Її країна by wislocka

Її країна

Наталія Вiслоцька, Адріана Моленда

Її країна

Адріана Моленда, Наталія Віслоцька

Її країна

Оригінальна назва: Jej kraina Переклад: Наталя Ткачик Верстка: Антон Варга Львів 2017

Наталія Вiслоцька, Адріана Моленда

Її країна

Ми обидві походимо з Польщі. Минулого року ми поселилися у Львові. Між жовтнем 2016 і серпнем 2017 року записували інтерв’ю з жінками в Україні. Своїми особистими історіями з нами поділилися двадцять дві жінки. Наймолодша з них мала двадцять три, а найстаршій було вісімдесят два роки. Найдовша розмова тривала близько семи годин, а найкоротша годину і чверть. На прослуховування записів зі всіх проведених інтерв’ю загалом потрібно близько сорока годин. Серед історій, з якими з нами ділилися жінки, чимало було про радість, біль, материнство, війну, любов, страх і розчарування, а також відвагу і силу волі, які допомагали перемагати негаразди. Ми сміялися й плакали разом із нашими співрозмовницями. Часто під час цих розмов нам доводилося переборювати власні упередження i слабкості. Наталія Вiслоцька, Адріана Моленда

Її країна

Після кожної розмови ми надсилали запис нашій співрозмовниці для авторизації. На підставі затвердженого матеріалу ми працюємо над текстами репортажів. Робота над ними триває досі. У цій книжці знаходиться перший текст, який був написаний на основі однієї з розмов.

Довгі години зібраних записів становлять частину архіву, який ніколи не буде оприлюднений. Та ми можемо поділитися питаннями, які ми ставили під час інтерв’ю. Так ми проливаємо хоч трохи світла на те, що відбувалося під час наших зустрічей із жінками. Список містить питання з понад половини проведених розмов. Ми опустили відповіді наших співрозмовниць, тобто часто цілі фрагменти розказаних ними історій. Порожнє місце після знаків питання – це запрошення заповнити його за допомогою уяви. Наталія Вiслоцька, Адріана Моленда

Почну з питання про бабусю Стасю. Ти не знала? У вашій родині не обговорювалося те, що вона мала польське коріння? Чекаєш, поки тебе не знайдуть нащадки Кохановського? Він зараз перебуває на Сході? Він теж робив карту поляка? Тобто це якось опосередковано також вплинуло на нього? Ти думала над тим, щоб колись виробити польське громадянство? Що ти пам’ятаєш зі свого дитинства? Можеш розповісти про місця, де ви мешкали? Що ти пригадуєш з тих часів, коли твій тато перестав працювати? Сама чи з хлопцем? Вона теж стоматолог? Як це сталося? Ти хотіла пов’язати своє життя з танцями і він раптово відмовився від танців? Що ти тоді зробила? Чи танець якимось чином ще присутній у твоєму житті? Скажи, якою мовою ви розмовляли вдома? В університеті був такий предмет? Може, російська мова? Коли ти вперше приїхала до Польщі? Мені дуже подобається такий спосіб писання статей. Можна взяти поляка й українця і запитати: «ну, то як усе було?» Коли ти вже виїхала на навчання, Польща тебе трохи розчарувала? Це була студентка? Ця ворожість зникла? А знайомі з-поза університету? Можеш розказати про поляків, непов’язаних із навчанням, яких ти зустріла десь у дорозі в Україні або Польщі? У тебе склалося враження, що антиукраїнські настрої посилюються? Ти це гарно називаєш – «індивідуалізм», а можна було б Наталія Вiслоцька, Адріана Моленда

Її країна

ще сказати «самолюбство» або «егоїзм»? Розповіси про свого чоловіка? Може, про бізнес, про який ти вчора мені розповідала? З чого все почалося і взагалі, чому ти прийняла рішення цим зайнятися? Бо не було оплачено? Це було минулого року, в 2015-му, так? Ти кажеш, ситуація в Україні не сприяє тому, щоб тут будувати майбутнє. Ти часто думаєш про те, що в твоїй країні війна? Це якось впливає на твоє життя? Що ти відчуваєш, коли щось таке виринає в розмовах? Люди в Польщі запитують про це? Про що ти писала свою магістерську працю? Тобто головним чином про пропаганду? Учора ти говорила, що однією з причин, чому ти не хочеш, щоби твій чоловік повернувся в Україні, є страх, що його можуть забрати до війська. Гадаєш, це реальна небезпека? Але у Радянському Союзі була якась підтримка? Коли твій тато повернувся з Афганістану, йому хтось допомагав? Я ще хотіла запитати про Майдан. Де ти була, коли все відбувалося, що ти відчувала й про що думала? А є якась історія, яка тобі особливо закарбувалася в пам’яті? Ти й зараз цим займаєшся? У якому музеї? І там, в Академії художнього мистецтва, ти познайомилася зі своїм чоловіком? Він також займається реставрацією творів мистецтва? Зараз твій чоловік уже вдома? А як задовго він був на сході? Він сам вирішив, що хоче туди йти? Але ж йому було понад 26 років. Я чула, трапляється й таке, що і старших мобілізують, але тих, які мають військову підготовку або ж якісь інші потрібні вміння.

Чому призвали саме його? Як ти відреагувала, коли про це довідалася? А як це сприйняли ваші діти? Він знав, як довго перебуватиме там? Коли твій чоловік був там, ти часто думала про смерть чи радше намагалася відкидати такі думки? Ви мали постійний зв’язок? Тобто можна сказати, ти брала участь в тому, що там відбувалося? А коли підходив кінець його служби, якими були твої думки й емоції? Як воно було, коли він уже повернувся сюди? Служба його змінила? У вас просто не було звички багато розмовляти? А ти змінилася? Ви спеціально туди їхали, щоб взяти участь у перших протестах? І що ти там відчувала тоді, перед...? Ви поїхали туди всією сім’єю? А тепер, коли вже минув рік відтоді, як твій чоловік повернувся, що ти думаєш про події на сході України? Твоєму чоловікові або тобі запропонували якусь психологічну допомогу? Щоб поділитися з іншими жінками? Твій чоловік повернувся на свою попередню роботу? Його не хотіли? Можливо таке, що його вдруге заберуть на фронт? Півтора роки тому в мене склалося враження, що тут багато людей на вулицях ходять у військовій формі. Тепер їх уже менше. Як гадаєш, чому так? Ви вдома розмовляєте про війну? Твій чоловік розповідає, що він там пережив, чи це радше тема табу? Якою ти собі уявляєш Україну років через 20? Думаєш, твої діти житимуть в Україні? Ти замислювалася над тим, чи Захід це саме той Наталія Вiслоцька, Адріана Моленда

Її країна

напрямок, у якому має рухатися твоя країна? Україна – частина західного світу? Ти працюєш у Музеї історії релігії, а чи в твоєму приватному житті релігія відіграє вагому роль? Ти напівросіянка... Чи змінилося твоє ставлення до Росії й росіян після того, що відбулося впродовж останніх трьох років? Ти була ще десь закордоном, окрім Польщі й Росії? На твою думку, Україна дуже відрізняється від цих країн? Ми були лише в кількох областях і кожна з них дуже відрізняється від решти. Як гадаєш, наскільки досвід українок тут, на заході, і життя жінок на сході країни схожі? Вважаєш, жінкам на західній Україні живеться краще? Чого шукає українська жінка? Які в неї пріоритети, цінності? А чим ти відрізняєшся від жінки, яку ти описала? Твої батьки також походять зі Львова? Я вже чула від Оксани, що ти організувала допомогу для людей, які брали участь у військових діях на сході... А можеш повернутися до Майдану і розповісти, що ти тоді думала, що відчувала і які в тебе були уявлення щодо того, що може статися? В яку мить ти зрозуміла, що це вже не просто гра? Пам’ятаєш, як відреагувала твоя мама, коли ти їй сказала, що їдеш у Київ? Твій тато зі шваґром були вже там? Але це був радше ірраціональний страх, чи він мав підстави? А чому не можна було інакше? Як гадаєш? І ти ввесь час там була? Якими були твої будні? А пригадуєш якісь дуже важливі моменти протягом тих трьох місяців на Майдані? Ти розчарувалася у Майдані? Так, у Польщі цей процес теж був, він і надалі є...

У якому розумінні одне суперечить іншому? У тебе є якась власна гіпотеза на цю тему? Що це гра на іншому рівні? Чоловік твоєї сестри продовжує там воювати? Маю ще одне питання, пов’язане з Майданом. Чи відчуваєш, що цей досвід змінив тебе? А як це змінилося? І тоді ти навчалася в Академії мистецтв у Львові? І цим ти зараз займаєшся? Я чула від Оксани, що твоя дипломна робота була пов’язана з тим, чим ти займалася на сході. Можеш більше розповісти про це? І ти сама туди поїхала? Ти не була за кермом? Як вони їх трактували? Мені це нагадує, що коли хтось мав проукраїнські татуювання, наприклад, на руці, то йому цю руку відрубували... І ти про це думала, коли робила татуювання на карку? Яким тобі пригадується момент зіткнення з війною? І скільки разів ти туди їздила? Це були 2014 і 2015 роки? А тепер ти вже туди не їздиш? Чому ти перестала? Вони продавали ці речі? Втрачати їх, коли вони гинуть? А тобі важко? Відчуваєш, що в тобі й надалі є стільки сили, чи вона почала слабнути, зіткнувшись з цією буденністю, звичайністю? Ти хочеш звільнитися, щоб зайнятися цим? Гадаєш, тобі вистачить сили функціонувати в таких умовах? У Польщі побутує думка, що після Майдану українська держава намагається провести реформи, щось змінити... Ти починаєш розуміти, що віддаєш найцінніше, а Наталія Вiслоцька, Адріана Моленда

Її країна

насправді це нічого не змінює? Раніше ти казала, що після Майдану ментальність людей у цьому питання змінилася... Проте це не так? А в тобі ця іскорка ще є? Гадаєш, на початках усвідомлення того, що «у нас війна», було притаманне всім? Чи люди від цього абстраговувалися? А коли ти знайомилася з тими, хто воював на сході, чи серед них були ті, що не хотіли там бути, які воліли б звідти втекти? Я собі можу лише уявити, як такий граничний досвід вплинув на тебе. Ти була в ситуаціях, коли люди ризикували власним життям заради інших. Ти мала справу з героїзмом не в теорії, а на практиці. Це мусило вплинути на твої стосунки з чоловіками. Ти стала більш вимоглива до чоловіків? Раніше ти казала, що тепер ставишся до людей більш строго. Але на прикладі цієї історії напрошується висновок, що ти стала більш відкрита до людей... Тобто тепер у стосунках із людьми ти дотримуєшся чітких принципів? Гадаєш, через це тобі зараз легше чи важче в житті? Чи в тебе ще залишилися друзі з часів до Майдану, з якими ти й зараз знаходиш спільну мову? Хто ці люди, з якими ти зараз товаришуєш? Цікаво, яким чином це вплинуло на твої стосунки з людьми. Може, немає аж такої великої різниці між твоїми новими і старими друзями, лише ті, старі, бачать різницю між тим, якою ти була до війни і тим, якою ти є зараз, як сильно цей досвід змінився. А якась тісна дружба з довоєнних часів збереглася? Як думаєш, коли їх засудять? Я ще хотіла запитати про сепаратистів. Коли ти думаєш «сепаратисти», кого собі уявляєш? А що, якби було можливо, щоби Україна порозумілася з сепаратистськими республіками на сході і все б

повернулося до тієї форми, яка була до війни, а для сепаратистів оголосили б амністію? Що ти думаєш про такі міркування? А з іншого боку, коли ти собі уявляєш власне життя через десять років, гадаєш, ця війна тоді ще триватиме? Але тепер ти працюєш за спеціальністю, в тій фірмі з людьми із Донецька? А що ти думаєш про реакцію сусідніх держав на конфлікт на сході України? Одеколон? Може, почнімо з твого кота? Опиши, в чому його винятковість? Скільки років ви вже разом? Будете святкувати? Усі коти в твоєму домі були цієї породи? Як він заробляв? Їздив на конкурси? Де твої батьки взяли цього кота? Скільки ви вдома мали котів? Усе це було в тій квартирі, про яку ти нам розповідала? Це найдовший будинок у Донецьку? Звідки походять твої батьки? Ти з ними підтримуєш зв’язок? Коли вони виїхали з Донецька в Росію? Коли ти виїхала з Донецька? Що це була за праця? Що ти йому відповідаєш, коли він запитує, як тут? Як саме українська культура тобі подобається більше? Можеш розповісти про літературне середовище в Донецьку? Це через війну? Ти завжди у своїх колажах використовуєш речі, які можна знайти на вулиці? Ти вже маєш якусь ідею, які колажі будеш виконувати у цьому фільмі? Розкажи про терапію казками. Про що вона мріяла? Наталія Вiслоцька, Адріана Моленда

Її країна

Як виглядають твої методи роботи? Як ти собі давала раду з проблемами тих людей, із якими працювала? Скільки казок ти тоді написала? Було б добре передати ці знання наступним психологам. Як ти оцінюєш рівень і масштаб допомоги таким родинам? Це фінансували іноземні організації? Зараз ти працюєш із багатьма родинами? Що ти думаєш, коли чуєш такі слова? Коли хтось про тебе говорить, що ти – дівчина з Донецька, в якої батьки проросійські. Ти задумуєшся про майбутнє? Раніше ти розповідала про своє зацікавлення питанням ЛГБТ. Звідки воно взялося? Ти відверто говорила про свою орієнтацію? Тоді ти так сильно захопилася релігією? Ти стикалася з негативними реакціями, коли почала відкрито говорити про те, що ти бісексуалка? Це дуже індивідуально... Багато хто вважає, що бісексуал не може бути з однією людиною. Я бачила, що один із твоїх колажів стосується поліаморії й відразу замислилася про твоє ставлення до неї. А ти ревнувала до цієї дівчини? Ти хотіла б повернутися в Донецьк? Який твій перший спогад? Що ти ще пригадуєш із дитинства? Твоя мама надовго виїжджала на роботу? Ви їздили в Одесу? Раніше ти говорила, що твої батьки походили з іншої частини СССР. Коли вони приїхали в Черкаси? Ти колись бувала в рідних краях? Ви про це розмовляли? Київ як місто був важливий у твоєму житті? Коли ти виїхала з Києва? Ти плануєш тут залишитися?

Які ще важливі моменти були? Чим для тебе є Україна? Що для тебе означає, що в твоїй країні війна? Я думала, твій переїзд до Ужгорода пов’язаний із війною. Розвиток націоналізму – це результат подій на сході чи віддзеркалення патріотичних настроїв у всій Європі? Коли ти чуєш «Росія», які думки зринають? Як тобі зараз живеться в Україні? У твоїй родині релігія відігравала важливу роль? Раніше ти казала, що ти російськомовна. Коли ти почала розмовляти українською? Що в Любліні тобі сподобалося найбільше, а що наменше? Розповіси, будь ласка, про своє дитинство, про село, про те, що пам’ятаєш. Батьки знали, що ви виїжджаєте назавжди? Окрім вас, скільки ще сімей там було? Чому його арештували? А вона переживала? Що з ним сталося після того, як він потрапив у той табір? Гадаєш, він говорив про це, бо й надалі боявся? Ви приїхали разом із тваринами і речами? Ти казала, що декого переселили в квітні, а вас аж у липні. Про що люди думали в той проміжок часу? Вони чекали на це переселення? Які настрої панували, коли вас переселяли з Лабової? За скільки часу до виселення він дізнався й змінив віру? Як виглядала ця процедура? Чи вам якось роз’яснили, чому ви повинні зібратися? Це було якесь офіційне повідомлення? Вас посадили на вози? Хто мешкав у вашому будинку? Просвіта? Чому у вас жила польська вчителька? У селі, окрім лемків... Наталія Вiслоцька, Адріана Моленда

Її країна

Усі жили в злагоді? Тато був заможним? Якою мовою розмовляли люди в селі? У селі був костел? Але була церква? Це було польське населення, яке потім там оселилося? Чим тато займався на щодень? А мама? Тоді вже не можна було навчатися по-українськи? Це були поляки? Чого вони хотіли? Люди на щодень боялися? Хто почувався в безпеці? Ти розповідала, що всі жили дружно і розмовляли полемківськи. Коли прийшов цей страх? Учора ми багато розмовляли про Лабову. Ти розповідала, хто там жив, чим люди займалися, як працювали, як працювали твої батьки. А можеш розповісти, як ви проводили святковий час? Було про підгортання картоплі... Це був такий осінній ритуал? Вона була вчителькою? Приїжджала з України? Тобто тобі тоді було дев’ять-десять років? Ти пішла до польської школи, бо русинську закрили? Раніше, коли була русинська, то також була і польська, чи всі діти ходили до русинської? Тоді одночасно було дві школи, а потім була тільки польська? Як тобі згадується ходіння до польської школи? Хто вбив? Як ви розумілися з дітьми? А були якісь стереотипи щодо походження? А серед дорослих? Святкували тільки одні свята? Бабця, тобто твоя мама? Обмінна торгівля? Тобто Лабова було одним з найбільших сіл в околиці?

Можеш сказати, як люди в Лабовій себе ідентифікували? Були поляки і ви? Ким ви себе відчували? Ти розповідала, що через діяльність «Просвіти» мама відчувала себе українкою. У Лабовій люди ходили на їхні вистави? Хто їх ставив? Ти пригадуєш діяльність «Просвіти», коли ти була маленька? Чому ти вважаєш, що це місцеві хлопці? Пам’ятаєш транспортування на Нижню Сілезію? Ви як діти розуміли, що відбувається? Чому вони це зробили? Вони хотіли налякати тих поляків? Не розумію, до чого вони хотіли повертатися, адже їхні будинки спалили. Гадаєш, це ще вдасться повернути? Скільки вже триває ця боротьба за ліси? На якому етапі ця справа? Вони розпорошили ці родини по різних місцевостях? Як дідусь із цим звикнувся, якщо в Лабовій він був таким самостійним господарем? Окрім того старости, який вечорами ходив перевіряти, чи всі вдома, як вас прийняли мешканці села? Як дорослі собі давали раду? Це той самий кінь? Через скільки часу після приїзду в Нємстів ви знайшли окремий будинок? Тобто родина залишилася там до сьогодні? Коли вона все це побачила в Лабовій, вирішила самостійно переїхати? Тут із цієї квартири навпроти школи? Коли ти була в школі, то ти вже знала, що хочеш далі вчитися? Коли ти закінчила школу в Любіні... Що це була за робота? Хто з тобою навчався в Щецині? Звідки походив твій чоловік? Наталія Вiслоцька, Адріана Моленда

Її країна

А він із Перемишля приїхав до Щецина? Ви вже були тоді одружені? Був шанс, що вона виживе? Як ти собі з цим дала раду? Вона похована в Білому Борі? Як вона називалася? У школі, де твій чоловік згодом став директором? Чого ти там навчала? Він народився в Рашівці? Тобто коли ти пішла до школи, то вже більше не повернулася до батьківського дому. Там мало бути добре. Тоді ти купила квартиру в Любіні? Потім ти переїхала сюди? То вже мали бути дев’яності. Дякую тобі за цю розповідь. Яка пропорція? Скільки було за Майдан, а скільки проти? Коли ти прийняла рішення виїхати? Що тоді відбувалося в твоєму місті? Які критерії їхнього громадянства? Як ви тут зустрілися? Скільки переселенців живе на заході? Раніше ти теж цим займалася? Ви не думаєте про те, щоб повернутися? Ти сказала, що твого дому вже немає... Хто ці люди, які воюють проти України? Чим займаються активісти у Львові? Люблю це питання, бо щоразу, коли на нього відповідаю, моя відповідь інакша. Дівчина із Сєверодонецька, з якою ми розмовляли, казала, що вона не почувається переселенкою. Вона просто закінчила університет і прийняла рішення переїхати до Львова. Гадаю, це питання віку. У житті настає такий момент, коли цілком природньо взяти й поїхати в інше місто.

А як собі дають раду чоловіки? Це не змінюється з часом? Ми тепер сидимо в жіночому товаристві, і я розумію, що ви часто так зустрічаєтеся. Якщо чоловікам тут так важко, то чому вони не повернуться туди? Чого боявся твій син? Що тебе здивувало найбільше? Раніше тут також було багато упереджень щодо українців зі сходу? Усі діти, які йшли до тієї школи, знали російську? Як поводилися вчителі, коли діти розмовляли поукраїнськи? Чому твоя родина переселилася з Київської області? Ти пам’ятаєш аварію? Твої батьки походили із Прип’яті чи поїхали туди на роботу? Ви думали, що зможете туди повернутися? Ви просто вирішили переїхати в Ужгород? Чорнобиль статус утруднював справу? Коли ти була дитиною, це засіло в твоїй голові? ...Окрім твоєї сім’ї, ще якісь переїхали в Ужгород? Як ти ставишся до ситуації на сході? Раніше ти розповідала, що коли тобі було п’ятнадцять, ти думала про себе: «Може, я росіянка»... Що такого трапилося, що ти зрозуміла, що ти українка? Що тебе до цього притягує? Які відмінності між країнами, де ти бувала, й Україною? Добре, що ви там мешкали, бо ти могла вчитися в такій школі... Можеш більше розповісти про свою роботу? Ти розповідала, що займаєшся внутрішньою архітектурою? Як гадаєш, що потрібно для того, щоб віднайти такий простір в своєму житті? Маєш на увазі усвідомлення того, що смерть існує, чи досвід смерті? Наталія Вiслоцька, Адріана Моленда

Її країна

Ти часто вживаєш слово «містичний». Маєш на увазі магічний спосіб сприйняття життя, як у дитинстві? Але закарпатська інтелігенція? Ви це придумали під час Майдану? А ця група... скільки там було людей? Якщо я тебе добре зрозуміла, то після Майдану небагато змінилося в плані того, проти чого люди вийшли на вулиці? Можеш розповісти про центр «Слово і голос»? Ґротовський це твій перший вчитель? До Італії? У чому полягають зміни, які відбулися в тобі після зустрічі із Ґротовським? Звідки ти знаєш, що ти знайшла свою дорогу? Вони бояться? Що тобі дає сили йти проти течії? Ти ходила до двох шкіл. Звичайної і музичної? Твоя родина мала музичні традиції? Тепер ти теж вважаєш, що це норма для більшості українських сімей? Гадаєш, після Майдану люди знову зайняли ініціативну позицію? У тому розумінні, що раніше ти говорила про ініціативу, яку люди втратили. Її взагалі можливо повернути? Звідки в тобі стільки оптимізму? Що це було за місто? В залежності від того, до чого людина звикла, такий вибір вона пізніше й робить. Люди купують квитки, щоб слухати поезію. І тут суперечність! Бо наче й немає культурної політики. Можеш більше розповісти про місце, з якого походиш? Ти пам’ятаєш, як ви втікали? Ти колись поверталася в Узбекистан? Ви не думали про те, щоб поїхати до Вірменії? Гадаєш, можна сказати, що ваше становище було становищем біженців?

Коли ви приїхали в Мукачеве, тобі було п’ять рочків. Що ти там відчувала? Що ти ще пам’ятаєш, коли пригадуєш дитинство? Пам’ятаєш, як уперше закохалася? Що ти відчувала, коли дізналася, що вагітна? Кажеш, це змінило твоє життя. Які були інші важливі події? Ти вважаєш себе українкою? Якби стосунки з батьком твоєї дитини були кращі, ти б залишилася в Мінську? Ми маємо друга з Ужгорода, який мешкає в Нью-Йорку – Антон Варга. Прошу, продовжуй... Раніше ми розмовляли про Майдан і ти сказала, що тоді ти відчувала, що хочеш бути там разом зі своїми друзями. Пізніше ти розчарувалася. Чому? Які наслідки Майдану ти помітила? Як він вплинув на твоїх друзів, на тебе? Зараз ти мешкаєш із друзями, удома в тебе ввесь час гості й тебе постійно хтось відвідує, так що ти не мусиш виходити. Як воно, бути жінкою в Україні? Чим відрізняється життя жінок тут від інших місць, де ти бувала? Чого б ти бажала для своєї доньки?

Наталія Вiслоцька, Адріана Моленда

Її країна

Вдома війна

Текст написано на основі розмови, проведеної в березні 2017 року у Львові. З Анною Марченко розмовляли Адріана Моленда і Наталія Віслоцька. Імена й прізвища осіб, чия історія описана в репортажі, змінено. 22

Відколи вибухнув конфлікт на сході України й Росія анексувала Крим, Львів став одним із міст, куди почали масово переїжджати люди з околиць Луганська, Донецька й анексованого півострова. Війна й політична ситуація в окупованих регіонах країни змусили їх переселитися. Підраховано, що зараз у Львові мешкає понад 8 тисяч внутрішньо переміщених осіб, яких тут поточно називають біженцями. Таким чином кількість мешканців міста впродовж останніх трьох років збільшилася на 10%. Анна Марченко – одна з тих, хто нещодавно перебрався до Львова з тієї частини країни, яка найбільше постраждала в результаті воєнних дій. Навесні 2014 року контроль над її рідним містом взяли сепаратисти. Сєверодонецьк, з якого вона походить, ввійшов до складу проголошеної ними Луганської народної республіки й опинився безпосередньо на лінії фронту. Відтоді аж доки місто не відбила українська армія, Анна жила в Сєверодонецьку. Нещодавно вона разом зі своїм хлопцем Юрою перебралися до Львова. Вони оселилися в однокімнатній квартирі на найвищому поверсі кам’яниці біля львівського залізничного вокзалу. Ми завітали до неї, щоб порозмовляти про війну.

Вдома війна

Вибух у кам’яниці – Мене розбудив вибух. Здавалося, десь близько вдарив грім. Я виглянула в вікно й побачила на снігу щось чорне. Спершу подумала, що то хтось залишив свої мішки. Була пів восьма. Я почула голоси чоловіків у під’їзді, тож вийшла в коридор перевірити, що відбувається. Поверхом нижче сусід сварився з другом. Обидвоє були п’яні. Один із них валив у двері. Через десять, може, п’ятнадцять хвилин приїхала поліція, відтак слідчі. Вони все убезпечували. Прийшли до нас по ключі від даху. Записали наші покази, що ми чули, що ми бачили. Ми щойно переїхали до Львова. Я знайшла тут роботу, Юра ще шукав собі заняття. Власниця кватири сказала, що ключі від даху є тільки у нас і в сусіда з п’ятого поверху. Ті зі сходу – Коли у Львові я шукала квартиру, постійно чула: «У тебе луганська прописка? Ми тобі квартиру не здамо», «Тільки не з Луганська, тільки не ті люди...» Навіть коли я вкінці кінців знайшла цю однокімнатну квартиру, де зараз мешкаю, ставлення власниці теж було специфічне. Наприклад, вона мене питала: «А ти маєш гроші платити за квартиру? А ти нормальна? Кого підтримуєш?» Тут люди не довіряють тим зі сходу. Напевно, це випливає з того, що тут багато людей, чиї чоловіки, сини, брати воюють там на війні. Та багато хто перебільшує, просто вони упереджено ставляться до російської мови. Зазвичай у Львові я розмовляю по-українськи, але коли ми з Юркою в місті разом, то розмовляємо по-російськи. І часом люди... Подібно, як поляки не мають цілісного образу ситуації й не знають точно, що відбувається в Україні, так і тут люди на сході і на заході бачать лише фрагменти. У Львові думають, що ми там усі винні, що це ми запросили ворога, що ми воюємо зі своїми братами. Впринципі, так і є, там брат бореться проти брати, і росіяни там є... Наталія Вiслоцька, Адріана Моленда

Її країна

Мій батько походив із центральної України, та взагалі-то я його не пам’ятаю. Він загинув у ДТП, коли я мала неповних два роки. Мама народилася в Росії й розмовляє тільки російською. Не зважаючи на це, вона з самого початку розуміла, хто агресор. Наші родичі, які мешкали в Росії, вже померли. Ми ще підтримуємо зв’язок лише з донькою хресної мами, яка зараз мешкає в Донецьку. Вони з мамою все життя товаришували. Тепер вона активно підтримує сепаратистів. Спочатку вони з мамою постійно через це сварилися, аж врешті перестали розмовляти. Та коли в Донецьку було небезпечно, мама за неї дуже переживала. Тоді вони знову почали телефонувати одна одній. Вони розмовляють, але мама не порушує цієї теми. Погляди можуть змінюватися, а коли людини немає, то вже нічого не зміниш. З самого початку я відкрито підтримувала Україну. Я ніколи цього не приховувала. Дехто цього дуже боявся, але я ні. Я не приховувала своїх поглядів від знайомих у Сєверодонецьку, хоча мені й казали, що це небезпечно. Удома війна – Сєверодонецьк знаходиться в Луганській області, біля кордону з Донецькою областю. Донецьк, Луганськ і Сєверодонецьк – міста посеред нічого, довкола тільки ліс. Донецьк це насамперед шахти, Луганськ – це підприємства важкої промисловості. Там знаходиться одна з найбільших у Європі фабрик, що виготовляють локомотиви. Сєверодонецьк – осередок хімічної промисловості. Більшість мешканців працюють на хімічних підприємствах «Азот», де виготовляються добрива, амоняк, клей. Наприкінці травня 2014 року в харківському університеті почалися канікули. Тоді ж у сусідніх областях посилилися воєнні дії, сепаратистські рухи чи повстання, залежно від того, хто як називає. Я розуміла, що ситуація нестабільна. Переживала за маму. Вона була сама в Сєверодонецьку, і, зважаючи на стан здоров’я, не могла виїхати. Я тоді хо-

Вдома війна

дила від вокзалу до вокзалу й намагалася купити квиток до Луганська або Сєверодонецька. Всюди отримувала відмову. І так щодня цілий тиждень. Спочатку відміняли залізничне сполучення, потяги не їздили. Врешті мені прямо сказали: «Ви туди не поїдете, бо там війна. Усі дороги заблоковано і проїхати не можливо». Але потім неочікувано на кілька днів відкрили залізничне сполучення до Луганська. Мені вдалося купити квиток на поїзд. Коли я вийшла з луганського вокзалу, я вперше зіткнулася з таким образом. Це війна. На вулицях міста було багато озброєних людей. Я приїхала з Харкова, де радше було спокійно, нормально, на вулицях не було людей із автоматами. Я поїхала на луганський автовокзал і багато годин чекала на маршрутку до Сєверодонецька. Раніше на дорогу з Луганська вистачало близько години. Цього разу я їхала майже в чотири рази довше. Дорогою було шість чи сім блокпостів. На них – люди з кулеметами. На останньому блокпості було багато боєприпасів. А на першому, біля Луганська, стояв танк. Нас на кожному зупиняли і виводили з автобуса. Перевіряли наші документи і запитували про мету подорожі. По суті, все проходило нормально, просто збирали наші дані. Багато з них не були ані українцями ані росіянами. Мені здається, вони були з Кавказу, ймовірно, з Чечні. Коли я дісталася Сєверодонецька, й надалі було спокійно. Через кілька днів почалося. Безперервні вибухи. I відтоді так уже щодня. Нікому не потрібні – Коли в наше місто прийшли сепаратисти, вони ввели комендантську годину після 22:00. Стало небезпечно. Дуже часто можна було почути вистріли вночі після 10-ї. Зникали люди. У соцмережах з’явилося багато постів із просьбою про допомогу в пошуку зниклого. Людина вийшла з дому і не повернулася. Здебільшого чоловіки. Деякі поверталися, інші ні. Схоже, тих, що зникли, забирали за місто, Наталія Вiслоцька, Адріана Моленда

Її країна

там розстрілювали і закопували. Я б збрехала, якби сказала, що переважна більшість міста підтримувала Україну. Чимало підтримували Росію. Гадаю, десь 50 на 50. Багато розмов на цю тему тоді велося в родинах, між найближчими. Мої знайомі врешті перестали розмовляти з батьками, інші з братом чи сестрою. Люди поділилися на дві сторони, через цей конфлікт розпадалися сім’ї. Моя сусідка допомагала сепаратистам. Щодня вранці вона варила їсти і відносила їм. Чому вона їх підтримувала? Певно, хотіла якихось змін. Але вона, як і багато інших, не розуміла наслідків. Вона насправді вірила, що в Росії нам буде краще. Під час Майдану виявилося, що наш президент Янукович мав майно, золоті унітази... Людина дивилася на своє життя, на зарплату в розмірі 1000 гривень у місяць і до неї доходило, що вона не хоче й далі так животіти. Та й так добре, якщо хтось тоді заробляв 1000, бо були люди, які за місяць отримували 700 гривень. «От дивись, – казали, – в Росії люди мають машини, гарне життя і будинки, рівні дороги, а ти тут працюєш і не маєш за що жити». І люди в це вірили. Я сама маю подругу сепаратистку. Вона виїхала в Росію і цього року отримала російський паспорт, громадянство. Їй пощастило, але багато хто поїхав туди і працював як раб. Якщо чесно, їх там ніхто не чекав. Так само як у Польщі ніхто не чекає українців зі сходу, так і в Росії ніхто їх не потребує. Росії не потрібні навіть її власні громадяни. Місто над рікою - Коли почалася війна, багато людей вирішили виїхати. Люди були нажахані. Особливо після того, як снаряд системи «град» влучив у дитсадок. Іншим разом снаряд потрапив у житловий будинок на краю міста. Тоді вже всі розуміли, що це лише питання часу, що щось трапиться в центрі. Ситуація в місті динамічно розвивалася. Спочатку було

Вдома війна

чути постріли кілька разів на день. Із часом найдовші паузи між пострілами тривали кілька хвилин. Таке важко витримати. Були тижні, коли не можна було й ока примружити. Люди страшенно боялися. Українське військо підходило до Сєверодонецька з двох сторін. Починалася облога і нас, мешканців, попереджували, що місто може постраждати в результаті тяжких боїв. Про це говорили по місцевому телебаченні. Також опублікували список із адресами бомбосховищ. У всіх школах підготовлювали підвали і ми готувалися до того, щоб там перебути. Ми також переробили наш підвал на сховище провізії. Сєверодонецьк оточений рікою Донець, а мости підірвали. Зробили понтонний міст, але по ньому важко проїхати автобусом. Взагалі з міста важко було вибратися громадським транспортом. Зазвичай люди переміщувалися своїми машинами. На дорогах були пости. Виїжджав лише той, хто собі міг це дозволити. Це був час беззаконня. Крали машини, зникали люди... Та багато хто ризикував, бо знав, що коли розпочнеться облога, з міста взагалі неможливо буде виїхати. На перший погляд нормально – У місті не було протічної води. Так тривало тиждень, потім вона кілька днів зникала через певний проміжок часу. Коли вода в крані з’явилася, ми з мамою робили запаси. Ми наповнювали бутлі по 20 літрів. Ясно, що в таких умовах було важко помитися. У магазинах теж неможливо було купити воду. Після того, як підірвали мости, перестали привозити багато товару. Хліб був, бо в нас є велике пекарське підприємство, а окрім того, є малі пекарні. Не було молока, дуже часто не вистачало гігієнічних засобів. Коли люди зрозуміли, в якій ситуації опинилися, вони почали масово скуповувати товар. Замість однієї пачки каші змітали все, що було на полицях. Ситуація все гіршала. Не було електричного струму, бо в Щасті, де знаходиться електростанція, точилися бої. І траплялися такі ночі, що Наталія Вiслоцька, Адріана Моленда

Її країна

в місті було повністю темно. Тоді все видається напівреальним. До того ж постійний страх, коли чуєш постріли. Люди боялися виходити. Удень місто на перший погляд було нормальне. Малі фірми працювали. Мешканці розуміли, що хімічні підприємства закривати не можна, тож вони продовжували ходити на роботу, але ввечері на вулицю ніхто не виходив. Коли ти перебуваєш надворі і стріляють, то все одно, ти йдеш уперед, бо нема, де сховатися. Ніхто не прогулювався для задоволення чи розваги. Торговий центр, де був магазин із лампами, в якому я працювала, знаходився біля садиби сепаратистів. Вони просто з’являлися і брали, що хотіли. Вони приходили в супермаркет навпроти моєї вітрини і казали керівникові, що він повинен принести. Се і те, вибирали собі і виносили. Усі знали, що коли не погодитися на їхні умови, то буде ще гірше. Людина приходила зі зброєю. Бачиш її й розумієш, що це не пусті погрози. Переїзди – Наприкінці вересня 2014 року, коли в Сєверодонецьк ввійшли українські солдати, я поїхала продовжувати навчання в Харкові. Місто опинилося під контролем України і тоді я вже була трохи спокійніша. Люди почали повертатися. Не все повернулося до норми, але стало безпечніше. Коли українське військо ввійшло в місто, люди відчули полегшення. А може, це я так сприймала, бо я не підтримувала сепаратистів. Та, напевно, й справді становище мешканців покращилося. Зменшилася кількість крадіжок, зникнень. Це я стверджую з певністю. Тепер почали поступово закривати хімічні підприємства. А ще в місті з’являються люди, які втікають із сіл під Луганськом, із землі, яку контролюють сепаратисти. Мешканці тих малих місцин багато вистраждали. Там набагато небезпечніше, аніж у містах. У Сєверодонецьку утворилися осередки, які допомагають жертвам війни і переселенцям. Про себе я так не думаю, я не переселенка. Двоюрідна се-

Вдома війна

стра заохочувала мене переїхати до Львова. І я подумала собі: чому б не спробувати? У мене немає такого ставлення, що ось тут західна Україна, а там східна Україна, якась інша якість. Для мене це одна країна. Це лише географічні відмінності. Раніше на цій різниці не так акцентували. Це навіть важко назвати конфліктом. Адже цілком нормально, що існують якісь регіональні відмінності. У Карпатах є етнічні групи, як-от бойки чи гуцули, місцеві мови. Львів’яни їх не розуміють, проте вони не вважають, що це якісь інші люди і вони не відносяться до українців. Так само як і інші не розуміють львівських акцентів чи діалектів. Коли у 2016 році я закінчила університет, ми з Юркою переїхали до моєї мами, у Сєверодонецьк, ми жили там кілька місяців. Тоді в місті було спокійно. Але тепер я говорю з мамою по телефону і вона каже, що там знову чути вибухи. Недалеко від міста щось відбувається. Знову почалося. Важко, бо чуєш вибух і розумієш, що це може бути чийсь дім, чиєсь життя. Така, як є – Коли ми вже були разом, Юра отримав повістку в армію. Він поїхав у Суми і там проходив військову комісію, лікарське обстеження. На щастя, у нього в нирках каміння, а з цією хворобою не можна бігати. У таких випадках до війська не беруть. Я можу бути спокійна. Багато хто з хлопців, які повертаються звідти, не можуть дати собі ради з тим, що вони там пережили. Починають пити. У мене є друг, ми разом навчалися. Олег розповідав, що вони були під обстрілом, десь під Луганськом. Це був початок війни. Біля них була база і там усі згоріли живцем. Я бачила фотографії. Образ, який на все життя закарбовується в пам’яті. Я це бачила лише на фото. Не знаю, що би було зі мною, якби я це побачила насправді. Просто звичайне поле, яких у Луганській області дуже багато, і повно хлопців, вісімнадцять років, дев’ятнадцять, двадцять... Всюди тіла. Наталія Вiслоцька, Адріана Моленда

Її країна

Тоді в українській армії не вистачало зброї. Була критична ситуація. Олег сказав мені: «За наказом, нас послали тридцять, а вижив лише я. Іншим разом нас було двадцять і залишилося п’ятеро. Як мені після цього повернутися до нормального життя? Мене тут не розуміють». Вони стикаються зі смертю, не тією, яку описують у книжках чи показують у фільмах, а такою, яка вона є насправді.

Дах – Вихід на стрих за півтори метрів від наших дверей. Наша львівська квартира мала, однокімнатна, без балкона, тому ми там сушили випране. Часом ми чули через стіну, як сусід щось робить на даху. Він собі там поставив перегородку, відділив мале приміщення i зачиняв його на колодку. Юра басив, як він щось звідти виносить. Коли приїхала поліція, виявилося, що він там тримав розібраний автомат, бойові гранати RGD-5, якісь міни. А ще знайшли кулі, набої різного калібру. Він не був солдатом. Міліціонер нам сказав, що він недавно вийшов із в’язниці. Сидів за вбивство 10 або 15 років. Раніше нам ніхто цього не казав. Ми чули, що він митець. І, може, то теж правда. Звідки в нього цей арсенал? Відомо, що зараз в Україні на чорному ринку безліч зброї. Я про це запитувала в слідчого. Величезна кількість нелегальної зброї в руках людей, які не мають на це дозволу. Усе це вони вивозять зі сходу, крадуть зі складів. Зараз це серйозний бізнес. Така граната не коштує 10 гривень. Хоча, з іншого боку, кажуть, що цей чоловік був небагатий. Він жив тут у батьків. Ми з Юркою вселилися в цю кам’яницю лише півтора місяці тому й нічого не підозрювали. Ну, якщо хтось п’є і вже мав вирок за вбивство, то це свідчить про те, що в нього немає внутрішніх гальм. Він міг там зачинитися і все підірвати або перестріляти нас. На щастя, все добре закінчилося.

Вдома війна

Наталія Вiслоцька, Адріана Моленда

Її країна

Зміст Вступ ? Вдома війна

5 7 22