Місце Бога у світі by SVICHADO

Львів • Видавництво «Свічадо» • 2014

УДК 272-732-2-051 ББК 86.375-601 Б 46

Видання здійснене за фінансової підтримки фундації Renovabis у рамках проекту Суспільні Дні УГКЦ: «Громадянська відповідальність як суспільна чеснота»

Керівник проекту о.-др. Михайло Мельник Над українським виданням працювали: о. Ігор Гріщенко, о. Олег Лука, о. Ярослав Заричанський

ISBN 978-966-395-808-8

ВСТУП Для мене велика честь написати передмову до цієї збірки промов Папи (нині Папи-емерита) Бенедикта XVI щодо питань політики та ролі релігії. «Політика має працювати задля справедливості та створювати умови для побудови миру. Зазвичай, політик шукає успіху, який уможливлює йому ефективнішу політичну діяльність. Однак успіх має бути підпорядкований критеріям справедливості, бажанням реалізувати закон і розуміти закон». Ці мудрі слова сказав Римський Архиєрей у 2011 році під час апостольського візиту до Німеччини. Краще не скажеш про актуальні завдання, які стоять на політичному порядку денному в Україні. Ми повинні повернути в Україні істинне призначення політичної діяльності, а це – праця в інтересах держави, громади, людини. Ця зміна політичної парадигми – ключова вимога, з якою вийшли мільйони українців на Євромайдан у 2013–2014 роках. Ця книжка надзвичайно актуальна. Сьогодні дуже важливо говорити про зміну ціннісної основи політичної діяльності. Ідеться не лише про політиків. Вважаю, що кожен громадянин має брати активну участь в суспільному житті. Займатися політикою треба не лише під час виборів, а й щодня, стверджуючи загальнолюдські цінності в повсякденній практиці. Зобов’язання християн займатися політикою, як виборців або виборних посадових осіб, стало важливим питанням II Ватиканського собору та у виступах Папи Римського Бенедикта XVI, які подано в цьому виданні. Під час свого понтифікату Бенедикт XVI зустрічався з політичними та культурними лідерами багатьох європейських країн і великих міжнародних організацій. Результатом цих зустрічей стало багато роздумів про політичний і правовий порядок, які стосуються фундаментальних 5

проблем суспільства, про відносини між вірою і розумом, між законом і правом, між справедливістю і свободою віросповідання. Святіший Отець, зокрема, неодноразово закликав вірнихмирян бути свідомими своїх обов’язків у суспільному житті. Ця відповідальність стосується різних галузей, які пов’язані між собою, оскільки вірні покликані бути свідками Христа в їхньому житті, у їхній діяльності й у всіх середовищах, в яких вони працюють: захист життя і благо сім’ї, праця, економіка, освіта та культура і, особливо, політика. Кожне політичне рішення повинно бути виміряне на основі об’єктивних моральних норм, а не тільки згідно з соціологічними опитуваннями. Зі слів Понтифіка випливає чітке запрошення вірян, які займаються політикою, усвідомити себе і своє завдання у світі, яке має бути свідченням віри та виховання у вірі за допомогою свого політичного досвіду. Він закликає розвивати в собі почуття відповідальності та загального блага так, щоб зробити ефективний внесок у гуманізацію громадянського суспільства та формувати його у справедливості та повазі до гідності людини, яка є носієм невід’ємних прав й обов’язків навіть під час мінливих історичних, соціальних та економічних обставин. Слова Бенедикта XVI зрозумілі, вони не залишають місця для будь-яких непорозумінь і спонукають нас переглянути роль політики в Україні. Потрібні серйозні філософські роздуми, що стануть необхідною основою, на якій варто будувати мету й досягати її, до чого покликана справжня політика. Оскільки мета суспільного життя – це загальне благо, то має також бути дорога до цієї мети, а саме закон. Цей закон (lex humana) є тим, що ми називаємо громадянським законом або правом, і тому що загальне благо – це благо всіх людей і кожного. Щоб досягнути цієї мети, не можемо ігнорувати морального закону та природного права. Понтифікат Папи Бенедикта XVI закінчився, але його вчення стосовно політики актуальне ще на багато років. Лілія Гриневич, Народний депутат України, Голова Комітету Верховної Ради України з питань освіти та науки 6

РОЗДІЛ 1

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА Й ЗАКОНИ ТВОРIННЯ

Бог Творець та права людини* Свої роздуми про фундаментальні права хочу розпочати з маленького оповідання зі Святого Письма. У Першій Книзі Царів розповідається про молодого царя Соломона. З нагоди його сходження на трон він звертається до Бога із проханням. Що може просити молодий володар у такий важливий момент? Успіху, багатств, довголіття, знищення ворогів? Нічого з цього він не просив. Утім попросив: «Дай рабові твоєму розумне серце, щоб він судив твій народ та розбирав між добрим та лихим» (1 Цар. 3, 9). Цією розповіддю Біблія хоче показати те, що важливе для політика. Критеріями його діяльності та мотивацією до роботи не повинно бути бажання успіху і, тим паче, матеріальний добробут. Політика має працювати задля справедливості та створювати умови для побудови миру. Зазвичай, політик шукає успіху, який уможливлює йому ефективнішу політичну діяльність. Однак успіх має бути підпорядкований критеріям справедливості, бажанням реалізувати закон і розуміти закон. Успіх може бути також спокусою, а отже, стати причиною протистояння законові, знищення справедливості. «Забери *

Бенедикт XVI, Промова в Рейхстазі, Берлін, 22 вересня 2011 року.

закон – тоді чим відрізнятиметься держава від великої банди?», – запитував св. Авґустин. Ми, німці, з нашої історії знаємо, що ці слова – не лише порожнє залякування. Ми пережили період відокремлення влади від закону, коли влада йшла проти закону, розтоптала закон, коли держава була інструментом знищення закону – стала добре організованою бандою, яка погрожувала всьому світу скинути його у прірву. Служити законові й боротися із несправедливістю – й надалі фундаментальні обов’язки політика. У той історичний момент, коли людина отримала необмежену владу, це завдання стає нагальним. Людина у змозі знищити світ. Вона може маніпулювати сама собою. Може, скажімо так, створювати людей і позбавляти інших людей права бути людьми. Як зрозуміти, де тут добро? Як можна відрізнити добро від зла, справжній закон або закон, який тільки таким здається? Запитання Соломона залишається вирішальним запитанням, перед яким сьогодні постали і політичні діячі, і сама політика. У багатьох випадках більшість – це той критерій, якого може бути достатньо. Але очевидно, що у фундаментальних питаннях, в яких йдеться про людську гідність і людськість, принципу більшості не достатньо: у процесі формування законів кожна особа, яка має відповідальність, повинна шукати саму себе і критерії для власного спрямування. У III сторіччі великий філософ Оріген так виправдав опір християн деяким існуючим юридичним розпорядженням: «Якщо хтось перебуває в оточенні скіфів, які мають нерелігійні закони, і змушений жити між ними, ... то поводитиметься дуже розумно, якщо в імені закону істини, який для скіфів є незаконним, разом з тими, хто має такі ж думки, об’єднається проти їхніх приписів». На підставі цих слів учасники спротиву діяли проти нацистського режиму і проти інших тоталітарних режимів, служачи закону й усьому людству. Для них було очевидно, що закони, які існували в той час, були несправедливими. Втім 8

у житті сучасного політика-демократа питання про те, що відповідає правді закону, що по-справжньому є справедливим і може стати законом, не таке очевидне. У тому, що стосується фундаментальних антропологічних питань, не дуже легко побачити, що є справедливим. У питаннях, як розпізнати добро та служити законові, ніколи не було легко знайти відповіді, і сьогодні такі питання стали набагато важчими. Як розпізнати, де є добро? В історії всі юридичні приписи завжди мотивувалися релігією: звертаючись до Божества, люди вирішували, що добре, а що ні. На відміну від інших великих релігій, християнство ніколи не нав’язувало державі й суспільству демонстрації закону, розпорядження закону, яке походить від Одкровення. Однак християнство зверталося до природи та розуму – які є справжнім джерелом законів – зверталося до гармонії між об’єктивним та суб’єктивним розумом, гармонії, яка, проте, ґрунтувалася на творчій думці Бога. У такий спосіб християнські богослови об’єдналися з філософським рухом, що виник на початку ІІ століття до народження Христа. Тоді відбулася зустріч між природним громадським законом, який розвинули філософи-стоїки й майстри римського права. Завдяки цьому контакту виникла юридична західна система, яка стала важливим фундаментом для всієї юридичної системи людства. Із цього дохристиянського зв’язку між законом і філософією почався шлях, який проходив через християнське Середньовіччя, юридичний розвиток епохи Просвітництва, аж до Декларації прав людини й фундаментального німецького закону, в якому наш народ 1949 року визнав «непорушними і недоторканними права людини, як фундамент кожної людської спільності, миру та справедливості у світі». У розвитку закону та людства стало дуже важливим те, що християнські теологи зайняли позицію опору релігійним законам, які вимагали віри в Божество, і віддали їх до компетенції філософії, визнаючи її справжнім юридичним джерелом розуму та природи в їхній єдності. Цей вибір уже прочитується 9

у листах апостола Павла. У Посланні до Римлян він пише: «Бо коли погани, що не мають закону, з природи виконують те, що законне, вони, не маючи закону, самі собі закон. Вони виявляють діло закону, написане в їхніх серцях, як свідчить їм їхнє сумління і думки ...» (Рим 2, 14–15). Тут поєднано два фундаментальні поняття природи та совісті, де «совість» – не що інше, як «слухняне серце» Соломона, розум відкритий на мову буття. Якщо у зв’язку з цим до епохи Просвітництва, прийняття Декларації прав людини, кінця Другої світової війни і нашої Конституції питання про фундамент законів здавалися зрозумілими, то в другій половині минулого століття ситуація драматично змінилася. Ідея природного закону сьогодні вважається частиною вчення Католицької Церкви, про яке варто говорити лише в католицьких колах, і навіть стало соромно вимовляти цей термін. Хочу коротко розповісти, чому склалася така ситуація. Насамперед фундаментальною є теза про те, що між «бути» і «повинно бути» виник нездоланний поділ. У такому разі, від «бути» не повинен був виникати обов’язок, тому що йшлося про дві абсолютно різні сфери. Основою для такого мислення стало позитивістське розуміння природи та розуму, яке сьогодні вважається повсюдно прийнятним. Якщо розглядати природу, за словами Ганса Келзена, «як агрегат об’єктивних даних, з’єднаних між собою причиною і наслідком», тоді звідси не може виникнути ніяких етичних вказівок. Позитивістське розуміння природи, яке розглядає природу тільки з функціонального боку, оскільки її пояснюють природні науки, не може створити жодного містка між ethos і законом, а може тільки отримувати функціональні відповіді. Те ж саме стосується і розуму, котрий розглядають із позитивістських позицій, які багато хто вважає єдиними науково правильними: те, що не можна перевірити або сфальсифікувати, не входить у сферу розуму. Тому ethos і релігія повинні бути визначені в суб’єктивній сфері та пройти повз сферу розуму у вузькому значенні слова. Там, де домінує лише позитивістське мислен10

ня, – і це наша публічна сфера – класичні джерела пізнання ethos і права залишаються на узбіччі. У цьому полягає драматична ситуація, яка заторкує усіх, і щодо якої необхідно провести широку публічну дискусію; терміновість її проведення – головна мета моєї промови. Позитивістське розуміння природи й розуму, позитивістське бачення світу – це велике досягнення людського пізнання і здібностей, від яких ми в жодному разі не повинні відмовлятися. Але воно у своїй цілості не є культурою, яка дає відповіді і є достатньою для буття людини. Там, де позитивістське мислення претендує на те, щоб стати єдиною достатньою культурою, відмовляючи іншим культурам у реальності на рівні підкультур, воно обмежує людину, і навіть загрожує її людяності. Я маю на увазі Європу, у якій багато хто намагається визнавати тільки позитивізм загальною культурою і спільним фундаментом, щоб формувати закон, применшуючи будь-які інші переконання та цінності нашої культури до стану підкультури. Як наслідок, Європа позиціонує себе перед іншими світовими культурами як безкультурна, стаючи в цій справі екстремістською і радикальною. Позитивістський розум, який представляє себе як винятковий, не в змозі дивитися через те, що не є функціональним, і стає схожим на цементну будівлю без вікон, якій світло і сонце ми хочемо давати самі, і більше не хочемо отримувати їх від Бога. Ми не можемо будувати ілюзій, що у цьому світі, який самі хочемо побудувати, знайдемо секрет, рівний «ресурсам» Бога, який зможемо використати по-своєму. Необхідно повернутися, щоб широко відчинити вікна, побачити нові перспективи світу, неба та землі й навчитися використовувати їх на благо. Але як це зреалізувати? Як віднайти вхід у цей великий простір? Як може розум знайти свою велич без зісковзування в ірраціональність? Як може природа у своїй глибині постати заново? Я нагадаю про один процес, який відбувався в недалекій політичній історії, сподіваючись на правильне розуміння 11

і те, що це не викличе численних односторонніх полемік. Хочу сказати, що поява екологічних рухів у німецькій політиці на початку 1970-х років хоча і не відчинила вікон, однак, є вимогою впустити свіже повітря, вимогою, яку неможливо ігнорувати, оскільки в її невиконанні багато хто бачить нераціональність. Чимало молодих людей зрозуміли, що в наших відносинах із природою щось не так; що природа – це не тільки матеріал, з якого можна щось робити, але що земля як така має власну гідність і ми маємо стежити за її знаками. Звісно, я тут не пропагую якоїсь політичної партії – це абсолютно мені чуже. Якщо в наших відносинах із реальністю щось не так, то ми всі повинні серйозно задуматись над питанням, яке стосується фундаментів нашої культури. Хочу зупинитися на цьому пункті. Сьогодні важливість екології навіть не обговорюється. Ми повинні слухати голос природи й адекватно на нього відповідати. Однак хочу звернути увагу на ще один пункт, який забутий, – існує і людська екологія. І людина має природу, яку треба поважати і якою не можна маніпулювати задля власних інтересів. Людина – це не тільки свобода, яка є сама по собі. Людина не створює саму себе. Вона – це дух і свобода, а також природа, і її воля є доброю, коли слухає природу, поважає її і приймає саму себе такою, якою є – не створеною самою по собі. Саме так і тільки так реалізовується людська свобода. Повернімося до фундаментальних понять природи та розуму, з яких ми починали. Великий теоретик юридичного позитивізму Кельзен у 84 роки, 1965-го, запровадив дуалізм «бути» і «повинно бути». (Я втішався тим фактом, що у 84 роки він спроможний думати про щось раціональне.) Кельзен говорив, що норми можуть відбуватися тільки з волі. Як наслідок, природа могла б закрити в собі норми, тільки якщо воля підпорядкована цим нормам. А це, з іншого боку, припускає існування Бога Творця, волю якого включено в природу. «Обговорювати правду цієї віри – це абсолютно марна річ», – писав він пізніше. Чи справді це так? – Я хочу запитати. Це справді безсен12

совно розглядати, якщо об’єктивна причина, що проявляється у природі, не передбачає Творчого Розуму, Творчого Духа? Тут нам на допомогу має прийти культурна спадщина Європи. На підставі впевненості в існуванні Бога Творця розвинулася ідея про права людини, ідея про рівність усіх людей перед законом, розуміння того, що гідність людини недоторканна, а також усвідомлення відповідальності людей за свої вчинки. Ці знання – наша культурна пам’ять. Ігнорувати їх або вважати їх минулими – це ампутація нашої культури, позбавленої повноти. Культура Європи народилася під час зустрічі між Єрусалимом, Афінами і Римом – під час зустрічі між вірою в Бога Ізраїля, філософією греків та юридичною думкою римлян. Ця потрійна зустріч сформувала ідентичність Європи. У розумінні відповідальності людини перед Богом і визнанням непорушної гідності людини, кожної людини, ця зустріч встановила критерії закону, захищати який – наш обов’язок у цей історичний момент. Молодий цар Соломон, сходячи на трон, мав одне прохання. Що може бути для нас, сучасних законодавців, таким проханням? Про що ми попросимо? Думаю, що сьогодні після того, що було сказано, ми не зможемо бажати іншого, як тільки слухняного серця – здатності розрізняти добро та зло, і встановити справжній закон, який служить справедливості та миру. Дякую за увагу.

Етичний фундамент політичних рішень* Промовляючи до вас у цей історичний момент, думаю про численних чоловіків і жінок, які протягом сторіч брали участь у важливих подіях, що відбувались тут та означили життя багатьох британських поколінь й інших народів. В особливий спосіб хотів би згадати святого Томаса Мора, великого англійського вченого й державного діяча, яким захоплювалися і віруючі, і невіруючі; хотів би згадати про чесність, з якою він слідував своїй совісті, навіть ціною недогоди володарю, для якого він був «добрим слугою», щоб насамперед служити Богові. Дилема, з якою Томас Мор зіткнувся у ті важкі часи, – це одвічне питання про взаємозв’язок між тим, що належить кесареві, і тим, що – Богові, дає мені можливість коротко поміркувати з вами над належним місцем, яке вірянин посідає у політичному процесі. Парламентська традиція цієї країни багато чим зобов’язана, в інстинктивному сенсі, тій стриманості, яка існує у Державі, прагненню досягнути справедливого балансу між законними потребами державної влади та правами тих, хто їй підпорядковується. Якщо, з одного боку, у вашій історії відбувалися певні рішучі кроки з метою встановлення меж у здійсненні влади, то, з іншого боку, політичні національні установи змогли певною мірою внутрішньо розвивати значний рівень стабільності. У цьому історичному процесі Велика Британія виокремилась як плюралістична демократія, яка надає великого значення * Бенедикт XVI, Зустріч із світською владою з нагоди Апостольської подорожі до Великої Британії, 17 вересня 2010 року.

свободі висловлення думок, свободі політичної належності й поваги верховенства права, із сильним наголосом на правах та обов’язках для осіб і рівності всіх громадян перед законом. Католицька соціальна доктрина, хоч і сформульована у своїх різновидах, має багато спільного з таким підходом, враховуючи його фундаментальну турботу про збереження гідності кожної окремої людини, створеної на образ і подобу Божу, і його зверненням до вимог цивільної влади задля сприяння спільному благу. Насправді основні питання, які поставили Томасові Мору під час судового процесу, проявляються і в нових реаліях, із певною зміною соціальних умов. Кожне покоління, оскільки воно прагне дбати про загальне благо, повинне знову запитати себе: якими є ті вимоги, котрі уряд може обґрунтовано висувати громадянам, і наскільки вони можуть поширюватись? До кого апелювати, щоб вирішити моральні дилеми? Ці запитання спрямовують нас до етичних основ цивільних обговорень. Якщо моральні принципи, які підтримують демократичний процес, не ґрунтуються ні на чому більш стабільному, ніж на соціальному співчутті, то слабкість процесу стає особливо очевидною. У цьому й полягає реальна проблема для демократії. Невідповідність прагматичних рішень у короткостроковій перспективі щодо складних соціальних й етичних проблем чітко проілюструвала недавня глобальна фінансова криза. Тут існує ширше вирішення, що полягає у тому, що відсутність твердої етичної основи для економічної діяльності спричинила серйозні труднощі, в яких перебувають мільйони людей у всьому світі. Подібно, як «кожне економічне рішення має моральний наслідок» (Енцикліка Caritas in Veritate, н. 37), аналогічно і в політичній сфері моральний вимір актуальної політики має далекосяжні наслідки, які жоден уряд не може ігнорувати. Добру ілюстрацію такого прикладу можна знайти в одному із знаменних досягнень британського парламенту, 15

пов’язаним із скасуванням работоргівлі. Кампанія, яка привела до цього епохального законодавства, ґрунтувалась на твердих моральних принципах, заснованих на природному праві, й визначила вклад у цивілізацію, якою ця нація може по-справжньому пишатися. Отож, звідси постає головне запитання: Де знайти етичну основу для політичного вибору? Католицька традиція стверджує, що об’єктивні норми, котрі регулюють правильну дію – доступні до розуміння, залишаючись за межами змісту об’явлення. Згідно з таким розумінням, роль релігії у політичних дебатах не полягає в тому, щоб подати ці норми, тому що вони не могли б бути подані для невіруючих, а ще гірше було б запропонувати конкретні політичні рішення, які б взагалі перебували поза компетенцією релігії, а радше, щоб допомогти очистити та пролити світло на реалізацію доказів, щоб відкрити об’єктивні моральні принципи. Однак таку «корегуючу» роль релігії щодо розуму не завжди добре сприймають, частково тому, що спотворені форми релігії, такі як сектантство і фундаменталізм, можуть стати причинами серйозних соціальних проблем. І ці спотворення релігії виникають тоді, коли очищувальній і конструктивній ролі розуму в релігії приділяється недостатня увага. Це процес, який функціонує у подвійному напрямку. Без корегування з боку релігії розум також може стати жертвою спотворень, як це трапляється тоді, коли ним маніпулює ідеологія або його застосовують частково, не враховуючи гідності людської особистості. Таке зловживання розуму, зрештою, спричинило работоргівлю та багато інших соціальних пороків, і тоталітарні ідеології ХХ століття також. А тому хочу сказати, що світ розуму і світ віри – світ світської раціональності та світ віросповідання – потрібні один одному й не повинні боятися вступати у глибокий і постійний діалог задля блага нашої цивілізації. Іншими словами, релігії для законодавців не повинні бути проблемою, яку потрібно вирішити, а мають бути життєво 16

важливим чинником, який сприяє суспільній дискусії у країні. У цьому контексті висловлюю своє занепокоєння у зв’язку зі зростаючою маргіналізацією релігії, особливо християнства, що набуває розмаху в певних оточеннях, навіть у країнах, які надають толерантності великого значення. Є люди, які стверджують, що голос релігії повинен замовкнути або принаймні бути відсуненим до суто приватної сфери. Є люди, які стверджують, що спільне відзначення свят, таких як Різдво, не варто заохочувати, ґрунтуючись на дискусійних переконаннях, що така дія може образити тих, які належать до інших релігій чи не сповідують жодної. І є ті, хто стверджує, – як це не парадоксально з наміром ліквідації дискримінації – що християни, які виконують певну суспільну функцію, зобов’язані в деяких ситуаціях діяти проти своєї совісті. Це тривожні ознаки нездатності оцінити не тільки права вірян на свободу совісті та релігії, а й законну роль релігії в суспільній сфері. Тому закликаю всіх вас у вашій конкретній сфері впливу шукати шляхів проведення та розвитку діалогу між вірою і розумом на всіх рівнях національного життя. Ваша готовність зробити це вже продемонстрована сьогоднішнім безпрецедентним запрошенням, яке ви мені надали, і виражається у тих сферах зацікавленості, в яких ваш уряд співпрацює разом зі Святим Престолом. За взаємною згодою відбулися обміни, пов’язані з випрацюванням міжнародного договору щодо торгівлі зброєю; щодо прав людини, де Святий Престол і Велика Британія побачили позитивне поширення демократії, особливо в останні 65 років; у галузі розвитку, де триває співпраця задля полегшення боргового тягаря у справедливій торгівлі та у фінансуванні розвитку, в особливий спосіб за допомогою «International Finance Facility», «International Immunization Bond» та «Advanced Market Commitment». Святий Престол разом із Об’єднаним Королівством також прагне відшукати нових способів просування екологічної відповідальності в інтересах усіх людей. 17

Також зазначу, що Уряд пообіцяв до кінця 2013 року пожертвувати 0,7 % від Національного доходу задля допомоги в цілях розвитку. Останніми роками відрадно помічати позитивні ознаки зростання солідарності щодо бідних у всьому світі. Але перетворення цієї солідарності на ефективну діяльність вимагає нових ідей, які покращуватимуть умови життя у таких важливих сферах, як виробництво харчів, очищення води, створення робочих місць, навчання, допомога сім’ям, особливо мігрантів, та основні медичні послуги. Коли людське життя поставлене на карту, завжди бракує часу: насправді надбанням світу є величезні ресурси, які державні уряди можуть збирати, щоб рятувати фінансові установи, що вважаються «занадто важливими, щоб дозволити їм збанкрутувати». Звичайно, інтегральний розвиток народів землі не менш важливий: це справа гідна уваги всього світу, насправді «занадто важлива, щоб дозволити її привести до упадку». Такий загальний огляд недавньої співпраці між Об’єднаним Королівством і Святим Престолом чітко показує рівень прогресу, який був досягнутий протягом багатьох років від моменту встановлення двосторонніх дипломатичних відносин, задля стимулювання у всьому світі багатьох основних цінностей, які ми поділяємо. Сподіваюся, що ці відносини приноситимуть свої плоди, зростатиме розуміння необхідності діалогу та поваги на всіх рівнях суспільства, між світом розуму і світом віри. І я молюся за це. Упевнений, що в цій країні є багато царин, у яких Церква й державні органи можуть працювати разом на благо громадян, у гармонії з історичною практикою цього Парламенту прикликати провід Духа на тих, хто прагне поліпшити умови життя всього людства. Щоб уможливити таку співпрацю, релігійні інститути, а також і ті, які пов’язані з Католицькою Церквою, повинні свобідно діяти відповідно до власних принципів і переконань, ґрунтованих на вірі й офіційному вченні Церкви. Саме так зможуть бути гарантованими основні права: свобода релігії, свобода 18

совісті та свобода об’єднання. Ангели, які спостерігають за нами з чудового склепіння цієї давньої Зали, нагадують про давню традицію, від якої розвивався британський Парламент. Вони нагадують, що Бог постійно спостерігає за нами, щоб направляти і захищати нас. І вони закликають визнати життєво важливий внесок, який релігія зробила й може зробити в життя нації. Пане Президенте, я ще раз дякую Вам за цю можливість коротко звернутися до шанованих присутніх. Висловлюю Вам і Сеньйору Президенту, а також Палаті Лордів мої вітання і запевняю постійну молитву за вас і плідну роботу обох Палат цього давнього Парламенту. Спасибі, і нехай Бог благословить усіх вас!

Понад усе Європа не повинна відмовлятись від самої себе* Ми перебуваємо тут, в історичному місці, у якому впродовж століть різні правителі керували імперією, яка об’єднала більшість Центральної та Східної Європи. І це місце зараз пропонує нам унікальну можливість подивитися на сучасну Європу, якою вона є. Після жахів війни та травматичного досвіду тоталітаризму й диктатури, Європа стала на шлях, що привів до єдності континенту; спільні зусилля були спрямовані на забезпечення міцного миру та справжнього розвитку суспільства. Наслідки від поділу, який протягом десятиліть розколов континент у болючий спосіб, хоч і подолано політично, та все ж в думках та серцях людей ще дотепер має своє відображення. Проте надіємось, що і це буде подолано. І хоч після падіння залізної завіси 1989 року певні надії та очікування не дали бажаного результату, багатьох людей залишили розчарованими, а певні аспекти можуть спричиняти обґрунтовані критичні зауваження з боку деяких європейських інститутів, то все ж процес об’єднання став титанічною працею із далекосяжними планами й перспективами на майбутнє. Варто врахувати і те, що на цьому континенті звичним явищем у всі часи були постійні конфлікти та братовбивчі війни. Утім це об’єднання принесло довгоочікуваний мир, якого дуже бракувало протягом тривалого часу. Участь країн Центральної та Східної Європи у цьому процесі послужила додатковим стимулом до їхньої внутрішньої консолідації та внутрішньої свободи, * Бенедикт XVI, Промова з нагоди зустрічі із представниками влади та дипломатами під час візиту до Австрії з нагоди 850-річчя від дня заснування Санктуарію Маріазелль (Mariazell), 7 вересня 2007 року.

верховенства права і демократії. Я хотів би нагадати, що до цього суттєво долучився мій попередник Папа Іван Павло II, діяльність якого має колосальне значення для цього історичного процесу. Австрія – це країна, яка розташована на кордоні поміж Заходом і Сходом, та є неначе країною-мостом, що посприяла значному внеску в цей союз, і ми не маємо права забувати про це. «Європейський дім», як ми любимо називати спільноту цього континенту, має бути хорошим місцем для життя всіх, і це можливо лише за умови, якщо його будувати на міцному культурному й моральному фундаменті спільних цінностей, що невід’ємні від нашої історії і наших традицій. Європа не може й не повинна заперечувати свого християнського коріння. Християнство – це динамічний компонент нашої цивілізації, що визначає те, як ми прямуємо у третє тисячоліття. Християнство глибоко сформувало цей континент – це добре видно в усіх країнах і, зокрема, в Австрії, на це вказують не лише численні церкви та монастирі. Віра по-особливому проявляється у багатьох людях, яких колись і сьогодні вона веде до життя в надії, любові та милосерді. Маріазелль – велика національна святиня Австрії, а також місце зустрічі різних європейських народів. Це одне з тих місць, де люди черпали і черпають «силу згори» для свого життя. Цими днями свідчення християнської віри в центрі Європи також виражається через «Третю європейську екуменічну асамблею» в Сібіу (Румунія), гасло якої: «Світло Христове просвітлює всіх. Надія на оновлення та єдність у Європі». Варто також згадати і проведення 2004 року центральноєвропейського «Католицького дня» під назвою «Христос – надія Європи», що згуртував велику кількість вірян у Маріазеллі. Сьогодні ми багато чуємо про європейський спосіб життя. Це стосується соціального порядку, який поєднує економічну ефективність із соціальною справедливістю, політичний плюралізм із терпимістю, щедрістю і відкритістю, але також 85

означає і збереження цінностей, які надали особливого значення цьому континентові. Ця модель із урахуванням обмежень сучасної економіки сьогодні зустрічається із великим викликом. Часто згадується глобалізація, яка не може бути зупинена, але це залишається актуальним завданням і великою відповідальністю політики, щоб надати глобалізації певного регулювання та обмеження, щоб це не відбувалося за рахунок бідних країн і бідних людей у багатьох країнах. Звичайно, як відомо, Європа переживала нелегкі часи та неодноразово страждала через свої помилки. Серед них: ідеологічні обмеження, погляди філософії, науки, а також віри, зловживання релігією та прагнення імперіалістичних цілей, деградація людини за допомогою теоретичного та практичного матеріалізму, і, врешті-решт – дегенерації толерантності, збайдужіння до основоположних цінностей. Утім Європа відзначається однією хорошою особливістю – здатністю до самокритики, що в панорамі світових культур відіграє важливе значення. Саме в Європі вперше була сформульована концепція прав людини. Основних прав людини, зокрема – право на життя, яке є передумовою для всіх інших прав. Це право кожної без винятку людини від її зачаття і аж до природного кінця. Отже, аборт не може бути одним із прав людини – це радше злочин. Це «глибока рана в суспільстві», як на цьому часто наголошував покійний кардинал Франц Кьоніґ (Franz König). Говорячи це, я не висловлюю лише суто церковної стурбованості. Я радше бажаю виступати тут як адвокат у глибоко гуманному проханні і як речник ненародженої людини, яка не має голосу. Також не заплющую очей і на проблеми та конфлікти, що стосуються багатьох жінок, розуміючи, що довіра, про яку ми часто говоримо, також залежить від праці самої Церкви щодо допомоги нужденним жінкам. У цьому контексті я закликаю політичних лідерів, щоб вони не дозволяли того, аби смерті дітей відбувалися через різні 86

спекуляції і визначення цих випадків як причини захворювань. Проте їх не кваліфікують як несправедливе поширення політиками юридичного порядку щодо аборту із запровадженням його заборони. Я говорю це з міркувань турботи про людські цінності. Але це тільки одна сторона, про яку варто дбати і яка дуже хвилює. Інша – це докласти максимум зусиль, щоб зробити європейські країни знову відкритими до прийняття дітей. Будьте мужніми, молоде, я прошу вас, ви, які творите через шлюб нові сім’ї, щоб ставати матерями і батьками! Так ви чинитимете добро не лише для себе, а й для суспільства загалом. Підтримую також вас у тому, щоб рішуче діяти у ваших політичних зусиллях задля сприяння умовам, які допомагатимуть молодим парам виховувати дітей. Але це все не має жодного значення доти, доки ми знову не створимо в наших країнах атмосфери радості та впевненості в житті, коли діти будуть для нас не тягарем, а даром. Моє велике занепокоєння стосується дискусії про так звану «активну допомогу, щоб померти». Побоююсь, що в один прекрасний день практикуватиметься невимушене наполягання, а чи навіть виразне, на важко хворих або людей поважного віку через те, що просять смерті або хочуть її собі вчинити. Правильною відповіддю на страждання наприкінці життя є любов, догляд і супровід до самої смерті – особливо за допомогою паліативної допомоги – а не «активної допомоги у настанні смерті». Щоб гуманно супроводжувати людину до смерті, потрібні структурні реформи в усіх сферах системи охорони здоров’я і соціальних структур організації паліативної допомоги. Важливо також робити практичні кроки: зокрема те, що стосується психологічної та пастирської турботи про важко хворих та помираючих, їхніх родичів, лікарів та усього медичного персоналу. У цій царині рух ospizbewegung зробив грандіозні справи. Всі ці завдання, однак, не можуть бути передані лише їм. Інші люди також повинні бути готовими пропонувати свою допомогу в цьому напрямі, не шкодуючи 87

ані часу, ані грошей на любов до важко хворих і тих, хто вмирає. Невід’ємна частина європейської спадщини – це традиційність думки про те, що суттєво важливим є зв’язок між вірою, правдою і розумом. Тут йдеться про питання того, чи розум є принципом усіх речей та їх основ, чи ні. Питання у тому, чи реальність має у своїй основі певну річ і необхідність, чи розум є випадковим другорядним продуктом ірраціональності і в океані ірраціональності, з метою вигоди, без жодного змісту, а чи залишається правдивим і таким, що становить глибоке переконання християнської віри: In principio erat Verbum – на початку було Слово – так, насправді від початку всіх речей є творчий розум Бога, який захотів, щоб ми люди брали участь у Його Божественному плані. Дозвольте мені в цьому контексті згадати Юрґена Габермаса, філософа, який не прихильний до християнської віри. Він пише: «Для нормативної самосвідомості в сучасному світі християнство є не лише каталізатором. Універсалізм рівності, з якого поширились ідеї свободи й солідарного співжиття, близький до спадщини єврейської справедливості та християнської етики любові. Не зважаючи на її суттєві зміни, ця спадщина була прийнята знову і знову, і хоч щораз інтерпретується в критичний спосіб, до сьогоднішнього дня не існує іншої альтернативи для неї». Враховуючи унікальність покликання Європи, можемо говорити також і про її унікальну відповідальність у світі. У зв’язку із цим, вона не має права «зрадити» сама собі. Континент, який демографічно швидко старіє, не може і не повинен старіти духом. Європа також краще себе пізнає, якщо візьме на себе відповідальність у світі зі своєю особливою інтелектуальною традицією, своїми екстраординарними ресурсами та великою економічною міццю. Тому Європейський Союз повинен взяти на себе провідну роль у боротьбі з бідністю у світі та у своєму прагненні поширювати мир у світі. З вдячністю 88

ми можемо спостерігати те, що європейські країни та Європейський Союз є серед тих, хто найбільше сприяє міжнародному розвитку. Однак європейські країни своєю політичною активністю повинні реагувати на виклики, наприклад, у пошуку розв’язання невідкладних проблем, що постали перед Африкою, зокрема, болючі трагедії цього континенту, такі як СНІД, ситуація в Дарфурі, несправедлива експлуатація природних ресурсів і тривожна торгівля зброєю. Крім того, європейські політики та дипломати не можуть забувати про події на Близькому Сході чи стояти осторонь щодо цієї ситуації. Де це необхідно і можливо, там Європа повинна заохочувати всіх до відмови від насильства, до взаємного діалогу і правдивого мирного співіснування. Вона також повинна розвивати відносини із народами Латинської Америки й Азійського континенту через торгівлю та співпрацю.

ПІСЛЯМОВА Велика відповідальність і честь писати Післямову до таких глибоких, сповнених доброти і думки текстів. Не насмілююся навіть піднятися до рівня ідей Святішого Отця, тому як скромний дослідник поділюся своїми враженнями від прочитаного. У земній повсякденній суєті небагато людей ставлять інтереси свого ближнього вище від своїх чи хоча б урівень із власними. Політична наука, що є сферою моїх наукових зацікавлень, одним зі своїх вихідних постулатів проголошує досягнення суспільної злагоди через задоволення індивідуальних і групових інтересів політиків та головним інструментом цього вважає державу як суспільно-політичний інститут. В ідеалі держава покликана забезпечити лад і поступальний розвиток суспільства, піклуватися про всіх та кожного громадянина, й через турботу про кожного турбуватися про всіх. Однак можливість задовольнити власні чи групові інтереси, яку надає прилучення до влади, участь в ухваленні політичних та управлінських рішень, спокушає людину, наділену повноваженнями, вирішувати суспільні справи, іти всупереч етичним нормам, про які пише Святий Отець. Обмеженість суспільних ресурсів підсилює прагнення чиновника чи політика виокремитись із людської спільноти своїми вищими статками й соціальним статусом. Звертаючись до уряду Великої Британії у своїй промові про етичний фундамент політичних рішень, Бенедикт XVI порушує питання «участі вірянина (тобто, громадянина, який сповідує християнські цінності, та й узагалі сумлінного й активного члена суспільства – Прим. О. Д.) у політичному процесі», наголошуючи на важливості реального забезпечення свободи слова, політичної належності й верховенства права. Слова Його Святості прямо вказують на відмінність понять «верховенство права» і «верховенство закону» в тому сенсі, що рівність усіх 90

людей перед законом може бути лише тоді, коли штучно сформульований і встановлений політиками закон будується на моральних принципах, у поєднанні короткострокового прагматизму з прагненням до вирішення довгострокових суспільних проблем. Уряд – довготривалий політичний інститут, але особи, які входять до його складу, відносно часто змінюються внаслідок політичних процесів – виборів, міжпартійної боротьби, відставок – і зумовлюють певну байдужість посадовців до встановлення таких умов і правил поведінки членів суспільства, які б забезпечували довготривалу стабільність і поступальний розвиток країни, громади, кожного вірянина. Християнська релігія, не претендуючи на вироблення конкретних рецептів і формулювань рішень, все ж пропонує приклад такого надійного фундаменту для політиків – етичні норми, моральні принципи, дотримуючись яких можна зробити закон внутрішньо узгодженим з цінностями, очікуваннями та інтересами громадян. «Ці цінності, перш ніж стати християнськими, є людськими…», – зазначає Святий Отець, тобто закон, виданий світськими органами, державою, що відокремлена від Церкви, все ж має ґрунтуватися на тих принципах, які виходять із природи людини, її суспільного життя, потреби забезпечити злагоду в суспільстві у мирний спосіб. Бенедикт XVI, розмірковуючи про гідність людини і її взаємозв’язок із «загальним благом», будує систему координат, у якій гідність розташована на перетині горизонтальної й вертикальної осей – солідарності/субсидіарності та загального блага відповідно. Подібна схема відома тим, хто досліджує державне управління, вироблення державної політики. У тій схемі вертикальна вісь стосується політико-адміністративної системи, а горизонтальна – впливу на неї з боку громадських та міжнародних організацій, експертних середовищ, органів місцевого самоврядування та інших акторів поза урядом. Доступ невеликої групи представників політико-адміністративної вертикалі до розподілу загальних благ з одночасним обмеженням участі в цьому процесі громад і громадян – означає приватизацію цих благ і внаслідок цього – зменшення активності громад і громадян у їхньому ство91

ренні, а отже, неминуче збіднення суспільства, зменшення частки споживання благ його членами задля вигоди кількох. Наприкінці хотів би звернути увагу читача на одну з фундаментальних істин, що сформульована у Христовій Заповіді, «Не лжесвідчи», тобто, «не говори неправди». Бенедикт XVI чітко каже: «...праця задля істини надає фундамент та силу праву на свободу». Свобода без правди неможлива, як і правда без свободи. Свобода віросповідання – наріжний, але не єдиний камінь у Храмі Свободи: реалізація своїх прав і прагнень у духовній сфері нерозривно пов’язана зі сферою матеріальною, із забезпеченням людиною для себе гідних умов життя з одночасною повагою до таких самих прав ближнього, з піклуванням про ближнього – члена сім’ї, громади, громадянина країни, а отже, якщо ми говоримо про державу й політику, – піклування про своїх підлеглих, підданих, виборців. Таке піклування неможливе без знання і шанування ПРАВДИ, без щирості у взаєминах і по горизонталі, і по вертикалі. Знаючи правду настільки, наскільки це людині доступно, вона може діяти вільно, на користь собі та співгромадянам. Лише в умовах свободи – особистої, групової та суспільної, у малій громаді, великому місті, своїй країні чи будь-де у світі – людина може повністю розкрити свій потенціал, а отже, діяти на зростання ЗАГАЛЬНОГО БЛАГА, на розвиток людських спільнот. У промові 16 травня 2011 року Папа Бенедикт XVI наголошує, що «…світлом соціальної доктрини Церкви є Правда, головною силою – Любов, а метою – Справедливість». Поєднання цих трьох одвічних цінностей, очевидно, і має становити основу дій держави як інституту, що покликаний забезпечити лад і розвиток суспільства, добробут кожного громадянина. Олександр Дем’янчук, завідувач кафедри політології Києво-Могилянської академії

ЗМІСТ ВСТУП ............................................................................................. 5 Розділ 1

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА Й ЗАКОНИ ТВОРІННЯ Бог Творець та права людини ............................................................. 7 Етичний фундамент політичних рішень ...................................... 14 Закон, який кидає виклик совісті та відповідальності законодавців ................................................................................... 20 Норми, які передують людському закону .................................... 22 Сотворені речі та їх залежність від Творця ................................. 26 Значення горизонтальної та вертикальної солідарності та субсидіарності.................................................................................30 Розділ 2

ГРОМАДСЬКА ДУМКА І ХРИСТИЯНСЬКА ВІРА Без Бога немає достатнього етичного фундаменту..........................35 Принципи, вписані в людську природу ............................................39 Згуртованість християн також необхідна в політичному житті .. 42 Сім’я – осередок суспільного співжиття....................................... 45 Розділ 3

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ПРИКЛАД, СУСПІЛЬНА ЕТИКА Й ЗАГАЛЬНЕ БЛАГО Пошук істини – необхідна умова реальної демократії..................49 Правда – передумова для миру, справедливості та свободи ........ 52 93

Суспільне вчення та його місія в Церкві....................................... 59 Церква сприяє діяльності та розвитку місцевого самоврядування .............................................................................. 62 Нова євангелізація суспільної сфери............................................. 66 Об’єктивні основи цінностей, які надихають і регулюють міжнародний порядок ............................................... 71 Старий континент повинен розвивати функцію закваски всього світу ...................................................... 80 Понад усе Європа не повинна відмовлятись від самої себе ........ 84

ПІСЛЯМОВА ...................................................................................90

Бенедикт XVI МІСЦЕ БОГА У СВІТІ Влада, політика, право Літературний редактор Анна-Марія Волосацька Художньо-технічний редактор Галина Горбачук

Підписано до друку 29.10.2014. Формат 60x84 1/16. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 5,6. Ум. фарбовідб. 6,1. Обл.-вид. арк. 3,6. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у ПП «Видавництво “Бона”», (cвiдоцтво серiї ДК №4275) вул. Наукова, 5, м. Львів, 79009, тел. (032) 254-02-74