РЕВОЛЮЦІЯ ПО-УКРАЇНСЬКИ СТАНІСЛАВ МЕНЗЕЛЕВСЬКИЙ «Фільм, присвячений подіям громадянської війни - помітне досягнення німого українського кінематографа. Глибоким психологізмом відзначене виконання головної ролі ... У картині з глибоким психологізмом розкрито важку долю людини, яка прозріла в дні революційної боротьби» - таким сумарним субтитром, доданим, щоправда, вже в 1930-х рр. можна описати два фільми Одеської кіностудії, про які йтиметься далі: Два дні Георгія Стабового (1927) та Нічний візник Георгія Тасіна (1928).
Попри те, що обидва фільми були розкритиковані деякими пострадянськими мистецтвознавцями як прямолінійні, пропагандистські оди радянському режиму, вони діють в модерністському режимі. Що це означає? В історичному кіно, що претендує на адекватність соціально-культурного коментаря, режисери можуть працювати в двох стратегіях: епічній і психологічній, об’єктивній і суб’єктивній. І Нічний візник, і Два дні надзвичайно суб’єктивні в категоріях історичної репрезентації. Перед нами розгортається не епічна драма громадянської війни, немає масштабного зіткнення 274
ідеологій, не показані причини й наслідки – одне слово, ми не бачимо соціуму в цілому, бачимо лише партикулярний, локальний конфлікт однієї сім’ї. З одного боку, така стратегія є небезпечною, оскільки підміняє об’єктивність суб’єктивністю. З іншого ж, кінематограф завжди позиціонує глядача, зшиваючи його з точкою зору персонажа за допомогою засобів візуальної ідентифікації. Тому кінематографічна істина – це завжди радикальний суб’єктивізм, тільки суб’єктивізм переважно прихований. І усвідомлення фільмом власної суб’єктивності, винесення її на екран, відмова від симуляції об’єктивного кінодискурсу саме по собі є мікрореволюцією і являє собою надважливий крок.
Наративи Нічого візника і Двох днів настільки подібні, що варто говорити не лише про психологізм як загальний знаменник обох фільмів, але й про існування жанру – чи то піджанру – який можна було б охарактеризувати як драма (або й трагедія) революційної метаморфози. Зразковим представником цього жанру був більш відомий фільм Пудовкіна Мати, натхненний однойменним романом М. Горького.
Гордій Ярощук, протагоніст Візника, живе з дочкою, колишньою працівницею типографії. Дівчина переховує свого товариша – підпільника Бориса. Дізнавшись про це, турботливий батько вирішує вберегти доньку від небезпек співпраці з комуністами й розповідає про схованку офіцеру білогвардійської контррозвідки. За іронією долі,