Київський атеней: Вступ

1 6 15

2 0 15

Книга присвячена

400-літтю заснування

Києво-Могилянської академії,

яка впродовж своєї історії була і залишається місцем формування творчих і відповідальних особистостей. Шануємо минуле, творимо майбутнє!

Мис­тець­кий Ки­їв ­ XVII–XVI­II сто­літ­ь

УДК 82.09(477-25)“16/17” : 82.091(08) + 378.1(477.25) ББК 83(4УКР-2К)5Я4 К38

Ініціатор видання Києво-Могилянська Бізнес Школа

Вступ­на стат­тя, упо­ряд­ку­ван­ня тек­стів із роз­від­ка­ми про лі­те­ра­ту­ру

Ва­ле­рія Шев­чу­ка

Упо­ряд­ку­ван­ня ілюс­тра­цій із роз­від­ками про об­ра­зот­вор­че мис­тец­тво та архітектуру

Юрія Іван­чен­ка

Партнер видання Діамантбанк

У книзі подано творчість київських письменників, живописців, графіків та будівничих ХVІІ–ХVІІІ століть, які свідчать, що Київ, або Київський Атеней, як його називали тоді, був одним із визначних мистецьких центрів Європи, що творив, натхнений Києво-Могилянською академією та Києво-Печерською лаврою з її друкарнею, де працювали літератори, художники та вчені в союзі з духовенством та козацькою і шляхетською елітами. Видання присвячене 400-річчю Києво-Могилянської академії, заснованої 1615 року.

ISBN 978-966-7845-88-9

© Шевчук В. О., вступна стаття, упорядкування текстів із розвідками про літературу, 2015 © Іванченко Ю. О., упорядкування ілюстрацій із розвідками про образотворче мистецтво та архітектуру, 2015 © Михайличенко Н. В., художнє оформлення, 2015 © Києво-Могилянська Бізнес Школа, 2015 Усі права застережені

П­РО КИ­ЇВ­СЬКИЙ АТЕ­НЕЙ,­ ЙО­ГО ПЕ­РЕ­ДІС­ТО­РІЮ ТА КО­РОТ­КУ ІС­ТО­РІЮ­ у XVII—XVI­II ст.

ло­во «Ате­ней» по­хо­дить од наз­ви хра­му бо­ги­ні Ате­ни в сто­ли­ці Ста­ро­ дав­ньої Гре­ції Ате­нах (Афі­нах) — це бу­ла доч­ка Зев­са, бо­ги­ня на­ук та мис­тец­тва. У хра­мі ж Ате­ни вче­ні й по­е­ти зби­ра­ли­ся, щоб по­чи­та­ти свої тво­ри. Так са­мо сло­вом «Ате­ней» на­зи­ва­ла­ся ви­ща шко­ла в Ате­нах, по­ тім і в Ри­мі, а за но­ві­ших ча­сів і в ін­ших єв­ро­пей­ських міс­тах. Від­так наз­ва ця здо­бу­ла шир­шо­го зна­чен­ня й ста­ла поз­нач­кою куль­тур­но­го осе­ред­ку, тоб­то так на­зи­ва­ли­ся різ­ні лі­те­ра­тур­ні та мис­тець­кі зіб­ран­ня й то­ва­рис­тва, зок­ре­ ма при уч­бо­вих зак­ла­дах; у но­ві ча­си цим іме­нем час­то на­зи­ва­ли лі­те­ра­тур­ні збір­ни­ки та жур­на­ли. По­нят­тя «Ки­їв­ський Ате­ней» ви­ник­ло в гур­ті по­е­тів і вче­них, що йо­го зіб­рав бі­ля се­бе Пет­ро Мо­ги­ла; йо­го ще на­зи­ва­ли «Ки­є­ воМо­ги­лян­ським Ате­не­єм», але іс­то­рію са­ме Ки­їв­сько­го Ате­нею мо­же­мо про­дов­жи­ти, як углиб ча­су, так і в ча­си по­мо­ги­лян­ські, бо влас­ти­віс­тю не тіль­ки ук­ра­їн­ської, але й ба­га­тьох єв­ро­пей­ських куль­тур в епо­хи Се­ред­ньо­ віч­чя, Ре­не­сан­су та Ба­ро­ко бу­ло те, що вче­ні й мит­ці тво­ри­ли по пев­них куль­ тур­них осе­ред­ках, ма­ю­чи той чи ін­ший пат­ро­нат: чи ме­це­на­-та­пра­ви­те­ля, чи вель­мо­жу, чи шко­ли різ­но­го ґа­тун­ку, чи мо­нас­ти­рі. Отож на ук­ра­їн­ській зем­лі пер­ші ате­неї по­ча­ли фор­му­ва­ти­ся ще в ча­си Ки­їв­ської Ук­ра­їн ­ и­­Ру­си, з од­но­го бо­ку, бі­ля кня­зя — це бу­ли так зва­ні дру­жин­ні спів­ці, твор­ці кня­ зів­ських епіч­них піс­нес­пі­вів, а з дру­го­го — в Ки­є­во­­Пе­чер­сько­му мо­нас­ти­рі, де пос­тав най­дав­ні­ший наш лі­то­пис, «Ки­є­во­­Пе­чер­ський па­те­рик», лі­то­пис Пе­чер­сько­го мо­нас­ти­ря, прав­да, ос­тан­ній до нас в пер­віс­но­му виг­ля­ді не дій­шов; тут пи­са­ли­ся й пе­ре­пи­су­ва­ли­ся кни­ги, тво­ри­ли­ся «Сло­ва», про­по­ ві­ді, пе­рек­ла­да­ла­ся лі­те­ра­ту­ра іно­зем­на. Мож­ли­во, й ки­їв­ський цикл би­лин був про­дук­том тво­рен­ня сво­є­рід­но­го Ате­нею ще в ча­си Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ ко­го чи нев­дов­зі піс­ля ньо­го, ко­ли спів­ці різ­них зе­мель Ки­їв­ської дер­жа­ви, ра­зом із ку­пець­ки­ми ва­та­га­ми з’їжд­жа­ли­ся до Ки­є­ва й тут чи скла­да­ли, чи ко­ре­гу­ва­ли, чи при­но­си­ли влас­ні піс­нес­пі­ви, які ство­ри­ли сво­є­рід­ну епіч­ ну ці­лість, вит­во­ре­ну різ­ни­ми людь­ми, хо­ча епіч­ні ска­зан­ня в Ки­є­ві з’яви­ ли­ся за­дов­го до Во­ло­ди­ми­ра, зокрема й тво­ри ти­пу би­лин (про Воль­гу та Ми­ку­лу Се­ля­ни­но­ви­ча, нап­рик­лад); до ре­чі, най­дав­ні­ша час­ти­на «По­віс­ті врем’яних літ», як до­ка­зав Іван Фран­ко, скла­да­ла­ся з урив­ків та­ких піс­ нес­пі­вів. Свій Ате­ней зіб­рав і Ярос­лав Муд­рий. Са­ме в йо­го ото­чен­ні пос­та­ла зна­ме­ни­та «Русь­ка прав­да» — прав­ний ко­декс, бі­ля ук­ла­дан­ня яко­го, пев­на

5

6

річ, пра­цю­ва­ла не од­на лю­ди­на; зго­дом, за си­нів Ярос­ла­во­вих, бу­де ук­ла­де­но дру­гу ре­дак­цію цьо­го ко­дек­су.В на­у­ці є дум­ка, що за Ярос­ла­ва бу­ло ук­ла­де­но «цер­ков­ний ус­тав», який мав пред­ме­том цер­ков­ний суд, прав­да, ко­пії йо­ го дій­шли до нас із XV ст. Са­ме за Ярос­ла­ва пос­тає як куль­тур­ний осе­ре­док Пе­чер­ський мо­нас­тир. Сам князь лю­бив кни­ги («кни­гам при­ле­жа»), зіб­рав бі­ля се­бе пис­ців, які пе­ре­пи­су­ва­ли кни­ги дав­ні­ші, пе­рек­ла­да­ли з грець­кої на сло­вен­ську мо­ву, при Со­фій­сько­му со­бо­рі бу­ло зіб­ра­но ве­ли­ку біб­лі­о­те­ку; від­по­від­но, дбав Ярос­лав і про прим­но­жен­ня книж­ко­вої ос­ві­ти. Але це міс­ це з «По­віс­ті врем’яних літ» тре­ба за­ци­ту­ва­ти, бо во­но по­ка­зо­ве: «І лю­бив Ярос­лав цер­ков­ні ста­ту­ти, і по­пів лю­бив ду­же, особ­ли­во ж лю­бив чор­но­риз­ ців. І до книг був при­хиль­ний, чи­тав час­то і вдень, і вно­чі. І зіб­рав пис­ців мно­го, і пе­рек­ла­да­ли во­ни із грець­кої на сло­вен­ську мо­ву і пись­мо. І на­пи­ са­ли во­ни ба­га­то книг, і сла­ву цим здо­бу­ли; за їх­ні­ми кни­га­ми нав­ча­ють­ся вір­нії лю­ди і на­со­лод­жу­ють­ся, нав­ча­ю­чись бо­жес­твен­но­го сло­ва. Так на­чеб­ то один хтось ви­о­ре зем­лю, а дру­гий по­сіє, а ін­ші — по­жи­на­ють і спо­жи­ва­ ють стра­ву не­ос­куд­ну, так і це. Ад­же бать­ко йо­го Во­ло­ди­мир зем­лю ро­зо­рав і спу­шив, тоб­то хре­щен­ням прос­ві­тив. Цей же Ярос­лав, син Во­ло­ди­ми­рів, за­сі­яв книж­ни­ми сло­ва­ми сер­ця вір­них лю­дей, а ми по­жи­на­є­мо, прий­ма­ ю­чи книж­ну на­у­ку» (По­вість врем’яних літ. — К., 1990. — С. 241). За ці­єю тра­ди­ці­єю ате­неї зби­ра­ли­ся й дов­ко­ла ін­ших кня­зів, зок­ре­ма син Ярос­ла­ва — Свя­тос­лав так са­мо був лю­би­те­лем книг, і за ньо­го дяк Іван у 1073 р. пе­ре­ пи­сав збір­ник «Свя­тос­ла­вів Із­бор­ник»; дій­шов до нас і ін­ший «Свя­тос­ла­вів Із­бор­ник» із 1076 р., як і звіс­тки про ве­ли­ку кни­го­люб­ність цьо­го кня­зя; від­ по­від­но, й бі­ля ньо­го гру­пу­вав­ся сво­є­рід­ний Ате­ней. По­діб­ні осе­ред­ки зби­ ра­ли­ся бі­ля кня­зів і в ін­ших цен­трах Ук­ра­ї­ни, зок­ре­ма в Чер­ні­го­ві й Га­ли­чі, і ця тра­ди­ція дот­ри­ва­ла аж по XVI ст., тоб­то до кня­зів Ост­розь­ких. Пот­ре­ба пе­ре­пи­су­ва­ти різ­ні цер­ков­ні кни­ги ви­ма­га­ла вправ­них і ос­ві­че­них пис­ців, які й ви­хо­ву­ва­ли­ся в шко­лах бі­ля цер­ков та мо­нас­ти­рів, і ця тра­ди­ція дот­ ри­ва­ла вже до XVI­II ст.; не раз та­кі пе­ре­пи­су­ва­чі та пе­рек­ла­да­чі й скла­да­ли сво­є­рід­ний Ате­ней; при­най­мні мо­же­мо ска­за­ти на­пев­не, що при Ки­є­во­­Пе­ чер­сько­му мо­нас­ти­рі во­ни зби­ра­ли­ся й піс­ля па­дін­ня Ки­їв­ської дер­жа­ви, хо­ча яск­ра­вих зіб­рань, як при Ярос­ла­ві, ми вже не зна­є­мо, але факт ко­лек­ тив­но­го тво­рен­ня «Ки­є­во­­Пе­чер­сько­го па­те­ри­ка» чи піз­ні­ше тво­рен­ня йо­го ре­дак­цій (зга­да­ти б Ка­сі­я­нів­ські) цю на­шу дум­ку під­твер­джує. Но­вий яск­ра­вий Ки­їв­ський Ате­ней зіб­рав­ся дов­ко­ла Єли­сея Пле­те­нець­ ко­го й ак­тив­но по­чав ді­я­ти. Док­лад­ні­ше про ньо­го опо­ві­мо да­лі, у роз­від­ці про Олек­сан­дра Ми­ту­ру, тут же ска­же­мо, що зіб­рав­ся він бі­ля Пе­чер­сь­ кої дру­кар­ні, де пе­рек­ла­да­ли й ре­да­гу­ва­ли приз­на­че­ні для дру­ку кни­ги, скла­да­ли пе­ред­мо­ви, прис­вя­ти, які ча­сом на­би­ра­ли форм ге­не­а­ло­гіч­них опо­ві­дань (про них опо­ві­мо да­лі), по­каж­чи­ки, пи­са­ли вір­ші, ори­гі­наль­ні тво­ри, слов­ни­ки (зна­ме­ни­тий «Лек­си­кон сло­ве­но­рось­кий» Пам­во Бе­рин­ ди з 1627 р.). Дру­гим виз­нач­ним Ате­не­єм став Ки­є­во­­Мо­ги­лян­ський, який зіб­рав­ся дов­ко­ла Пет­ра Мо­ги­ли; са­ме то­ді бу­ло про­го­ло­ше­но в Ки­є­ві міс­ це­вий Пар­нас та Ге­лі­кон (у тво­рі «Ев­ха­рис­ти­рі­он» Соф­ро­нія По­чась­ко­го з 1632 р., про який роз­по­ві­мо да­лі); нам ці­ка­во тут від­зна­чи­ти, що твір бу­ло ство­ре­но при Пе­чер­ській шко­лі, його дек­ла­му­вали уч­ні, от­же ма­є­мо ні­би пер­ший Ки­їв­ський Ате­ней при уч­бо­во­му зак­ла­ді — да­лі ця тра­ди­ція на­бе­ ре особ­ли­вої си­ли.

Усе це чи­ни­ло­ся на пра­вос­лав­но­му ґрун­ті, але тво­ри­ли­ся куль­тур­ні осе­ ред­ки й бі­ля так зва­ної ка­то­лиць­кої ру­си, пред­став­ни­ка­ми якої бу­ли ри­мо­­ ка­то­лиць­кі ки­їв­ські біс­ку­пи Й. Ве­ре­щин­ський та Б. Ра­до­шев­ський. Йо­сип Ве­ре­щин­ський — яск­ра­вий по­лі­тич­ний мис­ли­тель та по­ет, але ми не зна­є­мо, чи мав він бі­ля се­бе зіб­ра­ний уче­ний гур­ток, хі­ба що звіс­на йо­го друж­ба з С. Кле­но­ви­чем, а Б. Ра­до­шев­ський йо­го, оче­вид­но, мав, бо до на­шо­го ча­су дій­ шла сво­є­рід­на дек­ла­ра­ція Ки­їв­сько­го ри­мо­­ка­то­лиць­ко­го Пар­на­су — по­е­ма Іва­на Дом­бров­сько­го «Дніп­ро­ві ка­ме­ни», тоб­то Ки­їв­ський Пар­нас бу­ло про­ го­ло­ше­но в цих ко­лах ще до С. По­чась­ко­го — про це свід­чить са­ма наз­ва по­ е­ми, ад­же ко­ли іс­ну­ють Дніп­ро­ві ка­ме­ни (му­зи), то ма­ли б іс­ну­ва­ти й на­у­ки та мис­тец­тва в Ки­є­ві, а від­так і куль­тур­ний осе­ре­док; са­ме в цій по­е­мі Ки­їв дек­ла­ру­єть­ся як столь­не міс­то: «Лю­ди ту­теш­ні йо­го (тоб­то Ки­їв. — В. Ш.) за сто­ли­цю вва­жа­ють нез­мін­но». Біль­ше то­го, про­го­ло­шу­єть­ся, що в Ки­є­ві по­се­ли­ла­ся не од­на тіль­ки му­за іс­то­рії Кліо, яка на­ди­ха­ла по­ет­ а й від іме­ні якої він пи­ше час­ти­ну сво­єї по­ем ­ и, але й ін­ші: Ера­то, По­лі­гім­нія, Ев­тер­па, Кал­лі­о­па, Тер­псі­хо­ра, Та­лія, Мель­по­ме­на й Ура­нія. Але це був тіль­ки за­чин, бо тво­рен­ня ри­мо­­ка­то­лиць­ко­го Ате­нею в Ки­є­ві не ма­ло пер­спек­ти­ви, че­ рез що справ­жньо­го зна­чен­ня на­бу­ває тут осе­ре­док Ки­є­во­­Мо­ги­лян­ський, тоб­то на пра­вос­лав­ній ос­но­ві, він і стає тим са­дом, в яко­му за­род­жу­ють­ся, ви­ро­щу­ють­ся, от­же пле­ка­ють­ся ду­хов­ні пло­ди. Са­ме цей Ате­ней по­ро­див і Ки­їв­ську ко­ле­гію, яку Пет­ро Мо­ги­ла мар­но на­ма­гав­ся пе­рет­во­ри­ти в ака­ де­мію, ко­роль на те доз­во­лу не да­вав — це бу­де вчи­не­но тіль­ки в Га­дяць­ких пак­тах 1658 р., а піз­ні­ше пот­вер­дже­но в Ост­розь­ких пак­тах 1670 р., — і са­ме цьо­му уч­бо­во­му зак­ла­ду до­ля й при­су­дить ста­ти го­лов­ним осе­ред­дям Ки­ їв­сько­го Ате­нею. Тут не тіль­ки нав­ча­ли по­е­зії, ри­то­ри­ки, фі­ло­со­фії, різ­них мов, пе­ре­ду­сім ла­тин­ської, бо­гос­лов’я, але й пи­са­ло­ся не­ма­ло тво­рів; біль­ше то­го, са­ме Ки­їв­ська ко­ле­гія (ака­де­мія) ста­ла ті­єю бжо­ли­ною мат­кою, яка на­ род­жу­ва­ла, рос­ти­ла й пле­ка­ла «си­нів рок­со­лан­ських» і роз­си­ла­ла їх зем­лею ук­ра­їн­ською, а ча­сом і за її ме­жі, де во­ни сі­я­ли ду­хов­ні зер­на, бо, по­чи­на­ю­чи з так зва­но­го ки­їв­сько­го по­чер­ку, як ти­пу ру­ко­пис­но­го пись­ма, і кін­ча­ю­чи ви­со­ки­ми ес­те­тич­ни­ми ка­те­го­рі­я­ми та фор­ма­ми, Ки­їв­ський Ате­ней на­пов­ ню­вав Ук­ра­ї­ну у пев­ній, ви­роб­ле­ній куль­ту­рі ви­ро­ще­ни­ми ду­хов­ни­ми пло­ да­ми — цю куль­ту­ру сьо­год­ні ми зве­мо ук­ра­їн­ським ба­ро­ко. Жит­тя ви­ма­га­ло пос­та­ви­ти цей про­цес на ши­ро­ку но­гу: для нав­чан­ня на­ у­ки по­е­зії тво­ри­ли­ся те­о­ре­тич­ні кур­си — по­ет­ и­ки, най­дав­ні­ша з них дій­шла до на­шо­го ча­су від 1637 р. — це «Кни­га про по­ет­ ич­не мис­тец­тво» А. Стар­но­ виць­ко­го; з цьо­го­­та­ки ча­су дій­шла й най­дав­ні­ша ри­то­ри­ка Й. Ко­но­но­ви­ ча­­Гор­баць­ко­го, піс­ля то­го й по­ча­ла тво­ри­ти­ся ба­га­то­літ­ня тра­ди­ція по­е­тик та ри­то­рик, яких, незва­жа­ю­чи на по­же­жі та ка­так­ліз­ми, дій­шло до на­шо­го ча­су вель­ми ба­га­то: по­е­тик біль­ше сот­ні, а ри­то­рик — 187. От­же ци­ми на­у­ ка­ми в Ки­їв­сько­му Ате­неї і рег­ла­мен­ту­ва­ли­ся мис­тец­тва по­ез­ ії, крас­но­мов­ с­тва та іс­то­рич­но­го опи­су — лі­то­пи­сан­ня. По­е­ти­ки та­кож роз­ро­би­ли те­о­рію дра­ма­тур­гії, від­так у сті­нах ака­де­мії з’явив­ся те­атр, для яко­го по­ча­ли пи­са­ ти п’єси. Ки­є­во­­Пе­чер­ська лав­ра не пе­рес­та­ва­ла бу­ти скла­до­вою Ки­їв­сько­го Ате­нею — ось чо­му зоб­ра­жен­ня дво­гор­бо­го Пар­на­су мож­на трак­ту­ва­ти не ли­ше в кла­сич­но­му ро­зу­мін­ні, але й як по­єд­нан­ня двох куль­тур­них осе­ред­ ків — ака­де­мії та лав­ри. Це тим біль­ше бу­ло не­об­хід­но, бо в лав­рі пра­цю­ ва­ла по­туж­на дру­кар­ня, яка й зби­ра­ла бі­ля се­бе ре­дак­то­рів, пе­рек­ла­да­чів,

7

ав­то­рів, гра­фі­ків, знав­ців дру­кар­сько­го мис­тец­тва.В сті­нах лав­ри тво­ри­ла­ся й цер­ков­на му­зи­ка. По­чи­на­ю­чи з до­би Пет­ра Мо­ги­ли, в Ки­є­ві по­ча­ла­ся від­бу­до­ва ста­рих хра­ мів. Кар­ти­ну до­те­пе­ріш­ньо­го спус­то­шен­ня по­дав ще Се­бас­ті­ян Кле­но­вич у сво­їй «Рок­со­ла­нії» (1584), а піз­ні­ше Ата­на­сій Каль­но­фой­ський у «Те­ра­тур­ ги­мі» (1638), зок­ре­ма ос­тан­ній на­во­дить та­кі сло­ва:

Ті цер­кви, до яких­­бо з се­на­том хо­ди­ли

Кня­зі, тут ни­ні птас­тво всі ве­жі спов­ни­ли. Тіл пов­но свя­тих, за­раз свя­ти­ні упа­ли,

Од­ні у по­піл, ін­ші в ру­ї­нах пос­та­ли, І по­га­нин по­ро­ги свя­ті топ­че смі­ло,

Не дба, що за­рос­та­ють ті­ла свя­ті в зіл­лі. Май­стер­ної ро­бо­ти гро­би, що стри­мі­ли,

Са­мим упад­ком тяж­ко ячать, по­ва­ли­лись.

(Хро­ні­ка2000. — В. 17–18. — К., 1997. — С. 41)

Та­ким чи­ном від­бу­до­ва цих хра­мів і зве­ден­ня но­вих, що особ­ли­во ак­ тив­но чи­ни­ло­ся за Іва­на Ма­зе­пи, при­ваб­лю­ва­ли до Ки­є­ва бу­дів­ни­чих, сни­ца­рів, кот­рі ви­роб­ля­ли іко­нос­та­си, іко­но­пис­ців і ма­ля­рів, кот­рі пок­ ри­ва­ли сті­ни фрес­ка­ми, мит­ців­­ко­ва­лів, кот­рі ро­би­ли за­ліз­ні прик­ра­си до хра­мів, зо­ло­та­рів, та ін.В тій­­та­ки ака­де­мії нав­ча­ли не тіль­ки мис­тец­тва лі­те­ра­т у­ри й те­ат­ру, але й му­зи­ки, зок­ре­ма хо­ро­вої, від­по­від­но пи­са­ли­ ся «Ір­мо­ло­гі­о­ни», скла­да­ли­ся па­ртес­ні хо­ро­ві тво­ри й ви­ко­ну­ва­ли­ся у тих но­воз­ве­де­них та від­бу­до­ва­них цер­квах, при чо­му во­ни ча­сом бу­ва­ли нас­ тіль­ки склад­ні, що ви­ма­га­ли для ви­ко­нан­ня про­фе­сі­о­на­ліз­му, от­же тут зби­ра­ли­ся й ви­со­ко­та­ла­но­ви­ті спі­ва­ки. Та­ким чи­ном, Ки­їв­ський Ате­ней ви­рос­тав у гран­ді­оз­ну ду­хов­ну спо­ру­ду, зреш­тою, й сам храм ста­вав сво­є­ рід­ним ма­лень­ким Ате­не­єм; спри­я­ло цьо­му й пос­тій­не від­чу­ван­ня столь­ нос­ті цьо­го міс­та й пам’ять про йо­го ко­лиш­ню ве­лич, що яск­ра­во за­ма­ні­ фес­т у­вав у 1625 р. То­ма Єв­ле­вич: Тоді Київське місто в окіл сім миль мало,

У собі п’ятсот церков славних замикало. Срібло, злото не тільки мали в середині,

Досить сяяло зовні на верхах святині. Сто обителей мали — також усі сяли,

Дивне місто в коштовнім убранні тримали. А коли ясне сонце уставало з ночі,

То до ясного кола вабило всі очі, Так до міста отого всіх, щоби дивитись,

Вабило, щоб порядні справи там чинити...

8

У та­кий спо­сіб Ки­їв ви­рос­тав у сво­є­рід­ний, як то­ді на­зи­ва­ли, Русь­кий Сіон, тоб­то центр ду­хов­ної рес­пуб­лі­ки, а ук­ра­їн­ське пра­вос­лав’я, аж до­ки йо­го не за­ков­тну­ло ра­зом із упад­ком Ко­заць­кої дер­жа­ви пра­вос­лав’я ро­сій­ ське, ста­ло твор­цем ви­со­ких куль­тур­них цін­нос­тей: ос­ві­ти, фі­ло­со­фії, бо­гос­ лов’я, іс­то­рії, мис­тец­тва крас­но­мовс­тва, ар­хі­тек­ту­ри, різ­блярс­тва, зо­ло­тарс­ тва, ма­лярс­тва, гра­фі­ки, кни­год­ру­ку­ван­ня, по­ез­ ії, ху­дож­ньої про­зи, прав­да, ос­тан­ня рід­ко пі­дій­ма­ла­ся по­за ме­жі цер­ков­них нак­рес­лень, му­зи­ки­спі­ву, інс­тру­мен­таль­ної му­зи­ки, про ос­тан­ню свід­чить про­мо­вис­то од­на з гра­ вюр, на якій зоб­ра­же­но ки­їв­ських му­зи­кан­тів із му­зич­ни­ми інс­тру­мен­та­ми,

ви­со­ко­го рів­ня те­атр — склад­ний і вель­ми ба­га­тий мис­тець­кий ком­плекс, гран­ді­оз­ні улам­ки яко­го дій­шли й до на­шо­го ча­су. Йо­го тво­рен­ня бу­ло сві­ до­мою ак­ці­єю, а ос­но­во­по­лож­ни­ка­ми ста­ли Єли­сей Пле­те­нець­кий та Пет­ро Мо­ги­ла, особ­ли­во ос­тан­ній, лю­ди­на ве­ли­ко­го зак­рою, че­рез що й Ки­їв­ський Ате­ней наз­ва­ли Мо­ги­лян­ським, му­зи — мо­ги­лян­ськи­ми й ака­де­мію — Мо­ ги­лян­ською. Про­дов­жу­ва­чі ве­ли­ко­го за­чи­ну Пет­ра Мо­ги­ли не тіль­ки ви­со­ ко ша­ну­ва­ли цьо­го ве­ли­ко­го ді­я­ча, але пос­тій­но під­крес­лю­ва­ли, що во­ни є про­дов­жу­ва­ча­ми тра­ди­цій, ним зак­ла­де­них. Та­ким чи­ном П. Мо­ги­ла був не тіль­ки ме­це­на­том, як, при­мі­ром, у XVI сто­літ­ті Кос­тян­тин­­Ва­силь Ост­розь­ кий, але й твор­цем Ки­їв­сько­го Ате­нею і дав по­туж­ний сти­мул­­пош­товх для йо­го роз­вит­ку й проц­ві­тан­ня. З нас­туп­ни­ків ве­ли­ко­го бу­дів­ни­чо­го та ре­фор­ ма­то­ра ук­ра­їн­ської ду­хов­нос­ті тре­ба пе­ре­ду­сім наз­ва­ти Ла­за­ря Ба­ра­но­ви­ча та Вар­ла­а­ма Ясин­сько­го, спра­ву ос­тан­ньо­го дос­той­но про­дов­жив Йо­ас­ аф Кро­ков­ський, а по то­му Ра­фа­їл За­бо­ров­ський. Ос­тан­ній у цьо­му ве­ли­ко­ му ря­ду був Іри­ней Фаль­ків­ський. Сте­фан Явор­ський, один із блис­ку­чих по­е­тів та фі­ло­со­фів Ки­їв­сько­го Ате­нею, у сво­їй по­е­тич­ній книж­ці «Русь­кий не­бес­ний Арк­тос», що вий­шла в Ки­є­ві в 1690 р., по­дав для нас вель­ми ці­ка­во­го вір­ша, де го­во­рить­ся про ці ре­чі: ста­нов­лен­ня Ки­їв­сько­го Ате­нею, йо­го бі­ди, які на ньо­го па­да­ли, йо­го від­род­жен­ня на чо­лі з Вар­ла­а­мом Ясин­ським. Ате­ней тут зветь­ся «Мо­ги­лян­ ськи­ми Не­бе­са­ми», а му­зи так са­мо — мо­ги­лян­ськи­ми. Смерть же П. Мо­ги­ ли ба­чить­ся по­ет­ ом, як ве­ли­чез­на втра­та: «Й язик ду­біє, і не­має си­ли, ко­ли зга­да­єш про ту смерть Мо­ги­ли», але з ці­єю втра­тою Ат­лан­та (так тут зветь­ся П. Мо­ги­ла) да­ле­ко не все за­ги­ну­ло: І чи з Ат­лан­том ги­ну­ти вам тре­ба

О шкіл чу­до­ві Ки­їв­ськії Не­ба? Іще ви стій­те, ще не все в за­ги­ні,

Фор­ту­на бу­де ще в яс­ній од­мі­ні. Вже вид­но АРК­ТОС (сим­вол Ук­ра­ї­ни. — В. Ш.)

із пла­нет прес­віт­лий,

Він про­мінь в ті­нях ки­не вам роз­квіт­лий, Сю­ди, о шко­ли ки­їв­ські, прис­піє

Вам щас­тя — блі­дість із об­лич­чя змиє. Кла­діть­ся зно­ву на арк­тич­нім по­лі,

На­ук пер­ло­вих зми­є­те Пак­то­лі; І як не ба­чиш цьо­го, заз­дрість очі

То­бі зать­ми­ла і те­бе мо­ро­чить. І ще ска­жу: як шко­ла щас­тя має —

Це Вар­ла­а­мів (Ясин­ського. — В. Ш.)

мі­сяць по­си­лає.

Про Л. Ба­ра­но­ви­ча та В. Ясин­сько­го да­лі в нас бу­де мо­ва ок­ре­мо; тут же ска­жу, що Л. Ба­ра­но­вич, спри­чи­нив­шись не­ма­ло до ствер­джен­ня Ки­їв­сько­го Ате­нею, піз­ні­ше став твор­цем но­во­го осе­ред­ку, тіс­но пов’яза­но­го з Ки­є­вом — Чер­ні­гів­сько­го, де за­вів дру­кар­ню, згро­ма­див дов­ко­ла се­бе твор­чих лю­ дей, роз­ви­нув бур­хли­ву ді­яль­ність (док­лад­но про це я пи­сав у стат­ті «Спів­ці му­зи Рок­со­лан­ської в Чер­ні­го­ві. Ки­є­во­­Чер­ні­гів­ський осе­ре­док по­ет­ ів дру­гої по­ло­ви­ни XVII ст. — пер­шої по­ло­ви­ни XVI­II ст. — У кни­зі «До­ро­га в ти­ся­ чу ро­ків. (К., 1990. — С. 126–134); Вар­ла­ам Ясин­ський пов’язав усе своє жит­тя з Ки­є­вом, де він був ігу­ме­ном, а зго­дом і мит­ро­по­ли­том. Йо­го участь у роз­

9

рос­ті та роз­бу­до­ві мис­тець­ко­го жит­тя в Ки­є­ві без­сум­нів­но ве­ли­ка. Що ж до тіс­ні­шо­го гур­ту, який зіб­рав­ся дов­ко­ла Вар­ла­а­ма Ясин­сько­го, мо­же­мо су­ди­ ти з вель­ми ці­ка­вої пам’ят­ки: «Кни­жи­ці» Іва­на Ве­лич­ков­сько­го, де зіб­ра­но тво­ри, крім влас­ни­ка ру­ко­пи­су, са­мо­го В. Ясин­сько­го, Л. Ба­ра­но­ви­ча, Дмит­ ра Туп­та­ла, Іва­на Ор­нов­сько­го, Іва­на Мак­си­мо­ви­ча, Сте­фа­на Явор­сько­го — мо­же­мо твер­ди­ти, що всі бу­ли уч­ня­ми пер­ших двох і ма­ли з ни­ми тіс­ний ду­хов­ний зв’язок. Са­ме з іні­ці­я­ти­ви В. Ясин­сько­го взяв­ся за пи­сан­ня сво­їх мо­ну­мен­таль­них книг «Че­тьї Мі­неї» Дмит­ро Туп­та­ло; Іван Мак­си­мо­вич піс­ ля смер­ті Л. Ба­ра­но­ви­ча очо­лив Чер­ні­гів­ський Ате­ней; Сте­фан Явор­ський та І. Ор­нов­ський нат­хнен­но ос­пі­ву­ва­ли Ки­їв­ський Ате­ней, який му­сив пос­ та­ва­ти й роз­ви­ва­ти­ся не в ти­хо­мир­ній обс­та­нов­ці, а ра­зом із Ук­ра­ї­ною (Арк­ то­сом), ні­би ко­ра­бель під час бу­рі. Отож, наш ко­ра­бель, пи­ше С. Явор­ський: ...бе­зум­нов­но, кри­ці став по­діб­ний,

А сер­це в ньо­го, як Кав­каз кре­мін­ний, Або з бу­ла­ту із Вул­ка­на гу­ти

Ста­лис­тим Брон­та мо­ло­том він ку­тий. Річ пев­на, го­нить хви­ля не по­гід­на,

Але жор­сто­ка зим­на Про­зер­пі­на...

Зреш­тою, зміц­нен­ню Ки­їв­сько­го Ате­нею не­ма­ло спри­яв не тіль­ки Вар­ ла­ам Ясин­ський, але пе­ре­ду­сім геть­ман Іван Ма­зе­па, який був із мит­ро­по­ ли­том у міц­ній ду­хов­ній сув’язі. Отож не див­но , що І. Ма­зе­па бу­дує в Ки­є­ві чи­ма­ло цер­ков, роз­бу­до­вує Ки­їв­ську ака­де­мію, че­рез що во­на по­ча­ла зва­ ти­ся Ки­є­во­­Мо­ги­ля­но­­Ма­зе­пі­ян­ська. Про ме­це­нац­тво для шкіл Іва­на Ма­ зе­пи ці­ка­во пи­сав чер­ні­гі­вець Ан­то­ній Ста­хов­ський у кни­зі «Дзер­ка­ло для пи­сан­ня Бо­жес­твен­но­го (Чер­ні­гів, 1705 р.): Ну, а твій гер­бо­вий Хрест, вель­мож­ний геть­ма­не,

Уч­ням зо­ло­тим клю­чем муд­рос­ті пос­та­не. А що від­чи­нивсь па­лац тих на­ук за­бу­тих,

Чи яс­ні­ше роз­ка­зать: у не­пам’ять збу­тих, Вла­да це тво­го Хрес­та, що сю­ди ка­ме­ни

У чер­ні­гів­ські внес­лись муд­рії Ате­ни. Ста­ро­дав­ня Цит­ня те блис­ком учи­ни­ла,

Що і світ­ло від на­ук зо­ло­те роз­ли­лось.

10

(«Іван Ма­зе­па». — К., 1992. — С. 104).

Є під­ста­ви вва­жа­ти, що наз­ва­ний ви­ще­гурт пись­мен­ни­ків був наб­ли­же­ ний не тіль­ки до В. Ясин­сько­го, але й до І. Ма­зе­пи, при­най­мні Д. Туп­та­ло жи­ве пев­ний час у Ба­ту­ри­ні, тоб­то при бо­ці геть­ма­на; І. Ор­нов­ський сла­вить геть­ма­на та йо­го рід у сво­їх па­не­гі­ри­ках, так са­мо й С. Явор­ський; І. Мак­си­ мо­вич на­ле­жав до ро­ду, що йо­го при­лас­кав і ви­со­ко під­ніс са­ме І. Ма­зе­па та й сам він став чер­ні­гів­ським ар­хі­є­пис­ко­пом та­кож з во­лі геть­ма­на. До лі­те­ ра­тур­но­го ко­ла І. Ма­зе­пи вхо­ди­ли та­кож бра­ти Ар­ма­шен­ки та без­сум­нів­но Пи­лип Ор­лик. Та­ким чи­ном у Ки­їв­сько­го Ате­нею по­ча­ли ви­ни­ка­ти до­чір­ні, але тіс­но з ним пов’яза­ні ате­неї. Са­ме в ті зо­ло­ті для Ки­їв­сько­го Ате­нею 90ті ро­ки XVII ст. рек­то­ром Ки­ їв­ської ака­де­мії був Йо­ас­ аф Кро­ков­ський, нас­туп­ник В. Ясин­сько­го на мит­ ро­по­ли­чо­му прес­то­лі, ав­тор ри­то­ри­ки (1683) та кур­сів фі­ло­со­фії (1686–1687), який так са­мо став ве­ли­ким ме­це­на­том Ки­їв­сько­го Ате­нею і не­ма­ло йо­

му спри­яв. Гри­го­рій Виш­нев­ський, учень Й. Кро­ков­сько­го, про яко­го док­ лад­ні­ша мо­ва бу­де да­лі, в сво­є­му па­не­гі­ри­ку «Шлях, ус­те­ле­ний лав­ром» (1696) на­зи­ває Й. Кро­ков­сько­го «от­цем віт­чиз­ни» й «Апол­ло­ном Ру­си», тоб­ то цен­траль­ною пос­тат­тю Ки­їв­сько­го Ате­нею, від­зна­чає особ­ли­ву щед­рість «ме­це­на­та ха­ріт» (муз) і за­яв­ляє зок­ре­ма:

... ти сер­дець, зви­тяж­цю, наз­би­ру­єш З по­лів кві­ту­чих (мис­тец­тва по­е­зії. — В. Ш.)

і крас­но­мов­них нив (мис­тец­тва ри­то­ри­ки. — В. Ш.), Він­ки і пло­ди ка­мен кас­тиль­ських

Сер­цем лас­ка­вим бе­реш усю­ди, —

тоб­то увіч ствер­джу­єть­ся йо­го особ­ли­ве зна­чен­ня для Ки­їв­сько­го Ате­нею. По­раз­ка пов­стан­ня Іва­на Ма­зе­пи бу­ла страш­ним уда­ром по Ко­заць­кій дер­жа­ві, а вод­но­час і по Ки­їв­сько­му Ате­нею, який нею пат­ро­ну­вав­ся й був фак­тич­но вип­ло­дом ті­єї дер­жа­ви. Ко­ли на­віть ог­ля­ну­ти до­лю зга­да­них ви­ще чіль­них ки­їв­ських пись­мен­ни­ків XVII ст., з дру­гої йо­го по­ло­ви­ни, що ста­но­ ви­ли ок­ра­су лі­те­ра­ту­ри ба­ро­ко, то по­ба­чи­мо, що й на них та пе­чаль­на тра­ ге­дія від­би­ла­ся фа­таль­но: Д. Туп­та­ло та С. Явор­ський, піз­ні­ше мо­лод­ший за них Т. Про­ко­по­вич, бу­ли заб­ра­ні до Ро­сії, І. Ор­нов­ський уза­га­лі зни­кає з по­ет­ ич­но­го об­рію, помер 1705 р.; П. Ор­ли­ка до­ля ви­ки­дає в еміг­ра­цію; І. Мак­си­мо­вич опи­ня­єть­ся в Си­бі­ру. Сам Й. Кро­ков­ський, був­ши зви­ну­ва­ че­ний і вик­ли­ка­ний до Мос­кви, уми­рає в до­ро­зі. Зреш­тою, нев­дов­зі піс­ля смер­ті Й. Кро­ков­сько­го, ро­сій­ський уряд у 1720 р. за­бо­ро­няє ук­ра­їн­ську світ­ ську (пе­ре­ду­сім по­ет­ ич­ну) кни­гу, а цер­ков­ну ве­лить під­да­ва­ти жорс­ткій цен­зу­рі. Від­так жит­тя в Ки­їв­сько­му Ате­неї як­що й не зав­ми­рає, то знач­но прит­лум­лю­єть­ся; во­но спа­лах­не зно­ву тіль­ки піс­ля то­го, як геть­ма­ном ста­ не Да­ни­ло Апос­тол (піс­ля ря­ду ро­ків без­геть­манс­тва) і про­віс­ни­цею цьо­го онов­лен­ня бу­де блис­ку­ча п’єса «Ми­лість Бо­жа», ро­зіг­ра­на на ко­ну Ки­їв­ської ака­де­мії в 1728 р. Уже тут зга­да­но су­пос­та­тів, які бре­шуть, що Ук­ра­ї­на «гру­ба в на­ро­дах» і що во­на «на­у­кам чу­жа», а ствер­джу­єть­ся, що Бог вслав­лює Ук­ ра­ї­ну в на­у­ці: І ко­ле­гі­ум, кот­рий Пет­ро був Мо­ги­ла

Зас­ну­вав, убе­реть­ся в ве­ли­кую си­лу. Хай од ньо­го ви­тії прий­дуть крас­но­мов­ні

І фі­ло­со­фи вправ­ні, та­кож бо­го­мов­ні Бо­гос­ло­ви по­туж­ні і в ді­лі, і в сло­ві,

Про­по­від­ни­ки, ста­да па­су­чі Хрис­то­ві, Пас­ти­р´і ве­ле­муд­рі, свя­ті пре­по­діб­ні,

Ста­ро­дав­нім сві­ти­лам цер­ков­ним по­діб­ні, Та­кож виб­ра­ні ін­ші му­жо­ве пі­дуть,

Дос­ко­на­лість, по­ча­ту у шко­лах, прий­муть.

Сло­ва над­зви­чай­но ці­ка­ві, бо чіт­ко виз­на­ча­ють куль­тур­но­­ос­віт­ню прог­ ра­му Ки­їв­сько­го Ате­нею. У 1731 р. ки­їв­ським ар­хі­є­пис­ко­пом вис­вя­че­ний Ра­фа­їл За­бо­ров­ський, а піс­ля від­нов­лен­ня мит­ро­по­ли­чо­го сто­лу в Ки­є­ві він­­та­ки став у 1743 р. мит­ ро­по­ли­том і про­був ним до смер­ті в 1747 р. Йо­го прав­лін­ня фак­тич­но ста­ло но­вою до­бою в роз­вит­ку Ки­їв­сько­го Ате­нею, піс­ля чо­го той по­чав хи­ли­ти­ся до за­не­па­ду. За цьо­го дос­той­ни­ка збу­до­ва­но ше­дев­ри ук­ра­їн­сько­го ба­ро­ко:

11

лавр­ську дзві­ни­цю (1736–1745), Со­фій­ську дзві­ни­цю, бра­му За­бо­ров­сько­го (1746) ра­зом зі сті­на­ми то­що. Під­ніс­ся рі­вень са­мої Ки­їв­ської ака­де­мії, де роз­ши­рю­єть­ся нав­чаль­ний курс, зок­ре­ма вво­дить­ся клас лін­гвіс­ти­ки, зрос­ тає кіль­кість сту­ден­тів. Дов­ко­ла Р. За­бо­ров­сько­го зіб­рав­ся по­важ­ний гурт мит­ців та вче­них: Мит­ро­фан Дов­га­лев­ський, Силь­вестр Лян­цко­рон­ський, Пав­ло Ко­нюс­ке­вич, Ге­де­он Сло­ним­ський, Ти­хін Алек­сан­дро­вич, Ге­ор­гій Ко­ нись­кий (се­ред усіх чи не най­ви­дат­ні­ша пос­тать), Сер­гій Ку­ляб­ка, Ми­хай­ло Ко­за­чин­ський, Си­мон То­дор­ський, зна­ме­ни­тий по­ліг­лот, та інші. Не зай­ве від­зна­чи­ти, що са­ме в цей час тут нав­чав­ся Гри­го­рій Ско­во­ро­да. У всту­пі до сво­єї «По­ет­ и­ки» М. Дов­га­лев­ський на­зи­ває Р. За­ґо­ров­сько­го «пок­ро­ви­те­ лем тих, хто від­чи­няє две­рі по­е­зії» (М. Дов­га­лев­ський. Сад по­ет­ ич­ний. — К., 1973. — С. 30), а сам факт від­нов­лен­ня Ки­їв­сько­го Ате­нею в но­вій іпо­ста­сі ві­тає та­ки­ми вір­ша­ми: В Ки­є­ві ра­дість, ра­діє Пал­ла­да і тан­ці ви­во­дить

І в ака­де­мії теж ра­дість уче­них усіх. Слав­на во­на і ко­ло­на­ми гор­ди­ми сяє щас­ли­ва:

Світ­ло по­ба­чи­ла знов, в тем­ря­ві дов­го бу­ла. Слав­не ім’я Ра­фа­їл своє доб­лес­тю й чес­тю прос­ла­вив,

Та­кож ве­ли­ку лю­бов він у на­щад­ків знай­де. Дай же нам, му­зо, йо­го і у сла­ві, і в щас­ті ве­ли­кім,

На­віть ці сті­ни шкіль­ні з ра­дос­ті ся­ють те­пер (С. 42).

Дру­гий ав­тор «По­е­ти­ки» від 1738–1740 ро­ків Пав­ло Ко­нюс­ке­вич про сам Ки­їв у той час пи­сав так: З дав­ніх да­вен на­ше древ­нєє міс­то цві­те­проц­ві­тає I роз­рос­ло­ся дов­круг у ши­ри­ну й дов­жи­ну. Без­ліч бу­ді­вель чу­до­вих — оз­до­ба йо­го ве­ли­ча­ва, Жи­те­лів стіль­ки у нім, го­ді наз­ва­ти чис­ло.

(Апол­ло­но­ва лют­ня. — К., 1982. — С. 197).

Ці­ка­ва особ­ли­вість: ко­ли ра­ні­ше ми спос­те­рі­га­ли син­хрон­ність пе­рі­о­дів за­не­па­ду й під­не­сен­ня Ко­заць­кої дер­жа­ви та Ки­їв­сько­го Ате­нею, то тут ма­є­ мо кар­ти­ну з ва­рі­яц ­ і­я­ми: з при­хо­дом на геть­манс­тво Да­ни­ла Апос­то­ла ожив, як мо­ви­ло­ся, і Ки­їв­ський Ате­ней, а пе­ре­ду­сім ака­де­мія. Але ко­ли в 1734 р. геть­ман по­мер, геть­манс­тво вдру­ге бу­ло ска­со­ва­не й Ко­заць­ка дер­жа­ва від­ так уд­ру­ге по­ча­ла аго­ні­зу­ва­ти під прав­лін­ням Ма­ло­ро­сій­ської ко­ле­гії, а мо­ роч­не царс­тво Ан­ни Іо­ан ­ ів­ни в Ро­сії при­нес­ло Ук­ра­ї­ні ба­га­то страж­дань від пе­ре­хо­дів та пос­то­їв ро­сій­сько­го вій­ська, то Ки­їв­ський Ате­ней про­дов­жу­вав фун­кці­о­ну­ва­ти, роз­ви­ва­ю­чись: іде бу­дів­ниц­тво, з’яв­ля­ють­ся ці­ка­ві по­е­ти­ки, ри­то­ри­ки та фі­ло­соф­ські тво­ри, нав­чан­ня роз­ши­рю­єть­ся, хо­ча вже з ру­си­ фі­ка­тор­ськи­ми тен­ден­ці­я­ми, проц­ві­тає те­атр. У ці­ка­вій дра­мі «Об­раз прис­ трас­тей сві­ту цьо­го» М. Ко­за­чин­сько­го, ра­зом із осу­дом пов­стан­ня Іва­на Ма­зе­пи ста­вить­ся ін­ша ідея: роз­ви­ток Ук­ра­їн ­ и не че­рез дер­жа­ву, а че­рез са­ мо­дос­тат­ньо вит­во­ре­ні ду­хов­ні вар­тос­ті: ос­ві­ту, куль­ту­ру, муд­рість, це дек­ла­ ру­єть­ся зок­ре­ма в мо­но­ло­зі Лю­бо­муд­ря:

12

Очі ті­лес­ні за´в­жди світ хо­чуть вмі­ща­ти,

Очі сер­деч­ні муд­рість ба­жа­ють прий­ма­ти, І хто отак у сві­ті ба­жа прос­ві­ти­тись,

Той пре­муд­ріс­тю змо­же у ро­ді об­ви­тись. Це ме­ні яс­не світ­ло, що тьму од­вер­тає,

Як зас­ві­тить­ся в ко­мусь, уже не зга­сає. Цьо­го світ­ла со­бі я прий­ня­ти ба­жаю —

І прес­віт­ло у сві­ті ніч­нім про­бу­ваю, —

«Ніч­ний світ» тут яв­но об­раз по­е­то­вої су­час­нос­ті. П’єса за­кін­чу­єть­ся ге­раль­дич­ним вір­шем­­дек­ла­ма­ці­єю на честь Ра­фа­ї­ла За­бо­ров­сько­го. Мит­ро­по­лит був гнуч­ким по­лі­ти­ком. З од­но­го бо­ку, він спри­яє ні­ве­лі­цій­ ним за­хо­дам ро­сій­сько­го уря­ду в ук­ра­їн­ській цер­кві, з дру­го­го, дає змо­гу під­ нес­тись Ки­їв­ській ака­де­мії, а від­так і Ате­нею. Че­рез те цей чер­го­вий пе­рі­од під­не­сен­ня прот­ри­вав, до­ки жив мит­ро­по­лит. Зна­мен­на річ: са­ме в рік смер­ті Р. За­бо­ров­сько­го, в 1747 р., Ге­ор­гій Ко­нись­кий на ко­ну Ки­їв­ської ака­де­мії вис­ тав­ляє дра­му «Вос­кре­сін­ня мер­твих», в якій під­тек­сто­во чи­та­єть­ся пе­чаль­на по­вість про Пав­ла По­лу­бот­ка та йо­го за­ги­бель у бо­роть­бі про­ти ро­сій­ської за­жер­ли­вос­ті, від­так п’єса є ні­би ле­бе­ди­ною піс­нею цьо­го но­во­го Ки­їв­сько­го Ате­нею. Геть­манс­тво Ки­ри­ла Ро­зу­мов­сько­го — ос­тан­нє в Ко­заць­кій дер­жа­ві, яка й за­ги­ну­ла нев­дов­зі піс­ля йо­го па­дін­ня, — від­гук­ну­ло­ся в Ки­їв­сько­му Ате­неї вір­ша­ми Гна­та Мак­си­мо­ви­ча та іно­ка Яко­ва (док­лад­но про них да­лі ок­ре­мо), але це куль­тур­ної хви­лі в Ки­є­ві не зро­ди­ло і то че­рез те, що ака­де­мію то­ді очо­ лю­вав Са­му­їл Мис­лав­ський, ру­си­фі­ка­тор і кар’єрист. За ньо­го бу­ло зни­ще­но те­атр ака­де­мії, вве­де­но вив­чен­ня ро­сій­ської мо­ви та лі­те­ра­ту­ри, тим са­мим ви­ тіс­не­но книж­ну ук­ра­їн­ську. І хо­ча сам С. Мис­лав­ський і ство­рив кіль­ка книг, що вик­ли­ка­ють ін­те­рес (нап­рик­лад «Ла­тин­ську гра­ма­ти­ку», ви­да­ну 1765 р., що вва­жа­ла­ся то­ді най­кра­щим під­руч­ни­ком; чи «Іс­то­рич­ний опис Ки­їв­ської лав­ ри з опи­сом Ки­є­ва», який мав три ви­дан­ня: (в 1799, 1801, 1804); чи «Про справ­ жню пе­ре­ва­гу міс­та Ки­є­ва, якою він мо­же хва­ли­ти­ся пе­ред ін­ши­ми» — вий­ шла в Мос­кві в 1786 р.), но­во­го ди­хан­ня цей ки­їв­ський мит­ро­по­лит (став ним з 1783 р.) да­ти не зміг — і Ки­їв­ський Ате­ней, і Ки­їв­ська ака­де­мія хи­ли­ли­ся до за­не­па­ду та ні­ве­ля­ції. Ос­тан­нім ак­том Ки­їв­сько­го Ате­нею ча­су ба­ро­ко тре­ба наз­ва­ти «Віль­не по­е­тич­не то­ва­рис­тво», яке іс­ну­ва­ло у 80х ро­ках XVI­II ст. з іні­ці­ят­ и­ви й під про­во­дом Іри­нея Фаль­ків­сько­го в сті­нах Ки­їв­ської ака­де­мії. Сю­ди вхо­ди­ли сту­ден­ти, на­пи­са­но бу­ло ус­тав то­ва­рис­тва, яке ма­ло 12 чле­нів­­і­ні­ці­ят­ о­рів. Ос­нов­ним у ді­яль­нос­ті бу­ло ство­рен­ня біб­лі­о­те­ки й за­ве­ден­ня сис­те­ма­ тич­но­го чи­тан­ня книг. Чле­ни гур­тка скла­да­ли вір­ші й ді­ли­ли­ся дос­ві­дом пи­сан­ня, тоб­то це був уже не так Ате­ней, як зви­чай­на лі­те­ра­тур­на сту­дія. Сам Іри­ней Фаль­ків­ський ви­я­вив ди­во­виж­ну пра­цез­дат­ність, ство­рив­ши 92 ру­ко­пис­ні збір­ни­ки, але ре­а­ні­му­ва­ти Ки­їв­ський Ате­ней йо­му не вда­ ло­ся, той уже в йо­го ча­си за­не­падав ра­зом із ака­де­мі­єю й усі­єю дав­ньою ук­ра­їн­ською куль­ту­рою. Ки­їв­ський Ате­ней, іс­ну­ю­чи близь­ко двох сто­літь, мав рі­шу­че й ви­рі­ шаль­не зна­чен­ня для роз­вит­ку ук­ра­їн­ської на­у­ки, куль­тур­но­го, зок­ре­ма лі­те­ра­тур­но­го про­це­су. Са­ме в Ки­є­ві сфор­му­вав­ся по­туж­ний центр фі­ло­ соф­ської дум­ки, тут вит­во­ре­но сот­ні фі­ло­соф­ських трак­та­тів­­кур­сів, з’яв­ ля­ли­ся не раз і ви­дат­ні іме­на: К. Са­ко­вич, Й. Ко­но­но­вич­­Гор­баць­кий, І. Гі­зель, Й. Кро­ков­ський, С. Явор­ський, Т. Про­ко­по­вич, М. Ко­за­чин­ський,

13

Г. Ко­нись­кий, Г. Ско­во­ро­да та ін­ші. Са­ме в Ки­є­ві нав­ча­ли­ся лю­ди, які по­нес­ ли в на­род іс­то­рич­не знан­ня: Са­мо­ви­дець, Г. Граб’ян­ка, С. Ве­лич­ко, С. Лу­ ком­ський, П. Си­мо­нов­ський, В. Ру­бан, М. Бан­тиш­­Ка­мен­ський та інші, тво­ ри­ли­ся лі­то­пи­си й у са­мо­му Ки­є­ві: ано­нім­ний Ки­їв­ський лі­то­пис, «Хро­ні­ка» Т. Со­фо­но­ви­ча, «Си­ноп­сис», лі­то­пис П. Ко­ха­нов­сько­го то­що. Ки­їв вип­ле­кав ба­га­тьох дер­жав­них ді­я­чів, са­ме тут від­бу­ло­ся ста­нов­лен­ня ук­ра­їн­ської лі­те­ ра­тур­ної мо­ви то­го ча­су, яку ми зве­мо книж­ною ук­ра­їн­ською, скла­ла­ся сво­ є­рід­на по­ет­ ич­на шко­ла, ут­во­рю­ва­ли­ся по­е­тич­ні гру­пи й то­ва­рис­тва. Са­ме в Ки­є­ві най­біль­ше роз­ви­нув­ся ук­ра­їн­ський те­атр, від­так ство­ре­но сво­є­рід­ ний тип дра­ма­тур­гії, пи­са­ли дра­ми, ді­я­ло­ги, дек­ла­ма­ції, ін­тер­ме­дії, ко­міч­ні дійс­тва й тра­гі­ко­ме­дії. По­хід­ним ки­їв­сько­го ака­де­міч­но­го те­ат­ру став вер­теп та вер­теп­на дра­ма. (Кра­щі зраз­ки дра­ма­тур­гії зіб­ра­но в кни­зі «Вос­ре­сін­ня мер­твих». Ук­ра­їн­ська ба­ро­ко­ва дра­ма. Ан­то­ло­гія. — К.: «Гра­мо­та». — 2007). У Ки­є­ві та­кож ство­ри­ла­ся сво­є­рід­на шко­ла гра­фі­ки та му­зи­ки й склав­ся свій тип ар­хі­тек­тур­но­го ба­ро­ко. При цьо­му куль­тур­ні хви­лі з Ки­є­ва по­ши­рю­ва­ ли­ся на всю Ук­ра­ї­ну, по різ­них міс­тах зак­ла­да­ли­ся куль­тур­ні осе­ред­ки (ате­ неї) й учи­лищ­ні ко­ло­ні­ї­­ко­ле­гії. Сис­те­ма нав­чан­ня в цих ко­ле­гі­ях вик­ла­да­ ла­ся за ки­їв­ським зраз­ком, тому бі­ля ко­ле­гій гур­ту­ва­ли­ся куль­тур­ні си­ли. Та­ким чи­ном Ки­їв­ський Ате­ней став тим сер­цем ук­ра­їн­ської куль­ту­ри, яке гна­ло ду­хов­ні со­ки по на­ці­о­наль­но­му ті­лу Ук­ра­ї­ни уп­ро­довж сто­літь.