій (стаття Юлії Айхенберґ) і роботи про британське парамілітарне насильство в Ірландії (стаття Енн Долан), аналогічні умови побутували й на західному краї континенту. Насамкінець, аналіз ролі парамілітарного насильства у фашистській Італії з одного боку підтверджує адекватність тяглих хронологічних рамок 1918–1923 років, а з іншого релятивізує їх. Парамілітаризм не просто привів фашистський рух до влади 1923 року, він створив тривкий вплив на характер фашистської держави. Франція є контрприкладом, адже поява обмежених форм воєнізованого насильства в цій країні після 1923 року висвітлює причини,

Див. класичні дослідження: Mayer, Arno. Political Origins of the New Diplomacy, 1917– 1918. London and New Haven, 1959. Mayer, J. Arno. Politics and Diplomacy of Peacemaking: Containment and Counterrevolution at Versailles, 1918–1919. New York, 1967. Див. також: Rossini, Daniele. Woodrow Wilson and the American Myth in Italy. Culture, Diplomacy and War Propaganda. Cambridge, 2008. 23 Hagenlüke, Heinz. Deutsche Vaterlandspartei: Die nationale Rechte am Ende des Kaiserreiches. Düsseldorf, 1996.

1 • Парамітаризм у Європі після Великої війни

чому феномен парамілітаризму зачепив не всі регіони повоєнної Європи. Тепер ми детальніше розглянемо аргументи, що лежать в основі окремих розділів цієї книги.

Російська революція і парамілітаризм Політичні, соціальні й національні революції, що спалахнули в різних кінцях Російської імперії в перші місяці 1917 — влітку 1918 року, не конче мали насильницький характер. Дорога від Лютневої революції не обов’язково вела до громадянської війни. Каталізатором протистояння взимку 1917–1918 років стала менша, але радикальна, революційно налаштована, схильна до насильства частина більшовиків, і все це відбувалося в розпал масштабного воєнного конфлікту, який встиг набути власної динаміки й міжетнічного характеру. У відповідь на дії більшовиків кристалізувалися не менш рішучі контрреволюційні сили, які бачили своє завдання в силовому придушенні революції, а найперше самих революціонерів. Революційне й контрреволюційне насильство охопило всю європейську Росію, Кавказ і Середню Азію, далеко перевершивши локальні, хоча й потужні, спалахи революційного насильства, що були в Європі до 1914 року. У деяких регіонах колапс державної влади й принесені революцією економічні злидні 1918–1919 років зруйнували залишки соціального ладу й привели до появи примітивних форм військової самоорганізації у вигляді місцевих загонів самооборони. Як показав у другому розділі Вільям Ро зенберґ, саме це стало найважливішим стимулом до народження парамілітарних організацій із хаосу Російської революції. Відповідь більшовиків полягала не так у формалізації парамілітарних практик, як у створенні нового й тривкого явища політики ХХ століття: модерного революціонера‑комуніста, політично підкованого, готового вдатися до насильства заради побудови нової держави, фундаментом якої була партія.24 Російські революціонери створювали різноманітні формування, що діяли паралельно з Червоною армією. Наприклад, загони червоногвардійців, котрі відіграли важливу роль у поваленні Тимчасового уряду, чи загони продрозверстки, які впроваджували політику «воєнного комунізму» на селі й брали участь у громадянській війні. Однак новий режим легітимізувало не парамілітарне насильство. У більшовицькому розумінні марк 24

The Workers’ Revolution in Russia, 1917: the View from Below / Ed. by Daniel H. Kaiser. Cambridge, 1987. Smith, Steve. Revolution and the People in Russia and China. A Comparative History. Cambridge, 2008. Conway, Martin; Gerwarth, Robert. Revolution and Counter‑Revolution. Political Violence in Twentieth Century Europe.

Науко во -по пуля р не в идання

Війна під час миру. Збройні конфлікти в Європі після Першої світової війни 1917–1923 Збірка статей За редакцією Роберта Ґерварта та Джона Горна Переклад з англійської Науковий редактор Сергій Єкельчик Перекладачі Ю. Джугастрянська, І. Сойра Редактор Дарина Кучережко Коректор Юлія Голюк Обкладинка Марії Беденко Верстка Дениса Піорко Відповідальна за випуск Галина Любчич

В оформленні книжки використані фотографії Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного Українська галицька армія. Вінниця. Серпень 1919 року (обкладинка) Загін повстанської армії Нестора Махна. 1919 рік (форзац) Дивізія синьожупанників вступає до Києва. 24 березня 1918 року (нахзац)

Підписано до друку 20.08.2020. Формат 60 x 90/16. Друк офс. Папір офс. Тираж 1000 прим. Зам. № Видавництво «LAURUS» Свідоцтво ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28, тел./факс: +380 (44) 234–16–30 Пошта: laurus.info@yahoo.com Сайт: laurus.ua Фейсбук: https://www.facebook.com/laurus.press Інші книжки видавництва — http://issuu.com/laurus_press Віддруковано у ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”». ДК № 2715 від 07.12.2006 02094, Київ, вул. Віскозна, 8. Телефон/факс: 0 (44) 503‑00‑45