Естафета віри by SVICHADO

Титул оригіналу: Łańcuch wiary. УДК 82-3 ББК 84 (4 ПОЛ) С 86

З польської переклав о. Олег Кривобочок ТІ

С 86

Естафета віри / Анна Стретович-Гарболінська ; з пол. пер. О. Кривобочок. – Львів : Свічадо, 2014. – 128 с. ISBN 978-966-395-733-3 До уваги читача – цікаві особисті спогади авторки, поєднані з описом долей звичайних радянських родин від часів Жовтневої революції аж до перебудови. Анна Стретович-Гарболінська вміло поєднує власні спомини з радянського минулого з проникливою рефлексією над сучасністю, пошану до свідків віри комуністичних часів із власним свідченням духовних пошуків. УДК 82-3 ББК 84 (4 ПОЛ)

ISBN 978-966-395-733-3

Моїм онукам Миколі та Андрію з побажаннями, щоб вони взяли в життя віру, яку я отримала від своєї бабці, і щоб ділилися нею з іншими.

Вступ З Анною Стретович-Гарболінською (20.03.1937 – 06.10.2010) я познайомився у липні 2004 року в Києві, де проводив реколекції в монастирі кармеліток. Вона, як близька товаришка кармеліток, отримала дозвіл від настоятельки бути присутньою на конференціях. Також вона була моїм провідником столицею України. Анна, яка добре знала й любила Київ, показувала мені не тільки відомі туристичні місця, а й незнані цікаві завулки. Коли я прибув до Києва наступного разу, то ми поїхали у Биківнянський ліс, де сталінський режим замордував 150000 людей, і до Бабиного Яру, де нацисти й комуністи замордували 70000 євреїв й людей інших національностей. Так розпочалася наша дружба, яка тривала аж до її смерти. Чи пані не думала записати свої спогади?

Коли я приїжджав до Києва, то багато разів розмовляв з пані Анною про часи комунізму. Зокрема, про щоденне життя в Радянському Союзі, голод в Україні, релігійні переслідування, війну з німцями, про її родину, особливо про маму і бабцю, про її навчання у Київському медичному інституті, працю лікаря-психіятра в обласних психіятричних клініках Миколаєва, Херсона й Києва. Моя співрозмовниця була доброзичливою, з почуттям гумору, і жахливі спомини з радянських часів супроводжувала анекдотами й гумористичними розповідями. Це не були дешеві жарти, а символічна розповідь про страхітне минуле. Як для багатьох людей, так і для пані Анни гумор 7

був способом відокремитися від власного страждання, страху й гніву, спричинених наглістю й насиллям комуністичної влади. Якось я запитав свою співрозмовницю, чи не могла би вона записати свій досвід. І почув у відповідь, що якось сповідник порадив їй записувати свої переживання. За його порадою вона вже написала кілька десятків сторінок споминів, але нікому їх ще не показувала. Коли я почав переглядати описане нею пережите, то вже з перших сторінок зрозумів, що ці спомини містять не тільки важливі й цікаві факти з минулого, а й вирізняються дуже цікавою літературною формою. Тому порадив пані Анні не зупинятися, а писати далі. Так з’явилася книжка «Естафета віри», яку пропоную читачам. Спочатку пані Анна підготувала польську версію, яка вийшла друком 2006 року в Кракові, а потім російську версію, яка не була надрукована. Після цього пані Анна не хотіла повертатися до цієї теми. Праця над книжкою забрала в неї багато сил та енергії. Це було повернення до старих ран, які трошки загоїлися, але давали про себе знати. Відмовлялась продовжувати працю, повторюючи за Матір’ю Терезою з Калькутти: «Я і мій досвід не важливі». За власною ініціятивою пані Анна перекладала мої книжки російською мовою. Завжди просила моєї згоди, коли розпочинала перекладати наступну книжку. Переклад моїх книжок – її власна ініціятива. Сама вибирала, які книжки перекладати. Брала до уваги не тільки свої зацікавлення, але й потреби читачів. Переклала десять книжок. Їх видало в Києві видавництво «Кайрос», у Новосибірську – єзуїти і в Мінську – видавництво «Pro Vita». Вдячність і біль

«Естафета віри» – це особистий досвід. Свої спогади пані Анна писала в молитовному зосередженні й тиші. А 14 серпня 2004 року, через кілька тижнів після нашої першої зустрічі, зазначила в листі: «Все, що написала, складаю до стіп Ісуса. Благаю Його прийняти моє свідчення на славу Пресвятої Тройці й прославлення Всемогут8

нього Бога. Кожного дня, записуючи свої спогади, я ходила на богослужіння до костелу св. Олександра. Там мене мало хто знає, тож уникала зайвих розмов. Коли писала книжку, то відчувала велику потребу тиші, усамітнення і мовчання. Перед Святими Дарами дякувала Богові за кожний день праці й просила Ісуса прийняти її як знак моєї любови до Нього… Після Євхаристії довго молилася на колінах, дякувала, жертвувала, мовчала, робила це сердечно, зі сльозами радости». Але радісна вдячність після закінчення праці – це не єдині почуття, які супроводжували пані Анну СтретовичГарболінську. Були також біль і страждання. Пише про це в листі 29 вересня 2005 року: «Саме закінчила російську версію «Естафети віри». Повільно перечитала всю книжку. І довго перебувала в стані заніміння. Не могла порухати ні рукою, ні пальцем. Усе ще чула зойки, свистіння снарядів, запах степу, гарячого вітру. Я не тільки написала книжку, але все це знову пережила. І далі переживаю… Апостол Павло добре радить – не розгрібати свого минулого. А Ісус ясно говорить, що, поклавши руки на плуг, не можна озиратися назад (див. Лк. 9, 62), а йти за Ісусом послідовно, чинити добрі вчинки, служити Богові й людям у щоденному житті. Я це сприймаю саме так. Але знаю, що, даючи свідчення про своє болісне минуле, людина таким чином служить Богові». Країна Рад як один великий концентраційний табір

Згадуючи часи комуністичного панування на теренах, зайнятих Радянським Союзом, ми часто звертаємо увагу передовсім на мільйони людей, осуджених за різні ідеологічні переконання на багато років каторги в таборах і тюрмах. Існування таборів примусових робіт, описаних Олександром Солженіциним в «Архіпелагу ГУЛАГу» або в бездоганному творі «ГУЛАГ» Анни Апплебаум, виявляють жахливу тоталітарну систему та її зневагу до простого людського життя. В ім’я примарного колективного добра і світлого майбутнього людства в тюрмах і таборах замордували мільйони невинних людей. А десятки міль9

йонів померли з голоду або були вигнані з рідних земель і переселені на території, непридатні для життя. Аналогічне простежувалось в усіх країнах, які потрапили під владу комуністів. Політика була злочинною, свідомою й плановою, завдяки чому мав бути побудований комуністичний рай. Ефекти були протилежними – виникло справжнє людське пекло. У цьому нас може переконати «Чорна книга комунізму» (Стефан Куртуа, Микола Верт, Жан-Людовик Панне, Анджей Пачковскі, Карел Бартошек, Жан-Людовик Марголен. Чорна книга комунізму. Злочини, терор, репресії / Пер. з франц. М.: Три сторіччя історії, 1999). Простежуючи долі ув’язнених, не можна забувати й про звичайних громадян Радянського Союзу, які, хоч і не перебували в зоні, огородженій колючим дротом, але жили в нелюдських умовах. Увесь Радянський Союз, як зазначають Солженіцин і Апплебаум, був єдиним великим табором, у якому життя кожного громадянина (приватне, сімейне, професійне й суспільне) було під всебічним контролем. Мітичний образ Океанії Джорджа Орвелла в романі «1984 рік» детально описує щоденний спосіб життя в Радянському Союзі та в багатьох інших комуністичних країнах. Звучить парадоксально, але «зеки» в таборах були у ліпшій ситуації, бо їм уже не треба було побоюватися арештів. Хоча їм загрожувало продовження терміну ув’язнення або багатотижневе перебування в карцері, що було рівнозначне смертному вироку. Звичайним громадянам, які були на свободі, завжди в очі зазирав страх перед арештом. Повсякденне страхіття часів Радянського Союзу добре описали Йосиф Бродський (поет, лавреат Нобелівської премії) в есе «Півтори кімнати» та Михайло Булгаков у романі «Майстер і Маргарита». Авторці цієї книжки «Естафета віри» вдалося (також завдяки сімейним традиціям) вдало поєднати у порівняно стислому тексті свої спогади з описом долей звичайних радянських родин від часів Жовтневої революції аж до перебудови. 10

Віра в часи погорди до релігії

Книжка «Естафета віри» – це не тільки повернення до трагічних подій з історії комунізму, а передовсім покірне й палке свідчення великої віри бабці Авторки, її мами і її самої. Радянські комуністи ставилися з презирством до релігійних людей і прищеплювали це презирство молодому поколінню. Це яскраво демонструє Солженіцин у короткому оповідання «Пасхальна хресна хода». В оповіданні відображені достовірні факти. Перед однією з нечисленних чинних церков, де відбуваються Пасхальні обряди, зібралася група комсомольців. Перелякані віруючі: «Межі кримінального кодексу ще не перейдено. А безкровний розбій, а душевні образи – у цих губах, зігнутих по-блатному, в цинічних розмовах, у реготі, в плюванні на відстані двох кроків від Христових Страстей. У цьому переможно-презирливому вигляді сопляки прийшли подивитися, як їхні діди повторюють обряди пращурів». Солженіцин закінчує розповідь драматичним тоном: «І що буде з цього покоління... Чого доброго ми очікуємо від свого майбутнього? Воістину, колись повернуться і розтопчуть нас усіх! І тих, хто послав їх сюди, також розтопчуть» (Солженицын Александр. Пасхальный Крестный ход. Екатеринбург: Изд-во «У – Фактория», 1999. С. 425–429). Книжка пані Анни допомагає зрозуміти правду, що саме наші бабусі значною мірою стали опорою віри в часи жорстокого переслідування віруючих, якому було піддане передусім молоде покоління. У повісті «Раковий корпус» Солженіцин показує образ старенької жінки, тітки Стефи, до якої дуже прив’язався підліток Діма. «– І чому, – питав Діма тітку Стефу, – чому така несправедливість і в самій долі? Бо є люди, яким ніби вистелена дорога упродовж усього життя, а іншим – усе покремсано. І говорять, що від самої людини залежить її доля. Нічого від неї не залежить. – Залежить від Бога, – казала тітка Стефа, – Бог бачить усе. Слід упокорити себе, Дімо. 11

Що слід упокоритися – проти цього не доводилося сперечатися. Якщо не впокоритися, то що інше робити? А коли старенька постила, Діма спитав: – А навіщо він потрібний – Великий піст? Піст, та ще Великий? – А тому, Дімо, що якщо натовчеш живіт – дуже до землі тягне. Не завжди так, потрібні перерви. – Навіщо вони, перерви? – Діма знав одні лише перерви. – Потрібні для того, щоб просвітлюватися. Натщесерце свіжіше, хіба ти не помічав? – Ні, тітко Стефо, ніколи не помічав. З першого класу, коли ще не вмів ні читати, ні писати, Діма вже твердо знав і ясно розумів, що релігія – дурман, тричі реакційне вчення, вигідне тільки шахраям» (Солженицын Александр. Раковый корпус. Повесть. М.: Изд-во «Новый мир», 1991. С. 88–89). І лише під час Горбачовської перебудови, коли народ отримав релігійну свободу, виявилось, як багато людей практикували віру, яку їм передали їхні бабці. Честь, віддана відважній вірі незліченних віруючих

Незважаючи на суворе переслідування Церкви в комуністичних країнах, сьогодні ми є свідками дивного парадоксу: в багатьох країнах Західної Европи і Північної Америки, де тоді процвітала релігійна свобода, християнство, особливо в сільських районах, занепадає. Кардинал Рацінгер під час Хресної ходи в Колізеї у Страсну п’ятницю 2005 року назвав Церкву потопаючим кораблем, «в який з усіх боків протікає вода. Брудний одяг і брудне обличчя […] Церкви наповнює нас страхом. Але ж це ми самі її забруднюємо». Ці щирі до болю слова кардинала стосуються передовсім Західної Церкви, яка погрузнула в моральні скандали й замість того, щоб покаятися, пробує реінтерпретувати моральне вчення Церкви. В Україні й різних частинах Росії, де Православна й Католицька Церкви нищились упродовж сімдесяти років, християнство відроджується. Про12

їжджаючи українськими селами, бачимо майже в кожному селі куполи відреставрованих або збудованих церков. Так підтверджуються слова, що мученики – засів віри. Дуже часто пані Анна спонтанно переходить від розповіді до молитви. Усвідомлює, що сама не може перетерпіти ні людського болю, ні всієї глибини Божої благодати й милосердя. Ця книжка – вшанування відваги незліченних віруючих, які залишились вірними Богові й Церкві. Багато з них за це віддали життя, як Станіслав – старший син бабці Авторки. Мій батько був бездомною дитиною

Дуже душевно й водночас у духові правди пані Анна описала свого батька, якого ледве пам’ятає. Останній раз вона бачила його, коли мала чотири роки. Він був офіцером Радянської Армії й загинув у Литві в грудні 1944 року. «Мій батько був бездомною дитиною, волоцюгою, якого постійно шукали, ловили й привозили до різних сиротинців. Він знов утікав, його знов шукали. Так відбувалося, аж поки хтось помітив, що юнак дуже здібний та охочий до науки. Його віддали в військове училище. Так він став офіцером Радянської Армії». Ця історія безпритульного хлопця засвідчує долю сотень тисяч, а може й мільйонів дітей, позбавлених батьків, які загинули під час Жовтневої революції й громадянської війни. Про них пише Солженіцин у книжці «Архіпелаг ГУЛАГ». Пані Анна у своїх спогадах звертає увагу на трагізм війни, в якій батьки, які люблять своїх дітей, як її батько любив її, вбивають інших батьків, які перебувають на другому боці окопів і також люблять своїх дітей. «Скількох дітей, таких як я, мій батько зробив сиротами? – запитує риторично. Скільки серед них було таких, що, як і я, сховавшись, плакали, знаючи, що батько не повернеться з війни? Так, мій батько вбив батьків цих дітей. Хто попросить у цих сиріт прощення за їхні сльози і сум?» Треба мати незвичайну внутрішню свободу, співчуття і пророчу проникливість, щоб це написати. 13

Спогади з важких часів Анни Стретович-Гарболінської – цікавий літературний жанр. Книжка пані Анни відрізняється від багатьох інших подібних книжок, які з’явилися в останні десятиріччя. Авторка вміло поєднує важкі спомини з минулого з проникливою рефлексією над сучасністю, пошану до свідків віри минулого з власним свідченням духовного заангажування. Пані Анна до останніх днів життя була дуже активною. Праця психіятра, щоденна Божественна літургія, постійні стосунки з родиною і друзями, допомога ближнім. Але передовсім була людиною глибокої молитви. Померла раптово на 73-му році життя у скромній київській квартирі. Упродовж нашого кількарічного знайомства і дружби ми регулярно розмовляли по телефону, завжди по першій годині за польським часом. Останній раз ми розмовляли за кілька днів до її смерти, 28 вересня 2010 року, в день святого Вацлава, чеського короля. «Чи пані знає, що святий Вацлав загинув мученицькою смертю у віці 21 рік?» – я сказав це в розмові тому, що воно мене торкнуло під час богослужіння. Пані Анна відповіла: «А чи отець пам’ятає, що завтра святих архангелів Михаїла, Гавриїла і Рафаїла?» Колись пані Анна сказала, що хотіла би померти в суботу, в день, присвячений Божій Матері. Бог покликав її до себе в середу, 6 жовтня 2010 року, в надвечір’я Божої Матері Розарія. Про таких жінок, як Анна Стретович-Гарболінська великий російський поет Осип Мандельштам, який загинув у таборі «Друга Річка» (поблизу Владивостока) у 1938 році, писав: «Есть женщины сырой земле родные. И каждый шаг их – гулкое рыданье. Сопровождать воскресших и впервые Приветствовать умерших – их призванье» Краків, 6 жовтня 2013 року У третю річницю смерти Анни Стретович-Гарболінської o. Юзеф Авґустин ТІ

«Узнала я, как опадают лица, Как из-под век выглядывает страх, Как клинописи жёсткие страницы Страдание выводит на щеках, Как локоны из пепельных и чёрных Серебряными делаются вдруг, Улыбка вянет на губах покорных И в сухоньком смешке дрожит испуг. И я молюсь не о себе одной, А обо всех, кто там стоял со мною И в лютый холод, и в июльский зной Под красною ослепшею стеною». Анна Ахматова

СПАПЛЮЖЕНІ ХРЕСТИ Минуле нам не належить. Його не повернеш. У ньому нічого не зміниш. Воно в розпорядженні Господа, і тільки Йому Одному відомо, що Він з ним зробить. Минуле нам не належить. Але пам’ять про нього залишається. Пам’ять, яка раптово, неочікувано вдирається непроханими спогадами. Інколи радуючи, умиротворяючи, наповнюючи ніжністю, щемлячою тугою за часами, які неможливо повернути, заспокоюючи відчуттям того, що життя все-таки прожито недаремно. Але часто спогади мучать свідомість, не залишаючи її у спокою; викликають болючий жаль; ведуть до глибоких роздумів; підштовхують до тяжких пошуків відповідей на запитання, над якими раніше не задумувалась. Тепер я дедалі частіше звертаюся до священиків з подібними роздумами, а інколи вони є темою моїх сповідей. Мені часто радять не обертатися назад і не копатися у своєму минулому. А один священик порадив мені все це записувати. Яка блискуча ідея! Як я сама до цього не додумалася? Мені потрібно вибалакатися. А найкраще це можна зробити у молитві або вилити все на папір. Тому я зараз біля друкарської машинки. Не для мемуарів. Не для історії. Не для когось. Можливо, що написане нікому не покажу. Воно потрібне мені. Зараз. Чому? Не знаю! 17

КОЛИ РОЗРИВАЄТЬСЯ ПАНЦИР Перші у своєму житті вибори я добре пам’ятаю з ранніх шкільних років. То було щось на зразок свята. Мама брала мене зі собою і, йдучи з нею на виборчу дільницю, я з щемом чекала чогось таємничого. У дворі грав шкільний духовий оркестр; в фойє було розгорнуто багатий (як на ті часи) буфет, в якому мама купувала мені цукрового півника на паличці, і моїй радості не було меж.... Минули роки. Коли доросла до виборчого віку, то жила вже у великому місті, де вибори відбувалися дуже буденно і ніякого сліду в пам’яті не залишили. Правда, на виборчій дільниці я була всього один раз, на перших своїх самостійних виборах побачила, що це чистої води профанація, від участи в якій відмовилася. Іноді бачила по телевізору, як народ голосує, як люди опускають однокандидатні бюлетені у величезні дерев’яні урни. Ставилася до цього байдуже. Тепер каюсь у своїй громадянській пасивності. Минуло багато років. 31 жовтня 2004-го я знову на виборчій дільниці. Вибори чергового президента вільної України. І я розумію, що не піти на ці вибори я не маю морального права. Перше враження від виборів – ніяке. Зовні змінилася лише одна деталь: дерев’яні урни замінили елегантними прозорими. Однак коли зазирнула в бюлетень, відчула, що ми справді живемо у демократичній 113

державі: у бюлетені значилося 24 (!) кандидати від різних партій і безпартійних. Якщо порівняти минулі вибори, коли обирався єдиний кандидат від єдиної в країні партії, то разючі зміни одразу ж впадають в очі. Напередодні виборів всі засоби масової інформації в різноманітних формах подавали про претендентів широку інформацію, тому, йдучи на вибори, я вже орієнтувалася, кому віддам свій голос. Однак коли поверталася додому, на душі було якось незатишно. Мучило одне запитання, яке спробую пояснити. У своїй нинішній роботі я маю справу з юнаками, яких призивають в армію. Належу до складу медичної комісії, яка обстежує призовників і стежить за тим, щоб юнаки, які страждають на які-небудь захворювання, були звільнені від військової служби. Як психіятр зобов’язана стежити, щоб в армію не були відправлені психічно хворі. Крім виявлення психічних захворювань, в мої обов’язки входить вивчення сімейної обстановки, в якій проживає призовник, та ознайомлення з його соціяльним статусом, зокрема, з’ясування, чи не був у минулому призовник судимий. Беруть до уваги не тільки ті судимості, коли юнак відбував термін в місцях позбавлення волі, а й ті судимості, коли він у в’язниці не перебував. Наприклад, амністія в залі суду або відтермінування від виконання вироку чи інші випадки. Виявивши це, я зобов’язана ретельно все перевірити, задокументувати і передати ці дані голові призовної комісії. Такий юнак від служби в армії звільняється. З багатих матеріялів передвиборчої кампанії я знала, що один з претендентів на пост Президента України – Віктор Федорович Янукович – у минулому мав дві судимості, обидві відбував у місцях позбавлення волі. Вчинені ним злочини були досить-таки серйозні: одна судимість була за зґвалтування, інша – за пограбування з розбійним нападом. Так принаймні повідомляли в газетах і по телевізору. Виконуючи на роботі свої обов’язки, я не цікавлюся, чому раніше судимих хлопців не призивають в ар114

мію. Я – виконавець, роблю те, що належить до моїх обов’язків. Але як виборець я хотіла би знати, чому двічі суджений чоловік, який відбував терміни у в’язниці, претендує на такий високий і відповідальний пост. Цікаво, чи є такий документ, який визначає, хто не має права обіймати пост керівника держави. Я розумію, що всі ми – живі люди, кожен з нас може помилятися, кожен має свої слабкості, недоліки. Розумію, що і від судимости ніхто не застрахований. Я все це розумію. І все ж... Все ж... Після підбиття підсумків виборів виявилося, що саме ця людина має всі шанси стати Президентом України, оскільки з 24 кандидатів 2 кандидати набрали найбільшу кількість голосів – Віктор Федорович Янукович і Віктор Андрійович Ющенко. Оскільки вони набрали майже однакову кількість голосів, то був призначений другий тур виборів, який повинен був відбутися 21 листопада 2004 року. Загальному здивуванню не було меж: як людина з кримінальним минулим змогла набрати таку велику кількість голосів?! Як саме вийшов такий результат, напевно, ніхто так і не дізнається. Але здогадуватися можна, хоча б за деякими фактами. Наведу лише кілька прикладів з того, що мені відомо. Одна моя знайома перебувала у декретній відпустці. Її чарівній Софійці на час виборів було уже 8 місяців. Напередодні другого туру виборів батьки Софійки пішли на виборчу дільницю перевірити достовірність списків виборців. Це може зробити будь-хто. Яке ж було їхнє здивування, коли у списках виборців вони виявили ім’я своєї крихітної доньки! Всі дані відповідали дійсності, крім року народження. Їхня дочка народилася 1924 року. Так на ділянці виявився «вільний» виборчий голос, який можна було використовувати на розсуд виборчої комісії.... Ще приклад. Моя колега повідомила приголомшливий факт: вона теж ходила на свою дільницю звірити списки. Була шокована, побачивши у списках виборців свою маму, яка померла три роки тому, і батька, 115

похованого минулого року. Це лише кілька прикладів, які свідчать про те, як з’являлися «вільні» голоси, якими можна було маніпулювати як завгодно.... Бачила в своєму житті багато брехні, але щоб аж так! Але, як виявилося згодом, це були лише квіточки. 1 листопада 2004 року. Другий тур виборів. Неділя. Вранці я йду на Божественну літургію. Потім – на виборчу дільницю. У бюлетені бачу два прізвища: Віктора Ющенка і Віктора Януковича. І якомога швидше мчу додому, щоб слухати по радіо, як відбуваються вибори. Те, що почула, змусило мене все кинути і швидко поїхати до дітей, щоб все, що відбувається, дивитися по телевізору (у мене вдома телевізора немає). Від того, що побачила, волосся стало дибки. У населеному пункті N група представників від команди Ющенка з великими труднощами проникла на виборчу дільницю, куди їх довго не пускали. Був ранній ранок, вибори ще не почалися, а у виборчих урнах вже було 160 тисяч бюлетенів тих, хто проголосував за Януковича. Зовсім недавно на українському телебаченні з’явився новий телеканал, названий 5-м каналом. Журналісти 5-го каналу знімають момент відкриття виборчої дільниці. Великим планом знімають вміст урни. Це кілька пачок бюлетенів, складених удвічі. Зазвичай виборець отримує тільки один бюлетень, який після голосування опускає у виборчу урну. Тому всі бюлетені лежать в урні як попало, по одному. А тут були щільні пачки по 20–30 бюлетенів. Хтось дістає пачку, розгортає її, і телеглядач бачить на екрані на всіх бюлетенях прізвище Януковича. Раптово чиїсь руки занурюються в урну і, розгортаючи пачки, починають розкидати бюлетені в урні, щоб вони лежали вільно. Голос монотонно повторює: «Які пачки? Немає і не було ніяких пачок. Де ви бачите пачки?». Цей епізод на 5-му каналі ще двічі повторили по телевізору наступного дня. Мої неповнолітні онуки сказали, що плівка з цим записом таємно 116

зникне. У неділю і в понеділок телебачення показувало аналогічні порушення. Усі вони були пов’язані з прізвищем Януковича. У наступні дні я більше не приходила до дітей дивитися телевізор, відразу після роботи їхала на Майдан Незалежности. І зміст телепередач відтоді знаю лише зі слів. На українському телебаченні популярний телеканал «1+1». У групі, яка на цьому каналі веде рубрику останніх новин, є тендітна, невисокого зросту симпатична молода жінка Алла Мазур. Вона мені особливо симпатична, тому що в неділі бачу її в костелі св. Олександра на богослужіннях, які проводяться о 13.00 польською мовою. Так от ця група тележурналістів відмовилася в неділю вийти в ефір із заздалегідь заготовленою брехливою інформацією. Протягом кількох наступних днів канал «1+1» не передавав останніх новин. Напевно, кожен з них знав, чим це може їм загрожувати, але пускати в телеефір брехню вони не захотіли. Не можу не згадати про позицію, яку зайняв наш президент Леонід Данилович Кучма. Адже до закінчення виборів і обрання нового президента він залишався нашим чинним президентом. Але він кудись зник. За всі ці дні він жодного разу не звернувся до свого народу, жодного разу не виступив у засобах масової інформації. Ніхто не знає, де він був під час виборів. І виглядало так, що наш керівник просто зрадив нас. Різні у нас були керівники, але такого маємо вперше. Тоді ж в костелі св. Олександра до мене звернулася знайома парафіянка і запитала: «Знаєш, мені дуже хочеться розшукати Кучму і своїми руками задушити його. Як думаєш, це гріх чи ні?». Не замислюючись, відповіла: «Звичайно, гріх». Вона занурилася у роздуми. А через якийсь час знову підійшла до мене: «А чому ти так швидко, не замислюючись, сказала, що це гріх?». Я відповіла: «Тому що ти не реалізувала такої прекрасної ідеї». Після моїх слів вона швидко пішла до сповідальниці. Чи то скаржитися на Кучму, чи то на мене. 117

А чого на мене скаржитися? Бажання душити Кучму у мене не було. А взагалі-то мені його просто шкода. Слабка, боягузлива людина. Хіба мало таких навколо нас? Та й самі ми хіба не буваємо боязкими? Всі ми слабкі. Просто Кучма, зважаючи на його становище, у всіх на виду, і його недоліки всі бачать. Ми ж свої недоліки деколи вдало приховуємо. А чим кращий від Кучми Путін? Вибори в Україні ще не закінчилися, ще з віддалених виборчих дільниць не надійшли до виборчого комітету протоколи виборів, а Путін вже поспішив привітати Януковича з перемогою і з обранням його на посаду президента. Хоча, як зазначив 5-й канал, поки ще Кучма є Президентом України, саме він першим повинен привітати переможця. Однак хіба тільки в цьому справа? Я зовсім відійшла від теми і занурилась у питання, в яких нічого не тямлю. Краще повернуся на Майдан Незалежности. Уже в день виборів, 21 листопада, під вечір до Києва почали з’їжджатися люди з усієї України. Це були люди, які слухали і бачили, як фальсифікувалися вибори, і не бажали з цим мовчки погоджуватися. Люди не хотіли і далі жити у брехні та несправедливості, почали з’їжджатися до столиці України, щоб, об’єднавшись, висловити свій протест. Збиралися, щоб підтримати Ющенка, щоб відстояти демократію, щоб відстояти вільну Україну. Місце збору людей – Майдан Незалежности. Уздовж будівлі Головпоштамту встановлені трибуни, а по всьому периметру площі – величезні екрани, щоб всі могли бачити, що відбувається на трибунах. Площа щільно забита людьми. З написів на транспарантах можна вивчити географію всієї України. А згодом дедалі частіше почали з’являтися написи різними іноземними мовами, що свідчать про те, що доля України не байдужа людям багатьох країн світу. Хрещатиком, центральною вулицею Києва, а також прилеглими до нього вулицями рух транспорту перекрито. Вулиці та 118

площі густо забиті людьми. А проїжджа частина Хрещатика – наметами. Утворилося наметове містечко, в якому розміщувалися іногородні. Вражає високий рівень організації цього мітингу протесту і солідарности. Зважаючи на холодну пору року, всім прибулим роздали теплий одяг та взуття, теплі ковдри і все необхідне. Уздовж вулиці Городецького – біотуалети. На площі перед будівлею консерваторії – новенькі вантажівки з цистернами з питною водою, окропом і молоком. Крім того, за розпорядженням мера міста О. О. Омельченка, всі їдальні, кафе, ресторани, піцерії, що поблизу, безкоштовно годують прибулих на Майдан людей. Наступного дня після виборів, у понеділок, я після роботи вирушила на Майдан з термосами гарячого чаю та кави і різними пиріжками та булочками, щоб пригостити тих, хто перебував на Майдані. Але мої жалюгідні пожитки не знадобилися. Між наметами на спеціяльних візках розвозили гарячу їжу, обіди з трьох страв, бульйони, солодощі, пляшки із солодкою і мінеральною водою. Але те, що принесла на Майдан, не пропало. Недалеко від підземного переходу натрапила на невелику групку молодих людей, які з апетитом їли батон, один на всіх. Підійшовши до цієї групи, роздала хлопцям склянки з гарячими напоями та пиріжки. Треба було побачити їхню радість! У відповідь вони простягнули мені обгризений з усіх боків батон. Смачнішої булки я в своєму житті не їла. Кожен день після роботи я носила на Майдан щонебудь гаряче і смачненьке. І бачила, як те ж саме роблять багато-багато киян. Приносили хто що міг. Приходили цілими родинами. Було особливо зворушливо, коли маленькі діти, отримавши від мами шоколадку, простягали її кому-небудь з наметового містечка зі словами: «Це вам на підтримку страйку». То було справжнє жертвоприношення. Багато киян брали додому на ніч приїжджих, які не могли поміститися в наметах. І в цьому питанні організація також була на високому рівні. Час від часу на площі звучала інформація про те, 119

що в будинку Профспілок (на Хрещатику) є страйковий штаб, куди може звернутися будь-хто. Там іногороднім надавалася можливість телефонних розмов. Кожен охочий залишав там запрошення для приїжджих зупинитися у нього, зазначаючи свою адресу, телефон та ін. Одного разу, повертаючись пізно ввечері додому з Майдану, я їхала в автобусі з групкою жінок. Киянка середніх років везла до себе на ніч п’ять жінок. Я стояла поруч з ними, тому чула їхню розмову. Господиня заздалегідь просила вибачення, що у неї буде затісно, тому що вона живе в однокімнатній квартирі, зате їм буде затишно, тепло, вони зможуть прийняти ванну і добре виспатися на підлозі на перинах. Я подумала, що саме так втілюються у життя слова Ісуса: «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли» (Мт. 25, 35). На Майдані головно молодь. Багато молоді. Ректор Києво-Могилянської академії, виступаючи в один з цих днів по телебаченню, сказав, що до нього звернулися студенти з проханням дозволити їм на період мітингів не відвідувати занять, щоб мати можливість бути з усіма на Майдані. А потім під час студентських канікул відпрацювати пропущені заняття. Весь професорсько-викладацький склад академії приєднався до прохання студентів. 23 листопада, у вівторок (після виборів), проїжджаючи вранці на роботу повз Національний авіаційний університет, я спостерігала, як з центрального будинку до Хрещатика прямувала нескінченна колона студентів, оздоблена в помаранчеву символіку. Всі, хто на Майдані, прикрашають свій одяг помаранчевими стрічками, пов’язками, бантами, одягнені в помаранчеві шапочки, шарфи. Площа здається золотою від великої кількости помаранчевих знамен, куль, прикрас. Цікаво, що цей колір ніхто не називає оранжевим – тільки помаранчевим. Атмосфера дуже доброзичлива. Таке враження, що всі один одного знають. Я легко розчинилася в цьому 120

натовпі, зовсім забувши про те, що я вже давно не належу до молоді. Приходила щодня на Майдан після роботи, а близько 17.00 піднімалася в костел св. Олександра, який розташований поряд. Богослужіння починається о 18.00, а перед його початком люди моляться, просячи миру, спокою і справедливости для України у нашої Небесної Матері — Пресвятої Богородиці. Парафіяни також брали участь в актах допомоги страйкуючим і підтримували їх відповідно до своїх можливостей. На кухні, розташованій при костелі, сестри і парафіянки готували гарячі напої, бутерброди, різні частування з продуктів, які приносили парафіяни. У вестибюлі храму почали виростати гори з одягу, ковдр, постільних речей, спальних мішків. На дошці оголошень з’явилося багато запрошень на нічліг із зазначенням адрес, телефонів. Ніхто до цього не закликав. Люди самі, з внутрішніх спонукань намагалися допомогти іншим людям. 23 листопада, у вівторок, Божественну літургію відправляв єпископ Станіслав Широкорадюк. Усі ці дні під час богослужінь прохання у всіх парафіях були одними: щоб у ці тривожні дні не пролилася кров в Україні, за мирний результат Помаранчевої революції, за перемогу справедливости й свободи та за те, щоб люди відкривали свої серця до Бога і тільки в Ньому шукали допомоги й підтримки, щораз більше відкриваючись Господу, приходячи до Нього і пізнаючи Його. Починаючи сьогоднішнє богослужіння, єпископ Станіслав зазначив, що від сьогодні і до закінчення подій, які відбуваються, храм св. Олександра буде відкритий цілодобово. Сюди в будь-який час доби може прийти будь-яка людина – помолитися, поміркувати, взяти участь у богослужіннях, погрітися, поспати, підкріпитися скромною їжею. Владика сказав також, що в багатьох парафіях по всій Україні проводяться нічні чування вірних, молитви, пости. Запросив до участи в нічних чуваннях перед Святими Дарами також і в костелі св. Олександра. І на 121

закінчення додав, щоб люди йшли на Майдан і розповідали там іншим про це. Щовечора після богослужінь ми молилися перед Святими Дарами, а потім йшли на Майдан. Розповідаючи людям з наметових містечок про костел св. Олександра і запрошуючи їх туди, я була вражена тим, що чула у відповідь. Виявляється, люди добре знають цей костел, багато з них уже побували в ньому, хоча не є католиками. Деякі просили розповідати їм про нашу віру й обіцяли неодмінно побувати в цьому храмі. На богослужіння я приходила лише вечорами, після роботи. Щовечора помічала, що людей у костелі стає щораз більше. Відразу було видно, що сюди приходять люди з площі. Їх легко можна було впізнати за великою кількістю помаранчевої символіки. 25 листопада перед початком богослужіння священик оголосив, що настоятель храму в цей час перебуває на зустрічі представників усіх релігійних віросповідань Києва. Відразу після закінчення Божественної літургії в костелі з’явився настоятель, отець Олександр, який розповів, що в зустрічі брали участь представники Римо-Католицької і Греко-Католицької Церков, представники всіх Православних Церков (крім Московського патріярхату), протестанти. А також був присутній равин. На зустрічі йшлося про необхідність молитви, в якій всі віруючі повинні об’єднати свої зусилля, забувши про різні міжконфесійні чвари, а думати про долю України, яка в небезпеці. А небезпека в ті дні була справді величезною. На площі людям роздавали листівки. Новини регулярно поширювались через Інтернет. І те, що повідомлялося, викликало тривогу. До Києва з усіх боків стягували війська. Через кожні кілька хвилин на Майдан надходили дані про те, скільки прибуло автобусів, поїздів, літаків з озброєними людьми, повідомлялася їхня кількість і дислокація. Наведу лише маленький фрагмент з тих тривожних повідомлень: «Станом на 7:00 25.11.04 до Києва на підтримку Януковича прибуло 198 автобусів, 122

в яких перебувало 8 тисяч 207 осіб, а також 31 потяг з 20 тисячами 965 людьми». «13:03 25.11.04. До Києва прибуло 2 потяги з Лисичанська (Донбас), кожен з них по 20 вагонів, які привезли на підтримку Януковича 1,5 тисячі осіб. Як повідомляло УНІАН, аналогічні потяги прибули на станції в напрямку Яготина, Ніжина, Баришівки, Бортничів». Перелік можна було продовжувати і продовжувати. Весь Київ щільним кільцем був оточений бронетехнікою і величезною кількістю різних транспортних засобів з людьми. Але найстрашніше було не це. З тих же інформаційних бюлетенів, які розповсюджувалися на Майдані, люди знали, що в міжнародний аеропорт «Бориспіль», що неподалік Києва, вже в ніч з 21 на 22 листопада, тобто з неділі на понеділок, прибуло кілька військових літаків, забитих військовою технікою та озброєними людьми із сусідніх країн. Це були досвідчені у військових діях найманці, які наводили порядок у Чечні та інших гарячих точках. В аеропорту їх переодягали у форму солдатів української армії. Їм заборонялося покидати аеропорт і робити які-небудь дії «до особливого розпорядження», яке мало надійти ззовні, тобто не з України. Подібна іноземна «допомога» щораз прибувала, найманців розміщували по периметру на певній відстані від Києва. Вони чекали лише на команду, яка могла надійти у будь-яку хвилину дня чи ночі. Обстановка була дуже неспокійна. І стан цієї загальної тривоги став тим поштовхом, що багато людей почали вириватися з якихось внутрішніх кайданів, почали свої серця звертати до небес, розуміючи, що у цій ситуації лише Господь може почути благання українського народу, один лише Господь може все поставити на свої місця, незважаючи на військові сили і загрози. Просто вражаюче поставилась до цього молодь. Вона активно брала участь у богослужіннях у різних київських храмах, зокрема в костелі св. Олександра. Цього дня настоятель парафії зробив оголошення, яке змусило мене розридатися. Він оголосив, що зав123

тра, 26 листопада, о 18 годині за київським часом по всьому світі буде молитва за долю України, в якій може взяти участь будь-яка людина, незалежно від віросповідання, мови, соціяльної приналежности тощо. Незважаючи на те, що в якійсь країні буде 2 година ночі, а в іншій країні 21 година, всі зберуться на богослужіння саме тоді, коли в Києві буде 18 година. Зберуться люди всього світу, щоб разом за нас молитися. Такого в моєму житті ще не було. Цього не опишеш. Це можна лише переживати. Наступного дня, 26 листопада, люди зібралися в костелі св. Олександра на 15 годину, тобто на годину Божого милосердя, на молебень до Божого милосердя. А потім всі дружно, на чолі з настоятелем і священиками, несучи в руках ікони і хоругви, спустилися на Майдан, де заздалегідь все було підготовлено. Вчора було оголошено, що молитва «Отче наш» буде занесена до небес п’ятьма мовами. На початок молебню на центральну трибуну почали підніматися учасники зустрічі. Їх великим планом можна було побачити на всіх трибунах, встановлених не тільки на площі, а й вздовж усього Хрещатика. Молебень розпочався співом «Боже великий, єдиний! Нам Україну храни!». Співала буквально вся площа. Потім до мікрофона підходили по черзі представники всіх християнських конфесій (крім Московського патріярхату) і до Всевишнього була занесена молитва «Отче наш» п’ятьма мовами: латинською, українською, російською, церковнослов’янською, польською. Наприкінці богослужінні виявилося, що серед присутніх є ще англомовний священик, і всі помолилися ще англійською мовою. Дивно, що всі довкола активно молилися, навіть та молодь, про яку я думала, що вони молитися не вміють. На Майдані з’являлося дедалі більше іноземних прапорів, які свідчили про те, що Україна в цій ситуації не одна. 25 листопада на центральній трибуні з’явився Лех Валенса, якого не було необхідности представляти при124

сутнім. Його добре у нас знають. Не встиг він піднятися на трибуну, як вся площа почала скандувати його ім’я. Не потрібен був і перекладач, усі чудово розуміли один одного. Виступ Леха Валенси багаторазово переривався бурхливими оплесками. Але було в цьому щось важливіше від слів. Лех Валенса був для України представником польського народу, і наші з’єднані на площі прапори – знак з’єднання наших народів. Тут, в Україні, ми знали, що в багатьох містах у Польщі в ті дні відбувалися мітинги на підтримку України, а в костелах і на площах проводилися богослужіння. Саме в цьому і виявляється Солідарність. У наметовому містечку ставало дедалі цікавіше. Неможливо було байдуже проходити повз різноманітні плакати. Наприклад: «Хочеш нас підтримати? Просто будь з нами». А це ж так просто – опинитися в потрібну хвилину поруч з іншою людиною. Усі ці дні головні адміністративні будівлі ретельно охороняли органи правопорядку. Щільними рядами, щит до щита, вони цілодобово стерегли спокій у столиці. Навколо них збиралося багато людей. Школярі їх фотографували, старші люди приносили щось смачненьке та гаряче, дівчата залицялися й обвішували їхні щити гірляндами з квітів або різнобарвних кульок. Але обличчя хлопців суворі. Їм не дозволено ні з ким розмовляти і сходити зі свого місця. Цікавою була ситуація хлопців, які приїжджали до Києва на захист Януковича. Відправляючи їх до Києва, їх щедро постачали спиртними напоями, грошима і помилковою інформацією. Але на місцях вони бачили зовсім інше: доброзичливість, гостинність і пояснення хто є хто. Хлопці обнімались, знімали із себе біло-блакитну символіку, одягалися в помаранчеву, розуміючи, як їх дезорієнтували. Ті ж, які поверталися до себе додому, розповідали, що бачили в Києві. Ми на Майдані всією сім’єю. Зустрічала тут майже всіх колег з роботи. Часто зустрічаю парафіян з різних парафій. Зустрічаємося радісно, доброзичливо, обійма125

ємось, цілуємося. Хоча до цього наші взаємини не завжди були теплими. Дивувалася цій раптовій зміні. Куди поділося все дріб’язкове, другорядне, яке ще вчора викликало напруження між людьми. І сама собі дивуюся, як можна було бути до такої міри сліпою. І раптом зрозуміла, що молитва людей всього світу не тільки за Україну, а й за кожного з нас. Ця молитва доходить до Господа. Молитва в кожному серці. Вислуховуючи нас, Господь вливає в наші серця свій мир, доброзичливість і відкриває наші серця один одному. Буквально фізично відчула, як розривається панцир, який мене сковував стільки років. Всемогутній Боже, лише Тобі належить слава навіки! Відвідування Майдану справило на мене дуже сильне враження. Вперше в житті я відчула себе частинкою українського народу. Саме народу, а не бидла, як нас завжди вважали наші правителі. Я ніби влилася в цей народ і стала єдиною з ним. Я зовсім по-новому побачила нашу сучасну молодь. Побачила, як у хвилини болю, тривоги, небезпеки люди відкриваються один одному. А ще раптом усвідомила нікчемність буденних чвар, на які даремно марнується стільки енергії. Заради чого?! Наблизилася до розуміння тлінности й непотрібности всього земного. І за все це я дякую Господеві. Серце розривається від радости та вдячности за ніжну, тендітну, як відлуння, любов, яка народжується у відповідь на Його величезну, безмежну Любов до нас. Невже потрібні катаклізми, катастрофи, соціяльні потрясіння, щоб ми могли нарешті зрушити з мертвої точки і вийти на яскраве світло зі свого скам’янілого панцира егоїзму, черствости, байдужости?! Господи! Молю Тебе, змінюй мене, наближай до себе і до людей. Наповнюй моє серце любов’ю. Я цього хочу і прагну. Я знаю, Господи, що без Твоєї участи, без Твоєї допомоги я – ніщо. 126

Зміст

Вступ............................................................................................7 Спаплюжені хрести ................................................................. 17 Діти революції ..........................................................................32 У степах Узбекистану ..............................................................45 Ціна золотої медалі .................................................................. 61 Випробовування вірности ......................................................70 Айсберг .....................................................................................84 Коли розривається панцир ................................................... 113

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ

Aнна Стретович-Гарболінська ЕСТАФЕТА ВІРИ

Коректор Марія Ріпей Технічний редактор Петро Клим

Підписано до друку 29.01.14. Формат 84x108 1/32. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 6,7. Ум. фарбовідб. 7,1. Обл.-вид. арк. 5,4. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл.