№11
грудень 2014
тема номера:
www.svichado.com
47,94 грн
16,18 грн 94,23 грн
6 міс. 171,98 грн
11 міс.
грн
17198
Листи надсилайте на адресу: Журнал “Кана”, а/с 808, м. Львів, 79008 або на е-mail: kana@svichado.com
Передплатіть у поштовому відділенні журнал “Кана” на 2015 рік (11 номерів), надішліть копію квитанції про річну передплату на поштову або електронну адресу редакції та візьміть участь у розіграші подарунків – книжок від видавництва “Свічадо”. У жеребкуванні візьмуть участь листи, що надійдуть до 31 січня 2015 року.
3 міс.
1 міс.
Вартість передплати журналу “Кана” на 2015 рік включно з поштовими витратами
“Кана” – Ваш журнал на 2015 рік!
g`opnxrJln dn j`mh
Я
вже не один раз писала тут, що матеріали до чергового випуску журналу ми готуємо набагато швидше, ніж Ви їх, нарешті, читатимете. Такий виробничий процес :). Ось, віддаємо Вам у руки грудневе, останнє число 2014-го. Аж проситься зробити якісь підсумки, традиційно, як належить наприкінці року. Але в календарі тільки початок листопада і... як, зрештою, робити підсумки ТАКОГО РОКУ? ЯК? Хіба хтось із нас думав, що перереживатиме те, що довелося пережити? Хіба в наших редакційних планах були теми про Майдан, про який довелося писати в лютому-березні, пізніше – про війну?.. Ми ж – сімейний журнал, трішки далекий від політики, але... Але як було не писати про те, що боліло чи не кожну українську родину? Тому, думаю, що тема номера, яку ми присвятили волонтерській діяльності, промовить більше, ніж будь-які підсумки. 5-го грудня у світі святкують День волонтера, і цього року в Україні це свято насправді повинно бути всенародним. Жаль тільки, що поштовхом до волонтерства були такі трагічні для нас події... Психолог, Олег Романчук, у коментарі до нашої грудневої теми каже: “Думаю, що, з одного боку, українська ментальність є дуже волонтерська. Український народ має від природи дуже добре співчутливе серце. З іншого боку, радянські часи, жах голодоморів, репресій, зруйнував спільноту, бо метою режиму було посіяти в людях недовіру один до одного, страх, щоб люди перестали стояти один за одного, щоб кожен собі тримався наодинці. (...) Але найкраща система виживання – це коли ми всі один за одного. Багато людей можуть оправдовуватися, що нічого не можна змінити. Але, мені здається, що в серці кожної людини є волонтер, у кожній людині є бажання добра іншій”. Нічого додати. Читайте історії волонтерів на сторінках “Кани” і шукайте волонера в собі. Він там є. Це журнал для ВАС і про ВАС! Запрошуємо до «КАНИ»! P.S. Не можу не згадати про передплату журналу на 2015-й рік. Станьте волонтером і для “Кани” – запропонуйте журнал іншому, запросіть до читання! Гарантовано зробите добру справу!
Від імені редакції
ГРУДЕНЬ 2014 КАНА
3
6
dn pndhmh m` cnqŠhmr АДРІАН ТА МАРІЯ ГЕЛИТОВИЧІ
Наша сім’я – це продовження тих родинних традицій, на яких нас обох виховували. У ЛИПНІ МИ ВІДСВЯТКУВАЛИ 30-ТУ РІЧНИЦЮ ШЛЮБУ. ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ ПРИТИРАННЯ ЯКІСЬ ОДНЕ ДО ОДНОГО БУЛИ, БУЛИ... Зараз майже не сваримося. Як сваримося, то за якісь дрібниці.
Šel` mnlep`
12
ХОЧУ БУТИ ВОЛОНТЕРОМ Щороку 5-го грудня відзначаємо Міжнародний день волонтера. МОЖЛИВО, ДЕХТО З ВАС НІКОЛИ НЕ ЧУВ ПРО ТАКЕ СВЯТО, АЛЕ ЗА ОСТАННІЙ РІК НАПЕВНЕ КОЖЕН ХОЧА БИ ПОЧУВ ПРО ВОЛОНТЕРІВ, ЯКІ ЗБИРАЮТЬ КОШТИ ДЛЯ АРМІЇ, ШИЮТЬ ОДЯГ ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ, ДОПОМАГАЮТЬ ПЕРЕСЕЛЕНЦЯМ... Але не тільки “воєнними” справами займаються волонтери. ОТОЖ, ЯК ЦЕ БУТИ ВОЛОНТЕРОМ І КИМ Є СЬОГОДНІШНІ УКРАЇНСЬКІ ВОЛОНТЕРИ?
4
КАНА ГРУДЕНЬ 2014
fhŠh bPpn~
28
СИЛА МЕТИ Сила мети полягає в тому, що вона підминає під себе все життя людини, з часом охоплює всі ділянки її діяльності. ЦІЛЬ НАДАЄ СЕНСУ КОЖНІЙ ДІЇ, КОЖНОМУ СЛОВУ І ПОМИСЛУ. А ЯКОЮ Є ТВОЯ ЦІЛЬ У ЖИТТІ? До якої мети хочеш добігти?
r mnlepI
32
k~dhm`
БОГОРОДИЦЯ БЛАГОСЛОВИЛА МЕНЕ За освітою Богдан Жеплинський – хімік-технолог. ЗА ПРОФЕСІЄЮ... Професій у нашого співрозмовника багато: науковець-винахідник, лялькар, бандурист, дослідник кобзарства. ВІН ЗНАЄ ТАЄМНУ КІЛЬКАСОТЛІТНЮ МОВУ, ЯКОЮ НІХТО, КРІМ КОБЗАРІВ, БІЛЬШЕ НЕ ПОСЛУГОВУЄТЬСЯ...
fhŠŠ“ 0epjbh
40
ЦЕРКВА – ЦЕ СІМЕЙНА СПРАВА Християни живуть у різних країнах світу – це не таємниця. АЛЕ ЯК ВОНИ ЖИВУТЬ? ЯК ОРГАНІЗОВАНІ ЇХНІ ПАРАФІЇ, ЯК ВІДБУВАЄТЬСЯ ХРИСТИЯНСЬКЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У СІМ’ЯХ? Про християн у Кенії розповідають нам Даяна Ачандо кенійка, яка належить до племені луо, та українець брат Віталій, ТІ, який зараз живе та вчиться в Найробі.
38
qPl’“
МЕНІ Б ТВОЇ ПРОБЛЕМИ… Ці слова так часто чують від нас наші діти-підлітки. ТРАПЛЯЄТЬСЯ, ЩО ТРУДНОЩІ, З ЯКИМИ ЗІШТОВХУЄТЬСЯ ХЛОПЕЦЬ ЧИ ДІВЧИНА, ДОРОСЛІ ОСОБИ, НАЙЧАСТІШЕ БАТЬКИ, ПРОСТО ВИСМІЮЮТЬ І ЗНЕЦІНЮЮТЬ. А відтак знецінюють і самого підлітка.
50
jrk|Šrp`
СХОДИ Є “Сходи Якова” – це фільм про долі трьох непересічних українців: Юрія Шухевича, Бориса Білинського та Блаженнішого Любомира Гузара. ВОНИ ТРОЄ БУЛИ ОДНОКЛАСНИКАМИ, ПОКИ ЇХ НЕ РОЗДІЛИЛА ВІЙНА. ПРО ФІЛЬМ – У РОЗМОВІ З РЕЖИСЕРОМ ЛЕСЕЮ ХАРЧЕНКО.
Гори, як віск, тануть перед Господом, перед Господом усієї землі. Небо звіщає його справедливість, і всі народи бачать його славу. Пс. 97, 5-6
ГРУДЕНЬ 2014 КАНА
5
Šel` mnlep`
ÕÎ×Ó ÁÓÒÈ ÂÎËÎÍÒÅÐÎÌ
Сьогодні в Україні про волонтерів заговорили через інтернет, телебачення… та й взагалі заговорили. Події в Україні виявили серед великої кількості людей благородне вміння – допомагати один одному, а якщо конкретніше – допомагати тому, хто на війні. Волонтери “одягають” армію, забезпечують її касками, бронежилетами, берцями, спальниками, карематами, медикаментами та їжею, а ще – готують їжу, перевозять біженців, вивозять поранених і тіла з поля бою, що тільки, зрештою, не роблять… І найголовніше – роблять свою справу добровільно, жертвуючи власним часом, коштами і здоров’ям. Автор: Оксана Антонів
В
івторок. Щоб розпитати, хто такі волонтери, йду до місця, де у Львові тричі на тиждень по-особливому людно, – до пам’ятника королю Данилові Галицькому, поблизу центру міста. З п’ятої до сьомої години вечора сюди зносять гроші, теплі речі, взуття, засоби гігієни, чай, каву, цигарки та консерви, які потім передають бійцям, що на Сході. Про сьогоднішню акцію “Одягни солдата” дізнаюся тоді, коли підходжу до місця події. Пізнього пообіддя доволі прохолодної осені (надворі – кінець жовтня, вітряно, температура +8°С) з десяток хлопців та дівчат стоять перед пам’ятником, у руках тримають аркуші паперу з написом “Як думаєш, мені тепло? А солдатам у літній формі?” Замість курток волонтери одягнені у футболки. Стоять щільно. Довкола збираються люди, небагато, хтось кидає гроші до скриньки. Поруч – журналісти місцевого телеканалу з камерою. Поміж ними бігає дитина приблизно 2-річного віку. Хлопчика звати Юрчик, волонтери покликують до малого і пильнують, поки його мама Люба розповідає журналістам про суть акції. Люди підходять потрохи, вчитуються у написи, дивуються, що волонтери так легко одягнені, хтось кидає гроші до скриньки, хтось проходить повз, опускаючи очі додолу, – таких більшість. Літня жінка несе доволі великий пакунок. Каже, що то ковдра, яку колись пошила собі. Але їй вона велика і важка, просить передати хлопчикам на передовій; сама не стримується і починає плакати. Згодом до ще невеликої купи речей підходить хлопець, витягає зі свого рюкзака теплий светр, кла-
12
КАНА ГРУДЕНЬ 2014
де. Хтось приносить у коробці ліки, хтось підносить кілька пачок вологих серветок, шкарпетки. Дівчинаволонтер у безрукавці “Допоможи фронту” сортує, записує. Решта волонтерів домовляються між собою, що треба стати півколом перед пам’ятником, аби більше людей бачили, що тут відбувається. Підбігає молодий чоловік із рюкзаком, каже, що хоче бути волонтером, цікавиться, чим може допомогти. Йому і мені дають розпізнавальні безрукавки “Допоможи фронту”, аркуші з написами… Так долучаємося до гурту, знімаємо куртки, правда, ми одягнені на довгий рукав, бувалі волонтери – на короткий. Мушу сказати, що холодно стояти на одному місці. Господи, а як же ж тим хлопцям?... ЛЮБА Любу знаю на вигляд, вона – організатор і натхненниця збірки біля короля Данила у Львові. Майже щодня читаю її дописи у Фейсбуці – оголошення про збір певних речей, звіти про зібране, клич про допомогу на складі… – Насправді для мене не займатися волонтерством є набагато важче, ніж займатися.., – каже Люба. – Попри те, що маю двох діток, яких треба вчасно погодувати, покласти спати... Доньці – 4 роки, вона ходить у дитячий садочок, а Юрчикові – 2, він постійно зі мною... Було настільки важко розуміти, що те, що відбувається, – реальність: спочатку – революція, тепер – війна. Моє волонтерство почалося з того, що хтось написав у мережі, що хлопцям, які там, бракує шкарпеток. Я подумала, що шкарпетки – це те, що може принести кожен.
ÕÎ×Ó ÁÓÒÈ ÂÎËÎÍÒÅÐÎÌ Тож, написала у своєму Фейсбуці оголошення про те, що стоятиму тут, біля пам’ятника, о певній годині і збиратиму шкарпетки для бійців. Поширила текст оголошення у різних групах. Перший раз зі мною пішов мій чоловік і діти. І все. Це було влітку. Долучилися знайомі. Так почалася перша збірка. Тоді ж знайшли людей, які відвозять ті шкарпетки, куди слід.
фото: Іванка Рудакевич
МОЄ ВОЛОНТЕРСТВО ПОЧАЛОСЯ З ТОГО, ЩО ХТОСЬ НАПИСАВ У МЕРЕЖІ, ЩО ХЛОПЦЯМ, ЯКІ ТАМ, БРАКУЄ ШКАРПЕТОК. Я ПОДУМАЛА, ЩО ШКАРПЕТКИ – ЦЕ ТЕ, ЩО МОЖЕ ПРИНЕСТИ КОЖЕН Запитую, як таке волонтерство впливає на подружні стосунки, як рідні ставляться до того, що ось так Люба допомагає бійцям, адже інколи треба до ночі сортувати речі на складі, перепаковувати… – Чоловік підтримав одразу. Та й загалом він розділяє зі мною абсолютно все, що роблю. Навіть як роблю щось неправильно, дозволяє мені помилитися. Якщо чоловік прийшов із роботи і хата закидана, а їсти не зварено, то береться до готування – закочує рукави і може хіба запитати: “А ЩО можна приготувати їсти?” Моя свекруха підтримує мене, гордиться дуже. Казала, що вже холодно, то забиратиме Юрчика, аби він не йшов зі мною. Спочатку до такої щотижневої збірки долучилося ще двоє людей, потім – троє, а потім почало приходити все більше і долучатися. Сьогодні це така згуртована команда, і я вже знаю, що вони всі тут будуть у вівторок, четвер та суботу, навіть якщо я когось особисто не попередила, що треба прийти. Ми вже давно збираємо кошти на теплу форму, от сьогодні проплатили 37 тис. грн. і відправили 100 комплектів бушлатів й утеплених штанів у Волноваху і Маріуполь. Продовжуємо збирати. Маємо постійний зв’язок із командирами і солдатами. У бригадах, з якими підтримуємо контакт, – по кілька батальйонів, тож одягати є кого. Коли до нас приїздять люди, щоб передавати речі в конкретні місця, то беруть, окрім необхідної кількості, ще й про запас. Хлопці минають блокпости, на яких бійцям теж щось треба… Цього тижня ми мали трохи кумедний випа док – приїхав знайомий звідтіля і попросив дві пари берців: 37-го і 38-го розмірів. Питаю, що то за розмір такий, кому? Відповідає, що дві «мєнтовки», звідкись зі Стаханова, які не перейшли на бік ДНР-ЛНР, стоять у рожевих балет-
ках на блокпості. Ми з волонтерами збирали особливу передачу: берці, тіні, помаду, мереживні труси, колготи, лак для нігтів, парфуми – те, що приємно. Щоб і вони на службі відчували себе жінками. Люди насправді – дивовижні, хоча буває по-різному… Вже тричі мене просто спиняли на вулиці і давали гроші, бо не встигають прийти на збірку, або рятували грошима в останній момент, коли нічого було дати з одягу хлопцям, які їхали в зону АТО. Нашу розмову з Любою час до часу перериваємо: то хтось підійшов привітатися, то хтось із волонтерів щось запитати, то Юрчик на сходи виліз... Люба каже, що поки не взялася за волонтерство, була пасивним спостерігачем і загалом було дуже важко. Бо коли лише сидиш і читаєш новини – розумієш, що ніяк на це вплинути не можеш. Зараз – усе по-іншому. ВІТАЛІЙ На сьогоднішній збірці Юрчик не одна дитина, яка прийшла з кимсь із батьків. На волонтерських куртках біля збірки речей сидить ще один хлопчик і бавиться гаджетом. Його тато стоїть на сходах, як усі інші, у футболці, та час до часу поглядає на малого, підбігає поправити шапочку, закутати в ще одну куртку. Тата звати Віталій, він у декретній відпустці. Коли дружина приходить із роботи, то чоловік береться за свій маленький бізнес – займається машинною вишивкою. – Старший син у 3-му класі, від ранку до обіду я доглядаю молодшого, йому майже три. Вранці маю обов’язок приготувати дітям сніданок, зібрати до школи. Тоді меншого беру під паху – і бігаємо (усміхається). Поки дитина спить в обід, клею на балконі устілки для бійців, також долучився до волонтерської групи, де плетуть захисні сітки. Коли приходить дружина з роботи, я трохи вільніший, то довше можу “посидіти” на балконі. Пару устілок вдається склеїти ввечері.
ГРУДЕНЬ 2014 КАНА
13
k~dhm`
IÍÒÅÐÂ’Þ
Розмовляла Ірина Березовська
За освітою Богдан Жеплинський – хімік-технолог. За професією... Професій у мого співрозмовника багато: науковець-винахідник, лялькар, бандурист, дослідник кобзарства. Він знає таємну кількасотлітню мову, якою ніхто, крім кобзарів, більше не послуговується. А щороку напередодні Різдва пан Богдан організовує справжній ляльковий вертеп – у своєму парафіяльному храмі і в одному з львівських навчальних закладів. До слова, всі ролі цього вертепу (а їх близько 40!) пан Богдан відтворює без заглядання у сценарій і без суфлера. “Кудень клевінь!” – каже ввічливо господар, коли я переступаю поріг його помешкання. Тобто “добридень” по-кобзарськи. Ого, інтригуючий початок!
П
ане Богдане, якого Ви роду, з яких країв? – Я народився в Дрогобичі, у свідомій українській сім’ї. Мій тато був греко-католицьким священиком. Він мав парафії в різних місцях, тому ми часто переїжджали. Моє дитинство пройшло на Лемківщині. Спочатку жили в селі Криниця, тепер це територія Польщі. Криниця відома як курорт і як батьківщина відомого художникапримітивіста Никифора Дровняка. – Ви, може, його знали? – Так, чому ж ні?! Мій батько його заохотив до нашої церковної громади. Мама допомагала Никифорові з матеріалами для малювання, приймала його в нас на плебанії, а Никифор обдаровував нас картинами. Але ми були змушені переїхати з Криниці, бо помер мій маленький братик, і мамі було дуже тяжко, – все у Криниці нагадувало його. Тож ми перебралися у село За-
32
КАНА ГРУДЕНЬ 2014
вадку Риманівську. Саме Завадка стала місцем моїх найяскравіших дитячих спогадів. – Розкажіть трохи про Ваших батьків... – Крім церкви у Завадці Риманівській, мій батько обслуговував також церкви у присілках
ТАТО ПІДВІВ МЕНЕ ДО КУТКА, В ЯКОМУ ВИСІЛА ІКОНА БОГОРОДИЦІ І ТАК СЕРЙОЗНО СКАЗАВ: “СТАНЬ ОТУТ, ПОМОЛИСЯ І ДОБРЕ ПОДУМАЙ, ЧИ ТИ АЖ ТАК ДУЖЕ ХОЧЕШ ГРАТИ НА БАНДУРІ” Кам’янка та Абрамів. Серед батькових заслуг – організація першої на Лемківщині української “Рідної школи” у Кам’янці й першого дитячого садочка в Абрамові. Батько
сам обробляв землю – орав, сіяв, косив, був для місцевих людей не тільки парохом, а й наставником, адвокатом. Завадчани у будь-якій справі йшли до моїх батьків. При плебанії тато організував бібліотеку, в якій можна було читати часописи або позичити книжку. На плебанії була велика кухня, тому лемки після вінчання у церкві приходили потанцювати і заспівати “своєму єгомосцю”. Батько дуже любив народні пісні, все записував собі щось нове від лемків. А коли хлопці із Завадки йшли відстоювати незалежність Закарпатської України, то батько навіть подарував їм пістолет, який зберігав ще з часів, коли служив у Січових Стрільцях та УГА. Коли нам із братом настала пора йти до школи, тато попросив єпископа перевести його ближче до місця, де є українська гімназія. Так 1938-го ми опинилися в селі Наконечному на Яворівщині.
фото: Тарас Сімчук
ÁÎÃÄÀÍ ÆÅÏËÈÍÑÜÊÈÉ
ГРУДЕНЬ 2014 КАНА
33
jrk|Šrp`
ÄÎÊÓÌÅÍÒÀËÜÍŠʲÍÎ
“Сходи Якова” – це фільм про долі трьох непересічних українців: Юрія Шухевича, Бориса Білинського та Блаженнішого Любомира Гузара. Вони троє були однокласниками, поки їх не розділила війна. Минуло близько 70-ти років, поки вони повернулися в Україну і знову зустрілися. Про фільм – у розмові з режисером Лесею Харченко. Розмовляла Іванка Рудакевич
Ч
ому Ви вирішили знімати такий фільм? – Ідея спочатку була знімати фільм про Блаженнішого Любомира. Я та продюсер Павло Казанцев, з яким ми разом узялися за втілення ідеї, почали спілкуватися з Гузаром. У розмові з’ясувалося, що однокласниками Блаженнішого є такі цікаві люди як Юрій Шухевич і Борис Білинський. Юрій Шухевич – син Романа Шухевича, багаторічний політв’язень радянських таборів, Борис Білинський – відомий онкохірург. Вони двоє та Блаженніший провчилися рік в одному класі Першої львівської гімназії. Але 1944-го їхні долі кардинально розійшлися. Гузар виїхав з батьками до Австрії, потім потрапив до Америки, звідси – до Рима і повернувся в Україну як єпископ УГКЦ. Борис Білинський теж поїхав з батьками до Австрії, але потрапив у радянську зону, тож, був змушений повертатися у Львів і згодом став онкохірургом. Юрій Шухевич за те, що був сином Романа Шухевича, потрапив до радянських таборів, де відбув понад 30 років, опісля повернувся до рідного Львова. Тобто півжиття провів у тюрмах. Коли я почула їхні історії, зіставила їх – зрозуміла, що про це треба знімати фільм.
Наприклад, запитувала, як вони уявляють собі пекло. З кожним говорили на тему батька. І це дуже цікаво, бо кожен із них розповідав щось своє. Для Шухевича батько був і зразком, і людиною, через яку він потрапив за ґрати. У фільмі він пояснює, чому не засуджує свого тата. Блаженніший говорить про Бога, Який для нього є батьком. Каже, що він сприймає Бога, як дитина. А дитина не говорить “отче”, вона каже “тату”. Це дуже тонкі речі. Але в цій думці, мені здається, весь Блаженніший. А у доктора Білинського – теж своя історія. Його батька закатували червонармійці. Дев’ятирічний Борис бачив свого мертвого тата в ямі, з перев’язаними дротом руками, проколеними вухами, очима, знівеченим тілом. Фактично він з усіх трьох
– Що ж Вас так сильно зачепило? – Зачепила велич цих людей. Вони троє перебували у дуже різних життєвих умовах. І стали людьми, великими людьми. Мені було важливо показати спосіб мислення кожного з героїв, дізнатися про їхнє ставлення до тих самих питань. Відповіді, які я отримувала, були дуже характерні для кожного з них, відображали їхній життєвий шлях. Та відмінність у їхніх поглядах, яку я побачила, була для мене важливою, власне її я хотіла показати. – Про що Ви їх запитували? – З кожним із них я мала годинні розмови. Запитання підбирала, виходячи з того, що цікавило мене. Здебільшого це були запитання, пов’язані з вірою.
48
КАНА ГРУДЕНЬ 2014
Леся Харченко – режисер фільму “Сходи Якова”
ÄÎÊÓÌÅÍÒÀËÜÍŠʲÍÎ на момент їхньої зустрічі у школі був найбільш потерпілим, бо його батько вже був убитий. І символічно, що коли Білинського, вже онкохірурга, викликали в КДБ, йому щоразу перед допитами снився тато. І це допомагало морально приготуватися... Були також дуже цікаві запитання, відповіді на які не ввійшли до фільму через його часову обмеженість. – Наприклад...? – Наприклад, питала, як вони сприйняли новину про смерть Сталіна.
фото: з архіву Лесі Харченко, Ірина Середа
– І що вони відповідали? – Виявляється, всі троє дуже добре пам’ятають цей момент. Доктор Борис Білинський був у цей час в університеті на лекції. Викладач сказав студентам, що Сталін у тяжкому стані, навряд він виживе. На той час сказати таке було дуже сміливо. Білинський зрадів новині і, щоб не розсміятися і не видати себе, спеціально сів біля хлопця, який, усі знали, був стукачем. Юрій Шухевич дуже емоційно розповідав про цей момент. Він був у тюрмі, тільки вийшов з карцеру. Одразу потягнувся закурити папіросу. Це була тиха година, всі спали. І тут один із в’язнів покликав Юрія і показав у газеті портрет Сталіна у чорній рамочці. Шухевич із радості, як він сказав, “відбив чечотку”. А Блаженніший був у той час в Америці. У парафіяльній школі, до якої він ходив, стався скандал. Одна монахиня сказала дітям молитися за душу Сталіна, бо це дуже грішна людина. Батьки почули це від дітей і були дуже обурені – як так молитися за Сталіна? Гузар на той час був молодий, не дуже пережив ту подію, але тепер, під час розмови, сказав, що монахиня мала рацію. Ця історія зі Сталіним добре показує відмінність у поглядах трьох героїв. Ці люди... всі троє – патріоти, українці. Вони мали однакову мрію, ця мрія була пов’язана з Україною. І, водночас, навіть така подія, як смерть Сталіна, викликала три різні реакції. – Коли дивишся фільм, задумуєшся: в кого ж з них була важча доля... – Власне, тут судити не можна. Бо важко сказати, чиє випробування було більш серйозним. Зрозуміло, дуже важкий шлях був у Шухевича. Пан Борис теж мав вижити в радянській системі і пройшов свою нелегку дорогу допитів. Блаженніший по-своєму постраждав. Він опинився на чужині. Це випробування, яке, мені здається, нам важко оцінити. Бо бути відірваним від коріння – зовсім не легко. Тому у фільмі червоною ниткою проходить думка Блаженнішого, що мало хто може зрозуміти, що означає – стояти на рідній землі. Для нього ця можливість має особливу цінність. Але всі троє вкінці фільму сказали: все це їм треба було пережити, щоб сьогодні була Україна. Оце мені було цікаво показати, що ці люди, пройшовши такі різні випробування, залишилися людьми. Я би хотіла, щоб українці побачили, що в нас є такі, як ці троє героїв.
Троє однокласників: Блаженіщий Любомир Гузар, Борис Білинський, Юрій Шухевич ГРУДЕНЬ 2014 КАНА
49
Свідоцтво про реєстрацію: КВ № 18334-7134Р від 16.08.11р. ХРИСТИЯНСЬКИЙ ЖУРНАЛ ДЛЯ РОДИНИ
Число 11 (24) 2014 Засновник та видавець: ТзОВ “Видавництво “Свічадо”
Передплатний індекс
68747
Графічний проект журналу: Олеся Оринчин
Редакція: Анна Пецюх (головний редактор), Іванка Рудакевич, Олена Мацьків, Оксана Антонів, Христина Дорожовець, Ярина Зискан (дизайн та верстка), Ірина Мартин (літредактор), Світлана Бабинська (промоція).
© Кана, 2014 Надіслані матеріали не рецензуються і назад не повертаються. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При передруку матеріалів посилання на журнал “Кана” обов’язкове. Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.
Обкладинка: Іванка Рудакевич (фото)
Віддруковано у ТОВ “Ріджи”, м. Київ, вул. Старокиївська, 26-а
Адреса редакції: Видавництво “Свічадо”, журнал “Кана”, вул. Винниченка, 22, м. Львів, 79008 Тел./факс: (032) 240-35-08, (032) 244-57-44 е-mail: kana@svichado.com url: www.svichado.com Для листів: “Кана”, а/с 808, м. Львів, 79008 www.facebook.com/zhurnal.Kana www.vk.com/id189841608