Ірина ОCТРОВСЬКА
Наївні з містечка Х
Львів · Видавництво «Свічадо» · 2014
УДК 82-3 ББК 84(4УКР) О 77
Островська Ірина О 77
Наївні з містечка Х / І. Островська. – Львів : Свічадо, 2014. – 208 с. ISBN 978-966-395-813-2
«Наївні з містечка Х» – це книга про кожного з нас. Про наші радощі і сумніви, про зневіру й надію, про любов і смерть... Щирі життєві історії, ніби підслухані біля віконечка сповідальні, не залишать байдужими нікого. Для широкого кола читачів. УДК 82-3 ББК 84(4УКР)
Охороняється законом про авторське право. Жодна частина цього видання не може бути відтворена в будь-якому вигляді без дозволу автора та видавництва.
© Островська Ірина, 2014
ISBN 978-966-395-813-2
Присвячую о. Зигмунду Козару ОР та моєму синові Володимиру Островському
Життя потрібно ковтати Я зайшов до першої-ліпшої занюханої їдальні. Після виснажливої дороги дуже зголоднів. Мабуть, вам відомі такі забігайлівки, їх неповторний шарм: голі столи кольору кави з молоком, з обдертими кутами, брудна замацана сільничка — та й по всьому. Мені це не заважало, не дратувало. Я саме цього й шукав. Останнім часом все моє життя було занадто чистим та блискучим на поверхні. Але тиждень тому відкрилося мені те, що сиділо глибоко в підсвідомості, те, що ховалося, ніби джин у пляшці. Тому я й зірвався та помчав у цю убогу їдальню. Мені довелося досить довго сюди їхати, та зараз це не важливо. Я — тут. До мене підійшла втомлена, неохайна жінка. Ще б пак — вона мусіла відповідати інтер’єру, інакше б зникла ця липка атмосфера забігай3
лівки. На обличчі панував вираз нудьги та приреченості. — Що? — тільки й кинула вона байдужим, прокуреним голосом. — Курячий бульйон та яєчню. — Хліб? — Два. Цей діалог нагадував розмову старого подружжя. Такого, де вже давно вихололи емоції, а залишки почуттів вивітрилися через димохід. І залишилась сама суха солома свідомості й звички. Все йшло по плану. Замовлену їжу довелося чекати 15 хвилин. Але я не поспішав. Я насолоджувався таким перебігом справ. Нарешті знову підійшла офіціантка — з байдужим виглядом поставила на край мого стола замовлення. Тремтячими руками я підсунув до себе першу страву — курячий бульйон. Як і годиться, той був ледь теплий. Мені байдуже. Зануривши погнуту алюмінієву ложку у рідину я незмигно дивився й дивився — кудись усередину себе... І спливла у моїй пам’яті давня історія з глибокого дитинства. Мені було 5 років, коли мати віддала мене жити до дідуся з бабусею в глибоке, забите село. Звісно, мені бракувало мами, та тут, на природі, було стільки неймовірних речей! Пам’ятаю, як 4
навесні моя бабця, аби мене розважити, принесла у жмені маленьке курчатко. Таке жовтеньке, як сонце, немічне, легеньке, буцім пушинка. А що був я самотнім, то вирішив — воно стане моїм другом, я буду його захищати і ростити. Навіть ім’я йому придумав — Лісочка. У Лісочки була власна картонна коробочка, я ставив її біля своєї подушки. А коли курча підросло, то бабця віднесла його до сараю, поселила разом з іншими дорослими курами. Та однаково, ця птаха залишалася моєю приятелькою. Тільки-но я вранці виходив на подвір’я — вона відразу вискакувала з курника і бігла до мене. Тішилася. Так минув рік. І Лісочка перетворилася у дорослу курку, вже й несла яйця. Жовтий, сонячний пушок замінило шорстке руде пір’я. І не виглядала вона безпорадною, курка як курка, нічого особливого. Та мені було байдуже. Бо за цей час це курча міцно вросло в мою дитячу свідомість, стало частиною мого життя. Одного ранку трапилося лихо. Таке безглузде для дорослого, таке непереборне для шестирічного хлопчика... Того ранку я, як завжди, побіг у курник — забрати яєчко, що знесла моя подруга. Воно було ще таким гарячим, як обійми моєї матусі... Тримаючи яйце у долоньці, я ви йшов на подвір’я — й закляк. Там, біля сараю, 5
мій дід однією рукою тримав Лісочку. В другій руці — сокира. Курка голосно кудкудакала... — Ні! — закричав я. — Дідусю, ні! Не вбивай її! — Дурнику, — тільки й промовив дід, а потім притулив тендітну шийку Лісочки до пенька — і одним махом стяв голову... Мені в лице цвірк нула її кров. Широкими, невидючими очима я дивився на мертву голову, на тільце Лісочки, що продовжувало конвульсивно здригатися. Здавалося, кров у моїх жилах схолола від побаченого, і тільки все ще тепленьке яєчко Лісочки у долоньці пульсувало її життям, як материнським теплом... Якби ж це був кінець... Ні. На обід моя бабуся подала гарячий бульйон із м’яса моєї Лісочки. Золотий колір юшки нагадував мою пестунку, коли вона ще була маленьким жовтеньким курчатком. Обійнявши миску, я уявляв, що це Лісочка — і чув нажахане гупання її серця. «Тук-тук. Тук-тук...» — Їж, дурнику! — хмикнула бабця. — А це що у тебе? — і вона простягнула свою руку до моєї нагрудної кишеньки. Туди, де лежало Лісоччине яєчко. — Не дам! — нажахано закричав я. — Не дам! Не чіпайте! Стрибнувши з табуретки я пірнув під стіл. І не помітив, як яйце вилетіло з кишені та глухо упало під ноги моєї бабусі. Та насупилася, підняла 6
його, згорнула всю жовту рідину, що розпливалася по її старих брудних руках, а потім кинула все до горнятка. За 15 хвилин мені подали омлет: «Їж! Це з твого яйця». Годі передати, що мав пережити маленький хлопчик, якого примусили їсти частину себе, частину своєї любові, своєї надії. Після того випадку я не любив їздити до дідуся з бабусею. І протягом усіх тридцяти наступних років не їв ані курятини, ані яєць. ...Я підніс до рота ложку із холодною рідиною. Ковтнув. Ще і ще. Потім з’їв і яєчню. Уперше за 30 років. Я мусів це зробити. Навіщо? — запитаєте ви мене. Аби нарешті прийняти життя таким, яким воно є — брудним, як ця забігайлівка; жорстоким, як мій дідусь; брутальним, як моя бабуся із мискою бульйону. Життя, в якому вбивство курки — ніщо у порівнянні з вбивством дорогих моєму серцю друзів і загибеллю коханих... Ось воно — життя та смерть, до яких мені довелося торкнутися у дитинстві. Ось він — кінець. Тепер все вже в минулому. І тепер я можу нарешті звільнитися від цього минулого — проковтнувши його, як факт. Життя потрібно ков тати, мої любі. Ковтати великими ковтками. А серце не зупиняється. Серце все ще гупає: «Тук-тук. Тук-тук. Тук-тук». 7
АГЕНТ 007 О шостій ранку Агент 007 схопився з вузького дерев’яного ліжка з криком: «Слава! Навіки слава!» Серце аж вискакувало. Запухлими очима він зиркнув на годинник, потім з глибоким стогоном зліз зі скрипучого матраца та закляк навколішках. У голові досі лунали звуки органу, який перебивали африканські барабани, а згодом долучалися затяжні, густі жіночі голоси — так, мабуть, співають жниці, в’яжучи снопи. Та співали вони не про «Чорноморця», а щось на кшталт «Під хрест твій стаю», і виринала перед очима Агента ще та картина зі сну, де жінки з великими хрестами за плечима складали в скирти під цю пісню душі людські. Ось ще кілька кроків — і одна з них вхопить його, беззахисного, зачепивши серпом його серце! Тут-то він і прокинувся з переляку. «Мабуть, тому й навколішки впав, — роздумував сонний Агент. — Як завжди, жінки спокусили...» Потім зітхнув і вже вголос, як безнадійно приречений, мовив: «Дозосереджувався... Господи, спаси!» Зненацька пролунав телефонний дзвінок. Агент гарячково схопив слухавку: «Слава Ісусу! Ой... Вибачте, пане полковнику. Агент 007 слухає! Доповідну? Вже? Так точно, пане полковнику!» 8
Сів за стіл, перехрестився, взяв чистий аркуш паперу й почав писати: «Начальнику відділу з питань боротьби з релігією полковнику Ю. Г. Насіннєву Агента № 007 Доповідна записка Доповідаю, що з жовтня минулого 2013 року я, Агент 007, перебуваю на території місцевої римо-католицької парафії з метою заволодіння даними щодо ментальної специфіки вірних та прийомами, які духовенство застосовує для утри мання людодуш під своїм контролем. Згідно інструкції я насамперед намагався втертися у довіру до парафіян. Придивляючись, із кого почати, був здивований, що вони нічим не відрізняються від людей із зовнішнього світу: такі ж нахабні, амбітні, заздрісні. Їх можна поділити на групи, як і будь-яку громаду: на кар’єристів, революціонерів, чуттєво залежних, консерваторів, жебраків-ледацюг, тверезо мислячих трудяг. Словом, таке собі кодло грішників, які постійно між собою скубуться, часто звинувачують одне одного, доносять місцевим церковнослужбовцям (як у нас, чесне слово!), обмовляють, вимагають... Якоїсь миті від розчарування цим «вибраним» народом я подумав: «Наївним місце в Церкві». Та 9
для більшої певності вирішив я, пане полковнику, провести опитування щодо їхньої ідеології. Отож спочатку, буцім-то мимоволі, перевів тему розмови на те, як ці люди розуміють слова з Євангелії. Чесно кажучи, я вирішив так діяти для приколу. І взяв для цього слова: «Зробивши бич із мотуззя, повиганяв усіх із храму, геть із вівцями й волами, гроші мінялів розсипав і столи поперекидав» (Йн 2,15).
ХРАМИ НАШОЇ ДУШІ — Ісуса розумію на всі 100 %. Подивіться: за 2000 років нічого не змінилося. Мене, як і Господа, це обурює. Коли уявляю себе біля Христа у тому храмі, то відразу з’являється бажання Йому допомогти. Чому? Бо ці люди насправді пропагували неправильне уявлення про Бога — начебто благодать можна купити за гроші, — сказав Степан. — Ну ти, Степане, — просто в ціль! — продовжив розмову Василь. — Ви чули про останні нововведення? Кажуть, що тепер у модних су пермаркетах будують каплиці, де можна у неділю без відриву від шопінгу зайти, замолити свої гріхи, свічечку поставити. А там і батюшка, може, Службу відправить. Ну бо який без цього 10
це торговельний центр? Суперсервіс! Може, хтось вирішив виправити помилку грішників із Єрусалиму? А щоб Ісус не гнівався, що в храмі торгують, то й придумали зробити навпаки: там, де торгують, — поставити храм. Хай собі люди спокійно у неділю прийдуть до супермаркету і отримають усілякі благодаті: матеріальні і духовні. Там же як зайдеш — рай! Усього вдосталь! Тільки не для кожного. Як у Писанні: «Не кожен увійде до Царства Небесного. Тільки через вузькі ворота». Цікаво, що у цьому разі відіграє роль воріт? Певно, гаманець... Світ перевернувся догори дриґом. — А в мене інший погляд на цей уривок. Алегоричний, — поважно прорік постарший пан Микола. — Господь нам сказав, що наше тіло є Храмом Божим. І тут є над чим замис литись. Наприклад: я — істиний католик, активіст у Храмі Божому, за довгі роки тяжкої духовної праці набув усіх чеснот, не порушую жодних заповідей, уявляю, чим є християнська досконалість... Словом, уже чекаю на німб над головою. І тут зустрічаю людей, які називаються християнами, а насправді, як на мене, то на таких бич з мотуззя, та й по дупі, та й по дупі! Бо і грішать, і самовпевнено кричать на всю Церкву про усвідомлення любові Христа та Його присутності у їхньому житті, хоча самі ні руки не 11
доклали, ні серця не залучили заради Нього. Я дивлюся на це — і обурююсь! «Господи, де ж справедливість?! Не хочу бачити їх біля себе, бо не живуть у правді! Я бунтую, я неспроможний витримати це «зле поріддя». Намагаюся цим людям втовкмачити правдиві істини, аж раптом... Ісус мене — і бичем по спині (сплетеним із цих «незрілих»)! І починає виганяти з моєї душі гнів, нетерпимість до ближніх, розсипає мої скарби тяжкої духовної праці, перекидає мою пиху і самовпевненість. «Господи, що Ти робиш? Я ж так старався, працював», — докоряю Йому. А Він у відповідь: «Це ти працював для себе. А тепер, якщо хочеш, попрацюй і для Мене. Не жертви прагну, а любові». З доповідної записки Агента 007 Отакої! Які язикаті! Та я не вгомонився, пане полковнику, і давай їх душити більш підступним питанням: а чому Бог допускає страждання? Га? Усілякі війни, хвороби? І тут почув з другого кінця столу:
МИ ОБИРАЄМО Християнин, який має хоч крихту уявлення про теологію, відповість: «Бог створив людину вільною. Людина сама має право вибору, сама 12
вирішує, що їй робити. Часто обирає гріх. От і страждає». Почнемо з банальної ворожби: жінка не має чоловіка, на руках двоє дітей. Життя не склалося. Виникає питання: «Чому?» Йде до ворожки. Та їй обіцяє чоловіка з купою грошей, щасливе життя. «А от з донькою, люба, тобі не пощастило — пропаща вона, від неї всі твої біди». Жінка приходить додому з надією на майбутнє та з внутрішнім дискомфортом. За першої ж нагоди кидає доньці в лице: «В усьому винна ти. Мені ворожка всю правду сказала — ти пропаща!» Як може скластися життя дівчини після цих слів? Відомо, як діють слова ближніх на нашу підсвідомість. Так дитина стає цапом-відбувайлом для усіх материнських негараздів. А можна до ворожки не йти. Можна піти до езотерика. Одна знайома просто за компанію пішла до екстрасенса. Той поводив дротиком навколо неї і... вилікував хребет. Потім шепоче підступним утаємниченим голосом: «Послухайте, люба. Ви маєте надприродні здібності. Я вдруге зустрічаю таку людину. Вам потрібно вчитися, лише Ваше слово — і все буде добре». Жінка була приємно приголомшена. Та потім визнала: прийшла до неї спокуса пихи, відчула себе винятковою, весь світ був біля її ніг. Але що ж тут поганого, скажете ви — відчути себе 13
богинею? А в цьому і фокус езотерики — ти вже богиня, ти — Христос, а люди навколо — ніщота, сміттячко. «Так. Я протягом багатьох років займався езотерикою. Спочатку це дуже допомагало мені піднятися духом і відчути себе справжнім чоловіком — я пізнавав навколишній світ, формував свою душу — відчував себе надлюдиною. Та за якийсь час зі мною почали коїтися страшні речі. Після неабияких вагань пішов до католицького храму з відчуттям, що потребую екзорциста. Священик спокійно відповів: «Не екзорцист потрібен, а сповідь. Тільки Ісус може тобі допомогти». «Деякі речі, здавалося б, цього не стосуються, але... У знайомої 10 років тому загинула донька. Хрещена вона була православною, а ховав її католицький священик. І почала опечаленій матері снитися померла. Жінка пішла до православного священика — Службу замовити. Той довідався, що дитину поховали в католицькому обряді, і тут почалося: «Тому донька і сниться. Ви що, не розумієте, що вона до неба не може дістатися, бо не віддана землі за істинно християнським обрядом?! Могилу потрібно пересвятити, негайно! Боже праведний! Вона ж навіть не мала «перепустки» на лобі!» Ну, такого клаптика паперу із зображенням Христа! А без нього ж, без цього папірчика — не спасешся! 14
Ось ще приклад. Правда, не з нашого містечка Х, але промовистий. Після свячень одного отця приїхала його тітка і запитала: «Чи не знаєш літанії, які б насправді допомогли у моїх справах?» Той відповів, що, на жаль, не знає. А тітонька йому: «То чого ж вас, священиків, вчили?» На кого уповаємо? Чого очікуємо? Куди спрямовуємо своє життя? Хто є нашою силою і любов’ю? Ми самі? Обдаровані магічними здібностями люди? Священик? Чому ми більше віримо ворожці, уповаємо на людей і навіть не сумніваємося у могутності сатани, а істинного Бога обходимо стороною? «Справжнє то було світло — те, що просвітлює кожну людину. Воно прийшло у цей світ. Прийшов до своїх, — а свої його не прийняли» Отаке... З доповідної записки Агента 007 На Великдень довелося мені спостерігати за поведінкою християн.
НА НАШЕ СВЯТО ПРИХОДЯТЬ УСІ Зустрілися дві подруги. «Христос Воскрес!» — привіталася католичка. На що почула у відповідь: «Це у вас Він воскрес, а в нас — ще ні». 15
Напевно, цього року Господові буде важко — вмирати, воскресати, потім, за п’ять тижнів, знову вмирати і воскресати... А чи люди насправді розуміють, що відбувається і про що йдеться? Я пам’ятаю, як за часів радянської влади в бабиному селі на Київщині готувалися до православної Паски. Бабуся з місяць збирала яйця на крашанки, економила, не підпускаючи до них нікого. Різали свиню, робили ковбаси, варили горілку і, звичайно, пекли паску. В день свята люди передовсім «билися» яйцями і вигукували: «Христос Воскрес!», але про що і про Кого йшлося — мені не розповідали... Другого дня свят люди зазвичай ішли копати город або садити картоплю. Церкви у той час були зачинені, принаймні, в селі моєї бабусі, тому жодних богослужінь не було. Римо-католики, натомість, у ті часи здійснювали «паломництва» до Житомира, Вінниці. А тепер? Нині, коли маємо свободу і вільне віросповідання, як люди ставляться до найваж ливішого дня у житті людства? Скажу вам, що, наприклад, у містечку Х це виглядає досить дивно. Православні на свято готуються заздалегідь — купують гарне вбрання, багато продуктів, а вночі сотнями й тисячами йдуть до церков. Для чого? Один мій товариш сказав так: «Це один 16
з небагатьох днів у році, коли можна зустрітися зі старими знайомими. Тобто потусуваться». До речі, треба віддати належне міській раді, православним священикам Київського патріархату й греко-католицьким парафіянам: з їхнього боку немає жодних упереджень. На наше Свято приходять усі. Прості люди досить спокійно ставляться до конфесійних розбіжностей. Попільнянська католицька парафія налічує близько 25 осіб. Там підхід до розбіжностей у святкуваннях трішки інший. Місцеве насе лення, на жаль, часто вважає цю невеличку громаду якоюсь сектою і ставиться до неї насторо жено. Та великі свята все ж таки збирають до Храму вдвічі більше людей. Бо сім’ї зазвичай складаються наполовину з православних, а наполовину з католиків, і в таких родинах існує повага як до католицького, так і до православ ного віросповідання. А між собою люди говорять так: було б добре святкувати Різдво за римо-католицьким календарем, а Воскресіння Господнє — за православним. Тоді, мовляв, не було би мороки. У селі Жовтневому, що на Житомирщині, з різницею в календарях склалася інша ситуація. Там римо-католики живуть серед місцевих православних, і взаємовідносини у них досить непрості. Вони — переселенці, тобто, чужинці, 17
ще й іншої конфесії! Один вірянин з гіркотою промовив, що зараз люди не діляться пасками та на свята не спілкуються між собою, як було в часи радянської влади. Та образи він не тримає. Одна мудра жінка зауважила: «Люди — як дерева. Подивіться, у лісі є дерева гарні, кріпкі та високі, а є й поламані, або скривлені та зачахлі». А ще одна жінка мене здивувала, розповівши, як вирішує проблему різниці між двома календарями. Вона, католичка, як і годиться, постить, потім святкує з родиною католицьку Пасху. А тоді за тиждень-два знову постить — уже за православним календарем, і знову готується, і святкує за православним звичаєм, бо в неї чоловік православний. Ось таке рішення! На Тернопільщині по селах люди ніяк не можуть вирішити, яка Пасха «правдивіша й важливіша», тому, про всяк випадок, ходять на свята і до католицького храму, і до православного. У Мукачевому населення багатонаціональне: і угорці, й німці, і українці з росіянами — усі святкують по-різному, та гуртом — от такий собі народний екуменізм. З доповідної записки Агента 007 Після цих історій я таки зрозумів, що не все, далеко не все у християн гладенько та святенько. 18
ВІЙНА ТА ВІРА Баба Ганька прожили життя у часи репресій, пережили голод (і не один), Другу світову війну, бачили на власні очі, як руйнували церкви, а за віру й незалежність України висилали до Сибіру і знищували вірних. Її світогляд формувався на руїнах і крові. Слова «депресія» тоді не було серед простих людей — ніколи було коли про це думати — потрібно було вижити і захистити себе і своїх ближніх. Вона народилася у селянській сім’ї. Пам’ятає, як її мати у тридцятих роках бігала взимку по укритій тонкою кригою річці у сусіднє село — до церкви. Під час окупації за Ганькою, чотирнадцятирічною дівчиною, прийшов колишній залицяльник матері, а тепер староста при фашистах, та й помстився на доньці за те, що мати не відповіла йому взаємністю — відправив малу на працю до Німеччини. У неволі кілька разів могла померти, та щоразу її рятували... прості німці. Щоби не згинула з голоду, одна німкеня на фабриці потайки клала в туалеті біля параші для дитини канапки. Потім дівчину перевели на ферму, де німецька родина полюбила її, як рідну — називали Ганьку не інакше як «донечкою», шили їй одяг. У неділю господиня пекла великий пиріг, а її чоловік свою 19
про свої слабкості, про мою гріховну сутність, що викриється перед усією християнською спільнотою. Маю це визнати. Деякий час я ходив, як навіжений, втративши душевний спокій. І перше, що спало мені на думку, доволі професійне рішення, — знищити цю жінку. Якби це були часи інквізиції, я би доклав усіх зусиль, аби її спалили на вогнищі, як відьму. Але це було неможливо. Тому до мене прийшла підступна ідея — очорнити Агента 002 перед парафіянами та священиком. Так, я впав низько, що був готовий до наклепу й пліток. Облити її тванню поза очі, нашіптуючи страшні речі, малюючи в уяві людей спотворені картини вигаданого мною життя цієї жінки. І знаю, що мій план мав би вдатися, бо мені середовище довіряло, я був духовним авторитетом у громаді. Мені зазирали до рота, чекаючи будь-якого мого слова. А слова ж можуть бути різними... У цьому вирі фантастичного плану я забув навіть про Бога. Окресливши свою стратегію в голові й вибравши найслабших та знудьгованих християн, певного дня я рішуче пішов до храму. Я вже уявляв, як ця жінка стоїть навколішках переді мною, а не перед Богом, як молиться мені, благаючи про помилування... Та якоїсь миті послизнувся я, пане полковнику, і полетів сторчма просто на кам’яну бруківку. Не встиг навіть отямитися, як відчув — хтось схиляється наді мною і ніжно торкається мого чола. Це була 192
вона, Агентка. Діставши хустинку, втирала мою кров. І чомусь я тієї миті згадав слова: «Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш?» Вона знову перемогла.
І ЖИВУ ВЖЕ НЕ Я... — Чому пригнічений? — Самотньо в розчаруванні й гірко. А хто питає? — Хрест. Чи завжди так було, Агенте? — Хрест, кажеш... Ні, не завжди. Колись я був маленьким, і теплі материнські руки сповивали моє тіло, а її голос і поцілунки гріли моє серце. Коли ж я виріс, то став сильний, мужній і потрібний. Та не думав я, що за один день втрачу все.... Навіщо я живу?! І життя моє стало хрестом, і сам я став хрестом для інших. Хай би помер та не був тягарем для чужих. Закопали б мене у сирій землі, а нагорі поставили б тебе — Хрест! — Послухай мою історію. Колись і я був маленьким, але не хрестом, а деревцем. Матінказемля сповивала моє коріння, гріло сонце. Як і ти, виріс я могутнім, таким могутнім деревом, що птахи ховалися від спеки серед мого віття й людські сини тулилися до мого могутнього стовбура під час дощів. Радував я очі людей, ті193
шив звірів і птахів тим, що існую. Та от прийшла старість, почав я всихати, як і ти, але, дивлячись на світ, мав надію, що буду корисним навіть тоді, коли мене зрубають сини людські. Наприклад, тесля збудує з мене хатину, в якій будуть і надалі радіти люди, або ж стану відром, у яке люди набиратимуть воду й тамуватимуть спрагу, або стільцем... А знаєш, що вийшло? Зрубали мене — і зробили ганебним, страшним ХРЕСТОМ... Я став тим, чого бояться. Хрестом, який не дає життя, хрестом, який є знаряддям смерті. Я плакав від болю і туги, коли розтинали мене навпіл. Аж ось підвели до мене Чоловіка, скривавленого, побитого, знесиленого. Стояв Приречений навпроти мене — такого ж самого приреченого. І взяв Той мене на свої плечі... Та щойно Його тіло торкнулося мого роздертого навпіл стовбура — щось здригнулося у мені... Не відчув я ні відрази, ні страху, а тільки тепло і любов... Бідолашний з останніх сил ледь доніс мене, але за цю дорогу я пізнав більше, ніж за ціле життя! Бо ніхто, як я, не відчув Його страждання і не пізнав Його неймовірну любов. Моє тіло вже було мертве, й останні соки життя всихали, та Кров цього Чоловіка проникала й насичувала мою серцевину. Дивно — ця Кров вливала в мене Життя! Нове, світле, міцне і вічне життя... 194
І прибили Його до мене, і взивав Він зі мною до Отця Небесного, і просив Він пробачення в Отця за убивць — на мені, і вріс Він у мене, а я в Нього. Став і я кричати та прощати — перемішалися мої останні соки з Його Пресвятою Кров’ю, і помер Він на мені та зі мною... Сина Чоловічого поклали в гробницю, а мене закопали, як ганебне й страшне знаряддя, та я вже не вмирав!.. А зараз — сам знаєш, я є знаряддям спасіння для усього людства. Бо той Чоловік, помираючи на мені, урятував увесь світ. — Так. Добра історія. Та що мені з цього? — Я — дерево Хреста, на якому Син Божий вмирав! Дозволь Ісусові нести тебе, і не бійся бути Хрестом для інших.
СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ Сягнув я спогадів мого дитинства. У тому куточку пам’яті постали: я маленький, моя родина та мій найліпший друг Миколка. Дивна це була дружба: двоє дітей з різних світів... Наша родина ніколи не була нужденною. Кожного дня батьки прокидалися вдосвіта та господарювали. Коли ж я переріс висоту стола, то теж був задіяний у «справжнє життя», як любив казати мій батько. Я пас корів, працював у полі, косив сіно, 195
їздив на базар продавати те, що було здобуте тяжкою працею, солоним потом та недоспаними дитячими світанками. Взимку ж ми з татком сиділи біля вогнища та плели кошики, а матусин силует біля вікна схилявся над вишиванням лляних рушників... А Миколка жив у маленькій, задрипаній, вогкій хатинці. На все життя запам’яталися залякані очі його матері та лютий батько, що не просихав від горілки. Мій друг поряд із ним мав вигляд щеняти... Хоча іноді я йому заздрив, бо не було потрібно вставати зрання, годувати худобу (бо не мали її), саджати поле, не було потрібно жити таким тяжким «справжнім життям». Минули роки, доросле життя роз’єднало наші стежки. Я поїхав до міста вчитися, потім працювати, заснував свою власну фірму, яка давала досить добрі прибутки. Миколу я не бачив протягом 20 років, бо батьки мої померли і особливої потреби їхати до села не було. За ці довгі десятиліття мій погляд на світ зазнав значних змін. На початку, маючи великі гроші, я почав із ентузіазмом допомагати всім нужденним, згадуючи бліде дитяче обличчя друга: дав гроші до фонду, та з часом дізнався, що вони прилипли до загребущих рук керівництва; спробував допомагати дитячому будинку, та знову зазнав повного краху, гроші «вивітрились» невідомо куди. Тоді я вирішив допомагати конкретним біднякам — беручи працювати 196
хлопців з вулиці. Та з’ясувалося, що ці парубки просто не пристосовані до «справжнього життя», а тим більше — до капіталу. Чим керувалися ці люди, ці нещасні бідні люди? Вони постійно запізнювалися на роботу, прогулювали і використовували кожну можливість, аби вкрасти — хоч би заіржавілий ґвинтик, але вкрасти! Їхні вуха не чули нічого, а мозок був налаштований тільки на думки про їхнє пригноблене життя. Їхні язики були зайняті тільки засудженням ближнього та влади, яка не піклується про них. А я думав: що ж ці хлопці самі зробили для того, щоби попіклуватися про свої родини та про себе? Їхні душі були переповнені заздрістю, гнівом та лінощами. Не було у них яскравої мети і жили вони, як звірі! А це означає, що й друга дитинства я увів, з гіркотою в серці, в категорію звірів... Одного дня чомусь защеміло моє серце, загупало швидко від туги за рідним селом, зголодніла моя пам’ять— і я поїхав перевідати свій край... Навколо — ті ж ліси, став, поля, які заросли бур’яном. Ось і Миколчина хата, до якої ноги самі мене привели. Та сама хата, тільки дбайливо побілена жіночою рукою. Заходжу в сіни — малі голопузі діти та молода жінка назустріч, — я жахнувся, бо очі вона мала такі ж перелякані, як і Миколчина матуся, ще й заплакані... 197
Микола лежав на білій постелі: сіре обличчя, глибоко запалі очі. З’ясувалося, що рік як повернувся з в’язниці, а недавно виявили туберкульоз. Потрібна операція, а грошей немає. Я дивився на цю змарнілу жінку і якоїсь миті жорстоко промовив: «Послухай, навіщо він тобі?! Ти з дітьми пережила стільки болю та принижень! Краще би вмер, а я допоможу вам». Та вона здригнулася і з жахом глянула на мене, як на сатану: «Боронь Боже! Він потрібен мені! Потрібен живий! Бо хто ж його любитиме... в пеклі?!» І загриміла гроза, і прорвали небо людські сльози, що впали на мою голову... Дав я гроші на Миколине лікування, та лише заради істинно «справжнього життя», яке мала в собі його дружина. Отаким було колись моє життя, доки не став я Агентом 007... Водоспад падав з неба. Здавалося, що там, нагорі, Бог заради мене одного розпочав другий Всесвітній потоп. Мені було байдуже, що навколо — мокро і зимно, мені було байдуже, що протягом довгого часу я сиджу в калюжі. Мені все було байдуже, бо, здавалося, це була не просто вода — мою пам’ять неначе омивали сльози всього роду людського. 198
Коли я вийшов з монастиря, щоби надіслати свого останнього листа панові полковнику — на вулиці вже була ніч. Проходячи повз обдерті сірі будинки містечка Х — неначе прозрівши, зазирав у вікна вбогих міських забігайлівок, де люди впивалися до всрачки, аби притупити біль розчарування і втому від нікчемного життя. З іншого вікна дивилися спустошені очі жінки, яка програлася на автоматах. Коли вже підійшов до храму — почув роздратований крик: спершись на загорожу храму, там стояли п’яні хлопець і дівчина. Вона намагалася зрушити з місця свого коханого, він відповідав нерозбірливим мугиканням. Дівка у відчаї почала гірко плакати... а навколо пустка і темрява, пустка у серцях і темрява у місті, як після мору, де залишилися одні покійники... І не знали вони, наївні, бідолашні, що «ойкумене» — «місце, де живуть люди» — так близько: за муром, до якого вони стояли спиною.. А Я Є поряд, коли людство любить, коли людство страждає, коли людство народжується, коли вмирає. Я ніколи людство не полишаю...
199
ТРОХИ ПРО БАЛАГУЛЬСЬКІ БУВАЛЬЩИНИ Здається, у цім екіпажі затісно від кринолінів! Провінція балагульська! Старої Вкраїни пейзаж, Земля поетична! Під наглядом мамці вояж Розпочинають Герсілія та Евфросинія... Ярослав Івашкевич, «Поштова карета», 1929 р.
Стандартні набори стереотипів щодо української літератури зазвичай гуртуються або навколо загадкової Західної України, цієї «країни міст», або навколо Полтавщини, цієї «країни садків вишневих коло хати». Це стереотип двох екстрем — щось між Бруно Шульцем та Миколою Гоголем. А от «балагульська провінція» — це, напевно, українська terra incognita. Наш земляк Ярослав Івашкевич назвав «балагульською провінцією» землі колишнього Київського, Подільського та Волинського генерал-губернаторства (походження цієї назви — то вже зовсім окрема історія). Класик польської літератури народився і почав творчий шлях на Правобережній Україні — у цій «країні містечок», «балагульській провінції», яка в сучасній українській літературі наразі представлена так званою «житомирською літературною школою». Власне, книга Ірини Островської «Наївні з містечка Х» — це тексти про сучасне життя-буття оцієї загадкової «Балагулії». Проте, як на мій погляд, йдеться не про розвиток традиції «житомирської школи», ба навпаки — на очах здивованого читача 200
відбувається дешифрування культурного коду «Балагулії». Авторка піднімає завісу над сценами, про які читач радше за все навіть не здогадувався — про сам факт їхнього існування. Про те, що сцени українського життя не обмежуються самими «Цинамоновими крамницями» та «Вечорами на хуторі поблизу Диканьки». Що є ще якісь пласти українського буття, знайомство з одним з яких і пропонує цікавому читачу Ірина Островська. Лєсков, Купрін — далі буде? Книжка «Наївні з містечка Х» народжувалася в буквальному сенсі у мене на очах. Десь року 2006 після Різдва Христового редакція всеукраїнського двотижневика «Католицький Вісник» вирішила запровадити рубрику «Життя у містечку Ікс». Рубрика мала стати своєрідним соціологічним зрізом української сучасності — на прикладі світоглядних цінностей, виявлених у мешканців провінційних невеличких містечок. На ведучу рубрики запросили Ірину Островську, яка на той час мешкала у Фастові — це неподалік Києва, — і мала бажання долучитися до розвитку вітчизняної католицької журналістики. Спочатку тексти рубрики радше нагадували певний мікс — суміш документалістики, публіцистики та соціології. Проте, раз по раз творчий вир виносив авторку «на глибини» белетристики. Спілкування з мешканцями приміського містечка давали разючі плоди — пам’ятаю, як пані Ірина зауважила, мовляв, земляки у розмовах про своє життя-буття розповіда201
ють такі сюжети з такими перипетіями, що жодних фантазій не треба. Бери будь-яку історію з життя — і прошу, пані-панове, інтрига світового масштабу й шекспірівського рівня буяння пристрастей перед вами у всій красі. Поступово жанр рубрики був переформатовавний — авторці вдалося впоратися з фактологічними матеріалом і на його основі почали виникати невеликі жанрові замальовки, що згодом перетворилися на повноцінні оповідання-есе. Чимось літературний шлях Ірини Островської нагадує мені історію «київських текстів» літераторів Миколи Лєскова та Олександра Купріна — їхній публіцистично-журналістський досвід поступово став справжньою літературою, яка не гірше документального свідчення розповідає про київське життя-буття ХІХ століття. Отож, хто герой цієї книжки? Наважуся стверджувати — тут не варто шукати такого собі «містера Ікс». Кожен ліричний герой Ірини Островської — це самодостатня постать «містера та місіс Ікс». Мабуть, тому хтось з її героїв має ім’я, а хтось обходиться без нього. Ба навіть ті, кому автор імення й дала, звуться такими собі «усередненими» Петрами й Федорами, Маріями й Варварами. Начебто маски, начебто умовні й шарнірні герої стилізованої комедія-дель-арте — на провінційний манер. Навіть початок своєрідний — агент 007 нічим не гірший за банального «містера Ікса». Але не все так просто — як на мій погляд, головним героєм оповідань Ірини Островської насамперед є «середовище містечка Ікс». Як у Підмогильного 202
чи Домонтовича — Місто як головний персонаж. Лишень у пані Ірини — Містечко. Спільнота й середовище Правобережної України, яке протягом століть формувалося у формі коктейлю культур, вірувань, мов, звичаїв — української, польської, російської, єврейської. В умовах різних політичних режимів та правлінь, країн та держав. Колосальна й стихійна мішанка, метафізичний суржик — і не лишень мовний, а в першу чергу світоглядний. І з цього хаосу в кожному конкретному оповіданні раз-у-раз пані Ірина вибирає конкретну грудочку глини — і обережно й старанно виліплює з неї постать конкретного Адама (чи Єви), з його конкретними життєвими пошуками, помилками, манівцями, оманами, гріхопадіннями, поверненнями блудних синів, благовіщеннями, різдвами й воскресіннями. Щоразу конкретна історія конкретної персони — від її персонального сотворення світу і аж до персонального апокаліпсису та персонального ж страшного суду. І, читаючи її оповідання, мимоволі усвідомлюєш — а як не крути, права Островська. Навіть якщо страшний суд виглядатиме не так видовищно, як на фресці Мікеланджело у Ватикані, проте, це не означає, що його не буде — може, він буде камерним покаянням, як у оповіданні «Дім», або інтимним самосудом, як в оповіданні «Бути людиною», але він буде. Рахунки будуть виставлені всім і кожному — незалежно від віку, статі, соціального статусу. Комусь — мільйонні, що здаватимуться легкими, комусь — копійчані, що виявляться непідйомними. Оповідання Островської, таким чином, виконують роль вітражних 203
вікон готичних соборів — вони в образній формі тлумачать невтаємниченому в метафізичні глибини перехожому глибинну мудрість досвіду людства. Бувальщини, одним словом. Ave... І ще один нюанс. Писалися оповідання для католицького видання. Проте, вийшло все цілком у дусі «балагульського краю» — тут здебільшого не приділяють аж такої значної уваги богословським тонкощам і нюансам. Тут або вірують, щиро, аж до нестями, або не вірують — так само пристрасно. І не завжди зрозуміло, хто з персонажів цих оповідань якого віросповідання й до якого храму ходить. І хай персонажі оповідань книжки «Наївні з містечка Х» різні — хтось б’є земні поклони, а хтось хитрувато підсміюється над ним, проте... Проте, все у цих творах вертиться навколо правічних питань, над якими завжди, всюди та за будь-яких умов замислюються люди. І — що вважаю надзвичайно важливим — тексти Ірини Островської, попри інколи зовнішній песимізм, реалізм ба навіть іронію (з таким собі прозорим натяком на цинізм) дарують надію та, як це не дивно, радість. Одна зі специфічних людських рис мешканців «балагульського краю» — це добре почуття гумору та принциповість. Мені здається, що в жодному разі не можна читати ці тексти без почуття гумору та без установки «увага — це може бути іронічним». Історія «балагульського краю» — колишнього Київського, Подільського та Волинського генерал-губер 204
наторства — привчила мешканців містечок Ікс до оцього найважливішого: що б не трапилося в житті, завжди залишається вихід, сформульований простим латисньким словом «Ave!» — «Радуйся!» (так, так — у «Балагулії» трохи знаються на латині). Як не маєш сил плакати — смійся. Як не маєш сил боротися — радуйся. Як не маєш сил жити — тіш своїм життям інших. «Ave, Maria» — «Богородице Діво, радуйся», «Ave, sol» — «Радуйся, Сонце». Олексій Браславець, шеф-редактор всеукраїнського двотижневика «Католицький Вісник», м. Київ
205
ЗМІСТ Життя потрібно ковтати. . . . . . . . . . . . . . . . 3 Агент 007 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8 Храми нашої душі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10 Ми обираємо. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12 На наше свято приходять усі. . . . . . . . . . . . 15 Війна та віра . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19 Милосердя?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21 Таїнство. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25 Прийшов до грішників . . . . . . . . . . . . . . . . 28 День народження. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32 Дорога на Еверест. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35 Дещо з життя дерева. . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 Єства із категорії... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41 Бути людиною?... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 43 Несправедливість?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46 Ходиш серед сітей.... . . . . . . . . . . . . . . . . . . 49 Тут і тепер. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 51 Маленькі клаптики паперу. . . . . . . . . . . . . . 53 Смерть для ілюзій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55 Опалена любов’ю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 58 Бог є і ти є... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68 Жертва. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 69 Дім. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 72 Мрії дівочі, сльози буденності . . . . . . . . . . 75 Поламаний Христос: пасії. . . . . . . . . . . . . . 78 Скандал. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80 206
Могильник. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 84 Свобода. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87 Білий мармур. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 89 Яблуко. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 93 Живий Розарій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 98 Дихання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 102 Боже, яка розкіш! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107 Дзеркала суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . 110 Світ Франції?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 113 Крадіжка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 116 Руки та голос. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119 Самітник і святі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 125 Покровителі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 128 І був вечір.... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 131 Папаха. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 134 Очікування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 136 Хрещення. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 140 Тіло. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143 Подарунки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 148 Кров . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 151 Непроханий гість . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 154 Сім фотокарток . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 171 Притулок. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 174 Монолог мисливця . . . . . . . . . . . . . . . . . . 180 Тиха ніч. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 184 І живу вже не я.... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 193 Справжнє життя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 195 О. Браславець. Трохи про балагульські бувальщини. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 200 207
Літературно-художнє видання Островська Ірина
НАЇВНІ З МІСТЕЧКА Х
Редактор Ганна Осадко Обкладинка Ростислава Крамара Художник Ганна Осадко
Підписано до друку 10.09.14. Формат 70x92/32. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 7,6. Ум. фарбовідб. 7,9. Обл.-вид. арк. 6,2. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2004) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл., тел. (032) 253-05-45