№9
жовтень 2014
www.svichado.com
тема номера:
c. 12-15
c. 16-18
c. 20-23
Передплатити журнал “Кана” можна з будь-якого місяця! Вартість передплати журналу “Кана” у 2014 році включно з поштовими витратами 1 міс.
3 міс.
14,55 грн
43,05 грн
Зверніть увагу, що передплату на майбутній місяць можна оформити до 15 числа місяця поточного в будь-якому відділенні поштового зв’язку.
g`opnxrJln dn j`mh
Від імені редакції
ЖОВТЕНЬ 2014 КАНА
3
6
dn pndhmh m` cnqŠhmr РОМАН І ГАЛИНА БРИЛИНСЬКІ
Для всіх батьків їхні діти – найкращі. МИ ЛЮБИМО СВОЇХ ДІТЕЙ. І тепер, коли вони вже дорослі, намагаємося любити так, щоб не перешкоджати їм жити. НЕ НАВ’ЯЗУВАТИ НІЧОГО. А ЗА ПОМИЛКИ САМІ НЕСУТЬ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.
Šel` mnlep`
12
НЕІДЕАЛЬНЕ ЩАСЛИВЕ ПОДРУЖЖЯ Кіно та мас-медіа часто ставлять у приклад подружжя, в якому ЧОЛОВІК І ЖІНКА РОМАНТИЧНІ ТА ЗАКОХАНІ, РОБЛЯТЬ БЛИСКУЧУ КАР’ЄРУ, РАЗОМ ПОДОРОЖУЮТЬ, ПЕРЕЖИВАЮТЬ ЧУДОВІ ІНТИМНІ СТОСУНКИ, ЧОЛОВІК ПАМ’ЯТАЄ ПРО РІЧНИЦЮ ШЛЮБУ, жінка варить йому улюблену вечерю... МОЖЕ ТАКЕ НА ВИГЛЯД ІДЕАЛЬНЕ ПОДРУЖЖЯ?
4
КАНА ЖОВТЕНЬ 2014
fhŠh bPpn~
24
НЕОБХІДНІСТЬ ПРИМИРЕННЯ Примирення у християнському житті – це не просто один із побожних актів. ЦЕ ОДНЕ З ОСНОВНИХ ПОНЯТЬ У ВЧЕННІ ЦЕРКВИ ПРО СПАСІННЯ. Але справжнє примирення відбувається лише тоді, коли ми щиро цього бажаємо.
r mnlepI k~dhm`
28 ЗАКОХАНА У СКАНДИНАВІЮ Читаючи книжку, ми уявляємо собі її героїв – які вони на вигляд, який мають характер, що люблять, а що ні. А ЧИ ХТОСЬ УЯВЛЯЄ ТАК САМО АВТОРА АБО ПЕРЕКЛАДАЧА ЦЬОГО ТВОРУ? В гостях у “Кани” Наталя Іваничук – перекладач із німецької і скандинавських мов.
38
fhŠŠ“ 0epjbh
НА МІСІЯХ ДИВИЛИСЯ ТЕЛЕВІЗОР Оксана, поїхала на місії в Індію у квітні 2013-го. ВОНА НЕ МАЛА ЯКОГОСЬ КОНКРЕТНОГО УЯВЛЕННЯ, ЩО ЇЇ ЧЕКАЄ. Довіряла Богові, знала, що Він відправить її в ту країну, де має бути...
48
jrk|Šrp`
qPl’“
34 ТИ МЕНЕ ОБМАНУВ! Малюки часто не можуть відрізнити справжнє від вигаданого. ЇМ ПОДОБАЄТЬСЯ ПРИДУМУВАТИ ІСТОРІЇ, ЯКІ НАЧЕБТО ТРАПИЛИСЯ З НИМИ. А як нам, дорослим, реагувати на вигадані історії та фантазії малюків?
ХОЧУ ВІДПОВІДАТИ СВОЄМУ ПРІЗВИЩУ Вона носить на шиї прикрасу у формі контурів території України. Каже: “Близько до серця”. А ЩЕ ВОНА СПІВАЄ УКРАЇНСЬКУ ПІСНЮ. І може це не було б дивно, якби не один факт: ця дівчина не українка. АМЕРИКАНКА БРІЯ БЛЕССІНГ ВИЙШЛА НА СЦЕНУ ПРОЕКТУ “ГОЛОС КРАЇНИ”, БО ДУЖЕ ХОТІЛА, ЩОБ УКРАЇНУ, ЯК І ВОНА, ПОЛЮБИЛИ ВСІ.
Для Божого народу збережено відпочинок; бо той, хто ввійде в його відпочинок, відпочине також від своїх діл, як і Бог від своїх власних. Євр. 4, 9–10
ЖОВТЕНЬ 2014 КАНА
5
Šel` mnlep`
ÍŲÄÅÀËÜÍÅ ÙÀÑËÈÂÅ ÏÎÄÐÓÆÆß
Чи існує рецепт ідеального подружжя? Що означає бути ідеальним подружжям і чи це реально? Про це, а також про моду на ідеальність говоримо з Мар’яною Миколайчук, психотерапевтом, доцентом кафедри психології УКУ. Розмовляла Оксана Антонів
К
іно та мас-медіа часто ставлять у приклад подружжя, в якому чоловік і жінка – романтичні та закохані, роблять блискучу кар’єру, разом подорожують, переживають чудові інтимні стосунки, чоловік пам’ятає про річницю шлюбу, жінка варить йому улюблену вечерю... Може таке на вигляд ідеальне подружжя? – Це гарна картинка голлівудської індустрії, яка свого часу задала монопольну тенденцію і створила моду на романтичність, солодкавість, ідеальність як єдиний критерій щастя. Таке собі “рожеве” благополуччя. Якщо раптом хтось до цього не дотягує, то слід розвернутися і сказати: до побачення, і шукати собі цього ідеального та примарного далі.
ІДЕАЛЬНІ ПАРИ ВИТРАЧАЮТЬ БАГАТО ЕМОЦІЙНИХ ЗУСИЛЬ, АБИ ЗБЕРЕГТИ ІДЕАЛЬНУ КАРТИНКУ. А ЦЕ ДУЖЕ ВАЖКО. І З ЧАСОМ КОЖНА ЛЮДИНА, ЛЮДСЬКИЙ ОРГАНІЗМ, МОЗОК ВИСНАЖУЄТЬСЯ СТАРАТИСЯ Загалом у наш час із цієї моди іронізують, та все ж вона й досі полонить мас-медіа, а відтак уми малокритичного споживача. Існує реклама ідеальності: ідеальності шкіри, фігури, запахів, смаків, а відтак сім’ї, дітей у ній – і це все тренд, якого прагне молода людина, шукаючи себе у цьому світі розмитих орієнтирів 21-го століття. – Молода людина часто входить у подружжя з очікуванням того, що співподруг має мене любити, подбати про мене. Чи таке намагання сприяє будуванню добрих стосунків? – З одного боку, це егоцентричне і незріле прагнення: я вдивляюся у твої очі, і мені подобається моє гарне відображення у них. Не було би так сумно, якби це пізніше не виливалося у велику кількість розлучень. Шлюбні церемонії відбуваються, але виявляється, що особи в цьому шлюбі є особистісно
12
КАНА ЖОВТЕНЬ 2014
незрілими до нього. Прагнення служіння одне одному, натомість, є зовсім протилежним до “мені належить”. Не мати жодних очікувань – також утопічно. Нещодавно мала нагоду читати роман відомої письменниці Ірен Роздобудько, яка красиво по-літераторськи порушує у своїх романах злободенні теми. Я маю на увазі книжку “Ліцей слухняних дружин” – це романутопія, в якому йдеться про те, що дружину можна сформувати без очікувань, без передсмаку власної насолоди від стосунків, а тільки для безоглядного служіння чоловікові, без нарікань, навіть коли виникає ситуація насильства. Але ми налаштовані так, що якась частина нашого мозку відповідає за мрії, оптимістичне очікування чогось. Гірко якраз тоді, коли цих повітряних замків є забагато. А їх забагато, коли не маємо доброї моделі стосунків. Тоді за принципом “навпаки” будуємо собі ідеальний образ. Втікаємо у мрії і фантазії, які є таким собі захисним механізмом від власних стресів, депресій, травм. Я люблю повторювати на навчаннях із нареченими, що шлюб – це не лік від ваших травм, депресій і самотності. У шлюб треба йти особистісно зціленим і будувати щасливе подружжя. Хотілося би відчувати передсмак такої тенденції, коли поняття ідеального починає перетворюватися на поняття благополучного, щасливого. Поняття благополучне вже передбачає моральну відповідальність обох. І активну моральну дію, вчинок служіння обох. Коли мені є неідеально, сумно, але я стараюся і роблю щось, від чого тобі є добре. А відтак і мені також добре. Це і є благополуччя. Загалом поняття щастя чи відчуття щастя – це функція головного мозку і її можна натренувати. Це не те, що дається за одним “клац” чи помахом чарівної палички. Це те, що залежить від кожного, від того, як сприймаємо світ, ближнього та самого себе. – Чому часто ідеальна пара не стає ідеальним подружжям? – Ідеальні пари витрачають багато емоційних зусиль, аби зберегти ідеальну картинку. А це дуже важ-
ÍŲÄÅÀËÜÍÅ ÙÀÑËÈÂÅ ÏÎÄÐÓÆÆß
фото: huffingtonpost.com
ко. І з часом кожна людина, людський організм, мозок виснажується старатися. Якби новорічна ніч тривала хоча б три дні поспіль, після того була би шалена депресія. Бо навіть другого дня після очікування і святкування стає полярно сумно. Після емоційного піку обов’язково настає виснаження. Ніде в природі старання сподобатися не тривають довго. Недаремно птахи найгучніше співають із квітня до червня. Наприкінці літа, коли у гнізді вже пташенята, пташиний спів стихає. Чому розходяться подружжя, яких роками вважали ідеальними? Для них бажання новорічної ночі перетворюється на наркотик. А потім, на певному етапі життя, настає... ранок. – Який фундамент потрібно закладати у стосунках, щоб подружжя було вдалим? – Про фундамент ми нещодавно говорили з моєю дитиною, коли переглядали мультик про Пітера Пена. Коли герой у фінальній сцені бореться з Капітаном Гаком і той каже, що будемо битися за тієї умови, що ти станеш звичайним хлопчиком, тобто перестанеш літати і битимешся нарівні. Капітан Гак перемагає, і Венді та вся команда Пітера Пена кричать: “Забудь про свою обіцянку, полети!”... А Пітер Пен відповідає: “Я не полечу, бо дав обіцянку”. Так має бути і в шлюбі. Основа благополучного шлюбу є в тих цінностях, які плекаємо змалку: чесність, відповідальність,
співчуття переживання, вдячність. У подальшому ми вчимося дружити, бачити те, чого потребує інший, вчимося самовідданості, служінню. Служіння у шлюбі можливе, коли збережений правильний образ служіння, що передбачає саморозуміння, самоповагу, вміння висловлювати власні емоції та потреби. Зрештою, у цьому є друга заповідь любові – любити ближнього, як самого себе. – В ідеальному подружжі не сваряться? – Ідеальне подружжя точно свариться. Сперечається принаймні. Процес відстоювання думок – це і є суперечки. У них – самовиявлення, у них – справжнє “Я”. Проте ідеальність шлюбу передбачає завершені конфлікти, тобто конструктивні, коли суперечка має розв’язку, спільне рішення, домовленість, план дій. Тобто подружня сварка повинна бути предметна. Сваритися правильно чи ідеально можуть зрілі особи, які мають власну позицію, і та зрілість полягає в умінні слухати іншого, чути себе та висловлювати власну позицію. – Спостерігаючи за деякими парами, можна сказати, що одна сторона немовби примушує іншу будувати омріяні ідеальні стосунки. До чого це може призвести? – Я згадую про подружжя, у якому дружина постійно докоряла своєму чоловікові. Проблема була в тому, що мама тої жінки нав’язала доньці ідеальЖОВТЕНЬ 2014 КАНА
13
k~dhm`
IÍÒÅÐÂ’Þ
Читаючи книжку, ми уявляємо собі її героїв – які вони на вигляд, який мають характер, що люблять, а що ні. А чи хтось уявляє так само автора або перекладача цього твору? Я от спіймала себе на тому, що мене такі подробиці навіть дуже цікавлять. І коли цікавості назбиралося питань на двадцять, я вирішила діяти. Купую нову книгу і йду по автограф до людини, чиє ім’я на обкладинці. Наталя Іваничук – перекладач із німецької і скандинавських мов, викладач Львівського національного університету ім. Івана Франка, екс-директор Центру Північної Європи у цьому навчальному закладі, а ще – дуже цікава співрозмовниця. Розмовляла Христина Дорожовець
П
ані Наталю, на творчих зустрічах про Вас кажуть: обов’язкова, сумлінна, працьовита. У дитинстві Ви теж були такою зразковою? – Мій чоловік каже, що я була “промокашкою”. Це такі старанні дітки, вони все виконують, добре вчаться. Ну то я була така.
– Що найбільше пам’ятаєте з дитинства? – Напевне, літні канікули. Нам із братом дуже пощастило. Наша тета, татова сестра, була дружиною лісника. Дітей вони не мали і брали нас зі ще двома двоюрідними братами на все літо до себе. І там я поводилася зовсім як не “промокашка”. Тато відвозив нас у село, махав пальцем, щоб ми поводилися чемно, ніде не пхали свого носа і повертався до Львова. Я вилазила на оборіг, дивилася, чи тато сів до автобуса, і тут починалося... Тета дозволяла все. Ми могли зранку піти в ліс, бо хата стояла в лісі, й повернутися, коли зголодніємо. – Режиму не було? – Режиму аж такого не було. Ми мали вольницю! Ніхто не знав,
28
КАНА ЖОВТЕНЬ 2014
чим ми займаємося. У лісництві були коні, їх випускали випасатися в молодому дубовому лісочку. Ми цих коней знали, коні знали нас, тож каталися верхи, скільки хотіли. А це було перше, що тато забороняв! Траплялося, що кінь поніс, гілка за одяг зачепила, і я вже на землі. Побилася, подерлася, але то було нормально. Ніхто особливо не допитував, де побила коліна. Але там, у тети, були й обов’язки. Кожен мав відповідати за стан свого одягу, за порядок біля себе. І ніхто не міг відкрутитися – ні старші від мене на кілька років двоюрідні брати, ні мій молодший на чотири рідний, ні я, звичайно. – Ви народилися в літературній сім’ї, виховувалися у творчій атмосфері. Було б дивно, якби дочка відомого письменника Романа Іваничука стала інженером чи лікарем... – Якраз я й хотіла стати лікаркою! Ні, звичайно, були якісь дитячі проби пера. Я дивилася на тата – тато працює, пише. От і я собі писала. Наприклад, повісті про індіанців. Потім зачитувала їх на канікулах своїм братам. Але
вони страшенно нудилися, їм цікавіший був Фенімор Купер із його справжніми індіанцями. Пізніше я це переросла і вирішила, що буду лікарем. Татові ця ідея не дуже сподобалася. Вступити в медінститут було не по кишені навіть татові з його непоганими гонорарами. Але мій тато – дуже мудрий і дуже... хитрий. Він сказав мені: “Добре, будеш вступати в медичний, але тільки тоді, якщо поставиш мені клізму”. Я такої наруги над татом зробити не могла.
ДОБРЕ, ЩО НЕ ПІШЛА В МЕДИЦИНУ. ДОБРЕ, ЩО НЕ ВБИЛА СОБІ В ГОЛОВУ, НІБИ ВМІЮ ПИСАТИ. ГРАФОМАНІВ І ТАК ДУЖЕ БАГАТО НА СВІТІ – Отже, медиком Ви не стали, але й письменником також ні? – Хтось із відомих перекладачів сказав, що діти талановитих письменників не дотягують до батьківських талантів і тому йдуть
фото: Оксана Прохорець
ÍÀÒÀËß ²ÂÀÍÈ×ÓÊ
у перекладачі. Щось у тому є. Я пробувала писати і в старшому шкільному віці якісь новели. Дала татові почитати. Його резюме було: “Я не бачу в тому сенсу. Це не література”. Ось так і друга мрія “пішла спати”... Але все це правильно, і я не жалкую. Добре, що не пішла в медицину, бо навряд, чи я там себе зреалізувала б. Добре, що не вбила собі в голову, ніби вмію писати. Графоманів і так дуже багато на світі, навіщо поповнювати їхні ряди?
Зате я мала нахил до мов. Вчилася у школі з поглибленим вивченням німецької мови. І знову тато мудро мене скерував. “Ну то поглиблюй ще більше німецьку, може, тобі це пригодиться”, – сказав мені, коли я була в дев’ятому класі. І я два роки дуже інтенсивно вчила німецьку ще й поза шкільною програмою. Сама собі виробила систему, сама себе контролювала. Після школи я вступила на германістику у Львівський університет і на початках трохи нудилася.
Тоді мій викладач Богдан Васильович Максимчук порадив вчити ще якусь мову. А тут якраз я випадково натрапила на самовчитель норвезької мови й засіла за нього. – І невже самотужки вивчили норвезьку?! – Так. А потім до німецької і норвезької додалися ще шведська і данська мови – вони дуже подібні між собою. Пізніше ми з чоловіком три роки працювали в посольстві України у Фінляндії. Мене туди взяли з робочою шведЖОВТЕНЬ 2014 КАНА
29
jrk|Šrp`
ÌÓÇÈÊÀ
Вона носить на шиї прикрасу у формі контурів території України. Каже: “Близько до серця”. І в неї наша країна цілісна, разом із Кримом. А ще вона співає українську пісню та шкодує, що їй не вдалося зустрітися з Квіткою Цісик. І може це не було б дивно, якби не один факт: ця дівчина – не українка. Американка Брія Блессінг вийшла на сцену проекту “Голос країни”, бо дуже хотіла, щоб Україну, як і вона, полюбили всі. Розмовляла Оксана Сенишин
З
наю, що Ти співала вже з трьох років... – Десь так. У нашому домі завжди звучала музика. Бо батьки співали. Мама грала на фортепіано. Тато також грав на фортепіано, а ще – на саксофоні. Тож, мені здається, що навіть ще перед тим, як почати говорити, я вже співала. – А яка музика звучала у вашому домі? – Коли батьки одружилися, вони навернулися у протестантській церкві. І вирішили кардинально змінити своє життя, тож, у нашій хаті дозволяли слухати тільки гурти, які співали про Бога. Зараз батьки вже не такі суворі у цьому питанні – трішки розслабилися (сміється). Але в дитинстві в Америці ми слухали тільки сучасну християнську музику, не хорову – а радше такий собі християнський поп. Єдиним гуртом, який мені дозволяли слухати – хоч його учасники не співали про Бога – був New Kids on the Block, колектив, в якому лише хлопці. Я в них просто закохалася! Всі мої друзі їх слухати. Тому я благала своїх батьків: “Ну дозвольте мені їх слухати, там нічого поганого немає…” – Живучи в Америці, Ти чула українську пісню? – Ні. Я взагалі нічого не знала про Україну. Батьки відчули покликання їхати сюди на місії. Довго молилися й одного дня мені та сестрам повідомили, що ми переїжджаємо в Україну. А ми здивувалися: “Куди?” Батьки витягли карту, розстелили її на підлозі і пальцем показали нам, де Україна є. Ми думали, що це буде ненадовго, але так вийшло, що ми досі тут, уже більше 20-ти років...
48
КАНА ЖОВТЕНЬ 2014
“Україна мене дуже змінила... Якби жила в Америці, то була б зараз зовсім іншою”
– Цікаво... Ти зараз пропагуєш саме українську пісню. Як так сталося? – Я тут, в Україні, виросла. Бо мені було 13 років, коли ми переїхали спершу в Луганськ, а потім до Львова. Я жила в українській культурі: чула українські пісні, бачила українські танці. Ваша культура мене завжди дивувала! Чесно кажучи, коли я була молодшою і вже якийсь час жила в Україні, відчувала себе все-таки більше американкою, а тепер – більше українкою. – То вокалу Ти тут вчилася? – Мене ніхто не вчив вокалу. Як була мала – ще в Америці – раз на тиждень ходила на хор при церкві. Це була розвага для дітей. І в початковій школі
ÌÓÇÈÊÀ
ми трішки співали. Тому я переконана, що дар співу в мене – від Бога. Я навіть тішуся, що ніде не вчилася, бо через це ще більше маю Його славити. Коли ж була підлітком – вже в Україні – багато просиділа вдома, бо не ходила до школи. Не знала української й усіх основних предметів мене та сестер вчила мама. Тоді в мене в кімнаті постійно грала музика, я любила різні стилі – поп, кантрі, рок – намагалася їх імітувати. Від Мераї Кері (американська співачка в стилі поп, ритменд-блюз – авт.) я навчилася співати переливом, хоча мені до неї ще дуже далеко. Теж оволоділа манерою співу, яку використовують кантрі-музиканти. А від рок-виконавців навчилася співати повним голосом. – Розкажи, як Ти почала співати для широкого загалу саме в Україні. – Все почалося з львівського гурту “Шоколад” (ShockolaD), точніше – з Анастасії Литвинюк, дівчини, яка грає в гурті на клавішах. Ми познайомилися в одному ресторані у Львові. Напередодні мої батьки були там і, повернувшись додому, кажуть: “Бріє, там так гарно дівчина грає джаз. Може тобі б дозволили там співати?” Вони просто знали, що я мріяла співати джаз. І так п’ять років я виступала з тим гуртом.
фото: Ярослав Кость, з архіву Брії Блессінг
– А окрім “Шоколаду”? – У той самий час, коли співала з “Шоколадом”, також часто виступала з Павлом Табаковим, ще до того, як він став відомим. Потім я поїхала на якийсь час до Америки. І вже коли повернулася, то музикою займалася здебільшого в протестантській церкві, до якої ходжу. Але відколи я пішла на конкурс “Голос країни”, то більше зосередилася на музиці.
– Знаю, що Ти не збиралася йти на “Голос країни”, але друзі переконали. Як? – Останній аргумент був і від друзів, і від Бога. Я вже 10 років дружу з Павлом Табаковим. Він сам брав участь у “Голосі країни”, і тоді я за нього вболівала. Він виграв! А за якийсь час мої друзі кажуть: “Ну, Брія, Паша виграв – тобі також треба спробувати там себе!” Я була проти, шоу-бізнес мене не цікавив. Та друзі так мене “напрягали” (сміється), тож, я сконтактувала з Пашею, кажу: “Ти мене знаєш, підкажи, чи варто йти?” Він відповів: “Думаю, що варто”. Тож, я заповнила анкету, але мені відповіли, що більше не приймають. Пізно. Я зрозуміла, що отримала знак: Бог зачиняє переді мною ці двері – я не піду. Отож, я на якийсь час поїхала до Америки. І коли ще була за океаном, отримала емейл від “Голосу країни” – вони запрошували мене на кастинг. Я зрозуміла: тепер Бог сам відчинив мені ці двері. І від початку сказала: “Господи, Ти відчинив ці двері. Тож, зачини їх тоді, коли буде потрібно”. Я впевнена: Він так і зробив.
БАТЬКИ ВИТЯГЛИ КАРТУ, РОЗСТЕЛИЛИ ЇЇ НА ПІДЛОЗІ І ПАЛЬЦЕМ ПОКАЗАЛИ НАМ, ДЕ УКРАЇНА Є – Тому Ти не дуже розчаровувалася, коли залишила цей проект, не дійшовши до фіналу? – Насправді програвати не дуже приємно. У змаганнях не хочеться бути гіршою, хочеться виграти. Було трішки неприємно, але це – звичайна людська гордість. Я довіряю Богові. І вдячна Йому за кожну мить на проекті. Незважаючи на те, що я там співала лише тричі, зараз у мене стільки запрошень, що я майже не буваю вдома: то виступи, то корпоративи, то інтерв’ю, то молодіжні табори. – А якщо б Тебе залишили в проекті, чи мала би якісь табу? Все-таки це шоу-бізнес... – Ой, так! На певному етапі мені навіть пропонували одну пісню. Вони, мабуть, не зрозуміли, що там були за слова – це була англомовна пісня. Я її ніколи не чула, тож, в інтернеті пошукала собі текст – прочитала. І відразу сказала: “Вибачте, я це не буду співати!”
“Із дитинства я хотіла бути співачкою”
– Про що вона була? – Про нечисті стосунки між хлопцем і дівчиною. Там дуже-дуже-дуже відкрито йшлося про секс. Я була в шоці! Тож, вони знайшли для мене та ЖОВТЕНЬ 2014 КАНА
49
Свідоцтво про реєстрацію: КВ № 18334-7134Р від 16.08.11р. ХРИСТИЯНСЬКИЙ ЖУРНАЛ ДЛЯ РОДИНИ
Число 9 (22) 2014 Засновник та видавець: ТзОВ “Видавництво “Свічадо”
Передплатний індекс
68747
Графічний проект журналу: Олеся Оринчин
Редакція: Анна Пецюх (головний редактор), Іванка Рудакевич, Олена Мацьків, Оксана Антонів, Христина Дорожовець, Ярина Зискан (дизайн та верстка), Ірина Мартин (літредактор), Світлана Бабинська (промоція).
© Кана, 2014 Надіслані матеріали не рецензуються і назад не повертаються. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При передруку матеріалів посилання на журнал “Кана” обов’язкове. Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.
Обкладинка: Юля Чванькова (фото)
Віддруковано у ТОВ “Ріджи”, м. Київ, вул. Старокиївська, 26-а
Адреса редакції: Видавництво “Свічадо”, журнал “Кана”, вул. Винниченка, 22, м. Львів, 79008 Тел./факс: (032) 240-35-08, (032) 244-57-44 е-mail: kana@svichado.com url: www.svichado.com Для листів: “Кана”, а/с 808, м. Львів, 79008 www.facebook.com/zhurnal.Kana www.vk.com/id189841608