Svichnyk 4-2015 by Svichnyk

ОБЛАСНЕ ОБ'ЄДНАННЯ ЦЕРКОВ ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ХРИСТИЯН-БАПТИСТІВ РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ № 4 (70), 2015

БАЙДУЖІСТЬ

« е бійтеся друзів – вони можуть лишень зрадити вас; не бійтеся ворогів – вони можуть лише вбити вас; бійтеся байдужих, адже тільки з їхньої мовчазної згоди чиняться зради і вбивства» (Бруно Ясенський).

ЗМІСТ

«ХВОРОБА» ОСТАННЬОГО ЧАСУ Олег НИСИНЕЦЬ

БОЛІСНИЙ УРОК

ХОЛОДНИЙ РОЗРАХУНОК БЕЗДУШНОСТІ

ВИХОВАННЯ, ЯКЕ ПРИНОСИТЬ НАГОРОДУ

ЖУРНАЛ Засновник і видавець: Обласне об’єднання церков євангельських християн-баптистів Рівненської області

«ТА НЕ ОДНАКОВО МЕНІ...»

ВИДАЄТЬСЯ на кошти добровільних пожертвувань

ТУРБОТЛИВИЙ ГОРОБЕЦЬ ЧИРЧИК

…І ПЛАКАЛА ТИХО СОПІЛКА

ЛЕПТА ВДОВИ

КОНФЕРЕНЦІЯ ДЛЯ ДИТЯЧИХ СЛУЖИТЕЛІВ

ДІЛО ВІРИ І ПРАЦЯ ЛЮБОВІ

«ЗМІЦНЯЙ СВОЇ СИЛИ»

Тарас ЯРЕМЧУК

Світлана ВОРОНА

Олександр ПАХАЙ

Наталія БАСАРАБА Юлія ДОВГА

Світлана БЕРЕЗА

Галина ЛЕВТЕРОВА Юлія БЕРЕЗА

Ліна БОРОДИНСЬКА

Світлана СЕДИКІНА

БАЙДУЖІСТЬ... Коротке слово, але за ним ховаються сотні узаконених вбивств і безкарних смертей. За ним – сумні очі сиріт і злидні вдів. Саме через байдужість перед багатьма «послідовниками» двері раю будуть зачиненими назавжди, а голос Господа скаже: «Відійдіть від мене, прокляті»... Цей вирок пролунає не через те, що вони чинили зло, а через те, що, бачачи потребу, проходили мимо. «ЛИХО СЬОГОДЕННЯ», с. 6 Пастор продовжував вихвалятися, показуючи дороге оздоблення залу з безліччю всіляких екстра-модних пристроїв і прикрас, неодмінно додаючи, що це дім Божий і в ньому має бути все на найвищому рівні. «А як інакше, адже тут присутній Сам Бог!» – багатозначно повторював він... «БУДЬ ЖЕ РЕВНИЙ І ПОКАЙСЯ! », с. 16 Найскладніше, що вам доведеться зробити, – це встати з дивана. Лінь має масу відмовок, і вона вірна помічниця диявола. Якщо ви не хочете опинитися по один бік із лукавим і ледачим рабом, тоді досить не діяти... «ЯК ПОДОЛАТИ БАЙДУЖІСТЬ?», с. 21 Це була неділя. Чергова річниця смерті його матері. Елегантний і добротно зодягнений чоловік зайшов до церкви. Увага прихожан була повністю прикута до нього – здавалося, навіть проповідників слухали того дня не дуже уважно. Всі чекали заключного «амінь!», після чого дружно потягнулися до незнайомця. Приязних посмішок і рукостискань важко було й полічити. «ПРИЙШОВ ДО СВОЇХ», с. 24 Євангеліє передусім каже не про здібності чи дари, а про риси характеру того, кого обирають на пресвітера. Розмовляючи зі служителем, я намагаюся зрозуміти і хочу, щоб він сам зрозумів, які мотиви ним керують, що він має на меті, ідучи на це служіння: робить він це в ім’я Ісуса Христа чи ним керують якісь амбіції. У Слові Божому написано: «Все, що тільки робите словом чи ділом, усе робіть у Ім’я Господа Ісуса». «ПІКЛУЮЧИСЬ ПРО ЦЕРКВУ», с. 32

ПОТРЕБУЄ молитовної та фінансової підтримки християн ЗАПРОШУЄ ДО СПІВПРАЦІ проповідників, поетів, письменників, композиторів — усіх, хто хоче і може служити євангельським словом Пишіть на адресу: 33001, м. Рівне, вул. Дворецька, 41 Телефонуйте: (0362) 63-34-11 E-mail: shevchuk_luda@mail.ru Адреса в інтернеті: www.baptist.rv.ua НАД НОМЕРОМ ПРАЦЮВАЛИ: Головний редактор Василь Басараба Теологічний редактор Михайло Ільюк Відповідальний редактор Людмила Шевчук Літературний редактор Олена Ярмушко Редакційна колегія Світлана Береза Ліна Бородинська Олександр Пахай Світлана Ворона Наталія Петрук Дизайн і  комп’ютерна верстка Наталія Качановська Реєстраційний номер РВ № 377 28 січня 2004 року Часопис надруковано у ТзОВ «Каліграф», м. Рівне, вул. Київська, 69, тел. (0362) 64-24-32 © тексту, малюнків, фото, оформлення «Свічник», 2015 р. При передруку матеріалів посилання на часопис обов’язкове Рукописи не рецензуються і не повертаються Думка редакції не завжди співпадає з думкою авторів матеріалів, що публікуються. Обсяг — 14 аркушів Друк — офсетний Тираж — 1500 примірників Розповсюдження безкоштовне Журнал виходить щоквартально Замовлення №

4, 2015 | СВІЧНИК

ДУХОВНА СТАТТЯ

«ХВОРОБА»

ОСТАННЬОГО ЧАСУ

Даючи настанови християнам Риму, апостол Павло пише: «Тіштеся з тими, хто тішиться, і плачте з отими, хто плаче!» (Рим. 12:15). У Першому посланні до коринтян 12:26 він повторює цю ж саму думку: «І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член пошанований, то всі члени з ним тішаться». Багатьом ці настанови здаються нескладними, проте розділити радість або біль із людиною, що їх переживає, виявляється не так уже й легко, як видається на перший погляд.

иття показує, що співчувати і радіти з кимось можуть далеко не всі. Є речі, які ми можемо змусити себе зробити, застосувавши силу волі чи, як то кажуть, переступивши через себе. Проте змусити себе радіти і співпереживати з кимось не можна. Так, ми можемо вичавити із себе вимушену посмішку чи вдаваний жаль, але навряд чи це те, про що пише апостол Павло. Порушуючи цю тему, хотів би говорити про зовсім протилежну рису справжній радості – байдужість, яка уражає серця християн в останні дні. Про ріст байдужості в серцях людей свого часу попереджував ще Сам Христос. Коли Він був на Оливній горі, до Нього підійшли учні і запитали: «Скажи нам, коли станеться це? І яка буде ознака приходу Твого й кінця віку?» (Мт. 24:3). Даючи відповідь на це запитання, Христос сказав: «І через розріст беззаконства любов багатьох охолоне» (Мт. 24:12). Охолодження любові і є байдужістю! Це те, що сьогодні поглинає християнство. Це найпоширеніша реакція, котра полягає у відсутності участі у будь-чому. Ми розучилися співпереживати оточуючим. Ми уподібнилися до цього світу.

СВІЧНИК | 4, 2015

Дуже часто нас характеризує прислів’я: «Моя хата скраю – я нічого не знаю», або ж «Після мене – хоч потоп». Напевно, ніхто не приносить більшої шкоди для Христової справи і церкви, як байдужий, закостенілий серцем і душею, холоднокровний християнин. Байдужість вбиває серце і дух християнства! Вона є бичем нашого часу. Як Бог дивиться на байдужість? З чого вона виникає? До чого призводить? І головне – як побороти «Голіята» на ім’я «байдужість»? Але перед тим як зробити це, давайте спробуємо дещо класифікувати байдужість у житті християнина.

Байдужість до свого духовного стану призводить до байдужості до Бога

«Хто заповідь охороняє, той душу свою стереже; хто дороги свої легковажить, помре» (Пр. 19:16). Пригадайте притчу, яку розповів Ісус Христос Своїм учням, де Царство Боже уподібнив до десяти дів, що взяли каганці та пішли зустрічати молодого. П’ять із них виявилися мудрими, бо запасли оливу для своїх каганців, а інші п’ять – немудрі – цього не зробили. Це свідчить нам про те, що одні піклуються про свій духовний стан, докладають для цього всіх духовних зусиль, інші ж просто пливуть за течією як мертва риба, нехтуючи своїм духовним життям. Тому-то і виходить так, що в одній і тій самій церкві за тих самих умов духовного виховання одні стають «філядельфійцями», а інші – «лаодикійцями». Саме послання до Лаодикійської церкви якнайкраще ілюструє християнина, байдужість якого до свого духовного життя призводить до байдужості стосовно Бога. «І до Ангола Церкви в Лаодикії напиши… Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був! А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст...»

(Об. 3:14-18). Байдужість тут описана як стан теплоти: «ні холодний, ні гарячий». Негативне ставлення Бога до байдужості ми знаходимо в Його словах: «А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст...» Христос у житті такого християнина стоїть за дверима серця, що підтверджують слова Ісуса: «Ось Я стою під дверима та стукаю…» (Об. 3:20). Байдужість до свого духовного стану призводить до байдужого ставлення до Бога. Яка причина цього? «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого». Як часто до байдужості призводить гордість, егоїзм, грошолюбство, де за своїм «я» не видно не те що інших, а навіть Бога. Для апатичного, байдужого християнина не залишається часу для Бога. Є час для роботи, школи, друзів, ігор, інтернету, а для Бога, на жаль, немає. Пам’ятаймо, що наше духовне життя впливає на наш духовний ріст, а відсутність зацікавленості до свого духовного росту впливає і на церкву. Коли ж немає зацікавленості до себе – ніколи не буде зацікавленості в інших. до Бога призводить до байдужого 2 . Байдужість ставлення до ближнього

«Один чоловік ішов з Єрусалиму до Єрихону, і попався розбійникам, що обдерли його, і завдали йому рани, та й утекли, покинувши ледве живого його. Проходив випадком тією дорогою священик один, побачив його, і проминув. Так само й Левит надійшов на те місце, поглянув, і теж проминув (Лк. 10:30-37). Ця історія показує нам байдужість, яку виявили священик і Левит до пограбованого і пораненого чоловіка. Історія свідчить, що багато священиків і Левитів жили в Єрихоні. Коли ж наставала їхня черга звершувати служіння в храмі, вони звідти ходили до Єрусалима, а потім знову поверталися назад. Уявіть собі пастора, проповід-

ДУХОВНА СТАТТЯ НЕОЧІКУВАНИЙ РЕЗУЛЬТАТ

ника чи регента хору, який, побачивши потребу людини, обминув її і пішов «служити» Богові. Що може подумати ця зранена людина про таких служителів і їхню віру, коли побачить таке байдуже ставлення до себе? Звичайно ж, у нього промайне думка: «Вони лицеміри, вони не справжні, не щирі, ці люди лише прикриваються ім’ям Бога». Байдужа людина ніколи не виявляє своїх емоцій, проте її обличчя випромінює удавану святість і безгрішність. Такій людині ні холодно, ні гаряче, ні сумно, ні радісно, однак їй ніщо не приносить задоволення: • байдужий не може служити людям, тому що він байдужий до ближнього; • байдужий не може служити Богові, бо байдужий до свого духовного життя; • байдужий не в змозі по-справжньому вірити, любити, співчувати, жертвувати собою, бо саме ці риси протилежні байдужості. до ближнього призводить до байдужості 3 . Байдужість в служінні іншим Напевно, це остаточний, кінцевий пункт потяга, що рухається колією байдужості. Коли таких людей просять щось зробити, в чомусь взяти участь, вони кажуть: «Нехай це зробить хтось інший». Відмова допомогти без пояснення будьяких причин. А їх навіть недоцільно шукати, не варто пояснювати чи навіть намагатися зрозуміти, бо вони не мають ніякої ваги. Після холодної байдужості в душі настає порожнеча...

Яким же чином перемогти байдужість? Треба дозволити Богові наповнити наше серце любов’ю до людей, Бога, людства, яке гине. Життя та дії Ісуса були повною протилежністю байдужості – вони були наповнені любов’ю та співпереживанням як у житті з учнями, так і в житті з ворогами. Ісус навіть помер смертю любові, а коли пішов на небо, то послав Духа Любові, який допомагав учням, а тепер і нам сьогодні допомагає перемагати егоїзм, гордість та байдужість. Біблія каже, що Його плід (плід Духа) – любов. Саме любов і співчуття були в серці самарянина, які не дозволили йому пройти повз незнайому зранену людину. Яка ціна мого християнства, якщо я відвертаю обличчя від тих, кого спіткало горе, розчарування чи душевний біль? Чого я вартий, якщо не виконую повеління Христа і є лише пасивним, байдужим та апатичним християнином? Бог проти байдужості. Віруюча людина – людина активної позиції. І якщо я і ти, дорогий друже, можемо щось робити: молитися, співати, говорити про Ісуса – робімо це з любов’ю. Будьмо християнами-практиками: співпереживаймо людям, яких спіткало горе, потішаймо їх, а в скрутну хвилину їхньої безнадії підставмо своє плече. Саме зараз час мені і тобі виконувати те, що завжди виконував хтось інший!  Олег НИСИНЕЦЬ, директор Рівненського регіонального біблійного коледжу

чені-психологи вирішили провести один експеримент. Перед студентами Прінстонської духовної семінарії вони поставили завдання – виголосити проповідь про доброго самарянина. При цьому вчені наголошували, що потрібно поквапитися, адже на них вже давно чекають слухачі. Дорогою до місця, де студенти мали проповідувати, назустріч кожному семінаристові йшов чоловік (це був спеціально підготовлений актор), який зненацька починав хапатися за серце, падати на землю і голосно стогнати та кашляти. Експеримент проводився багато разів і з різними студентами, але вчені були вражені реакцією учасників досліду. 90% семінаристів, практично вже священиків, що йшли виголошувати проповідь про доброго самарянина, не зупинялися, аби надати допомогу людині, яка її потребувала. Пізніше на запитання «Чому вони проходили повз?» у кожного з них була готова відповідь, мовляв, вони не компетентні в наданні медичної допомоги або ж спізнюються, а змушувати когось чекати – невиховано. 

НЕЗАМІННИЙ «БРАТ»

ього тижня ми всі були засмучені звісткою, про те, що з життя пішов один з найцінніших членів нашої церкви – Хтось інший. Його смерть залишила по собі порожнє місце у наших рядах, зайняти яке нам буде дуже складно. Хтось інший упродовж довгих років був із нами і щоразу брав на себе більше роботи, ніж звичайний член церкви. Щоразу, коли необхідно було виконати якусь роботу біля Дому молитви, провести заняття недільної школи, поспівати в хорі чи побувати на похороні, у всіх на устах було одне і те саме ім’я: нехай це зробить Хтось інший. Всі знали, що Хтось інший повністю віддавався церковній справі. Він був чудовою людиною, навіть надлюдиною, але і така людина має межу. Кожен із нас занадто багато очікував від нього. Зараз його немає. Ми міркуємо, хто ж тепер виконуватиме всю працю? Хтось інший залишив нам гарний приклад для наслідування, але хто наслідуватиме його?  4, 2015 | СВІЧНИК

ТОЧКА ЗОРУ

ЛИХО СЬОГОДЕННЯ Як ви гадаєте, що являє собою найбільшу загрозу людському життю на землі? Війни? СНІД? Катастрофи? Стихійні лиха? Шкідливі звички? Хвороби? Певно, ви здивуєтеся, але ніщо з вищеперерахованого не порівняється за силою шкоди і руйнування з цим лихом... Що ж найбільше руйнує життя на нашій планеті? Що змушує болем стискатися мільйони сердець, плакати матерів, а дітей залишатися сиротами? Жодна війна нездатна так цинічно знищувати. Жодній хворобі не під силу так калічити людину. Жодне стихійне лихо нездатне з такою силою руйнувати людські життя. Воно легко вбиває, підкорюючи собі континенти і поневолюючи народи. Воно робить очі холодними, а серце – порожнім. Воно дозволяє злу, немов проказі, поширюватися планетою. І саме воно викликає «нудоту» і гнів у Бога.

АЙДУЖІСТЬ... Коротке слово, але за ним ховаються сотні узаконених вбивств і безкарних смертей. За ним – сумні очі сиріт і злидні вдів. Саме через байдужість перед багатьма «послідовниками» двері раю будуть зачиненими назавжди, а голос Господа скаже: «Відійдіть від мене, прокляті»... Цей вирок пролунає не через те, що вони чинили зло, а через те, що, бачачи потребу, проходили мимо. Вони не були «ЗА», але й не були «ПРОТИ». Не зодягнули, не прихистили, не провідали, не нагодували, кажучи: «Це не моє служіння, я не до цього покликаний. У мене дар вигнання бісів або зцілення... Безхатьки і повії, сироти та волоцюги, наркомани й алкоголіки – це не моє...» А

СВІЧНИК | 4, 2015

Христос каже: «Вони – Мої! Я – там, серед них! Я у в’язницях, лікарнях, блукаю вулицями». Однак ми настільки захопилися християнством, що забули про Христа. Слідуючи за Людиною без певного місця проживання, прагнемо Її живу проповідь про справжню любов і життя перетворити на сухий духовний трактат. Байдужість завжди дивиться поверх голів. Вона не бачить простягнутих рук і заплаканих очей. Вона проникає в гаряче серце двозначними запитаннями, душить сумнівами і перетворює палке багаття служіння на тліюче вугілля. «Ви теплі, – сказав до однієї церкви Господь. – Я виплюну вас із вуст моїх». А що скаже Господь про нас? Наскільки гарячим є наше серце? Чи не ризикуємо ми бути причиною «нудоти» у Бога? Чому наші серця повинні палати? Чому ми не можемо бути байдужими і холодними до переможених і знедолених? Тому що Бог, в Якого ми увірували, не є байдужим Богом. Ще до створення світу Його руки були готові до розп’яття, а сутність – до втілення. Ми не можемо йти за милостивим, співчутливим Богом і залишатися порожніми. Вся історія світу просякнута глибоким співчуттям Бога до розчавленого і поневоленого гріхом творіння. Він першим вийшов назустріч до занепалої людини і першим подав руку примирення. Не ми Його шукали, а Він нас знайшов. Ми, зогниваючи в гріхах, запевняли, що щасливі. Потопаючи в крові воєн, заявляли: «Бог нам не потрібен!» Ми впевнено будували життя на божевіллі і віддано вірили брехні. Ось таких знайшов нас Христос. Ось у такий світ Він увійшов. Його тут не чекали і Йому не були раді. Не було ні концертів, ні феєрверків на честь народження Месії. Йому навіть не знайшлося місця для ночівлі. Все на Землі повторювало Христові: «Ти зайвий на нашому святі життя».

Але Він не відступив, не покинув, не відвернувся. Цар царів схилився перед брудними пихатими людьми і служив їм. Чи можемо ми залишатися черствими і байдужими після всього, що зробив для нас Господь? Якось апостолів Петра та Івана взяли за свідчення і велике чудо, яке вони сотворили іменем Христа. Вони не змогли байдуже пройти повз кульгавого, що просив милостиню на порозі храму. За це їх привели і поставили перед старійшинами з вимогою мовчати і не діяти. Вони відповіли: «Ми не можемо не говорити про те, що бачили і чули». А ми не можемо? Чи наші уста щільно стиснуті, а жебраків і хворих ми просто не помічаємо? Може, ми чогось не почули або не побачили? Може, звістка про Божу любов так і не розплавила скам’янілі серця? Сьогодні більшість християн потребує покаяння перед Богом за бездумне комфортне життя. За те, що, називаючи себе послідовниками Христа, слідує за своїми бажаннями, а не за Христом. Якщо ви все ще не знаєте, куди Він іде, то уважно перечитайте Євангеліє. Не поспішайте, йдіть за Ним слід у слід. Ви довкола побачите митників і блудниць, кульгавих і жебраків, голодних і зневірених. Він і сьогодні обирає настільки несподівані місця для Своєї присутності. Христос живе в тих, про кого всі забули. Він «прописався» в непомітних людях. Побудував Собі дім серед хворих і немічних. Якщо ми хочемо побачити Бога, – нам слід шукати серед зламаних і побитих життям – і тоді ми Його побачимо. 

Макс ЛУКАДО, християнський публіцист

БІБЛІЙНА АКТУАЛЬНО ПОЗИЦІЯ

ЗОЛОТА СЕРЕДИНА

ЧИ

Образ якої людини постає в нашій уяві, коли ми чуємо слово «байдужий»? Напевно, думається, це хтось, кому немає діла ні до чого, хто зайнятий лише своїм, думає тільки про себе. Це та людина, яка не подасть руку допомоги у скрутний час і не прийме гостя у морозну ніч. Та чи все так просто?

к просто і легко, зручно вмостившись на сидінні у громадському транспорті, ніби випадково відвернутися до вікна, коли до салону ввійшла старенька бабуся. Або так само легко не помітити жінку, яка щиро просить допомоги для свого хворого сина. Ще простіше проігнорувати німе прохання донести комусь додому важкезні сумки чи перенести дитячий візок через сходинки. «Що в цьому такого? Я ж нічого поганого не вчинив. Нині такі часи, це вже стало нормою», – такі і чимало інших виправдань можна знайти для себе щоразу, коли байдуже відвертаємося від ближнього. Насправді ж нічого гіршого за цей стан, на мій погляд, немає. Ти ні гарячий, ні холодний. Що це: золота середина чи гріх? Людина пізнається в малому. Не в словах –

вони оманливі; і не в ділах – адже ними також можна підвести, обдурити… Як на мене, людина як така пізнається в тих маленьких часточках правди, які зазвичай лишаються за кадром, які не кидаються в очі. В такі моменти життя, коли дії стають інтуїтивними, механічними, коли не треба справляти на когось враження чи досягати певної цілі. Коли людина перестає себе контролювати, на мить скидаючи всі маски. Саме тоді видно її по-справжньому. Які ми в ці моменти? Готуємося комусь допомогти чи байдуже заплющуємо очі на чийсь біль, чиюсь потребу? В житті дуже важливо мати ціль. З певною метою прокидатися зранку, йти на роботу, постійно прагнути чогось більшого, мати бажання розвиватися в служінні. Але як часто ми концентруємо свою увагу лише на своєму служінні і не помічаємо нічого довкола. Така особлива християнська вузькозорість: бачити свою мету і не бачити нічого, крім неї. Найчастіше це призводить до «застою» в житті. «В мене є моє служіння, я його регулярно виконую, я гарний християнин». І ніби все добре, та все ж, щось не те. А може, ти був створений для більшого? Метою життя має бути служіння Богу всім, чим можемо, всюди, де можемо, і так, як тільки можемо.

ГРІХ?

Кожен свідомий християнин має виконувати свій максимум, визначений Богом. А служіння Христу без служіння людям – це просто релігія. Наша поведінка, наше служіння і наше життя є прямою ознакою нашої впевненості в правдивості Біблії. Байдужістю ми завдаємо неабиякого болю нашим близьким. Насправді нам не складає жодних труднощів сказати їм щось приємне, зайвий раз подякувати чи попросити вибачення. Родина – це подарунок від Бога, це єдині люди, які люблять тебе без жодних умов, вигоди. Допомога їм іде відразу після стосунків із Христом, а вже потім – допомога іншим людям. Якщо не буде правильних взаємин у сім’ї, про яке служіння людям може йти мова? Бути християнином на власних умовах – це, як на мене, не бути ним зовсім. У Посланні до ефесян написано: «Бо ми… створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебували» (2:10). Наш обов’язок не просто робити добрі діла, а перебувати в них. Під «добрими ділами» маю на увазі не одноразову допомогу людям, а служіння як спосіб життя. У Біблії ми знаходимо короткі, але суворі Господні слова до християн: «знаю діла твої», тобто життя, сховане від сторонніх очей. Далі –

вражаюче зауваження: «Якби то холодний чи гарячий ти був!» (Об. 3:15). Невже Богу більше подобаються холодні, ніж теплі? Хочеться поміркувати над тим, хто ж він, теплий християнин. Якщо ми хочемо отримати теплу воду, то змішуємо гарячу і холодну. Ось так виглядає і життя теплого християнина: суміш християнського життя зі світським. Теплий християнин – це той, хто пізнав Істину, Ісуса, але через певні переконання не бажає виходити із зони комфорту заради Бога та інших людей. Теплий християнин є найкращим об’єктом для диявола, а отже – найгіршим для Бога. Як страшно подумати, що є теплі віруючі люди, які роками, десятиліттями ходять на зібрання, співають, моляться без іскри в серці. Байдужість – це та ж теплота в житті. Нічого поганого та нічого й доброго. Відважмося пливти проти течії, відважмося робити не те, що всі, відважмося бути іншими. Відважмося на допомогу, відважмося на служіння. Любити те, що любить Бог, служити так, як служив Він, – ось мета нашого життя.  Софія СТАШУК, церква «Відродження», м. Рівне

4, 2015 | СВІЧНИК

ПРОПОВІДЬ

«ЗНЕЦІНЕННЯ» БОЖОЇ ІСТИНИ

Однією з ознак сучасної людини є відсутність зацікавлення будь-чим. Сьогодні часто можна почути: «А мені байдуже», «Мені все одно…» Причому це може стосуватися найрізноманітніших сфер життя, навіть найцінніших – сім’ї, батьків, дітей, репутації, освіти, роботи, тим паче – вічності. Невже люди так кажуть і за таким принципом живуть лише тому, що їх так навчили? Чи, можливо, вони сьогодні настільки ліниві та зайняті мізерними справами, що згодні спокійно спостерігати, як руйнується сім’я, стосунки, тріщить по швах усе їхнє життя і гине їхня душа чи душа близьких людей? Складно сказати... В нас більше запитань, ніж відповідей!?

ригадайте часи Ноя. Упродовж 120 років, поки будувався ковчег, Ной свідчив оточуючим про суд Божий, який гряде на землю у вигляді дощу. Якою була реакція людей? Байдужою. Одні глузували з Ноя, інші насміхалися з його слів. Вони були байдужими до Божого Слова, яке проповідував Ной. І до чого призвів їхній стан? Після потопу вижили лишень вісім чоловік – це ті, хто прислухався до слів Бога і вчинив так, як Він їм велів через Ноя. Чи не те ж саме відбувається й сьогодні? Теперішнє людство схоже до сучасників Ноя.

Байдужість до проповіді Євангелія і спасіння своєї душі Сьогодні, як і за часів Ноя, люди байдужі до застережень Господа, що стосуються прийдешнього кінця світу і покарання, яке очікує неправедних. Вони апатичні до Благої Звістки, яка сьогодні проповідується. Здавалося б, цікавий збіг харак теристи к и

СВІЧНИК | 4, 2015

людей різних часів – людства до потопу і наших сучасників: «Як було за днів Ноєвих, так буде і прихід Сина Людського. Бо так само, як за днів до потопу всі їли й пили, женилися й заміж виходили, аж до дня, «коли Ной увійшов до ковчегу», і не знали, аж поки потоп не прийшов та й усіх не забрав, – так буде і прихід Сина Людського» (Мт. 24:37-39).

Істина змушує людей змінюватися «Настане бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться» (2 Тим. 4:3-4). Люди не захочуть слухати здорової науки, бо вона «некомфортна», можливо, для когось вже занадто проста, давно зрозуміла, не цікава. Бо ж істинне Слово Боже засуджує людину, наміри її серця, викриває всі недоліки. Адекватна людина, побачивши у дзеркалі свої недоліки, починає їх виправляти. Коли ж ми зазираємо у дзеркало Слова Божого, то, відповідно, маємо змінювати своє життя, каятися в своїх гріхах. А людям це не подобається, і вони, не погодившись змінювати себе, розпочинають під себе змінювати вчителів, вчення, і навіть церкву. «За своїми пожадливостями…» означає, що люди не просто не хочуть визнавати пожадливості гріхом і каяти-

ПРОПОВІДЬ ся в них, а й самі виправдовують їх та шукають вчителів, які б підтримували таку позицію, вводячи в оману й інших. Тих же, хто говорить правду, вважають ворогами. «Чи ж я став для вас ворогом, правду говорячи вам?» – пише апостол Павло у Посланні до галатів 4:16. Маючи порівняно невеликий досвід служіння в церкві, я помітив, що люди, які слухають Слово Боже, поділяються на дві категорії: одні, слухаючи смиренно, щиро дозволяють Слову Божому змінювати себе, визнають себе грішними та йдуть за Богом, а другі, слухаючи певний час і не бажаючи чи, можливо, боячись щось змінювати в своєму житті, починають відходити, а пізніше взагалі не переступати поріг Дому молитви. Сучасний світ готовий говорити та слухати будь-що, лишень не істину. Скажіть, що ви маєте гіпотезу, звідки взялося життя, почніть говорити нісенітниці на зразок еволюції, інопланетян, матір-землю, яка сама по собі виникла, – і вас охоче слухатимуть та аплодуватимуть вам, збиратимуть тисячні конференції. Ще пророк Михей казав: «Коли б чоловік, який ходить за вітром, і брехню набрехав, говорячи: «Буду тобі проповідувати про вино та про напій п’янкий», то був би він любим пророком оцьому народові» (2:11). Але коли ви почнете говорити істину Божу, вас не стануть слухати, не сприйматимуть всерйоз. Люди ладні швидше повірити в нісенітницю, ніж в істину, бо нісенітниця ні до чого не спонукає, мовляв, поговорив – і на тому все. А істина Божа докоряє, змушує змінюватися і каятися. Тому той, хто проповідує істинне Слово Боже, часто наражається на небезпеку. Люди не хочуть приймати Слова Божого. Так було і з пророками, особливо з пророком Єремією.

Небайдужість до інших речей У Святому Писанні сказано, що «для невіруючих… бог цього віку засліпив розум, щоб для них не засяяло світло Євангелії слави Христа…» (2 Кор. 4:4.) Зрозуміло, що незрячій людині значно легше сміття видати за цінність і в такий спосіб забрати справжнє багатство. Сьогодні, як ніколи раніше, лукавий у цьому досягає величезного успіху. Наш час – час матеріалізму, якого не було донині. Грішній людині завжди було властиво більше думати про тілесне, ніж про духовне, однак такою мірою, як сьогодні, матеріалізму ще не було. Весь прогрес спрямований на те, щоб людина не думала і не утруднювала себе зайвою працею: всюди різні клавіші та пульти. Ми деградуємо, розучуємося думати, замислюватися, аналізувати. Все тільки вперед

і вперед. Через рекламу в інтернеті, зовнішню рекламу нас постійно переконують, що нам усе потрібно. Люди спостерігають за життям та цінностями один одного, і це неабияк впливає на них. У матеріальному добробуті вони намагаються досягти то однієї, то іншої мети, гадаючи, що, досягнувши цього, одразу стануть щасливими. А в результаті ще більше розчаровуються. Таким чином ворог засліплює розум людей, щоб вони були байдужими до Євангелія Христового. Уявіть ситуацію, коли чоловік, якому щойно поставили смертельний діагноз, каже: «У мене є важливіші справи: худобу доглянути, купити зимову гуму на автомобіль, добудувати дачу…» Чи розумний цей чоловік? Очевидно, що ні! Однак більшість людей саме так і чинить, відмовляючись знайти час для Бога. Кожен відчайдушно намагається досягти нових міражів у своєму житті. Чи це не сліпота? Перегляньте, чи ви не в числі тих обманутих. Бог не бажає, щоб ми залишалися осліплені сатаною, тому «...Бог, що звелів був світлу засяяти з темряви, у серцях наших засяяв, щоб просвітити нам знання слави Божої – в Особі Христовій» (2 Кор. 4:6). Господь бажає відкрити людям очі, «... щоб вони навернулись від темряви в світло та від сатаниної влади до Бога, щоб вірою в Мене (Ісуса Христа) отримати їм дарування гріхів і долю з освяченими» (Дiї 26:18).

Байдужість у стосунках із Богом У сучасному християнстві дуже швидко прогресує і розвивається байдуже ставлення до своєї душі. Найбільше воно виявляється у тому, що людям не цікаві особисті стосунки з Богом і молитва. Відвідавши один раз на тиждень церкву, вони вважають, що у такий спосіб зможуть «відкупитися» на суді перед Богом. У духовному житті байдужість – це ще більша небезпека, ніж явний гріх, адже вона непомітно вбиває людину. Вона наче прихована хвороба, яку не можна встановити, оскільки немає явних ознак. Начебто нічого поганого людина не робить, однак і на хороше бракне сил. Біймося цього лукавого почуття, адже в результаті воно може вкрасти у нас найцінніше – вічне життя із Богом. 

Тарас БРИЧУК, пастор церкви м. Здолбунів

ЗАВЖДИ ДОСТУПНИЙ

вертаючись до Бога в молитві, ми ніколи не зіткнемося з Його байдужістю. Він не байдужий до наших сліз, горя, переживань, до нашої безвиході. Біблія неодноразово втішає нас, нагадуючи, що Бог глибоко зацікавлений усім, що турбує наші серця: «Господь близький до всіх, хто взиває до Нього, хто правдою кличе Його!» (Пс. 145:18). Хай коли ми кличемо до Нього, Він завжди поруч, аби прийти на допомогу. Іноді люди кажуть: «Скільки можна кликати – Бог нас не чує!» Неправда! Це ми, на жаль, Його не чуємо, прикриваючись Його начебто глухотою. Що більше людина віддаляється від чужого горя, то ближче Отець Небесний прихиляється до своїх стривожених дітей. На відміну від людей, Він ніколи не буває занадто зайнятий, щоб слухати нас.  4, 2015 | СВІЧНИК

ПРАКТИЧНЕ ЖИТТЯ

БОЛІСНИЙ

к о ур

Якось зайшов провідати одну бабусю. Незважаючи на те, що довго збирався, все-таки навідався, щоправда, не сам – узяв із собою кількох друзів. Аби вгостити стареньку, купили кефір, печиво, цукерки, масло. Дорогою говорили, що хто і як говоритиме. Перед стуком у двері помолилися. А потім…

вері нам відчинили дві жіночки, яких раніше я жодного разу не бачив. Коли вони запитали, до кого ми прийшли, ми почали пояснювати, хто ми та мету нашого приходу, зазираючи при цьому у двері і чекаючи, що господиня дому побачить нас і скаже: «А, це ви? Заходьте!» Та цього не сталося. Натомість ми почули приголомшливі слова: «Немає її вже, померла, ось у нас саме поминальний обід». Сором, жаль, злість на самого себе просто шматували серце. Як так? Таж… Ми ж… А… Ми залишилися з пакетом, повним продуктів, але з абсолютно спустошеним серцем. Дуже болісний урок. Лише тиждень тому було прийняте рішення, але втілення тривало довше ніж можна було чекати. Боляче за себе – такого неуважного до чужих переживань, до болю інших людей. Соромно, що вчу людей доброти та відчуття

СВІЧНИК | 4, 2015

Божого голосу, проповідую про час, а сам витрачаю його не на те та інколи не на тих. Можна було б придумати безліч виправдань на кшталт: так Бог запланував, допустив, щоб чогось мене навчити. Можна говорити про служіння, плани, зайнятість, підготовку. Але це лише відмовки для заспокоєння того, що реально краяло серце. Ця історія сталася зі мною зовсім недавно. Можливо, ви хочете запитати, а чи не соромно мені таке розповідати на загал? Є моменти в цій історії, які викликають у мене більший сором. Мене турбує інше: чи міг я щось змінити? Певно, що міг. Так, років не повернув би їй, та, певно, що й здоров’я. Але виявив би турботу до душі, засвідчив би про Ісуса, Який любить, помолився б за живу – це те, що можна було зробити і необхідно. Ми живемо в світі, де є безліч людей. Більшість із них живуть у темряві, у хворобі гріха, у безпечному ставленні до своєї душі. Часто ми ходимо повз них або, можливо, спілкуємося, співпрацюємо, наймаємо чи звільняємо з роботи. Ми так часто забуваємо про важливість того, щоб не просто бути серед людей світлом, але й свідчити їм про Світло, Яким є Ісус, Який зціляє душу та дає надію. Як не дивно, але одну з найбільш мотивуючих історій про благовістя та турботу про інших я знайшов у Старому Заповіті. Неймовірна історія, у якій величезне військо сирійського царя, злякавшись шуму, що його послав Господь, втекло, залишивши всі

речі та багатства, завдяки яким тримало в облозі місто Єрусалим. Жителі ж Єрусалима у голоді та безнадії навіть доходили до канібалізму. У всій цій історії, описаній у Другій Книзі царів, у 7-му розділі, є кілька цікавих персонажів. Їхнє життя було фактично приреченим, вони одночасно опинилися у кількох небезпечних обставинах: були прокаженими і не були в середині міста, а перебували при брамі з іншого боку. По суті, вони були між величезною армією загарбників та Єрусалимом. Ось це так становище! Їм спало на думку піти до сирійської армії та попросити їсти, адже за таких обставин у будь-якому разі помруть. Не знаючи, що сталося з військом, ці чоловіки зайшли в табір, а там – сила-силенна всього, що тільки можна забажати, та ще й без охорони. Наївшись та зібравши трохи дорогого краму, прокажені почали його ховати. Аж раптом одного із них осяяла думка, начебто вони роблять щось неправильно, і цей чоловік каже геніальну репліку: «Сьогодні – день доброї звістки, а ми мовчимо!»

«Залишившись байдужими, ми не залишимося без гріха, а поділившись сьогодні звісткою про Ісуса Христа, ніколи не зазнаємо сорому!»

ПРАКТИЧНЕ ЖИТТЯ

ВТРАЧЕНА МОЖЛИВІСТЬ

«Найбільшим гріхом по відношенню до наших співгромадян є не ненависть, а байдужість до них» Б. Шоу Через певний час ця блага звістка принесла спасіння тисячам людей. Вона змінила долі, дала розуміння неймовірної Божої турботи. Але все це стало можливим лишень тоді, коли той, хто вже користувався цим благом, збагнув, що це не його заслуга, та не він господар цього всього. Ми часто поводимося так, начебто заслужили і чимось кращі від тих, хто живе без Ісуса. Ми привласнюємо собі Господню благодать, а в цей час у містах і селах люди гинуть із духовного голоду. Як важливо усім нам усвідомити нашу «прокаженість» без Божої ласки до нас. Якби ми відчули нашу приреченість без Його прощення, то слова «Сьогодні – день доброї звістки!» зовсім по-іншому сприймали б! Завтра і пізніше – це не про нас! Сьогодні – ось це про нас, коли мова йде про поширення Євангелія – Благої Звістки. Залишившись байдужими, ми не залишимося без гріха, а поділившись сьогодні звісткою про Ісуса Христа, ніколи не зазнаємо сорому! 

віщаючи вістку спасіння людям, які проживають у Воркуті, місіонери випадково натрапили на цвинтар. Там вони побачили братську могилу безпритульних. Це навіть не могила, а просто клаптик північного болота, поораного вістрям екскаваторів, а під ним – дев’ять людських життів, дев’ять доль, що закінчилися так нікчемно. Був холодний червневий ранок… Над сірою тундрою сходило сонце. Йдучи кладовищем і читаючи могильні написи, місіонери не могли заспокоїтися від думки: «Я не встиг, мої друзі-місіонери не встигли, ми, християни, не встигли подати руку, розповісти про Христа та Його любов. Їхні імена ніколи не потраплять у Книгу життя… Все, що залишилося як гіркий докір нам, – це фанерні таблички з прізвищами». Та що Книга життя? Коли місіонери уважно придивилися, то декого навіть й імен не знайшли – лише безлика абревіатура «НЧ», «НЖ» (невідомий чоловік, невідома жінка) з порядковим номером. Багато справ ми можемо виправити, цю ж – ніколи. Ми забули, не встигли, не змогли, не було коштів… Яке виправдання оберемо для себе? 

Тарас ЯРЕМЧУК, пастор рівненської церкви «Надія» 4, 2015 | СВІЧНИК

РОЗДУМИ СТОСОВНО ТЕМИ

ХОЛОДНИЙ РОЗРАХУНОК БЕЗДУШНОСТІ Якщо поспостерігати за сучасним світом, то лише непильне око не помітить байдужості, яка полонить усе більше і більше сердець. Люди мимоволі перестають звертати увагу на чужий біль та страждання, уникаючи зайвих проблем, клопоту та негативних емоцій. Вони стають байдужими до всього, що не стосується їхнього власного благополуччя та умов існування. Хтозна, можливо, це своєрідний захист та пошук особистої безпеки у мінливому і жорстокому світі, а можливо, схований глибоко в серці егоїзм, який робить очі незрячими, а ноги важкими, щоб ступити крок на допомогу та служіння тим, хто цього конче потребує?

ожна людина має певні цінності в житті: її щось цікавить, чогось вона прагне, про щось мріє, щось любить робити, у щось вкладає весь свій час, здоров’я, сили та всі можливі засоби. Такі цінності нескладно простежити. Те, що приносить нам задоволення, і є цінним для нас. Відповідно, чимось ми захоплюємося, а до

СВІЧНИК | 4, 2015

чогось зовсім байдужі. Тоді варто важливіше, що людина поспішає замислитися, чому людина стає зробити або ж чого прагне добайдужою до інших. сягнути. Мабуть, кошти, які вона Чому можна спокійно пройти може віддати на допомогу, їй хоповз голодну чи роздягнену лю- четься витратити на щось інше… дину, відвернути погляд від чужих сліз, опусти«Байдужість − це параліч ти голову при зустрічі з хворим, пропустити повз душі, передчасна смерть» вуха слова допомоги А. Чехов та благань. Напевно, є щось значно цінніше та

РОЗДУМИ СТОСОВНО ТЕМИ У ДЗЕРКАЛІ СУЧАСНОСТІ «Люби ближнього свого, як самого себе», – заповідав Христос Своїм послідовникам. Сьогодні ж люди надто сильно люблять себе, тому надто багато часу та грошей вкладають у себе, що поступово робить їх байдужими до інших. Наскільки зростає любов до себе, настільки ж вона міліє до інших. Мені здається, що й сама сучасна культура, незважаючи на економічну кризу в нашій країні, робить усе можливе, щоб сконцентрувати погляд людини лише на власній особистості. Цілком закономірним було виникнення своєрідної субкультури нарцисизму. Термін «нарцисизм» запозичений із психології, проте в контексті культури постмодернізму він означає надмірне бажання людини задовольняти лише власні потреби та прагнення. Індивіда-нарциса вирізняє підвищена увага до себе, власного тіла, потреб та свого «я». Нашу культуру ще називають тілоцентричною. Людське тіло і все, що з ним пов’язане, стає центральним елементом майже всіх сфер людського існування. Послуги сфер туризму, краси, здоров’я, харчування, оздоровлення тепер не просто призначені для нагальних людських потреб, а й покликані задовольнити будь-які тілесні забаганки. І якщо на старше покоління така культурна політика ще не дуже впливає, то молодь зазнає неабиякого впливу субкультури нарцисизму. Молодим християнам важко сьогодні користуватися благами, подарованими Богом, лише для того, щоб підтримувати свою життєдіяльність. Стилі, бренди, мода, авторитет та кількість лайків у соціальних мережах підштовхують приділяти своєму тілу надмірну увагу. Якщо вдягатися – то стиль-

но, якщо їсти – то вишукано, якщо телефон – то нової моделі, якщо засіб пересування – то такий, яким можна похизуватися. Відповідно, створені рамки вимагають фінансових вкладень та багато часу, а коштів, сили та бажання побачити та допомогти нужденному, на жаль, у такому випадку бракує. Якщо моє власне тіло стає надто цінним для мене, то ставлення до інших переростає в холодну байдужість.

біль, горе та сльози живуть у сирітських будинках, у підвалах, у лікарнях, притулках, можливо, у сусідньому будинку, де є неповносправні, або ж просто на вулиці. Такі люди потребують не просто хліба, одягу чи грошей на лікування! Вони потребують спасіння Христа, про яке можете розповісти їм саме ви, за тарілкою каші, з одягом у руках чи ліками в торбинці.

КОЛИ НА ТРОНІ СЕРЦЯ − «Я»

ДЖЕРЕЛО ЛЮБОВІ ДО БЛИЖНЬОГО

Зараз у нашій країні не зовсім У Біблії написано, що в останлегкі часи, зокрема у фінансовій ні часи люди будуть самолюбні. сфері. Проте скрута може пороСправді, це дуже важкі часи… джувати в людині два варіанти Тому що так непомітно стираютьповедінки. ся кордони між піклуванням про Для тих, хто любить Христа свої фізичні потреби та догоджані, відповідно, свого ближнього, ням пожадливостям плоті. це лише поштовх більше думати Так легко служити собі, своїм про те, що оселі наші на небесах, близьким та рідним, і таким хоа земля – лише тимчасовий дім. лодним подихом байдужості ми Тож рука таких людей ще більше починаємо дихати щодо всіх інрозкривається, щоб допомагати ших. і віддавати. Така людина вчитьЯк важко інколи виявити бася співчувати і не шкодує одного жання, щоб бодай побачити посветра, маючи два, щоб благотребу інших, аби потім зробити словити того, хто потребує. Ті ж, той важливий перший крок у докому цінніше власне тіло, будуть помозі та служінні тим, хто потрелізти зі шкіри, щоб досягати рівня бує. побудованих раніше рамок, але їхнє серце ставатиме ще холоднішим та байдужі«Ми так боїмося бути шим до чужих сліз та гонав’язливими, що лодних очей. Людина, егоїстично здаємося байдужими» сконцентрована на собі Е. Ремарк та своїй сім'ї, не може зробити крок назустріч іншим. Її думки, бажання та все Наскільки ж сильно нам потїї серце – поруч з найбільшою її рібно любити Христа, щоби вчицінністю. І причиною є зовсім не тися від Нього любити ближнього економічна нестабільність чи ріст свого так, як полюбив людей Він. цін, а бажання служити лишень Пам’ятаймо, маленький егоїзм собі. переростає у великий, а маленьЯкщо ми маємо дві куртки, то ка байдужість перетворюється на в нас є чим поділитися з іншими; холодний, бездушний розрахуякщо в нас є каструля супу, то нок у стосунках із будь-якою люми маємо чим нагодувати голоддиною. Тому нехай благословить ного; якщо в нас є гроші на каву нас Господь мати серце, яке люабо «Снікерс», ми маємо бить Господа, мати очі, які бачать що пожертвувати; якщо ми біду, та мати ноги, які спішать на «Маленький егоїзм встали зранку живі та здодопомогу!  рові, ми маємо можливість переростає у великий, допомогти тим, хто хворий а маленька байдужість або злиденний. Інколи потрібно просто перетворюється на зробити крок і побачити Світлана потребу. Ми не зустрінемо холодний, бездушний ВОРОНА, її у себе в кабінеті, у модцерква розрахунок у стосунках із них бутіках, розважальних «Спасіння», центрах, у спортзалі або будь-якою людиною». м. Острог ж кав’ярні. Ні! Потреба, 4, 2015 | СВІЧНИК

АРГУМЕНТИ

У СВІТІ Скільки горя можна зустріти зараз у багатьох родинах: невиліковно захворіла дитина, батьки дізналися, що син або донька вживають наркотики; в однієї співробітниці помер чоловік, від іншої – пішов до тієї, котра молодша… Перелік можна продовжувати ще довго. Що й казати, бід на землі багато – це знає кожен. Але мова не про них, а про те, якою є наша реакція на чужий біль. Робимо ми бодай щось, аби допомогти людині, чи залишаємося байдужими?

ьогодні Україна посідає перше місце в Європі за темпами захворюваності на СНІД? А що ж ми зробили, щоб зупинити цей жах? Чи говоримо з підлітками та молоддю про шкоду наркотиків, чи розповідаємо про згубні наслідки, які чекають кожного, хто стає на такий хибний шлях? Чи йдемо в підвали до безпритульних дітей? Чи допомагаємо сиротам, вдовам? А може, просто співчуваємо чужому горю лишень кілька хвилин, поки чуємо про ту чи іншу біду, і здебільшого переймаємося тим, що подібне може трапитися і з нами? Коли спілкуєшся про це з людьми, їх відповіді частенько такі: «Моїх дітей там немає», «Мій чоловік мене не зраджує». І навіть якщо хтось зауважує, що стається нещастя з його знайомим, сумно знизує плечима: «А чим я можу допомогти?» Здається, все довкола нас просякнуте байдужістю: «Ну й що? Це мене не стосується!» На жаль, коли нещастя обминає нас, ми схильні частіше мовчки зітхати і нічого не робити. Що, мовляв, можемо зробити? Ми неспроможні зупинити зло! Але чи

СВІЧНИК | 4, 2015

цього вчить нас наш Господь Ісус Христос? Охолодження любові є байдужістю Земне життя і діяння Ісуса Христа були цілковитою протилежністю байдужості – вони наповнені любов'ю до всіх і завжди. Але про зростання байдужості поміж людей Він попереджав Своїх учнів. Про це ми читаємо в Євангелію від Матвія (24:12): «...Через розріст беззаконства любов багатьох охолоне». Охолодження любові і є байдужість. І це – те, що відбувається сьогодні поміж людей. Наша реакція на події притупилася, ми стали байдужими і розучилися співчувати. Ставлення Бога до байдужості Один із законників, спокушаючи Христа, запитав: «Учителю! Котра заповідь найбільша в Законі?» Він же промовив йому: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою». Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе» (Мт. 22:36-39). Ісус не розмежовує любов до Бога і любов до ближнього. Вони взаємопов'язані. Саме такою любов'ю служила людям, а отже, і Богові, мати Тереза. Вона сприймала Євангеліє як пряме керівництво до дії, тобто буквально, оскільки вважала, що кожне слово звернене безпосередньо до неї. Сказано «допомагайте» – і вона допомагала, «дайте пити» – подавала воду. Що вже говорити про заповідь «любіть»? Якось вона сказала, що «в кожній

людині, котра стоїть перед нею в ту чи іншу мить, вона бачить втілення Христа». Тому і змогла, подолавши страх, доглядати за прокаженими, торкатися їхніх виразок голими руками. Не звертаючи уваги на поганий запах від ран, не цуралася жодної роботи. Вона воліла робити, а не говорити. Всі без винятку, хто пише про матір Терезу, згадують її слова: «За мільйон доларів я не стала б цього робити. Тільки безкоштовно. З любові до Христа». А чи сповнене наше серце такою любов'ю? «Плід Духа – любов» Біблія вчить, що присутність любові, співчуття, турботи є ознаками праведних, які роблять добро як щось, само собою зрозуміле. Про це так записано у Святому Письмі: «Тоді скаже Цар тим, хто праворуч Його: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу. Бо Я голодував був – і ви нагодували Мене, прагнув – і ви напоїли Мене, мандрівником Я був – і Мене прийняли ви. Був нагий – і Мене зодягли ви; слабував – і Мене ви відвідали, у в'язниці Я був – і прийшли ви до Мене». Тоді відповідять Йому праведні й скажуть: «Господи, коли то Тебе ми голодного бачили – і нагодували, або спрагненого – і напоїли? Коли то Тебе мандрівником ми бачили – і прийняли, чи нагим – і зодягли? Коли то Тебе ми недужого бачили, чи у в’язниці – і до Тебе прийшли?» Цар відповість і промовить до них: «Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, – те Мені ви вчинили» (Мт. 25:34-40). Праведники, як бачимо з цього уривка, небайдужі

АРГУМЕНТИ

БАЙДУЖОСТІ люди, «благословенні». Їм Господь приготував життя вічне. Байдужість – частина характеру нечестивих «Тоді скаже й тим, хто ліворуч: «Ідіть ви від Мене, прокляті, у вічний огонь, що дияволові та його посланцям приготований. Бо Я голодував був – і не нагодували Мене, прагнув – і ви не напоїли Мене, мандрівником Я був – і не прийняли ви Мене, був нагий – і не зодягли ви Мене, слабий і в в’язниці – і Мене не відвідали ви». Тоді відповідять і вони, промовляючи: «Господи, коли то Тебе ми голодного бачили, або спрагненого, або мандрівником, чи нагого, чи недужого, чи в в’язниці – і не по-

служили Тобі?» Тоді Він відповість їм і скаже: «Поправді кажу вам: чого тільки одному з найменших цих ви не вчинили – Мені не вчинили!» І ці підуть на вічную муку, а праведники – на вічне життя». (Мт. 25: 41-46). Чому байдужі не ввійдуть у славну Вічність? По-перше, тому, що вони вже отримали те добре, якого так хотіли, не звертаючи уваги на тих, хто страждає і потребує чиєїсь допомоги. Саме до байдужого багатія звернуті слова: «Згадай, сину, що ти вже прийняв за життя свого добре своє...» (Лк. 6:25) По-друге, тому, що Царство Боже живе і рухається любов’ю, яка повсякчас готова жертвувати своїм комфортом, щастям, можливостями – аби лишень іншим було добре.

Змінюймо світ байдужості Яка мені ціна як християнину, якщо я відвертаюся від людей, котрі переживають горе, злидні або якесь розчарування; якщо я бачу гріх – і нічого не роблю, щоб зупинити його? Ісус Христос вибрав у Своєму житті шлях любові і довів це на ділі. Що виберемо сьогодні ми, послідовники Христа: байдужість, з якою жити легше, чи все ж виберемо любов і здатність наслідувати приклад нашого Господа: нагодуємо голодного, перев’яжемо чиїсь рани, розповімо тим, хто гине, про Божу любов і звільнення від гріха? Відповідь кожен має знайти сам. У власному серці…  За матеріалами ІНТЕРНЕТУ

П’ЯТЬ ГРИВЕНЬ

дного зимового вечора до нашої оселі неочікувано приїхали гості. Довго не думаючи, я схопила гаманець і побігла до супермаркету по продукти на вечерю. Все, як завжди: часу обмаль, грошей обмаль, а вечеря повинна бути смачною... Зайшовши в магазин, я почала подумки прораховувати, як швидше взяти продукти і які саме, та, не гаючи часу, рушити до каси. Раптом я зіштовхнулася з жінкою років 40-45. Вона щойно щось просила в іншого покупця, але залишилася ні з чим. «Позичте, будь ласка, п’ять гривень», – прямо сказала вона мені... Перших три секунди хотілося сказати: «Я поспішаю», «Вибачте, мені не до вас», «У мене немає часу з вами розмовляти»… Звісно, це були відмовки, адже у нас склався стереотип, що зазвичай просять «ліниві» жебраки, п’яниці чи циганчата і обов’язково на щось погане (алкоголь, цигарки тощо). Відповідно, ми автоматично відмовляємо... Але я вчасно опустила очі й поглянула в руки жінки: вона тримала найдешевшу крупу, вермішель, половинку чорного хліба та кілька скручених дрібних купюр... Мене ніби струмом пройняло... Їй і справді бракувало грошей... Я дістала свої і сказала: візьміть скільки треба... Жінка взяла гроші, подякувала і пішла до каси, а я побігла далі у пошуках необхідного, здивована власним прикрим відкриттям себе у собі. Я християнка. Чому ж моєю першою думкою було відвернутися від прохання цієї жінки, знайти необхідне виправдання своїй байдужості? Чи не так я чинила багато разів до того, намагаючись передбачити «негідні» причини прохачів. Чи то реалії часу, чи то власна відстороненість і «правильність» зробили нас черствими до потреб інших людей?..  Марійка КОРНІЙЧУК 4, 2015 | СВІЧНИК

ПИЛЬНУЙМО!

Е Ж Ь Д У «Б РЕВНИЙ

» ! » Я С Й І ПОКА Сьогодні ніхто не заперечуватиме, що ми живемо в останній час. Духовний стан цього періоду чітко віддзеркалений в образі останньої з семи церков – Лаодикійської. З історичних джерел відомо, що Лаодикія – це величне древнє місто в одній з областей Римської імперії під назвою Асія (нинішня Туреччина). Археологи знайшли там чимало прекрасних палаців, храмів і будівель, прикрашених колонами, фресками, розписами, що свідчить про багатство, славу і могутність цього міста. Саме тут були знайдені і руїни Дому молитви. В Біблії, та й в інших загальнодоступних історичних джерелах, дуже мало оповідається про церкви в Лаодикії. З третього розділу книги Об’явлення Івана Богослова ми довідуємося, що в цьому місті церква була занурена в глибокий духовний сон, розкіш і самовдоволення, була байдужа до світу, що гине в гріхах, і до потреб інших людей. Проте, незважаючи на духовну убогість церкви, храм, подібно до інших будівель, був прикрашений всілякими коштовностями. Але все це багатство і слава загинуло в одну мить від потужного землетрусу, залишивши руїни як свідчення виконання Божого вироку щодо бездіяльності церкви: «Оскільки ти теплий і не холодний, і не гарячий, то Я виплюну тебе з уст Моїх» (Об. 3:16). «Усе це про Лаодикійську церкву», – скажете ви. Якщо так, то давайте пильніше поглянемо на сучасну церкву і проаналізуємо її духовний стан. Чи, бува, не схожа вона на Лаодикійську церкву? Можливо те, про що ви читатимете далі, вам здаватиметься нереальністю, сатирою чи міфом. Проте пам’ятаймо, що прототипи у нашому житті зустрічаються дуже часто.

тало відомо, що в нашому місті заснувалася якась незвичайна церква із не менш дивною назвою – «Лаодикійська». Я давно мріяв туди потрапити, адже наслухався, що це найзаможніша церква з усіх наявних у нашому місті, а музика там така, що будь-який театр може їй позаздрити. Одного разу мені все-таки вдалося туди потрапити. Заїхавши на церковну паркову, мені враз здалося, що «лексуси», «мерседеси», «лімузини» та інші розкішні автомобілі кинули на мою стареньку «Ладу» презирливий погляд, від чого та аж стала пихкати двигуном. Зрештою, я вибрав непомітний закуток і

СВІЧНИК | 4, 2015

припаркувався. Озирнувся довкола. Церковна будівля видалася мені височенною, аж до хмар, а рубіновий хрест на шпилі наче встромився у саме небо. На величезній території довкола церкви я помітив і тенісний корт, і бігові доріжки, і велотрек, і ще безліч спортивних устаткувань, в яких зовсім нічого не тямлю. Місце було відведене навіть для лицарських турнірів. «Наша церква заохочує до занять спортом, – почув приємний баритон ліворуч. – Діти Божі повинні бути здоровими, як Шадрах, Мешах і Авед-Неґо». Поруч стояв чоловік, одягнений у дорогий костюм. Він представився інструктором із плавання та додав, що в церкві

ще є величезний закритий басейн і спортивний зал. Біля входу мене привітали двоє юнаків із широкими усмішками і безліччю гарних побажань. У будівлі в кришталево-чистому прохолодному повітрі з ніжними пахощами троянд звідкілясь долинала музика, яка, здавалося, іноді перетворювалася на гуркіт канонади. До зали, де проходять богослужіння, ми зайшли удвох із гідом. Медична чистота підлоги просто-таки засліплювала очі. У залі рівненькими рядами стояли крісла з червоного дерева, оздоб-

ПИЛЬНУЙМО! лені ручною різьбою. Мене посадили на одне з них і показали, як користуватися пультом для регулювання крісла. В лівому підлокітнику було вмонтоване місце для прохолодних напоїв, а в правому – для гарячих. Одним словом, слухай і насолоджуйся! Так як до початку служіння було ще чимало часу, один зі служителів підійшов, аби познайомитися зі мною. Неможливо було не звернути уваги на те, що пальці його обох рук прикрашали величезні персні, які переливалися різними кольорами дорогоцінного каміння. Служитель сказав, що їхня церква дуже заможна і ні в кому та ні в чому не має потреби. «Ми сповідуємо те, що віруючі повинні бути успішними і здоровими. Ми любимо комфорт, тому заради зручності прихожан встановили ці крісла, адже дискомфорт відволікає людей від слухання. Сьогодні ви почуєте мою проповідь на тему необов’язковості посилених молитов прохання в успішній церкві. Адже написано, що Господь знає наші потреби наперед. А в нас-то і потреб немає − значить і молитися немає про що». Я мимохіть сказав: «Одна невеличка держава дуже постраждала від землетрусу і потребує вашої допомоги». На обличчі пастора відбилося невдоволення, він зморщив лоба, ніби напружуючи пам’ять, але так нічого й не відповів. Після короткої паузи пастор запропонував мені відвідати їхню церкву і наступної неділі, на яку він підготував проповідь на тему «І птахи полетять по тверді небесній». «Моя проповідь буде напрочуд цікавою, – запевнив пастор. – Ви дізнаєтеся про те, як і де живуть птахи, про їхні звички і спосіб життя. Як бачите, ми не сидимо склавши рук, але через творіння намагаємося пізнати Творця, Який керував процесами еволюції. А на закінчення зібрання молодь покаже кілька акробатичних номерів. Приходьте, у нас буде весело», – підкреслив служитель Лаодикійської церкви. Пастор продовжував вихвалятися, показуючи дороге оздоблення залу з безліччю всіляких екстра-модних пристроїв і прикрас, неодмінно додаючи, що це дім Божий і в ньому має бути все на найвищому рівні. «А як інакше, адже тут присутній Сам Бог!» – багатозначно повторював він. Я поцікавився класами недільної школи, на що отримав відповідь, що діти, крім навчання, займаються за програмою зміцнення здоров’я, розвиваючи на спортивних майданчиках храм Святого Духа – своє тіло. Я сподівався, що процвітаюча у фінансовій сфері церква успішна і в проповіді Євангелія світові. Але почув відповідь, яка збила мене з пантелику: «Євангелізація? Благовістя? Місіонерство? Ха-ха-ха! Ці слова давно забуті в церкві. Ми займаємося благоустроєм Господнього храму, щоб Бог із задоволенням приходив до нас на служіння. Адже у нас стільки музики, таке чудове прославлення, та й найдосконаліша і найдорожча апаратура. Господь Ісус, безсумнівно, із задоволенням відвідує нас! Ми багаті, успішні і ні в чому не маємо потреби!» Але раптом зал сколихнули гучні слова: «А не знаєш, що ти нещасний, і мізерний, і убогий, і сліпий, і голий. Раджу тобі купити в Мене золото, очищене вогнем, щоб тобі збагатитися, і білу одежу, щоб одягнутися, щоб сорому наготи твоєї не видно було; і маззю для очей помаж очі твої, щоб бачити!..! Будь же ревний і покайся!» (Об. 3:17-19). 

ПОСЛАННЯ ДО ЛАОДИКІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ У церкві враз повіяло теплом. Не тим теплом, яке єднає душі, Не тим, що гріє за одним столом, А тим, що називається байдужість. Лаодикійській церкві – послання. Не для сусідів – церкві у Колосах, Бо ті – святі і вірні для Христа, І з ними завжди Його жезло й посох. А тут, в Лаодикії, – теплота. Ця церква за призначенням не діє: Неначе водопровідна вода Брудна і тепла, у цистернах пріє. «Я виплюну тебе зі Своїх уст, Бо ти не схожа на гірські потоки, Як можна спрагу втамувати тут, На мілководді, в душах неглибоких? Ви навіть не джерел гарячих бриз – Не сповнені духовного завзяття, Байдужість, лицемірство – криза з криз, Що білий одяг змінює на шмаття». Ніхто тут не зрікається Христа, Ніхто відкрито не зневажив Бога, Однак чому Він стукає до вас Біля дверей терпляче і убого?.. «О, ти нужденний, голий і сліпий! Без Мене ти безсилий і мізерний, – Так каже Свідок вірний і святий, – В гріхах покайся. Будь же далі ревний!» …Читає в церкві посланець листа, Що передав для них Іван-апостол, Він записав усі слова Христа, Їх слухати для церкви ох непросто! А що, коли такий печальний лист Сьогодні Дух Святий для нас читає, Коли наш шлях і наш духовний ріст Призупинився, і душа дрімає… Христос зове, Він стукає до нас: «Кого люблю, тому Я докоряю, Бо незабаром прийде сплати час, Ввійдіть же ви готовими до раю!» Людмила ЖАКУН

4, 2015 | СВІЧНИК

ДЛЯ ВАС, БАТЬКИ

ВИХОВАННЯ, ЯКЕ ПРИНОСИТЬ НАГОРОДУ Нещодавно мені на очі потрапила фраза щодо виховання дітей радянського драматурга Євгена Шварца: «Дітей треба балувати, тоді з них виростають справжні розбійники». Польський гумористичний журнал «Пшекруй», продовжуючи розвивати цю тему, додав, що батьки вже не виховують дітей, а фінансують їх. Сьогодення кидає усе нові виклики щодо стосунків поколінь, виховання дітей, методів виховання і взагалі підходів до цього процесу. Відомий же український педагог Василь Сухомлинський навчав: «Головний зміст і мета сімейного життя – виховання дітей». Головна школа виховання дітей – це взаємини чоловіка і дружини, батька і матері.

ивлячись крізь призму Біблії на час, у якому ми живемо, реально розумієш, що він нелегкий. Суспільні цінності змінюються не просто з поколіннями, а буквально з роками, чи навіть місяцями. Те, що суспільство жорстоко осуджувало ще кілька десятиліть тому, сьогодні стає нормою. Новітні методи виховання, які виключають будь-яке насилля над дитиною чи її душею, ювенальна міліція, право на рівність за різними ознаками – усі ці та інші речі ховаються за «європейськими цінностями», «гуманізмом», «правом особистості». Живучи в складні економічні часи, дедалі більше помічаю, як матеріальні блага стають першочерговим завданням людей, в той час як сім’я, виховання дітей, стосунки – усе це похідні, другорядні речі, які самі розвиватимуться, коли ми здолаємо фінансову кризу. В світлі такої суспільної проблеми варто поговорити про ставлення до батьківства, виховання дітей. Сьогодні часто можна зустріти стареньку бабусю, котра забирає онуків зі школи, в той час як батьки на чужині заробляють гроші для забезпечення добробуту своїх дітей. Ці діти з новими айфонами, планшетами, у сучасному одязі стають позбавленими найважливішого – сім’ї в її первинному вигляді. Та чи в змозі гроші замінити справжні стосунки?

СВІЧНИК | 4, 2015

Причиною такого явища є неправильне розуміння цінностей, що часто спричиняє доволі сумні наслідки. Одного разу юнак, відбуваючи покарання у виховній колонії, сказав мені: «А ви думаєте, легко жити з бабусею на її пенсію?» Це й спонукало до злочинного шляху, який привів до в’язниці.

Батьківство – це насамперед відповідальність перед Богом Неправильні цінності батьків – це своєрідна байдужість до формування правильних цінностей у дітей. Як говорив вищезгаданий Василь Сухомлинський, стосунки між батьками – це головна школа виховання. А як часто діти бувають позбавлені можливості вчитися у цій школі або ця школа вчить не того, що потрібно. Біблія вчить, що діти – це Божий подарунок, яким ми не маємо права знехтувати. Цар Соломон у 127 Псалмі зазначає: «Діти – спадщина Господня, плід утроби – нагорода!» Батьківство в очах Бога – це відповідальність у першу чергу перед Самим Творцем. Бог дарує діток для правильного виховання, яке не замінити жодними благами. Сучасні вчені по-різному трактують виховання. Один із словників дає таке визначення терміну «виховання»: «Цілеспрямоване створення соціальних умов (матеріальних, духовних, організаційних) для розвитку особистості». Отож виховувати означає передати життєвий і духовний досвід. Зауважмо, що Біблія неодноразово наголошує на важливості цієї справи. Після проголошення найбільшої заповіді в Старому Заповіті «Любити Бога» Мойсей заповідає народові: «І пильно навчиш цього синів своїх, і будеш говорити про них, як сидітимеш удома, і як ходитимеш дорогою, і коли ти лежатимеш, і коли ти вставатимеш» (Повт. 6:7).

Біблійне виховання У Божому Слові достатньо багато текстів, які є або прикладами правильного виховання дітей (Авраам, Ісаак, Яків), або повчальними історіями неправильного виховання дітей (священик Ілій, Давид і Авесалом, Ной і Хам). Однією з яскравих і контрастних ілюстра-

ДЛЯ ВАС, БАТЬКИ

цій виховання дітей є порівняння виховання Елкани – батька Самуїла, та священика Ілія. Щодо першого, то Перша книга Самуїлова каже, що Елкана систематично ходив на поклоніння в Шіло (1 Сам. 1:3). Це було його цінністю, з якої він робив сімейне свято, що супроводжувалося гарною гостиною та подарунками (1 Сам. 1:4-5). Уявіть собі, наскільки діти чекали дня поклоніння, жертвоприношення, адже це завжди було як свято. На жаль, сьогодні читання Біблії часто стає засобом покарання дитини за провини, а не чимось особливим, жаданим і приємним для розуму і серця. Подумаймо, з яким настроєм ідуть у церкву наші діти: як на свято, подібно до родини Елкани, чи…? На противагу Біблія висвітлює батьківство священика Ілія, діти якого були розпещеними. Божий чоловік, який зайшов у дім священика, докорив, що вони «потовстіли від найкращих частин Ізраїлевого дару» (1 Сам. 2:29). В той час як Ілій намагався забезпечити своїх дітей усіма благами сучасності, вочевидь, з любові до синів (адже Писання зазначає: «Ти вшанував синів своїх більш як Мене»), він забув про душу. Коли діти виросли, Біблія дає однозначну характеристику: «А сини Ілія були люди негідні, – вони не знали Господа, ані звичаю священичого з народом» (1 Сам. 2:12-13). Чому так сталося? Відповідь очевидна: діти не брали участі в цьому. Звичай передавався від батька до сина, а Гофні і Пінхас (саме так звали синів Ілія) не були залучені до цієї справи. І коли настав час приступити до служіння, вони не знали, як це робити. «Бо навіть синів своїх та дочок своїх вони палять в огні для богів своїх» (Повт. 12:31). Уявіть картину, коли батьки вкидають своє дитя в пащу кам’яного ідола Молоха, що палає сильним вогнем. Жахлива картина! Однак наша байдужість до душі дітей часто стає аналогією того, що робили язичники в давні часи. Ми перекладаємо відповідальність за виховання дітей на плечі вчителів, вихователів, вчителів недільної школи, пасторів – на усіх, окрім себе. Відомий педагог Антон Макаренко сказав: «Наші діти – це наша старість. Правильне виховання – це наша щаслива старість, а погане виховання – це наше майбутнє горе, це наші сльози, це наша провина перед іншими людьми». Тож виховуймо дітей так, щоб ми мали щасливу старість, і не тільки від правильно вихованих дітей, а від того, що діти мають найважливіше – богопізнання і страх Господній у своєму серці.  Олександр ПАХАЙ, пастор церкви м. Дубно

«ХТО-НЕБУДЬ»

ілька років тому, коли наші діти були ще маленькими, ми вирішили провести канікули в горах, катаючись усією сім'єю на лижах. Це був незабутній час, але і він не міг обійтися без прикрих моментів. Не так уже й легко зберігати спокій, коли діти постійно гублять шарфи і рукавички, а потім скаржаться на холоднечу. Це сильно діє на нерви. Залишивши малечу у котеджі, я відігнав автомобіль на стоянку і почав чекати вагончик фунікулера, щоб піднятися на вершину гори. Разом зі мною чекало близько п’ятнадцяти юних лижників. Серед них я помітив дівчину років з двадцяти. Коли вона повернулася і подивилася на мене, я зрозумів, що вона розумово відстала. Дівчина поводилася дивно і весь час беззмістовно повторювала слово «хто-небудь». Решта юних лижників посміювалася, промовисто закочуючи очі. Потім я помітив високого чоловіка, що стояв поруч із незнайомкою, і зрозумів, що це її батько. Очевидно, реакція оточуючих не «вислизнула» з-під його уваги, тому він зробив одну річ, яка глибоко мене зворушила. Чоловік обійняв дівчину, подивився на неї згори донизу люблячим поглядом і сказав: «Так, дитино. Хто-небудь». Батько, безсумнівно, помітив презирство на обличчях інших лижників. Своїм співчутливим тоном і виглядом він немов говорив: «Так, це правда. Вона розумово відстала. Ми не можемо приховати цей факт. У неї дуже обмежені можливості. Моя донька не співатиме пісень, не писатиме книг. Насправді вона вже й до школи не ходить. Ми зробили для неї все, що могли. Але я хочу, щоб ви знали одну річ: це моя донька, і я люблю її. У ній – все моє життя. І я анітрохи не соромлюся своєї доньки. Так, крихітко. Хто-небудь!» Батькова ніжність вилилася з чоловічого серця і наповнила моє. Я подумки просив у Господа прощення за своє недавнє роздратування і став терпляче очікувати моменту, коли зможу обійняти своїх дітей на вершині гори.  Джеймс Добсон

Я ПРОСТО ДОПОМАГАВ ЙОМУ ПЛАКАТИ

исьменник Лео Бускаглія якось розповів про змагання, в якому йому довелося бути у ролі судді. Мета змагання полягала у тому, щоб знайти найбільш люблячу і турботливу дитину. Переможцем став 4-річний хлопчик, сусідом якого був літній чоловік, котрий нещодавно втратив дружину. Коли хлопчик побачив, що чоловік плаче, прийшов до нього на подвір'я, викарабкався йо-му на коліна і тривалий час там сидів. Коли пізніше мама запитала у сина, що він сказав дядечкові, той відповів: «Нічого. Я просто допомагав йому плакати».  4, 2015 | СВІЧНИК

ТОЧКА ЗОРУ

«ТА НЕ ОДНАКОВО МЕНІ...»

ьогодні толерантність стала новою «демократичною святинею» нашого суспільства. Кожна людина сама цілеспрямовано створює власні правила, сенси і норми, керуючись вільним вибором. Міцні, апріорні переконання розглядаються як антитеза терпимості і плюралізму. Нам, нащадкам «радянського Єгипту» толерантність здавалася свіжим ковтком після ери тоталітаризму і нетерпимості, вимог унітарності в думках і почуваннях. І ми поступово звикаємо до засилля бруднослів’я на вулицях, пропагування рекламою згубних звичок, нівелювання необхідності щоденної наполегливої праці, зміни партнерів замість праці над стосунками. 16 листопада 1995 року держа- себе дух ревнощів і заздрощів до ворити із Йосипом брати не могли ви-члени ЮНЕСКО ухвалили Декла- Рахілі та її нащадка. А тут ще й бать- спокійно (Бут. 37:4). І, знаходячись рацію принципів терпимості. В 1996 ко Йосипа вирізняє: наймолодшому далеко від батькового впливу, підроці Генеральна Асамблея запропо- справив найкраще вбрання. А сам писали у серцях своїх смертний винувала державам-членам щорічно Йосип – нахаба й ябеда! Це ж треба, рок братові – нетерпимість. 16 листопада відзначати Міжнарод- «здає» батькові недобрі вчинки браБіблія не каже, коли саме сини ний день толерантності, проводячи тів, хвалиться снами, які віщують Якова розкаялися у зробленому: відповідні заходи, орієнтовані як на йому панування в сім’ї. Звичайні чи дивлячись на жаль і сльози Яконавчальні заклади, так і на широку будні простої сім’ї Сходу – бороть- ва, чи коли самі народили дітей, чи громадськість. ба за любов і визнання глави сім’ї. коли зазнавали випробувань у житГуманістична світова спільнота Посеред десятьох братів не завжди ті і сприймали їх як відплату Божу. закликає, ба ні – вимагає від усіх лю- були мир і взаєморозуміння. Але, безумовно, забути і вибачити дей бути толерантними, терплячиУсі сини ще юні (Рувимові – за- собі «братовбивство» не змогли, – ми і терпимими у найзагальнішому ледве 24), тому й, зрозуміло, запаль- через 22 роки ще говорили між сосенсі щодо усіх сфер життя. А тих, ні, максималісти. Та недавня приго- бою: «Справді, винні ми за нашого хто таким не є, піддають нищівній да у Сихемі, коли у прагненні помсти брата...» (Бут. 42:21). критиці, загальному осуду. Іроніч- хлопці вирізали і розграбували міЙосип же, волею Господньою ність ситуації «зашкалює»: або ти сто, після чого ще й зазнали гніву та маючи можливість віддати братам толерантний до інших (читай «тер- обурення від батька, здається, мали за їхнє зло і вдвоє, і вдесятеро, випимий»), або ми тебе терпіти не бу- б охолодити запал. Ну жалівся Йо- являє толерантність і милість до демо! кровних, бере на себе зоЧи правильно визнавабов’язання утримувати їх та Толерантність – слово іншомовти пріоритетність стосунїхні сім’ї. Ми часто оцінюємо ного походження, а значить – ків з іншими людьми над людей, виходячи із власних малозрозуміле. Іспанською мовою слово традиціями, нерозумінням, переконань і стану серця. «толерантність» означає здатність образами, справедливістю визнавати відмінність ідей інших людей. Не повірили у щирість Йозрештою? сипа. Не скінчилися тривоФранцузькою – ставлення, при якому Звернімося до сторінок допустиме те, що інші можуть мислити ги синів Якова: ще 17 років Біблії. «Гнівлива людина роз- або діяти інакше, ніж ти сам. Англійською – жили вони в страху, несучи дражнює сварку, терплива готовність бути терплячим. Китайською провину молодості своєї. І ж у гніві вспокоює заколот» щойно спочив патріарх, зномовою – дозволяти, приймати, бути (Пр. 15:18), «Кінець діла великодушним до інших. Арабською мовою – ву затривожилися: «А що, ліпший від початку його, прощення, м’якість милосердя, співучасть, як зненавидить нас Йосип, ліпший терпеливий від і справді верне нам усе зло, терпіння, відкрита душа для інших. чванькуватого!» (Екл. 7:8), що ми йому були заподіяУкраїнською мовою – здатність «Бо вам терпливість потли?» Промовиста відповідь терпіти щось або когось, бути рібна, щоб Божу волю вчиниЙосипа ставить крапку у цій стриманим, стійким. ти і прийняти обітницю» історії, розтягненій на чоти(Євр. 10:36). ри десятиліття: «Не бійтеся, сип на братів, – так за діло! (Тут би бо я боюсь Бога!»(Бут. 50:19). ТерТолерантність, покаятися і більше так не чинити). пеливість і терпимість «пана дому яку виявив Йосип Ну має кращий одяг, – справити б фараонового, володаря усього Давайте детальніше поговори- собі такий із награбованого у Сихе- краю єгипетського» пояснюється мо про одного героя Біблії, який мі. Хвалиться снами (а це вже зовсім не сьогохвилинним настроєм, не виявив толерантність, – Йосипа. сміх), – вигадати б собі щось краще. обміркованим рішенням, а твердим Він – син Якова від щиро коханої Словом, первісткам Якова бути б переконанням, що все у нашому дружини, на відміну від десятьох ін- толерантнішими до найменшого: де житті відбувається із волі Господа: ших – дітей від обманом нав’язаної посміятися, де підказати. Та, видно, «Ви задумували були на мене зло, та жінки та служниць. Напевне, старші не один рік як «зненавиділи його», Бог задумав те на добре..., щоб захобрати з молоком матері ввібрали у бо дійшло до того, що вже навіть го- вати при житті великий народ».

СВІЧНИК | 4, 2015

ТОЧКА ЗОРУ То який же висновок? Чи толерантний Бог? О, так! Господь толерантний, але не є Толерантність. Як це? Спробую пояснити. Бог є Спаситель. Він не тільки духовно й навіки спасає тих, хто увірував, але й спасає фізично і тимчасово навіть тих, хто не вірить. Людина, вчинивши гріх, не одразу вмирає і відправляється в пекло. Бог визволяє грішника фізично і тимчасово від негайних наслідків гріха. Господь відтерміновує Свій святий гнів, Свій праведний суд, аби продемонструвати толерантність і терпіння, тобто вияви Своєї милості і благодаті, хоч і тимчасово. Ось чому грішники живуть у цьому світі і насолоджуються усім, що сотворив Господь, хоч і не поклоняються Йому. Але чи толерантний Бог завжди і всюди? Ні. Особливо стосовно Своїх дітей, вибраних, відділених, святих. Ісус Христос не терпеливий до гріха, що проникає у Церкву, тому, звертаючись до більшості церков у Об'явленні, каже: «Маю проти тебе!» Ісус докоряє церкві за те, що в ній згасає любов (Об. 2:4), поширюються неправдиві вчення (Об. 2:15, 20), утверджується компроміс з аморальністю (Об. 2:14, 20), вкорінюється лицемірство (Об. 3:2-3), розвивається потяг до збагачення (Об. 3:17).

Не будьмо толерантними до гріха Як же чинити християнину у повсякденному житті? На мою думку, найяскравіша постанова Божа у книзі Левит: «Не будеш ненавидіти брата свого в серці своєму. Конче вияви неправду свого ближнього, – і не понесеш гріха за нього. Не будеш мститися і не будеш ненавидіти синів свого народу. І будеш любити ближнього свого, як самого себе! Я – Господь!» (19:17-18). Тут в обрамленні із наказів виявляти толерантність, приймати людей такими, як вони є, присутня постанова — виявляти гріх, засуджувати його. Не дати людині, вловленій на гачок неправди, зав’язнути в ній. Не промовчати, не «толерувати». Боротися за людину проти гріха, що діє в ній самій. Як і в сімейному житті батько є взірцем, якщо він уважний, контролюючий, вимогливий, і навіть суворий. Толерантним же до усіх дитячих витівок є лише той батько, якому байдужі здоров’я і доля дитини, якому занадто ліньки вникати у проблеми. Термін «толерантність» використовується і в медицині, він означає звикання організму до ліків і, як наслідок, відсутність реакції на них. Препарати, що вводяться, «байдужі» хворому і одужання не настає. Борони нас, Господи, щоб ми стали толерантні до Твого Слова! Хай заповіді Твої нас хвилюють, спонукають, надихають. Щоб зцілювати цей світ, християнин повинен нести ліки Божого Слова. І в кожній конкретній життєвій ситуації визначатися, де виявляти толерантність, а де стояти твердо. Хоч іноді так складно буває!  Наталія БАСАРАБА, церква с. Колоденка

ЯК ПОДОЛАТИ БАЙДУЖІСТЬ?

кщо ми йдемо за Христом, називаємо себе християнами, то просто не можемо залишатися байдужими до болю інших.Що ж робити? Як вийти зі стану непритомності? Як покинути зону байдужості?

1.ПОЧНІТЬ МОЛИТИСЯ! Схиляючись перед Господом, благайте, щоб Він покликав вас на служіння. Моліться за тих, хто на «передовій», моліться за тих, хто гине під руйнівною дією гріха. Моліться, і світ у вас та довкола вас почне змінюватися.

2. ЖЕРТВУЙТЕ!

Є ще дещо, що може робити кожен, – це вкладати не тільки молитовні слова, але і засоби. Для цього не потрібно бути мільйонером, достатньо мати добре серце, як у вдови, котра пожертвувала дві лепти. Вона поклала так мало порівняно з іншими, але це «мало» багато значило для Христа! Почніть жервувати сьогодні ж. У вас немає грошей? Віддайте бездомному свої шкарпетки, напоїть чашкою гарячого чаю. Спробуйте і випробуйте радість того, хто дає. Адже віддаючи, ми нагадуємо собі, що наше багатство не в грошах. Наша радість не в речах! Наш скарб зберігається на небесах! А де скарб, – там і серце наше.

3. ДІЙТЕ!

Найскладніше, що вам доведеться зробити, – це встати з дивана. Лінь має масу відмовок, і вона вірна помічниця диявола. Якщо ви не хочете опинитися по один бік із лукавим і ледачим рабом, тоді досить не діяти. Одна людина може зробити дуже багато. Якось небайдужий афроамериканський священик сказав: «Я просто хочу виконати Господню волю...» Його звали Мартін Лютер Кінг. Виконання Божої волі коштувало йому життя, але тисячі темношкірих американців отримали право вважатися людьми. Ще один простий чоловік сказав: «Усе моє життя є не що інше, як лишень служіння Богові». Джорджа Мюллера називали батьком сиріт. Він не зміг байдуже сидіти вдома, почитуючи в газетах статистику про замерзлих і загиблих від голоду сиріт. Він підвівся з дивана й опустився на коліна. І Бог розпалив його серце настільки, що тепла вистачило ще на 2000 безпритульних. Історія пістрявіє іменами простих чоловіків і жінок, які, підкорені любов’ю Христа, підкорювали вірі міста та континенти. І твоє ім’я, дорогий друже, може поповнити цей список. Твоє серце може горіти, не тільки згораючи, але й зігріваючи. 

4, 2015 | СВІЧНИК

СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ

Турботливий горобець Чирчик

аскрипіли перші морози. Повітря стало свіжим і прохолодним, а над землею закружляли легенькі, немов пушинки, білі сніжинки. Вони встеляли все навколо пухкою ковдрою, і сірі кольори осені повільно перетворювалися на білосніжну казку. На даху старого засніженого будинку, в якому вже давно ніхто не мешкав, сиділи дві синички. Вони мали яскраве забарвлення, через що викликали безліч емоцій та цікавості у малюків, які проходили повз хатину. В обох птахів були яскраво-зелені спинки, сірі хвостики, ніби встелені туманом, і жовті грудинки. На голівки ж маленькі красуні неначе одягнули чорні капелюшки. Синички пильно роздивлялися довкола і про щось голосно гомоніли: – Уже і тепле літо минуло! А так було добре, адже ми мали

СВІЧНИК | 4, 2015

вдосталь їжі − смачних комах та павучків. Що ж ми будемо їсти взимку? – пригнічено зацвірінькала синичка Ласунка. – Ласунко, ну чому ти так хвилюєшся? Господь піклується про всіх на цій планеті. Він обов’язково і про нас потурбується. Невже ти цього не знаєш? – промовила Щебетунка. Обидві синички так захопилися розмовою, що й не помітили, як до них підбіг кіт Вухань. Пухнастий сірий клубок з простягнутими лапами повільно підкрадався до Щебетунки та Ласунки, ніби отот зараз впіймає. Але раптом Вухань зупинився, вирішивши зачекати зі смачним обідом, і втрутився в розмову: – Ех, зараз вам дам таку пораду, до якої ви неодмінно дослухаєтеся! – промуркотів Вухань. – Спочатку давайте вирішимо, котра з вас краща, щоб викликати жалість у перехожих. Потім нехай яскравіша синичка ляже на стежину, вдаючи, що має пошкоджене крило. Мені часто зустрічаються хороші і не байдужі до поранених тварин чи птахів люди. Отож хтось неодмінно забере «поранену» синичку на цілу зиму додому, про яку постійно і дбайливо піклуватиметься. Наприклад, я роблю так завжди! – гордо заявив кіт. – Яка гарна і мудра порада! Який ти кмітливий, та ще й турботливий! – вигукнула Ласунка. Синички почали вихваляти хитрого кота, казати йому гарні й улесливі слова,

СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ а Вухань так зарозумівся, що й забувся, що хотів ними поласувати. А в цей час за цією картиною спостерігав маленький горобець Чирчик, який сидів на розлогому дереві, що росло неподалік. Він чув усі настанови і поради Вуханя і вирішив теж допомогти синичкам: – Подружки-синички, а чи знаєте ви, що неподалік є подвір’я з годівницями? Там завжди багато свіжого насіння, смачних ягід і хліба. Ми можемо разом туди літати і їсти! Тоді вам не доведеться когось обманювати! А ти, Вуханю, даєш зовсім безглузді поради! Як тобі не соромно користуватися чиєюсь добротою і милосердям, а потім ще й вихвалятися цим?! – поважно зацвірінькав Чирчик.

ПРОСЛАВЛЯЙ! На світанку котрий день Прокидаюсь від пісень. Хто так радісно співає? Пташка ранок зустрічає. А надворі хмарно, мокро. Я прокинулась сумна І вилазити з-під ковдри Зовсім настрою нема: Буде знов негожа днина, Треба в школу йти мені… Розкажи, мала пташино, Звідки ти береш пісні? – Нам, пташкам, так, як і людям, Бог, Який нас всіх створив, Пісню радості у груди Від початку поселив. Славить Бога кицька й пташка, Славить квітка й камінець, Чи ж тобі хвалити важко Того, Хто усіх Творець? Якщо ти з хвали Ісусу Будеш день розпочинати, То від тебе й хмари будуть Разом з смутком утікати. Ольга ЛАЗАРУК

Усі пильно дивилися на сміливого Чирчика, який так просто і водночас мудро вийшов із непростої ситуації. Малий горобець не злякався кота Вуханя і не залишився байдужим до переживань подружок-синичок. Котові ж стало соромно, що він обманював і вчив цього Ласунку та Щебетунку. Опустивши голову, він почимчикував додому. Отже, головне – мати добре, турботливе і небайдуже серце, тоді в житті ми зможемо зробити багато гарних вчинків!  Юлія ДОВГА, церква «Спасіння», м. Острог

З ГОСПОДОМ БОГОМ З Господом Богом люди — добріші Серцем — тепліші у час безнадії. Словом лікують душі, що грішні, І не залишать нікого в біді. З Господом Богом сонця — по вінця, Навіть тоді, коли хмарно бува. Часто схиляю радо колінця І промовляю молитви слова: – О Всемогутній, Боже єдиний! Голос мій тихий почуй із небес. Хочу, щоб нині кожна людина Знала і славила тільки Тебе. Тільки з Тобою будем добріші, Серцем до серця дорогу знайдем. Світ збережемо і досі ще грішний Словом Твоїм, що запалює день. Сергій РАЧИНЕЦЬ

БАЖАННЯ Слово Господнє читаю щоденно. Як же без нього я? Навіть не мислю. В грішному світі, що є коло мене, Хочу, щоб серце було моє чистим. Часто стаю на коліна й молюся, Скільки дано і наснаги, і хисту. Душу свою довіряю Ісусу — Хочу, щоб серце було моє чистим. Може, я лан засіватиму житом? Стану пілотом, а може, й дантистом?.. Буду добро на землі я творити. Хочу, щоб серце було моє чистим. Сергій РАЧИНЕЦЬ 4, 2015 | СВІЧНИК

ДОЛІ ЛЮДСЬКІЇ

ПРИЙШОВ

Він був навдивовижу милим хлоп’ям. Чорне кучеряве волосся, сині, наче волошки в житі, очі, і непідкупно-щира білозуба посмішка. Ім’я його також було особливим: Славко. Зрідка, щоправда, коли хотіли розмовляти з ним суворо, називали В’ячеславом. А от жорстким тоном спілкувалися часто, і причиною тому була надмірна енергійність та непосидючість хлопчика.

ін не був бешкетником, не завдавав нікому шкоди – просто, як кажуть, «його завжди було багато». У церкві, яку відвідував, був знайомий практично зо всіма закутками і побував, либонь, чи не під кожною лавкою. Хлопчику дуже подобалося приходити сюди, у нього завжди було безліч запитань, і що найцікавіше – вони завжди виникали під час проповіді. «Та зачекай ти трішечки, – сичали до нього бабусі, – потім запитаєш, що не зрозумів». «Та вгамуйся ти нарешті», – з хорового підвищення пошепки озивався Тимофій Миронович, готуючи хор до виконання пісні. І лишень дідусь Мефодій, найстаріший у церковній громаді, щоразу підходив після зібрання до хлопчака, діставав із кишені цукерку і ніжно гладив його по не завжди чистій голівці, примовляючи: «Славний ти хлопчик. Ісус тебе дуже любить». Славко жив за два квартали від церкви. Ніхто із його рідні не відвідував її. Три з половиною роки тому померла його матуся (хлопчику тоді лишень сім літ виповнилося). Вона, коли ще була живою, частенько приходила зі Славком до цієї церкви, котра була єдиною в мікрорайоні, і просила щоразу грошей або чогось попоїсти. Якщо жінці вдавалося щось отримати, вона відразу ж переводила це в «хмільну рідину», а хлоп’я, зрозуміло, лишалося голодним і забутим. Мама померла саме в неділю. Славко дуже добре запам’ятав той день. Люди, ошатно зодягнені, йшли до церкви, а він у цей час перебував у своїй квартирі біля задубілого тіла мертвої матері. Крізь шибку вікна хлопчик вдивлявся в обличчя щасливих християн, ще не усвідомлюючи, що залишився сиротою. Надвечір

СВІЧНИК | 4, 2015

прийшли сусіди, викликали карету «швидкої допомоги», міліцію і зателефонували бабусі в село: померла, мовляв, ваша дочка. Славко знав цю церкву, любив цих людей, йому подобалося бувати в цьому місці. Недільна школа також викликала в нього неабияке захоплення. Щоправда, хлопчик часто не вірив у достовірність тих історій, які чув, вони здавалися йому казковими і нереальними. Він перебивав учительку Оксану різними запитаннями, забираючи час, який відводився і для інших дітей. Що вдієш? Йому ні з ким було відверто і задушевно поспілкуватися. Бабуся, яка переїхала до них жити і взяла малого під свою опіку, стала для хлопчика єдиною в світі ріднею, але вона постійно хворіла, була дратівливою, тому на всі розпитування Славка відбувалася найчастіше мовчанкою або ж короткою, але грізною тирадою. Хтось із батьків дітей, котрі відвідували недільну школу, почав застерігати інших батьків, аби ті не підпускали своїх синів і доньок до Славка, адже, можливо, у нього воші. Проте того «можливо» ніхто не почув: діти, з котрими він раніше товаришував і бавився, почали відходити вбік, коли хлопчик підходив до них. Славко відчув холод з боку колишніх друзів. Зрештою, вже й дідуся Мефодія не було в церкві, оскільки той занедужав і змушений був щоразу залишатися вдома. Хлопчина образився на церкву. Хоча люди в церкві й знали, де мешкає Славко, проте ніхто до нього не навідувався, думаючи, напевно, що це зробить хтось інший. А через кілька місяців про нього забули – так, наче малого ніколи й не було. Між тим у підлітка в цей час з’явилося чимало звабливих альтернатив: вулиця, дворові закапелки, перші банди, і хлопці, котрі приймали в своє середовище таких же скалічених душею, як і вони самі. Хлопчина ожив. З’явилися кишенькові гроші. Щось просив, щось віднімав силоміць, щось знаходив, а щось добрі люди давали – і так тривало доти, доки міліція не затримала під час пограбування торгового кіоску. Власники торгової точки тоді простили Славкові, бо він у присутності дорослих довго плакав і обіцяв, що все це востаннє. В його житті було тільки дві обіцянки, які він пам’ятав; перша із них прозвучала в недільній школі, і в серці вона залишилася назавжди. Після одного з уроків, на якому розповідали про страждання Христа, він тихенько пообіцяв сам собі: «Ісусе, я Тобі ніколи не завдам болю!»

ДОЛІ ЛЮДСЬКІЇ

ДО СВОЇХ Славко згадав обітницю, яку дав у чотирнадцятилітньому віці, і, поєднавши її з обіцянкою не завдавати шкоди і кривди людям, справді почав нове життя. Він не став червонодипломником, але чесною працею заробив на ринку свої перші гроші, займаючись упродовж семи років доставкою продуктів по ринку. Потім він узяв в оренду кіоск і почав продавати овочі, а невдовзі вже міг наймати продавців і орендувати ще й інші кіоски. Чесний, працьовитий і благородний – ось яким став він після того, коли дав обітницю Господу. Так, він читав Біблію – найчастіше Новий Заповіт. Так, він любив Того, Хто був для нього взірцем терпіння і любові. Не все розумів у Писанні, проте його життя стало гарним зразком гідного християнського життя. Якось Славко згадав про Дім молитви, який стояв на тому ж місці, що й п’ятнадцять літ тому, і вирішив зайти туди, навіть не роздумуючи, для чого це йому потрібно. Це була неділя. Чергова річниця смерті його матері. Елегантний і добротно зодягнений чоловік зайшов до церкви. Увага прихожан була повністю прикута до нього – здавалося, навіть проповідників слухали того дня не дуже уважно. Всі чекали заключного «амінь!», після чого дружно потягнулися до незнайомця. Приязних посмішок і рукостискань важко було й полічити. «Як там у вас?», «Звідкіля ви?», «Із якої, брате, церкви?», «Здається, я вже бачив вас десь – чи не з Києва ви?»… «Мене зовуть В’ячеславом, хоча колись у цьому домі називали просто Славком. Я знову прийшов туди, де мені було добре і де я знайшов свого кращого Друга». Тиша… Подив… Напіврозтулені вуста… Всі вражені і німі – жодне слово не видобувається із грудей… Уже біля дверей сивочолий регент Тимофій Миронович наздогнав В’ячеслава, ніжно обняв його і тихо, крізь сльози, прошепотів на вухо: «Прости нам, сину… Як добре, що ти знову прийшов додому… Ми тебе більше не відпустимо!»…  Сергій КОВАЛЬЧУК, диякон Першої рівненської церкви, редактор журналу «Сирітка»

4, 2015 | СВІЧНИК

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

…І ПЛАКАЛА В

ранішнє проміння пробилося крізь гущавину притомленого листя і кинуло на лісову стежку, просто під ноги, світло-грайливу тінь. «З самісінького ранку припікає», – подумала Марія Степанівна і зиркнула вгору – туди, де сонце звично прокладало свій шлях небом. Це ж треба – котрий тиждень немає дощу, хоч плач. З усього видно, не буде цьогоріч городини. Як зимувати доведеться? Треба буде з осені прикупити і буряків, і моркви, і цибулі, бо потім ціни злетять – не сказати… Торговцям добре, неврожай їм тільки на руку – а от як виживати пенсіонерам… Та чи тільки їм? Хіба їй, вчительці, легше?.. Аби хоч якось розраяти себе, спозаранку подалася до лісу. Хотілося у лісовій гущавині відійти

СВІЧНИК | 4, 2015

від суєти, навтішатися досхочу пташиними симфоніями. Та де там, гризота так і не вивітрилася із серця: наче якась безодня утворилася. І що воно таке? За невеселими думками незчулася, як вийшла з лісу. На галявині паслися корови із сільської череди – добре, хоч тут трава ще не пожухла, а то довелося б худобу посеред літа у стійлах тримати. Ох і спека! До чого ж воно дійде? Роздуми Марії Степанівни раптом перервала мелодія, ніжна і, як здалося, сумна. Звідки вона? Може, з неба? «Теж мені, мрійниця, – поглузувала із себе. – Сказала б ще, від Бога… Ген, під старезним дубом пастух примостився. Це він і виграє… Звісно, він – сопілка ж у руках». Вгледілася пильніше: ой, здається, Михайло Конощук, колишній учень…

Михайло (а це був таки він) теж помітив свою вчительку, перестав грати, підвівся і пішов назустріч. – Доброго дня вам, Маріє Степанівно! – привітався, підійшовши ближче. – Вирішили спозарання лісом прогулятися? Правильно зробили: тут так спокійно і гарно, правда ж? – Авжеж гарно, – погодилася жінка. – От тільки щодо спокою могла б з тобою посперечатися. Не той, Михайле, час, щоб мати на серці спокій. – Воно, звісно, так, сьогодні важко всім (зрештою, коли на землі були легкі часи?), зате тут, у лісі, душа відпочиває. – Це вже – як чия. Моя, скажімо, ні. Але годі про душу – розкажи краще про себе: де ти та як? Давненько тебе не бачила. Після випускного як пішов зі школи, то ні

слуху ні духу… Десь навчаєшся? – Ні, Маріє Степанівно, не вчуся, – ніяково потупив очі хлопець. – Як це? Ти ж відмінником був, – сказала, – і відразу прикусила язика. Згадала, як перед самим екзаменом на атестат зрілості її, вчительку суспільствознавства, викликав директор школи: треба, мовляв, «зрізати» Конощука не можна йому дати золоту медаль. – Це ж чому? – здивувалася тоді Марія Степанівна. – Кого ж тоді нагороджувати, як не його: кращий учень у класі, круглий відмінник. – Хіба може бути круглим відмінником той, хто вірить у Бога? – невдоволено відповів директор. – Як подивляться на таке в районі, коли довідаються? Та що казати, відстала і темна людина цей ваш Конощук. Ми всі недопрацювали, не вберегли

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

ТИХО СОПІЛКА хлопця від релігійного дурману, зараз маємо виправляти ситуацію. Золоту медаль такому давати не можна… Тієї ночі Марія Степанівна не зімкнула очей: все думала, як правильно вчинити. Михайло, звісно, – перший учень: і розумний, і вихований, але піти проти директора – значить піти зі школи. Ні, до цього вона не готова. Треба щось робити. Зрештою, в чому її провина? Це все – батьки… Вони втовкмачили хлопцеві думку про якогось Бога. Ну, поставить вона йому на бал нижчу оцінку, то й що? Зі своїми знаннями проб’ється і без золотої медалі... «Хай йому його Бог допоможе», – єхидно посміхнулася сама до себе. Наступного дня, коли Конощук відповів на всі запитання в білеті, хтось із членів комісії поцікавився: – Слухай, Михайле, а ти й досі віриш у Бога? – Звісно, вірю, – без найменшого вагання відповів юнак. – І не соромно з такими переконаннями вступати в самостійне життя? – не приховуючи роздратування, мовив той же вчитель, інші тільки мовчки перезирнулися.

– А чого мені соромитися? Соромно не знати Бога. Ця відповідь визначила його оцінку на екзамені і в атестаті зрілості… Згадавши ту історію, Марія Степанівна виправила сама себе: – Ну, нехай не круглим відмінником був, але розумником – це безперечно. Чому ж ніде не вчишся? – Не прийняли, – зітхнув Михайло. – Подивилися, що я не в комсомолі, то навіть документи не взяли. – Бідолашний… Так скалічив своє життя! – Чому бідолашний? Я ні на що не скаржуся. Хотілося, звісно, стати конструктором, вченою людиною. Не вийшло. На перших порах, щоправда, почувався кепсько, та якось пастор підкликав до себе у церкві і сказав: «Годі сумувати, хлопче! Думаєш, ти перший такий? Добре, за ґрати зараз не кидають за віру в Бога, колись і таке бувало. Гірко, що не можеш продовжити навчання, але ти не здавайся. Думаю, Господь знає твою проблему, і Він додасть Своєї мудрості – такої, якої не знайдеш у жодному університеті».

– І додав? – іронічно посміхнулася Марія Степанівна. – Так, – Михайло вдав, що не помітив глуму в голосі колишньої наставниці. – Хай не став конструктором, зате проповідую в церкві, і в хорі співаю, і в ансамблі народної музики беру участь. Ви, напевно, коли виходили з лісу, чули, як я на сопілці граю. До речі, сам змайстрував… – З твоєю головою цього мало, – відповіла Марія Степанівна. – Тобі вчитися треба, а не сопілки стругати, але ж, бач, чим голову забив… – Я й вчитимуся. До духовної семінарії вступив. З осені їду на навчання. А цієї неділі, до речі, буду проповідувати в церкві. Не хочете прийти послухати? – Ого, та ти, бачу, і з мене хочеш зробити святошу? Ні, даруй, я вже якось без Бога. – Не шкодуєте, Маріє Степанівно, ви свою душу, – зітхнув Михайло. – Навпаки, шкодую, тому й не хочу занапастити її, як ти… Михайло хотів іще щось сказати, та вчителька холодно попрощалася і пішла до села. Її переповнювали якісь дивні почуття. Сказати,

що це – злість?.. Ні, злості не було, образи – також. Що ж тоді? Вразила впевненість, з якою говорив із нею Михайло. Це вже був не той хлопчик, який колись на уроці дзвіночком переказував завчені чужі теорії – тепер перед нею стояв дорослий молодий чоловік зі своїми переконаннями, і змінювати їх, схоже, не збирався. Дивно, все життя шкереберть полетіло, а він спокійний. Невже йому справді байдуже? Живи собі, здається, як усі; хочеш – молися до свого Бога тихенько, щоб ніхто не знав, але ж без фанатизму. Як можна так глибоко вірити в те, чого ніколи не бачив? «Виходить, можна, – шепотів їй внутрішній голос. – У Михайла є те, чого немає в тебе: він знає, заради чого живе. А ти?»… Марію Степанівну охопив раптом неспокій: безодня у серці, від якої давно вже віяло холодом і порожнечею, стала ще глибшою. «За все Тобі я дякую, Ісусе, Спасе мій», – співала навздогін сопілка, але жінка не знала тих слів. Їй здавалося, сопілка просто плаче і плачучи розсіває жалі… Якби ж то знати, про що ті жалі…

4, 2015 | СВІЧНИК

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

арії Степанівні щойно вкололи знеболювальне – є трохи часу перепочити, подумати про щось гарне і світле. Ось тільки про що?.. Третій день невпинно дощить; клаптик сірого, заплаканого неба непроханим гостем зазирнув до кімнати і присів на краєчку ліжка: «Впустиш, Маріє? Мені журно, тобі – теж; посидимо, посумуємо, виплачемо одна одній свої жалі»… – «Посумувати можна, – гірко посміхнулася жінка. – Тільки в нас із тобою різні жалі. Цей дощ неодмінно скінчиться, ще визирне сонце, і безхмарна просинь розвіє твій смуток. А я… Мене зігріє хіба що свічка, яку за день-другий поставлять біля домовини. Все минуло, все відійшло. Чого чекати? На що сподіватися?»…

СВІЧНИК | 4, 2015

За стіною на кухні докипав бульйон для хворої: вже три дні в роті нічого не мала – може, хоч сьогодні скуштує свіженької страви? Біля столу поралися дві молодички, колеги і сусідки Марії Степанівни: одна нарізала моркву, інша – кріп. Працюючи, стиха гомоніли між собою. – Так неждано-негадано відходить наша Марійка, – сказала одна. – Ще місяць тому поралася на подвір’ї, город поливала, щоб хоч щось вродило (для чого все це тепер?), до лісу мало не щодня ходила, хату, бач, знадвору і зсередини побілила – наче відчувала, що наближається сумна оказія. А їй же заледве п’ятдесят… – Еге ж, п’ятдесят – відповіла сусідка. – Минулого літа, пригадуєш, ювілей святкували. Гарно тоді посиділи. Олексій з дружиною приїздив… – То ота білявка – Марійчина невісточка? А коли ж вони встигли одружитися? Щось не чути було про весілля. – Яке одру женн я ? Тепер це – не в пошані: цивільним шлюбом живуть.

– Раніше це називалось блудом. – То раніше. Зараз, кажуть, інша мораль. Безбожна мораль, та що вдієш. Марійка втішається й з того: як-не-як, син не в самоті живе. – Не в самоті, зате в гріху, – зітхнула сусідка. – Ет, таке скажеш! Хіба вони, молоді, сьогодні думають про гріх? Та й Марійка, сама знаєш, мало переймалася тим. – Шкода, добра жіночка: і щедра, і милосердна, – кожного вислухає, підбадьорить; от тільки про Бога їй навіть не заїкайся. «Облиште ці ваші попівські штучки», – відмахується щоразу. – Навіть зараз від сповіді відмовилася… Аж страшно… У двері постукали: до хати увійшов поважний юнак. – Михайле, ти? – зробила крок назад сусідка, не відразу впізнавши в цьому смуглявому красені колишнього учня. – Я, Надіє Петрівно, – усміхнувся хлопець. – Оце тільки почув, що Марія Степанівна серйозно занедужала, то й вирішив не чекати, поки випогодиться. Дуже поспішав, боявся: не встигну…

Ви вже даруйте, що трішки болота до хати приніс, але мені конче потрібно її побачити. Маю щось важливе сказати. Впустите? – Мабуть, справді дуже важливе, якщо аж із сусіднього села в такий дощ добиваєшся, – відповіла Надія Петрівна. – Чому ж не впустимо? Зараз тільки гляну, чи не спить. За кілька хвилин Михайло Конощук вже сидів у кімнаті біля Марії Степанівни. – Ти із сопілкою прийшов? – кволо посміхнулася хвора. Хвороба так висушила жінку, що здавалося, на ліжку лежить не людина, а якась примара з випнутими вилицями, загостреним носом і глибоко запалими очима – тож тінь посмішки залишилася майже непомітною: здавалося, просто здригнулися губи. Марії Степанівні було приємно, що колишній учень згадав про неї, проте водночас вона і ніяковіла: жаль, свого часу так недобре з ним обійшла-

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

ся. А ле, схоже, хлопець не тримає на неї зла; либонь, розуміє, що по-іншому не могла вчинити… – Ні, сьогодні, на жаль, сопілки я не прихопив, – відповів Михайло. – У мене є щось важливіше для вас. – Для мене? – перепитала з недовірою. – Михайлику, але ж мені нічого не треба. Хіба не бачиш, я вмираю. – Можливо, – спокійно погодився хлопець. – Умирають усі, але і вмирати можна по-різному: з надією і без неї. – Яка надія, хлопче? Ти ще молодий і не розумієш, що смерть забирає всі надії – чуєш, усі… – Всі, крім однієї – надії зустрітися з Богом і впасти в Його обійми. – Бог? Про що ти кажеш? Я не вірю в те, що є Бог. – Але Він є, – не дуже голосно, проте впевнено сказав Михайло. – І незалежно від того, вірите ви в Нього чи ні, зустрітися доведеться. І щоб ця

зустріч була радісною, треба не втратити свого шансу, а примиритися з Ним. Розумієте, душа безсмертна, вона житиме і після вашої смерті. От тільки, де і як… – Облиш… Я не вірю казкам…… Марії Степанівні раптом знову стало зле. Вона застогнала – і сусідки спішно увійшли до кімнати. – Все, Михайлику, йди, тобі вже нема що тут робити. Йди… – сказала Надія Петрівна, випроводжаючи колишнього учня.

ощ нарешті вщух. Надворі потепліло, хоча хмари важким свинцем все ще тримали небо в своєму полоні. І від того в кімнаті, де лежала Марія Степанівна, посеред дня, здавалося, сновигали сутінки. – Темно… – ледь чутно стогнала жінка. – Світла… Сусідки, які невідступно сиділи біля хворої, заметушилися, шукаючи свічку. Нарешті запалили. Марія Степанівна заспокоїлася. Кім-

ната в передчутті неминучого приходу смерті наповнилася німотною тишею. Марія Степанівна марила: їй вчувався плач сопілки, тихий і сумний, який чула тоді, під лісом. «Виплакує мої жалі», – зітхнула жінка – і по щоці скотилася сльоза. На якусь мить стало затишніше. Хотілося, щоб ці сопілчані переливи не стихали довго, проте нестерпний біль з новою силою пропік тіло, і вона знову почала метатися на ліжку. – Болить… Дайте світла.. Раптом кімнату пронизало сліпуче сяйво: відкинутий, зневажений Господь почув передсмертне благання Марії Степанівни виконав її останню волю: послав на землю блискавку… Зробивши своє коротке дивовижно-загадкове «па», вогненна гостя зникла так само несподівано, як і з’явилася… Вдарив грім, та Марія Степанівна його вже не чула. Її душа, самотня і нерозкаяна, важко бре-

ла у чорну незвідану далечінь. Сама. Без Бога… Сумний голос сопілки назавжди замовк. Попереду – інші жалі… 

Світлана БЕРЕЗА, рівненська церква «Відродження»

4, 2015 | СВІЧНИК

З АРХІВІВ ПАМ’ЯТІ

ЛЕПТА ВДОВИ Жертовність у баптистських громадах Волинської губернії в ХІХ – на початку ХХ ст.

Євангельські віруючі завжди бачили духовний бік матеріального статку. Говорячи про вміння розпоряджатися коштами, вони поряд із заощадливістю і бережливістю завжди наголошували на співчутті та готовності допомогти ближньому. Найвищим виявом доброти до людей і любові до Бога вважалася жертовність. Християнське вчення завжди виховувало у своїх послідовників чутливість до потреб іншого, а також відповідальність, у тому числі і матеріальну, за свою громаду, місіонерську працю, розвиток різноманітних видів служінь.

евід’ємним атрибутом жертовності для віруючих були постійні особисті матеріальні чи грошові вклади для забезпечення потреб як своїх одновірців, так і справи поширення Євангелія. Оскільки сучасні громади євангельських християн-баптистів неминуче стикаються з цими питаннями у своїй повсякденній діяльності, пропоную розглянути фактори, що спонукали наших попередників жертвувати гроші для ближнього та на розвиток різноманітних служінь на прикладі життя і діяльності баптистських громад у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Одним із важливих аспектів діяльності баптистських громад Волинської губернії1 на межі ХІХ – ХХ ст. було питання матеріального та фінансового забезпечення місіонерської діяльності та «допомогової справи»2. Серед основних джерел надходження ко-

штів були пожертвування від віруючих. У зв’язку з цим фінансування різних служінь залежало від кількісного і соціального складу громад, а також їх можливостей отримувати допомогу від закордонних організацій. Оскільки віруючі здебільшого походили з нижчих прошарків суспільства, фінансові можливості громад були досить обмежені. Якщо надходження на життєдіяльність громади та допомогу її членам були більш-менш стабільними, то виділяти кошти на місіонерську справу та інші служіння було складно. Віруючі з німецьких колоній у цьому випадку звертали свій погляд на Захід. На відміну від своїх «братів-іноземців», українським громадам Волині не було на кого надіятися, тому вони заохочували до служіння взаємодопомоги один одного. Про це епізодичні відомості знаходимо у спогадах діячів євангельського руху на Волині Микити Бондаря та Єлисея Руденка, в періодичній пресі, що видавали представники євангельських течій у Російській імперії наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. У статтях, які описували життя віруючих, тема «християнин і гроші» не обговорювалася відкрито. Проте можна знайти замітки «Збирайте собі скарби на небі» та «Лепта вдови». Ідея «лепти» формувала специфічне ставлення до грошей та їх використання. «Лепта» уособлювала бідну людину, яка жертвує найнеобхідніше для справи Господньої. Такі настанови вчили, що жертовність має бути притаманна християнину незалежно від того, багатий він чи бідний.

1 Волинська губернія охоплювала територію сучасних Рівненської, Волинської, Житомирської, частково Київської і Тернопільської областей. 2 «Допомогова справа» – збірна назва, яку використовували віруючі наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. для позначення різноманітних служінь.

СВІЧНИК | 4, 2015

З АРХІВІВ ПАМ’ЯТІ На початку ХХ ст. в українському баптистському русі сформувалася думка про те, що євангельські віруючі повинні жити просто і, незважаючи на статки, жертвувати для нужденних та ув’язнених за віру. Один із перших проповідників євангельського руху в Російській імперії Іван Каргель у журналі «Баптист» писав, що «Слово Господнє не тільки безпосередньо заспокоює (бідних людей)…, але воно через людей забезпечених допомагає їм у життєвих потребах. Любов Христа діє в членах Його церкви і спонукає їх допомагати брату в нужді»3. Такі проповіді знаходили відгук у серцях віруючих, які щиро бажали служити Господу. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. українські баптисти Волині почали активно збирати пожертвування, щоб розвивати так звані «допомогові» служіння за зразком німецьких і чеських громад. Особливої популярності набула ідея створення осередків Товариства побожних жінок, які допомагали бідним, доглядали хворих, старих і немічних, опікувалися сиротами. На жаль, до початку ХХ ст. ці напрями діяльності євангельських віруючих розвивалися здебільшого на побутовому рівні, оскільки «іновірним та інославним» як неблагонадійним членам суспільства не дозволяли виховувати дітей-сиріт чи тримати в наймах православних дітей4. Крім того, Житомирська громада баптистів так і не змогла домогтися позитивного вирішення справи про відкриття «народних садів»5 для догляду за дітьми з неблагополучних сімей. Однією з причин відмови було неврегульоване питання матеріального забезпечення діяльності закладів такого типу. Більш дієвою та менш затратною справою для українських громад була підтримка книгонош. Відомо, що на початку ХХ ст. у зв’язку з лібералізацією релігійного життя в Російській імперії на її території почали активно утворюватися відділи християнських місій. Українські євангельські віруючі ставали ревними учасниками поширення християнської літератури, надавали грошову допомогу цим організаціям. Отже, євангельські віруючі Волині в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., усвідомлюючи відповідальність перед Богом та маючи велике бажання служити Йому, уподібнювали себе до «бідної вдови», намагаючись постійно жертвувати для поширення Євангелія та підтримки і розвитку різноманітних служінь. Щира віра, заповзятість і жертовність перших євангельських віруючих зробили їх «здібними служителями Нового Заповіту», а їхні гарні справи і дотепер є тим листом, «якого всі люди знають і читають», прославляючи Бога. 

Галина ЛЕВТЕРОВА, кандидат історичних наук, церква м. Березне 3 Рейбер М. Баптисти Російської імперії і гроші (на матеріалах журналу «Баптист»): Лекція з курсу «Історія Церкви» [Звукозапис]. – Донецьк.: ДХУ, 2009. – Особистий архів автора. 4 ЦДІАК України. – Ф.442.- Оп.691. – Спр.282. – Арк 1-2. 5 «Дитячі сади» – назва будинків сімейного типу, які в Києві заснувала Ю. Карпинська для догляду і виховання дітей-сиріт та дітей з неблагополучних сімей.

УСТИМ СТЕПАНОВИЧ БІЛІЦА

дин із перших членів церкви євангельських християн у Рівному Устим Степанович Біліца (1881–1972 рр.) був знаним у нашому краї місіонером, відомим передусім не красномовними проповідями чи людними євангелізаціями, а милосердям і небайдужістю до кожної спраглої Слова Божого душі. Свої місіонерські мандрівки Устим Степанович не один раз описував у листах до християнського часопису «Верность». Уривок із одного з них ми пропонуємо читачам: «24 грудня ввечері, під час моєї подорожі з метою проповіді Євангелії, зайшов я в один будинок, – та не будинок, а просто якась печера: дуже вже маленька і бідна кімнатка була. Був великий мороз. Бачу, бідна вдова лежить хвора на печі, і діти її також хворі. Вона невіруюча. Я їй кажу: «Вірте Господу, і Він вам допоможе». Просить у мене помолитися за неї. Потім я нарубав їй добряче дров, дістав води, запалив піч, нагрів води і зварив чаю (а при мені й цукор знайшовся!); порадив хворій занурити ноги у гарячу воду, а на голову покласти теплий компрес; напоїв хвору і діток гарячим чаєм і подякував Господу. Ніч довелося в цьому домі перебути. Жінка і двоє дітей – на печі, а я приніс собі в’язанку соломи, постелив на дошках, які були замість ліжка, і спокійно почав відпочивати. Чую хлопчик уночі хрипить і ніби скрегоче зубами – це від чаду (халупку ж напалив, а до того вона була холодна, от і чад). Хвора стогне, а я… молюсь у своїй душі: «Господи, збережи Ти цих бідних, і щоб я не зганьбився, і щоб не ганьбилося Твоє святе діло». Занедужалося й мені… Над ранок (25 грудня) раптом чую півень співає – значить скоро день! «Слава Тобі, Господи, що ми ще живемо», – думаю я… За якийсь час кажу хворій: «А чи знаєте ви, що сьогодні свято Різдва Христового, і наші брати святкують у багатьох країнах: у Польщі, Фінляндії, Німеччині, Англії, Америці… Народився наш Господь Ісус Христос у бідній печері для нашого спасіння. Згадав я і духовну пісню «Тихая ніч, дивная ніч». Встав, подякував Господу, обігрів кімнатку, наварив чаю, напоїв вдову і діток, подарував їй два червінця (біля 20 американських центів), які я отримав як пожертву від дорогих братів на подорож, засвідчив вдові істину словом Божим і пішов далі…»  Наблюдательная вышка. Польша // Верность. – 1929. - № 1. – С.16-17.

4, 2015 | СВІЧНИК

ІНТЕРВ'Ю

ПІКЛУЮЧИСЬ С

ьогодні церква, як і все українське суспільство, користується чи не найбільшим благом людства – духовною свободою. Та одним із «недоліків» цього блага є поява байдужості, безвідповідальності і недбальства щодо свого духовного життя і служіння. На жаль, ця моральна хвороба вражає не лише «простих» вірян, а й служителів. Про те, як зберегти відданість служінню, турбуватися про церкву, вберегти інших від байдужості, кореспондент «Свічника» спілкується із багаторічним пастором Костопільської церкви ЄХБ, у минулому заступником старшого пресвітера ООЦ ЄХБ Андрієм Васильовичем Ярмушком.

Іноді ми чуємо думку від старших людей, начебто колись пресвітери були не байдужі до церкви, віддані їй, сповнені любові до неї, а от зараз… не такі вже. Чи справді це так? Чому існує така думка? Завжди є ностальгія за минулим – за будь-яким. Однак я з такою думкою не згоден. За кожного періоду були, є і будуть різні служителі. Можливо, раніше, у зв’язку зі складними зовнішніми обставинами, як служителі, так і звичайні члени церкви мусили серйозно підходити до свого життєвого вибору. Бо якщо вони приймали хрещення чи бралися за якесь служіння, то знали, чого це їм коштуватиме. Зараз також потрібно чимось жертвувати, адже сьогодні чимало спокус. Наприклад, нині і простому віруючому, а особливо пресвітеру, треба стерегти себе, аби не піддатися спокусі матеріалізму. На мою думку, відданість пресвітера своєму служінню залежить від того, наскільки він близький із Богом, наскільки для нього є цінними Слово Боже й особисте спілкування з Господом. Особисто мені це допомагає не охолоджуватися. Апостол Павло каже до Тимофія: «Не занедбуй благодатного дара в собі, що був даний тобі за пророцтвом із покладенням рук пресвітерів». А ще: «… Розігрівай Божого дара».

Від чого залежить успіх у служінні пресвітера: від його духовності, обдарованості, усвідомлення свого призначення і місця? Євангеліє передусім каже не про здібності чи дари, а про риси характеру того, кого обирають на пресвітера. Розмовляючи зі служителем, я намагаюся зрозуміти і хочу, щоб він сам зрозумів, які мотиви ним керують, що він має на меті, ідучи на це служіння: робить він це в ім’я Ісуса Христа чи ним керують якісь амбіції. У Слові Божому написано: «Все, що тільки робите словом чи ділом, усе робіть у Ім’я Господа Ісуса». Пресвітер постійно повинен над собою працювати. Якщо він зростає духовно, інтелектуально, то обов’язково матиме успіх. Апостол Павло пише до Тимофія: «Пильнуй себе і навчання; тримайся цього, бо роблячи так, і себе спасеш, і тих, хто тебе слухає».

Яке місце у служінні пресвітера відіграє матеріальний фактор? Сьогодні молоді пресвітери керуються принципом «жити з Євангелія». Це

ЦІКАВО ІНТЕРВ’Ю ЗНАТИ

ПРО ЦЕРКВУ означає, що церква має утримувати пресвітера, якщо його обирають на служіння (так їх вчать у семінаріях), тоді, на їхню думку, вони можуть повністю віддаватися служінню. Звичайно, це євангельський принцип. Служителі попереднього покоління не зовсім до цього звикли, оскільки за радянської влади пресвітер повинен був працювати на державній роботі і водночас звершувати служіння.

Андрію Васильовичу, а як Ви до цього ставитеся? Я вважаю, що пресвітер повинен працювати і служити. А з часом церква, побачивши, наскільки він відповідальний у своєму служінні, запропонує підтримувати його матеріально.

У наш час пресвітерам, які здебільшого мають багатодітні сім’ї, не просто задовольняти свої матеріальні потреби, навіть якщо церква надає їм певну матеріальну допомогу. Чи не виявляє пресвітер безвідповідальності, якщо присвячує більше уваги роботі чи навіть їде на заробітки? Усе залежить від мотивів, які керують служителем у його роботі. Маю два приклади. В одного пастора, який жив у селі, була велика сім’я, роботи не було. Потрібно було поїхати заробити дітям «на хліб». Ну поїхав на місяць, заробив «на хліб», повернувся – і купив машину. Що далі? Знову треба їхати – заробити на бензин. Інший пресвітер також перебував у складних умовах, сім’я не така велика, як у першого, жив із сільського господарства, мав борг, жінка хворіла. Молився Богові, щоб знайти можливість заробити. Знайшлася роб ота ,

поїхав, заробив, віддав борги, дітей одягнув, жінку полікував і ще залишилося на прожиття. Цей пресвітер потім казав: «Була страшенна спокуса поїхати ще заробити. Адже була можливість гарного заробітку. Але я обіцяв Богові, що поїду на місяць і далі працюватиму в церкві». Звичайно, багато залежить від сім’ї пресвітера. Адже на його дружину і дітей лягає великий тягар, в тому числі й економічний. Водночас церкви потрібно вчити, щоб вони бачили потреби своїх служителів і допомагали їм.

Чи не жорстоко з боку пресвітера накладати на сім’ю тягар свого служіння? Я думаю, що ні… Своїм дітям я казав: «Те, «Відданість що можна всім у церкві, пресвітера вам не дозволено». Це стосується одягу, повесвоєму служінню дінки, відповідальності. залежить від І вони добре розуміли, чому до них були такі того, наскільки вимоги. він близький із Хоча варто подивиБогом, наскільки тися на це й з іншого боку. В особливі часи для нього є випробувань моральцінними Слово ної та духовної стійкості нашої родини бувало, Боже й особисте що моя дочка молилася: спілкування з «Господи, я не хочу, щоб Господом». мій чоловік був служителем, як мій батько». (Щоправда, сьогодні її чоловік звершує служіння диякона церкви). Можливо, ми, служителі старшого покоління, замало часу приділяли своїм дітям, тому що були зайняті роботою і служінням. Це складно, але кожному пресвітеру необхідно правильно розставити пріоритети та знайти баланс між служінням, сім’єю і роботою.

4, 2015 | СВІЧНИК

ІНТЕРВ’Ю ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ Чи стикалися Ви зі служителями або ж просто членами церкви, які збайдужіли до свого духовного життя чи до свого служіння? Що в такому випадку робили?

волення, коли щось гарно зробив, коли тебе хвалять. Але я до такого ставлюся дуже обережно, бо це може погубити. У мені є гріховна природа, моє «я», і якщо його не контролювати, то буде погано.

Краще, звичайно, до цього не допускати. Одна У такому випадку, чи визнаєте Ви здобутз головних причин збайдужіння – ки інших, чи хвалите їх за успіх, наце небажання досліджувати Біблію, бо полегливість? «Одна з щось інше стає ціннішим у житті. Так. Я розумію, що потрібно хвалити, і, Іноді себе треба змушувати читати Слоголовних відповідно, це роблю. во Боже, бо це не так просто робити. Коли причин я був ще молодий, працював і дітям треба збайдужіння – було приділити час, то Біблію доводилося Як Ви заохочуєте служителів у читати, коли всі лягали спати, і часто чита- це небажання їхній духовній праці? ти стоячи, бо, сидячи, засинав. Коли читаПостійно зустрічаюся зі служитеєш, думаєш, ще й записуєш, приходиш на досліджувати лями, дияконами. Ми окремо спілгрупу, виконуєш завдання, тоді духовно й Біблію, бо куємося з музичними працівниками, інтелектуально утверджуєшся. Проповіді вчителями недільної школи, служитещось інше на богослужінні не достатньо для повнолями Духовно-доброчинного центру, цінного духовного зросту християнина. стає ціннішим відповідальними за жіноче служіння і Потрібно, щоб люди самі активно працюу житті». милосердя. Якщо втратити цей постійвали над вивченням Біблії. ний контакт зі служителями, то важко У нашій церкві кожен диякон на своїй досягти потрібного результату. дільниці зобов’язаний вести домашню групу з виЯ кажу дияконам: Бог є Творець, і Він створив вчення Біблії. Якщо він не може цього робити, то знанас творчими. Якщо ми не творимо, то нам потрібходимо людину, яка йому допомагає та проводить но покаятися перед Ним. У нашій церкві вивчають вивчення Святого Письма. Ми помітили, що в таких Біблію не лише у домашніх групах. Щоп’ятниці ми групах краще просто вивчати Слово Боже, а не кориз дияконами збираємося для обговорення церковстуватися якимись програмами чи курсами. Бо коли них питань, а також для вивчення Слова Божого. на групу приходить невіруюча людина, їй ці програми Диякони по черзі готують ці заняття. Звичайно, у не знайомі і малозрозумілі, а Біблія авторитетна завжнас не всі диякони мають талант вчителя, є і такі диди. якони… ну справжні диякони – ті, які мають гарний Я хочу, щоб всі брали участь у служінні, всі щось талант допомагати практично та бачити потребу робили незалежно від того, має сан чи ні. У нас, наприклад, є брат, служіння якого – організація похо- членів церкви. Звісно, ми розуміємо, що не кожен ронів. Краще від нього ніхто не зробить. Тільки зате- може вчити. Але готуються всі. Разом із тим і я готулефонуй, він, хоча має хорошу роботу, залишає все і юся щоразу. Потім ми разом обговорюємо прочийде допомагати. Ми його благословляємо, підтриму- тане і підготовлене. Я зрозумів, якщо цього не робити, служіння в церємо. Його служіння – це також проповідь для людей. кві буде слабким. У цьому і полягає духовне зростанЄ дуже багато людей, зацікавлених і відповідальних у ня служителів. Розумієте, немає адміністративних своїх служіннях. методів, щоб диякона змусити працювати. Єдине – це Якщо Ви проаналізуєте своє служіння за піклуватися про його духовний ріст, сприяти формуйого відповідальності. А це можливо тільки останні двадцять років, які Ваші відчуття ванню завдяки вивченню Слова Божого, спільним обговояк пресвітера? ренням праці, проблем, потреб, завдань. Іноді у нас По-різному відчуваю себе. (Замислився). Часто від- виникають і доволі гарячі дискусії щодо серйозних чуваю свою недосконалість і провину... Що недоробив богословських догм. чогось чи не так зробив. Можливо, замолоду я був занадто принциповим. Для мене не існувало людини, Чи є у Вашій церкві особливі традиції? а була мета. Вже згодом, коли я одружився, почав із У кожній церкві є свої традиції. У нас у середу людьми трохи працювати, вивчати Слово Боже, почав розуміти, що і на людей також треба звертати увагу. А було традиційне богослужіння: проповідь, молитще я, слава Богу, навчився людям довіряти. Якщо якусь ва, пісня. Приходило тридцять, п’ятдесят осіб. Ми з братами почали думати, що ж робити. Вирішили, що справу комусь доручив, то стараюся не перевіряти. кожен із дияконів по черзі вестиме зібрання. З одного боку, це мотивувало до служіння самих дияконів, Це допомагає? зібрання стали не схожими одне на одне. А з іншого Дуже допомагає. По-перше, людина має свободу. боку, люди почали активніше відвідувати молитовні Відчуває, що їй довіряють. Я розумію, що не завжди богослужіння. Ще ми змінили одну традицію: тепер виходить так, як хочеться мені чи тій людині. Не мож- у неділю на вечірньому богослужінні хор участі не на людей постійно контролювати, хоча мені іноді бере. Зібрання може провести якась родина, диякон дуже хочеться. Вже в кінці, по виконанні справи, ми зі своєю дільницею, група молоді, домашня група з аналізуємо зроблене. вивчення Біблії. При цьому брати і сестри відчувають, що вони потрібні в церкві. Мене звичайно, звиЧи є моменти у Вашому служінні, якими Ви нуватили в тому, що я руйную хор, однак, як показала практика, така зміна традицій допомогла нам залучипишаєтеся, тішитеся? ти до служіння та практичних справ якомога більше Я намагаюся уникати цього. Аналізуючи життя членів церкви.  відомих проповідників, людей і себе, я зрозумів, що пишатися дуже небезпечно. Звичайно, виникає задоБесіду вела Ліна БОРОДИНСЬКА

СВІЧНИК | 4, 2015

ЗАПИТАННЯ ПАСТОРУ

Чи може християнин висловлювати свою громадянську позицію? Чи допустимо озвучувати свою незгоду з того чи іншого питання? Чи він повинен стояти осторонь, аби не викликати спротиву з боку інших?

станнім часом думки стосовно цього вкрай поляризувалися. Пропоную звернутися до досвіду інших у цьому питанні, наприклад, Мартіна Німеллера (1892-1984). Це німецький лютеранський богослов, пастор євангелічної церкви, один із найвідоміших у Німеччині противників нацизму, який на початку симпатизував А. Гітлеру, однак пізніше перейшов у відкриту конфронтацію з ним, за що понад п'ять років провів у концтаборі Дахау. Про своє початкове мовчання стосовно безбожної нацистської політики він сказав: «Коли вони прийшли по соціалістів, я мовчав, – я не був соціалістом. Коли вони прийшли по профспілкових активістів, я мовчав, – я не був членом профспілки. Коли вони прийшли по євреїв, я мовчав, – я не був євреєм. Коли вони прийшли по мене, – вступитися вже нікому було за мене». Можливо, все це звучить досить глобально, тоді дещо спрощу. Чи мають сьогодні батьки-християни виступати проти нав’язування нашим дітям у школах «нормальності» альтернативної статевої орієнтації? Чи маємо ми сказати своє слово, коли біблійні принципи виховання висміюють шкільні психологи? Чи можемо ми на «чорне» казати «біле» лише тому, що так прийнято! Сьогодні все менше вітають із Різдвом Христовим, а просто зі святами. Це не випадковість, це план із витіснення всього Божого, Христового із нашого побуту. Коли зруйновані духовні підвалини, тоді з людиною можна зробити все що завгодно, бо немає жодної моральної відповідальності. Біблія закликає нас не мовчати перед беззаконними незалежно від того, чи вони наші сусіди, чи можновладці! Саме за свою неможливість мовчати був обезголовленим Іван Христитель! Бог застеріг не мовчати про беззаконня грішника, в іншому випадку Він запитає з того, хто промовчав (Єз. 33:8). Обов’язок Церкви – навчати християнських вчителів, медсестер, бізнесменів, банкірів, працівників не соромитися своїх пере-

конань, не боятися вийти з власних «окопів», щоби дати можливість дізнатися людям, що не всі куплені сумнівними цінностями аморальної та безбожної культури. Ми не маємо забути, що Христос сказав про нас: «Ви – світло для світу! Ви – сіль землі» (Мт. 5:13-14). Світло видно здалеку, сіль дає смак та зберігає від розкладання. Наші «світлість та солоність» покликані передусім не моралізувати суспільство, а вказати на Того, Хто може його змінити! Жодні наші перемоги в політиці, суспільній думці, освіті, мистецтві не матимуть значення, якщо ми не вкажемо світові на його потребу в Христі Розіп’ятому, Єдиному, Хто може радикально змінити цей світ! Порядність без Христа в результаті матиме таку саму участь, як і відверта безбожність та аморальність! Тому ми не маємо закриватися від стосунків із людьми світу цього. Можна припуститися фатальної помилки, повіривши, що наше покликання – це уособлене освячення. І нерідко церква приймає цю точку зору, яку непомітно принесли в її внутрішнє коло богоборчі функціонери з єдиною метою – послабити вплив церкви на суспільство! Епоха Просвітництва привела до людиноцентризму (гуманізму) та раціоналізму (піднесення розуму людини), коли з науки був викреслений Бог, а на панівне місце поставлений розум людини. Таким чином відбулася заміна об’єкта поклоніння – замість Творця стали поклонятися творінню! Наше покликання як громадян Небесного Граду – відстоювати цінності нашого «громадянства». Це можна зробити лише тоді, коли ми матимемо дотик до суспільства, коли наші цінності базуватимуться на Писанні і ми не боятимемося та не соромитимемося піднімати голос на захист Божих позицій у сім’ях, навчальних закладах, на роботі, коли ми не будемо байдужими!  Андрій КОРНІЙЧУК, пастор церкви «Благодать», м. Рівне 4, 2015 | СВІЧНИК

ВІДДІЛ ДИТЯЧОГО СЛУЖІННЯ

КОНФЕРЕНЦІЯ ДЛЯ ДИТЯЧИХ СЛУЖИТЕЛІВ

Дитячий вік – вік особливий. У цей час дитина активно пізнає світ, вчиться жити людиною поміж людей. У цьому віці важливо прищепити їй християнські цінності й навчити любити Бога. Ще в давнину мудрий цар Соломон сказав: «Привчай юнака до дороги його, і він, як постаріється, не уступиться з неї» (Пр. 22:6). На допомогу родинам у цій важливій справі приходять посвячені брати і сестри різних церков – вчителі недільних шкіл, лідери клубів «Майбутнє», працівники дитячих християнських таборів. Для них 26 вересня 2015 року обласний відділ дитячого служіння Рівненської області провів конференцію, метою якої були підбадьорення та практичні поради, як краще організувати служіння. Участь у заході взяли 200 братів і сестер нашої області.

ісля молитви, якою розпочалася конференція, родина Святослава й Тамари Доброчинських (Перша рівненська церква) навчила нових християнських пісень, які можна використати на зустрічах із дітьми. З проповіддю Слова Божого звернувся до присутніх пастор церкви «Преображення» м. Рівного Олександр Гаврилюк. Він повів мову про особисті близькі стосунки з Христом, без яких наше життя та служіння не матиме сенсу й перемоги. Бажання постійно пізнавати Бога, беззаперечний послух Його голосу, щедрість на благословення й прагнення приводити людей до Спасителя – ось ознаки присутності Ісуса Христа в нашому житті, які виділив у проповіді брат Олександр. Змусили замислитися й переоцінити своє служіння слова керівника відділу дитячого служіння Рівненської області Олександра Ярмушка. Він акцентував увагу на часі, в якому ми живемо. А час цей доволі непростий: є багато спокус, перешкод і труднощів. Тому ми повинні чути голос Бога, виконувати якісно роботу, яку Він нам доручив, й оберігати власне серце та служіння від впливу світу.

СВІЧНИК | 4, 2015

Ці слова були співзвучні з тими думками, які не полишають мене упродовж останнього часу, відколи познайомилася на сторінках художньої літератури зі служінням моїх ровесниць. Кілька десятиліть тому, в часи тоталітарного комуністичного режиму, вони займалися тією ж справою, якою займаюся сьогодні я, – навчали дітей у недільній школі, проте при цьому ризикували життям і свободою, часто проводячи найкращі молоді роки в переслідуваннях та в’язницях. Але вони не залишали довіреного Господом служіння. Це спонукає нас працювати натхненніше з великою вдячністю Богу за той час, який маємо. Олена Медведєва, Ольга Мирончук, Іванна Дубенчук ділилися досвідом та давали практичні поради, як зробити служіння цікавим, аби діти з радістю приходили до церкви. Звісно, звучало багато цінної інформації, як ефективніше проводити уроки. Проте найголовніше – любити дітей, жити їхнім життям, переживати й молитися за них. Кожен дитячий служитель повинен стати справжнім другом для дітей, помістити їх у своє серце, наслідуючи Христа, Який так глибоко полюбив і так близько прийняв кожного з нас. Тетяна Пузиченко вела мову про співпрацю дитячих служителів із церквою. Адже мета нашої роботи з дітьми є співзвучною з дорученням Христа Церкві – іти, навчати й спасати інших. Тому важливо, аби не лише вчителі, але й усі члени Тіла Христового молилися й переживали за дітей і підлітків, з якими працюємо. Наостанок Галина Чайка (м. Млинів) та Жанна Парфеса (м. Кузнецовськ) ділилися своїми ідеями, іграми та наочністю, які використовують на уроках, аби викладати Божі істини цікаво та доступно. Нехай Господь благословить кожного дитячого служителя мудро й плідно працювати, щоб посіяти в юних душах зерна Правди!  Юлія БЕРЕЗА, кореспондент «Свічника»

ПОДІЇ

ПОТРІЙНЕ СВЯТО ЦЕРКВИ ЄХБ У СМТ КВАСИЛІВ 8 листопада 2015 року церква ЄХБ смт Квасилів відзначила три події: 20-річчя церкви, 15-річчя зведення Дому молитви та Свято жнив. Молитву подяки за хліб фізичний та духовний звершили пастор Квасилівської церкви Володимир Чекеренда та заступник голови об’єднання ООЦ ЄХБ Григорій Бортманський. Аби згадати важливі церковні віхи, пастор помісної церкви Віталій Вербицький зачитав реферат, в якому йшлося про історію громади.

а урочисте богослужіння до церкви завітало чимало гостей, кожен з яких мав можливість привітати громаду. Зокрема, пастор Колоденської церкви Ілля Корнійчук побажав, щоби жертва вдячності Богові була Йому угодна. Пастор церкви с. М’ятин Федір Вітрук наголосив, щоб церква трималася науки, яка побудована на Жертві Ісуса Христа, і щоб однодушно стояла за євангельську віру. Сергій Мороховський, пастор дочірньої церкви «Преображення», що у м. Здолбунові-2, згадував, що його особисте духовне народження також відбулося 20 років тому і він вдячний Богові, що народився саме в цій церкві. Брат закликав мати правильне ставлення до Бога, один до одного та до невіруючих людей. На закінчення своєї промови проповідник зазначив: «Церква – Наречена Ісуса Христа – повинна жити так, щоб Його серце раділо, а Ім’я прославлялося!» Юрій Супільняк,

пастор дочірньої церкви с. Глинськ, підкреслив, що їхня церква (22 члени) приїхала цього дня у Квасилів, як до батьків. У подарунок привезли натхненний спів та змістовні вірші. Також на святі були присутні представники місцевої влади: Микола Жильчук, Анатолій Котовський та голова селищної ради Степан Горбатюк, який подарував квіти з побажанням, аби церква процвітала та сіяла добре насіння. Заключне слово виголосив заступник голови ЄХБ Григорій Бортманський, розпочавши із запитання «Чому ми робимо те, що робимо?» Далі брат розвинув тему: «Чому 20 років тому хтось ішов у Квасилів, щоб розширити Царство Боже? Апостол Павло у Посланні до коринтян показує чотири речі, чому він це робив: «...мавши за милосердям Божим таке служіння...» (2 Кор. 4:1); «...мавши того ж духа віри...» (2 Кор. 4:13); «...відаючи страх Господній...» (2 Кор. 5:11); «бо Христова любов спонукує нас...» (2 Кор. 5:14)». На кожному святі є гарна традиція – дарувати подарунки. Не винятком стало і це свято: від імені Обласного об’єднання ЄХБ на згадку було вручено Симфонію з ключем до єврейських та грецьких слів.  Олена ЧЕКЕРЕНДА, церква «Відродження», м. Рівне

ОСВЯЧЕННЯ ДОМУ МОЛИТВИ У с. ВИСОЦЬК 29 листопада 2015 року в церкві с. Висоцьк, що в Дубровицькому районі, відбулося освячення Дому молитви. Святкове зібрання розпочалося з привітання пастора Петра Наумця, після чого церква об’єдналася у натхненному співі відомого псалму «Люблю Твій, Боже, дім». лова привітання і благословення виголосив заступник голови ООЦ ЄХБ Михайло Ільюк. Увагу слухачів він зосередив на тому, що Бог наш – дивний, і Своїх дітей дивує Своїми чудесами. «Господня милість і благодать виявилися і в побудові цього Молитовного дому, – зауважив брат Михайло, – адже він був споруджений за дуже короткий термін». Молитву освячення звершували заступники ООЦ ЄХБ Михайло Ільюк, Григорій Бортманський та пастори церков Дубровицького району: Павло Фурсович (с. Орв’яни-ця), Павло Остапович (с. Залужжя) – та пастор Дубровицької церкви Петро Наумець. Від Обласного об’єднання церква отримала в подарунок Біблію великого формату. Потім Петро Павлович розповів коротку історію утворення церкви в с. Висоцьк, показав щоденник, який веде вже багато років, де записані всі дати євангелізаційних зібрань. Церква почула багато вітань і слів благословення на свою адресу і від гостей з церков Орв’яниці, Удрицька, Залужжя, Зарічного та Дубровиці. Особливим гостем на цьому зібранні був представник Біблійної місії – брат Дмитро Гусак. Він подарував фотоапарат, щоби церква могла фіксувати різні події життя громади, та годинник. Диякон церкви «Гефсиманія» м. Здолбунів Олексій Рижук поділився свідченням, як Бог воскресив його після важкої хвороби. Заключну проповідь виголосив заступник голови ООЦ, пастор церкви м. Березне Григорій Бортманський. Зачитавши кілька текстів, він зауважив що Ісус Христос, прийшовши на землю, приніс спокій, і сьогодні Він закликає людей прийти до Нього з вірою (Мт. 11:28-29), щоб отримати цей спокій у такому бурхливому світі. Свято закінчилося невимушеним спілкуванням за смачним обідом, який з любов’ю приготували сестри і брати місцевої церкви.  Оксана КОСТЮКЕВИЧ, церква м. Дубровиця

4, 2015 | СВІЧНИК

ДІЛО ВІРИ І

Недільна школа. 1933 р.

ЮВІЛЕЇ

11 жовтня 2015 року церква євангельських християн-баптистів у м. Костополі відзначила 90-літній ювілей. Урочисте богослужіння відбувалося у супроводі чудесного об’єднаного хору церкви, який тішив присутніх не лише піднесеним співом, але й вишуканим виглядом. Це був справжній вінок вишиванок.

а допомогою стендів із фотографіями, показу слайдів і розповіді про минуле церкви служителі намагалися продемонструвати присутнім головні віхи історії громади, особливості її діяльності у складні періоди життя, а також благословення, якими Бог обдаровував віруючих. Навіть склад учасників святкової програми безмовно нагадував присутнім про плинність часу і про те, що для церкви життєво важливо передавати віру попередників майбутнім поколінням. Серед наймолодших учасників богослужіння була Віта Андрощук – праправнучка Остапа Мельника, одного з перших віруючих на Костопільщині. Давні євангельські корені мають нащадки Ковальчуків, Никончуків, Козлюків, Приданюків, Трофимчуків, Кожушків, Мельників та ін. Свої імена, а також імена своїх предків, що були членами Костопільської церкви, віруючі можуть знайти у книзі «З думкою про майбутнє», присвяченій історії церкви ЄХБ в м. Костополі. Цю книгу громада підготувала і видала з нагоди свого ювілею. Та, безсумнівно, найважливішим є те, що імена усіх своїх вірних Бог записує у вічній книзі життя, Він знає серце кожного і пам’ятає усіх без винятку, навіть тих, кого забули люди. Привітати Костопільську церкву приїхали пастори з різних церков: Олександр Васильович Котяй із Олександр Васильович Котяй

СВІЧНИК | 4, 2015

Церква євангельських християн у м. Костополі. 1939 р.

церкви «Слово життя» м. Костополя, Павло Васильович Фурсович із церкви ЄХБ с. Орв’яниця, Олександр Андрійович Ярмушко з Першої церкви ЄХБ м. Рівного, Іван Іванович Мельничук із церкви ЄХБ с. Ситне Радивилівського району, Леонтій Петрович Прохор, пресвітер церкви ХВЄ м. Костополя і заступник старшого пресвітера ОЦ ХВЄ Рівненської області. Особливі слова побажання присутні отримали від Василя Захаровича Басараби, голови Рівненського ООЦ ЄХБ, який залишив на згадку про цю знаменну подію слова з Біблії: «Ми дякуємо Богові завжди за всіх вас, згадуючи вас у наших молитвах. Ми згадуємо безперестанку про ваше діло віри, і про працю любови, і про терпіння надії на Господа нашого Ісуса Христа, перед Богом і Отцем нашим…» Пресвітер відзначив, що церква святкує не лише 90-ліття пройденого шляху, а передусім своє сьогодення, бо саме воно є свідченням Божої вірності Своїм словам. Зважаючи на те, що одним із пріоритетів громади є навчання, в тому числі духовне, В. З. Басараба від імені обласного об’єднання подарував церкві Біблійну симфонію з ключем до єврейських і грецьких слів. Заступник голови ВСО ЄХБ Сергій Вікторович Мороз запевнив присутніх, що уся історія церкви переконує нас у тому, що Бог завжди до людей більше милостивий, аніж справедливий, і єдине, чим людина може відповісти Йому на це, – вдячне серце. Пам’ятна дошка про відзначення церквою 90-ліття, подарована від імені ВСО ЄХБ, надихатиме віруючих словами: «Цінуємо Вашу любов до Бога. Відзначаємо вірність Божому Слову і покликанню до служіння. Дякуємо за спільну працю з церквами нашого Братства. Зичимо рясного благословення на подальше життя і служіння в Христі Ісусі». Вітали церкву і представники влади: мер міста Євгеній Олексійович Денисюк та секретар міської ради

ПРАЦЯ ЛЮБОВІ Гурток молоді. Початок 30-х років ХХ ст.

Ніна Тимофіївна Бреус, а також голова районної державної адміністрації Олександр Адамович Середа. Гості прийшли з подарунками і вітальними словами. «Дякую, що ви молитеся за нас усіх. Це надихає нас бути відповідальними і робити корисне для людей», – звернувся до церкви О.А.Середа. Нагадаємо читачам, що церква ЄХБ у м. Костополі, яка почала відлік своєї історії 1925 року, пережила час утвердження у міжвоєнному двадцятилітті та переслідування у період атеїзації радянського режиму. Сьогодні це одна із найчисельніших громад ЄХБ на Рівненщині, яка нараховує понад 400 членів. Опікується віруючими три пастори – Андрій Васильович Ярмушко, Віктор Володимирович Козлюк та Павло Іванович Матвійчук. На початку 90-х років ХХ ст. громада збудувала Дім молитви, який зайняв перше місце у конкурсі на кращі будинки та комплекси житлово-цивільного та промислового призначення у 1996 р. Сьогодні церква євангельських християн-баптистів у м. Костополі старанно береже набуті в минулому досягнення і відкриває нові види служіння. Музично-пісенні традиції церкви розвивають основний, молодіжний та дитячий хори, а також духовий оркестр, заснований на початку 2000-х років. Недільна школа сьогодні нараховує понад 100 учнів, а літній денний табір збирає понад 300 дітей. У Костопільській церкві ЄХБ навчання ведеться як для дітей, так і для дорослих. Кожен диякон церкви на своїй дільниці у домашній групі проводить заняття з вивчення Біблії, спеціальні групи для вивчення Слова Божого має також молодь. Окрім внутрішньоцерковної діяльності, спрямованої на духовний розвиток віруючих, громада займається місіонерським та соціальним служінням. З Божого благословення і завдяки місіонерській праці служителів Костопільської церкви були засновані

Хор церви ЄХБ м. Костополя. 1960 р.

нові церкви у Мирному (1996 р.), Моквині (1996 р.), Костополі (2014 р.). Служителі Костопільської церкви проводять літні дитячі та підліткові табори, спортивні акції у місті, займаються з вихованцями санаторної школи, читають лекції у навчальних закладах із метою превентивного виховання, працюють із дітьми у сусідніх селах: Піскові, Мирному, Моквині, Данчимості, Борщівці, Мащі, Великій Любаші, Соломці. 2008 року церква ЄХБ в Костополі зініціювала роботу з людьми, що страждають від алкоголізму, наркоманії та ігроманії. З цією метою було відкрито Духовно-доброчинний центр, який розташовується у с. Мирному. Програму реабілітації залежних проводять як євангельські християни-баптисти, так і фахівці відповідних галузей. Церква євангельських християн-баптистів у м. Костополі вбачає своє призначення у впровадженні духовних цінностей, християнської моралі у суспільстві, проповіді біблійних принципів любові, миру, взаємодопомоги та справедливості; вияві безкорисливої турботи до знедолених, убогих, хворих та незахищених верств населення. Церква прагне спрямовувати на людей добро і любов, які проголошував Своїм життям Ісус Христос. Саме про це нагадують слова, написані на камені перед центральним входом у Дім молитви: «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним Словом Божим!» (Лк. 4:4); «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!» (Мт. 11:28).  Ліна БОРОДИНСЬКА, кореспондент «Свічника»

Сергій Вікторович Мороз

4, 2015 | СВІЧНИК

ВІДДІЛ ЖІНОЧОГО СЛУЖІННЯ

ЗМІЦНЯЙ СВОЇ СИЛИ 28 листопада в приміщенні рівненської церкви «Відродження» відбулася щорічна обласна жіноча конференція, головна тема якої – «Зміцняй свої сили». На захід зібралося близько 250 сестер із 58 церков області. Жіночий комітет організував конференцію так, щоб сестри мали поживу для духа, душі і заодно відпочили тілом. Усіх прибулих зустрічали подарунками – книгами і закладками до них із текстом із Псалму 34:9: «Скуштуйте й побачте, який добрий Господь…»

ривітання лунали з усіх куточків залу. Дивлячись на це єднання, серце раділо, що любов є окрасою християнства, адже саме вона підіймає працівників для Христа і підтримує їх у добрих справах. Вітаючи присутніх із відкриттям конференції, до сестер звернувся пастор церкви «Відродження» Володимир Нестерук. Він наголосив, що всі присутні в залі – це вибрані Богом люди, тому що вони люблять сидіти у ніг Христа і вчитися від Нього. Продовжуючи свою думку, Володимир Васильович додав: «Ми живемо в особливий час – час, коли потрібно завершувати працю для Господа, бо ниви вже пополовіли і ось-ось почнуться жнива. Тому нам усім потрібно обновлятися Господньою силою, щоб служити людям. Господь не запитає у нас про те,

СВІЧНИК | 4, 2015

що ми не можемо зробити, але запитає за все те, що ми могли зробити, однак не зробили». Далі брат поставив кілька запитань, які спонукали сестер проаналізувати власне християнство: «Чи завжди наша відмова допомогти іншим дійсно пов’язана з важким матеріальним становищем? Чи це лише маска, за якою ховається наш егоїзм? Згадайте бідну вдову, що віддала дві лепти – усе, що мала, увесь свій прожиток, або жінку із Сарепти, котра останній шматок хліба принесла Божому пророку й очікувала після цього своєї і синової смерті з голоду. Хіба Господь не віддячив їй за цю жертовність? «Дзбанок муки не скінчився, і не забракло в горняті олії…» (1 Цар. 17:16). Багато жінок є прикрасою Біблії, – продовжив Володимир Васильович, – тому їхній приклад нехай спонукує нас сьогодні відповідати на потреби людей, коли ми бачимо їх». Після загальної молитви і співу сестри жіночого комітету: Світлана Седикіна, Ірина Доброчинська, Таїсія Воронюк та Марія Корнійчук – теж поділилися своїми роздумами щодо цієї теми. Зокрема, вони звернули увагу на те, для чого ми зміцняємо свої духовні сили. Звичайно ж, відповідь очевидна – для боротьби! «Бо ми не маємо боротьби проти крові та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби» (Еф. 6:12). Ворог душ у ці останні часи працює безу-

пинно, сіючи між людьми страх, ворожнечу, ненависть. Отже, перед нами – запекла духовна боротьба, для якої потрібне відповідне спорядження. Намагаючись порушити моральні, економічні, політичні та інші твердині людей, ворог душ людських зазіхнув і на твердині Церкви. Прийдуть спокуси, «з’являться христи неправдиві і неправдиві пророки» (Мр. 13:22), «любов багатьох охолоне» (Мт. 24:12) – і це не весь перелік, що використовує диявол у боротьбі проти вибраних, щоб підірвати їхні духовні сили. Тож для того щоб щоденно зміцняти свої сили, насамперед потрібна правильна духовна їжа – читання Слова Божого (Ів. 6:48); правильне духовне життя (1 Сол. 4:3); правильне спілкування (Ів.17:11); правильне душеопікунство (Як. 5:20). У ході конференції сестри мали час, аби поділитися досвідом своєї праці, разом помолитися. Сестри свідчили, що після таких конференцій відновлюються духовні сили і виникає бажання ще з більшою ревністю служити Господу. Єдине, що засмутило їх, – це те, що подібні обласні конференції відбуваються лише один раз на рік. 

Світлана СЕДИКІНА, Перша рівненська церква

ЦІКАВО ЗНАТИ

ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА: ПРИРОДНЕ ПРАВО «Верховна Рада України від імені українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію – Основний Закон України» (Конституція України, преамбула).

оняття, що кожна людина від народження наділена природно притаманними їй невід’ємними правами, лягло в основу так званої теорії природного права. Відповідно до цієї теорії, фундаментом усякої справедливої законодавчої системи є об’єктивний (тобто такий, що не залежить від нашого знання чи розуміння) моральний закон, який відображає добрий характер Творця. Оскільки Бог є абсолютним та незмінним, моральний закон також має абсолютний та незмінний характер. Суспільство не створює морального закону, воно відкриває його, подібно до об’єктивно існуючих законів природи. Закони ж суспільства є вторинними стосовно до цього абсолютного морального закону. Вони є його окремими додатками, які забезпечують дотримання принципу справедливості у різних конкретних формах суспільних стосунків. Основні права дані людині Богом, а тому є невід’ємними. Якою ж є роль уряду у встановленні та забезпеченні існування правового суспільства? Вона полягає у забезпеченні виконання цих невід’ємних прав.

Людина, сім’я та церква виникли раніше ніж держава та уряд, а тому мають пріоритетність із правової точки зору. І, по-перше, держава не владна над тими правами, які від початку були дані людині її Творцем. Ці права є невід’ємними – ні держава, ні її уряд не наділяли людину ними, отже, і не мають права їх ані відміняти, ані змінювати, регламентувати, оскаржувати чи обмежувати. Навпаки, призначенням керівних структур є забезпечення та захист невід’ємних прав своїх громадян. У цьому – основа побудови громадянського суспільства згідно з задумом Творця. Невід’ємними є усі ті права, якими людина наділена від початку світу – задовго до появи будьяких урядів. До таких, зокрема, належать право на життя, на волю, на сім’ю, на щастя, на працю, на власність, на товарообмін, на отримання вигоди, на самозахист, на віросповідання, на богослужіння, на світогляд, на власну думку, та свободу зібрань, на об’єднання, на пересування та на достойне життя. Бог стоїть над суспільством. Його влада – вічна, безкінечна та незмінна. Політик же займає свою посаду лише на певний визначений час та виконує свої посадові обов’язки тимчасово. Він –

«Божий слуга, що карає тих, хто робить зло» (Рим. 13:5). Наскільки добре він це робить, визначається тим, чи виконує він Божу волю, захищаючи невід’ємні права громадян, чи, навпаки, наживається на співгромадянах, зловживаючи своїм становищем та утискаючи їх права. З тексту преамбули Конституції України видно, що Верховна Рада, приймаючи Основний Закон, усвідомлювала свою відповідальність перед Богом. Для багатьох людей сучасності виникає запитання: «Яким чином факт визнання Бога може впливати на офіційне розуміння природного права як істотної складової конституційного права при звершенні конституційного судочинства?» Для відповіді на нього у наступному розділі звернемося до загальноправових принципів, які застосовуються при здійсненні конституційного судочинства у країнах західної демократії.  Для написання статті з дозволу автора використані матеріали книги Сергія Головіна «Біблія та політика. Підвалини громадянського суспільства».Ця стаття написана у рамках проекту «Правове навчання населення та розвиток громадянського суспільства», що реалізується в межах проекту «Українська регіональна платформа громадських ініціатив» за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цієї статті є одноособовою відповідальністю ГО «Кримська діаспора Рівненщини» і за жодних обставин не може вважатись як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

4, 2015 | СВІЧНИК

ПОДІЇ

ВІТАЄМО З РУКОПОКЛАДЕННЯМ! на пасторське служіння МАКСИМА ЖИЛІНА

Урочисте богослужіння з цієї нагоди відбулося 25 жовтня 2015 року в рівненській церкві «Життя». Рукопокладення звершили заступник голови ВСЦ ЄХБ В’ячеслав Нестерук, пастори церкви «Благодать» Андрій Корнійчук та помісної церкви – Руслан Фомічов.

Вітаємо брата і бажаємо Божого милосердя і Господнього благословення. «Нехай Господь поблагословить тебе, і нехай Він тебе стереже! Нехай Господь засяє на тебе лицем Своїм, і нехай буде милостивий до тебе! Нехай Господь зверне на тебе лице Своє, і нехай дасть тобі мир!» (Числ. 6:24-26).

ВІТАЄМО!

З 70-РІЧЧЯМ

пастора церкви с. Городище Березнівського району

ПАВЛА ШЕВЧУКА

З 60-РІЧЧЯМ

пастора Першої рівненської церкви

МИКОЛУ ГАВРИЛЮКА

Дорогі брати! Нехай Господь наповнює Ваші серця радістю, миром і любов’ю, нехай благословить Вас Своїми щедротами і оберігає від зла, щоби «радість ваша була досконала». Довгих та щасливих Вам років життя. «Господь стерегтиме тебе від усякого зла; стерегтиме Він душу твою» (Пс. 120:7). ШАНОВНІ ЧИТАЧІ «СВІЧНИКА»!

Щиро дякуємо Вам за Ваші відгуки, запитання і побажання, які надходять до редакції. Надсилайте і надалі свої листи, зауваження та свідчення. Діліться особистими враженнями, думками та досвідом. Лише завдяки спільним зусиллям ми зможемо зробити наш журнал цікавішим. Наша адреса: редакція «Свічника», вул. Дворецька, 41, м. Рівне 33001 Електронна пошта: shevchuk_luda@mail.ru, адреса в Інтернеті: www.baptist.rv.ua Тел. (0362) 26-20-65; 63-34-11 Тема наступного числа журналу: «Сила слова». 42

СВІЧНИК | 4, 2015

ОСВЯЧЕННЯ ДОМУ МОЛИТВИ У с. ВИСОЦЬК

ПОТРІЙНЕ СВЯТО ЦЕРКВИ ЄХБ У СМТ КВАСИЛІВ

Ярмушко Андрій Васильович

Козлюк Віктор Володимирович

Матвійчук Павло Іванович

90-РІЧЧЯ

КОСТОПІЛЬСЬКОЇ ЦЕРКВИ