Порадник малого грішника by SVICHADO

Чи ми думаємо про усі ці справи, коли готуємося до сповіді? Трапляється і так, що ми не бачимо зла, яке одягнуло «сучасні шати». Книжка допомагає розв’язати ці та подібні духовні дилеми.

Львів Видавництво “Свічадо” 2014

Титул оригіналу: Poradnik małego grzesznika.

УДК 27-46 ББК 86.37-4 П 67

Переклад з польської Ольги Мандрики

П 67 Порадник малого грішника ; пер. з пол. О. Мандрика. – Львів : Свічадо, 2014. – 176 с. ISBN 978-966-395-738-8 Інколи задумуємося над тим, чи певний вчинок є гріхом, чи треба з нього сповідатися? Трапляється і так, що ми не бачимо зла, яке одягнуло «сучасні шати». Знайти відповіді на запитання, що постають перед людиною XXI століття, а також зробити сучасний іспит сумління, допоможе «Порадник малого грішника». Досвідчені душпастирі відповідають на питання читачів відомого польського християнського порталу, залишаючи простір для обміну думками та дискусії. УДК 27-46 ББК 86.37-4

ISBN 978-966-395-738-8

Вступ Ідея написання «Порадника малого грішника» виникла в редакції порталу Fronda.pl. Журналісти разом із користувачами порталу намагалися знайти відповіді на численні запитання, які цікавлять молодих людей, адже вони змушені щоденно вирішувати дилеми сучасного світу. Божа мудрість передбачила справжній лад речей. У сьогоднішньому світі сучасній людині щораз складніше розпізнати межу свідомого й добровільного протесту проти сотвореного ладу. Тому ми попросили священиків, а зокрема духівників, пояснити слова, вчинки та наміри, що виникають під час щоденних життєвих ситуацій. Чи колекціонування статуеток та символів інших релігій – це погано? Чи ми грішимо, коли песимістично налаштовані до життя або коли живемо в сепарації? Це непрості запитання, часом на них неможливо дати однозначну відповідь, оскільки кожна відповідь передбачає вільну волю особи, якій поставили це запитання. Ми хочемо пробудити надію на те, що життя з Богом наповнене тоді, коли ми наважуємося стати віч-на-віч з ворогом, тобто з гріхом. А гріх, як відомо, часом настільки замаскований, що годі й помітити спустошення, яке він сіє у зраненій душі. «Якщо ми кажемо, що не маємо гріха, то обманюємо себе і немає в нас правди». Свідчення Отців Пустелі та святих показують нам, що подорож до досконалости та чистоти є важкою та небезпечною. Тому треба виробити в собі «огиду до будь-якого гріха». Сподіваємося, що ця книжка допоможе зробити сучасний іспит сумління. Сердечно дякуємо журналістам порталу Fronda.pl Марті Бжезінській та Ярославу Врублевському, адже саме вони вели розмови зі священиками та монахами. Себастьян Моринь

Зміст Чи володіння буддійськими статуетками та африканськими масками – це гріх? .................................. 9 Чи проїзд «зайцем» – це гріх? ................................................... 12 Курити марихуану – це гріх? ..................................................... 15 Якщо не вибачаємо донощикам та «таємним співпрацівникам» – це гріх? ................................................. 18 Чи самозбагачення – це гріх? .................................................... 22 Сепарація – це гріх? .................................................................... 26 Якщо священик не носить колоратки – то це гріх? ................ 29 Якщо я не даю милостиню жебракам – це гріх? ..................... 31 Чи слухання музики в стилі хеві-метал – це гріх? .................. 37 Чи татуювання та пірсинг – це гріх? ........................................ 41 Якщо я не молюся кожного дня – це гріх? .............................. 45 Чи громадянський непослух – це гріх? .................................... 48 Чи зміна статі – це гріх? ............................................................. 51 Чи грати в лотерею – це гріх? .................................................... 54 Чи танець може бути гріхом? .................................................... 58 Чи копіювання з інтернету – це гріх? ....................................... 60 Чи наша недовіра та зневага у ставленні до циганів є гріхом? .................................................................................. 66 Чи віра в забобони – це гріх? ..................................................... 68 Чи вбивство у комп’ютерних іграх є гріхом? ........................... 71 Святкувати Геловін – це гріх? .................................................... 74 Чи роздратованість та гнів – це гріх? ....................................... 80 Чи виконання смертної кари є гріхом? .................................... 85 Чи деїзм – це гріх? ...................................................................... 88 Коли ми проводимо свята далеко від близьких – це гріх? ..................................................................................... 93 Песимізм – це гріх? ..................................................................... 95

Чи підтримка Великого Оркестру Святкової Допомоги – це гріх? ............................................ 100 Чи шопоголізм – це гріх? .......................................................... 105 Чи інтернетове ворожбитство – це гріх? ................................ 108 Бути хакером – це гріх? ............................................................ 111 Чи відмова від участи у парламентськопрезидентських виборах – це гріх? .................................... 113 Чи зрада перекреслює подружжя? ......................................... 116 Коли футболісти хрестяться перед матчем і коли хтось молиться, «щоб сусіда шляк трафив» – то це гріх? .............................................................................. 125 Чи можна перевищувати швидкість під час їзди автомобілем, коли обмеження швидкости видаються абсурдними? ...................................................... 130 Коли ми в робочий час робимо приватні справи – то це гріх? .............................................................................. 132 Чи катастрофа – це Божа кара? ............................................... 136 Чи гомосексуаліст може стати священиком? ........................ 139 Як ставитися до апостатів? ....................................................... 141 Як християнин повинен поводитися під час фінансової кризи? ................................................... 145 Коли схуднення перетворюється на гріх? .............................. 149 Коли приватні об’явлення стають гріхом? ............................. 152 Коли вболівання є гріхом? ....................................................... 155 Як можна розпізнати, що душпастирство працює погано? .................................................................... 158 ДОДАТОК. Католики, тобто…? ................................................ 166

***

Чи володіння буддійськими статуетками та африканськими масками – це гріх? «Як священик екзорцист, я переконаний, що до цієї сфери ідолопоклонства також треба зарахувати статуетки буддійських монахів, африканські маски, деревця щастя, амулети та талісмани, які нібито мають дати людині щастя і зробити її життя безпечним. Часто усі ці предмети завуальовано та непомітно відтягують нас від Життя та Правди, а водночас спрямовують до смерти»,

– роздумує о. Матвій Сарбіновський, вербіст.

Бог об’явився людині як турботливий та милосердний Отець, який зацікавлений у щасті своєї дитини, тобто людини. Врешті-решт, за кожного з нас Бог жертвував свого Сина, Ісуса Христа. Бог об’явив людині свою велич та силу, але не поневолив її. Повторюючи за Венедиктом XVI, можна сказати, що Бог визначив імунітет людської свободи, але не порушив його. Господь залишив людині вільну волю, яку іноді вона може неналежно використовувати. Тоді людина відвертається від Життя і Правди і, використовуючи тверджен ня біблійного проро ка Єремії, звертається до «порозбиваних глеків», які не лише не дають їй життя, а часто бувають джерелом страхів. Сьогодні не прийнято розмовляти про гріх ідолопоклонства, який дуже часто є причиною людських трагедій. Поза сумнівом, «оздоблення» наших помешкань буддійськими статуетками, прима-

КОМЕНТАРІ: Шепгард: Якщо іти за логікою мислення автора, то всі ці індіянці, віддані демонічній духовності, дуже відстраждали екуменічні контакти з представниками Христової віри... І навіть не треба додавати, хто в них був вовком, а хто – вівцею. Отож, треба серйозно задуматися над духовним станом працівників етнографічних музеїв. А директора варто скерувати на детальні обстеження. Я вже не згадую про небезпеку, яка пов’язана з поїздкою, наприклад, до

Таїланду. Тут одна фігурка чи маска, а там – тисячі... Рішуча протиабортна екстремістка: Екзотичні фігурки – це оздоба. Предмет не може діяти сам по собі. Діє наше переконання, що цей предмет має якусь силу, або ж наші пошуки можуть відкрити нас на дію цієї сили. І що означає, що хтось “намолив” цей предмет? Предмети не мають сили. Її має Бог або демон. Олександр Дегрейт: Буддизм – це філософська система. А релігією можна назвати ламаїзм, який зародився у буддизмі. Аркадій Поляк: А хіба апостол Петро не їв із поганами їжу, пожертвувану божкам? Хіба не за це його збештав апостол Павло і хіба не за це докоряв? Демон може увійти до вашого серця, якщо ви дозволите йому це зробити. А

нювачами снів чи деревцями щастя належить до таких гріхів. У Катехизмі Католицької Церкви детально пояснено, в чому полягає гріх ідолопоклонства . Там, між іншим, чита ємо , що кожен, хто використовує гороскопи, астрологію, пророцтва та ворожіння або ж користується послугами якихось медіумів, скоює гріх. Як священик-екзорцист, я переконаний у тому, що до цієї площини ідолопо клонства також треба зарахувати фігурки буддійських монахів, африканські маски, деревця щастя, амулети та інші талісмани, які нібито дають людині щастя та роблять її життя безпечним. Часто усі ці предмети непомітно відволікають людину від Життя і Правди, а водночас спрямують її у бік смерти. Сучасна людина усвідомлює, що простір цих предметів та їхня духовність суперечить божественному Об’явленню та християнській антропології. У чому полягає ця суперечність? Коротко кажучи, християнська духовність зосереджена довкола «Символу віри»; ми кажемо, що віримо в Бога Отця вседержителя, Його Єдинородного Сина, Господа нашого Ісуса Христа, а всі ці пред мети, про які ми говори мо, не можна назвати духовно нейтральними. За їхнім посередництвом можна спілкуватися з духами предків або ж іншими; часом це можуть бути демонічні духи. Важко детально обговорити кожну екзотичну пам’ятку, привезе-

ну з далеких країн, тому згадаю бодай про духовність індіянців, яка наповнена демонічними духами. А що відбувається тоді, коли людина привозить додому всі ці екзотичні пам’ятки і тримає в помешканні лише з естетичних міркувань, як звичайні оздоби? Тут, на жаль, справджується відоме «cogito, ergo sum». Це не я формую дійсність і не я маю вплив на духовність, яка вже існує. Я не впевнений, чи ті предмети, бува, не були “намолені” місцевими ворожбитами чи шаманами. У своєму служінні священика та екзорциста я стикався з випадками поневолення, джерело якого полягало саме у володінні такими екзотичними пам’ятками. Пригадую, що це були африканські маски, які свого часу “намолив ворожбит”, і саме вони стали причиною страждань мешканців того дому, куди їх привезли з подорожі. Чи є рецепт, щоб через несвідомість чи незнання не звернутися до окультизму? Як писав апостол Павло, треба уникати всього, що бодай нагадує зло. Тому важливий радикалізм: і на матеріяльному рівні (тобто треба викинути або навіть знищити сумнівні предмети), і на духовному рівні (треба приступити до таїнства покаяння, тобто піти до сповіді). Основний елемент духовного очищення полягає в тому, щоб зректися ідолопоклонства. Якщо це не допоможе, то цілком можливо, що доведеться звернутися за допомогою не лише до священика, а й до екзорциста.

якщо хтось слабкий… Задумуюся, чи це також ідолопоклонство, коли ми приписуємо якесь особливе значення звичайним статуеткам, що зроблені людським руками. Але з екзорцистом якось аж незручно полемізувати. Фернетті: Отче, а ви поїдьте до місійного музею Згромадження вербістів у Пєнєнжні. Там настільки багато таких предметів, що, певно, вже увесь монастир просяк злими духами.

***

Чи проїзд «зайцем» – це гріх? «Якщо хтось без квитка їде автобусом із хворою особою до лікаря або ж дружиною, яка от-от народить, якщо кіоск був зачинений або в людини в цей момент не було грошей, то це не гріх»,

– роздумує о. Богдан Бартолд.

КОМЕНТАРІ: Ульген: Отче, ви не маєте рації. Коли я не компостую квиток, то обкрадаю не водія, а інших пасажирів – бо їм доводиться платити більше за свої квитки, адже вони платять і за «зайців». Деякі транспортні фірми отримують частину фінансів від місцевої влади, але не перебувають на постійному державному забезпеченні. Коли ми не купуємо квитків у транспорті, то обкрадаємо місцеву владу і сусідів. Вільний Невільник: Якщо ставитися до «нашої» влади як до групи злодіїв, яка щодня нас обкра-

Якщо хтось без квитка їде автобусом з хворою особою до лікаря або ж дружиною, яка от-от народить, якщо кіоск був зачинений або в людини в цей момент не було грошей… чи це гріх? Ні, в таких випадках такий вчинок виправданий. Це виняткові ситуації, незаплановані, вони не залежать від нас. Закон створений для людини, а не людина – для закону. Людина чинить гріх тоді, коли свідомо і добровільно порушує заповіді. Ми завжди можемо купити зайвий квиток на автобус і віддати його нужденній особі. Однак запланований проїзд «зайцем», тобто без квитка, – це вже гріх. Можна проаналізувати різні ситуації, коли хтось не встиг купити квитка. Однак загальний принцип такий: коли хтось користується послугами транспорту, то повинен розуміти, що за це треба платити. Мені видається, що це дещо ширша проблема. За комуністичних часів усе було нашим і спільним. Дуже поширеним було переконання, що майже все нам належить безкоштовно. За часів

незалежности це мислення майже не змінилося, бо надто багато молодих людей не поважають закону й керуються лише своїм егоїзмом. Адже якщо я не компостую квиток, то краду. Я обкрадаю водія, бо користуюся його послугами. Це так само, якби я зайшов до кав’ярні, поїв-попив і не заплатив. Часом молоді люди ставляться до їзди «зайцем» як до спорту: зловлять чи не зловлять. Побачимо... Адрена лін піднімається. Однак варто бути вірним навіть у малих справах, щоб потім бути вірним у великих. Злодій не відразу краде мільйон, все починається з дрібних крадіжок. Мета не може виправдовувати засоби. Якщо йдеться про випадки, коли люди віддають одні одним закомпостовані квитки, то це теж не чесно. Віддати можна лише не закомпостований квиток. Коли я дивлюся на акції протесту проти дорогих квитків, то виникає запитання, чи такі ціни справді виправдані…

дає (адже ми платимо доволі великі податки, страхування тощо, а переважна більшість цих грошей іде на утримання стада службовців, службу здоров’я, яка працює надто недосконало, мізерну пенсію для звичайних людей), то я не бачу нічого поганого в тому, що з усіх сил захищаюся від цього грабежу. Коли я не купую квитка у міському транспорті, то ніби забираю частину тих грошей, які в мене вкрали. Мої слова, звісно ж, стосуються державного транспорту, якими керують державні служби, а вони, всі знаємо, як тільки можуть, обкрадають мешканців, постійно підвищуючи оплату різноманітних послуг. А крім цього, наша влада незле обкрадає, постійно підвищуючи ціни на електроенергію, газ, комунальні послуги тощо. У такій країні, як наша, взагалі жити не хочеться. Сподіваюся,

що після наступних виборів бодай щось зміниться. Супер Файний: Міський транспорт – це монополія. Є особи, які не мають інших можливостей і змушені користуватися послугами цієї монополії. Навіть якщо міський транспорт належно не діє, влада міста зазвичай однаково підвищує різні оплати, від яких неможливо втекти. У такій ситуації міський чиновник може, наприклад, купити дуже дорогі «екологічні» автобуси, водночас нехтуючи економічний чинник. Звісно, все для добра мешканців. Подейкують, що «комісійні» від таких махінацій можуть складати навіть 1520 %. Що більша ціна, то більше грошей вкрадено. За все і так заплатимо ми з вами. Тому я вважаю, що роздуми о. Бартолда можна розглянути і в такому контексті.

Мужній: На мою думку, проїзд «зайцем» – це гріх. По-перше, міський транспорт – це зазвичай приватна власність, яка часом отримує ті чи інші дотації від держави чи місцевої влади. Тобто «зайці» обкрадають конкретного підприємця. По-друге, а що робити тим, хто їздить і чесно компостує квитки? Вони – слабаки, бо не вміють собі раду дати? Гріх, малий чи великий, завжди залишається гріхом. Я не стверджую, що податки в нашій країні справедливі. Але мене цікавить, які були б справедливими і як їх правильно визначити?

***

Курити марихуану – це гріх? «Навіщо курять марихуану? Щоб “відлетіти”. Якщо немає галюцинацій, штучного сміху чи ще якихось проявів, то таке куріння не називають вдалим. Марихуана спричиняє своєрідний стан, який відриває людину від дійсности»,

– роздумує о. Фабіян Блашкевич, єзуїт.

Марихуана – це не те саме, що цигарки та алкоголь. Вона деформує свідомість. У своїй багаторічній праці з людьми, які страждають на залежність від адреналіну, екстремального спорту, порнографії чи мас-медія, я виразно помічаю, що коли щось спричиняє у людини деформацію свідомости та відсутність контакту з дійсністю, тобто настає т. зв. відліт, то це дуже погано. Господь створив нас, щоб ми використовували тверезість свого розуму, жили свідомо в єдності з Ним. Апостол Павло писав, що не варто впиватися вином, а наповнюватися Духом. Зазвичай ніхто не курить марихуану як звичайну цигарку, щоб розслабитися чи заспокоїтися. Мета куріння марихуани – «відліт». Якщо немає галюцинацій, штучного сміху чи ще якихось проявів, то таке куріння не називають вдалим. Марихуана має викликати визначений стан, який відриває особу від дійсности. Якщо ми задіємо в це нашу волю, то це гріх. Християнину не потрібен «відліт» та галюцинації. Ми не повинні деформувати свою свідомість. 15

У книзі Сираха читаємо, що у питті вина не треба бути надто відважним, бо воно багатьох погубило. Автор книги додає, що помірковане пиття, яке має допомогти людині розслабитися після важкої роботи, цілком виправдане. А от коли переступити межу, то це призводить до згуби, бо алкоголь отримує перемогу над свідомістю. Келих вина чи чарка горілки – ще не гріх, але передбачувана втрата свідомости – так. У курінні марихуани немає посередніх станів, наприклад, легкого розслаблення. Тут ідеться про своєрідну «анестезію». Растамани* вважають куріння марихуани священним обрядом. Я спілкувався з багатьма з них і переконаний, що це якийсь дивний і саркастичний аргумент, в який вони самі не до кінця вірять. Якщо хтось каже мені, що куріння марихуани – це якесь «таїнство», от тільки воно атакує християнську моральність, то це для мене облуда. Якось одна особа сказала ме ні, що Хайле Селасіє** – це Лев Юди і з допомогою куріння марихуани людина втягує в себе його духа, приймає його * Растамани – визнавці монотеїстичної аврамічної релігії, яка виникла на Ямайці у 1930-х роках. – прим. перекл. ** Хайле Селасіє – останній імператор Етіопії, від імені якого походить назва Растафаріянство. Растафарі вважають, що Хайле Селасіє I є втіленням Бога, якого растафарі називають Джа. – прим. перекл.

тіло і кров. Це святотатство стосовно Ісуса, і немає нічого спільного з християнським таїнством. Біблійні цитати про зілля – це також невластива інтерпретація, бо вони не стосують ся марихуани. Навіть якби йшлося про лікарське зілля, то ніде у Святому Письмі немає згадки про марихуану. Якщо християнин погоджується із «релігійним походженням» марихуани і бере участь в таких обрядах, то це – святотатство. Я чув про лікувальну дію марихуани, яка, як дехто стверджує, заспокоює біль. Якщо мета використання марихуани – не «відліт», а заспокоєння болю, то це не гріх. Бо гріх – це зло, на яке людина погоджується свідомо і добровільно. Отож, коли людина курить марихуану, щоб деформувати свою свідомість і «відлетіти», то вона скоює гріх. Уже не згадуючи про залежність, яка є справжнім поневоленням.

***

Якщо не вибачаємо донощикам та «таємним співпрацівникам» – це гріх? «З релігійного погляду у прощенні кривди ми повинні керуватися тим, що це – індивідуальне рішення. Ти не мусиш пробачити своєму кривдникові, це не є твоїм святим обов’язком. Кривдник часто не розуміє особи, яку скривдив»,

– роздумує о. Тадеуш Ісакович-Залеський.

КОМЕНТАРІ: Традиційний: Отче, ви маєте рацію. Ви стверджуєте, що прощення – це індивідуальна справа. І що вибачати можуть лише жертви. Ми, решта людей, яка стоїть збоку, повинні просто утриматися від осуду кривдників і водночас підтримувати жертв та допомагати їм. Але, звісно ж, про злочини треба пам’ятати, оскільки вони оживають кожного разу, коли кривдник проявляє будь-яку негативну активність. Таїр: Чи переслідування нацистів після 70 років ще має щось

Право на вибачення мають лише жертви. Часто в публічному житті від їхнього імени висловлюються особи, які не зазнали жодної кривди, однак вони виступають як «моральні авторитети» і вибачають або ні. У нашій країні так і не відбулося виразного засудження осіб, які скривдили інших. І не йдеться про те, щоб когось засудити, просто треба чітко сказати, що комунізм був злом і ті, хто служив комунізмові, чинили погано. На жаль, у Польщі після 1989 року судові процеси, пов’язані зі стріляниною в робітників у 1970 році в шахті «Вуєк» – це лише глум. Круглий стіл визнав невинними функціонерів служби безпеки. Отож, у жертв зашилося почуття подвійної кривди: по-перше, їх побили, вигнали з роботи або ж по-іншому переслідували, а крім цього, їхніх кривдників визнали невинними. Я пригадую матір шахтаря, якого вбили біля шахти «Вуєк»… Вона впродовж багатьох років приїжджала з Кошаліна до Сілезії, очікуючи справедливости, а її так і не було…

З релігійного погляду, пробачення кривди – це індивідуальне рішення. Це неправда, що ти мусиш пробачити своїм кривдникам, і це твій святий обов’язок. Часто кривдник не розуміє особи, яку скривдив. У Кракові була Комісія “Пам’ять і Турбота”, яку створив кардинал Станіслав Дзівіш. Однак ця комісія ніколи не зустрілася зі жертвами. Багато діячів «Солідарности», які постраждали, бачать, що ця комісія зовсім не має наміру з ними розмовляти. А це свідчить про те, що дії Церкви не служили прощенню і примиренню в цій болісній справі. Мене дуже турбує те, що Церква втікала від вирішення цих проблем. Не прийнято говорити про погані вчинки священиків. А що відчуває в серці особа, яка довідалася про донос священика на себе? «І прости нам наші провини, як і ми прощаємо нашим винуватцям», – ось основа нашого прощення і багато моїх знайомих у глибині серця пробачили своїм кривдникам, але все ж хочуть віднайти правду та справедли вість. Однак чомусь прижився фальшивий принцип, що того, хто домагається правди, вважають месником. Це заміщення понять, яке часто популяризують засоби масової інформації, що виступають проти люстрації. Варто додати, що особи, які виступають проти люстрації, часто бояться правди. Я побачив, як люди, які роками писали на мене кляузи, навіть тепер не

спільне зі справедливістю? Коли таку особу на кілька років або й довічно запроторюють до в’язниці, то це хіба справедливо? Хіба тут не йдеться про звичайну помсту, коли «за будь-яку ціну» карають людей, які вже не завдадуть нікому кривди? Геплінка 13: Справедливість чи помста? Звісно, це можна по-різному інтерпретувати. Натомість публічний осуд та ув’язнення можуть змусити таку особу замислитися. Багато хто з таких кривдників усе життя прожив надзвичайно комфортно, їм добре велося. Можливо, в інших умовах вони матимуть нагоду обдумати свої вчинки, якщо раніше не зробили цього, і бодай трохи підготуватися до смерти. Кажу «може», бо такий стан справ не є чимось нормальним. Фродо ОНР: Просити прощення може лише кривд-

***

Чи копіювання з інтернету – це гріх? «Коли ми відтворюємо записи, скопійовані з інтернету, вдома, у родинному колі чи в колі друзів, то це не видається мені поганим вчинком. Адже саме для цього ми й копіюємо якийсь твір. Натомість проблемою є публічне відтворення такого матеріялу, бо йдеться про розповсюдження, яке порушує права автора, а також видавця чи емітента»,

– роздумує о. Анджей Драґула.

КОМЕНТАРІ: КалашнікоФ: Копіювання з інтернету – це звичайнісіньке злодійство. І що з того, що хтось не може собі дозволити купити якусь гру чи фільм? Я не можу дозволити собі купити автомобіль фірми «Мерседес», але це не означає, що я маю його красти. Людям видається, що копіювання з інтернету не має у собі нічого поганого та шкідливого, адже інформація, знайдена там, доступна для кожного. Я вважаю, що ми спочатку повинні б щось створити і намагатися впровадити це на ринок, щоб на

Зі складнішою проблемою маємо справу тоді, коли якийсь твір (текст, музика, образ) був опублікований не для розповсюдження. Істотною проблемою залишається те, для чого я копіюю (скачую) якийсь твір з інтернету. На мою думку, тут можна провести аналогію з записом музики на магнітофонну плівку (як давно це було!), а також з записом фільмів на плівку VHS або ж DVD. Як відомо, колишні магнітофони, відеомагнітофони, а тепер – програвачі DVD виконують потрібну функцію запису, тобто завдяки їм можна записати якусь програму, що транслюється по радіо чи телебаченню. Я не знаю випадків, щоб хтось назвав це нелегальним. Щобільше, у результаті виробництва таких радіотелевізійних пристроїв, цей запис інформації стає не лише можливим, а й бажаним. Відтворення таких записів вдома, у колі родини чи друзів, не видається мені чимось поганим. Адже саме для цього ми зробили цей запис.

Натомість проблемою є публічне відтворення такого твору, бо це вже називається розповсюдженням і порушує права автора, видавця, емітента тощо. Зрештою, так це пояснено і в законодавстві. От тільки важко відповісти на запитання, чи гріх починається тоді, коли ми позичаємо сусідові комедію, записану на диск, або якийсь концерт. В цьому є деяка подібність до книжки. Я не чув, що можна заборонити комусь позичати куплену книжку чи навіть ксерокопію, зроблену з неї. В цій ситуації виготовлення ксерокопії з книжки треба оцінити негативно, і в цьому нас намагаються переконати видавці, коли пишуть, що ксерокопіювання нищить книжки. А що зробити з ксероксами, які стоять у бібліотеках? Чи бібліотеки діляться прибутками з виготовлення ксерокопій із видавцями, а ті – з авторами? Не знаю. Можливо, і діляться. Однак, я не думаю, що хтось робитиме загальнодоступний пункт із ксероксом, де ми здійснюватимемо ксерокопії з університетських підручників, таким чином завдаючи економічної шкоди видавцеві, який через це продасть набагато менше екземплярів. В оцінюванні такого типу дій є дуже багато непослідовності. Деякі дії заборонені, натомість щодо інших ніхто не має зауважень. Оцінку визначають два важливі моменти: чужа матеріяльна шкода та можливий зиск, який може отримати власник ксерокопії. Ніхто з

власній шкірі відчути, що піратство – це звичайнісіньке обкрадання людини. Пояснення, що розробники ігор чи фільмів хочуть величезні гроші за свій продукт і тому я все це «качаю» з інтернету, теж безглузде. Автор конкретної програми, гри чи фільму має право встановлювати ту ціну, яку вважає потрібною. Якщо ж ти не можеш собі цього дозволити, то не купуй. Тут все просто. У моїй колекції є лише ліцензійні ігри. Звісно, коли я був молодим, то переписував музику з чиїхось дисків і не мав через це жодних докорів сумління. Однак з віком людина мудріє і помічає, що бути злодієм нікому не робить чести. Франкофіл до КалашнікоФ: Чоловіче, про «Мерседес» – дуже примітивний приклад. Коли я краду «Мерседес», то залишаю когось без конкретного предмета.

Коли я позичаю книжку з бібліотеки і роблю з неї ксерокопію, то ЩОНАЙБІЛЬШЕ позбавляю когось потенційного прибутку. Я робив ксерокопії упродовж усього періоду навчання в університеті – з підручників, опрацювань, поезії, бо це було дешевше. І я анітрохи не соромлюся цього. Сьогодні цінами «благ культури» управляють всепожираючі концерни, такі молохи, які зовсім не зацікавлені у добрі автора (не обманюймо себе, бо коли комп’ютери навчаться створювати літературну фікцію, то молохи визнають, що живі автори – надто затратні), їм залежить лише на прибутках, які можна висмоктувати з чогось настільки шляхетного як, наприклад, література. Міріям: Я купую компактдиск із гарним фільмом за 50 грн. а через деякий час на цьому диску виникає

нас не платить безпосередньо авторові, а посередникам, яких важко навіть перелічити. Якщо я записую собі якийсь фільм на диск, щоб потім його подивитися, то я маю на це право, бо заплатив за апаратуру, абонемент тієї чи іншої телекомпанії. Чи гроші, які я витратив у книгарні, дають мені право позичити куплену книжку другові? Адже це також є своєрідне розповсюдження. Коли я плачу за інтернет, то чи я маю право скопіювати собі на твердий диск якусь пісню, яку люблю слухати вечорами? Так, у всьому цьому можна вбачати шкоду, завдану власникам авторських чи емісійних прав. Якщо підходити до справи суворо й прискіпливо, то не можна позичати книжок друзям, а треба спонукати їх купувати кожне видання, яке вони хочуть прочитати; не можна записувати фільми, а купувати лише ліцензійні диски, не можна копіювати з інтернету улюблену пісню на твердий диск свого комп’ютера, а купувати диск. І не можна дозволяти нікому слухати цей диск. Правду кажучи, складно уявити це в дійсності. Суттєва проблема гріха починається тоді, коли я не лише використовую піратські копії, тобто такі, які були зроблені нелегально (завдяки крадіжці), а й розповсюджую їх за гроші. Також морально осудним є отримання зиску з матеріялів, скопійованих з інтернету, телевізора чи радіо.

якась помилка. Диск фізично існує, а я, як виявилося, 98% ціни заплатила за «авторське право», а не за носій інформації. Але НІХТО мені цього диска не поміняє… Поясніть, будь ласка, на що у мене було право? АТВ: Існує хіба що штучна монополія. Але поняття власности втрачає свій сенс, отож, нема про що дискутувати і бувайте здорові. «Інтелектуальна власність» – можете поховати цей вислів. Григорій Ш: А хтось читав постанови про авторські права? Думаю, що про це ми також сперечаємося. Дуже цікаві тези я знайшов у коментарях до одного з параграфів (шкода, що не пам’ятаю автора). Проте пам’ятаю зміст. Справа стосувалася копіювання з інтернету. Суть зводилася до того, що можна копіювати фільми та музику,

натомість програмне забезпечення – зась. Зі засторогою, що музику та фільми треба скачувати не через Р2Р, оскільки там разом із копіюванням паралельно відбувається процес доступу до файлів, а це вже суперечить закону про розповсюдження. В законодавстві існує теза, що інтернет діє аналогічно до телебачення чи радіо. Користувачі мережі інтернет не зобов’язані шукати і перевіряти, яким чином була розповсюджена інформація. Часом це просто неможливо. У цьому випадку провина лежить на тому, хто нелегально надає доступ до музики, фотографій чи інших файлів, а не та особа, яка це копіює. А що стосується книжок… До 3 курсу навчання у виші мені також доводилося робити ксерокопії з книжок… Та якщо бути щирим, то це злодійство, і в сумлінні я не можу з цим погодитися, тому й пе-

рестав це робити. Бо це крадіжка. Навіть якщо ідеться про великі корпорації, а середньостатистичний користувач має логічне виправдання. Це ілюзія. Адже Ісус Христос казав: якщо щось перешкоджає тобі осягнути Царство Боже… то виколи око, відріж руку. Аналогічно, можна перефразувати – не користуйся неліцензійним Windows’ом, ліпше використовуй Лінукс, не роби ксерокопій, а ліпше піди до бібліотеки. У таких справах треба бути фанатичним. Навіть якщо це дуже болить… Звісно, ліпше заперечувати, що все це не так і переконувати себе у шляхетних намірах. Екзиль: Отче, ви напевно забули про те, що першим місцем, де записується якась інформація, є мозок. Там фізично все записується і все залишається, хоча не кожен може

все це справно відтворити. То у мене виникає запитання. Чи я грішу, коли наспівую, співаю або граю на інструменті якусь улюблену мелодію? З фільмами все виглядає трохи складніше, отож я цього не аналізуватиму. Незалежно, у затишку свого помешкання або публічно, але задарма. Чи то гріх, коли у публічному місці мені раптом сподобається якась пісня? Чи то гріх, коли у публічному місці виконують якийсь музичний твір, який, всупереч своїй волі, змушені слухати сотні людей, а потім цей твір запам’ятовується людям і вони хочуть мати запис цієї пісні, яка грає в них у голові, бо не мають ані часу, ані засобів на те, щоб записати ноти а потім награти на електронний носій? У сучасному світі неможливо вийти на вулицю й уникнути місць, де ніхто не закинув би сіті, в які хоче зловити потенційного споживача.

Отож, якщо найрозумніші та найхитріші ставляться до нас як до бидла, яке треба використовувати, то хто насправді грішить? На мою думку, авторське право – це зловживання, а карні санкції за копіювання – це неприпустима спроба обікрасти споживача з допомогою корумпованої, деморалізованої, слабкої держави, уже не згадуючи про захист кореспонденції. Це спроба змусити одних людей гарантувати постійний дохід інших, а також годувати почуття кланової безпеки. Куплена копія – це лише копія, а не оригінал, це моя власність, і я можу її копіювати, позичати кому хочу і коли хочу. Я не повинен лише робити це задля свого зиску, а також не маю права стверджувати, що я є автором цього твору. Зовсім інша справа, коли йдеться про копіювання заради заробітку. Тоді коштом чиїхось зусиль

я намагаюся привласнити нагороду за них. І за це треба карати. А впоратися з цією проблемою можна дуже просто: треба знизити ціни дисків до межі собівартости, а основні прибутки черпати з концертів. Тоді також відбудеться відсів серед виконавців. Непопулярні та зарозумілі знеохотяться низькими заробітками, а справжні й талановиті надалі творитимуть. Круть: А що стосується ксерокопій з книжок, то якщо видавець не вміє знизити кошти друку, то це його проблеми. То нехай друкує книжки методом здійснення ксерокопій і продає за ціною, яка власників ксерокопіювальної техніки доведе до банкрутства. А якщо читачеві потрібна книжка в цей момент, а видавець каже, що увесь тираж вже проданий? І що тоді робити? Звісно, ксерокопії. Або ж скопіювати електронний варі-

янт книжки. От і все. Ми живемо в часи, коли розвиток технології вбив джерела легких прибутків багатьох осіб. Ну, що ж, такими є наслідки прогресу: сьогодні ти живеш із продажу своїх дисків, а завтра продаси 3 штуки і вже післязавтра всі скопіюють твої пісні в мп3-форматі. Тому треба подумати і про те, як можна заробити на чомусь іншому. Наприклад, на тому, що радіостанції, транслюючи пісні в перервах між блоками реклами, платитимуть якісь проценти виконавцеві. Саме ВИКОНАВЦЕВІ, а не п’явкам-посередникам, які і так мають каз-

кове життя. Вони нічого не продукують, лише стягують гроші. Такий собі податок зі слухання музики та перегляду фільмів. Це майже те саме, що податок за дихання. Апекс Сей лор 2: Один зі справжніх злочинів проти людства – це саме «авторські права» та «інтелектуальна власність». Дуже дивно, що люди дозволяють, аби їх ошукували і вірять в це так само, як у боротьбу з «глобальним потеплінням» або в нормальність збочень. Про крадіжку йдеться тоді, коли ми позбавляємо когось якоїсь власности, а авторські

права не є жодною річчю, та й власника ніхто не позбавляє права ними володіти. Кожен автор, незалежно чи інженер, чи музикант, використовував багаторічний досвід та інтелектуальну спадщину попередніх поколінь і не заплатив за це навіть ламаного гроша. Звісно, не можна черпати суттєвих прибутків з чиєїсь праці, але це вже інша історія, і вона не має нічого спільного з копіюванням інформації для приватного користування. Так було колись, і цього було достатньо, поки не появилися бандити, які вимагають викупу.

***

Святкувати Геловін – це гріх? «Геловін не вписується у нашу культуру. Це своєрідна спроба замінити наші звичаї. Геловін – це доволі пізня вигадка. Участь у таких маскарадах не означає, що хтось відразу є визнавцем якихось демонічних культів. Однак тут потрібна деяка чутливість»,

– роздумує о. Лєшек Місярчик.

КОМЕНТАРІ: Маріуш Ковальчик: Думаю, що тут ішлося про смерть. Не стільки про насмішки чи кпини – бо насправді це не нам вирішувати, навіть ангел не засудив сатану, а сказав: «Нехай Господь тебе скартає!». Натомість коли ти смієшся, то не боїшся (я не маю на увазі панічний сміх). Якщо ти знаєш, що довкола існують, наприклад, демонічні напади, спроби зачепити чи злякати людину, то саме сміх може бути найліпшою зброєю (а на першому місці – молитва). А сатана побачить, що досягнув зовсім не той ефект, який сподівався, і відступить.

Марта Бжезінська: На маскарадах під час гелловіну розважається багато демонів? о. Лєшек Місярчик: Е-е-е, не варто перебільшувати. Як це? Не бойкотувати? Не забороняти? Не звертати уваги? Геловін не вписується у нашу культуру. Це своєрідна спроба замінити наші звичаї. Геловін – це доволі пізня вигадка. Участь у таких маскарадах не означає, що хтось відразу є визнавцем якихось демонічних культів. Однак тут потрібна деяка чутливість. Один із парохів у Ґданську підготував записки для батьків, в яких просив, щоб їхні діти не йшли на такі маскаради. Потрібен такий радикалізм? Чітке формулювання позиції Церкви, звісно ж, потрібне. Часто трапляється так, що батьки посилають дітей на такі розваги, але взагалі з ними не розмовляють про наші традиції, по в’язані із поминальним днем Всіх святих (1 листопада), про смерть, про минущість тощо. Про це варто розмовляти, але чи варто відразу моралі зувати ?

Спочатку варто придивитися, а не відразу робити з усього велику трагедію. Хоча мої знайомі екзорцисти розповідали мені про осіб, які після таких розваг зазнавали духовних страждань. Або легковажимо, або демонізуємо. І обидві позиції невластиві! До цього треба придивитися і шукати «золоту середину». Особисто мене найбільше цікавить, навіщо хтось це робить. Чи це лише забава і звичайна людська цікавість, чи це бездумне мавпування американських звичаїв? Бездумність. Та якщо йдеться про демонічну сферу, то ліпше перебільшити з обережністю, аніж із бездумністю. Ми не знаємо, яким чином можемо відкритися на вплив злого духа, «прояви» дають про себе знати щойно через деякий час. Чому поп-культура настільки сильно зацікавилася духовною сферою, демонічними явищами? Звідки такий інтерес? У нас є деяке захоплення злом, люди хочуть відчути адреналін, наплив емоцій. Їм видається, що вони побавляться в такі демонічні ігри, а потім без найменших наслідків відмовляться від гри. Але це своєрідна пастка. З неї не можна вискочити настільки ж швидко і легко, як вдалося до неї потрапити. Нам потрібні гострі враження? Саме так. Бо нам нудно, бо нам набридла проза життя, бо… навіть не знаю, що ще. Особливо молоді люди шукають сильних, виразних емоцій. А поп-культура тимчасом освоює зло.

Елронд: Ми або легковажимо, або демонізуємо. І обидві позиції невластиві! Треба придивлятися і шукати «золоту середину». Звісно, релятивізм або ситуаційна моральність є найліпшою. Дітей змалечку треба одягати у костюми «дияволят» і посилати на такі забави, щоб вони не боялися диявола і вміли «висміяти його». Завдяки цьому зло в них асоціюватиметься лише зі забавою… На щастя, я ще не збожеволів і волію дмухати на холодне. Humilitas: Відсутність мислення, макдональдизація життя. Все має бути швидко, сильно, негайно. Відсутність табу й відсутність авторитетів. Споживацтво замість вміння бути разом. Я замість Ти. Життя=забава, проблема=втеча (незалежно в що саме). Аби не думати. Сумно…

Так. Також особове зло, сатану. Це дуже дивна тенденція, бо коли в нашій культурі слабне віра в Бога, повинна б слабнути і віра в сатану. А тимчасом все виглядає навпаки. Так, слабне віра в Бога і зростає віра в сатану. Хоча я не знаю, чи це насправді віра, чи просто бажання експериментувати. Або позерство. Часто буває і так. Але подібно починається і залежність від наркотиків. Людина каже, що спробує лише один раз, а потім не може зупинитися. Зі злом не буває жартів – не можна увійти, побавитися і швидко вийти. Духовний простір діє по-іншому – якщо одного разу хтось відчинив двері, їх не вдасться так легко зачинити. А якщо ми вже почали розмову про позерство, то Адам Дарський* – це позер чи сатаніст? Радше те друге. А хіба не йдеться лише про гру заради популярности? Так, про це теж. Але були й такі великі зірки, які виразно говорили, що віддалися сатані в обмін на популярність. Отець Бонецький вважає, що Адам Дарський не є сатаністом, бо щоб ним бути, треба вірити в Бога, а той не вірить. * Адам Дарський – польський музикант, продюсер і журналіст. Засновник і автор більшости композицій гурту «Behemoth». Має прізвисько «Нергал» — це ім’я правителя підземного світу, запозичене Адамом з шумерської мітології. – прим. перекл.

Не обов’язково треба вірити в Бога, щоб вірити в сатану і просити у нього допомоги. А Дарський саме це і робить. Гостра реакція Церкви на виступи Дарського в телебаченні – це було добре рішення? Я думаю, що так. Католицьким публіцистам закидають, що вони причиняються до популяризації Дарського. У випадку сатани це діє інакше. Він хоче діяти приховано. Тобто ми його демаскували? Кожен прояв сатани – це дія проти нього. Зло найбільше поширюється, коли його замовчувати. Це можна помітити у молитвах про звільнення чи під час екзорцизмів – сатана не хоче, щоб його виявили. Його стратегія полягає у тому, щоб якомога ліпше замаскуватися, переконати людей у тому, що його немає, що це лише метафора, така собі розвага. В контексті нашої культури, в якій все, ціле життя стає забавою, це лише своєрідна гра з дияволом. От тільки зі сатаною немає жартів. Немає жартів, але хіба кпити та іронізувати – це поганий метод? Так, сатана цим невдоволений. Але я говорю у тому значенні, що зі сатаною не можна жартувати безкарно, бо кожна така «забава» матиме негативні духовні наслідки. Розваги під час Геловіну – це спроба освоєння смерти? 77

Так, освоєння минущости, вмирання. Це спроба жартівливого пояснення важких і болісних справ. Але водночас це спроба створити паралельний шлях. А Христос дав нам правдивий шлях – віру у Воскресіння та вічне життя. І саме це мало б пом’якшувати біль відходу з цього світу. Адже ми не помираємо назавжди. Це так, ніби викресати зі себе радість із народження для неба, коли помирає дорога і близька нам людина? Треба просити про благодать. Немає іншого шляху. Хто відходитиме без віри, шукатиме якісь інші шляхи, ерзаци. Бо залишається сам на сам з вражаючою перспективою минущости та смерти, після якої невідомо що нас чекає. Якщо у мене немає достатньої віри в те, що Ісус воскресить мене до вічного життя, то залишається лише розпач. Тобто у нас просто заслабка віра? Думаю, що так. Хоча тут варто було б перевірити, як це статистично виглядає у випадку осіб, які полюбляють різні забави під час Геловіну. Напевно, серед них є також віруючі особи, які ставляться до цього як до жарту і розваги. І ми знову повертаємося до пункту виходу – як розмежувати те, що є розвагою, і що нею вже не є. У нашій культурі прийнято все представляти як розвагу. Життя – це розвага, і смерть – це розвага. Homo ludens. Розважаймося! Бо життя таке бруталь78

не. Хоча це парадоксально, та останнім часом умови нашого життя дещо поліпшилися. От тільки розвага не може бути сенсом життя. Питання у тому, чи я безтурботно плаватиму поверхнею життя, чи захочу пірнути глибше, шукати його сенс. Час на розваги теж потрібен, але це треба робити обдумано. Розваги не можуть затьмарити собою усе інше. Думаю, папа Венедикт XVI мав рацію, коли казав, що найбільшою болячкою нашого часу є відсутність мислення. Отче, а у вас є якийсь рецепт на це? Найліпший! Жива віра! В іншому разі ми одурманюватимемо життя. Геловінами, роботою, алкоголем, сексом, наркотиками, розвагами. Будь-чим. А все це виконує роль дурману, з допомогою якого можна втекти від життя, не відчуваючи його повноти.

***

Чи роздратованість та гнів – це гріх? «Бог обурювався, що Його обраний народ вибирав інші шляхи, аніж ті, які Він у своїй безконечній мудрості вказував йому. Лише Бог має право на таке обурення, оскільки лише Він бачить все у повноті та правді»,

– роздумує о. Даріуш Ціхор, павлинець.

КОМЕНТАРІ: Островський: Дякую за повчання +++ Cosi-cosi: Як Бог міг обурюватися чимось, про що і так знав, що це станеться? Inquisiteur de Poitiers до Cosi-cosi: Що за дурне запитання, на яке насправді ніхто не може дати відповіді? Це те саме, якби хтось питав, чи Бог може створити гору, яку не зможе піднести? Може, допуст Божий чи теодицея? Чінкол: Якщо ми будемо постійно надмірно «опановувати свої почуття», то неза-

Ярослав Врублевський: Коли роздратованість і гнів призводять до гріха? о. Даріуш Ціхор: Роздратованість – це природне відчуття, реакція на факти, які викликають у нас страх і призводять до стресу. Ми дратуємося, коли помічаємо якусь загрозу або ж стикаємося з невластивою поведінкою людей із нашого оточення. Роздратованість може мати багато причин, це залежить від вразливости конкретної людини. Є особи, яким притаманна велика відпірність та вміння панувати над собою в складних ситуаціях, інші – внаслідок вразливої духовної та психічної конструкції – не вміють панувати над страхом, невдоволенням, гнівом. Ми всі податливі на слабкості внаслідок первородного гріха. Роздратованість сама в собі є морально нейтральним явищем. Але за деяких обставин вона може призводити до гріха. Так, наприклад, відбувається, коли ми помічаємо в когось погану чи скандальну поведінку. Тоді в нас виникає бажання докорити людині, а це призводить до нестримного гніву, який

може переродитися у ненависть, агресію та бажання помсти і навіть знищення. І саме тоді ми маємо справу з гріхом. Трапляються ситуації, в яких роздратованість та гнів мають своє об’єктивне виправдання, наприклад, коли хтось ставить під сумнів основні принципи суспільного життя, а замість них намагається впровадити в життя норми поведінки, які суперечать нашій цивілізації. У такому випадку гнів можна назвати слушним. Однак ми повинні пам’ятати, що засуджуємо об’єктивне зло, а не людину, яка його скоює з огляду на свою слабкість та загубленість. Щоб не допустити перетворення цього слушного гніву в огуду, ненависть чи бажання знищення – адже як я вже казав, це є гріхом – треба помолитися за цю особу, щоб Господь допоміг їй звільнитися від зла. Молитва може вилікувати наше серце від невластивих порухів, а водночас випрошує для винуватця благодать навернення. Це своєрідна турбота про спасіння грішника. Буває і так, що гнів – це виправдане почуття. Так буває тоді, коли якась людина поводиться надто егоїстично. Егоїст дбає лише про своє добро і не зважає на інших осіб. У такої людини гнів викликають ситуації, коли хтось сумнівається у його суб’єктивному сприйнятті дійсности та перешкоджає в її самоволі. Коли егоїстична життєва позиція стикається з якимись обме-

баром знову опинимося у тоталітарній державі, як за часів комуни. Джон: А гнів шефа на підлеглого працівника може бути виправданим? Відомо, що коли працівник лінивий і безвідповідальний, то невдоволення і гнів керівника можуть бути цілком виправданими. Це природна реакція. Однак під впливом свого невдоволення керівник може відчути й бажання принизити працівника чи образити його людську гідність. Це вже було б гріхом.

женнями, то легко перероджується у бунт, ненависть, агресію та бажання знищити перешкоди навіть тоді, коли цими перешкодами є інші люди. Каїн з Книги Буття є добрим прикладом такого наростання зла, коли людина може прагнути навіть смерти ближнього. У Біблії часто згадується про гнів. Там описано гнів Бога як реакцію на зло, вчинене людиною, яка легковажить і навіть деформує природний порядок створіння. Наслідком гріха є смерть. Прикладом цього може бути біблійний потоп, який знищив мешканців землі. Подібним чином Бог виражав свій гнів, коли вибраний народ під час подорожі з єгипетської неволі до Обіцяної землі сумнівався у Божих наказах і не дотримувався завіту, а потім врешті-решт виступив проти свого ж блага. Бог обурювався, що Його улюблений народ обирав інші шляхи, аніж ті, які Він у своїй безконечній мудрості вказував йому. Лише Бог має право на таке обурення, оскільки це Він бачить все у повноті та правді. Лише Він охоплює своїм знанням та любов’ю дійсність, яку створив. А ми, з огляду на наші обмежені можливості пізнання, не спроможні на такий об’єктивізм як Бог. Отож нам треба вміти стримуватися і не надавати своїм судженням ваги абсолютної правди. Ми можемо помилятися у своєму гніві, Він не помиляється. Лише Бог судить справедливо. 82

Чи виправданий гнів батьків на поведінку їхніх дітей? Відомо, що такий гнів часто виникає з турботи батьків про належне формування життєвих позицій у дітей. Вигляд невдоволеного батька чи матері спонтанно допомагає дитині розрізнити добро і зло. Отож, такий гнів деякою мірою має виховний характер, особливо якщо супроводжується спокійним поясненням, чому та чи інша поведінка неприпустима. Проявляючи гнів, треба водночас дати дитині зрозуміти, що її люблять і сприймають. Варто наголосити на тому, що батьки мають право та обов’язок коригувати поведінку дітей, щоб належним чином їх виховати. А чи виправданий гнів шефа на підлеглого? Звісно, коли працівник лінивий та безвідповідальний, то гнів може бути виправданий. Це природна реакція. Однак в таких випадках не можна прагнути принизити працівника чи образити його людську гідність. Це вже було б гріхом. Як ставитися до суспільного гніву та обурення? Бувають такі обставини, коли держава не виконує своїх зобов’язань щодо громадян, не поважає прав суспільства, обмежує свободу, порушує гідність людей, порушує основні принципи спільного життя. Це викликає невдоволення та гнів. І він цілком виправданий та слушний. Однак коли ми маніфестуємо своє обурення та протестуємо 83

проти порушення законів, то повинні стримувати свої почуття, щоб не допустити актів агресії, обмовляння супротивника чи підбурювання до ненависти. І в особистому житті, і в вираженні суспільного гніву ми зобов’язані опановувати погані почуття, відмовлятися від заохочення до ненависті. Бо ліпше перетерпіти несправедливість, аніж бути несправедливим у своєму бажанні мстити.

***

Чи виконання смертної кари є гріхом? «Незалежно, чи кат мусить виконати свою повинність під час війни, чи в мирний час, згідно з судовим вироком та законодавством, яке є таким, а не іншим і допускає смертну кару в деяких випадках, він не несе за це моральної відповідальности»,

– роздумує о. Ян Сікорський.

Ми всі добре пам’ятаємо заповідь «Не вбивай». І тому ситуація, коли людина повинна позбавити іншу людину життя, бо саме такою є її робота, є надзвичайно важкою. Це дуже нелегко для людини, яка виконує смертні вироки. Але варто зазначити одну дуже важливу деталь – така людина є лише знаряддям у конкретній ситуації. Якщо психічно вона спроможна зносити цей тягар, то це її самостійне та індивідуальне рішення. Інститут катів існує віддавна. Я навіть чув, що не бракує таких кандидатів, які готові виконувати смертні вироки. Мене це дуже дивує, але така правда. У кожному разі, незалежно, чи кат мусить виконати свою повинність під час війни, чи в мирний час, згідно з судовим вироком та законодавством, яке є таким, а не іншим і допускає смертну кару в деяких випадках, він не несе за це моральної відповідальности. Кат переживає не стільки моральну, скільки психічну трудність, щоб знести тягар такої роботи.

КОМЕНТАРІ: Польслав: Тема справді дуже складна, але відповідь доволі розсудлива. Музичний: А що, коли в демократичній державі видадуть несправедливий вирок, і кат вб’є невинну людину? Ані цивільне законодавство, ані «наказ» не є остаточною інстанцією, яка визначає, чи такий вчинок є моральний, чи ні. Завжди можна знайти собі іншу роботу… Адам 404 до Музичного: Святі слова. Сьогодні ніхто нікого не примушує бути катом.

Дінгель: Наприклад, Сергій Пясецький* виконував смертні вироки під час війни. Однак він зумів відмовитися від виконання вироку, коли вважав, що вирок несправедливий (як у випадку Юзефа Мацькевича, якому таким чином врятував життя). Бравурний: Звичайно, ситуація виглядає по-іншому у випадку тоталітарного режиму, під час якого вбивали невинних людей. До такої жорстокости ніколи не варто докладати рук. А якщо все відбувається згідно з законом, то йдеться лише про особисті труднощі ката, натомість він не несе моральної відповідальности за свої вчинки.

* Сергій Пясецький (1901-1964) – польський письменник білоруського походження, політичний публіцист, вояк Армії Крайової. – прим. перекл.

Звісно, ситуація виглядає по-іншому у випадку тоталітарного режиму, де вбивали невинних людей. До такої нелюдської жорстокости ніколи не варто докладати рук. Натомість, якщо вирок виконують згідно зі законодавством, то є лише особисті труднощі ката, натомість моральної відповідальності він не несе. Хіба якби виконування таких вироків збільшувало його особисту агресію, яка може виникати з якогось вродженого морального викривлення, а вбивання давало б катові приємність, то тоді, звісно, йдеться про щось ненормальне, що належить до сфери гріха. Однак якщо кат виконує смертний вирок з наказу, то не несе за це моральної відповідальности. Людина, яка виконує смертні вироки, не мусить сповідатися з їх виконання. Лише у виняткових випадках, про які я щойно згадав, якби це впливало на моральне життя ката, його поведінку тощо. Однак це дуже індивідуальна справа, яку треба вирішувати зі сповідником.

Пустеля: Чи це означає, що гінекологи, які роблять аборти (в країнах, де це дозволено законом), теж не мусять з цього сповідатися?? Врештірешт, вони є «просто знаряддям в цій конкретній ситуації». Натомість якщо вироки виконуються згідно зі зобов’язувальним

законодавством, то є лише особиста трудність ката, і він не несе моральної відповідальности. Мадяр: Не можна вимагати від ката, щоб він детально ознайомлювався зі справою і сам вирішував, чи вирок є справедливим чи ні. Це вирішують інші люди:

суддя або суд присяжних. Кат є лише знаряддям. А ставити на одному рівні виконання вироку смерти та аборти принаймні недоречно; у випадку абортів ми маємо справу не з покаранням, а з убивством. Аборти можна порівнювати хіба що зі замовним убивством.

ДОДАТОК

Католики, тобто…? «Коротко про те, яким католик бути повинен, а яким – не обов’язково, чому ліпше бути в Церкві ніж поза нею, і як не одуріти і зберегти добрий настрій»,

– поради дає єзуїт о. Фабіян Блашкевич.

КОМЕНТАРІ: МірМіл: Я часом люблю послухати о. Блашкевича. Він трохи патетичний, але його промови загалом сильні, він добре відчуває життя. Піяно: Якщо люди відходять від Церкви, то незабаром побачать, що є поза нею, попечуться і повернуться (або не повернуться). От – вільні люди, вільний вибір! Кшиштовський: Мені видається, що одну з причин відходу від Церкви можна вбачати в компромісності та політичній коректності багатьох представників Церкви. Якби

166

Ярослав Врублевський: Чи ми відійшли від Бога? Фабіян Блашкевич, єзуїт: О, ні. Хоча це й не означає, що не відійшли від Церкви. Але від Бога? Ні, думаю, що не відійшли. Часто я шукаю різноманітну інформацію на різних інтернет-форумах, зокрема іншомовних, і ніде не бачу стільки дебатів на етичні та релігійні теми, як у нас. Навіть коли йдеться про атакування віри чи питань про існування Бога. У нас навіть атеїсти цікавляться релігією. Тобто ми близько до Бога, але не до того, про що навчає Церква? Спостерігаємо серйозну кризу християнської ідентичности. Християни дуже поділені. Це має мало що спільного з навчанням, тут радше помітні якісь персональні амбіції чи політична фактографія. Християни не надто впливають на те, що діється довкола, хоча й пишаються тим, у що вірять, однак не надто напружуються, щоб проголошувати свою віру. У нас немає сильної християнської культури. Ми не впливаємо на дійсність.

Мені пригадується половина 90-х років, коли у Польщі динамічно розвивалася християнська музика, наприклад гурт «2 Тим. 2, 3», у той час також вийшла друком книжка «Радикальні». Це притягувало багатьох молодих людей до Бога, і багато хто з них знайшов тоді своє місце в Церкві. Якою є сучасна молодь? Отче, ви часто зустрічаєтеся з молодими людьми? Наша молодь чудова, зухвала… тобто така, як завжди. Наше покоління молодих людей хоче бути справжнім, але водночас боїться. Те, що відбувалося у 90-х роках, було своєрідним бунтом, молоді люди хотіли бунтуватися. Тепер уже ні. Сьогодні молоді люди прагнуть насамперед забезпечення у житті. Саме за це вони борються. Вони розмахують планшетами, айфонами, борються за забезпечення, але не за свою свободу. Часто вони погоджуються з програмами правоцентристських партій, але голосують за лівих, бо так безпечніше. Це погана позиція, але часто вони роблять саме такий вибір. Молоді люди не надто бунтуються проти батьків, бо так можуть втратити забезпечення. Молодь хоче жити комфортно і зручно. Хіба це бунт – вимагати легалізації марихуани? Що спільного це має з фундаментальними цінностями? Молоде покоління, яке заперечує Церкву, залякане, має сексуальний досвід, зіпсоване наркотиками? Це хворе покоління? Це мені трохи нагадує повість «Ненаситність» Станіслава Ігнатія Віткеви-

отець Попелюшко не називав зло злом, а добро – добром, то ніколи не став би настільки гідним віри священиком, який притягнув до Бога так багато людей. Такий медіяльний переказ потрапив на благодатний ґрунт, на щось, що нам залишилося ще після Польської Народної Республіки – акцептація тези, що релігія – це приватна справа віруючого. Як можна бути «приватно» християнином, а водночас у публічному житті керуватися принципами, які суперечать науці Церкви? Ніхто ніколи не обіцяв християнам, що християнство – це шлях легких життєвих виборів та рішень. На щастя. Однак щоб прийняти правильне рішення, дуже корисно вміти належно розрізняти добро і зло. А пустослів’я та затирання меж між добром і злом лише знеохочує.

167

Мартин 23: Я вважаю, що о. Фабіян має рацію: урок релігії і катехизація – це два різні світи. Справді, важко оцінювати чиюсь віру, хоча знання катехизмових правд – можна. От тільки чи знання свідчить про віру? Лише знання про християнство не надто допоможе людям, які не зустріли Ісуса в своєму серці. Я вважаю, що у наш час релігія повинна бути розмовою, зустріччю, свідченням, а не перевіркою релігійних знань. Я повністю підтримую о. Фабіяна. Покута: Дуже гірко й правдиво! Уроки релігії в школі зрівняли її з іншими предметами: є оцінки, зошити, самостійні роботи. Але цього не достатньо: здобування знань треба доповнювати здобуванням душі. Як це виглядає насправді, ми усі чудово знаємо…

168

ча, де головний герой чим більше думав, що він вільним, чим більше піддавався наступним забаганкам, тим більше потрапляв у залежність від них. Вони вимагали дедалі більше і більше, більше сексу, більше наркотиків. Однак після цього з’являлося не відчуття заспокоєння, а ще більший голод. Залежність. Що більше свободи він сподівався, то менше її отримував. Це не нова проблема сучасного покоління, так вже воно є. Сьогодні ми маємо дуже багато осіб з т. зв. тихою залежністю від комп’ютерних ігор. Існує життя у віртуальній субкультурі, здобування наступних рівнів. Я знаю багато здібних людей, які не можуть позбутися цієї залежности. Вони не п’ють алкоголю, не вживають наркоти ків, однак вони залежні. А все почалося з того, що вони просто не хотіли бути самотніми. Чому молоді християни бунтуються проти Церкви? У багатьох випадках вони мають рацію. Якщо ми у Церкві не почнемо дебати на тему навернення духовенства, то втратимо молодь, яка і так відходить від Церкви. Є ще одна проблема. Я особисто вважаю, що введення уроків релігії до шкіл у Польщі завдало більше шкоди, ніж допомоги. Чому? Адже це добре, коли уроки релігії є в школі, вони є ніби доповненням до цілісного шкільного виховання та навчання. Однак я не прихильник тієї форми, в якій релігію викладають у наших шко-

лах. Тому що релігія вбила катехизацію. Багато хто вважає, що вже не треба катехизувати. Натомість треба пам’ятати, що катехизація – це один з етапів євангелізації. Як можна змушувати когось роздумувати про правди віри, якщо він ніколи не зустрів Ісуса у своєму житті. Якщо людина не знає Його, то її не цікавитимуть і детальні знання на цю тему. Катехизація не допомагає зустріти Бога? Ні. Вона служить інтелектуальному навчанню, а не емоційній та духовній зустрічі. Факт нашої присутности у школах є ніби свідченням того, що ми зрівнюємо містичне навчання з навчанням різноманітних нісенітниць. На уроках релігії учень повинен засвоїти матеріял, здати і забути. Він чудово знає, що до цих знань більше ніколи не повернеться. Коли ми подаємо нашу релігію на такому рівні, то ніби позбавляємо християнство його таємниці, а робимо з нього звичайний шкільний предмет. Однак добрий вчитель вміє захоплено пояснювати, зацікавити предметом… Так, погоджуюсь… Але тут не йдеться про геніяльного катехита з чудовими ідеями. Одним із критеріїв оцінки на уроці релігії є те, що не можна оцінювати релігійні вподобання учня. То про що тут можна далі говорити? Якщо ми маємо справи з хлопцем, який прислуговує в церкві, але робить чимало ортографічних помилок і не все вивчив, то що тоді? Чи я не можу заохотити

Ґандальф: Я маю дещо іншу думку про шкільну катехизацію, аніж о. Блашкевич. На мою думку, релігія в школі не повинна бути катехизацією. Школа – це не те середовище, в якому народжується, формується і зміцнюється віра. Школа – це середовище, в якому молода особа отримує знання, вміння та виховання. Християнин, тобто віруюча людина, повинна брати участь в уроках релігії лише задля того, щоб отримати ґрунтовні богословські знання, які лежать в основі віри. Причина невдалої катехизації у школі ховається саме у тому, що цей предмет спрямований на формування віри, а не на переказ ґрунтовних знань. Якщо йдеться про катехизацію, тобто введення людини в тайни віри, то її треба проводити в середовищі Церкви, тобто у парафії. Нагодою для такої катехизації може бути

169

приготування до хрещення, до Першої сповіді й Урочистого Святого Причастя та подружжя. Я знаю, що це додаткові зусилля для Церкви, але саме ці зусилля приносять очікуваний ефект: ми переказуємо і формуємо віру в Церкві (тобто в середовищі, яке спрямоване на переказ та формування віри); а знання переказуємо у школі (середовищі, спрямованому на виклад знань та виховання). Сучасні підручники для шкільної катехизації часто спрямовані на переказ віри, але треба пам’ятати, що це – насамперед шкільні підручники. А в школі, це ж відомо, мають бути підручники, зошити, самостійні роботи й тести. Однак на основі тих підручників, що ми маємо, не вдасться нічого оцінити, саме тому, що вони не передають жодних знань, які можна було б оцінювати. Саме звідси й походить

170

його ліпшою оцінкою? Ні. А на катехизації можна було б молитися, розмовляти. Замість занять можна було б домовитися на зустріч під час вечірнього богослужіння. А тепер? Я можу запалити свічку в класі, намагатися молитися, але задзеленчить дзвінок і все це знищить. Діти сприйматимуть це як лабораторну роботу на уроці хімії. А як священики ставляться до катехизації? По-різному. Але, на жаль, вони дуже часто вважають таку ситуацію нормальною: якщо у них так багато уроків у школі, то навіщо ретельно готуватися до занять? Такий священик почувається втомленим катехизацією. І мене це вже не дивує. Я зустрічаю чимало молодих осіб, які пройшли євангелізацію вдома, в родині чи спільноті. Бачу, що на таких осіб найуспішніше впливає катехеза їхніх батьків, дідусів-бабусь, старших. Сьогодні, щоб катехизувати молодих, треба займатися їхніми батьками. Ісус Христос бавився з дітьми, а катехизував дорослих. А ми що робимо? Ми катехизуємо дітей і бавимося з дорослими. Як сьогодні знайти живого Бога у Церкві? З допомогою свідків. Якщо їх немає, то це дуже важко. Звісно, є молитва, але це рідкісні випадки, коли Святий Дух когось надихнув. Я завжди працював з молодими людьми. І бачу, що нам потрібна праця і формація. Не лише активна діяльність, хоча я її дуже люблю. Однак релігійне виховання

не може бути принагідним. Не можна з молодих християн робити вболівальників Ісуса Христа. Вони мають бути Його свідками. Бувають сильні моменти в катехизації, але вони не завжди свідчать про навернення. Якщо Бог когось доторкнеться, то цей досвід змінює людину на усе життя? Ні. Саме тому я говорю про формацію. Без формації навіть сильний досвід зустрічі з Ісусом не приносить ефектів. Це так як із насінням. Птахи чекають, щоб його видзьобати. Тому потрібна формація, життя у світлі благодати. Данієль Анж, коли його зі спільнотою запрошували на євангелізаційні реколекції, мав чітко визначені правила, що робити далі. Якщо не було умов і зацікавлення, щоб духовно провадити навернених, то він зі спільнотою просто відмовлялися приїздити. Вони воліли бути упевненими в тому, що хтось і надалі житиме таїнствами, аніж робити т. зв. протестантське пробудження про те, що Ісус – Господь, а потім усе чахне, бо життя є життям… Але ж Бог діє… … і турбується про осіб, які Його зустріли. Однак важливо не втратити віри в Бога, поки Його шукатимемо. Насамперед євангелізованою особою цікавиться Бог. Я вірю в Бога. Хоча часом все це дуже ризиковано. Але Бог любить ризик. Наведете приклад? Вихід Ізраїля з Єгипту. Він до кінця тримався «за волосину». А перехід че-

невдоволення катехитів та знеохочення учнів. Дітям у школі треба давати ґрунтовні знання, і тоді уроки релігії, катехизації чи християнської етики можуть стати цікавими й захопливими навіть для атеїстів, які хотіли б ознайомитися із християнським богослов’ям. А формування віри має відбуватися на парохії. Мірміл: Я вважаю, що в початковій школі варто залишити уроки релігії з огляду на дуже практичну причину: багатьом батькам було б складно відвозити дітей ще й на катехизацію. У гімназії та ліцеї це також може бути доречним настільки, як це пояснює користувач Ґандальф. Хоча я особисто пропонував би дітям читати курс історії Церкви, який більше наближений до шкільної програми, ніж «богословські знання». Крім цього знання історії Церкви

171

допомогло б вберегти багатьох від віри в різні нісенітниці про інквізицію, хресні походи тощо. Григорій Ш: Здається, я стаю противником викладання релігії в школах… Готець: Я – людина з того часу, коли на уроки релігії треба було ходити до зовсім іншого будинку, зазвичай приватного. Я вважаю, що в школах релігія стала ще одним предметом. Чи я хотів би, щоб все було так як колись? Радше ні. Натомість я хочу сказати про дещо інше. За моїх часів мета школи, вчителів, катехизації та священиків була однакова – виховати молоду людину. Вони підтримували одні одних, йшли в одному й тому ж напрямку, хоча номінально у школі панувало комуністичне виховання. Сьогодні я не бачу цієї однодумности. Чистий формалізм, утилітаризм,

172

рез Червоне Море? Одні від других були лише на відстані пострілу. Один із наших біблійних екзегетів казав, втікачів і переслідувачів відділяли якихось 80-100 метрів. Така мала відстань відділяє порятунок від загибелі. Однак море раптово розступилося і їм вдалося перейти. Упродовж останніх 5 років Церква в Польщі втратила 14 % довіри вірних. Це багато. Чи в Церкві, в єрархії є якісь роздуми про віднову і зміну цієї ситуації? Я хотів би сподіватися, що так, що єпископи думають і моляться про це. Але впродовж мого священичого служіння я розмовляв із єпископом один раз упродовж півгодини, під час сніданку на Харизматичному Форумі. Це увесь мій контакт з єпископами. Я не говорю про візитації парафії, але навіть тоді не вдавалося особисто порозмовляти з єпископом. Якщо у мене немає контакту з єпископом, то про який контакт можна говорити між єпископом і вірними? Нам треба, щоб єрархія вийшла назустріч вірним. Пастир має бути пастирем, знати своїх овець, а ми їх не знаємо. Може саме тому до єпископів у нас ставляться як до політиків, а не як до пастирів? Може, саме тому довіра до Церкви зменшується? Можливо, так діється тому, що у важкі часи ми не відчуваємо турботи Церкви? Це також запитання до священиків, чи вони намагаються бути для вірних тим, ким був Папа Іван Павло ІІ для усього світу? Він був зраз-

ком священика. Ми повинні покаянно битися в груди. Коли ми почнемо змінюватися, більше відкриватися для світу і вірних, то це не залишиться без уваги. Політика поділила Католицьку Церкву у Польщі. Один єпископ є прихильником Громадянської Платформи, інший – Права і Справедливости… То що робити? Одного слухати, а іншого – ні? Недалеко від нашого храму є крамниця, в якій продають Свідки Єгови. Там, як у жодному іншому магазині, мені кажуть: «Дай вам Боже, щастя!». Хтось із монахів колись їм допоміг, і тепер ці люди поважають монахів та священиків. Значення мають не політичні вподобання єпископа, а його ставлення до людей. Якщо він своїм життям проповідує Ісуса Христа, знає людей і добре до них ставиться, то вони його поважатимуть. Якщо ми будуватимемо спільноту в парафії, в єпархії, то ми йтимемо в доброму напрямку. Чи сьогодні апостол Павло написав би лист до Церкви в Ґлівіцах чи Церкви у Варшаві? Хто почувався б його адресатом? Послання до Солунян призначалося до спільноти у Солуні. Бо там була одна спільнота. Отче, ви дивитеся у майбутнє з оптимізмом? Так, бо я читав Одкровення і знаю, що все закінчиться хепі-ендом, але з іншого боку те, після чого він настане, викликає у мене уже поміркований оптимізм. Я хотів би витривати біля Бога,

коректність без душі та емоцій. ГетьманКозацький: Я – молода людина, студент і ось що я вам скажу. Якщо людина сама за себе не візьметься і не зрозуміє, що треба прагнути досконалости (святости), то йому жодна релігія не допоможе. Уроки релігії в школі мені не допомогли, а в ліцеї ми просто 45 хвилин дивилися якісь фільми… Краплина: Християнство захопливе, і йдеться не лише про духовну формацію. На останніх Світових Днях Молоді в Мадриді в пакеті прочанина учасники отримали «молодіжну» версію Катехизму Католицької Церкви «Youcat». Це добре опрацьоване і захопливе видання. Знаю, що деякі катехити в школах використовують це видання для обговорення багатьох життєвих проблем. Я належу до Неокатехуменату і помітила,

173

що дуже захопливою справою може бути «скрутація* Божого Слова», оскільки ніколи не відомо, на якому фрагменті Біблії людина може затриматися і довше про нього роздумувати. Я вважаю, що не лише добра підготовка та креативність катехитів, але й ліпше опрацьовані підручники та осучаснення шкільної програми допомогли б зацікавити молодь уроками релігії. Адже християнство – це багате джерело відповідей на запитання «Як жити? Що робити, щоб бути щасливим?».

* Скрутація – метод читання Святого Письма, базується на принципі «Святе Письмо само себе пояснює». Згідно з цим принципом важливі для віруючого фрагменти Біблії пов’язані зі собою, і, порівнюючи їх, можна збагнути послання Святого Письма. Використовується у біблійній медитації. – прим. перекл.

бути одним із тих, про кого Ісус каже, що хто витриває до кінця, то спасеться. Однак найтемніше буває перед світанком і, цілком можливо, ми зараз переживаємо саме такий період.

Симон Сс: Отець Фабіян Блашкевич – найбільш харизматичний священик, якого я коли-небудь чув. Це відбувалося саме на нашому Форумі – його чудові конференції назавжди залишаться у моїй пам’яті. Я чув багатьох талановитих реколекціоністів, але щойно тоді відчув, що Боже слово може бути настільки живе і діяти з такою силою. Отець порушив важливу проб-

лему відкритости єпископів на проблеми своїх вірних. Звісно, бувають похвальні винятки у загальному маразмі, але загалом ситуація невесела. Навіть не варто додавати, що багато людей мають через це претензії до своїх єрархів. А ще ми всі знаємо, що чимало представників єрархії полюбляють дорогі речі, комфорт і вигоду. Хіба усе це не є чудовою поживою для антиклерикалів?

ПОРАДНИК МАЛОГО ГРІШНИКА

Богословський редактор Тереза Ференц Художнє оформлення Василя Максимовича Технічний редактор Юрій Пелех

Підписано до друку 25.02.14. Формат 84x108/32. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 9,2. Ум. фарбовідб. 9,7. Обл.-вид. арк. 5,4. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2004) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел./факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Вiддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарнi ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошино, Пустомитівський р-н, Львівська обл.